Пошук на цьому сайті

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Міжгрупова тривога — це напруження, занепокоєння або очікування небажаних наслідків під час реального чи передбачуваного спілкування з людьми, яких ми сприймаємо як представників іншої соціальної групи. Людина може боятися образити співрозмовника, зазнати осуду, зіткнутися з ворожістю, втратити контроль над ситуацією або неправильно зрозуміти слова та наміри іншого. Такі переживання впливають на готовність до контакту, спосіб розмови, інтерпретацію поведінки та подальші міжгрупові відносини. Це дослідницьке поняття соціальної психології, яке описує ситуативний механізм міжгрупової взаємодії, а не самостійний клінічний діагноз. Степан (2014). У ситуаціях конфлікту або тривалої відокремленості груп цей механізм може підтримувати замкнене коло: очікування напруженої зустрічі зменшує кількість безпечних контактів; брак досвіду залишає простір для страхів і припущень; незручна зустріч сприймається як підтвердження початкових очікувань. Водночас наукові дослідження показують, що якісний, добровільний міжгруповий контакт і досвід дружніх стосунків за певних умов пов’язані зі зниженням тривоги та упереджень. Степан і Степан (1985); Петтігрю і Тропп (2008). Що саме називають міжгруповою тривогою У класичній моделі Волтера Степана й Кукі Вайт Степан джерелом тривоги є очікування негативних наслідків міжгрупової зустрічі: власної помилки, осуду іншою групою, негативної оцінки своєї групи або небажаної поведінки партнера. Ці очікування формуються завдяки попередньому досвіду, засвоєним уявленням про групи та умовам конкретної ситуації. Саме тому два співрозмовники можуть переживати ту саму зустріч по-різному. Степан і Степан (1985). Пізніший теоретичний огляд виокремлює три пов’язані складники: емоційний, когнітивний і фізіологічний. Емоційний охоплює хвилювання, напруження, страх або збентеження; когнітивний — передбачення осуду, помилок і несприятливого розвитку розмови; фізіологічний — тілесні прояви збудження, які можуть супроводжувати переживання тривоги. Вираженість кожного складника залежить від контексту, тому зовнішня незворушність ще не свідчить про відсутність переживань. Степан (2014). Міжгруповість виникає тоді, коли для взаємодії стає значущим груповий поділ: мовний, етнічний, релігійний, поколіннєвий, професійний, політичний або інший. Приналежність співрозмовників до різних груп сама по собі ще не визначає силу тривоги: суттєво, наскільки цей поділ активний у ситуації, що про нього відомо учасникам та які наслідки вони передбачають. Зв’язок із ширшими процесами групової категоризації та конфлікту розкрито в статті «Міжгруповий конфлікт: причини, розвиток і врегулювання». Як виникла концепція та що пояснюють сучасні моделі Поняття міжгрупової тривоги отримало систематичне теоретичне оформлення в роботі 1985 року. Автори пов’язали її з побоюваннями щодо власної поведінки та оцінок інших під час контакту між соціальними групами. У досліджуваній тоді вибірці вищі показники тривоги співвідносилися з рідшими контактами й негативнішими уявленнями про іншу групу. Ці кореляції підтримували модель, хоча самі по собі не встановлювали напрям причинного зв’язку. Степан і Степан (1985). Надалі дослідники зіставляли підхід міжгрупової загрози з теорією керування тривогою та невизначеністю в комунікації. Остання особливо наголошує на можливості регулювати невизначеність для ефективнішого спілкування. Ці підходи відрізняються передбаченнями: надмірна тривога часто ускладнює взаємодію, але помірне збудження іноді підвищує уважність до співрозмовника. Отже, якість спілкування залежить також від здатності зрозуміти ситуацію та діяти в ній. Степан, Степан і Ґудікунст (1999). Сучасна література описує взаємний зв’язок між тривогою та контактом: очікування негативного досвіду може сприяти униканню, а позитивний досвід — коригувати очікування. У певних середовищах обидві змінні водночас залежать від нерівності, групових норм, наявності мовних бар’єрів і загального рівня безпеки. Саме ця багатофакторність пояснює, чому однаково організовані зустрічі можуть мати різні результати. Степан (2014). Основні причини та умови посилення Очікування осуду й страх зробити помилку Людина може хвилюватися, що використає неприйнятне слово, неправильно зрозуміє звичай, виглядатиме упередженою або стане об’єктом негативного ставлення. Такі очікування можуть виникати навіть за доброзичливого наміру обох учасників. Коли увага постійно спрямована на власну можливу помилку, стає складніше стежити за змістом розмови, ставити уточнювальні запитання та реагувати природно. Це один із механізмів, передбачених класичною моделлю. Степан і Степан (1985). Стереотипи, негативні очікування та сприйнята загроза Негативні групові уявлення можуть підказувати людині, що співрозмовник налаштований вороже, непередбачуваний або схильний до приниження. Сприйняття загрози підсилюється, коли контакт пов’язаний із реальними суперечностями щодо ресурсів, безпеки чи суспільних цінностей. Тут важливо розрізняти фактичну небезпеку, суб’єктивну оцінку небезпеки та очікування ніяковості під час розмови. Міжгрупова тривога стосується передусім очікуваної взаємодії, тоді як ширша реалістична й символічна міжгрупова загроза охоплює уявлення про загрози груповим інтересам, цінностям і порядку. Степан (2014). Брак попереднього досвіду та негативний контакт Коли між групами мало повсякденних взаємодій, людина має менше можливостей перевірити очікування у конкретному спілкуванні. Попередня образа, приниження або конфлікт, навпаки, можуть зробити майбутню зустріч особливо напруженою. Дослідження виявили, що негативний контакт здатний робити групову належність особливо помітною, а позитивна історія різноманітних контактів інколи послаблює цю асиметрію. Паоліні, Гарвуд і Рубін (2010); Паоліні та ін. (2014). Міжгрупова тривога може також зменшувати кількість нових контактів: людина уникає спілкування, яке обіцяє дискомфорт, а відсутність нових зустрічей залишає її попередні уявлення без перевірки. Це правдоподібний механізм взаємного підтримання; його не слід ототожнювати з доведеним причинним ланцюгом для кожної групи та ситуації. Степан (2014). Невизначені правила взаємодії та мовний бар’єр Незнайомі правила ввічливості, різні мовні навички, неоднакове розуміння гумору або складність передбачити реакцію іншої людини підвищують невизначеність. Якщо учасники не знають мети зустрічі, правил безпеки, способів реагування на порушення меж чи можливості відмовитися, занепокоєння посилюється. Прозорі правила, зрозуміле завдання та підтримка фасилітатора можуть зменшити невизначеність, хоча самі по собі не усувають ворожості або реального ризику. Степан (2014); Степан, Степан і Ґудікунст (1999). Нерівність влади, дискримінація та групові норми Для учасників, які мають різний доступ до влади й захисту, одна й та сама зустріч не обов’язково означає однаковий ризик. Представник дискримінованої групи може мати досвід реальних образ чи загроз, а представник привілейованої групи — побоюватися зробити помилку або бути негативно оціненим. Ці переживання мають різні соціальні джерела та не дають підстав прирівнювати відповідальність чи вразливість сторін. Сучасні метааналізи підтверджують зв’язок контакту з позитивнішими міжгруповими ставленнями в різних умовах загрози й дискримінації, але сила зв’язку залежить від контексту та дизайну дослідження. Ван Ассе та ін. (2023). Як міжгрупова тривога впливає на спілкування Уникання та скорочення взаємодії Очікувана ніяковість або негативна оцінка можуть спонукати відмовитися від зустрічі, обмежитися формальними фразами, не підтримувати розмову чи уникати спільних завдань. У цьому разі тривога впливає на саму доступність досвіду, потрібного для розвитку знайомства. У дослідженнях міжгрупової тривоги уникання належить до передбачуваних поведінкових наслідків, хоча прояви різняться між ситуаціями. Степан (2014). Надмірний самоконтроль і складність слухати Прагнення постійно перевіряти власні слова, жести та інтонацію може відволікати увагу від змісту висловлювань співрозмовника. Через це зростає ризик непорозумінь, розмова стає менш вільною, а нейтральні паузи сприймаються як ознака осуду. Теоретична модель описує посилення самосвідомості та зміщення в обробленні інформації за високої тривоги. Емпіричні висновки щодо конкретних невербальних проявів потребують урахування груп і ситуацій, на яких вони отримані. Степан і Степан (1985); Тусі та ін. (2012). Неправильне прочитання намірів і невербальної поведінки Напружений співрозмовник може приписувати неоднозначному жесту, мовчанню або стислому повідомленню ворожий зміст. Якщо партнер помічає дистанційованість та інтерпретує її як неприязнь, виникає взаємне непорозуміння. Важливо відрізняти цей теоретично обґрунтований механізм від твердження, ніби будь-яке непорозуміння спричинене саме тривогою: на взаємодію також впливають контекст, інституційні правила, попередні дії та реальна дискримінація. Степан (2014); Тусі та ін. (2012). Посилення стереотипного сприйняття Підвищена тривога може сприяти тому, що людина швидше спирається на звичні групові узагальнення, ніж помічає індивідуальні риси співрозмовника. Невдала зустріч інколи запам’ятовується як характеристика «цілої групи», особливо коли групова належність стала центральною частиною події. Експерименти з негативним контактом показали підвищення значущості групових категорій, що є одним із шляхів закріплення міжгрупового відчуження. Паоліні, Гарвуд і Рубін (2010). Двосторонній вплив на якість зустрічі Метааналіз 108 вибірок із загальною кількістю 12 463 учасників зіставляв міжрасові та внутрішньорасові взаємодії за самооцінками емоцій, спостережуваною поведінкою, ставленням до партнера й результатами виконання завдань. Такий матеріал підтверджує, що міжгрупові зустрічі варто оцінювати за кількома показниками, а не лише за словами учасника про рівень комфорту. Проте цей масив переважно стосується конкретних расових контекстів США; його результати не слід механічно переносити на всі групові поділи, зокрема на суспільства під час війни. Тусі та ін. (2012). Чим міжгрупова тривога відрізняється від близьких понять Міжгрупова тривога має конкретний соціальний об’єкт — контакт із представником іншої групи. Загальна тривожність відображає ширшу схильність до хвилювання у різних сферах життя. Соціальна тривога стосується побоювань оцінювання в соціальних ситуаціях загалом, а міжгрупова тривога виникає у зв’язку зі значущим груповим розрізненням. Ці переживання можуть співіснувати, але одне поняття не замінює іншого. Про загальне розмежування тривожності та сором’язливості розповідає окрема стаття ХАБу. Степан (2014). Міжгруповий страх може охоплювати масштабні загрози існуванню, безпеці або статусу власної спільноти. Міжгрупова тривога у вузькому значенні пов’язана з очікуваними наслідками взаємодії. Упередження — це оцінювальна установка, а дискримінація — поведінка або практика нерівного ставлення; вони можуть бути пов’язані з тривогою, проте залишаються окремими явищами. Степан і Степан (1985); Петтігрю і Тропп (2008). Обережність перед реальною загрозою потребує окремої оцінки. Якщо людина очікує насильства, переслідування чи повторного приниження на підставі наявних обставин, її реакцію не варто трактувати як когнітивну помилку, яку слід усунути вправою на контакт. Рішення про можливість взаємодії має спиратися насамперед на безпеку, права та свободу вибору учасника. Що показують наукові дослідження Міжгруповий контакт і зниження тривоги Метааналіз Петтігрю й Тропп, який охопив 515 досліджень і 713 незалежних вибірок, виявив типовий зв’язок між міжгруповим контактом і нижчим рівнем упереджень. Подальший метааналітичний розбір механізмів показав, що зниження тривоги щодо міжгрупових зустрічей і зростання емпатії мають вагоміше посередницьке значення, ніж просте накопичення знань про іншу групу. Звідси випливає важливий висновок: інформаційна лекція може бути корисною, але не відтворює всіх процесів, які виникають у безпечному досвіді співпраці та взаємного знайомства. Петтігрю і Тропп (2006); Петтігрю і Тропп (2008). Результати метааналізів відображають середні закономірності. Частина включених досліджень має кореляційний дизайн, тому показує взаємозв’язки, що не завжди дозволяють встановити причинність. Огляд рандомізованих досліджень із відкладеним оцінюванням також підтримує потенціал контакту, але виявляє неоднакову ефективність у різних типах упереджень і прогалини у перевірці довготривалих ефектів. Палук, Ґрін і Ґрін (2019). Міжгрупова дружба й опосередкований контакт У серії досліджень дружніх стосунків між людьми різних груп саморозкриття, міжгрупова тривога й довіра виступали важливими пов’язаними змінними, через які пояснювалися позитивніші установки. Інші дослідження виявили, що навіть знання про дружні зв’язки людей із власної групи з представниками іншої може змінювати сприйняття норм і зменшувати тривогу. Ці результати свідчать про можливості прямого та опосередкованого досвіду, хоча ступінь їхнього впливу залежить від умов дослідження. Тернер, Г’юстон і Вочі (2007); Тернер та ін. (2008). Уявний і цифровий контакт Метааналіз досліджень уявного міжгрупового контакту виявив невеликий або помірний середній позитивний ефект на показники упереджень, емоцій, намірів і поведінки. В іншому метааналізі цифрових міжгрупових взаємодій, що охопив 88 незалежних вибірок і 9 385 учасників, середній ефект відповідав невеликому зниженню упереджень. Ці підходи можуть слугувати додатковими форматами підготовки чи знайомства, але не доводять, що цифрова розмова або уявна зустріч автоматично відновлює довіру, запобігає насильству чи забезпечує тривалий мир. Майлз і Крісп (2014); Перейра да Кошта, Бірвячонек і Б’янкі (2024). Коли негативний контакт має тривалі наслідки Позитивні та негативні зустрічі можуть відрізнятися за впливом на подальшу готовність до спілкування. Дослідження показують, що негативний контакт іноді особливо посилює увагу до групового поділу; попередня різноманітна позитивна історія взаємодії здатна зменшити цей ефект. Огляд контактів між різними етнічними меншинами також зафіксував неоднакові наслідки позитивних і негативних контактів та недостатню дослідженість окремих контекстів. Звідси випливає потреба оцінювати не кількість зустрічей, а їхню якість і наслідки. Паоліні та ін. (2014); Полікардо, Караташ і Праті (2025). Як зменшувати міжгрупову тривогу в безпечних умовах Створити передбачувану та добровільну взаємодію Учасникам потрібна зрозуміла мета, реалістичні очікування, правила розмови, право відмовитися або зробити перерву, прозора процедура реагування на образи й чітко визначена відповідальність організаторів. У таких умовах зменшується невизначеність, пов’язана з незнайомими правилами, а учасники отримують більше контролю над власною участю. Це практичне застосування теоретичної моделі, ефективність окремих протоколів якого має оцінюватися на рівні конкретної програми. Степан (2014). Забезпечити рівноправну участь та спільне завдання Дослідження міжгрупового контакту описують сприятливі умови співпраці, зокрема можливість діяти задля спільної мети, підтримку правил і відносно рівний статус учасників у межах взаємодії. Наявність цих умов зазвичай підсилює позитивні наслідки контакту, хоча їх недостатньо, щоб нейтралізувати нерівність влади або небезпеку поза зустріччю. Практичний розбір наведено в статтях «Теорія міжгрупового контакту» та «Мирна співпраця між групами». Петтігрю і Тропп (2006). Не вимагати особистого саморозкриття У деяких дослідженнях дружніх міжгрупових стосунків добровільне саморозкриття пов’язане з позитивнішими установками та нижчою тривогою. Воно має виникати з довіри, а не ставати перевіркою лояльності. Участь у спільному завданні може починатися з нейтральних тем, спільних практичних питань і поступового уточнення очікувань. Публічні розповіді про особисте насильство, переслідування або травматичні події не повинні бути умовою участі. Тернер, Г’юстон і Вочі (2007). Навчити розрізняти припущення й факти Під час напруженої розмови корисними можуть бути уточнення змісту сказаного, перевірка власної інтерпретації, переформулювання без приписування намірів і заздалегідь погоджена процедура врегулювання непорозумінь. Наприклад, запитання «Чи правильно я зрозумів ваше рішення?» залишає можливість виправити помилку тлумачення. Це інструменти комунікативної практики, логічно пов’язані з механізмами невизначеності, але їх не слід подавати як окремо доведене лікування міжгрупової тривоги. Степан, Степан і Ґудікунст (1999). Оцінювати досвід та виправляти умови Після зустрічей організатори можуть анонімно запитувати про відчуття безпеки, добровільність, можливість висловитися, якість контакту та випадки неприйнятної поведінки. Для оцінювання програми важливо також перевіряти зміну тривоги, готовності до повторної взаємодії та фактичної поведінки через певний час. Якщо відомий лише відгук «учасникам сподобалося», робити висновок про стійке зменшення упереджень передчасно. Вимоги до тривалого оцінювання програм обґрунтовані оглядом експериментальних втручань. Палук, Ґрін і Ґрін (2019). Коли зменшення тривоги не є належною метою зустрічі Безпека та права людини мають пріоритет над програмними показниками контакту. Якщо триває насильство, існує загроза переслідування, учасник залежить від потенційного кривдника або не може вільно відмовитися, організація спільної зустрічі може спричинити додаткову шкоду. Низький рівень тривоги сам по собі не означає відновлення справедливості; високий рівень тривоги не обов’язково відображає ірраціональний страх. Контактні методи не замінюють захисту, розслідування порушень, відшкодування шкоди й гарантій неповторення насильства. Розрізнення особливо важливе для російської агресії проти України. Моделі міжгрупової тривоги можуть допомагати досліджувати напруження між людьми в конкретних безпечних громадських взаємодіях, наприклад під час взаємодії різних груп мешканців або організації спільних послуг. Вони не створюють психологічної симетрії між агресором і постраждалими, не знімають відповідальності за насильство й не встановлюють обов’язку постраждалих спілкуватися, прощати чи примирятися. Для деокупованих і постраждалих громад підхід до контакту потребує окремого аналізу фізичної безпеки, інституційної відповідальності та можливостей добровільної участі. Варто також враховувати, що зниження міжгрупової тривоги може зробити розмову комфортнішою, але саме по собі ще не змінює дискримінаційних правил, розподілу ресурсів, політичного насильства або структурної нерівності. Вивчення групових емоцій та міжгрупових зустрічей дає інструменти для розуміння соціальної взаємодії, а рішення про правосуддя та гарантії безпеки потребують відповідних інституційних механізмів. Як дослідники вимірюють міжгрупову тривогу У наукових дослідженнях учасників часто просять уявити або пригадати контакт із представниками певної групи та оцінити переживання: хвилювання, нервозність, напруження, збентеження, спокій тощо. Такі опитувальні показники можуть поєднувати з оцінкою ставлень, частоти і якості контактів, готовності до спільних дій та спостережуваної поведінки. Перевага такого підходу — можливість вивчати переживання в певному соціальному контексті; обмеження — залежність від формулювань запитань, уявної ситуації та готовності респондента відкрито відповідати. Степан (2014). Оцінювання до і після втручання не гарантує причинного висновку без належної групи порівняння та перевірки зміни в часі. Зниження самооціненої тривоги можна співвіднести з іншими показниками — якістю контактів, дотриманням меж, довірою, поведінковими рішеннями та випадками шкоди. Перенесення інструмента між мовами й соціальними групами також потребує перевірки змістової та психометричної відповідності. Палук, Ґрін і Ґрін (2019). Окремі питання тесту або високий бал не дозволяють діагностувати тривожний розлад. Наукова шкала міжгрупової тривоги вимірює особливості очікуваної взаємодії з іншою групою, а клінічна оцінка психічного стану — окреме професійне завдання з іншими критеріями. Практичні висновки для громад, освітніх установ і фахівців Для громадських організацій першочергове завдання полягає в оцінюванні контексту: хто може добровільно брати участь, чи є нерівність влади, яких групових норм дотримуються учасники, які ризики мають ті, хто вже зазнавав насильства або дискримінації. За наявності безпечних умов варто починати зі спільних зрозумілих завдань і коротких контактів, що дозволяють учасникам взаємодіяти без примусу до особистих зізнань. Дослідження контакту підтримують значення позитивної взаємодії та дружніх зв’язків, але конкретні результати слід перевіряти. Петтігрю і Тропп (2006); Тернер, Г’юстон і Вочі (2007). Для освітніх установ корисно розділяти навчання про різноманіття, правила інклюзивного спілкування й власне досвід співпраці. Умови уроку, студентського проєкту чи міжшкільного заходу повинні забезпечувати безпечну участь і процедури припинення образ. Навіть позитивний результат короткої активності слід тлумачити в межах виміряних показників, а не переносити на довготривалі зміни міжгрупових відносин. Палук, Ґрін і Ґрін (2019). Для фасилітаторів важливо помічати різницю між паузою, звичайним хвилюванням, ознакою примусу та обґрунтованою реакцією на реальну небезпеку. Фасилітатор може запропонувати ясні правила, можливість уточнити висловлювання, паузу або припинення контакту, а за потреби — перенести взаємодію в інший формат. Мета полягає у відповідальному створенні умов, за яких участь є безпечною та осмисленою; оцінювання успіху має враховувати і досвід людей, які відмовилися від участі. Поширені запитання Чи є міжгрупова тривога психічним розладом? Ні. Це поняття соціальної психології, яке описує тривогу щодо контакту з представниками іншої групи. Вона може супроводжувати звичайну ситуативну взаємодію та поєднуватися з іншими переживаннями. Клінічний діагноз встановлюється за окремими професійними критеріями і не випливає з одного опису міжгрупової зустрічі. Степан (2014). Чи буває міжгрупова тривога без упереджень? Так. Людина може позитивно ставитися до іншої групи, але боятися висловитися недоречно або бути неправильно зрозумілою. Степан і Степан пов’язували міжгрупову тривогу не лише з негативними установками, а й із побоюваннями щодо власної поведінки та соціального оцінювання. Степан і Степан (1985). Чому добра розмова іноді не зменшує тривогу? Одна зустріч може не змінити довготривалих очікувань, попереднього досвіду чи обставин реальної небезпеки. Іноді позитивний контакт залишається особистим винятком і не переноситься на ставлення до всієї групи. Дослідження свідчать про середні позитивні наслідки контакту, але їхня сила й тривалість залежать від умов і якості взаємодії. Петтігрю і Тропп (2006); Палук, Ґрін і Ґрін (2019). Чи допомагає спілкування в інтернеті? Метааналіз цифрового міжгрупового контакту виявив невеликий середній позитивний ефект щодо упереджень. Проте цифрові формати різняться за правилами, модерацією, рівнем особистої участі й можливістю припинити небажану взаємодію. Докази щодо упереджень не означають доведеної ефективності для кожної конкретної форми тривоги або для суспільного примирення. Перейра да Кошта, Бірвячонек і Б’янкі (2024). Чи потрібно постраждалим від насильства брати участь у діалозі? Участь має бути добровільною та безпечною. Постраждалі мають право відмовитися від контакту, обрати інший спосіб взаємодії або вимагати насамперед захисту, визнання шкоди й відповідальності за вчинене. Психологічні дослідження контакту не створюють морального обов’язку прощати, спілкуватися чи примирятися. Що важливіше: частота контактів чи їхня якість? Дані свідчать про значення обох характеристик, а також попередньої історії та соціального контексту. Негативна зустріч може посилити групову категоризацію, тоді як різноманітні позитивні контакти здатні послаблювати цей ефект. Отже, механічне збільшення кількості зустрічей не є повноцінною програмою поліпшення відносин. Паоліні та ін. (2014). Пов’язані статті Міжгруповий конфлікт: причини, розвиток і врегулювання — контекст, у якому тривога може підтримувати відчуження та ескалацію. Сприйняття реалістичної та символічної міжгрупової загрози — відмінність очікуваної небезпеки від напруження під час розмови. Теорія міжгрупового контакту — докази та умови, за яких контакт може змінювати ставлення. Мирна співпраця між групами: умови та обмеження — практичний контекст спільних цілей і взаємодії. Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання — ширший науковий контекст деескалації та відновлення відносин. Колективні емоції у міжгрупових конфліктах: страх, гнів і надія — батьківський огляд емоційної динаміки між групами. Колективний страх під час конфлікту: загрози та захисна поведінка — відмінність загального страху за групу від тривоги під час контакту. Джерела Miles, E., & Crisp, R. J. (2014). A meta-analytic test of the imagined contact hypothesis. Group Processes & Intergroup Relations, 17(1), 3–26. https://doi.org/10.1177/1368430213510573. Paolini, S., Harwood, J., & Rubin, M. (2010). Negative intergroup contact makes group memberships salient: Explaining why intergroup conflict endures. Personality and Social Psychology Bulletin, 36(12), 1723–1738. https://doi.org/10.1177/0146167210388667. Paolini, S., Harwood, J., Rubin, M., Husnu, S., Joyce, N., & Hewstone, M. (2014). Positive and extensive intergroup contact in the past buffers against the disproportionate impact of negative contact in the present. European Journal of Social Psychology, 44(6), 548–562. https://doi.org/10.1002/ejsp.2029. Paluck, E. L., Green, S. A., & Green, D. P. (2019). The contact hypothesis re-evaluated. Behavioural Public Policy, 3(2), 129–158. https://doi.org/10.1017/bpp.2018.25. Pereira da Costa, L., Bierwiaczonek, K., & Bianchi, M. (2024). Does digital intergroup contact reduce prejudice? A meta-analysis. Cyberpsychology, Behavior, and Social Networking, 27(7), 440–451. https://doi.org/10.1089/cyber.2023.0591. Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. https://doi.org/10.1037/0022-3514.90.5.751. Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2008). How does intergroup contact reduce prejudice? Meta-analytic tests of three mediators. European Journal of Social Psychology, 38(6), 922–934. https://doi.org/10.1002/ejsp.504. Policardo, G. R., Karataş, S., & Prati, F. (2025). A blind spot in intergroup contact: A systematic review on predictors and outcomes of inter-minority contact experiences. International Journal of Intercultural Relations, 104, 102099. https://doi.org/10.1016/j.ijintrel.2024.102099. Stephan, W. G., & Stephan, C. W. (1985). Intergroup anxiety. Journal of Social Issues, 41(3), 157–175. https://doi.org/10.1111/j.1540-4560.1985.tb01134.x. Stephan, W. G., Stephan, C. W., & Gudykunst, W. B. (1999). Anxiety in intergroup relations: A comparison of anxiety/uncertainty management theory and integrated threat theory. International Journal of Intercultural Relations, 23(4), 613–628. https://doi.org/10.1016/S0147-1767(99)00012-7. Stephan, W. G. (2014). Intergroup anxiety: Theory, research, and practice. Personality and Social Psychology Review, 18(3), 239–255. https://doi.org/10.1177/1088868314530518. Toosi, N. R., Babbitt, L. G., Ambady, N., & Sommers, S. R. (2012). Dyadic interracial interactions: A meta-analysis. Psychological Bulletin, 138(1), 1–27. https://doi.org/10.1037/a0025767. Turner, R. N., Hewstone, M., & Voci, A. (2007). Reducing explicit and implicit outgroup prejudice via direct and extended contact: The mediating role of self-disclosure and intergroup anxiety. Journal of Personality and Social Psychology, 93(3), 369–388. https://doi.org/10.1037/0022-3514.93.3.369. Turner, R. N., Hewstone, M., Voci, A., & Vonofakou, C. (2008). A test of the extended intergroup contact hypothesis: The mediating role of intergroup anxiety, perceived ingroup and outgroup norms, and inclusion of the outgroup in the self. Journal of Personality and Social Psychology, 95(4), 843–860. https://doi.org/10.1037/a0011434. Van Assche, J., Swart, H., Schmid, K., Dhont, K., Al Ramiah, A., Christ, O., Kauff, M., Rothmann, S., Savelkoul, M., Tausch, N., Wölfer, R., Zahreddine, S., Saleem, M., & Hewstone, M. (2023). Intergroup contact is reliably associated with reduced prejudice, even in the face of group threat and discrimination. American Psychologist, 78(6), 761–774. https://doi.org/10.1037/amp0001144.

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Мислення за принципом нульової суми в міжгрупових відносинах — це спосіб сприймати взаємодію груп як розподіл незмінного обсягу ресурсів, можливостей, політичного впливу або суспільного визнання. Згідно з таким уявленням, здобуток однієї групи обов’язково означає втрату для іншої. Воно може впливати на оцінювання міжгрупових загроз, солідарність, підтримку рівних прав, готовність до співпраці та рішення під час конфліктів. Сучасний науковий огляд психології переконань нульової суми описує ці переконання як важливий спосіб інтерпретації соціальної конкуренції. Науково суттєво розрізняти реальний дефіцит і припущення про нього: у конкретній ситуації матеріальні обмеження можуть існувати, однак соціальні правила, доступність ресурсів та можливості взаємної користі можуть змінюватися. Що означає принцип нульової суми У теорії ігор ситуація з нульовою сумою означає, що сума виграшів і втрат усіх учасників дорівнює нулю. Якщо один учасник отримує додаткову одиницю виграшу, інший за визначених правил втрачає таку саму величину. Конкурс за одну неподільну посаду або за чітко обмежений приз може наближатися до такої структури. Психологічне мислення нульової суми виникає тоді, коли люди переносять цю логіку на взаємодії, де структура вигод і втрат складніша. Наприклад, розширення доступу однієї громади до соціальної послуги іноді сприймають як автоматичне скорочення прав іншої, хоча можуть існувати можливості збільшення місткості послуги, зміни фінансування або покращення організації. Експерименти Девіда Міґана щодо упередження нульової суми показали, що люди можуть припускати конкуренцію навіть за умов, коли кількість позитивних результатів формально не обмежено. Отже, варто розрізняти властивості реальної ситуації, суб’єктивне відчуття конкуренції та широку установку про суспільство як постійну боротьбу за фіксований виграш. Об’єктивна конкуренція і психологічне переконання Реальне обмеження ресурсів потребує практичного вирішення. Житла в певному населеному пункті може бракувати, тоді як інформацію, знання чи користь від спільної інфраструктури можна розширювати. Визнання дефіциту є необхідним для справедливого планування. Психологічне переконання нульової суми описує додаткове припущення: що будь-яке поліпшення становища іншої групи за своєю природою погіршує становище власної. Воно може залишатися стійким навіть після зміни бюджетних умов або появи можливостей для спільного виграшу. Чи можуть обидві групи виграти У багатьох взаємодіях вигоди залежать від часу, правил і способів координації. Спільне планування транспорту, ремонт інфраструктури, створення доступного громадського простору чи погодження прозорих процедур можуть забезпечити користь кільком групам. Ця можливість потребує конкретних ресурсів та відповідальної організації, а не лише переконування людей бути доброзичливими. У дослідженнях переговорів Томпсон і Гасті вивчали помилки уявлень про інтереси іншої сторони. Припущення про цілковиту несумісність інтересів іноді заважає помітити рішення, що створюють додаткову спільну цінність. Перенесення цього висновку з переговорів на складні суспільні конфлікти вимагає врахування реальної влади, безпеки й відповідальності сторін. Походження та науковий статус поняття Дослідження мислення нульової суми розвиваються на перетині соціальної, політичної, економічної та міжкультурної психології. Поняття застосовують до міжособистісного успіху, економічної конкуренції, групового статусу, імміграції, політики й переговорів. Воно є психологічним конструктом для вивчення переконань і сприйняття. Його не використовують як клінічний діагноз. Ружицька-Тран, Боскі та Войцішке розглядали віру у світ як гру з нульовою сумою як соціальну аксіому та дослідили її в 37 країнах. Ця робота показала цінність міжкультурного підходу й водночас необхідність перевіряти, як люди різних середовищ розуміють твердження про виграш і втрату. Огляд Мацунґи та співавторів систематизує емпіричні дослідження нульової суми за останнє десятиріччя. Різноманіття показників та предметів дослідження означає, що висновки щодо особистого успіху не можна автоматично переносити на ставлення до вимушених переселенців, міжнародної агресії або відновлення громад після насильства. Основні психологічні механізми Сприйняття дефіциту Коли люди переживають нестачу житла, працевлаштування, медичних послуг або бюджетних ресурсів, розподіл благ набуває особливого значення. У цих умовах будь-яка перевага іншої групи може сприйматися як сигнал загрози. Однак психологічна оцінка дефіциту може перебільшувати або неправильно відображати реальні обмеження. Ессес, Джексон та Армстронґ описали роль міжгрупової конкуренції у ставленні до імміграції. Подальша робота Ессес і співавторів пов’язала сприйняту конкуренцію з іншими соціально-психологічними чинниками, зокрема упередженнями та національною ідентичністю. Ці результати пояснюють можливий психологічний зв’язок, але не визначають фактичного стану ресурсів у будь-якій конкретній громаді. Захист групового статусу Люди порівнюють становище груп через матеріальні можливості, повагу, представництво та право голосу. Зростання суспільного визнання іншої спільноти іноді тлумачать як власне символічне приниження. Така логіка може виникати в обговореннях мови, культурних практик, громадського представництва й історичної пам’яті. Реальну нерівність необхідно встановлювати за доступом до ресурсів, участю в рішеннях і правовим становищем. Сприйняття статусної загрози й об’єктивна дискримінація можуть співіснувати. Психологічний аналіз має виявляти обидва рівні, не підміняючи факти припущеннями про мотиви груп. Колективні емоції та очікування загрози Страх, обурення і недовіра можуть змінювати те, як люди оцінюють наміри інших. Якщо певна спільнота очікує ворожих дій, вона може інтерпретувати навіть потенційно взаємовигідні рішення як підготовку до майбутньої втрати. Огляд Саґуй і Райфен-Таґар описує роль соціально-психологічних процесів у розвитку насильницьких міжгрупових конфліктів. Мислення нульової суми може взаємодіяти з такими процесами, проте переконання про конкуренцію саме по собі не означає готовності завдавати шкоди. Норми групи та публічні пояснення Повторювані повідомлення на кшталт «їхній успіх означає нашу поразку» формують просте пояснення складних суспільних змін. Воно може поширюватися через групові розмови, політичну риторику, соціальні мережі та власний досвід несправедливості. Вплив таких повідомлень залежить від довіри до їхнього джерела, наявності перевірених даних та об’єктивних умов. Дослідження конкретної громади має встановлювати, які саме історії про виграш і втрату циркулюють та які альтернативні пояснення доступні людям. У яких сферах проявляється мислення нульової суми Робота, житло та соціальні послуги Групи можуть сприймати фінансування соціальної програми, розподіл житла чи місць у дитячих закладах як боротьбу за незмінний фонд. У деяких випадках конкуренція є реальною і потребує прозорих правил. В інших випадках можливо збільшити місткість послуг, перерозподілити ресурси або створити довгострокове спільне рішення. Тому фахівці мають окремо досліджувати фактичний дефіцит, правила доступу, очікування кожної групи й наслідки можливих змін. Доброзичливі заклики без вирішення матеріальної проблеми можуть посилювати недовіру. Політичне представництво й участь Обмежена кількість виборних посад створює конкуренцію за конкретні місця. Водночас ширша участь у консультаціях, громадському контролі та розробленні рішень здатна покращувати можливості кількох спільнот. Мислення нульової суми виникає, коли сам факт участі іншої групи оцінюють як втрату власного права бути почутою. Гідність, права та культурне визнання Визнання гідності однієї групи саме собою не потребує заперечення гідності іншої. Проте зміни в публічному просторі та культурній політиці можуть переживатися як змагання за символічний статус. Розв’язання таких питань потребує правових гарантій, справедливих процедур і перевірки реальних наслідків рішень. Визнання страждання після насильства Прагнення групи домогтися визнання пережитої шкоди може співіснувати з думкою, що увага до досвіду інших нібито зменшує її власний моральний статус. Цю динаміку вивчають також у дослідженнях конкурентної віктимності. Визнання різних людських втрат не означає зрівняння юридичної відповідальності за насильство. Чим мислення нульової суми відрізняється від інших понять Міжгрупова загроза означає сприйняття небезпеки для ресурсів, цінностей або безпеки власної групи. Мислення нульової суми описує конкретне припущення про взаємозалежність результатів: виграш одного обов’язково дорівнює втраті іншого. Загроза може виникати й без такої логіки. Конкурентна віктимність стосується змагання за визнання страждання, моральний статус і суспільну увагу. Вона може набувати форми нульової суми, але залишається окремим дослідницьким явищем. Моральне виправдання насильства стосується легітимізації завданої шкоди та потребує окремого вивчення. Теорія реалістичного міжгрупового конфлікту досліджує, як несумісні цілі та конкуренція можуть спричиняти ворожнечу. Мислення нульової суми може діяти за реальної конкуренції або зберігатися в умовах, де взаємна вигода можлива. Це розрізнення допомагає обрати між зміною матеріальних правил і роботою з хибними уявленнями. Наслідки для міжгрупових відносин Коли здобуток іншої групи сприймають як власну неминучу втрату, спільні проєкти можуть здаватися загрозливими. Знижується готовність шукати інтереси, які можна реалізувати одночасно; зростає підозра щодо мотивів іншої сторони. Таке сприйняття іноді підтримує цикл оборонних реакцій: очікування шкоди змінює поведінку однієї групи, а інша сприймає цю поведінку як доказ ворожості. Боланд і Давідаї досліджували зв’язок віри в нульову суму з униканням політичних розмов. Це свідчить про можливий бар’єр для обговорення суперечливих питань. Сам виявлений зв’язок не доводить, що зміна одного переконання автоматично відновить діалог. Стефаняк показала важливість переконань нульової суми для підтримки колективних дій людьми з привілейованих груп. Коли суспільну рівність уявляють як неминуче позбавлення власних можливостей, солідарність може слабшати. Величина й напрям такого ефекту залежать від досліджуваної нерівності, контексту та способу вимірювання. Водночас самі конфлікти й повторюване насильство можуть посилювати переконання нульової суми. Для встановлення причинних зв’язків потрібні дослідження, які розрізняють попередні установки, перебіг конфлікту та наслідки. Що підтверджують дослідження, а що потребує перевірки Експериментальні дослідження підтверджують існування помилкового сприйняття конкуренції там, де формального обмеження виграшу немає Міґан. Дослідження переговорів показують, що помилки уявлень про інтереси можуть заважати знаходити взаємовигідні рішення Томпсон і Гасті. Міжкультурні роботи дають підстави вимірювати ширші переконання нульової суми Ружицька-Тран та співавтори. Давідаї та Теппер узагальнюють дослідження таких переконань у суспільному житті. Огляд Мацунґи та співавторів свідчить про значне різноманіття визначень та операціоналізацій. Тому некоректно припускати, що шкали загального ставлення до успіху, оцінки імміграції та міжгрупові реакції вимірюють абсолютно той самий процес. Частина досліджень має кореляційний характер: переконання й ставлення вимірюють одночасно, отже напрям причинності залишається відкритим. Експерименти дають точніші причинні висновки для перевірених умов, але їхню застосовність до тривалих суспільних конфліктів потрібно оцінювати окремо. Як дослідники вимірюють переконання нульової суми Для оцінювання використовують опитувальники загальної віри в те, що життєвий успіх одних досягається коштом інших, а також запитання про конкретні ресурси, статусні зміни й відносини між визначеними групами. Методики можуть розрізняти широку соціальну установку і ситуативне очікування втрат. Дослідження 37 країн демонструє можливість міжкультурного аналізу таких переконань. Проте використання інструмента в українській громаді потребує належної мовної адаптації, оцінювання надійності та перевірки того, як учасники розуміють кожне твердження. Анкети не замінюють даних про реальну поведінку й розподіл ресурсів. Люди можуть погоджуватися з абстрактним твердженням, але робити інший вибір у конкретній ситуації. Відповіді також залежать від актуальних подій, формулювань, соціального тиску й того, яка саме група згадується. Як можна зменшувати помилкове сприйняття нульової суми Відділити фактичний дефіцит від прогнозованих втрат Спочатку необхідно з’ясувати, який ресурс оспорюється, скільки його доступно, хто ухвалює рішення та які зміни можливі. Наприклад, напруга навколо місць у дитячому садку вимагає інформації про його реальну місткість, чергу, правила прийому і можливість збільшення фінансування. Прозорість даних допомагає учасникам оцінити справжній масштаб проблеми. Якщо дефіцит підтверджений, потрібні справедливі процедури та план розширення доступу. Психологічна робота з уявленнями не замінює матеріального рішення. Дослідити сумісні інтереси Сторони можуть мати різні публічні вимоги, але частково спільні потреби: безпеку, передбачуваність рішень, доступність послуг і можливість оскаржувати порушення. З’ясування інтересів дає підстави перевірити альтернативні способи розподілу благ. Наукове підґрунтя для аналізу хибних уявлень про несумісність інтересів містять дослідження переговорів. Проте результат залежить від повноважень учасників, здатності установ виконати домовленості та реальних обмежень. Створити добровільну й справедливу співпрацю Спільний проєкт може показати на практиці, що успіх учасників взаємопов’язаний. Це може бути громадська інфраструктура, спільне навчання, взаємодопомога чи колективне планування доступних послуг. Умовами є добровільність, зрозумілі правила, безпека та можливість кожної групи реально впливати на рішення. Метааналіз Петтіґрю та Тропп підтримує загальну доказову базу щодо зменшення упереджень через міжгруповий контакт. Водночас цей результат стосується передусім упереджень і не є автоматичним доказом стійкого зниження переконань нульової суми. Контакт може мати несприятливі наслідки за умов примусу, нерівності влади або загрози безпеці. Посилити довіру до процедур та інституцій Коли правила розподілу відкриті, послідовні й передбачають оскарження, люди мають більше можливостей перевірити припущення про приховані переваги іншої групи. Прозора процедура повинна супроводжуватися фактичним рівним доступом, механізмом скарг і відповідальністю за рішення. Реалізацію таких заходів необхідно оцінювати за результатами, а не лише за їхніми заявленими цілями. Інституційна довіра формується також через дотримання обіцянок і справедливість повсякденного досвіду. Можливі ризики втручань Недостатньо просто сказати учасникам, що всі можуть виграти. Якщо ресурсу справді бракує, така заява може сприйматися як заперечення реальних труднощів. Так само небезпечно пояснювати всі побоювання упередженістю, не аналізуючи структурну нерівність і попередній досвід дискримінації. Програми діалогу можуть посилити конфлікт, якщо учасників примушують до контакту, від них вимагають прощення, приховують асиметрію влади або залишають без захисту під час загрози. Право постраждалих відмовитися від участі є принциповим. Належні умови включають безпеку, добровільність, поінформовану згоду, визнання завданої шкоди та відповідальність її заподіювачів. Огляд Палук, Порат, Кларк і Ґріна вказує на неоднорідність результатів програм зменшення упереджень та обмеження даних щодо їхніх тривалих ефектів. Одне позитивне дослідження не підтверджує універсальної ефективності будь-якої діалогової методики. Український контекст: війна, переміщення і громади Війна, вимушене переміщення та навантаження на місцеву інфраструктуру створюють реальні виклики для розподілу житла, роботи, освітніх і медичних послуг. За цих умов можуть виникати припущення, що підтримка однієї групи відбувається винятково коштом іншої. Такі припущення потребують перевірки місцевими даними, а не узагальнень щодо всіх внутрішньо переміщених осіб або приймаючих громад. Доповідь ПРООН про суспільну згуртованість в Україні за даними reSCORE 2024 і матеріали Міжнародної організації з міграції щодо переміщення та згуртованості у лютому 2025 року надають контекст для аналізу відносин і потреб. Ці джерела не встановлюють, що певна українська спільнота загалом має мислення нульової суми: для такого твердження потрібне спеціальне вимірювання. Міжнародно-правовий статус російської агресії проти України зафіксовано, зокрема, у резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1. Психологічне поняття нульової суми не перетворює агресію на симетричний конфлікт рівновідповідальних сторін. Захист людей, відповідальність за злочини, право постраждалих на справедливість та гарантії неповторення насильства зберігають самостійне значення. Підходи до місцевого діалогу між мешканцями громади та внутрішньо переміщеними людьми не слід механічно переносити на взаємодію жертв агресії з її виконавцями. Примирення, прощення або контакт не є обов’язком постраждалої людини чи спільноти. Як оцінювати програми миробудування Перед впровадженням програми потрібно зафіксувати наявні умови: ресурси, правила їхнього розподілу, рівень безпеки, взаємні побоювання й можливості кожної групи впливати на рішення. Це дає змогу відрізнити зміну уявлень від простого покращення матеріального становища. За можливості оцінювання має містити вимірювання до і після втручання, порівняльну групу, відкладене спостереження та облік небажаних наслідків. Важливо оцінювати реальну співпрацю, поведінку й доступ до послуг, а не тільки миттєву згоду з твердженнями про взаємну вигоду. Огляд досліджень зменшення упереджень нагадує про необхідність перевірки тривалості та відтворюваності результатів. Якщо програма заявляє мету зменшити мислення нульової суми, вона повинна безпосередньо вимірювати саме це переконання, а також враховувати зміни безпеки й соціальної справедливості. Практичні висновки Мислення нульової суми є корисним пояснювальним поняттям для аналізу того, чому міжгрупова співпраця іноді здається людям небезпечною навіть за наявності можливості взаємної користі. Його слід вивчати разом із матеріальними обмеженнями, груповими емоціями, нормами та інституційними правилами. Фахівцям і громадам варто перевіряти факти дефіциту, розкривати процедури розподілу, знаходити можливості спільного результату, захищати добровільність участі та оцінювати довготривалі наслідки втручань. У ситуаціях насильства першочерговими залишаються безпека, відповідальність за шкоду й права постраждалих. Поширені запитання Чи є мислення нульової суми когнітивним упередженням? Якщо людина припускає фіксований обсяг виграшу за відсутності такого обмеження, це може бути когнітивним упередженням. Однак у деяких ситуаціях конкуренція справді є жорсткою. Висновок залежить від перевірки реальних правил, ресурсів і доступних альтернатив. Чим воно відрізняється від реалістичного міжгрупового конфлікту? Реалістичний міжгруповий конфлікт описує суперечність цілей або конкуренцію за ресурси. Мислення нульової суми описує спосіб тлумачення взаємних вигод і втрат. Воно може виникати за реальної конкуренції та зберігатися навіть там, де групи здатні отримати спільну користь. Чи можна мислити за принципом нульової суми лише щодо однієї теми? Так. Людина може підтримувати співпрацю в одному питанні та очікувати неминучих втрат у сфері житла, роботи, політики або статусу. Тому загальні установки і ситуативні судження потрібно вимірювати окремо. Чи доведено, що міжгруповий контакт усуває такі переконання? Метааналітичні дослідження контакту насамперед стосуються зменшення упереджень. Для висновку про стійке зниження саме мислення нульової суми потрібні роботи, які безпосередньо вимірюють це переконання та перевіряють тривалі результати. Універсальної гарантії немає. Чи означає відмова від діалогу мислення нульової суми? Ні. Причинами відмови можуть бути загроза безпеці, нерівність влади, недовіра, попереднє насильство або власний усвідомлений вибір. Зокрема, постраждала людина має право відмовитися від контакту без психологічного оцінювання чи морального тиску. Чи є визнання прав однієї групи втратою прав іншої? Рівна гідність і базові права можуть визнаватися одночасно. Конкретні суперечності щодо ресурсів або реалізації прав потребують правового та фактичного аналізу. Саме припущення про неминучу втрату не замінює такого аналізу. Чи можна використовувати поняття для опису російської агресії проти України? Його можна застосовувати для дослідження психологічних уявлень про конкуренцію, але воно не визначає правової природи агресії та не змінює відповідальності за насильство. Захист постраждалих, справедливість і гарантії неповторення залишаються визначальними. Пов’язані статті Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання — основний науковий контекст психології миру. Міжгруповий конфлікт: причини, розвиток і врегулювання — походження, розвиток і механізми конфлікту. Мирна співпраця між групами: умови та обмеження — умови спільної користі та межі кооперації. Міжгрупова довіра: як виникає, руйнується і відновлюється — очікування щодо намірів інших груп. Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека — принципи добровільного міжгрупового діалогу. Конкуренція за ресурси та статус у міжгрупових конфліктах — реальні й сприйняті механізми конкуренції. Справедливість і примирення після насильства: взаємозв’язки — відповідальність, постраждалі та відновлення суспільних відносин. Конфліктна чутливість у миробудуванні: принципи безпеки — оцінювання ризиків і запобігання шкоді. Колективні емоції у міжгрупових конфліктах: страх, гнів і надія Конкурентна віктимність: змагання груп за визнання страждання Моральне виправдання міжгрупового насильства: механізми та ризики Джерела Boland, F. K., & Davidai, S. (2024). Zero-sum beliefs and the avoidance of political conversations. Communications Psychology, 2, Article 43. https://doi.org/10.1038/s44271-024-00095-4. Davidai, S., & Ongis, M. (2019). The politics of zero-sum thinking: The relationship between political ideology and the belief that life is a zero-sum game. Science Advances, 5(12), eaay3761. https://doi.org/10.1126/sciadv.aay3761. Davidai, S., & Tepper, S. J. (2023). The psychology of zero-sum beliefs. Nature Reviews Psychology, 2, 472–482. https://doi.org/10.1038/s44159-023-00194-9. Esses, V. M., Jackson, L. M., & Armstrong, T. L. (1998). Intergroup competition and attitudes toward immigrants and immigration: An instrumental model of group conflict. Journal of Social Issues, 54(4), 699–724. https://doi.org/10.1111/j.1540-4560.1998.tb01244.x. Esses, V. M., Dovidio, J. F., Jackson, L. M., & Armstrong, T. L. (2001). The immigration dilemma: The role of perceived group competition, ethnic prejudice, and national identity. Journal of Social Issues, 57(3), 389–412. https://doi.org/10.1111/0022-4537.00220. International Organization for Migration. (2025). Ukraine — Displacement and social cohesion in Ukraine — February 2025. Displacement Tracking Matrix. https://dtm.iom.int/reports/ukraine-displacement-and-social-cohesion-ukraine-february-2025. Matsunaga, L. H., Petersen, J., Aoki, T., & Faiad, C. (2025). The science of zero-sum thinking: A scoping review of 10 years of empirical research. Dynamics of Asymmetric Conflict. https://doi.org/10.1080/17467586.2024.2441504. Meegan, D. V. (2010). Zero-sum bias: Perceived competition despite unlimited resources. Frontiers in Psychology, 1, Article 191. https://doi.org/10.3389/fpsyg.2010.00191. Paluck, E. L., Porat, R., Clark, C. S., & Green, D. P. (2021). Prejudice reduction: Progress and challenges. Annual Review of Psychology, 72, 533–560. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-071620-030619. Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. https://doi.org/10.1037/0022-3514.90.5.751. Różycka-Tran, J., Boski, P., & Wojciszke, B. (2015). Belief in a zero-sum game as a social axiom: A 37-nation study. Journal of Cross-Cultural Psychology, 46(4), 525–548. https://doi.org/10.1177/0022022115572226. Saguy, T., & Reifen-Tagar, M. (2022). The social psychological roots of violent intergroup conflict. Nature Reviews Psychology, 1, 577–589. https://doi.org/10.1038/s44159-022-00083-7. Stefaniak, A. (2020). Zero-sum beliefs shape advantaged allies’ support for collective action. European Journal of Social Psychology, 50(6), 1259–1275. https://doi.org/10.1002/ejsp.2674. Thompson, L., & Hastie, R. (1990). Social perception in negotiation. Organizational Behavior and Human Decision Processes, 47(1), 98–123. https://doi.org/10.1016/0749-5978%2890%2990048-E. United Nations Development Programme. (2024). Social cohesion in Ukraine: Key trends based on reSCORE 2024. https://www.undp.org/ukraine/publications/social-cohesion-ukraine-key-trends-based-rescore-2024. United Nations General Assembly. (2022). Aggression against Ukraine: Resolution A/RES/ES-11/1. https://digitallibrary.un.org/record/3965290.

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Моральне виправдання міжгрупового насильства — це процес, у якому заподіяння шкоди людям через їхню належність до певної групи представляють як допустиму, необхідну, заслужену або навіть доброчесну дію. У такому поясненні насильство може набувати вигляду «захисту», «відновлення справедливості», «виконання обов’язку» чи «запобігання більшому злу». Психологічне питання полягає в тому, як людина або спільнота переходить від моральної заборони заподіювати шкоду до її схвалення, участі в ній або байдужості до постраждалих. Класична теорія Альберта Бандури описує таке послаблення внутрішніх моральних обмежень через механізми морального відсторонення. У міжгруповому контексті ці механізми поєднуються з груповою лояльністю, сприйняттям загроз, ставленням до «своїх» і «чужих», нормами організацій, пропагандистськими повідомленнями та доступністю відповідальності. Дослідження показують, що особливо небезпечним може бути прославлення власної групи, за якого визнання її неправомірних дій переживається як загроза груповому образу, а людські страждання постраждалих применшуються (Leidner та ін., 2010). Психологічне пояснення процесу має практичну мету: виявляти способи нормалізації шкоди, захищати постраждалих і підтримувати особисту та інституційну відповідальність. Юридичну оцінку застосування сили визначають факти, застосовне право та належні процедури; психологічні уявлення учасників самі по собі не надають насильству законності. Що означає моральне виправдання насильства між групами Міжгрупове насильство стосується дій, погроз або організованої практики заподіяння шкоди, коли групова належність впливає на вибір цілі, виправдання вчинку або підтримку насильства. Групами можуть виступати етнічні, національні, релігійні, політичні та інші спільноти. Моральне виправдання зосереджується на тому, як такій дії надають морального сенсу: кого визначають «винним», кому приписують право карати, які наслідки вважають прийнятними й чиї страждання залишають поза увагою. Термін «моральне виправдання» має вузьке й широке вживання. У вузькому значенні це один із восьми механізмів морального відсторонення Бандури: шкідливі засоби оголошують морально схвальними заради нібито гідної мети. У широкому значенні ним позначають увесь комплекс аргументів, емоцій і норм, які роблять групове насильство прийнятним. У цій статті обидва рівні розглядаються окремо, щоб не змішувати конкретний механізм із усім процесом (Bandura, 1999; Bandura, 2011). Важливий предметний кордон проходить між справжньою небезпекою, правомірним захистом та пропагандистським або особистим обґрунтуванням непропорційного чи протиправного насильства. Реальна загроза може вимагати захисних дій; їхні межі визначаються обставинами й правовими нормами. Моральне відсторонення проявляється тоді, коли посилання на загрозу чи цінність використовують для усунення уваги до заборонених засобів, цивільних жертв, відповідальності або можливості перевірити факти. Як виникає розрив між моральними принципами й готовністю підтримати насильство Згідно із соціально-когнітивною теорією Бандури, засвоєні моральні стандарти впливають на поведінку через самоспостереження, оцінювання власних дій і передбачення морального самоосуду. Людина може засуджувати жорстокість як загальний принцип і водночас знаходити винятки для дій своєї групи. Моральне відсторонення описує способи, завдяки яким ці моральні самосанкції вибірково послаблюються (Bandura, 1990; Bandura, 1999). У конфлікті групова належність впливає на інтерпретацію фактів. Люди частіше помічають загрозу власній спільноті, її втрати та пояснення її представників; поведінку іншої групи можуть оцінювати за більш суворими критеріями. Так виникає вибірковість морального судження: ідентичні види шкоди описуються різними словами залежно від того, хто їх завдав. Це конкретний прояв механізмів, які вивчає психологія міжгрупового конфлікту, але центральне питання тут — саме легітимація шкоди. Типовий, хоча не універсальний, ланцюг має такий вигляд: повідомлення про небезпеку → посилення групової лояльності → моральна вимога покарати або захистити → виправдання неприйнятних засобів → применшення наслідків → схвалення або невтручання. Дослідницька модель міжгрупової загрози й насильства розглядає в такому процесі моральне відсторонення, дегуманізацію та ворожі емоції як взаємопов’язані можливі механізми, а не як обов’язкові стадії для кожної людини (Lantos & Molenberghs, 2022). Вісім механізмів морального відсторонення 1. Моральне виправдання: шкідливий засіб оголошують добрим Насильницькі дії представляють як служіння вищій меті: захисту спільноти, відданості ідеалам, забезпеченню порядку або нібито відновленню справедливості. Найважливіший психологічний зсув полягає в перенесенні уваги з конкретної шкоди та засобів її заподіяння на проголошену моральну мету. Заклик до доброго результату може співіснувати зі схваленням жорстокості щодо людей, яких визначено перешкодою (Bandura, 2011). 2. Евфемістичне позначення: мова приховує характер дій У повідомленнях насильство перейменовують так, щоб ослабити зв’язок між словами та реальною шкодою. Замість опису конкретних дій і людських наслідків уживають безособові технічні формули, знеособлювальні скорочення або метафори «очищення». Завдання критичного аналізу — відновити точні дієслова, назвати постраждалих, спосіб завдання шкоди та встановлені факти. У Бандури це один із механізмів реконструювання насильства як прийнятної дії (Bandura, 1999). 3. Вигідне порівняння: «інші зробили гірше» Шкоду представляють як незначну, зіставляючи її з іншим злочином або гіпотетично страшнішим сценарієм. Таке порівняння може відволікати від самостійної моральної та правової оцінки конкретного вчинку. Дії одного суб’єкта мають оцінюватися за фактами, обов’язками та наслідками, а не за можливістю знайти ще тяжчий приклад (Bandura, 1990). 4. Перекладання відповідальності: «мені наказали» Особиста відповідальність розчиняється в авторитеті керівника, наказі, державній політиці або нібито безальтернативних обставинах. Соціально-психологічне дослідження такого пояснення показує, чому виконавець може сприймати себе пасивним інструментом чужого рішення. Водночас сам факт наказу не визначає юридичного звільнення від відповідальності: це окрема правова оцінка (Bandura, 1999). 5. Розпорошення відповідальності: «так діяли всі» У великих групах кожен учасник може вважати власний внесок незначним. Поділ роботи між відомствами, посередниками, організаторами, поширювачами повідомлень і безпосередніми виконавцями ускладнює усвідомлення причинного ланцюга. Бандура наголошував, що складні організаційні структури можуть підтримувати насильство навіть за участі людей, які в інших ситуаціях дотримуються гуманних стандартів (Bandura, 1999). 6. Знецінення наслідків: «ніхто серйозно не постраждав» Зниження уваги до тілесних ушкоджень, втрати житла, загибелі, розлучення сімей або тривалих обмежень може робити суспільну підтримку насильства психологічно простішою. Іноді шкоду заперечують, іноді визнають лише матеріальні втрати, залишаючи поза увагою людей. У трьох дослідженнях колективного насильства применшення страждань родин жертв було одним із механізмів зв’язку між прославленням власної групи та слабшою підтримкою справедливості для постраждалих (Leidner та ін., 2010). 7. Звинувачення постраждалих: «вони самі це спричинили» Відповідальність за заподіяну шкоду переносять на постраждалу групу, часто за допомогою узагальнень про її історію, переконання чи поведінку окремих представників. При цьому стирається різниця між індивідуальними вчинками, колективною належністю та правами конкретних людей. Механізм дозволяє представити напад як закономірне «покарання» замість установлення відповідальності кожного учасника за його власні дії (Bandura, 2011). 8. Дегуманізація: постраждалим відмовляють у повній людяності Людям приписують образ тварин, механізмів або однорідної небезпечної маси, позбавленої індивідуальності та морального захисту. Науковий огляд Ніка Гезлема розрізняє анімалістичну й механістичну форми дегуманізації; обидві можуть змінювати сприйняття людських якостей, хоча не зводяться до простого неприйняття іншої групи (Haslam, 2006). Водночас дегуманізація не є необхідною передумовою будь-якого морально мотивованого насильства. У дослідах Rai, Valdesolo та Graham (2017) вона посилювала готовність до інструментального заподіяння шкоди, але не давала такого самого ефекту для насильства, яке учасники оцінювали як моральне покарання. Ця відмінність вимагає досліджувати одночасно й позбавлення людяності, і наділення іншої людини провиною, через яку насильство здається заслуженим. Групова лояльність, прославлення «своїх» і подвійні стандарти Належність до спільноти підтримує солідарність і спільні дії. Особливе значення для морального виправдання насильства має різниця між прив’язаністю до своєї групи та її безумовним прославленням. У дослідженні Leidner та співавторів (2010) саме прославлення групи, а не сама прихильність до неї, було пов’язане зі слабшою вимогою справедливості, коли насильство здійснювали «свої». Отже, лояльність не варто автоматично ототожнювати з підтримкою жорстокості. Прославлення може створювати моральну дилему: визнати провину власної групи означає допустити болісну інформацію про неї. Один зі шляхів уникнення цього конфлікту — заперечувати факти, виправдовувати заподіяне або применшувати цінність жертв. Дослідницький огляд Castano (2008) описує зв’язки між прославленням групи, моральним відстороненням і готовністю підтримати покарання винних та відшкодування шкоди. Для аналізу повідомлення корисно ставити симетричне перевірочне запитання щодо стандарту оцінювання: чи назвали б ми таку саму дію неправомірною, якби її здійснила група, до якої ми не належимо? Це інструмент перевірки моральної послідовності. Він не означає однакового правового становища всіх сторін реального конфлікту й не заперечує необхідності розрізняти агресора, державу, що обороняється, виконавців насильства та постраждалих. Чому відчуття загрози може посилювати виправдання шкоди Сприйняття загрози — один із важливих контекстів міжгрупової ворожості. Люди можуть побоюватися втрати безпеки, ресурсів, статусу, культурних норм чи майбутнього спільноти. Умови, за яких відчуття небезпеки переходить у підтримку насильства, залежать від групових норм, доступних пояснень, фактичних обставин, інституцій та індивідуальних оцінок (Lantos & Molenberghs, 2022). Варто розрізняти загрозу, підтверджену доказами, та її перебільшення або конструювання. Реалістичні й символічні загрози мають різний зміст; детальний розгляд цих механізмів містить стаття «Сприйняття реалістичної та символічної міжгрупової загрози». У цій темі ключове запитання таке: чи перетворюється твердження про небезпеку на універсальний дозвіл завдавати шкоди всім представникам іншої групи? Страх і гнів можуть підсилювати готовність приймати жорсткі рішення, особливо якщо публічні повідомлення створюють враження терміновості, безвиході та колективної провини. Однак емоційна реакція на реальну небезпеку сама по собі не свідчить про моральне відсторонення. Ознакою виправдання насильства стає спосіб, у який емоцію використовують, щоб обійти перевірку фактів, розрізнення цілей та вимоги до допустимості засобів. Дегуманізація та моральне покарання: що встановили дослідження Зв’язок між дегуманізацією і підтримкою агресії має емпіричні підстави. Метааналіз Cheng та співавторів (2025) узагальнив 184 ефекти з 32 праць і виявив помірний зв’язок між дегуманізацією та агресією (r = 0,34; 95% довірчий інтервал 0,28–0,41). Сильнішим він був за відкритої, порівняно з прихованішою, дегуманізації. Ці результати описують середній зв’язок у неоднорідній сукупності досліджень та не дозволяють прогнозувати індивідуальну поведінку конкретної людини. У масштабному дослідженні Landry та співавторів (2026) спочатку виконано метааналіз 120 досліджень із сукупною вибіркою 128 022 учасників, а потім перевірено висновки на матеріалі кількох конфліктів, зокрема пов’язаного з Росією та Україною. Автори виявили, що відверта дегуманізація має власний, відмінний від сильної антипатії, зв’язок із підтримкою міжгрупового насильства; окремий експеримент надав додаткові причинні свідчення. Дослідження не означає, що кожне вороже висловлювання неминуче веде до фізичного насильства. Разом із тим серія п’яти експериментів Rai та співавторів (2017) показала важливе обмеження одновимірної моделі: коли людина бачить насильство як моральну кару, вона може повністю визнавати людяність жертви й водночас бажати її покарати. Науковий висновок полягає в наявності кількох шляхів моральної легітимації шкоди. Програми запобігання повинні працювати і з дегуманізацією, і з переконанням, що страждання іншої людини є заслуженим. Колективна провина, сором і захист образу власної групи Інформація про насильство, здійснене представниками власної групи, може викликати провину, сором, обурення або захисне заперечення. Психологічна відповідь залежить від того, як людина розуміє належність до спільноти, відповідальність і можливість виправлення завданої шкоди. Моральне відсторонення може бути способом уникнути складних колективних емоцій; це пояснення розробляється в міжгруповій літературі й потребує перевірки у конкретних обставинах (Castano, 2008). Колективну належність важливо відокремлювати від індивідуальної юридичної вини. Визнання скоєних представниками групи порушень, засудження злочинів і підтримка відшкодування шкоди можливі без приписування злочину кожному її членові. Навпаки, автоматичне колективне звинувачення може закріплювати нові цикли стигматизації та виправдання насильства. Як працюють групові норми, лідери та інституції Моральне виправдання може формуватися в приватних розмовах, але набуває особливої суспільної ваги, коли його закріплюють організації. Лідери визначають мову опису подій, групові норми задають межі схвалюваного, а процедури вирішують, чи буде порушення розслідуване. Поділ функцій і безособовий характер рішень можуть ускладнювати усвідомлення відповідальності та людських наслідків (Bandura, 1999). Тому аналіз ризиків повинен враховувати чотири взаємодійні рівні: індивідуальні судження; норми своєї групи; реальну організацію рішень і виконання; публічні механізми правової та суспільної підзвітності. Зміна ставлення однієї людини сама по собі не усуває організаційної практики, якщо накази, стимули або безкарність продовжують підтримувати шкоду. Поширення виправдань у медіа та цифровому середовищі Повторення дегуманізувальних ярликів, вибіркове висвітлення жертв, псевдотехнічні слова для опису ударів і твердження про нібито колективну провину створюють інформаційне середовище, де жорстокість може сприйматися як звична. Водночас частота появи певного повідомлення не є доказом того, що всі його адресати погодилися з ним або змінять поведінку. Для встановлення ефекту потрібні порівняльні й експериментальні дані, а для аналізу конкретної кампанії — перевірка фактичного змісту, охоплення та контексту (Lantos & Molenberghs, 2022). У випадках публічної мови ворожнечі окремі експерименти досліджують ефект відповідей, які нагадують про людські наслідки дискримінації. Польовий експеримент Hangartner та співавторів (2021) серед 1350 користувачів соціальної мережі виявив невелике зниження подальших ксенофобних висловлювань після відповіді, орієнтованої на емпатію; гумор і попередження про наслідки не дали послідовного ефекту. Це свідчення щодо конкретного виду поведінки онлайн, а не доведена програма запобігання масовому насильству. Які наслідки має моральне виправдання міжгрупового насильства Найбезпосередніший ризик полягає в послабленні моральних обмежень щодо заподіяння шкоди. Коли страждання іншої групи оголошують заслуженим, необхідним або незначущим, громадськості стає легше схвалювати дії, які в інших умовах викликали б осуд. Психологічні дослідження виявляють зв’язки таких оцінок із підтримкою насильства; однак слід розрізняти схвалення в опитуванні, публічне виправдання та безпосередню участь у завданні шкоди (Landry та співавт., 2026). Другий ризик стосується невидимості постраждалих. Моральне відсторонення працює, коли з поля уваги зникають особистість жертви, її досвід, право на захист і наслідки насильства для родини чи громади. У дослідженнях Leidner та співавторів (2010) применшення страждань родичів постраждалих і дегуманізація були пов’язані зі слабшими вимогами справедливості до винних зі своєї групи. Третій ризик — руйнування суспільних механізмів відповідальності. Якщо порушення пояснюють «винятковою необхідністю», фактологічне розслідування, незалежний суд, право потерпілих бути почутими й відшкодування шкоди починають зображати як перешкоди для групової солідарності. Так виникає підтримка вибіркового застосування правил: суворого щодо інших і поблажливого щодо власної сторони. Четвертий ризик має довготривалий характер. Легітимація завданої шкоди може перешкоджати визнанню порушень, роботі з документуванням, відновленню міжгрупової довіри та інституційним гарантіям неповторення насильства. Оскільки соціальні умови різняться, ці наслідки доцільно досліджувати окремо: через оцінювання реальних рішень, ставлення до відповідальності, доступу постраждалих до правосуддя та повторюваності порушень, а не через один показник «ворожості». Український контекст: агресія, самозахист і відповідальність Повномасштабне вторгнення Російської Федерації в Україну від 24 лютого 2022 року є частиною російської агресії проти України. Генеральна Асамблея ООН у резолюції ES-11/1 «Агресія проти України» від 2 березня 2022 року засудила агресію Російської Федерації та вимагала виведення її військ. Цей міжнародно-правовий контекст визначає, чому дослідження моральних наративів про війну не можна зводити до схеми, у якій дві сторони нібито мають однакову відповідальність за початок агресії. Психологічний аналіз має з’ясувати, якими повідомленнями виправдовують конкретні порушення і як суспільство на них реагує. Правова оцінка встановлює окремі питання: застосовні норми, докази, індивідуальну та командну відповідальність і законність конкретних дій. Міжнародне гуманітарне право застосовується до поведінки сторін збройного конфлікту; право України на захист від агресії не створює автоматичного дозволу на будь-який спосіб ведення війни. Повага до цивільних, полонених та інших захищених осіб залишається необхідною частиною правової і моральної оцінки. Особливе значення мають дослідження того, як саме російську агресію раціоналізують у публічних дискусіях. У якісному дослідженні Bliuc і Muntele-Hendreș (2025) проаналізовано проросійські дописи користувачів із Румунії та Молдови. Авторки виявили наративи моральної переваги, порівняння на користь власної групи, представлення вторгнення як виправданої дії, дегуманізацію та конспірологічні пояснення. Метод тематичного аналізу дозволяє описати ці способи аргументації, однак не вимірює їх поширеність серед усього населення і сам собою не встановлює, що дописи спричиняють насильницьку поведінку. В умовах України важливо досліджувати також моральні дилеми всередині суспільства: ставлення до цивільних на деокупованих територіях, до вимушено переміщених людей, до документування порушень, відповідальності за злочини та підтримки постраждалих. Факт проживання на певній території, національність, рідна мова або належність до ширшої спільноти не доводять особистої участі у злочині. Перевірка конкретних дій і фактів допомагає поєднувати захист суспільства з індивідуалізованою відповідальністю. Чому визнання агресії не вимагає примирення від постраждалих Постраждалі люди зберігають право на безпеку, правосуддя, відшкодування шкоди, власний темп відновлення та відмову від особистого контакту з тими, хто завдав шкоди. Заклики до прощення або діалогу не можуть бути підставою для замовчування злочинів, тиску чи позбавлення потерпілих права на свідчення та участь у правосудді. Програми діалогу, якщо їх розглядають, повинні оцінювати актуальні ризики, добровільність та інформовану згоду, асиметрію влади, здатність організаторів захистити учасників і межі конфіденційності. Психологічна увага до обох сторін розмови не означає рівного розподілу відповідальності за завдану шкоду. Докладніше про ці умови йдеться у статтях «Міжгруповий діалог» та «Примирення під час тривалого насильства». Як розпізнавати моральне виправдання в аргументації Для аналізу публічного повідомлення корисно дослідити його структуру: яку дію виправдовують, хто визначений виконавцем, як описано постраждалих, чим обґрунтована необхідність шкоди та чи залишаються перевірюваними твердження про факти. Один емоційний вислів або окреме слово без контексту не дозволяє достовірно визначити психологічний механізм мовця. Перевірка моральної мети та засобів Фраза «це робиться заради безпеки» потребує уточнення: яким є конкретний ризик, наскільки запропонований засіб здатний його зменшити, яких людей він зачіпає та чи передбачає правила захисту постраждалих? Мета може бути суспільно значущою, але цього недостатньо для висновку про допустимість кожного засобу. Механізм морального виправдання проявляється, коли посилання на мету замінює оцінку вчинку та його наслідків (Bandura, 1999). Перевірка образу постраждалих Варто звернути увагу, чи згадуються конкретні люди, діти, цивільні, родини та їхні права; чи не зводиться велика різноманітна група до однієї ворожої категорії; чи не ставлять саме існування постраждалих під сумнів. Дегуманізація може набувати відкритих форм, а може проявлятися у вилученні людського досвіду з розповіді (Haslam, 2006). Перевірка правил відповідальності Якщо повідомлення визнає факти порушень, проте систематично знімає відповідальність з виконавців через наказ, підпорядкування, «вищу необхідність» чи звинувачення жертв, потрібно окремо перевірити роль кожного виправдання. Правова відповідальність установлюється за доказами й відповідними нормами. Психологічний аналіз пояснює, як риторика може змінювати готовність визнавати таку відповідальність. Перевірка застосування стандартів Корисно з’ясувати, чи однакові вимоги до захисту цивільних, заборони катувань, перевірки фактів і розслідування порушень застосовуються до аналогічних дій незалежно від групової належності виконавців. При цьому порівнювати слід правові й фактичні обставини відповідних дій; механічне прирівнювання агресії та оборони створює хибну аналогію. Що підтверджують дослідження, а що потребує подальшої перевірки Найкраще підтверджений висновок полягає в тому, що моральне відсторонення пов’язане з агресивними установками та поведінкою в багатьох контекстах. Метааналіз Luo і Bussey (2023) узагальнив 157 досліджень молоді із сукупною вибіркою 118 501 учасник та виявив стійкий зв’язок морального відсторонення з антисоціальною поведінкою. Однак результати, отримані переважно серед дітей і підлітків, не можна автоматично переносити на рішення дорослих у збройних міжгрупових конфліктах. Для міжгрупового насильства безпосередніші дані дають дослідження про прославлення власної групи та правосуддя (Leidner та співавт., 2010), зміщення моральних критеріїв у бік лояльності та авторитету (Leidner & Castano, 2012), експерименти про моральне покарання (Rai та співавт., 2017) і великий комплекс робіт про дегуманізацію та підтримку насильства (Landry та співавт., 2026). Вони досліджують частково різні процеси, тому їх не слід зводити до однієї універсальної причинної моделі. Важливе методологічне розрізнення: кореляція між згодою з насильницьким висловлюванням і дегуманізацією не доводить, що перша виникла внаслідок другої. Експериментальне втручання може виявити причинний ефект у певній ситуації, але його масштаб, тривалість та можливість перенесення на війну або суспільну кризу потрібно перевіряти окремо. Спостереження за дописами може показати риторичні стратегії, але саме по собі не встановлює причин масових злочинів. Висновки залежать також від вимірювання: запитання про «підтримку жорстких заходів», оцінки конкретних сценаріїв, готовність карати та реальна поведінка — різні показники. Дослідникам слід прозоро зазначати, яку саме відповідь вони отримали, кого опитували, чи були дані зібрані під час реального насильства та як перевіряли соціальну бажаність відповідей. Умови активної війни, примусу й цензури особливо ускладнюють пряме порівняння результатів. Як зменшувати ризики морального виправдання насильства Зміцнювати перевірку фактів і відповідальності Першочергове значення має доступ до незалежної інформації про конкретні події, способи документування шкоди, прозорі процедури розслідування та зрозуміле пояснення правових норм. Психологічні повідомлення про людяність іншої групи мають обмежену цінність там, де установи одночасно винагороджують насильство або перешкоджають притягненню винних до відповідальності. Для установ і громад важливо називати конкретну поведінку, наслідки та застосовні правила. Увага до перевірюваних фактів зменшує простір для тверджень, що будь-яке порушення автоматично виправдане належністю виконавця до «своїх». При цьому розслідування не повинно перетворюватися на колективне звинувачення людей за походженням чи мовою. Зберігати видимість людських наслідків Історії постраждалих можуть протидіяти їхньому знеособленню, якщо публікація відбувається за згодою, не створює додаткової небезпеки та зберігає гідність людини. Опис особистого досвіду має поєднуватися з точністю фактів і правовими межами. Постраждалим не слід нав’язувати участь у просвітницьких програмах або вимагати розповідати про болісні події для зміни поглядів інших. Контакт, спільна діяльність і діалог можуть бути частиною довготривалого відновлення суспільних зв’язків за належних умов безпеки. Однак дослідницький огляд Paluck та співавторів (2021) показує, що велика частина експериментів зі зниження упереджень використовує короткі втручання і дає обмежені свідчення про тривалі наслідки. Зниження упередження в лабораторному тесті не прирівнюється до припинення насильства. Працювати з груповими нормами, не стираючи відповідальність Громадські лідери, викладачі, редактори й посадовці впливають на те, які аргументи видаються допустимими. Публічне засудження насильства щодо цивільних, відмова від колективної провини, відкритість до розслідувань і послідовність правил можуть підтримувати моральні обмеження. Конкретний ефект таких практик потрібно перевіряти в заданій аудиторії, оскільки авторитет повідомника, довіра до інституцій і сприйняття загрози можуть змінювати реакцію. Дані Leidner та Castano (2012) показують, що при оцінці порушень «своїх» у деяких умовах зростає значення лояльності й авторитету на шкоду принципам незаподіяння шкоди та справедливості. Це допомагає сформулювати освітню мету: навчати одночасно бачити цінність солідарності й незалежні обмеження щодо засобів захисту групи. Обережно використовувати відповіді на мову ворожнечі Контраргументація, яка зосереджується на людських наслідках, має попередні експериментальні підтвердження для окремих форм онлайн-поведінки. У дослідженні Hangartner та співавторів (2021) ефект був помірним і стосувався ксенофобних висловлювань, а не безпосередньо насильства. Тому організаціям слід перевіряти ризики для модераторів, можливі погрози й переслідування та результати втручань замість обіцянки універсального ефекту. Коли повідомлення супроводжується конкретними погрозами, підбурюванням чи переслідуванням, пріоритетом стають безпека та відповідні механізми реагування. Від постраждалих не можна вимагати вступати в дискусію, щоб переконувати агресивну аудиторію. Чому деякі миробудівні втручання можуть посилювати шкоду Ініціативи, побудовані лише на вимозі «почути обидві сторони», можуть відтворити нерівність влади, якщо одна зі сторін контролює безпеку, доступ до ресурсів або можливість говорити без наслідків. У ситуації триваючих загроз публічний діалог може створити нові ризики викриття особистих даних, залякування й повторної травматизації. Тому оцінка безпеки та добровільна згода є умовами проектування, а не завершальними формальностями. Невдало сформульоване повідомлення про «спільні помилки» може приховувати встановлені факти агресії, відповідальність за злочини та конкретних постраждалих. Також небезпечна риторика, що підміняє справедливість швидким емоційним примиренням: люди можуть відчути тиск пробачити, відкликати вимоги або замовчати свій досвід. Редакційна оцінка миробудівної програми повинна враховувати ці небажані наслідки поряд із заявленими вигодами. Інша пастка — оцінювати успіх лише за негайним схваленням заходу учасниками. Потрібно визначати незалежні показники: рівень реальної безпеки, частоту дискримінації, готовність підтримувати правомірну відповідальність, можливість звертатися по допомогу, відсутність переслідування та тривалість змін. Відсутність якісних досліджень довготривалих ефектів коротких програм показана в огляді Paluck та співавторів (2021). Практичні орієнтири для редакцій, освітян і громад Для редакцій і авторів повідомлень Описуючи конфліктну подію, редакція повинна відокремлювати перевірені факти від заяв учасників і пояснювати джерело інформації. Важливо називати виконавця дії, характер шкоди та статус постраждалих; уникати узагальнень, які приписують винуватість усій етнічній, мовній чи релігійній групі. Якщо посадовець або організація виправдовує насильство, публікація може точно викласти позицію й водночас перевірити її фактичну та правову основу. Доцільно запитувати, чи не перетворює заголовок безособові конструкції на приховування того, хто ухвалив рішення та хто постраждав. Водночас не слід публікувати особисті дані, за якими можна ідентифікувати вразливих людей без необхідності та їхньої згоди. Для освітян і дослідників Ефективним навчальним завданням може бути порівняння аргументів про мету, засоби, наслідки та відповідальність на чітко описаних випадках. Важливо розрізняти фактологічне свідчення, емоційну оцінку, групове узагальнення й правовий висновок. Дослідження мають вимірювати конкретні зміни, зберігати дані про контекст та уникати експериментів, що наражають людей на додаткову небезпеку. Обговорення насильства повинно мати правила добровільності, конфіденційності в межах, дозволених законом, і можливості відмовитися від участі. Освітня мета — розуміння аргументації та прав людини; учасникам не потрібно розкривати власні травматичні переживання. Для місцевих громад та інституцій Громади можуть підтримувати доступні канали скарг, незалежний розгляд конкретних інцидентів, прозорі процедури розподілу допомоги й безпечну участь різних груп у прийнятті рішень. Потрібно окремо враховувати людей, що постраждали від окупації, військових злочинів, переміщення або дискримінації. Психологічна робота повинна бути узгоджена з правовими механізмами та реальними заходами захисту. Успіх варто оцінювати не за кількістю проведених зустрічей, а за тим, чи стали рішення справедливішими, звернення безпечнішими, а інституційна відповідь на порушення — передбачуванішою. Ці показники можуть мати відкладені ефекти і потребувати незалежного спостереження. Поширені запитання Чим моральне виправдання насильства відрізняється від морального відсторонення? Моральне відсторонення — ширша система процесів, через які людина послаблює зв’язок між власними моральними стандартами та оцінкою завданої шкоди. Моральне виправдання є одним із цих процесів: жорстокість представляють як засіб досягнення нібито доброї мети. У міжгруповому конфлікті до нього часто приєднуються дегуманізація, перекладання відповідальності та звинувачення жертв (Bandura, 1999). Чи означає патріотизм підтримку насильства? Сам по собі патріотизм або прив’язаність до своєї спільноти не є психологічною підставою підтримки неправомірного насильства. Дослідження розрізняють прихильність до групи та її прославлення, коли репутацію групи захищають шляхом виправдання шкоди іншим (Leidner та співавт., 2010). Захист країни від агресії та повага до правових обмежень сумісні. Чи завжди дегуманізація передує насильству? Ні. Дегуманізація може підвищувати підтримку насильства, про що свідчать метааналітичні й експериментальні дані (Landry та співавт., 2026). Проте насильство може також виправдовуватися як покарання людини, чию людяність виконавець визнає (Rai та співавт., 2017). Для наукового пояснення потрібно розглядати кілька механізмів. Чи можна за висловлюванням встановити, що людина схильна до злочинів? Одне висловлювання не є підставою для клінічного висновку або достовірного прогнозу злочинної поведінки. Наукові шкали й експерименти переважно оцінюють групові закономірності, ставлення чи реакції на сценарії. Загрози й повідомлення про намір завдати шкоди потребують конкретної оцінки безпеки та відповідного реагування, незалежно від психологічних ярликів. Чи є психологічне пояснення виправданням воєнних злочинів? Психологія вивчає, як утворюються переконання, які дозволяють людям приймати завдання шкоди. Це знання допомагає виявляти ризики, розробляти профілактику й підтримувати підзвітність. Воно не скасовує правових норм, відповідальності виконавців та прав постраждалих. Факти агресії проти України зафіксовані, зокрема, у резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1. Чи достатньо показати людям страждання іншої групи, щоб змінити погляди? Звернення до людського досвіду може впливати на певні форми публічної поведінки, однак величина і тривалість ефектів залежать від умов. Наприклад, експеримент зі співчутливими відповідями на мову ворожнечі дав обмежене зниження подальших ксенофобних дописів (Hangartner та співавт., 2021). Для запобігання тяжкому насильству потрібні також безпека, захист прав та дієві інституції. Чи обов’язкові прощення та діалог для відновлення миру? Ні. Примирення, особисте прощення, припинення насильства, правосуддя і безпечне співіснування — пов’язані, але різні процеси. Постраждала людина має право відмовитися від контакту або прощення. Діалог оцінюють за умовами безпеки, добровільності, інформованої згоди, справедливості й можливістю відмови; він не замінює визнання шкоди та юридичної відповідальності. Що потрібно вимірювати під час оцінювання програм протидії виправданню насильства? Окремо варто оцінювати зменшення дегуманізувальних висловлювань, зміни у ставленні до порушень, підтримку захисту цивільних, вимоги справедливості, реальну дискримінаційну поведінку, довіру до процедур та безпеку учасників. Потрібні контрольні порівняння, спостереження після завершення програми та аналіз небажаних ефектів. Одного короткого опитування про позитивне враження від заходу недостатньо для доказу ефективності. Висновки Моральне виправдання міжгрупового насильства — механізм, за якого заподіяння шкоди представникам іншої групи описують як морально дозволений або необхідний засіб досягнення значущої мети. Його можуть підтримувати дегуманізація, прославлення власної групи, колективне звинувачення, перекладання відповідальності, применшення страждань і зміщення уваги від справедливості до безумовної лояльності. Наукові дослідження підтверджують зв’язки цих механізмів із підтримкою насильства та зниженням вимог відповідальності, але конкретні причинні шляхи залежать від ситуації. Для України аналіз повинен зберігати встановлений статус російської агресії, правову відповідальність за порушення, захист цивільних і право постраждалих на безпеку та справедливість. Доказова профілактика поєднує точність інформації, видимість людських наслідків, послідовність моральних стандартів, безпечну освіту й дієві процедури підзвітності. Пов’язані статті Моральне відсторонення (moral disengagement): як люди виправдовують шкоду, не змінюючи образ себе — ширша психологічна модель моральної саморегуляції. Міжгруповий конфлікт: причини, розвиток і врегулювання — структура й перебіг конфліктів між спільнотами. Сприйняття реалістичної та символічної міжгрупової загрози — як формується відчуття небезпеки. Дегуманізація: що це, як людям відмовляють у повній людяності та до яких наслідків це може вести — окремий механізм зміни сприйняття інших. Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека — умови та обмеження безпечної розмови між групами. Справедливість і примирення після насильства: взаємозв’язки — відповідальність і відновлення суспільних відносин. Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання — центральна стаття наукового напряму. Колективні емоції у міжгрупових конфліктах: страх, гнів і надія Мислення за принципом нульової суми в міжгрупових відносинах Джерела Bandura, A. (1990). Selective activation and disengagement of moral control. Journal of Social Issues, 46(1), 27–46. https://doi.org/10.1111/j.1540-4560.1990.tb00270.x. Bandura, A. (1999). Moral disengagement in the perpetration of inhumanities. Personality and Social Psychology Review, 3(3), 193–209. https://doi.org/10.1207/s15327957pspr0303_3. Bandura, A. (2011). Moral disengagement. In D. J. Christie (Ed.), The Encyclopedia of Peace Psychology. Wiley-Blackwell. https://doi.org/10.1002/9780470672532.wbepp165. Bliuc, A.-M., & Muntele-Hendreș, D. (2025). Narratives of moral superiority in the context of war in Ukraine: Justifying pro-Russian support through social creativity and moral disengagement. British Journal of Social Psychology, 64(2), e12878. https://doi.org/10.1111/bjso.12878. Castano, E. (2008). On the perils of glorifying the in-group: Intergroup violence, in-group glorification, and moral disengagement. Social and Personality Psychology Compass, 2(1), 154–170. https://doi.org/10.1111/j.1751-9004.2007.00040.x. Cheng, L., Zhang, J., Liao, J., Peng, F., & Wang, X. (2025). Dehumanization and aggression: A meta-analysis. Aggression and Violent Behavior, 84, 102079. https://doi.org/10.1016/j.avb.2025.102079. Hangartner, D., Gennaro, G., Alasiri, S., Bahrich, N., Bornhoft, A., Boucher, J., Demirci, B. B., Derksen, L., Hall, A., Jochum, M., Munoz, M. M., Richter, M., Singer, S., Sulaiman, S., Wüthrich, F., Gilardi, F., & Donnay, K. (2021). Empathy-based counterspeech can reduce racist hate speech in a social media field experiment. Proceedings of the National Academy of Sciences, 118(50), e2116310118. https://doi.org/10.1073/pnas.2116310118. Haslam, N. (2006). Dehumanization: An integrative review. Personality and Social Psychology Review, 10(3), 252–264. https://doi.org/10.1207/s15327957pspr1003_4. Landry, A. P., et al. (2026). The uniquely powerful impact of explicit, blatant dehumanization on support for intergroup violence. Journal of Personality and Social Psychology, 130(6), 1147–1166. https://doi.org/10.1037/pspi0000492. Lantos, D., & Molenberghs, P. (2022). The neuroscience of intergroup threat and violence. Neuroscience & Biobehavioral Reviews. https://pmc.ncbi.nlm.nih.gov/articles/PMC9620594/. Leidner, B., Castano, E., Zaiser, E., & Giner-Sorolla, R. (2010). Ingroup glorification, moral disengagement, and justice in the context of collective violence. Personality and Social Psychology Bulletin, 36(8), 1115–1129. https://doi.org/10.1177/0146167210376391. Leidner, B., & Castano, E. (2012). Morality shifting in the context of intergroup violence. European Journal of Social Psychology, 42(1), 82–91. https://doi.org/10.1002/ejsp.846. Luo, A., & Bussey, K. (2023). Moral disengagement in youth: A meta-analytic review. Developmental Review, 70, 101101. https://doi.org/10.1016/j.dr.2023.101101. Paluck, E. L., Porat, R., Clark, C. S., & Green, D. P. (2021). Prejudice reduction: Progress and challenges. Annual Review of Psychology, 72, 533–560. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-071620-030619. Rai, T. S., Valdesolo, P., & Graham, J. (2017). Dehumanization increases instrumental violence, but not moral violence. Proceedings of the National Academy of Sciences, 114(32), 8511–8516. https://doi.org/10.1073/pnas.1705238114. United Nations General Assembly. (2022). Aggression against Ukraine. Resolution A/RES/ES-11/1, adopted 2 March 2022. https://digitallibrary.un.org/record/3965290/.

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Діалог після масового насильства — це організоване обговорення пережитих подій, їхніх суспільних наслідків, відповідальності за заподіяну шкоду та умов безпечного співжиття. Такі процеси можуть відбуватися всередині постраждалої громади, між групами, у межах громадських консультацій, програм документування порушень прав людини чи відновного правосуддя. Вони відрізняються за метою й складом учасників, однак мають спільну вимогу: право людини на безпеку, вибір і повагу до пережитого досвіду визначає допустимі способи участі. Систематичний огляд 2026 року показав, що окремі програми встановлення істини та примирення можуть супроводжуватися посиленням психологічного дистресу, хоча інші миробудівні втручання пов'язані з покращенням добробуту. Повторна травматизація у цьому контексті означає процес, за якого умови участі, зміст розмови або реакції оточення відтворюють тяжкі переживання загрози, безсилля чи приниження й можуть спричинити додаткову психологічну шкоду. Це описовий психологічний термін, а не самостійний клінічний діагноз. Сильні емоції, сльози або тимчасове хвилювання під час розмови також самі по собі не доводять шкоди: потрібно враховувати тривалість, інтенсивність, можливість контролювати участь, зміни повсякденного функціонування й оцінку самої людини. Огляд свідчень постраждалих виявив одночасно досвід визнання та досвід повторної травматизації, тому універсального позитивного ефекту свідчень дослідники не встановили. Що означає масове насильство в психології діалогу Поняття масового насильства охоплює масштабні акти насильства проти цивільного населення, зокрема в контексті воєн, геноциду, переслідувань і систематичних порушень прав людини. Юридична кваліфікація конкретних дій належить до сфери права й потребує встановлення фактів. Психологія миробудування вивчає, як пережите насильство впливає на довіру, відчуття безпеки, колективні емоції, відносини між сусідами, роботу інституцій і готовність співпрацювати. Після тяжкого насильства суспільна розмова відбувається в умовах зміненої структури відносин. Учасники можуть відрізнятися за ступенем постраждалості, владою, можливістю впливати на рішення, доступом до матеріальних ресурсів і безпекою. Частина людей безпосередньо пережила напад, втрату близьких або полон; інші мають опосередкований досвід або представляють установи. Навіть усередині однієї постраждалої групи не існує єдиного ставлення до відкритості, правосуддя й примирення. Необхідно розмежовувати громадський діалог про майбутнє, інтерв'ю для документування злочинів, публічне свідчення, правову процедуру та зустріч у межах відновного правосуддя. Вони мають різні цілі, правила доказування, конфіденційності та відповідальності. Звичайна фасилітація міжгрупового діалогу не надає фахівцеві повноважень слідчого, судді або психотерапевта. Посібник Управління ООН з наркотиків і злочинності окремо розглядає ризики залякування, маніпуляцій та повторної віктимізації у відновних процедурах. Яких результатів може прагнути діалог Мета може полягати у визнанні досвіду постраждалих, з'ясуванні потреб, пошуку способів безпечної взаємодії, консультаціях щодо розподілу ресурсів, участі в місцевих рішеннях або створенні каналів суспільної відповідальності. Іноді цінним результатом стає точніше усвідомлення незгоди й можливість ухвалити практичні рішення без вимоги емоційної близькості. Для одних учасників можливість говорити підтримує почуття впливу; для інших можливість не говорити та делегувати представництво має таке саме значення для збереження гідності. Соціальна користь і психологічний стан окремих учасників потребують незалежного оцінювання. У дослідженні Cilliers, Dube та Siddiqi громадська програма примирення у Сьєрра-Леоне покращувала деякі показники соціального капіталу, водночас погіршуючи показники індивідуального психологічного благополуччя. Отже, кількість проведених зустрічей, зростання співпраці чи публічні заяви про мир самі по собі не засвідчують безпеки втручання. Основні механізми повторної травматизації Реактивація тяжких спогадів та переживання загрози Запитання про насильство можуть відновлювати яскраві спогади, страх, гнів, сором, відчай або фізіологічне напруження. Ризик залежить від змісту запитань, присутності інших людей, місця зустрічі, попередньої підготовки й можливості перервати розмову. Вимога детально описувати насильство, особливо перед широкою аудиторією, збільшує навантаження та може суперечити інтересам людини. Рекомендації ВООЗ щодо етичного документування сексуального насильства наголошують на оцінці ризику та захисті учасників. Сам факт активації емоцій не дозволяє передбачити тривалий результат. Водночас політика «що докладніше люди розкажуть, то швидше одужають» не має надійного універсального обґрунтування. Діалогову зустріч слід відокремлювати від психотерапевтичного втручання, у якому робота з травматичними спогадами проводиться за спеціальним протоколом і за згодою клієнта. Систематичний огляд миробудівних програм свідчить про неоднорідність результатів, а не про загальну користь повторного розповідання. Втрата контролю та відтворення безсилля Людина може пережити додаткову шкоду, коли від неї очікують публічного виступу, відповіді на інтимні запитання або присутності поруч із особами, яких вона побоюється. Навіть підписана форма згоди не гарантує свободи вибору, якщо відмова загрожує втратою допомоги, відчуженням від громади або невдоволенням місцевих лідерів. Потреба у відновленні контролю стосується й права не називати деталі, не відповідати, обрати письмовий формат, зробити перерву або залишити процедуру. У рамці травмочутливого підходу SAMHSA центральними є фізична та психологічна безпека, прозорість, співпраця, право вибору й запобігання повторній травматизації. Застосування цих принципів до діалогу є обґрунтованим організаційним підходом, однак його ефективність у кожному конкретному форматі потребує перевірки. Заперечення досвіду та перекладання відповідальності Висловлювання, які знецінюють страждання, звинувачують постраждалих, виправдовують злочини або вимагають негайного прощення, можуть створювати ризик вторинного приниження. Особливо проблематична вимога «збалансувати» розмову так, щоб свідчення постраждалого та виправдання насильства отримували однаковий моральний статус. Різні погляди на темп відбудови можна обговорювати, але факти насильства, права людини та відповідальність за злочини не скасовуються домовленістю про тон спілкування. Фасилітатор має визначити межі неприпустимої поведінки й зупиняти погрози, приниження, персональні напади та спроби примусового виправдання. Це вимагає ясної програми, здатності відстежувати владні відносини та процедури реагування на порушення, а не лише загальних правил ввічливої розмови. Посібник UNODC звертає увагу на захист постраждалих і придатність конкретної справи для відновного процесу. Нерівність влади, залежність і небезпека помсти Потенційний учасник може залежати від організаторів матеріально, адміністративно чи професійно. У невеликій громаді люди також побоюються втратити репутацію, житло, доступ до гуманітарної підтримки або захист від впливових осіб. Присутність представників влади чи колишніх керівників збройних формувань може впливати на свободу висловлювань навіть без відкритого залякування. Перш ніж пропонувати спільну зустріч, потрібно перевірити, чи мають усі учасники реальну можливість відмовитися без негативних наслідків. Якщо триває переслідування, помста або приховане примушування, організатор повинен змінити процедуру чи відкласти її. Управління Верховного комісара ООН з прав людини наголошує на необхідності належних гарантій і врахуванні особливих ризиків у консультаціях щодо перехідного правосуддя. Публічність та неконтрольоване поширення свідчень Відеозапис, фотографії, цитати у звітах і поширення уривків у соціальних мережах можуть розкривати місцеперебування людей, обставини пережитого насильства чи дані близьких. Окрема загроза виникає, коли згоду на участь помилково трактують як згоду на необмежене поширення розповіді. Правила обробки інформації мають містити конкретні відповіді: хто записує, де зберігаються матеріали, хто отримує доступ і за яких умов дані можуть бути передані іншим установам. Безпечне використання персональних свідчень передбачає окреме погодження запису й публікації, обмеження кола осіб із доступом до чутливої інформації та пояснення меж конфіденційності. У виданні ВООЗ 2026 року з етики досліджень насильства проти жінок безпека, приватність та добробут учасниць посідають центральне місце. Ці засади корисні для відповідального проєктування консультацій, хоча дослідження й діалог мають різні процедурні цілі. Що встановили дослідження миробудівних програм Систематичний огляд 2026 року García Durán, Singh, Avendano та Lund узагальнили кількісні дослідження зв'язку миробудівних втручань із психічним здоров'ям і благополуччям людей, постраждалих від конфліктів. Із 6360 знайдених записів до синтезу увійшли 15 досліджень; лише два були рандомізованими випробуваннями. Через різницю в дизайнах, типах втручань і показниках автори застосували описовий синтез. Більшість досліджень проводили в африканських країнах, частина не мала відповідної групи порівняння або тривалого спостереження. У роботах простежувалися неоднакові наслідки: економічна підтримка, реабілітаційні програми й окремі інші заходи частіше асоціювалися з кращим психологічним станом, тоді як деякі процедури встановлення істини та примирення — з вищим рівнем дистресу, тривоги чи посттравматичних симптомів, особливо серед постраждалих, які свідчили публічно. Автори прямо застерігають від сильних причинних висновків через методологічні обмеження. Отже, це попередні та неоднорідні дані, достатні для обов'язкового відстеження шкоди, але недостатні для прогнозування наслідків кожного окремого діалогу. Свідчення постраждалих у комісіях і громадських процедурах У огляді Wyles, O’Leary та Tsantefski було узагальнено 21 дослідження за участю 3192 людей, які давали свідчення про травматичний досвід в офіційних процесах. Дослідники виділили чотири взаємопов'язані теми: зцілення й повторну травматизацію, підтримку та безпеку, реальне залучення постраждалих і значення культури та контексту. У деяких обставинах люди переживали визнання, у деяких — додатковий біль; загальний вплив свідчень залишається невизначеним. Описані дослідження охоплювали різні форми публічних та приватних, усних і письмових свідчень. Їх не можна ототожнювати з усіма громадськими діалогами. Практично важливий висновок полягає в тому, що право на голос повинне супроводжуватися можливістю визначати межі його використання й доступом до підтримки. Сьєрра-Леоне: соціальний капітал і особистий добробут У польовому дослідженні програми Fambul Tok після громадянської війни у Сьєрра-Леоне вимірювали вплив громадських церемоній примирення на соціальні зв'язки та психологічне благополуччя. Дослідники виявили збільшення окремих показників соціального капіталу поряд із погіршенням показників індивідуального добробуту. Суспільна згуртованість і психологічна безпека учасників виявилися різними результатами одного втручання. Це дослідження особливо важливе для оцінювання програм, які звітують переважно про кількість зустрічей, заявлене примирення або готовність людей до співпраці. Організатори повинні незалежно оцінювати те, чи зменшилася загроза і чи не погіршився стан людей, які понесли основний емоційний тягар процедури. Руанда: емоційний клімат і наслідки процесів гачача У дослідженні Rimé та співавторів розглядали психосоціальні наслідки участі у процесах гачача після геноциду в Руанді. Учасники повідомляли про зміну міжгрупових уявлень та емоційного клімату, проте результати відрізнялися залежно від позиції людини й змісту досвіду. Огляд 2026 року також вказує на роботи, у яких процедури встановлення істини супроводжувалися посиленням тяжких емоцій і посттравматичних проявів серед частини постраждалих. Руандійські процеси були інституційно та історично специфічними. Їхній досвід допомагає сформулювати запитання для безпекової оцінки, але не становить готової інструкції для українських громад. Такий самий принцип стосується будь-якого міжнародного прикладу: доказовість потрібно оцінювати разом із дизайном, культурним середовищем, владними відносинами та правовими умовами. Коли діалог слід відкласти або змінити Особливу небезпеку створюють триваюче насильство, безпосередні погрози, переслідування, залежність постраждалого від особи, яка завдала шкоди, або неможливість гарантувати конфіденційність. Ризик також зростає за відсутності підготовленого фасилітатора, механізму зупинки, незалежного каналу скарг і шляхів скерування до підтримки. Якщо неможливо забезпечити базову безпеку, пріоритетом стають захист, документування в належному порядку та інші форми участі. Психологічну готовність не визначають лише за тим, чи плаче людина, чи може спокійно говорити про події, чи скільки часу минуло. Деякі учасники переживають сильні емоції, зберігаючи повний контроль над рішеннями. Інші зовні виглядають спокійними, хоча перебувають під тиском. Важливо з'ясувати власне бажання людини, її безпекові умови, доступні альтернативи та можливість припинити участь. Підхід UNODC до відновного правосуддя вимагає врахування ризиків, готовності сторін і відсутності примусу. Ці вимоги особливо важливі у справах про тяжке насильство, де зустріч може мати нерівні наслідки для людей із різними можливостями впливу. Інформована згода як процес, а не підпис До початку участі людині пояснюють мету зустрічі, склад учасників, роль ведучого, теми, можливі наслідки, правила запису, збереження даних і межі конфіденційності. Згода повинна залишатися дійсною впродовж усього заходу: учасник може пропустити запитання, попросити перерву, змінити формат, відкликати дозвіл на публікацію в межах погоджених процедур або залишити зустріч без санкцій. Потрібно перевіряти й соціальні умови згоди. Участь у діалозі не повинна бути умовою отримання гуманітарної допомоги, належних виплат, участі в громадському житті чи визнання статусу постраждалої особи. Організатор не має права обіцяти, що свідчення автоматично забезпечить кримінальне покарання, компенсацію або примирення. У посібнику УВКПЛ про консультації щодо перехідного правосуддя наголошено на врахуванні прав і безпеки учасників. Окремої згоди потребують відео, фотографії, прямі цитати й використання матеріалів у наукових дослідженнях або медіа. Якщо в конкретній процедурі існують передбачені законом обов'язки передання інформації компетентним органам, їхні межі необхідно перевіряти за чинним правом і завчасно пояснювати учасникам. Як проводити діалог безпечніше Підготовка: визначити мету й мінімізувати необхідність повторних свідчень Перший крок — сформулювати конкретне питання, на яке справді може вплинути участь людей. Якщо йдеться про відновлення водопостачання, доступ до послуг або порядок громадських консультацій, немає підстав щоразу вимагати докладних описів насильства. Доцільно запитати учасників про бажаний формат, можливі небезпеки, потребу в перекладачеві чи підтримувальній особі, допустимий ступінь публічності й очікувані результати. Організатори повинні окремо оцінити, чи безпечно зустрічати певні групи разом. За потреби процес можна починати з окремих консультацій, письмових пропозицій, анонімізованих питань або роботи через представників. Потрібні чіткі процедури дій у випадку погроз, порушення правил, появи небезпеки чи витоку інформації. Рекомендації ВООЗ щодо етики документування насильства надають важливу рамку безпеки для чутливого збирання інформації. Проведення: зберігати контроль учасників і відповідальність фасилітатора На початку зустрічі ведучий пояснює мету, правила та межі власної ролі. Учасники повинні знати, що їх не примушуватимуть до розкриття подробиць і що вони можуть зупинитися. Запитання доречно спрямовувати на потреби, наслідки та можливі практичні кроки. Особисті свідчення обговорюють настільки, наскільки людина цього бажає і наскільки це необхідно для визначеної мети. Тиск із вимогою «поставити себе на місце кривдника», пробачити або продемонструвати близькість наприкінці зустрічі має бути виключений. Фасилітатор мусить реагувати на мову погроз, звинувачення постраждалих і намагання знецінити пережите. Для складних процесів бажано розмежувати обов'язки ведучого, незалежної особи для звернень щодо безпеки, юриста та фахівця з психосоціальної підтримки. Таке розмежування захищає учасників від конфлікту ролей. Після зустрічі: зворотний зв'язок, захист даних, доступ до допомоги Важливо повідомити, які рішення справді ухвалено, хто відповідає за їх виконання і які питання потребують додаткового розгляду. Учасникам має бути доступний приватний канал для повідомлення про небажані наслідки або порушення конфіденційності. Потрібно забезпечити зрозумілий шлях скерування до фахової допомоги людям, які її потребують, не приписуючи кожному учасникові психічного розладу. Організатори також відповідають за встановлені строки зберігання інформації, контроль доступу та виконання домовленостей щодо анонімності. Міжвідомчі настанови IASC описують багаторівневу підтримку в надзвичайних ситуаціях, яка охоплює базову безпеку, підтримку громад і спеціалізовані послуги відповідно до потреб. Психолог, фасилітатор і правові установи: розподіл ролей Фасилітатор підтримує структуру та безпеку групової взаємодії, стежить за правилами й межами участі. Психолог допомагає розробити безпекові процедури, підтримати персонал і визначити підстави для направлення на фахову допомогу. Юридичні фахівці відповідають за належне оформлення правових процедур і пояснення прав учасників. Слідчі органи встановлюють факти згідно з передбаченими законом повноваженнями. Ці завдання взаємодіють, однак кожне має власні стандарти й межі відповідальності. Наявність психолога під час діалогу не перетворює зустріч на психотерапію. Так само проведення громадської консультації не замінює офіційного документування й розслідування злочинів. Якщо людина повідомляє про виражені порушення сну, сильне погіршення повсякденного функціонування чи інші тяжкі прояви, рішення про подальшу допомогу ухвалюють із повагою до її волі та належною професійною оцінкою. Команда повинна дбати й про умови праці ведучих, перекладачів та фахівців, які постійно слухають розповіді про жорстокість. Навчання, супервізія, можливість звернутися по підтримку, розподіл навантаження та право зупиняти небезпечну процедуру є частинами відповідальної організації. Чому примирення не означає обов'язкового прощення Прощення є можливим індивідуальним вибором. Примирення в ширшому суспільному значенні може охоплювати правосуддя, визнання завданої шкоди, відшкодування, безпечну співпрацю й гарантії неповторення насильства. Ці процеси мають різний часовий горизонт і різні критерії досягнення результату. Люди можуть вимагати справедливості, відмовляючись від особистого контакту з винуватцями. Вони можуть брати участь у громадському відновленні, зберігаючи принципову моральну незгоду. Визнання насильства й відповідальність за нього не підмінюються урочистою зустріччю, рукостисканням або публічною обіцянкою дружби. Дослідження наслідків комісій установлення істини демонструють залежність їхнього впливу від політичних, правових та інституційних умов. Немає підстав нав'язувати постраждалим примирення як обов'язковий емоційний результат діалогу. Україна: війна, деокуповані громади й право на безпеку Російська збройна агресія проти України має визначений міжнародно-правовий контекст: резолюція Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 прямо характеризує дії Російської Федерації як агресію проти України. У роботі з українськими громадами психологічні механізми діалогу слід застосовувати з чітким визнанням відповідальності за насильство. Моделі симетричного спору між рівною мірою відповідальними сторонами не можуть визначати зміст діалогу про міжнародну агресію та воєнні злочини. У громадах, які пережили окупацію, обстріли, примусове переміщення чи втрату близьких, діалог може допомагати з'ясовувати конкретні потреби: відновлення житла, доступ до соціальних послуг, захист персональних даних, повернення людей, підтримку сімей зниклих безвісти, правила безпечної участі у місцевих рішеннях. Окремими завданнями залишаються встановлення фактів, відповідальність за злочини та права постраждалих. Їх не можна замінювати вимогою спільного емоційного примирення. Матеріали ПРООН щодо самоорганізації громадської безпеки описують участь мешканців у визначенні локальних загроз і рішень. Програми ПРООН з відновлення постраждалих громад є прикладами практичного контексту залучення громад, проте самі по собі не доводять психологічну безпечність усіх форм громадського діалогу. Особливого захисту можуть потребувати люди, які пережили сексуальне насильство, полон, незаконне утримання, втрату рідних або переслідування, а також діти та особи з підвищеним ризиком витоку даних. Для кожної групи потрібно визначати окремі ризики без узагальнень щодо її психологічного стану. Конкретні питання правової допомоги, захисту свідків та державних процедур регулюються чинними нормами України й потребують перевірки у компетентних органах за обставинами справи. Як вимірювати користь і запобігати шкоді Оцінювання має охоплювати щонайменше чотири взаємопов'язані рівні. Безпековий рівень — це погрози, порушення приватності та повідомлення про примус. Індивідуальний — свобода участі, переживання контролю, доступ до підтримки та можливі небажані наслідки. Міжгруповий — якість конкретної співпраці й зміни в готовності вирішувати спільні проблеми. Інституційний — виконання обіцянок, доступ до рішень та підзвітність організаторів. Оцінювання не повинно обмежуватися анкетами задоволеності відразу після зустрічі. Варто передбачити можливість конфіденційно повідомити про тиск, несприятливу реакцію або соціальні наслідки пізніше. Корисні повторні вимірювання, незалежний збір даних, аналіз різних підгруп і, де це етично та методологічно можливо, надійні порівняльні дизайни. Огляд García Durán та співавторів вказує на суттєвий брак довготривалих досліджень і методологічні обмеження наявної літератури. Програма повинна мати критерії зупинки: повідомлення про загрозу, відсутність реальної згоди, систематичне знецінення свідчень, порушення конфіденційності або інші події, що створюють небезпеку. Відмова від певного формату є відповідальним управлінським рішенням, коли умови не дозволяють дотримуватися прав і безпеки людей. Альтернативи безпосередній зустрічі Участь постраждалих у суспільних рішеннях можлива через письмові позиції, закриті консультації, незалежних представників, анонімні опитування, окремі робочі групи або послідовні зустрічі без прямого контакту. Для деяких питань доцільно зосередитися на потребах громади й майбутніх рішеннях, не вимагаючи повторного докладного опису насильства. Рекомендації УВКПЛ щодо національних консультацій допомагають розглядати залучення людей як процес із різними формами представництва. Безпосередня зустріч із особами, відповідальними за шкоду, не є універсальною умовою відновлення соціальних відносин. Захист права на дистанцію підтримує можливість брати участь у відбудові та вимагати справедливості без примусового емоційного зближення. Поширені запитання Чи може розмова про пережите насильство приносити полегшення? Так, деякі люди оцінюють свідчення як досвід визнання, повернення голосу й впливу на суспільні рішення. Водночас інші люди повідомляють про значне емоційне навантаження або повторну травматизацію. Огляд 21 дослідження не встановив однозначного універсального ефекту. Вирішальними є безпека, добровільність, контекст і реакція оточення. Чи мають постраждалі зустрічатися з винуватцями? Така зустріч можлива лише в окремих спеціально організованих процедурах, за наявності належних умов і реальної добровільності. Відмова від контакту сумісна з вимогами правосуддя, компенсації та суспільного визнання. Посібник UNODC наголошує на захисті від повторної віктимізації. Як відрізнити складні емоції від повторної травматизації? Окрема емоційна реакція є недостатньою підставою для висновку. Потрібно враховувати тривалість, інтенсивність, контроль над ситуацією, рівень безпеки та наслідки для повсякденного життя. Оцінювання здійснюють без поспішного встановлення діагнозу за одним симптомом чи описом поведінки. Коли варто зупинити діалог? Коли з'явилися загрози, примус, порушення конфіденційності, неможливість залишити зустріч або повторюване знецінення постраждалих. Організатор має бути готовим перервати процес і запропонувати безпечну альтернативу. Критерії зупинки необхідно оголосити заздалегідь. Чи достатньо присутності психолога для гарантування безпеки? Психолог може підтримувати підготовку команди, оцінювання ризиків і доступ до допомоги, однак безпека залежить також від правових, суспільних, матеріальних та організаційних умов. Наявність психолога не перетворює громадську зустріч на психотерапевтичний сеанс. Чи існує універсальна програма діалогу для всіх громад? Наявні дослідження охоплюють різні країни, інституції й види насильства. Огляд 2026 року виявив змішані результати та суттєві обмеження доказової бази. Процедуру потрібно пристосовувати до конкретних ризиків, мети й прав учасників і окремо перевіряти її результати. Чи повинна громада завершувати діалог примиренням? Підсумком можуть бути конкретні домовленості щодо безпеки, доступу до послуг, участі в рішеннях або належного документування порушень. Люди мають право зберігати незгоду й дистанцію. Відновлення суспільного життя не потребує примусу до прощення. Чи є повторна травматизація медичним діагнозом? Це поняття описує можливий процес додаткової психологічної шкоди в певних умовах. Клінічні стани, зокрема посттравматичний стресовий розлад, визначають відповідно до окремих діагностичних критеріїв. Участь у діалозі або тимчасове хвилювання не є доказом такого розладу. Висновок Діалог після масового насильства має сенс тоді, коли його мета зрозуміла, участь справді добровільна, права постраждалих захищені, відповідальність за насильство визнана, а результати піддаються перевірці. Наука показує різні наслідки суспільних процедур для громад і окремих людей. Забезпечення безпеки, права на мовчання та альтернативні способи участі створює основу, за якої суспільне відновлення може відбуватися з повагою до гідності людей. Пов’язані статті Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека — наукові засади й умови безпечної взаємодії між групами. Деескалація міжгрупового конфлікту: методи та умови безпеки — умови зниження напруження та запобігання новому насильству. Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання — ширший дослідницький контекст миру, безпеки й справедливості. Спільні проєкти для відновлення співпраці між групами Джерела Bakiner, O. (2021). Truth Commission Impact on Policy, Courts, and Society. Annual Review of Law and Social Science, 17, 73–91. https://doi.org/10.1146/annurev-lawsocsci-111620-010000. Cilliers, J., Dube, O., & Siddiqi, B. (2016). Reconciling after civil conflict increases social capital but decreases individual well-being. Science, 352(6287), 787–794. https://doi.org/10.1126/science.aad9682. García Durán, M. C., Singh, R., Avendano, M., & Lund, C. (2026). The impacts of peace and conflict resolution interventions on mental health and psychological well-being: A systematic review. Conflict and Health, 20, Article 69. https://doi.org/10.1186/s13031-026-00804-2. Inter-Agency Standing Committee. (2007). IASC Guidelines on Mental Health and Psychosocial Support in Emergency Settings. Офіційна сторінка документа ВООЗ. Office of the United Nations High Commissioner for Human Rights. (2009). National Consultations on Transitional Justice. Офіційне видання. Rimé, B., Kanyangara, P., Yzerbyt, V., & Páez, D. (2011). The impact of Gacaca tribunals in Rwanda: Psychosocial effects of participation in a truth and reconciliation process after a genocide. European Journal of Social Psychology, 41(6), 695–706. https://doi.org/10.1002/ejsp.822. Substance Abuse and Mental Health Services Administration. (2026). Trauma-Informed Approaches and Programs. Офіційний матеріал. United Nations Development Programme. (2021). Самофасилітація безпеки у громаді: методичний посібник. Офіційна публікація ПРООН. United Nations Development Programme. (без дати). Support to the stabilization and recovery of war affected communities (frontline, return and hosting areas). Офіційна сторінка проєкту. United Nations General Assembly. (2022). Aggression against Ukraine. Resolution ES-11/1, 2 March 2022. Цифрова бібліотека ООН. United Nations Office on Drugs and Crime. (2020). Handbook on Restorative Justice Programmes (2nd ed.). United Nations. Офіційний посібник. World Health Organization. (2007). WHO Ethical and Safety Recommendations for Researching, Documenting and Monitoring Sexual Violence in Emergencies. Офіційна публікація. World Health Organization. (2026). Putting Women First: Ethical and Safety Recommendations for Research on Violence against Women (2nd ed.). Офіційна публікація. Wyles, P., O’Leary, P., & Tsantefski, M. (2023). Bearing Witness as a Process for Responding to Trauma Survivors: A Review. Trauma, Violence, & Abuse, 24(5), 3078–3093. https://doi.org/10.1177/15248380221124262.

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Міжетнічний конфлікт — це протистояння, у якому етнічна належність, приписане походження або уявлення про межі між етнічними спільнотами стають істотними для визначення сторін, пояснення суперечностей і мобілізації учасників. Його предметом можуть бути доступ до влади й ресурсів, громадянські права, безпека, представництво, мова, символічне визнання або територіальні питання. Етнічні відмінності набувають конфліктного значення через суспільні відносини, політичні рішення, групові інтерпретації та конкретні історичні обставини. Психологія міжетнічного конфлікту досліджує, як люди починають сприймати іншу спільноту як загрозу, як формуються колективні образи, емоції й норми взаємодії, чому певні суперечності переростають у дискримінацію чи насильство та за яких умов можливі безпека, рівноправне співіснування й відновлення співпраці. Для пояснення потрібне поєднання психологічних і суспільно-політичних даних: огляд теорій міжгрупового конфлікту та дослідження політичного виключення етнічних груп описують різні рівні одного процесу. Що означає міжетнічний конфлікт Етнічна спільнота — це група, члени якої пов’язують свою належність із певними уявленнями про спільне походження, історію, культуру, мову, традиції або колективну пам’ять. Межі таких спільнот підтримуються самоідентифікацією, суспільним визнанням та інституційними практиками; етнічність не задає психологічні риси людини й не визначає її політичної поведінки. Міжетнічним є той конфлікт, у якому етнічні категорії справді організовують протистояння: наприклад, коли доступ до посад розподіляється за груповою належністю, політичні лідери пояснюють економічну нерівність етнічним походженням або погрози спрямовуються на людей саме як на представників спільноти. У повсякденній суперечці між людьми різного походження етнічне питання може взагалі не відігравати ролі. Дослідники етнічної політики наголошують на важливості того, як саме політизуються етнічні межі, а не лише на факті культурного різноманіття (Wimmer, Cederman і Min, 2009). Конфлікт, упередження, дискримінація та насильство Міжетнічне упередження — це негативні оцінки або очікування щодо людей через їхню приписану групову належність. Дискримінація означає нерівне поводження, обмеження можливостей чи прав за цією ознакою. Конфлікт охоплює несумісні вимоги, інтереси, правила або уявлення про справедливість, які сторони пов’язують із групами. Насильство є окремою формою дії, що має власні умови виникнення та відповідальність виконавців. Ці явища можуть взаємно підсилюватися, проте між ними немає неминучої послідовності (Schellhaas і Dovidio, 2016). Міжетнічний конфлікт може залишатися на рівні політичних спорів, судових оскаржень, протестів, бойкотів або суперечок щодо публічних правил. Мирні способи представлення вимог є частиною демократичного життя. Аналітичне завдання полягає у визначенні конкретних дій, механізмів і ризиків, а не в автоматичному прирівнюванні незгоди до ворожнечі. Чим він відрізняється від міжгрупового, релігійного та міжнародного конфлікту Міжгруповий конфлікт — ширше поняття: групи можуть бути політичними, професійними, територіальними, релігійними або іншими. Міжетнічний конфлікт має специфічну роль етнічної категоризації, суспільних кордонів між спільнотами й політики етнічного визнання. Релігійна та етнічна належність іноді перетинаються, проте причини протистояння встановлюються окремо. Війна між державами також потребує самостійної політичної та міжнародно-правової характеристики; її правовий статус не встановлюється за походженням населення. Для розуміння загальних міжгрупових процесів існує окрема канонічна стаття «Міжгруповий конфлікт: причини, розвиток і врегулювання». Тут увага зосереджена на тому, як саме етнічна належність стає соціально та політично значущою межею протистояння. Чому виникають міжетнічні конфлікти: соціальний контекст Політичне виключення й нерівне представництво Доступ до влади визначає, хто впливає на закони, бюджет, безпеку, державні послуги й розподіл ресурсів. Коли певні спільноти послідовно відсторонюються від ухвалення рішень, накопичуються підстави для невдоволення, недовіри й політичної мобілізації. Порівняльне дослідження Cederman, Wimmer і Min (2010) пов’язує ризик етнічного повстання з конфігураціями доступу груп до державної влади. Воно описує статистичні закономірності різних країн, а не долю будь-якої окремої громади. Етнічне представництво має значення також тоді, коли формально однакові правила на практиці працюють нерівно. Відсутність зрозумілих процедур оскарження й незалежного захисту прав робить конфліктні інтерпретації стійкішими. Саме тому політичні інституції, підзвітність та реальна участь громад є частиною пояснення міжетнічного миру (Horowitz, 2014). Горизонтальна нерівність і розподіл ресурсів Горизонтальна нерівність — це відмінності між соціально визначеними групами в доступі до ресурсів, політичного впливу, освіти, зайнятості або захисту. Люди можуть порівнювати становище своєї спільноти зі становищем інших груп, а інтерпретація систематичної нерівності як несправедливої здатна підтримувати колективні вимоги. Огляд Hillesund та співавторів (2018) виявив вагомі підстави пов’язувати великі економічні та політичні міжгрупові нерівності з підвищеним ризиком насильницького конфлікту за певних умов. Ресурсний дефіцит сам собою не створює етнічної ворожнечі. Важливо, чи доступ до ресурсів організований за груповими межами, чи існують засоби справедливого розподілу та чи приписують політичні актори відповідальність усій іншій спільноті. Протистояння за житло, землю, робочі місця або послуги набуває етнічного забарвлення тоді, коли життєві питання інтерпретуються через категорії «наша» й «чужа» група. Інституції, безпека та історія відносин У різних суспільствах однакова різниця інтересів має різні наслідки. Впливають незалежність суду, прозорість державних рішень, правила політичного представництва, якість місцевого врядування, захист від нападів і практики реагування на дискримінацію. Horowitz (2014) описує складність інституційного розподілу влади між етнічними групами: навіть механізми, створені для запобігання конфлікту, мають суперечливі наслідки залежно від устрою та політичних стимулів. Історична пам’ять впливає на поточний конфлікт через сімейні розповіді, освітні наративи, публічні символи, досвід переслідування та уявлення про незавершену несправедливість. Важливий і реальний досвід співжиття: стійкі зв’язки між сусідами, професійними спільнотами й громадськими організаціями можуть створювати канали взаємодії навіть у періоди напруження. Дослідницькі підходи до етнічної політики підкреслюють необхідність вивчати локальні інституції й соціальні зв’язки разом із політичними межами (Varshney, 2009). Психологічні механізми міжетнічного конфлікту Поділ на «своїх» і «чужих» та політизація ідентичності Етнічна належність може бути однією з багатьох ідентичностей людини. Під час гострого протистояння вона нерідко стає центральною, коли суспільний дискурс описує події як зіткнення однорідних колективів. Посилюється сприйняття відмінностей між групами, а розмаїття поглядів усередині кожної з них стає менш помітним. Такий процес полегшує узагальнення: окремий учинок починають приписувати спільноті загалом. Соціальна категоризація здатна впливати на довіру та оцінку поведінки, проте її ефекти залежать від ситуації, норм та інституцій. Огляд Schellhaas і Dovidio (2016) описує, як групові категорії можуть підтримувати упередження та як переосмислення спільної належності за відповідних умов покращує відносини. Фундаментальний механізм докладно розкриває матеріал «Теорія соціальної ідентичності». Реалістична та символічна загроза Реалістична загроза стосується фізичної безпеки, економічних можливостей, політичного впливу або доступу до території. Символічна загроза виникає, коли іншу групу сприймають як небезпеку для цінностей, способу життя, традицій чи колективної самобутності. Сприйняття загрози може ґрунтуватися на підтверджених діях, неточній інформації або навмисно перебільшених повідомленнях. Його психологічна сила залежить від достовірності, попереднього досвіду та довіри до джерела. Метааналіз Riek, Mania і Gaertner (2006), що охопив 95 вибірок, установив зв’язки між кількома формами міжгрупової загрози та негативним ставленням до іншої групи. Такий зв’язок не доводить, що кожна оцінка небезпеки є хибною: об’єктивні погрози та насильство потребують захисних заходів. Окремий український матеріал «Сприйняття реалістичної та символічної міжгрупової загрози» поглиблює цю тему. Стереотипізація, узагальнення відповідальності й дегуманізація У конфлікті категорії «вони завжди» або «усі представники цієї групи» спрощують складну соціальну реальність. Вони стирають відмінності між організаторами насильства, виконавцями, політичними прихильниками, противниками насильства та людьми, які не беруть участі у протистоянні. Коли групова належність стає достатньою підставою для підозри, відкривається шлях до дискримінаційних рішень і колективного покарання. Дегуманізація є окремим механізмом, за якого іншій спільноті приписують меншу людяність або заперечують повноту її морального статусу. Її слід вивчати через конкретні висловлювання, норми, медійні образи та інституційні практики. Узагальнення відповідальності за походженням суперечить персоналізованому встановленню фактів і провини. Поняття докладніше пояснюється в українській статті «Дегуманізація». Колективний страх, гнів, образа й надія Групові емоції виникають тоді, коли подію оцінюють як важливу для спільноти, з якою себе ототожнюють. Страх здатний збільшувати увагу до небезпеки й підтримувати захисну мобілізацію. Гнів часто пов’язаний з оцінкою несправедливості та готовністю діяти. Відчуття приниження, образи або втрати статусу можуть впливати на ставлення до компромісів; надія на дієві зміни підтримує готовність шукати рішення. Вплив цих емоцій визначається їхнім предметом, груповими нормами та доступними способами дії. Зокрема, переживання несправедливості може підтримувати законні ненасильницькі вимоги, а не обов’язково агресію. Тому оцінювати потрібно і емоційний стан групового дискурсу, і те, які дії отримують суспільне схвалення. Систематизацію психологічних підходів до міжгрупових інтервенцій подають Čehajić-Clancy і Halperin (2024). Чутки, селективне сприйняття та інформаційна напруга У ситуаціях небезпеки й недовіри неперевірені історії швидко набувають переконливості, якщо відповідають уже поширеним страхам. Окремий випадок насильства може подаватися як свідчення намірів усієї спільноти; суперечливі повідомлення люди інтерпретують крізь попередній досвід. Мережеве поширення інформації збільшує кількість контактів із тривожними історіями та може прискорювати реакції, випереджаючи незалежне встановлення фактів. Психологічна робота тут полягає у відокремленні перевірених подій від висновків про колективні наміри, прозорій комунікації про невизначеність та вчасному виправленні конкретних неправдивих тверджень. Надійність процедур перевірки стає особливо важливою, коли довіра до офіційних інституцій уже порушена. Сама інформаційна кампанія не замінює усунення реальних підстав несправедливості чи загрози. Як конфлікт виникає, загострюється і може змінюватися Міжетнічні конфлікти мають різні траєкторії. Аналітично корисно розрізняти накопичення суперечностей, їх політичне означення, організацію групових вимог, загострення та можливе врегулювання. Це послідовність для дослідження конкретної ситуації, а не обов’язковий сценарій для кожного суспільства. Від соціальної нерівності до колективної мобілізації Нерівність або випадок дискримінації стають основою конфліктної мобілізації, коли з’являється публічне пояснення, хто постраждав, хто відповідає за ситуацію, чого слід вимагати і якими засобами діяти. На цьому етапі вагомими стають лідери, організації, місцеві медіа та вже наявні мережі довіри. Групові межі можуть набувати більшої ваги навіть тоді, коли джерела початкової проблеми були суто адміністративними або економічними. Вивчення етнічних повстань показує значення політичного становища спільнот і попередніх змін їх доступу до влади (Cederman, Wimmer і Min, 2010). Однак політична мобілізація може залишатися мирною: для переходу до насильства мають значення конкретні рішення, організаційні можливості, безпекова ситуація та механізми відповідальності. Замкнене коло підозри й відповідних дій Коли сторони вже очікують ворожих намірів, вони частіше трактують неоднозначні дії як загрозу. Захисний крок однієї групи може сприйматися іншою як підготовка до нападу. Відповідні обмеження або демонстрація сили стають підтвердженням початкових побоювань. За такого розвитку навіть комунікація про безпеку може погіршувати ситуацію, якщо немає перевірюваних домовленостей, надійного посередництва й прозорих гарантій. Такі взаємні інтерпретації аналізують поряд із реальними відмінностями у владі та відповідальності. Там, де одна сторона систематично здійснює насильство, модель взаємної підозри має враховувати цю асиметрію й встановлені факти. Відповідні психологічні межі розкривають статті «Ескалація міжгрупового конфлікту» та «Асиметрія влади між сторонами конфлікту». Роль лідерів, норм і публічної відповідальності Лідери й інституції визначають, які форми незгоди визнаються допустимими. Заохочення колективного звинувачення, дискримінації й помсти може зробити небезпечну поведінку соціально прийнятною. Визнання прав усіх постраждалих, прозоре розслідування конкретних правопорушень і підтримка безпечних механізмів представництва створюють інші стимули. Протидія насильству потребує відповідальності за вчинки, незалежно від етнічної належності учасників. При цьому не варто оцінювати успіх лише за зміною риторики. Важливі також рішення установ, доступ до правового захисту, безпека та фактичне припинення дискримінаційних практик. Огляд Čehajić-Clancy і Halperin (2024) наголошує, що дизайн психологічних втручань потрібно узгоджувати з метою, аудиторією й контекстом. Що показують дослідження: наукова визначеність і її межі Підтверджені результати Порівняльні політичні дослідження послідовно вказують на значення нерівного доступу груп до політичної влади та горизонтальної нерівності для ризиків насильницьких конфліктів. Це підтверджують Cederman, Wimmer і Min (2010) та систематичний огляд Hillesund і колег (2018). Висновки стосуються ризиків у певних структурних умовах; статистичний ризик не є прогнозом щодо конкретної етнічної спільноти. У соціальній психології метааналіз Riek та співавторів (2006) засвідчує зв’язок сприйнятої міжгрупової загрози з негативними ставленнями. Метааналіз Pettigrew і Tropp (2006) об’єднав 713 незалежних вибірок та встановив загальну тенденцію до нижчих упереджень за позитивного міжгрупового контакту. Ці результати мають велику емпіричну основу, проте не доводять, що будь-який контакт або розмова автоматично припиняють суспільний конфлікт. Неоднорідність та причинні обмеження У міжкраїнних порівняннях існують відмінності у визначенні груп, якості статистики, періодах спостереження та політичному контексті. В одному дослідженні «етнічний конфлікт» означає політичну мобілізацію, в іншому — збройне повстання, а в третьому — негативні міжгрупові ставлення. Змішування цих результатів створює помилкові узагальнення. Навіть експерименти зі зниження упереджень часто досліджують безпосередні психологічні результати, тоді як політичне насильство, рівність доступу до послуг і відновлення прав потребують інших показників. Paluck та співавтори (2021) відзначають обмеження тривалості спостереження та нерівномірність доказів щодо реальних змін у поведінці. Метааналіз Geppert (2025) для затяжних конфліктів виявив покращення ставлень після контактних втручань за високої неоднорідності результатів і складності причинних висновків. Чому етнічне різноманіття саме по собі нічого не вирішує Співіснування багатьох етнічних спільнот може відбуватися за різних режимів прав, доступу до влади та довіри. Демографічна різноманітність сама собою не пояснює, чому в одних місцях виникає насильство, а в інших стабільно діють канали співпраці. Порівняльний аналіз Wimmer, Cederman і Min (2009) підкреслює роль етнополітичного виключення і конкретних конфігурацій влади. Для практичної оцінки важливі не лише частки населення за походженням, а реальні соціальні та політичні відносини. Запобігання міжетнічним конфліктам і відновлення взаємодії Захист прав, справедливі процедури та представництво Довготривале зниження конфліктних ризиків спирається на рівний доступ до захисту, передбачувані правила, реальну участь громад у рішеннях, прозорість розподілу ресурсів та ефективне реагування на дискримінацію. Психологічна довіра отримує підстави тоді, коли обіцянки підтверджуються повторюваними діями. Підзвітність інституцій особливо важлива там, де є досвід виключення й нерівного поводження. Інституційні компроміси потребують контекстної перевірки. Horowitz (2014) описує проблеми моделей поділу влади між етнічними елітами, які здатні закріплювати групові бар’єри або створювати нові стимули до конкуренції. Тому метою є дієві права, представництво й безпека людей, а конкретна модель політичних домовленостей визначається правовим і суспільним середовищем. Міжгруповий контакт: умови користі Контакт може зменшувати упередження через знайомство, зниження міжгрупової тривоги, емпатію та набуття нового досвіду. Найкраще він працює, коли учасники захищені від приниження й насильства, мають зрозумілі спільні цілі, реальну можливість брати участь добровільно, а установи підтримують рівне ставлення. Pettigrew і Tropp (2006) підтверджують загальний позитивний зв’язок контакту зі ставленнями; Lemmer і Wagner (2015) виявили результати і в польових програмах, зокрема за етнічних розбіжностей. Разом із цим, контакт може бути шкідливим, коли відбувається під примусом, у загрозливому середовищі або закріплює нерівний статус. Метааналіз Paolini та співавторів (2024) показує, що негативний контакт пов’язаний із погіршенням ставлень, причому його негативний зв’язок у досліджених умовах може перевищувати позитивний зв’язок доброзичливого контакту. Тому якість, безпека й контекст взаємодії визначальні. Теоретичну основу окремо розкриває «Теорія міжгрупового контакту». Діалог: цілі, межі й добровільність Діалогові ініціативи можуть допомагати уточнювати потреби, розпізнавати хибні узагальнення, працювати з різними історіями та погоджувати обмежені практичні кроки. Однак корисність діалогу залежить від того, хто його організовує, які ризики несуть учасники, чи є доступ до незалежного захисту й чи здатна програма реагувати на нерівність влади. Al Ramiah і Hewstone (2013) наголошують на необхідності поєднувати контакт із ширшими заходами врегулювання та враховувати нерівний статус груп. Під час активного насильства пріоритетом є припинення небезпечних дій, захист постраждалих, документування порушень та доступ до допомоги. Людина, яка зазнала шкоди, має право відмовитися від зустрічі, діалогу або примирення. Організаторам належить перевіряти добровільність, інформовану згоду, конфіденційність, ризики тиску та можливу повторну травматизацію. Ставлення до насильства і встановлення відповідальності залишаються предметом належних процедур. Спільні завдання та місцеві зв’язки Співпраця може починатися з конкретної, досяжної мети: відновлення громадської послуги, спільного управління безпечним простором, підтримки дітей чи розв’язання практичної проблеми. Коли учасники мають реальний вплив на рішення і бачать справедливі результати, формується підґрунтя для подальшої взаємодії. Проте спільний проєкт не повинен приховувати дискримінацію або вимагати мовчання щодо порушених прав. Зміни слід оцінювати за ширшим набором показників: фактичним доступом до послуг, випадками дискримінації, відчуттям безпеки, якістю взаємодії та можливістю звертатися по захист. Зниження негативних оцінок в анкеті є корисним психологічним результатом, але саме собою не засвідчує інституційної справедливості чи завершення конфлікту. На необхідність узгоджувати метод із метою та соціальним контекстом вказують Čehajić-Clancy і Halperin (2024). Небажані наслідки програм і ризики помилкових рішень Коли контакт маскує нерівність Позитивні міжособистісні стосунки можуть змінювати ставлення, але іноді вони також зменшують готовність порушувати питання системної несправедливості, якщо контакт подається як доказ, що проблеми вже розв’язані. Огляд досліджень колективної дії та контакту (2024) показує неоднорідні наслідки для представників груп різного статусу: зміни залежать від того, чи підвищує взаємодія усвідомлення несправедливості та можливість її змінювати. Для організаторів це означає необхідність окремо оцінювати психологічне зближення та фактичні права й можливості. Участь у програмі не може бути умовою отримання допомоги, житла, соціальних послуг або захисту. Інтервенції, які створюють тиск приховувати завдану шкоду, потребують перегляду. Коли політика ідентичності стає пасткою За певних інституційних моделей люди можуть опинятися перед вимогою постійно обирати лише одну етнічну ідентичність, а організації — представляти всю спільноту через вузьке коло лідерів. Це ускладнює видимість змішаних ідентичностей, внутрішньогрупових відмінностей та індивідуальних прав. Horowitz (2014) звертає увагу на ризики політичних механізмів, які закріплюють етнічні лінії поділу. Практичним наслідком є потреба одночасно визнавати права етнічних спільнот і залишати простір для особистої автономії, багатомовності, міжгрупових зв’язків і змін самоідентифікації. Представницькі процедури мають враховувати різноманіття позицій усередині громад. Український контекст: війна, різноманіття і відповідальність Україна є суспільством, у якому співіснують люди різного етнічного походження, мовного досвіду та культурних традицій. Питання рівних прав, участі в місцевому житті, протидії дискримінації, захисту постраждалих громад і відновлення довіри потрібно досліджувати за їхніми конкретними обставинами. Етнічна категорія не визначає громадянську позицію, лояльність, моральні якості або відповідальність окремої людини. Російська агресія проти України має встановлену міжнародно-правову характеристику: Генеральна Асамблея ООН у резолюції ES-11/1 прямо визначила агресію Російської Федерації проти України. Її слід характеризувати відповідно до фактів вторгнення, міжнародного права та відповідальності за конкретні дії. Психологічні моделі міжетнічного протистояння не змінюють цього статусу та не перетворюють державну агресію на симетричну суперечку етнічних спільнот. Для громад, які пережили окупацію, бойові дії, переміщення населення або втрату близьких, на першому плані стоять безпека, відновлення послуг, доступ до правової допомоги, визнання шкоди та участь постраждалих у рішеннях. Застосування міжгрупових програм можливе лише після оцінки ризиків і реальної добровільності. Важливо запобігати перенесенню відповідальності державних органів чи конкретних виконавців злочинів на всіх осіб певного походження або мови. Потреби громад можуть істотно відрізнятися: повернення переміщених людей, доступність інформації для різних мешканців, підтримка місцевих ініціатив, прозорість відбудови та протидія упередженню в установах. Оцінювати їх доцільно через участь самих громад, забезпечення прав і перевірювані зміни умов життя, а не через абстрактні вимоги до всіх «примиритися». Як фахівцям і громадам оцінювати конкретну ситуацію Питання для аналізу конфлікту Почати варто з того, хто саме висуває вимоги, якою є перевірена історія подій, які ресурси або права зачеплено, які рішення ухвалюють установи та хто має можливість впливати на них. Наступний рівень — як учасники позначають групові межі, кого вважають відповідальним, які джерела інформації використовують і яких дій очікують від інших. Окремо необхідно зафіксувати випадки загроз, дискримінації, залякування чи насильства, а також механізми захисту людей. Слід визначити, хто відсутній у формальних переговорах, чи можуть уразливі учасники висловлюватися без примусу та які умови потрібні для їхньої безпечної участі. Така багаторівнева перевірка відповідає рекомендації Čehajić-Clancy і Halperin (2024) враховувати мету, адресатів і контекст втручання. Показники для оцінювання змін Психологічні індикатори включають сприйняття загрози, готовність співпрацювати, довіру до конкретних інституцій, силу негативних узагальнень та досвід позитивних і негативних контактів. Соціальні показники охоплюють доступність послуг, представленість у рішеннях, звернення щодо дискримінації, повторювані випадки насильства й дієвість механізмів реагування. Збирання даних потребує згоди, захисту персональної інформації, безпечного формулювання запитань та уваги до можливості репресій або стигматизації. Важливо порівнювати зміни в часі, враховувати початкову нерівність і не приписувати всі результати одній програмі без належного дослідницького дизайну. Paluck та співавтори (2021) описують методологічні труднощі доказового оцінювання короткотривалих програм зі зниження упереджень. Що робити організаторам діалогу та місцевим установам План дій має починатися з оцінки ризиків, захисту прав і документування фактичної проблеми. Далі необхідно визначити, які саме результати досяжні: безпечний доступ до послуг, припинення дискримінаційної практики, спільне рішення локального питання або відновлення конкретного каналу співпраці. Учасники повинні розуміти мету, межі конфіденційності та право припинити участь. Після втручання потрібно перевіряти як бажані зміни, так і небажані наслідки: тиск на постраждалих, посилення групової недовіри, нові форми виключення або заміну реальних реформ символічними заходами. Paolini та співавтори (2024) та Čehajić-Clancy і Halperin (2024) пояснюють, чому результати міжгрупових втручань залежать від якості контакту, мотивації й контексту. Поширені запитання Чи є етнічні відмінності причиною конфлікту? Культурне або мовне різноманіття саме собою не визначає появу конфлікту. Важливі політичне виключення, групова нерівність, конкретні загрози, рішення організацій і те, як суспільство вибудовує правила співжиття. Це узгоджується з порівняльним дослідженням Wimmer, Cederman і Min (2009). Чому економічний спір іноді стає міжетнічним? Коли відмінності у доступі до праці, житла чи ресурсів стійко збігаються з етнічною належністю або публічно пояснюються нею, матеріальна суперечність може перетворитися на колективну вимогу. Таке пояснення потрібно перевіряти через дані про групову нерівність і конкретні політичні рішення (Hillesund та співавтори, 2018). Чи завжди міжетнічний конфлікт супроводжується насильством? Ні. Протистояння може проявлятися в політичних вимогах, протестах, публічних дискусіях або судових процедурах. Насильницька ескалація має додаткові умови й конкретних відповідальних осіб. У дослідженнях потрібно чітко визначати, чи йдеться про негативні ставлення, дискримінацію, політичний конфлікт або фізичне насильство. Чи допомагає особисте знайомство з людьми іншої спільноти? Позитивний контакт у середньому пов’язаний зі зниженням упереджень, що підтверджує великий метааналіз Pettigrew і Tropp (2006). Водночас Paolini та співавтори (2024) показують негативні наслідки несприятливого контакту. Отже, мають значення безпека, добровільність та умови взаємодії. Чи можна припинити конфлікт завдяки одному діалогу? Діалог може полегшувати комунікацію й узгодження практичних дій, проте усунення політичного виключення, захист прав, припинення насильства та встановлення відповідальності потребують інституційних рішень. Čehajić-Clancy і Halperin (2024) наголошують на цілеспрямованості й контекстності міжгрупових програм. Чи зобов’язані постраждалі прощати кривдників заради миру? Прощення та особиста участь у примиренні є добровільними рішеннями. Безпека, права постраждалих, встановлення відповідальності й гарантії неповторення насильства повинні бути враховані незалежно від того, чи готова людина до діалогу. Психологічна програма не може замінювати правосуддя або вимагати відмови від захисту своїх прав. Чи можна пояснювати війну Росії проти України як міжетнічний конфлікт? Російське повномасштабне вторгнення є частиною міжнародної збройної агресії Російської Федерації проти України; цей статус зафіксовано резолюцією Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1. Дослідження упереджень і міжгрупових ставлень можуть пояснювати окремі суспільні явища, але не підміняють правової характеристики агресії. Які зміни означають, що ситуація поліпшується? Важливе стійке зниження насильства й дискримінації, передбачуваний захист прав, кращий доступ до послуг, зростання довіри до процедур, добровільна співпраця та можливість представляти інтереси без залякування. Покращення анкетних ставлень — лише один із показників; оцінювання має охоплювати також реальні практики та інституції (Paluck та співавтори, 2021). Висновки Міжетнічний конфлікт виникає й розвивається там, де етнічні межі стають важливими для розподілу можливостей, оцінки загроз, політичного представництва та колективних дій. Його перебіг визначається взаємодією психологічних механізмів із соціальною нерівністю, установами, історичним досвідом і рішеннями конкретних учасників. Визнання цих чинників дає змогу розглядати кожну ситуацію за її фактичними умовами. Доказова профілактика передбачає безпеку, рівні права, підзвітність, дієву участь і відповідно організовані форми контакту та співпраці. Результати програм слід перевіряти за поведінковими й суспільними наслідками, а також за можливими ризиками. Права постраждалих, відповідальність за насильство та міжнародно-правові факти мають самостійне значення в будь-якій роботі зі зміною міжгрупових відносин. Пов’язані статті Ескалація міжгрупового конфлікту: механізми, стадії та сигнали Асиметрія влади між сторонами конфлікту: психологічні наслідки Міжгруповий конфлікт: причини, розвиток і врегулювання Сприйняття реалістичної та символічної міжгрупової загрози Теорія соціальної ідентичності Теорія міжгрупового контакту Дегуманізація Колективні емоції у міжгрупових конфліктах: страх, гнів і надія Джерела Al Ramiah, A., & Hewstone, M. (2013). Intergroup contact as a tool for reducing, resolving, and preventing intergroup conflict: Evidence, limitations, and potential. American Psychologist, 68(7), 527–542. https://doi.org/10.1037/a0032603. Böhm, R., Rusch, H., & Baron, J. (2020). The psychology of intergroup conflict: A review of theories and measures. Journal of Economic Behavior & Organization, 178, 947–962. https://doi.org/10.1016/j.jebo.2018.01.020. Cederman, L.-E., Wimmer, A., & Min, B. (2010). Why do ethnic groups rebel? New data and analysis. World Politics, 62(1), 87–119. https://doi.org/10.1017/S0043887109990219. Čehajić-Clancy, S., & Halperin, E. (2024). Advancing research and practice of psychological intergroup interventions. Nature Reviews Psychology, 3, 574–588. https://doi.org/10.1038/s44159-024-00330-z. Cocco, V. M., Vezzali, L., Stathi, S., Di Bernardo, G. A., & Dovidio, J. F. (2024). Mobilizing or sedative effects? A narrative review of the association between intergroup contact and collective action among advantaged and disadvantaged groups. Personality and Social Psychology Review, 28(2), 119–180. https://doi.org/10.1177/10888683231203141. Geppert, R., Leonhart, R., & Maes, J. (2025). Meeting the other: Changing attitudes despite intractable conflicts—A meta-analysis. Journal of Applied Social Psychology, 55, 278–288. https://doi.org/10.1111/jasp.13090. Hillesund, S., Bahgat, K., Barrett, G., Dupuy, K., Gates, S., Nygård, H. M., Rustad, S. A., Strand, H., Urdal, H., & Østby, G. (2018). Horizontal inequality and armed conflict: A comprehensive literature review. Canadian Journal of Development Studies, 39(4), 463–480. https://doi.org/10.1080/02255189.2018.1517641. Horowitz, D. L. (2014). Ethnic power sharing: Three big problems. Journal of Democracy, 25(2), 5–20. https://www.journalofdemocracy.org/articles/ethnic-power-sharing-three-big-problems/. Lemmer, G., & Wagner, U. (2015). Can we really reduce ethnic prejudice outside the lab? A meta-analysis of direct and indirect contact interventions. European Journal of Social Psychology, 45(2), 152–168. https://doi.org/10.1002/ejsp.2079. Paluck, E. L., Porat, R., Clark, C. S., & Green, D. P. (2021). Prejudice reduction: Progress and challenges. Annual Review of Psychology, 72, 533–560. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-071620-030619. Paolini, S., Gibbs, M., Sales, B., Anderson, D., & McIntyre, K. (2024). Negativity bias in intergroup contact: Meta-analytical evidence that bad is stronger than good, especially when people have the opportunity and motivation to opt out of contact. Psychological Bulletin, 150(8), 921–964. https://doi.org/10.1037/bul0000439. Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. https://doi.org/10.1037/0022-3514.90.5.751. Riek, B. M., Mania, E. W., & Gaertner, S. L. (2006). Intergroup threat and outgroup attitudes: A meta-analytic review. Personality and Social Psychology Review, 10(4), 336–353. https://doi.org/10.1207/s15327957pspr1004_4. Schellhaas, F. M. H., & Dovidio, J. F. (2016). Improving intergroup relations. Current Opinion in Psychology, 11, 10–14. https://doi.org/10.1016/j.copsyc.2016.04.002. United Nations General Assembly. (2022). Aggression against Ukraine (Resolution ES-11/1, 2 March 2022). United Nations Digital Library. https://digitallibrary.un.org/record/3965290/. Varshney, A. (2009). Ethnicity and ethnic conflict. In C. Boix & S. C. Stokes (Eds.), The Oxford Handbook of Comparative Politics (pp. 274–294). Oxford University Press. https://doi.org/10.1093/oxfordhb/9780199566020.003.0012. Wimmer, A., Cederman, L.-E., & Min, B. (2009). Ethnic politics and armed conflict: A configurational analysis of a new global data set. American Sociological Review, 74(2), 316–337. https://doi.org/10.1177/000312240907400208.

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Міжгрупова емпатія описує здатність людей розуміти переживання представників іншої соціальної групи та емоційно відгукуватися на них. Вона впливає на ставлення до чужого страждання, готовність допомагати, підтримку колективних рішень, сприйняття справедливості й можливість співпраці між спільнотами. У ситуаціях суперництва, загрози та насильства ця здатність стає особливо вибірковою: люди можуть гостро реагувати на втрати своєї групи й водночас слабше відгукуватися на подібні події в іншій групі. У дослідженнях такий розподіл називають парохіальною, або внутрішньогрупово вибірковою, емпатією (Bruneau, Cikara & Saxe, 2017; Cikara та співавтори, 2014). Міжгрупова емпатія має значення для миробудування, адже може сприяти визнанню людських потреб, зменшенню упереджень та підтримці безпечної співпраці. Її вплив залежить від соціального контексту, розподілу влади, реальної загрози, відповідальності за насильство й способу організації взаємодії. Наукове завдання полягає у встановленні конкретних механізмів та умов, за яких зміни емпатії переходять у зміни поведінки, а не лише у добрі наміри (Čehajić-Clancy & Halperin, 2024). Що таке міжгрупова емпатія У психології міжгрупових відносин емпатія охоплює емоційний відгук на стан іншої людини та спроможність уявити її переживання. Відмінність між міжособистісною й міжгруповою ситуаціями полягає в тому, що на відповідь впливають групова належність іншої людини, значення цієї групи для спостерігача та історія взаємодії спільнот. Навіть коли предметом емпатії є окрема особа, її можуть сприймати передусім як представника певної групи (Cikara, Bruneau & Saxe, 2011). Уявімо дві громади, між якими існує суперечка щодо ресурсів. Людина здатна точно зрозуміти, чому мешканці сусідньої громади бояться втратити доступ до послуг, і водночас вважати власні потреби нагальнішими. Розуміння чужої перспективи, емоційне співпереживання, згода з вимогами та рішення про розподіл ресурсів становлять різні психологічні й суспільні процеси. Саме тому емпатію вимірюють окремо від політичних позицій, довіри й фактичної поведінки. Емоційне співпереживання Емоційне співпереживання проявляється в тому, як людина реагує на радість, страх, біль або втрату іншої особи. У міжгруповій ситуації реакцію можуть посилювати близькість і відчуття спільної долі, а послаблювати ворожі уявлення та конкуренція. Дослідження демонструють як зниження співпереживання щодо зовнішньої групи, так і протилежні реакції на її невдачу або успіх за умов суперництва (Cikara та співавтори, 2014). Розуміння перспективи іншого Когнітивний складник передбачає спробу зрозуміти, що інша людина знає, чого прагне, чого боїться і як пояснює власні дії. Таке розуміння корисне для переговорів, оцінювання потреб і запобігання непорозумінням. Воно не вимагає прийняття поглядів іншої людини та не визначає рішення про відповідальність. Спроби навмисно уявляти чужу перспективу мають різні результати залежно від інструкцій і ситуації: метааналіз експериментів виявив, що заклик «уявіть себе на місці іншого» не забезпечував надійного додаткового приросту емпатійної турботи порівняно з умовою без інструкцій (McAuliffe та співавтори, 2020). Співчуття, турбота та підтримка прав Співчуття пов’язане з небайдужістю до благополуччя іншої людини й мотивацією зменшити страждання. Визнання прав постраждалих, захист цивільного населення та рівний доступ до базових послуг можуть спиратися одночасно на турботу, правові принципи, професійні обов’язки й справедливість. Сильні емоції не замінюють прозорих процедур і однакових критеріїв. Докладніше загальні механізми розглядає стаття «Емпатія і моральне судження». Чому ми співпереживаємо «своїм» і «чужим» по-різному Вибірковість виникає тоді, коли групова належність стає важливим сигналом для уваги, оцінювання подій і прогнозування небезпеки. У межах однієї ситуації людина може відгукуватися на чужий біль, в іншій — ігнорувати його, а в третій — сприймати втрату суперника як вигідну для своєї групи. Такі зміни залежать і від особистих установок, і від структури взаємодії між групами (Cikara, Bruneau & Saxe, 2011). Групова належність як фільтр уваги Належність до спільноти допомагає людям координувати дії та підтримувати одне одного. У міжгрупових конфліктах вона може визначати, чиї історії частіше потрапляють у поле зору, чиї втрати здаються близькими та які пояснення подій сприймаються переконливими. Інформація про індивідуальні обставини особи здатна послабити надмірну залежність оцінки від групового ярлика. У трьох експериментах короткі описи думок, переживань і намірів окремих людей зменшували різницю в емпатії до умовно «своїх» і «чужих»; водночас автори прямо вказали на потребу перевірки тривалості ефекту та його перенесення на реальні конфлікти (Bruneau, Cikara & Saxe, 2015). Конкуренція і сприйняття загрози Коли успіх однієї групи сприймається як поразка іншої, почуття щодо чужих здобутків і втрат можуть змінюватися. Серія експериментів із груповим суперництвом виявила зниження емпатійних реакцій до суперників і виникнення позитивних переживань щодо їхніх невдач. Зміна сприйняття груп як монолітних утворень послаблювала таку вибірковість. Це результати конкретних експериментальних умов, які допомагають пояснювати механізм, але не дозволяють прирівнювати спортивне суперництво до досвіду війни або масового насильства (Cikara та співавтори, 2014). Моральні оцінки, провина та обурення Емпатійна реакція пов’язана з тим, кого вважають постраждалим, хто завдав шкоди і які події розглядаються як справедливі. Людина може відчувати емпатію до страждання представника іншої групи й одночасно вимагати розслідування злочину, відповідальності винного та захисту жертв. У практиці це розрізнення важливе: моральне засудження насильства й повага до людської гідності можуть співіснувати. У випадку порушення прав жодна програма «розвитку емпатії» не має замінювати процедури встановлення фактів та забезпечення безпеки. Образи груп і відчуття їхньої однорідності Коли людині приписують усі риси певної групи, складніше помічати індивідуальний досвід. І навпаки, розповідь про конкретні потреби, рішення, страхи та життєві обставини може зробити іншу перспективу зрозумілішою. Важливо, однак, не перетворювати приватні історії на маніпуляцію: кожен оповідач має право контролювати обсяг розкриття власного досвіду, відмовитися від публічності та визначити межі участі. Експериментальне підґрунтя для роботи з індивідуальними історіями існує, а ефективність їхнього практичного застосування потребує окремої перевірки (Bruneau, Cikara & Saxe, 2015). Що насправді показують дослідження Вибіркова емпатія пов’язана з міжгруповою поведінкою У дослідженні трьох контекстів — ставлення американців до арабів, угорців до біженців та греків до німців — важливим виявився розподіл емпатії між своєю та зовнішньою групами. Вища емпатія до зовнішньої групи була пов’язана з більшою готовністю підтримувати її та меншим схваленням шкоди, а підвищена емпатія до власної групи мала в деяких показниках протилежний зв’язок. Автори контролювали загальний рівень емпатійної турботи, тому результати показують самостійну вагу групової спрямованості співпереживання. Кореляційний характер частини даних потребує обережності у причинних висновках (Bruneau, Cikara & Saxe, 2017). Це пояснює, чому звичайне запитання «наскільки ви емпатійна людина?» недостатнє для оцінки міжгрупових відносин. Фахівцю важливіше з’ясувати, щодо яких людей виникає співпереживання, в яких ситуаціях воно змінюється та чи пов’язане воно з реальними діями — допомогою, відмовою від дискримінації, дотриманням прав або підтримкою насильства. Короткий емоційний вплив може спрацювати, але відтворюваність має значення Шість досліджень із загальною вибіркою 2118 людей, опублікованих у 2022 році, показали перспективні ефекти творчого втручання, яке підтримувало уявлення про емпатію як ресурс, що може розширюватися. Учасники за певних умов демонстрували більше співпереживання зовнішнім групам і підтримки просоціальних дій (Hasson та співавтори, 2022). Подальша перевірка п’ятьма попередньо зареєстрованими онлайн-дослідженнями за участю 4776 осіб загалом не відтворила надійного збільшення емпатії чи просоціальної поведінки в коротких втручаннях. Водночас переконання, що емпатія обмежена, іноді її зменшувало. Отже, наявні дані підтримують висновок про контекстну керованість емпатійних реакцій, але універсального швидкого способу їх підвищити дослідження не встановили (Tagesson, Wallin & Pärnamets, 2025). Дослідження мозку розкривають процеси, але не встановлюють моральних якостей людини Нейрокогнітивні роботи вивчають, як належність до групи й оцінка ситуації пов’язані з реакціями на успіхи чи страждання інших. Такі показники допомагають формувати гіпотези про увагу, мотивацію та соціальне оцінювання. Жоден окремий мозковий сигнал не дозволяє визначити, наскільки людина моральна, яку політичну позицію вона повинна займати чи чи готова вона до примирення. Висновки слід робити на рівні дослідницьких груп і конкретних завдань, враховуючи обмеження методик (Cikara & Fiske, 2011). Можливості міжгрупової емпатії для діалогу та миру Міжгрупова емпатія може сприяти точнішому розумінню потреб інших громад, зменшенню категоричних узагальнень, підтримці гуманітарної допомоги й здатності співпрацювати за наявності розбіжностей. Вона також допомагає відрізняти безпосередні переживання конкретних людей від припущень про «типових представників» групи. Ці можливості слід розглядати як потенційні механізми, що працюють разом із безпекою, справедливими правилами та інституційною відповідальністю (Čehajić-Clancy & Halperin, 2024). Міжгруповий контакт і зменшення упереджень Один із найкраще досліджених шляхів поліпшення міжгрупових відносин — контакт між представниками різних груп. Великий метааналіз 515 досліджень із 713 незалежними вибірками засвідчив загальну тенденцію до зниження упереджень за умов контакту. Наступний метааналітичний аналіз механізмів показав роль трьох процесів: зниження міжгрупової тривоги, розширення знань і посилення емпатії та врахування чужої перспективи. Зменшення тривоги й емпатійні процеси виявилися сильнішими посередниками, ніж просте збільшення інформації про іншу групу (Pettigrew & Tropp, 2006; Pettigrew & Tropp, 2008). Приклад із громади: спільна робота над доступністю послуг дає людям можливість побачити компетентність і потреби одне одного, домовитися про правила та перевірити попередні припущення. При цьому важливе саме облаштування співпраці: безпека, відсутність приниження, зрозумілі повноваження й розподіл відповідальності. Більше про загальні закономірності описано в матеріалі «Теорія міжгрупового контакту». Індивідуальні історії та свідчення Історії конкретних людей здатні перемістити увагу з узагальненого образу групи на потреби й переживання окремої особи. Експерименти з короткими оповідями виявили зменшення парохіальної емпатії, особливо коли описи містили думки, наміри й надії людини. Практичне значення цього механізму потребує перевірки в умовах тривалого конфлікту, де на реакції також впливають пам’ять про насильство, безпека та недовіра (Bruneau, Cikara & Saxe, 2015). Для постраждалих розповідь про власний досвід є правом. Психологічна програма повинна передбачати згоду, можливість не відповідати на запитання, контроль за поширенням особистої історії та доступ до підтримки. Вимога публічно відтворювати болісні події заради «зміни ставлення інших» створює неприйнятний тягар для постраждалої людини. Сприйняття людської складності У добре організованому діалозі учасники можуть усвідомити, що соціальні групи складаються з людей із різними поглядами й інтересами. Це знижує спокусу пояснювати всі дії лише груповою належністю. Результат залежить від змісту взаємодії: примусові зустрічі, публічний осуд або некероване протистояння можуть посилювати напруження. Програми потребують конкретної мети та оцінювання наслідків, про що наголошує огляд психологічних міжгрупових втручань (Čehajić-Clancy & Halperin, 2024). Межі: чого емпатія сама по собі не забезпечує Емпатія не дорівнює довірі Людина може розуміти чужий страх і не довіряти представникам відповідної групи. Довіра включає очікування передбачуваної поведінки, дотримання зобов’язань і зменшення ризику шкоди. Після насильства вона потребує перевірюваних дій та безпекових гарантій. Додаткове пояснення наведене у статті «Міжгрупова довіра». Емпатія не скасовує відповідальності Розуміння обставин, що вплинули на дії порушника, не скасовує потреби встановити факти, правову відповідальність і право постраждалих на захист. Водночас висока емпатія до конкретної жертви сама по собі не визначає, яке рішення буде правомірним, пропорційним та ефективним. Обидва питання розв’язуються через незалежні критерії й процедури. Емпатія не породжує обов’язку пробачити Пробачення, готовність до взаємодії, участь у спільній програмі та відновлення довіри — окремі процеси з різними умовами. Постраждалі особи та громади можуть обґрунтовано вимагати дистанції, захисту й невідкладного забезпечення прав. Рішення щодо особистих стосунків і контактів залишається добровільним. Потреба мирного співіснування може реалізовуватися через правові та інституційні гарантії, навіть коли люди не прагнуть особистого зближення. Більше співпереживання не завжди означає краще рішення Емоційна увага може концентруватися на найбільш видимих історіях і залишати поза розглядом менш помітні групи. Для розподілу гуманітарних ресурсів важливі прозорі критерії потреби, вразливості й доступності допомоги. Емпатія корисна для виявлення проблем, але справедливий розподіл вимагає перевірки даних і суспільної підзвітності. Крім того, дослідження показують, що загальний показник емпатійної турботи гірше пояснює окремі міжгрупові наслідки, ніж її спрямованість на різні групи (Bruneau, Cikara & Saxe, 2017). Можливі небажані наслідки програм Погано організований діалог може викликати повторне переживання болісних подій, соціальний тиск, стигматизацію або втрату довіри до організаторів. Якщо від учасників вимагають однакового емоційного відгуку, ігноруючи асиметрію шкоди та повноважень, програма порушує принципи добровільності й конфліктної чутливості. Перегляд втручань із психології міжгрупових відносин рекомендує чітко визначати ціль, аудиторію та контекст замість механічного перенесення однакового підходу на всі ситуації (Čehajić-Clancy & Halperin, 2024). Міжгрупова емпатія під час війни та відновлення громад в Україні Російська агресія проти України створює ситуацію, в якій питання емпатії тісно пов’язане з безпекою цивільних, міжнародним правом, відповідальністю за злочини та тривалими втратами. Психологічні дослідження групової упередженості допомагають розуміти емоційні реакції людей. Вони не змінюють правової кваліфікації агресії та не передбачають рівного розподілу відповідальності між агресором і постраждалою стороною. Особливе поле застосування міжгрупової емпатії в Україні — відносини всередині суспільства: між людьми, які були змушені переїхати, мешканцями приймаючих громад, тими, хто повертається, ветеранами, родинами з різним досвідом війни та жителями деокупованих територій. Потреби цих людей можуть відрізнятися щодо житла, праці, освіти, підтримки й відновлення місцевого життя. За даними моніторингу Міжнародної організації з міграції, вимушене переміщення в Україні має тривалі наслідки для місцевих громад і потребує уваги до соціальної згуртованості (МОМ, 2025). Міжгрупова емпатія в таких умовах означає готовність почути різні потреби й визнати, що життєвий досвід інших може відрізнятися. Для органів місцевого самоврядування практична цінність полягає у спільному визначенні проблем, доступних консультаціях, зрозумілих правилах допомоги та участі представників різних груп у рішеннях. Тему детальніше розкриває стаття «ВПО та приймаюча громада». Водночас програми, спрямовані на відносини між постраждалими від російського насильства й представниками сторони-агресора, мають принципово іншу етичну й безпекову структуру. Контакт і діалог не можуть нав’язуватися людям, які зазнали окупації, катувань, втрати близьких або інших порушень. Безпека, добровільність, визнання шкоди, незалежне встановлення відповідальності й гарантії неповторення становлять передумови будь-якої взаємодії. У період триваючого насильства пріоритет мають захист постраждалих і дотримання права. Як організовувати програми, що враховують міжгрупову емпатію Спочатку визначити ціль і коло учасників Програма має називати конкретну проблему: зменшення стереотипів, налагодження спільної роботи, розв’язання суперечки щодо місцевих послуг, підтримку взаємного розуміння або зміну дискримінаційної поведінки. Від вибору цілі залежить і формат втручання. Важливо відрізняти зміни відповідей в опитувальнику від фактичних змін у доступі до послуг, взаємодії та безпеці (Čehajić-Clancy & Halperin, 2024). Оцінити безпеку, добровільність та асиметрію влади Перед контактною програмою необхідно з’ясувати, чи можуть усі учасники без наслідків відмовитися від участі, які є ризики публічності, чи не залежить допомога від згоди на діалог, хто встановлює порядок денний і як розв’язуватимуться скарги. Для вразливих учасників потрібні зрозумілі процедури конфіденційності, припинення контакту та доступу до підтримки. За наявності примусу або постійної загрози від спільних зустрічей слід відмовитися або змінити формат на безпечнішу форму роботи. Використовувати контакт як структуровану співпрацю Контакт доцільно будувати навколо спільного завдання з прозорими правилами та реальною можливістю впливати на результат. Дослідницька література дає підстави очікувати в середньому зменшення упереджень, але характер взаємодії й контекст впливають на його величину. Позитивний результат не гарантується будь-якою зустріччю представників різних груп (Pettigrew & Tropp, 2006). Працювати з історіями без інструменталізації постраждалих Короткі описи переживань можуть зменшувати надмірне фокусування на груповому ярлику. Однак зручніше й етичніше використовувати добровільні, належно погоджені матеріали, ніж вимагати свідчень від людей, які пережили насильство. Збереження контексту подій, правдивість описів і право на відмову є складниками відповідальної практики (Bruneau, Cikara & Saxe, 2015). Окремо оцінювати результат і можливу шкоду Вимірювання бажано проводити до та після програми, а за можливості — через кілька місяців. Доцільно відстежувати не тільки самооцінку емпатії, а й ставлення до конкретних груп, готовність до співпраці, поведінкові рішення, відчуття безпеки, участь у громадському житті й повідомлення про негативний досвід. Для сильнішого причинного висновку потрібні належні групи порівняння, попередньо визначені показники та незалежне оцінювання. Різнорідність наукових результатів і труднощі відтворення коротких втручань підсилюють потребу в таких перевірках (Tagesson, Wallin & Pärnamets, 2025; Čehajić-Clancy & Halperin, 2024). Як вимірюють міжгрупову емпатію Дослідники можуть пропонувати учасникам історії про представників власної й зовнішньої груп, просити оцінити їхні переживання або ставлення до цих людей, вимірювати готовність допомогти, підтримати рішення чи виділити ресурси. Для аналізу вибірковості порівнюють реакції на подібні події у двох групах. Важливо, щоб події справді були зіставними за тяжкістю, а відмінність відповідей не пояснювалася іншим змістом стимулів. В окремих роботах використовували й показники реальних пожертв, що дає можливість порівнювати висловлену турботу з поведінкою (Bruneau, Cikara & Saxe, 2017; Tagesson, Wallin & Pärnamets, 2025). При інтерпретації потрібні щонайменше чотири розрізнення: загальна емпатійна схильність, емпатія до конкретної групи, різниця між реакціями на групи та готовність діяти. Високий результат за однією шкалою не доводить, що людина підтримує справедливі рішення, а короткочасна зміна відповідей не встановлює стійкої зміни відносин. Поза дослідницьким контекстом ці показники не призначені для індивідуального «діагнозу» упередженості чи моральності. Що можуть робити фахівці, освітяни та громади Для психологів і фасилітаторів корисно починати з аналізу безпечності простору, добровільності й реальних потреб учасників. Запитання про те, як люди розуміють досвід інших груп, дозволяють виявляти непорозуміння, але не повинні перетворюватися на перевірку «правильних емоцій». У складних ситуаціях важливими є контроль групових узагальнень, право на мовчання та ясна процедура роботи з конфліктом. Для освітян перспективні навчальні обговорення можуть включати порівняння людських ситуацій, перевірку джерел інформації, розгляд наслідків рішень для різних груп і пояснення принципів недискримінації. Доцільно оцінювати, чи змінюються конкретні навички та поведінка, а не лише те, наскільки емоційно учні реагували на історію. Висновки експериментів із короткими завданнями не варто автоматично переносити на тривалі освітні програми. Для громадських організацій і місцевих інституцій важливо поєднувати роботу з взаєморозумінням із доступними послугами, участю представників різних груп у рішеннях та прозорою процедурою розгляду скарг. Довіра зростає там, де слова супроводжуються передбачуваними діями. Досвід міжгрупового діалогу і миробудування варто розглядати як ширший організаційний контекст застосування емпатійних підходів. Поширені запитання Чим міжгрупова емпатія відрізняється від звичайної емпатії? Загальна емпатія описує здатність людини відгукуватися на переживання інших. Міжгрупова емпатія розглядає цю здатність у контексті соціальної належності, групових відносин і конфлікту. Тут важливі не лише сила переживання, а й його спрямованість на різні групи та зв’язок із поведінкою (Bruneau, Cikara & Saxe, 2017). Чому емпатія до власної групи іноді посилює ворожість до іншої? За умов сприйнятої загрози сильне переживання втрат своєї групи може супроводжуватися підтримкою суворих дій щодо суперника. Значення мають групові норми, образ зовнішньої групи й те, як люди оцінюють можливість співпраці. Дослідження показують, що емпатія до власної та зовнішньої груп може бути пов’язана з різними міжгруповими рішеннями (Bruneau, Cikara & Saxe, 2017). Чи можна навчити людину співпереживати іншій групі? Деякі програми контакту, індивідуальні історії та спеціальні втручання впливають на міжгрупові реакції. Їхня ефективність залежить від мети, учасників і контексту. Короткі онлайн-вправи не продемонстрували стабільного збільшення емпатії в серії великих попередньо зареєстрованих досліджень, тому універсальної методики наукові дані поки не встановили (Tagesson, Wallin & Pärnamets, 2025). Чи допомагає особиста зустріч із представниками іншої групи? У середньому міжгруповий контакт пов’язаний зі зниженням упереджень, і частину цього зв’язку пояснюють емпатія та зменшення тривоги. Для реальної зустрічі важливі безпека, добровільність, структура співпраці та відсутність примусу. Одна зустріч не гарантує зміни ставлення (Pettigrew & Tropp, 2006; Pettigrew & Tropp, 2008). Чи означає розуміння чужої позиції згоду з нею? Розуміння означає здатність описати мотиви, почуття чи потреби іншої людини. Згода, моральна оцінка та правова відповідальність потребують самостійного розгляду. У складному конфлікті можна точно розуміти позицію іншого й водночас захищати власні права та вимагати відповідальності за шкоду. Чи зобов’язані постраждалі брати участь у діалозі та прощати? Участь у діалозі й особисте прощення залишаються добровільними рішеннями. Постраждалі мають право відмовитися від контакту, вимагати безпеки, визнання шкоди та справедливості. Нав’язаний контакт здатний погіршити становище учасників. У процесах відновлення суспільних зв’язків безпека та права людей визначають припустимі межі програм. Чи достатньо емпатії для примирення після насильства? Емпатія може сприяти розумінню потреб, проте примирення пов’язане також із безпекою, правдою про події, відповідальністю, відшкодуванням завданої шкоди та гарантіями неповторення. У суспільствах, де насильство триває, ці передумови особливо важливі. Психологічна програма має враховувати зміст конкретного конфлікту та ризики для постраждалих (Čehajić-Clancy & Halperin, 2024). Як зрозуміти, що програма розвитку емпатії дала результат? Потрібно визначити її мету й заздалегідь обрати відповідні показники: ставлення до зовнішньої групи, поведінкові рішення, доступ до допомоги, готовність співпрацювати, відчуття безпеки та небажані наслідки. Короткий емоційний відгук на занятті ще не засвідчує стійких змін. Найнадійніші оцінки враховують порівняльні групи й повторне вимірювання через певний час (Tagesson, Wallin & Pärnamets, 2025; Čehajić-Clancy & Halperin, 2024). Висновок Міжгрупова емпатія є змінним психологічним процесом, на який впливають соціальна належність, конкуренція, загроза, образи інших груп і умови безпосереднього контакту. Наукові дослідження підтверджують поширеність її вибірковості та зв’язок із підтримкою допомоги й міжгруповими установками; водночас результати втручань різняться, а швидке підвищення емпатії не завжди відтворюється. Для миробудування найбільшу цінність має відповідальне поєднання розуміння людських потреб, безпечної співпраці, справедливості й перевірки реальних результатів. У контексті війни проти України права постраждалих, відповідальність за агресію та добровільність будь-яких контактів залишаються основою суспільно відповідального підходу. Пов’язані статті Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання — ширший науковий контекст психології миру й миробудування. Міжгруповий конфлікт: причини, розвиток і врегулювання — механізми виникнення та зміни конфліктних відносин. Емпатійний розрив щодо чужої групи — окремий аналіз різниці в реакції на страждання «своїх» і «чужих». Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека — організація взаємодії між групами з урахуванням ризиків. Міжгрупова довіра: як виникає, руйнується і відновлюється — умови надійної співпраці й перевірюваних зобов’язань. Емпатія і моральне судження — зв’язок співпереживання, справедливості та морального вибору. ВПО та приймаюча громада: довіра, участь і соціальна напруга — український контекст соціальної згуртованості. Колективні емоції у міжгрупових конфліктах: страх, гнів і надія Колективне приниження та потреба у визнанні Конкурентна віктимність: змагання груп за визнання страждання Джерела Bruneau, E. G., Cikara, M., & Saxe, R. (2015). Minding the gap: Narrative descriptions about mental states attenuate parochial empathy. PLOS ONE, 10(10), e0140838. https://doi.org/10.1371/journal.pone.0140838. Bruneau, E. G., Cikara, M., & Saxe, R. (2017). Parochial empathy predicts reduced altruism and the endorsement of passive harm. Social Psychological and Personality Science, 8(8), 934–942. https://doi.org/10.1177/1948550617693064. Cikara, M., Bruneau, E. G., & Saxe, R. (2011). Us and them: Intergroup failures of empathy. Current Directions in Psychological Science, 20(3), 149–153. https://doi.org/10.1177/0963721411408713. Cikara, M., & Fiske, S. T. (2011). Bounded empathy: Neural responses to outgroup targets’ (mis)fortunes. Journal of Cognitive Neuroscience, 23(12), 3791–3803. https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/21671744/. Cikara, M., Bruneau, E., Van Bavel, J. J., & Saxe, R. (2014). Their pain gives us pleasure: How intergroup dynamics shape empathic failures and counter-empathic responses. Journal of Experimental Social Psychology, 55, 110–125. https://doi.org/10.1016/j.jesp.2014.06.007. Čehajić-Clancy, S., & Halperin, E. (2024). Advancing research and practice of psychological intergroup interventions. Nature Reviews Psychology, 3, 574–588. https://doi.org/10.1038/s44159-024-00330-z. Hasson, Y., Amir, E., Sobol-Sarag, D., Tamir, M., & Halperin, E. (2022). Using performance art to promote intergroup prosociality by cultivating the belief that empathy is unlimited. Nature Communications, 13, 7786. https://doi.org/10.1038/s41467-022-35235-z. International Organization for Migration. (2025). Ukraine: Displacement and social cohesion in Ukraine — February 2025. Displacement Tracking Matrix. https://dtm.iom.int/reports/ukraine-displacement-and-social-cohesion-ukraine-february-2025. McAuliffe, W. H. B., Carter, E. C., Berhane, J., Snihur, A. C., & McCullough, M. E. (2020). Is empathy the default response to suffering? A meta-analytic evaluation of perspective taking’s effect on empathic concern. Personality and Social Psychology Review, 24(2), 141–162. https://doi.org/10.1177/1088868319887599. Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. https://doi.org/10.1037/0022-3514.90.5.751. Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2008). How does intergroup contact reduce prejudice? Meta-analytic tests of three mediators. European Journal of Social Psychology, 38(6), 922–934. https://doi.org/10.1002/ejsp.504. Tagesson, A., Wallin, A., & Pärnamets, P. (2025). Brief empathy interventions online can decrease but not increase empathic tendencies. Communications Psychology, 3, 157. https://doi.org/10.1038/s44271-025-00364-w.

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Запобігання повторній ескалації конфлікту між групами — це система психологічних, соціальних, управлінських і безпекових заходів, завдяки яким громада або суспільство своєчасно помічає нове загострення, реагує на його причини та підтримує умови, за яких суперечності розв’язуються без погроз і насильства. Цей процес починається після зниження гострої напруги й триває під час відновлення інституцій, зміни соціальних умов та виникнення нових претензій. Для стійкого результату потрібно поєднувати захист людей, справедливі процедури, доступ до ресурсів, виконувані домовленості та перевірку наслідків втручань. United Nations & World Bank, 2018 Завершення гострої сутички може бути важливим досягненням, але вразливість відносин часто зберігається: люди очікують повторного нападу, рішення установ викликають недовіру, невирішені скарги накопичуються, а випадковий інцидент сприймається як підтвердження ворожих намірів усієї групи. Саме в цей період визначальними стають ранні попереджувальні механізми, повсякденна справедливість і здатність установ виконувати взяті зобов’язання. В українському контексті профілактика внутрішньосуспільних напружень відбувається на тлі російської агресії, втрат, переміщення людей та загроз безпеці. Відповідальність за агресію, насильство і порушення прав залишається питанням фактів та права; психологічні моделі міжгрупових суперечностей не створюють симетрії відповідальності між державою-агресором та постраждалими. Примирення, прощення чи контакт не можуть бути умовою доступу людини до захисту, допомоги або справедливості. Що таке повторна ескалація: зміст і межі поняття Повторна ескалація — це новий цикл посилення міжгрупового протистояння після тимчасової деескалації, домовленості, перемир’я або відносної стабілізації. Його проявами можуть бути організовані погрози, зростання кількості нападів, дискримінаційні рішення, залякування, примус чи підготовка до насильства. Ескалація розгортається в поведінці людей, групових нормах, реакціях організацій та інституційних рішеннях. Stedman, Cousens & Rothchild, 2002 Мирний протест, критика влади, вимога розслідування злочину, суперечка про бюджет і публічне обговорення історичної відповідальності можуть супроводжуватися сильними емоціями, залишаючись законними способами суспільної участі. Для оцінювання ризику важливо спостерігати за погрозами, способами примусу, можливістю завдати шкоди, повторюваністю інцидентів та здатністю відповідальних органів забезпечити безпеку. Відсутність відкритої критики сама по собі не свідчить про міцність суспільних відносин. Припинення насильства, деескалація, стійкий мир і примирення Припинення насильства описує безпосередній результат у сфері безпеки. Деескалація означає зниження інтенсивності загострення та повернення можливості ухвалювати відповідальні рішення. Запобігання повторній ескалації створює механізми, які працюватимуть за наступної суперечності. Стійкий мир включає передбачувані інституції, права, безпеку та справедливі способи вирішувати конфлікти. Примирення стосується змін відносин і може відбуватися різними темпами; його особиста форма залишається добровільною. Чому міжгруповий конфлікт загострюється знову Невизначеність намірів та дилема безпеки Групи можуть сприймати підготовку іншої сторони до захисту як доказ її агресивних намірів. У відповідь вони посилюють власні заходи, які ще більше лякають опонентів. У ситуації слабких гарантій та невиконаних домовленостей це підтримує цикл взаємної підозри. Дослідження завершення громадянських воєн підкреслює значення достовірних гарантій виконання угод, хоча закономірності міжнародних і внутрішньодержавних конфліктів потребують окремої контекстуальної перевірки. Walter, 2002 Нерівність доступу до прав, ресурсів і рішень Суперечності підтримуються, коли одна група відчуває систематичне виключення з розподілу житла, допомоги, праці, безпеки або політичного представництва. Сприйняття несправедливості може мати підставою реальний досвід; його слід перевіряти за даними про фактичний доступ, а не пояснювати винятково упередженнями. Дослідження ООН і Світового банку розглядає виключення з доступу до влади, ресурсів, безпеки та правосуддя як важливий вимір ризиків насильницьких конфліктів. United Nations & World Bank, 2018 Колективні емоції, пам’ять і соціальні норми Страх, гнів, обурення та відчуття приниження можуть посилювати готовність підтримувати жорсткі дії, особливо коли публічна риторика виправдовує покарання всіх членів іншої групи. Колективні переживання відрізняються від психічного стану окремої людини, і за груповою поведінкою не визначають клінічні діагнози. Важливо оцінювати, хто формує норми взаємодії, як реагують лідери на погрози та чи існує прийнятний спосіб висловлювати вимоги без насильства. Порушені домовленості та брак підзвітності Коли після переговорів немає строків виконання, перевірки обіцянок, зрозумілих відповідальних і способів реагування на порушення, кожна затримка може підтверджувати найгірші очікування. Література про здійснення мирних угод показує, що політична воля, координація, гарантії та здатність реагувати на перешкоди мають значення для збереження досягнутих результатів. Відповідні механізми потребують адаптації до масштабу місцевої суперечності. Stedman, Cousens & Rothchild, 2002 Ранні ознаки нового загострення Попереджувальні ознаки слід оцінювати в сукупності. Важливі не тільки окремі події, а й їхня повторюваність, темп, поширення між населеними пунктами, достовірність повідомлень та реальні можливості завдати шкоди. Дієва система раннього попередження поєднує дані мешканців, установ і перевірених спостерігачів та встановлює, хто уповноважений реагувати на різні ступені небезпеки. Загрози й мобілізація до насильства До серйозних сигналів належать конкретні погрози, переслідування людей через групову належність, підбурювання до нападів, координоване залякування, пошкодження майна, повторні фізичні напади та організована підготовка до примусу. Коли йдеться про безпосередню загрозу людям, дії з фізичного захисту та повідомлення уповноваженим службам мають пріоритет над діалоговими заходами. Чутки, дегуманізація та інформаційне підживлення конфлікту Особливу увагу заслуговують неперевірені повідомлення про напади або привілеї однієї групи, поширення персональних даних, узагальнювальні звинувачення та риторика, що робить насильство прийнятним. Працівники установ мають чітко розрізняти встановлений факт, свідчення, припущення й непідтверджену чутку. Поспішне публічне спростування без достовірної інформації також може підірвати довіру. Несправедливі процедури й погіршення послуг Раптове обмеження доступу певної групи до допомоги, непрозорі черги, відсутність відповіді на скарги, незрозумілі критерії розподілу й тривала безкарність за погрози можуть підживлювати новий конфлікт. Процедурні показники потрібно перевіряти разом із матеріальними: формально однакове правило може мати нерівні наслідки за різних початкових умов. Як уникати хибних тривог Дані слід підтверджувати з незалежних джерел, не поширюючи особистих відомостей свідків. Потрібні право на уточнення та виправлення повідомлень, документування невизначеності й захист від колективних звинувачень. Надмірне маркування окремих територій як «небезпечних» може стигматизувати мешканців і зменшувати їхню готовність звертатися по допомогу. Які рівні втручання потрібні для стійкої профілактики Індивідуальний і міжособистісний Людям потрібні зрозумілі способи повідомляти про погрози, розпізнавати маніпулятивні чутки й отримувати консультації щодо безпечної участі в громадських процесах. Навички уважного слухання та розрізнення фактів і припущень можуть підтримувати конструктивні розмови, але навчальні заняття самі собою не замінюють захисту прав або реагування на насильство. Міжгруповий Групи можуть домовитися про канали перевірки інформації, спосіб розгляду інцидентів, правила публічних заяв, співпрацю над обмеженими практичними завданнями й порядок перегляду непрацюючих рішень. Взаємодія має бути безпечною та добровільною, а її предмет — конкретним. Публічне примирення не є обов’язковим показником успішної профілактики. Громадський та організаційний Організації відповідають за доступність інформації, прозорість витрат, підзвітність і розгляд скарг. Представництво різних груп має впливати на порядок денний та фактичні рішення; формальна присутність окремих людей у дорадчій групі не доводить участі всієї спільноти. Зміни в житлі, освіті, працевлаштуванні та соціальних послугах можуть впливати на напруження сильніше, ніж додаткова символічна зустріч. United Nations & World Bank, 2018 Інституційний і правовий Гарантії безпеки, незалежний розгляд порушень, доступ до правосуддя, відшкодування шкоди й виконання рішень підтримують передбачуваність. Визнання шкоди та відповідальності має самостійне значення, яке не можна підмінити риторикою єдності. Коли установи не реагують на переслідування, навіть успішні діалогові заходи можуть не забезпечити довгострокової стабільності. Шість практичних кроків для громад і організацій 1. Скласти карту учасників, предметів суперечності та ризиків Насамперед визначають, які саме рішення або події викликають конфлікт, які групи зачеплено, де існують ризики фізичної небезпеки, хто має владні повноваження й які канали звернення вже працюють. До збору інформації залучають різні джерела, не вимагаючи від постраждалих повторювати травматичні свідчення. Окремо встановлюють питання, які можна вирішити в громаді, і ті, що належать до компетенції правоохоронних, судових або державних органів. 2. Визначити пороги небезпеки та порядок дій Завчасно погоджують, хто перевіряє повідомлення, хто відповідає за захист людей, кому передають докази, як сповіщають громаду й коли слід призупинити зустрічі. Порядок реагування відрізняється для побутової скарги, повторної погрози, організованого залякування та нападу. Місцеві протоколи узгоджують з компетентними службами та чинними нормами права. 3. Забезпечити надійні канали звернень і перевірки фактів Кожна людина повинна знати, як безпечно подати повідомлення, отримати підтвердження його прийняття та дізнатися, коли очікувати відповіді. Захищають персональні дані, не розголошують конфіденційні відомості без належної підстави, не перетворюють повідомлення на публічне звинувачення всієї групи. Інформаційні повідомлення формулюють зрозуміло, позначаючи встановлене і те, що ще перевіряється. 4. Перетворити домовленості на контрольовані дії У кожному рішенні визначають предмет, дії, терміни, відповідальних, ресурси, спосіб перевірки та процедуру розгляду порушень. Документувати потрібно й ті питання, щодо яких згоди поки немає. Надійність процесу підтримується регулярним звітуванням та можливістю відкрито виправляти помилки, а не очікуванням загальної довіри наперед. Stedman, Cousens & Rothchild, 2002 5. Підтримувати справедливі способи розв’язання нових спорів Після деескалації можуть виникнути нові суперечності щодо послуг, майна, участі в рішеннях і використання спільного простору. Потрібні доступні роз’яснення, механізми оскарження, незалежний розгляд порушень та посередництво лише там, де воно є доречним і безпечним. Вимоги постраждалих щодо правосуддя не мають переводитися у формат компромісу, який передбачає відмову від захисту. 6. Відстежувати наслідки й коригувати програму Моніторинг повинен охоплювати перевірені інциденти, відчуття безпеки в різних групах, виконання рішень, доступ до послуг, довіру до процедур і випадки можливих небажаних наслідків. Перегляд плану здійснюють після важливих подій та через заздалегідь визначені проміжки часу. Якщо втручання збільшує ризик, примус або нерівність, організатори зупиняють небезпечний компонент і перевіряють причини. Що показують дослідження психологічних втручань Позитивний міжгруповий контакт Метааналіз Петтігрю і Тропп, який охопив 515 досліджень і 713 незалежних вибірок, виявив стійкий загальний зв’язок між міжгруповим контактом та меншими упередженнями. Сприятливі умови включають підтримку установ, співпрацю і відносно рівний статус учасників у конкретній взаємодії. Водночас виміряне зменшення упереджень не є тотожним доказу зниження ймовірності повторного насильства. Pettigrew & Tropp, 2006 Метааналітичні результати щодо контакту в умовах групової загрози й дискримінації свідчать, що позитивні зв’язки контакту зі ставленням можуть зберігатися в складному середовищі, але характер та якість взаємодії мають значення. Van Assche та ін., 2023 Негативний контакт та ризик погіршення Метааналіз Паоліні та співавторів виявив, що негативний міжгруповий контакт у середньому може бути сильніше пов’язаний зі зростанням упереджень, ніж позитивний — з їхнім зменшенням. Отже, примусово організовані зустрічі за умов приниження, загроз і нерівності можуть виявитися шкідливими. Якість контакту, готовність учасників, захищеність та можливість відмовитися від участі належать до ключових етичних передумов. Paolini та ін., 2024 Діалог і фасилітація Фасилітований діалог може допомогти уточнити потреби, визначити конкретні порушення, встановити правила комунікації та знайти рішення для спільних завдань. Огляд Палук і Ґріна показав, що практики зменшення упереджень нерідко впроваджуються швидше, ніж з’являються якісні причинні оцінювання їхніх результатів. Тому конкретна програма діалогу потребує перевірки в реальних умовах; участь і задоволеність учасників не доводять автоматичного зменшення насильства. Paluck & Green, 2009 Соціальні норми та громадська комунікація Польовий експеримент Елізабет Палук у Руанді показав можливість впливу радіопрограми на окремі норми й практики соціальної взаємодії. Такі результати підтримують дослідження суспільної комунікації як одного з інструментів профілактики, проте конкретну ефективність інформаційної кампанії для нової країни, громади чи групи потрібно встановлювати окремо. Paluck, 2009 Контакт і вимоги справедливості Метааналіз Раймера і Сенгупти на даних 98 досліджень із 140 вибірками виявив невеликі та неоднорідні зв’язки контакту зі зменшенням сприйнятої несправедливості, підтримки колективних дій і репаративної політики в групах із гіршим становищем. Автори наголошують на альтернативних поясненнях. Програми слід оцінювати одночасно за безпекою, правами, справедливістю та поведінковими наслідками, а не вважати спад протестної активності самодостатнім успіхом. Reimer & Sengupta, 2023 Безпека, добровільність та відповідальність Перед будь-якою спільною зустріччю визначають рівень загроз, особливості владної асиметрії, порядок конфіденційності, можливість припинити участь і доступні способи отримати підтримку. За активного залякування, невиконаних заходів захисту або ризику повторного насильства пріоритет належить безпеці та належним процедурам, а не проведенню зустрічі за розкладом. Кожний учасник зберігає право відмовитися від контакту. Постраждалі люди та громади мають право вимагати визнання шкоди, належного розслідування, відшкодування й гарантій неповторення насильства без особистого прощення. Організатор не повинен вимагати розкриття травматичного досвіду, публічної демонстрації примирення або відмови від юридичних процедур. Важливо уникати форматів, у яких жертви й особи, відповідальні за насильство, подаються як рівнозначно відповідальні за минулі дії. Україна: профілактика загострення під час війни та відновлення Російська агресія проти України створює триваючі ризики безпеці цивільних, руйнування житла та інфраструктури, переміщення, нерівний досвід окупації, служби й повернення. Питання взаємодії між приймаючими громадами, внутрішньо переміщеними людьми, ветеранами, людьми, які повернулися, та місцевими установами потребують точного аналізу конкретної ситуації. Сама належність до групи не визначає поведінки або відповідальності людини. У звіті Міжнародної організації з міграції за липень 2026 року, підготовленому за даними опитування січня–березня 2026 року, соціальну згуртованість в Україні досліджено через довіру, належність до спільноти, громадянську участь і відносини між переміщеними людьми, людьми, які повернулися, ветеранами та іншими групами. Це обґрунтовує багатовимірне оцінювання місцевих відносин, а висновки для окремої громади потребують власних даних. IOM, 2026 Дослідження соціальної згуртованості на основі reSCORE 2024 аналізує зміни горизонтальних зв’язків між людьми та вертикальної довіри до інституцій під впливом повномасштабного російського вторгнення. Для практики це означає потребу одночасно оцінювати міжгрупові відносини, державні послуги, справедливість і умови участі в рішеннях. UNDP, 2024 Напруга навколо житла, допомоги та послуг Під час конкуренції за обмежені ресурси громада повинна пояснювати критерії розподілу, оприлюднювати порядок розгляду скарг і перевіряти реальну доступність допомоги для різних людей. Визначати правила потрібно з урахуванням законних прав і потреб, забезпечуючи зрозумілу комунікацію та недопущення дискримінації. Спільні обговорення мають бути пов’язані з рішеннями, які громада насправді може змінити. Деокуповані громади й повернення людей Тут особливе значення мають безпека свідків, належне розслідування можливих злочинів, повернення документів, майна та доступу до послуг. Поширення неперевірених звинувачень у співпраці з окупаційними структурами може загрожувати людям і руйнувати довіру. Правову відповідальність установлюють за діями та доказами у передбаченому законом порядку; місцевий діалог не замінює правосуддя і не має створювати ризику для постраждалих. Як оцінювати ефективність програм запобігання Оцінювання має від початку відрізняти безпекові, психологічні та інституційні результати. До першої групи належать частота, тяжкість і повторюваність підтверджених інцидентів, доступність захисту й час реагування. До другої — довіра, сприйнята загроза, готовність співпрацювати, досвід дискримінації та почуття належності. До третьої — виконання домовленостей, якість роботи зі скаргами, рівність доступу до ресурсів та прозорість ухвалення рішень. Потрібно визначити початковий стан, метод збору даних, термін повторного вимірювання і можливі альтернативні пояснення. Кількість зустрічей або висока оцінка учасниками заходу не є доказом, що насильство вдалося попередити. Зменшення кількості офіційних скарг може відображати як зменшення порушень, так і страх звертатися; тому їх аналізують разом з незалежними відомостями та відчуттям безпеки. Paluck & Green, 2009 Для масштабних програм бажані незалежне оцінювання, достатній період спостереження, порівнювані групи або інша обґрунтована контрфактична стратегія, а також якісні дані про те, як працює механізм зміни. Середні оцінки можуть приховувати погіршення стану менш захищеної групи, тому результати порівнюють за важливими підгрупами з належним захистом приватності. Висновок про ефективність формулюють відповідно до сили конкретного дослідження. Небажані наслідки та типові помилки Поширеними помилками є примусове зближення людей за наявності загроз, підміна відповідальності закликом до забуття, приховування скарг заради «гарної статистики», поверхневе представництво груп, залежність програми від одного посередника й оцінювання лише задоволеності учасників. Також небезпечно перетворювати аналіз ризику на стигматизацію цілих населених пунктів або груп. Існує й ризик зворотного ефекту: невдала зустріч може посилити недовіру, публікація невивірених фактів — спровокувати залякування, а нерівні правила — відтворити причину суперечності. Організатори повинні фіксувати скарги на сам процес, створити незалежний спосіб оскаржувати його рішення та мати право швидко припинити небезпечний компонент. Результати програм слід порівнювати з наслідками альтернативної безпечної стратегії. Що робити, якщо загострення вже почалося За безпосередньої загрози життю чи фізичному здоров’ю першими діями стають фізичний захист людей, звернення до компетентних служб, медична допомога за потреби та безпечне збереження доказів. Публічні повідомлення мають відокремлювати підтверджені факти від припущень, не розголошувати дані постраждалих і не перешкоджати належним процедурам. Після стабілізації з’ясовують, який саме механізм запобігання не спрацював, та коригують відповідальність, ресурси і порядок реагування. Поширені запитання Чи достатньо проводити регулярні діалогові зустрічі? Зустрічі корисні за відповідних умов, якщо допомагають розв’язувати конкретні питання та перевіряти домовленості. Їхня кількість не доводить зниження ризику насильства; потрібні дієві канали захисту, справедливі рішення та незалежне оцінювання результатів. Які ранні сигнали найважливіші? Найвищу практичну вагу мають конкретні підтверджені погрози, повторні напади, організоване залякування, заклики до насильства та неможливість отримати захист. Їх оцінюють у контексті попередніх подій, з урахуванням достовірності інформації. Чи повинні постраждалі прощати заради миру? Прощення залишається особистим добровільним вибором. Людина може підтримувати безпечне співіснування та вимагати справедливості, відшкодування й гарантій неповторення насильства, не вступаючи в контакт з відповідальними за заподіяну шкоду. Чи може зменшення упереджень гарантувати відсутність нового насильства? Такого висновку з досліджень контакту не випливає. Ставлення, реальна поведінка, застосування сили та дії інституцій є різними показниками; на кожний з них можуть впливати інші чинники. Як відрізнити стабільність від прихованого страху? Потрібно перевіряти, чи можуть люди безпечно скаржитися, вимагати змін, користуватися правами та обговорювати проблеми без переслідування. Зовнішня тиша за відсутності доступного захисту може маскувати небезпеку. Висновок Запобігання повторній ескалації міжгрупового конфлікту ґрунтується на здатності суспільства рано помічати загрози, забезпечувати безпеку, справедливо розглядати претензії та виконувати зобов’язання. Практичну стійкість формують послідовні правила, участь людей у рішеннях, підзвітні установи й перевірювана реакція на порушення. Міжгруповий діалог, контакт і комунікаційні втручання можуть підтримувати ці процеси в належних умовах, а їхню ефективність щодо запобігання реальному насильству потрібно доказово перевіряти окремо. Пов’язаний аспект докладніше розглянуто в матеріалі «Деескалація міжгрупового конфлікту: методи та умови безпеки». Пов’язані статті Деескалація міжгрупового конфлікту: методи та умови безпеки — батьківський вузол про зниження загострення. Ескалація міжгрупового конфлікту: механізми, стадії та сигнали — механізми наростання загроз. Міжгруповий конфлікт: причини, розвиток і врегулювання — загальна наукова рамка. Міжгрупова довіра: як виникає, руйнується і відновлюється — умови довіри та її втрати. Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека — можливості й межі діалогу. Сприйняття реалістичної та символічної міжгрупової загрози — пояснення загрозливих інтерпретацій. Теорія міжгрупового контакту — емпірична основа й обмеження контакту. Психологія миру — основний вузол кластера. Комунікація під час перемир’я: психологічні бар’єри та очікування Конфлікт між сусідніми громадами: як організувати взаємодію Джерела International Organization for Migration (IOM). (2026). Ukraine — Social Cohesion in Ukraine: Trust, Belonging and Civic Participation — July 2026. Displacement Tracking Matrix. Paluck, E. L. (2009). Reducing intergroup prejudice and conflict using the media: A field experiment in Rwanda. Journal of Personality and Social Psychology, 96(3), 574–587. doi:10.1037/a0011989. Paluck, E. L., & Green, D. P. (2009). Prejudice reduction: What works? A review and assessment of research and practice. Annual Review of Psychology, 60, 339–367. doi:10.1146/annurev.psych.60.110707.163607. Paolini, S., Gibbs, M., Sales, B., Anderson, D., & McIntyre, K. (2024). Negativity bias in intergroup contact: Meta-analytical evidence that bad is stronger than good, especially when people have the opportunity and motivation to opt out of contact. Psychological Bulletin, 150(8), 921–964. doi:10.1037/bul0000439. Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. doi:10.1037/0022-3514.90.5.751. Reimer, N. K., & Sengupta, N. K. (2023). Meta-analysis of the ironic effects of intergroup contact. Journal of Personality and Social Psychology, 124(2), 362–380. doi:10.1037/pspi0000404. Stedman, S. J., Cousens, E. M., & Rothchild, D. (Eds.). (2002). Ending Civil Wars: The Implementation of Peace Agreements. Lynne Rienner Publishers / International Peace Academy. United Nations Development Programme (UNDP). (2024). Соціальна згуртованість в Україні: тенденції за даними дослідження reSCORE 2024. United Nations & World Bank. (2018). Pathways for Peace: Inclusive Approaches to Preventing Violent Conflict. World Bank. doi:10.1596/978-1-4648-1162-3. Van Assche, J., Swart, H., Schmid, K., et al. (2023). Intergroup contact is reliably associated with reduced prejudice, even in the face of group threat and discrimination. American Psychologist, 78(6), 761–774. doi:10.1037/amp0001144. Walter, B. F. (2002). Committing to Peace: The Successful Settlement of Civil Wars. Princeton University Press.

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Гнів і обурення між групами виникають, коли люди оцінюють дії іншої групи, установи або власних представників як несправедливі, шкідливі чи такі, що порушують важливі моральні норми. Переживання пов'язане з належністю до спільноти: людина може гніватися через шкоду, заподіяну її групі, навіть якщо особисто не була безпосередньою учасницею події. Така емоція здатна спрямувати людей до протесту, солідарності, вимоги відповідальності, захисту прав, переговорів або конфронтації. Напрям дії визначають оцінка події, очікувана дієвість власної групи, доступні способи впливу, групові норми та інші емоції. Ці зв'язки досліджені у метааналізі колективної дії та експериментах із груповим гнівом. Гнів не визначає автоматично насильницької поведінки. Він може підтримувати законну вимогу припинити порушення й домогтися відшкодування шкоди. Водночас за тривалої ворожнечі, поширення узагальнених звинувачень і виправдання насильства гнів може входити до механізмів ескалації. Дослідження розрізняють підтримку нормативної колективної дії та неконвенційних, зокрема насильницьких, форм протесту; для них виявлено різні поєднання емоцій і переконань про ефективність дії. Tausch та співавтори, 2011. Що означають міжгруповий гнів і колективне обурення Міжгруповий гнів — це гнів, об'єктом якого є інша група або її представники, коли події оцінюють через соціальну належність і спільні інтереси. Груповий гнів може бути спрямований також усередину своєї спільноти, наприклад на керівників, які допустили порушення прав чи завдали шкоди іншим людям. Колективне обурення — морально забарвлена реакція на сприйняту несправедливість, зловживання владою або порушення суспільно значущих норм. У дослідженнях ці поняття частково перетинаються: їхню межу встановлюють за об'єктом оцінки, мовою вимірювання та контекстом конкретної праці, а не за однією універсальною класифікацією. Mackie, Devos і Smith, 2000; Smith та співавтори, 2012. Важливо відрізняти три речі. Особистий гнів стосується події, яку людина оцінює насамперед як порушення щодо себе. Груповий гнів виникає, коли порушення стосується «нас» як спільноти. Публічне обурення є видимим соціальним вираженням оцінки, яке може охоплювати щире переживання, повідомлення про солідарність, політичну позицію або їх поєднання. Сам факт гучної заяви чи допису в соціальній мережі не дає змоги встановити інтенсивність внутрішнього переживання. Люди в одній групі можуть відчувати різні емоції та підтримувати різні рішення. «Гнів громади» чи «обурення суспільства» — узагальнення про поширені настрої, яке потребує опитувань, аналізу поведінки та розуміння того, кого саме дослідники вважають членами групи. Група не має єдиної психіки, а її представники не є взаємозамінними одиницями. Як виникає гнів між групами Оцінка несправедливості й відповідальності Гнів посилюється, коли порушення сприймають як неправомірне, комусь приписують відповідальність за нього та вбачають можливість змінити становище. Нерівний доступ до ресурсів, дискримінація, приниження, невиконані домовленості або насильство можуть бути фактичними підставами обурення. Дослідницькі моделі описують, як люди інтерпретують ці підстави й переходять до дій; така модель не визначає, чи було правопорушення насправді. Це окреме питання доказів, права та незалежного встановлення фактів. Smith та співавтори, 2012. Метааналітичний огляд відносної депривації об'єднав 210 досліджень, 293 незалежні вибірки та понад 186 тисяч респондентів. Він показав значення порівняння власного становища з певним стандартом і пов'язаних із цим почуттів гніву та образи. Водночас зв'язки між відносною депривацією та конкретними наслідками неоднорідні, тому переживання несправедливості не можна ототожнювати з неминучим протестом. Smith та співавтори, 2012. Соціальна ідентифікація та відчуття спільної долі Людина може переживати гнів від імені спільноти, якщо членство в ній стає важливим для пояснення події. Досліди з актуалізацією групової належності продемонстрували, що уявлення про силу власної групи змінює ймовірність гніву та готовності протидіяти іншій групі. Зв'язок був опосередкований емоційною оцінкою. Mackie, Devos і Smith, 2000. Розгорнуте пояснення того, як належність до групи впливає на сприйняття «своїх» і «чужих», подає стаття «Теорія соціальної ідентичності». У контексті міжгрупового гніву важливий конкретний перехід від ідентифікації до сприйнятої несправедливості, оцінки можливостей і вибору дії. Очікувана здатність вплинути на ситуацію Гнів часто супроводжується уявленням, що з порушенням можна щось зробити. Проте відчуття несправедливості та переконаність у дієвості групи є пов'язаними, але різними шляхами до колективної дії. У трьох експериментах підтримка, що визнавала емоцію, більше стосувалася шляху через гнів, тоді як практична допомога більше стосувалася шляху через групову ефективність. Van Zomeren та співавтори, 2004. Отже, один учасник обурений і вимагає дії, але сумнівається в її результаті; інший здатен активно долучатися до організації без сильного гніву. Для громадських кампаній це означає, що емоційне визнання шкоди, доступ до перевіреної інформації, реальні канали участі та можливість контролювати рішення виконують різні функції. Групові норми, лідерство й інформаційне середовище Публічні виступи лідерів, колективні обговорення й інформаційні повідомлення формують уявлення про відповідальність і прийнятні засоби реагування. Емоції можуть поширюватися завдяки спільній інтерпретації подій, але сам механізм поширення потребує перевірки конкретного інформаційного середовища. Різниця між повідомленням «потрібне справедливе рішення» та закликом до покарання всіх членів іншої групи має наслідки для вибору дій. Огляд переходу від ненасильницької до насильницької колективної поведінки висвітлює роль групової сили, змін поведінкових норм і динаміки ескалації. Ng і Platow, 2024. Як гнів впливає на рішення та поведінку Мобілізація, протест і громадська солідарність Найстійкіший науковий висновок полягає в тому, що гнів через групову несправедливість пов'язаний із готовністю до колективної дії поряд із соціальною ідентифікацією та оцінкою ефективності спільних зусиль. У трьох метааналізах, об'єднаних у модель соціальної ідентичності колективної дії, проаналізовано 182 ефекти. Емоційне переживання несправедливості, групова ідентичність та ефективність мали самостійні зв'язки з дією. Van Zomeren, Postmes і Spears, 2008. Пізніший кількісний синтез запропонував ширшу міжкультурну модель колективної дії, врахувавши структуру можливостей, ідентифікацію, несправедливість, ефективність і моральні переконання. Це підсилює висновок, що самою інтенсивністю гніву не можна передбачити поведінку без аналізу контексту. Agostini і van Zomeren, 2021. Мобілізація може мати форму звернень до органів влади, участі в демократичних процедурах, організованих зібрань, судових позовів, збору свідчень, підтримки постраждалих, спостереження за рішеннями інституцій і ненасильницьких кампаній. Психологічний аналіз має досліджувати мотивацію та умови дії, не оголошуючи конкретну політичну вимогу правильною лише тому, що вона емоційно виражена. Спрямування гніву на відповідальних осіб Важливий не лише рівень обурення, а й адресат. У дослідженнях реакції громадян на дії власної держави гнів, спрямований на різні об'єкти, був пов'язаний із підтримкою різних стратегій протидії: вимогою компенсацій, протистоянням відповідальним посадовцям або припиненням спірних дій. Iyer, Schmader і Lickel, 2007. Це допомагає відрізняти конкретну вимогу відповідальності від узагальнення провини на всю спільноту. Адресне встановлення фактів і розмежування ролей здатне підтримати осмислені рішення. Перенесення відповідальності з тих, хто ухвалював рішення або чинив насильство, на осіб лише за ознакою походження чи належності створює додаткову небезпеку дискримінації. Переговори, компроміс і зміна позицій У тривалих конфліктах гнів іноді пов'язаний із готовністю до поступок, коли люди вважають зміну ситуації можливою і не переживають іншу групу крізь стійку ненависть. У двох дослідженнях із експериментальними елементами в контексті ізраїльсько-палестинського протистояння індукований гнів збільшував підтримку компромісу за низького рівня ненависті та зменшував її за високого. Це контекстно обмежений результат, а не універсальний спосіб вести переговори. Halperin, Russell, Dweck і Gross, 2011. Інше дослідження під час затяжного конфлікту описувало ситуації, у яких гнів був пов'язаний із підтримкою конструктивніших політичних підходів. Важливо враховувати фазу конфлікту, зміст пропонованого рішення та його відповідність правам і безпеці постраждалих. Reifen Tagar, Federico і Halperin, 2011. Ескалація, агресія й підтримка насильства Гнів може полегшувати активне протистояння, але ця загальна схильність ще не визначає, чи буде дія мирною або насильницькою. У трьох дослідженнях колективної поведінки гнів сильніше пов'язувався з нормативними формами протесту, тоді як презирство і низька очікувана ефективність нормативних способів були важливішими для частини неконвенційних дій. Tausch та співавтори, 2011. Систематичний огляд і метааналіз чинників політичного насильства серед молоді узагальнив 95 вибірок із 23 країн. Негативні міжгрупові емоції мали помірний статистичний зв'язок із показниками політичного насильства (r = 0,25 на основі дев'яти досліджень цього чинника). Категорія охоплювала різні емоції, а переважно поперечний дизайн не доводить, що сам гнів спричиняє насильство. Jahnke та співавтори, 2022. Огляд динаміки переходу протестів до насильства описує послідовність ситуаційних змін, зокрема відчуття колективної сили, перебіг зіткнень і зміну групових норм. Для оцінки ризику потрібна інформація про реальні погрози, засоби примусу, поведінку силових учасників та інституційні рішення. Ng і Platow, 2024. Гнів, страх, презирство, ненависть і моральне обурення Гнів зазвичай пов'язують з оцінкою порушення та наміром змінити несправедливе становище. Страх сильніше пов'язаний з оцінкою загрози й потребою захищатися або уникнути небезпеки. Класичні дослідження міжгрупових емоцій показали, що гнів і страх мають різні поведінкові тенденції навіть за однакової групової належності. Mackie, Devos і Smith, 2000. Презирство означає знецінення іншого та може бути пов'язане з його відстороненням або виключенням. У міжгрупових дослідженнях саме презирство, порівняно з гнівом, частіше прогнозувало окремі неконвенційні дії. Ненависть є ширшим стійким негативним ставленням до іншої групи; у дослідженні переговорних установок вона змінювала напрям зв'язку між гнівом та підтримкою компромісу. Ці емоції можуть поєднуватися в однієї людини, але дослідник має вимірювати їх окремо. Tausch та співавтори, 2011; Halperin та співавтори, 2011. Моральне обурення — різновид гніву або суміжне переживання, у центрі якого оцінка порушення моральної норми. Воно може виникати й тоді, коли людина особисто не постраждала. Для його аналізу важливо встановити, яку норму порушено, хто саме відповідає за дію, чи підтверджені обставини та яких результатів прагне спільнота. Слова «моральне» і «колективне» описують зміст і соціальне спрямування переживання, а самі собою не засвідчують обґрунтованості звинувачення. Чому однаковий гнів приводить до різних дій Різницю пояснює поєднання кількох механізмів. По-перше, вирішальне значення має предмет вимоги: припинити порушення, отримати захист, домогтися відповідальності, відновити ресурси або покарати всіх, кого ототожнюють з іншою групою. По-друге, важливі наявні шляхи впливу, довіра до процедур, доступ до інформації та очікування реального результату. По-третє, рішення формують межі допустимого в групі, дії лідерів, загрози й суспільні інституції. По-четверте, значення мають інші почуття — страх, надія, презирство, вина чи сором. Agostini і van Zomeren, 2021; Tausch та співавтори, 2011. Емоційна реакція не є прямим індикатором майбутнього вчинку. Навіть у дослідженнях, де гнів прогнозує наміри протестувати, реальну участь визначають можливості, ризики, час, ресурси та норми. Публічне схвалення певної дії, готовність її здійснити й фактична дія потребують окремого вимірювання. Обурення як ресурс захисту прав Обурення може підтримувати солідарність із постраждалими, вимоги прозорих процедур, доступ до правосуддя та готовність реагувати на порушення. Дослідження підтримки групи, яка зазнала несправедливості, показало, що спостерігачі можуть долучатися до колективної дії через механізми емоційної солідарності та оцінки ефективності допомоги. Saab, Tausch, Spears і Cheung, 2015. Визнання гніву людей, чиї права порушені, може бути необхідною умовою поважного обговорення. Однак ефективність конкретної кампанії встановлюють за змінами безпеки, доступу до прав, якості рішень і реальними результатами, а не за тим, наскільки інтенсивно виражене обурення. Коли обурення стає інструментом виключення Узагальнені твердження про колективну провину, безадресні звинувачення, дегуманізація й заохочення помсти можуть змінювати предмет реакції: замість припинення конкретного порушення ціллю стає невибіркове покарання цілої групи. Додатковий матеріал «Дегуманізація» пояснює механізми знецінення людяності; оцінка законності та відповідальності потребує окремих правових підстав. Міжгруповий гнів під час війни та російської агресії проти України Російська агресія проти України створює реальні підстави для переживань гніву, обурення, горя й загрози через завдану шкоду, окупацію, руйнування, примусове переміщення та порушення прав. Психологічне пояснення емоцій не змінює встановлення агресора, правового статусу насильства або персональної та командної відповідальності. Застосування моделей симетричного міжгрупового спору до російської агресії спотворює фактичну асиметрію відповідальності. У таких умовах гнів може бути пов'язаний із захистом країни, підтримкою постраждалих, волонтерством, документуванням злочинів, прагненням правосуддя та участю у відновленні громад. Водночас у межах українського суспільства він може спрямовуватися на несправедливі рішення, непрозорий розподіл ресурсів, корупцію, стигматизацію переселенців або нерівний доступ до допомоги. Це різні об'єкти обурення, тому практичні рішення слід формувати окремо для кожного випадку. Звіт ПРООН про соціальну згуртованість України на основі reSCORE 2024 і аналіз МОМ щодо переміщення та соціальної згуртованості, лютий 2025 року розглядають довіру, участь, навантаження на послуги та взаємини між переміщеними й приймаючими спільнотами. Ці матеріали дають контекст для роботи громад, але самі собою не визначають рівень гніву в конкретної людини чи населеного пункту. Важливо розмежовувати захист від триваючого нападу, внутрішній громадський діалог, вимоги правосуддя й майбутнє відновлення міжгрупових відносин. Люди, які пережили насильство, не зобов'язані пробачати, зустрічатися з кривдниками чи брати участь у програмах примирення. Передумови безпеки, добровільність, інформована згода, визнання шкоди та гарантії неповторення мають бути частиною будь-якого етичного процесу. Чи можна працювати з міжгруповим гнівом без замовчування несправедливості Науково обґрунтоване завдання полягає в тому, щоб допомогти людям точніше визначати факт порушення, відповідальних осіб, прийнятні засоби реагування та очікуваний результат. Послаблення інтенсивності емоції саме по собі не є показником відновлення справедливості. Так само вимога «заспокоїтися» до визнання насильства здатна сприйматися як знецінення досвіду постраждалих. Визнання фактів і розмежування відповідальності У громадському обговоренні потрібно відділяти встановлені факти, правові висновки, власний досвід, припущення й чутки. Корисним є формулювання конкретної вимоги: яке рішення слід переглянути, хто уповноважений діяти, як перевірятимуть виконання, який захист потрібний людям. Це практичний підхід до відповідального ухвалення рішень; його окремі компоненти слід оцінювати в реальних програмах, а не представляти як універсальну психотерапевтичну техніку. Регуляція емоцій і зміна способу оцінювання Когнітивна переоцінка може змінювати те, як люди інтерпретують події й можливості майбутньої взаємодії. В опитуванні під час війни використання переоцінки було пов'язане з більшою надією та підтримкою гуманітарної допомоги цивільним із протилежної сторони; дизайн дослідження обмежує причинні висновки. Halperin і Gross, 2011. Регуляція емоції має служити здатності мислити, ухвалювати безпечні рішення й захищати права. Вона не передбачає заперечення злочинів, відмови від відповідальності або примусового пом'якшення ставлення до тих, хто продовжує завдавати шкоди. Безпечний діалог та інституційні гарантії Діалог доцільний, коли є чітка мета, контроль ризиків, добровільність, належна фасилітація та можливість учасників відмовитися без санкцій. Під час загроз або нерівності влади на першому місці безпека, захист прав і створення дієвих процедур. Дослідницький огляд втручань у міжгрупові відносини підкреслює залежність результатів від контексту та обмеження підходу, за якого всім групам пропонують однакову програму. Čehajić-Clancy і Halperin, 2024. Практичне пояснення умов діалогу містить стаття «Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека». Для аналізу довіри між спільнотами корисна стаття «Міжгрупова довіра: як виникає, руйнується і відновлюється». Відкриті канали участі та справедливі процедури Громада може створювати прозорі механізми скарг, участі в ухваленні рішень, інформування про обмеження ресурсів, незалежної перевірки порушень і відстеження виконання рішень. Ці дії дають людям можливість спрямовувати обурення до визначених процедур. Їхню результативність слід оцінювати за реальними змінами, розподілом доступу та безпекою різних груп. У дослідженнях групового гніву процедурна справедливість і підтримка впливали на емоційний та інструментальний шляхи участі по-різному. Van Zomeren та співавтори, 2004. Як фахівцям оцінювати ефективність програм Психологи, медіатори, громадські організації й місцеві органи влади мають визначати вимірювані цілі до початку програми. Відчуття безпеки, довіра до процедури, знання про права, готовність брати участь у ненасильницьких діях, зниження підтримки невибіркового покарання та фактичне усунення несправедливих бар'єрів — різні показники. Їх не можна замінювати одним запитанням про «позитивне ставлення до іншої групи». Корисно порівнювати результати до й після втручання, залучати порівняльні групи там, де це етично й можливо, перевіряти відкладені наслідки, повідомляти про небажані події та аналізувати, кому саме програма допомогла. Систематичні огляди показують, що результати міжгрупових втручань залежать від предмета конфлікту, цільової емоції, рівня структурної нерівності й характеристик учасників. Čehajić-Clancy і Halperin, 2024. Окреме питання — чи учасникам стало безпечніше висловлювати незгоду і чи були збережені права тих, хто відмовився від діалогу. Втручання, після якого люди менше говорять про несправедливість через страх або тиск, не можна оцінювати як успішне лише за зниженням відкритого обурення. Що підтверджено дослідженнями, а що залишається відкритим На рівні узагальнених доказів достатньо стійким є зв'язок між переживанням групової несправедливості, ідентифікацією, очікуваною ефективністю та колективною участю. Цей висновок підтверджують кількісні синтези van Zomeren та співавторів і Agostini та van Zomeren. Контекстною є залежність підтримки компромісу від гніву та ненависті, виявлена в окремих експериментах у затяжному конфлікті. Неоднорідними є дані про зв'язок негативних емоцій із насильством, особливо коли об'єднують різні емоції та різні форми дій. Потребують подальшої перевірки довготривалі результати програм переоцінки, діалогу та зниження ворожнечі в умовах триваючого насильства. Halperin та співавтори, 2011; Jahnke та співавтори, 2022; Čehajić-Clancy і Halperin, 2024. Показники групових емоцій залежать від формулювання запитань, способу набору вибірки, стану конфлікту та безпеки досліджуваних. Дослідники мають окремо фіксувати, до кого спрямований гнів, чи йдеться про бажання покарати винних або всіх членів іншої групи, а також чи оцінюють наміри чи реальні вчинки. Для українських громад під час війни особливо важливо не переносити результат лабораторного експерименту без урахування небезпеки, втрат, переселення, інституційних умов і правових обмежень. Поширені запитання Чи є гнів між групами нормальним переживанням? Так. Гнів у відповідь на загрозу, несправедливість чи заподіяну шкоду є людською емоційною реакцією. Його виникнення саме по собі не свідчить про психічний розлад і не визначає моральної якості людини. Для оцінки ситуації важливі фактичні обставини й конкретні дії, які людина підтримує або здійснює. Чи будь-яке обурення спричиняє насильство? Ні. Гнів часто пов'язаний із нормативними формами колективної дії, а насильницьку поведінку слід досліджувати з урахуванням групових норм, ситуаційного тиску, доступних засобів і супутніх емоцій. Метааналіз політичного насильства показує статистичні асоціації, а не неминучий перехід від почуття до вчинку. Tausch та співавтори, 2011; Jahnke та співавтори, 2022. У чому різниця між гнівом та ненавистю до іншої групи? Гнів частіше зосереджений на порушенні та бажанні вплинути на ситуацію. Ненависть передбачає стійкішу негативну спрямованість і може змінювати ставлення до компромісу. В емпіричних дослідженнях ці реакції вимірюють окремо, оскільки одна й та сама інтенсивність гніву за різного рівня ненависті пов'язувалася з різними політичними рішеннями. Halperin та співавтори, 2011. Чи можна обурюватися діями власної групи? Так. Члени спільноти можуть відчувати гнів у відповідь на дії своїх представників та підтримувати їх притягнення до відповідальності, виправлення порушень або допомогу постраждалим. У дослідженнях реакцій на дії власної держави спрямованість гніву пов'язувалася з різними способами політичного протесту. Iyer, Schmader і Lickel, 2007. Чи потрібно зменшувати гнів постраждалих заради примирення? Це рішення належить постраждалим і залежить від безпеки, правосуддя й особистих потреб. Етична програма може допомогти людині керувати навантаженням від емоцій і зберігати можливість діяти, водночас визнаючи реальність заподіяної шкоди. Прощення, зустріч із кривдником та примирення залишаються добровільними, а гарантії неповторення насильства мають самостійне значення. Як зрозуміти, що програма міжгрупового діалогу працює? Оцінювати треба конкретні цілі: безпеку, добровільність участі, дотримання прав, якість рішень, доступ до ресурсів, рівень довіри та відкладені наслідки. Тимчасове поліпшення оцінок однієї зустрічі ще не доводить стійкого зменшення міжгрупової ворожнечі. Порівняння різних підходів і контекстів потрібне для обґрунтованого висновку. Čehajić-Clancy і Halperin, 2024. Пов’язані статті Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання — загальна наукова рамка для аналізу миру, насильства й урегулювання. Міжгруповий конфлікт: причини, розвиток і врегулювання — структура конфлікту, передумови ескалації та інституційні чинники. Сприйняття реалістичної та символічної міжгрупової загрози — як різні типи загрози впливають на міжгрупові оцінки. Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека — умови добровільного й безпечного обговорення між групами. Міжгрупова довіра: як виникає, руйнується і відновлюється — способи дослідження довіри та її відновлення. Теорія соціальної ідентичності — поняття групової належності та ідентифікації. Колективні емоції у міжгрупових конфліктах: страх, гнів і надія Колективний страх під час конфлікту: загрози та захисна поведінка Колективне приниження та потреба у визнанні Джерела Agostini, M., & van Zomeren, M. (2021). Toward a comprehensive and potentially cross-cultural model of why people engage in collective action: A quantitative research synthesis of four motivations and structural constraints. Psychological Bulletin, 147(7), 667–700. https://doi.org/10.1037/bul0000256 Čehajić-Clancy, S., & Halperin, E. (2024). Advancing research and practice of psychological intergroup interventions. Nature Reviews Psychology, 3, 574–588. https://doi.org/10.1038/s44159-024-00330-z Halperin, E., & Gross, J. J. (2011). Emotion regulation in violent conflict: Reappraisal, hope, and support for humanitarian aid to the opponent in wartime. Cognition and Emotion, 25(7), 1228–1236. https://doi.org/10.1080/02699931.2010.536081 Halperin, E., Russell, A. G., Dweck, C. S., & Gross, J. J. (2011). Anger, hatred, and the quest for peace: Anger can be constructive in the absence of hatred. Journal of Conflict Resolution, 55(2), 274–291. https://doi.org/10.1177/0022002710383670 International Organization for Migration. (2025). Ukraine — Displacement and Social Cohesion in Ukraine — February 2025. https://dtm.iom.int/reports/ukraine-displacement-and-social-cohesion-ukraine-february-2025 Iyer, A., Schmader, T., & Lickel, B. (2007). Why individuals protest the perceived transgressions of their country: The role of anger, shame, and guilt. Personality and Social Psychology Bulletin, 33(4), 572–587. https://doi.org/10.1177/0146167206297402 Jahnke, S., Abad Borger, K., & Beelmann, A. (2022). Predictors of political violence outcomes among young people: A systematic review and meta-analysis. Political Psychology, 43(1), 111–129. https://doi.org/10.1111/pops.12743 Mackie, D. M., Devos, T., & Smith, E. R. (2000). Intergroup emotions: Explaining offensive action tendencies in an intergroup context. Journal of Personality and Social Psychology, 79(4), 602–616. https://doi.org/10.1037/0022-3514.79.4.602 Ng, S. H., & Platow, M. J. (2024). The violent turn in non-violent collective action: What happens? Asian Journal of Social Psychology, 27(3), 303–317. https://doi.org/10.1111/ajsp.12596 Reifen Tagar, M., Federico, C. M., & Halperin, E. (2011). The positive effect of negative emotions in protracted conflict: The case of anger. Journal of Experimental Social Psychology, 47(1), 157–164. https://doi.org/10.1016/j.jesp.2010.09.011 Saab, R., Tausch, N., Spears, R., & Cheung, W.-Y. (2015). Acting in solidarity: Testing an extended dual pathway model of collective action by bystander group members. British Journal of Social Psychology, 54(3), 539–560. https://doi.org/10.1111/bjso.12095 Smith, H. J., Pettigrew, T. F., Pippin, G. M., & Bialosiewicz, S. (2012). Relative deprivation: A theoretical and meta-analytic review. Personality and Social Psychology Review, 16(3), 203–232. https://doi.org/10.1177/1088868311430825 Tausch, N., Becker, J. C., Spears, R., Christ, O., Saab, R., Singh, P., & Siddiqui, R. N. (2011). Explaining radical group behavior: Developing emotion and efficacy routes to normative and nonnormative collective action. Journal of Personality and Social Psychology, 101(1), 129–148. https://doi.org/10.1037/a0022728 United Nations Development Programme. (2024). Social Cohesion in Ukraine: Key Trends based on reSCORE 2024. https://www.undp.org/ukraine/publications/social-cohesion-ukraine-key-trends-based-rescore-2024 van Zomeren, M., Spears, R., Fischer, A. H., & Leach, C. W. (2004). Put your money where your mouth is! Explaining collective action tendencies through group-based anger and group efficacy. Journal of Personality and Social Psychology, 87(5), 649–664. https://doi.org/10.1037/0022-3514.87.5.649 van Zomeren, M., Postmes, T., & Spears, R. (2008). Toward an integrative social identity model of collective action: A quantitative research synthesis of three socio-psychological perspectives. Psychological Bulletin, 134(4), 504–535. https://doi.org/10.1037/0033-2909.134.4.504

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Колективний страх під час конфлікту — це поширене серед членів соціальної групи переживання небезпеки для її людей, прав, безпеки, способу життя або майбутнього, яке набуває спільного значення й впливає на групові рішення. Він виникає внаслідок реальних загроз, попереднього досвіду насильства, обміну інформацією, групових норм та уявлень про можливі дії іншої сторони. Його наслідки охоплюють пошук захисту, взаємодопомогу, посилення згуртованості, обмеження контактів, підтримку жорсткіших заходів безпеки, а за певних умов — ворожість і випереджувальну агресію. Наукові дослідження розглядають колективний страх як складову міжгрупових емоцій і суспільної емоційної культури. Огляд Бар-Таля, Галперіна та де Рівери описує, як емоції стають частиною суспільного життя, а метааналіз міжгрупової загрози підтверджує зв’язок різних видів сприйнятої загрози з негативними ставленнями до інших груп. Конкретний результат залежить від характеру загрози, її достовірності, досвіду насильства, інституційних дій і доступних способів захисту. Що означає колективний страх у психології конфлікту Страх переживають окремі люди, а колективним він стає через спільний предмет загрози, групову належність, публічні розповіді, соціальні норми й узгоджені очікування. Частина членів групи може відчувати сильний страх, частина — помірне занепокоєння, а хтось — гнів, упевненість або надію. Колективний рівень означає, що уявлення про небезпеку та способи реагування впливають на спільні рішення, навіть коли емоційний досвід окремих людей різниться. У тривалих конфліктах у суспільстві можуть закріплюватися уявлення про постійну загрозу, пам’ять про попередні напади, звичка очікувати ворожих намірів та суспільне схвалення оборонних заходів. Даніель Бар-Таль назвав таке явище суспільною орієнтацією на страх і проаналізував його роль у затяжних конфліктах. Це впливова теоретична праця, яку слід застосовувати з урахуванням конкретного історичного й політичного середовища. Колективний страх є соціально-психологічним явищем. Його опис не встановлює психічного розладу в людини, не дає підстав діагностувати травматичний стан спільноти за одним показником і не визначає моральної чи юридичної відповідальності сторін. Психологічне пояснення групових реакцій потребує одночасного аналізу фактичних обставин, відповідальності за насильство та прав постраждалих. Які загрози викликають колективний страх Фізична небезпека та загроза життю Найбезпосередніше джерело страху — напади, обстріли, переслідування, примусове переміщення, зникнення людей, загроза повторного насильства або порушення умов безпеки. За таких обставин спільне очікування небезпеки може відповідати реальним ризикам. Евакуація, укриття, перевірка достовірних попереджень і організація взаємодопомоги є способами адаптації до загрози, а не ознаками психологічної неспроможності. Дослідження поведінки під час масових надзвичайних ситуацій показують, що переживання спільної долі нерідко сприяє взаємній підтримці й координації. Огляд Джона Друрі підважує спрощену модель, за якою наляканий натовп обов’язково поводиться хаотично та егоїстично. Ці висновки насамперед стосуються надзвичайних ситуацій; їхнє перенесення на воєнні міжгрупові відносини потребує окремого обґрунтування. Загроза існуванню та майбутньому групи Люди можуть боятися знищення культурних практик, обмеження політичних прав, втрати власної мови, витіснення з території або руйнування суспільних інституцій. Такі загрози мають матеріальні, правові та символічні виміри. Вони стають особливо значущими, коли групова належність пов’язана з пам’яттю про переслідування та очікуваннями щодо майбутнього дітей. Метааналітичний огляд Ріка, Манії та Гертнера розрізняє форми міжгрупової загрози та демонструє їхній зв’язок зі ставленням до інших груп. Водночас інтенсивність страху сама по собі не підтверджує правдивість кожного конкретного повідомлення про загрозу. Оцінювання вимагає перевірених фактів і врахування реального співвідношення сил. Загроза контролю, ресурсам і передбачуваності Втрата роботи, доступу до житла, послуг, інфраструктури, представництва чи можливості впливати на рішення може посилювати почуття небезпеки. Особливо складними стають ситуації, коли люди не розуміють, хто ухвалює рішення, як оскаржити несправедливість і яким джерелам інформації довіряти. Матеріальна вразливість і невизначеність можуть поєднуватися зі страхом перед іншою групою, проте зв’язок між ними опосередковують історія взаємодії, інституційні правила й конкретні дії учасників. Загальна теорія міжгрупового конфлікту розглянута окремо в статті «Міжгруповий конфлікт: причини, розвиток і врегулювання». Як страх перетворюється на спільну емоцію Першою ланкою є оцінювання небезпеки. Люди співвідносять нові події зі своїм досвідом, повідомленнями близьких, публічними свідченнями та сигналами інституцій. Друга ланка — групове пояснення: хто перебуває під загрозою, що означає подія для спільноти і яких наслідків очікувати. Третя — соціальне поширення через розмови, медіа, колективні символи, місцевих лідерів і повсякденні правила поведінки. У результаті страх може підтримуватися навіть тоді, коли окрема людина не була безпосередньою свідчинею події. Це пояснює, чому колективна реакція залежить не тільки від близькості до небезпеки, а й від довіри до повідомлень, історичних аналогій, значення групової ідентичності та очікувань від інших. Теорія колективних емоцій у конфлікті описує взаємодію цих рівнів без припущення, що всі члени спільноти переживають однаковий стан. Важливе місце посідають групові норми: одні спільноти схвалюють повідомлення про небезпеку, організацію допомоги й обережність; інші можуть заохочувати приховування страху, безумовну лояльність або покарання за сумніви. Від цих норм залежить, чи стане страх приводом для взаємної підтримки, обговорення ризиків, ізоляції або пошуку винних. Пам’ять про попередні події Досвід попередніх нападів змінює значення нових попереджень. Для групи, яка пережила переслідування, схожий сигнал може означати можливість повторення реального насильства. Історична пам’ять здатна допомагати розпізнавати небезпечні закономірності та водночас робити деякі узагальнення надто широкими, якщо нові обставини залишаються неперевіреними. Бар-Таль у праці про страх і надію в затяжному конфлікті пояснює, як накопичений досвід небезпеки може сприяти стійкості очікувань загрози. Цей підхід є інтерпретаційною моделлю, а не універсальною шкалою, за якою можна безпосередньо встановити рівень страху всього суспільства. Сприйняття намірів іншої сторони У конфлікті інформація про дії іншої групи часто є неповною. Люди можуть очікувати нападу, втрати прав, обману чи зради домовленостей. Якщо ці очікування укорінюються, навіть неоднозначні сигнали можуть тлумачитися як ознаки небезпечних намірів. Водночас фактичні погрози, порушення угод або систематичне насильство становлять самостійні підстави для захисту. Наукове розрізнення між реальною та символічною загрозою, способами її сприйняття і можливими помилками оцінювання розкрито в окремому матеріалі «Сприйняття реалістичної та символічної міжгрупової загрози». Як колективний страх змінює поведінку Захист людей і організація допомоги Страх може підвищувати увагу до сигналів небезпеки, прискорювати звернення по допомогу, мотивувати підготовку укриттів, евакуаційних маршрутів і резервних планів. Коли в людей є надійні джерела інформації та зрозумілі ролі, спільне усвідомлення загрози може підтримувати колективну дієздатність. Друрі та колеги запропонували рекомендації з підтримання спільної психологічної стійкості під час надзвичайних ситуацій на основі досліджень соціальної ідентичності. До них належать поважне ставлення до постраждалих як до здатних діяти людей, зрозуміла комунікація та умови для взаємодопомоги. Це рекомендації, підкріплені сукупністю досліджень екстреної поведінки; їхню ефективність у конкретній воєнній громаді потрібно оцінювати окремо. Уникання та обмеження контактів За наявності ризику насильства уникання небезпечного місця, контакту з озброєними особами або примусового спілкування може бути необхідною захисною дією. За інших умов колективний страх здатен розширювати межі уникання на всіх представників певної категорії людей, включно з тими, хто не створює загрози. У лабораторних дослідженнях Макі, Девоса і Сміта міжгруповий страх був пов’язаний із тенденцією віддалятися від іншої групи, тоді як гнів частіше супроводжував готовність діяти проти неї. Йдеться про відмінності в оцінках і намірах, а не про гарантоване передбачення реальної поведінки у війні. Посилення контролю та підтримка жорсткіших заходів Коли люди відчувають небезпеку, вони можуть вимагати інтенсивнішої перевірки інформації, додаткових правил доступу й посилення захисту важливих об’єктів. Конкретний захід потрібно оцінювати за його законністю, необхідністю, пропорційністю, фактичною ефективністю та впливом на права людини. Перенесення підозри з перевіреної небезпечної дії на цілу групу створює ризик стигматизації, дискримінації й помилкових рішень. Психологічна зрозумілість страху пояснює, чому такі реакції виникають; рішення про обмеження прав вимагають окремих правових і фактичних підстав. Взаємна підтримка й нові форми солідарності Спільна небезпека може посилювати відчуття належності, взаємну допомогу та готовність ділитися ресурсами. Особливо важливими є зрозумілі правила взаємодії, здатність діяти разом і довіра до тих, хто координує допомогу. Огляд соціальної ідентичності в надзвичайних ситуаціях описує, як спільна доля може формувати нову солідарність навіть серед раніше незнайомих людей. Водночас сильна згуртованість усередині групи може поєднуватися з недовірою поза нею. Тому важливо оцінювати, кому доступна допомога, чи не виключають із неї менш видимих постраждалих та як координуються різні групи мешканців. Чому страх іноді підтримує ворожість або агресію Поширене уявлення, що страх завжди веде до втечі, не пояснює всього спектра міжгрупової поведінки. У ситуації тривалої небезпеки люди можуть пов’язувати власну безпеку з випереджувальним нападом, силовим стримуванням або прагненням усунути джерело загрози. На ці оцінки впливають очікування майбутнього насильства, доступні альтернативи, групова згуртованість і суспільні норми. Особливо показовим є дослідження Спанович та колег, проведене в різних контекстах відносин у Сербії та Боснії. У контексті тривалого актуального конфлікту страх іншої групи був пов’язаний із більшою мотивацією до агресії, тоді як у дослідженому постконфліктному контексті — з меншою. Дослідження мало кореляційний характер і не дозволяє робити висновок, що страх сам по собі спричиняє напад. Огляд Сагуй і Райфен-Тагар систематизує соціально-психологічні механізми, через які групові уявлення, емоції та норми можуть підтримувати насильницький конфлікт. Важливо відстежувати перехід від конкретної небезпеки до узагальнень про нібито незмінні наміри всіх членів іншої спільноти. Особливу роль відіграє замкнене коло очікувань: одна група готується до захисту, інша сприймає ці приготування як загрозу, посилює власні заходи, а перша бачить у відповідь підтвердження своїх побоювань. Така динаміка може виникати за певних умов міжгрупової взаємодії. Вона не встановлює симетрії відповідальності за агресію, напад або порушення міжнародного права. Колективний страх, міжгрупова тривога, гнів і колективна травма Міжгрупова тривога переважно стосується очікувань неприємної взаємодії: нерозуміння, відторгнення, образи або конфлікту під час контакту. Колективний страх у цій статті описує ширший суспільний досвід загрози фізичній безпеці, існуванню групи, її правам і майбутньому. Обидва явища можуть перетинатися, але їхні предмети й масштаби різняться. Гнів частіше пов’язаний із переживанням порушення норм, несправедливості та бажанням протидіяти. Страх — з очікуванням небезпеки й необхідністю захиститися. В одній ситуації вони можуть поєднуватися, а їхня сила не визначає наперед конкретної дії. Експериментальні дослідження міжгрупових емоцій підтримують це розрізнення на рівні тенденцій до дії. Колективна травма стосується ширших суспільних наслідків масового насильства, втрат і порушення звичних зв’язків, тоді як колективний страх зосереджений на переживанні актуальної або очікуваної загрози. Вони можуть співіснувати, але жодне з цих понять не замінює клінічного оцінювання конкретної людини. Поглиблений виклад міститься в статті «Колективна травма: що це, як вона впливає на групи та як передається історичний досвід». Чому інформація, чутки та дії інституцій мають значення Під час небезпеки люди потребують оперативної, послідовної та придатної для дії інформації. Коли повідомлення суперечливі або приховують відомі ризики, виникає простір для чуток, повторних перевірок і втрати довіри. Водночас детальні попередження без пояснення доступних заходів захисту можуть збільшувати відчуття безпорадності. Дослідження повідомлень, що апелюють до страху, свідчать про значення конкретних рекомендацій та відчуття спроможності діяти. Метааналіз Танненбаум та колег здебільшого спирався на дослідження повідомлень про здоров’я й безпеку. Він допомагає формулювати гіпотези про ефективну комунікацію ризику, але не є прямим доказом ефективності повідомлень під час війни. Для громад корисна комунікація, яка називає джерело й межі відомостей, пояснює конкретні дії, повідомляє про зміни ситуації та враховує потреби людей із різними можливостями доступу до інформації. Відкритість щодо невизначеності дозволяє розрізняти підтверджені факти, припущення й неперевірені повідомлення. Надійність каналів визначають їхня точність, послідовність і готовність виправляти помилки. Організаційні рішення також впливають на емоції. Якщо правила допомоги прозорі, ризики визнаються, а звернення людей розглядають справедливо, це може підтримувати довіру та координацію. Якщо правила непрозорі або застосовуються вибірково, недовіра здатна посилюватися. Тут ідеться про практичні механізми, ефективність яких треба перевіряти для конкретної програми та громади. Колективний страх в умовах російської агресії проти України У контексті російської війни проти України страх перед обстрілами, окупацією, примусовим переміщенням, переслідуванням і повторним насильством має фактичне підґрунтя. Для мешканців постраждалих громад завданням є захист життя, забезпечення доступу до правдивої інформації, допомоги та відновлення суспільних зв’язків. Психологічний опис групових емоцій не змінює міжнародно-правової відповідальності за агресію та злочини. Колективний страх може проявлятися через підвищену уважність до попереджень, потребу в надійних укриттях, підтримку взаємодопомоги, обережність у нових контактах і вимоги до інституційної безпеки. Рівні небезпеки суттєво відрізняються між громадами, а досвід цивільних людей, військовослужбовців, вимушено переміщених осіб, тих, хто повертається, і мешканців деокупованих територій має власні обставини. Узагальнення про «типову реакцію всіх українців» не дають достатньої наукової точності. Для роботи всередині українських громад важливо відокремлювати перевірені загрози від припущень про мотиви окремих людей; протидіяти стигматизації постраждалих, переселенців і тих, хто має інший досвід війни; забезпечувати справедливі правила участі й доступу до допомоги. Жодна програма діалогу не може вимагати від людини контакту з кривдником, прощення або примирення як умови отримання підтримки. Міжнародні настанови з психічного здоров’я та психосоціальної підтримки в надзвичайних ситуаціях підкреслюють важливість безпеки, людської гідності, підтримки наявних ресурсів спільноти та запобігання шкоді. Це рамка організації допомоги, а не доказ ефективності певного способу примирення. Як зменшувати шкідливі наслідки колективного страху Починати з реального захисту Перший крок — зменшення фактичної небезпеки: доступні укриття, зрозумілі маршрути допомоги, безпечна евакуація, захист персональних даних, реагування на погрози та дієві механізми звернення по допомогу. Психологічні заходи мають доповнювати, а не підміняти реальну безпеку. Рекомендації щодо організації підтримки під час надзвичайних ситуацій узгоджуються з настановами Міжвідомчого постійного комітету. Коли загроза триває, заклики «менше боятися», «довіряти всім» або «відновити контакти за будь-яку ціну» можуть бути відірваними від обставин. Показником успішної роботи стає здатність людей отримувати достовірні відомості, захищати себе, користуватися правами й підтримувати взаємодію там, де вона безпечна. Зміцнювати можливості спільної дії Для зменшення безпорадності допомагають зрозумілий розподіл ролей, доступні канали зв’язку, надійні місцеві координатори, взаємна допомога й залучення мешканців до рішень, що стосуються їхнього життя. Модель спільної психологічної стійкості Друрі та колег пропонує дванадцять рекомендацій, зокрема підтримання довіри між владою, рятувальниками й громадськістю. Упровадження слід пристосовувати до конкретного ризику та можливостей учасників. Необхідно перевіряти, чи доступні заходи літнім людям, людям з інвалідністю, сім’ям із дітьми й тим, хто має обмежені ресурси. Позитивна оцінка однієї програми не означає, що вона однаково працюватиме в усіх громадах. Розділяти факти, прогнози та групові узагальнення У спільних обговореннях корисно окремо називати встановлені дії й події, достовірні ознаки поточної небезпеки, сценарії майбутнього та припущення про наміри. Це дозволяє підтримувати необхідну обережність без перенесення відповідальності за вчинки окремих осіб на цілу соціальну категорію. Узагальнення щодо будь-якої групи треба перевіряти з урахуванням її внутрішньої різноманітності, реального розподілу влади та правового статусу дій. Такий підхід не вимагає заперечувати пережите насильство чи применшувати потребу в захисті. Проводити контакт і діалог за належних умов Метааналіз Петтигрю і Тропп виявив загальний зв’язок між міжгруповим контактом і зниженням упереджень у багатьох дослідженнях. Подальший метааналіз можливих механізмів розглянув зменшення міжгрупової тривоги та посилення емпатії. Це підстави для розроблення обережних програм співпраці, а не для примусового контакту в умовах насильства. У ситуаціях істотної нерівності влади, загрози повторного насильства або ризику повторної травматизації пріоритетними залишаються безпека, добровільна поінформована згода, захист прав та відповідальність за завдану шкоду. Примирення, пробачення, відновлення довіри та участь у діалозі мають різні передумови. Практичні межі розглянуто в статті «Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека». Розвивати емоційну гнучкість без заперечення небезпеки Деякі дослідження вказують, що переосмислення ситуації й можливість уявити безпечніше майбутнє можуть бути пов’язані з більшою підтримкою гуманітарних дій. У дослідженні Галперіна і Гросса під час війни відповідні зв’язки виявили за даними опитування; причинну ефективність конкретної вправи ця робота не доводить. Огляд Галперіна окреслює роль емоцій та їхньої регуляції у врегулюванні конфліктів. Практично це означає можливість підтримувати здатність розрізняти небезпечні й безпечні ситуації, зберігати кілька сценаріїв майбутнього та ухвалювати рішення після перевірки інформації. Мета полягає в обґрунтованій дії й захисті людей. Ризики та межі програм зі зменшення страху Програма може завдати шкоди, якщо мінімізує фактичну небезпеку, вимагає від постраждалих розкривати болісний досвід, примушує до контакту, намагається прискорити прощення або приховує асиметрію влади. Психологічна безпека потребує добровільної участі, можливості припинити її без наслідків і доступу до належної підтримки. Є також ризик помилкового перенесення результатів. Дослідження поведінки людей під час стихійних лих, міжгрупового контакту за мирних умов і коротких інформаційних втручань розглядають різні ситуації. Висновки з них корисні для побудови гіпотез, але ефективність під час війни, окупації або в деокупованій громаді має перевірятися окремо. Систематизований огляд експериментів зі зниження упереджень наголошує на неоднорідності ефектів і недостатності довгострокових перевірок багатьох програм. Тому обіцянки універсального зменшення страху, ворожості або гарантованого відновлення довіри суперечать наявному стану доказів. Як дослідники вимірюють колективний страх Дослідники можуть опитувати людей про інтенсивність страху за майбутнє групи, очікування повторного насильства, сприйняття ймовірності нападу, рівень довіри до інституцій, поведінкові наміри та фактичні способи захисту. Частину показників збирають повторно, щоб оцінювати зміни після подій або втручань. Значення також мають інтерв’ю, дослідження групових норм і аналіз реальної поведінки. Показник індивідуального страху та частка людей, які повідомили про нього, описують різні речі. Дослідження мають зазначати, кого опитували, які громади й групи були представлені, як ставили запитання, чи відрізнялася фактична небезпека та чи можна порівнювати отримані дані між періодами. На війні питання безпеки учасників і захисту персональних даних є частиною якості дослідження. Для оцінювання програми важливо вимірювати насамперед заплановані результати: своєчасність отримання інформації, доступ до захисту, здатність координувати допомогу, зменшення безпідставних узагальнень, довіру до конкретних процедур і відсутність заподіяної шкоди. Зменшення середнього показника страху за одноразовою анкетою саме по собі ще не доводить, що люди стали безпечнішими. Найсильніший висновок про вплив програми потребує відповідного дослідницького дизайну, порівняння з обґрунтованою альтернативою, перевірки можливих супутніх змін і подальшого спостереження. У ситуаціях реальної загрози етичні обмеження особливо важливі: жодне дослідження не може навмисно позбавляти людей необхідного захисту. Питання та відповіді Чи означає колективний страх, що група поводиться ірраціонально? Ні. Спільний страх часто виникає у відповідь на дійсну небезпеку і може сприяти підготовці, координації та захисту. Обґрунтованість конкретного рішення визначають достовірність інформації, співмірність заходів і їхні наслідки. Дослідження спільної поведінки в надзвичайних ситуаціях показують значення солідарності й самоорганізації. Чому частина людей під впливом страху уникає контакту, а інші підтримують жорсткі дії? Результат залежить від характеру загрози, очікуваних можливостей захисту, групових норм, сили гніву, досвіду насильства й поточного стану конфлікту. Порівняльне дослідження Сербії та Боснії виявило різні зв’язки страху з готовністю до агресії в різних контекстах. Чи може колективний страх посилювати згуртованість? Так. Спільна небезпека здатна підтримувати взаємодопомогу й організовані дії, особливо коли люди відчувають спільну долю та можуть покладатися одне на одного. Позитивний ефект залежить від умов і доступності підтримки для різних членів громади. Це підтверджують огляди досліджень надзвичайних ситуацій. Чи допоможе безпосередній діалог між групами подолати страх? Діалог може бути корисним за умов безпеки, добровільності, компетентного проведення та дотримання прав учасників. Під час активного насильства або за істотної нерівності влади він може бути небезпечним. Метааналіз контакту підтримує загальну ефективність контактів для зниження упереджень, але не доводить безпечності будь-якого контакту в будь-якому конфлікті. Чи треба постраждалим відмовитися від страху, щоб відновлювати суспільні відносини? Постраждалі мають право на захист, визнання завданої шкоди, справедливість і добровільність участі в будь-яких процедурах. Відновлення суспільних відносин потребує безпечних інституційних умов і гарантій неповторення насильства. Зменшення страху не може бути вимогою до людей, які продовжують перебувати під загрозою. Чим вимірювання колективного страху відрізняється від діагностики психічного розладу? Соціально-психологічне дослідження оцінює поширені серед групи переживання, оцінки загроз, норми й поведінку. Клінічна діагностика стосується стану конкретної людини та здійснюється за відповідними критеріями. За результатами громадського опитування не встановлюють індивідуальний діагноз. Висновок Колективний страх під час конфлікту є важливим механізмом оцінювання загрози, координації захисту та формування групових рішень. У наукових дослідженнях підтверджено його зв’язки зі сприйняттям міжгрупової загрози, униканням, солідарністю та, залежно від контексту, мотивацією до агресії. Найважливішими чинниками залишаються реальна небезпека, відповідальність за насильство, якість інформації, групові норми й доступність безпечних способів дії. Для українських громад головним орієнтиром є захист життя та прав людей, підтримання здатності діяти разом і створення умов, у яких страх не використовується для стигматизації чи примусу. Відновлення довіри потребує часу, справедливості, безпеки та визнання конкретної шкоди. Пов’язані статті Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання — основні поняття психології миру та миробудування. Міжгруповий конфлікт: причини, розвиток і врегулювання — загальні механізми міжгрупового протистояння. Сприйняття реалістичної та символічної міжгрупової загрози — способи оцінювання небезпеки для групи. Ескалація міжгрупового конфлікту: механізми, стадії та сигнали — як можуть посилюватися ворожість і взаємні очікування загрози. Деескалація міжгрупового конфлікту: методи та умови безпеки — умови зменшення небезпечної напруги. Міжгрупова довіра: як виникає, руйнується і відновлюється — значення довіри, інституцій і досвіду співпраці. Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека — добровільність, безпека й практичні межі діалогу. Колективна травма: що це, як вона впливає на групи та як передається історичний досвід — наслідки масових втрат і насильства для спільнот. Колективні емоції у міжгрупових конфліктах: страх, гнів і надія Міжгрупова тривога: причини й вплив на спілкування Гнів та обурення між групами: вплив на рішення і дії Джерела Bar-Tal, D. (2001). Why does fear override hope in societies engulfed by intractable conflict, as it does in the Israeli society? Political Psychology, 22(3), 601–627. https://doi.org/10.1111/0162-895X.00255 Bar-Tal, D., Halperin, E., & de Rivera, J. (2007). Collective emotions in conflict situations: Societal implications. Journal of Social Issues, 63(2), 441–460. https://doi.org/10.1111/j.1540-4560.2007.00518.x Drury, J. (2018). The role of social identity processes in mass emergency behaviour: An integrative review. European Review of Social Psychology, 29(1), 38–81. https://doi.org/10.1080/10463283.2018.1471948 Drury, J., Carter, H., Cocking, C., Ntontis, E., Guven, S. T., & Amlôt, R. (2019). Facilitating collective psychosocial resilience in the public in emergencies: Twelve recommendations based on the social identity approach. Frontiers in Public Health, 7, 141. https://doi.org/10.3389/fpubh.2019.00141 Halperin, E., & Gross, J. J. (2011). Emotion regulation in violent conflict: Reappraisal, hope, and support for humanitarian aid to the opponent in wartime. Cognition and Emotion, 25(7), 1228–1236. https://doi.org/10.1080/02699931.2010.536081 Halperin, E. (2014). Emotion, emotion regulation, and conflict resolution. Emotion Review, 6(1), 68–76. https://doi.org/10.1177/1754073913491844 Inter-Agency Standing Committee. (2007). IASC guidelines on mental health and psychosocial support in emergency settings. https://www.who.int/publications-detail-redirect/iasc-guidelines-for-mental-health-and-psychosocial-support-in-emergency-settings Mackie, D. M., Devos, T., & Smith, E. R. (2000). Intergroup emotions: Explaining offensive action tendencies in an intergroup context. Journal of Personality and Social Psychology, 79(4), 602–616. https://doi.org/10.1037/0022-3514.79.4.602 Paluck, E. L., Porat, R., Clark, C. S., & Green, D. P. (2021). Prejudice reduction: Progress and challenges. Annual Review of Psychology, 72, 533–560. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-071620-030619 Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. https://doi.org/10.1037/0022-3514.90.5.751 Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2008). How does intergroup contact reduce prejudice? Meta-analytic tests of three mediators. European Journal of Social Psychology, 38(6), 922–934. https://doi.org/10.1002/ejsp.504 Riek, B. M., Mania, E. W., & Gaertner, S. L. (2006). Intergroup threat and outgroup attitudes: A meta-analytic review. Personality and Social Psychology Review, 10(4), 336–353. https://doi.org/10.1207/s15327957pspr1004_4 Saguy, T., & Reifen-Tagar, M. (2022). The social psychological roots of violent intergroup conflict. Nature Reviews Psychology, 1, 577–589. https://doi.org/10.1038/s44159-022-00083-7 Spanovic, M., Lickel, B., Denson, T. F., & Petrovic, N. (2010). Fear and anger as predictors of motivation for intergroup aggression: Evidence from Serbia and Republika Srpska. Group Processes & Intergroup Relations, 13(6), 725–739. https://doi.org/10.1177/1368430210374483 Tannenbaum, M. B., Hepler, J., Zimmerman, R. S., Saul, L., Jacobs, S., Wilson, K., & Albarracín, D. (2015). Appealing to fear: A meta-analysis of fear appeal effectiveness and theories. Psychological Bulletin, 141(6), 1178–1204. https://doi.org/10.1037/a0039729

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Довіра до переговорного процесу після насильства — це обґрунтоване очікування учасників і постраждалих спільнот, що переговори відбуватимуться за зрозумілими й справедливими правилами, враховуватимуть їхню безпеку та права, дозволятимуть перевіряти виконання зобов’язань і не використовуватимуться для нового примусу чи приховування відповідальності. Вона стосується передусім надійності процедури, повноважень представників, механізмів контролю й можливості відповідально впливати на рішення. Довіра до процесу може виникати навіть за глибокої недовіри до іншої сторони, якщо обмеження ризиків і контроль виконання домовленостей достатньо переконливі. Організація Об’єднаних Націй, 2012 · Волтер, 1997. Після насильства питання «чи варто вести переговори?» часто означає кілька різних питань: чи зменшать вони ризик наступного нападу, хто говорить від імені постраждалих, чи буде названо заподіяну шкоду, чи існують гарантії виконання, що станеться у разі порушення зобов’язань і чи не вимагатимуть від людей поступитися своїми правами. Тому довіру формують перевірювані умови, послідовні дії та участь у визначенні правил. Дослідження легітимності процедур показують, що сприйняття справедливості процесу впливає на готовність визнавати рішення; перенесення цього висновку з правових інституцій на мирні переговори потребує врахування специфіки насильства й нерівності влади. Тайлер, 2006 · Організація Об’єднаних Націй, 2012. Що саме означає довіра до переговорів У дослідженнях переговорів, суспільної легітимності й міжгрупових відносин немає єдиного загальноприйнятого тесту, який повністю вимірює «довіру до переговорного процесу після насильства». Це аналітичне поняття, що поєднує кілька досліджуваних складових: довіру до процедур, довіру до посередника, передбачуваність поведінки сторін, довіру до механізмів перевірки, представництво постраждалих і очікування справедливого виконання домовленостей. Кожну складову доцільно оцінювати окремо, а потім зіставляти з реальним досвідом людей. Тайлер, 2003 · Організація Об’єднаних Націй, 2012. Довіра до переговорів відрізняється від довіри до противника. Перша стосується способу ухвалення й виконання рішень; друга — очікування поведінки конкретної групи. Вона відрізняється також від підтримки запропонованої угоди: людина може схвалювати прозору процедуру і не погоджуватися з результатом. Згода говорити також не дорівнює прощенню, примиренню чи відмові від вимог відповідальності. Дослідження міжгрупової довіри в Північній Ірландії засвідчили, що довіра пов’язана з готовністю до взаємодії і не тотожна загальному позитивному ставленню до іншої спільноти. Тем та співавтори, 2009. П’ять об’єктів довіри До переговорного процесу люди ставлять різні запитання залежно від того, про кого або про що йдеться. Довіра до організаторів означає очікування компетентності та дотримання правил; до представників — реального мандата й підзвітності; до посередника — чесного застосування процедур і здатності реагувати на асиметрію влади; до механізмів контролю — можливості перевіряти порушення; до майбутнього порядку — очікування, що виконання домовленостей забезпечуватимуть інституції й гарантії. Узагальнений показник «довіряю/не довіряю» приховує ці відмінності. Організація Об’єднаних Націй, 2012 · Організація Об’єднаних Націй, 2022. Рівні аналізу: особа, група, інституція, суспільство Для окремої людини важать особистий досвід насильства, відчуття контролю, умови безпеки, досвід попередніх обіцянок і можливість відмовитися від участі. Для громади — представництво, групова пам’ять, правила ухвалення позиції та ставлення до втрат різних підгруп. Для інституцій — законність повноважень, прозорість, перевірка та відповідальність. На суспільному рівні вагомі публічна легітимність, стійкість домовленостей і доступність правдивої інформації. Один рівень може демонструвати поліпшення, коли інший залишається в кризі. Тайлер, 2006 · О’Райлі та співавтори, 2015. Чому після насильства довіряти процедурі особливо складно Порушені обіцянки і загроза повторення Досвід порушених домовленостей змінює значення нової обіцянки: її оцінюють через попередню поведінку, наявність контролю й ціну порушення. Коли будь-яка сторона отримує перевагу від обману, можливості використати паузу для перегрупування або одноосібного визначення виконання, сама декларація про добрі наміри має обмежену силу. У класичному дослідженні домовленостей після громадянських воєн Барбара Волтер показала значення гарантій безпеки та зовнішнього забезпечення виконання угод. Ці результати стосуються насамперед внутрішніх воєн і не утворюють універсальної формули для міждержавної агресії. Волтер, 1997. Механізми перевірки можуть частково зменшити залежність від обіцянок, створюючи доступні дані про дії сторін, визначаючи процедуру розгляду порушень і передбачаючи наслідки недотримання домовленостей. У настановах ООН з посередництва щодо припинення вогню моніторинг і перевірка розглядаються як елементи відповідальності та передбачуваності. Проте спроможність конкретного механізму залежить від мандата, доступу, ресурсів, безпеки персоналу й реального виконання рішень. Організація Об’єднаних Націй, 2022. Нерівність сили та право на відмову Процедура втрачає моральну й практичну переконливість, коли слабша або постраждала сторона змушена погоджуватися під загрозою нових втрат, не може безпечно висловитися, позбавлена інформації або не має змоги вийти з консультацій без санкцій. У таких обставинах згода може відображати примус і залежність. Саме тому серед принципів ефективної медіації ООН називає згоду, інклюзивність, міжнародно-правові засади та якість угод. Посередник має враховувати різницю між формально однаковим правилом і реально рівною можливістю користуватися правами. Організація Об’єднаних Націй, 2012. Невизнана шкода і суперечка про справедливість Постраждалі можуть оцінювати переговори як неприйнятні, якщо насильство замовчують, порушення виправдовують або компенсаційні та правові питання оголошують другорядними. Визнання шкоди й відповідальність посідають важливе місце в дослідженнях відновлення міжгрупових відносин. Огляди групових вибачень показують, що символічний жест може сприяти зміні ставлень за певних умов, проте іноді має слабкий ефект або викликає спротив, особливо коли бракує довіри до щирості та реальних дій. Блатц та співавтори, 2010 · Шнабель і Ульріх, 2026. Колективні емоції і соціальні очікування Страх нового нападу, гнів через несправедливість, виснаження, надія на припинення страждань і недовіра до представників можуть співіснувати в одній громаді. Публічний тиск спрощує цю складність до вимоги «всі за» або «всі проти», але така картина заважає побачити реальні умови, за яких процес сприйматиметься прийнятним. Сучасний огляд психологічних міжгрупових втручань підкреслює необхідність врахування конкретного конфлікту, місцевого контексту й відмінностей між показниками ставлення та поведінки. Чехаїч-Кленсі та Галперін, 2024. Які властивості процесу створюють підстави для довіри Передбачувані правила і чіткий предмет переговорів Перед початком необхідно встановити, які питання можуть розглядатися, хто має право виносити пропозиції, хто ухвалює рішення, як документують незгоду, що є конфіденційним і як повідомляють громадськості про результати. Розрізнення процедурних правил і можливого змісту угоди допомагає знизити побоювання, що сама участь вже означає прийняття неприйнятних умов. Наявність правил має значення тоді, коли порушення можна виявити й оскаржити. Організація Об’єднаних Націй, 2012. Дієве представництво замість символічної присутності Присутність постраждалих або громадських організацій на заході не гарантує впливу на переговори. Важливо, хто визначає порядок денний, чи доступні безпечні консультації, як представники звітують перед людьми та чи може громада оскаржити викривлення своєї позиції. Порівняльні дослідження участі жінок у мирних процесах показують значення саме впливу на рішення, а не лише формального включення до складу учасників. Ці результати підтримують принцип осмисленого представництва, хоча не дають універсальної причинної оцінки кожній формі участі. Паффенгольц та співавтори, 2016 · О’Райлі та співавтори, 2015. Процедурна справедливість Процедурна справедливість охоплює можливість бути почутими, послідовне застосування правил, повагу, добросовісність організаторів і зрозумілі способи виправлення помилок. Дослідження легітимності правових органів показують стійкий зв’язок між оцінкою справедливості процедур і підтримкою інституцій. У переговорах після насильства це означає практичну гіпотезу: люди легше сприймають сам процес, коли можуть впливати на процедуру й перевіряти її чесність. Її ефективність у конкретній миротворчій програмі треба вимірювати самостійно. Тайлер, 2003 · Тайлер, 2006. Незалежна перевірка і механізми реагування Перелік зобов’язань корисний настільки, наскільки зрозуміло, хто й коли засвідчує виконання. Добре спроєктований механізм містить індикатори, доступ до перевірки, порядок фіксації інцидентів, захист свідків та процедуру незалежного розгляду спорів. Потрібно заздалегідь визначати, як сторони діють, якщо виникне нове насильство, інформаційне обмеження чи неможливість доступу спостерігачів. Настанови ООН наголошують на адаптації моніторингу до конфлікту, а також на плануванні реалізації домовленостей уже під час переговорів. Організація Об’єднаних Націй, 2022. Прозора комунікація без небезпечного розголошення Громадськість має знати цілі, повноваження, принципові обмеження та порядок ухвалення рішень. Водночас оприлюднення персональних свідчень, конфіденційних домовленостей щодо захисту людей або операційних відомостей може створювати загрози. Отже, прозорість означає пояснюваність і підзвітність, а конфіденційність — обґрунтований режим доступу, строків і відповідальних осіб. Дослідження мирних переговорів у Колумбії й Туреччині розглядає прозорість та інклюзивність поряд із юридичними зобов’язаннями як важливі складові переговорного устрою. Дослідження переговорів у Колумбії та Туреччині, 2019. Реалістичні гарантії виконання Гарантія має називати виконавця, ресурс, повноваження, критерій перевірки й процедуру реагування. Формули на кшталт «сторони забезпечать безпеку» без механізму виконання не дозволяють людям оцінити ризик. При плануванні переговорів слід відрізняти політичну декларацію, правове зобов’язання, технічний план та незалежне забезпечення виконання. Дослідження проблем зобов’язань у громадянських війнах і настанови ООН з припинення вогню показують значення цих відмінностей. Волтер, 1997 · Організація Об’єднаних Націй, 2022. Довіра до переговорного процесу і довіра до посередника Посереднику довіряють у межах конкретного мандата: як він збирає факти, захищає учасників, реагує на порушення, розмежовує власні інтереси й забезпечує узгоджені правила. Поняття неупередженості в міжнародній медіації означає чесний процес і послідовне дотримання нормативних рамок; воно не вимагає моральної байдужості до насильства або рівного розподілу відповідальності незалежно від установлених фактів. Організація Об’єднаних Націй, 2012. Корисно окремо оцінювати компетентність посередника, незалежність його рішень, повагу до прав постраждалих і ефективність механізмів виправлення процесуальних помилок. Добра репутація фасилітатора полегшує перший контакт, проте не замінює незалежної перевірки угоди. Особливо уважно варто ставитися до ситуацій, коли організатор водночас фінансує програму, визначає її успіх і контролює можливості скарги: незалежний розгляд має суттєве значення для довіри. Тайлер, 2006 · Організація Об’єднаних Націй, 2012. Динаміка довіри: до переговорів, під час них і після угоди До початку: чи є мінімальні умови участі Перший етап — аналіз небезпек, уточнення мандата представників, визначення категорій людей, яких стосуватимуться рішення, і створення каналів консультацій. Сюди належать заходи щодо конфіденційності, можливість правової та психосоціальної підтримки за потреби, правила безпечної відмови від участі та план реагування на погрози. Якщо мінімальні умови неможливо забезпечити, відкладання очного контакту або використання захищених непрямих механізмів можуть бути обґрунтованими. Організація Об’єднаних Націй, 2012. Під час: видимі дії важливіші за запевнення Довіра може зростати через невеликі перевірювані дії: своєчасне оприлюднення погодженого протоколу, виправлення помилки, чесне документування незгоди, допуск незалежної перевірки чи дотримання строку консультацій. Це практична логіка поступової передбачуваності, а не гарантія психологічного зближення. Відчуття, що одна сторона використовує перемовини для затягування, зміни фактів або нового тиску, здатне швидко зруйнувати навіть початкову готовність брати участь. Організація Об’єднаних Націй, 2022. Після угоди: довіра перевіряється виконанням Підписання документа завершує переговорну фазу, але відкриває фазу спостереження за виконанням. Для постраждалих важливі строки, доступні процедури скарг, публічна інформація про виконані й невиконані пункти, безпека та відшкодування. Результат слід оцінювати не лише фактом досягнення угоди, а й тим, чи змінилися умови захисту та поведінка відповідальних інституцій. Організація Об’єднаних Націй, 2022. Як відрізняти переговори, припинення вогню, примирення та справедливість Переговори — спосіб виробити можливі рішення і правила їхнього прийняття. Припинення вогню — конкретний режим стримування бойових дій, що потребує визначення охоплення, контролю та процедури реагування. Угода — зафіксоване зобов’язання, яке може мати різний ступінь юридичної сили та здійсненності. Справедливість охоплює встановлення фактів, відповідальність, права постраждалих, відшкодування та інституційні гарантії. Примирення стосується довготривалої трансформації відносин; особисте прощення залишається добровільним рішенням людини. Організація Об’єднаних Націй, 2022 · Шнабель і Ульріх, 2026. Наявність переговорів не легітимізує воєнні злочини і не позбавляє постраждалих права вимагати розслідування. Участь у консультаціях не означає згоду на зняття відповідальності. Політику пам’яті, правосуддя, безпечного співіснування та відновлення суспільних зв’язків доцільно розглядати як пов’язані, але самостійні напрями роботи. Організація Об’єднаних Націй, 2012. Український контекст: переговори під час російської агресії Повномасштабне російське вторгнення 24 лютого 2022 року є частиною агресії Росії проти України, а не зразком симетричного спору двох рівнозначно відповідальних спільнот. Генеральна Асамблея ООН у резолюції ES-11/1 від 2 березня 2022 року прямо визначила предмет як агресію проти України. Міжнародно-правовий вимір визначає рамки оцінювання безпеки, територіальної цілісності, відповідальності й будь-якого переговорного процесу. Генеральна Асамблея ООН, 2022. Дослідження громадської думки в Україні, опубліковане наприкінці 2025 року на основі опитувань та експериментів 2022–2023 років, показало, що ставлення до можливих домовленостей залежить від змісту конкретної пропозиції, часу, досвіду насильства та уявлень про перебіг війни. Деякі питання сприймаються учасниками як принципові межі допустимого, інші — як предмет обговорення; короткострокові та довгострокові зв’язки між пережитим насильством і підтримкою переговорів можуть відрізнятися. Ці дані описують відповіді досліджених груп у певні періоди й не є поточним вимірюванням позиції всього українського суспільства у жовтні 2026 року. Гетманська та співавтори, 2025. Довіра до можливого переговорного процесу в цьому контексті передбачає перевірюваність безпекових гарантій, спроможність реагувати на нові порушення, повагу до суверенітету України, захист людей на окупованих та звільнених територіях, права родин зниклих безвісти, цивільних постраждалих і вимушено переміщених осіб. Психологічна готовність говорити не є підставою відступати від міжнародного права. Жодну громаду або людину не можна зобов’язувати до особистого контакту з кривдниками або до прощення. Генеральна Асамблея ООН, 2022 · Організація Об’єднаних Націй, 2012. Внутрішньогромадські переговори і відновлення зв’язків В Україні окремий предмет мають переговори всередині громад: щодо доступу до послуг, відновлення житла, участі різних груп мешканців, повернення переміщених людей, роботи місцевих інституцій і розподілу обмежених ресурсів. Тут довіра до процедури може залежати від зрозумілих критеріїв рішень, захищеної участі, запобігання стигматизації та можливості оскарження. Для таких процесів доречні принципи процедурної справедливості й інклюзивності, однак необхідно окремо визначати відповідальних за виконання рішень. Тайлер, 2003 · О’Райлі та співавтори, 2015. Коли діалогова або переговорна програма може завдати шкоди Примушування до участі та передчасний контакт Запрошення постраждалих до спільного простору із причетними до насильства людьми може створювати загрозу, навіть якщо організатори декларують «порозуміння». Ризики посилюються за відсутності конфіденційності, за нерівності статусів, відкритого тиску з боку громади або вимоги публічно описувати травматичні події. Захисний підхід передбачає право відмовитися, участь через представника, вибір менш інтенсивних форм консультації, доступ до підтримки та незалежну процедуру повідомлення про шкоду. Це обґрунтовані принципи обережного проєктування, а не доказ, що кожен окремий формат має однаково встановлену клінічну ефективність. Організація Об’єднаних Націй, 2012 · Чехаїч-Кленсі та Галперін, 2024. Фальшива рівність відповідальності Якщо процес побудовано на вимозі, щоб постраждала спільнота визнала «свою частину провини» за насильство, від якого вона потерпіла, довіра до нього обґрунтовано знижується. Посередництво має розрізняти правила участі та встановлені факти щодо насильства. У відносинах міждержавної агресії безпекові й правові засади не підмінюються нейтральною риторикою про «обидві сторони». Генеральна Асамблея ООН, 2022 · Організація Об’єднаних Націй, 2012. Показова інклюзивність і непрозорі рішення Постраждалі можуть втратити довіру, якщо їхні свідчення збирають для звіту, а реальний порядок денний визначений без їхньої участі. Щоб цього уникнути, потрібно повідомляти, на які рішення вплине консультація, які питання виходять за межі мандата, як врахують різні позиції та хто відповість на незгоду. Дослідження участі жінок у мирних процесах свідчать, що результативність включення пов’язана з реальними каналами впливу. Паффенгольц та співавтори, 2016. Обіцянки без виконання і «позитивні» показники без безпеки Програма може демонструвати високий рівень задоволеності зустріччю і водночас не змінювати кількість загроз, доступ до захисту або виконання рішень. Якщо оцінювання зводиться до настрою учасників наприкінці заходу, небажані наслідки лишаються невидимими. Доказовий підхід потребує кількох рівнів оцінювання та подальшого спостереження; сучасний огляд міжгрупових втручань прямо застерігає від універсальних рецептів. Чехаїч-Кленсі та Галперін, 2024. Як фахівцям і громадам оцінювати довіру до переговорів Оцінювання починають із визначення конкретного рішення, учасників і ризиків. Далі збирають дані до початку програми, під час її роботи та після практичного виконання домовленостей. Окремо перевіряють, чи мають люди реальний вибір брати участь, чи знають, кому повідомити про порушення, та чи не погіршується становище підгруп, які менш представлені. Порівняння груп і часових хвиль, де це етично й методологічно можливо, допомагає відрізняти короткочасний ефект зустрічі від триваліших змін. Чехаїч-Кленсі та Галперін, 2024 · Тайлер, 2006. Основні групи показників Перша група — безпека: кількість підтверджених погроз, нових інцидентів, доступність захисту та добровільність участі. Друга — процедурна справедливість: ясність правил, можливість висловитися, однаковість застосування процедури, незалежність розгляду скарг. Третя — представництво: кого залучили, хто впливав на рішення, чи отримали люди відповідь. Четверта — виконання: частка виконаних зобов’язань, строки, підтверджені порушення й ефективність реагування. П’ята — психологічні оцінки: очікування надійності процесу, довіра до відповідальних інституцій, готовність до обмеженої співпраці. Перелік є пропонованою практичною рамкою, яку потрібно адаптувати й валідизувати для конкретного дослідження. Організація Об’єднаних Націй, 2022 · Тайлер, 2003. Не слід зводити все до одного рейтингу «довіри»: учасники можуть високо оцінити компетентність посередника та водночас обґрунтовано сумніватися у виконанні зобов’язань, або підтримувати юридичну справедливість рішення й не бажати особистої взаємодії. Низька готовність до контакту може бути раціональною відповіддю на продовження загрози, а не «опором примиренню». Тому інтерпретація показників потребує даних про контекст і фактичну безпеку. Тем та співавтори, 2009 · Чехаїч-Кленсі та Галперін, 2024. Відмінність процесних і кінцевих результатів Процесні результати: учасники отримують інформацію, процедури дотримуються, скарги розглядаються, представництво діє. Проміжні психологічні результати: зростають зрозумілість і передбачуваність, меншає невизначеність щодо правил. Кінцеві результати: знижуються ризики нового насильства, поліпшується виконання домовленостей, забезпечуються права й безпечне співіснування. Відсутність змін останньої групи показників не можна приховувати позитивними оцінками семінару. Організація Об’єднаних Націй, 2022. Практичний порядок створення безпечного переговорного процесу Підготовчий етап охоплює незалежну оцінку конфлікту й асиметрії влади, картографування постраждалих груп, визначення правових обмежень, аналіз погроз і створення плану захисту. Потрібно з’ясувати, які представники мають повноваження, хто контролює безпеку, хто отримуватиме скарги та як відкликати згоду на участь. Якщо ці питання лишаються без відповіді, починати із заклику «довіряти» передчасно. Організація Об’єднаних Націй, 2012. На етапі проєктування документують предмет і межі переговорів, процедуру добору представників, розклад звітування, доступні канали заперечень, правила роботи з даними та способи перевірки проміжних зобов’язань. Для різних груп можуть бути потрібні окремі консультації, письмові внески або захищене посередництво. Включення вразливих людей слід оцінювати за їхнім реальним впливом і безпекою. Паффенгольц та співавтори, 2016 · Організація Об’єднаних Націй, 2012. Під час виконання регулярно звіряють домовленості з реальними даними, публікують доступні звіти без розголошення чутливої інформації, повідомляють про невиконані пункти та забезпечують незалежну перевірку. У разі погіршення безпеки пріоритетом стає захист людей і перегляд умов процесу. Для кожної програми варто завчасно встановити критерії зупинення, повторної оцінки й можливого відновлення роботи. Організація Об’єднаних Націй, 2022. Що свідчать наукові дослідження і де проходять межі доказів Є доволі сильна дослідницька основа для окремих механізмів: процедурна справедливість пов’язана з легітимністю інституцій; міжгрупова довіра — з поведінковою готовністю до контакту; участь і контроль виконання — важливі для організації мирних процесів. Водночас ці лінії досліджень охоплюють різні країни, типи конфліктів, інституції й результати. Немає підстав вважати, що одна форма фасилітації, публічне вибачення або набір комунікативних вправ автоматично відновить довіру до переговорів після масового насильства. Тайлер, 2006 · Тем та співавтори, 2009 · Чехаїч-Кленсі та Галперін, 2024. Класичні дослідження мирних угод пояснюють проблеми достовірних гарантій, однак не завжди мають дизайн, який дозволяє встановити причинний ефект кожної окремої практики. Порівняльні дослідження участі показують корисні закономірності, але на них впливають відбір учасників, інституційний контекст і складність випадків. Опитування громадської думки пояснюють мінливість позицій, проте схвалення умовної угоди в анкеті не тотожне довірі до реального процесу. Практичні стандарти ООН є авторитетними настановами, а не метааналізом ефективності всіх запропонованих заходів. Волтер, 1997 · Гетманська та співавтори, 2025 · Організація Об’єднаних Націй, 2012. Для українських громад окремого вивчення потребують довіра до різних типів посередництва, сприйняття гарантій безпеки, роль місцевих інституцій і довгостроковий вплив переговорів на конкретні форми співпраці. Дані слід збирати з урахуванням переміщення населення, нерівності доступу до участі й ризику стигматизації; психологічне опитування не має перетворюватися на приховану перевірку «лояльності» постраждалих. Гетманська та співавтори, 2025 · Чехаїч-Кленсі та Галперін, 2024. Поширені запитання Чи можна довіряти переговорному процесу, якщо не довіряєш іншій стороні? Можна умовно довіряти обмеженій процедурі, якщо існують зрозумілі правила, незалежна перевірка, реальні гарантії й можливість зупинити участь у разі загроз. Таке ставлення стосується ризиків конкретного процесу й не вимагає загальної довіри до намірів іншої сторони. За відсутності дієвих гарантій обережність може бути обґрунтованою. Волтер, 1997 · Організація Об’єднаних Націй, 2022. Чи означає участь у переговорах згоду пробачити кривдників? Ні. Участь може стосуватися конкретних прав, обміну інформацією, безпеки, повернення майна або практичного співіснування. Особисте прощення є добровільним, а вимоги справедливості й відповідальності зберігають самостійне значення. Шнабель і Ульріх, 2026. Чи завжди прозорість переговорів зміцнює довіру? Зрозумілі правила, мандат і звітування підтримують підзвітність. Водночас розголошення свідчень постраждалих, переговорних деталей безпекового характеру або даних про учасників може створити нові загрози. Потрібна пропорційність між правом знати й обов’язком захищати людей. Організація Об’єднаних Націй, 2012. Чи може посередник бути справедливим за очевидної асиметрії насильства? Так, якщо послідовно дотримується правил, міжнародно-правових рамок, захищає права постраждалих і враховує нерівність можливостей. Справедливість процедури вимагає реагувати на погрози та примус, а не робити вигляд, що відповідальність за насильство автоматично розподілена порівну. Організація Об’єднаних Націй, 2012. Що сильніше впливає на довіру: слова чи виконання обіцянок? Запевнення можуть започаткувати комунікацію, але після пережитого насильства перевірювані дії, гарантії та своєчасне реагування на порушення дають вагоміші практичні підстави покладатися на процес. Оцінювати потрібно конкретні результати й можливість незалежної перевірки, а не лише емоційне враження від зустрічі. Організація Об’єднаних Націй, 2022. Як зрозуміти, що діалогова програма стала небезпечною? Ознаками потреби в перегляді процесу є погрози учасникам, примус до розповідей про насильство, використання приватних даних без згоди, відсутність процедури скарги, тиск із вимогою пробачити та неможливість незалежно перевірити повідомлення про нові порушення. У таких випадках пріоритетом є безпека людей, перегляд формату й відповідальність організаторів. Організація Об’єднаних Націй, 2012. Чи можна виміряти довіру одним запитанням? Одне запитання може показати загальне враження, але погано розрізняє довіру до посередника, правил, представників і виконання угоди. Доцільніше поєднувати окремі шкали сприйняття процедурної справедливості, добровільності участі та надійності гарантій із незалежними даними про безпеку й виконання. Адаптовані запитання мають пройти перевірку зрозумілості й вимірювальних властивостей у відповідній громаді. Тайлер, 2006. Висновок Довіра до переговорного процесу після насильства формується тоді, коли люди можуть перевіряти процедури, впливати на рішення відповідно до своїх прав, бачити реальні гарантії, захищати власну безпеку й вимагати виконання зобов’язань. Довіра має залишатися співмірною фактам: постраждалим не потрібно доводити прихильність до миру шляхом ризикованого контакту або відмови від справедливості. Переговорний процес набуває переконливості через підзвітність, добровільність, законність і підтверджені результати. Організація Об’єднаних Націй, 2012 · Організація Об’єднаних Націй, 2022. Пов’язаний аспект докладніше розглянуто в матеріалі «Медіація між громадами: ролі посередника та межі процесу». Пов’язані статті Деескалація міжгрупового конфлікту: методи та умови безпеки — умови зменшення напруги та безпеки, на яких може ґрунтуватися переговорний процес. Міжгрупова довіра: як виникає, руйнується і відновлюється — ширша психологічна природа довіри між спільнотами. Справедливість і примирення після насильства: взаємозв’язки — відповідальність, права постраждалих і межі примирення. Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання — місце переговорів у дослідженнях миру і трансформації конфліктів. Теорія міжгрупового контакту — умови, за яких контакти можуть впливати на міжгрупові відносини. Медіація між громадами: ролі посередника та межі процесу Комунікація під час перемир’я: психологічні бар’єри та очікування Джерела Bakiner, O. (2019). Why Do Peace Negotiations Succeed or Fail? Legal Commitment, Transparency, and Inclusion during Peace Negotiations in Colombia (2012–2016) and Turkey (2012–2015). Negotiation Journal, 35(4), 471–513. https://doi.org/10.1111/nejo.12301. Blatz, C. W., & Philpot, C. (2010). On the Outcomes of Intergroup Apologies: A Review. Social and Personality Psychology Compass, 4(11), 995–1007. https://doi.org/10.1111/j.1751-9004.2010.00318.x. Čehajić-Clancy, S., & Halperin, E. (2024). Advancing research and practice of psychological intergroup interventions. Nature Reviews Psychology, 3, 574–588. https://www.nature.com/articles/s44159-024-00330-z. Getmansky, A., Grushetsky, A., Kostyuk, N., Sinmazdemir, T., Wright, A., & Zeitzoff, T. (2025). Red lines versus negotiables: How exposure to wartime violence influences support for peace settlements in Ukraine. Political Science Research and Methods. https://doi.org/10.1017/psrm.2025.10073. O’Reilly, M., Ó Súilleabháin, A., & Paffenholz, T. (2015). Reimagining Peacemaking: Women’s Roles in Peace Processes. International Peace Institute. https://www.ipinst.org/2015/06/reimagining-peacemaking-womens-roles-in-peace-processes. Paffenholz, T., Ross, N., Dixon, S., Schluchter, A.-L., & True, J. (2016). Making Women Count—Not Just Counting Women: Assessing Women’s Inclusion in Peace Negotiations. Inclusive Peace and Transition Initiative / UN Women. https://giwps.georgetown.edu/resource/making-women-count-not-just-counting-women/. Shnabel, N., & Ullrich, J. (2026). Identity Needs in Intergroup Relations: Between the Age of Apology and Victimhood Culture. Annual Review of Psychology, 77, 285–310. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-022625-112840. Tam, T., Hewstone, M., Kenworthy, J., & Cairns, E. (2009). Intergroup Trust in Northern Ireland. Personality and Social Psychology Bulletin, 35(1), 45–59. https://doi.org/10.1177/0146167208325004. Tyler, T. R. (2003). Procedural Justice, Legitimacy, and the Effective Rule of Law. Crime and Justice, 30, 283–357. https://doi.org/10.1086/652233. Tyler, T. R. (2006). Psychological Perspectives on Legitimacy and Legitimation. Annual Review of Psychology, 57, 375–400. https://doi.org/10.1146/annurev.psych.57.102904.190038. United Nations Department of Political Affairs. (2012). United Nations Guidance for Effective Mediation. United Nations. https://peacemaker.un.org/en/documents/united-nations-guidance-effective-mediation. United Nations Department of Political and Peacebuilding Affairs. (2022). Guidance on Mediation of Ceasefires. United Nations. https://peacemaker.un.org/en/documents/guidance-mediation-ceasefires. United Nations General Assembly. (2022). Aggression against Ukraine. Resolution ES-11/1, 2 March 2022. United Nations Digital Library. https://digitallibrary.un.org/record/3965290/. Walter, B. F. (1997). The Critical Barrier to Civil War Settlement. International Organization, 51(3), 335–364. https://doi.org/10.1162/002081897550384.

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Колективне вибачення — це публічне або офіційне визнання групою, організацією, інституцією чи її уповноваженим представником відповідальності за шкоду, завдану іншій групі або спільноті. Його мета полягає у визнанні досвіду постраждалих, підтвердженні порушених моральних норм і створенні підстав для зміни відносин. Вибачення може стати одним із кроків до відновлення довіри, якщо його підтримують конкретні дії, відповідальність і гарантії безпеки. На відміну від вибачення між двома людьми, колективне вибачення стосується соціальної пам’яті, групової ідентичності, представництва, розподілу відповідальності й інституційної поведінки. Постраждалі оцінюють не лише слова промовця, а й те, чи поділяє їхня група кривдників, чи припинено шкідливі практики та чи можна покладатися на майбутні обіцянки. Огляд Горнсі та Воля показує, що зв’язок між міжгруповими вибаченнями та прощенням істотно залежить від контексту і нерідко залишається слабким. Колективне вибачення має сенс і тоді, коли постраждалі не бажають прощати чи відновлювати близькі стосунки. Визнання шкоди, захист прав, виправлення несправедливості та встановлення правил безпечного співіснування є самостійними суспільними результатами. Право відмовитися від прийняття вибачення належить постраждалим. Що означає колективне вибачення у психології миру У психології міжгрупових відносин колективне вибачення розглядають як соціально-психологічний акт, за допомогою якого група визнає заподіяну шкоду та демонструє готовність змінити власну поведінку. Ідеться про кривду, що має груповий вимір: масове насильство, дискримінацію, примусове переміщення, порушення прав, зловживання установ, історичні переслідування або інші дії, у яких постраждалі та відповідальні сторони пов’язані з колективними ідентичностями. Слово «колективне» описує рівень відповідальності й представництва. Воно не означає, що кожен член великої спільноти особисто вчиняв порушення або що вина автоматично переходить між поколіннями. Вибачення державного органу, професійної організації, адміністрації чи політичного керівництва має визначати конкретні рішення, дії, бездіяльність і відповідальних суб’єктів. Така точність дозволяє поєднати груповий вимір відшкодування з індивідуалізованою правовою відповідальністю. Науковий статус поняття — предмет досліджень соціальної психології, психології миру, політичної психології, пам’яті та перехідного правосуддя. Воно не є клінічним діагнозом чи окремим методом психотерапії. Дослідники зазвичай оцінюють сприйняту щирість, визнання відповідальності, довіру, готовність співпрацювати, міжгрупові установки, ставлення до справедливості та можливість прощення. Водночас ці показники відображають різні сторони процесу, а не один універсальний результат. Сучасний огляд Шнабель і Ульріха (2026) пояснює, що після міжгрупової несправедливості постраждала спільнота часто прагне відновити суб’єктність, право визначати власне майбутнє та суспільне визнання її досвіду. Сторона, пов’язана зі спричиненням шкоди, може прагнути відновлення моральної репутації. Коли публічний ритуал насамперед обслуговує репутацію того, хто вибачається, його значення для постраждалих різко обмежується. За які дії та від чийого імені вибачаються Колективне вибачення має кілька можливих суб’єктів. Держава може визнавати відповідальність за рішення своїх органів. Міська влада — за дискримінаційну практику чи порушення під час управління громадою. Установа — за системну бездіяльність або неналежний захист людей. Громадська чи професійна організація — за дії, які відбувалися з її участю, підтримкою або в межах її повноважень. У кожному випадку обсяг повноважень промовця та реальний зв’язок із порушенням потребують окремого пояснення. Уповноважений представник повинен мати мандат говорити від імені відповідальної структури та ресурси для подальших кроків. Одне й те саме формулювання сприйматиметься інакше, якщо його промовляє випадкова особа, керівник організації, відповідальний посадовець або представник, чию позицію публічно підтримали члени групи. Серія досліджень Венцеля та співавторів (2017) встановила, що демократичне схвалення вибачення або підтвердження його підтримки більшістю може підвищувати сприйняття щирості й готовність до прощення в експериментальних умовах. У великій групі завжди можливі незгода, внутрішня критика й різні погляди на минуле. Важливо встановити, що саме зобов’язується змінити інституція, кому підзвітний її представник і як незалежно перевірятимуть виконання обіцянок. Слова «ми всі винні» можуть розмити відповідальність конкретних діячів. Слова «прикро, що ви так почуваєтеся» заперечують сам факт завданої шкоди. Обидві конструкції знижують ясність вибачення. Як колективне вибачення може впливати на довіру Визнання шкоди та повернення голосу постраждалим Перший можливий механізм — підтвердження реальності пережитої несправедливості. Публічне визнання може послаблювати відчуття суспільного заперечення, коли свідчення постраждалих тривалий час ігнорували, знецінювали або замовчували. Воно надає морального значення досвіду тих, хто зазнав шкоди, і створює підстави для розмови про відповідальність, пам’ять і відшкодування. Визнання потребує конкретики: хто постраждав, що сталося, які норми були порушені, якими були наслідки та яку роль відіграла сторона, що вибачається. Узагальнений жаль щодо «складних подій» може обходити зміст порушення. У такому разі постраждалі мають підстави бачити заяву як спробу керувати громадською думкою. Сприйняття емпатії, відповідальності та щирості У двох експериментах Берндсен, Горнсі та Воля (2015) вибачення, зосереджене на стражданнях постраждалої групи, підвищувало сприйняття каяття, емпатії та довіри порівняно з вибаченням, яке переважно описувало почуття групи-кривдника. Ці оцінки, своєю чергою, були пов’язані з міжгруповим прощенням. Дослідження підтримують важливість орієнтації на постраждалих, але не доводять, що вдало складений текст достатній для відновлення довіри після тяжкого насильства. Щирість у колективному контексті оцінюють за узгодженістю повідомлення, історії поведінки групи, позиції її членів та фактичних зобов’язань. Щире переживання окремого промовця може співіснувати з відсутністю змін у структурі, яку він представляє. Тому перевірка щирості поступово переноситься від інтонацій та емоцій до послідовності практичних рішень. Передбачуваність майбутньої поведінки Довіра виникає там, де можна робити обґрунтовані припущення про майбутні дії іншої сторони. Вибачення може сигналізувати, що норми змінюються, влада визнає обмеження власної поведінки, а порушення матимуть наслідки. Однак надійність такого сигналу зростає лише за наявності незалежних підтверджень: припинення шкідливих практик, доступу до захисту, виконання обіцянок, прозорих процедур і можливості оскаржити рішення. Експериментальне дослідження Райндерса Фолмера та співавторів (2021) розглядало відновлення довіри в міжособистісному та міжгруповому вимірах. Вибачення здатне покращувати оцінку іншої сторони, проте сприйняття групи та її поведінки ускладнює повне відновлення довіри. Саме тому задоволення від символічного жесту, готовність знову довіряти і реальна безпечна співпраця потребують окремого вимірювання. Потреби групової ідентичності Після приниження й несправедливості постраждалі можуть потребувати відновлення контролю над власним життям, визнання гідності та впливу на рішення. Група, від імені якої вибачаються, може прагнути підтвердження здатності діяти морально та змінюватися. Психологічна модель Шнабель і Ульріха допомагає зрозуміти, чому однакові слова сприймають по-різному: сторони мають різні соціальні потреби, а історія насильства визначає їхню пріоритетність. Справедливе вибачення залишає постраждалим право визначати, чи достатньо визнання, яку форму подальшої взаємодії вони вважають прийнятною та які гарантії необхідні. Воно не повинне використовувати їхню участь як символічну підтримку репутації відповідальної сторони. Умови, за яких вибачення має більше шансів бути почутим Назвати порушення та його наслідки Повідомлення описує реальні дії, завдані втрати й порушені права. Окремо визнають наслідки, що тривають: нерівний доступ до послуг, невідшкодовані збитки, страх, відсутність інформації про долю близьких, втрату житла чи довіри до установ. Сторона, що вибачається, називає власну роль і пояснює, як документуватимуть факти. Необхідно враховувати, що склад постраждалої спільноти різноманітний. Її члени можуть мати різні потреби, спогади, оцінки подій та ставлення до вибачення. Жоден речник постраждалих не може автоматично надати згоду від імені кожної людини. Взяти відповідальність без умовного формулювання Фрази на кшталт «якщо хтось образився» або «ми шкодуємо про непорозуміння» пересувають увагу з дії на почуття постраждалих. Відповідальне повідомлення вказує на фактичну поведінку та її неприйнятність. Воно також відрізняє юридично встановлену відповідальність, інституційну підзвітність та моральне визнання шкоди. Публічна заява може бути частиною ширшого процесу розслідування і правосуддя. Там, де насильство пов’язане з кримінальними правопорушеннями чи серйозними порушеннями прав людини, вибачення має доповнювати належні процедури, а не ставати способом їх обійти. Мати представницький мандат Коли спільнота не визнає промовця або організація не підтримує взяті зобов’язання, заяву важко сприймати як зміну колективної позиції. Дослідження представництва демонструють значення підтримки всередині групи для оцінки щирості. Для державної інституції це означає необхідність офіційного рішення, визначених відповідальних осіб і механізмів виконання, а для організації — чіткого рішення її органів управління. Запропонувати дії, які можна перевірити Результатом вибачення може стати програма відшкодування шкоди, публічне відкриття архівів, виправлення дискримінаційних практик, службова відповідальність, інституційна реформа або доступний механізм подання скарг. Форма залежить від характеру правопорушення й законних вимог постраждалих. Основні принципи ООН щодо права на правовий захист і відшкодування шкоди описують відновлення становища, компенсацію, реабілітацію, сатисфакцію та гарантії неповторення. Це міжнародна нормативна рамка для тяжких порушень прав людини й міжнародного гуманітарного права. Вона підтверджує важливість матеріальних та інституційних заходів поряд із суспільним визнанням, але сама собою не є експериментальним доказом психологічної ефективності вибачень. Залишити постраждалим свободу відповіді Прийняття вибачення, участь у церемонії, публічна реакція та особистий контакт мають бути добровільними. Якщо постраждалих запрошують до спільного заходу, їм надають повну інформацію про його мету, учасників, висвітлення у медіа та використання свідчень. Відмова від участі не повинна погіршувати доступ до допомоги, компенсації чи правосуддя. Безпека охоплює фізичний захист, конфіденційність, свободу від тиску та можливість припинити участь. За умов активного насильства чи залежності від кривдника навіть добровільність потребує особливо ретельної перевірки. Жодна церемонія не виправдовує контакту, який створює ризик переслідування або повторної травматизації. Що показують дослідження колективних вибачень Позитивні ефекти можливі, але вони стосуються різних результатів Ранні експерименти Філпот і Горнсі (2008) показали, що колективні вибачення можуть підвищувати задоволення постраждалої сторони й оцінку каяття кривдників, хоча не обов’язково підвищують готовність прощати. Цей висновок важливий для практики: позитивна оцінка заяви не дорівнює згоді поновити відносини. Берндсен та співавтори (2015) виявили перевагу повідомлень, зосереджених на досвіді постраждалих. Венцель та співавтори (2017) показали роль репрезентативності. Дослідження Венцеля, Анварі, де Вел-Палумбо та Бері (2017) пов’язало можливий вплив вибачення з надією на інше майбутнє міжгрупових відносин. Разом ці роботи окреслюють механізми, а не універсальну формулу, що автоматично діє в різних суспільствах. Емоційна мова не гарантує щирості Побутове уявлення про вибачення часто передбачає, що сильніша демонстрація каяття завжди переконує більше. Серія досліджень Воля, Горнсі та Беннетт (2012) показала складнішу картину: коли постраждала група сумнівається у здатності групи-кривдника переживати складні людські емоції, емоційно насичена заява може сприйматися як нещира й навіть працювати гірше за стриманий текст. Ці результати стосуються конкретних експериментальних умов. Їх не слід використовувати як рекомендацію приховувати емоції чи створювати штучну манеру публічного виступу. Значення має відповідність слів змісту порушення, особі представника, історії стосунків і наступним діям. Огляди виявляють обмеженість зв’язку між вибаченням і прощенням Горнсі та Воль (2013) узагальнили дослідження міжгрупових вибачень і наголосили на нестійкому зв’язку з прощенням. Горнсі та Філпот (2015) також описали ситуації, у яких символічне вибачення не призводило до очікуваної зміни ставлення. Це заперечує припущення, що сам факт офіційної заяви забезпечує примирення. Огляд Шнабель і Ульріха (2026) розглядає вибачення через потреби групової ідентичності та звертає увагу на обмеження моделі, у якій вибачення має неодмінно завершуватися прощенням. Отже, якість програми варто визначати також через захист прав, відчуття справедливості, реальні реформи та спроможність постраждалих впливати на подальші рішення. Експериментальні результати потребують обережного перенесення Значна частина доказів походить із лабораторних сценаріїв, опитувань, експериментів із текстами заяв і досліджень конкретних історичних подій. Вони корисні для перевірки сприйняття щирості, уваги до постраждалих і групових норм. Водночас довгострокові наслідки під час активної війни, після масових злочинів або в умовах слабких установ досліджені менш повно. Зміна відповідей у короткому опитуванні ще не свідчить про стійку зміну поведінки. Для такого висновку потрібні незалежні спостереження, повторні вимірювання, порівняння з відповідними групами та показники фактичного виконання зобов’язань. Різні культури, групова історія та інституційний контекст можуть істотно змінювати значення вибачення. Чому колективне вибачення іноді погіршує ситуацію Заява слугує управлінню репутацією Постраждалі можуть сприйняти звернення як спробу швидко завершити суспільну дискусію або зняти відповідальність із впливових осіб. Ризик особливо великий, коли публічну заяву супроводжують відмова від розслідування, обмеження доступу до документів, заперечення окремих фактів чи продовження попередніх практик. У такому разі офіційна церемонія підкреслює розрив між словами та вчинками. Порушення продовжуються або зберігається загроза Вибачення, запропоноване під час примусу, окупації, переслідування чи іншого насильства, не забезпечує безпеки. Для відновлення обґрунтованої довіри необхідне припинення загрози, гарантії захисту й можливість реально притягати винних до відповідальності. Публічний діалог у небезпечних умовах може підсилювати тиск і вразливість учасників. Дослідження психологічних механізмів міжгрупового примирення не визначає міжнародно-правовий статус сторін і не змінює відповідальності за воєнні злочини чи порушення прав людини. Це окремі рівні аналізу. Вибачення супроводжують вимогою пробачити Формула «ми вибачилися, тепер ви повинні перегорнути сторінку» переносить тягар відновлення стосунків на постраждалих. Вона може змушувати людей приховувати гнів, незгоду та вимоги справедливості. Прийняття вибачення є правом, а не обов’язком. Постраждалі можуть визнавати значення заяви, зберігаючи вимоги покарання винних, відшкодування шкоди та гарантій неповторення. Дослідження Казаровицької та Імгоффа (2024) у шести експериментах за участю 2432 осіб виявило, що сторонні спостерігачі можуть несправедливо погіршувати моральну оцінку постраждалої групи, яка відхиляє вибачення, і зменшувати підтримку для неї. Цей ефект описує соціальне упередження спостерігачів. Він посилює необхідність захищати свободу відмови, а не надає підстав вимагати прийняття вибачення. Запізніла заява не пояснює причин мовчання Час має значення, хоча його вплив не зводиться до простого правила «чим швидше, тим краще». Два дослідження Венцеля та співавторів (2018) засвідчили, що відкладене суто словесне вибачення могло сприйматися менш щирим. Водночас пам’ятні практики та уважне визнання досвіду постраждалих змінювали оцінку запізнілого жесту. Висновок для інституцій: причини затримки, зміст роботи з пам’яттю та конкретні дії важливіші за красиву дату церемонії. Усередині постраждалої спільноти існують різні позиції Одні учасники можуть прагнути правосуддя, інші — відновлення доступу до послуг, повернення майна чи пошуку зниклих. Дехто бажає публічного визнання, а дехто не готовий до будь-якого контакту. Узагальнене твердження «громада прийняла вибачення» стирає цю різноманітність. Реальна процедура передбачає право висловити незгоду та можливість представити різні потреби. Вибачення, визнання шкоди, прощення, репарації та примирення Колективне вибачення — це акт відповідальної сторони, яка називає порушення й висловлює позицію щодо нього. Визнання шкоди — ширший процес встановлення, публічного підтвердження та документування досвіду постраждалих. Відшкодування — матеріальні, правові, соціальні та інституційні заходи для усунення наслідків. Прощення — можлива добровільна відповідь людини або групи, яка не вичерпує справедливості. Примирення — тривалі зміни у відносинах, нормах співіснування й умовах співпраці. Ці процеси здатні розвиватися в різному порядку. Постраждалі можуть отримати компенсацію без прощення, громадські інституції можуть відновити роботу без емоційної близькості між групами, а офіційне вибачення може відбутися за відсутності передумов для діалогу. Таке розмежування дозволяє не підміняти суспільне відновлення психологічними вимогами до окремих людей. Загальні психологічні механізми особистого вибачення розглянуто у статті «Вибачення: відповідальність, щирість і відновлення довіри», а ширший процес суспільного відновлення — у матеріалі «Примирення після конфлікту: умови, процеси та межі». Колективний рівень потребує додаткового аналізу представництва, групової підтримки, історії інституцій та прав постраждалих. Колективне вибачення в умовах війни Росії проти України Російська агресія проти України має визначений міжнародно-правовий контекст, відображений, зокрема, у резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1. Психологічні поняття міжгрупового вибачення й примирення не змінюють цього статусу, не зрівнюють відповідальність агресора та постраждалих і не підміняють розслідування міжнародних злочинів. Під час війни слова про колективне вибачення потребують особливо точного розмежування. Офіційне визнання насильства, документування злочинів, повернення депортованих і незаконно переміщених людей, відшкодування шкоди, відновлення прав та гарантії неповторення мають зміст, що виходить далеко за межі емоційної реакції на промову. Їх оцінюють за фактичними наслідками, правовими процедурами й потребами постраждалих, а не за урочистістю публічного звернення. Не можна переносити експерименти про вибачення між умовно рівними групами на ситуацію триваючої агресії як готовий алгоритм українсько-російського примирення. Так само не можна вимагати від людей, які пережили окупацію, полон, примусове переміщення або втрату близьких, брати участь у символічних зустрічах чи демонструвати прощення. Безпека, добровільність, можливість свідчити без примусу, відповідальність за злочини та незалежні гарантії є першочерговими умовами будь-якого суспільного процесу. Водночас тема колективного вибачення може бути релевантною для внутрішньоукраїнських ситуацій інституційної помилки або несправедливості: коли орган влади визнає неналежне поводження з постраждалими, коли організація вибачається за дискримінацію, коли громада переглядає практики виключення чи замовчування. У таких випадках критерієм успіху виступає усунення конкретної шкоди та зміна правил, за якими працює відповідальна інституція. Як готувати відповідальне публічне вибачення Встановити факти та предмет відповідальності Підготовка починається із з’ясування обставин, документування порушень, перевірки повноважень і визначення відповідальних. Сторона, що вибачається, не повинна перекладати встановлення фактів на тих, хто вже зазнав шкоди. Водночас свідчення постраждалих потребують згоди на публічне використання, захисту даних і можливості контролювати форму представлення власного досвіду. Зрозуміти потреби постраждалих без нав’язування участі Консультації варто проводити через доступні й незалежні канали, враховуючи людей із різним досвідом, інвалідністю, віком, мовними потребами та умовами безпеки. Участь у консультації сама собою не означає згоди з вибаченням. Для людей, які не бажають особистого контакту, необхідно зберегти можливість передати позицію письмово, через представника або взагалі відмовитися. Скласти зміст із конкретних зобов’язань Повноцінна заява зазвичай містить опис фактів, називання шкоди, визнання ролі відповідальної інституції, чітку оцінку порушення, спосіб усунення наслідків і механізм контролю. Окремо пояснюють, хто здійснюватиме виплати чи реформи, як повідомлятимуть про виконання, до кого звертатися в разі нових порушень та які рішення підлягають незалежній перевірці. Це практична редакційна структура, що випливає з досліджень сприйняття відповідальності та міжнародних принципів відшкодування. Її не слід трактувати як клінічно валідований протокол чи універсальну формулу, гарантовано ефективну для всіх випадків. Обрати безпечний спосіб оприлюднення Публічна церемонія є лише одним із можливих форматів. Іноді достатньо офіційної заяви й оприлюднення плану дій. В інших випадках потрібні індивідуальні повідомлення, доступні матеріали різними форматами, незалежне документування або тривала пам’ятна робота. Людей не можна змушувати виступати перед камерами, повторювати свідчення чи стояти поруч із представниками відповідальної сторони. Перевіряти виконання, а не лише реакцію аудиторії Після заяви потрібно відстежувати реальні дії: чи припинено шкідливу практику, чи забезпечено доступ до правосуддя, чи відшкодовано збитки, чи запроваджено незалежні механізми захисту, чи зменшилася залежність постраждалих від тих самих структур. Формальна кількість переглядів церемонії або схвальних реакцій у мережі мало говорить про якість процесу. Як оцінювати, чи допомогло вибачення відновити довіру Оцінювання має розрізняти короткострокове сприйняття, середньострокову зміну ставлень і довгострокові наслідки. Одразу після заяви можна досліджувати, чи зрозуміло учасникам, яку шкоду визнано, чи сприймають вони позицію як щиру та чи знають про доступні механізми захисту. Через певний час — чи виконано зобов’язання та чи змінилися сприйняття надійності інституції й готовність до безпечної взаємодії. Довіру слід вимірювати предметно: довіру до конкретного посадовця, відповідальної інституції, процедур правосуддя або членів іншої групи. Ці показники не тотожні. Людина може довіряти незалежному механізму компенсації, не довіряючи організації, яка раніше завдала шкоди. Таке розрізнення захищає від помилкового висновку про «загальне примирення». Належна оцінка враховує думки тих, хто не прийняв вибачення або відмовився від участі. Важливо фіксувати небажані наслідки: відчуття примусу, повторне емоційне навантаження, стигматизацію, публічні напади на критиків, нерівний доступ до компенсацій і зростання недовіри після порушених обіцянок. Без цих даних позитивні відгуки присутніх на церемонії можуть створювати спотворену картину. Експериментальні результати про сприйняття щирості Берндсен та співавторів, про представництво Венцеля та співавторів і про реакції сторонніх спостерігачів Казаровицької та Імгоффа допомагають вибирати психологічні показники. Водночас причинну ефективність конкретної програми доводять лише дослідження, дизайн яких дозволяє відокремити вплив вибачення від одночасних політичних, безпекових та економічних змін. Поширені запитання про колективне вибачення Чи обов’язково колективне вибачення веде до прощення? Ні. Люди можуть позитивно оцінити визнання шкоди, не відмовляючись від гніву, вимог правосуддя або потреби зберігати дистанцію. Наукові огляди Горнсі та Воля прямо вказують на обмежений та контекстно залежний зв’язок між офіційним вибаченням і міжгруповим прощенням. Прийняття вибачення належить до автономних рішень постраждалих. Хто має право вибачатися від імені групи? Представник, який має легітимні повноваження, може говорити від імені установи чи організації в межах своєї компетенції. Оцінка щирості залежить також від того, чи підтримують цю позицію члени відповідальної спільноти та чи може промовець забезпечити виконання обіцянок. Цей механізм перевіряли Венцель та співавтори. Чи можна прийняти вибачення й водночас вимагати покарання винних? Так. Визнання символічного жесту не скасовує права на розслідування, відповідальність, компенсацію й захист. Відшкодування та гарантії неповторення займають окреме місце в міжнародних принципах ООН. Кримінальна чи інша юридична відповідальність визначається відповідними процедурами. Чому іноді не довіряють навіть емоційному вибаченню? На сприйняття впливають попередня поведінка відповідальної сторони, групові уявлення, інституційна репутація, реальна безпека та відповідність заяви подальшим діям. Дослідження Воля, Горнсі та Беннетт показали, що емоційно насичені формулювання за певних міжгрупових умов можуть викликати додаткову підозру. Чи має значення, скільки часу минуло після завданої шкоди? Так, але сам час не визначає результату. Запізнілу заяву можуть трактувати як ухилення від відповідальності. Водночас пам’ятні практики, визнання постраждалих і переконливі дії можуть надати змісту вибаченню навіть через роки. Це виявили Венцель та співавтори (2018). Чи можна відновити довіру без офіційного вибачення? Так. Іноді першочергове значення мають припинення шкоди, ефективне правосуддя, повернення прав, компенсації та послідовна безпечна поведінка. Публічне вибачення може підтримати ці зміни, але не замінює їх. Відновлення довіри є ширшим процесом, ніж реакція на один комунікативний акт. Чи варто організовувати спільну зустріч постраждалих і представників відповідальної сторони? Лише тоді, коли є перевірені умови безпеки, добровільна згода та змістовна мета для учасників. За наявності активної загрози, примусу, залежності чи ризику публічного тиску інші форми визнання та відповідальності можуть бути безпечнішими. Відмова від зустрічі повинна залишатися повноцінним вибором. Чи означає колективне вибачення провину кожної людини певної національності? Ні. Колективне вибачення стосується історичних, політичних, організаційних або інституційних форм відповідальності та мандату промовця. Індивідуальна вина у правовому сенсі встановлюється окремо. Узагальнення на кожного члена національної чи культурної групи спотворює предмет відповідальності. Висновки Колективне вибачення здатне відкрити шлях до відновлення довіри, коли публічно названо завдану шкоду, визнано конкретну відповідальність, повноваження промовця є легітимними, а слова підтверджено діями. Наукові дослідження показують значення орієнтації на постраждалих, представництва, суспільних очікувань, часу та реальних умов подальшої взаємодії. Довіра формується через передбачувану безпечну поведінку й підзвітність. Вибачення може бути частиною такого процесу, а його прийняття, прощення та участь у примиренні залишаються добровільними. Найважливішим критерієм суспільного відновлення є те, чи змінилися умови життя та захисту прав людей, яким завдано шкоди. Пов’язані статті Примирення після конфлікту: умови, процеси та межі — про безпеку, відповідальність, справедливість і довгострокові зміни міжгрупових відносин. Вибачення: відповідальність, щирість і відновлення довіри — про психологічну структуру особистого вибачення та його межі. Прощення: психологічне значення та особистий вибір — про добровільність особистого прощення й відмінність від виправдання шкоди. Примирення під час тривалого насильства: безпека та межі — про умови, за яких діалог і контакт можуть загрожувати постраждалим. Міжгрупова довіра: як виникає, руйнується і відновлюється Міжгрупове прощення: добровільність, чинники та межі Визнання завданої шкоди у процесах примирення Джерела Berndsen, M., Hornsey, M. J., & Wohl, M. J. A. (2015). The impact of a victim-focused apology on forgiveness in an intergroup context. Group Processes & Intergroup Relations, 18(5), 726–739. https://doi.org/10.1177/1368430215586275. Hornsey, M. J., & Wohl, M. J. A. (2013). We are sorry: Intergroup apologies and their tenuous link with intergroup forgiveness. European Review of Social Psychology, 24(1), 1–31. https://doi.org/10.1080/10463283.2013.822206. Hornsey, M. J., & Philpot, C. R. (2015). Collective apologies and their effects on forgiveness: Pessimistic evidence but constructive implications. Australian Psychologist, 50(2). https://doi.org/10.1111/ap.12087. Kazarovytska, F., & Imhoff, R. (2024). Rejecting an intergroup apology attenuates perceived differences between victim and perpetrator groups in morality and power. Journal of Personality and Social Psychology, 127(4), 846–879. https://doi.org/10.1037/pspi0000456. Philpot, C. R., & Hornsey, M. J. (2008). What happens when groups say sorry: The effect of intergroup apologies on their recipients. Personality and Social Psychology Bulletin, 34(4), 474–487. https://doi.org/10.1177/0146167207311283. Reinders Folmer, C. P., Wildschut, T., Haesevoets, T., De Keersmaecker, J., Van Assche, J., & Van Lange, P. A. M. (2021). Repairing trust between individuals and groups: The effectiveness of apologies in interpersonal and intergroup contexts. International Review of Social Psychology, 34(1), 14. https://doi.org/10.5334/irsp.479. Shnabel, N., & Ullrich, J. (2026). Identity needs in intergroup relations: Between the age of apology and victimhood culture. Annual Review of Psychology, 77, 285–310. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-022625-112840. United Nations General Assembly. (2005). Basic principles and guidelines on the right to a remedy and reparation for victims of gross violations of international human rights law and serious violations of international humanitarian law. Resolution A/RES/60/147. https://digitallibrary.un.org/record/563157. United Nations General Assembly. (2022). Aggression against Ukraine. Resolution A/RES/ES-11/1, adopted 2 March 2022. https://digitallibrary.un.org/record/3965290. Wenzel, M., Okimoto, T. G., Hornsey, M. J., Lawrence-Wood, E., & Coughlin, A.-M. (2017). The mandate of the collective: Apology representativeness determines perceived sincerity and forgiveness in intergroup contexts. Personality and Social Psychology Bulletin, 43(6), 758–771. https://doi.org/10.1177/0146167217697093. Wenzel, M., Anvari, F., de Vel-Palumbo, M., & Bury, S. M. (2017). Collective apology, hope, and forgiveness. Journal of Experimental Social Psychology, 72, 75–87. https://doi.org/10.1016/j.jesp.2017.05.003. Wenzel, M., Lawrence-Wood, E., Okimoto, T. G., & Hornsey, M. J. (2018). A long time coming: Delays in collective apologies and their effects on sincerity and forgiveness. Political Psychology, 39(3), 649–666. https://doi.org/10.1111/pops.12421. Wohl, M. J. A., Hornsey, M. J., & Bennett, S. H. (2012). Why group apologies succeed and fail: Intergroup forgiveness and the role of primary and secondary emotions. Journal of Personality and Social Psychology, 102(2), 306–322. https://doi.org/10.1037/a0024838.

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Колективні емоції у міжгрупових конфліктах — це переживання страху, гніву, надії та інших почуттів, які люди пов’язують зі своєю належністю до певної групи та зі становищем цієї групи у відносинах з іншими. Вони виникають тоді, коли подія сприймається як загроза спільноті, несправедливість щодо неї, порушення її гідності або можливість змінити спільне майбутнє. Такі емоції впливають на те, як люди оцінюють ризики, кому довіряють, які дії підтримують і чи бачать можливість подолати насильство. Теорія міжгрупових емоцій пояснює цей зв’язок через групову ідентифікацію та оцінку подій від імені «ми». Страх найчастіше спрямовує увагу на небезпеку та захист; гнів виникає у відповідь на несправедливість, приписувану відповідальність і відчуття можливості діяти; надія пов’язана з уявленням про бажані та здійсненні зміни. Кожна з цих емоцій здатна підтримувати конструктивні дії, але її наслідки залежать від реальної ситуації, відносин влади, колективних норм і доступних способів реагування. У тривалих конфліктах емоції також стають стійкими суспільними орієнтаціями, через які інтерпретуються нові події. Огляд Гальперіна та Пліскін показує, чому історію насильства, ідеологію конфлікту та повторювану загрозу потрібно враховувати разом із ситуативними переживаннями. Що таке колективні та міжгрупові емоції Термін «колективні емоції» використовують для опису емоційних процесів, пов’язаних із груповою належністю, соціальним обміном переживаннями та поширенням певних емоційних оцінок у спільноті. Близьке поняття «міжгрупові емоції» наголошує на почуттях щодо іншої групи або ситуації взаємодії між групами. В одній і тій самій події людина може відчувати особистий страх за близьких, гнів як учасниця громади та надію щодо майбутнього країни. Ці переживання можуть співіснувати, хоча їхні об’єкти та поведінкові наслідки різні. У дослідженні Сміта, Сегера й Маккі (2007) запропоновано чотири ознаки емоцій групового рівня: вони можуть відрізнятися від індивідуальних почуттів тієї самої особи; залежать від сили ототожнення з групою; певною мірою поділяються між її членами; впливають на внутрішньогрупові й міжгрупові установки та дії. Ці ознаки допомагають досліджувати явище, але не означають, що всі члени народу, громади чи організації відчувають однаково. Вислів «суспільство гнівається» є узагальненням. У науковому дослідженні емоції вимірюють через відповіді конкретних людей, їхню поведінку, мовні висловлювання та соціальні практики. У суспільстві одночасно існують незгода, виснаження, надія, сумніви й відмінні оцінки небезпеки. Колективна емоція означає соціально значущий емоційний процес, а не єдиний психічний стан усього населення. Як групова належність змінює емоційну реакцію Людина оцінює подію з позиції особистих інтересів і з позиції спільноти, з якою себе ототожнює. Повідомлення про напад на людей зі «своєї» групи може викликати сильний гнів навіть у того, хто не був безпосереднім свідком. Новина про загрозу культурній спадщині може спричинити тривогу за майбутнє групи; успіх спільних дій — підсилити впевненість і надію. В експериментах Маккі, Девоса і Сміта усвідомлення групової належності та оцінка сил своєї групи впливали на страх, гнів і готовність до дії щодо іншої групи. Ідентичність має кілька рівнів. Одна особа водночас належить до родини, професійної спільноти, міста й держави; те, яка належність стає важливою в певній ситуації, визначає зміст емоційної реакції. Ширшу теоретичну основу цієї динаміки розкриває окрема стаття про теорію соціальної ідентичності. Тут центральне питання — як такі переживання діють у міжгруповому конфлікті. Від переживання окремих людей до емоційного клімату Колективні емоції підтримуються через спільне обговорення подій, пам’ять про насильство, символи, лідерські звернення, щоденні розмови та інформаційне середовище. Соціальне поширення емоцій може робити певну інтерпретацію небезпеки або справедливості звичною. З часом коротка емоційна реакція перетворюється на очікування: «від них постійно надходить загроза», «нас ніколи не почують» або «зміни можливі». Огляд емоцій у затяжних конфліктах розрізняє ситуативну емоцію і тривалі емоційні установки, пов’язані з ідеологією та досвідом повторюваного насильства. Емоційний клімат не формується лише через повідомлення медіа. На нього впливають реальні втрати, досвід захисту, доступність допомоги, поведінка інституцій і можливості колективної дії. Там, де небезпека залишається актуальною, страх може відповідати обставинам; там, де люди бачать результат спільних зусиль, надія має конкретне підґрунтя. Страх у міжгруповому конфлікті: загроза, захист і замкнене коло недовіри Колективний страх виникає, коли люди оцінюють небезпеку як загрозу своїй групі, її життю, безпеці, свободі або майбутньому. Він може стосуватися безпосереднього фізичного насильства, втрати території, прав, статусу чи тривалості існування спільноти. Для розуміння реакції важливо з’ясувати, яка саме загроза існує та наскільки вона підтверджена подіями. Поняття реалістичної та символічної міжгрупової загрози має окрему предметну сторінку. Страх зазвичай підсилює увагу до ознак небезпеки й спонукає захищати людей, ресурси та межі. У виправдано небезпечних умовах це може підтримувати евакуацію, взаємодопомогу, підготовку укриттів, солідарність і обережність. У відносинах між групами він також здатний посилити підозру, уникнення контактів і готовність інтерпретувати неоднозначну поведінку іншої сторони як ворожу. Класична праця Бар-Таля (2001) пояснює, як стійка орієнтація на страх за умов затяжного конфлікту може обмежувати психологічну відкритість до змін, навіть коли нові можливості з’являються. Чому страх може відтворюватися Коли люди очікують нападів, вони уважніше помічають загрозливі сигнали, сильніше покладаються на знайомі пояснення та інколи схвалюють жорсткі запобіжні заходи. Якщо друга група сприймає ці заходи як загрозливі, взаємна недовіра може поглиблюватися. Таке коло можливе в конфліктах із взаємними побоюваннями, проте його опис не означає рівної відповідальності сторін за насильство. Для агресії, окупації та систематичних порушень прав першорядне значення мають фактичні дії, правовий статус і реальні умови безпеки. У дослідженнях стійких конфліктів колективний страх пов’язують із конфліктною пам’яттю, переконаннями про іншу групу й очікуваннями майбутнього; водночас співвідношення страху й надії може змінюватися залежно від досвіду та контексту. Гальперін, Бар-Таль, Нетс-Зенгут і Дрорі (2008) досліджували ці зв’язки в ізраїльському суспільстві. Їхні результати описують конкретний історичний випадок і не є універсальною моделлю кожної війни. Що допомагає працювати зі страхом Дієва робота зі страхом починається з оцінювання небезпеки: захист життя, перевірена інформація, зрозумілі процедури й можливість впливати на власну безпеку мають пріоритет. Коли обставини дозволяють, корисним може бути відокремлення підтверджених загроз від неперевірених припущень щодо всіх представників групи. Фахівець також може досліджувати, як постійне очікування небезпеки впливає на конкретні рішення громади. Неприпустимо використовувати психологічні техніки для переконування постраждалих, що реальної загрози немає, або вимагати зближення із суб’єктами насильства. Безпека — умова будь-якого подальшого діалогу. Програми контакту мають сенс лише тоді, коли учасники захищені від примусу та можуть вільно припинити участь. Гнів і колективне обурення: несправедливість, відповідальність і мобілізація Міжгруповий гнів виникає тоді, коли подію оцінюють як несправедливу, шкідливу й пов’язану з відповідальністю певних осіб, організацій або груп. Для нього характерна готовність змінити неприйнятний стан справ. На відміну від страху, гнів частіше пов’язаний із наближенням до проблеми й активною протидією. У дослідженні Маккі та співавторів оцінка сили власної групи була пов’язана з гнівом та наступальними тенденціями, тоді як страх частіше відповідав орієнтації на віддалення. Колективне обурення може стимулювати протест проти дискримінації, вимогу розслідування злочинів, допомогу постраждалим і підтримку відшкодування шкоди. У трьох експериментах ван Зомерена та колег (2004) розрізняли вплив гніву щодо несправедливості та відчуття групової дієздатності на готовність до спільної дії. А метааналітичний синтез 2008 року об’єднав 182 ефекти, пов’язані зі сприйняттям несправедливості, дієздатністю та груповою ідентифікацією. Це підтримує багатокомпонентне пояснення колективної мобілізації, а не просту формулу «гнів завжди спричиняє насильство». Коли гнів підтримує справедливість Гнів може стати джерелом суспільно корисної мобілізації, якщо його спрямовано на конкретні порушення, відповідальних осіб і досяжні зміни. Визнання незаконної дії, вимога справедливого процесу, організація громадської допомоги та захист прав демонструють, що рішуча реакція може мати правозахисний зміст. У дослідженнях ставлення до репарацій особливо важливо розрізняти оцінку шкоди та підтримку конкретних форм відшкодування. Метааналіз Хакіма, Бранскомб і Шеманна, який включив 101 ефект із 58 вибірок, виявив зв’язок між груповими емоціями та підтримкою репарацій, проте силу зв’язку змінювали тип емоції та практична ціна заходів. Важливу роль відіграє почуття спільної ефективності: люди охочіше підтримують дії, коли бачать механізм досягнення результату. Відповідальна організація може спрямувати обурення на документування фактів, захист постраждалих, інституційні зміни й участь у законних громадських процедурах. Коли гнів стає чинником ескалації Ризик ескалації зростає, коли відповідальність за дії конкретних винуватців бездоказово приписують усім людям, об’єднаним походженням, мовою або іншою ознакою. Емоційне збудження може посилювати чорно-білі оцінки, підтримку колективного покарання чи схвалення дій, які самі порушують права людини. У праці Гальперіна (2008) показано, що ненависть у затяжному конфлікті має відмінний від гніву профіль оцінок і поведінкових тенденцій; ці поняття варто розрізняти. Зменшення шкоди не вимагає придушити законне обурення. Практичне завдання полягає у точності адресування відповідальності, перевірці інформації, захисті цивільних людей, збереженні правових процедур та доступі до ненасильницьких способів колективної дії. Психологічне розуміння гніву допомагає організовувати ці процеси, не підмінюючи собою правове оцінювання злочинів. Надія: уявлення про зміни, дієздатність і майбутнє Колективна надія пов’язана з бажаним майбутнім спільноти та переконанням, що рух до нього можливий. Її змістом можуть бути безпека, повернення людей додому, справедливе відновлення, захист прав, стійка співпраця чи зміни в політичних і соціальних інституціях. Надія включає емоційне переживання й оцінку можливостей, але не потребує заперечення небезпеки або вимоги «дивитися на все позитивно». У класичному аналізі Бар-Таля страх і надія описані як можливі колективні емоційні орієнтації. Дослідження Коен-Чен, Гальперіна, Кріспа й Гросса (2014) показало, що переконання про змінюваність конфліктів пов’язані з надією і підтримкою поступок задля миру в дослідженому контексті. В експериментальній частині автори змінювали переконання про змінюваність конфлікту та спостерігали відповідні зрушення у ставленні. Цей висновок стосується психологічної можливості зміни очікувань, а не обов’язку будь-якої сторони поступатися власними правами чи безпекою. Інша серія п’яти досліджень Коен-Чен, Кріспа й Гальперіна (2015) пов’язала уявлення про світ як змінюваний із надією та готовністю підтримувати мирні домовленості в затяжному конфлікті. Ці дані демонструють перспективний психологічний механізм, хоча його ефективність у різних суспільствах, типах насильства й політичних умовах потребує окремої перевірки. Надія, оптимізм і довіра мають різний зміст Оптимізм частіше описує узагальнене очікування сприятливого результату. Надія може зберігатися за високої невизначеності та поєднувати бажану мету з пошуком можливих шляхів дії. Довіра стосується очікувань щодо поведінки інших людей або установ. Громада може сподіватися на відновлення прав і водночас обґрунтовано не довіряти тим, хто спричинив їй шкоду. Окремий матеріал про міжгрупову довіру пояснює умови її формування й відновлення. У процесах миру надія може стосуватися не примирення з кривдником, а припинення нападу, доступу до справедливості, безпеки дітей, повернення викрадених людей, відновлення громад та недопущення повторення насильства. Яку саме мету люди вважають бажаною, визначають їхні права, потреби й суспільний контекст. Межі закликів до надії Заклик «треба сподіватися» стає шкідливим, коли використовується для знецінення втрат або приховування відповідальності. Реалістична підтримка надії спирається на правдиву інформацію, досяжні цілі, видимі приклади взаємодопомоги, роботу інституцій та можливість самих постраждалих визначати пріоритети відновлення. Надія не є обов’язком, психологічним тестом стійкості чи універсальною ознакою благополуччя. Як страх, гнів і надія взаємодіють Емоції можуть швидко змінювати одна одну або існувати одночасно. Людина здатна боятися повторної атаки, гніватися через насильство і сподіватися на ефективний захист. На рівні групи одночасність різних переживань посилюється: члени спільноти мають неоднаковий досвід, інтереси та доступ до ресурсів. Для точного аналізу важливо запитувати, на який об’єкт спрямоване почуття і яку дію воно підтримує. Страх може спонукати до підготовки захисту; гнів — до вимоги відповідальності; надія — до тривалої спільної роботи. Якщо до емоцій додаються зрозумілі процедури, інституційна підтримка й можливість впливати на рішення, вони можуть співіснувати з конструктивною поведінкою. Якщо інформаційне середовище постійно приписує провину цілій категорії людей і не надає шляхів дії, ті самі переживання здатні підтримувати виключення та ескалацію. Огляд Голденберга та співавторів описує різні етапи виникнення й регулювання групових емоцій, а метааналіз колективної дії підкреслює значення відчуття дієздатності поряд із несправедливістю й ідентичністю. Від чого залежить поведінковий результат Значення мають реальна загроза й правове становище сторін; оцінка причини події та відповідальності; можливість безпечної дії; сила групової ідентифікації; норми щодо цивільних людей і застосування сили; довіра до інституцій; доступність достовірної інформації; історія міжгрупових відносин. Тому дослідник або практик має вивчати конкретну комбінацію умов, а не прогнозувати поведінку групи лише за назвою домінантної емоції. Особливо важливо розділяти емоцію та моральну оцінку вчинку. Навіть інтенсивний страх не визначає автоматично допустимість превентивного насильства; справедливий гнів не надає дозволу на колективне покарання; надія сама по собі не засвідчує безпечності угоди. Психологічне пояснення механізму і правова відповідальність за конкретні дії є різними видами аналізу. Інші емоції, що змінюють перебіг міжгрупових відносин Страх, гнів і надія утворюють важливий аналітичний трикутник, але картина ширша. Сором і провина можуть з’являтися в людей, які усвідомлюють причетність своєї групи до шкоди; приниження — коли порушено гідність і статус спільноти; ненависть — коли інша група оцінюється як принципово ворожа; співчуття та емпатія — коли стають помітними страждання конкретних людей. Ці процеси пов’язані з атрибуцією відповідальності, суспільними нормами й можливими способами виправлення шкоди. Метааналіз групової провини, сорому та гніву щодо репарацій показує, що емоційна реакція на несправедливість не зводиться до одного почуття й що готовність підтримувати символічні або матеріальні заходи залежить від їхньої форми. Огляд моральних механізмів міжгрупового конфлікту також описує роль групової належності, моральних цінностей та упередженого співпереживання. Ненависть варто відрізняти від обурення конкретним злочином. Гнів може бути спрямований на виправлення ситуації; ненависть нерідко супроводжується більш сталою негативною оцінкою іншої групи та сумнівом у можливості її змін. У трьох дослідженнях Гальперіна (2008) ці емоції мали різні оціночні компоненти. Такі відмінності важливі для вибору форм роботи з ворожістю, але їх не можна перетворювати на діагноз для конкретної людини чи цілого народу. Чому емоції набувають особливого значення у затяжних конфліктах Тривале насильство створює умови, за яких нові події регулярно інтерпретують крізь попередні втрати, загрози та суспільні наративи. Стійкі емоційні установки можуть підтримувати згуртованість і мобілізацію, водночас ускладнюючи перегляд узагальнень і прийняття нової інформації. Гальперін і Пліскін (2015) підкреслюють три важливі обставини: довготривалі емоційні налаштування, усталені переконання щодо конфлікту і наслідки повторного контакту з насильством. Кожну з них необхідно оцінювати у власному контексті. У таких обставинах змінити емоційне ставлення одним публічним виступом або короткою зустріччю складно. Для багатьох людей стійка недовіра виникла внаслідок повторюваних підтверджених порушень, тож вимога швидкого «переосмислення» може сприйматися як ігнорування їхнього досвіду. Миробудівна робота потребує часу, визнання відповідальності, надійних гарантій безпеки та поступових змін у реальній взаємодії. Що свідчать дослідження про зміну колективних емоцій Психологічні втручання можуть впливати на оцінку подій, вибір інформації та регулювання емоцій. Процесуальна модель групових емоцій Голденберга, Гальперіна, ван Зомерена й Гросса (2016) описує можливі точки впливу: вибір ситуації, зміну її умов, спрямування уваги, переоцінку значення події та регуляцію реакції. Це теоретична рамка для добору і перевірки заходів, а не готова програма з гарантованим результатом. Одним із найвідоміших експериментальних напрямів є когнітивна переоцінка. Гальперін, Порат, Тамір і Гросс (2013) досліджували, чи змінює навчання переоцінки реакції на конфліктні повідомлення. У двох дослідженнях, зокрема з подальшими вимірюваннями, учасники експериментальної умови висловлювали більше підтримки примирливим політичним заходам і менше підтримки агресивним порівняно з контролем. Для цієї статті пізніше було опубліковано виправлення знаків коефіцієнтів на рисунку, яке варто враховувати під час інтерпретації. Дані становлять цінний експериментальний результат, однак перенесення програми на інші конфлікти, популяції та інституційні умови потребує нового оцінювання. Дослідження надії через уявлення про змінюваність конфлікту Коен-Чен та колег (2014) і Коен-Чен, Кріспа й Гальперіна (2015) демонструють, що переконання про можливості змін можуть бути перспективною мішенню психологічного впливу. Вони не підтверджують, що коротка інформаційна кампанія здатна припинити бойові дії або компенсувати відсутність політичної волі, правосуддя та безпеки. Чому результати досліджень потребують обережного перенесення Значна частина класичних експериментів проводилася в конкретному контексті ізраїльсько-палестинського конфлікту. Дослідження використовували опитування, короткі експериментальні процедури, вимірювання політичних установок і вибірки, які відрізняються від населення постраждалих українських громад. Підтримка певної політичної позиції після втручання не тотожна зміні реальної поведінки, безпечному відновленню контакту чи тривалому скороченню насильства. Сильніші висновки потребують незалежних повторень, порівнюваних контрольних груп, вимірювання небажаних наслідків, перевірки тривалості ефекту та відомостей про те, кому саме втручання допомагає. Доцільно окремо аналізувати результат для людей з досвідом окупації, вимушеного переміщення, втрат або дискримінації, не роблячи припущень про їхній клінічний стан. Практичні підходи для громад, освітніх і миробудівних програм Для фахівців корисніше визначати конкретну проблему взаємодії, ніж намагатися «підвищити позитивні емоції» загалом. Наприклад, якщо громада боїться повторного насильства, спершу потрібна перевірювана безпека. Якщо існує обурення через нерозглянуті порушення, пріоритетом стає визнання шкоди та справедливий порядок реагування. Якщо люди зневірилися у відновленні, варто створювати умови для реальних, посильних успіхів і видимих процедур участі. Оцінювання емоційної ситуації до втручання Фасилітатори й дослідники мають запитувати, які саме події викликають страх, що люди вважають несправедливим, кому адресують гнів, на що сподіваються і які гарантії вважають переконливими. Відповіді слід збирати добровільно, конфіденційно й у формі, що не створює ризику для учасників. Важливі голоси різних груп населення та людей із нерівним доступом до ресурсів, зокрема тих, хто пережив переміщення чи втрату житла. Установи повинні розрізняти індикатори. Самозвіт про надію не дорівнює довірі до іншої групи, зниження висловленого гніву не доводить прийнятності рішення, а участь у діалозі не засвідчує добровільного примирення. Для оцінювання варто враховувати безпеку, довіру до процедури, можливість відмовитися, справедливість розподілу ресурсів і реальні наслідки для постраждалих. Комунікація, що визнає емоції та уточнює факти Публічне повідомлення має визнавати підтверджений досвід втрат і небезпеки, називати відповідальних за конкретні порушення, пояснювати доступні способи захисту та уникати неперевірених узагальнень про цілі групи. Замість вимоги «перестаньте гніватися» доречно показати шляхи участі у правомірних діях. Замість наказу «довіряйте» — пояснювати, які інституційні гарантії перевірені й хто відповідає за їх виконання. Діалог, контакт і межі безпеки Міжгруповий діалог може допомагати слухати різні потреби та уточнювати стереотипи, але він вимагає чіткої мети, безпеки, добровільності та поваги до відмінних позицій. За умов погроз, залежності від кривдника або невизнаної шкоди ініціатива спільної розмови здатна посилити вразливість постраждалих. Стаття про міжгруповий діалог докладно розглядає його етапи та гарантії, а теорія міжгрупового контакту пояснює механізми контакту в ширшій соціальній психології. Емоційна регуляція у фасилітованій зустрічі не повинна перетворюватися на вимогу приховувати гнів, мовчати про насильство або прощати. Участь людини має залишатися інформованим вибором; правила безпеки, реагування на повторне порушення меж і можливість припинити участь мають бути зрозумілими заздалегідь. Український контекст: емоції під час російської агресії та відновлення громад В Україні колективні емоції формуються в контексті реального збройного насильства, окупації, загрози цивільним, втрат, вимушеного переміщення та захисту держави. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 від 2 березня 2022 року визначає російську агресію проти України. Цей міжнародно-правовий факт є принципово важливим для застосування психологічних моделей: опис емоцій обох груп не встановлює симетрії відповідальності за напад і його наслідки. Для людей і громад, які зазнали насильства, страх перед повторною загрозою може бути обґрунтованим; гнів щодо злочинів — пов’язаним із вимогою відповідальності; надія — з очікуванням безпеки, повернення справедливості та відбудови. Водночас досвід різниться між громадами й окремими людьми. Ця стаття не приписує населенню України однієї «національної емоції» і не виводить кількісних оцінок із міжнародних досліджень інших конфліктів. Що важливо для деокупованих і приймаючих громад У деокупованій громаді важливо поєднувати фізичну безпеку, відновлення послуг, можливість повідомляти про злочини, доступ до справедливих процедур і участь мешканців у рішеннях. Під час повернення людей додому чи прийняття вимушених переселенців можуть виникати суперечності щодо ресурсів, житла та пріоритетів допомоги. Обережна робота з такими суперечностями передбачає точне описування проблем, рівний доступ до процедур та недопущення стигматизації. Для програм відновлення метою може бути зміцнення зв’язків між жителями громади, а не контакт із тими, хто вчинив насильство. Соціальна згуртованість, взаємна допомога та справедливе управління ресурсами можуть створювати умови для довіри. Міжгрупова довіра формується через перевірювану поведінку та відповідальність, тому її не можна вимагати як емоційну поступку. Права постраждалих та межі примирення Припинення насильства, мирні відносини, відшкодування шкоди, правосуддя та особисте прощення мають різні цілі й критерії. Постраждала людина має право не брати участі в діалоговій програмі, не прощати кривдника та вимагати відповідальності. Надійні гарантії неповторення, захист від погроз і повага до гідності важливіші за символічні показники «примирення» у звітах про програму. Небезпечно розглядати гнів постраждалих як перешкоду, яку потрібно усунути для зручності організаторів. Його зміст може стосуватися справедливості й незадоволених потреб у безпеці. Так само відсутність висловленої надії не є доказом небажання миру. Організатори мають працювати з реальними потребами, а не з уявним стандартом «правильного» емоційного реагування. Як досліджувати колективні емоції надійно У кількісних дослідженнях учасників просять оцінити почуття, пов’язані зі становищем власної групи, сприйняті загрози, приписану відповідальність, відчуття дієздатності й готовність підтримувати різні дії. Доцільно відокремлювати особисті переживання від групових і вимірювати конкретні об’єкти почуттів. Класичне дослідження Сміта, Сегера й Маккі (2007) є одним із методологічних орієнтирів такого розрізнення. Опитування можуть виявляти асоціації між страхом, гнівом, надією та політичними установками, але без експериментального або іншого відповідного причинного дизайну вони не доводять, що саме емоція спричинила зміну поведінки. У дослідженнях втручань важливі початковий рівень емоцій, добір учасників, випадковий розподіл, контрольна умова, тривалість ефекту та повідомлення про небажані наслідки. Необхідно також запитувати, чи була зміна ставлення справді бажаною і безпечною для людей, на яких вона вплинула. Вивчення онлайн-повідомлень і публічних виступів додає відомості про соціальне вираження емоцій, але не дозволяє автоматично приписувати приховані переживання кожному читачеві чи авторові допису. Репрезентативність цифрових даних, вплив алгоритмів та організованих інформаційних кампаній слід оцінювати окремо. Спостереження за емоційними словами — лише один із показників, який потребує звірки з поведінковими й контекстними даними. Поширені запитання Чи справді група може відчувати емоцію? Емоційне переживання має конкретна людина. Груповий рівень означає, що почуття виникає через належність до спільноти, частково поділяється її членами й впливає на взаємодію. Дослідження чотирьох критеріїв підтверджує наукову корисність цього поняття. Воно не передбачає однакової реакції всіх людей. Чи завжди колективний страх призводить до агресії? Ні. Страх може підтримувати захист, уникнення небезпеки, пошук допомоги й обережність. Ескалація залежить від того, які дії доступні групі, як інтерпретується загроза та які суспільні норми визначають межі допустимого. У ситуації справжньої загрози безпека залишається першочерговою потребою. Чи може гнів бути корисним для миру? Так, якщо він спрямовує людей до захисту прав, припинення шкоди, справедливого розгляду порушень і ненасильницьких колективних дій. Метааналіз колективної дії показує, що переживання несправедливості діє разом із груповою ідентичністю та відчуттям ефективності. Однак гнів сам собою не гарантує ні справедливого рішення, ні мирної поведінки. Чим колективна надія відрізняється від наївного оптимізму? Надія може ґрунтуватися на визнанні складної ситуації та пошуку конкретних можливостей змін. Вона сумісна зі страхом і критичною оцінкою ризиків. Дослідження про змінюваність конфліктів розглядають зв’язок надії з уявленням про можливість перетворень, а не з обов’язковою впевненістю в швидкому позитивному результаті. Чому в одній громаді різні люди реагують протилежно? Люди мають різний досвід втрат, відмінні уявлення про загрози, неоднаковий рівень довіри до установ, групові належності та ресурси для дії. Саме тому формула «громада боїться» повинна перевірятися даними, а рішення щодо допомоги мають враховувати неоднорідність потреб. Чи достатньо зменшити негативні емоції, щоб конфлікт завершився? Ні. Психологічні втручання можуть змінювати оцінки й установки, що підтверджують окремі експериментальні дослідження. Припинення насильства залежить також від політичних рішень, права, захисту людей, інституцій і виконання домовленостей. Зміна результатів опитування не є тотожною мирному врегулюванню. Чи повинна постраждала людина пробачити, щоб відновити суспільні відносини? Ні. Прощення є особистим вибором. Право на безпеку, визнання шкоди, доступ до правосуддя та відшкодування існує незалежно від готовності прощати. Відновлення суспільних зв’язків може здійснюватися через законні процедури, інституційну відповідальність і співпрацю між мешканцями без вимоги емоційного зближення з кривдниками. Як зрозуміти, що програма роботи з емоціями приносить користь? Потрібно оцінювати визначену мету: безпечнішу взаємодію, точніше розуміння фактів, рівнішу участь у рішеннях, зменшення стигматизації або поліпшення доступу до захисту. Слід вимірювати можливі негативні наслідки, добровільність участі й тривалість змін. Саме по собі збільшення показника надії або зниження показника гніву не доводить практичної користі. Висновок Колективні страх, гнів і надія впливають на міжгрупові конфлікти через оцінку загрози, справедливості, відповідальності та можливості майбутніх змін. Страх здатний організовувати захист; гнів — підтримувати вимогу припинення шкоди; надія — допомагати бачити шляхи до безпечного майбутнього. Їхні наслідки залежать від реального контексту, доступних дій та суспільних інституцій. Психологія миру використовує знання про ці процеси для більш точного аналізу конфлікту й розроблення добровільних, безпечних, перевірюваних втручань, у яких збережено права постраждалих та принцип відповідальності за насильство. Пов’язані статті • Міжгруповий конфлікт: причини, розвиток і врегулювання — базові механізми виникнення й розвитку конфліктів. • Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання — ширший науковий контекст миробудування. • Сприйняття реалістичної та символічної міжгрупової загрози — оцінка небезпеки й групові реакції. • Міжгрупова довіра: як виникає, руйнується і відновлюється — умови довіри та її відновлення. • Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека — практичні межі безпечної взаємодії. • Теорія міжгрупового контакту — наукові засади дослідження контактів між групами. • Теорія соціальної ідентичності — вплив групової належності на сприйняття та поведінку. Міжетнічний конфлікт: психологічні механізми й соціальний контекст Міжгрупова тривога: причини й вплив на спілкування Конкурентна віктимність: змагання груп за визнання страждання Мислення за принципом нульової суми в міжгрупових відносинах Джерела Bar-Tal, D. (2001). Why does fear override hope in societies engulfed by intractable conflict, as it does in the Israeli society? Political Psychology, 22(3), 601–627. https://doi.org/10.1111/0162-895X.00255 Cohen-Chen, S., Halperin, E., Crisp, R. J., & Gross, J. J. (2014). Hope in the Middle East: Malleability beliefs, hope, and the willingness to compromise for peace. Social Psychological and Personality Science, 5(1), 67–75. https://doi.org/10.1177/1948550613484499 Cohen-Chen, S., Crisp, R. J., & Halperin, E. (2015). Perceptions of a changing world induce hope and promote peace in intractable conflicts. Personality and Social Psychology Bulletin, 41(4), 498–512. https://doi.org/10.1177/0146167215573210 Goldenberg, A., Halperin, E., van Zomeren, M., & Gross, J. J. (2016). The process model of group-based emotion: Integrating intergroup emotion and emotion regulation perspectives. Personality and Social Psychology Review, 20(2), 118–141. https://doi.org/10.1177/1088868315581263 Hakim, N., Branscombe, N. R., & Schoemann, A. M. (2021). Group-based emotions and support for reparations: A meta-analysis. Affective Science, 2(4), 363–378. https://doi.org/10.1007/s42761-021-00055-9 Halevy, N., Kreps, T. A., Weisel, O., & Goldenberg, A. (2015). Morality in intergroup conflict. Current Opinion in Psychology, 6, 10–14. https://doi.org/10.1016/j.copsyc.2015.03.006 Halperin, E. (2008). Group-based hatred in intractable conflict in Israel. Journal of Conflict Resolution, 52(5), 713–736. https://doi.org/10.1177/0022002708314665 Halperin, E., Bar-Tal, D., Nets-Zehngut, R., & Drori, E. (2008). Emotions in conflict: Correlates of fear and hope in the Israeli-Jewish society. Peace and Conflict: Journal of Peace Psychology, 14(3), 233–258. https://doi.org/10.1080/10781910802229157 Halperin, E., Porat, R., Tamir, M., & Gross, J. J. (2013). Can emotion regulation change political attitudes in intractable conflicts? From the laboratory to the field. Psychological Science, 24(1), 106–111. https://doi.org/10.1177/0956797612452572 Halperin, E., & Pliskin, R. (2015). Emotions and emotion regulation in intractable conflict: Studying emotional processes within a unique context. Political Psychology, 36(S1), 119–150. https://doi.org/10.1111/pops.12236 Mackie, D. M., Devos, T., & Smith, E. R. (2000). Intergroup emotions: Explaining offensive action tendencies in an intergroup context. Journal of Personality and Social Psychology, 79(4), 602–616. https://doi.org/10.1037/0022-3514.79.4.602 Smith, E. R., Seger, C. R., & Mackie, D. M. (2007). Can emotions be truly group level? Evidence regarding four conceptual criteria. Journal of Personality and Social Psychology, 93(3), 431–446. https://doi.org/10.1037/0022-3514.93.3.431 United Nations General Assembly. (2022). Aggression against Ukraine (A/RES/ES-11/1; adopted 2 March 2022). United Nations Digital Library. https://digitallibrary.un.org/record/3965290/ van Zomeren, M., Spears, R., Fischer, A. H., & Leach, C. W. (2004). Put your money where your mouth is! Explaining collective action tendencies through group-based anger and group efficacy. Journal of Personality and Social Psychology, 87(5), 649–664. https://doi.org/10.1037/0022-3514.87.5.649 van Zomeren, M., Postmes, T., & Spears, R. (2008). Toward an integrative social identity model of collective action: A quantitative research synthesis of three socio-psychological perspectives. Psychological Bulletin, 134(4), 504–535. https://doi.org/10.1037/0033-2909.134.4.504

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Спільні проєкти для відновлення співпраці між групами — це організована діяльність, у якій представники груп із напруженими, розірваними або конфліктними відносинами разом визначають суспільно значущу проблему, ухвалюють рішення, розподіляють відповідальність і створюють спільний результат. Це можуть бути відновлення громадського простору, спільне управління водою, навчальна програма, доступний транспорт, громадський сервіс або робота над правилами користування спільними ресурсами. Їхній психологічний потенціал полягає у повторюваному досвіді надійної взаємодії, можливості перевірити очікування щодо іншої групи та виробити прийнятні правила співіснування. Польове дослідження спільних громадських проєктів у Нігерії показує, що за визначених умов такі зміни можуть виходити за межі безпосередніх учасників. Спільна справа має бути реально потрібною людям, а участь — безпечною, добровільною та впливовою. Відновлення співпраці охоплює поведінку, взаємні очікування, доступ до рішень і суспільні правила. Зростання готовності працювати разом не обов’язково означає прощення, повне відновлення довіри чи згоду в усіх політичних і моральних питаннях. Експеримент у повоєнному Іраку особливо виразно показав цю різницю між поведінкою всередині спільної діяльності й ширшими міжгруповими відносинами. Що вважають спільним міжгруповим проєктом Визначальна ознака такого проєкту — взаємна залежність у досягненні суспільно корисного результату. Представники різних груп беруть участь у встановленні мети, виборі способу її досягнення, виконанні завдань і контролі результатів. Зустрічі, на яких люди лише слухають доповіді або символічно фотографуються поруч, можуть мати інформаційну цінність, але не створюють того самого досвіду спільної відповідальності. Групи можуть розрізнятися походженням, місцем проживання, мовним досвідом, поколінням, професією, ставленням до місцевих рішень, історією вимушеного переміщення або доступом до ресурсів. Важливо встановити, яка саме відмінність організує напруження, які інтереси є спільними, а які суперечності потребують окремого вирішення. У дослідженнях міжгрупового контакту показано, що контакт у багатьох контекстах пов’язаний зі зниженням упереджень, однак якість контакту та місцеві умови істотно впливають на результат. Спільна мета, спільна діяльність і справедливий процес Спільна мета описує результат, важливий для всіх сторін: наприклад, доступ до безпечної води. Спільна діяльність означає, що кожна сторона реально впливає на його досягнення. Справедливий процес визначає, хто ухвалює рішення, кого слухають, хто виконує оплачувану й неоплачувану роботу, хто має доступ до результату та до механізму оскарження. Коли одна група фінансує, проєктує й контролює всю діяльність, а іншу запрошують тільки на відкриття, виникає ризик видимості співпраці. Надійний проєкт передбачає переговорну спроможність кожної сторони, зрозумілі правила, прозорий бюджет і можливість повідомляти про порушення без покарання. Чим проєкт відрізняється від діалогу, допомоги та примирення Міжгруповий діалог допомагає обговорити досвід, потреби, суперечності та умови взаємодії. Спільний проєкт переводить частину досягнутих домовленостей у практичні рішення. Діалог може передувати роботі, супроводжувати її або стати необхідним способом реагування на нові непорозуміння. Допомога, яку одна сторона надає іншій, може бути потрібною і важливою, але сама собою не забезпечує рівноправного співкерування. Примирення є ширшим суспільним процесом, що може включати визнання завданої шкоди, відповідальність, справедливість і довготривалу зміну відносин. Участь у спільному проєкті не надає підстав вимагати від постраждалих прощення або відмови від правових вимог. Наукове походження ідеї спільної роботи Класичним джерелом є дослідження Музафера Шерифа та його колег про міжгрупове суперництво й надгрупові цілі. У серії досліджень конфлікт між двома групами хлопців зменшувався після завдань, виконання яких вимагало взаємних зусиль. Праця Шерифа 1958 року стала одним із підґрунь для дослідження співпраці. Її історичне значення велике, проте середовище літнього табору не відтворює насильства, переміщення, владної нерівності й політичної відповідальності в дорослих громадах. Теорія міжгрупового контакту пов’язує якісну взаємодію з можливістю змінити упередження. У класичному формулюванні важливими умовами є підтримка відповідальних інституцій, спільні цілі, кооперація та рівний статус учасників у ситуації контакту. Метааналіз Петтігрю і Тропп 2006 року узагальнив понад п’ятсот досліджень і виявив загальну тенденцію до зменшення упереджень. Ці результати стосуються широкого спектра контактів; вони не означають, що будь-який грантовий, спортивний чи інфраструктурний проєкт автоматично спричиняє мир. Модель спільної групової належності пояснює, як учасники можуть поступово бачити одне одного не лише як представників протиставлених груп, а також як членів спільної команди чи громади. Водночас збереження власних групових ідентичностей може бути важливим для гідності, культурного визнання та права на голос. Тому практична мета полягає у створенні робочої спільності без примусової відмови від відмінностей. Гертнер та співавтори розробили теоретичні засади цього механізму. Психологічні механізми, через які може змінюватися співпраця Перевірка очікувань у реальній взаємодії У конфлікті очікування щодо іншої групи часто вибірково спираються на попередні негативні події, чутки та взаємні підозри. Коли люди спільно планують роботу, виконують обіцяне, визнають помилки і домовляються про їх виправлення, виникає нова інформація про поведінку партнерів. Найбільше значення мають повторюваність і перевірюваність: окрема приємна зустріч дає менше підстав для прогнозування майбутньої співпраці, ніж послідовне виконання домовленостей. Такий механізм залишається обмеженим конкретною ситуацією. Позитивний досвід з кількома учасниками ще не гарантує зміни суджень щодо всіх представників групи. Огляд механізмів контакту показує, що зниження тривоги та посилення здатності бачити перспективу іншої людини мають вагоме пояснювальне значення. Зниження тривоги й розвиток робочої передбачуваності Початкова напруга може виникати через невизначеність: чи виконають партнери обіцянки, чи почують заперечення, чи не використають особисту інформацію проти учасника. Прозорий розклад, визначені ролі, доступні способи відмови та зрозумілий розгляд скарг поступово роблять взаємодію передбачуванішою. Дослідження Петтігрю і Тропп підтримує значення зменшення міжгрупової тривоги як одного з посередніх механізмів позитивного контакту. Психологічна безпека має інституційний вимір. Її забезпечують незалежні правила й відповідальність організаторів, а не тільки доброзичливий тон зустрічей. Людина, яка ризикує втратою допомоги або доступу до послуг у разі незгоди, не має повноцінної свободи участі. Взаємозалежність і видима користь Якщо успіх залежить від ресурсів, знань та праці обох груп, учасники отримують практичні підстави координувати дії. Вони можуть побачити доповнюваність компетентностей, а також домовитися про розв’язання конкретних суперечок. Спільна користь допомагає підтримувати взаємодію, коли погляди й оцінки минулого залишаються різними. Класичне дослідження надгрупових цілей і сучасні польові випробування створюють підстави досліджувати цей зв’язок. Водночас взаємозалежність може породжувати додатковий тиск, якщо завдання організоване як боротьба за дефіцитний ресурс, винагорода розподіляється несправедливо або одна сторона має право односторонньо зупинити роботу. Нові соціальні норми й поширення змін Відкриті, тривалі проєкти дають змогу людям, які безпосередньо не беруть участі, побачити, що представники різних груп можуть спільно вирішувати проблему. Це здатне змінювати уявлення про те, яка поведінка схвалюється в громаді. Грейді та співавтори у польовому експерименті в Нігерії зафіксували зміни також серед ширшого населення громад. Автори запропонували поширення нових норм як можливий механізм; це пояснення потребує подальшого прямого експериментального уточнення. Публічність варто поєднувати з приватністю. Суспільству можна показувати результати роботи, не розкриваючи персональних історій постраждалих і не виставляючи окремих учасників мішенню для ворожості. Що доведено дослідженнями спільних проєктів Нігерія: громадська інфраструктура й змішані комітети В одному з найбільш безпосередньо релевантних досліджень Грейді, Вулф, Давоп та Інкс (2023) вивчали громади землеробів і скотарів у районах насильницького конфлікту в Нігерії. До програми входили спільні комітети, фінансування інфраструктурних об’єктів, корисних обом сторонам, підготовка з посередництва та обговорення причин конфлікту. Робота тривала приблизно вісімнадцять місяців. У громадах, які отримали програму, дослідники зафіксували прихильніші ставлення до іншої групи, частіший добровільний міжгруповий контакт і вищі оцінки фізичної безпеки. Спостереження на ринках і суспільних подіях підтримували висновки опитувань. Водночас внески у спеціальній поведінковій грі щодо суспільного блага не збільшилися. Отже, зміни у ставленні, контактах і готовності розділяти витрати на спільне благо потрібно оцінювати окремо. Це сильне польове дослідження конкретної багатокомпонентної програми. Воно не дає змоги приписати весь ефект лише ремонту об’єкта, діалогу чи фінансуванню окремо. Також результати не слід механічно переносити на інший конфлікт, особливо за істотно відмінної правової ситуації та асиметрії насильства. Нігерія: спільне професійне навчання У рандомізованому експерименті Скакко і Воррен (2018) 849 молодих чоловіків із християнських і мусульманських спільнот міста Кадуна залучили до програми професійного навчання. Учасники змішаних груп після шістнадцяти тижнів виявляли менше дискримінаційної поведінки щодо іншої групи, ніж учасники однорідних навчальних груп. Водночас дослідники не виявили відповідних змін у показниках упередженого ставлення. Цей результат принципово важливий: люди можуть поводитися справедливіше раніше, ніж змінять свої загальні переконання. Для оцінювання програм тому потрібні поведінкові показники, а не виключно запитання про симпатію та довіру. Ірак: змішані футбольні команди після насильства У дослідженні Сальми Муси (2020) християн з Іраку, які пережили вимушене переміщення через насильство угруповання «Ісламська держава», випадково розподілили до однорідних або змішаних із мусульманами футбольних команд. Участь у змішаній команді сприяла низці дружніших дій щодо мусульман у спортивному середовищі, зокрема готовності тренуватися разом надалі. Натомість вплив на поведінку в інших повсякденних ситуаціях та на загальні міжгрупові ставлення був обмеженим. Успіх усередині організованого проєкту не гарантує автоматичного перенесення на житло, зайнятість, політичні суперечки чи відносини в ширшій громаді. Саме тому після завершення ініціативи важливо досліджувати, чи збереглися добровільні зв’язки поза її межами. Що повідомляють метааналізи й чого вони не доводять Метааналіз Петтігрю і Тропп переконливо підтверджує загальну закономірність позитивного зв’язку між міжгруповим контактом і нижчими упередженнями. Однак спеціальний перегляд експериментальної доказовості Палак, Гріна і Гріна звернув увагу на значно вужчу кількість належно оцінених польових втручань, проблеми тривалості ефектів і прогалини для окремих типів міжгрупових відносин. Метааналіз Гсіє, Фолкнера та Вікс (2022) охопив 69 експериментальних умов і понад 24 тисячі учасників польових досліджень зі зменшення упереджень. Середній ефект був позитивним, але результати різних втручань істотно відрізнялися, а інтервал прогнозування включав можливість негативних ефектів у нових умовах. Це узагальнення охоплює різні типи програм; його не можна трактувати як числову оцінку ефективності саме спільних громадських проєктів. Таким чином, найсильніша доказова основа стосується потенціалу якісного контакту й окремих перевірених програм. Питання оптимальної тривалості, вартості, стабільності змін, їх поширення між поколіннями та перенесення на громади після масового насильства залишаються відкритими. Коли спільна діяльність може посилити конфлікт Несправедливий розподіл ресурсів і влади Якщо фінансування, контроль над об’єктом, робочі місця або репутаційні вигоди отримує переважно одна група, проєкт здатен закріпити відчуття несправедливості. Особливо небезпечно, коли фінансово сильніші учасники визначають порядок денний, а формально «представлені» інші сторони фактично позбавлені права впливати. Ризик визначають не лише розмір бюджету, а й критерії його розподілу, прозорість закупівель і доступність результату. Дослідження Сагуй, Тауш, Довідіо та Пратто показує, що наголос лише на міжгруповій гармонії за умов нерівності може підтримувати хибні очікування щодо справедливості й послаблювати увагу до структурних проблем. Відтак якісна програма поєднує співпрацю з реальним механізмом виправлення нерівності. Негативний контакт і приниження Публічний конфлікт на робочій зустрічі, образи, знецінення досвіду, нав’язування «правильної» ідентичності чи невиконані обіцянки можуть зміцнити недовіру. Барлоу та співавтори виявили, що негативні контакти за деяких умов сильніше пов’язані зі зростанням упереджень, ніж позитивні — з їх зниженням. Це не означає, що кожна суперечка є шкідливою: значення має спосіб її вирішення, захист учасників і характер повторюваного досвіду. Символічність, виснаження та примус Ризик виникає, коли від учасників систематично вимагають безоплатного часу, емоційної відкритості або публічного свідчення про болісні події, а результати залишаються непомітними. Участь у проєкті не повинна бути умовою отримання життєво необхідної допомоги, соціальних виплат, місця проживання або доступу до послуг. Відмова від участі не повинна впливати на ці права. Не можна ототожнювати відсутність відкритої суперечки з успішною співпрацею. Учасники можуть мовчати через страх втратити ресурс або опинитися під тиском впливової сторони. Анонімний зворотний зв’язок, незалежний розгляд скарг та оцінювання фактичних рішень допомагають побачити те, чого не видно під час урочистих презентацій. Умови, за яких проєкт має кращі шанси на успіх Реальна суспільна потреба та спільне визначення проблеми Починати варто з незалежного аналізу потреб і ресурсів, а не з попередньо підготовленої ідеї «примирення». Проблема має бути значущою для різних груп, а її вирішення — доступним для перевірки. Наприклад, ремонт громадського простору стає спільною справою тоді, коли різні мешканці спільно визначають доступність, функції, правила користування та подальше утримання об’єкта. Спільно обраний результат дає змогу розрізнити предметні суперечності щодо ресурсів і глибші питання визнання та безпеки. Деякі потреби справді можна узгодити в межах одного проєкту; інші потребують окремих політичних, адміністративних або правових рішень. Впливовий і репрезентативний склад учасників Участь має охоплювати тих, на кого вплине проєкт, зокрема людей, яких зазвичай не чують: маломобільних мешканців, людей з інвалідністю, внутрішньо переміщених осіб, жінок із доглядовими обов’язками, літніх людей, молодь. Водночас жоден учасник не зобов’язаний публічно виступати від імені всієї своєї соціальної групи. Вибір представників бажано робити за прозорими критеріями. Окрім формального місця в комітеті, потрібні можливість запропонувати рішення, доступ до документів і право заявити про порушення. Компенсація часу й транспортних витрат допомагає зробити участь доступнішою для тих, хто не може працювати безкоштовно. Правила безпеки й управління конфліктом Перед початком роботи слід погодити правила фізичної безпеки, конфіденційності, недискримінації, реагування на погрози та порядок призупинення зустрічей. Організатори мають визначити, хто відповідає за ці правила й як учасники можуть звернутися по допомогу. У разі ескалації насильства інтереси безпеки мають пріоритет над календарем грантової програми. Незалежна фасилітація може допомагати врегульовувати процедурні суперечки, однак сама присутність фасилітатора не усуває структурної нерівності. Огляд сучасних міжгрупових психологічних втручань наголошує на необхідності узгоджувати методи з реальними умовами конфлікту та обмеженнями їх застосування. Достатня тривалість і можливість продовження Потрібен час, щоб учасники змогли пройти через планування, труднощі, перегляд рішень і спільну відповідальність за результат. Коротка акція може бути корисною для першого знайомства, проте тривала співпраця створює більше нагод перевірити виконання домовленостей. Дослідження Грейді та співавторів охоплювало тривалу діяльність, але не встановило універсальної мінімальної кількості місяців. Важливо планувати утримання створеного об’єкта, відповідальних осіб, витрати й процедуру зміни правил після завершення фінансування. Інакше розчарування через занепад результату може знецінити досвід співпраці. Як організувати спільний проєкт у громаді Етап 1. З’ясувати характер напруження та можливі ризики Спочатку проводять розмови з різними групами окремо, вивчають доступні місцеві дані й з’ясовують, у чому саме полягає проблема: дефіцит житла, доступ до послуг, конфлікт навколо пам’яті, нерівне представництво чи небезпечна поведінка окремих учасників. Фіксують потенційні загрози, асиметрію влади й реальні обмеження спільної роботи. Для цього не потрібно збирати травматичні свідчення, якщо вони не є необхідними для рішення й люди не давали окремої згоди. Перший результат етапу — карта зацікавлених сторін, доступних безпечних форматів участі та умов, за яких проєкт варто відкласти. Етап 2. Визначити мету, яку можна перевірити Мету формулюють як суспільну зміну: скорочення часу очікування на послугу, забезпечення доступності простору, ухвалення спільного правила користування об’єктом. Окремо визначають психологічні та соціальні результати: зменшення дискримінаційної поведінки, зростання добровільної співпраці й передбачуваності взаємодії. Показник «люди стали дружнішими» потребує операційного визначення. Наприклад, чи збільшилася частка добровільних міжгрупових звернень по допомогу? Чи стали однаково доступними створені послуги? Чи зменшилася частота повідомлень про образливе ставлення? Етап 3. Разом створити правила і механізми контролю Потрібні погоджені принципи ухвалення рішень, протокол розподілу бюджету, відповідальність за закупівлі, фіксація незгод і процедура розв’язання скарг. Якщо частина учасників має менше досвіду роботи з бюджетами або документами, організатори забезпечують доступну підтримку. На цьому етапі формуються підстави для процедурної довіри. Правила слід записати простою українською мовою й забезпечити доступність для учасників з різними комунікаційними потребами. Публічні звіти мають захищати особисті дані. Етап 4. Реалізувати невеликі, але змістовні цикли співпраці Замість одного великого завершального заходу проєкт доцільно розділити на перевірювані кроки. Учасники узгоджують завдання, виконують роботу, оцінюють результат і за потреби коригують правила. Це створює низку спостережуваних ситуацій, у яких можна перевірити надійність домовленостей та розв’язати конкретні труднощі. Розподіл завдань має бути справедливим. Непомітна доглядова, адміністративна й організаційна праця також потребує визнання. Показником якісної співпраці є не відсутність помилок, а здатність сторін відповідально їх виправляти. Етап 5. Оцінити результати й передати відповідальність за продовження Оцінювання здійснюють до початку роботи, під час реалізації й після завершення, якщо дозволяють ресурси. Важливо враховувати голоси людей, які не долучилися, припинили участь або отримали менше користі. Підсумок охоплює досягнення матеріальної мети, якість процедури й незалежно виміряні зміни поведінки. План продовження визначає, хто утримуватиме результат і як зберігатимуться механізми участі. Практичний посібник ПРООН із мобілізації громад пропонує поетапну рамку організації громадських ініціатив в українському контексті; це методичний матеріал, а не контрольований експеримент щодо психологічної ефективності. Приклади проєктів та їхні психологічні завдання Спільне облаштування громадського простору Мешканці різних районів або груп спільно обирають функції простору, розподіляють бюджет і встановлюють правила доступу. Психологічне завдання — створити досвід взаємної відповідальності й зрозумілі процедури вирішення майбутніх суперечок. Потрібно передбачити інклюзивність, освітлення, безбар’єрність і механізм повідомлення про порушення. Співкерування сервісом або громадським ресурсом Спільна бібліотека, майстерня, центр підтримки, пункт соціальних послуг чи інфраструктурний об’єкт може стати місцем регулярної координації. Особливо важливо, щоб доступ до ресурсу не залежав від групової належності. У Нігерії саме спільні комітети й інфраструктура становили частину досліджуваної програми. Навчання, майстерні та професійна співпраця Спільне опанування компетентностей поєднує конкретну користь для учасників із можливістю формувати робочі стосунки. За даними рандомізованого дослідження у Нігерії, змішані навчальні групи продемонстрували менше дискримінаційної поведінки, хоча загальні упередження не змінилися. Це аргумент на користь окремого вимірювання поведінки та ставлень. Спорт, мистецтво й волонтерство Творчі та спортивні спільні завдання можуть забезпечити регулярний контакт і досвід взаємної підтримки. Їхній внесок у миробудування залежить від правил участі, розподілу ролей, безпеки й можливості продовжувати взаємодію. Дослідження футбольних команд в Іраку продемонструвало позитивні зміни в спортивних взаємодіях та обмежене перенесення поза них; важливо не перебільшувати наслідки окремих подій. Український контекст: співпраця в умовах війни та відновлення Російська агресія проти України створила масове вимушене переміщення, руйнування інфраструктури, різні досвіди небезпеки й нерівномірний доступ до ресурсів. У цьому контексті спільні проєкти можуть бути інструментом внутрішньосуспільної співпраці між різними групами мешканців, громадськими організаціями, професійними середовищами, місцевою владою та постраждалими спільнотами. Їх потрібно проєктувати з урахуванням відповідальності за агресію, прав постраждалих, поточних ризиків і реальних потреб відновлення. Моделі роботи з локальними суперечками про послуги або ресурси не можна переносити на відносини між державою-агресором та людьми, які зазнали агресії, як на конфлікт двох рівнозначно відповідальних сторін. Участь постраждалих у контакті з кривдниками, прощення чи публічне примирення не є критеріями успішності українських громадських проєктів. Внутрішньо переміщені люди й приймаючі громади Доречними можуть бути спільне проєктування доступу до адміністративних послуг, навчальних можливостей, житла, міського простору та інформації про допомогу. Практична мета — справедливі правила, зниження конкуренції за непрозорі ресурси й можливість реальної участі нових мешканців у рішеннях. Важливо залучати також людей, які не мають часу на довгі зустрічі або перебувають у нестабільних житлових умовах. Програма має відстежувати, чи не створює вона враження привілейованого розподілу допомоги, і пояснювати критерії надання послуг. Універсальні потреби громади та адресна підтримка постраждалих можуть співіснувати, якщо критерії відкриті, справедливі й відповідають правам конкретних людей. Деокуповані й постраждалі громади Першорядне значення мають фізична безпека, можливість отримати допомогу, захист персональних даних і свобода від тиску. Зустрічі можуть бути недоречними, доки тривають загрози або існує ризик розголошення чутливої інформації. Спільні проєкти можуть стосуватися відновлення безпечних маршрутів, доступності послуг і взаємодопомоги, якщо передумови безпеки виконані. Їхня доцільність визначається місцевою оцінкою ризиків та вільним рішенням потенційних учасників. Що дають українські дослідження й методичні матеріали Звіт про соціальну згуртованість в Україні за даними reSCORE 2024 аналізує суспільні відносини й зміни на тлі російського повномасштабного вторгнення. Окремий аналіз горизонтальних зв’язків за reSCORE 2023 допомагає визначати вразливі місця соціальної взаємодії та потенційні напрями роботи. Обидва документи важливі для вивчення контексту, але самі по собі не доводять причинної ефективності конкретного спільного проєкту. Посібник ПРООН із мобілізації громад 2018 року ґрунтується на практиці ініціатив, зокрема у двадцяти громадах Донецької та Луганської областей у 2016–2017 роках. Він корисний для організаційного планування з урахуванням місцевого середовища. Ефективність кожної нової програми для сучасної України потребує окремої перевірки. Як вимірювати відновлення співпраці Матеріальні результати та психологічні наслідки необхідно розглядати як різні групи показників. Новий об’єкт може бути збудований вчасно, але доступ до нього залишитися нерівним. Або люди можуть навчитися домовлятися й співпрацювати, не демонструючи швидкого зростання загальної довіри. Показники процесу До них належать різноманітність і добровільність участі, реальний вплив різних груп на рішення, прозорість бюджету, частка розв’язаних скарг, безпека, доступність зустрічей, частота виконаних домовленостей та справедливість розподілу праці. Важливо оцінювати досвід людей, які залишили проєкт, адже аналіз лише задоволених учасників створює систематичне викривлення. Показники результату Вимірюють користування створеними послугами, добровільні спільні дії, дискримінаційну поведінку, готовність до співпраці, очікування щодо надійності партнерів, відчуття безпеки, ставлення до інших груп і довіру до процедур. Варто окремо досліджувати поширення змін на людей поза проєктом. Польове дослідження Грейді та колег поєднувало опитування, систематичні спостереження й поведінковий експеримент — корисний методологічний приклад того, чому одного опитувального запитання замало. Як відрізнити вплив проєкту від інших змін За можливості використовується порівняння з подібними громадами або учасниками, які ще не отримали програму, вимірювання до та після, незалежний збір даних і подальше спостереження. Рандомізований дизайн у частині умов дозволяє переконливіше перевірити причинний вплив, але потребує окремої оцінки етичності, справедливості й практичної здійсненності. Важливо фіксувати паралельні зміни — відновлення економіки, безпекові події, нові державні програми, зміни складу населення. Якщо оцінювання обмежилося підрахунком відвідувачів, коректно звітувати про охоплення, а не про доведене зниження міжгрупової ворожості. Як розпізнати якісну програму: критерії для організаторів і донорів Якісна програма має чітко названу проблему й пояснення, чому саме спільна робота повинна допомогти її вирішити. Її бюджет, критерії відбору учасників, механізми безпеки та очікувані результати доступні для перевірки. Учасники мають реальну можливість впливати на рішення, повідомляти про недоліки й залишати програму без втрати належних їм прав. Коректна звітність розрізняє зроблені роботи, якість взаємодії та доведені зміни в поведінці чи ставленні. Вона вказує невдалі компоненти, небажані наслідки, вибуття учасників і межі застосування висновків. Критичний перегляд досліджень міжгрупового контакту нагадує, що позитивна історія окремого проєкту не замінює ретельного оцінювання. Проєкт слід переглянути або призупинити за наявності погроз, дискримінації, примусової участі, непрозорого перерозподілу ресурсів, повторюваних скарг без реагування або нав’язування постраждалим небажаних контактів. Відповідальне призупинення заради безпеки іноді є більш фаховим рішенням, ніж виконання формальних показників будь-якою ціною. Поширені запитання Чи можна відновити співпрацю, якщо між групами немає довіри? Так, обмежена процедурна співпраця можлива ще до появи широкої довіри. Її починають із зрозумілих правил, невеликих перевірюваних зобов’язань, прозорих ресурсів і незалежного способу вирішувати порушення. Довіра може змінюватися поступово, але її зростання не слід обіцяти всім учасникам. Чи обов’язкова однакова чисельність представників кожної групи? Чисельна рівність не забезпечує автоматично рівного впливу. Важливі доступ до інформації, компетентна участь, можливість зупинити небезпечне рішення, захист прав менш представлених груп та справедливість користування результатами. Формат представництва потрібно визначати за реальною структурою громади. Чи достатньо провести один спільний захід? Одноденна акція може розпочати знайомство або дати корисний результат. Для відновлення передбачуваних робочих відносин зазвичай потрібні повторювані домовленості, перевірка їх виконання та механізми продовження. Скільки часу має тривати програма, визначають за завданнями й ризиками; універсального науково встановленого терміну немає. Чи працюють спортивні та культурні заходи? Вони можуть поліпшувати конкретні взаємодії, якщо створюють безпечну, справедливу й повторювану співпрацю. Експеримент Муси в Іраку зафіксував поліпшення поведінки в спортивному середовищі, але обмежене перенесення на інші сфери. Оцінювати потрібно як саму програму, так і ширшу поведінку після її завершення. Що робити, якщо учасники мають принципово різні погляди на минулі події? Спочатку визначають, чи існує безпечне предметне завдання, для якого не потрібно примушувати людей змінювати оцінку пережитого. Право на незгоду, правду, відповідальність і справедливість зберігається. Якщо конфлікт стосується безпосереднього насильства або примусу, необхідні захист постраждалих та належні правові механізми, а не вимога «порозумітися» заради проєкту. Чи може спільний проєкт погіршити ситуацію? Так. Нерівність влади, образи, вимушений контакт, непрозорий розподіл ресурсів і невиконані обіцянки здатні посилювати ворожість. Тому програма потребує попередньої оцінки ризиків, регулярного зворотного зв’язку й реальної можливості припинення небезпечних практик. Чи означає спільна робота примирення або прощення? Ні. Співпраця є конкретною формою поведінки й організації спільного життя. Примирення, прощення, визнання відповідальності та відновлення справедливості мають власні умови й значення. Постраждала людина або громада має право не брати участі в проєкті чи діалозі з особами, які завдали шкоди. Як зрозуміти, що проєкт справді вплинув на міжгрупові відносини? Потрібно порівнювати стан до і після, за можливості мати належну групу порівняння, вимірювати спостережувану поведінку й перевіряти, чи не виникло побічних наслідків. Висновок має відповідати силі доказів: позитивні відгуки учасників свідчать про їхній досвід, але окремо не доводять причинне зменшення ворожості. Підсумок Спільні проєкти можуть відновлювати співпрацю між групами через реальну взаємозалежність, послідовне виконання домовленостей, зниження невизначеності та створення нових правил участі. Найбільшу наукову цінність для оцінки цього підходу мають дослідження, у яких вимірювали фактичну поведінку та результати за межами безпосередніх учасників. Їхні висновки підтримують можливість позитивних змін за відповідних умов і водночас вказують на обмеження перенесення ефектів та нерівномірність результатів. Для українських громад пріоритетами залишаються безпека, добровільність, права постраждалих, прозорий розподіл ресурсів, реальний вплив усіх залучених груп і відповідальність за наслідки рішень. Відновлення суспільних зв’язків потребує послідовної практики справедливого співжиття, яку можна перевіряти, змінювати й підтримувати після завершення окремого проєкту. Пов’язані статті Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека — про організацію безпечної розмови, що може супроводжувати спільні проєкти. Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання — про ширші психологічні засади миробудування. Теорія міжгрупового контакту: умови Олпорта, сучасні докази та обмеження — про наукове пояснення впливу міжгрупової взаємодії. Соціальна згуртованість: чинники, прояви й вимірювання — про ширші суспільні зв’язки й показники їхньої якості. Деескалація міжгрупового конфлікту: методи та умови безпеки — про реагування на зростання напруги між групами. Активне слухання в діалозі між конфліктуючими групами Діалог після масового насильства: ризики повторної травматизації Джерела Barlow, F. K., Paolini, S., Pedersen, A., Hornsey, M. J., Radke, H. R., Harwood, J., Rubin, M., & Sibley, C. G. (2012). The contact caveat: Negative contact predicts increased prejudice more than positive contact predicts reduced prejudice. Personality and Social Psychology Bulletin, 38(12), 1629–1643. https://doi.org/10.1177/0146167212457953 Čehajić-Clancy, S., & Halperin, E. (2024). Advancing research and practice of psychological intergroup interventions. Nature Reviews Psychology. https://www.nature.com/articles/s44159-024-00330-z Gaertner, S. L., Dovidio, J. F., Anastasio, P. A., Bachman, B. A., & Rust, M. C. (1993). The common ingroup identity model: Recategorization and the reduction of intergroup bias. European Review of Social Psychology, 4(1), 1–26. https://doi.org/10.1080/14792779343000004 Grady, C., Wolfe, R., Dawop, D., & Inks, L. (2023). How contact can promote societal change amid conflict: An intergroup contact field experiment in Nigeria. Proceedings of the National Academy of Sciences, 120(43), e2304882120. https://doi.org/10.1073/pnas.2304882120 Hsieh, W., Faulkner, N., & Wickes, R. (2022). What reduces prejudice in the real world? A meta-analysis of prejudice reduction field experiments. British Journal of Social Psychology, 61(3), 689–710. https://doi.org/10.1111/bjso.12509 Mousa, S. (2020). Building social cohesion between Christians and Muslims through soccer in post-ISIS Iraq. Science, 369(6505), 866–870. https://doi.org/10.1126/science.abb3153 Paluck, E. L., Green, S. A., & Green, D. P. (2019). The contact hypothesis re-evaluated. Behavioural Public Policy, 3(2), 129–158. https://doi.org/10.1017/bpp.2018.25 Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. https://doi.org/10.1037/0022-3514.90.5.751 Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2008). How does intergroup contact reduce prejudice? Meta-analytic tests of three mediators. European Journal of Social Psychology, 38(6), 922–934. https://doi.org/10.1002/ejsp.504 Saguy, T., Tausch, N., Dovidio, J. F., & Pratto, F. (2009). The irony of harmony: Intergroup contact can produce false expectations for equality. Psychological Science, 20(1), 114–121. https://doi.org/10.1111/j.1467-9280.2008.02261.x Scacco, A., & Warren, S. S. (2018). Can social contact reduce prejudice and discrimination? Evidence from a field experiment in Nigeria. American Political Science Review, 112(3), 654–677. https://doi.org/10.1017/S0003055418000151 Sherif, M. (1958). Superordinate goals in the reduction of intergroup conflict. American Journal of Sociology, 63(4), 349–356. https://doi.org/10.1086/222258 United Nations Development Programme. (2018). Community mobilization: UNDP approach towards community security and social cohesion. https://www.undp.org/ukraine/publications/community-mobilization-undp-approach-towards-community-security-and-social-cohesion United Nations Development Programme. (2024). Social cohesion in Ukraine: Understanding horizontal relations based on reSCORE 2023 index (Part II). https://www.undp.org/ukraine/publications/social-cohesion-ukraine-understanding-horizontal-relations-based-rescore-2023-index-part-ii United Nations Development Programme. (2024). Social cohesion in Ukraine: Key trends based on reSCORE 2024. https://www.undp.org/ukraine/publications/social-cohesion-ukraine-key-trends-based-rescore-2024

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Міжгрупове прощення — це зміна ставлення людей, які ототожнюють себе з постраждалою спільнотою, до іншої групи, пов’язаної із заподіяною шкодою. Воно може виявлятися у зменшенні бажання помсти, ворожості та готовності приписувати провину всім членам іншої групи. Водночас людина може зберігати гнів, вимагати відповідальності, підтримувати правосуддя й обирати дистанцію. Міжгрупове прощення є добровільним психологічним процесом, можливість і зміст якого залежать від характеру насильства, безпеки, визнання шкоди, групових норм та уявлень про справедливість (Van Tongeren та співавт., 2014; Turizo-Palencia та співавт., 2026). Питання прощення особливо складне після війни, масових злочинів, дискримінації, примусового переміщення та багаторічної ворожнечі. Запитання «чи можна пробачити?» має різні значення для безпосередньо постраждалої людини, її родини, ширшої спільноти й державних інституцій. Для психологічного аналізу принципово зберігати відмінність між особистим вибором, колективними настановами, юридичною відповідальністю та політичними рішеннями. Що означає міжгрупове прощення Прощення в міжгруповому контексті виникає тоді, коли заподіяна шкода осмислюється через належність до спільнот: «нашій групі завдали шкоди представники іншої групи». Людина може не бути безпосередньою жертвою конкретного злочину, але переживати пов’язані з ним колективні емоції, солідарність із постраждалими, обурення й вимоги справедливості. Такі переживання формуються через особистий досвід, спогади родини, суспільні наративи й доступну інформацію. Наукові дослідження вимірюють міжгрупове прощення по-різному: через готовність послабити ворожість, відмовитися від узагальненої помсти, допустити майбутню співпрацю або через оцінку можливості пробачення іншій групі. Ці показники відображають споріднені, але не тотожні процеси. Готовність підтримати мирне співіснування, наприклад, може спиратися на прагнення безпеки і не передбачати прощення (Van Tongeren та співавт., 2014). Психологічне прощення може бути спрямоване на конкретних осіб, на узагальнений образ групи або на колективну відповідальність, яку їй приписують. Саме об’єкт прощення потребує уточнення. Оцінка окремої людини, яка визнала злочини, відрізняється від оцінки інституції, що організувала насильство, або суспільства, у якому існують різні позиції та форми участі. Чи може група прощати як єдине ціле Група складається з людей з різним досвідом, потребами та правами. Публічна заява представників спільноти про прощення є колективним символічним актом, тоді як реальні погляди учасників можуть залишатися різними. Ні політичний лідер, ні громадська організація, ні релігійний діяч не отримує автоматично права вирішувати за кожного постраждалого, коли й кого слід пробачити. Експериментальні роботи досліджують, як групові акти прощення впливають на відчуття справедливості та ставлення до іншої групи. Отримані ефекти залежать від того, хто уповноважений говорити від імені спільноти і як сприймають такий акт її члени (Wenzel і Okimoto, 2015). Прощення, примирення, довіра і справедливість: ключові відмінності Прощення стосується ставлення до заподіяної шкоди та її виконавців. Примирення стосується відновлення або створення певних відносин між сторонами. Довіра є очікуванням, що поведінка іншої сторони буде достатньо надійною, передбачуваною та безпечною. Правосуддя стосується встановлення фактів, відповідальності та захисту прав. Відшкодування шкоди охоплює конкретні способи реагування на втрати й порушені права. Людина може пробачити конкретному винуватцю, не відновлюючи з ним зв’язку. Може брати участь у спільній відбудові чи підтримувати дипломатичне врегулювання, зберігаючи недовіру і відмовляючись пробачати. Може не відчувати особистої потреби в покаранні, водночас вимагаючи незалежного розслідування злочинів. Важливо, щоб ці варіанти залишалися доступними без морального тиску. Поняття міжгрупової довіри допомагає розібратися, чому зменшення ворожості ще не створює умов для безпечної співпраці. Окремо варто розглядати справедливість і примирення після насильства: визнання шкоди, доступ до правосуддя і гарантії неповторення мають власну цінність незалежно від того, чи настає прощення. Чого прощення не скасовує Прощення не змінює факту вчиненого злочину, не ліквідує юридичної відповідальності і не доводить, що відновлено довіру. Відмова пробачати також не засвідчує нездатності людини до відновлення або до мирного співіснування. Для досліджень правосуддя та постконфліктних програм ці розмежування запобігають хибній оцінці успіху лише за рівнем декларованої прихильності до прощення (Noor, 2016; Turizo-Palencia та співавт., 2026). Чому прощення має залишатися добровільним Добровільність означає право людини самостійно визначати ставлення до кривдника, межі можливого контакту та темп психологічних змін. Вона передбачає можливість погодитися, відмовитися або змінити рішення без втрати доступу до допомоги, без осуду та санкцій. У ситуації міжгрупового насильства добровільність має і практичні передумови: відсутність погроз, реальну безпеку, інформацію про мету програми, можливість вийти з неї та незалежний доступ до правосуддя. Заклики «заради миру потрібно пробачити» можуть створювати додатковий тягар для людей, які вже зазнали втрат. Якщо публічне прощення стає умовою соціального схвалення, отримання допомоги, повернення до громади чи участі в переговорах, воно втрачає характер вільного вибору. Під час тривалого насильства тиск особливо небезпечний: від постраждалих вимагають зміни емоцій, тоді як джерела загрози залишаються чинними. У сучасних дослідженнях примирення увага приділяється різним психологічним потребам сторін. Постраждалим важливі голос, визнання їхньої гідності та можливість впливати на рішення. Для представників групи, пов’язаної з кривдою, питання морального образу і прийняття може відігравати іншу роль. Така відмінність допомагає зрозуміти, чому нав’язування однакового емоційного сценарію всім учасникам часто ігнорує реальний розподіл влади та відповідальності (Shnabel і Nadler, 2008; Shnabel і Ullrich, 2026). Що показують метааналізи і систематичні огляди Метааналіз міжгрупового прощення, який об’єднав 43 дослідження, встановив низку статистичних зв’язків між готовністю пробачати, довірою, емпатією, колективною провиною, негативними емоціями та груповою ідентичністю. Це підтверджує, що прощення пов’язане з ширшою системою міжгрупових уявлень. Величина й напрямок кореляцій самі по собі не встановлюють, що певне почуття є причиною прощення або що його можна викликати універсальним втручанням (Van Tongeren та співавт., 2014). Систематичний огляд 2026 року охопив 30 публікацій, що представляли 35 окремих досліджень у контекстах збройних конфліктів. Дослідники пов’язують готовність пробачати з визнанням завданої шкоди, вибаченнями, справедливістю, культурними та релігійними переконаннями й гарантіями неповторення. Недовіра і тяжкість порушень часто пов’язані з меншою готовністю до прощення. Результати відрізняються залежно від контексту, способів вимірювання та характеристик вибірок; універсального причинного рецепта цей огляд не пропонує (Turizo-Palencia та співавт., 2026). Ці два огляди потрібно читати разом: перший систематизує ширші соціально-психологічні зв’язки, другий наближає аналіз до реальності збройного насильства. Їхні висновки підтримують уважне ставлення до багаторівневих чинників прощення, але залишають відкритим питання довготривалих ефектів конкретних програм, особливо в умовах війни, що триває. Психологічні механізми міжгрупового прощення Емоції: гнів, страх, співчуття і колективна провина Міжгрупова кривда може викликати гнів через несправедливість, страх повторення загрози, огиду до жорстокості, сором чи колективну скорботу. Ці переживання мають різні функції. Гнів іноді підтримує вимоги відповідальності та захисту прав, тоді як страх пов’язаний із потребою уникати небезпеки. Психологічна робота починається з розуміння значення емоції у певних обставинах, а не з вимоги якнайшвидше її приглушити. Емпатія до конкретного представника іншої групи може зменшувати узагальнення про його особисті наміри. Водночас здатність уявити чужі переживання не створює обов’язку пробачити злочин і не встановлює ступеня юридичної відповідальності. Метааналіз виявляє зв’язок прощення з позитивнішими міжгруповими оцінками, проте взаємний вплив змінних і соціальних умов потребує обережного тлумачення (Van Tongeren та співавт., 2014). Колективна провина стосується переживання відповідальності за дії своєї групи. Її поява залежить від того, чи визнає людина відповідні факти, як осмислює належність до групи та чи бачить можливість виправити шкоду. Публічне визнання відповідальності може бути важливим сигналом, але зміни в переживаннях винуватої та постраждалої спільнот мають різну психологічну логіку (Shnabel і Ullrich, 2026). Групова ідентичність і межі узагальнення провини Коли насильство трактують як дію «їх усіх» проти «нас усіх», окремі люди дедалі частіше оцінюються через групову належність. Спроби змінити цю оцінку можуть спиратися на інформацію про різні позиції всередині іншої спільноти, індивідуальну відповідальність і конкретні вчинки. Проте збереження групової пам’яті та солідарності із жертвами є самостійними потребами постраждалих. Звернення до спільної людяності інколи посилює готовність пробачати, проте можливі супутні соціальні ефекти. В експерименті з учасниками, які належали до історично постраждалої групи, акцент на загальнолюдській ідентичності підвищував показники прощення, водночас знижуючи наміри брати участь у колективних діях. Дослідження було окремим експериментом і не дає підстав поширювати цей ефект на всі суспільства; воно переконливо формулює ризик програми, яка вимірює тільки прихильність до прощення (Greenaway, Quinn і Louis, 2011). Відчуття, що інша сторона розуміє пережите Постраждалі можуть оцінювати, чи розуміють представники іншої групи їхню історію, біль, погляди й потреби. Таке відчуття є ширшим за формальну ввічливість: воно стосується визнання точки зору і гідності постраждалих. Від нього можуть залежати інтерпретації майбутніх дій іншої групи. У трьоххвильовому дослідженні з 743 учасниками в Україні відчуття зрозумілості з боку росіян передбачало подальші зміни у сприйнятті позитивного ставлення, довірі та готовності пробачати. Дані збиралися приблизно за шість місяців до повномасштабного вторгнення Росії 2022 року. Отже, дослідження висвітлює один психологічний механізм у конкретний період і не визначає ставлення українців після подальшої ескалації воєнних злочинів та руйнувань (Brik та співавт., 2024). Пам’ять про насильство та історія відносин Колективні спогади допомагають суспільствам називати порушення, вшановувати загиблих та передавати знання про небезпеки. Водночас образи минулого впливають на припущення про наміри інших груп. У різних спільнот можуть бути несумісні історичні оповіді, різний доступ до документів і нерівні можливості публічного висловлювання. Робота з пам’яттю потребує перевірки фактів, права постраждалих свідчити та захисту від заперечення злочинів. Для аналізу прощення важливо, чи визнають факти насильства, а не лише чи зменшується емоційна напруга в розмові. Психологічна готовність до діалогу не дає права переписувати встановлену відповідальність. За яких умов готовність пробачати може змінюватися Визнання завданої шкоди і правдивість свідчень Визнання означає конкретизацію того, що сталося, хто постраждав і які права були порушені. Для постраждалих значущі точні слова, правдиві свідчення та відсутність звинувачення жертв. Узагальнені фрази про «трагічні події» інколи маскують відповідальність і поглиблюють недовіру. Огляд досліджень у збройних конфліктах вказує, що визнання шкоди належить до чинників, які часто супроводжують вищу готовність пробачати. Водночас реакція на визнання визначається його достовірністю, контекстом і тим, які реальні дії за ним стоять (Turizo-Palencia та співавт., 2026). Вибачення, щирість і відповідальність Вибачення може містити називання шкоди, визнання відповідальності, співчуття постраждалим, відмову від виправдань і зобов’язання змінити поведінку. Його значення визначають зміст, особа мовця, її повноваження, попередні дії та здатність виконати обіцянки. Соціально-психологічні експерименти показують, що групові вибачення можуть як покращувати, так і погіршувати реакцію на кривдника залежно від того, як сприймається їхня емоційна та моральна складова. Сам факт виголошення вибачення не створює автоматичного прощення (Wohl, Hornsey і Bennett, 2012). Справедливість, репарації та гарантії неповторення Для багатьох постраждалих зміна ставлення залежить від того, чи розслідують злочини, чи надають доступ до правосуддя, чи визнають збитки та чи існують надійні гарантії безпеки. Йдеться про матеріальні й символічні форми відшкодування, інституційні зміни, захист свідків, повернення прав та механізми контролю повторного насильства. Конкретний набір засобів залежить від правових обставин. В огляді збройних конфліктів заходи справедливості й гарантії неповторення згадуються серед чинників готовності пробачати. Це підтримує висновок, що психологічні очікування постраждалих пов’язані з реальною організацією суспільного життя, а не лише з їхньою здатністю регулювати емоції (Turizo-Palencia та співавт., 2026). Безпека, час і відсутність примусу Досвід повторної загрози може посилювати обережність і зберігати дистанцію навіть після окремих жестів визнання. Час після насильства не діє як автоматичне лікування від недовіри. Важливі реальні зміни умов: припинення небезпеки, доступність допомоги, захист прав, стабільність інституцій та можливість обирати формат контактів. Саме тому одноразове заняття, церемонія чи міжгрупова зустріч не становить достатньої підстави для висновку, що процес прощення відбувся або що отримані зміни збережуться через роки. Дослідники повинні оцінювати також небажані наслідки і досвід людей, які відмовилися брати участь. Коли прощення може бути недоречним запитом до постраждалих Після вбивств, катувань, сексуального насильства, насильницьких зникнень, депортації чи руйнування житла потреби людей суттєво відрізняються. Частині постраждалих може бути важливо уникати будь-якого контакту з винуватцями; іншим — отримати правду, пройти судовий процес, повернути близьких або дім. Психологічне поняття прощення не має витісняти конкретні потреби, з якими люди звертаються по допомогу. Особливу проблему становить вимога простити за відсутності визнання фактів, припинення насильства або гарантій безпеки. У таких умовах публічний заклик до прощення може бути інструментом тиску, запереченням права на гнів, способом уникнути відповідальності чи нав’язуванням примирення заради політичної зручності. Ризик виникає також тоді, коли відмова від участі сприймається як ознака ворожості чи психологічної незрілості. Здатність захищати себе, наполягати на відшкодуванні та визначати особисті межі є частиною автономії людини. Соціальним інституціям варто оцінювати не частку тих, хто проголосив прощення, а умови безпеки, справедливості й участі, доступні всім, зокрема тим, хто відмовляється від примирливих практик (Shnabel і Ullrich, 2026). Міжгрупове прощення під час війни Росії проти України Російська агресія проти України має встановлений міжнародно-правовий контекст: Генеральна Асамблея ООН у резолюції ES-11/1 від 2 березня 2022 року засудила агресію Російської Федерації та вимагала виведення російських військ з України (Генеральна Асамблея ООН, 2022). Психологічні дослідження міжгрупових ставлень мають враховувати цю асиметрію відповідальності, характер насильства і становище постраждалих. Для України важливо розрізняти ставлення до держави-агресора, конкретних виконавців злочинів, людей, які підтримують насильство, і осіб, які діють інакше. Таке розрізнення допомагає точніше аналізувати соціальні оцінки, але не змінює правового статусу агресії й не вимагає примирення з людьми, які завдали шкоди. Питання особистого прощення належить тим, хто пережив насильство та його наслідки. Які висновки дає українське дослідження Дослідження Брика та співавторів показало, що в опитаних українців до повномасштабного вторгнення відчуття зрозумілості своєї позиції з боку росіян пов’язувалося з подальшими змінами довіри та готовності пробачати. Воно має сильну методологічну рису — повторні вимірювання, але відображає конкретний історичний період до лютого 2022 року. Використовувати його як доказ теперішньої готовності українського суспільства до прощення було б методологічною помилкою (Brik та співавт., 2024). У відновленні деокупованих громад, співжитті місцевих жителів і вимушено переміщених осіб, співпраці різних соціальних груп та поверненні людей до громад виникають власні задачі довіри. Тут можуть бути потрібні зрозумілі процедури розподілу допомоги, участь у місцевих рішеннях, запобігання стигматизації, робота з чутками та гарантії безпеки. Такі задачі потрібно вирішувати за їхнім змістом, не підміняючи їх закликом до взаємного прощення. Мирне співіснування можливе без вимоги пробачати Підтримка цивільної безпеки, правил взаємодії, правосуддя, доступу до послуг і відбудови може розпочинатися без психологічного прощення. Це важливе розмежування для громад, у яких люди мають різний досвід окупації, втрат, виїзду та повернення. Формальне досягнення згоди між представниками установ не дає підстав очікувати однакових емоцій від усіх мешканців. Міжгруповий контакт і діалог: потенціал та ризики Міжгруповий контакт у певних умовах може зменшувати упередження, сприяти індивідуалізації образу іншого та відкривати нову інформацію про позиції людей. Узагальнені дані про контакт не доводять, що зустрічі між постраждалими та кривдниками безпечні або що вони мають вести до прощення. Умови контакту, нерівність влади, реальні загрози та готовність сторін потребують самостійної оцінки (Pettigrew і Tropp, 2006). У діалоговій роботі особливо важливі попередня підготовка, право відмовитися, незалежна фасилітація, зрозумілі правила, можливість призупинити зустріч і захист конфіденційності. Публічна трансляція чи вимога розповісти про пережите може порушити ці умови. Контакт, побудований на запереченні насильства або тиску до «взаємного вибачення», здатен поглибити недовіру. Детальніше наукові умови контактних ефектів розкриває стаття «Теорія міжгрупового контакту: умови Олпорта, сучасні докази та обмеження». У контексті прощення ключове питання полягає в тому, чи отримують люди свободу вибору і реальні гарантії безпеки. Роль політиків, медіаторів, громадських організацій і психологів Політичні та громадські лідери можуть ініціювати визнання порушень, організовувати публічні консультації, підтримувати доступ до правосуддя й відшкодування, сприяти участі постраждалих. Їхня відповідальність полягає у створенні інституційних умов, за яких люди можуть безпечно формувати власне ставлення. Декларація про «загальне прощення» без належного представництва ризикує заглушити розмаїття голосів. Для психологів, соціальних працівників та фасилітаторів основне завдання — прояснювати потреби учасників і відстежувати, чи не виникає примус. Практична програма має передбачати первинну оцінку ризиків, інформовану згоду, можливість перенаправлення по спеціалізовану допомогу, незалежний механізм скарг і процедуру зупинення роботи. При цьому професійна підтримка може стосуватися переживання гніву, скорботи та невизначеності, не ставлячи прощення її обов’язковим результатом. Громадам корисно починати з доступних завдань: відновлення документів та послуг, прозорого ухвалення рішень, підтримки людей із різним досвідом війни, запобігання дискримінації, відшкодування та інклюзивної участі. Такі кроки здатні створювати основу для майбутньої довіри, хоча їхні результати потрібно перевіряти окремими показниками. Можливі небажані наслідки програм прощення Оцінюючи програму, варто перевіряти, чи не перетворюється прощення на соціальний обов’язок; чи зберігається право постраждалих вимагати справедливості; чи не підміняють розслідування символічною церемонією; чи врахована нерівність влади і безпеки; чи не надається публічний голос переважно людям, які погоджуються з організаторами. Дослідження про спільну людяність та колективні дії показало можливість ситуації, коли зростання готовності пробачати супроводжується зменшенням намірів боротися за зміни. Автори описали конкретний експериментальний контекст, але його висновок важливий для дизайну програм: короткочасне зменшення напруження не може бути єдиним критерієм користі для постраждалої групи (Greenaway, Quinn і Louis, 2011). Додатковими ризиками є повторне переживання тяжких подій під час примусових свідчень, загострення конфліктів усередині постраждалої спільноти, використання особистих історій у пропаганді, порушення конфіденційності та ретравматизація. Організація повинна реагувати на повідомлення про такі наслідки, а не пояснювати їх «опором примиренню». Як науково оцінювати втручання Вимірювання одного показника «готовності простити» дає вузьку картину. Повніша оцінка розділяє добровільність участі, відчуття безпеки, довіру до конкретних людей та інституцій, ставлення до відповідальності, підтримку правосуддя, психологічний стан учасників і реальні форми співпраці. Слід окремо фіксувати небажані ефекти й причини відмови від участі. Дослідження мають порівнювати групи до і після втручання, за можливості використовувати належну контрольну групу, тривалі спостереження й прозорі критерії результату. Якщо участь добровільна, люди, які погодилися, можуть відрізнятися від тих, хто відмовився. Тому самі лише високі оцінки після заняття не доводять ефективності програми. Показники правосуддя та інституційної довіри не можна звести до одного психологічного індексу. Зокрема, важливо перевіряти, чи можуть учасники відмовитися без наслідків, чи зберігають вони можливість звернення до суду, чи доступні механізми відшкодування шкоди. Систематичний огляд 2026 року свідчить про неоднорідність емпіричних підходів до прощення в збройних конфліктах, отже уніфікований перелік методів з гарантованою ефективністю поки не обґрунтований (Turizo-Palencia та співавт., 2026). Часті запитання Чи зобов’язані постраждалі пробачати заради миру? Ні. Суспільна безпека, правосуддя та мирні процедури можуть підтримуватися незалежно від особистого рішення про прощення. Людина має право визначати власні межі, відмовлятися від контакту і вимагати відповідальності за заподіяну шкоду. Чи означає непрощення, що людина переживає травматичний розлад? Ні. Ставлення до кривдників та вимоги справедливості самі по собі не визначають клінічного стану. Психічні розлади встановлюють за окремими діагностичними критеріями та професійним обстеженням. Відмова пробачати не є діагнозом і не може використовуватися як показник невдалого психологічного відновлення. Чи можна пробачити без вибачення винуватця? Деякі люди самостійно змінюють своє ставлення навіть за відсутності вибачення. Інші пов’язують можливість прощення з визнанням насильства та конкретними діями кривдника. Наукові дані показують значення контексту і вибачень, але не встановлюють одного обов’язкового шляху для всіх (Wohl, Hornsey і Bennett, 2012). Чи тотожні прощення і відмова від покарання? Ні. Прощення стосується особистого чи групового ставлення; кримінальна відповідальність і гарантії прав постраждалих визначаються правовими процедурами. Рішення пробачити не звільняє від юридичних наслідків злочину. Чи можна відновити співпрацю без прощення? Так. Люди та установи можуть погоджувати правила безпечного співіснування, спільно забезпечувати послуги й виконувати правові рішення, зберігаючи особисту дистанцію. Для довіри вирішальними є спостережувані дії та сталі гарантії, а не декларації про зміну почуттів. Чи покращує прощення психологічне благополуччя кожного? Дослідження встановлюють різні зв’язки між прощенням і психологічними показниками, але їх неможливо автоматично переносити на всіх постраждалих від війни. Добровільність, характер злочину, поточна загроза й наявність справедливості змінюють сенс такого вибору. Використовувати прощення як норматив «здорової реакції» на насильство науково необґрунтовано (Turizo-Palencia та співавт., 2026). Чи може офіційне вибачення держави створити міжгрупове прощення? Офіційне вибачення може бути важливим кроком до визнання відповідальності, однак реакції постраждалих різняться. Суттєве значення має щирість, повноваження мовця, конкретний зміст вибачення, відшкодування та подальші дії. У дослідженнях групових вибачень виявлено різні, залежні від контексту результати (Wohl, Hornsey і Bennett, 2012). Як розмовляти про прощення з людьми, які пережили насильство? Починати варто із запитання про їхні власні потреби: безпеку, правду, допомогу, правосуддя, пам’ять про загиблих, можливість залишатися на відстані. Говорити про прощення доречно тоді, коли сама людина хоче розглядати це питання. Важливо не оцінювати її реакцію за ступенем примирливості та зберігати право завершити розмову. Висновок Міжгрупове прощення є контекстно залежним психологічним процесом, який може супроводжувати зміну відносин після насильства. Дослідження пов’язують його з довірою, емпатією, сприйняттям відповідальності, визнанням шкоди й можливістю справедливого відновлення, проте ці зв’язки не утворюють універсального сценарію. Добровільність, безпека та права постраждалих визначають етичні межі будь-якого втручання. Суспільство здатне будувати мирні відносини через правосуддя, захист прав, відшкодування та надійну співпрацю, поважаючи рішення кожної людини щодо особистого прощення. Пов’язані статті Міжгрупова довіра: як виникає, руйнується і відновлюється — умови появи і відновлення довіри між спільнотами. Справедливість і примирення після насильства: взаємозв’язки — як пов’язані відповідальність, права постраждалих і суспільне відновлення. Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання — науковий контекст миробудування та психології конфліктів. Прощення: що це, чим відрізняється від примирення і чому не означає виправдання шкоди — індивідуальний вимір поняття. Теорія міжгрупового контакту: умови Олпорта, сучасні докази та обмеження — що відомо про контакти між групами. Колективне вибачення: коли воно допомагає відновити довіру Джерела Brik, T., Livingstone, A. G., Chayinska, M., & Bliznyuk, E. (2024). How feeling understood predicts trust and willingness to forgive in the midst of violent intergroup conflict: Longitudinal evidence from Ukraine. Social Psychological and Personality Science, 15(5), 487–497. https://doi.org/10.1177/19485506231183195. Greenaway, K. H., Quinn, E. A., & Louis, W. R. (2011). Appealing to common humanity increases forgiveness but reduces collective action among victims of historical atrocities. European Journal of Social Psychology, 41(5), 569–573. https://doi.org/10.1002/ejsp.802. Noor, M. (2016). Suffering need not beget suffering: Why we forgive. Current Opinion in Psychology, 11, 100–104. https://doi.org/10.1016/j.copsyc.2016.06.013. Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. https://doi.org/10.1037/0022-3514.90.5.751. Shnabel, N., & Nadler, A. (2008). A needs-based model of reconciliation: Satisfying the differential emotional needs of victim and perpetrator as a key to promoting reconciliation. Journal of Personality and Social Psychology, 94(1), 116–132. https://doi.org/10.1037/0022-3514.94.1.116. Shnabel, N., & Ullrich, J. (2026). Identity needs in intergroup relations: Between the age of apology and victimhood culture. Annual Review of Psychology, 77, 285–310. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-022625-112840. Turizo-Palencia, Y., Avila Paternina, K. A., De La Hoz Maldonado, A., & Núñez Menco, S. S. (2026). Willingness to forgive in contexts of armed conflict: A systematic review. Acta Psychologica, 266, 106764. https://doi.org/10.1016/j.actpsy.2026.106764. United Nations General Assembly. (2022, March 2). Aggression against Ukraine (Resolution ES-11/1). Офіційний документ ООН. Van Tongeren, D. R., Burnette, J. L., O’Boyle, E., Worthington, E. L., & Forsyth, D. R. (2014). A meta-analysis of intergroup forgiveness. The Journal of Positive Psychology, 9(1), 81–95. https://doi.org/10.1080/17439760.2013.844268. Wenzel, M., & Okimoto, T. G. (2015). We forgive: A group’s act of forgiveness and its restorative effects on members’ feelings of justice and sentiments towards the offender group. Group Processes & Intergroup Relations, 18(5), 655–675. https://doi.org/10.1177/1368430215586274. Wohl, M. J. A., Hornsey, M. J., & Bennett, S. H. (2012). Why group apologies succeed and fail: Intergroup forgiveness and the role of primary and secondary emotions. Journal of Personality and Social Psychology, 102(2), 306–322. https://doi.org/10.1037/a0024838.

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Конкурентна віктимність — це психологічна тенденція членів однієї групи доводити, що їхня спільнота постраждала сильніше, зазнала більшої несправедливості або заслуговує на більше визнання страждань, ніж інша група. Таке змагання може виникати після міжгрупового насильства, у суперечках про історичну пам’ять, між спільнотами, які зазнали дискримінації, та під час розподілу суспільної уваги. Його предметом стають не лише масштаби втрат, а й право бути почутими, отримати моральне визнання, захист і відшкодування шкоди. Noor та ін., 2012; Young і Sullivan, 2016. Ключ до розуміння явища — відмінність між обґрунтованим визнанням реальної кривди та порівняльним твердженням, за яким увага до страждання іншої групи нібито зменшує значущість власного. Постраждалі мають право вимагати правди, безпеки, справедливості та відшкодування. Конкурентна віктимність починається там, де це право вбудовується в міжгрупове змагання за вищий статус постраждалого, а визнання іншого сприймається як власна втрата. Дослідження пов’язують конкурентну віктимність із меншою готовністю до міжгрупового прощення, недовірою та конфліктними інтерпретаціями минулого. Водночас причинні зв’язки, величина впливу й можливість зменшити змагання залежать від історичного контексту, реальної нерівності, безпеки та форм визнання. Психологічне пояснення не встановлює, хто юридично відповідальний за насильство, і не створює обов’язку постраждалих пробачати. Noor та ін., 2008; Bilali і Vollhardt, 2019. Що означає конкурентна віктимність у психології Термін «віктимність» у цьому контексті стосується групового сприйняття себе як постраждалих, а «конкурентна» вказує на порівняння з іншими спільнотами. У міжнародній соціальній психології поняття позначають як competitive victimhood. Воно описує переконання, суспільні наративи й міжгрупову поведінку, а не клінічний діагноз, особистісний розлад чи достовірний вимір того, наскільки люди насправді постраждали. Noor та ін., 2012. Уявімо дві громади, які втратили людей, житло або можливості через різні події. Обидві потребують допомоги та визнання. Конкурентний механізм з’являється, коли громадське обговорення переходить від запитань «Яку шкоду зазнали люди?» та «Що необхідно відновити?» до боротьби за твердження «Лише наш досвід достатньо серйозний, щоб бути почутим». Розповідь про власні втрати починає супроводжуватися применшенням чужих або підозрою, що співчуття до інших відбирає увагу й ресурси. Така конкуренція може відбуватися між сторонами тривалого конфлікту, між різними постраждалими групами, які не заподіяли одна одній шкоди, а також усередині суспільства між людьми з неоднаковим досвідом війни, переселення чи дискримінації. Однак саме по собі порівняння обсягу втрат у суді, гуманітарному обліку чи державній політиці є необхідною практикою оцінювання шкоди. Конкурентна віктимність характеризує передусім психологічне й символічне протистояння довкола статусу жертви та суспільного визнання. Young і Sullivan, 2016. Як виникло й розвивалося наукове поняття Дослідження міжгрупової пам’яті, ідентичності та прощення показали, що групи часто оцінюють власний досвід насильства інакше, ніж досвід опонентів. У 2008 році Масі Нур та співавтори дослідили зв’язок конкурентної віктимності з прощенням на матеріалі політичного протистояння в Чилі й міжгромадських відносин у Північній Ірландії. У цих дослідженнях сильніше порівняльне відчуття власних страждань було пов’язане з нижчою готовністю до прощення. Це важливі асоціації, які самі собою ще не означають, що зміна одного переконання неодмінно спричинить примирення. Noor та ін., 2008. У теоретичному огляді 2012 року Нур, Нуріт Шнабель, Самер Халабі та Аріє Надлер систематизували мотиви змагання, способи порівняння страждань та зв’язок із потребами в силі й моральному визнанні. Пізніший огляд Айзека Янга і Деніела Саллівана розширив поле на структурну нерівність та відносини між меншинами. Сучасний огляд Шнабель і Йоганнеса Ульріха 2026 року розглядає конкурентну віктимність поряд із груповими вибаченнями та потребами ідентичності. Noor та ін., 2012; Young і Sullivan, 2016; Shnabel і Ullrich, 2026. За що саме змагаються групи За масштаб і тяжкість страждання Один із найпомітніших варіантів полягає у твердженні, що «нам було найгірше» або «наша група втратила більше». Порівнюють загиблих, поранених, вимушене переміщення, тривалість переслідувань, наслідки для дітей, економічні втрати, культурне знищення та інші форми шкоди. Кожна з цих категорій має самостійну документальну й правову вагу; психологічна конкуренція виникає, коли багатовимірну реальність зводять до боротьби за єдине перше місце в ієрархії страждання. Noor та ін., 2012. За право на суспільне визнання Іноді головним предметом змагання стає не тяжкість минулої шкоди, а дефіцит уваги сьогодні. У дослідженнях Лаури де Ґісме і Лорана Лікати відчуття недостатнього визнання власної історичної кривди було пов’язане з негативнішим ставленням до іншої постраждалої спільноти, якщо учасники вважали, що її визнання відбувається за рахунок їхньої. Важливо, що в описаному механізмі змагання за визнання мало самостійне значення відносно прямого порівняння тяжкості страждань. De Guissmé і Licata, 2017. Тому формально рівна кількість запрошень до діалогу чи згадок у публічних промовах не гарантує відчуття справедливості. Люди можуть очікувати конкретного визнання: називання подій своїми іменами, збереження пам’яті, доступу до доказів, відповідальності винних або змін інституцій. За моральний статус і довіру Група, яку в суспільному дискурсі пов’язують із заподіянням шкоди, може захищати свій моральний образ, наголошуючи на власних стражданнях. Це інший психологічний мотив, ніж прагнення постраждалих отримати захист і визнання. Серія експериментів Саллівана та співавторів показала, що звинувачення власної групи в заподіянні шкоди може активувати конкурентні претензії на статус постраждалих як форму відповіді на моральну загрозу. Sullivan та ін., 2012. Саме тому під час аналізу публічних заяв потрібно запитувати, яку функцію виконує твердження про страждання: воно документує шкоду, обґрунтовує потребу в допомозі, відновлює гідність чи використовується для уникнення розмови про відповідальність. За ресурси, представництво та символічну увагу Визнання часто пов’язане з реальними наслідками: доступом до відновлення житла, участю у консультаціях, компенсаціями, меморіалізацією, освітою й політикою пам’яті. За обмежених можливостей розподіл допомоги закономірно стає предметом суперечок. Психологічне змагання посилюється, коли бракує зрозумілих критеріїв, а рішення трактують як свідчення того, чий біль влада або суспільство вважають важливішим. Ця інституційна інтерпретація узгоджується з дослідженнями визнання колективної віктимізації, хоча її конкретні прояви необхідно перевіряти в кожній громаді. Twali, Eldeeb і Vollhardt, 2025. Психологічні механізми конкурентної віктимності Групова ідентичність і вибіркове сприйняття Коли пережита кривда стає значущою частиною історії спільноти, розповіді про минуле підтримують відчуття належності, спільної долі та моральної неперервності. Інформація, що підтверджує власну історію страждання, може здаватися важливішою, ніж відомості про чужий досвід. Проте сила групової ідентичності не визначає автоматично ворожість: значення має те, як сформульовано межі «ми», яких норм дотримується спільнота і чи залишає її оповідь місце для інших постраждалих. Bilali і Vollhardt, 2019; Vollhardt, 2015. Ширшу теорію процесів групової належності розглянуто в матеріалі «Теорія соціальної ідентичності». У цій статті увага зосереджена на тому, як ідентичність постраждалої групи включається саме в змагання за визнання та впливає на мирні відносини. Потреба відновити суб’єктність і почуття впливу Насильство може позбавити групу відчуття контролю над власним життям. Звернення до суспільства із вимогою визнати втрати іноді стає способом повернути голос і політичну дієздатність. Якщо відповідь суспільства постійно відкладається або знецінює пережите, люди можуть посилювати порівняльні твердження, намагаючись подолати відчуття невидимості. Модель потреб у примиренні пов’язує реакції постраждалих із відновленням здатності діяти, а реакції членів груп, пов’язаних із завданням шкоди, — із потребою в прийнятному моральному образі. Noor та ін., 2012; Shnabel і Ullrich, 2026. Ці мотиви можуть існувати одночасно, але вони мають різне етичне й правове значення. Визнання постраждалих передбачає правду й належні гарантії, а прагнення відновити репутацію не може замінити встановлення відповідальності. Загроза моральному образу своєї групи Відомості про насильство, вчинене членами власної спільноти, здатні викликати захисні відповіді: від пошуку пояснень до применшення шкоди та зміни теми розмови на власні втрати. Конкурентна віктимність може бути частиною цього механізму. Експериментальні дані про моральну загрозу підтверджують можливість такого шляху, хоча вони не дозволяють визначати мотиви конкретних осіб лише за окремим висловлюванням. Sullivan та ін., 2012. Уявлення про визнання як обмежений ресурс Поширене переконання виглядає так: якщо увагу привернула одна група, іншу обов’язково почують менше. Таке мислення за принципом нульової суми може виникати навіть тоді, коли визнання різних історій страждання логічно сумісне. Дефіцит фінансування чи місць у програмі підтримки іноді є реальним; дефіцит моральної гідності не випливає з цього автоматично. Дослідження конкуренції за колективне визнання показують, чому саме приписування іншій групі відповідальності за свою невидимість посилює упередження. De Guissmé і Licata, 2017. Колективна пам’ять, мова та громадські норми Промови лідерів, освітні матеріали, пам’ятні дати та суспільні дискусії формують способи, якими групи осмислюють минуле. Коли поширені формули «нашу історію приховують через їхню» або «вони привласнили право називатися постраждалими», конкуренція переходить від індивідуальних переживань до усталених групових інтерпретацій. Огляди досліджень колективного насильства показують, що сторони можуть систематично розходитися в оцінках відповідальності, намірів, тяжкості й хронології подій. Bilali і Vollhardt, 2019. Чим конкурентна віктимність відрізняється від суміжних явищ Колективна віктимізація Колективна віктимізація означає заподіяння шкоди людям через належність до певної групи або усвідомлення групою такого досвіду. Вона може бути історичним фактом, підтвердженим документами, свідченнями й судовими процедурами. Конкурентна віктимність описує порівняльну психологічну відповідь, яка може виникнути на тлі цієї історії. Визнання факту насильства не вимагає участі в конкуренції за першість страждань. Колективна пам’ять та історична травма Пам’ять охоплює збереження й передавання історій минулого, а поняття колективної травми використовується для опису впливу масових подій на групи, інституції та ідентичність. Конкурентна віктимність є конкретним способом порівняльного використання цих історій у міжгрупових відносинах. Окреме пояснення механізмів колективних наслідків міститься в статті «Колективна травма». Моральна відповідальність і встановлення фактів Юридичне встановлення винуватості, документування воєнних злочинів або розрахунок компенсацій мають доказові критерії. Психологічна концепція конкурентної віктимності їх не замінює. Її не можна використовувати, щоб відкидати документально підтверджену асиметрію насильства або вимоги постраждалих. Аналізуючи різні групові розповіді, дослідники розрізняють погляд постраждалих на захист від майбутньої шкоди та спроби членів групи, причетної до її заподіяння, зберегти моральний образ. Bilali і Vollhardt, 2019. Міжгрупове прощення і примирення Прощення стосується зміни ставлення до кривдника й може відбуватися без відновлення стосунків. Примирення включає ширший суспільний процес безпеки, відповідальності, нових правил взаємодії та, за відповідних умов, довіри. Менша конкурентна віктимність іноді пов’язана з більшою готовністю пробачати, проте сама така зміна не підтверджує справедливості чи безпечності примирення. Особисті межі добровільності розкриває матеріал «Прощення». Noor та ін., 2008. Що показують емпіричні дослідження Чилі та Північна Ірландія: зв’язок із прощенням У серії з трьох досліджень Нура та співавторів учасники з політично протилежних груп у Чилі й католицької та протестантської спільнот Північної Ірландії повідомляли про ідентифікацію, емпатію, довіру та ставлення до прощення. Порівняльне переконання про більші страждання власної групи зазвичай було пов’язане з нижчою готовністю до прощення. Дослідження також відзначили роль спільної ідентичності й довіри. Відмінності в дизайнах та контекстах обмежують перенесення цих результатів на інші війни. Noor та ін., 2008. Бельгія: змагання за увагу без прямого порівняння болю Де Ґісме й Ліката провели два опитувальні дослідження серед груп мігрантів у Бельгії та експеримент із вигаданою міжгруповою ситуацією серед студентів. Особливість результату полягала в тому, що несприятливе ставлення могло посилюватися через переконання, ніби чужа історія отримує визнання на шкоду власній. Саме ця умовна конструкція була предметом перевірки; її не можна поширювати на будь-яку групу або пояснювати нею всі випадки упередження. De Guissmé і Licata, 2017. Групи з різним соціальним статусом: захист морального образу У дослідженні Саллівана, Ландау, Бранскомб і Ротшильда перевіряли реакції на звинувачення власної групи в заподіянні шкоди. Результати п’яти експериментів, узагальнені пізнішим оглядом, вказують: конкурентні твердження про власні страждання можуть з’являтися і в привілейованих, і в менш привілейованих групах, коли зачеплено їхній моральний образ. Це допомагає відокремлювати груповий психологічний захист від реального розподілу владних можливостей. Sullivan та ін., 2012; Young і Sullivan, 2016. Руанда, Бурунді та схід Демократичної Республіки Конго: різні способи осмислення власних страждань Йоганна Рей Фольгардт і Резарта Білалі проаналізували дані опитувань у трьох суспільствах, що пережили масове насильство. Виключне розуміння власної віктимізації — підкреслення винятковості кривди своєї групи — було пов’язане з негативнішими міжгруповими настановами. Інклюзивне розуміння, яке допускає спорідненість досвіду різних постраждалих груп, мало зв’язок із позитивнішими настановами. Це переважно кореляційні дані, що не встановлюють однакового ефекту відповідних програм у всіх суспільствах. Vollhardt і Bilali, 2015. Як самі постраждалі розуміють визнання У якісному опитуванні 273 представників чотирьох історично постраждалих спільнот у США та діаспорі дослідники виявили різні очікування щодо визнання: символічні дії, освіта й поширення знань, структурне відшкодування, а також висновки для попередження нового насильства. Учасники по-різному оцінювали, хто має визнавати пережите. Це свідчить, що слово «визнання» охоплює різні потреби; невелике якісне дослідження не дає підстав встановлювати їхню поширеність у популяції. Twali, Eldeeb і Vollhardt, 2025. Чому змагання за статус постраждалих ускладнює відносини Конкурентна віктимність може звужувати простір для співчуття, якщо висловлення жалю за втратами іншої групи сприймають як невірність своїй. Вона також підвищує недовіру до повідомлень опонентів і сприяє суперечкам про те, чия історія є морально легітимною. У відповідь інша група може ще сильніше наполягати на власній винятковості, утворюючи взаємне посилення претензій. Такі механізми описують огляди, але їхня сила визначається умовами конкретного конфлікту. Noor та ін., 2012; Young і Sullivan, 2016. Інший наслідок — зміщення публічної розмови від встановлення фактів, допомоги й інституційних гарантій до символічного суперництва. Групи витрачають увагу на підтвердження власного статусу, тоді як практичні запитання про безпеку, повернення майна чи доступ до послуг залишаються без відповіді. Це логічний приклад можливого механізму, який потрібно емпірично перевіряти, а не універсальний результат усіх суперечок про визнання. Окремо слід розглядати моральне знецінення інших. Поступове звуження кола людей, чиї страждання визнають, може бути пов’язане з відчуженням та дегуманізацією, проте ці поняття описують різні процеси. Конкурентне твердження саме по собі не означає, що людина підтримує насильство чи втратила здатність до співчуття. Чи завжди колективна пам’ять про страждання погіршує відносини Ні. Дослідження відрізняють виключне та інклюзивне усвідомлення групової віктимізації. Виключне концентрується на неповторності й відокремленості власного страждання, особливо коли інші групи представлені конкурентами за увагу. Інклюзивне допускає зв’язки солідарності між постраждалими спільнотами, поважаючи конкретну історію кожної. Огляд Фольгардт описує як можливості взаємодопомоги, так і ризики поверхового ототожнення різних історичних ситуацій. Vollhardt, 2015. Інклюзивність означає здатність визнавати чужі страждання поряд зі своїми, зберігаючи правдиве називання причин, виконавців та масштабів конкретних подій. Солідарність між постраждалими можлива без урівнювання відповідальності. Підтримка однієї спільноти може посилювати підтримку інших, якщо інституції й лідери допомагають бачити спільні потреби та поважають відмінності. Що може зменшувати конкурентну віктимність Точне й конкретне визнання завданої шкоди Визнання має називати, що сталося, з ким, за яких обставин і хто несе відповідальність. Абстрактне побажання «усім залишити минуле позаду» не замінює правди й гарантій. Експеримент Андріґетто, Халабі та Надлера показав, що в конкретній досліджуваній ситуації визнання іншою стороною минулих страждань групи могло підвищувати довіру до її лідерів; таке відкриття визначає перспективний механізм, а не готовий універсальний сценарій. Andrighetto, Halabi і Nadler, 2018. Визнання має бути пов’язане з діями, коли завдана шкода потребує відшкодування, розслідування чи інституційної зміни. Дослідження сприйняття визнання серед різних спільнот підтверджує важливість освіти, відновлення справедливості та запобігання повторенню насильства нарівні із символічними жестами. Twali, Eldeeb і Vollhardt, 2025. Можливість зберігати власний голос без приниження інших Безпечне суспільне обговорення передбачає окремий простір для різних історій втрат. Кожна група може розповісти про власний досвід, отримати відповіді щодо ресурсів і поставити питання відповідальним установам. Порівняння історій допустиме там, де воно служить встановленню фактів або справедливому розподілу допомоги; небажано перетворювати його на голосування за найбільший біль. Для громад корисним принципом є множинне визнання: одночасне називання різних видів шкоди разом із відповідними правами та потребами. Його ефективність як окремої програми потребує оцінювання; це обґрунтований напрям практики, узгоджений із сучасними дослідженнями потреб у визнанні. Спільна ідентичність постраждалих за належних умов Шнабель, Халабі й Нур експериментально перевірили можливість переосмислення групових меж у контексті ізраїльсько-палестинських відносин. У досліджуваних вибірках акцент на певних спільних пов’язаних із конфліктом ідентичностях зменшував конкурентну віктимність і був пов’язаний із більшою готовністю прощати, тоді як проста спільна регіональна належність не дала аналогічного результату. Учасники експериментів були переважно молодими й освіченими; дослідницькі ситуації не відтворюють усіх ризиків реальних громад. Shnabel, Halabi і Noor, 2013. У практиці після масового насильства таку стратегію застосовують лише там, де безпека, добровільність і визнання відповідальності вже забезпечені. Нав’язування спільної ідентичності постраждалим може знецінити їхній унікальний досвід і створити хибне враження симетрії винуватості. Жодна експериментальна модель не надає підстав вимагати «спільної травми» як умови допомоги. Безпечний міжгруповий діалог Діалог може допомагати з’ясувати різницю між переживанням, фактом, правовою відповідальністю й потребою. Для цього учасники мають погодитися на правила конфіденційності, взаємної поваги, можливість зупинити участь і відсутність тиску до прощення. За наявності загрози, примусу або активного насильства сам факт спільної зустрічі не гарантує користі. Психологічні втручання слід добирати відповідно до історії відносин і оцінювати їхні наслідки. Čehajić-Clancy і Halperin, 2024. Порядок підготовки безпечної взаємодії докладніше розглядає стаття «Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека». Психологія миру як ширша галузь описана у матеріалі «Психологія миру». Коли запропоновані способи можуть зашкодити Найсуттєвіший ризик — вимога до постраждалих доводити відкритість до діалогу, співчуття або прощення як умову отримання допомоги. Інший ризик виникає, коли програма ставить поруч групи з нерівною владою й називає їх однаково відповідальними лише для створення «балансу» розмови. Такі практики можуть відтворювати несправедливість, особливо якщо триває насильство або постраждалі залежать від рішень сильнішої сторони. Спроба дуже швидко перейти від свідчень про шкоду до спільних позитивних історій здатна приховати потреби в безпеці, встановленні істини й відшкодуванні. Запрошення пригадувати втрати без належної підтримки може викликати сильне емоційне напруження. Добровільність, право мовчати, можливість припинити участь і завчасна оцінка ризиків є обов’язковими організаційними умовами. Наукова оцінка має встановлювати не лише короткострокові зміни ставлень, а й те, чи змінилося фактичне поводження з постраждалими, чи забезпечено представництво і чи не посилилася стигматизація. Огляд психологічних міжгрупових втручань застерігає від перенесення результатів одного методу на всі конфлікти. Čehajić-Clancy і Halperin, 2024. Конкурентна віктимність і війна Росії проти України Російська агресія проти України має визначений міжнародно-правовий контекст. Генеральна Асамблея ООН у резолюції ES-11/1 від 2 березня 2022 року засудила агресію Російської Федерації проти України. Психологічний опис міжгрупових наративів не змінює цього статусу, не встановлює рівної відповідальності та не створює вимог щодо примирення постраждалих із тими, хто завдав шкоди. Генеральна Асамблея ООН, 2022. В українському суспільстві тема може бути релевантною насамперед для відносин між різними групами постраждалих усередині громад. Люди мають неоднаковий досвід окупації, обстрілів, полону, вимушеного переміщення, втрати близьких, військової служби, повернення чи перебування вдома. Коли видимість одного досвіду помилково сприймають як применшення іншого, можливі суперечки про право говорити від імені постраждалих. Це аналітично правдоподібний сценарій, який не означає, що всі українські громади демонструють такий механізм. Українські репрезентативні дослідження саме конкурентної віктимності у цих ситуаціях потребують окремої перевірки. Під час роботи з громадами доречно розділяти три питання: документально встановлені факти й відповідальність за насильство; конкретні види втрат і належну допомогу; символічне визнання, участь у прийнятті рішень і представлення досвіду. Небезпечно вимагати від людини доводити, що її страждання «достатні» порівняно з іншими, щоби її почули. Так само небезпечно обіцяти однакову допомогу незалежно від відмінностей у потребах: справедливий розподіл може бути диференційованим за об’єктивними критеріями. Для українських установ важливо надавати зрозумілі пояснення критеріїв допомоги, проводити консультації з постраждалими та організовувати окремі канали звернень для тих, хто побоюється публічного обговорення. Психологічне визнання не замінює кримінального розслідування, захисту прав, відшкодування чи державних гарантій. Потреба у таких різних формах визнання узгоджується з сучасною літературою про колективну віктимізацію. Twali, Eldeeb і Vollhardt, 2025. Як фахівцям і громадам розпізнавати проблему Ознакою можливого конкурентного механізму є повторюване формулювання, що визнання чужого досвіду зменшує легітимність власного. Воно може виявлятися у вимогах прибрати згадки про інших постраждалих, у підозрах щодо «незаслуженої» допомоги, в суперечках навколо меморіалізації чи небажанні слухати свідчення іншої групи. Окреме висловлювання ще не є надійним доказом мотивації людини чи спільноти. Фахівцеві варто насамперед установити контекст: чи існує реальна несправедливість у розподілі ресурсів, чи було офіційне заперечення шкоди, чи забезпечено участь постраждалих, чи є загрози безпеці. Лише після цього можна оцінювати, яку роль відіграють міжгрупові порівняння. Інакше існує ризик назвати «конкуренцією» правомірне звернення людей про невизнані злочини або невиконані зобов’язання. Практичне обговорення корисно починати із запитань: «Якого саме визнання бракує?», «Які факти залишилися без належної відповіді?», «Які рішення можуть відновити безпеку або доступ до допомоги?», «Хто має повноваження діяти?». Такі запитання переводять розмову від загального суперництва до перевірюваних потреб, процедур і відповідальних сторін. Як оцінювати програми, спрямовані на зменшення змагання Оцінка програми має відокремлювати психологічний результат від суспільного. Психологічні показники можуть включати ступінь порівняльних переконань, готовність визнавати страждання інших, емпатію, довіру та наміри співпрацювати. Суспільні показники — доступ постраждалих до рішень, досвід дискримінації, скарги, якість процедур і реальні зміни у взаємодії. Важливо вимірювати також небажані наслідки, наприклад відчуття примусу, замовчування або зниження довіри до організаторів. Короткочасний експеримент, у якому учасники повідомили про більшу готовність прощати, є свідченням дії певного психологічного механізму в досліджуваних умовах. Він не підтверджує тривалого суспільного примирення й не може замінити оцінку безпеки. Для практичного впровадження потрібні порівняльні групи, подальші вимірювання, розгляд контексту та чітко описані критерії шкоди. Shnabel, Halabi і Noor, 2013; Čehajić-Clancy і Halperin, 2024. Часті запитання Чи означає конкурентна віктимність, що група перебільшує реальні втрати? Ні. Поняття описує спосіб порівняння та змагання за статус, а не достовірність свідчень. Група може зазнати документально підтвердженого тяжкого насильства й одночасно демонструвати конкурентні порівняння. Перевірка фактів і аналіз психологічних механізмів мають різні завдання. Чи може конкурентна віктимність виникати між двома реально постраждалими спільнотами? Так. Вона можлива між групами, які зазнали різних форм історичної чи сучасної несправедливості та відчувають брак суспільного визнання. Дослідження де Ґісме й Лікати показали, що ключем іноді стає сприйняття конкуренції за увагу, а не порівняння кількості або тяжкості втрат. De Guissmé і Licata, 2017. Чи є прагнення отримати компенсацію проявом конкурентної віктимності? Саме по собі — ні. Вимога компенсації чи відновлення прав може спиратися на факти, закон та об’єктивну потребу. Психологічна конкуренція виникає тоді, коли право іншої групи на визнання або допомогу починають сприймати як підставу для заперечення власної гідності. Чи можна позбутися конкурентної віктимності простим закликом до емпатії? Дані не підтверджують універсальної ефективності таких закликів. За браку безпеки, визнання фактичної шкоди й справедливих процедур вони можуть викликати опір. Перспективні експериментальні втручання пов’язані з конкретним визнанням страждання й переосмисленням міжгрупової ідентичності, але потребують ретельного відбору контекстів. Andrighetto, Halabi і Nadler, 2018; Shnabel, Halabi і Noor, 2013. Чи потрібно постраждалим визнавати чужий біль, щоби отримати допомогу? Допомога, захист та юридично належні засоби відновлення прав не можуть залежати від демонстрації прощення, емпатії чи готовності до контакту. Участь у діалозі має бути добровільною, а потреби постраждалих — оцінюватися окремо від міжгрупових очікувань. Чи може інклюзивна пам’ять про постраждалих співіснувати з визнанням конкретного винуватця? Так. Солідарність із різними постраждалими групами передбачає повагу до їхніх історій, причин шкоди та документально встановленої відповідальності. Інклюзивне усвідомлення віктимізації не вимагає однакових оцінок правомірності дій або насильницьких рішень. Vollhardt, 2015. Висновок Конкурентна віктимність пояснює, чому боротьба за визнання реальних групових страждань іноді перетворюється на суперництво, у якому чужа пам’ять і чужа потреба в допомозі сприймаються як загроза власній. Її механізми пов’язані з груповою ідентичністю, потребою відновити вплив, моральним образом, пам’яттю та уявленнями про обмеженість суспільної уваги. Найважливіший практичний висновок полягає в необхідності поєднувати точне визнання шкоди, відповідальність, справедливі процедури та добровільну взаємодію. Порівняльні переконання можуть змінюватися, коли групи отримують переконливу відповідь на свої реальні потреби. Однак жоден психологічний метод не замінює безпеки, права й належного відшкодування, а прощення залишається вільним рішенням постраждалих. Пов’язані статті Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання — ширший науковий контекст міжгрупових конфліктів, справедливості та миробудування. Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека — умови добровільної та безпечної взаємодії. Сприйняття реалістичної та символічної міжгрупової загрози — психологія відчуття загрози у відносинах між спільнотами. Теорія соціальної ідентичності — групова належність, категоризація та порівняння. Колективна травма — наслідки масових подій для груп та суспільної пам’яті. Дегуманізація — знецінення людяності іншої спільноти та його ризики. Прощення — добровільність прощення і його відмінність від примирення. Колективні емоції у міжгрупових конфліктах: страх, гнів і надія Міжгрупова емпатія: можливості, межі та вибірковість Мислення за принципом нульової суми в міжгрупових відносинах Джерела Andrighetto, L., Halabi, S., & Nadler, A. (2018). Fostering Trust and Forgiveness Through the Acknowledgment of Others’ Past Victimization. Journal of Social and Political Psychology, 5(2), 651–664. https://doi.org/10.5964/jspp.v5i2.728 Bilali, R., & Vollhardt, J. R. (2019). Victim and Perpetrator Groups’ Divergent Perspectives on Collective Violence: Implications for Intergroup Relations. Political Psychology, 40(S1), 75–108. https://doi.org/10.1111/pops.12570 Čehajić-Clancy, S., & Halperin, E. (2024). Advancing research and practice of psychological intergroup interventions. Nature Reviews Psychology, 3, 574–588. https://doi.org/10.1038/s44159-024-00330-z De Guissmé, L., & Licata, L. (2017). Competition over collective victimhood recognition: When perceived lack of recognition for past victimization is associated with negative attitudes towards another victimized group. European Journal of Social Psychology, 47(2), 148–166. https://doi.org/10.1002/ejsp.2244 Noor, M., Brown, R., González, R., Manzi, J., & Lewis, C. A. (2008). On Positive Psychological Outcomes: What Helps Groups With a History of Conflict to Forgive and Reconcile With Each Other? Personality and Social Psychology Bulletin, 34(6), 819–832. https://doi.org/10.1177/0146167208315555 Noor, M., Shnabel, N., Halabi, S., & Nadler, A. (2012). When Suffering Begets Suffering: The Psychology of Competitive Victimhood Between Adversarial Groups in Violent Conflicts. Personality and Social Psychology Review, 16(4), 351–374. https://doi.org/10.1177/1088868312440048 Shnabel, N., Halabi, S., & Noor, M. (2013). Overcoming competitive victimhood and facilitating forgiveness through re-categorization into a common victim or perpetrator identity. Journal of Experimental Social Psychology, 49(5), 867–877. https://doi.org/10.1016/j.jesp.2013.04.007 Shnabel, N., & Ullrich, J. (2026). Identity Needs in Intergroup Relations: Between the Age of Apology and Victimhood Culture. Annual Review of Psychology, 77, 285–310. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-022625-112840 Sullivan, D., Landau, M. J., Branscombe, N. R., & Rothschild, Z. K. (2012). Competitive victimhood as a response to accusations of ingroup harm doing. Journal of Personality and Social Psychology, 102(4), 778–795. https://doi.org/10.1037/a0026573 Twali, M. S., Eldeeb, S. Y., & Vollhardt, J. R. (2025). Acknowledgment of collective victimization: Findings from four contexts of historical victimization. Analyses of Social Issues and Public Policy, 25(1), e12440. https://doi.org/10.1111/asap.12440 United Nations General Assembly. (2022). Aggression against Ukraine. Resolution A/RES/ES-11/1, adopted 2 March 2022. United Nations Digital Library Vollhardt, J. R. (2015). Inclusive Victim Consciousness in Advocacy, Social Movements, and Intergroup Relations: Promises and Pitfalls. Social Issues and Policy Review, 9(1), 89–120. https://doi.org/10.1111/sipr.12011 Vollhardt, J. R., & Bilali, R. (2015). The Role of Inclusive and Exclusive Victim Consciousness in Predicting Intergroup Attitudes: Findings from Rwanda, Burundi, and DRC. Political Psychology, 36(5), 489–506. https://doi.org/10.1111/pops.12174 Young, I. F., & Sullivan, D. (2016). Competitive victimhood: A review of the theoretical and empirical literature. Current Opinion in Psychology, 11, 30–34. https://doi.org/10.1016/j.copsyc.2016.04.004

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Фасилітований діалог у громаді — це підготовлений і професійно супроводжуваний процес розмови між людьми або групами з різним досвідом, потребами та позиціями. Його організовують, щоб учасники могли безпечно висловити власне бачення проблеми, почути інші перспективи, з’ясувати причини напруження та визначити можливості подальшої взаємодії. Фасилітатор відповідає за організацію процесу, прозорість процедур і дотримання правил, тоді як зміст висловлювань та можливі домовленості залишаються за учасниками. У громаді такий діалог може стосуватися розподілу обмежених ресурсів, взаємин місцевих жителів і внутрішньо переміщених людей, доступності послуг, повернення ветеранів, участі різних соціальних груп у рішеннях чи напруження навколо відбудови. Практичні посібники ОБСЄ з організації діалогу та ПРООН із мобілізації громад розглядають такі процеси в контексті місцевого врядування, участі й суспільної згуртованості. Центральна вимога до фасилітованого діалогу — визначити, чи можлива безпечна й добровільна участь. Формально організована зустріч сама по собі не створює довіри, не усуває владної нерівності й не гарантує примирення. Безпека, визнання завданої шкоди та відповідальність мають бути закладені в задум процесу ще до запрошення людей. Що означає фасилітація діалогу Фасилітація — це професійне ведення групового процесу, у якому спеціаліст допомагає учасникам обговорювати складні питання, стежить за зрозумілістю процедури, розподілом можливостей висловитися й виконанням домовлених правил. У діалозі увага спрямована на розуміння переживань, інтересів, потреб, історії проблеми та умов співіснування або співпраці. Фасилітатор не встановлює, хто «правий» у правовому сенсі, не проводить психотерапію, не вирішує замість громади, як використовувати бюджет, і не вимагає від людей зміни переконань. Ці функції мають різні мандати та механізми відповідальності. Водночас фасилітатор повинен чітко реагувати на погрози, приниження, дискримінацію та спроби виправдати насильство. Методична безсторонність щодо організації розмови сумісна з дотриманням прав людини й прав постраждалих. Подібне розуміння підготовки, згоди, інклюзивності та нормативних меж містять настанови ООН щодо ефективної медіації та довідник ОБСЄ з медіації й фасилітації діалогу. Діалог, консультація, переговори й медіація: яку форму обрати Громадське інформування дає людям необхідні відомості про вже визначені рішення. Консультація збирає позиції та пропозиції, але остаточне рішення часто залишається за установою. Фасилітований діалог поглиблює взаємне розуміння й допомагає прояснити стосунки та суперечності. Переговори спрямовані на узгодження інтересів і конкретні домовленості між сторонами. Медіація — окремо структурована процедура врегулювання спору за участю медіатора; її не слід автоматично ототожнювати з громадським діалогом. Вибір формату залежить від реального питання. Якщо громадська рада повинна обрати варіант транспортної схеми, може бути доречною консультація або дорадчий процес; якщо люди перестали спілкуватися через взаємну недовіру, корисним елементом ширшої роботи може стати діалог; якщо виник правовий спір, потрібні компетентна процедура й належний захист прав. Рекомендації ОЕСР щодо участі громадян радять починати з визначення питання, реальної сфери впливу учасників і способу, у який їхні пропозиції можуть позначитися на рішенні. Що відомо про ефективність: дослідження та межі доказів Психологічне підґрунтя діалогових практик частково пов’язане з дослідженнями міжгрупового контакту. Метааналіз Петтігрю і Тропп (2006) охопив 515 досліджень та виявив загальну тенденцію до зменшення упереджень за умов міжгрупового контакту. Цей результат допомагає пояснити, чому якісно організована зустріч може змінювати міжгрупове сприйняття, але не дозволяє вважати будь-яке зібрання або конкретний метод фасилітації доведено ефективним. Огляд Дессел і Рогге (2008) описує дослідження міжгрупового діалогу та потребу в кращому оцінюванні результатів; пізніший огляд Франтелл, Майлза і Руве (2019) розглядає емпіричні результати, процеси й роль фасилітації. У цих дослідницьких традиціях діалог пов’язують із міжгруповим розумінням, стосунками, громадянською участю та усвідомленням суспільної нерівності, проте методики, популяції й показники істотно відрізняються. Результат університетської навчальної програми не можна без перевірки переносити на громаду під час війни. Ширший аналіз Палук та співавторів (2021), присвячений втручанням зі зменшення упереджень, показав значну кількість коротких експериментів, обмежену визначеність щодо тривалості змін і ризики публікаційного зміщення. Тому оцінювати діалог слід за декількома показниками: безпекою, процедурною справедливістю, зміною якості взаємодії та конкретними наступними діями, а не лише за позитивними враженнями після зустрічі. В Україні у 2026 році за підтримки ОБСЄ оприлюднено «Методику оцінювання фасилітованого діалогу». Вона пропонує практичні підходи до аналізу якості процесу, його початкових результатів та подальшого впливу. Це методичний інструмент для оцінювання, а не доказ того, що кожен діалог забезпечує стійкі суспільні зміни. Коли діалог доречний, а коли його варто відкласти Найкраще підходять питання, щодо яких існує реальний простір для висловлення, взаємного з’ясування потреб і подальших дій. Організатори мають переконатися, що учасників цікавить обговорювана проблема, вони отримали зрозумілу інформацію про мету процесу, можуть добровільно відмовитися й мають доступ до безпечного формату. Діалог слід відкласти, змінити або замінити іншими механізмами, якщо є реальні погрози, ризик помсти за висловлювання, активне переслідування, примус до участі, критична владна асиметрія без захисних механізмів або очікування, що постраждала сторона повинна публічно зустрітися з кривдником. Так само групова зустріч непридатна як спосіб розслідувати можливий злочин чи примусити постраждалу людину до свідчення. Пріоритетами стають захист, конфіденційна підтримка, правові процедури й забезпечення реальної безпеки. Принцип контекстної чутливості передбачає три взаємопов’язані завдання: зрозуміти місцеві конфліктні процеси, передбачити можливі наслідки втручання та змінювати дії у відповідь на ризики. Це описано в матеріалах ОБСЄ й УВКБ ООН щодо принципу «не нашкодь». Для громади така перевірка потрібна не лише до першої зустрічі, а й перед кожним наступним етапом. Етап 1. Сформулювати мету, мандат і межі процесу Перша робота організаторів — підготувати відповідь на запитання: яку саме проблему має допомогти розглянути діалог? Формулювання «подолати всі конфлікти в громаді» непридатне для планування. Натомість можна поставити завдання з’ясувати причини напруження під час доступу до певної послуги, узгодити принципи комунікації між мешканцями й установою або сформувати перелік потреб, які потребують окремого рішення. Мету потрібно відділити від очікуваного продукту. Продуктом зустрічі може стати перелік узгоджених і неузгоджених позицій, карта потреб, спільний опис проблеми, набір пропозицій, домовленість продовжити розмову чи рішення провести додаткову консультацію. Процес може бути успішним навіть тоді, коли учасники зберігають принципові розбіжності, якщо вони отримали безпечну можливість висловитися та з’ясували реалістичні наступні кроки. Орган влади або організація, що запрошує до діалогу, повинні заздалегідь назвати межі власних повноважень: які рішення можливі, які вже визначені законом чи процедурою, хто відповідає за подальші дії, які ресурси доступні й коли буде надано відповідь. ОЕСР наголошує, що участь має сенс там, де громадяни справді можуть вплинути на розгляд питання, а установи згодом пояснюють долю пропозицій. Етап 2. Здійснити попередній аналіз конфлікту та ризиків До запрошення групи варто провести короткі конфіденційні розмови з різними зацікавленими сторонами, не обіцяючи їм наперед конкретного результату. Мета — зрозуміти історію напруження, важливі інциденти, чутливу лексику, значущі інтереси, ролі організацій і те, хто зазвичай залишається без голосу. Аналіз не повинен перетворюватися на неформальне збирання доказів для покарання чи розголошення приватних історій. Окремо оцінюють ризик розкриття місця перебування людей, загрозу цифрового переслідування, можливі наслідки фото- та відеофіксації, залежність учасників від місцевих посадовців, пов’язаність із роботодавцями або отриманням допомоги, а також наявність гострих безпекових обмежень. Якщо інформація про участь сама по собі може створювати небезпеку, формат і набір учасників потрібно переглянути. Практичні запитання для аналізу: хто запрошує й чому саме зараз; хто може втратити або отримати ресурси; які групи мають менше можливостей говорити; які теми можуть запустити ескалацію; чи потрібні окремі підготовчі зустрічі; хто може забезпечити підтримку після складної розмови; які події або сигнали стануть підставою для зупинки. Подібний системний підхід до розроблення й оцінювання процесів пропонують ОБСЄ та настанови ООН. Етап 3. Визначити учасників і забезпечити справедливе представництво Список запрошених формується відповідно до проблеми та її наслідків. У ньому мають бути представлені люди, яких рішення стосуватиметься безпосередньо, а також ті, хто відповідає за практичні кроки. Представництво означає увагу до віку, доступності приміщень, мови, різного життєвого досвіду та бар’єрів участі. Воно не вимагає штучного прирівнювання всіх позицій або створення майданчика для погроз. Мешканці, внутрішньо переміщені люди, ветерани, люди з інвалідністю, молодь, працівники соціальних служб чи підприємці можуть мати різні можливості й потреби, але жодна з цих категорій не є однорідною. Організатори мають запрошувати конкретних людей з урахуванням їхньої згоди, а не призначати одній особі роль «голосу всієї групи». Якщо певна група має менше можливостей брати участь, потрібні доступне місце, компенсація витрат на дорогу за чіткими правилами, зручний час або альтернативний спосіб подати думку. За умов різкого дисбалансу влади доцільно провести окремі підготовчі бесіди, надати інформацію про права й правила, забезпечити можливість супроводу або використовувати послідовні зустрічі замість негайної спільної розмови. Настанови ООН щодо інклюзивності та згоди дають корисну загальну рамку, хоча конкретні механізми захисту громада визначає відповідно до ситуації. Етап 4. Підібрати фасилітатора та розмежувати ролі Фасилітатору потрібні навички слухання, уточнення, роботи з груповою динамікою, керування часом, виявлення маніпуляцій, реагування на мову ворожнечі й супроводження напружених ситуацій. Для тем, пов’язаних із насильством, важлива підготовка до травмочутливого ведення та доступ до фахівців, які можуть оцінити необхідність окремої підтримки. Сама фасилітація залишається роботою з груповим процесом, а не лікуванням психічних розладів. Належить заздалегідь оголосити, хто є замовником, хто оплачує процес, чи має фасилітатор зв’язки з будь-якою стороною, хто відповідає за організацію та безпеку, а хто ухвалюватиме рішення за результатами. У складних громадах може бути корисною пара фасилітаторів із розмежованими завданнями: один веде групу, другий спостерігає за участю, безпековими сигналами й часом. Це практична організаційна можливість, яку оцінюють з урахуванням ресурсів. Безсторонність фасилітатора стосується чесності процедури й рівних можливостей брати участь за встановленими правилами. Вона не означає мовчазного схвалення насильства, дискримінації або неправдивого прирівнювання потерпілих до відповідальних за завдану шкоду. ОБСЄ у довіднику 2014 року розглядає засади процесу та їхню адаптацію до реальних ситуацій. Етап 5. Запросити людей та отримати поінформовану згоду Запрошення має пояснювати тему, мету, орієнтовну тривалість, місце чи спосіб підключення, склад учасників за зрозумілими категоріями, роль фасилітатора, очікувані результати, правила конфіденційності й межі можливого розголошення інформації. Людина повинна знати, що участь добровільна, вона може утриматися від відповіді, зробити перерву або вийти з процесу. Поінформована згода охоплює окреме рішення щодо фотографування, запису звуку, трансляції та публічного цитування. Згода на участь у діалозі не є автоматичною згодою на поширення висловлювань. Якщо організатори планують підсумковий звіт, варто повідомити, чи міститиме він імена, дослівні цитати або лише узагальнені теми. Особливо обережно треба працювати зі свідченнями про насильство й чутливими персональними даними. Приклад змісту запрошення: «Ми організовуємо розмову про доступ до спільного простору громади. Мета — почути потреби різних користувачів і визначити питання для рішення відповідальної установи. Участь добровільна; обговорення відбуватиметься за погодженими правилами; можна відмовитися від відповіді або завершити участь. Ми не здійснюємо аудіозапис без окремої згоди». Формулювання потрібно адаптувати до фактичного процесу, а не застосовувати як універсальний юридичний документ. Етап 6. Підготувати місце, правила й план безпеки Фізичне місце повинно бути доступним, достатньо приватним і відносно нейтральним для запрошених груп. Потрібно перевірити маршрути входу та виходу, умови перебування людей із порушеннями мобільності, можливості перерви, доступ до води, туалету та відповідність чинним місцевим безпековим вимогам. В Україні під час повітряної тривоги дії мають визначатися актуальними правилами безпеки для конкретного місця та організації; фасилітатор погоджує їх з відповідальними особами до початку. Для дистанційного формату потрібно визначити, хто має доступ до посилання на зустріч, чи використовуватиметься запис, як захищаються дані учасників, хто може бачити їхні імена, як учасник повідомить про загрозу та які будуть дії в разі втрати безпечного зв’язку. Онлайн-розмова не гарантує приватності, коли людина перебуває у спільному приміщенні або під чужим контролем. Правила розмови мають бути зрозумілими та обговореними на початку: говорити від власного імені; розрізняти досвід, припущення й перевірені факти; не перебивати; утримуватися від погроз і принижень; визнавати право не відповідати; не поширювати персональні історії без згоди; давати фасилітатору можливість зупинити процес у разі ризику. Правила конфіденційності повинні відповідати реальним можливостям: організатор не може гарантувати, що всі присутні збережуть приватність після зустрічі. Коли фасилітатор зупиняє процес Підставами для паузи або завершення стають пряма погроза, переслідування, примус до розкриття травматичних подій, розповсюдження персональних даних, систематичне знецінення учасника, неконтрольована ескалація та інші обставини, за яких раніше погоджені захисні умови перестають діяти. Реагування може включати перерву, приватну розмову за згодою, звернення до відповідальних за безпеку осіб, розділення груп або припинення зустрічі. Негайна безпека людини має пріоритет над виконанням порядку денного. Етап 7. Провести зустріч: послідовність і робочі питання Нижче наведено приклад структури для місцевого питання невисокої інтенсивності. Часові відрізки є орієнтовними й не становлять науково встановленої норми. Після аналізу ризиків фасилітатор може поділити процес на кілька коротших зустрічей або відмовитися від спільного формату. Відкриття та узгодження рамки На початку фасилітатор представляє всіх за погодженим способом, називає мету й межі впливу зустрічі, перевіряє правила, пояснює можливість перерви, порядок зупинки й спосіб фіксації підсумків. Учасники мають право уточнити, як використовуватимуть їхні слова. Корисне початкове запитання: «Якої умови вам потрібно дотриматися, щоб сьогоднішня розмова була достатньо безпечною та корисною?» Опис досвіду й потреб Далі учасники по черзі описують, що їх турбує, як ситуація впливає на повсякденне життя та яких змін вони потребують. Фасилітатор ставить уточнювальні запитання, коротко перевіряє, чи правильно зрозумів сказане, і стежить, щоб найбільш активні учасники не зайняли весь час. Питання «Що ви вважаєте головною перешкодою?» допомагає перейти від взаємних характеристик до обговорення конкретної проблеми. Уточнення розбіжностей На цьому етапі важливо відокремити факти, досвід, оцінки, потреби й пропозиції. Розбіжності можна занотувати на видимій дошці без персональних ярликів. Фасилітатор підсумовує: «Я правильно розумію, що ви по-різному оцінюєте причини проблеми, але обидві групи потребують передбачуваного доступу до послуги?» Такий підсумок не повинен приховувати важливих правових або моральних відмінностей. Пошук допустимих наступних дій Лише після достатнього з’ясування позицій група переходить до варіантів дій: які рішення доступні учасникам, що потребує окремої компетентної процедури, які питання залишаються спірними, кого потрібно додатково залучити, як перевірятиметься виконання. Можна сформувати декілька варіантів без вимоги негайного консенсусу. Якщо учасники не готові до спільних зобов’язань, результатом може бути безпечне завершення з чітким переліком розбіжностей. Завершення й перевірка самопочуття Наприкінці фасилітатор коротко підсумовує погоджені й непогоджені питання, називає відповідальних за наступні дії та повідомляє, коли учасники отримають підсумковий документ. Доцільно дати людям можливість окремо повідомити про дискомфорт або потребу в подальшій підтримці, не вимагаючи публічного розкриття особистих переживань. Що робити зі складними моментами під час діалогу Якщо одна людина перебиває інших, фасилітатор нагадує правило й повертає слово тому, хто говорив. Коли хтось узагальнює про «всіх переселенців» або «всіх місцевих», доречно попросити навести конкретну ситуацію та назвати власну потребу без приписування рис усій групі. Якщо виникає суперечка про перевірюваний факт, його фіксують як питання, що потребує незалежного уточнення, замість примушувати учасників погодитися. Коли звучать повідомлення про травматичні або насильницькі події, фасилітатор не просить докладного повторення, не перевіряє достовірність свідчень перед групою та не пропонує «почути іншу сторону» як обов’язкову умову. Він уточнює, що людині потрібно для безпеки зараз, і за потреби пропонує добровільний вихід із розмови та доступні механізми підтримки. Загальну рамку захисту й принципів підтримки в надзвичайних ситуаціях описують міжвідомчі настанови IASC. Якщо група очікує, що фасилітатор вирішить суперечку, спеціаліст повертає увагу до мандата: він допомагає зробити процес зрозумілим, виявити прийнятні можливості та передати питання компетентним суб’єктам. Невирішена суперечність не є приводом тиснути на людей, щоб вони проголосили згоду. Документування, конфіденційність і подальші рішення Підсумковий документ має бути пропорційним меті зустрічі: дата, тема, погоджені правила використання інформації, головні питання, можливі рішення, відкриті розбіжності, відповідальні особи й строки відповіді. Дослівні цитати та ідентифікаційні відомості варто включати лише за окремою правомірною підставою та згідно з повідомленими учасникам умовами. Звіти для донорів, органів влади й публічних сторінок можуть потребувати різного рівня деталізації. Важливо повернути учасникам результати: хто розглянув пропозиції, які з них прийнято, які потребують коштів або іншої процедури, а які відхилено з поясненням причин. Зникнення організаторів після зустрічі руйнує довіру до наступних ініціатив. Зворотний зв’язок і прозорий облік впливу участі належать до ключових кроків рекомендацій ОЕСР. Як оцінити якість і результативність діалогу Оцінювання починають до зустрічі: описують мету, критерії успіху, стартові умови й можливі небажані наслідки. Після діалогу варто окремо розглянути якість процесу, безпосередні результати та довгострокові зміни. Українська методика ОБСЄ 2026 року створена саме для послідовного оцінювання фасилітованих діалогів і може бути основою для адаптації інструментів до місцевого контексту. Якість процесу включає добровільність, зрозумілість цілей, доступність, безпеку, можливість висловитися, відповідність заявлених правил реальній практиці й відсутність примусу. Безпосередні результати охоплюють краще розуміння позицій, уточнені розбіжності, нові робочі контакти, сформульовані пропозиції та домовленості. Довгострокові зміни можуть стосуватися виконаних дій, способів прийняття рішень, стабільності співпраці, змін у відносинах між групами та зменшення повторних конфліктних інцидентів. Оцінювати ці рівні потрібно різними способами: анонімним добровільним опитуванням, коротким інтерв’ю, аналізом підсумкових рішень, спостереженням із належною згодою та повторним збором даних згодом. Якщо програма отримала високу оцінку задоволеності, це ще не свідчить про відновлення міжгрупової довіри. Якщо в громаді зменшилося напруження, слід врахувати й інші чинники — зміни в ресурсах, безпековій ситуації, політиці установ. Огляд Дессел і Рогге підкреслює методологічну складність оцінки, а огляд Палук та співавторів застерігає від надмірних узагальнень короткочасних ефектів. Етичний показник включає й шкоду: хто припинив участь, чи виникли скарги на тиск, чи були небажані розкриття інформації, чи погіршилося становище менш захищених учасників. Такі сигнали мають впливати на подальший дизайн навіть тоді, коли формальні цілі проєкту досягнуті. Особливості фасилітованого діалогу в українських громадах Під час повномасштабної російської агресії проти України робота громад відбувається за умов нерівномірного безпекового навантаження, вимушеного переміщення, втрат, дефіциту ресурсів та змін місцевих інституцій. Локальні суперечності щодо послуг, відбудови чи участі в рішеннях потрібно аналізувати з урахуванням цих обставин. Програми підтримки соціальної згуртованості можуть розширювати простір для співпраці, але фасилітатор не повинен перенесенням абстрактної моделі «двох рівнозначних сторін» приховувати факт агресії, злочинів або відповідальності за шкоду. Особливо важливо не очікувати від постраждалих людей прощення, примирення чи публічного розкриття власної історії. У деокупованих і прифронтових громадах безпекові та правові процеси можуть визначати, які теми, учасники й формати допустимі. Діалог про організацію послуг або представництво інтересів не замінює розслідування, правосуддя, відшкодування шкоди та гарантій неповторення насильства. Для роботи з внутрішньо переміщеними людьми ОБСЄ підготувала збірку практичних рекомендацій щодо конфліктів у приймаючих громадах. Посібник ПРООН із мобілізації громад описує залучення місцевих учасників до безпекових і згуртувальних ініціатив. Це практичні джерела для адаптації процесу, які не дають підстав обіцяти однаковий ефект у всіх громадах. Приклад: напруження довкола спільного простору Уявімо громаду, де місцеві жителі та новоприбулі люди по-різному оцінюють доступ до приміщення для громадських заходів. До спільної зустрічі організатори окремо з’ясовують потреби груп, перевіряють, хто приймає рішення щодо використання простору, й уточнюють правила безпеки. На діалозі люди описують конкретні труднощі, а відповідальна установа пояснює чинні обмеження. Підсумком стає перелік варіантів доступу, питань для консультації та строк отримання відповіді. Цей приклад ілюструє логіку підготовки, а не результати реального дослідження. Приклад: розмова про повернення ветеранів Якщо громада обговорює доступність послуг і участь ветеранів у місцевому житті, організатори запрошують людей відповідно до конкретного питання, забезпечують добровільність і не припускають, що всі ветерани мають однаковий досвід. Метою може бути виявлення адміністративних бар’єрів та шляхів співпраці з установами. Учасників не слід ставити в ситуацію, коли вони змушені публічно говорити про бойові події чи доводити право на підтримку. Практичний контрольний перелік організатора Перед зустріччю перевірте, чи визначена конкретна проблема, чи є справжній простір впливу учасників і відповідальний за подальше рішення. Уточніть, хто та чому запрошений, які групи потребують додаткових умов доступу, чи проведений аналіз конфлікту та ризиків, хто виконує роль фасилітатора, чи повідомлено про оплату й можливі конфлікти інтересів, чи погоджені правила запису та конфіденційності. На самому діалозі перевіряйте добровільність, черговість слова, зрозумілість підсумків і можливість безпечної відмови. За появи погроз або примусу зупиняйте процес згідно з попереднім планом. Після завершення надішліть узгоджений підсумок, отримайте добровільний зворотний зв’язок, повідомте про рішення відповідальних установ і заплануйте оцінювання наслідків. Ця послідовність узгоджується із загальними підходами ОЕСР до громадянської участі та ОБСЄ до оцінювання діалогів. Поширені запитання Скільки людей має брати участь у фасилітованому діалозі? Універсальної науково встановленої чисельності немає. Склад визначають питання, рівень ризику, можливість почути різні досвіди й ресурси фасилітації. Велика публічна зустріч може потребувати роботи в менших групах, а для особливо чутливого питання доцільні окремі підготовчі розмови. Чи повинен діалог завершитися згодою? Ні. Цінними результатами можуть бути взаємне прояснення позицій, окреслення спірних питань, усунення непорозуміння щодо процедур і визначення наступних кроків. Штучно досягнутий консенсус часто приховує нерівність впливу й може посилити недовіру. Чи можна проводити діалог під час війни? Так, якщо конкретна тема, склад учасників і умови дозволяють безпечну добровільну роботу. Локальне обговорення доступу до послуг або співпраці установ має інші ризики, ніж спроба організувати примирення з відповідальними за насильство. Кожен формат потребує окремого аналізу та права припинити процес. Чи може представник місцевої влади бути фасилітатором? У деяких менш конфліктних процесах це можливо за прозорого мандата й згоди учасників. Коли посадовець одночасно контролює ресурси або остаточне рішення, виникає суттєва владна асиметрія. Тоді доцільно розглянути незалежного фасилітатора й чітко відокремити ведення діалогу від ухвалення рішення. Як реагувати, коли учасник плаче або замовкає? Потрібно забезпечити вибір: запропонувати паузу, можливість залишити кімнату, не відповідати або за власним бажанням скористатися підтримкою. Не слід вимагати пояснення стану перед усією групою чи ставити діагноз за поведінкою людини. Чи потрібно записувати діалог на відео? Лише за чітко визначеної потреби, правомірної підстави та належного інформування й згоди учасників. Для багатьох чутливих тем безпечнішим може бути узагальнений протокол без персональних історій. Ризики публічного поширення потрібно оцінити заздалегідь. Хто має відповідати за виконання домовленостей? За рішення й дії відповідає суб’єкт, якому належать відповідні повноваження: орган місцевого самоврядування, установа, громадська організація або самі учасники в межах добровільно прийнятих зобов’язань. Фасилітатор може допомогти коректно зафіксувати відповідальних і строк відповіді, але не підміняє їхню компетенцію. Пов’язаний аспект докладніше розглянуто в матеріалі «Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека». Пов’язані статті Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека — наукові засади й межі застосування діалогових процесів. Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання — ширший контекст миробудування та трансформації конфліктів. Теорія міжгрупового контакту: умови Олпорта, сучасні докази та обмеження — пояснення психологічних механізмів міжгрупової взаємодії. Емпатичний діалог: що це та як його вести — навички уважного слухання та взаєморозуміння. Відновна справедливість: психологія відповідальності, шкоди, діалогу і відновлення після порушення — значення відповідальності та прав постраждалих. Соціальна згуртованість: чинники, прояви й вимірювання — ширші суспільні умови співпраці в громаді. Уявний та опосередкований міжгруповий контакт: докази ефективності Кола діалогу між групами: можливості й обмеження Джерела Dessel, A., & Rogge, M. E. (2008). Evaluation of intergroup dialogue: A review of the empirical literature. Conflict Resolution Quarterly, 26(2), 199–238. https://doi.org/10.1002/crq.230. Frantell, K. A., Miles, J. R., & Ruwe, A. M. (2019). Intergroup dialogue: A review of recent empirical research and its implications for research and practice. Small Group Research, 50(5). https://doi.org/10.1177/1046496419835923. Inter-Agency Standing Committee. (2007). IASC Guidelines on Mental Health and Psychosocial Support in Emergency Settings. WHO: офіційна сторінка документа. Organisation for Economic Co-operation and Development. (2022). OECD Guidelines for Citizen Participation Processes. OECD Public Governance Reviews. https://doi.org/10.1787/f765caf6-en. Organization for Security and Co-operation in Europe. (2014). Mediation and Dialogue Facilitation in the OSCE. https://www.osce.org/secretariat/126646. Organization for Security and Co-operation in Europe. (2019). How, When, Where Does Dialogue Work? Practical Guide. https://www.osce.org/project-coordinator-in-ukraine/422822. Organization for Security and Co-operation in Europe. (2022). Evaluation of Facilitated Dialogue: Approaches, Frameworks and Challenges. https://www.osce.org/project-coordinator-in-ukraine/525594. Organization for Security and Co-operation in Europe. (2022). Collection of Practical Tips and Advice on Conflict Prevention and Management in Communities That Receive Internally Displaced People. https://resources.osce.org/project-coordinator-in-ukraine/514267. Organization for Security and Co-operation in Europe. (2026). Методика оцінювання фасилітованого діалогу. https://www.osce.org/uk/osce-secretariat-exb-support-programme-ukraine/662842. Paluck, E. L., Porat, R., Clark, C. S., & Green, D. P. (2021). Prejudice reduction: Progress and challenges. Annual Review of Psychology, 72, 533–560. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-071620-030619. Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. https://doi.org/10.1037/0022-3514.90.5.751. United Nations. (2012). United Nations Guidance for Effective Mediation. https://peacemaker.un.org/en/documents/united-nations-guidance-effective-mediation. United Nations Development Programme. (2018). Community Mobilization: UNDP Approach towards Community Security and Social Cohesion. https://www.undp.org/ukraine/publications/community-mobilization-undp-approach-towards-community-security-and-social-cohesion.

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Контакти між групами після насильства — це особисті, колективні або організовані взаємодії людей, які належать до спільнот, розділених пережитим насильством, втратою, примусовим переміщенням, дискримінацією чи досвідом війни. Вони можуть відбуватися у школі, громаді, на роботі, під час спільного проєкту або спеціально організованої зустрічі. Їхня доцільність визначається безпекою, добровільною готовністю учасників, конкретною метою, владними асиметріями, визнанням заподіяної шкоди та можливістю припинити взаємодію. Наукові дослідження загалом пов’язують позитивний міжгруповий контакт зі зменшенням упереджень, але досвід масового насильства докорінно змінює умови контакту. Один вдалий діалог не дорівнює примиренню, а спільна діяльність не скасовує потреби у справедливості. Негативний або нав’язаний контакт може посилювати страх, недовіру та відчуття безсилля. Тому головне запитання після насильства — не «як швидше зустріти сторони», а «чи є достатні умови для конкретної безпечної взаємодії і якою буде користь саме для цих людей?» (Pettigrew і Tropp, 2006; Paolini та ін., 2024). Що означає контакт після насильства Слово «контакт» охоплює різні події: випадкову розмову між сусідами; роботу людей із різних груп над спільною задачею; публічне обговорення пам’яті про насильство; зустріч людей, які зазнали шкоди, з представниками групи, з якою пов’язують її заподіяння. Ці ситуації мають різні психологічні ставки. Чим тісніше взаємодія торкається особистого досвіду втрат, вини, загроз і відповідальності, тим важливішими стають підготовка, незалежна підтримка і контроль учасників над процесом. У психології міжгрупових відносин контакт досліджують як можливий шлях зміни установок, очікувань і поведінки щодо іншої групи. Після масового насильства до цього додаються питання визнання фактів, суспільної довіри, колективної відповідальності, права на відшкодування та запобігання повторенню злочинів. Науковий огляд конфліктів підкреслює взаємодію групових переконань, моральних оцінок і підтримки насильства (Saguy і Reifen-Tagar, 2022). Важливо розрізняти щонайменше чотири результати. Мирне співіснування означає здатність жити без насильства та забезпечувати повсякденні права. Співпраця означає можливість розв’язувати конкретні спільні завдання. Довіра передбачає очікування передбачуваної та добросовісної поведінки. Примирення охоплює довшу зміну відносин із питаннями справедливості, пам’яті й відповідальності. Контакт може сприяти одному результату, не породжуючи автоматично інших (Hultman і Mousa, 2025). Що доведено: результати досліджень контакту Загальні результати та їхні межі Класичний метааналіз Томаса Петтігрю та Лінди Тропп охопив 713 незалежних вибірок із 515 досліджень і виявив, що міжгруповий контакт переважно пов’язаний зі зменшенням упереджень. Сприятливими умовами були підтримка норм та інституцій, спільні цілі, співпраця і рівний статус у конкретній ситуації. Ці дані обґрунтовують інтерес до контакту як механізму змін, але об’єднують дуже різні групи та контексти й не становлять прямого доказу безпечності зустрічей між постраждалими та кривдниками (Pettigrew і Tropp, 2006). Метааналітичні дослідження механізмів показують, що послаблення міжгрупової тривоги та зростання емпатії й здатності бачити перспективу іншої людини пояснюють частину зв’язку контакту зі ставленням до іншої групи. Просте отримання додаткових відомостей про іншу спільноту виявилося менш сильним поясненням, ніж емоційні процеси (Pettigrew і Tropp, 2008). Коли увагу зосереджують на рандомізованих дослідженнях із відкладеним вимірюванням результату, висновок стає стриманішим. Огляд Елізабет Палак та співавторів підтвердив загальну перспективність контакту, водночас виявив суттєві прогалини в експериментальних даних щодо расових та етнічних упереджень дорослих і неоднакову силу ефектів за різними групами. Відповідно, результати звичайних контактних програм не можна механічно переносити на насильницькі конфлікти (Paluck, Green і Green, 2019). Ірак: спільна діяльність і межі перенесення ефекту Під час польового експерименту в Іраку Сальма Муса випадково розподілила християн, переміщених унаслідок насильства «Ісламської держави», до футбольних команд зі змішаним або однорідним релігійним складом. Контакт із мусульманськими партнерами поліпшив низку конкретних форм поведінки щодо мусульман у спортивному середовищі; частина ефектів зберігалася через шість місяців. Однак зміни не поширилися стабільно на повсякденну поведінку поза футболом і не дали послідовного зрушення загальних установок. Це важливий приклад локальної користі без доказу широкого суспільного примирення (Mousa, 2020). Балкани й Колумбія: соціальний контекст, пам’ять і відповідальність Дослідження молоді у п’яти балканських країнах після війни показало, що якість міжгрупових контактів у середовищі проживання була пов’язана з показниками примирення сильніше, ніж особистий досвід контакту окремої людини. Це багаторівневе спостережне дослідження: воно вказує на значення норм і можливостей громади, але не встановлює, що сама зміна місцевого середовища автоматично спричинить примирення (Čehajić-Clancy та ін., 2025). У Боснії та Герцеговині дослідження Сабіни Чехаїч і Руперта Брауна виявило зв’язок якісного контакту представників групи, пов’язаної з насильством, з більшою готовністю визнавати відповідальність власної групи за минулі злочини. Аналіз указував на роль прийняття чужої перспективи та зміни уявлень про власну групу як виняткову жертву. Дослідження поєднувало кореляційні й експериментальні підходи в конкретному історичному контексті; його результат не виправдовує тиску на жертв задля зустрічі (Čehajić і Brown, 2010). Дві вибірки учасників із Колумбії після мирної угоди продемонстрували, що досвід позитивного й негативного контакту, оцінки загроз, провини й страждань пов’язані з різними сторонами ставлення до примирення. Припущення про єдиний ланцюг «контакт → оцінка конфлікту → емоція → примирення» підтвердження не отримало. Отже, розробник програми має вивчати різні психологічні механізми окремо (Landmann, Unfried і Restrepo-Plaza, 2025). Сучасний огляд експериментальних та політичних інструментів миробудування підсумовує, що програми безпосереднього контакту в умовах активного або недавнього насильства часто мають слабші й мінливіші результати, ніж очікують їхні організатори. Можливість зменшити упередження не слід ототожнювати зі здатністю запобігти новому насильству. Для такого висновку потрібно оцінювати поведінку та інституційні наслідки, а не лише відповіді в опитувальнику (Hultman і Mousa, 2025). Готовність до контакту: що потрібно оцінити до зустрічі Готовність є ситуаційною й багатовимірною. Людина може бути здатна співпрацювати щодо відновлення водопостачання, але не бажати розмовляти про загибель близьких. Вона може приймати присутність представника іншої групи у громадському просторі й водночас обґрунтовано відмовлятися від особистої зустрічі з конкретним учасником насильства. Відмова від одного формату не визначає загальної здатності до громадянського співжиття. Особиста готовність і право на відмову Перший рівень оцінювання — інформоване бажання самої людини. Учасникові потрібно знати мету, склад групи, теми, можливі емоційні труднощі, правила використання сказаного й процедуру припинення участі. Згода має залишатися відкличною протягом усієї роботи. Важливо запитувати не лише «чи погоджуєтеся ви?», а й «чого ви очікуєте, чого побоюєтеся і які умови зроблять участь прийнятною?». Психологічна готовність не зводиться до низького рівня гніву чи страху. Гнів може містити вимогу справедливості; недовіра може бути адекватною відповіддю на незавершене насильство. Корисніші індикатори — можливість добровільно ухвалювати рішення, розуміти обмеження формату, мати доступ до підтримки та повідомляти про небезпеку без покарання за це. Оцінювання не дає підстав ставити діагноз на основі групової належності або відмови від діалогу. Безпека, відповідальність і асиметрія влади Другий рівень — фактична безпека. Потрібно з’ясувати, чи тривають погрози, переслідування, збройне насильство, примус або залежність від потенційного співрозмовника. Наявність нейтрального приміщення не компенсує можливості учасника впливати на житло, гуманітарну допомогу, працевлаштування або доступ до правосуддя іншої людини. За таких обставин спершу потрібне усунення ризиків і незалежні механізми захисту. Третій рівень — ставлення до фактів і відповідальності. Контакт, у якому заперечують задокументовані злочини або вимагають від постраждалих припинити домагатися правосуддя, може стати повторним приниженням. Представництво різних груп не робить їхню відповідальність за насильство однаковою. У програмах перехідного правосуддя діалог розглядають у зв’язку з встановленням правди, участю постраждалих, відшкодуванням і гарантіями неповторення (UNESCO, 2026). Умови середовища та спроможність організаторів Четвертий рівень — організаційний. Необхідні підготовлені ведучі, зрозумілі правила конфіденційності, справедливе представництво, окремі способи звернутися зі скаргою та реальна можливість припинити подію. Особливо обережно слід працювати, коли учасники знають одне одного, залежать від однієї установи чи живуть у малих громадах: навіть анонімізована історія може легко впізнаватися. П’ятий рівень — середовище навколо зустрічі: чи є у громаді інституції, здатні забезпечувати правила, чи поширюються погрози або дезінформація, чи існує підтримка після події. Дані про післявоєнні балканські суспільства підкреслюють значення контактної атмосфери ширшого оточення (Čehajić-Clancy та ін., 2025). Основні ризики контактів після насильства Негативний контакт і закріплення ворожнечі Негативні зустрічі іноді посилюють узагальнення про «чужу» групу сильніше, ніж позитивні зменшують їх. Метааналіз 2024 року, який поєднав 238 незалежних вибірок, виявив сильніший несприятливий зв’язок негативного контакту з упередженнями порівняно зі сприятливим зв’язком позитивного контакту. Величина цього перекосу залежала від ситуаційних чинників і вибірок. Висновок для організатора практичний: погано підготовлена зустріч здатна посилити саме ту проблему, заради зменшення якої її проводять (Paolini та ін., 2024). Після насильства особливо небезпечними є насмішки над пережитим, заперечення фактів, провокативні символи, звинувачення постраждалих і вимога негайно «об’єднатися». Кожне з них впливає не лише на окрему розмову, а й на очікування щодо подальших зустрічей. Якщо такі епізоди залишаються без належного реагування, програма може втратити довіру ще до завершення. Примусове зближення і повторне завдання шкоди Формальна добровільність не працює, коли відмова загрожує втратою допомоги, відрахуванням з програми, кар’єрними наслідками чи осудом керівництва. Примус може бути непрямим: публічна вимога «показати примирення», присутність камер, залежність від організації або очікування, що людина розповість травматичну історію для морального повчання інших. Такий формат слід змінити або скасувати. Інтенсивне обговорення особистого насильства здатне викликати сильне емоційне напруження. Водночас самої емоційної реакції недостатньо, щоб робити висновок про психічний розлад. Етичне рішення полягає у виборі тем, темпу, підтримки та можливості відмовитися від розкриття особистих обставин, а не у вимозі продемонструвати психологічну «стійкість». Згладжування нерівності та послаблення вимог справедливості Окрему проблему становить ситуація, коли позитивний контакт зменшує увагу до структурної несправедливості. Метааналіз Нільса Раймера і Нікхіла Сенгупти описав невеликі та неоднорідні зв’язки контакту представників соціально менш захищених груп із нижчим сприйняттям несправедливості, колективною дією та підтримкою політики відшкодування; альтернативні пояснення залишилися можливими. Ці дані не означають, що контакт обов’язково послаблює боротьбу за права. Вони вимагають окремо перевіряти, чи зміна теплоти у стосунках не супроводжується замовчуванням відповідальності (Reimer і Sengupta, 2023). Залучення постраждалих до зустрічі з представниками групи, з якою пов’язують завдану шкоду, не створює обов’язку пробачати, відмовлятися від свідчень, погоджуватися з чужою версією подій або підтримувати політичні компроміси. Визнання людської гідності учасника й оцінка конкретних діянь співіснують у правовому та психологічному вимірах. Структуровані процеси правди й справедливості мають власну компетенцію, яку групова розмова не замінює (UNESCO, 2026). Публічність, витік інформації та ризик помсти У малих громадах фото зустрічі, перелік учасників, голосові записи або публічне цитування можуть створити ризик стигматизації, погроз, політичного використання й вторинного розкриття досвіду насильства. Перед подією потрібна окрема згода на кожний спосіб використання даних. Відсутність згоди на фото чи публікацію історії не повинна впливати на доступ до основної програми. Організатор також має пояснити межі обіцянок конфіденційності. Який формат контакту обирати Побутова взаємодія і спільна справа Найменш інтенсивні контакти виникають у звичайному житті: спільний транспорт, ринок, робоче місце, навчання, розподіл завдань у громаді. Якщо існують безпека та справедливі правила, такі ситуації дають змогу зменшувати невизначеність щодо поведінки інших. Проте близькість сама по собі не означає, що люди готові ділитися особистими історіями. Доцільно забезпечувати рівні правила участі й доступу до ресурсів без примусового емоційного зближення. Практичні спільні завдання — облаштування громадського простору, навчальний проєкт, взаємна допомога, спортивна співпраця — можуть зосередити увагу на передбачуваних діях і чесному розподілі ролей. Досвід іракського футбольного експерименту показує можливість змін у межах конкретного середовища та потребу окремо перевіряти перенесення цих змін в інші сфери (Mousa, 2020). Фасилітований діалог Фасилітований діалог потрібен, коли учасники прагнуть дослідити відмінні досвіди, сформулювати правила співжиття або спільно визначити проблеми громади. Його метою може бути розуміння позицій, робота з нормами чи підготовка рішення, але ця мета має бути повідомлена заздалегідь. Модератор відповідає за процедуру й можливість зупиняти небезпечну взаємодію; він не уповноважений визначати юридичну провину або примушувати до примирення. Зустріч, присвячена історичним злочинам, має іншу логіку, ніж обговорення спільних адміністративних послуг. Змішувати їх без попередження означає змінювати умови згоди учасників. У практиці перехідного правосуддя діалог може доповнювати встановлення правди й механізми відшкодування, коли ці процеси враховують позицію постраждалих і конкретний контекст (UNESCO, 2026). Опосередкований контакт і підготовчі формати У деяких умовах доцільними стають окремі групові зустрічі, добровільне ознайомлення з перевіреними свідченнями, навчальні матеріали, робота з місцевими нормами й можливість поставити питання без прямого контакту. Такі формати створюють час для усвідомленого вибору. Вони також потребують оцінювання: ефекти опосередкованих програм можуть стосуватися соціальних норм і поведінки без істотного зрушення особистих переконань, як показав польовий експеримент із радіопрограмою в Руанді (Paluck, 2009). Як організувати контакт: послідовність рішень Практичний порядок нижче є редакційним узагальненням умов безпечної роботи з міжгруповими відносинами, а не стандартизованим клінічним протоколом з доведеною універсальною ефективністю. Він поєднує висновки досліджень контактних втручань та підхід до правосуддя, орієнтований на постраждалих (Čehajić-Clancy і Halperin, 2024; UNESCO, 2026). 1. З’ясувати реальну мету Сформулюйте результат так, щоб його можна було спостерігати: домовитися про користування спільною інфраструктурою, зменшити погрози під час взаємодії, забезпечити представництво у громадських рішеннях або створити канали комунікації. Формули «відновити мир» і «помирити всіх» надто загальні для оцінювання конкретної зустрічі. 2. Оцінити ризики незалежно для кожної групи Перед плануванням спільної події проведіть конфіденційні консультації окремо з різними категоріями потенційних учасників. Запитайте про загрози, залежності, можливі витоки інформації, потребу в доступності та ризик небажаного розкриття особистого досвіду. Не залучайте людей як символічних представників усієї спільноти без їхнього чіткого мандата. 3. Запропонувати вибір рівня участі Забезпечте альтернативи: участь у спільному проєкті без особистого діалогу, письмове висловлення позиції, зустріч в окремій групі, участь із підтримувальною особою, можливість долучитися пізніше або відмовитися зовсім. Програма з одним дозволеним сценарієм ставить людей перед штучним вибором. 4. Створити правила та механізм зупинки Перед контактом погодьте заборону погроз, приниження і заперечення права учасників на безпеку. Окремо визначте правила публікацій і записів, порядок звернення по допомогу, право на перерву, вихід або припинення події. Ведучий повинен мати повноваження зупинити процес, а не лише повертати дискусію до теми. 5. Провести зустріч без примусу до емоційного результату Дозвольте різний темп участі. Відсутність особистої розповіді, незгода чи потреба дистанції самі по собі не є провалом. Якщо зустріч відкриває питання відповідальності за злочини, скеровуйте їх до належних правових та інституційних механізмів, а не перетворюйте психологічну групу на місце неформального вироку. 6. Перевірити наслідки й забезпечити подальшу підтримку Після контакту з’ясуйте, чи зросло відчуття безпеки, чи з’явилися нові загрози, чи можуть учасники захищати свої права та чи виконуються конкретні домовленості. Плануйте можливість індивідуального звернення по підтримку та незалежного повідомлення про порушення. Окремо оцінюйте ефект для груп, які мали різний доступ до влади й ресурсів. Український контекст: які контакти доцільно розглядати Російська агресія проти України має встановлений міжнародно-правовий контекст: Генеральна Асамблея ООН 2 березня 2022 року ухвалила резолюцію «Агресія проти України». Психологічні моделі контакту між групами не змінюють цього факту, не розподіляють відповідальність за агресію порівну та не можуть слугувати обґрунтуванням примусових зустрічей між постраждалими і представниками держави-агресора (Генеральна Асамблея ООН, 2022). В українських громадах актуальними є взаємодії між місцевими мешканцями та внутрішньо переміщеними людьми, різними поколіннями, групами з неоднаковим досвідом окупації, евакуації, військової служби або повернення. Наявність різного досвіду не є ознакою тотожної відповідальності й не дає підстав описувати всі відмінності як ворожнечу. Метою програм можуть бути справедливий доступ до послуг, спільне відновлення, зниження стигматизації та представництво у рішеннях громади. Матеріали дослідження деокупованих громад Херсонської, Харківської й Миколаївської областей, проведеного на основі фокус-груп 2024 року, вказують на першочерговість безпеки та інфраструктурних потреб. Це якісне контекстне дослідження, а не експериментальна оцінка ефективності діалогових програм. Його практичне значення полягає в тому, що питання контакту слід розглядати поруч із реальними умовами життя, а не відокремлено від них (Школа політичної аналітики НаУКМА, 2024). На рівні громади корисним може бути контакт навколо зрозумілої спільної задачі: доступності громадського транспорту, навчання дітей, відновлення житлового фонду, розподілу приміщень для допомоги, підтримки родин і громадського інформування. Відкриті та справедливі процедури можуть бути важливішими за одноразові символічні зустрічі. Висновки щодо ефективності кожного українського формату слід перевіряти окремо. Під час триваючої небезпеки участь у діалозі з особами, які становлять ризик насильства, здатна бути недоцільною. Натомість внутрішній діалог між жителями громади щодо безпеки, взаємодопомоги й справедливого ухвалення рішень може мати конкретний сенс. Контакт із представниками іншої суспільної групи не повинен ставати умовою доступу до гуманітарних послуг, державних гарантій або підтримки. Як оцінювати результат: що вимірювати Найперша помилка оцінювання — вважати кількість зустрічей, фото чи задоволеність учасників доказом примирення. Вимірювання має відповідати первинній меті: частота безпечних контактів, поведінкова готовність до співпраці, доступ до послуг, сприйняття справедливості процедур, кількість скарг, виконання домовленостей, рівень нових загроз і можливість відмовитися від участі без наслідків. Доцільно окремо вимірювати ставлення до окремих людей і до всієї групи. Спостереження, що учасники охоче працюють разом у команді, ще не доводить змін у політичних поглядах, міжгруповій довірі чи поведінці в інших обставинах. Саме таке розходження виявлялося у польовому експерименті в Іраку (Mousa, 2020). Якщо можливо й етично, оцінюйте зміни до втручання, відразу після нього та з певною затримкою; порівнюйте результати з адекватною контрольною групою або іншим обґрунтованим дослідницьким дизайном. Потрібно документувати вибуття учасників, самообрання найбільш мотивованих людей і можливі побічні ефекти. У багатьох післявоєнних програмах саме причинний вплив на довгострокову згуртованість залишається недостатньо встановленим (Paluck, Green і Green, 2019; Hultman і Mousa, 2025). Поширені запитання Чи потрібно постраждалим зустрічатися з людьми з іншої групи, щоб відновитися? Ні. Участь у міжгрупових програмах є окремим добровільним рішенням. Відновлення повсякденного життя, доступ до допомоги, захист прав і безпека не повинні залежати від готовності до такої зустрічі. Деяким людям корисна співпраця без обговорення пережитого, інші обирають повну дистанцію. Чи можна проводити діалог, поки насильство триває? Рішення залежить від того, хто саме бере участь, які загрози існують та які гарантії діють. Внутрішньогромадське обговорення доступу до укриття або допомоги і зустріч із людьми, які здійснюють погрози, — різні ситуації. Якщо немає безпечного простору та незалежного контролю ризиків, прямий контакт потрібно відкласти. Чи завжди позитивна зустріч зменшує упередження? Ні. Метааналізи показують середню тенденцію, а не результат для кожної людини й кожної події. Значення мають попередній досвід, норми, статус учасників, якість контакту та те, як вони пояснюють події після зустрічі (Pettigrew і Tropp, 2006; Paolini та ін., 2024). Чи означає співпраця прощення або примирення? Ні. Люди можуть разом ремонтувати школу, забезпечувати водопостачання або домовлятися про правила співіснування, зберігаючи різні моральні оцінки, пам’ять та вимоги правосуддя. Співпраця може бути важливим і самостійним досягненням. Як реагувати, якщо під час зустрічі заперечують злочини? Ведучий повинен зупинити приниження та перевірити безпеку учасників, а організатор — діяти відповідно до заздалегідь узгоджених правил. Якщо розмова перетворюється на тиск або виправдання насильства, її можна завершити. Фактичні та правові питання потребують достовірних документів і належних процедур. Як зрозуміти, що програма вдалася? Порівняйте результат із конкретною метою: безпечніші контакти, менше погроз, виконані домовленості, справедливіша участь у рішеннях, стійка співпраця після завершення програми. Поряд із позитивними змінами обов’язково перевірте скарги, небажані наслідки та можливість вільно припинити участь. Висновки для фахівців і громад Міжгруповий контакт після насильства має практичний потенціал тоді, коли конкретні учасники самі визначають прийнятну мету й формат, а організатори здатні гарантувати правила безпеки, справедливості та вільного виходу. Успіх слід визначати відповідно до реальних змін поведінки й умов життя. Захист постраждалих, визнання заподіяної шкоди та відповідальність залишаються основою будь-якої відповідальної програми. Для глибшого розуміння теми корисно розрізняти загальну теорію міжгрупового контакту, психологію миру і відновну справедливість: ці напрями висвітлюють різні рівні одного суспільного завдання. Пов’язані статті Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання — загальна наукова рамка миробудування й відновлення відносин. Теорія міжгрупового контакту: умови Олпорта, сучасні докази та обмеження — механізми й межі контактних втручань. Сприйняття реалістичної та символічної міжгрупової загрози — роль загроз у міжгруповому сприйнятті. Відновна справедливість: психологія відповідальності, шкоди, діалогу і відновлення після порушення — відшкодування шкоди й участь постраждалих. Дегуманізація: як людям відмовляють у повній людяності — один із механізмів, що підтримує насильство. Емпатичний діалог: що це та як його вести — базові навички розмови та слухання. Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека Спільні цілі в подоланні міжгрупової ворожнечі Міжгрупова довіра: як виникає, руйнується і відновлюється Добровільність і згода в діалогових програмах для постраждалих Джерела Čehajić, S., & Brown, R. (2010). Silencing the past: Effects of intergroup contact on acknowledgment of in-group responsibility. Social Psychological and Personality Science, 1(2), 190–196. https://doi.org/10.1177/1948550609359088 Čehajić-Clancy, S., & Halperin, E. (2024). Advancing research and practice of psychological intergroup interventions. Nature Reviews Psychology, 3, 574–588. https://www.nature.com/articles/s44159-024-00330-z Čehajić-Clancy, S., Lindner, C., Gelfort, P., Elad-Strenger, J., & Kessler, T. (2025). Where you live matters more than who you know: Context-level contact as a stronger predictor of post-war reconciliation than individual-level contact. British Journal of Social Psychology, 64(3), e12913. https://doi.org/10.1111/bjso.12913 Hultman, L., & Mousa, S. (2025). From ceasefire to cohesion: An integrated review of peacemaking and peacebuilding. Economic Policy, 40(124), 931–967. https://doi.org/10.1093/epolic/eiaf011 Landmann, H., Unfried, K., & Restrepo-Plaza, L. (2025). How does intergroup contact affect reconciliation in post-conflict Colombia? Examining the role of conflict appraisals and emotions. European Journal of Social Psychology, 55(6), 1052–1071. https://doi.org/10.1002/ejsp.3156 Mousa, S. (2020). Building social cohesion between Christians and Muslims through soccer in post-ISIS Iraq. Science, 369(6505), 866–870. https://doi.org/10.1126/science.abb3153 Paolini, S., Gibbs, M., Sales, B., Anderson, D., & McIntyre, K. (2024). Negativity bias in intergroup contact: Meta-analytical evidence that bad is stronger than good, especially when people have the opportunity and motivation to opt out of contact. Psychological Bulletin, 150(8), 921–964. https://doi.org/10.1037/bul0000439 Paluck, E. L. (2009). Reducing intergroup prejudice and conflict using the media: A field experiment in Rwanda. Journal of Personality and Social Psychology, 96(3), 574–587. https://doi.org/10.1037/a0011989 Paluck, E. L., Green, S. A., & Green, D. P. (2019). The contact hypothesis re-evaluated. Behavioural Public Policy, 3(2), 129–158. https://doi.org/10.1017/bpp.2018.25 Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. https://doi.org/10.1037/0022-3514.90.5.751 Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2008). How does intergroup contact reduce prejudice? Meta-analytic tests of three mediators. European Journal of Social Psychology, 38(6), 922–934. https://doi.org/10.1002/ejsp.504 Reimer, N. K., & Sengupta, N. K. (2023). Meta-analysis of the “ironic” effects of intergroup contact. Journal of Personality and Social Psychology, 124(2), 362–380. https://doi.org/10.1037/pspi0000404 Saguy, T., & Reifen-Tagar, M. (2022). The social psychological roots of violent intergroup conflict. Nature Reviews Psychology, 1, 577–589. https://www.nature.com/articles/s44159-022-00083-7 UNESCO. (2026). Dialogue for transitional justice. https://www.unesco.org/en/articles/dialogue-transitional-justice United Nations General Assembly. (2022). Aggression against Ukraine (A/RES/ES-11/1). https://digitallibrary.un.org/record/3965290/ Школа політичної аналітики Національного університету «Києво-Могилянська академія». (2024). Соціальна згуртованість у деокупованих громадах Сходу та Півдня України: презентація результатів фокус-групових досліджень. https://spa.ukma.edu.ua/news-and-events/potreby-deokupovani-hromady/

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Медіація між громадами — це структурований процес, у якому незалежний посередник допомагає представникам різних територіальних, соціальних або локальних спільнот дослідити суперечності, визначити прийнятні правила взаємодії та, коли це можливо, узгодити конкретні дії. Її особливість полягає в тому, що за столом переговорів присутні представники груп, а рішення стосуються значно ширшого кола людей. Тому якість процесу залежить від повноважень делегатів, доступу до інформації, безпеки, участі менш представлених груп і відповідальності інституцій. Настанови ООН щодо ефективної медіації визначають згоду, неупередженість, інклюзивність, належну підготовку та узгодженість із правовими нормами ключовими умовами посередництва. У громаді конфлікт може виникати через розподіл ресурсів, рішення місцевої влади, використання спільного простору, представництво, політичні суперечності, взаємні стереотипи або наслідки вимушеного переміщення. Посередник працює з процедурою обговорення й можливостями домовленості. Він не отримує права визначати винних, скасовувати законні обов’язки, примушувати до прощення чи домовлятися від імені тих, хто не уповноважував його або делегацію. Що таке медіація між громадами Поняття охоплює організоване посередництво у спорах між територіальними громадами, їхніми групами мешканців, місцевими організаціями або представниками різних спільнот, які спільно користуються ресурсами чи залежать від взаємних рішень. Предметом може бути доступ до води й транспорту, порядок використання громадського простору, взаємодія приймаючих громад і внутрішньо переміщених осіб, врегулювання локальних суперечностей або створення механізмів запобігання новому загостренню. Термін «громада» тут потребує точності. Територіальна громада є суб’єктом місцевого самоврядування у правовому розумінні, тоді як соціальна спільнота може об’єднувати людей за досвідом, походженням, статусом або інтересом. Медіація між органами чи уповноваженими представниками громад має інші формальні вимоги до мандату й виконання домовленостей, ніж взаємодія між неформальними групами мешканців. Український Закон «Про медіацію» № 1875-IX визначає медіацію як позасудову добровільну, конфіденційну та структуровану процедуру за участю медіатора. Водночас ширші програми громадського діалогу, примирення або миробудування можуть використовувати посередницькі практики без оформлення кожної зустрічі як законної процедури медіації. Організатори мають чесно повідомляти учасникам, який саме формат вони пропонують, який його юридичний статус і що станеться з результатами. Чим медіація відрізняється від діалогу, переговорів і арбітражу Міжгруповий діалог створює простір для розуміння досвіду, поглядів, взаємних уявлень та соціальної нерівності; домовленість може залишатися відкритою метою. Медіація передбачає чіткішу роботу зі сторонами спору, процедурою, повноваженнями й можливими варіантами врегулювання. Переговори можуть відбуватися без незалежного посередника, а арбітраж або судове провадження спираються на визначені правила ухвалення обов’язкового рішення. Відповідно, медіатор забезпечує справедливість і прозорість процедури, допомагає уточнювати потреби й перевіряти реалістичність пропозицій, однак остаточний зміст добровільної домовленості визначають уповноважені сторони. Це принципова відмінність від органу, що встановлює правопорушення чи застосовує санкції. Правовий статус української медіації та її результуючих угод визначено первинним текстом закону. У складній громадській ситуації ці формати поєднують послідовно: спочатку збір інформації та окремі безпечні зустрічі, потім діалог про потреби, далі переговори за участю посередника і, за наявності відповідного мандату, домовленість про конкретні дії. Така послідовність є можливим проєктним рішенням, а не універсальним рецептом. Наукові підходи до посередництва на рівні громад Дослідження посередництва розвивалися на перетині психології конфлікту, переговорів, соціальної психології, досліджень миру та права. Ранні практики наголошували на нейтральності третьої сторони, розподілі часу розмови й пошуку взаємоприйнятного рішення. Подальша наукова дискусія загострила питання про те, чи може формально однакове ставлення до сторін забезпечити справедливий процес за нерівності ресурсів і впливу. Лінда Малкахі в емпіричному дослідженні громадської медіації показала суперечності між ідеалом нейтральності та реальною нерівністю учасників. Звідси випливає практичне правило: медіатор зобов’язаний зберігати неупередженість щодо осіб і пропозицій, але водночас має помічати умови, за яких одна сторона здатна нав’язувати іншій порядок денний, приховувати інформацію або перетворювати згоду на формальність. Підхід трансформації конфлікту приділяє увагу тривалим відносинам, спільним правилам та інституціям, які підтримують домовленості після зустрічі. Дослідження інклюзивних мирних процесів підкреслюють, що участь різних груп набуває значення тоді, коли вони реально впливають на рішення, а не лише присутні у списку учасників. Порівняльна програма Inclusive Peace вивчала ці умови в багатьох переговорних процесах; її висновки корисні для проєктування громадської участі, хоча масштабні політичні переговори й локальні суперечки залишаються різними контекстами. Коли громади звертаються до посередника Найчастіше потреба виникає, коли прямі розмови повторюють взаємні звинувачення, рішення однієї інституції сприймають як нав’язані, представники груп перестають довіряти каналу зв’язку або неврегульовані суперечності поширюються на нові сфери співжиття. Сам факт різних інтересів ще не означає неминучість насильства: на розвиток ситуації впливають можливість бути почутими, прозорість правил і наявність законних шляхів оскарження. Посередництво може стосуватися конфлікту між сусідніми громадами через спільний об’єкт інфраструктури, між групами мешканців щодо облаштування простору, між приймаючою громадою та представниками новоприбулих людей щодо доступу до послуг або між організаціями, що одночасно претендують на обмежений ресурс. У кожному випадку слід окремо визначити, хто має право ухвалювати рішення і чи не виходить пропонована угода за межі цих повноважень. Раннє звернення до медіатора може допомогти, коли канали спілкування ще відкриті та учасники мають ресурси для добровільних рішень. За триваючих погроз, нападів, переслідування чи істотного примусу першочерговими стають захист, законні механізми відповідальності та безпека. Настанови ООН прямо пов’язують придатність процесу зі згодою учасників, міжнародними нормативними рамками та належною підготовкою. Хто бере участь і кого представляють делегати Типовими учасниками можуть бути представники органів місцевого самоврядування, мешканців різних населених пунктів, громадських об’єднань, молоді, старших людей, внутрішньо переміщених осіб, підприємців, освітніх і культурних інституцій. Перелік визначають предмет спору та люди, на чиї права, безпеку й ресурси впливатимуть рішення. Представництво має щонайменше три виміри: формальне уповноваження на переговори, здатність представляти різні позиції всередині громади та реальну можливість повертатися до людей по зворотний зв’язок. Делегат може користуватися авторитетом і водночас висловлювати позицію лише частини мешканців. Тому до початку спільної сесії з’ясовують порядок висування, строк повноважень, механізм звітування й межі згоди від імені інших людей. Дослідження участі жінок у мирних процесах та порівняльний аналіз мирних угод показують важливість змістовного впливу й представництва різних інтересів. Для громадського процесу це аргумент на користь перевірки реального голосу учасників, а не механічного набору представників за формальними ознаками. Основні ролі медіатора Проєктувальник безпечної процедури Перед спільною зустріччю медіатор або команда посередників аналізують сторони, їхні заявлені та приховані інтереси, попередні спроби врегулювання, безпекові ризики, мандати представників і правові межі. Вони погоджують місце, мову, тривалість, доступність, порядок виступів, правила записування й передачі інформації та умови припинення участі. Настанови ООН ставлять підготовку, інклюзивність і узгодження різних посередницьких зусиль серед основних передумов якісного процесу. Охоронець добровільності та рівноправної можливості говорити Медіатор окремо перевіряє, чи кожна сторона розуміє мету зустрічі, можливі наслідки участі та право відмовитися. Учасник повинен мати можливість поставити запитання, запросити незалежну консультацію та повідомити про тиск без публічного пояснення перед опонентами. Рівноправність процедури потребує інколи різного обсягу підтримки: перекладу, доступного приміщення, додаткового часу на підготовку або окремого каналу для повідомлень про ризики. Посередник у передаванні інформації Він допомагає відділити факти від припущень, узгодити значення термінів, сформулювати запитання без звинувачувального узагальнення та визначити, які документи сторони готові перевіряти разом. Посередник може переформульовувати висловлювання для ясності, але зобов’язаний не змінювати змісту претензій, свідчень про шкоду чи принципових вимог. Координатор обговорення рішень Медіатор організовує аналіз варіантів: які ресурси потрібні, хто уповноважений діяти, які строки й показники виконання можливі, як сторони повідомлятимуть про порушення та що робитимуть у разі нової суперечки. Він не підміняє собою бюджетні, адміністративні, судові чи представницькі механізми. Для інклюзивних домовленостей суттєво, щоб реальний вплив на виконання мали також учасники, які не контролюють формальну владу; про це свідчать дослідження виконання мирних угод. Організатор подальшого зв’язку Наприкінці процесу сторони визначають зрозумілу форму підсумку, відповідальних, процедуру перегляду домовленостей та доступний канал для тих мешканців, які участі не брали. Медіатор може допомогти сформувати механізм перевірки прогресу, проте його мандат завершується відповідно до погоджених умов. Відстежування й виконання зобов’язань належать насамперед уповноваженим учасникам та інституціям. Нейтральність, неупередженість і незалежність У законодавстві України медіатор визначений як спеціально підготовлена нейтральна, незалежна й неупереджена фізична особа. Практично це передбачає повідомлення про можливий конфлікт інтересів, відмову від прихованого представництва одного учасника, прозорий порядок винагороди та захист права сторін самостійно визначати результат. Закон «Про медіацію» закріплює відповідні принципи процедури. Неупередженість щодо сторін не означає байдужості до насильства, дискримінації, нерівності доступу до інформації або незаконних вимог. Посередник може втрутитися в перебіг зустрічі, якщо один учасник погрожує іншому, перериває його чи приховує критичну інформацію, і за потреби зупинити процес. Малкахі описала, як некритичне використання ідеалу нейтральності іноді маскує наявні владні асиметрії. Незалежність потребує також дистанції від спонсора програми та органів влади, якщо ті зацікавлені у визначеному наперед результаті. Фінансування чи організаційна допомога самі по собі не роблять медіацію упередженою; вирішальними стають фактичні гарантії самостійності посередника, відкритість процедур і право учасників відхилити запропоноване рішення. Психологічні механізми, які можуть сприяти домовленості Зменшення невизначеності й перевірка уявлень Сторони нерідко приписують опонентам однорідні наміри й оцінюють їхні дії крізь призму попередньої недовіри. Під час добре організованих обмінів інформацією з’являється можливість уточнити факти, досвід та реальні обмеження сторін. Метааналіз Петтігрю і Тропп свідчить, що міжгруповий контакт у багатьох контекстах пов’язаний зі зменшенням упередження. Ці результати стосуються контакту загалом і не є прямим доказом результативності будь-якої медіаційної програми. Зниження тривоги перед взаємодією Передбачувані правила розмови, можливість перерви та ясність того, що буде повідомлено публічно, можуть зробити взаємодію психологічно доступнішою. Метааналітичне дослідження Петтігрю і Тропп про механізми контакту встановило значення зниження міжгрупової тривоги й емпатії для пояснення змін в упередженнях; однак ці механізми не гарантують укладення чи виконання угоди. Зміна сприйнятих групових норм Коли представники громад бачать, що конструктивне запитання, незгода й визнання складності ситуації допустимі, може змінюватися очікування щодо поведінки інших. Польовий експеримент Палюк і Ґріна у Руанді виявив зміни способів обговорення суспільних проблем і готовності висловлювати незгоду після медійного втручання, хоча багато особистих переконань не змінилися. Це приклад впливу соціальних норм, а не перевірка конкретного протоколу медіації між громадами. Перехід від вимог до перевірюваних інтересів Фраза «інша громада забирає наші ресурси» може містити вимоги щодо фінансування, справедливості процедури, транспортної доступності та представництва. Медіатор допомагає назвати кожну складову окремо та розглянути її в межах реальних бюджетних і правових можливостей. Якщо сторони однаково розуміють дані та процедуру, їм легше оцінювати пропозиції й виявляти нездоланні розбіжності без додаткових образ. Етапи медіації між громадами 1. Початкове оцінювання конфлікту Посередник з’ясовує історію подій, склад учасників, різницю ресурсів, наявність погроз, хто контролює рішення та що вже намагалися зробити. Окремо досліджують інтереси людей, яких не запросили, і потенційні наслідки самого втручання. Рекомендації ОЕСР щодо уникнення шкоди наголошують на ризиках небажаного впливу зовнішніх програм на місцеві інституції та відносини. 2. Перевірка мандату й добровільності Кожна сторона має знати, кого представляють її делегати, на що вони можуть погоджуватися та які питання вирішують тільки офіційні органи. Окремо визначають, чи існують підстави для правничої або іншої професійної консультації. Організатор не повинен представляти громадські слухання, переговори чи консультації як медіацію, якщо не забезпечив принципи відповідної процедури. 3. Підготовчі окремі розмови За згодою сторін проводять конфіденційні підготовчі зустрічі, пояснюють правила, уточнюють ризики, очікування й межі розкриття інформації. Це допомагає не перетворювати першу спільну зустріч на публічне змагання за прихильність аудиторії. Інформація, отримана окремо, передається іншій стороні лише відповідно до попередньо погоджених правил та чинного законодавства. 4. Формування порядку денного Посередник пропонує учасникам визначити питання, які належать до спору, і відокремити невідкладну безпеку від довгострокових рішень. Наприклад, питання доступу до приміщення, інформації про розподіл коштів і статусу окремих мешканців потребують різних компетенцій. Право змінити чи відхилити порядок денний має бути реальним для всіх сторін. 5. Спільні зустрічі та робота з пропозиціями Після узгодження правил сторони викладають свої позиції, перевіряють фактичні розбіжності та формують декілька варіантів розв’язання. Посередник стежить, щоб мовчання не трактували автоматично як згоду, емоційну реакцію — як відмову від права, а голос найвпливовішого делегата — як позицію цілої громади. 6. Угода або обґрунтоване завершення без угоди Якщо рішення можливе, в документі визначають предмет, відповідальних, строки, ресурси, спосіб оцінювання й порядок реагування на невиконання. Якщо домовитися неможливо, учасники можуть завершити процес із зафіксованими позиціями, не відмовляючись від інших правових шляхів. Саме існування угоди не доводить, що рішення справедливе чи стійке; дослідження інклюзивного виконання домовленостей показують, наскільки важливими залишаються подальша участь і реальний вплив сторін. Як працювати з нерівністю влади Нерівність може проявлятися у бюджетах, доступі до юридичної допомоги, адміністративних повноваженнях, статусі більшості й меншості, мовних можливостях, впливі на місцеві засоби інформації чи залежності учасника від державної послуги. Формат однакового часу виступу не компенсує автоматично такі розбіжності. За потреби процес передбачає незалежні консультації, окрему підготовку менш ресурсної сторони, можливість залучити додаткових представників, доступ до документів і право зупинитися перед рішенням. У деяких ситуаціях необхідно змінити сам склад учасників або відмовитися від спільної сесії, якщо баланс безпеки й добровільності забезпечити неможливо. Рекомендації ОЕСР 2026 року щодо місцево керованих процесів наголошують, що локальне походження організації саме по собі не гарантує її представницькості й нейтральності. Медіатор не може створити рівність шляхом мовчазної відмови від аналізу структурного впливу. Водночас він не уповноважений самостійно змінювати розподіл майна, компетенцій чи прав. За суттєвих правових порушень має діяти належний механізм захисту та відповідальності, а медіаційна процедура пристосовується до нього або припиняється. Безпека, конфіденційність і право відмовитися Безпечний процес має передбачати попередню перевірку загроз, можливість дистанційної участі, окремі входи або час прибуття, заборону переслідування за висловлену позицію, правила фото- й відеофіксації та порядок реагування на інциденти. Перевірка безпеки здійснюється для конкретної ситуації, а не формально за універсальним переліком. Конфіденційність не слід обіцяти беззастережно: учасникам пояснюють межі законних зобов’язань, умови поширення підсумків, відповідальних за зберігання записів і те, які дані не можна використовувати для публічного звіту. У медіації за українським законом конфіденційність є принципом процедури, а конкретні права й обов’язки визначаються законом і домовленостями сторін. Насильство або загроза примусу можуть унеможливити добровільне рішення. Постраждалі люди мають право відмовлятися від контакту з кривдником, публічного свідчення, колективної церемонії примирення й медіації. Відмова не повинна тлумачитися як перешкода миробудуванню чи доказ небажання співпрацювати. Коли медіацію слід відкласти або припинити Підставами для зупинення є безпосередня загроза життю або свободі, погрози представникам, неможливість отримати добровільну згоду, прихований примус, використання зустрічі для збору даних про вразливих людей, вимога відмовитися від законного захисту чи відсутність уповноважених представників для потрібних рішень. Також процес переглядають, коли посередник має неврегульований конфлікт інтересів, організатор наперед визначив текст угоди, одна група систематично позбавлена голосу, а зміст домовленості зачіпає права тих, кого не залучили. Медіатор може запропонувати інший формат безпечних консультацій, незалежний правовий захист або повернення до переговорів після усунення ризиків. Підхід ООН до ефективної медіації визнає роль нормативних рамок і політичної волі сторін; медіація має межі навіть за високої кваліфікації посередника. Медіація під час війни та відновлення громад України Російська агресія проти України визначає принципово відмінний правовий і безпековий контекст. Медіація у внутрішніх питаннях громад — розподілі послуг, використанні приміщень, способах участі переселенців, доступі до відновлювальних ресурсів — може підтримувати соціальні зв’язки, коли є безпечні умови та правові повноваження. Вона не перетворює міжнародну агресію на симетричний спір і не замінює притягнення винних до відповідальності, прав постраждалих або гарантій неповторення насильства. У приймаючих громадах можуть виникати суперечності навколо житла, робочих місць, доступу до послуг і відчуття справедливості. У деокупованих громадах додатковими чинниками стають небезпека, зруйновані інституції, потреба в документуванні злочинів, відмінний досвід окупації та втрати. Посередницький процес має відокремлювати обговорення організаційних рішень від встановлення кримінальної відповідальності або оцінювання достовірності свідчень постраждалих. Наприклад, коли дві групи мешканців сперечаються про використання відремонтованої будівлі, медіатор може допомогти їм сформулювати критерії доступу, графік користування, правила скарг і прозорість ухвалення рішень. Якщо ж питання стосується повернення незаконно відібраного майна, загроз свідкам або відповідальності за насильство, необхідні компетентні правові та безпекові механізми. Самої домовленості між впливовими представниками недостатньо для захисту прав окремих людей. Така робота потребує координації із законними повноваженнями органів місцевого самоврядування й інституцій захисту прав, а також незалежної перевірки того, чи участь у процесі не створює додаткових загроз. Принцип запобігання шкоді в програмах підтримки допомагає мислити про ці наслідки системно, хоча конкретні рішення мають спиратися на актуальну місцеву безпекову ситуацію. Медіація, визнання шкоди й відповідальність Деякі конфлікти мають вирішувані організаційні питання: порядок доступу до інфраструктури, проведення спільних заходів або перевірка інформації. Інші стосуються насильства, дискримінації та порушених прав, для яких необхідні встановлення фактів, захист і правосуддя. Посередник має прямо вказувати, до яких питань пошук добровільної домовленості взагалі придатний. Визнання шкоди не тотожне вибаченню, а вибачення — відшкодуванню та гарантіям неповторення. Прощення залишається особистим і добровільним рішенням. Участь постраждалих не може бути умовою доступу до допомоги чи визнання їхнього досвіду. Рандомізоване дослідження Сільєрса, Дубе й Сіддікі у 200 селах Сьєрра-Леоне виявило, що громадські процедури правди й примирення посилили окремі показники соціального капіталу, проте погіршили психологічне самопочуття частини учасників. Це дослідження конкретної програми, а не стандартної медіації; воно демонструє потребу незалежно оцінювати суспільні переваги та психологічну ціну процесу. Чи завжди громади мають досягти згоди Успішність процесу не слід вимірювати лише підписами під документом. Результатом може бути уточнення предмета спору, відновлення безпечного каналу зв’язку, домовленість про обмін даними, узгодження тимчасових правил або встановлення підстав для окремого правового розгляду. В окремих випадках сторони зберігають несумісні цілі. Чесне завершення з чітко названими розбіжностями може бути відповідальнішим за формальну угоду, що приховує загрози або не має механізму виконання. Дослідження Inclusive Peace щодо виконання угод вказують, що навіть інклюзивний процес не гарантує інклюзивного результату: представництво мусить перетворюватися на вплив. Що відомо про ефективність: сила доказів і прогалини Найстійкішу емпіричну основу для окремих психологічних механізмів дають метааналізи міжгрупового контакту: вони вказують на середню тенденцію до зменшення упереджень і роль міжгрупової тривоги, емпатії та умов взаємодії. Водночас ці дослідження не вимірюють автоматично справедливість угод, розподіл ресурсів чи безпеку учасників медіації. Петтігрю і Тропп, 2006; Петтігрю і Тропп, 2008. Польові експерименти та програми примирення дають важливі приклади різноспрямованих ефектів. У Руанді медійне втручання вплинуло на поведінку під час розв’язання громадських проблем Палюк і Ґрін, 2009. У Сьєрра-Леоне громадська програма одночасно поліпшила частину колективних показників і погіршила психологічне самопочуття Сільєрс та ін., 2016. Жоден із цих прикладів не є прямим експериментом з універсальною моделлю медіації між територіальними громадами. Рекомендації ООН та ОЕСР ґрунтуються на професійному досвіді, порівняльних дослідженнях і нормативних принципах. Їх варто використовувати для проєктування процесу, проте не видавати за метааналіз доведеної ефективності одного втручання. Висновок для практики: дані щодо психологічних механізмів відносно розвинені, а доказовість конкретних комплексних програм громадської медіації залишається залежною від контексту, способу вимірювання й якості оцінювання. Як оцінювати результат громадської медіації Оцінювання починається до першої зустрічі. Організатори визначають вихідні показники, спосіб збирання інформації, ризики самооцінок та можливість незалежного спостереження. Варто окремо вимірювати процес, результати і можливу шкоду: кількість представлених груп, реальну свободу висловлювання, зрозумілість правил, частоту повторних інцидентів, виконання рішень, доступ до послуг, довіру та самопочуття учасників. Показники мають бути чутливими до нерівності: середня задоволеність усіх учасників може приховати погіршення становища менш чисельної або менш впливової групи. Важливо передбачити незалежний канал скарг, безпечний збір зворотного зв’язку й перевірку становища людей, яких рішення зачіпає опосередковано. Якщо використовується порівняльний дизайн, слід зважати на відмінності громад до втручання й інші події, що одночасно впливають на показники. Без належного порівняння поліпшення після медіації не можна однозначно приписувати саме їй. Дослідження Сільєрса та співавторів особливо виразно показує, чому оцінювати потрібно і соціальні досягнення, і можливі психологічні наслідки. Типові помилки в організації процесу Одна помилка — запрошувати лише найвпливовіших представників і називати рішення загальногромадським. Друга — починати спільну зустріч без аналізу загроз, нерівності влади й мандатів. Третя — вважати підписаний документ повним доказом відновленої довіри. Четверта — змішувати посередництво з політичною кампанією, консультацією влади чи розслідуванням порушень. Також небезпечно оцінювати успіх кількістю спільних фотографій, публічних обіймів або свідчень постраждалих. Це може створювати прихований тиск на учасників. Програми повинні мати процедуру відмови, захист інформації, незалежний розгляд скарг і зрозумілі межі зобов’язань. ОЕСР звертає увагу на ризики символічного залучення та на те, що місцеві партнери також можуть відображати нерівність впливу. Практичні орієнтири для організаторів громадського процесу Перш ніж запрошувати учасників, потрібно сформулювати предмет спору та можливі законні рішення; окремо перевірити ризики примусу, представництво, конфлікти інтересів посередника, незалежність консультацій і спосіб захисту даних. Якщо відповідального рішення неможливо ухвалити без участі конкретної інституції чи власника прав, їхню роль слід визначити заздалегідь. Після підготовки варто погодити правила розмови, чіткі межі конфіденційності, порядок внесення пропозицій та право на перерву. Підсумок оформлюють так, щоб громади могли перевірити, хто і що обіцяв, яким є законний механізм реалізації й куди звертатися за переглядом рішення. За відповідного характеру спору застосовують Закон України «Про медіацію», а в питаннях публічних повноважень залучають фахову правову експертизу. Для дослідників важливо документувати, чому саме цей випадок вважали придатним для медіації, кого не запросили, як оцінювали ризики та які альтернативні пояснення можуть мати спостережувані зміни. Для громадських організацій — фінансувати не лише зустрічі, а й підготовку, незалежний зворотний зв’язок і перевірку наслідків. Поширені запитання Хто може бути медіатором між громадами? Формальну медіацію в Україні проводить спеціально підготовлена фізична особа, яка відповідає вимогам Закону «Про медіацію». Для складних багатосторонніх суперечностей може знадобитися команда із компетенціями в посередництві, праві, місцевому врядуванні й конфліктному аналізі. Учасникам потрібно чітко пояснити, хто проводить саме медіацію, а хто забезпечує допоміжні функції. Чи може посадова особа місцевої влади бути посередником? Слід перевірити її незалежність, правовий статус та можливий конфлікт інтересів. Посадовець, який ухвалює рішення щодо предмета спору або залежить від однієї сторони, може не відповідати вимогам незалежності для ролі медіатора. Він може брати участь як уповноважений представник чи джерело інформації, якщо це доречно й законно. Чи потрібна згода всіх мешканців громади? Для участі у конкретній медіації потрібна добровільна згода її сторін. Рішення, що зачіпають права широкого кола мешканців, потребують окремої перевірки повноважень делегатів та законних процедур участі й ухвалення. Жодна делегація не набуває безмежного права розпоряджатися правами інших лише через сам факт участі в медіації. Чи медіатор повинен бути однаково прихильним до всіх позицій? Медіатор має ставитися неупереджено до сторін та їхніх законних можливостей висловитися. Він може й повинен реагувати на погрози, тиск та порушення погодженої процедури. Аналіз Малкахі показує, чому формальна нейтральність без урахування нерівності іноді погіршує справедливість процесу. Чи можна проводити медіацію онлайн? Можна розглядати дистанційний формат, якщо він забезпечує добровільність, захищене спілкування, доступність для всіх учасників і реальну можливість перервати процес. Потрібно окремо оцінити ризики записування без згоди, цифрового контролю або неможливості приватно поговорити з посередником. Дистанційність сама по собі не означає безпеку. Чи може медіація замінити суд або розслідування насильства? Ні. Медіація має встановлену законом сферу застосування, а питання кримінальної відповідальності, прав потерпілих та примусових заходів належать компетентним механізмам. Посередник не проводить правосуддя й не визначає винуватість замість уповноваженого органу. Постраждала людина зберігає право на законний захист незалежно від рішення брати участь у розмові. Чи обов’язково учасники мають пробачити одне одному? Прощення залишається добровільним. Медіація може завершитися домовленістю про доступ до ресурсів, механізм скарг або правила співжиття без емоційного зближення чи прощення. Програми примирення повинні особливо уважно оцінювати можливі психологічні наслідки; дослідження у Сьєрра-Леоне виявило одночасно колективні переваги й індивідуальні ризики. Як зрозуміти, що процес спрацював? Перевіряють не лише факт зустрічі чи підписання документа, а й реалізацію домовленостей, справедливість участі, зниження повторної напруги, доступ до необхідних послуг, відсутність переслідування й небажаних наслідків. Показники потрібно зіставляти з початковим станом і, наскільки можливо, з альтернативними поясненнями змін. Висновок Медіація між громадами працює з інтересами, представництвом, безпечними правилами переговорів і можливостями виконання домовленостей. Посередник забезпечує якість процесу, але повноваження на рішення залишаються у належних учасників та інституцій. Результат має оцінюватися за добровільністю участі, справедливістю процедури, збереженням прав, виконанням конкретних рішень і відсутністю шкоди. У середовищі тривалого насильства захист постраждалих і відповідальність мають визначальний пріоритет. Пов’язаний аспект докладніше розглянуто в матеріалі «Переговори між конфліктуючими громадами: психологічні механізми». Пов’язані статті Деескалація міжгрупового конфлікту: методи та умови безпеки — як зупиняти наростання міжгрупової напруги та оцінювати ризики перед переговорами. Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека — чим діалог відрізняється від врегулювання конкретного спору. Миробудування: психологічні механізми та участь суспільства — ширший контекст локальних інституцій і суспільних відносин. Примирення після конфлікту: умови, процеси та межі — відмінність відновлення відносин від процедурної угоди. Медіатор: хто це, що робить і чим відрізняється від психолога — основи професійної ролі посередника. Переговори між конфліктуючими громадами: психологічні механізми Довіра до переговорного процесу після насильства Джерела Cilliers, J., Dube, O., & Siddiqi, B. (2016). Reconciling after civil conflict increases social capital but decreases individual well-being. Science, 352(6287), 787–794. https://doi.org/10.1126/science.aad9682. Inclusive Peace. (2017). Broadening Participation in Political Negotiations and Implementation: Research project and findings. https://www.inclusivepeace.org/project/broadening-participation/. Inclusive Peace. (2020). Inclusive Agreement Implementation: Research project and findings. https://www.inclusivepeace.org/project/inclusive-agreement-implementation/. Mulcahy, L. (2001). The possibilities and desirability of mediator neutrality—Towards an ethic of partiality? Social & Legal Studies, 10(4), 505–527. https://doi.org/10.1177/a020411. Organisation for Economic Co-operation and Development. (2009). Do No Harm: International Support for Statebuilding. OECD Publishing. https://doi.org/10.1787/9789264046245-en. Organisation for Economic Co-operation and Development. (2026). Practical Guidelines for Supporting Locally Led Development: Meaningful co-creation of development solutions. https://www.oecd.org/en/publications/practical-guidelines-for-supporting-locally-led-development_eaecf72b-en/full-report/action-area-meaningful-co-creation-of-development-solutions_a388258e.html. O’Reilly, M., Ó Súilleabháin, A., & Paffenholz, T. (2015). Reimagining Peacemaking: Women’s Roles in Peace Processes. International Peace Institute. https://www.ipinst.org/2015/06/reimagining-peacemaking-womens-roles-in-peace-processes. Paluck, E. L., & Green, D. P. (2009). Deference, dissent, and dispute resolution: An experimental intervention using mass media to change norms and behavior in Rwanda. American Political Science Review, 103(4), 622–644. https://doi.org/10.1017/S0003055409990128. Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. https://doi.org/10.1037/0022-3514.90.5.751. Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2008). How does intergroup contact reduce prejudice? Meta-analytic tests of three mediators. European Journal of Social Psychology, 38(6), 922–934. https://doi.org/10.1002/ejsp.504. True, J., & Riveros-Morales, Y. (2019). Towards inclusive peace: Analysing gender-sensitive peace agreements 2000–2016. International Political Science Review. https://doi.org/10.1177/0192512118808608. United Nations. (2012). United Nations Guidance for Effective Mediation. United Nations Secretary-General. https://peacemaker.un.org/en/documents/united-nations-guidance-effective-mediation. Верховна Рада України. (2021). Закон України «Про медіацію» від 16 листопада 2021 року № 1875-IX. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1875-20.

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Примирення після конфлікту — це тривалий процес зміни відносин між людьми, групами або спільнотами, які пережили ворожнечу, примус, насильство чи взаємне відчуження. Його зміст полягає у створенні умов, за яких можливі безпечне співіснування, визнання завданої шкоди, відповідальність, передбачувана взаємодія та поступове відновлення суспільних зв’язків. Примирення може включати відновлення довіри й співпраці, але їхній обсяг, темп і форма залежать від характеру конфлікту, становища постраждалих та реальних гарантій безпеки. Психологія примирення досліджує, як змінюються колективні уявлення про загрозу, емоції, очікування й норми взаємодії після конфлікту. У наукових моделях поєднуються інструментальні процеси — зменшення небезпеки, узгодження правил і забезпечення взаємних гарантій — та соціально-емоційні процеси: визнання досвіду постраждалих, повернення їм можливості впливати на рішення, переосмислення міжгрупових образів і відповідальності. Ці рівні докладно розмежовано в огляді Надлера і Шнабель. Ключова умова полягає в тому, що постраждалі зберігають право відмовитися від зустрічі, прощення, близьких стосунків і будь-якої програми примирення. Мирне співіснування, правосуддя, відновлення громадських функцій та особисте прощення можуть розвиватися різними траєкторіями. Відсутність прощення сама собою не свідчить про невдачу суспільного відновлення. Що означає примирення у психології миру У психології миру примирення розглядають як зміну якості взаємин між сторонами конфлікту. У центрі аналізу перебувають відчуття безпеки, взаємні очікування, здатність передбачати поведінку інших, уявлення про легітимність правил, суспільне визнання шкоди та можливості співпраці. Таке визначення охоплює особистісні, групові й інституційні процеси, тому не зводиться до одного емоційного переживання або публічної церемонії. Відновлення зв’язків іноді починається з дуже обмежених домовленостей: не вдаватися до насильства, поважати кордони, забезпечувати доступ до послуг, визнавати права постраждалих. Згодом можуть виникнути міжгрупова співпраця, обережна довіра, спільні громадські проєкти. Деякі громади досягають стійкого співіснування без емоційної близькості між сторонами. Це змістовний результат, якщо він підтримується безпекою, рівними правами й дієвими інституціями. Науковий статус примирення — міждисциплінарний дослідницький конструкт у психології миру, соціальній психології, дослідженнях конфліктів і перехідного правосуддя. Єдиного універсального показника «повного примирення» не існує: дослідники вимірюють різні наслідки — довіру, готовність співпрацювати, міжгрупові установки, прийняття відповідальності, відчуття справедливості, безпеку та повторюваність насильства. Сучасний огляд психологічних міжгрупових втручань наголошує, що цілі, учасники й контекст визначають придатність конкретної програми. Примирення, припинення насильства, прощення і справедливість: у чому різниця Припинення насильства Припинення збройних зіткнень або локального насильства створює необхідний простір для безпечнішої взаємодії, однак саме по собі не усуває страху, наслідків примусу, позбавлення прав або інституційної безкарності. Фактичне перемир’я можна виміряти зміною частоти насильницьких подій, тоді як соціально-психологічне відновлення потребує окремих показників. За несправедливих умов зовнішній спокій може поєднуватися з високою недовірою й прихованою загрозою. Прощення Прощення стосується зміни ставлення до кривдника або групи, якій приписують заподіяну шкоду. Воно може виражатися в послабленні мотивації помсти або стійкої ворожості та має особистий чи міжгруповий вимір. Примирення описує стан і динаміку відносин, що передбачають взаємодію, правила та взаємні наслідки. Людина може пробачити й не відновлювати спілкування; громада може вибудувати безпечне співіснування без колективного прощення. Окремо ці відмінності пояснено у статті «Прощення: що це, чим відрізняється від примирення». Систематичний огляд 2026 року показує, що готовність прощати після збройних конфліктів пов’язана із визнанням шкоди, справедливістю, довірою та гарантіями неповторення, а результати істотно відрізняються між контекстами. Врегулювання конфлікту Врегулювання означає опрацювання конкретних суперечностей, формування угод, процедур або розподілу відповідальності. Угода може бути вузькою й практичною, а примирення охоплює довгострокові наслідки для взаємного сприйняття й суспільних зв’язків. Навіть успішні переговори не встановлюють автоматично довіри. Психологічні механізми загального вирішення суперечок розглянуто окремо у статті «Вирішення конфліктів». Справедливість і відповідальність Справедливість передбачає визнання порушених прав, встановлення фактів, належні процедури, відповідальність причетних, відшкодування шкоди та запобігання повторним порушенням. Вона має самостійну суспільну цінність і впливає на психологічну можливість довіряти правилам. Огляд психології відновлення справедливості пояснює, чому потреби постраждалих, правопорушників і спостерігачів можуть відрізнятися, а пошук справедливих процедур є суттєвою частиною суспільного відновлення. Як виникла наукова концепція примирення У психології міжгрупових відносин увага поступово переходила від простого зменшення негативних установок до вивчення наслідків історичного насильства, колективної пам’яті, потреб у визнанні й відновленні дієздатності. Дослідження міжгрупового контакту показали можливість послаблення упереджень за певних умов; водночас дослідження примирення почали спеціально аналізувати, що потрібно сторонам, коли конфлікт уже супроводжувався серйозною шкодою. Порівняльну основу дають метааналіз контактних досліджень та огляд інструментальних і соціально-емоційних механізмів примирення. Важливий напрям сформувала модель психологічних потреб після заподіяної шкоди. У дослідженні Шнабель і Надлера постраждала сторона частіше прагнула відновлення контролю й можливості діяти, тоді як сторона, що заподіяла шкоду, прагнула відновлення морального прийняття. Модель допомагає зрозуміти деякі комунікативні потреби, але не встановлює обов’язку постраждалих надавати кривдникам моральне прийняття. У ситуаціях війни, примусу та нерівної влади першими залишаються безпека, визнання відповідальності й права постраждалих. Сучасні підходи додають інституційний рівень: відновлення суспільних послуг, правосуддя, міжгрупової співпраці та громадської участі. Čehajić-Clancy і Halperin пропонують обирати міжгрупові втручання за трьома питаннями: яку зміну прагнуть отримати, для кого вона має відбутися і в яких умовах. Рівні примирення: від окремої людини до суспільства Індивідуальний рівень Окрема людина формує уявлення про безпеку, справедливість, відповідальність і допустиму дистанцію. Для когось поступовий контакт стає можливим; інша людина зберігає обґрунтовану дистанцію. Психологічні висновки не можна робити за самим фактом відмови від діалогу, проявами гніву або небажанням прощати. Міжособистісний і локальний рівень На рівні сусідства, шкіл, робочих колективів і громад примирення часто виявляється в правилах щоденної взаємодії. Важливими стають доступність спільних ресурсів, недискримінаційні процедури, можливість безпечно висловити скаргу та розв’язати практичну суперечність. Без таких механізмів символічні заклики до єдності можуть втратити переконливість. Міжгруповий рівень Групи виробляють спільні наративи, емоції та норми щодо інших груп. Зміна індивідуальної думки одного учасника не гарантує зміни групової норми. Значення мають поведінка лідерів, ставлення впливових спільнот, публічне визнання фактів і соціальні санкції щодо насильства. Це допомагає пояснити, чому програма, що поліпшила відповіді в опитуванні учасників, може мати незначний вплив на суспільні інституції. Інституційний і суспільний рівень На суспільному рівні важливі правові гарантії, послідовність політик, реальний доступ до правосуддя, захист свідків, матеріальна підтримка та відсутність повторних порушень. Інституційна довіра формується також завдяки передбачуваності правил. Суспільство може зберігати політичні й моральні розбіжності, забезпечуючи водночас права та безпечне співіснування. Які умови створюють можливість примирення Фізична безпека і припинення примусу Безпека означає практичний захист від насильства, погроз, переслідування, примусового повернення й повторної віктимізації. Програма зустрічей, яку проводять за умов безпосередньої небезпеки або під контролем кривдника, може створити додаткові ризики. Підходи до роботи в кризових ситуаціях спираються на міжвідомчі рекомендації IASC щодо психічного здоров’я та психосоціальної підтримки, зокрема на необхідність захисту, участі спільнот і узгоджених заходів підтримки. Визнання заподіяної шкоди Для постраждалих важливі точність опису подій, відсутність заперечення насильства та визнання того, хто за нього відповідає. Формула «усі однаково постраждали» може стирати відмінності між агресією, самозахистом, злочином і пережитою шкодою. Визнання не потребує однакових емоційних реакцій усіх людей; воно потребує чесного ставлення до перевірених фактів і правової відповідальності. Повернення можливості впливати на рішення Учасники повинні мати реальний вибір: погоджуватися або відмовлятися, обирати форму участі, ставити межі, припиняти контакт, звертатися по підтримку. Відновлення відчуття дієздатності є важливою психологічною темою моделі потреб після конфлікту. Водночас самостійність постраждалих забезпечується правами й ресурсами, а не лише відчуттям почутості під час зустрічі. Відповідальність, відшкодування і гарантії неповторення Символічне визнання шкоди має узгоджуватися з належними процедурами встановлення фактів, доступом до правосуддя, заходами відновлення та реальними змінами поведінки й інституцій. Грошова допомога, вибачення, судовий процес і меморіалізація виконують різні функції; жоден інструмент не замінює всіх інших. Огляд відновлення справедливості описує різноманітність потреб після неправомірних дій. Достовірні правила взаємодії Стійкі відносини формуються там, де домовленості можна перевірити, порушення мають передбачувані наслідки, а учасники знають, як отримати захист. Довіру до конкретної особи, організації чи інституції слід оцінювати за відповідною поведінкою. Вимога «довіряти знову» без перевірюваних підстав підміняє процес примирення риторикою. Психологічні механізми, які підтримують відчуження Сприйняття загрози і очікування повторного насильства Після пережитого конфлікту люди можуть очікувати повторення шкоди, уважно стежити за ознаками загрози та уникати небезпечних взаємодій. У частині ситуацій ці очікування обґрунтовані поточними діями інших сторін. Тому робота з уявленнями про загрозу потребує перевірки реальних ризиків: усунення небезпеки передує закликам до психологічного розслаблення. Колективні емоції Гнів, страх, горе, сором, приниження й надія впливають на групові рішення, але не визначають їх автоматично. Гнів може підтримувати вимоги справедливості; страх може сприяти захисній дистанції; надія може мотивувати співпрацю за наявності реальних змін. Емоційні реакції не є достатньою підставою для висновків про клінічний стан людини чи спільноти. Образ іншої групи і соціальні норми У тривалому конфлікті окремі дії часто сприймаються як властивість усієї групи. Публічні висловлювання, освіта, медіа й поведінка лідерів впливають на допустимі способи ставлення до інших. У польовому дослідженні радіопрограми в Руанді змінилися деякі уявлення про норми й поведінкові реакції, тоді як особисті переконання змінилися значно менше. Це приклад відмінності між поведінковим результатом, нормами й переконаннями, а не доказ універсальної сили медіапрограм. Конкуренція за статус жертви Групи можуть порівнювати власні страждання, побоюючись, що визнання шкоди інших применшить їхні втрати. Таке суперництво послаблює можливість чути конкретні потреби постраждалих. Проте визнання досвіду різних людей не зрівнює відповідальності за воєнні злочини й агресію: моральні та юридичні оцінки потребують встановлення фактів. Недовіра до інституцій Люди оцінюють, чи здатні органи влади й місцеві установи діяти справедливо, захищати права та виконувати обіцянки. Якщо доступ до допомоги непрозорий або нерівний, недовіра може закріпитися навіть за наявності дружніх особистих контактів. Саме тому індивідуальна комунікація має поєднуватися з інституційними змінами. Що допомагає змінювати ставлення і відновлювати співпрацю Відчуття, що твій досвід справді розуміють Відчуття почутості пов’язане з уявленням, що інші розуміють сутність пережитого, цінності та перспективу постраждалої групи. Поздовжнє дослідження Брика та співавторів на даних 743 учасників з України, зібраних у 2021 році до повномасштабного вторгнення, виявило зв’язки між зростанням відчуття зрозумілості, позитивного ставлення з боку іншої групи та показниками довіри й готовності прощати. Це важливі поздовжні асоціації, але вони не доводять, що організований діалог сам по собі спричинить примирення в умовах війни 2026 року. Передбачувана, обмежена і перевірювана співпраця Іноді безпечніше починати зі спільних завдань з чіткими ролями, правилами та контролем виконання, а не з вимоги обговорювати болісні події. Співпраця може допомагати учасникам оцінювати конкретні вчинки й поступово формувати досвід передбачуваності. Вибір завдання залежить від співвідношення сил і доступності захисту, тому не всяка співпраця означає рівність сторін. Контакт між групами Метааналіз Петтігрю і Тропп, який узагальнив 515 досліджень і 713 незалежних вибірок, засвідчив середній зв’язок між міжгруповим контактом і нижчим рівнем упереджень. Цей результат стосується упереджень у різних соціальних контекстах. Він не доводить, що будь-який контакт між постраждалими й причетними до насильства людьми є безпечним, знижує ризик нових злочинів або забезпечує відновлення довіри. Приниження, примус, загрози й нерівна влада здатні робити контакт шкідливим. Зміна групових норм Якщо впливові учасники громади послідовно визнають права інших, припиняють дискримінаційні практики й захищають постраждалих, нові правила взаємодії можуть поступово стати прийнятними. Це окремий шлях змін поряд з особистими переконаннями. Досвід польового експерименту в Руанді свідчить, що поведінка та сприйняття норм іноді змінюються без аналогічної зміни приватних установок. Етапи примирення після конфлікту 1. Захист і встановлення меж Перший етап охоплює оцінку ризиків, доступ до безпечних маршрутів допомоги, захист від тиску й зрозумілі правила участі. За триваючого насильства пріоритетом є припинення загроз і підтримка постраждалих. Відмова від спільних зустрічей за таких умов є допустимим і часто розумним рішенням. 2. Встановлення фактів і визнання шкоди Спільнота потребує надійної інформації про події, можливості свідчити без примусу та процедур, у межах яких правду встановлюють належні інституції. Публічне свідчення — лише один з можливих шляхів участі; право на приватність та процесуальні гарантії мають зберігатися. 3. Визначення потреб і відновлювальних заходів Постраждалі можуть потребувати захисту, житла, лікування, правової допомоги, повернення майна, документів, доступу до освіти, вшанування пам’яті або можливості впливати на місцеві рішення. Потреби слід визначати разом із людьми, яких вони стосуються. Без матеріальних та інституційних рішень психологічна програма має обмежений вплив. 4. Добровільна взаємодія Коли ризики контрольовані, можливими стають інформаційні зустрічі, опосередковане спілкування, громадські обговорення або спільні проєкти. Учасники мають розуміти мету, конфіденційність, способи припинення участі та межі повноважень організаторів. Особиста зустріч сторін завданої шкоди не є обов’язковою складовою цього етапу. 5. Перевірка нової практики відносин Після домовленостей важливо оцінювати, чи виконуються правила, як розглядаються скарги, чи є повторні погрози, чи зменшилася дискримінація та чи змінилися можливості постраждалих. Відновлення довіри ґрунтується на послідовній поведінці протягом часу. 6. Тривала підтримка та коригування Ризики змінюються: можуть виникати нові спалахи насильства, суперечки щодо пам’яті, майна й статусу, а також виснаження учасників. Тому місцеві програми потребують незалежного оцінювання, механізмів зворотного зв’язку та права громад переглядати рішення. Ці шість етапів є практичною схемою організації роботи, а не універсально перевіреною послідовністю психологічного одужання. Міжгруповий діалог: коли і як він працює Діалог доцільний тоді, коли він має визначену мету, учасники можуть вільно вирішувати, чи брати участь, а організатори здатні забезпечити безпечні процедури. Розмова може бути спрямована на конкретну проблему: доступ до послуг, правила співжиття, протидію дискримінації або участь у рішеннях. Інколи найбільш доречними є паралельні консультації, передавання позицій через посередника чи окремі групові обговорення. Ведучий зустрічі має перевірити ризики тиску, нерівності голосів і розголошення чутливих відомостей, пояснити процедуру згоди та способи зупинення розмови. Учасникам слід надати вибір формату й можливість отримати незалежну підтримку. Емпатичні навички можуть поліпшувати процес обговорення; основи цього підходу пояснено у статті «Емпатичний діалог». Результат діалогу потрібно визначити до початку. Якщо мета — зменшити неправдиві уявлення, слід вимірювати їхню зміну; якщо мета — досягти угоди про конкретні правила, важливе виконання угоди. Відчуття приємної атмосфери чи позитивні оцінки зустрічі не є достатнім доказом примирення. Огляд сучасних міжгрупових втручань рекомендує узгоджувати мету, учасників, контекст і метод оцінювання. Вибачення і визнання відповідальності Міжгрупове вибачення може мати значення, коли воно конкретно називає вчинену шкоду, пояснює відповідальність, визнає права постраждалих та супроводжується послідовними діями. Ритуальна формула, що обходить питання відповідальності, або звернення, яке вимагає швидкого прощення, здатні викликати додаткову недовіру. Міжгрупові вибачення мають неоднорідні результати. Вони можуть сприяти сприйняттю визнання, водночас перехід від публічної заяви до прощення залежить від історії насильства, довіри, статусу сторін та подальшої поведінки. Відновлення порушеного відчуття справедливості потребує врахування кількох різних потреб, як підкреслює Okimoto і Gollwitzer. Відновна справедливість і перехідне правосуддя Відновні практики можуть створювати процедури для обговорення шкоди, потреб постраждалих, відповідальності й конкретних відновлювальних зобов’язань. Їхня допустимість визначається характером правопорушення, безпекою, добровільністю та чинними правовими вимогами. Такі практики не усувають необхідності кримінальної відповідальності у випадках тяжких міжнародних злочинів. Психологічні аспекти пояснено в матеріалі «Відновна справедливість». Перехідне правосуддя охоплює різні механізми встановлення правди, відповідальності, відшкодування та інституційних реформ. Психологічні результати цих механізмів можуть відрізнятися. У систематичному огляді 2026 року частина програм підтримки, відшкодування й соціального відновлення була пов’язана з кращими показниками добробуту, тоді як окремі програми встановлення правди й примирення — з підвищеним психологічним дистресом. Це вимагає оцінювати не тільки суспільну користь, а й індивідуальні ризики участі. Колективна пам’ять та публічне визнання Пам’ять про насильство має значення для ідентичності спільнот, суспільного визнання жертв і попередження повторення злочинів. Меморіали, освітні програми, архіви, свідчення й публічні дати формують різні способи зберігати знання. Вони потребують достовірності, поваги до приватності та участі постраждалих у рішеннях про представлення їхнього досвіду. Пам’ятати події й відновлювати можливість співіснування — сумісні суспільні завдання. Заклик «забути минуле» може означати вимогу мовчати про злочини, тому його не слід використовувати як критерій успіху примирення. Водночас способи колективної пам’яті мають оцінюватися за тим, чи допомагають вони встановлювати факти, захищати права і запобігати новому насильству. Що відомо з експериментальних досліджень Одним із найбільш показових результатів є польове дослідження Cilliers, Dube і Siddiqi, присвячене громадській програмі примирення у Сьєрра-Леоне після громадянської війни. Дослідники зафіксували поліпшення деяких показників соціального капіталу та громадських відносин, але водночас погіршення окремих показників психологічного благополуччя. Дослідження демонструє можливість різноспрямованих наслідків: те, що зміцнює громадські зв’язки, може мати емоційну ціну для окремих учасників. Результати з інших країн слід переносити на Україну тільки після оцінки відмінностей у характері війни, правовому статусі сторін, масштабах переміщення, тривалості загроз та інституційних умовах. Універсальна рекомендація проводити спільні свідчення чи зустрічі на підставі одного успішного проєкту науково необґрунтована. Що показують систематичні огляди Огляд García Durán та співавторів (2026) включив 15 досліджень впливу миробудівних і конфліктно-врегулювальних втручань на психічне здоров’я та психологічне благополуччя. Серед них лише два були рандомізованими контрольованими дослідженнями. Автори виявили неоднорідність результатів, відмінності методів і суттєві обмеження багатьох робіт, особливо щодо довгострокових наслідків. Систематичний огляд готовності до прощення в умовах збройного конфлікту (2026) узагальнив 30 публікацій, що містили 35 досліджень. Визнання шкоди, справедливість, вибачення й гарантії неповторення були серед чинників, які аналізувалися у зв’язку з готовністю прощати. Автори відзначили різнорідність культурних умов та дослідницьких дизайнів. Ці висновки пояснюють можливі умови прощення, але не встановлюють його як обов’язкову ціль примирення. Огляд Čehajić-Clancy і Halperin об’єднує напрацювання щодо упереджень, врегулювання конфліктів, примирення й суспільної поляризації. Його практичний висновок полягає у необхідності визначати, чию поведінку або установки прагнуть змінити, чому саме такий механізм має працювати і чи створює середовище передумови для його дії. Ризики і небажані наслідки програм примирення Повторне переживання важких подій Публічні свідчення або зустрічі з пов’язаними з насильством особами можуть бути емоційно обтяжливими. Систематичний огляд 2026 року виявив дослідження, у яких заходи встановлення правди й примирення супроводжувалися погіршенням психологічних показників. Це підстава для попередньої оцінки ризику, можливості відмови, супроводу й незалежного контролю, а не для припущення, що будь-яка участь неодмінно завдає шкоди. Примус до прощення Людей можуть закликати пробачити заради «єдності громади» або «спільного майбутнього». Такі вимоги порушують добровільність і здатні перекладати відповідальність із кривдника на постраждалого. Повага до права зберігати дистанцію є складовою безпечної програми. Симетризація відповідальності Коли процес зображує учасників як однаково відповідальних незалежно від фактів, це може знецінювати пережиті порушення та підривати довіру до організаторів. Діалогічний формат не змінює юридичного статусу агресії, воєнних злочинів або права на захист. Нерівність впливу та представництва Навіть добровільна на папері участь може відбуватися під економічним або політичним тиском. Організатори мають перевіряти, хто визначає порядок денний, хто говорить від імені громади, чи представлені вразливі групи та чи можуть учасники безкарно висловити незгоду. Фальшиві показники успіху Кількість проведених зустрічей, спільних фотографій або підписаних декларацій не показує, чи змінилися безпека, рівність доступу до послуг і довіра до установ. Програма потребує перевірюваних наслідків, включно з небажаними ефектами та досвідом тих, хто відмовився від участі. Примирення під час війни: чому умови інші Поняття «після конфлікту» описує зміну стадії суспільних відносин, але різні форми насильства можуть продовжуватися або відновлюватися. В умовах активних бойових дій, окупації, загроз цивільному населенню чи систематичних порушень прав пріоритетом залишається захист людей, забезпечення допомоги й правова відповідальність. За цих умов психологічні програми не можуть підміняти гарантії безпеки. Слід відокремлювати різні види роботи: підтримку зв’язків усередині постраждалої громади, врегулювання місцевих суперечностей щодо ресурсів, інтеграцію переміщених людей, відновлення довіри до установ і взаємодію з особами, відповідальними за насильство. Це різні завдання з різними критеріями допустимості. Перші можуть потребувати співпраці в межах самої громади, а останнє — спеціальних правових, захисних і етичних процедур. Український контекст: агресія, громади та суспільні зв’язки Російська агресія проти України має встановлене міжнародно-правове визначення. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 від 2 березня 2022 року засудила агресію Російської Федерації проти України та підтвердила вимогу припинити застосування сили. Психологічний аналіз міжгрупових відносин не може перетворювати ці події на конфлікт сторін з однаковою відповідальністю. Для українських громад зміст суспільного відновлення охоплює безпеку, повернення доступу до освіти й медицини, відновлення місцевого самоврядування, підтримку постраждалих, документування злочинів, розв’язання питань житла й майна та участь людей у рішеннях. Ці завдання можуть реалізуватися поряд із підтримкою взаємодії між місцевими жителями, внутрішньо переміщеними людьми, тими, хто повертається, ветеранами та їхніми сім’ями. Кожна група неоднорідна, а конкретні потреби мають визначатися за даними й консультаціями, а не за стереотипами. Дослідження соціальної згуртованості reSCORE 2024, опубліковане ПРООН в Україні, аналізує зміни згуртованості на тлі повномасштабного вторгнення та дає емпіричну основу для місцевих рішень. Показники сприйняття, довіри й громадських потреб слід читати з урахуванням методики, часу опитування та регіонального контексту; вони не свідчать, що певна громада вже пройшла процес примирення. Водночас українське поздовжнє дослідження Brik та співавторів стосується даних 2021 року. Воно важливе для розуміння психологічного механізму відчуття, що тебе розуміють, але не встановлює бажаність або безпечність контактів із представниками держави-агресора в умовах повномасштабної війни. Деокуповані громади: специфічні обмеження У громадах, які пережили окупацію, першочерговими є безпека, перевірена інформація про доступні послуги, захист постраждалих і правові процедури. Відновлення співжиття ускладнюють втрата житла, переміщення, зруйновані інституційні зв’язки та різний досвід проживання під час окупації. Люди можуть мати несхожі погляди на місцеві рішення й водночас потребувати спільних базових послуг. Організаторам громадських програм важливо не перетворювати чутки чи колективні підозри на оцінку особистої відповідальності. Доказування можливих злочинів належить належним правовим процедурам. Громадська участь має бути організована так, щоб повідомлення про загрози могли розглядатися без розголошення чутливих даних і ризику помсти. Вимушене переміщення, повернення та співіснування Відмінності в досвіді переселення, повернення або тривалого проживання у громаді можуть створювати суперечності щодо ресурсів, допомоги та відчуття належності. Доцільні практичні механізми: прозорі критерії підтримки, доступне інформування, представництво різних груп у консультаціях і незалежні процедури розгляду скарг. Ці кроки можуть зменшувати підстави для локальної недовіри, але ефективність кожної програми потрібно перевіряти на місці. Називати такі дії «примиренням» слід тільки тоді, коли справді є історія конфлікту або руйнування відносин, які потребують відновлення. У багатьох ситуаціях точнішими будуть поняття соціальної інтеграції, доступності послуг, інклюзії та участі громади. Як визначити, чи програма примирення доречна Перед початком доцільно відповісти на кілька послідовних питань. Який саме конфлікт і чия шкода лежать в основі проблеми? Чи є чинна загроза? Хто має владу ухвалювати рішення? Чого потребують постраждалі? Чи можна досягти мети без особистої зустрічі з особами, які завдали шкоди? Які правові процедури вже діють? Які гарантії можуть забезпечити організатори? Як зафіксувати небажані наслідки та зупинити програму? Якщо на базові питання безпеки й добровільності немає задовільних відповідей, пріоритет слід перенести на захист, консультації з постраждалими, відновлення послуг та інституційну відповідальність. Це узгоджується з вимогою контекстно чутливого добору психологічних втручань. Практичні орієнтири для психологів, медіаторів і громадських організацій Фахівці мають визначати власну роль і межі компетентності. Психолог може підтримувати людину в опрацюванні її переживань та рішень, але не повинен виступати представником суду або вимагати примирення як лікувального результату. Медіатор працює з процесом домовленостей у межах належних повноважень. Громадська організація може координувати участь та забезпечення потреб, але її повноваження не замінюють державних процедур відповідальності. До початку програми потрібні безпечний порядок звернення, зрозуміле пояснення цілей, протокол реагування на загрози, доступ до незалежної підтримки, правила обробки персональних даних і механізм скарг. Для чутливих ситуацій слід передбачати можливість окремої участі, непрямих форматів взаємодії та відмови без жодних санкцій. Значення має те, хто саме бере участь у розробленні програми. Представництво людей із різним досвідом насильства, переміщення та обмеженого доступу до послуг допомагає помічати ризики, які неочевидні для організаторів. Але жоден учасник не зобов’язаний розповідати особисту історію для підтвердження права на допомогу. Як оцінюють результати примирення Показники безпеки Оцінювання може охоплювати частоту загроз і повторних інцидентів, доступ до захисту, можливість безпечно повідомити про порушення, виконання домовленостей і наявність незалежного розгляду скарг. Ці показники наближені до реальних умов співіснування. Показники відносин Дослідники вимірюють довіру до конкретних осіб і інституцій, готовність до обмеженої співпраці, якість повсякденної взаємодії, міжгрупові установки й очікування. Потрібно розмежовувати деклароване ставлення та спостережувану поведінку, а також не ототожнювати довіру до установ із довірою до людей, причетних до насильства. Показники справедливості Важливі доступ до процедур, суб’єктивне відчуття справедливого ставлення, виконання відновлювальних зобов’язань, можливість впливати на рішення та дотримання прав постраждалих. Позитивні оцінки учасників заходу не замінюють перевірки реальних змін. Психологічне благополуччя і небажані ефекти Оцінювання має включати емоційне навантаження, відчуття безпеки та погіршення стану в частини учасників, з належними етичними гарантіями. Наявність психологічних симптомів не визначають за груповими висловлюваннями; за потреби їх оцінюють відповідні фахівці. Систематичний огляд впливу миробудівних втручань на психічне здоров’я показує, чому одночасне вимірювання суспільних і індивідуальних наслідків є принципово важливим. Якісний дизайн дослідження Порівнювати слід стан до втручання й після нього, за можливості з відповідною групою порівняння; відстежувати результат достатньо довго, реєструвати вибуття учасників і розрізняти добровільних учасників від людей, яких програма не охопила. Потрібно враховувати потенційну шкоду, зміни безпекового контексту й альтернативні пояснення результатів. Наявні огляди вказують на дефіцит надійних експериментальних і довгострокових даних. Межі примирення: коли дистанція є правомірним результатом Примирення має межі там, де зберігається насильство, не визнається шкода, відсутня відповідальність або участь може спричинити небезпеку. За таких обставин захисна дистанція може бути раціональною і етично виправданою. Людина має право не зустрічатися з кривдником, не відповідати на його вибачення, не пробачати й не передавати свою історію організаторам програми. На рівні суспільства також існують межі можливого. Деякі відносини можуть залишатися формальними, з чіткими правилами та без емоційної близькості. Інституційна справедливість, право на пам’ять і запобігання насильству зберігають значення незалежно від того, чи відбулося особисте або колективне прощення. Поширені запитання Чи обов’язково пробачити, щоб відбулося примирення? Ні. Прощення є окремим добровільним процесом, а суспільне примирення може означати безпечне співіснування, виконання справедливих правил і обмежену співпрацю. Огляд готовності до прощення після збройних конфліктів описує контекстні чинники прощення, але не встановлює його обов’язковість. Чи достатньо вибачення від винної сторони? Самого вибачення недостатньо для встановлення безпеки, відновлення прав або гарантій неповторення шкоди. Важливі конкретне визнання відповідальності та зміни, які можна перевірити. Постраждалі самі визначають, як реагувати на вибачення. Скільки часу триває примирення після війни? Універсального строку немає. Різні компоненти розвиваються нерівномірно: безпечні побутові домовленості можуть виникнути раніше, ніж довіра до інституцій або можливість обговорювати болісні події. Тривалість залежить від характеру насильства, справедливості, ресурсів, поколіннєвих змін і повторюваності загроз. Чи треба організовувати зустріч постраждалих із кривдниками? Такі зустрічі не є обов’язковими. Вони допустимі лише в належному правовому та захисному контексті, з добровільною згодою й оцінкою ризиків. У багатьох випадках безпечнішими і кориснішими є окремі консультації, правова допомога, матеріальне відновлення та зміни інституційних процедур. Чи може міжгруповий контакт погіршити ставлення? Так, якщо контакт супроводжується приниженням, загрозами, дискримінацією, примусом або безсиллям учасників. Метааналіз контактної теорії показує середнє зниження упереджень, але не гарантує позитивного результату будь-якої зустрічі чи примирення після насильства. Чи означає готовність до діалогу згоду з діями іншої сторони? Ні. Участь у безпечному обговоренні конкретних питань може поєднуватися з однозначною оцінкою порушень, вимогами справедливості та збереженням правових претензій. Зміст і межі діалогу слід визначати відкрито до початку участі. Чи можливе відновлення громадських зв’язків під час війни? Так, окремі форми внутрішньогромадської співпраці, підтримки постраждалих, прозорих місцевих рішень і запобігання дискримінації можливі за умови відповідного рівня безпеки. Це не створює обов’язку примирятися з агресором і не замінює захисту, правосуддя або припинення насильства. Як зрозуміти, що програма справді допомагає? Потрібно перевіряти наперед визначені зміни: захищеність учасників, доступ до послуг, виконання домовленостей, справедливість процедур, рівень довіри там, де вона є обґрунтованою, та можливі небажані ефекти. Відгуків учасників і кількості заходів недостатньо. Висновки Примирення після конфлікту формується через поєднання безпеки, визнання шкоди, відповідальності, справедливих інституцій, добровільної участі й перевірюваних змін у відносинах. Його результати мають різні виміри: від відновлення базових громадських функцій до можливої співпраці та обережної довіри. Жоден із цих вимірів не можна замінити вимогою швидко пробачити або символічно продемонструвати єдність. Наукові огляди показують перспективність певних підходів і водночас підтверджують неоднорідність ефектів та можливість психологічної шкоди. Для України основа суспільного відновлення включає захист людей від російської агресії, права постраждалих, правосуддя, відбудову інституцій і згуртованість громад. Змістовним результатом є стійке, справедливе й безпечне співіснування, у якому кожна людина зберігає власні межі. Пов’язані статті Прощення: що це, чим відрізняється від примирення і чому не означає виправдання шкоди — про добровільну зміну ставлення до кривдника та межі прощення. Відновна справедливість: психологія відповідальності, шкоди, діалогу і відновлення після порушення — про відповідальність, потреби постраждалих і відновні процедури. Емпатичний діалог: що це та як його вести — про навички слухання й розуміння в безпечній комунікації. Вирішення конфліктів: що це, стратегії, етапи та коли потрібна медіація — про загальні інструменти переговорів і врегулювання суперечностей. Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання — базові поняття психології миру. Мирна співпраця між групами: умови та обмеження — умови міжгрупової співпраці. Конфліктна чутливість у миробудуванні: принципи безпеки — оцінювання ризиків і запобігання шкоді. Міжгрупова довіра: як виникає, руйнується і відновлюється — механізми довіри й обґрунтовані межі. Справедливість і примирення після насильства: взаємозв’язки — зв’язок відновлення відносин із правосуддям. Примирення під час тривалого насильства: безпека та межі — ризики діалогу за тривалої небезпеки. Добровільність і згода в діалогових програмах для постраждалих — інформована згода і право відмови. Можливості й межі примирення після війни в Україні — український суспільний та безпековий контекст. Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека — цілі й межі міжгрупового діалогу. Деескалація міжгрупового конфлікту: методи та умови безпеки — механізми безпечного зниження напруження. Джерела Brik, T., Livingstone, A. G., Chayinska, M., & Bliznyuk, E. (2024). How feeling understood predicts trust and willingness to forgive in the midst of violent intergroup conflict: Longitudinal evidence from Ukraine. Social Psychological and Personality Science, 15(5), 487–497. https://doi.org/10.1177/19485506231183195. Čehajić-Clancy, S., & Halperin, E. (2024). Advancing research and practice of psychological intergroup interventions. Nature Reviews Psychology, 3, 574–588. https://doi.org/10.1038/s44159-024-00330-z. Cilliers, J., Dube, O., & Siddiqi, B. (2016). Reconciling after civil conflict increases social capital but decreases individual well-being. Science, 352(6287), 787–794. https://doi.org/10.1126/science.aad9682. García Durán, M. C., Singh, R., Avendano, M., & Lund, C. (2026). The impacts of peace and conflict resolution interventions on mental health and psychological well-being: A systematic review. Conflict and Health, 20, Article 69. https://doi.org/10.1186/s13031-026-00804-2. Inter-Agency Standing Committee. (2007). IASC guidelines on mental health and psychosocial support in emergency settings. https://www.who.int/publications-detail-redirect/iasc-guidelines-for-mental-health-and-psychosocial-support-in-emergency-settings. Nadler, A., & Shnabel, N. (2015). Intergroup reconciliation: Instrumental and socio-emotional processes and the needs-based model. European Review of Social Psychology, 26(1), 93–125. https://doi.org/10.1080/10463283.2015.1106712. Okimoto, T. G., & Gollwitzer, M. (2025). The social psychology of justice repair. Annual Review of Psychology, 76, 693–716. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-030124-114525. Paluck, E. L. (2009). Reducing intergroup prejudice and conflict using the media: A field experiment in Rwanda. Journal of Personality and Social Psychology, 96(3), 574–587. https://doi.org/10.1037/a0011989. Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. https://doi.org/10.1037/0022-3514.90.5.751. Shnabel, N., & Nadler, A. (2008). A needs-based model of reconciliation: Satisfying the differential emotional needs of victim and perpetrator as a key to promoting reconciliation. Journal of Personality and Social Psychology, 94(1), 116–132. https://doi.org/10.1037/0022-3514.94.1.116. Turizo-Palencia, Y., Avila Paternina, K. A., De La Hoz Maldonado, A., & Núñez Menco, S. S. (2026). Willingness to forgive in contexts of armed conflict: A systematic review. Acta Psychologica, 266, Article 106764. https://doi.org/10.1016/j.actpsy.2026.106764. United Nations General Assembly. (2022). Aggression against Ukraine. Resolution A/RES/ES-11/1, adopted 2 March 2022. https://digitallibrary.un.org/record/3965290. United Nations Development Programme. (2024). Social cohesion in Ukraine: Key trends based on reSCORE 2024. https://www.undp.org/ukraine/publications/social-cohesion-ukraine-key-trends-based-rescore-2024.

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Миробудування — це тривала суспільна діяльність, спрямована на запобігання повторенню насильства, усунення умов його відтворення та створення безпечних, справедливих і стійких відносин між людьми, групами й інституціями. У психологічному вимірі воно охоплює зміну міжгрупових очікувань і норм, відновлення здатності до співпраці, участь громад у рішеннях, зменшення страху та створення підстав для обґрунтованої довіри. Миробудування пов'язане з безпекою, правами людини, відповідальністю за порушення та якістю врядування: жодна окрема психологічна техніка не замінює цих умов. Hultman і Mousa, 2025; Čehajić-Clancy і Halperin, 2024. Для України ця тема має конкретний вимір: російська агресія триває, тому пріоритетами залишаються безпека, підтримка постраждалих, захист прав, участь громад у відновленні та збереження суспільних зв'язків. Внутрішня робота над довірою між різними групами українського суспільства не змінює питання міжнародно-правової відповідальності за агресію. Примирення з особою, яка завдала шкоди, не є обов'язком постраждалих. Що означає миробудування У дослідженнях миру миробудування позначає сукупність довгострокових процесів, завдяки яким суспільство зменшує ризики повторного насильства, формує справедливі механізми вирішення суперечностей і підтримує спроможність інституцій реагувати на потреби людей. Це поняття використовується в дослідженнях конфліктів, політичній науці, соціальній психології, соціології, правознавстві та практиці міжнародних організацій. Його зміст залежить від типу насильства, історії суспільства, співвідношення сил і правового контексту. Hultman і Mousa, 2025. Психологія миробудування досліджує, як люди сприймають інші групи, кому довіряють, як пояснюють власні втрати й чужі дії, які норми дозволяють співпрацю, що посилює страх та ворожість і за яких умов стають можливими безпечні спільні рішення. Інституційні зміни й психологічні процеси впливають одне на одного: передбачувані правила, послуги та справедливі процедури змінюють очікування людей, а громадська участь і колективні норми впливають на роботу інституцій. Orazani, Reynolds і Osborne, 2023. Миробудування, миротворчість, урегулювання та примирення Миротворчі переговори й урегулювання можуть зосереджуватися на домовленостях, припиненні бойових дій або конкретній суперечці. Миробудування стосується довшого горизонту: стійкості правил, безпеки, соціальних зв'язків і здатності запобігати новому насильству. Гуманітарна допомога забезпечує нагальні потреби й може створювати передумови для миробудування, але саме надання допомоги не доводить зміни міжгрупових відносин. Hultman і Mousa, 2025. Примирення означає можливі зміни відносин після завданої шкоди: визнання правди, відповідальність, відшкодування, безпеку та, за волею учасників, поступове відновлення контактів. Воно не тотожне прощенню, а припинення насильства саме по собі ще не означає відновлення довіри. Психологічні програми мають поважати право постраждалих відмовитися від контакту або участі. Čehajić-Clancy і Halperin, 2024; огляд наслідків мирних втручань для психічного здоров'я, 2026. У класичних дослідженнях Йогана Ґальтунґа розрізняють негативний мир, тобто відсутність прямого насильства, і позитивний мир, пов'язаний з умовами справедливого, безпечного життя. Це теоретичне розрізнення дає мову для оцінки результатів: домовленість про припинення вогню, справедливе правосуддя і зміна соціальних норм є різними досягненнями. У практичному плануванні вони потребують окремих показників. Hultman і Mousa, 2025. Чому мир потребує психологічної роботи Навіть після завершення безпосереднього насильства можуть зберігатися уявлення про постійну загрозу, колективний страх, недовіра до інституцій, переконання про несумісність інтересів, нормалізація приниження та звичка пояснювати дії іншої групи виключно ворожими намірами. Ці механізми виникають у конкретному історичному середовищі. Оцінка їхньої ролі потребує дослідження реальних практик, ресурсів, безпеки та інституцій, а не лише анкет про ставлення. Čehajić-Clancy і Halperin, 2024. Сприйняття загрози й міжгрупові очікування Люди оцінюють контакти з іншими групами з огляду на попередній досвід і доступну інформацію. Коли небезпека реальна, обережність може бути раціональною реакцією. Коли соціальні сигнали постійно підсилюють очікування ворожості, навіть нейтральні події можуть ставати приводом для нової ескалації. Тому практик має розрізняти об'єктивні ризики, перевірювані повідомлення та узагальнені стереотипи. Робота з уявленнями не повинна послаблювати заходи фізичної безпеки. Čehajić-Clancy і Halperin, 2024. Колективні емоції, пам'ять і норми Суспільний конфлікт зачіпає почуття належності, гідність, пам'ять про втрати та уявлення про справедливість. Колективний гнів може підтримувати вимоги відповідальності; страх здатний обмежувати контакти; надія іноді підтримує готовність працювати над змінами. Значення цих емоцій залежить від конкретних дій і політичних умов. Зводити завдання миробудування до «зниження негативних емоцій» означало б пропустити їхню моральну й соціальну функцію. Огляд психологічних міжгрупових втручань рекомендує добирати механізм відповідно до контексту, цілі та аудиторії. Čehajić-Clancy і Halperin, 2024. У польовому експерименті в Руанді радіосеріал, присвячений міжгруповим відносинам, вплинув на сприйняття соціальних норм і частину моделей поведінки, тоді як особисті переконання змінювалися значно слабше. Це показує важливість різниці між приватними установками, публічними нормами й фактичною поведінкою. Ефект однієї медіапрограми в конкретному суспільстві не є доказом, що аналогічний формат спрацює в кожному конфлікті. Paluck, 2009. Соціальна ідентичність і взаємозалежність Групова належність допомагає людям координувати дії, підтримувати одне одного та оцінювати соціальні події. Коли взаємодію організовано навколо конкуренції й загрози, межа між групами може ставати джерелом ворожості; коли виникають реальні спільні завдання, співпраця створює інший досвід. Це один із психологічних механізмів миробудування, але він працює разом з правилами й умовами взаємодії. Розгорнуті основи винесено до статей «Теорія соціальної ідентичності» та «Експеримент Robbers Cave». Orazani та ін., 2023. Рівні миробудування: від щоденної взаємодії до інституцій На особистісному рівні важать досвід безпеки, готовність звертатися по допомогу та очікування від зустрічі з іншими. На міжгруповому — норми взаємодії, історія відносин, представництво і співпраця. На рівні громади — доступність послуг, справедливий розподіл ресурсів, включення людей у рішення та можливість безпечно розглядати скарги. На державному — захист прав, підзвітність, правосуддя, відновлення інфраструктури й довіра до інституцій. Зміни на одному рівні можуть полегшити або ускладнити зміни на інших. UNDP, SCORE; Orazani та ін., 2023. Поширена слабкість програм полягає в очікуванні, що навчальний захід сам виправить проблему, яка відтворюється через несправедливі правила, недоступні послуги або небезпечне середовище. У систематичному огляді 2023 року автори виокремили 52 дослідження з високоякісними даними про втручання для соціальної згуртованості та додаткові огляди, наголосивши на значенні контактів, роботи зі стереотипами й ролі лідерства та інституцій. Узагальнення не встановлює універсального рецепта для будь-якої території. Orazani та ін., 2023. Горизонтальна та вертикальна довіра Горизонтальна довіра стосується відносин між людьми й групами; вертикальна — між жителями та установами, які мають надавати послуги й ухвалювати рішення. Громада може демонструвати високу взаємну підтримку серед сусідів, одночасно критикуючи роботу органів влади. Можлива й зворотна ситуація: формальна довіра до процедур за слабких зв'язків між групами. Тому оцінювати миробудування одним запитанням «чи довіряєте ви?» методологічно недостатньо. UNDP, SCORE. Довіра має зростати на підставі перевірюваної надійності. Установи здобувають її, коли публікують зрозумілі правила, однаково розглядають звернення, визнають помилки та виправляють їх. Якщо громадські програми вимагають довіряти без інституційних гарантій, вони ризикують перенести відповідальність із системи на тих, хто вже зазнав шкоди. Які практики використовують у миробудуванні Безпечна міжгрупова взаємодія Спільні зустрічі, освітні програми, громадські проєкти та співпраця між групами можуть створювати нагоди для зміни стереотипів і появи нових соціальних зв'язків. У відомому метааналізі Петтігрю і Тропп, що узагальнив 515 досліджень, позитивний міжгруповий контакт у середньому був пов'язаний зі зниженням упереджень. Якість, добровільність, інституційна підтримка та умови контакту залишаються суттєвими. Pettigrew і Tropp, 2006. Висновки про звичайний міжгруповий контакт слід переносити на території після масового насильства обережно. Інтегрований огляд 2025 року виявляє обмежені й неоднорідні наслідки безпосередніх зустрічей у суспільствах, які переживають конфлікт; позитивне ставлення до конкретних учасників не завжди поширюється на цілу групу. Невдалі контакти можуть посилювати напруження. Докладніше про наукову базу дивіться у статті «Теорія міжгрупового контакту». Hultman і Mousa, 2025. Спільна діяльність із реальним результатом Співпраця має більший сенс, коли люди разом вирішують важливе завдання: визначають потреби безпечного громадського простору, узгоджують доступ до послуг, розробляють зрозумілу систему інформування або контролюють відновлення інфраструктури. Значущість тут має і результат, і спосіб ухвалення рішень. Реальна частка впливу учасників відрізняється від символічного запрошення на зустріч після того, як усе вже вирішено. Orazani та ін., 2023; UNDP, 2025. Діяльність, названа «спільною», може приховувати нерівність: одна група виконує роботу, друга контролює бюджет, а люди з меншими ресурсами витрачають час без компенсації. Для справедливої участі необхідно перевіряти доступність приміщень, графік зустрічей, транспорт, мову, догляд за дітьми, конфіденційність і право не брати участі. Діалог і фасилітація Діалог може допомагати встановити факти щодо місцевих потреб, почути різний досвід, розробити правила взаємодії або запобігти поширенню небезпечних чуток. Його мету визначають до початку зустрічі. Обговорення доступності води, шкільного маршруту чи розподілу допомоги принципово відрізняється від запрошення постраждалих від воєнних злочинів до розмови з причетними до насильства. У другому випадку потрібні окремі правові, захисні та етичні умови, а інколи проведення діалогу взагалі неприйнятне. UNDP, 2025. Фасилітатор відповідає за прозорі правила: мету, межі теми, відсутність примусу, можливість зупинити розмову, реакцію на погрози та спосіб використання сказаного. Роль організатора не передбачає нейтралізації правди про встановлене насильство або зрівняння відповідальності сторін. Якість фасилітації слід оцінювати за безпекою процесу, представництвом та конкретними результатами, а не кількістю проведених заходів. Громадська участь у рішеннях Миробудівна участь охоплює громадські слухання, консультації, робочі групи, спільне визначення пріоритетів, контроль за бюджетами й незалежні механізми скарг. Особливе значення має залучення людей, чиї потреби часто залишаються поза порядком денним: людей з інвалідністю, переміщених осіб, літніх людей, молоді, представників меншин, родин загиблих і постраждалих від насильства. Саме залучення не дорівнює впливу; важливо показати, які пропозиції враховано та чому. UNDP, 2025; UNDP, 2016. Принцип участі особливо важливий у ситуації переміщення населення. Потреби давніх жителів і новоприбулих можуть відрізнятися, а нестача житла й послуг породжує об'єктивну конкуренцію. Завдання громади — зробити критерії допомоги прозорими, відкрити зрозумілий механізм звернень і запобігти стигматизації, а не вимагати від людей приховувати суперечності. Правосуддя, визнання шкоди та гарантії неповторення Відновлення суспільних відносин спирається на правдиве визнання порушень, права постраждалих, відповідальність причетних, належні процедури та гарантії неповторення. Ці завдання належать до ширшої системи правосуддя й державної політики. Психологічні втручання можуть підтримувати доступ до інформації та добровільну участь, але не підмінюють розслідування і правові рішення. Hultman і Mousa, 2025. Програми публічного свідчення або «зустрічей примирення» можуть мати й небажані психологічні наслідки. Систематичний огляд 2026 року знайшов 15 придатних досліджень впливу мирних і конфлікторозв'язувальних втручань на психічне здоров'я; результати виявилися змішаними, а окремі практики правди та примирення асоціювалися зі зростанням дистресу постраждалих. Більшість досліджень мали методологічні обмеження, тому огляд обґрунтовує захисні заходи й подальші дослідження, а не однозначний висновок про всю категорію програм. Conflict and Health, 2026. Чи працюють програми миробудування: що відомо з досліджень Оцінювати миробудування складно, оскільки програми поєднують освіту, відновлення послуг, місцеві рішення, контакт і громадську комунікацію. Контрольні групи не завжди можливі; на результати впливають безпека, міграція, зміни влади й економічні обставини. Навіть позитивні результати окремого експерименту можуть виявитися короткочасними або стосуватися лише безпосередніх учасників. Hultman і Mousa, 2025. Підтверджені напрями і відкриті питання Сукупність досліджень підтримує обережне використання добре організованого позитивного контакту, участі в спільних цілях, зменшення стереотипізації та роботи із соціальними нормами. Є підстави очікувати, що надійні інституції й інклюзивне лідерство мають значення для згуртованості. Проте доказовість дуже різниться за типом втручання, країною, групою, результатом і тривалістю спостереження. Pettigrew і Tropp, 2006; Orazani та ін., 2023; Čehajić-Clancy і Halperin, 2024. Особливо обережно слід оцінювати твердження, що після короткого тренінгу «довіра відновлена», що будь-який діалог «знижує конфлікт», або що індивідуальна зміна установки автоматично означає зміну суспільних інституцій. Потрібно запитувати: хто саме змінився, яким інструментом це вимірювали, що відбулося з поведінкою, чи зберігся результат і чи поширився він на людей поза проєктом. Hultman і Mousa, 2025. Небажані ефекти Погано організована програма може підсилити групову конкуренцію за ресурси, створити хибні очікування, дозволити впливовим учасникам привласнити представництво або розкрити конфіденційну інформацію. Примусові зустрічі можуть принизити постраждалих; передчасні заклики до прощення — посилити несправедливість; публікація історій без згоди — створити ризики безпеці. Інколи сприятлива міжгрупова атмосфера без уваги до прав може послаблювати готовність вимагати структурних змін. Метааналітичний огляд відповідних «парадоксальних» ефектів контакту підтверджує, що ці зв'язки складні, невеликі й залежать від контексту. Paluck та ін., 2022; UNDP, 2025. Висновок для практики полягає у збереженні інформованої згоди, права виходу, незалежного механізму скарг, правил захисту даних і плану реагування на можливу шкоду. Якщо безпеку неможливо забезпечити, формат змінюють або відкладають. Етичний успіх програми включає те, чого вона дозволила уникнути. Участь суспільства: як побудувати програму для громади 1. Визначити проблему за досвідом жителів Починати слід із конкретного питання: які групи стикаються з бар'єрами, через які правила або ресурси виникають суперечності, чи є ризики повторного насильства, кому бракує можливості бути почутим. Опитування, індивідуальні розмови й доступні способи подання звернень доповнюють одне одного. Не варто підмінювати аналіз запрошенням на загальні «заняття з толерантності». UNDP, 2025. 2. Оцінити безпеку, владу й наслідки участі Перед заходом визначають, які дані можна збирати, чи не стане участь джерелом стигми, чи існує ризик залякування, хто контролює порядок денний і як буде забезпечено право відмови. Для постраждалих від насильства участь має супроводжуватися доступними каналами підтримки, захисту й перенаправлення. Ці рішення документують до початку роботи, а не після першої скарги. UNDP, 2025. 3. Сформулювати перевірювану мету Мета «підвищити мир» надто широка для оцінювання. Конкретніші завдання: зробити процедуру розподілу допомоги зрозумілою, забезпечити участь переміщених жителів у консультаціях, зменшити кількість нерозглянутих звернень або налагодити співпрацю між установами для розв'язання спільної проблеми. Слід окремо визначити можливі психологічні результати, результати послуг та результати безпеки. UNDP, SCORE. 4. Створити справедливі правила представництва Представник громади має мати зрозумілий мандат. Добір лише найбільш гучних або впливових людей підвищує ризик виключення. Варто передбачати різні способи участі: очні, дистанційні, письмові, анонімні там, де це допустимо; доступні матеріали; допомогу з транспортом; розумний час зустрічей. Не кожен зобов'язаний розповідати власну історію, щоб його потреби врахували. UNDP, 2016. 5. Узгодити рішення, відповідальних і зворотний зв'язок Після зустрічі громада має знати, що вирішено, хто відповідає, коли відбудеться перевірка виконання і як оскаржити рішення. Публікують зведену інформацію без небезпечного розкриття персональних даних. Якщо пропозицію відхилено, пояснюють причину. Такий зворотний зв'язок зміцнює процедурну передбачуваність значно переконливіше за декларативні заклики «довіряти одне одному». 6. Перевірити зміни та побічні наслідки У програмі потрібні початкове вимірювання, повторні спостереження та окремі канали виявлення небажаних ефектів. Зміна кількості відвідувачів не означає зміни довіри; зростання звернень зі скаргами іноді свідчить про безпечніший доступ до процедури, а не про погіршення відносин. Показники трактують разом із якісними свідченнями та змінами обставин. UNDP, SCORE; Orazani та ін., 2023. Миробудування в Україні під час російської агресії В Україні миробудівна робота всередині суспільства відбувається одночасно з обороною, захистом цивільних, гуманітарним реагуванням і відновленням територій. Її зміст не можна механічно переносити з моделей, де йдеться про дві симетричні місцеві сторони. Громадська згуртованість не скасовує потреби у правосудді, а підтримка міжособистісних зв'язків не підмінює міжнародно-правової оцінки агресії. Дослідження ПРООН reSCORE 2024 аналізує соціальну згуртованість українців у контексті повномасштабного вторгнення, зокрема відносини між людьми й групами та їхні зв'язки з інституціями. Звіти reSCORE і SHARP демонструють потребу розглядати показники у динаміці, з урахуванням переміщення, різного досвіду небезпеки, доступу до послуг і громадської активності. Це спостережні дані для планування, а не причинний доказ ефективності певної миробудівної програми. UNDP, reSCORE 2024; UNDP, SHARP 2024. Громади, що приймають переміщених людей Для таких громад важливі доступ до житла, шкіл, медицини, праці й адміністративних послуг, а також прозорі процедури, завдяки яким жителі можуть обговорювати потреби без стигматизації. Протиставлення «місцевих» і «новоприбулих» іноді приховує спільну проблему дефіциту ресурсів. Психологічна робота тут підтримує здатність до взаємодії; структурна робота має забезпечувати реальні можливості та справедливі рішення. UNDP, SHARP 2024. Деокуповані та прифронтові території Умови безпеки визначають межі програм. До проведення діалогу оцінюють загрози, можливість пересування, ризики збору інформації, доступність базових послуг і наявність незалежних каналів підтримки. Люди можуть мати взаємно відмінний досвід окупації, евакуації та повернення; організатори мають уникати публічних обговорень, які перетворюються на неформальне обвинувачення або викриття приватних обставин. Правові питання вирішуються в межах компетенції відповідних органів, а громадська участь відбувається добровільно. Ветерани, родини загиблих і постраждалі від воєнних злочинів Різні групи мають різні потреби, і ці потреби не варто зводити до єдиного «психологічного портрета». Для миробудування значущі доступність послуг, участь у місцевих рішеннях, повага до досвіду, захист від дискримінації та можливість визначати межі власної публічної участі. Постраждалих не можна використовувати як символічне підтвердження успішності проєкту або просити відмовитися від вимог правосуддя заради згуртованості. UNDP, 2025. Якою може бути безпечна місцева ініціатива Наприклад, громада виявляє, що різним групам жителів складно отримати інформацію про відновлення житла. Замість психологічного тренінгу організатори проводять конфіденційне дослідження доступу до інформації, погоджують зрозумілий механізм звернень, запрошують різні групи до перевірки текстів і публікують строки відповідей. Психологічний результат може полягати у зменшенні невизначеності й відчуття виключення; інституційний — у кращій доступності послуги. Реальну зміну перевіряють окремими показниками. Це ілюстрація проєктування, а не опис уже оціненої програми. Як вимірюють результати миробудування Для чесної оцінки потрібно відрізняти діяльність, короткострокові результати та стійкі суспільні зміни. Кількість тренінгів, зустрічей чи учасників показує обсяг роботи. Зміна обізнаності або ставлення показує один із можливих психологічних результатів. Якість міжгрупової взаємодії, дотримання домовленостей, своєчасне вирішення звернень і безпека можуть вказувати на практичні зміни. Стійкість інституцій та ризик повторного насильства потребують довшого спостереження. Hultman і Mousa, 2025. Оцінювання доцільно будувати навколо кількох груп показників: безпека й права; участь і представництво; горизонтальна та вертикальна довіра; якість послуг і скарг; фактична співпраця; небажані наслідки. Для кожного показника слід визначити, кого опитують, кого не охоплено, як захищають дані, чи є базова точка порівняння і які зовнішні події могли вплинути на результат. Українська методологія SCORE пропонує багатовимірний спосіб оцінки зв'язків між соціальними відносинами, безпекою та інституціями. UNDP, SCORE. Коли можливо, програми порівнюють із придатною групою без втручання або використовують послідовні вимірювання до та після з урахуванням змін у середовищі. Якісні інтерв'ю потрібні, щоб побачити механізми, недоступні короткій анкеті. Важливо фіксувати відмови, втрату учасників під час спостереження та наслідки для тих, хто не брав участі. Результат однієї місцевої програми не варто подавати як доказ універсальної ефективності. Типові помилки, які послаблюють миробудування Перша помилка — підміняти безпеку розмовою. Людей запрошують до співпраці, хоча загроза триває, порушення залишаються без належної реакції, а умови участі небезпечні. Друга — вимагати прощення як ознаки успіху. Третя — плутати видимість участі з реальним впливом на рішення. Четверта — ігнорувати нерівний розподіл ресурсів. П'ята — оцінювати проведені заходи замість поведінкових та інституційних наслідків. Шоста — вважати, що добрі результати в одній країні автоматично підтверджують ефективність втручання в українському контексті. Hultman і Mousa, 2025; UNDP, 2025. Реалістичний підхід поєднує аналіз конфлікту, захист прав, доступність участі, підзвітні інституції та перевірку наслідків. При цьому суспільство не повинно чекати абстрактної «повної довіри», щоб розв'язувати конкретні спільні завдання: співпраця може починатися з чітко окреслених безпечних процедур. Питання та відповіді Чи можна займатися миробудуванням, поки триває війна? Так, якщо йдеться про захист суспільних зв'язків, справедливий доступ до допомоги, місцеву взаємопідтримку, відповідальне врядування та безпечну участь громад. Формати прямого міжгрупового контакту з особами, пов'язаними з насильством, мають інші ризики й обмеження. Усі дії підпорядковуються фактичним умовам безпеки та правам постраждалих. Чим миробудування відрізняється від примирення? Миробудування охоплює тривале створення умов безпеки, співпраці та справедливого суспільного життя. Примирення є окремим можливим процесом зміни відносин після завданої шкоди й потребує визнання відповідальності, належних умов та добровільності. Миробудування можливе без особистого прощення і без примусового контакту між постраждалими та винуватцями. Хто може брати участь у миробудуванні? Органи місцевого самоврядування, громадські організації, заклади освіти, соціальні та медичні служби, дослідники, представники різних груп жителів і незалежні механізми захисту прав. Кожен учасник має власну роль і межі повноважень; розслідування правопорушень і правосуддя залишаються завданнями компетентних органів. Чи обов'язковий прямий контакт між групами? Ні. Іноді безпечніші результати дають спільні процедури, доступ до інформації, співпраця через представників, незалежні послуги або непрямі освітні формати. До прямого контакту переходять лише тоді, коли для цього є обґрунтована мета, добровільність і належні умови. Hultman і Mousa, 2025. Чи означає зростання довіри, що справедливість уже відновлена? Ні. Показники довіри описують очікування й досвід людей, а виконання правових обов'язків і відшкодування шкоди оцінюють за окремими критеріями. Ці сфери пов'язані, але їхні результати не замінюють один одного. Як зрозуміти, що програма справді допомогла громаді? Потрібно побачити зміни, які відповідають початковій меті: доступ до послуг, представленість груп, якість процедур, співпрацю, безпеку та відсутність неприйнятної шкоди. Слід порівнювати дані в часі, враховувати альтернативні пояснення й перевіряти, чи зберігаються зміни після завершення фінансування. Пов’язані статті Теорія міжгрупового контакту: умови Олпорта, сучасні докази та обмеження Теорія соціальної ідентичності: Тажфел, Тернер, групи та міжгрупові відносини Експеримент Robbers Cave: як виникає міжгруповий конфлікт і що його зменшує Дегуманізація: психологічні механізми сприйняття інших груп Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання Міжгруповий конфлікт: причини, розвиток і врегулювання Позитивний і негативний мир: відмінності та суспільні наслідки Місцеве миробудування: участь громади та суспільних організацій Діалог в українських громадах під час війни: теми, межі та безпека Джерела Čehajić-Clancy, S., & Halperin, E. (2024). Advancing research and practice of psychological intergroup interventions. Nature Reviews Psychology, 3, 574–588. https://doi.org/10.1038/s44159-024-00330-z García Durán, M. C., Singh, R., Avendano, M., & Lund, C. (2026). The impacts of peace and conflict resolution interventions on mental health and psychological well-being: a systematic review. Conflict and Health, 20, 69. https://doi.org/10.1186/s13031-026-00804-2 Hultman, L., & Mousa, S. (2025). From ceasefire to cohesion: An integrated review of peacemaking and peacebuilding. Economic Policy, 40(124), 931–967. https://doi.org/10.1093/epolic/eiaf011 Orazani, S. N., Reynolds, K. J., & Osborne, H. (2023). What works and why in interventions to strengthen social cohesion: A systematic review. Journal of Applied Social Psychology, 53(10), 938–995. https://doi.org/10.1111/jasp.12990 Paluck, E. L. (2009). Reducing intergroup prejudice and conflict using the media: A field experiment in Rwanda. Journal of Personality and Social Psychology, 96(3), 574–587. https://doi.org/10.1037/a0011989 Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. https://doi.org/10.1037/0022-3514.90.5.751 UNDP. (2016). Guiding Principles on Young People’s Participation in Peacebuilding. https://www.undp.org/publications/guiding-principles-young-peoples-participation-peacebuilding UNDP. (2024). SHARP: Assessing Social Cohesion, Resistance, and People’s Needs in Ukraine Amid Russian Full-Scale Invasion — Wave 3 (2024). https://www.undp.org/ukraine/publications/sharp-assessing-social-cohesion-resistance-and-peoples-needs-ukraine-amid-russian-full-scale-invasion-wave-3-2024 UNDP. (2024). Social Cohesion in Ukraine: Key Trends based on reSCORE 2024. https://www.undp.org/ukraine/publications/social-cohesion-ukraine-key-trends-based-rescore-2024 UNDP. (2025). Gender-responsive conflict analysis for development programming. https://www.undp.org/publications/gender-responsive-conflict-analysis-development-programming UNDP. (без дати). Social Cohesion and Reconciliation Index (SCORE) for Ukraine. https://www.undp.org/ukraine/social-cohesion-and-reconciliation-index-score-eastern-ukraine

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Міжгруповий конфлікт — це протистояння соціальних груп, у якому суперечності інтересів, цілей, прав, ресурсів, статусу, безпеки або цінностей осмислюються через належність людей до певних спільнот. Він може проявлятися у взаємній недовірі, боротьбі за представництво, дискримінації, бойкоті, політичній мобілізації, погрозах і насильстві. Його перебіг визначають фактичні умови життя, нерівність влади, групові норми, очікування, колективні емоції та рішення інституцій. Психологія міжгрупового конфлікту досліджує, як ці чинники пов’язані та як змінюється поведінка людей у групі. Для пояснення конкретного випадку потрібні перевірені факти, історія взаємин, характер порушених прав і аналіз відповідальності за завдану шкоду. Зв’язок сприйняття загрози з міжгруповими установками підтверджує метааналіз Riek та співавторів, а роль переживання несправедливості розкриває огляд відносної депривації. Що таке міжгруповий конфлікт у психології Групами можуть бути громади, політичні й релігійні об’єднання, професійні колективи, етнокультурні спільноти, територіальні групи та інші соціальні категорії. Головна ознака міжгрупового рівня полягає в тому, що учасники пояснюють події, очікують дій та ухвалюють рішення з огляду на групову належність — власну й чужу. Для виникнення конфлікту достатньо стійкого переживання несумісних інтересів або загроз, яке впливає на взаємодію. Фізичне насильство є окремим, особливо небезпечним можливим проявом. Межі між конфліктом інтересів, недовірою, дискримінацією, переслідуванням та агресією потрібно визначати за конкретними діями, правилами й наслідками. Наукове поняття «міжгруповий конфлікт» описує соціально-психологічний процес. Воно не є психіатричним діагнозом чи ознакою клінічного стану людини. Теорія соціальної ідентичності пояснює значення належності до групи, однак аналіз самого конфлікту охоплює також матеріальні умови, інституційну владу й історію взаємин. Чим він відрізняється від конфлікту між людьми Міжособистісна суперечка стосується конкретних дій та взаємних очікувань кількох осіб. Вона набуває міжгрупового характеру, коли поведінку одного учасника починають тлумачити як властивість цілої спільноти. Наприклад, спір щодо користування спільним простором може стати конфліктом «місцевих» і «новоприбулих», якщо навколо нього формуються стійкі групові узагальнення й організовані колективні вимоги. Тому методи вирішення особистих суперечок не можна механічно переносити на конфлікти громад. Окрема стаття «Конфлікт: що це, види, чому виникає та як діяти конструктивно» пояснює загальне поняття; цей матеріал розглядає груповий рівень. На яких рівнях розвивається конфлікт Індивідуальний рівень Люди по-різному сприймають загрозу, запам’ятовують образливі події, довіряють джерелам інформації та оцінюють поведінку інших. Особистий досвід може змінювати установки, але окремі приклади не дають повної картини намірів групи. Особливо важливе розрізнення між документованою небезпекою і припущенням про неї. Груповий рівень Групи створюють норми солідарності, очікування лояльності та спільні пояснення подій. Лідери можуть закріплювати образ супротивника або відкривати можливості для кооперації. Колективний страх, гнів і відчуття приниження впливають на готовність підтримувати певні рішення, що описано у праці про колективні емоції під час конфліктів. Інституційний рівень Органи влади, школи, підприємства та громадські структури розподіляють ресурси, визначають правила участі й реагують на скарги. Вибіркове застосування правил або відсутність дієвого захисту прав може підтримувати конфлікт незалежно від дружніх стосунків між окремими учасниками. Суспільний рівень Історичні події, публічні наративи, інформаційні канали та політичні рішення можуть зміцнювати або послаблювати міжгрупову напруженість. У тривалих конфліктах важливими стають пам’ять про насильство й очікування його повторення. Психологічна інтерпретація таких процесів повинна зберігати точність у питанні відповідальності за конкретні дії. Основні причини міжгрупових конфліктів Конкуренція за ресурси та можливості Суперечності можуть стосуватися землі, бюджетів, житла, працевлаштування, політичного представництва або доступу до послуг. Класичні дослідження Музафера Шерифа продемонстрували, що штучно організована конкуренція між групами дітей у таборі сприяла ворожості, а спільні цілі могли її послаблювати. Це історичний експеримент із конкретними умовами, результати якого не визначають усі можливі сучасні конфлікти. Первинне джерело — Intergroup Conflict and Cooperation: The Robbers Cave Experiment; історію експерименту також розглянуто в українській статті ХАБу. У реальних громадах необхідно перевіряти структуру дефіциту, фактичні правила розподілу, можливість оскарження рішень та нерівний доступ. Психологічні зустрічі не усувають матеріальну причину самі по собі. Сприйняття реалістичної та символічної загрози Реалістичні загрози стосуються безпеки, економічних ресурсів і політичних можливостей. Символічні загрози пов’язані з відчуттям небезпеки для групових норм, гідності, культурного статусу чи цінностей. Метааналіз Riek, Mania й Gaertner зафіксував зв’язок сприйняття загроз із негативними міжгруповими установками. Сприйнята загроза може бути обґрунтованою, перебільшеною або створеною неправдивими повідомленнями. Це визначають перевіркою подій та джерел. Завдання фахівця полягає у точному встановленні предмета небезпеки й відповідних заходів захисту. Нерівність, порівняння та відносна депривація Групи оцінюють своє становище у порівнянні з іншими й із тим рівнем доступу до прав та благ, який вважають належним. Smith та співавтори у теоретико-метааналітичному огляді показали значення емоційно забарвленого переживання відносної депривації для установок і колективної поведінки. Колективна мобілізація у відповідь на нерівність може бути цілком правомірною формою захисту прав. Тому оцінювати потрібно реальні вимоги, способи дій, застосування примусу та порушення прав, а не сам факт групової незгоди. Статус, гідність і визнання Важливою причиною суперечностей стає заперечення права спільноти на участь, повагу, власні культурні практики чи визнання завданої шкоди. Формальний розподіл ресурсів інколи залишає ці потреби без відповіді. Психологічний механізм захисту важливих групових цінностей розглянуто в моделі Van Zomeren та співавторів. Лідерство, політичні рішення та інформаційна мобілізація Лідери й публічні комунікатори можуть впливати на те, які події вважатимуться загрозливими, кого називатимуть винним і яка поведінка стане груповою нормою. Узагальнення, за яких провину конкретної особи поширюють на всю спільноту, сприяють подальшому відчуженню. Особливу небезпеку становлять дегуманізація та мова ворожнечі. Як розвивається міжгруповий конфлікт: пояснювальна послідовність Накопичення суперечностей Першими ознаками можуть бути нерозв’язані скарги, конкуренція за ресурси, непрозорі рішення чи стійкі очікування несправедливого ставлення. Люди дедалі уважніше стежать за поведінкою інших груп. На цьому етапі своєчасне й справедливе реагування інституцій здатне запобігати загостренню. Групове узагальнення Окремі інциденти починають тлумачити як свідчення намірів цілої спільноти. Відмінності між людьми стають менш помітними, а кожна нова подія може сприйматися як підтвердження вже сформованого пояснення. Поляризація та організація Погляди стають категоричнішими, посилюється тиск групових норм, зростає вплив радикальних висловлювань. Частину механізмів пояснює дослідження групової поляризації. Паралельно можуть виникати організовані мирні вимоги, протести, економічні санкції або інші колективні дії. Ескалація Сторони можуть відповідати на події новими заходами, які змінюють очікування іншої групи. Страх, обурення й моральна категоричність роблять поступки психологічно складнішими. Модель захисту групових цінностей описує можливі зворотні зв’язки між груповими переконаннями й ескалацією. Ця послідовність не доводить симетричності провини. Якщо одна сторона розпочала насильство чи вчиняє переслідування, факт її дій та відповідальність визначають окремо. Реакція постраждалих на небезпеку не перетворює агресію на рівнозначне «взаємне непорозуміння». Деескалація, врегулювання або тривале закріплення Подальший розвиток залежить від припинення загроз, гарантій безпеки, змін правил, доступу до правосуддя та здатності виконувати домовленості. Інколи конфлікт втрачає інтенсивність, але його причини залишаються; інколи формальна угода співіснує зі значною недовірою. П’ять описаних етапів є аналітичною схемою, а не обов’язковим маршрутом усіх конфліктів. Які психологічні механізми підтримують протистояння Групова категоризація допомагає орієнтуватися в складному соціальному середовищі, проте за високої напруженості може посилювати узагальнення «вони всі однакові». Вибіркове сприйняття підтримує переконання про ворожі наміри іншої групи, якщо людина надає більшої ваги подіям, які відповідають її очікуванням. Колективні емоції є важливими для громадської поведінки. Страх може сприяти униканню, гнів — мобілізації, а надія — готовності розглядати зміни за умови реалістичних гарантій. Зв’язки між емоціями й суспільними установками аналізують Bar-Tal, Halperin і de Rivera. Самі емоції не встановлюють клінічного стану людини та не передбачають однозначно її дій. Моралізація конфлікту може перетворювати відмінну позицію на ознаку «ворожої сутності». У такому середовищі публічне обговорення ризикує перейти від конкретних проблем до боротьби за символічну лояльність. Для відновлення предметної розмови необхідні чіткі факти, правила поведінки й можливість оскаржувати несправедливі рішення. Як розрізняти предмет суперечності та відповідальність за насильство Психологічна модель описує причини установок і поведінки. Юридичний статус насильства та відповідальність визначаються фактами й нормами права. Нерівність влади, окупація, примус або систематичне переслідування принципово змінюють допустимість переговорних і діалогових форматів: постраждала сторона має право на захист, справедливість та відмову від нав’язаного контакту. Російська агресія проти України має чіткий міжнародно-правовий контекст. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 засудила агресію Російської Федерації проти України та вимагала припинити застосування сили. Дослідження психології міжгрупових конфліктів не змінює цього статусу й не переносить провину агресора на постраждалих. Деескалація: з чого починається зменшення небезпеки Насамперед необхідні припинення насильства, безпечний доступ до захисту, зрозумілі правила й незалежні механізми реагування на порушення. Під час активних погроз або примусу спільні зустрічі можуть створювати додаткові ризики. Стабілізація середовища передує добровільним формам діалогу. Друга група заходів стосується справедливого вирішення предметної суперечності: прозорих критеріїв розподілу, доступних процедур скарг, участі зацікавлених груп у рішеннях і реального виконання домовленостей. Третя — поступової зміни взаємного сприйняття там, де це безпечно й необхідно для практичного співіснування. Міжгруповий контакт: дослідження, переваги та обмеження Метааналіз Pettigrew і Tropp узагальнив 515 досліджень і виявив загалом сприятливий зв’язок між міжгруповим контактом та зменшенням упереджень. Найбільшу увагу в практиці приділяють умовам взаємоповаги, можливості співпраці й організаційній підтримці. Докладне пояснення цих механізмів містить окрема стаття про теорію міжгрупового контакту. Водночас якість контакту має визначальне значення. Метааналіз Paolini та співавторів досліджує роль негативного досвіду, який може зміцнювати ворожі установки. Метааналіз Geppert, Leonhart і Maes охопив 38 публікацій і 57 вибірок щодо тривалих конфліктів: спостерігався загалом сприятливий зв’язок контактних втручань зі ставленням до іншої групи, але висока неоднорідність та поєднання різних дизайнів обмежують причинні висновки. Зниження особистих упереджень також не гарантує усунення нерівності. Огляд Cocco та співавторів на основі 134 досліджень виявив, що зв’язок контактів із колективними діями на підтримку справедливості залежить від становища груп та змісту взаємодії. Для менш привілейованих груп наслідки були неоднорідними. Тому успіх програми слід вимірювати і ставленням, і реальною безпекою, правами та справедливістю. Співпраця, спільні цілі та переговори Спільне розв’язання практичних завдань може допомагати, коли кожна група має значущий внесок, зрозумілі правила, можливість відмовитися й справедливий розподіл результатів. Відомий приклад спільних надпорядкових цілей походить із експериментів Шерифа. У громадській практиці таку співпрацю потрібно адаптувати до реального співвідношення сил і доступних ресурсів. Переговори спрямовані на погодження конкретних умов. Фасилітований діалог допомагає з’ясувати позиції та взаємні потреби, однак потребує підготовленого ведення, безпечних правил, конфіденційності й механізму реагування на тиск. Там, де існує безпосередня загроза, пріоритетом залишається захист, а не проведення зустрічі за будь-яку ціну. Врегулювання, трансформація та примирення Деескалація означає зниження ризику або інтенсивності загрозливих дій. Врегулювання — досягнення працездатних рішень щодо спірних питань. Трансформація конфлікту передбачає триваліші зміни правил і міжгрупових відносин. Примирення стосується можливості безпечного співіснування та, за бажанням людей, поступового відновлення зв’язків після насильства. Ці результати вимірюють окремо. Припинення ворожих дій не дорівнює особистому прощенню; юридична відповідальність і відшкодування шкоди мають самостійне значення. Постраждалі люди можуть відмовитися від контакту й прощення. Відновлення довіри потребує доказів зміни поведінки та гарантій неповторення шкоди. Наскільки ефективні психологічні програми миробудування Програми включають навчальні заняття, групові зустрічі, роботу з нормами, медійні кампанії, міжгрупові контакти й спільні проєкти. Їх потрібно оцінювати за тим, яку конкретну проблему такий підхід має змінити. Огляд Paluck, Porat, Clark і Green показує, що результати експериментів зі зменшення упереджень неоднорідні, а доказів тривалих поведінкових ефектів часто недостатньо. Огляд Čehajić-Clancy та Halperin наголошує на значенні адресата, контексту, механізму та способу реалізації психологічного втручання. Позитивний результат короткого опитування одразу після зустрічі не означає, що програма зменшила насильство чи дискримінацію. Необхідні довші спостереження, дані про поведінку, аналіз різних груп і облік небажаних наслідків. Які ризики необхідно оцінювати До ризиків належать примусова участь, приниження, нерівне право голосу, розкриття особистих даних, загрози помсти, повторне переживання травматичних подій та символічна участь без реального впливу на рішення. Інколи програма поліпшує особисті стосунки, одночасно залишаючи структурні причини нерівності незмінними. Саме тому перед втручанням потрібні окрема перевірка ризиків, інформована згода, безпечний вихід із процесу та ясні межі відповідальності організаторів. Міжгрупові напруження під час війни в Україні В українських громадах на тлі російської агресії можуть виникати суперечності навколо житла, праці, соціальних послуг, відновлення інфраструктури, вимушеного переміщення й доступу до місцевого ухвалення рішень. У кожному конкретному випадку необхідно досліджувати реальні умови, а не припускати наперед ворожість між мешканцями. Звіт ПРООН reSCORE 2024 та аналіз МОМ про переміщення і соціальну згуртованість 2025 року допомагають оцінювати різноманіття досвіду, ризиків і взаємин. Дослідження загальних тенденцій не замінює локальних даних, консультацій із мешканцями та перевірки безпеки конкретної громади. Практичні заходи включають прозорі критерії розподілу послуг, участь постраждалих у рішеннях, доступне оскарження, запобігання стигматизації та забезпечення однакової поваги до прав людини. Діалог може допомагати розв’язувати локальні питання, коли участь добровільна і сторони мають дієві гарантії захисту. Внутрішньосуспільне миробудування в Україні стосується безпечного відновлення громадських зв’язків, підтримки постраждалих і справедливих процедур. Воно не передбачає прирівнювання українського суспільства до держави-агресора і не покладає на постраждалих обов’язок прощати насильство. Практичний алгоритм для громад, організацій і фахівців Встановити предмет конфлікту Потрібно описати конкретні події, рішення та вимоги: які права або ресурси оспорюються, хто ухвалює рішення, яких людей стосуються наслідки. Окремо документують підтверджені факти, припущення та свідчення, які потребують перевірки. Оцінити безпеку, владу та добровільність Перед зустрічами перевіряють погрози, примус, залежність учасників від організаторів, ризики публічного висловлювання й доступ до захисту. За наявності насильства першочерговими стають захисні та правові дії. Участь у діалозі має бути поінформованим вільним рішенням. Підібрати засіб до причини Дефіцит послуг потребує справедливого розподілу; порушення прав — належного розслідування й відновлення прав; інформаційні чутки — перевірюваної комунікації; недовіра за безпечних умов — тривалої роботи зі співпрацею. Змістова діагностика проблеми визначає вибір методу. Перевіряти результати в часі Оцінюють не лише настрої, а й кількість небезпечних інцидентів, доступ до послуг, виконання домовленостей, довіру до процедур, скарги й участь постраждалих. Порівнюють результати до втручання й після нього, а за можливості — з відповідними контрольними умовами. Методологія SCORE допомагає описувати соціальну згуртованість, однак сам індекс не встановлює причинної ефективності окремої програми. Поширені запитання Чи може міжгруповий конфлікт існувати без насильства? Так. Конфлікт може проявлятися у конкуренції, бойкотах, публічних суперечках, недовірі, виключенні з ухвалення рішень і дискримінації. Наявність та інтенсивність насильства необхідно оцінювати окремо. Чи означає належність до різних груп неминучу ворожість? Ні. Групова належність може підтримувати співпрацю, взаємодопомогу та спільні цілі. Конфлікт розвивається за певних історичних, матеріальних, інституційних та психологічних умов. Чи можна вирішити тривалий конфлікт однією зустріччю? Зустріч інколи допомагає з’ясувати позиції, але стійкий результат потребує безпеки, конкретних рішень, їх виконання та довготривалої перевірки. Огляд ефективності зменшення упереджень демонструє обмеження коротких втручань. Коли міжгруповий контакт погіршує ситуацію? За умов примусу, нерівної влади, погроз, приниження, відсутності захисту або невдалого добору формату. Метааналіз негативного контакту показує, що несприятлива взаємодія може посилювати упередження. Чи зобов’язані постраждалі пробачати для відновлення миру? Ні. Право на безпеку, справедливість та відмову від контакту зберігається. Мирне співіснування може спиратися на ефективні правові правила та захист без особистого прощення. Як відрізнити реальну суперечність інтересів від розпаленої ворожості? Потрібно перевіряти фактичні події, правила розподілу ресурсів, права сторін, джерела повідомлень та організоване поширення узагальнень. Маніпуляції можуть супроводжувати реальні проблеми, тому досліджують обидва рівні. Що робити громаді, якщо конфлікт пов’язаний із переміщенням людей? Спочатку перевірити житлові, соціальні й адміністративні потреби; надати доступну інформацію про правила; створити процедуру скарг та участі в рішеннях; реагувати на дискримінацію. Висновки про настрої громад спирають на локальні дані й дослідження соціальної згуртованості. Висновки Міжгруповий конфлікт виникає та розвивається через поєднання суперечливих інтересів, загроз, групової ідентифікації, нерівності, колективних емоцій та суспільних рішень. Врегулювання починається з безпеки, встановлення фактів, справедливих процедур і відповідальності за шкоду. Далі можуть застосовуватися співпраця, переговори та добровільний діалог за умов, у яких вони захищають права учасників. Результат слід оцінювати за змінами поведінки, рівності доступу, безпеки й ефективності інституцій, а також за тривалістю цих змін. Пов’язані статті Теорія соціальної ідентичності Теорія міжгрупового контакту Групова поляризація Дегуманізація Мова ворожнечі Експеримент Robbers Cave Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання Миробудування: психологічні механізми та участь суспільства Ескалація міжгрупового конфлікту: механізми, стадії та сигнали Колективні емоції у міжгрупових конфліктах: страх, гнів і надія Деескалація міжгрупового конфлікту: методи та умови безпеки Джерела Bar-Tal, D., Halperin, E., & de Rivera, J. (2007). Collective emotions in conflict situations: Societal implications. Journal of Social Issues, 63(2), 441–460. DOI. Čehajić-Clancy, S., & Halperin, E. (2024). Advancing research and practice of psychological intergroup interventions. Nature Reviews Psychology, 3, 574–588. Публікація. Cocco, V. M., Vezzali, L., Stathi, S., Di Bernardo, G. A., & Dovidio, J. F. (2024). Mobilizing or sedative effects? A narrative review of the association between intergroup contact and collective action among advantaged and disadvantaged groups. Personality and Social Psychology Review, 28(2), 119–180. DOI. Geppert, R., Leonhart, R., & Maes, J. (2025). Meeting the Other: Changing attitudes despite intractable conflicts—A meta-analysis. Journal of Applied Social Psychology, 55(4), 278–288. DOI. International Organization for Migration. (2025). Ukraine — Displacement and social cohesion in Ukraine — February 2025. Звіт. Paolini, S., Gibbs, M., Sales, B., Anderson, D., & McIntyre, K. (2024). Negativity bias in intergroup contact: Meta-analytical evidence that bad is stronger than good, especially when people have the opportunity and motivation to opt out of contact. Psychological Bulletin, 150(8), 921–964. DOI. Paluck, E. L., Porat, R., Clark, C. S., & Green, D. P. (2021). Prejudice reduction: Progress and challenges. Annual Review of Psychology, 72, 533–560. DOI. Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. DOI. Riek, B. M., Mania, E. W., & Gaertner, S. L. (2006). Intergroup threat and outgroup attitudes: A meta-analytic review. Personality and Social Psychology Review, 10(4), 336–353. DOI. Sherif, M., Harvey, O. J., White, B. J., Hood, W. R., & Sherif, C. W. (1961). Intergroup conflict and cooperation: The Robbers Cave experiment. Norman, OK: University Book Exchange. Першоджерело. Smith, H. J., Pettigrew, T. F., Pippin, G. M., & Bialosiewicz, S. (2012). Relative deprivation: A theoretical and meta-analytic review. Personality and Social Psychology Review, 16(3), 203–232. DOI. United Nations Development Programme. (2024). Social cohesion in Ukraine: Key trends based on reSCORE 2024. Звіт. United Nations Development Programme. (n.d.). Social cohesion and reconciliation index (SCORE) for eastern Ukraine. Методологія. United Nations General Assembly. (2022). Aggression against Ukraine (Resolution ES-11/1). Резолюція. Van Zomeren, M., d’Amore, C., Pauls, I. L., Shuman, E., & Leal, A. (2024). The intergroup value protection model: A theoretically integrative and dynamic approach to intergroup conflict escalation in democratic societies. Personality and Social Psychology Review, 28(2), 225–248. DOI.

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Міжгрупова довіра визначає, чи готові люди покладатися на представників іншої спільноти, очікувати від них передбачуваних і добросовісних дій та співпрацювати за умов невизначеності. Вона має особливе значення там, де групи пережили тривале суперництво, дискримінацію, вимушене переміщення, насильство або порушення домовленостей. Рівень довіри впливає на можливість спільно користуватися ресурсами, створювати безпечні правила, звертатися по допомогу та будувати відносини після конфлікту. Відновлення міжгрупової довіри починається з перевірюваної безпеки, припинення шкідливих дій, відповідальності, справедливих процедур і досвіду виконаних зобов’язань. Контакт, співпраця та діалог здатні підтримувати цей процес за відповідних умов. Наукові дослідження показують, що довіра пов’язана з поведінковою готовністю до взаємодії і не зводиться до симпатії чи загального позитивного ставлення. Зокрема, це продемонстровано у двох дослідженнях міжгрупових відносин у Північній Ірландії. Що таке міжгрупова довіра Міжгрупова довіра — це очікування, що люди, організації або інституції, сприйняті як представники іншої соціальної групи, поводитимуться достатньо надійно, передбачувано та добросовісно у взаємодії, де можливі вразливість, залежність від чужих рішень і ризик втрат. Суттєва ознака довіри — готовність прийняти певний ризик, покладаючись на іншу сторону в межах конкретного завдання або відносин. У соціальній психології предметом є не абстрактне переконання, що «всі люди добрі», а очікування щодо членів певної зовнішньої групи та можливість перенесення досвіду взаємодії з окремими людьми на сприйняття ширшої спільноти. Довіра може виникати між професійними, етнокультурними, релігійними, політичними й територіальними спільнотами, між новими та давніми мешканцями громади або між суспільними групами, що мають історію протистояння. Її психологічний зміст сформувався на перетині досліджень міжгрупових відносин, соціального пізнання, конфліктів, співпраці та примирення. Окрема емпірична лінія про довіру між спільнотами розвинулася у дослідженнях постконфліктної Північної Ірландії, де було показано її зв’язок із міжгруповим контактом, тривогою і поведінковими намірами. Tam та співавтори (2009) встановили, що довіра до зовнішньої групи може бути сильнішим предиктором відповідних поведінкових тенденцій, ніж позитивне ставлення до неї. Чим довіра відрізняється від симпатії, толерантності та примирення Симпатія означає позитивне ставлення або прихильність; толерантність стосується прийнятності співіснування попри відмінності; довіра охоплює очікування надійної поведінки в ситуації ризику. Людина може доброзичливо ставитися до іншої групи, але не доручати їй розпорядження спільними коштами. Можлива й протилежна ситуація: між сторонами немає емоційної близькості, проте вони довіряють виконанню чітко визначених професійних або громадських зобов’язань. Примирення охоплює ширший суспільний процес, пов’язаний зі зміною ворожих відносин, визнанням шкоди, відповідальністю, справедливістю та створенням умов для ненасильницького майбутнього. Довіра може бути однією зі складових цього процесу, але не є його єдиним критерієм. Припинення насильства, врегулювання правових вимог, забезпечення прав постраждалих, відновлення співпраці та особисте прощення — різні завдання, для яких потрібні різні рішення. Горизонтальна, вертикальна та предметна довіра Горизонтальна довіра стосується відносин між людьми та групами: наприклад, між мешканцями різних районів або внутрішньо переміщеними особами й іншими жителями громади. Вертикальна довіра означає очікування щодо установ, місцевої влади, правосуддя, правоохоронних органів та інших інституцій. У підході ПРООН SCORE для України обидва виміри входять до аналізу соціальної згуртованості й суспільних відносин. Довіра має також предметні межі. Громада може довіряти лікарям іншої спільноти у питаннях лікування, але сумніватися у прозорості розподілу допомоги її лідерами. Тому коректне запитання звучить так: хто саме довіряє кому, у якій сфері, за яких умов, із яким ризиком та на підставі яких спостережуваних дій? Вимога «відновити довіру» без цих уточнень майже непридатна для планування й оцінювання програми. Як формується міжгрупова довіра: основні психологічні механізми Повторюваний досвід надійної взаємодії Очікування щодо іншої групи поступово змінюються, коли її представники послідовно виконують домовленості, не користуються вразливістю іншої сторони, передбачувано реагують на проблеми та приймають відповідальність за власні дії. Важлива повторюваність: одна вдала зустріч може створити підставу для обережного оптимізму, але стійкіша довіра потребує підтвердження в різних ситуаціях. Ця логіка узгоджується з емпіричними зв’язками між якісним міжгруповим контактом і довірою у Tam та співавторів (2009). Передбачуваність є перевірюваною характеристикою поведінки. Вона проявляється у своєчасному інформуванні, дотриманні правил, зрозумілому поясненні винятків, доступній процедурі скарг та послідовних реакціях на порушення. На ранньому етапі достатньою метою іноді стає обмежена функціональна довіра до конкретного механізму співпраці, а ширші позитивні очікування можуть формуватися пізніше. Міжгруповий контакт і перенесення досвіду Один із найкраще вивчених напрямів — контакти між людьми з різних груп. Метааналіз Pettigrew і Tropp (2006), що узагальнив сотні досліджень, показав загальний зв’язок між контактом і зниженням упереджень. Водночас зниження упереджень не тотожне підвищенню довіри: довіра потребує очікувань щодо поведінки, ризику й надійності, а не лише менш негативної оцінки іншої групи. Дослідники розрізняють кількість і якість контактів. Людина може щодня бачити представників іншої спільноти, але контакти у нерівних, ворожих або небезпечних умовах здатні підтримувати дистанцію. Позитивний досвід співпраці, коли є зрозумілі правила, можливість реальної участі та повага до гідності, створює сприятливіші умови. Дослідження Tausch та співавторів пов’язують контакт із міжгруповою довірою через сприйняття загроз і міжгрупову тривогу. Під час перенесення досвіду важливо, щоб співрозмовника сприймали і як особу, і як представника відповідної спільноти. Якщо позитивний контакт пояснюють виключно словами «це виняток, решта інші», загальне уявлення про групу може залишитися незмінним. Водночас надмірне підкреслення групової належності може посилити напруження. Тому фасилітатори мають працювати з конкретним контекстом, а не застосовувати однакову формулу до всіх ситуацій. Зменшення тривоги, невизначеності й уявних загроз Міжгрупова недовіра часто пов’язана з очікуванням відторгнення, дискримінації, приниження, несправедливого розподілу ресурсів чи порушення особистої безпеки. Частина загроз спирається на фактичні події, частина формується з чуток або перебільшених узагальнень. В обох випадках люди оцінюють ризики через особистий і колективний досвід. Дослідження Tausch та співавторів показують, що сприйняття реалістичних і символічних загроз має значення для зв’язку контакту з довірою. Робота з тривогою передбачає чіткі межі взаємодії, добровільну участь, право перервати контакт, незалежні механізми реагування та зрозумілу інформацію. Якщо небезпека реальна і триває, її належить усувати організаційними, захисними й правовими діями. Психологічне заспокоєння за відсутності реальних гарантій може погіршити ситуацію. Спільні цілі й інституційна надійність Практична співпраця створює можливість оцінювати іншу сторону за виконаними діями: облаштуванням громадського простору, підтримкою школи, розподілом гуманітарної допомоги, роботою над доступністю послуг. Найкращі умови виникають тоді, коли внесок сторін має реальне значення, обов’язки розподілено справедливо, а результати доступні для перевірки. Проте примус до спільної роботи або символічна участь без впливу на рішення можуть посилювати недовіру. Інституційний рівень має самостійне значення. Передбачувані процедури, незалежний розгляд скарг, прозорі критерії та відповідальність посадовців знижують залежність від особистих симпатій керівників. Для людей, які мають історію дискримінації чи насильства, перевірювані гарантії можуть бути важливішими за публічні заяви про дружбу. Дані SCORE в Україні демонструють потребу аналізувати відносини між групами разом з інституційними показниками, а не в ізоляції. Чому міжгрупова довіра руйнується Насильство, зрада домовленостей і безкарність Фізичне насильство, примус, дискримінація, погрози та систематичне порушення зобов’язань становлять прямі підстави для втрати довіри. Люди оцінюють не тільки окремий учинок, а й реакцію відповідальних осіб, групових лідерів та установ. Заперечення очевидної шкоди, приховування фактів і відсутність відповідальності сигналізують про ризик повторення. За таких умов недовіра може виконувати захисну функцію. Сприйняття іншої групи після насильства може формуватися через колективну пам’ять, публічні символи, розповіді родин і поведінку інституцій. Групове узагальнення іноді виходить за межі безпосередніх винуватців і зачіпає людей, які не здійснювали насильства. Важливе завдання миробудівної роботи полягає у точній атрибуції відповідальності без її розмивання та без перенесення провини на всіх за ознакою належності. Негативний контакт і узагальнення окремого досвіду Неприємна або принизлива взаємодія може мати непропорційно сильний вплив на ставлення до іншої групи. Метааналіз Paolini та співавторів (2024) виявив перевагу впливу негативного міжгрупового контакту над позитивним за низки умов, особливо коли люди мають можливість і мотивацію уникати подальших контактів. Це важливе застереження проти програм, що механічно збільшують кількість зустрічей. Негативний випадок часто запам’ятовується як підтвердження вже наявного очікування: «з цією групою небезпечно». Позитивний випадок може вважатися винятком. Так виникає асиметрія навчання. Програми мають запобігати приниженню, конфліктам щодо ресурсів і тиску з боку ведучих; порушення безпеки необхідно припиняти, документувати та виправляти. Конкуренція, нерівність і непрозорі правила Уявлення про конкуренцію за житло, роботу, фінансування або доступ до установ можуть посилювати недовіру, особливо коли ресурси справді обмежені, критерії розподілу приховані, а одна зі спільнот майже не впливає на рішення. Психологічні заходи не усунуть недовіру, якщо фактична організація послуг відтворює несправедливість. Потрібні аудит правил, пояснення рішень і можливість їх оскаржити. Асиметрія влади означає, що сторони можуть мати різні можливості відмовитися від участі, захистити права чи впливати на результат. Тому однакова вимога «виявити довіру» може створювати нерівний ризик. Безпека та справедливість мають передувати публічному заклику до відкритості. Чутки, стереотипи й політична маніпуляція Поширення неперевірених історій про злочинність, «привілеї», нібито колективні наміри або таємні плани іншої спільноти здатне прискорювати недовіру. Водночас викриття хибної інформації не автоматично створює довіру: люди оцінюють також надійність джерела, минулі дії установ і відповідність повідомлень власному досвіду. Тому потрібні доступні факти, незалежна перевірка, послідовне виправлення помилок та збереження права ставити запитання. Як відновлюється довіра після міжгрупового конфлікту Відновлення довіри — послідовний, контекстно залежний процес, який може завершитися різними рівнями взаємодії. Для одних груп прийнятним результатом стане безпечне співіснування без близького контакту, для інших — співпраця над окремими завданнями, для третіх — поступове розширення спільних відносин. Вимога однакового емоційного результату для всіх суперечить принципу добровільності. 1. Припинення шкоди та перевірювана безпека Перший критерій — чи припинилися насильство, переслідування, погрози й інші шкідливі дії, а також чи існують надійні способи реагування на порушення. Сторони мають розуміти межі взаємодії, відповідальних за безпеку, порядок звернення по допомогу та можливість вийти з програми без негативних наслідків. Без цього запрошення «поговорити заради довіри» може вимагати від постраждалих прийняття неприйнятного ризику. 2. Визнання фактів, відповідальність і відшкодування Визнання заподіяної шкоди має предметний зміст: факти, виконавці, відповідальні інституції, належні процедури встановлення істини, доступ до правосуддя, відшкодування і гарантії неповторення. Символічні заяви можуть мати цінність, проте самі слова не замінюють перевірюваних дій. Огляд Hornsey і Wohl (2013) показує, що колективні вибачення іноді підтримують прощення, іноді не впливають на нього, а за певних умов викликають негативну реакцію. У моделі потреб примирення Shnabel і Nadler особливу увагу приділено відновленню агентності й статусу постраждалих та моральному становищу сторони, відповідальної за заподіяну шкоду. Первинні експерименти цієї моделі насамперед стосувалися міжособистісних ситуацій. Використовуючи її для суспільств після масового насильства, слід враховувати правові й політичні умови, структурну нерівність і право постраждалих відмовитися від контакту. 3. Справедливі правила та обмежені зобов’язання На ранніх етапах можна створювати невеликі, конкретні домовленості: прозорий перелік завдань, відповідальних осіб, терміни, незалежну перевірку, механізм скарг і погоджений порядок реагування на порушення. Така співпраця дає можливість накопичувати докази надійності. Саме порівняння очікувань із діями допомагає переходити від декларацій до практичної довіри. Під час оцінки варто перевіряти не тільки виконання спільного проєкту, а й те, кому він був доступний, хто ухвалював рішення, чи отримали підтримку менш представлені групи і чи стали процедури справедливішими. Формально завершена діяльність іноді супроводжується незміненою недовірою, якщо її учасники відчули примус або несправедливість. 4. Добровільний контакт і діалог Контакт має сенс за умови готовності учасників, безпечного середовища, поваги до меж і визначеної мети. Для частини ситуацій першими кроками можуть стати непряме спілкування через уповноважених представників, обмін перевірюваною інформацією або спільне вирішення технічного питання. Зустрічі віч-на-віч придатні лише тоді, коли вони відповідають безпековим і психологічним потребам залучених людей. Pettigrew і Tropp (2008) розглядали зменшення тривоги та посилення емпатії як важливі посередні механізми ефектів контакту. Водночас ці середні результати не доводять, що конкретний діалог у ситуації триваючого насильства буде корисним. Čehajić-Clancy і Halperin (2024) наголошують на необхідності добирати міжгрупові втручання відповідно до психологічних бар’єрів, суспільного контексту та умов впровадження. 5. Підтвердження змін у часі Відновлення довіри потребує повторної оцінки: чи виконуються зобов’язання через місяці й роки, чи не повертається загрозлива поведінка, чи мають люди доступ до справедливих процедур і чи зберігається добровільність співпраці. У постконфліктному дослідженні Північної Ірландії Hewstone і Hughes (2015) описали поздовжні дані, у яких дружні контакти між спільнотами передували вищій довірі до іншої групи. Це підтримує значущість відносин у часі, хоча саме по собі спостереження не доводить універсальної причинності. Які методи використовують і що відомо про їхню ефективність Програми контакту й спільної діяльності Групові зустрічі, навчальні програми, громадські ініціативи та співпраця над спільними цілями можуть створювати новий досвід, зменшувати окремі упередження й допомагати перевіряти очікування. Докази найбільш стійкі для загального зв’язку якісного контакту зі ставленням до іншої групи, а для довготривалого підвищення саме довіри ефекти залежать від конфлікту, безпеки, тривалості й вимірювання результату. Метааналіз Pettigrew і Tropp (2006) є вагомою основою для контактної гіпотези, але його результати не можна механічно переносити на всі програми примирення. Освітні й інформаційні втручання Уроки про стереотипи, медіаграмотність, обмін історіями та вправи з прийняття перспективи можуть змінювати знання або ставлення за певних умов. Проте короткочасне покращення результатів анкети не підтверджує довготривалої зміни поведінки. Огляд Paluck та співавторів (2021) охопив 418 експериментів зі зниження упереджень і виявив, що більшість перевіряли короткі втручання, довготривалі наслідки яких залишаються недостатньо з’ясованими. Метааналіз польових експериментів Hsieh, Faulkner і Wickes (2022) засвідчує можливість зменшення упереджень у реальних умовах, водночас показує неоднорідність результатів. Висновок для міжгрупової довіри обережний: попередня зміна стереотипів може підтримувати співпрацю, але довіра є окремим результатом і має вимірюватися безпосередньо. Діалог, медіація та відновні підходи Фасилітований діалог допомагає уточнити потреби, межі, суперечливі факти і правила взаємодії. Медіація придатна для погодження процедур і предметних рішень за можливості вільного волевиявлення та необхідних гарантій. Відновні підходи пов’язують шкоду, відповідальність, участь постраждалих і можливі форми відшкодування. Кожен метод має власні показання й обмеження; сам факт проведення заходу не є доказом відновленої довіри. Огляди психологічних міжгрупових втручань застерігають від перенесення успіху окремого проєкту на інший конфлікт. Čehajić-Clancy і Halperin (2024) рекомендують поєднувати психологічні механізми з урахуванням політичних і соціальних умов. Там, де існує небезпека, структурне порушення прав або поточна агресія, правовий захист та матеріальні зміни можуть бути передумовою будь-якого діалогу. Репарації, вибачення й публічне визнання Матеріальне відшкодування, належна пам’ять про постраждалих, визнання фактів і відповідальні публічні заяви можуть змінювати сприйняття серйозності намірів іншої сторони. Їхня цінність не визначається кількістю людей, які висловили прощення. Hornsey і Wohl (2013) показують, чому ефект вибачень для міжгрупового прощення є умовним. Тому вимірювати варто також доступ до справедливості, визнання шкоди, відсутність повторних порушень і довіру до конкретних гарантій. Межі відновлення довіри: коли обережність виправдана Довіра не є показником моральної зрілості постраждалої людини. Після переслідування чи насильства обережність може бути раціональною відповіддю на факти. Вимагати від потерпілих швидкої відкритості, пояснювати їхню відмову від зустрічі «неготовністю до миру» або ставити соціальну підтримку в залежність від примирення означає створювати додатковий тиск. Відсутність довіри до конкретної організації, команди або інституції може бути обґрунтованою навіть за загального прихильного ставлення до спільноти. Потрібно розрізняти обґрунтоване оцінювання небезпеки, групові стереотипи та заздалегідь сформовані упередження. Фахівець, який працює з міжгруповими відносинами, повинен дослідити всі три можливості, перш ніж пропонувати втручання. Відновлення довіри не вимагає безумовного прощення, забуття злочинів або зречення права на правосуддя. Людина може підтримувати безпечні суспільні правила, відстоювати відшкодування і водночас відмовлятися від особистого контакту з винуватцями. У дослідженнях міжгрупових вибачень Hornsey і Wohl саме контекст і можливі негативні ефекти становлять важливу частину висновків. Український контекст: війна, вимушене переміщення та відновлення громад Російська агресія проти України має визначений міжнародно-правовий контекст; Генеральна Асамблея ООН у резолюції ES-11/1 засудила агресію проти України. Психологічний опис взаємної недовіри між спільнотами не змінює статусу агресії, відповідальності за злочини чи прав постраждалих. Моделі симетричного міжгрупового протистояння непридатні як пояснення юридичної відповідальності сторін міжнародної агресії. Для України важливо розрізняти декілька рівнів: відносини всередині територіальних громад; взаємодію вимушено переміщених людей та приймаючих спільнот; довіру до місцевої влади й сервісів; відносини жителів деокупованих територій із державними установами; безпеку постраждалих і юридичну відповідальність за воєнні злочини. У кожному випадку існують свої учасники, форми ризику та прийнятні цілі. Загальне гасло «суспільне примирення» потрібно замінювати конкретними програмними результатами. ПРООН досліджувала ці виміри через індекс соціальної згуртованості та примирення SCORE. Методологія поєднує горизонтальні відносини між групами, інституційну довіру, безпеку, доступ до послуг та громадянську участь. Ці дані корисні для формулювання місцевих гіпотез і відстеження показників; їх не слід трактувати як доказ ефективності кожного окремого заходу або переносити історичні результати на поточну ситуацію без нового вимірювання. Внутрішньо переміщені люди та приймаючі громади Напруження навколо житла, зайнятості, черг на послуги, справедливості допомоги та участі в місцевих рішеннях може впливати на взаємні очікування. Однак статус переселеної людини сам собою не визначає ставлення до інших. Для зміцнення довіри доцільні прозорі правила, доступні канали звернень, спільне представництво у рішеннях та механізми розв’язання конфліктів. Специфічну динаміку цього питання розглянуто у матеріалі «ВПО та приймаюча громада: довіра, участь і соціальна напруга». Деокуповані громади й відновлення взаємодії з установами На територіях, що пережили окупацію, довіру до установ можуть визначати досвід насильства, небезпеки, руйнування послуг, дезінформації та непевності щодо правил. Першочергові завдання — фізична безпека, доступ до правової допомоги, відновлення документів і сервісів, захист конфіденційності, незалежне реагування на скарги. Інформування має бути точним, доступним різним групам і відповідати фактичним можливостям установ. Публічну участь організовують так, щоб люди могли не розкривати чутливу історію та відмовитися від участі. Довіра й відповідальність за воєнні злочини У взаємодії з людьми, які постраждали від насильства, пріоритетом є їхні права, безпека, добровільність і доступ до справедливості. Програми довіри не можуть замінювати розслідування, правосуддя або відшкодування. Публічний діалог із винуватцями насильства, примушування до зустрічі чи вимога прощення може спричинити повторне заподіяння шкоди. Психологічне поняття довіри використовується для аналізу суспільних відносин, а не для перегляду юридичної відповідальності. Про співвідношення правосуддя, визнання шкоди та суспільних відносин докладніше дивіться у статті «Справедливість і примирення після насильства: взаємозв’язки». Вона розкриває інституційні й нормативні питання, які потребують окремого від психологічного механізму довіри аналізу. Практичний алгоритм для громад, організацій і фахівців Починати з карти взаємодій і ризиків Перед програмою визначають групи, між якими є проблема; предмет довіри; конкретні ситуації залежності; історію порушених домовленостей; безпекові загрози; владні асиметрії; можливі інтереси третіх сторін. Важливо не підміняти всю громаду кількома найактивнішими учасниками. Окремо фіксують, хто не бере участі та чому: через небезпеку, часові обмеження, недоступність середовища чи незгоду з метою програми. Формулювати безпечну й вимірювану мету Варто віддавати перевагу операційним формулюванням: «підвищити частку виконаних у строк міжгрупових домовленостей», «забезпечити прозорий розгляд звернень», «зменшити невизначеність щодо порядку отримання послуг», «збільшити готовність користуватися спільним сервісом за наявності гарантій». Мета «змусити групи довіряти одна одній» не визначає належного механізму й суперечить добровільності. Створювати інфраструктуру довіри Практична інфраструктура охоплює письмові правила, доступні роз’яснення, механізм скарг, незалежну перевірку рішень, протоколи безпеки, прозорий розподіл ресурсів і зворотний зв’язок щодо результатів. Люди мають бачити, які конкретні дії виконано і як виправляються помилки. Лише після цього доцільно оцінювати, чи готові учасники розширювати співпрацю. Підбирати контакт за готовністю, а не за календарем Форма взаємодії може коливатися від обміну інформацією та координації установ до спільних проєктів і структурованих діалогів. Умовою є перевірена безпека та право відмови. Якщо після контакту виникли приниження, нові погрози чи загострення конфлікту, програму переглядають. Дані про негативний контакт пояснюють, чому кількість проведених зустрічей не повинна бути основним показником успіху. Перевіряти наслідки та побічні ефекти Оцінювання проводять на початку, після втручання та через достатній період, коли можна спостерігати стійкість змін. Варто відстежувати не тільки задоволеність учасників, а й реально виконані домовленості, довіру до різних груп і установ, повідомлені інциденти, добровільність участі, досвід менш представлених людей і можливе погіршення ситуації. За можливості використовують порівняльні групи, перевірені шкали та незалежне оцінювання. Як вимірюють міжгрупову довіру в дослідженнях Опитування можуть з’ясовувати, чи очікують люди від представників іншої групи чесного ставлення, виконання обіцянок, справедливих рішень або безпечної співпраці в конкретному завданні. Формулювання повинні чітко називати групу, ситуацію та рівень ризику. Висока оцінка «позитивного ставлення» не дорівнює високій довірі; це принципово для інтерпретації результатів Tam та співавторів (2009). Поведінкові індикатори можуть охоплювати готовність звернутися по послугу, підписати взаємну угоду, поділитися необхідною інформацією або взяти участь у спільному ухваленні рішень. Проте поведінка залежить також від доходу, транспорту, примусу, доступності та альтернатив, тому один учинок не дозволяє однозначно встановити психологічну довіру. Дослідницькі завдання й експериментальні ігри створюють додаткові дані, але не відтворюють усіх наслідків реального конфлікту. Для громад корисне поєднання кількісних і якісних методів: опитування різних груп, інтерв’ю, аналіз скарг, спостереження за правилами ухвалення рішень і перевірка фактичних зобов’язань. Методологія SCORE ПРООН демонструє багатовимірний підхід, але показники потрібно добирати відповідно до конкретного локального запиту. Порівняння різних груп має враховувати, чи однаково вони розуміють запитання. Ознаки покращення, погіршення й помилкових висновків Ознаками позитивних змін можуть бути стабільніше виконання домовленостей, менше повідомлень про небезпечні інциденти, більша передбачуваність рішень, зростання готовності до співпраці за збереження права відмовитися, а також вища довіра до конкретних механізмів захисту. Погіршення можуть виявляти повторні порушення, зростання скарг на примус, посилення відчуття дискримінації та нерівний доступ до користі від проєкту. Водночас збільшення кількості скарг іноді свідчить про кращу доступність механізму повідомлення, а не про зростання порушень. Зростання готовності до діалогу не гарантує зменшення насильства. Для причинного висновку потрібна відповідна дослідницька конструкція, оскільки зміни можуть пояснюватися безпековою ситуацією, міграцією, економікою, складом учасників або іншими подіями. Що засвідчують наукові дані та де зберігається невизначеність Польове дослідження в Колумбії пов’язало довіру до колишніх комбатантів і державних установ із більшою підтримкою майбутнього примирення та мирного процесу. Автори наголошували на різних предметах довіри: до іншої групи та до політичних інституцій. Оскільки дослідження мало поперечний дизайн, воно не дозволяє встановити, що підвищення довіри само по собі спричиняє примирення. Докладніше: Casas-Casas, Mendez і Pino (2020). Серед стійкіших висновків — зв’язок між якісним міжгруповим контактом і меншою упередженістю, а також значущість довіри для намірів взаємодіяти з іншою спільнотою в окремих досліджених контекстах. Про це свідчать Pettigrew і Tropp (2006) і спеціалізоване дослідження Tam та співавторів (2009). Окремі поздовжні результати підтримують важливість тривалих міжгрупових відносин для розвитку довіри. Менш визначеними залишаються точний ефект, тривалість і переносимість окремих програм у конфліктах із різною владною асиметрією, рівнем насильства, історією дискримінації та інституційною якістю. Paluck та співавтори (2021) описують проблеми коротких втручань і можливе зміщення публікацій, а Čehajić-Clancy і Halperin (2024) наголошують на необхідності контекстного добору механізмів. Тому позитивний результат окремого пілотного проєкту залишається локальним доказом, доки його не перевірено незалежно. Потрібно також враховувати, що довіра може співіснувати з нерівністю або залежністю. Люди іноді демонструють зовнішню згоду для доступу до ресурсів чи уникнення санкцій. Саме тому оцінювання має включати свободу волевиявлення та доступність захисних механізмів, а не лише частку позитивних відповідей. Поширені запитання Чи можна відновити довіру між групами після тривалого насильства? Можливі різні ступені відновлення безпечної взаємодії, однак їхні темпи й межі залежать від припинення шкоди, реальних гарантій безпеки, відповідальності та суспільного контексту. Відносини можуть розвиватися від відсутності загроз і передбачуваних процедур до окремої співпраці. Особисте прощення й довіра до винуватців не є обов’язковим результатом. Чи достатньо частіше зустрічатися, щоб з’явилася довіра? Ні. Значення мають якість, добровільність і безпека зустрічей. Позитивні контакти можуть підтримувати зміни, а негативні — посилювати упередження й уникання. Це підтверджує метааналіз негативного контакту (2024). Чи означає відмова від діалогу, що людина упереджена? Відмова може бути пов’язана з небезпекою, досвідом насильства, браком довіри до організаторів, виснаженням або правом не брати участь у певному форматі. Висновок про упередження потребує окремих даних. Участь у діалогових програмах має залишатися добровільною. Чи дорівнює міжгрупова довіра довірі до державних інституцій? Це пов’язані, але різні виміри. Люди можуть довіряти іншій спільноті й водночас мати низьку довіру до установ або навпаки. Для планування громадських заходів важливо вимірювати обидва рівні. Такий підхід використовує SCORE для України. Чи допомагають публічні вибачення відновити довіру? Вибачення можуть мати значення, коли вони конкретні, правдиві, визнають відповідальність і супроводжуються діями. Їхній ефект неоднорідний і не гарантує прощення або довіри. Це показав огляд Hornsey і Wohl. Що робити, якщо після спільної програми недовіра посилилася? Зупинити небезпечні або примусові форми взаємодії, забезпечити доступні канали повідомлення про порушення, незалежно перевірити скарги, оцінити владну асиметрію та переглянути мету й методи програми. Посилення недовіри може вказувати на новий шкідливий досвід, невиконані обіцянки або помилки організації. Повторювати втручання без з’ясування причин недоцільно. Висновок Міжгрупова довіра виникає там, де люди й інституції створюють повторюваний досвід передбачуваності, надійності та справедливості. Вона руйнується через насильство, порушення обіцянок, приниження, безкарність і несправедливі процедури. Її відновлення потребує реальної безпеки, відповідальності, перевірюваних зобов’язань і добровільної співпраці. Психологічні програми можуть підтримувати зміни, коли їхні механізми відповідають умовам конфлікту, а результати оцінюються незалежно та впродовж часу. Пов’язані статті Теорія міжгрупового контакту: умови Олпорта, сучасні докази та обмеження — як контакт впливає на міжгрупові ставлення та за яких умов його ефекти змінюються. Теорія соціальної ідентичності: Тажфел, Тернер, групи та міжгрупові відносини — механізми категоризації, групової належності та сприйняття зовнішніх груп. ВПО та приймаюча громада: довіра, участь і соціальна напруга — довіра й практичні питання співжиття під час вимушеного переміщення. Відновлення довіри й відчуття безпеки після насильства — індивідуальний досвід безпеки й особисті межі після пережитої шкоди. Дегуманізація: що це, як людям відмовляють у повній людяності та до яких наслідків це може вести — як заперечення людяності сприяє ворожості та виключенню. Справедливість і примирення після насильства: взаємозв’язки — відповідальність, суспільне відновлення й правові межі примирення. Примирення після конфлікту: умови, процеси та межі Міжгрупові конфлікти у школі: робота з груповими межами Міжгрупове прощення: добровільність, чинники та межі Колективне вибачення: коли воно допомагає відновити довіру Визнання завданої шкоди у процесах примирення Джерела Casas-Casas, A., Mendez, N., & Pino, J. F. (2020). Trust and prospective reconciliation: Evidence from a protracted armed conflict. Journal of Peacebuilding & Development, 15(3), 298–315. DOI. Čehajić-Clancy, S., & Halperin, E. (2024). Advancing research and practice of psychological intergroup interventions. Nature Reviews Psychology, 3, 574–588. DOI. Hewstone, M., & Hughes, J. (2015). Reconciliation in Northern Ireland: The value of inter-group contact. BJPsych International, 12(3), 65–67. DOI. Hornsey, M. J., & Wohl, M. J. A. (2013). We are sorry: Intergroup apologies and their tenuous link with intergroup forgiveness. European Review of Social Psychology, 24(1), 1–31. DOI. Hsieh, W., Faulkner, N., & Wickes, R. (2022). What reduces prejudice in the real world? A meta-analysis of prejudice reduction field experiments. British Journal of Social Psychology, 61(3), 689–710. DOI. Paolini, S., Gibbs, M., Sales, B., Anderson, D., & McIntyre, K. (2024). Negativity bias in intergroup contact: Meta-analytical evidence that bad is stronger than good, especially when people have the opportunity and motivation to opt out of contact. Psychological Bulletin, 150(8), 921–964. DOI. Paluck, E. L., Porat, R., Clark, C. S., & Green, D. P. (2021). Prejudice reduction: Progress and challenges. Annual Review of Psychology, 72, 533–560. DOI. Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. DOI. Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2008). How does intergroup contact reduce prejudice? Meta-analytic tests of three mediators. European Journal of Social Psychology, 38(6), 922–934. DOI. Shnabel, N., & Nadler, A. (2008). A needs-based model of reconciliation: Satisfying the differential emotional needs of victim and perpetrator as a key to promoting reconciliation. Journal of Personality and Social Psychology, 94(1), 116–132. DOI. Tam, T., Hewstone, M., Kenworthy, J. B., Cairns, E., Marinetti, C., Geddes, L., & Parkinson, B. (2008). Postconflict reconciliation: Intergroup forgiveness and implicit biases in Northern Ireland. Journal of Social Issues, 64(2), 303–320. DOI. Tam, T., Hewstone, M., Kenworthy, J., & Cairns, E. (2009). Intergroup trust in Northern Ireland. Personality and Social Psychology Bulletin, 35(1), 45–59. DOI. Tausch, N., Tam, T., Hewstone, M., Kenworthy, J., & Cairns, E. (2007). Individual-level and group-level mediators of contact effects in Northern Ireland: The moderating role of social identification. British Journal of Social Psychology, 46(3), 541–556. DOI. United Nations Development Programme. (без дати). Social Cohesion and Reconciliation Index (SCORE) for Ukraine. ПРООН. United Nations General Assembly. (2022). Aggression against Ukraine. Resolution A/RES/ES-11/1 of 2 March 2022. Цифрова бібліотека ООН.

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Психологія миру — міждисциплінарний напрям психологічної науки, який досліджує, як люди, групи та суспільства переживають конфлікти, виправдовують або стримують насильство, змінюють ставлення до інших спільнот і створюють умови для безпечного співіснування, справедливості та стійких мирних відносин. Її предмет охоплює психологічні передумови насильства, механізми його попередження й припинення, а також процеси суспільного відновлення після завданої шкоди. У класичному визначенні Деніела Крісті та співавторів ідеться про протидію прямому й структурному насильству та розвиток ненасильницького врегулювання конфліктів і соціальної справедливості (Christie, 2011). Цей напрям поєднує експериментальну соціальну психологію, психологію груп, дослідження емоцій, моральних суджень, довіри, колективної пам’яті та поведінкових втручань із питаннями права, політики, освіти й місцевого самоврядування. Психологія миру пояснює механізми, які допомагають людям діяти за умов небезпеки й історичних образ, і перевіряє, які практики справді зменшують шкоду. Американська психологічна асоціація має спеціалізований підрозділ із дослідження миру, конфліктів та насильства, а його науковий журнал розглядає процеси від міжособистісного до міжнародного рівня (APA, підрозділ 48; опис журналу). Що вивчає психологія миру У центрі цієї галузі перебуває зв’язок між переживанням загрози, груповою належністю, владою, нормами, інституціями та реальною поведінкою. Її запитання можна згрупувати у три дослідницькі площини: як насильство стає можливим, як його можна зупинити й за яких обставин виникають стійкі справедливі відносини. Йдеться про пояснення конкретних причинних ланцюгів, а не про загальні заклики до доброзичливості. На індивідуальному рівні досліджують сприйняття загроз, страх, гнів, емпатію, моральну оцінку, готовність до співпраці та підтримку суспільних рішень. На груповому — норми, образ «своїх» і «чужих», історії колективної кривди, взаємні очікування, поширення чуток та роль лідерів. На рівні громад та інституцій — доступ до ресурсів, процесуальну справедливість, довіру до установ, представництво різних спільнот і наслідки рішень для нерівних за можливостями груп. Визначальною є відмінність між вивченням психологічних причин конфлікту та встановленням правової відповідальності за насильство. Психологічна модель може пояснити, чому пропаганда, загроза або групові норми впливають на поведінку, але вона не встановлює законність агресії, юридичну провину чи обов’язки постраждалих. Для таких висновків потрібні норми міжнародного та національного права, докази й належні правові процедури. Як формувався науковий напрям Від дослідження війни до аналізу умов миру У ХХ столітті дослідники війни й миру поступово розширили питання від попередження міждержавного збройного зіткнення до систематичного аналізу нерівності, прав людини та суспільних відносин. Йоган Галтунг запропонував поняття прямого та структурного насильства, а в традиції дослідження миру поширилося розрізнення негативного й позитивного миру (Galtung, 1969; історичний аналіз поняття миру). Негативний мир зазвичай означає припинення організованого фізичного насильства або відсутність війни. Позитивний мир охоплює суспільні умови, за яких зменшуються систематичне виключення, несправедливість і передумови поновлення насильства. Ці поняття є аналітичними моделями: конкретні суспільства потрібно досліджувати за перевірними показниками, адже саме слово «мир» може приховувати несумісні політичні програми. Соціальна психологія та дослідження міжгрупових відносин Інша дослідницька лінія розвивалася через вивчення групових категоризацій, упереджень, міжгрупової конкуренції та співпраці. Теорії соціальної ідентичності пояснюють значення групової належності для самосприйняття, а дослідження міжгрупового контакту перевіряють, коли досвід взаємодії з представниками іншої групи змінює упередження. Ці загальні теорії мають окремі українські пояснення: теорія соціальної ідентичності та теорія міжгрупового контакту. Психологія миру застосовує ці механізми до контекстів тривалого протистояння, збройного насильства, дискримінації та відновлення суспільних відносин. У такому середовищі важливими стають безпека, історична пам’ять, суспільні норми, становище постраждалих і здатність установ гарантувати виконання домовленостей. Дослідник Даніель Бар-Таль описав, як за затяжних конфліктів взаємопов’язані колективна пам’ять, етос конфлікту та емоційні орієнтації підтримують стійкі способи інтерпретації подій (Bar-Tal, 2007). Сучасна дисципліна: перевірка втручань Сьогодні центральне запитання дедалі частіше формулюють так: які психологічні втручання допомагають конкретним групам за конкретних суспільних умов, на який період і за якою ціною? Огляд Сабіни Чехаїч-Кленсі та Ерана Гальперіна інтегрує дослідження зменшення упереджень, врегулювання конфліктів, міжгрупового примирення й афективної поляризації та наголошує на необхідності добирати втручання до ситуації (Čehajić-Clancy & Halperin, 2024). Чим відрізняються припинення насильства, миробудування та примирення Припинення насильства є безпосередньою умовою захисту життя і безпеки. Урегулювання конфлікту стосується процедур і домовленостей, що зменшують небезпечне протистояння. Миробудування охоплює довгострокову роботу з умовами, які роблять повторення насильства ймовірним: інституціями, нерівністю, безпекою, відносинами, участю громад і довірою. Примирення описує зміни у відносинах після заподіяної шкоди, зокрема ставлення до відповідальності, визнання та можливості спільного майбутнього. Ці процеси можуть відбуватися в різній послідовності. Люди здатні дотримуватися безпечних правил співіснування без особистого прощення, а інституції — виконувати обов’язки навіть тоді, коли міжгрупова довіра залишається низькою. Утримання від насильства вже має самостійну цінність; водночас тривка суспільна безпека потребує уваги до ризиків повторення шкоди. Нормативний висновок психології миру полягає в необхідності захищати права постраждалих і розрізняти суспільні цілі. Прощення є особистим рішенням; примирення потребує умов і дій багатьох учасників; юридична відповідальність, відшкодування шкоди та гарантії неповторення належать до окремих обов’язків держави й відповідальних осіб. Дослідження моделі потреб жертв і кривдників показують психологічну значущість відновлення дієздатності постраждалих та визнання моральної відповідальності порушників, але експериментальні результати не створюють обов’язку постраждалих брати участь у примиренні (Shnabel & Nadler, 2008; Shnabel et al., 2009). Основні психологічні механізми міжгрупового конфлікту Сприйняття загрози та очікування ворожості Групи оцінюють небезпеку через власний досвід, повідомлення лідерів, медіа, історичні події та взаємні дії. Реальна загроза життю й безпеці потребує захисту; перебільшені або маніпулятивні уявлення про загрозу можуть посилювати ворожість. Психолог досліджує, які твердження піддаються перевірці, як формується недовіра і чому навіть нейтральні дії інколи інтерпретують як навмисну провокацію. За тривалого конфлікту може виникати самопідтримуваний цикл: очікування нападу веде до жорсткіших дій, ці дії посилюють страх у відповідь, а страх стає новим аргументом на користь ескалації. Для аналізу такого циклу потрібно одночасно оцінювати матеріальні умови, владні асиметрії та поширені в спільнотах пояснення подій (Bar-Tal, 2007). Групова належність, норми та моральне виправдання Людина може підтримувати певні рішення не лише через особисту вигоду, а й через бажання залишатися лояльною до своєї групи. Коли в колективі винагороджують агресивну риторику, помірковані висловлювання стають соціально ризикованими. Зміна групових норм, видимість безпечної співпраці та відповідальне лідерство тому є важливими об’єктами дослідження. Особливо небезпечним процесом є дегуманізація — відмова іншим людям у повній людяності, складності переживань або моральній значущості. Її вивчають у зв’язку з прийнятністю жорстокого поводження та звуженням моральної уваги. Водночас конкретний факт злочину слід встановлювати за доказами, а не пояснювати виключно психологічними рисами чи публічною риторикою. Колективні емоції, пам’ять і почуття справедливості Колективні емоції залежать від того, як люди осмислюють події у зв’язку зі своєю групою. Страх може підвищувати готовність до самооборони, гнів — до протесту або покарання, надія — до підтримки змін. Емоція сама собою не визначає моральну якість дії; важливі її об’єкт, контекст і поведінкові наслідки. Огляд психологічних втручань у примиренні систематизує роботу з ненавистю, гнівом, провиною, надією та емпатією (Čehajić-Clancy та співавтори, 2016). Колективне почуття провини, сорому або обурення може бути пов’язане з готовністю підтримати матеріальне чи символічне відшкодування. Метааналіз 58 вибірок із 10 305 учасниками виявив помітний зв’язок групових емоцій із підтримкою репарацій; сила асоціацій змінювалася залежно від вартості та виду відшкодування (Hakim, Branscombe & Schoemann, 2021). Це кореляційний висновок про підтримку політик, а не доказ того, що викликання емоцій саме по собі забезпечує справедливість. Довіра, взаємність і сприйняття інституцій Довіра включає очікування передбачуваності та виконання зобов’язань. На рівні громад вона пов’язана з доступом до прозорих процедур, можливістю оскаржувати рішення, рівним застосуванням правил і захистом від помсти. Програма діалогу може змінити ставлення окремих учасників, проте її вплив на суспільство залежить також від поведінки поліції, судів, місцевих установ і розподілу ресурсів. Для вимірювання важливо відрізняти горизонтальну довіру між людьми й групами від вертикальної довіри до інституцій. Таке розрізнення застосовує, зокрема, методологія дослідження соціальної згуртованості та примирення в Україні (ПРООН — методологія SCORE). Наукові підходи: що вони пояснюють Соціально-психологічний підхід Соціально-психологічні дослідження аналізують групову ідентичність, стереотипи, загрози, норми, емоції та міжгрупові взаємодії. Їхня сила — можливість експериментально перевіряти окремі механізми. Обмеження полягає в тому, що короткочасна зміна відповідей на анкету ще не означає довгострокового зменшення насильства або відновлення справедливих інституцій. Системний та екологічний підхід Системний аналіз розглядає пов’язані рівні: людина, родина, організація, громада, медіа, місцева влада, держава та міжнародне середовище. Він допомагає з’ясувати, чому ефективна в невеликій групі практика втрачає вплив, коли учасники повертаються до небезпечного середовища. Для висновків потрібні дані про інституційні стимули, ресурси, безпеку та політичний контекст, а не лише психологічні опитування. Підхід структурного насильства й справедливості Цей напрям звертає увагу на тривале позбавлення можливостей, нерівний захист прав та умови, які підтримують вразливість. Важливо розрізняти теоретичну категорію «структурне насильство» і конкретні юридичні кваліфікації: науковий термін пропонує певний спосіб аналізу соціальних умов, тоді як правові наслідки визначаються належними законами та судовими процедурами (Galtung, 1969). Трансформація конфліктів і практики діалогу Трансформаційний підхід досліджує, як змінити деструктивні зв’язки, суспільні правила й очікування, що утримують конфлікт. Його практичні інструменти охоплюють фасилітацію, спільну роботу над проблемами, безпечні переговорні процедури та локальні механізми участі. Результати потрібно оцінювати з урахуванням владної асиметрії, готовності сторін і можливості безпечної відмови. Чи працює міжгруповий контакт Міжгруповий контакт — одна з найбільш досліджених психологічних можливостей змінювати упередження. Великий метааналіз Томаса Петтігрю та Лінди Тропп охопив 515 досліджень і 713 незалежних вибірок та виявив, що контакт зазвичай пов’язаний зі зменшенням упереджень. Важливими сприятливими умовами були порівнянний статус учасників у ситуації взаємодії, спільні цілі, співпраця і підтримка з боку установ (Pettigrew & Tropp, 2006). Водночас результати програм потрібно оцінювати окремо від кореляцій у звичайному житті. Огляд експериментів із випадковим розподілом і відкладеним вимірюванням результатів виявив суттєві прогалини, особливо для дорослих учасників і певних видів етнічних та расових упереджень. Тому обіцянка, що будь-яка організована зустріч забезпечить тривке примирення, не відповідає науковим даним (Paluck, Green & Green, 2019). Якість контакту має значення. Метааналіз 2024 року, який узагальнив 238 незалежних вибірок, показав, що негативний контакт асоціюється з посиленням упереджень, причому за певних умов цей зв’язок виявляється сильнішим, ніж сприятливий вплив позитивного контакту (Paolini та співавтори, 2024). У практиці це означає необхідність оцінювати захищеність, правила взаємодії, статус учасників, ризик приниження й можливість припинити участь. Особливої уваги потребують програми, що пропонують зустрічі між постраждалими та представниками групи, пов’язаної із заподіянням шкоди. В умовах триваючого насильства, примусу, нерівного доступу до захисту або заперечення скоєного організований контакт може підвищувати ризики. Іноді більш доречними першими кроками є захист прав, відновлення послуг, інституційні гарантії та внутрішньогромадська робота. Діалог, переговори й медіація Діалог — організоване спілкування, спрямоване на розуміння досвіду, потреб і суспільних позицій учасників. Переговори зосереджені на виробленні рішень щодо конкретних суперечностей, а медіація передбачає допомогу нейтральної щодо процедури третьої сторони. У кожному випадку результат залежить від того, хто бере участь, які питання допускаються до обговорення, хто ухвалює рішення і чи мають люди можливість відмовитися. Успішна процедура потребує попереднього аналізу ризиків: чи є актуальні загрози життю, чи можуть учасники говорити без репресій, чи забезпечено конфіденційність там, де вона доречна, чи відомо про різницю в ресурсах і владі. Фасилітатор має встановити зрозумілі правила, не використовувати тиск на постраждалих і мати механізм зупинення зустрічі. Практична настанова, що випливає з сучасного огляду втручань, — добирати процедури до конкретного конфлікту й перевіряти їхні побічні наслідки (Čehajić-Clancy & Halperin, 2024). Діалог не замінює захисту, розслідування злочинів, відшкодування шкоди чи відповідальності посадових осіб. Психологічна готовність вислухати іншу людину є окремим питанням від правової кваліфікації її дій. У конфліктах із нерівною владою і насильством важливо не перетворювати процедурну «рівність голосів» на хибне уявлення про рівність юридичної чи моральної відповідальності. Примирення, відновлення гідності та справедливість Примирення може означати різні речі: припинення взаємної ворожості, можливість співпрацювати, визнання порушень, відновлення довіри або формування спільних правил. У наукових дослідженнях ці показники треба вимірювати окремо. Людина може погоджуватися на безпечне сусідство й одночасно вимагати судового розгляду, правди та репарацій. Модель потреб у примиренні передбачає, що постраждалі часто потребують повернення контролю, безпеки й суспільного визнання, тоді як особи, відповідальні за шкоду, можуть прагнути відновлення морального образу. Перенесення цієї моделі на спільноти потребує врахування неоднорідності груп і реального становища їхніх членів. Емпіричні роботи підтверджують важливість таких психологічних потреб, але не гарантують примирення в умовах триваючого насильства (Shnabel & Nadler, 2008; Shnabel та співавтори, 2009). Суспільна відповідальність передбачає встановлення фактів, визнання завданої шкоди, належні процедури, компенсацію та заходи, спрямовані на неповторення насильства. Дослідження групових емоцій пояснює, за яких умов люди підтримують такі політики, але проєктування системи справедливості належить до спільної роботи юристів, постраждалих спільнот, органів влади та незалежних установ (Hakim та співавтори, 2021). Тема прощення має власний психологічний зміст: воно може бути внутрішнім рішенням людини і не означає виправдання насильства чи відмови від вимог справедливості. Вимога публічно пробачити задля успіху програми здатна повторно позбавити постраждалих права визначати власні межі. Освіта для миру та зміна суспільних норм Освітні програми можуть навчати розпізнавати дегуманізувальні повідомлення, регулювати конфліктну взаємодію, співпрацювати та відстоювати права. Новий метааналіз 90 експериментальних і квазіекспериментальних випробувань приблизно за участі 15 тисяч дітей повідомляє про покращення соціальних цінностей, навичок розв’язання конфліктів і зменшення агресивної поведінки. Результати залежать від віку, формату та тривалості; вони стосуються переважно освітніх показників і не доводять автоматичного запобігання війнам (Yu, Liu & Meng, 2026). Систематичний огляд практик освіти для позитивного миру розглядає навчання в контексті етики турботи, соціальних зв’язків та конкретних суспільних умов. Це нагадує, що перелік «правильних цінностей» без підтримувальних шкільних правил, безпеки та рівного ставлення має обмежений потенціал (Arystanbek та співавтори, 2026). Для школи, університету чи молодіжного центру доцільно визначати навчальні цілі, процедури реагування на насильство, принципи захисту учасників та інструменти довгострокової оцінки. Потрібно відрізняти поліпшення знань на тесті, зміну висловлювань і реальні дії в складних ситуаціях. Український контекст: мир, захист і відновлення суспільних зв’язків Психологічні дослідження, пов’язані з Україною, мають виходити з фактичного й правового контексту російської агресії. Генеральна Асамблея ООН 2 березня 2022 року ухвалила резолюцію ES-11/1 «Агресія проти України», а Міжнародний суд ООН 16 березня 2022 року постановив тимчасовий захід із вимогою до Російської Федерації негайно зупинити розпочаті 24 лютого 2022 року військові операції на території України (Генеральна Асамблея ООН, 2022; Міжнародний суд ООН, 2022). Дослідницький аналіз психології агресії не створює симетрії відповідальності між державою-агресором та країною, яка захищається. Практичні напрями дослідження включають відносини між мешканцями громад і внутрішньо переміщеними людьми, взаємну підтримку, напруження через нерівний доступ до житла й послуг, участь у місцевих рішеннях, довіру до установ та відновлення соціальних зв’язків у постраждалих населених пунктах. Ці питання необхідно відокремлювати від клінічної діагностики: групова напруга сама собою не є діагнозом і не дозволяє приписувати людям психічні розлади. Українські дослідження соціальної згуртованості використовують індикатори горизонтальних відносин і довіри до установ. Програми SCORE, reSCORE та SHARP збирали дані про спільноти, соціальні зв’язки, потреби, переміщення й участь громадян у різні періоди повномасштабної війни. Їхні результати корисні для виявлення місцевих потреб та перевірки динаміки, але відмінності між регіонами, хвилями та методиками слід ураховувати до порівнянь (ПРООН — соціальна згуртованість в Україні, 2024; ПРООН — SHARP, хвиля 3). Для деокупованих громад та людей, які пережили насильство, першочерговими є безпека, добровільність будь-якої взаємодії, захист персональних даних, можливість отримати допомогу та незалежні механізми правосуддя. Суспільне відновлення може включати спільні інфраструктурні завдання, доступ до послуг, представництво постраждалих у рішеннях і чесне висвітлення ризиків. Участь у діалоговій або символічній примирювальній програмі має ґрунтуватися на поінформованій згоді; відмова від участі не повинна позбавляти людину підтримки. Як оцінюють ефективність миробудівних програм Оцінка починається з чіткої теорії змін. Організатори мають пояснити, як саме запропонована дія — навчання, контакт, фасилітація, створення спільного сервісу чи зміна процедури — повинна вплинути на вимірюваний показник. Далі визначають початковий стан, порівняльну групу за можливості, строк повторного вимірювання та ймовірні побічні наслідки. Для психологічних програм корисно вимірювати не лише декларовану терпимість, а й реальну участь у співпраці, досвід дискримінації, відчуття безпеки, готовність звертатися до інституцій, рівність доступу до послуг і стійкість результатів. Важливо окремо аналізувати дані постраждалих, переміщених осіб, різних вікових груп та людей з обмеженим доступом до ресурсів — за умови захисту конфіденційності. Метааналізи контакту показують, чому дизайн дослідження має принципове значення: великі узагальнення можуть виявляти загальну закономірність, але ретельніші експерименти ставлять питання про причинність, перенесення результатів на інші популяції та збереження ефекту через місяці (Pettigrew & Tropp, 2006; Paluck та співавтори, 2019). Окремим завданням є реєструвати можливе погіршення стану учасників, посилення поляризації та небажане зміцнення нерівності. Які показники можуть вводити в оману Висока відвідуваність заходу свідчить насамперед про його охоплення. Задоволення учасників описує суб’єктивний досвід, але не обов’язково зміну міжгрупових відносин. Короткочасне зменшення напруження після зустрічі не дорівнює стійкій зміні поведінки. Публічна обіцянка миру не замінює спостереження за виконанням домовленостей, а усереднена оцінка може приховати погіршення безпеки в найбільш вразливій групі. Якщо впровадження програми відбувається одночасно зі змінами у безпековій ситуації, фінансуванні та державній політиці, складно визначити, яка саме дія зумовила результати. У цьому разі потрібні обережні причинні висновки, порівняльні дослідження та прозора звітність про обмеження. Актуальний міждисциплінарний огляд рекомендує контекстно чутливе проєктування й перехід від універсальних рецептів до перевірки конкретних механізмів (Čehajić-Clancy & Halperin, 2024). Етика й безпека психологічних втручань Дотримання етики в миробудуванні означає попередню оцінку небезпеки, реальну добровільність, зрозуміле пояснення мети заходу, право відмовитися та відсутність санкцій за відмову. Потрібно враховувати асиметрію влади, відмінності в контролі над ресурсами, загрозу репресій, можливість розголошення чутливих даних і ризик повторного травматичного досвіду. Особливої обачності потребує участь осіб, які пережили катування, незаконне утримання, сексуальне насильство або інші тяжкі порушення. Їх не можна спонукати до зустрічі з представниками групи кривдників заради звітного показника «примирення». Належні альтернативи можуть включати індивідуальну підтримку, незалежне представництво, безпечні канали подання свідчень і заходи, що повертають контроль над рішеннями самим постраждалим. Програми повинні заздалегідь визначати порядок реагування на загрози, механізм скарг, правила зберігання інформації, межі конфіденційності й відповідальних за захист. Громади мають право знати, як результати дослідження використовуватимуться, які інтереси фінансують втручання та як уникатимуть політичної маніпуляції. Таке проєктування випливає з вимоги поєднувати психологічні механізми із суспільними умовами, а не оцінювати лише короткі емоційні зміни (Čehajić-Clancy & Halperin, 2024). Практичні завдання для фахівців, організацій і громад Для дослідників важливо формулювати перевірні гіпотези, описувати контекст, порівнювати альтернативні пояснення й вимірювати зміни в довгостроковій перспективі. Сильне дослідження показує, для кого, за яких умов і через який механізм працює втручання, а також де його застосування створює ризики. Для психологів, освітян і фасилітаторів корисно відрізняти роботу з емоціями та упередженнями від юридичних і безпекових завдань. Вони можуть підтримувати навички взаємодії, аналізувати мову ворожнечі, допомагати формувати безпечні процедури та передавати випадки насильства до компетентних служб. Психологічна компетенція має застосовуватися в межах професійної підготовки й узгоджуватися з потребами учасників. Для громад та органів влади доцільно починати з локального аналізу потреб: хто має доступ до допомоги, чиї голоси відсутні в рішенні, які групи відчувають ризик, які установи користуються довірою, які правила породжують напруження. Спільні проєкти з відновлення послуг, участі в бюджетуванні чи інформаційної прозорості інколи створюють більше підстав для співпраці, ніж одноразові символічні заходи. Це практична гіпотеза, ефективність якої треба перевіряти в кожній громаді. Для редакцій, журналістів і громадських комунікацій важливо не поширювати дегуманізувальні узагальнення, не романтизувати примусове «порозуміння» й називати підтверджені факти, правові рішення та міру наукової визначеності. Мова відповідального публічного обговорення має підтримувати право на безпеку й справедливість та створювати простір для конструктивних дій. Які твердження підтверджено найкраще, а що потребує досліджень Достатньо переконливі узагальнені дані свідчать, що якісний позитивний міжгруповий контакт часто пов’язаний зі зменшенням упереджень, а негативний — із їх посиленням. Окремі систематичні огляди підтримують користь структурованих освітніх програм для навичок і поведінки школярів. Ці результати стосуються конкретних психологічних і освітніх показників (Pettigrew & Tropp, 2006; Paolini та співавтори, 2024; Yu та співавтори, 2026). Більш неоднорідними є результати масштабування діалогових програм, їхній тривалий вплив на дорослих у затяжних конфліктах, перенесення експериментальних ефектів на інституційні зміни та здатність окремого психологічного втручання запобігати насильству. Визнання причинної складності є необхідною умовою якісної практики, а не приводом відмовлятися від оцінювання (Paluck та співавтори, 2019; Čehajić-Clancy & Halperin, 2024). Теоретично правдоподібні пропозиції — зміна групових норм, посилення довіри через справедливі процедури, безпечна спільна діяльність — потребують локальної перевірки й аналізу ризиків. Сама переконливість психологічного пояснення ще не доводить результативності конкретної програми. Поширені запитання Чи є психологія миру самостійною науковою дисципліною? Це сформований міждисциплінарний дослідницький напрям зі спеціалізованими професійними спільнотами, журналами, теоретичними моделями та емпіричними дослідженнями. Він використовує методи психології й співпрацює з правознавством, соціологією, політологією та дослідженнями миру (APA, підрозділ 48). Чим психологія миру відрізняється від загальної соціальної психології? Соціальна психологія пояснює широкий спектр поведінки людини в соціальному середовищі. Психологія миру зосереджується на механізмах насильницьких і ненасильницьких конфліктів, запобіганні шкоді, миробудуванні, примиренні та їхній практичній оцінці. Теорії групової ідентичності чи контакту можуть бути її інструментами, але дослідницький результат оцінюють у контексті безпеки, справедливості й суспільних наслідків. Чи означає мир відсутність відкритої війни? Відсутність воєнних дій відповідає поняттю негативного миру. Позитивний мир описує додаткові умови справедливого та стійкого суспільного співіснування. Розрізнення походить із традиції досліджень миру й потребує чітких показників під час практичного застосування (Galtung, 1969). Чи обов’язково постраждалим пробачати задля примирення? Ні. Прощення належить до особистої сфери й не є умовою реалізації прав, отримання допомоги чи участі в громадському житті. Безпечне співіснування, відновлення справедливості, інституційні гарантії та особисте рішення щодо прощення мають різні цілі. Дослідження потреб у примиренні підкреслюють важливість повернення постраждалим дієздатності й контролю (Shnabel & Nadler, 2008). Чи достатньо організувати зустріч двох груп, щоб зменшити ворожість? Зустріч може допомогти за сприятливих умов, але її наслідки залежать від безпеки, добровільності, якості взаємодії, групових норм і ширшого конфлікту. Негативний контакт іноді поглиблює упередження; довгостроковий ефект організованих програм потребує перевірки (Paolini та співавтори, 2024; Paluck та співавтори, 2019). Чи може психологія миру бути корисною під час війни в Україні? Так. Вона допомагає досліджувати згуртованість громад, інституційну довіру, взаємодію місцевих мешканців і переселенців, мову ворожнечі, потреби постраждалих та безпечні способи співпраці. Ці завдання доповнюють оборону, правосуддя й забезпечення прав; психологічні заходи не змінюють правового статусу агресії (ПРООН — соціальна згуртованість, 2024; Генеральна Асамблея ООН, 2022). Як зрозуміти, що програма миробудування ефективна? Потрібно заздалегідь визначити її цілі, вихідні показники, метод вимірювання та строк оцінки, а потім перевірити поведінкові й суспільні результати разом із можливими побічними наслідками. Кількість учасників і позитивні відгуки є корисними відомостями, але самі по собі не доводять впливу на насильство, довіру чи справедливість. Висновок Психологія миру досліджує умови, за яких люди й суспільства здатні зменшувати насильство, захищати гідність, змінювати руйнівні міжгрупові відносини та підтримувати справедливі правила співіснування. Її науковий внесок полягає у перевірці конкретних механізмів — від сприйняття загрози й колективних емоцій до міжгрупового контакту, процедурної справедливості й довіри до інституцій. Практичне застосування цих знань починається з безпеки, прав постраждалих, добровільності участі та реалістичної оцінки результатів. Пов’язані статті Теорія міжгрупового контакту: умови Олпорта, сучасні докази та обмеження — доказова основа досліджень контакту й упереджень. Теорія соціальної ідентичності: Тажфел, Тернер, групи та міжгрупові відносини — пояснення психологічного значення групової належності. Дегуманізація: що це, як людям відмовляють у повній людяності та до яких наслідків це може вести — окремий механізм морального виключення й насильства. Прощення: що це, чим відрізняється від примирення і чому не означає виправдання шкоди — особистісний процес і його межі після завданої шкоди. Міжгруповий конфлікт: причини, розвиток і врегулювання Миробудування: психологічні механізми та участь суспільства Примирення після конфлікту: умови, процеси та межі Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека Деескалація міжгрупового конфлікту: методи та умови безпеки Міжгрупова довіра: як виникає, руйнується і відновлюється Перехідне правосуддя: психологічні виміри довіри та відповідальності Діалог в українських громадах під час війни: теми, межі та безпека Оцінювання програм миробудування: показники, дизайн та обмеження Джерела American Psychological Association. (2021). Society for the Study of Peace, Conflict and Violence: Peace Psychology Division (Division 48). Офіційна сторінка. Arystanbek, A., Bukutova, A., Toleu, G., Parmenter, L., Cremin, H., & Ospanbek, A. (2026). Implementing positive peace education in schools: A systematic literature review of global practices. Educational Research Review, 50, 100759. https://doi.org/10.1016/j.edurev.2025.100759. Bar-Tal, D. (2007). Sociopsychological foundations of intractable conflicts. American Behavioral Scientist, 50(11), 1430–1453. https://doi.org/10.1177/0002764207302462. Čehajić-Clancy, S., Goldenberg, A., Gross, J. J., & Halperin, E. (2016). Social-psychological interventions for intergroup reconciliation: An emotion regulation perspective. Psychological Inquiry, 27(2), 73–88. https://doi.org/10.1080/1047840X.2016.1153945. Čehajić-Clancy, S., & Halperin, E. (2024). Advancing research and practice of psychological intergroup interventions. Nature Reviews Psychology, 3, 574–588. https://doi.org/10.1038/s44159-024-00330-z. Christie, D. J. (2011). Peace psychology: Definitions, scope, and impact. In D. J. Christie (Ed.), The Encyclopedia of Peace Psychology. Wiley-Blackwell. https://doi.org/10.1002/9780470672532.wbepp200. Galtung, J. (1969). Violence, peace, and peace research. Journal of Peace Research, 6(3), 167–191. https://doi.org/10.1177/002234336900600301. Hakim, N., Branscombe, N. R., & Schoemann, A. M. (2021). Group-based emotions and support for reparations: A meta-analysis. Affective Science, 2, 363–378. https://doi.org/10.1007/s42761-021-00055-9. Halperin, E., & Gross, J. J. (2011). Emotion regulation in violent conflict: Reappraisal, hope, and support for humanitarian aid to the opponent in wartime. Cognition & Emotion, 25(7), 1228–1236. https://doi.org/10.1080/02699931.2010.536081. International Court of Justice. (2022, March 16). Allegations of Genocide under the Convention on the Prevention and Punishment of the Crime of Genocide (Ukraine v. Russian Federation): Order on provisional measures. Рішення Суду. Paolini, S., Gibbs, M., Sales, B., Anderson, D., & McIntyre, K. (2024). Negativity bias in intergroup contact: Meta-analytical evidence that bad is stronger than good, especially when people have the opportunity and motivation to opt out of contact. Psychological Bulletin, 150(8), 921–964. https://doi.org/10.1037/bul0000439. Paluck, E. L., Green, S. A., & Green, D. P. (2019). The contact hypothesis re-evaluated. Behavioural Public Policy, 3(2), 129–158. https://doi.org/10.1017/bpp.2018.25. Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. https://doi.org/10.1037/0022-3514.90.5.751. Shnabel, N., & Nadler, A. (2008). A needs-based model of reconciliation: Satisfying the differential emotional needs of victim and perpetrator as a key to promoting reconciliation. Journal of Personality and Social Psychology, 94(1), 116–132. https://doi.org/10.1037/0022-3514.94.1.116. Shnabel, N., Nadler, A., Ullrich, J., Dovidio, J. F., & Carmi, D. (2009). Promoting reconciliation through the satisfaction of the emotional needs of victimized and perpetrating group members: The needs-based model of reconciliation. Personality and Social Psychology Bulletin, 35(8), 1021–1030. https://doi.org/10.1177/0146167209336610. United Nations General Assembly. (2022, March 2). Aggression against Ukraine (A/RES/ES-11/1). Офіційний запис. United Nations Development Programme. (2024, July 25). SHARP: Assessing Social Cohesion, Resistance, and People’s Needs in Ukraine Amid Russian Full-Scale Invasion — Wave 3 (2024). Звіт. United Nations Development Programme. (2024, December 9). Social Cohesion in Ukraine: Key Trends Based on reSCORE 2024. Звіт. United Nations Development Programme. (n.d.). Social Cohesion and Reconciliation Index (SCORE) for Ukraine. Опис методології. Yu, Y., Liu, W., & Meng, X. (2026). The impacts of peace education: A meta-analysis. International Journal of Educational Development, 122, 103556. https://doi.org/10.1016/j.ijedudev.2026.103556.

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Позитивний і негативний мир — два взаємопов’язані поняття досліджень миру, які допомагають оцінити, що саме змінилося після припинення насильства. Негативний мир означає відсутність прямого насильства, передусім бойових дій і нападів. Позитивний мир означає суспільні умови, за яких зменшуються причини насильства, діють справедливі правила й інституції, люди мають захист прав, а групи можуть співпрацювати без примусу. Це розрізнення розвинув норвезький дослідник Йоган Галтунг у межах науки про мир (Galtung, 1969). Припинення бойових дій захищає життя й відкриває можливості для відновлення. Воно водночас може залишати невирішеними питання відповідальності за насильство, доступу до правосуддя, безпечного повернення людей, відшкодування шкоди та довіри до установ. Позитивний мир характеризує умови тривалого, справедливого співжиття, а негативний — безпосередній стан безпеки. У наукових дослідженнях їх оцінюють за різними показниками й перевіряють зв’язки між ними (Hultman і Mousa, 2025). Що таке негативний мир Негативний мир — стан відсутності відкритих бойових дій та інших форм прямого насильства між людьми або організованими групами. Слово «негативний» описує визначення через відсутність явища. Воно не означає, що припинення насильства є поганим результатом. Приклад — припинення обстрілів і нападів, коли цивільні отримують можливість безпечніше пересуватися, відвідувати школу, працювати й звертатися по допомогу. Однак за відсутності дієвих гарантій нове насильство може відновитися, а частина людей продовжуватиме зазнавати дискримінації, примусу чи позбавлення захисту. Тому негативний мир може мати різну міру стійкості. Для його оцінювання використовують дані про збройні зіткнення, загиблих і поранених, нападів на цивільних, дотримання зобов’язань щодо припинення вогню, доступність безпечних маршрутів і здатність служб захищати населення. Число зареєстрованих випадків залежить від спроможності документувати порушення. Нуль у звіті сам по собі не означає повної безпеки (Galtung, 1969; Hultman і Mousa, 2025). Що таке позитивний мир Позитивний мир — стан суспільних відносин та інституцій, за якого люди мають реальні можливості жити без систематичного приниження, виключення й запобіжної шкоди; суперечності вирішуються мирними способами, а безпека й права захищені дієвими процедурами. Поняття охоплює справедливість, підзвітність влади, доступ до суспільних благ, рівний захист, участь громад і механізми ненасильницького врегулювання спорів. У ранньому формулюванні Галтунг пов’язував позитивний мир із соціальною інтеграцією і співпрацею. У статті 1969 року він розвинув його через поняття структурного насильства й соціальної справедливості. Це історично важлива зміна акценту: суспільство може бути вільним від відкритої війни, зберігаючи системи виключення та запобіжної шкоди (Galtung, 1969; Gleditsch, 2014). Позитивний мир стосується якості спільного життя. Наприклад, громада може мати дієві способи розв’язувати суперечки, безпечний доступ до адміністративних послуг, незалежний розгляд скарг і можливість участі різних груп у рішеннях. При цьому загальне відчуття гармонії ще не доводить справедливості, якщо голоси окремих спільнот систематично виключаються. Позитивний і негативний мир: ключові відмінності Предмет оцінювання Негативний мир відповідає на запитання, чи припинилося безпосереднє насильство та чи є люди в безпеці. Позитивний мир ставить ширше запитання: які суспільні умови, інституції й правила забезпечують справедливе ненасильницьке співжиття та зменшують ризик повторних нападів? Часовий масштаб Припинення збройного насильства іноді можна досягти швидше, ніж відбудувати судову систему, лікарні, житло, довіру й місцеве самоврядування. Позитивний мир формується в довшому часовому горизонті. Проте й багаторічна відсутність війни не гарантує справедливості або відсутності прихованого примусу (Hultman і Mousa, 2025). Показники Для негативного миру важливі фактичні напади, загрози та інші прояви прямого насильства. Для позитивного — доступ до прав, процедурна справедливість, розподіл можливостей, підзвітність, міжгрупові відносини, участь і довіра до конкретних установ. Жодна середня цифра по країні не гарантує, що люди в усіх регіонах і групах мають однаковий захист. Механізми підтримання Негативний мир можуть підтримувати контроль за припиненням вогню, спроможність запобігати нападам та дієві гарантії безпеки. Позитивний мир включає відновлення суспільних функцій, справедливе врегулювання спорів, правовий захист і зменшення умов систематичної шкоди. Ці напрямки взаємодіють, але можуть давати різні результати. Практична цінність Негативний мир має невідкладну цінність, бо зберігає життя. Позитивний мир допомагає зрозуміти, як підтримувати безпеку в довшій перспективі. На практиці важливо не підмінювати захист людей показниками симпатії між групами й не вважати припинення нападів завершенням усіх завдань після насильства. Походження концепції: праці Йогана Галтунга У праці «Violence, Peace, and Peace Research» (1969) Галтунг розрізнив пряме насильство, яке здійснюється через конкретні дії, і структурне насильство, за якого усталені суспільні механізми створюють запобіжну шкоду. Відсутність першого пов’язується з негативним миром, а усунення несправедливих структур — із позитивним (Galtung, 1969). Пізніше він запропонував поняття культурного насильства: символічних та ідеологічних способів виправдання прямого або структурного насильства. Образи, міфи й соціальні норми можуть робити дискримінацію або примус прийнятними в очах частини суспільства. Це концептуальна модель аналізу культурних механізмів, а не юридична кваліфікація конкретного вчинку (Galtung, 1990). Модель стала впливовою завдяки увазі до умов, які існують і тоді, коли відкритого насильства немає. Водночас широта поняття структурного насильства спричинила наукову дискусію. Якщо кожну несприятливу соціальну обставину називати насильством без виявлення механізму шкоди, можна втратити важливу різницю між цілеспрямованим нападом, дискримінаційним правилом, економічним ризиком і недосконалою політикою. Тому дослідження має уточнювати шкоду, її причину, можливість запобігання та групи, яких вона стосується (Boulding, 1977; Gleditsch, 2014). Пряме, структурне та культурне насильство Пряме насильство Напади на цивільних, катування, вбивства, незаконне позбавлення волі та інші акти фізичного примусу мають безпосередній поведінковий вимір. У ситуації війни передусім потрібно припиняти ці дії, захищати людей і запобігати новим порушенням. Розслідування та притягнення до відповідальності є окремими правовими завданнями. Структурне насильство Коли інституційні правила систематично обмежують доступ певної групи до базових прав і послуг, можна досліджувати причинний зв’язок між цими правилами й запобіжною шкодою. Наприклад, установлену законом заборону навчання для визначеної групи можна перевірити як конкретний бар’єр. Натомість сам факт відмінностей середніх доходів між регіонами потребує додаткового аналізу причин. Структурне насильство є аналітичною категорією, застосування якої має бути обґрунтованим (Galtung, 1969). Культурне насильство Дегуманізаційна мова, виправдання жорстокості й норми, що позбавляють окремі групи рівної людської гідності, можуть послаблювати опір шкоді. Дослідження такого механізму передбачає аналіз повідомлень, соціальних норм і фактичних наслідків, а не припущення про думки всіх представників певної групи (Galtung, 1990). Психологічні механізми переходу від безпеки до стійкого миру Сприйняття загрози та передбачуваність Рішення про пересування, працевлаштування, участь у громадському житті й звернення до установ залежать від сприйнятого ризику. Навіть після припинення нападів люди можуть уникати небезпечних територій, недовіряти неперевіреним запевненням або потребувати часу для відновлення звичного життя. Ці реакції залежать від реальних загроз та індивідуального досвіду; їх не слід використовувати для постановки клінічних діагнозів за описом групової поведінки. Стабільні правила, можливість оскаржувати рішення, достовірна інформація й захист від зловживань створюють передумови більшої передбачуваності. Однак відчуття спокою в окремої людини не є тотожним безпеці всього суспільства. Міжгрупова довіра й упередження Люди можуть продовжувати очікувати ворожості від іншої групи після завершення відкритого насильства. Попередній досвід, групові норми, неперевірені чутки й реальна асиметрія влади впливають на ставлення. Важливо розрізняти обґрунтовану оцінку небезпеки та стереотипне узагальнення, яке переносить дії окремих осіб на всіх представників спільноти. Великий метааналіз Петтігрю і Троппа (2006) показав, що міжгруповий контакт загалом пов’язаний зі зменшенням упереджень. Це свідчить про можливий психологічний механізм поліпшення стосунків, але не доводить автоматичного припинення війни чи тривалого політичного примирення. Передумови й обмеження докладно розглянуто в статті «Теорія міжгрупового контакту». Справедливість процедур та інституційна надійність Важливе значення має те, чи можуть люди висловити свою позицію, отримати пояснення рішень, оскаржити помилки та розраховувати на однакові правила. Процедурна справедливість допомагає аналізувати, як сприйняття чесності процесу пов’язане зі ставленням до установ. Проте формальна процедура сама по собі ще не гарантує незалежності та доступності. Для позитивного миру необхідно оцінювати фактичну підзвітність: чи реагують установи на скарги, чи захищають людей від дискримінації та чи можна перевірити результати їхньої роботи. Заклики довіряти без механізмів контролю мають інший зміст, ніж довіра до перевіреної надійності. Співпраця та соціальні норми Спільне розв’язання практичних проблем може підтримувати взаємодію. Але внутрішня згуртованість однієї групи інколи співіснує з ворожістю до інших. Тому не кожне посилення групової єдності веде до миру на рівні всього суспільства. Додаткові механізми пояснює стаття «Групова згуртованість». Чому припинення бойових дій не гарантує позитивного миру Після війни залишаються завдання, які потребують окремих рішень: відбудова житла та інфраструктури, доступ до документів і послуг, безпека територій, встановлення фактів порушень, відповідальність винних, компенсація шкоди та можливість безпечної участі в громадському житті. Зміни відбуваються з різною швидкістю, а загальні середні показники можуть приховувати становище найбільш постраждалих людей. У межах широкого огляду миротворчих і миробудівних досліджень Гультман і Муса (2025) показали принципову відмінність між інструментами короткострокового зниження насильства й програмами зміни міжгрупових відносин. Доказів щодо окремих індивідуальних змін більше, ніж доказів того, як вони переносяться на довгострокову безпеку цілих громад. Отже, успішне припинення насильства й успішне суспільне відновлення потребують власних критеріїв оцінювання. За відсутності відповідальності за заподіяну шкоду й надійних гарантій захисту публічна риторика примирення може випереджати реальні зміни. Водночас забезпечення безпосередньої безпеки має самостійну цінність навіть тоді, коли відновлення інституцій ще триває. Позитивний мир і суспільна справедливість Позитивний мир пов’язаний із практичною можливістю користуватися правами, отримувати необхідні послуги, захищати себе від зловживань і брати участь у важливих рішеннях. Справедливість має різні виміри: розподіл ресурсів, чесність процедури, визнання шкоди, відповідальність та відновлення. Їх корисно досліджувати окремо. Ширші принципи пояснює стаття «Справедливість у психології». Практичні моделі позитивного миру використовують багатовимірні показники якості інституцій, суспільних відносин і розвитку. Зокрема, Інститут економіки та миру пропонує систему «восьми складників» позитивного миру. Вона корисна для порівнянь, але кореляції між показниками й нижчим рівнем насильства не доводять, що будь-яка окрема зміна автоматично забезпечить мир. Внутрішні суперечки й політична незгода самі по собі не суперечать позитивному миру. У плюралістичному суспільстві вони є закономірними. Визначальним є те, чи можуть суперечності розв’язуватися без насильства та позбавлення людей їхніх прав. Україна: війна, безпека й відновлення суспільних відносин Російська агресія та міжнародно-правова відповідальність Російська агресія проти України має встановлений міжнародно-правовий контекст. Генеральна Асамблея ООН у резолюції ES-11/1 від 2 березня 2022 року засудила агресію Російської Федерації та підтвердила суверенітет, незалежність і територіальну цілісність України (ООН, A/RES/ES-11/1). Психологічне дослідження групових емоцій та стереотипів не змінює відповідальності за агресію й насильство. Для України негативний мир пов’язаний із припиненням атак, реальним захистом людей та надійними гарантіями неповторення агресії. Позитивний мир включає відновлення прав постраждалих, безпечне життя, притягнення до відповідальності, відбудову інституцій, відшкодування шкоди й можливість відновлювати суспільні зв’язки без примусу. Деокуповані громади Повернення адміністративних послуг, освіти, медичної допомоги й транспортних зв’язків створює важливі умови відновлення. Поряд із цим безпека територій, вирішення житлових проблем, захист свідків і належні процедури правосуддя мають конкретні потреби в ресурсах та відповідальності. Міжнародна оцінка потреб відбудови України демонструє масштаб матеріальних і суспільних завдань, які неможливо замінити окремими психологічними заняттями (Світовий банк та партнери, RDNA5, 2026). Участь постраждалих у громадських програмах має бути добровільною, інформованою та безпечною. Людина може відмовитися від публічної розмови про пережите насильство. Така відмова не обмежує її права на допомогу, справедливість і відновлення. Вимушене переміщення та інтеграція Потреби внутрішньо переміщених людей і приймаючих громад іноді перетинаються в питаннях житла, роботи, шкіл і соціальних послуг. Прозорі критерії, доступні механізми скарг і участь різних груп можуть зменшувати відчуття несправедливості. Відсутність публічних суперечок при цьому ще не доводить рівного доступу чи відсутності дискримінації. Окремо про це — у статті «ВПО та приймаюча громада: довіра, участь і соціальна напруга». Примирення не є обов’язком постраждалих Позитивний мир не вимагає пробачення кривдників або примусової зустрічі з ними. Захист, визнання шкоди, доступ до правосуддя та відповідальність існують незалежно від особистої готовності людини до діалогу. Прощення, коли воно можливе, є окремим особистим процесом. Це розрізнення розкрито в матеріалі «Прощення: що це, чим відрізняється від примирення». У ситуації триваючого насильства діалогові програми мають підвищені ризики: розкриття чутливих даних, тиск на учасників, асиметрію влади й можливу повторну психологічну шкоду. Перед проведенням будь-якого заходу необхідно перевірити безпеку, добровільність, конфіденційність і право припинити участь без наслідків. Як дослідники вимірюють мир Показники негативного миру Використовують кількість нападів, загиблих, поранених, задокументованих порушень, частоту збройних зіткнень, доступ до безпечних маршрутів, фактичний захист цивільних і виконання безпекових зобов’язань. Важливо враховувати місце, період, спосіб реєстрації та пропущені випадки. Показники позитивного миру Вимірюють доступність правосуддя, якість процедур, участь різних груп у рішеннях, нерівний доступ до послуг, міжгрупові ставлення, довіру до інституцій, досвід дискримінації й спроможність мирного врегулювання суперечок. Система показників Цілей сталого розвитку ООН, зокрема цілі 16, містить окремі індикатори насильства, правосуддя, підзвітності та інклюзивних установ. Це орієнтири для окремих вимірів, а не готовий універсальний психологічний індекс (Статистичний відділ ООН, ціль 16). В Україні використовувався Індекс соціальної згуртованості та примирення SCORE. Він дає приклад поєднання даних про соціальні відносини, відчуття безпеки й довіру у визначених регіонах. Результати залежать від вибірки, часу та умов проведення й не можуть без перевірки поширюватися на всю країну (ПРООН, SCORE для східної України). Обмеження вимірювання Опитування не завжди охоплюють тих, хто виїхав, не має зв’язку або не може безпечно відповідати. Адміністративна статистика залежить від реєстрації випадків, а оцінки ставлень — від формулювання запитань та соціальної бажаності відповідей. Доцільно поєднувати незалежні джерела, спостереження, документовані події й досвід різних груп. Довіра в анкеті, реальна поведінка та частота насильства є різними результатами. Зміна одного показника не доводить автоматичної зміни інших. Кожна програма повинна заздалегідь визначати, на якому рівні — особистому, груповому, громадському або інституційному — очікується результат. Які програми миробудування підтримують дослідження Припинення насильства й безпекові гарантії Огляди миротворчих операцій і міжнародного посередництва вказують, що належне забезпечення ресурсами, мандат і фактична присутність можуть бути важливими для зменшення насильства за певних умов. Водночас втручання мають ризики, а наслідки для довіри чи легітимності не тотожні наслідкам для безпеки (Hultman і Mousa, 2025). Міжгруповий контакт Контакт може зменшувати упередження, але на його результат впливають безпека, рівність можливостей, групові норми, попередній досвід і характер взаємодії. У середовищі активного або недавнього насильства прямі контактні програми нерідко мають неоднорідні результати; деякі можуть посилювати напруження. Зниження упереджень після зустрічі не доводить зменшення громадського насильства (Pettigrew і Tropp, 2006; Hultman і Mousa, 2025). Освіта й зміна суспільних норм Деякі освітні та опосередковані програми, які розвивають розуміння інших і формують інклюзивні норми, демонструють перспективні результати щодо ставлень. Їхня довгострокова стійкість і вплив на ризик нових нападів залишаються менш дослідженими. Вимір одразу після заняття слід доповнювати відтермінованою оцінкою (Hultman і Mousa, 2025). Інституційне відновлення Надання послуг, справедливий розгляд скарг, доступ до допомоги й дієвий захист прав мають матеріальне та суспільне значення. Вони можуть впливати на оцінки передбачуваності та надійності установ. Проте кількість проведених тренінгів, ухвалених правил або зустрічей не є підтвердженням фактичної справедливості. Потрібна перевірка досвіду людей та реальних результатів. Що доказова база поки що не дозволяє стверджувати Немає універсальної програми, що гарантовано переводить суспільство від припинення насильства до сталого позитивного миру. Дослідження індивідуальних ставлень не дають автоматичного причинного висновку про зниження насильства на рівні суспільства. Огляд 2025 року підкреслює потребу довготривалих вимірів, уваги до можливих негативних наслідків і кращого зв’язку між мікрорівневими та суспільними результатами (Hultman і Mousa, 2025). Ризики необережних миробудівних заходів Примус до спільних зустрічей може порушувати добровільність і безпеку постраждалих. Публічне висвітлення пережитого насильства здатне розкрити конфіденційну інформацію. Формально рівний час виступу не усуває нерівність влади, ресурсів і можливостей захисту учасників. Допомога, розподілена за непрозорими критеріями, може загострювати напруження між групами. Показна демонстрація «єдності» іноді приховує реальні скарги, перешкоджає повідомленню про дискримінацію й надає перевагу тим, хто має більше публічного впливу. Відповідальна програма передбачає оцінку ризиків до початку, механізм повідомлення про шкоду, можливість відмовитися і незалежне оцінювання. Практичні орієнтири для громад і фахівців Починати варто з аналізу реальних загроз і потреб: чи є безпечні маршрути, захист від нападів, доступ до житла, документів, лікарень і правової допомоги. Захист постраждалих та доступ до послуг забезпечуються незалежно від участі в діалогових заходах. Рішення про розподіл ресурсів мають спиратися на прозорі критерії й доступні способи оскарження. Представництво різних груп повинно давати реальну можливість впливу. Персональні дані, свідчення й інформацію про ризики слід захищати. Кожне втручання має формулювати конкретний очікуваний результат. Для програми безпеки потрібні показники нападів і захисту; для адміністративної реформи — доступність і якість процедур; для освітньої — перевірювані зміни ставлень, а за можливості й поведінки. Критерієм успіху не може бути тільки відвідуваність заходу. Оцінювання варто продовжувати після завершення фінансування чи активної фази проєкту. Необхідно досліджувати, чи збереглися результати, як вони пережили нові загрози та чи не постраждали окремі групи. Прозорі дані про обмеження програми допомагають планувати наступні кроки. Наукові обмеження поняття позитивного миру Позитивний мир — широка теоретична рамка, у якій окремі складники визначаються також ціннісними й політичними припущеннями. Різні дослідницькі школи по-різному визначають співвідношення соціальної рівності, інституційної спроможності, культурного визнання та безпеки. Тому корисно чітко називати показники й не видавати обраний індекс за єдине остаточне визначення миру. Друга проблема — причинність. Якщо країни з кращими інституціями зазвичай мають менше насильства, зв’язок може залежати від історії, матеріальних ресурсів, характеру загроз та інших чинників. Доказ потребує відповідного дослідницького підходу; самі кореляції не встановлюють напрям впливу. Критика широких визначень миру стимулювала точніші операціоналізації (Boulding, 1977; Gleditsch, 2014). Поширені запитання Чому мир без війни називають негативним? Назва вказує, що мир визначено через відсутність прямого насильства. Вона не знецінює порятунок життя, припинення обстрілів та інших загроз. Чи може негативний мир існувати без позитивного? Так. Бойові дії можуть припинитися, тоді як дискримінація, недовіра, примус або нерівний доступ до захисту зберігаються. Чи означає позитивний мир відсутність конфліктів? Ні. Суперечки й відмінності інтересів залишаються. Позитивний мир означає здатність розв’язувати їх без насильства, зі збереженням прав і справедливих процедур. Чи будь-яка бідність є структурним насильством? Ні, для такого висновку потрібно описати конкретний інституційний механізм запобіжної шкоди. Причини бідності можуть бути різними, тому їх необхідно досліджувати окремо. Чи можна виміряти мир одним числом? Є складені індекси, але кожен використовує власні показники. Для практичних рішень варто окремо аналізувати насильство, безпеку, права, доступність послуг та становище різних груп. Чи повинні постраждалі брати участь у примиренні? Ні. Участь у діалозі має бути добровільною, безпечною та поінформованою. Право на захист, справедливість і допомогу від участі не залежить. Чи достатньо добрих відгуків після миротворчої програми? Ні. Відгуки характеризують сприйняття заходу. Висновки про ефективність потребують визначених результатів, належного порівняння, аналізу побічних ефектів і спостереження в часі. Як позитивний мир пов’язаний із соціальною згуртованістю? Згуртованість описує зв’язки та спільну дію групи. Позитивний мир додатково враховує безпеку, справедливість, права та суспільні інституції. Групова згуртованість може співіснувати з ворожістю до інших. Що означає позитивний мир для України? Він охоплює реальну безпеку й гарантії неповторення агресії, захист прав постраждалих, відповідальність за насильство, відбудову інституцій, справедливий доступ до послуг і добровільне відновлення суспільних зв’язків. Висновок Негативний мир означає припинення прямого насильства й захист життя. Позитивний мир охоплює суспільні умови, які підтримують справедливе, безпечне та стійке співжиття. Обидва виміри потрібно оцінювати окремо, досліджувати їх взаємодію та враховувати реальну відповідальність за заподіяну шкоду. Для України така перспектива поєднує безпеку, суверенітет, права постраждалих і відновлення суспільства. Пов’язані статті Теорія міжгрупового контакту: умови Олпорта, сучасні докази та обмеження ВПО та приймаюча громада: довіра, участь і соціальна напруга Відновна справедливість: психологія відповідальності, шкоди, діалогу і відновлення Процедурна справедливість: чому чесність процесу має значення Прощення: що це, чим відрізняється від примирення і чому не означає виправдання шкоди Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання Миробудування: психологічні механізми та участь суспільства Соціальна згуртованість: чинники, прояви й вимірювання Джерела Boulding, K. E. (1977). Twelve friendly quarrels with Johan Galtung. Journal of Peace Research, 14(1), 75–86. https://doi.org/10.1177/002234337701400105. Galtung, J. (1969). Violence, peace, and peace research. Journal of Peace Research, 6(3), 167–191. https://doi.org/10.1177/002234336900600301. Galtung, J. (1990). Cultural violence. Journal of Peace Research, 27(3), 291–305. https://doi.org/10.1177/0022343390027003005. Gleditsch, N. P. (2014). Peace research – Just the study of war? Journal of Peace Research, 51(2), 145–158. https://academic.oup.com/jpr/article/51/2/145/8365769. Hultman, L., & Mousa, S. (2025). From ceasefire to cohesion: An integrated review of peacemaking and peacebuilding. Economic Policy, 40(124), 931–967. https://doi.org/10.1093/epolic/eiaf011. Institute for Economics & Peace. (2024). The eight pillars of positive peace: An overview of the positive peace framework. https://www.visionofhumanity.org/the-eight-pillars-of-positive-peace/. Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. https://doi.org/10.1037/0022-3514.90.5.751. Програма розвитку ООН (ПРООН). (б. д.). Social Cohesion and Reconciliation Index (SCORE) in Eastern Ukraine. https://www.undp.org/ukraine/social-cohesion-and-reconciliation-index-score-eastern-ukraine. United Nations General Assembly. (2022). Aggression against Ukraine (A/RES/ES-11/1). https://digitallibrary.un.org/record/3965290. United Nations Statistics Division. (б. д.). SDG Indicators Metadata: Goal 16. https://unstats.un.org/sdgs/metadata/?Goal=16&Target=. World Bank, Government of Ukraine, European Commission, & United Nations. (2026). Updated Ukraine Recovery and Reconstruction Needs Assessment (RDNA5), 23 February 2026. https://www.worldbank.org/en/news/press-release/2026/02/23/updated-ukraine-recovery-and-reconstruction-needs-assessment-released.

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Конкуренція за ресурси та статус виникає тоді, коли групи прагнуть отримати доступ до обмежених благ, можливостей, впливу або суспільного визнання і сприймають досягнення іншої групи як загрозу власним інтересам чи становищу. У міжгруповому конфлікті значення має фактичний розподіл ресурсів, спосіб ухвалення рішень, історія взаємин і те, як учасники пояснюють наміри одне одного. Така конкуренція може сприяти солідарності всередині груп, водночас посилюючи недовіру, ворожі стереотипи, дискримінацію та готовність підтримувати конфронтаційні рішення. Що означає конкуренція за ресурси та статус між групами Конкуренція за ресурси — це взаємодія, за якої дві чи більше соціальні групи домагаються контролю над матеріальними або нематеріальними благами, доступ до яких є обмеженим, нерівним або сприймається як такий. Ресурсами можуть бути земля, житло, робочі місця, фінансування, інфраструктура, соціальні послуги, інформація, політичне представництво, безпека та можливість впливати на рішення. У конкретному конфлікті групи можуть представляти територіальні громади, професійні спільноти, організації, етнокультурні середовища або інші соціальні категорії. Конкуренція за статус стосується місця групи в суспільній ієрархії: визнання її внеску, престижу, символічної поваги, права бути почутою, представленою та вважатися рівноправною учасницею спільного життя. Статус пов'язаний із ресурсами, оскільки впливові групи нерідко мають кращий доступ до ухвалення рішень, але потреба у визнанні може залишатися самостійною навіть після матеріального врегулювання. Психологічне ядро проблеми полягає в інтерпретації міжгрупової залежності. Учасники оцінюють, чи можна досягти цілей одночасно, чи ресурси розподіляються справедливо, чи діють однакові правила для всіх і чи загрожує успіх іншої групи їхньому становищу. Дослідження Esses, Jackson і Armstrong показують важливість саме сприйнятої конкуренції для міжгрупового ставлення: суб'єктивна оцінка загрози може впливати на установки поряд із реальними економічними умовами. Які саме ресурси стають предметом конфлікту Матеріальні ресурси та послуги Безпосередню основу конкуренції утворюють доступні кошти, продовольство, енергія, транспорт, житлові приміщення, робочі місця, земельні ділянки, обладнання й соціальні послуги. Коли попит на них перевищує пропозицію, групи починають порівнювати отримані частки, правила відбору та пріоритети. Важливим стає питання, чи обмеження однаково відчутні для всіх і чи мають учасники реальні способи вплинути на розподіл. Наприклад, дві громади можуть претендувати на один бюджетний проєкт. Навіть технічно обґрунтоване рішення викличе суперечки, якщо критерії визначення переможця залишаються незрозумілими, а потреби однієї громади систематично не враховуються. Конфлікт у такій ситуації охоплює матеріальну нестачу, довіру до процедур та попередній досвід взаємодії. Інституційна влада та представництво Право визначати порядок денний, голосувати, контролювати бюджети та призначати відповідальних осіб становить важливий ресурс. Групи можуть боротися за місця в дорадчих органах, доступ до адміністративних рішень, справедливе представлення в місцевих інституціях або вплив на правила користування спільною інфраструктурою. Розподіл влади змінює очікування майбутнього: люди оцінюють, чи захищатимуться їхні інтереси після завершення поточної суперечки. Тому навіть разове рішення може набувати довготривалого значення як сигнал про те, кого вважають повноправним учасником суспільства. Огляд Tyler пояснює психологічну вагу легітимності влади та справедливих процедур для добровільного прийняття рішень. Символічний капітал і статус Статусна конкуренція розгортається довкола суспільного авторитету, видимості групи, історичних наративів, права визначати норми та визнання заслуг. Група може отримати необхідні послуги й водночас відчувати, що її досягнення знецінюють, представників не запрошують до обговорення або публічний опис спільноти закріплює принизливий образ. У моделі змісту стереотипів Fiske та колег сприйнятий статус пов'язаний з приписуванням компетентності, а сприйнята конкуренція — з оцінками доброзичливості групи. Це допомагає зрозуміти, чому впливового конкурента можуть визнавати здібним і водночас вважати небезпечним чи недружнім. Модель описує закономірності соціального сприйняття; вона не дає готового діагнозу окремій громаді або людині. Чим реальна нестача відрізняється від відчуття загрози Об'єктивна нестача означає, що певного ресурсу фізично або організаційно бракує для одночасного задоволення всіх заявлених потреб. Сприйнята нестача означає переконання, що ресурсу недостатньо або його невдовзі забракне. Ці явища можуть поєднуватися, але їх необхідно вимірювати окремо. За стабільного фінансування люди все одно можуть очікувати втрат через непрозорість рішень; за реального дефіциту вони можуть підтримувати співпрацю, якщо бачать передбачувані правила та спільний інтерес. Окреме місце займає уявлення про гру з нульовою сумою, за якого виграш однієї групи вважають автоматичною втратою іншої. Огляд Davidai і Tepper показує, що такі переконання залежать від когнітивних, мотиваційних і контекстуальних чинників та можуть виникати незалежно від фактичної структури розподілу благ. Вони особливо впливові тоді, коли економічні рішення подаються мовою боротьби за виживання або суспільне становище. Водночас існують справжні розподільчі суперечності: одна ділянка землі не може водночас перебувати в несумісному користуванні, а обмежений бюджет не покриває всі заявки. Науково коректний аналіз встановлює структуру доступних ресурсів, замість автоматично тлумачити будь-яку суперечку як помилкове уявлення сторін. Практичне завдання полягає у виявленні того, що саме можна збільшити, розподілити інакше, використовувати спільно або компенсувати іншими засобами. Як виникла наукова теорія конкуренції між групами Теорія реалістичного групового конфлікту Класичний підхід Музафера Шерифа розглядає несумісність групових цілей як важливе джерело суперництва. У дослідженнях, відомих завдяки експерименту Robbers Cave, організована конкуренція між групами хлопців супроводжувалася зростанням ворожості, а завдання, що вимагали спільних зусиль заради загального результату, створювали умови для поліпшення взаємин. Історичний експеримент залишається важливим для розвитку теорії, хоча його дизайн, вибірка та умови обмежують можливість безпосереднього перенесення результатів на сучасні війни, політичні системи й великі громади. У цьому підході ключову роль відіграє структура цілей. Якщо успіх одних учасників передбачає втрату інших, організація взаємодії сприяє конфронтації. Якщо для досягнення значущого результату потрібен внесок обох груп, виникають передумови кооперації. Детальний історичний контекст експерименту подано в матеріалі про Robbers Cave, а його дослідника — у статті «Музафер Шериф». Інструментальна модель групового конфлікту Esses, Jackson і Armstrong розвинули інструментальну модель, у якій важливими стають уявлення про конкуренцію за робочі місця, соціальні блага та інші можливості. Дослідження антимігрантських установок показали, як сприйняття економічного суперництва може пов'язуватися з негативним ставленням до іншої групи. Висновок стосується психологічних механізмів сприйняття й ставлення; він не підтверджує універсальне твердження, нібито мігранти або переселенці фактично відбирають ресурси в місцевих жителів. Цей підхід придатний для аналізу місцевих суперечок, пов'язаних із працевлаштуванням, черговістю отримання послуг, розселенням чи розподілом допомоги. Дослідник має одночасно перевіряти реальну доступність ресурсів, соціальні уявлення, медійні повідомлення та правила інституцій, щоб розрізнити причини напруження. Соціальна ідентичність і боротьба за позитивний образ групи Ще в ранніх соціологічних дослідженнях Herbert Blumer розглядав упередження як уявлення про становище власної групи, її претензії на певні права й переваги та загрозу цьому становищу з боку інших. Цей підхід допомагає пояснити, чому боротьба за суспільну позицію іноді переживається так само гостро, як боротьба за матеріальні блага. Групове суперництво виникає і тоді, коли матеріальна винагорода невелика, а учасники порівнюють престиж, компетентність та суспільне визнання своєї групи з іншими. Теорія соціальної ідентичності пояснює значення належності до групи, соціального порівняння та позитивної самооцінки через групове членство. Її фундаментальне викладення належить окремому матеріалу «Теорія соціальної ідентичності»; у цій статті нас цікавить насамперед її застосування до ресурсних і статусних суперечностей. Статусна загроза може посилювати увагу до символів визнання, процедури представництва і способу публічного обговорення. Відмова у повазі іноді стає спусковим механізмом конфлікту навіть тоді, коли безпосередні матеріальні витрати порівняно невеликі. Водночас порушення прав і дискримінація потребують конкретного правового та інституційного розв'язання, а не лише корекції групових почуттів. Основні психологічні механізми ескалації Сприйняття реалістичної та символічної загрози Реалістична загроза стосується безпеки, економічних можливостей і політичного впливу. Символічна — цінностей, норм, культури, суспільної ідентичності та визнання. Обидва типи можуть бути присутні одночасно: група переживає зменшення фінансування як матеріальну втрату і як ознаку того, що її потреби зневажають. Докладніше про відмінності цих психологічних механізмів — у матеріалі «Сприйняття реалістичної та символічної міжгрупової загрози». Метааналіз Riek, Mania і Gaertner, який охопив 95 вибірок, виявив зв'язок між різними видами міжгрупової загрози та негативним ставленням до зовнішніх груп. Однак асоціація в дослідженнях не означає, що кожен епізод упередження має одну причину або що усунення однієї загрози автоматично припинить конфлікт. Важливі статус груп, інтенсивність попереднього досвіду та локальний контекст. Соціальне порівняння і відносна депривація Люди оцінюють добробут своєї групи через порівняння з іншими та з очікуваним рівнем справедливості. Відносна депривація виникає, коли група сприймає різницю як незаслужену втрату або систематичне позбавлення належних можливостей. Для цієї оцінки має значення не лише сума ресурсів, а й те, хто ухвалив рішення, чи врахував внесок групи та чи передбачена процедура оскарження. Розчарування може перетворюватися на колективне обурення й організовану дію, особливо коли люди ідентифікують себе зі спільнотою та вірять у можливість вплинути на ситуацію. Метааналітичний синтез van Zomeren, Postmes і Spears пов'язує колективну дію з оцінкою несправедливості, груповою ідентичністю й уявленням про дієвість спільних зусиль. Колективна мобілізація сама по собі має різні форми — від мирного захисту прав до конфронтації; їх потрібно розрізняти за поведінкою і контекстом. Переконання про нульову суму та очікування втрат Коли одна група впевнена, що підтримка іншої обов'язково означає зменшення власних можливостей, компроміс сприймається як поступка, а нейтральні рішення — як приховане заохочення суперника. Переконання про нульову суму здатне підтримувати взаємні підозри навіть після зміни об'єктивних умов. Огляд Davidai і Tepper пояснює, чому такі установки залежать від попереднього досвіду нестачі, суспільних сигналів та інтерпретації нерівності. У практиці це означає потребу відкрито показувати, які ресурси справді фіксовані, які можна розширити, а для яких доступні рішення, що поліпшують становище кількох груп. Водночас повідомлення про спільні вигоди мають відповідати реальним можливостям бюджету та правовим обмеженням. Статусні стереотипи й міжгрупові емоції Статусні відмінності впливають на те, яких характеристик люди очікують від представників інших груп. У дослідженні Fiske та колег сприйнятий статус передбачав приписування компетентності, а конкуренція — зниження сприйнятої доброзичливості. Комбінації цих суджень можуть супроводжуватися заздрістю, зневагою, співчуттям або повагою. Це групові закономірності оцінювання, а не властивості кожного учасника конкретної спільноти. Там, де суперництво стає центральною темою публічного обговорення, одиничні вчинки представників іншої групи можуть узагальнюватися як її нібито постійні риси. Важливо відокремлювати перевірений факт завданої шкоди від безпідставного приписування однакових намірів усім членам групи. Недовіра до правил і легітимності рішень Розподіл сприймається гостріше, коли люди не мають доступу до інформації, можуть оскаржити рішення лише формально або спостерігають вибіркове застосування правил. Дослідження Tyler показують значення процедурної справедливості й легітимності для відносин громадян з інституціями. Справедливі процедури можуть підвищувати готовність визнавати рішення навіть за часткового незадоволення результатом, хоча вони не замінюють матеріального відшкодування й захисту порушених прав. Чому конфлікт іноді загострюється навіть після збільшення ресурсів Додаткове фінансування або нові послуги не завжди автоматично відновлюють довіру. Після тривалого суперництва зберігаються пам'ять про попередню несправедливість, очікування повторних втрат, сформовані стереотипи та інституційні звички ухвалювати рішення без участі окремих груп. Новий розподіл може сприйматися через призму попередніх обіцянок і невиконаних зобов'язань. Іноді зміна умов створює нові причини напруження: відкриті конкурси підвищують прозорість, але водночас демонструють раніше невидиму нерівність стартових можливостей; компенсації одним постраждалим категоріям можуть викликати запитання щодо критеріїв охоплення інших. Тому ефективність управлінського рішення визначають одночасно матеріальний результат, ясність критеріїв, можливість участі й те, як воно впливає на довгострокові відносини. Коли суперництво переходить у відкритий міжгруповий конфлікт У соціальних процесах можна простежити низку взаємопов'язаних змін. Спочатку виникає або стає помітним розходження інтересів. Далі учасники дедалі частіше пояснюють проблему діями іншої групи, вибірково помічають підтвердження загрози та об'єднуються навколо вимоги захистити «своїх». Наступним кроком можуть стати взаємні звинувачення, бойкот співпраці, дискримінаційні практики, відмова визнавати легітимність рішень чи підтримка жорстких заходів. Причини, стадії та практичні індикатори загострення ширше розглянуто в статті «Ескалація міжгрупового конфлікту: механізми, стадії та сигнали». Ця послідовність описує можливі механізми, а не універсальні стадії кожного конфлікту. Відкриті мирні протести, участь у громадських слуханнях і вимоги рівного доступу до послуг можуть бути законними способами захисту інтересів. Рівень ризику необхідно оцінювати за конкретними погрозами, примусом, діями інституцій, дискримінацією та фактами насильства, а не за самою наявністю гострих групових вимог. Для раннього виявлення ескалації корисно спостерігати, чи зростає частка повідомлень із твердженням, що інша група має «незаконно привласнені» ресурси без перевірних підстав, чи поширюються заклики до колективного покарання, чи залишаються доступними формальні канали оскарження, чи може менш впливова сторона безпечно висловитися й чи переносяться суперечки з рішень на приниження людської гідності. Як розрізняти інтереси, потреби, права та статусні претензії Інтересом групи може бути збільшення фінансування місцевого проєкту; потребою — доступна медична допомога; правом — встановлена законом можливість отримати послугу без дискримінації; статусною претензією — вимога справедливого представлення та публічного визнання. Один конфлікт здатен охоплювати всі ці виміри одночасно. Для його врегулювання важливо сформулювати їх окремо. Право не стає предметом довільного торгу лише тому, що його реалізація комусь незручна. Коли одна зі сторін зазнає дискримінації, примусу чи насильства, головними умовами стають захист прав, безпека, встановлення відповідальності та усунення шкоди. Переговорні механізми можуть допомагати визначати порядок реалізації законних інтересів, але не можуть скасовувати належні правові гарантії. Що наукові дані дозволяють стверджувати впевнено Найкраще встановлено декілька взаємопов'язаних закономірностей. По-перше, сприйняття загрози і конкуренції систематично пов'язане з негативним ставленням до інших груп, що підтверджують метааналіз міжгрупових загроз і дослідження ресурсної конкуренції. По-друге, соціальна оцінка статусу та конкуренції пов'язана зі змістом групових стереотипів у межах перевіреної моделі соціального сприйняття. По-третє, процедура ухвалення рішень впливає на сприйняття легітимності інституцій, про що свідчить огляд процедурної справедливості. Висновки про конкретні втручання мають вузькіші межі. Метааналіз De Dreu, Weingart і Kwon виявив, що просоціальна мотивація за певних умов пов'язана з кращими результатами інтегративних переговорів. Але ця доказова база переважно стосується переговорних ситуацій, і її не можна без додаткової перевірки переносити на тривалі етнополітичні конфлікти, ситуації примусу чи наслідки масового насильства. Метааналіз Pettigrew і Tropp підтверджує загальний зв'язок позитивного міжгрупового контакту зі зменшенням упереджень. Водночас Paolini та колеги показали, що негативний контакт може мати особливо сильний несприятливий зв'язок зі ставленням до іншої групи. Отже, програми контакту потребують безпечних умов, а позитивне враження від однієї зустрічі не доводить сталого усунення конфліктних інтересів. Огляд Paluck, Porat, Clark і Green, який проаналізував 418 експериментів, застерігає від перебільшення довгострокового впливу коротких програм зменшення упереджень. Цей висновок є особливо важливим для миробудівних проєктів: учасники можуть краще оцінити окрему зустріч, але це ще не демонструє змін у доступі до ресурсів, недискримінаційному розподілі чи безпеці. Які підходи можуть зменшувати напруження Прозорі й перевірювані правила розподілу Організації та громади можуть зменшувати невизначеність, публікуючи критерії відбору, джерела фінансування, фактичні обсяги ресурсів, процедури подання заявок, склад органів ухвалення рішень та способи оскарження. Це практичне застосування знань про процедурну справедливість: люди отримують можливість зрозуміти рішення та перевірити, чи правила застосовуються однаково. Якщо розподіл порушує права, потрібне виправлення самого рішення. Участь у рішеннях і справедливе представництво Дієва участь передбачає доступ до інформації, реальну можливість впливати на порядок денний і спеціальні умови для груп, які історично були відсторонені від ухвалення рішень. Формальне запрошення представників без можливості поставити питання чи запропонувати альтернативу може посилити відчуття зневаги. Процедуру варто оцінювати за тим, чи змінює вона реальне врахування інтересів, а не лише кількість проведених зустрічей. Спільні завдання з відчутним результатом Коли групи можуть разом отримати значущий результат, конкуренція іноді поступається місцем практичній взаємозалежності. Спільним завданням може бути відновлення водопостачання, організація доступної послуги, розроблення взаємно прийнятного графіка користування приміщенням або спільний моніторинг витрат. Зміст завдання має відповідати актуальним потребам, а внесок кожної сторони — бути видимим. Історичні дослідження міжгрупової кооперації та сучасні результати досліджень міжгрупового контакту підтримують потенціал таких механізмів. Однак вони потребують добровільної участі, мінімального рівня безпеки, відсутності примусу і реальної можливості кожної групи зберігати власні права та голос. Переговори про інтереси й структурні зміни Корисно окремо розглядати, що є предметом розподілу, які потреби задовольняє ресурс, які умови можна змінити і які межі встановлює закон. Іноді проблему зменшує перенесення частини фінансування на наступний період, спільне користування ресурсом або створення нової послуги. За інших умов справедливість вимагає першочергового відновлення прав тих, хто зазнав шкоди. Наукова база інтегративних переговорів показує, що готовність шукати спільні рішення за відповідних умов має значення для результатів, але сама переговорна процедура не вирішує системну нерівність De Dreu та колеги. Рішення потрібно оцінювати за виконанням домовленостей, доступністю ресурсів і можливістю незалежного контролю. Діалог і міжгруповий контакт Контакт допомагає уточнювати уявлення про потреби іншої групи, знаходити конкретні спільні інтереси й зменшувати частину упереджень. Проте його успіх залежить від організації: безпечного середовища, добровільності, зрозумілих правил, відсутності приниження та можливості припинити участь. За високої нерівності влади спершу можуть бути необхідні зміни процедур і забезпечення захисту учасників. Підстави для такого обережного застосування дають Pettigrew і Tropp, Paolini та колеги та Paluck та колеги. Розширене пояснення механізмів контакту викладено в окремій статті «Теорія міжгрупового контакту». Ризики втручань і небажані наслідки Програма врегулювання може погіршити ситуацію, якщо оголошує одну групу «проблемною» без перевірки фактів, зобов'язує постраждалих до діалогу, пропонує компроміс щодо невідчужуваних прав, приховує критерії розподілу, винагороджує погрози або обіцяє ресурси, яких немає. Публічна зустріч без гарантій безпеки іноді стає майданчиком для звинувачень і приниження, а негативний досвід контакту може посилити упередження Paolini та колеги. Окремий ризик виникає тоді, коли символічним жестом намагаються замінити відшкодування матеріальної шкоди. Визнання внеску групи є важливим, але доступ до житла, безпечних послуг, правосуддя та відновлення інфраструктури вимагає конкретних рішень. Так само збільшення фінансування залишатиметься недостатнім, якщо групу продовжують виключати з ухвалення рішень. Тому до початку втручання необхідно з'ясувати, хто має владу встановлювати правила, хто нестиме ризики, які існують канали захисту постраждалих і чи може кожен учасник відмовитися від діалогу без негативних наслідків. Український контекст: відновлення громад і розподіл ресурсів під час війни Повномасштабне вторгнення Російської Федерації в Україну спричинило руйнування інфраструктури, вимушене переміщення, значні потреби у відбудові та переорганізацію доступу до послуг. Для громад це створює складні завдання щодо прозорого розподілу допомоги, забезпечення житлом, доступу до освіти й медицини, підтримки ветеранів, родин військовослужбовців, внутрішньо переміщених людей та інших груп з різними потребами. Психологічний аналіз тут має враховувати встановлену відповідальність за агресію, права постраждалих та реальну нерівність ризиків. Дані України необхідно читати точно. Звіт ПРООН і партнерів за reSCORE 2024 описує показники соціальної згуртованості, а аналіз горизонтальних відносин reSCORE 2023 досліджує взаємини між людьми й групами. SHARP, хвиля 3 збирає дані щодо згуртованості, стійкості та потреб у контексті війни. Ці матеріали допомагають формулювати питання для місцевих рішень; жодне загальнонаціональне опитування саме по собі не доводить наявності конфлікту між конкретними сусідами чи громадами. Житло, відновлення інфраструктури й соціальна допомога Якщо фінансування або кількість житлових місць обмежені, найважливішими стають перевірені критерії потреби, відкриті правила пріоритетності та доступне пояснення індивідуальних рішень. Варто відокремлювати законні підстави першочергової допомоги від чуток про «привілеї» інших груп. Реальну напруженість необхідно досліджувати на місці через дані про забезпечення, доступність і досвід отримувачів, а не через наперед задану характеристику певної категорії населення. Взаємини місцевих жителів і внутрішньо переміщених людей У громадах можуть одночасно виникати нові потреби, розширюватися соціальні мережі допомоги та змінюватися попит на послуги. Якщо виникає суперечка, її предмет потрібно встановлювати конкретно: житловий фонд, робота закладів, бюджет, транспорт, упередження чи порушення процедури. Статус внутрішньо переміщеної особи сам по собі нічого не говорить про її наміри, особисті риси чи участь у конфлікті. Програми інтеграції мають забезпечувати права, безпечне представництво та доступ до спільних послуг. Визнання внеску й статусу постраждалих груп Громади можуть по-різному переживати втрати, переселення, окупацію, службу, догляд за близькими та відновлення. У суспільному обговоренні важливо визнавати реальні потреби й внесок людей, не перетворюючи це на змагання за те, чиї страждання заслуговують більшої поваги. Ресурсні рішення повинні спиратися на права, потреби й відкриті критерії. Жодна людина не зобов'язана вибачати насильство, відмовлятися від вимог справедливості або брати участь у примирних заходах. Безпека під час триваючої агресії Психологічні теорії міжгрупового конфлікту допомагають аналізувати напруження в суспільстві та можливості мирної співпраці всередині громад. Вони не змінюють міжнародно-правовий характер російської агресії і не створюють симетрії відповідальності між агресором та постраждалими. Діалогові заходи під час загроз насильства припустимі лише за умов захисту людей, добровільності, інформованої згоди та реальних гарантій безпеки. Для порушених прав потрібні належні правові процедури та відповідальність за завдану шкоду. Як оцінювати ефективність програм Ефективність втручання визначається тим, чи змінилися умови життя і відносини між групами, а не кількістю організованих заходів. Варто заздалегідь встановити показники й період спостереження: фактичний доступ до ресурсів, оцінку справедливості критеріїв, можливість безпечного оскарження, довіру до інституцій, готовність співпрацювати, випадки дискримінації та небажані наслідки. Важливо поєднувати адміністративні дані, добровільні опитування та якісні інтерв'ю, враховувати різні групи і не збирати чутливі відомості без необхідності. Показники до втручання слід порівнювати з даними після нього; де можливо, застосовувати дизайн із придатною групою порівняння. Різниця у відповідях може відображати зовнішні події, зміни економічних умов або склад учасників, тому просте порівняння двох моментів не завжди доводить причинний ефект програми. У сучасних оцінках варто звертати увагу на стійкість результатів через кілька місяців, вплив на найбільш уразливих учасників і здатність програми працювати після завершення фінансування. Систематичний огляд Paluck та колег показує, чому короткі позитивні результати мають доповнюватися вимірюванням довготривалих змін і можливих структурних наслідків. Практичний алгоритм для громад і організацій Починати варто з точного опису суперечки: які рішення оскаржують, які ресурси обмежені, хто їх розподіляє, чи існують порушення прав і кому загрожує небезпека. Наступним кроком є збирання перевірюваних даних про потреби та фактичний доступ до благ. Паралельно необхідно окремо вислухати групи, що мають різний вплив на ухвалення рішень, забезпечивши конфіденційність і безпеку тих, хто цього потребує. Після цього можна оприлюднити критерії розподілу, пояснити доступні ресурси, організувати законну процедуру перегляду рішень і запропонувати учасникам спільне визначення прийнятних варіантів. Якщо є насильство, погрози або примус, першочерговими стають захист і відповідальність; спільну зустріч відкладають до забезпечення необхідних умов. Реалізацію узгоджених заходів слід супроводжувати перевіркою виконання зобов'язань та оцінюванням наслідків для всіх залучених груп. Для фахівців важливо зберігати окремий облік чотирьох результатів: матеріальна справедливість, процедурна справедливість, сприйняття статусу та безпека. Поліпшення одного показника може супроводжуватися незмінністю або погіршенням іншого. Така багатовимірна оцінка допомагає коригувати програму відповідно до конкретних причин конфлікту. Поширені запитання Чи завжди нестача ресурсів спричиняє ворожнечу між групами? Ні. Вплив нестачі залежить від взаємозалежності цілей, правил розподілу, довіри до інституцій, попереднього досвіду та поширених уявлень про наміри інших груп. За чітких процедур і спільної мети обмежені ресурси можуть спонукати до узгодження пріоритетів і кооперації. Чому суперечки про повагу бувають гострішими за фінансові? Повага й визнання пов'язані з уявленнями про місце групи в суспільстві та її можливість впливати на майбутні рішення. Публічне приниження здатне сигналізувати про системне виключення, тому символічний епізод набуває ширшого значення. При цьому фінансова справедливість і статусне визнання залишаються окремими завданнями врегулювання. Чи означає конкуренція, що інша група справді становить загрозу? Сприйняття загрози потребує перевірки фактів. Частина ресурсних суперечностей має об'єктивну основу, а частина загострюється через недостовірну інформацію, непрозорість процедур або узагальнення окремих випадків. Коректна оцінка встановлює фактичні умови, доступні ресурси й законність дій усіх відповідальних інституцій. Як відрізнити конкуренцію за ресурси від боротьби за статус? Ресурсна конкуренція стосується доступу до благ, послуг та можливостей. Статусна — визнання, престижу, представництва і суспільної поваги. Наприклад, суперечка про розмір гранту має ресурсний вимір, а відсутність представників громади серед учасників ухвалення рішення — статусний та процедурний. У реальності вони часто поєднуються. Чи здатна одна спільна зустріч припинити конфлікт? Позитивний контакт може впливати на установки, проте систематичні огляди не підтверджують універсальної довготривалої ефективності коротких заходів. Потрібні відповідні умови безпеки, реальні зміни у правилах розподілу та спостереження за наслідками Paluck та колеги. Чи зменшує конфлікт однаковий розподіл ресурсів між усіма групами? Однакові суми не завжди забезпечують справедливий доступ, коли потреби та стартові умови суттєво різняться. Критерії можуть враховувати потребу, законні гарантії, фактичні витрати та мету програми. Головне — щоб правила були обґрунтовані, зрозумілі, застосовувалися послідовно і передбачали перевірку рішень. Чи потрібно постраждалим брати участь у примиренні? Участь у діалозі та примирних заходах є добровільною. Безпека, поінформована згода, визнання завданої шкоди, відповідальність і гарантії неповторення насильства мають пріоритет. Людина чи громада зберігає право вимагати захисту, справедливості та відшкодування без участі у спільних зустрічах. Які показники допоможуть побачити, що напруження зменшується? Варто перевіряти доступ до ресурсів, прозорість і виконання рішень, звернення щодо дискримінації, рівень довіри та досвід добровільної співпраці. Оцінювання повинне охоплювати різні групи, мати вихідний рівень для порівняння й відстежувати небажані наслідки. Самої кількості зустрічей недостатньо для висновку про успіх. Пов’язані статті Ескалація міжгрупового конфлікту: механізми, стадії та сигнали — як ресурсні й статусні суперечності переходять у відкриту конфронтацію. Сприйняття реалістичної та символічної міжгрупової загрози — докладний розгляд форм загрози, які підживлюють конкуренцію. Теорія соціальної ідентичності: Тажфел, Тернер, групи та міжгрупові відносини — пояснення групового порівняння, належності та статусних оцінок. Експеримент Robbers Cave: як виникає міжгруповий конфлікт і що його зменшує — історичний приклад організованої конкуренції та спільних цілей. Музафер Шериф: біографія, соціальні норми, міжгруповий конфлікт та надпорядкові цілі — історія становлення досліджень групових інтересів. Теорія міжгрупового контакту: умови Олпорта, сучасні докази та обмеження — наукові передумови контактних програм та їхні ризики. Джерела Blumer, H. (1958). Race Prejudice as a Sense of Group Position. Pacific Sociological Review, 1(1), 3–7. https://doi.org/10.2307/1388607. Davidai, S., & Tepper, S. J. (2023). The psychology of zero-sum beliefs. Nature Reviews Psychology, 2, 472–482. https://doi.org/10.1038/s44159-023-00194-9. De Dreu, C. K. W., Weingart, L. R., & Kwon, S. (2000). Influence of social motives on integrative negotiation: A meta-analytic review and test of two theories. Journal of Personality and Social Psychology, 78(5), 889–905. https://doi.org/10.1037/0022-3514.78.5.889. Esses, V. M., Jackson, L. M., & Armstrong, T. L. (1998). Intergroup competition and attitudes toward immigrants and immigration: An instrumental model of group conflict. Journal of Social Issues, 54(4), 699–724. https://doi.org/10.1111/j.1540-4560.1998.tb01244.x. Fiske, S. T., Cuddy, A. J. C., Glick, P., & Xu, J. (2002). A model of (often mixed) stereotype content: Competence and warmth respectively follow from perceived status and competition. Journal of Personality and Social Psychology, 82(6), 878–902. https://doi.org/10.1037/0022-3514.82.6.878. Paluck, E. L., Porat, R., Clark, C. S., & Green, D. P. (2021). Prejudice reduction: Progress and challenges. Annual Review of Psychology, 72, 533–560. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-071620-030619. Paolini, S., Gibbs, M., Sales, B., Anderson, D., & McIntyre, K. (2024). Negativity bias in intergroup contact: Meta-analytical evidence that bad is stronger than good, especially when people have the opportunity and motivation to opt out of contact. Psychological Bulletin, 150(8), 921–964. https://doi.org/10.1037/bul0000439. Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. https://doi.org/10.1037/0022-3514.90.5.751. Riek, B. M., Mania, E. W., & Gaertner, S. L. (2006). Intergroup threat and outgroup attitudes: A meta-analytic review. Personality and Social Psychology Review, 10(4), 336–353. https://doi.org/10.1207/s15327957pspr1004_4. Tyler, T. R. (2006). Psychological perspectives on legitimacy and legitimation. Annual Review of Psychology, 57, 375–400. https://doi.org/10.1146/annurev.psych.57.102904.190038. United Nations Development Programme (UNDP) in Ukraine. (2024a). SHARP: Assessing Social Cohesion, Resistance, and People’s Needs in Ukraine Amid Russian Full-Scale Invasion — Wave 3 (2024). Офіційний звіт ПРООН. United Nations Development Programme (UNDP) in Ukraine. (2024b). Social Cohesion in Ukraine: Key Trends based on reSCORE 2024. Українська сторінка звіту. United Nations Development Programme (UNDP) in Ukraine. (2024c). Social Cohesion in Ukraine: Understanding Horizontal Relations based on reSCORE 2023 Index (Part II). Українська сторінка звіту. van Zomeren, M., Postmes, T., & Spears, R. (2008). Toward an integrative social identity model of collective action: A quantitative research synthesis of three socio-psychological perspectives. Psychological Bulletin, 134(4), 504–535. https://doi.org/10.1037/0033-2909.134.4.504.

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Мирна співпраця між групами — це організована взаємодія представників різних соціальних спільнот, за якої вони узгоджують дії, розподіляють відповідальність і досягають спільних або сумісних цілей без насильства та примусу. Вона може виникати між громадами, професійними, етнокультурними, релігійними чи іншими групами. Її психологічною основою стають передбачуваність поведінки партнерів, прийнятні правила взаємодії, досвід взаємної користі та можливість зберігати власну групову належність. Мирна співпраця має кілька рівнів результату. Групи можуть успішно завершити спільне завдання, водночас зберігаючи недовіру; можуть знизити напруження в повсякденних контактах, не досягнувши примирення; можуть розбудувати стійкі партнерські відносини, коли діяльність підтримують справедливі правила й інституції. Тому сам факт спільної роботи ще не доводить ані подолання ворожості, ані відновлення справедливості. Сучасні огляди підкреслюють контекстну залежність міжгрупових втручань і відмінність між зміною установок, реальною поведінкою та суспільними наслідками (Čehajić-Clancy і Halperin, 2024; Lowe, 2025). Що означає мирна співпраця між групами У психології міжгрупових відносин співпрацю доцільно визначати через взаємозалежність дій. Кожна група має власні інтереси, ресурси, потреби й уявлення про справедливість, але досягнення конкретної цілі вимагає координації з іншими. Мирний характер взаємодії встановлюється її правилами: відсутністю насильства, добровільністю участі, повагою до гідності та реальними способами вирішувати суперечки. Це поняття охоплює робочі домовленості, спільне управління ресурсами, міжгромадські ініціативи, кооперацію у школах та організаціях, взаємодію мешканців різного походження і програми відновлення суспільних зв’язків. Воно є самостійним предметом психології миру, оскільки досліджує умови, за яких групи здатні підтримувати мирні спільні дії навіть за наявності відмінностей, напруження й нерозв’язаних суперечностей. Загальні механізми кооперації між окремими людьми висвітлює стаття «Кооперація: що це в психології, як виникає співпраця і від чого вона залежить». Міжгруповий рівень додає особливі чинники: групові норми, колективну пам’ять, статус, представництво, історію насильства, інституційну відповідальність та сприйняття того, чи визнають іншу спільноту легітимним учасником спільного рішення. Співпраця, контакт, діалог і примирення Міжгруповий контакт означає взаємодію представників різних груп. Контакт може бути випадковим, дружнім, конкурентним або ворожим. Співпраця є особливою організацією контакту, коли учасники координують внески заради результату. Діалог зосереджується на обміні смислами, досвідом і позиціями; він може готувати ґрунт для спільної діяльності, але сам собою ще не створює її. Примирення після насильства є ширшим суспільним процесом, який порушує питання визнання шкоди, відповідальності, справедливості, безпеки та можливості нових відносин. Практична співпраця здатна існувати без прощення. Людина чи громада може погодитися на обмежену технічну взаємодію, зберігаючи право вимагати відшкодування шкоди й гарантій неповторення насильства. Ці розрізнення особливо важливі для України. Докладніший огляд емпіричних умов контакту подано в матеріалі «Теорія міжгрупового контакту: умови Олпорта, сучасні докази та обмеження». Як виникає здатність груп співпрацювати Спільні цілі та взаємозалежність Класична праця Музафера Шерифа показала значення надпорядкових цілей — завдань, важливих для обох груп, які потребують об’єднання зусиль. У дослідженні з літнім табором конкурентні умови сприяли зростанню ворожості; введення спільних завдань допомагало зменшувати протистояння. Цей експеримент став вихідною моделлю для подальшого вивчення функціональних відносин між групами (Sherif, 1958). Спільна мета діє завдяки зміні структури взаємозалежності. Учасники починають бачити, що результат одного залежить від внеску іншого, а успіх не обов’язково досягається коштом партнера. Така зміна може створювати нові очікування та розширювати коло людей, яким довіряють виконання конкретної роботи. Для практичної програми вирішальне питання звучить так: чи справді ціль вимагає взаємних дій, чи організатори лише проголосили її спільною? Якщо дві групи фактично працюють паралельно, мають нерівний доступ до ресурсів або отримують винагороди за суперництво, сама назва «спільний проєкт» не гарантує кооперативного механізму. Історичну та методологічну сторону класичного дослідження висвітлює матеріал про експеримент Robbers Cave. Зміна очікувань і зростання передбачуваності Люди оцінюють імовірність співпраці через очікувану поведінку партнерів: чи дотримають вони обіцянок, чи визнають внесок іншої сторони, чи не скористаються вразливістю. У дослідженнях соціальних дилем сильніший конфлікт інтересів знижував не лише власну кооперацію учасників, а й переконання, що інші співпрацюватимуть, та нормативні очікування взаємності (Jin та ін., 2024). У практиці це означає потребу в невеликих перевірюваних домовленостях: визначених ролях, строках, доступі до інформації, відкритому обліку внесків та способі виправляти порушення. Кілька виконаних зобов’язань можуть створити підстави для розширення співпраці. Проте довіра до окремого партнера не завжди переноситься на всю групу, до якої він належить. Емоційні механізми: зменшення тривоги та розвиток емпатії Метааналіз досліджень міжгрупового контакту показав, що зменшення тривоги та зростання емпатії є важливими шляхами послаблення упереджень. Зміна знань про іншу групу також має значення, але в цьому аналізі її посередницька роль була слабшою (Pettigrew і Tropp, 2008). Позитивний спільний досвід може послаблювати автоматичне очікування загрози, допомагати помічати індивідуальні відмінності й бачити конкретні потреби партнерів. Такі зміни найімовірніші, коли взаємодія керована, передбачувана і люди не змушені приховувати власні межі або пережиті втрати. Емпатія має межі. Розуміння переживань іншої сторони не скасовує потреби в правосудді, відповідальності й гарантіях безпеки. Психологічна відкритість учасників не повинна перетворюватися на інструмент тиску. Спільна належність зі збереженням відмінностей Модель спільної внутрішньогрупової ідентичності пояснює, як певні умови взаємодії дають змогу сприймати колишніх членів «чужої» групи як учасників ширшого спільного «ми». Дослідники також розглядали подвійну ідентичність, за якої первинна групова належність зберігається поряд зі спільною рамкою (Gaertner, Dovidio і Bachman, 1996). Для громад це означає можливість співпрацювати як мешканці одного міста, користувачі спільної інфраструктури чи учасники відбудови, залишаючись представниками різних спільнот. Така рамка повинна визнавати відмінні потреби й права. Вимога «забути, хто ви є» може спричиняти опір і поглиблювати недовіру. Теоретичні основи групової належності розглянуто в статті «Теорія соціальної ідентичності: Тажфел, Тернер, групи та міжгрупові відносини». Умови, які підтримують мирну міжгрупову співпрацю Безпека та відсутність примусу Першою умовою є фізична, правова та психологічна безпека. Людина має розуміти, хто бере участь, які дані збираються, хто отримує доступ до висловлених позицій, як можна припинити участь і кому повідомити про загрозу. Для постраждалих від насильства особливо важливі добровільна згода, конфіденційність, можливість відмовитися від контакту й незалежний супровід. Безпека є також властивістю контексту. Якщо тривають погрози, переслідування, дискримінація, насильство чи незаконне утримання людей, спільний захід не може замінити захисту. Рекомендації щодо конфліктно чутливого програмування вимагають аналізувати, як саме втручання взаємодіє з місцевим конфліктом і які небажані наслідки може спричинити (UNDP, 2024). Справедливі правила та дієвість голосу кожної групи Рівний статус у межах конкретної взаємодії був однією з класичних сприятливих умов міжгрупового контакту. Його практичний зміст полягає в реальному праві впливати на рішення, доступі до інформації, визнанні компетенцій, повазі до людської гідності та можливості оскаржити несправедливі процедури. Це не означає, що всі групи мають однакову чисельність, історію чи потреби. Якщо одна сторона визначає порядок денний, розподіляє кошти, встановлює критерії успіху й одноосібно представляє результати, формально спільний захід може відтворити нерівність. Справедливість оцінюють не кількістю учасників на фотографії, а впливом на рішення та наслідки для різних спільнот. Конкретна взаємовигідна мета Добре сформульована ціль має бути зрозумілою кожній стороні, досяжною, суспільно корисною та такою, що потребує реальної участі всіх партнерів. Прикладами можуть бути доступність укриття, організація безпечного громадського простору, підвищення доступності послуг або прозорі правила використання спільної інфраструктури. Спільна мета сама по собі не усуває конфлікту інтересів. Організатори мають заздалегідь домовитися, як розподілятимуть ресурси, працюватимуть з незгодою та визнаватимуть внесок учасників. Підтримка норм, керівництва та інституцій Правила співпраці стають стійкішими, коли їх підтримують керівники організацій, місцеві установи, професійні спільноти та неформальні лідери. Потрібні процедури реагування на дискримінацію, фінансова прозорість, зрозумілі відповідальні особи та можливість перевірити виконання домовленостей. У класичній теорії контакту підтримка авторитетних інституцій вважалася важливою сприятливою умовою. Великий метааналіз встановив загальний зв’язок між контактом і нижчим рівнем упереджень, водночас показавши, що традиційні оптимальні умови посилюють ефект, але не є необхідними в кожній ситуації (Pettigrew і Tropp, 2006). Отже, їх слід розглядати як принципи якісного проєктування, а не універсальний перелік гарантій. Повторюваність і можливість виправляти помилки Одноразова зустріч може змінити перше враження. Стале співробітництво потребує повторюваних контактів і спроможності переживати розбіжності без руйнування домовленостей. Процедури зворотного зв’язку, незалежне посередництво, перегляд правил і публічна відповідальність забезпечують цю спроможність. При цьому тривалість не є самостійною гарантією успіху. Негативна взаємодія, яка регулярно повторюється, може закріплювати стереотипи сильніше, ніж одноразовий позитивний досвід їх послаблює (Paolini та ін., 2024). Добровільне представництво та залучення тих, кого стосується рішення Важливо визначити, хто має право представляти групу, чи користується ця особа довірою, чи враховано голоси жінок, молоді, людей з інвалідністю, переміщених осіб та інших учасників, яких часто менше чути. Представник не може надавати згоду від імені всіх членів спільноти на особисті контакти, розкриття досвіду насильства чи прощення. Інклюзивність передбачає реальні способи участі: різні формати висловлення позицій, доступний простір, захист персональних даних і механізми подання зауважень. Участь може відбуватися також опосередковано, без вимоги зустрічатися з людьми, контакт із якими є небезпечним. Що саме підтверджують наукові дослідження Метааналізи контакту: позитивний середній зв’язок і важливі обмеження Метааналіз Петтігрю та Тропп охопив 515 досліджень і 713 незалежних вибірок. Загалом міжгруповий контакт асоціювався зі зменшенням упереджень у різних контекстах, причому сприятливі умови посилювали результат (Pettigrew і Tropp, 2006). Це вагома основа для роботи з міжгруповими установками, проте вимірювання ставлення є лише одним компонентом ширшого процесу співпраці. Пізніший огляд 418 експериментів виявив значну частку коротких втручань, недостатність знань про тривалі наслідки й ознаки упередженості публікацій (Paluck та ін., 2021). Метааналіз 41 попередньо зареєстрованого експерименту оцінив середні ефекти контакту скромніше, ніж частина попередньої літератури, та виявив обмежене перенесення позитивних змін із безпосередніх партнерів на ширшу групу (Lowe, 2025). Отже, науково коректний висновок полягає у сприятливому потенціалі якісно організованої взаємодії. Масштаб, сталість і суспільне поширення її результатів потрібно вимірювати окремо. Польовий експеримент: співпраця і суперництво дають різні наслідки У рандомізованому польовому дослідженні Мета Лоу в Індії учасники з різних каст взаємодіяли в організованих спортивних змаганнях. Коли люди грали разом в одній команді, зростали міжкастові дружні зв’язки, зменшувалася прихильність до своєї касти у відповідних поведінкових показниках і поліпшувалася ефективність економічної взаємодії. Конкурентні контакти між командами загалом давали несприятливіші результати (Lowe, 2021). Висновок стосується важливості структури завдання: кого люди бачать союзником, а кого суперником, залежить від реального розподілу ролей і винагород. Це дослідження не доводить, що будь-який спорт, корпоративна команда чи спільний проєкт автоматично покращує міжгрупові відносини в інших країнах. Польовий експеримент у зоні тривалого конфлікту У дослідженні фермерських і скотарських громад у Нігерії програма міжгрупового контакту сприяла поліпшенню ставлення та розширенню контактів; дослідники також аналізували поширення змін на ширшу громаду, а не лише на безпосередніх учасників (Grady та ін., 2023). Це вагомий приклад можливості працювати з міжгруповими відносинами в умовах наявного конфлікту. Його не можна механічно переносити на території активних бойових дій, ситуації окупації або контакти з особами, які становлять безпосередню загрозу. Тип конфлікту, влада, характер насильства та гарантії безпеки визначають допустимість програми. Негативний контакт може мати сильніший вплив Метааналіз Паоліні та співавторів, що охопив 238 незалежних вибірок, показав систематичний зв’язок позитивних контактів зі слабшими упередженнями, а негативних — із сильнішими. За низки умов несприятливий ефект негативних контактів був більшим за користь позитивних (Paolini та ін., 2024). Це пояснює, чому погано підготовлений захід може погіршити взаємне сприйняття. Ворожі висловлювання, публічне приниження, нерівне ставлення, маніпуляції та безкарні порушення домовленостей іноді стають доказом небезпеки у сприйнятті учасників. Важлива якість взаємодії, а не лише частота зустрічей. Співпраця між групами залишається крихкою У теоретичному огляді 2026 року Ван Ланге та Бергманн узагальнюють дослідження, згідно з якими кооперація між групами часто вразливіша за співпрацю між окремими людьми. Автори виділяють взаємність, емпатію та психологічну безпеку як суттєві елементи й пропонують модель для пояснення відмінностей (Van Lange і Bergmann, 2026). Цю концептуальну модель варто розглядати як сучасну наукову інтеграцію, а не як остаточно перевірену універсальну формулу. Межі співпраці та причини невдач Нерівність влади і ризик приховування несправедливості Співпраця може відбуватися в суспільстві з нерівним доступом до влади, ресурсів та юридичного захисту. Дослідники звернули увагу на парадокс: гармонійні контакти за певних обставин здатні послаблювати усвідомлення структурної дискримінації серед представників історично вразливих груп і зменшувати їхню готовність домагатися змін (Dixon та ін., 2010). Тому добрі особисті відносини потрібно поєднувати з оцінюванням справедливості процедур, реального розподілу впливу та можливості захищати права. Вимога утримуватися від критики заради «злагоди» суперечить змісту добровільної співпраці. Незавершене насильство та відсутність відповідальності Коли насильство триває, люди мають право ставити безпеку вище за участь у будь-яких контактних програмах. Співробітництво не може служити інструментом приховування злочинів, уникнення відповідальності чи примусу постраждалих до публічного «примирення». Для російської агресії проти України міжнародно-правова відповідальність за агресію та конкретні злочини становить окремий нормативний вимір. Психологічна теорія про контакти між групами не перетворює агресора й постраждале суспільство на сторони симетричного побутового спору. У відновленні українських громад доцільно насамперед розглядати безпечну співпрацю всередині українського суспільства та між його установами, групами мешканців і організаціями. Показова участь без реального впливу Іноді спільний захід має зовнішні ознаки інклюзивності, але рішення вже ухвалено до його початку. Такий формат може розчаровувати учасників, закріплювати недовіру до організаторів і знижувати готовність долучатися надалі. У програмах важливо публічно повідомляти, які рішення можна змінити, а які визначені законом, бюджетом або безпековими вимогами. Негативні групові норми та політичне використання результатів Лідери можуть підтримувати стереотипи, представляти партнерську групу як загрозу чи оголошувати співпрацю зрадою. Навіть успішний спільний проєкт іноді викликає тиск на учасників усередині їхньої власної спільноти. Програма має враховувати репутаційні ризики й захищати людей від публічного викриття, стигматизації та погроз. Нестача ресурсів і конфлікт інтересів Коли ресурси дефіцитні, сама пропозиція «працювати разом» може виявитися недостатньою. Два колективи здатні погоджувати спільну цінність, але відстоювати різні, іноді несумісні способи розподілу бюджетів, приміщень або доступу до послуг. Такі питання потребують прозорих правил, аналізу потреб і політичних чи адміністративних рішень, а не лише психологічних вправ. Слабке перенесення результату за межі проєкту Учасник може довіряти конкретній людині після спільної роботи і водночас зберігати недовіру до її спільноти. Зміна відносин між десятьма учасниками не дорівнює зміні відносин між тисячами мешканців. Саме тому сучасні дослідники рекомендують оцінювати окремо близькі контакти, установки щодо ширшої групи та поведінку в інших ситуаціях (Lowe, 2025). Як організувати безпечний спільний проєкт Послідовність нижче є практичною рамкою на основі досліджень контакту, конфліктної чутливості та оцінювання програм. Вона не становить самостійного перевіреного психотерапевтичного протоколу. 1. Визначити проблему, групи та ризики Спочатку варто встановити, яка конкретна проблема потребує координації. Далі дослідити історію відносин, наявні загрози, попередні спроби співпраці, нерівність доступу до ресурсів, можливі конфлікти представництва й безпекові обмеження. Збір даних організовують так, щоб не розкривати постраждалих і не посилювати загроз. 2. Сформулювати обмежену спільну мету Мета повинна мати видимий суспільно корисний результат: погоджений маршрут доступності, процедуру розподілу допомоги, безпечне користування простором або виконання конкретної спільної роботи. Важливо визначити, що є успіхом і хто його оцінює. 3. Установити правила участі й розподілити повноваження Потрібно письмово узгодити добровільність, порядок згоди, доступність участі, обробку персональних даних, правила поваги, способи подати скаргу, процедуру виходу, розподіл ресурсів і відповідальних за безпеку. За суттєвої асиметрії влади можуть знадобитися незалежний фасилітатор і окремі консультації з групами. 4. Почати з контрольованої взаємодії Доцільно обирати посильні завдання з чіткими ролями та коротким горизонтом результату. Важливий контроль конфліктних ситуацій, можливість приватно повідомити про порушення й готовність призупинити роботу. Позитивний контакт у безпечному середовищі можна поглиблювати, якщо учасники висловлюють готовність. 5. Відстежувати поведінку, а не лише враження Разом із задоволеністю варто фіксувати виконані зобов’язання, справедливість доступу, кількість і якість спільних рішень, розв’язання скарг, конфлікти та повторні ініціативи. Відгуки слід збирати також від тих, хто відмовився від участі, якщо це безпечно й добровільно. 6. Коригувати процес і оцінювати віддалені наслідки Якщо виникає тиск, посилюється ворожість або виявляються приховані загрози, програму змінюють або зупиняють. Після завершення оцінюють, чи збереглася співпраця, як змінилися правила установ, чи виникли нові горизонтальні зв’язки і чи не посилилася нерівність між спільнотами. Мирна співпраця в українських громадах під час війни та відновлення Повномасштабне російське вторгнення створило додаткові виклики для українських громад: вимушене переміщення, нерівномірне навантаження на інфраструктуру, втрату житла й роботи, загрози безпеці, потребу у відновленні послуг та підтримці людей з різним досвідом війни. У цьому контексті мирна міжгрупова співпраця стосується передусім взаємодії українських спільнот, органів самоврядування, громадських об’єднань і професійних команд для розв’язання спільних завдань. Дослідження Програми розвитку ООН на основі індексів reSCORE і SCORE розглядають горизонтальні відносини між людьми та групами й вертикальні відносини з інституціями. Звіт reSCORE 2024 описує зміни суспільної згуртованості в умовах російської війни та пов’язує аналіз із міжгруповими відносинами, громадянською участю і співпрацею в громадах (UNDP, 2024). Мешканці громад і внутрішньо переміщені люди Спільна робота може стосуватися доступу до освіти, адміністративних послуг, житла, місць для дітей або громадської інфраструктури. Важливо враховувати потреби людей, які давно проживають у громаді, та тих, хто перемістився через війну, не створюючи конкурсу на «більше право» на допомогу. Прозорі критерії доступу, участь у визначенні пріоритетів і пояснення бюджетних обмежень здатні зменшувати напруження. Деокуповані й постраждалі громади Відновлення спільної роботи після окупації потребує особливо ретельного розрізнення безпекових, правових і психологічних завдань. Необхідні перевірені процедури захисту, недопущення стигматизації, захист приватності й доступ до правової допомоги. Різний досвід виживання в умовах окупації сам по собі не дозволяє приписувати конкретній людині провину чи психологічний стан. Спільні господарські ініціативи можливі за умов, коли учасники почуваються захищеними і мають право відмовитися. Вони не замінюють документування злочинів, правосуддя, компенсацій та інших механізмів відповідальності. Взаємодія громадських організацій, фахівців та місцевої влади Тут предметом співпраці можуть бути спільні протоколи перенаправлення людей до послуг, координація допомоги, відновлення доступності, інформаційна підтримка та участь мешканців у плануванні. Довіра до інституцій залежить від реальної якості послуг, зрозумілих процедур та відповідальності посадових осіб. Її не відновлює одна комунікаційна кампанія. Для всіх трьох ситуацій корисний принцип: визначити реальну проблему, забезпечити права й безпеку, організувати добровільну взаємозалежність у роботі та оцінити результат для різних груп. Українські дані слід інтерпретувати за конкретною територією, періодом та методикою збору, а не переносити показник одного опитування на кожну громаду країни. Як оцінити, чи співпраця справді працює Оцінювання має починатися до запуску проєкту. Команда визначає бажані зміни, початкові показники й можливі небажані наслідки. Для доказової перевірки ефективності, коли це можливо та етично прийнятно, використовують порівняльні групи, відкладені вимірювання й прозоре документування методів. Спостережувані поліпшення можуть залежати від попередньої готовності учасників, зовнішніх подій або відбору в програму. Рівень учасника Доречно вимірювати сприйняття загрози, готовність до добровільної співпраці, міжгрупову тривогу, досвід дискримінації та відчуття безпеки. Окремо фіксують, чи могла людина вільно відмовитися та подати скаргу. Рівень взаємодії Оцінюють кількість виконаних спільних завдань, рівномірність внесків, якість прийняття рішень, частоту порушень, здатність конструктивно вирішувати суперечки та повторність співробітництва. Соціально бажані відповіді в анкетах перевіряють поведінковими й адміністративними даними, коли це дозволяє етика. Рівень громади та інституцій Вивчають доступ до ресурсів і послуг, представництво, горизонтальні зв’язки, довіру до процедур, реакцію установ на скарги та зміни нерівності. Окремо з’ясовують, чи вплинули результати проєкту на людей, які в ньому безпосередньо не брали участі. Безпека та небажані наслідки Потрібно фіксувати погрози, стигматизацію, розкриття конфіденційної інформації, втрату ресурсів однією зі спільнот, тиск до прощення та відчуття виключення. Позитивні середні показники не приховують можливу шкоду для менш представлених груп. Вивчення небажаних наслідків є повноцінною частиною оцінювання. Огляди втручань застерігають від переходу від короткочасного поліпшення установок до висновку про тривалу зміну суспільних відносин без достатніх даних (Paluck та ін., 2021; Čehajić-Clancy і Halperin, 2024). Поширені запитання Чи обов’язково групи мають довіряти одна одній до початку співпраці? Повна довіра не є обов’язковою початковою умовою. Для обмеженої співпраці достатньо передбачуваних правил, прийнятного ризику, перевірюваних зобов’язань і можливості захистити власні інтереси. За успішної взаємодії довіра може зростати поступово. Коли існує безпосередня загроза, пріоритетом залишається безпека. Чи справді спільна мета зменшує ворожнечу? Спільна мета може сприяти зниженню ворожості, якщо її досягнення потребує реальної кооперації та взаємодія організована справедливо. Історичні експерименти й сучасні польові дослідження підтверджують потенціал такого механізму, але результати залежать від умов, і зменшення упереджень не завжди поширюється на всю спільноту. Чи можна співпрацювати без примирення та прощення? Так. Люди й громади можуть разом розв’язувати практичне завдання без вимоги прощати заподіяну шкоду або відмовлятися від правових вимог. Співпраця, довіра, прощення та примирення мають різні зміст і передумови. Чому просте знайомство представників різних груп іноді погіршує ставлення? Негативний контакт може зміцнювати очікування ворожості, особливо коли учасники стикаються з приниженням, дискримінацією, конкуренцією або загрозою. Метааналізи підтверджують, що несприятливий досвід іноді має сильніший вплив, ніж позитивний. Тому важливо проєктувати якість і безпеку взаємодії. Чи працюють короткі спільні заходи? Окремі короткі заходи можуть сприяти знайомству чи зміні безпосереднього враження. Докази тривалого впливу на міжгрупові відносини значно обмеженіші. Для серйозних суспільних висновків потрібне подальше вимірювання поведінки, стійкості зв’язків і впливу на громаду. Чи потрібно залучати до діалогу постраждалих від насильства? Лише за їхньої вільної та поінформованої згоди, після належного оцінювання ризиків і з правом припинити участь. Контакт не є моральним обов’язком постраждалої людини. У багатьох ситуаціях безпечнішими є окремі консультації або опосередкована участь. Як зрозуміти, що спільний проєкт відтворює нерівність? Ознаками можуть бути одноосібне ухвалення рішень, нерівний доступ до ресурсів, непрозорі критерії відбору, придушення скарг і використання результатів лише в інтересах сильнішої сторони. Потрібні незалежний зворотний зв’язок і готовність змінювати правила, а не тільки звіт про кількість проведених зустрічей. Що найважливіше для українських громад? Безпека, повага до прав постраждалих, справедливий доступ до послуг, участь мешканців у рішеннях, прозорість роботи установ і спільні досяжні завдання. Програми співпраці варто будувати на конкретних потребах громади, відповідно до досвіду війни та безпеки людей. Висновок Мирна співпраця між групами виникає там, де взаємозалежність поєднується з безпекою, добровільністю, дієвими правилами, справедливим представництвом і можливістю виконувати спільні зобов’язання. Емпіричні дослідження підтверджують значення позитивного контакту та кооперативної організації завдань для послаблення частини міжгрупових упереджень. Сучасні огляди водночас показують обмеженість перенесення цих змін на суспільство загалом і ризики негативних контактів. Практична цінність співпраці визначається тим, що вона реально змінює: чи стають люди безпечнішими, чи справедливіше працюють установи, чи виконуються домовленості та чи зберігають постраждалі право на власні рішення. Саме ці результати мають бути критеріями довготривалого миробудування. Пов’язані статті • Соціальна згуртованість: чинники, прояви й вимірювання — суспільні зв’язки, взаємна довіра та їх вимірювання. • Кооперація: що це в психології, як виникає співпраця і від чого вона залежить — загальні механізми взаємодопомоги та спільної діяльності. • Теорія міжгрупового контакту: умови Олпорта, сучасні докази та обмеження — дослідження впливу контактів на упередження. • Експеримент Robbers Cave: як виникає міжгруповий конфлікт і що його зменшує — класичний дослід спільних цілей. • Теорія соціальної ідентичності: Тажфел, Тернер, групи та міжгрупові відносини — групова належність і сприйняття «своїх» та «чужих». • Просоціальна поведінка: чому люди допомагають, діляться, співпрацюють і підтримують інших — індивідуальні передумови допомоги та співпраці. Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання Примирення після конфлікту: умови, процеси та межі Джерела Čehajić-Clancy, S., & Halperin, E. (2024). Advancing research and practice of psychological intergroup interventions. Nature Reviews Psychology, 3, 574–588. https://www.nature.com/articles/s44159-024-00330-z Dixon, J., Tropp, L. R., Durrheim, K., & Tredoux, C. (2010). “Let Them Eat Harmony”: Prejudice-reduction strategies and attitudes of historically disadvantaged groups. Current Directions in Psychological Science, 19(2), 76–80. https://doi.org/10.1177/0963721410363366 Gaertner, S. L., Dovidio, J. F., & Bachman, B. A. (1996). Revisiting the contact hypothesis: The induction of a common ingroup identity. International Journal of Intercultural Relations, 20(3–4), 271–290. https://doi.org/10.1016/0147-1767(96)00019-3 Grady, C., Wolfe, R., Dawop, D., & Inks, L. (2023). How contact can promote societal change amid conflict: An intergroup contact field experiment in Nigeria. Proceedings of the National Academy of Sciences, 120(43), e2304882120. https://doi.org/10.1073/pnas.2304882120 Jin, S., Columbus, S., Van Lange, P. A. M., & Balliet, D. (2024). Conflict, cooperation, and institutional choice. Journal of Experimental Social Psychology, 111, 104566. https://doi.org/10.1016/j.jesp.2023.104566 Lowe, M. (2021). Types of contact: A field experiment on collaborative and adversarial caste integration. American Economic Review, 111(6), 1807–1844. https://doi.org/10.1257/aer.20191780 Lowe, M. (2025). Has intergroup contact delivered? Annual Review of Economics, 17, 321–344. https://doi.org/10.1146/annurev-economics-081324-091109 Paolini, S., Gibbs, M., Sales, B., Anderson, D., & McIntyre, K. (2024). Negativity bias in intergroup contact: Meta-analytical evidence that bad is stronger than good, especially when people have the opportunity and motivation to opt out of contact. Psychological Bulletin, 150(8), 921–964. https://doi.org/10.1037/bul0000439 Paluck, E. L., Porat, R., Clark, C. S., & Green, D. P. (2021). Prejudice reduction: Progress and challenges. Annual Review of Psychology, 72, 533–560. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-071620-030619 Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. https://doi.org/10.1037/0022-3514.90.5.751 Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2008). How does intergroup contact reduce prejudice? Meta-analytic tests of three mediators. European Journal of Social Psychology, 38(6), 922–934. https://doi.org/10.1002/ejsp.504 Sherif, M. (1958). Superordinate goals in the reduction of intergroup conflict. American Journal of Sociology, 63(4), 349–356. https://doi.org/10.1086/222258 United Nations Development Programme. (2024a). Conflict sensitivity enabling social cohesion. https://www.undp.org/iraq/blog/conflict-sensitvity-enabling-social-cohesion United Nations Development Programme. (2024b). Social cohesion in Ukraine: Key trends based on reSCORE 2024. https://www.undp.org/ukraine/publications/social-cohesion-ukraine-key-trends-based-rescore-2024 Van Lange, P. A. M., & Bergmann, P. K. (2026). Human cooperation is strong among individuals but fragile between groups. Nature Reviews Psychology, 5, 546–559. https://www.nature.com/articles/s44159-026-00580-z

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Міжгруповий діалог — це організована, тривала або послідовна взаємодія представників різних соціальних груп, під час якої учасники досліджують власний досвід, розбіжності, нерівність, взаємні уявлення та можливості спільної дії. Його предметом є відносини між групами, а не лише якість розмови між окремими людьми. Добре спроєктований діалог створює умови, за яких люди можуть почути різні свідчення, уточнити причини конфлікту, перевірити стереотипи, назвати завдану шкоду та визначити, чи існують безпечні підстави для співпраці. Огляд досліджень міжгрупового діалогу описує його як структуровану групову практику розвитку міжгрупових відносин, критичного розуміння нерівності та здатності діяти задля суспільних змін. Міжгруповий діалог може об’єднувати мешканців різних районів, приймаючі громади та внутрішньо переміщених людей, покоління, професійні спільноти, релігійні чи культурні групи, представників громадянського суспільства й місцевої влади. Його зміст визначають історія відносин, доступ до ресурсів і рішень, актуальні загрози, права учасників та реальні можливості змін. Діалог особливо потребує уважного проєктування там, де існують насильство, дискримінація або істотна нерівність влади. Огляд Чегаїч-Кленсі та Галперіна наголошує на необхідності пристосовувати міжгрупові втручання до конкретних конфліктів, груп і обставин. Що таке міжгруповий діалог у психології У соціальній психології міжгруповий діалог належить до практик цілеспрямованої зміни міжгрупових відносин. Він поєднує спілкування, рефлексію, дослідження соціальних позицій і, за належних умов, спільне розв’язання проблем. Учасники говорять від власного імені, але їхні переживання розглядають також у контексті групової належності, усталених норм, історичних подій та інституційних рішень. Університетська традиція міжгрупового діалогу розвивала три взаємопов’язані цілі: усвідомлення соціальних відмінностей і нерівності, створення стосунків через межі груп та розвиток спроможності діяти для суспільної справедливості. Це засвідчують Нагда та Гурін і узагальнення дослідницької програми міжгрупового діалогу. В інших середовищах, зокрема у громадах, конкретними цілями можуть ставати зменшення напруги, участь у рішеннях, вироблення правил співжиття або відновлення безпечних каналів зв’язку. Науковий статус поняття подвійний: міжгруповий діалог є предметом емпіричних досліджень і назвою сімейства практичних програм. Єдиного міжнародного протоколу, який однаково підходив би всім суспільствам, немає. Дессель і Рогге у своєму огляді показали різноманітність цілей і способів оцінювання таких програм; Франтелл, Майлз і Руве описали подальші дослідження результатів, процесів та фасилітації. Чим діалог відрізняється від дебатів, переговорів, медіації та міжгрупового контакту Дебати зазвичай організовані навколо аргументів і їх публічного зіставлення. Міжгруповий діалог досліджує, як формуються самі позиції, які досвіди та відносини влади за ними стоять і що учасники починають розуміти після взаємного слухання. У ньому можуть існувати принципові незгоди без потреби визначати переможця. Переговори спрямовані на узгодження інтересів і можливе укладення конкретної домовленості. Діалог іноді передує переговорам, іноді супроводжує їх, а іноді завершується яснішим розумінням проблеми без спільного рішення. Медіація передбачає окрему процедуру сприяння врегулюванню спору за участю посередника; фасилітатор діалогу працює насамперед із якістю та безпекою групового процесу. Міжгруповий контакт охоплює ширший клас зустрічей і взаємодій між представниками груп. Спільне навчання, робота чи волонтерство можуть бути контактом без спеціально створеного простору рефлексії. Діалог має виразну структуру та увагу до розбіжностей, суспільних причин конфлікту й можливостей спільної дії. Наукову базу загальних контактних ефектів розкриває метааналіз Петтігрю та Тропп; розгорнутий виклад теорії є також у статті «Теорія міжгрупового контакту». Примирення є ширшим процесом суспільної трансформації відносин після ворожнечі або насильства. Воно може включати правосуддя, встановлення фактів, відшкодування, гарантії неповторення, політичні рішення та поступове відновлення відносин. Діалог становить один із можливих інструментів цього процесу, а його проведення не засвідчує, що примирення вже відбулося. Для чого проводять міжгруповий діалог Взаємне розуміння та уточнення уявлень Учасники отримують можливість дізнатися, як інші інтерпретують події, рішення та ризики, і перевірити власні припущення. Це може зменшувати тривогу перед взаємодією та сприяти прийняттю перспективи іншої групи. Метааналітичне дослідження Петтігрю та Тропп про механізми контакту вказує на роль зниження тривоги й розвитку емпатії; зростання обсягу знань саме по собі виявляється слабшим поясненням змін. Визнання відмінностей, нерівності та завданої шкоди Для змістовного діалогу важливо, щоб структурні розбіжності були видимими. Представники груп із різним доступом до влади можуть по-різному визначати головну проблему: для одних це особисті стереотипи, для інших — дискримінація, відсутність голосу в ухваленні рішень або небезпека. Дослідження Сагуй та колег показало, що учасники з менш впливових груп частіше прагнули говорити про владу, тоді як учасники з привілейованіших позицій частіше віддавали перевагу розмові про спільне. Визнання шкоди означає, що у процесі можна назвати відповідальність, наслідки порушень і потреби постраждалих. Воно не потребує від постраждалих прощення або згоди на контакт. Психологічна якість процесу залежить від того, чи можуть люди відкрито говорити про свої права та кордони. Безпечна співпраця і вплив на спільні рішення Діалог може допомогти узгодити правила використання спільних просторів, доступу до послуг, роботи громадських установ або розподілу відповідальності. Змістовним результатом іноді є невеликий спільний проєкт чи домовленість про порядок подальших обговорень. Такий підхід відповідає українським практичним матеріалам ОБСЄ про діалог під час місцевих реформ та інструменти колективного ухвалення рішень у громадах. Водночас корисно окремо вимірювати ставлення, поведінку й зміни інституційних процедур. У польовому експерименті Палук у Руанді комунікаційна програма змінювала деякі сприйняті норми й поведінкові прояви, тоді як особисті переконання змінювалися значно менше. Це дослідження стосувалося радіопрограми, а не зустрічей фасилітованого діалогу, тому його значення полягає у розрізненні типів результатів, а не в доведенні ефективності кожної діалогової практики. Психологічні механізми міжгрупового діалогу Перший механізм — переосмислення групових категорій та очікувань. Учасник стикається з конкретною людиною, чий досвід складніший за узагальнений образ групи. Для розуміння категоризації й групового порівняння корисна окрема стаття «Теорія соціальної ідентичності». У міжгруповому діалозі ці процеси розглядають у зв’язку з реальним конфліктом, а не як самостійну загальну теорію ідентичності. Другий механізм — зниження невизначеності та міжгрупової тривоги. Перед зустріччю люди можуть очікувати приниження, несправедливого ставлення або агресії. Передбачуваний порядок розмови, можливість сказати «ні», чіткі правила та захист від образливих дій допомагають зменшувати ці ризики. Однак за умов реального насильства тривога може відображати обґрунтовану небезпеку, яку слід усувати організаційними й захисними заходами, а не переконуванням людини довіряти. Третій механізм — висловлення перспективи та переживання того, що тебе почули. Брюно і Сакс досліджували короткі структуровані взаємодії між учасниками ідеологічних конфліктів, у яких одна людина висловлювала свій досвід, а інша мала точно його переказати. Ця робота показує потенційну вагу можливості бути почутим, особливо там, де одна група традиційно має менше можливостей бути представлена. Четвертий механізм — зміна уявлень про групові норми. Коли учасники бачать, що поважна незгода, визнання помилок та співпраця отримують підтримку, вони можуть інакше оцінювати допустиму поведінку власної спільноти. Але ефект групової зустрічі може не переноситися автоматично на ширше середовище, де діють інші норми, ризики й санкції. П’ятий механізм — усвідомлення структурних причин конфлікту та формування спроможності до дії. Діалог може допомогти перейти від пояснення «вони такі» до аналізу правил, розподілу ресурсів, інституційної практики й історії нерівності. Дослідження контактів і колективної дії показують, що обговорення несправедливості може посилювати готовність підтримувати зміни, але за інших умов приємний контакт може послаблювати вимоги до виправлення нерівності. Цю складність систематизує огляд 134 досліджень контактів і колективної дії. Основні принципи відповідального діалогу Добровільність та інформована участь Людина має заздалегідь знати мету, формат, склад учасників, теми, спосіб використання висловлювань, умови конфіденційності та можливі ризики. Відмова від участі або достроковий вихід не повинні спричиняти санкцій чи втрати доступу до допомоги, роботи, соціальних послуг або представництва. Безпека як постійна умова процесу Безпека охоплює фізичний захист, приватність, цифрові ризики, повагу до меж, доступ до підтримки й порядок реагування на загрозливу поведінку. Домовленість про конфіденційність має реалістичні межі: ведучі повинні чітко пояснити, що вони можуть контролювати, а чого — ні. Учасників не просять публічно описувати пережите насильство, якщо це не становить усвідомленого й добровільного вибору за належних умов. Увага до асиметрії влади та відповідальності Однаковий час висловлювання не створює автоматично рівних можливостей. Впливають службова підлеглість, правовий статус, матеріальна залежність, мова, представництво та ризик відплати. Фасилітатор з’ясовує, хто здатен впливати на порядок денний, хто може публічно говорити без покарання і хто має повноваження виконувати домовленості. Дослідження діалогу про історію між групами з нерівним статусом демонструє, як різні способи фасилітації можуть по-різному відтворювати чи змінювати асиметрію участі. Право на незгоду та відсутність примусу до прощення Результатом якісної розмови може бути чітке формулювання нездоланної на цей момент розбіжності. Учасники мають право засуджувати насильство, вимагати відповідальності, відмовлятися від примирення та зберігати межі. Ввічливість процесу не повинна перетворюватися на вимогу замовчувати факти чи прирівнювати різні форми відповідальності. Представництво та прозорість рішень Організатори пояснюють, кого запросили й чому, які групи лишилися поза процесом і хто відповідатиме за подальші дії. Одна людина не може автоматично говорити від імені всіх переміщених осіб, ветеранів, молоді або мешканців певної території. Зворотний зв’язок і доступна мова допомагають уникати символічної участі, коли людей вислуховують без реального впливу. Етапи міжгрупового діалогу: від аналізу до подальших дій Послідовність нижче узагальнює наукову традицію поетапного міжгрупового діалогу та українські практичні рекомендації. Це орієнтир для проєктування, який адаптують до конкретної групи. Праця про чотириетапну модель міжгрупового діалогу та український посібник ОБСЄ описують споріднену логіку поступового створення умов, обговорення складних тем і переходу до можливих дій. Етап 1. Аналіз ситуації та рішення про доцільність Спочатку визначають предмет розбіжності, історію відносин, ступінь ескалації, чинні загрози та інтереси сторін. Перевіряють, чи може хтось постраждати через сам факт участі; чи мають організатори незалежність; чи існує можливість безпечного виходу; чи здатні установи реагувати на порушення. На цьому етапі можливе рішення відкласти спільну зустріч і спочатку провести окремі консультації або спрямувати ресурси на захист людей. Етап 2. Формулювання мети та добір учасників Питання «що має змінитися після діалогу?» конкретизують: чи очікують кращого взаєморозуміння, спільних правил, встановлення проблем доступу до послуг, рекомендацій владі або створення робочої групи. Визначають критерії участі, ризики відсутності певних голосів, доступність для людей з інвалідністю, мовні й часові потреби, процедури згоди та умови захисту даних. Етап 3. Окрема підготовка й установлення правил Проведення попередніх розмов дає змогу з’ясувати очікування та межі. Організатори обговорюють порядок денний, правило говорити від власного досвіду, можливість зупинки, спосіб реагування на приниження й відповідальність ведучих. Для чутливих тем варто погодити спосіб документування: іноді достатньо анонімних узагальнень без запису особистих історій. Етап 4. Побудова контакту та розуміння різних перспектив На початку зустрічі учасники знайомляться з форматом і говорять про ті частини досвіду, якими готові поділитися. Ведучий підтримує уточнювальні запитання, переказ почутого, розрізнення фактів та інтерпретацій. Ритм розмови має залишати час для осмислення й пауз. Відносно безпечна вступна тема може допомогти, однак не повинна використовуватися для обходу головних питань нерівності або шкоди. Етап 5. Обговорення складних тем, влади та конфлікту Коли достатньо ясні правила і межі, група може перейти до суперечливих історичних наративів, інституційних практик та наслідків рішень. Тут важливо розрізняти переживання, свідчення, перевірені факти й припущення. Фасилітатор стежить за мовою узагальнень, перериваннями, домінуванням, ризиком звинувачення постраждалих та спробами змусити інших до публічного саморозкриття. Етап 6. Уточнення можливих домовленостей Якщо з’являються спільні завдання, учасники визначають дії, відповідальних, ресурси, строки та спосіб перевірки виконання. Якщо домовленостей немає, результатом може стати карта розбіжностей, перелік питань для уповноважених органів або рішення продовжити окрему роботу. Фасилітатор не видає сам факт проведення зустрічі за досягнення згоди. Етап 7. Завершення, підтримка та оцінювання Наприкінці учасникам дають змогу назвати, що виявилося корисним або небезпечним, і зафіксувати, з якими умовами вони погоджуються на подальшу взаємодію. Потрібні процедури реагування на скарги та зворотний зв’язок після зустрічі. Оцінювання має відстежувати безпеку, справедливість участі, реальні домовленості та їх виконання, а не обмежуватися задоволеністю від події. Роль фасилітатора та межі нейтральності Фасилітатор допомагає групі дотримуватися процесу: керує черговістю, уточнює завдання, підтримує різні голоси, помічає асиметрію, пропонує паузи та зупиняє небезпечну поведінку. Для складних міжгрупових ситуацій потрібні компетентності в аналізі конфліктів, конфліктній чутливості, етиці, роботі з груповою динамікою та взаємодії з відповідальними службами. Українська методика підготовки ведучих діалогу ОБСЄ розглядає ці навички як предмет спеціального навчання. Неупередженість щодо права кожного бути вислуханим поєднується з чіткими межами щодо приниження, загроз, дискримінації та виправдання насильства. Професійне ведення розмови вимагає прозорих правил, поваги до встановлених фактів і врахування реальної нерівності. Коли ведучий перебуває у відносинах залежності з однією зі сторін, це потрібно відкрито оцінювати, а за суттєвого конфлікту інтересів — змінювати організацію процесу. Коли діалог може завдати шкоди Наслідки залежать від контексту. Невдала зустріч може посилити образи, закріпити стереотипи, легітимізувати насильницькі наративи, викрити приватні відомості або створити тиск на постраждалих. Огляд Аль Раміа та Г’юстона окремо застерігає від механічного перенесення теорії контакту на відносини нерівних груп. Огляд досліджень контактних втручань у затяжних конфліктах 2025 року показує позитивний середній зв’язок зі ставленнями до інших груп разом із великою неоднорідністю результатів. Ознаками того, що формат потрібно зупинити або переглянути, є загроза фізичній безпеці; примус від роботодавця, державної установи чи впливової групи; вимога пробачити кривдника; відсутність механізму реагування на домагання й погрози; намір використати участь для публічної пропаганди; незахищений запис свідчень; неможливість говорити без ризику переслідування. Присутність людини, яка зазнала насильства, на зустрічі з представниками групи, пов’язаної з насильством, потребує окремого обґрунтування. Ведучі мають заздалегідь оцінити ризик повторного травмування та забезпечити право відмови. Участь у діалозі не повинна бути умовою доступу до відшкодування, правосуддя або суспільного визнання. Можливі також суспільні побічні ефекти. Дослідження контактів і колективної дії виявляють, що позитивні особисті стосунки за певних обставин співіснують зі зменшенням готовності вимагати структурних змін. Тому оцінювання слід пов’язувати з питанням, чи стали видимими проблеми нерівності та чи отримали постраждалі або менш впливові групи більше можливостей діяти. Узагальнювальний огляд описує як мобілізувальні, так і стримувальні ефекти контактів. Що відомо про ефективність: результати й межі доказів Найстійкіші узагальнені висновки стосуються міжгрупового контакту загалом: метааналіз 515 досліджень показав типовий зв’язок контакту зі зниженням упереджень. Цей результат підтримує наукову правдоподібність діалогових втручань, але сам по собі не визначає, яка форма діалогу працює, для кого, у якій фазі конфлікту та з якими побічними наслідками. Специфічні огляди міжгрупового діалогу описують поліпшення розуміння соціальної нерівності, міжгрупових ставлень і навичок критичної комунікації в частині досліджених програм, проте звертають увагу на різні методики, складність причинного висновку та потребу в довготривалому спостереженні. Це відображено у працях Дессель і Рогге та Франтелл і колег. Метааналіз 69 напрямів втручань у польових експериментах із 24 378 учасниками виявив середній позитивний ефект щодо упереджень, але з дуже високою неоднорідністю: ефект окремого втручання може суттєво відрізнятися. Це дослідження охоплювало різні способи зниження упереджень, а не виключно діалогові зустрічі. У великому огляді експериментів зі зниження упереджень дослідники відзначили обмеженість відомостей про довгострокові наслідки багатьох коротких втручань. Отже, оцінка після однієї приємної зустрічі не дає підстав говорити про стійке примирення або зміну суспільних відносин. Для затяжних конфліктів дані особливо залежать від фази насильства, взаємної безпеки та реального статусу груп. Метааналіз 2025 року охопив 38 публікацій і 57 вибірок, зафіксувавши середнє поліпшення ставлення до зовнішньої групи після контактних втручань, але з високою статистичною неоднорідністю. Дані про діалог у конкретних українських громадах слід збирати окремо, а міжнародні ефекти не переносити на них автоматично. Як оцінювати якість програми міжгрупового діалогу Перед початком програми варто записати її причинну логіку: яку проблему вона має змінити, через який механізм, для яких груп і за яких умов. Потім визначити базові показники, спосіб порівняння й час повторного вимірювання. Якщо мета — зменшення небезпечних інцидентів, опитування про задоволеність буде недостатнім показником. Якщо мета — представництво у рішеннях, потрібно вимірювати реальний вплив на порядок денний і виконання ухвалених дій. Корисно розділяти п’ять груп результатів. Перша — безпека процесу: скарги, порушення конфіденційності, відмови, неприйнятні ситуації. Друга — якість участі: різноманіття голосів, можливість говорити, відчуття справедливого ставлення. Третя — психологічні зміни: тривога, упередження, довіра, готовність слухати. Четверта — поведінкові результати: співпраця, участь у рішеннях, виконання домовленостей. П’ята — інституційні наслідки: зміни процедур, розподіл ресурсів, доступ до послуг і механізми захисту. Збираючи дані, організатори повинні враховувати добровільність участі, вплив відбору мотивованих людей та можливість давати соціально бажані відповіді. Порівняльні групи, повторні вимірювання й незалежне оцінювання посилюють надійність висновків, але вибір дизайну залежить від етики й доступності даних. Для українських практиків безпосередньо релевантна «Методика оцінювання фасилітованого діалогу» ОБСЄ 2026 року, яка пропонує інструменти оцінювання процесу, первинних результатів та впливу. Міжгруповий діалог в Україні під час війни та відновлення Російська агресія проти України має визначений міжнародно-правовий контекст. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 «Агресія проти України» від 2 березня 2022 року засудила агресію Російської Федерації. Психологічні підходи до діалогу не змінюють відповідальності за воєнне насильство й не створюють обов’язку для постраждалих спілкуватися з його виконавцями чи виправдовувачами. В Україні доцільність діалогу часто виникає всередині громад, де люди мають різний досвід переміщення, втрат, служби, тривалої відсутності, повернення чи доступу до допомоги. Це можуть бути взаємини між місцевими жителями й переселенцями, представниками різних поколінь, комунальними службами, волонтерськими організаціями, ветеранами та органами місцевої влади. Важливо обирати точну тему, а не наділяти людей стереотипними характеристиками за належністю до цих груп. Під час триваючих загроз першими стоять безпека, захист прав і можливість отримати допомогу. Діалог може стосуватися локальних правил, доступу до послуг або умов взаємодії, проте не замінює правоохоронних процедур, соціального захисту, медичної допомоги та правосуддя. У практичних рекомендаціях ОБСЄ для спілкування в громадах під час війни увагу приділено труднощам комунікації за воєнного стресу і потребам громад, які приймають переміщених людей. Українські практики вже мають локальну методологічну основу. Посібник Програми розвитку ООН «Самофасилітація безпеки у громаді» описує кроки самоорганізації та колективного планування безпечного середовища. Посібник ОБСЄ «Як, коли, де працює діалог?» пропонує інструменти аналізу конфлікту та організації зустрічей. Це практичні джерела для проєктування; їх наявність не є окремим причинним доказом ефективності всіх застосувань. Для деокупованих і прифронтових громад потрібен окремий аналіз безпекових загроз, прав постраждалих, ризику стигматизації, доступності захищених приміщень і каналів комунікації. Рішення щодо зустрічей приймають за актуальними умовами, з урахуванням безпеки учасників та інституційної спроможності громади. Там, де потрібні юридичні рішення, розслідування чи відшкодування, ці процеси мають власну відповідальність і правила. Приклад: діалог між переселенцями та приймаючою громадою Уявімо громаду, де зростає напруга довкола використання комунального простору. Частина жителів вважає, що нові мешканці отримують непропорційні переваги; переміщені люди повідомляють про брак доступної інформації та відчуття виключення. Організатори спочатку перевіряють фактичні правила користування простором, бюджетні обмеження, доступність приміщення та можливі випадки дискримінації. Потім вони окремо консультуються з групами, пояснюють добровільність і межі діалогу та формують чітке запитання: як зробити розподіл часу й доступ до простору прозорими? На зустрічі учасники можуть описати труднощі, порівняти очікування з перевіреними даними, запропонувати критерії користування й визначити, хто відповідає за їх публікацію. Після цього організатори перевіряють, чи правила справді змінилися й чи стали доступнішими. У цьому прикладі діалог має визначений предмет, реальні повноваження й вимірюваний результат. Якщо ж проблема пов’язана з неправомірною відмовою у послузі, необхідні також офіційне звернення, правовий захист і відповідальність установи. Поширені запитання Чи завжди міжгруповий діалог зменшує ворожість? Ефективність залежить від складу групи, безпеки, способу ведення, нерівності статусу, тривалості програми та суспільного контексту. Дослідження контактних і діалогових практик показують перспективні результати разом із суттєвою неоднорідністю. У деяких обставинах погано організований контакт поглиблює ворожість. Чи потрібно учасникам погоджуватися одне з одним? Підсумком може стати ясніше розуміння незгоди, визнання меж або домовленість про наступний крок без узгодження всіх поглядів. Справедливі процедури, безпека та можливість висловитися часто важливіші за зовнішню демонстрацію одностайності. Чи можна організовувати діалог під час війни? Можна розглядати конкретні формати співпраці всередині безпечніших громад або між установами й громадянами, оцінюючи актуальні загрози. Діалог під час триваючого насильства потребує посиленої конфліктної чутливості, захисту даних і свободи відмовитися. Заклики до безумовного примирення під час агресії не випливають із психологічної науки. Чи повинен постраждалий розповідати свою історію? Ні. Участь і саморозкриття добровільні. Людина визначає, про що готова говорити, кому й за яких умов. Право мовчати, вийти та отримати допомогу має бути реальним. Скільки зустрічей потрібно для результату? Універсальної тривалості немає. Окрема зустріч може допомогти уточнити проблему, а складні зміни довіри, поведінки й інституційних відносин потребують послідовної роботи та оцінювання. Кількість зустрічей визначають метою, ризиками і тим, чи відбуваються конкретні зміни поза кімнатою діалогу. Хто може бути фасилітатором? Фасилітатором може бути підготовлений спеціаліст із ведення групових процесів, який уміє аналізувати конфлікт, працювати з нерівністю голосів, захищати добровільність і реагувати на загрози. Високоризикові діалоги вимагають спеціальної підготовки, командної підтримки та прозорого розподілу відповідальності. Як зрозуміти, що діалог допоміг? Оцінюють визначені заздалегідь показники: безпеку, якість участі, зміни ставлення, поведінку, виконання домовленостей та інституційні рішення. Одних позитивних відгуків одразу після зустрічі недостатньо для висновку про довготривалий суспільний ефект. Висновок Міжгруповий діалог — інструмент дослідження та зміни відносин між соціальними групами через організовану взаємодію, критичне осмислення різних позицій і можливу спільну дію. Його якість визначають ясна мета, добровільність, повага до прав, врахування асиметрії влади, захист людей, підготовлена фасилітація та перевірюваність результатів. Там, де існують насильство й порушення прав, діалог набуває сенсу лише у зв’язку з безпекою, відповідальністю та практичними можливостями змін. Пов’язані статті Теорія міжгрупового контакту: умови Олпорта, сучасні докази та обмеження — загальна наукова основа досліджень взаємодії між групами. Теорія соціальної ідентичності: Тажфел, Тернер, групи та міжгрупові відносини — механізми групової належності, категоризації та порівняння. Емпатичний діалог: що це та як його вести — навички уважної міжособистісної розмови, що можуть підтримувати груповий процес. Відновна справедливість: психологія відповідальності, шкоди, діалогу і відновлення після порушення — окремий підхід до відповідальності, потреб постраждалих і відшкодування. Громадянська освіта дорослих: участь, діалог і критичне мислення — розвиток громадянських компетентностей і участі в рішеннях. Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання Моральне виправдання міжгрупового насильства: механізми та ризики Контакти між групами після насильства: готовність та ризики Фасилітований діалог у громаді: як організувати безпечний процес Діалог після масового насильства: ризики повторної травматизації Деескалація міжгрупового конфлікту: методи та умови безпеки Добровільність і згода в діалогових програмах для постраждалих Джерела Al Ramiah, A., & Hewstone, M. (2013). Intergroup contact as a tool for reducing, resolving, and preventing intergroup conflict: Evidence, limitations, and potential. American Psychologist, 68(7), 527–542. https://doi.org/10.1037/a0032603. Bruneau, E. G., & Saxe, R. (2012). The power of being heard: The benefits of perspective-giving in the context of intergroup conflict. Journal of Experimental Social Psychology, 48(4), 855–866. https://doi.org/10.1016/j.jesp.2012.02.017. Čehajić-Clancy, S., & Halperin, E. (2024). Advancing research and practice of psychological intergroup interventions. Nature Reviews Psychology, 3, 574–588. https://doi.org/10.1038/s44159-024-00330-z. Cocco, V. M., Vezzali, L., Stathi, S., Di Bernardo, G. A., & Dovidio, J. F. (2024). Mobilizing or Sedative Effects? A Narrative Review of the Association Between Intergroup Contact and Collective Action Among Advantaged and Disadvantaged Groups. Personality and Social Psychology Review, 28(2), 119–180. https://doi.org/10.1177/10888683231203141. Dessel, A., & Rogge, M. E. (2008). Evaluation of intergroup dialogue: A review of the empirical literature. Conflict Resolution Quarterly, 26(2), 199–238. https://doi.org/10.1002/crq.230. Frantell, K. A., Miles, J. R., & Ruwe, A. M. (2019). Intergroup dialogue: A review of recent empirical research and its implications for research and practice. Small Group Research, 50(5). https://doi.org/10.1177/1046496419835923. Geppert, R., et al. (2025). Meeting the other: Changing attitudes despite intractable conflicts—A meta-analysis. Journal of Applied Social Psychology. https://doi.org/10.1111/jasp.13090. Hammack, P. L., & Pilecki, A. (2015). Power in History: Contrasting Theoretical Approaches to Intergroup Dialogue. Journal of Social Issues, 71(2), 371–385. https://doi.org/10.1111/josi.12116. Hsieh, W., Faulkner, N., & Wickes, R. (2022). What reduces prejudice in the real world? A meta-analysis of prejudice reduction field experiments. British Journal of Social Psychology. https://doi.org/10.1111/bjso.12509. Nagda, B. A., & Gurin, P. (2007). Intergroup dialogue: A critical-dialogic approach to learning about difference, inequality, and social justice. New Directions for Teaching and Learning, 2007(111), 35–45. https://doi.org/10.1002/tl.284. Nagda, B. A., Yeakley, A., Gurin, P., & Sorensen, N. (2012). Intergroup Dialogue: A Critical-Dialogic Model for Conflict Engagement. In L. R. Tropp (Ed.), The Oxford Handbook of Intergroup Conflict (pp. 210–228). Oxford University Press. https://doi.org/10.1093/oxfordhb/9780199747672.013.0013. Paluck, E. L. (2009). Reducing intergroup prejudice and conflict using the media: A field experiment in Rwanda. Journal of Personality and Social Psychology, 96(3), 574–587. https://doi.org/10.1037/a0011989. Paluck, E. L., Porat, R., Clark, C. S., & Green, D. P. (2021). Prejudice reduction: Progress and challenges. Annual Review of Psychology, 72, 533–560. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-071620-030619. Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. https://doi.org/10.1037/0022-3514.90.5.751. Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2008). How does intergroup contact reduce prejudice? Meta-analytic tests of three mediators. European Journal of Social Psychology, 38(6), 922–934. https://doi.org/10.1002/ejsp.504. Saguy, T., & Reifen-Tagar, M. (2022). The social psychological roots of violent intergroup conflict. Nature Reviews Psychology, 1, 577–589. https://www.nature.com/articles/s44159-022-00083-7. Saguy, T., Dovidio, J. F., & Pratto, F. (2008). Beyond contact: intergroup contact in the context of power relations. Personality and Social Psychology Bulletin, 34(3), 432–445. https://doi.org/10.1177/0146167207311200. Zúñiga, X., Nagda, B. A., Chesler, M., & Cytron-Walker, A. (2007). Intergroup Dialogues in Higher Education: Meaningful Learning About Social Justice. ASHE Higher Education Report, 32(4), 1–128. https://eric.ed.gov/?id=EJ791633. Генеральна Асамблея ООН. (2022). Aggression against Ukraine. Resolution A/RES/ES-11/1. https://digitallibrary.un.org/record/3965290/. Організація з безпеки і співробітництва в Європі. (2019). Як, коли, де працює діалог? Практичний посібник. https://www.osce.org/uk/node/422822. Організація з безпеки і співробітництва в Європі. (2020). Methodology manual for trainers of the training “How to Effectively Plan and Conduct Dialogue”. https://www.osce.org/project-coordinator-in-ukraine/452803. Організація з безпеки і співробітництва в Європі. (2022). Communication in Communities in the State of War: Practical Tips and Advice on Conflict-Management. https://www.osce.org/project-coordinator-in-ukraine/514270. Організація з безпеки і співробітництва в Європі. (2026). Методика оцінювання фасилітованого діалогу. https://www.osce.org/uk/osce-secretariat-exb-support-programme-ukraine/662842. Програма розвитку ООН. (2021). Самофасилітація безпеки у громаді. https://www.undp.org/uk/ukraine/publications/samofasylitatsiya-bezpeky-u-hromadi.

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Справедливість і примирення після насильства пов’язані через визнання завданої шкоди, відповідальність за неї, відновлення прав і створення умов, за яких люди та спільноти можуть знову почуватися в безпеці. Справедливість визначає, як суспільство встановлює факти, захищає права постраждалих, притягає винних до відповідальності та відшкодовує шкоду. Примирення стосується довготривалих змін у міжгрупових відносинах: зменшення загрози, відновлення передбачуваної співпраці, появи підстав для довіри та здатності співіснувати без повторення насильства. Ці процеси можуть підтримувати один одного, але розвиваються різними шляхами й у різному темпі. Судове рішення саме собою не повертає довіри, а відновлення співпраці в громаді не усуває правових вимог до відповідальності. Постраждала людина може домагатися справедливості, зберігати дистанцію з кривдником і відмовлятися від примирення. Її рішення залишається правом, а не моральним обов’язком. Сучасні дослідження міжгрупового примирення розглядають разом інституційні та соціально-емоційні процеси, залишаючи місце для їхніх різних результатів (Nadler & Shnabel, 2015). Що означають справедливість і примирення після насильства У контексті масового, політичного, міжгрупового або воєнного насильства справедливість охоплює встановлення правди, доступ до ефективних засобів правового захисту, належні процедури, відповідальність осіб, які вчинили порушення, відшкодування матеріальної та нематеріальної шкоди, а також запобігання новим порушенням. У міжнародних стандартах право постраждалих на засоби захисту й відшкодування належить до самостійних зобов’язань, не залежних від їхньої готовності пробачити (Генеральна Асамблея ООН, 2005). Примирення у психології миру описує можливу зміну стосунків між групами після ворожнечі чи насильства. Його ознаками можуть бути менша готовність до помсти, зниження страху перед повторним нападом, визнання прав іншої людини, співпраця щодо спільних завдань та поступове зростання довіри до правил і установ. Зміна відносин може відбуватися без особистої близькості або зустрічі з тими, хто вчинив насильство. Психологічні моделі розрізняють інструментальну складову — безпеку, гарантії, розподіл ресурсів — і соціально-емоційну складову, пов’язану з визнанням, статусом і груповою ідентичністю (Nadler & Shnabel, 2015). П’ять різних результатів, які часто змішують Припинення насильства означає припинення нападів і загроз. Воно є першочерговою умовою захисту, але ще не показує, що шкоду визнано й відшкодовано. Справедливість означає незалежне встановлення фактів, законну відповідальність, рівні процесуальні гарантії та дієві засоби захисту постраждалих. Відновлення означає повернення прав, житла, ресурсів, послуг, соціальних можливостей та, наскільки можливо, людської гідності й контролю над власним життям. Примирення означає можливу зміну міжгрупових відносин у напрямі безпечного співіснування. Воно не передбачає спільного бачення минулого з кожного питання. Прощення є особистим або колективно висловленим ставленням до завданої шкоди. Його психологічні передумови відрізняються, а вимога пробачення не входить до визначення справедливості. Систематичний огляд досліджень у контекстах збройних конфліктів виявив різноманітність чинників готовності пробачити та істотну неоднорідність контекстів (Turizo-Palencia et al., 2026). Як справедливість може створювати передумови для примирення Зв’язок між ними доцільно розуміти як сукупність психологічних механізмів, що діють через досвід окремої людини, групові уявлення та роботу інституцій. Кожен механізм має власні умови успіху, тому відсутність одного з них може обмежити результати інших. Визнання шкоди повертає постраждалим право на власну історію Коли насильство заперечують, применшують або перекладають відповідальність на постраждалих, до безпосередньої втрати додається суспільний досвід знецінення. Публічне встановлення фактів, юридичне визнання порушень, доступ до архівів та уважне документування можуть протидіяти цьому досвіду. Для людини важливим буває саме те, що її свідчення розглядають серйозно, а порушення називають своїм іменем. Визнання не вимагає, щоб людина публічно розповідала про пережите. Постраждалі мають різні потреби щодо видимості, приватності та участі. Публічне свідчення без належної підготовки й подальшої підтримки може посилювати напруження. Систематичний огляд наслідків мирних і примирювальних втручань для психічного здоров’я зафіксував як можливі позитивні ефекти програм підтримки, так і ризики дистресу в окремих форматах роботи з правдою та примиренням (García Durán et al., 2026). Відповідальність змінює очікування щодо майбутньої поведінки Правдоподібна перспектива розслідування, справедливого суду та виконання рішення сигналізує, що тяжкі порушення мають наслідки. Вона також показує, чи здатні установи захищати людей незалежно від їхнього статусу та належності до групи. Це важливо для формування обґрунтованої інституційної довіри. Водночас психологічні очікування не є гарантією: затягнуті провадження, непрозорі рішення, вибіркове переслідування та публічні обіцянки без виконання можуть зміцнювати недовіру. До того ж юридична відповідальність конкретних осіб потребує індивідуалізованого доведення; колективна належність не замінює встановлення особистої відповідальності. Процедурна справедливість повертає голос і контроль Люди оцінюють не тільки результат провадження, а й спосіб ухвалення рішення. Право бути почутими, зрозумілі правила, нейтральність, можливість оскарження, поважне ставлення та пояснення рішень можуть зміцнювати сприйняття легітимності інституцій. Однак психологічний ефект процедури не виправляє незаконного або несправедливого рішення по суті. Про природу цього процесу окремо йдеться у статті «Процедурна справедливість». У випадках масового насильства потреби постраждалих відрізняються. Одні прагнуть особисто брати участь у слуханнях, інші потребують представництва, доступної інформації або захищеного способу надати свідчення. Рівність прав передбачає різні безпечні форми участі, а не однаковий обов’язок виступати публічно. Відшкодування має матеріальне й символічне значення Компенсація, реституція майна, реабілітація, відновлення документів, підтримка освіти й житла допомагають зменшувати повсякденні наслідки насильства. Відшкодування також виражає публічне визнання того, що шкода справді була заподіяна та породжує відповідальність. У міжнародних принципах відшкодування охоплює кілька форм, серед них реституцію, компенсацію, реабілітацію, сатисфакцію й гарантії неповторення (Генеральна Асамблея ООН, 2005). Матеріальна допомога не здатна повернути загиблих людей або зробити насильство таким, що не відбулося. Її значення полягає у визнанні права на відшкодування й реальному послабленні завданих втрат. Непрозорий розподіл виплат, складність доведення шкоди та відсутність доступних процедур можуть викликати нове почуття несправедливості. У дослідженнях українського контексту це питання розглядають як потребу в участі постраждалих у розробленні та моніторингу програм (Moffett, 2022). Гарантії неповторення створюють основу для реалістичної довіри Після тяжкого насильства обіцянки миру оцінюють крізь запитання про майбутню безпеку. Ефективні суди, реформа небезпечних інституцій, цивільний контроль, захист свідків, перевірені механізми скарг і недопущення повторного захоплення влади особами, причетними до зловживань, можуть робити правила передбачуванішими. Саме зміна реальних умов безпеки дає підстави для поступового оновлення очікувань. Міжнародна рамка перехідного правосуддя об’єднує правду, відповідальність, відшкодування та неповторення як взаємопов’язані складники (Управління Верховного комісара ООН з прав людини, 2022). Чому справедливість іноді підтримує примирення, а іноді виникає напруження Можливий конфлікт між справедливістю та примиренням часто описують як вибір між покаранням і миром. Такий опис спрощує складну систему рішень. Правосуддя може зменшувати безкарність, але його реалізація за певних політичних умов супроводжується ризиками. Водночас домовленість про припинення насильства без механізмів захисту прав може залишити постраждалих без відповіді та створити нові причини недовіри. Для оцінювання важливо розрізняти короткострокову безпеку, довгострокову відповідальність, відчуття справедливості, стабільність суспільних правил і міжгрупові стосунки. Порівняльне дослідження 24 випадків у 19 постконфліктних країнах показало, що зв’язок інструментів перехідного правосуддя із соціальною довірою залежить від їхнього поєднання та суспільного охоплення. Висновки цього спостережного аналізу допомагають формулювати гіпотези, але не встановлюють універсальної причинної формули (Fiedler & Mross, 2023). Коли правосуддя може сприйматися як вибіркове Якщо одна група бачить реальні гарантії законності, а інша — політично мотивоване використання процедур, спільні правила втрачають переконливість. Для запобігання цьому потрібні належні стандарти доказування, незалежний розгляд, прозорі критерії пріоритетності справ і захист прав усіх учасників процесу. Обов’язок встановлювати конкретну вину не означає рівнозначної історичної чи міжнародно-правової відповідальності сторін агресії та захисту. Коли швидкі символічні жести випереджають реальні зміни Публічні вибачення, церемонії та спільні декларації можуть мати значення лише в контексті конкретної відповідальності. Якщо після них тривають погрози, заперечення злочинів або перешкоджання відшкодуванню, символічний акт ризикує стати новим досвідом знецінення. Наукова модель потреб жертв і груп, які завдали шкоди, показує, чому слова про моральність і прийняття мають різну вагу для учасників насильницької історії (Shnabel & Nadler, 2008; Shnabel & Ullrich, 2026). Коли відновлення стосунків пропонують замість відповідальності Посередництво або діалог здатні допомагати з практичними суперечностями в громаді: користуванням ресурсами, доступом до послуг, співпрацею між різними групами мешканців. Але зустріч сторін не є інструментом скасування правових вимог щодо тяжких міжнародних злочинів. Відновні процедури мають іншу сферу застосування, власні критерії безпеки та доказову базу; загальні механізми пояснює стаття «Відновна справедливість». Психологічна модель потреб постраждалих і груп, відповідальних за шкоду Дослідження Нуріт Шнабель та Арі Надлера пропонують модель міжгрупового примирення, у якій досвід насильства порушує різні потреби групової ідентичності. Постраждалі можуть особливо потребувати повернення суб’єктності, контролю, впливу та безпеки. Представники групи, пов’язаної із завданням шкоди, можуть переживати загрозу моральному образу своєї групи й шукати підтвердження своєї здатності бути морально прийнятими. Експериментальні дослідження продемонстрували значення задоволення таких потреб для ставлень до примирення (Shnabel & Nadler, 2008; Shnabel et al., 2009). З цієї моделі випливає практичний висновок: заклик постраждалим виявити співчуття до кривдників може оминути їхню першочергову потребу в безпеці, визнанні та здатності впливати на власне майбутнє. Більш відповідними стають реальні можливості контролювати участь у процедурах, впливати на рішення, отримувати необхідну підтримку та бачити відповідальність за насильство. Розширена теоретична робота підкреслює також зв’язок відновлення групової ідентичності з питаннями рівності й соціальної структури (Shnabel, Ullrich & Nadler, 2023). Це модель можливих психологічних процесів, а не спосіб визначати потреби кожної людини за її належністю до групи. Постраждалі можуть бажати різних форм правосуддя або взагалі уникати контактів із тими, хто завдав шкоди. Учасники однієї спільноти можуть по-різному оцінювати вибачення, компенсацію і публічне встановлення правди. Саме тому індивідуальна згода та право змінити власне рішення важливіші за припущення організаторів про «готовність громади». Що говорять емпіричні дослідження Наукове знання в цій сфері найкраще описує конкретні механізми, відмінності між програмами та межі переносимості результатів. Воно поки не дає підстав стверджувати, що певна послідовність судів, свідчень, виплат або діалогу забезпечить примирення в будь-якій країні. Систематичний огляд 2026 року: користь і психологічні ризики Огляд García Durán та колег, опублікований 2026 року в журналі Conflict and Health, відібрав 15 досліджень із 6360 знайдених записів. Лише два включені дослідження були рандомізованими випробуваннями; шість мали поперечний дизайн, а більшість проводили в африканських країнах. Результати щодо психічного здоров’я були неоднорідними: програми реабілітації, підтримки та певні форми допомоги асоціювалися з позитивними наслідками, а окремі процеси свідчення й примирення — з підвищеним дистресом. Через різні дизайни, короткі періоди спостереження та брак належних порівняльних груп причинні висновки обмежені (García Durán et al., 2026). Психологічний висновок полягає в необхідності оцінювати небажані наслідки програм так само ретельно, як їхні бажані результати. Відновлення суспільних відносин і поліпшення індивідуального психічного стану є окремими показниками: програма може сприяти спільній інфраструктурі чи процедурній участі, водночас бути емоційно виснажливою для окремих постраждалих. Дослідження прощення: впливають контекст, визнання та безпека Систематичний огляд Turizo-Palencia та колег охопив 30 публікацій і 35 досліджень у контекстах збройних конфліктів. Серед чинників готовності пробачити дослідники відзначили визнання шкоди, вибачення, заходи справедливості та гарантії неповторення. Недовіра й тяжкість порушень пов’язувалися з меншою готовністю. Серед обмежень — різні культурні умови й відмінності дослідницьких методів (Turizo-Palencia et al., 2026). Такі результати описують варіативність добровільного прощення, а не норму, якої повинні досягти постраждалі. Відсутність прощення не означає відсутності психологічного відновлення, а суспільство може створювати безпечні правила співіснування незалежно від особистих рішень окремих людей. Дослідження відновного правосуддя: важлива сфера застосування Систематичний огляд досліджень психологічних наслідків відновних практик для потерпілих від злочинів повідомляє про можливі поліпшення окремих показників досвіду постраждалих, водночас звертає увагу на відмінності форматів і досліджень (Nascimento et al., 2023). Це результати щодо конкретних практик і категорій кримінальних правопорушень. Їх не можна автоматично переносити на масові злочини, воєнне насильство або ситуації, де продовжується примус. Соціальна довіра як окремий результат Дослідження перехідного правосуддя в 24 випадках із 19 країн пов’язало вищу соціальну довіру з деякими поєднаннями програм відшкодування, встановлення правди та суспільного відновлення. Дизайн був порівняльно-спостережним, а історичні умови країн різнилися. Тому важливе запитання для окремої громади — які саме елементи програми забезпечують видимий, доступний і тривалий результат, а які лише створюють коротку публічну подію (Fiedler & Mross, 2023). Рівні справедливості: що відбувається з людиною, групою та установами На індивідуальному рівні постраждалим може бути необхідний захищений спосіб звернутися по допомогу, мати інформацію про справу, відновити документи, отримати медичну й соціальну підтримку, вирішити питання житла та зберегти власні межі щодо участі в публічних процесах. На міжгруповому рівні ключовими стають зміни норм: визнання права постраждалої спільноти на безпеку, припинення виправдання насильства, спільні правила співіснування, повага до різних досвідів війни та відповідальне висвітлення минулого. Психологічна довіра зміцнюється через послідовну передбачувану поведінку, а не через одноразову заяву про єдність. На рівні інституцій значення мають незалежність правосуддя, захищені канали скарг, виконання рішень, справедливий доступ до допомоги й можливість перевіряти владу. Інституційна довіра стосується того, чи діятимуть правила для людей різного статусу в аналогічних обставинах. На рівні суспільства перехідне правосуддя поєднує кримінальну відповідальність, установлення правди, відшкодування, пам’ять та реформи. Їх доцільно проєктувати як взаємодоповнювальні механізми, не вимірюючи все єдиним показником «рівень примирення». Такий комплексний підхід окреслено в сучасних аналізах українського випадку (Busol, 2026; Heller, 2026). Безпека, добровільність і право на дистанцію Програми діалогу після насильства потребують окремої оцінки ризику. Формальна згода в умовах залежності від гуманітарної допомоги, місцевої влади, роботодавця чи представника озброєної групи може бути позбавлена реальної свободи вибору. Організатори повинні пояснювати мету й межі процедури, доступні альтернативи, правила конфіденційності, можливість припинити участь та порядок реагування на загрози. У роботі з постраждалими від катувань, сексуального насильства, незаконного позбавлення волі чи переслідування особливого значення набувають захист особистих даних, відсутність примусу до розповіді, доступність спеціалізованої підтримки та недопущення контакту, який може посилити ризик. Потреби людини визначаються її ситуацією та побажаннями, а не припущеннями про обов’язкові етапи «зцілення». Коли насильство триває, ініціативи примирення стикаються з принциповим обмеженням: вимагати довіри до того, хто продовжує загрожувати, означає ігнорувати реальні умови безпеки. Можливі форми місцевої співпраці щодо медичної допомоги, евакуації чи відновлення послуг не є доказом подолання наслідків злочинів. Оцінка користі та шкоди кожного формату залишається необхідною (García Durán et al., 2026). Україна: справедливість під час російської агресії та відновлення громад Російська агресія проти України має визначений міжнародно-правовий контекст. Генеральна Асамблея ООН засудила агресію Російської Федерації та вимагала виведення її військ із території України (Резолюція ES-11/1, 2022). Психологічні моделі міжгрупових відносин не змінюють цієї правової оцінки й не встановлюють симетричної відповідальності держави-агресора та людей, які захищаються від нападу. Український контекст одночасно охоплює кримінальне розслідування воєнних злочинів, пошук зниклих, документування шкоди, відшкодування, підтримку внутрішньо переміщених осіб, повернення людей з окупації, реінтеграцію постраждалих громад і збереження пам’яті. Ці завдання стосуються різних інституцій, часових горизонтів і потреб населення; їх не варто зводити до одного «діалогу про мир». Що повідомляють дослідження українських очікувань У дослідженні суспільних уявлень про справедливість і відповідальність, проведеному наприкінці 2023 року, опитано 4500 дорослих в Україні, зокрема внутрішньо переміщених людей. Респонденти підтримували різні механізми відповідальності, а серед практичних пріоритетів особливо виділяли відшкодування; водночас були помітні розбіжності щодо примирення й ставлення до осіб, пов’язаних з окупацією. Це вимірювання поглядів у певний час, а не універсальна характеристика українського суспільства (Vinck et al., 2024). Дослідження українських правозахисників 2026 року, яке поєднало опитування 244 респондентів, фокус-групи та експертні обговорення, вказало на практичні бар’єри доступу до відшкодування, включно зі складністю підтвердження майнових прав для людей, які втратили документи. Вибірка не є репрезентативною для всього населення, але висвітлює проблеми реалізації прав, які програми відновлення мають враховувати (Українська Гельсінська спілка з прав людини, 2026). Документування шкоди та міжнародний Реєстр збитків Міжнародний Реєстр збитків, завданих агресією Російської Федерації проти України, приймає заяви за відповідними категоріями й забезпечує їх облік у межах визначених правил. Реєстр сам по собі не ухвалює рішень про виплату компенсації. Правила подання, перелік відкритих категорій та доступні електронні способи звернення потрібно перевіряти на офіційному сайті Реєстру. Для конкретної людини це питання реалізації прав, а не вимірювання готовності до примирення. Де можливе відновлення суспільних зв’язків У деокупованій громаді важливими можуть стати прозорі правила доступу до допомоги, захист людей від погроз, індивідуальне розслідування правопорушень, відновлення шкіл і служб, обережне обговорення різних досвідів окупації та переселення. Спільна праця над водопостачанням чи доступністю медичних послуг іноді сприяє співпраці навіть тоді, коли міжособистісна довіра ще низька. Це практичне припущення слід перевіряти в кожній громаді; воно не означає колективного виправдання злочинів або примусу постраждалих до зустрічей з кривдниками. Як розробляти програму, що поєднує справедливість і відновлення відносин Перший етап — визначити, для кого створено програму й який саме вид шкоди вона має допомогти подолати. Потреби сімей зниклих безвісти, людей, які пережили окупацію, внутрішньо переміщених осіб, ветеранів і мешканців громад, що приймають переселенців, можуть перетинатися, але їхні пріоритети не тотожні. Другий етап — забезпечити реальні умови безпечної участі. До них належать незалежні канали звернення, конфіденційність, захист персональних даних, відсутність матеріального покарання за відмову від участі, спеціальні умови доступності та можливість отримати допомогу поза програмою діалогу. Третій етап — визначити зв’язок із відповідальністю. Програма повинна пояснювати, хто документує порушення, куди можна подати заяву, які установи розслідують можливі злочини та які рішення виходять за межі повноважень фасилітаторів. Обговорення в громаді не підміняє слідчих і судових процедур. Четвертий етап — передбачити матеріальні й інституційні результати. Коли зустрічі не супроводжуються жодним виконуваним рішенням, люди можуть втрачати віру в проголошені цілі. Необхідні прозорі критерії розподілу ресурсів, відповідальні установи, строки зворотного зв’язку та механізми скарг. П’ятий етап — оцінювати результати й побічну шкоду. Потрібно окремо вимірювати безпеку, доступ до правосуддя, відчуття впливу, якість послуг, інституційну довіру, готовність до добровільної співпраці й можливі небажані ефекти. Показник кількості зустрічей, виданих сертифікатів або підписаних декларацій нічого не говорить про стійкість результату без належного порівняння. Що саме варто перевіряти під час оцінювання Для безпеки — чи зменшилися конкретні погрози, чи доступні захищені механізми скарг, чи люди можуть відмовитися від участі без санкцій. Для справедливості — чи отримують постраждалі інформацію, доступ до процедур і фактичне виконання рішень; чи не виникають нові бар’єри для вразливих груп. Для відновлення — чи повернулися життєво необхідні послуги, майнові права й матеріальні можливості, чи стало менше невідшкодованих втрат. Для суспільних відносин — чи з’явилася стабільна добровільна співпраця, чи зменшилися дискримінаційні правила, чи довіра підтверджується поведінкою установ. Для психологічної безпеки — чи не зростають тривога й дистрес після публічних свідчень або примусових зустрічей; чи доступні альтернативні способи участі. Систематичний огляд García Durán та колег засвідчує, що оцінювання психічного здоров’я в миробудівних програмах поки має істотні методологічні прогалини (García Durán et al., 2026). Поширені запитання Чи можливе примирення без покарання винних? Окремі люди й громади можуть відновлювати обмежену співпрацю навіть тоді, коли кримінальне провадження триває або доступ до нього обмежений. Проте це не скасовує обов’язків розслідування тяжких порушень, прав постраждалих і потреби в гарантіях безпеки. Формула «примирилися — отже, відповідальність більше не потрібна» суперечить самостійному змісту справедливості (Управління Верховного комісара ООН з прав людини, 2022). Чи повинні постраждалі пробачити для відновлення миру? Ні. Прощення, правосуддя і можливість безпечного співіснування є різними процесами. Людина має право не контактувати з кривдником, не брати участі в символічній церемонії та водночас отримувати захист і відшкодування. Дослідження прощення в умовах збройних конфліктів описують контекстні чинники добровільного рішення, а не моральну вимогу (Turizo-Palencia et al., 2026). Чому після вироку суду довіра може залишатися низькою? Вирок відповідає на питання юридичної відповідальності у конкретній справі. Довіра також залежить від безпеки, виконання рішень, повторюваної поведінки установ, доступу до допомоги та досвіду поваги. Якщо правосуддя не супроводжується змінами повсякденного життя, люди можуть і далі очікувати загрози. Чи достатньо публічного вибачення для примирення? Значення вибачення залежить від визнання конкретної шкоди, готовності взяти відповідальність і подальшого виконання зобов’язань. Воно може стати одним із сигналів змін, але не замінює захисту, законної відповідальності чи репарацій. Експериментальні моделі міжгрупового примирення показують, що різні групи шукають у таких жестах різного психологічного змісту (Shnabel et al., 2009). Чи допомагають комісії правди постраждалим психологічно? Результати неоднорідні. Для частини людей можливість засвідчити пережите й отримати суспільне визнання має цінність; в інших умовах участь може супроводжуватися дистресом. Систематичний огляд 2026 року виявив обмежену кількість якісних досліджень і можливу психологічну шкоду деяких процедур (García Durán et al., 2026). Тому важливі право відмови, захист, підготовка й підтримка після участі. Чим ця тема відрізняється від відновного правосуддя? Відновне правосуддя описує певні підходи до реагування на правопорушення через шкоду, відповідальність, участь та її відшкодування. Психологія справедливості й примирення після масового насильства охоплює ширше коло процесів: міжнародні злочини, перехідне правосуддя, міжгрупову довіру, інституційні гарантії та довготривале суспільне відновлення. Досвід одного формату відновної практики не визначає ефективності всіх заходів після війни. Чи можна оцінювати успішність примирення кількістю спільних заходів? Кількість заходів відображає активність організаторів. Для оцінювання змін потрібні дані про добровільність, безпеку, результати правосуддя, виконані рішення, якість співпраці, відсутність повторного насильства та ризики для учасників. За можливості слід порівнювати показники в часі й враховувати альтернативні пояснення змін. Висновок Справедливість створює умови для можливого примирення через визнання шкоди, відповідальність, право постраждалих на участь, відшкодування й гарантії неповторення. Примирення розвивається там, де ці умови підкріплюються безпекою, послідовними змінами інституцій і добровільною співпрацею. Їхній зв’язок залежить від характеру насильства, влади сторін, доступу до правосуддя та потреб постраждалих. Права людей і відповідальність за злочини діють незалежно від того, чи відбулося прощення і чи з’явилося бажання відновлювати відносини. Пов’язані статті Відновна справедливість: психологія відповідальності, шкоди, діалогу і відновлення після порушення — про добровільні відновні процедури, потреби потерпілих і відповідальність за шкоду. Процедурна справедливість: чому чесність процесу може бути важливою навіть за небажаного результату — про голос учасників, неупередженість і сприйняття легітимності рішень. Справедливість у психології: чому рівність, пропорційність і потреба можуть вести до різних рішень — про базові психологічні моделі оцінювання справедливого результату. Прощення: що це, чим відрізняється від примирення і чому не означає виправдання шкоди — про добровільне особисте рішення та його межі. Відплатна справедливість: чому люди прагнуть пропорційного покарання за завдану шкоду — про відповідальність, санкції й суспільні очікування після порушень. Міжгрупова довіра: як виникає, руйнується і відновлюється Репарації та відшкодування шкоди: психологічне значення Перехідне правосуддя: психологічні виміри довіри та відповідальності Комісії правди: психологічні наслідки свідчень і визнання Гарантії неповторення насильства: психологія суспільної довіри Примирення під час тривалого насильства: безпека та межі Джерела Busol, K. (2026). Myths and ways forward: Transitional justice for Ukraine [представлення дослідницького звіту]. International Center for Transitional Justice. https://www.ictj.org/latest-news/ictj-report-calls-comprehensive-transitional-justice-framework-ukraine Fiedler, C., & Mross, K. (2023). Dealing with the past for a peaceful future? Analysing the effect of transitional justice instruments on trust in postconflict societies. International Journal of Transitional Justice, 17(2), 303–321. https://doi.org/10.1093/ijtj/ijad010 García Durán, M. C., Singh, R., Avendano, M., & Lund, C. (2026). The impacts of peace and conflict resolution interventions on mental health and psychological well-being: A systematic review. Conflict and Health, 20, Article 69. https://doi.org/10.1186/s13031-026-00804-2 Heller, K. J. (2026). Non-criminal transitional justice in Ukraine. Centre for Military Studies, University of Copenhagen. https://cms.polsci.ku.dk/english/publications/non-criminal-transitional-justice-in-ukraine/ Moffett, L. (2022). Reparations options for the war in Ukraine. Reparations, Responsibility & Victimhood in Transitional Societies, Queen’s University Belfast. https://reparations.qub.ac.uk/reparations-options-for-the-war-in-ukraine/ Nadler, A., & Shnabel, N. (2015). Intergroup reconciliation: Instrumental and socio-emotional processes and the needs-based model. European Review of Social Psychology, 26(1), 93–125. https://doi.org/10.1080/10463283.2015.1106712 Nascimento, A. M., Andrade, J., & de Castro Rodrigues, A. (2023). The psychological impact of restorative justice practices on victims of crimes—A systematic review. Trauma, Violence, & Abuse, 24(3), 1929–1947. https://doi.org/10.1177/15248380221082085 Office of the United Nations High Commissioner for Human Rights. (2022). Contemporary perspectives on transitional justice. https://www.ohchr.org/sites/default/files/2023-01/Contemporary-perspectives-SR-Truth-01-2022-User-Friendly.pdf Register of Damage Caused by the Aggression of the Russian Federation against Ukraine. (2026). Frequently asked questions. Council of Europe. https://rd4u.coe.int/en/faq/general Shnabel, N., & Nadler, A. (2008). A needs-based model of reconciliation: Satisfying the differential emotional needs of victim and perpetrator as a key to promoting reconciliation. Journal of Personality and Social Psychology, 94(1), 116–132. https://doi.org/10.1037/0022-3514.94.1.116 Shnabel, N., Nadler, A., Ullrich, J., Dovidio, J. F., & Carmi, D. (2009). Promoting reconciliation through the satisfaction of the emotional needs of victimized and perpetrating group members: The needs-based model of reconciliation. Personality and Social Psychology Bulletin, 35(8), 1021–1030. https://doi.org/10.1177/0146167209336610 Shnabel, N., Ullrich, J., & Nadler, A. (2023). The needs-based model of reconciliation: How identity restoration processes can contribute to more harmonious and equal social relations. Advances in Experimental Social Psychology, 67, 209–276. https://doi.org/10.1016/bs.aesp.2022.11.004 Shnabel, N., & Ullrich, J. (2026). Identity needs in intergroup relations: Between the age of apology and victimhood culture. Annual Review of Psychology, 77, 285–310. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-022625-112840 Turizo-Palencia, Y., Avila Paternina, K. A., De La Hoz Maldonado, A., & Núñez Menco, S. S. (2026). Willingness to forgive in contexts of armed conflict: A systematic review. Acta Psychologica, 266, Article 106764. https://doi.org/10.1016/j.actpsy.2026.106764 Ukrainian Helsinki Human Rights Union. (2026). Survivors at the heart of transitional justice: What UHHRU’s research revealed. https://www.helsinki.org.ua/publications/survivors-at-the-heart-of-transitional-justice-what-uhhru-s-research-revealed/ United Nations General Assembly. (2005). Basic principles and guidelines on the right to a remedy and reparation for victims of gross violations of international human rights law and serious violations of international humanitarian law (A/RES/60/147). https://www.ohchr.org/sites/default/files/2021-08/N0549642.pdf United Nations General Assembly. (2022). Aggression against Ukraine (A/RES/ES-11/1). https://digitallibrary.un.org/record/3965290 Vinck, P., Mysiv, L., Cave, A., Regan, M., McIntosh, S., & Pham, P. (2024). Ukraine justice & accountability survey 2024. Transitional Justice Evaluation Tools. https://transitionaljusticedata.org/en/publications/2024-04-ukraine-survey/

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Примирення під час тривалого насильства — це складний процес зміни міжгрупових відносин за умов, коли загроза життю, примус, переслідування або повторення заподіяної шкоди ще залишаються реальними. У такій ситуації першочергового значення набувають захист людей, зменшення ризику повторного насильства, відповідальність за вчинені дії та можливість постраждалих самостійно визначати, чи брати участь у будь-яких зустрічах. Діалог, контакт і примирення потребують різних передумов та мають різні наслідки. Психологія миру розглядає, як люди й спільноти можуть зменшувати ворожнечу, відновлювати передбачуваність суспільних відносин і створювати умови для співпраці. Водночас дослідження свідчать, що навіть після завершення бойових дій окремі програми примирення здатні поліпшувати громадські зв’язки й водночас погіршувати психологічний стан учасників. Тому під час тривалого насильства вимоги до безпеки особливо високі. Цей висновок спирається на рандомізоване польове дослідження в Сьєрра-Леоне і систематичний огляд 2026 року. Що означає примирення, коли насильство триває У дослідженнях міжгрупових відносин примирення зазвичай охоплює поступове зменшення ворожого сприйняття, визнання завданої шкоди, появу прийнятних правил співіснування, відновлення довіри там, де для неї виникають підстави, та здатність розв’язувати суперечності без насильства. Це багаторівневий процес: особисті рішення, норми спільнот, поведінка організацій та робота інституцій можуть змінюватися з різною швидкістю. Тривале насильство означає ситуацію, у якій заподіяння шкоди чи правдоподібна загроза його продовження структурно впливають на життя групи. Йдеться про активні бойові дії, окупацію, політичне переслідування, систематичне залякування, масові порушення прав або інші форми організованого примусу. Для оцінки конкретної ситуації важливі інтенсивність насильства, можливість безпечного виходу, контроль території та інформації, доступ до захисту й незалежних механізмів відповідальності. Формальне оголошення переговорів або припинення вогню ще не гарантує захищеності окремої людини. Навіть за нижчої інтенсивності бойових дій можуть зберігатися загрози свідкам, насильство проти цивільних, переслідування за ідентичність або залежність від владних структур, пов’язаних із заподіянням шкоди. Саме такі умови потрібно досліджувати перед пропозицією контактних програм, а не лише ставлення учасників до слова «примирення». Мир, припинення насильства, діалог і примирення Припинення безпосереднього насильства створює можливість захистити життя й почати відновлення базових послуг. Стійкий мир потребує також дієвих правил безпеки, правових гарантій, доступу до справедливості, відновлення соціальних зв’язків та можливості врегульовувати нові конфлікти. Діалог є способом спілкування або спільного з’ясування проблем; його результатом іноді стає практична домовленість, а іноді — лише точніше розуміння позицій та ризиків. Примирення стосується глибших змін відносин. Воно може мати різні форми: від мінімально безпечного співіснування без особистої близькості до тривалої співпраці. Прощення є особистим або колективним моральним процесом і не становить обов’язкового критерію успіху програми. Судова відповідальність, репарації та гарантії неповторення насильства зберігають окрему цінність незалежно від того, чи відчуває постраждала людина готовність до примирення. Для індивідуального аспекту дивіться статтю про прощення; для інституційного — матеріали ООН про перехідне правосуддя. Чому безпека передує будь-якій програмі зближення Безпека визначає реальний простір вибору. Людина, яка залежить від потенційного кривдника в питаннях житла, доступу до їжі, пересування, документів або захисту родини, може формально погодитися на зустріч, прагнучи уникнути нових втрат. Така згода потребує перевірки умов її отримання. Організатор має оцінювати безпеку до події, під час неї і після її завершення, зокрема ризики помсти, цифрового стеження, розкриття персональних даних та громадського тиску. Практична межа полягає в тому, що контакт може організовуватися лише за умов, які дозволяють учасникам обирати участь і припиняти її, отримувати незалежну підтримку та не зазнавати покарання за відмову. Якщо ці передумови відсутні, належним завданням стає захист, гуманітарне сприяння, документування шкоди й зменшення ризиків. Основні принципи безпечної допомоги в надзвичайних умовах викладені в настановах Міжвідомчого постійного комітету щодо психічного здоров’я та психосоціальної підтримки. Фізична, соціальна, правова та інформаційна безпека Фізична безпека передбачає захищене місце, контроль доступу, можливість залишити приміщення, незалежний транспорт і план реагування на загрози. В умовах бойових дій має значення безпечність маршруту, доступність укриття та можливість скасувати зустріч без пояснень. Соціальна безпека стосується репутаційних ризиків, стигматизації та реакції власної громади. Публічна участь у діалозі з представниками групи, причетної до насильства, може бути використана проти постраждалих або поставити під загрозу їхніх близьких. Правова безпека вимагає незалежних порад щодо можливих наслідків свідчень, використання записів і передачі даних. Інформаційна безпека включає захист імен, зображень, місцеперебування, маршрутів і контактів. Жоден фасилітатор не має обіцяти абсолютної конфіденційності там, де її неможливо технічно або юридично забезпечити. Людина повинна знати, хто матиме доступ до інформації, за яких обставин її можуть передати й як вимагати видалення матеріалів у межах чинних правил. Це практичне застосування принципів прозорості, вибору й запобігання повторній шкоді, які узагальнює огляд програм підготовки до травмочутливого миробудування. Добровільність має перевірятися протягом усього процесу Інформована згода — це послідовність можливостей обирати. Учасник має розуміти мету, формат, склад групи, передбачені питання, обмеження конфіденційності, потенційні ризики та доступні альтернативи. Доцільно окремо запитувати згоду на участь, фотографування, аудіозапис, цитування і подальший контакт. Відмова від одного елемента не повинна автоматично позбавляти допомоги чи інших прав. Можливість відкликати згоду передбачає зрозумілий спосіб зупинити розмову, залишити програму або перейти до непрямої форми участі. Постраждалі не зобов’язані публічно доводити свої переживання, розкривати подробиці насильства або слухати пояснення людей, які завдали шкоди. Участь посередника може зменшувати окремі ризики, але його нейтральність у веденні процедури не скасовує зобов’язання визнавати встановлені факти насильства й відповідальність. Асиметрія влади змінює психологічний зміст діалогу Дві групи можуть сприймати одна одну як супротивників, однак відмінності у військовій силі, доступі до ресурсів, контролі інформації та можливості застосовувати примус мають вирішальне значення. Якщо одна сторона визначає умови пересування, володіє зброєю або контролює доступ до допомоги, формально рівний час виступів не створює рівності можливостей. Психологічне відчуття безпеки залежить від реального захисту й передбачуваної поведінки інституцій. У міжгрупових дослідженнях показано, що контакт за нерівних умов може мати суперечливі суспільні наслідки. Поліпшення особистого ставлення іноді співіснує зі зниженням готовності домагатися змін у несправедливих структурах. Такі результати описані в дослідженні Becker та співавторів про контакт і колективні дії. Це не універсальний ефект, але вагома підстава оцінювати справедливість і можливість впливати на рішення разом із показниками симпатії між учасниками. Під час російської агресії проти України міжнародно-правове визначення агресії та питання відповідальності не можна замінювати психологічною схемою «обидві сторони повинні зробити однакові кроки». Резолюція Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 засудила агресію Російської Федерації проти України. Відповідно, практики внутрішньоукраїнського відновлення довіри, гуманітарного контакту або взаємодії громад потрібно розробляти з урахуванням характеру заподіяної шкоди та прав постраждалих. Коли «нейтральність» стає способом замовчування шкоди Фасилітатор відповідає за справедливі правила розмови: час виступів, заборону погроз, доступність інформації та зрозумілий порядок ухвалення рішень. Водночас достовірні факти нападу, примусу чи воєнних злочинів зберігають власний статус незалежно від суб’єктивних оцінок учасників. Якщо організатор пропонує «почати з чистого аркуша» шляхом відмови від фактів та вимог справедливості, постраждалі можуть сприйняти програму як додаткове заперечення пережитого. Безпечні правила дозволяють говорити про різні переживання, залишаючи місце для обґрунтованих відмінностей у відповідальності. У цьому контексті корисно розмежовувати визнання людської гідності кожного учасника, встановлення фактів, юридичну відповідальність та рішення про майбутні відносини. Матеріали ООН щодо перехідного правосуддя описують взаємопов’язані механізми правди, справедливості, відшкодування та недопущення повторення порушень. Психологічні механізми тривалого насильства Загроза і захисне сприйняття Тривала загроза впливає на увагу, очікування майбутнього та оцінку намірів інших. Для людей, які зазнали насильства або спостерігають його продовження, недовіра може бути раціональною реакцією на обставини. Тому механічна вимога «знизити страх перед іншою групою» здатна суперечити потребі в безпеці. Психологічна робота має допомагати розрізняти безпосередні й опосередковані ризики, перевіряти інформацію і зберігати можливість обирати власну поведінку. Загальні механізми міжгрупових категоризацій докладніше розглядає теорія соціальної ідентичності. У межах миробудування важливо з’ясувати, які групові норми підтримують насильство, які допускають захист цивільних і хто реально здатний змінювати правила взаємодії. Колективні емоції, пам’ять про шкоду і недовіра Гнів може підтримувати вимоги відповідальності, страх — обережність, а скорбота — потребу в пам’яті та визнанні втрат. Одна й та сама емоція здатна мати різні наслідки залежно від соціальних умов та доступних способів дії. Тому оцінювати програму лише за зниженням негативних емоцій некоректно: люди можуть відчувати менше гніву через виснаження, уникання або побоювання висловлювати незгоду. Довіра формується з досвіду передбачуваних дій і дієвих гарантій. Запрошення до зустрічі, публічне вибачення чи спільне фото можуть бути символічно значущими, однак не підтверджують безпеку майбутніх відносин. У відновленні довіри важливі незалежне встановлення фактів, припинення порушень, доступ до справедливості та механізми реагування на нову шкоду. Без цих опор примирливі висловлювання часто залишаються вразливими до наступного випадку насильства. Дегуманізація й інформаційне середовище Коли пропаганда зображує цілу групу як небезпечну, нижчу за людською гідністю або колективно винну, зростає можливість виправдання жорстокості й обмеження прав. Діалог у середовищі систематичної дегуманізації потребує протидії погрозам і мові ворожнечі, а також перевірки того, чи не перетворюється сама подія на інструмент інформаційної кампанії. Водночас гуманізація означає визнання людської гідності й складності особистості; вона не вимагає заперечення відповідальності, скасування судових процедур або відмови постраждалих від захисту своїх прав. Це суттєве розрізнення для роботи з групами, між якими триває насильство. Що говорить наука про діалог, контакт і програми примирення Контакт може зменшувати упередження, але результат залежить від умов Класичний метааналіз Pettigrew і Tropp виявив загальний зв’язок між міжгруповим контактом і нижчим рівнем упереджень у широкому колі досліджень. Цей висновок стосується насамперед міжгрупових установок. Він не свідчить автоматично про завершення насильства, справедливе врегулювання чи готовність кожної постраждалої людини до контакту. Окремий метааналіз Geppert, Leonhart і Maes 2025 року об’єднав 38 публікацій із 57 вибірками щодо контакту в затяжних конфліктах. Зміни ставлення до іншої групи загалом були сприятливими, проте результати істотно різнилися між дослідженнями, що обмежує точність прогнозу для окремої програми. Контакт, який відбувається під загрозою, не можна прирівнювати до контрольованої та добровільної взаємодії. Метааналіз Paolini та співавторів показав значущість негативного контакту, який за певних умов сильніше пов’язаний із погіршенням ставлення, ніж позитивний — із його поліпшенням. Це аргумент для попередньої оцінки ризиків, підготовки фасилітаторів і права людини відмовитися. Докладні передумови контактної гіпотези розглянуті в окремій статті про теорію міжгрупового контакту. Суспільні вигоди не гарантують психологічної користі учасникам Одне з найважливіших польових досліджень провели Jacobus Cilliers, Oeindrila Dube і Bilal Siddiqi в Сьєрра-Леоне. У рандомізованому дослідженні програми громадського примирення за участю 200 сіл і 2383 людей зросли показники соціальних зв’язків, співпраці та готовності прощати. Водночас у громадах, де діяла програма, автори зафіксували погіршення низки показників психічного здоров’я, зокрема посилення симптомів тривоги, депресії й посттравматичного стресу. Це дослідження стосується конкретної програми після громадянської війни, її організації та соціального контексту. Воно не встановлює, що будь-який діалог шкідливий. Проте демонструє фундаментальну методологічну проблему: соціальне зближення й психологічне благополуччя можуть змінюватися в різних напрямах. Організатори мають вимірювати обидва результати та відстежувати небажані наслідки. У систематичному огляді García Durán та співавторів 2026 року із 6360 знайдених записів лише 15 досліджень відповідали критеріям включення; серед них було два рандомізовані випробування. Автори виявили неоднорідні результати втручань у сфері миру та врегулювання конфліктів: окремі програми підтримки, відшкодування і реабілітації асоціювалися з кращим самопочуттям, тоді як деякі практики правди та примирення — з посиленням психологічного дистресу. Короткі періоди спостереження й нестача належних груп порівняння обмежують узагальнення. Більшість досліджених програм реалізовувалися в інших країнах і соціальних умовах, тому пряме перенесення результатів на Україну потребує окремої перевірки. Травмочутливість: важливий принцип із обмеженою оцінкою ефективності Травмочутливий підхід передбачає врахування досвіду насильства в правилах організації роботи, комунікації, доступу до підтримки й ухвалення рішень. Його ключові засади охоплюють безпеку, прозорість, співпрацю, вибір і можливість впливати на перебіг подій. Ці засади використовують для зниження ризику повторної шкоди, але їх слід відрізняти від перевірених результатів конкретних програм. Систематичний картографічний огляд Dumke та співавторів 2026 року виявив 21 програму підготовки фахівців із травмочутливого миробудування. Дослідники описали фрагментарність навчальних підходів, географічний перекіс та недостатність оцінювання. Отже, формулювання «травмочутливий діалог» саме по собі не доводить, що конкретний процес буде безпечним або ефективним. Потрібні компетентні працівники, реальні гарантії й незалежний облік шкоди. Коли діалог доречний, обмежений або його потрібно відкласти Ситуації, у яких можливий обережний контакт Можливість вузького гуманітарного або громадського діалогу можна розглядати, якщо люди мають реальний простір для відмови, а організатори здатні забезпечити захист даних та учасників. Контакт може стосуватися доступу до води, медичної допомоги, безпечного проходу, повернення документів чи технічного узгодження цивільних потреб. Мета такої взаємодії має бути чітко обмеженою; організація гуманітарної координації не означає визнання суспільного примирення. Для внутрішніх громадських процесів, де існують суперечності між місцевими мешканцями та переселенцями, діалог може допомагати спільно розподіляти ресурси, встановлювати правила взаємодії та вирішувати практичні проблеми. Це питання громадської згуртованості, яке потребує оцінки місцевого контексту. Не варто переносити його структуру на відносини між державою, що здійснила агресію, та її жертвами. Підстави відкласти спільну зустріч Спільну зустріч слід відкласти або замінити іншим способом роботи, якщо зафіксовано реалістичні загрози помсти, стеження, викрадення, переслідування, повторного насильства чи розголошення інформації, здатної нашкодити людям. Так само вагомими обмеженнями є залежність учасника від представників сторони, пов’язаної з кривдою, вимоги публічного прощення, зобов’язання відмовитися від скарг або можливість використання участі в пропаганді. Додаткова підстава переглянути формат — відсутність незалежного механізму скарг, неналежна підготовка фасилітаторів, зневажливе ставлення до постраждалих, незрозумілі правила зберігання даних і неможливість надати підтримку після зустрічі. Якщо особа повідомляє про погіршення самопочуття, це сигнал для переоцінки програми, а не доказ її «опору миру». Альтернативи прямому контакту Безпечнішим проміжним кроком іноді є робота всередині кожної громади, консультації через незалежних представників, обмін письмовими пропозиціями без ідентифікації авторів, спільна робота над послугами без особистих зустрічей та інституційні механізми реагування на скарги. Такі форми можуть допомагати зменшувати практичну напруженість без вимоги емоційної близькості. Іноді найбільш доцільна дія — забезпечити доступ до послуг, житла, компенсацій, правової допомоги та захисту. Психологія миру враховує ці умови як частину відновлення соціальних відносин, а не як другорядний фон, бо без них обіцянки примирення часто втрачають переконливість. Відповідальність, справедливість і гарантії неповторення Відновлення суспільних відносин після масового насильства потребує механізмів, що дозволяють називати порушення, фіксувати їх і домагатися відповідальності. Перехідне правосуддя охоплює різні інструменти: кримінальне переслідування, встановлення істини, репарації, інституційні реформи та заходи недопущення повторення. Конкретна модель залежить від правового контексту, повноважень установ і потреб постраждалих; психологічний діалог не замінює юридичних процесів. Зміст цих інструментів описаний в огляді ООН про перехідне правосуддя. Вибачення може бути значущим, коли воно містить визнання конкретної шкоди, відповідальності та послідовні дії щодо виправлення наслідків. Проте вимога прийняти вибачення створює новий тиск. Для суспільної довіри мають значення перевірювані зміни: дотримання домовленостей, дієві незалежні установи, запобігання новим порушенням і здатність людей безпечно повідомляти про них. Гарантії неповторення повинні мати інституційне наповнення: механізми контролю, доступ до правосуддя, реформування відповідальних структур, незалежне спостереження й захист тих, хто свідчить про злочини. Психологічна надія на краще майбутнє може підтримувати участь у відбудові, однак довіра до гарантій виникає через практику їх виконання. Український контекст: що означають межі примирення під час агресії Російська агресія проти України є конкретним історичним і міжнародно-правовим контекстом, у якому українські громади живуть із тривалими загрозами, втратами, вимушеним переміщенням та наслідками окупації. Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні документувала значні втрати серед цивільного населення протягом 2026 року. Це підкреслює, що для широких програм зближення з представниками середовищ, пов’язаних із триваючою агресією, базові умови безпеки потребують особливо суворої перевірки. В Україні важливо розрізняти кілька задач. Перша — підтримка постраждалих і захист їхніх прав. Друга — відновлення взаємодії всередині українського суспільства, зокрема між групами з різним досвідом евакуації, окупації, служби, повернення або життя в приймаючих громадах. Третя — документування порушень, відповідальність за злочини й створення реальних гарантій миру. Кожна задача має власні інституційні процедури та психологічні обмеження. Для місцевого миробудування вагомими можуть бути доступність послуг, прозорість розподілу допомоги, участь громадян у рішеннях і захист від стигматизації. Дослідження соціальної згуртованості reSCORE 2024, оприлюднене ПРООН, охоплює горизонтальні відносини між групами та вертикальну довіру до інституцій. Воно дає корисну картину потреб і напружень, але не є випробуванням ефективності певної програми примирення. У деокупованих громадах питання взаємної довіри можуть перетинатися з ризиками помилкових звинувачень, особистої помсти, втрати майна, потребою встановлення фактів і захистом свідків. Саме тому процедури з’ясування відповідальності потребують належних компетенцій і правових гарантій. Суспільні зустрічі мають бути добровільними, не повинні підміняти розслідувань і не можуть використовуватися для колективного осуду людей за сам факт перебування на певній території. Особлива роль громад, які приймають переселенців Під час затяжної війни напруженість усередині приймаючих громад може виникати через конкуренцію за житло, роботу, школи, соціальні послуги й увагу органів влади. Організатору громадського діалогу слід спочатку з’ясувати практичні джерела конфлікту, забезпечити участь людей із різними потребами та узгодити здійсненні рішення. Доцільність прямого контакту визначається характером місцевих взаємин і ризиками для учасників. Модель успіху тут може включати покращення доступу до послуг, чіткі правила розв’язання суперечок, зменшення випадків дискримінації та вищу довіру до прозорих процедур. Вимірювання «теплих почуттів» між групами є лише одним можливим додатковим показником. Як організувати програму з урахуванням ризиків До початку: незалежна оцінка умов Організатори мають визначити характер насильства, учасників, доступні механізми захисту й обсяг власних повноважень. Необхідно окремо опитати потенційних учасників про побоювання, потреби та альтернативи; оцінити загрози після завершення заходу; підготувати правила конфіденційності та механізм звернення зі скаргами. Представництво має враховувати тих, кому складно висловитися публічно, а спосіб відбору — запобігати домінуванню впливових людей. Фасилітатор повинен мати підготовку до роботи з груповими конфліктами, навички розпізнавання загроз, план дій у разі ескалації та доступ до фахівців із психологічної підтримки й правових питань. За потреби доцільно залучати незалежні організації, яким довіряють постраждалі. Висновки Dumke та співавторів нагадують, що наявність сертифіката або назви «травмочутлива програма» не замінює оцінювання компетентності й результатів. Під час процесу: керовані межі Мета кожної зустрічі має бути конкретною: погодити безпечний доступ до послуги, зібрати пропозиції громади, визначити процедуру вирішення суперечок або оцінити готовність до наступного кроку. Правила повинні передбачати паузи, припинення погроз, заборону вимагати свідчень чи прощення, можливість супроводу та рівний доступ до інформації. Публікації фото й особистих історій допускаються лише за окремою зрозумілою згодою. Фасилітатор має своєчасно завершити подію, якщо виникає пряма загроза безпеці або з’являються обставини, про які учасники не були поінформовані. Повага до права виходу й до індивідуальних меж підтримує довіру навіть тоді, коли спільного рішення досягти не вдалося. Після: підтримка, спостереження й можливість корекції Після завершення зустрічі організатори мають запропонувати безпечний канал повідомлення про небажані наслідки, забезпечити доступ до погоджених форм підтримки та перевірити виконання практичних домовленостей. Доречно оцінювати не тільки зміни ставлення, а й психологічне самопочуття, відчуття безпеки, випадки тиску, стигматизації чи погроз. Якщо виявлено шкоду, програму необхідно переглянути, призупинити або змінити формат. Показники слід добирати відповідно до заявленої мети та враховувати можливість упереджених відповідей. Учасники можуть демонструвати зовнішню згоду через страх, залежність від допомоги або бажання догодити організаторам. Тому незалежні опитування, конфіденційні механізми скарг, порівняння результатів у часі й уважний аналіз небажаних наслідків мають більшу цінність, ніж фотографії зустрічей і короткі позитивні відгуки. Як оцінювати ефективність, не приховуючи шкоди Доказове оцінювання починається з чіткого формулювання бажаних змін: чи має програма зменшити випадки насильства, поліпшити доступ до послуг, відновити співпрацю, підтримати переживання безпеки або розширити участь постраждалих у рішеннях. Ці результати не можна зводити до одного індексу примирення. Доцільно оцінювати кілька вимірів: фактичну безпеку; добровільність і право на відмову; доступ до допомоги та справедливості; міжгрупову поведінку; інституційну довіру; психологічне самопочуття; ризики помсти і стигматизації. Важливо зіставляти короткочасні зміни з довготривалими, відстежувати тих, хто припинив участь, і розрізняти результат для організації та результат для людей. Дослідження можуть використовувати контрольні групи, поетапне впровадження, порівняння до й після, незалежні якісні інтерв’ю та системи повідомлень про шкоду. Кожен підхід має власні обмеження. Систематичний огляд García Durán та співавторів показує, що якісних причинних оцінок психологічних результатів миробудівних втручань наразі замало. Тому добрі наміри й окремі успішні історії мають бути початком перевірки, а не остаточним доказом безпечності. Типові помилки та їхні наслідки Примушування до прощення Коли прощення оголошують метою для всіх учасників, постраждалі можуть відчувати сором за власний гнів, страх або небажання наближатися до людей, пов’язаних із насильством. Етичний процес визнає право людини вимагати відповідальності, зберігати дистанцію й обирати власний спосіб відновлення життя. Символічний діалог без структурних змін Подія може поліпшити видимість програми, але залишити незмінними небезпечні умови, дискримінацію, відсутність справедливих процедур або контроль ресурсів. Для перевірки результату потрібно відстежувати конкретні зміни в інституціях і поведінці, а не лише кількість зустрічей. Публічні свідчення без захисту Запрошення до відвертої розповіді про насильство може призвести до небажаного розголошення, тиску, повторної емоційної шкоди або ризику для свідків. Необхідні чіткі межі збору відомостей, попередня згода на кожен формат і безпечні альтернативи участі. Перенесення чужої моделі на українські реалії Програми, які мали певний результат після завершення іншого конфлікту, розроблялися за конкретних правових, культурних та безпекових умов. Український контекст потребує власного аналізу ризиків, урахування агресії, окупації, переміщення населення та потреб постраждалих. Наукові дані можуть підказати механізми і запитання для оцінювання, але не готову універсальну схему. Поширені запитання Чи можливе примирення до завершення війни? Окремі форми практичної співпраці та гуманітарної комунікації можливі й під час бойових дій, якщо створені належні умови безпеки. Глибоке суспільне примирення залежить від припинення насильства, відповідальності, захисту прав та гарантій неповторення. Наявність каналу комунікації не означає, що ці передумови вже виконано. Чи потрібно потерпілим зустрічатися з тими, хто завдав шкоди? Ні. Рішення про участь належить самій людині й потребує повної інформації про ризики. Право відмовитися, припинити зустріч або обрати непряму форму участі зберігається на кожному етапі. Доступ до підтримки та правосуддя не повинен залежати від участі в діалозі. Чим примирення відрізняється від прощення? Прощення стосується ставлення до заподіяної шкоди та особи, яка її завдала. Примирення стосується характеру подальших відносин і може передбачати правила співіснування, співпрацю, справедливість і поступове відновлення довіри. Люди можуть співіснувати без прощення, а прощення не зобов’язує відновлювати контакт. Дивіться пояснення поняття прощення. Чи є негативне ставлення до кривдника ознакою психологічної проблеми? Негативні емоції та недовіра самі по собі не є клінічним діагнозом. У ситуації реальної загрози вони можуть виконувати захисну функцію. Психічний стан людини оцінюють індивідуально відповідні фахівці за її згодою, а не за груповою позицією чи ставленням до примирення. Чи доведено, що міжгруповий контакт допомагає? Наявні метааналізи свідчать про можливість поліпшення міжгрупових установок, однак сила ефекту залежить від умов, формату та якості досліджень. Негативний досвід контакту може погіршувати ставлення. Зміни упереджень не гарантують безпеки, справедливості або завершення насильства. Дослідження контакту в затяжних конфліктах підкреслюють неоднорідність результатів. Що робити, якщо участь у діалозі спричиняє нові погрози? Першочерговою дією є припинення небезпечної участі та звернення до доступних механізмів захисту. Організатор повинен мати план реагування, безпечний канал скарг і порядок мінімізації розголошення. Подальші кроки визначаються конкретними обставинами, загрозами та побажаннями постраждалої особи. Чи може суспільство відновлювати довіру без спільних зустрічей? Так. Прозорі процедури, доступні послуги, справедливе розв’язання спорів, відповідальність і виконання домовленостей можуть поступово створювати підстави для довіри. Непрямі консультації, співпраця над практичними завданнями й інституційні зміни іноді доречніші за публічний діалог. Як зрозуміти, що програма справді допомагає? Потрібно визначити вимірювані цілі, перевірити безпеку і добровільність, порівняти стан до та після втручання, а за можливості — із належною групою порівняння. Слід окремо вимірювати небажані наслідки, можливість відмови та довготривалі результати. Позитивний відгук не замінює оцінювання ефективності. Чи стосується ця тема лише міжнародних воєн? Ні. Принципи оцінювання загроз, влади, добровільності та відповідальності застосовні також до міжгрупового переслідування, внутрішніх громадських конфліктів і масового насильства. Правовий контекст, масштаби ризиків та допустимі формати діалогу при цьому суттєво відрізняються. Висновки Примирення під час тривалого насильства потребує реалістичного розуміння загроз, добровільної участі, захисту постраждалих, визнання фактів шкоди та відповідальності за її заподіяння. Діалог може допомагати вирішувати конкретні гуманітарні й громадські завдання, якщо його межі відповідають безпековим умовам. Глибше відновлення суспільних відносин спирається на сталі зміни поведінки та інституцій, наявність справедливості й дієві гарантії неповторення насильства. Наукові дослідження підтверджують можливість позитивних наслідків окремих контактних і миробудівних програм, але також документують психологічну шкоду після деяких втручань. Етичним критерієм є якість захисту та реальний вибір людей; науковим — одночасне оцінювання суспільної користі, психологічного благополуччя і небажаних наслідків. Пов’язані статті Прощення: що це, чим відрізняється від примирення — особисте моральне рішення, його зміст і межі. Теорія міжгрупового контакту — умови, за яких контакт впливає на міжгрупові установки. Теорія соціальної ідентичності — групові категоризації та взаємодія. Дегуманізація — механізми позбавлення іншої групи людської гідності. Мова ворожнечі — ризики ворожої міжгрупової комунікації. Гуманізація — визнання людської гідності й індивідуальності. Міжгрупова довіра: як виникає, руйнується і відновлюється Гарантії неповторення насильства: психологія суспільної довіри Добровільність і згода в діалогових програмах для постраждалих Примирення після конфлікту: умови, процеси та межі Справедливість і примирення після насильства: взаємозв’язки Джерела Becker, J. C., Wright, S. C., Lubensky, M. E., & Zhou, S. (2013). Friend or ally: Whether cross-group contact undermines collective action depends on what advantaged group members say (or don’t say). Personality and Social Psychology Bulletin, 39(4), 442–455. https://doi.org/10.1177/0146167213477155. Cilliers, J., Dube, O., & Siddiqi, B. (2016). Reconciling after civil conflict increases social capital but decreases individual well-being. Science, 352(6287), 787–794. https://doi.org/10.1126/science.aad9682. Dumke, L., Heumann-Schoop, S., Brandenburg, E., Behrendt, M., & Schäfer, I. (2026). Trauma-informed peacebuilding: A systematic mapping review of training programs. Conflict and Health, 20, article 18. https://doi.org/10.1186/s13031-026-00773-6. García Durán, M. C., Singh, R., Avendano, M., & Lund, C. (2026). The impacts of peace and conflict resolution interventions on mental health and psychological well-being: A systematic review. Conflict and Health, 20, article 69. https://doi.org/10.1186/s13031-026-00804-2. Geppert, R., Leonhart, R., & Maes, J. (2025). Meeting the Other: Changing Attitudes Despite Intractable Conflicts—A Meta-Analysis. Journal of Applied Social Psychology, 55(4), 278–288. https://doi.org/10.1111/jasp.13090. Inter-Agency Standing Committee. (2007). IASC Guidelines on Mental Health and Psychosocial Support in Emergency Settings. Geneva: IASC. https://www.who.int/publications-detail-redirect/iasc-guidelines-for-mental-health-and-psychosocial-support-in-emergency-settings. Paolini, S., Gibbs, M., Sales, B., Anderson, D., & McIntyre, K. (2024). Negativity bias in intergroup contact: Meta-analytical evidence that bad is stronger than good, especially when people have the opportunity and motivation to opt out of contact. Psychological Bulletin, 150(8), 921–964. https://doi.org/10.1037/bul0000439. Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. https://doi.org/10.1037/0022-3514.90.5.751. United Nations Development Programme. (2024). Соціальна згуртованість в Україні: тенденції за даними дослідження reSCORE 2024. ПРООН в Україні. https://www.undp.org/uk/ukraine/publications/sotsialna-zhurtovanist-v-ukrayini-tendentsiyi-za-danymy-doslidzhennya-rescore-2024. United Nations General Assembly. (2022). Aggression against Ukraine. Resolution ES-11/1. https://docs.un.org/A/RES/ES-11/1. United Nations Human Rights Monitoring Mission in Ukraine. (2026). Protection of Civilians in Armed Conflict — August 2026. 16 September 2026. https://ukraine.ohchr.org/en/Protection-of-Civilians-in-Armed-Conflict-August-2026. United Nations Rule of Law. (n.d.). Transitional Justice. https://www.un.org/ruleoflaw/en/thematic-areas/international-law-courts-tribunals/transitional-justice.

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Деескалація міжгрупового конфлікту — це сукупність психологічних, комунікативних, організаційних і безпекових дій, спрямованих на зменшення ймовірності подальшого загострення протистояння між соціальними групами, стримування погроз і насильства та відновлення простору для відповідальних рішень. Її результат оцінюють за змінами поведінки, рівня загрози, умов взаємодії та здатності груп вирішувати конкретні проблеми без нового насильства. Зменшення напруги може бути початковим етапом тривалого врегулювання, але саме по собі ще не означає відновлення довіри, справедливості або примирення. Огляд психологічних міжгрупових втручань, 2024 У громаді конфлікт може стосуватися розподілу ресурсів, доступу до послуг, політичного представництва, історичної пам’яті, прав постраждалих або безпеки. Деескалація потребує роботи з реальними причинами суперечностей і з процесами, які роблять ці суперечності дедалі небезпечнішими: взаємними очікуваннями нападу, ворожими узагальненнями, чутками, груповими нормами й рішеннями інституцій. Сприятлива зміна ставлень підтримує цей процес, хоча рівень упереджень та рівень фактичного насильства вимірюються окремо. Al Ramiah і Hewstone, 2013; Čehajić-Clancy і Halperin, 2024 Що саме означає деескалація на міжгруповому рівні Одиницею аналізу є взаємодія груп, а не окрема сварка двох людей. Учасники діють як представники громад, організацій, професійних об’єднань, етнічних, релігійних чи політичних спільнот. На рішення впливають соціальна ідентичність, колективна пам’ять, норми групи, статус представників, інституційні правила та можливість виконати домовленості. Вдалий результат передбачає зміну повторюваних моделей взаємодії й зниження можливостей для насильницької мобілізації. Сучасний огляд міжгрупових втручань Практично варто розрізняти чотири послідовні цілі: негайне припинення небезпечних дій; стабілізацію комунікації та процедур; роботу над предметом суперечки; довготривале відновлення суспільних зв’язків. Перехід між цими цілями залежить від безпеки, відповідальності учасників та реального виконання рішень. Програма, яка поліпшила атмосферу зустрічі, може залишити незмінними дискримінацію, нерівність чи ризик повторного нападу. Dessel і Rogge, оцінювання діалогових програм; Dixon та ін., обмеження контакту Як виникає спіраль загострення Сприйняття загрози й ворожі очікування Коли члени групи очікують від іншої групи втрати ресурсів, приниження або фізичної небезпеки, неоднозначні дії легше тлумачаться як ворожі. Захисні заходи однієї сторони можуть бути прочитані іншою як наступальні, після чого зростає підтримка жорсткіших відповідей. Ця послідовність має значення навіть тоді, коли початкові інтереси були предметними та піддавалися переговорам. Для деескалації потрібно встановлювати, які загрози підтверджені, які припускаються і які інституційні рішення можуть їх послабити. Al Ramiah і Hewstone, 2013 Колективний гнів, страх і моральне обурення Емоції в міжгруповому конфлікті пов’язані з колективною оцінкою ситуації. Страх спонукає до захисту й уникання, гнів може підтримувати покарання, а надія — готовність розглядати можливість зміни взаємин. Емоційні реакції мають підстави в пережитому досвіді; завдання деескалації полягає у зменшенні ймовірності небезпечних рішень під впливом гострого збудження та в забезпеченні процедур, здатних врахувати зміст переживань. Halperin та ін., експериментальна робота; Čehajić-Clancy і Halperin, 2024 Поляризація, чутки й соціальні норми Усередині кожної групи поширюються оцінки того, які реакції схвалюють свої. Публічне обговорення може підсилювати початкову позицію, а розповіді про окремі випадки насильства можуть перетворюватися на узагальнення про всю іншу групу. Надалі учасники бояться показати помірковану позицію через ризик осуду. Корисно окремо аналізувати безпосередні події, канали поширення чуток та групові санкції щодо людей, готових до ненасильницької співпраці. Психологія групової поляризації — пов’язана стаття; Мова ворожнечі — пов’язана стаття Структурні умови, що підтримують напругу Якщо суперечка триває через несправедливий розподіл, корупцію, невиконання рішень або безкарність, комунікативні вправи дадуть обмежений ефект. Групи оцінюють не тільки слова представників, а й спостережувані зміни у доступі до безпеки, ресурсів і правосуддя. Тому міжгрупові програми необхідно поєднувати з інституційними механізмами та перевіряти, чи не приховує позитивна атмосфера фактичної нерівності. Dixon та ін., 2009; Čehajić-Clancy і Halperin, 2024 Перший етап: встановити умови безпеки Оцінювання поточної небезпеки До зустрічі організатори з’ясовують, чи тривають погрози, переслідування або насильство; чи існує контроль однієї сторони над пересуванням, доходами чи правовим статусом іншої; чи можна захистити персональні дані учасників; хто відповідає за фізичну безпеку та зупинку процесу. Відсутність гарантій може бути достатньою підставою для відкладення спільної зустрічі. Таке рішення є повноцінним безпековим результатом, якщо воно зменшує небезпеку. Міжвідомчі настанови IASC щодо психосоціальної підтримки; ПРООН: самофасилітація безпеки в громаді Добровільність, інформована згода й право припинити участь Учасники мають заздалегідь знати мету, склад групи, правила конфіденційності, способи використання свідчень, право відмовитися від відповіді та процедуру виходу. Згода, отримана через адміністративну залежність, соціальний тиск чи загрозу втрати допомоги, не створює надійної основи. Особливо важливо забезпечувати вибір постраждалим і людям, які залежать від інституцій або представників більш впливової групи. IASC: принципи безпечної гуманітарної допомоги Асиметрія влади, відповідальність і процесуальні гарантії Рівний час виступу не усуває нерівності можливостей впливати на наслідки зустрічі. Безпекові умови іноді потребують окремих попередніх консультацій, незалежної підтримки учасників, доступу до правової допомоги, письмової фіксації рішень та зовнішнього нагляду. Програма повинна розрізняти спірні інтереси, установлені порушення прав і питання відповідальності. Жодна процедура не має вимагати від постраждалих пробачення як умови участі. Dixon та ін. про нерівність у міжгруповому контакті; Shnabel та ін. про різні потреби сторін після шкоди Методи деескалації міжгрупового конфлікту 1. Зменшення безпосередніх тригерів і каналів насильства Першочерговими є припинення погроз, запобігання повторним сутичкам, доступ до безпечного простору, налагодження перевірених каналів зв’язку та погоджені процедури повідомлення про інциденти. Якщо насильство триває, переговори про формати обговорення втрачають зміст без дієвого захисту людей. Втручання цього рівня здійснюють компетентні інституції у межах своїх повноважень, а громадські організатори визначають маршрути інформування і підтримки. IASC, координація допомоги у кризі; ПРООН, місцева безпека 2. Надійна комунікація й перевірка повідомлень Відокремлення фактів від припущень допомагає запобігати ланцюговій реакції на чутки. Для цього визначають уповноважених контактних осіб, час і канали оновлень, спосіб перевірки повідомлень, формат повідомлення про помилку та процедуру її виправлення. Комунікація має відповідати рівню ризику: публічність іноді знижує недовіру, а іноді розкриває особи свідків та створює нові небезпеки. Правило публікації інформації ухвалюють з урахуванням безпеки людей. ПРООН: самофасилітація безпеки у громаді 3. Фасилітований діалог із чіткими межами Фасилітатор структурує обмін позиціями: пояснює спільно визначені правила, контролює час, зупиняє приниження, дає можливість назвати потреби і переводить загальні звинувачення у конкретні питання, які можна перевірити. Підготовча робота може відбуватися окремо з кожною групою. Результатом першої зустрічі інколи стає лише узгодження словника, правил безпеки або наступної процедури — і це корисніше за поспішну декларацію про примирення. Dessel і Rogge, огляд оцінювань міжгрупового діалогу Діалог особливо потребує ясних меж після насильства. Людина може обрати письмовий формат, представництво через довірену особу, окрему зустріч чи повну відмову. Під час обговорення важливо не вимагати детального відтворення болісних подій заради емоційного ефекту на інших учасників. Групове слухання свідчень має власні етичні й психосоціальні ризики, які потребують фахової оцінки. IASC, рекомендації щодо захисту постраждалих 4. Структуровані переговори про перевірювані рішення Переговори розпочинаються з визначення представництва та повноважень: хто може ухвалити рішення, хто його виконає і хто контролює результат. Предметні питання розділяють на короткострокові заходи безпеки, правила користування спільними ресурсами, доступ до послуг та довготривалі інституційні зміни. Домовленість повинна містити відповідальних осіб, строки, спосіб повідомлення про порушення й можливість незалежної перевірки. Різниця між переговорами й деескалацією полягає у тому, що переговори є одним із інструментів ширшої зміни конфліктної ситуації. ПРООН: практичний посібник для громад; Кризові переговори: суміжний професійний контекст 5. Посередництво та робота з представниками груп Посередник підтримує процедуру, робить зрозумілими правила і може сприяти формуванню варіантів рішення. Його компетентність перевіряють за незалежністю, знанням контексту, здатністю розпізнати примус та готовністю завершити процес у разі загрози. Окремо оцінюють легітимність делегатів: запрошена людина може мати публічну впізнаваність, але не мати повноважень говорити від імені всіх постраждалих або всієї громади. Огляд втручань та контекстних умов; Dessel і Rogge, 2008 6. Спільні практичні завдання та співпраця Коли безпекові умови дозволяють, спільна робота над конкретною проблемою — доступом до води, облаштуванням простору, транспортом, послугами — може створити досвід взаємної передбачуваності. У дослідженнях міжгрупового контакту сприятливими умовами часто є спільні цілі, співпраця, підтримка інституцій та відносно рівний статус у самому завданні. Саме завдання має приносити відчутну користь обом групам і мати справедливі правила розподілу результату. Pettigrew і Tropp, метааналіз; Al Ramiah і Hewstone, 2013; Історичний експеримент Robbers Cave Польовий експеримент у Нігерії, проведений у громадах із конфліктом між землеробами та скотарями, виявив покращення міжгрупових ставлень, відчуття фізичної безпеки та показників добровільних контактів у громадах, де проводилося втручання. Це важливе свідчення можливості впливу за межами безпосередніх учасників, однак висновки пов’язані з конкретним контекстом, типом втручання і виміряними результатами. Польове дослідження в Нігерії 7. Робота з груповими емоціями та очікуваннями У програмі можна навчати розрізняти подію, оцінку її причин, емоційну реакцію та доступні способи дії. Один із досліджених механізмів — когнітивна переоцінка: експериментальна зміна способу інтерпретації емоційно насиченої інформації. У дослідженнях Ерана Галперіна з колегами вона була пов’язана з більшою підтримкою примирливих політичних рішень у конкретному затяжному конфлікті. Така практика не знімає відповідальності за насильство і не гарантує готовності груп до діалогу. Halperin та ін., 2013 8. Інституційні виправлення й справедливі правила Психологічне зниження недовіри має тривалішу основу, коли люди бачать прозорі процедури, дієвий механізм скарг, виправлення порушень, справедливе представництво й виконання публічних рішень. Для деескалації іноді важливіше змінити правило розподілу допомоги або доступу до послуги, ніж провести ще одну зустріч для взаєморозуміння. Такі заходи одночасно впливають на матеріальну підставу конфлікту й на очікування майбутньої поведінки інституцій. ПРООН: соціальна згуртованість України, reSCORE 2024; Огляд психологічних програм Коли контакт допомагає, а коли може погіршити ситуацію Метааналіз Петтігрю і Тропп 2006 року, який об’єднав 515 досліджень, показав загальний зв’язок між міжгруповим контактом та нижчим рівнем упереджень. Водночас огляд Палук, Гріна і Гріна, обмежений рандомізованими дослідженнями з відкладеним вимірюванням, виявив істотні прогалини щодо стійкості та перенесення ефектів у практику. Отже, результати щодо ставлень не можна автоматично прирівнювати до припинення насильства, політичного врегулювання або стабільного миру. Pettigrew і Tropp, 2006; Paluck, Green і Green, 2019 Метааналіз Ге́пперт, Леонгарта й Маєса 2025 року щодо втручань у важкорозв’язних конфліктах виявив поліпшення ставлення до іншої групи, але значну неоднорідність результатів. Новий повторний аналіз 2026 року 31 поздовжнього набору даних показав, що висновок про причинний вплив повсякденного контакту істотно залежить від статистичної моделі. Ці результати вимагають оцінювати конкретні програми за типом учасників, умовами безпеки, порівняльною групою та наслідками в часі. Geppert та ін., 2025; Friehs та ін., 2026 Контакт може стати небезпечним, якщо учасники перебувають під загрозою нападу, одна сторона контролює доступ іншої до базових потреб, на зустрічі толерують приниження або організатори використовують свідчення проти постраждалих. Дослідження так званого парадоксу гармонії також показали: зосередження лише на спільному може формувати у членів менш впливових груп нереалістичні очікування справедливості, послаблюючи увагу до реальної нерівності. Dixon та ін., 2009; Al Ramiah і Hewstone, 2013 Діалог, переговори, медіація, врегулювання і примирення: різні завдання Діалог допомагає зрозуміти позиції, досвід і потреби та уточнити, про що групи можуть говорити безпечно. Переговори спрямовані на досягнення конкретних домовленостей. Медіація створює процедуру переговорів за участю посередника. Врегулювання змінює правила і умови конфліктної взаємодії; примирення може включати тривалий процес роботи з відповідальністю, шкодою й можливістю нових взаємин. Деескалація може передувати кожній із цих практик або супроводжувати її, коли ризик загострення повертається. Dessel і Rogge, 2008; Čehajić-Clancy і Halperin, 2024 Пробачення є особистим і контекстним рішенням. Дослідження моделі потреб постраждалої сторони та сторони, відповідальної за заподіяння шкоди, показують асиметрію психологічних потреб у процесах примирення. У практичній роботі визнання прав, відновлення дієздатності постраждалих, відповідальність за шкоду і гарантії неповторення насильства мають власне значення незалежно від того, чи бажають люди відновлювати особисті зв’язки. Shnabel та ін., 2009 Стоп-сигнали: коли спільний процес слід зупинити Підставами зупинити або відкласти спільні заходи можуть бути нові прямі погрози, переслідування учасників, витік чутливих даних, використання зустрічей для залякування, спроби виправдати доведене насильство, примус до публічного прощення, загострення ворожих нападів після подій або відсутність органу, який здатен забезпечити домовлену безпеку. Організатори повинні повідомляти ці критерії заздалегідь, мати альтернативні канали зворотного зв’язку й забезпечувати право учасника завершити участь без санкцій. IASC, міжвідомчі настанови Окремі консультації, юридична підтримка, незалежне фіксування порушень і перенесення заходу до стабілізації умов можуть бути кращими рішеннями за продовження публічної розмови. Вимірювання успіху має враховувати збереження безпеки та гідності, а не кількість проведених круглих столів. IASC, 2008; ПРООН: методологія безпеки громади Покрокова організація безпечної програми в громаді Перед початком: діагностика ситуації Організатори описують учасників конфлікту, предмет спору, історію порушень, законні повноваження, доступні канали скарг та фактичну динаміку інцидентів. Окремо збирають думки груп, які найменш представлені у публічному просторі, не обмежуючись лідерами. Результатом має бути карта ризиків і практичних можливостей дії, а також перелік питань, які не можна безпечно обговорювати у спільному форматі. ПРООН: самофасилітація безпеки Підготовка: правила та представництво Учасникам пояснюють цілі, процедури, хто буде присутнім і які рішення можуть ухвалюватися. Узгоджують незалежного ведучого, можливість перекладу, доступність простору, захист даних, правила щодо запису й публікації, маршрути скарг і реагування на загрози. Кожна група отримує спосіб перевірити повноваження своїх представників. За значного ризику використовують послідовні окремі консультації. IASC, 2008; Dessel і Rogge, 2008 Проведення: від правил до рішень Роботу починають із короткого підтвердження правил та процедури зупинки. Далі уточнюють спільно перевірювані факти, потреби в безпеці, питання розподілу, сфери розбіжностей і варіанти вузьких рішень. Кожну пропозицію перевіряють запитаннями: хто відповідає, які ресурси потрібні, що стане видимим результатом і що відбудеться у разі порушення. Фасилітатор контролює процес, а рішення ухвалюють уповноважені учасники. ПРООН: місцеві практики безпеки Після зустрічі: виконання та контроль Домовленості оформлюють у доступному учасникам вигляді, з визначеними строками і відповідальними. У процесі реалізації відстежують інциденти, нові скарги, відчуття безпеки різних груп, доступ до послуг і виконання конкретних рішень. Зворотний зв’язок збирають також від людей, які не брали участі у зустрічі: саме вони можуть відчувати результати або нові ризики. У разі негативних наслідків механізм коригують. Огляд оцінювання діалогу; Польовий експеримент у Нігерії Особливості деескалації у контексті війни проти України Російську агресію проти України Генеральна Асамблея ООН визначила у резолюції ES-11/1 від 2 березня 2022 року. Психологічні механізми міжгрупового загострення можуть бути предметом наукового аналізу, але вони не змінюють міжнародно-правової рамки агресії, відповідальності за насильство, права України на суверенітет і прав постраждалих. У застосуванні програм важливо не переносити модель двох рівнозначних сторін локальної суперечки на ситуацію агресора й постраждалого населення. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 У приймаючих громадах, громадах із внутрішньо переміщеними людьми, серед ветеранів, родин військовослужбовців і мешканців деокупованих територій можливі специфічні суперечності щодо доступу до житла, ресурсів, допомоги, повернення, безпеки та представництва. Їхня природа й учасники суттєво відрізняються. Коректна робота з напруженням починається з локальної оцінки потреб і відмови від узагальнень про «конфліктність» будь-якої категорії людей. ПРООН: reSCORE 2024, соціальна згуртованість; ПРООН: відновлення і безпека громад Для громад поблизу бойових дій основним завданням можуть бути безпека, доступ до перевіреної інформації та координація послуг. У відносно безпечних громадах, де існує напруження між різними групами мешканців, корисними можуть бути процедури справедливого розподілу, відкритого обговорення рішень і участі в локальних проєктах. Потреби постраждалих і гарантії неповторення насильства залишаються окремими завданнями. Результати досліджень інших країн використовують як орієнтири для адаптації й подальшого оцінювання, а не як готові рецепти. ПРООН: соціальна згуртованість України; IASC: психосоціальна підтримка у надзвичайних ситуаціях Що відомо про ефективність: рівні доказовості Відносно стійкі результати У сукупності досліджень якісний міжгруповий контакт часто пов’язаний зі зниженням упереджень. Позитивні результати підтверджено різними оглядами, а польові втручання засвідчують можливість змін у конкретних громадах. Науковий висновок стосується насамперед визначених психологічних показників та умов дослідження. Прямий причинний зв’язок із зменшенням насильства потрібно демонструвати окремими поведінковими й інституційними показниками. Pettigrew і Tropp, 2006; Al Ramiah і Hewstone, 2013; Нігерійське польове дослідження Змішані та попередні результати Для тривалого ефекту програм у найскладніших конфліктах дані неоднорідні. Складно відокремити дію контакту від самовідбору учасників, супутніх змін політики й відмінностей між громадами. Огляди рандомізованих досліджень і новий повторний аналіз поздовжніх даних показують, що причинні висновки потребують обережної інтерпретації. Програми комунікації, медіації чи фасилітації не слід оголошувати універсально ефективними тільки через поліпшення оцінки однієї зустрічі. Paluck та ін., 2019; Geppert та ін., 2025; Friehs та ін., 2026 Що потрібно оцінювати на практиці Мінімальний набір показників включає кількість та тяжкість небезпечних інцидентів, суб’єктивну й об’єктивну безпеку, виконання домовленостей, доступ до необхідних послуг, довіру до справедливості процедури, представництво вразливих груп і небажані наслідки. Доцільно проводити вимірювання до втручання, після нього та через певний час, використовувати порівняльні дані за можливості й звітувати про відмови від участі та втрати спостережень. Тільки так можна відокремити приємне враження від дієвого зниження ризику. Dessel і Rogge, огляд емпіричних оцінок; Čehajić-Clancy і Halperin, 2024 Межі професійної компетенції Фасилітатор, дослідник або громадський психолог може аналізувати групові норми, сприйняття загрози й організацію безпечної взаємодії, а також супроводжувати оцінювання програм. Правові питання відповідальності, законності дій, відшкодування шкоди та безпеки потребують відповідних установ і фахівців. Поведінка під час групового конфлікту не встановлює психічного діагнозу учасників, а колективна емоція не є доказом клінічного розладу. IASC: міжвідомчі настанови Поширені запитання Чи можна знизити напругу без особистої зустрічі представників груп? Так. Роздільні консультації, перевірені канали зв’язку, незалежне передавання пропозицій і виправлення процедур доступу до ресурсів можуть працювати без безпосереднього контакту. Такий формат особливо доречний, коли фізична зустріч небезпечна або люди не бажають брати в ній участь. IASC, 2008; ПРООН: інструменти безпеки громад Чи достатньо навчити учасників спокійного спілкування? Комунікативні навички допомагають проводити зустрічі, але конфлікт із реальною нерівністю, насильством або невиконанням рішень потребує зміни відповідних умов. Навчання саме по собі не гарантує справедливого результату чи стійкого зменшення загрози. Dixon та ін., 2009; Čehajić-Clancy і Halperin, 2024 Чи має постраждала людина пробачити, щоб конфлікт припинився? Ні. Право на безпеку, визнання завданої шкоди, відповідальність і доступ до правосуддя існують незалежно від особистої готовності пробачити. Деескалацію можна організовувати без вимоги прощення або публічного примирення. Shnabel та ін., 2009 Чи є однакові умови для всіх видів міжгрупових конфліктів? Ні. Конфлікт через розподіл бюджету громади, протистояння між учнівськими групами, дискримінація й агресивна війна відрізняються правовими межами, характером загроз, владою сторін та можливими процедурами. Для кожного випадку потрібні окрема оцінка безпеки й обґрунтування формату втручання. Сучасний огляд міжгрупових втручань Як зрозуміти, що ситуація справді деескалує? Ознаками можуть бути стійке скорочення погроз та інцидентів, більш передбачувана комунікація, виконання проміжних домовленостей, безпечніший доступ до послуг і зменшення потреби в екстреному реагуванні. Важливо перевіряти ці зміни для різних груп і протягом часу, а не покладатися лише на самооцінку учасників зустрічі. Dessel і Rogge, 2008 Чому після вдалої зустрічі напруга може повернутися? Позитивна розмова може не змінити причин конфлікту, способу розподілу ресурсів, впливу групових лідерів або умов безпеки. Повернення загострення означає потребу повторно оцінити ризики, виконання рішень і небажані наслідки втручання. Paluck та ін., 2019; Geppert та ін., 2025 Практичний висновок Дієва деескалація поєднує своєчасний захист людей, ясність інформації, добровільну та керовану взаємодію, розуміння групових емоцій, предметні домовленості й відповідальність інституцій за їх виконання. Послідовність дій визначається рівнем загрози. Науково обґрунтована програма встановлює вимірювані цілі, прямо враховує асиметрію влади, залишає постраждалим свободу вибору й перевіряє, чи стало суспільне середовище справді безпечнішим. Čehajić-Clancy і Halperin, 2024; IASC, 2008 Пов’язані статті Для розуміння механізмів протистояння корисні матеріали про групову поляризацію та групову динаміку; для конкретних професійних контекстів — про деескалацію у роботі поліції й кризові переговори. Групова поляризація; Групова динаміка; Психологічна деескалація в роботі поліції; Кризові переговори Історичні й комунікативні передумови міжгрупових конфліктів розкривають окремі статті про експеримент Robbers Cave та мову ворожнечі. Вони поглиблюють пояснення, не підміняючи дослідження сучасних методів деескалації. Експеримент Robbers Cave; Мова ворожнечі Міжгруповий конфлікт: причини, розвиток і врегулювання Діалог після масового насильства: ризики повторної травматизації Переговори між конфліктуючими громадами: психологічні механізми Медіація між громадами: ролі посередника та межі процесу Запобігання повторній ескалації конфлікту між групами Джерела Al Ramiah, A., & Hewstone, M. (2013). Intergroup contact as a tool for reducing, resolving, and preventing intergroup conflict: Evidence, limitations, and potential. American Psychologist, 68(7), 527–542. Повний текст або сторінка джерела Čehajić-Clancy, S., & Halperin, E. (2024). Advancing research and practice of psychological intergroup interventions. Nature Reviews Psychology, 3, 574–588. Повний текст або сторінка джерела Dessel, A., & Rogge, M. E. (2008). Evaluation of intergroup dialogue: A review of the empirical literature. Conflict Resolution Quarterly, 26(2), 199–238. Повний текст або сторінка джерела Dixon, J., Tropp, L. R., Durrheim, K., & Tredoux, C. (2009). The irony of harmony: Intergroup contact can produce false expectations for equality. Psychological Science, 20(2), 158–162. Повний текст або сторінка джерела Friehs, M.-T., Schäfer, S. J., Wüst, K., et al. (2026). A comparative multi-method re-analysis of the longitudinal evidence for causal intergroup contact effects on attitudes. Communications Psychology, 4, 107. Повний текст або сторінка джерела Geppert, R., Leonhart, R., & Maes, J. (2025). Meeting the Other: Changing Attitudes Despite Intractable Conflicts—A Meta-Analysis. Journal of Applied Social Psychology, 55(4), 278–288. Повний текст або сторінка джерела Grady, C., Wolfe, R., Dawop, D., & Inks, L. (2023). How contact can promote societal change amid conflict: An intergroup contact field experiment in Nigeria. Proceedings of the National Academy of Sciences, 120(43), e2304882120. Повний текст або сторінка джерела Halperin, E., Porat, R., Tamir, M., & Gross, J. J. (2013). Can emotion regulation change political attitudes in intractable conflicts? From the laboratory to the field. Psychological Science, 24(1), 106–111. Повний текст або сторінка джерела Inter-Agency Standing Committee. (2007). IASC Guidelines on Mental Health and Psychosocial Support in Emergency Settings. Geneva: IASC; сторінка публікації ВООЗ. Повний текст або сторінка джерела Paluck, E. L., Green, S. A., & Green, D. P. (2019). The contact hypothesis re-evaluated. Behavioural Public Policy, 3(2), 129–158. Повний текст або сторінка джерела Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. Повний текст або сторінка джерела Shnabel, N., Nadler, A., Ullrich, J., Dovidio, J. F., & Carmi, D. (2009). Promoting reconciliation through the satisfaction of the emotional needs of victimized and perpetrating group members: The needs-based model of reconciliation. Personality and Social Psychology Bulletin, 35(8), 1021–1030. Повний текст або сторінка джерела United Nations General Assembly. (2022). Aggression against Ukraine. Resolution A/RES/ES-11/1, adopted 2 March 2022. Повний текст або сторінка джерела United Nations Development Programme. (2021). Самофасилітація безпеки у громаді: методичний посібник для громад. Повний текст або сторінка джерела United Nations Development Programme. (2024). Social Cohesion in Ukraine: Key Trends based on reSCORE 2024. Повний текст або сторінка джерела

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Примирення після війни в Україні — це тривалий суспільний процес, у якому люди, громади та інституції відновлюють умови безпечного співіснування, взаємної передбачуваності, співпраці й довіри після насильства. Його зміст охоплює визнання заподіяної шкоди, відповідальність за порушення, відшкодування, участь постраждалих у рішеннях, гарантії неповторення та поступове відновлення соціальних зв’язків. Примирення може мати різні форми й різну глибину: від здатності жити за спільними справедливими правилами до добровільного відновлення безпосередніх взаємин. Для України це питання має особливу історичну й правову рамку. Генеральна Асамблея ООН у резолюції ES-11/1 «Агресія проти України» визначила міжнародний контекст російського вторгнення. Станом на жовтень 2026 року війна триває: Моніторингова місія ООН з прав людини у жовтні документувала нові удари по цивільних. Тому розмова про «після війни» описує майбутні сценарії відновлення, а частина безпечної внутрішньосуспільної роботи вже відбувається під час війни. Ключове питання полягає в тому, які суспільні зв’язки можливо відновлювати, між ким, за яких умов і з якою метою. Відбудова довіри між мешканцями однієї громади, взаємодія людей із різним досвідом окупації, повернення та вимушеного переміщення, відновлення легітимності установ і можливі майбутні відносини між українським та російським суспільствами становлять різні процеси. Вони потребують окремих оцінок безпеки, правосуддя та добровільності. Що означає примирення в психології миру У психології міжгрупових відносин примирення вивчають як зміну способів, якими групи сприймають одна одну, пояснюють минуле насильство, взаємодіють і формують очікування щодо майбутнього. Огляд Надлера та Шнабель розмежовує інструментальний шлях — правила, гарантії, взаємовигідну взаємодію — та соціально-емоційний шлях, пов’язаний із відновленням гідності, визнанням і зміною міжгрупового ставлення. Інструментальні зміни можуть починатися раніше за появу прихильності. Люди здатні користуватися спільною школою, отримувати послуги, брати участь у місцевих рішеннях і дотримуватися правил навіть за низької міжособистісної довіри. Згодом повторюваний досвід справедливих процедур і виконаних зобов’язань може створювати передумови для глибших зв’язків. Таку послідовність слід розглядати як можливу траєкторію, а не гарантований результат. Чотири поняття, які потрібно розрізняти Припинення бойових дій означає зміну безпекової ситуації. Мир як суспільний стан охоплює також інституційні гарантії, права та здатність вирішувати суперечності без насильства. Справедливість стосується відповідальності, встановлення фактів, прав постраждалих і належних засобів захисту. Примирення описує зміни у відносинах після завданої шкоди. Ці процеси можуть підтримувати один одного, проте мають різні критерії успіху. Особисте прощення є окремим добровільним психологічним процесом. Людина може сприяти громадській співпраці, підтримувати правосуддя й дотримуватися правил співжиття, не пробачаючи винним. Докладніше про індивідуальний вимір дивіться в матеріалі «Прощення: що це, чим відрізняється від примирення і чому не означає виправдання шкоди». Кого й чого стосується примирення в Україні Усередині постраждалих громад Війна змінює склад громад і повсякденні зв’язки: частина людей виїжджає, інші повертаються, хтось переживає окупацію, хтось — фронт, евакуацію або втрату близьких. Можуть виникати суперечності щодо доступу до житла, компенсації, відбудови, користування землею, черговості допомоги та участі у прийнятті рішень. Такі суперечності потребують перевірених фактів, зрозумілих критеріїв розподілу і справедливих процедур, а не вимоги до всіх однаково оцінювати пережите. Українські дослідження reSCORE 2024 і SHARP вимірюють суспільну згуртованість, довіру, громадянську участь, переживання переміщення та напруження. Вони створюють емпіричну основу для місцевих програм, але самі по собі не доводять причинної ефективності конкретного формату діалогу. Між громадянами та інституціями Відновлення довіри до місцевої влади, судів, правоохоронних органів і служб допомоги є окремим завданням. Довіра зростає через зрозумілі правила, доступність рішень, можливість оскаржити несправедливість і виконання обіцянок. Імітація участі, приховування конфліктів інтересів або непрозорий розподіл допомоги можуть поглибити відчуження. Психологічний вимір процедурної справедливості допомагає пояснити, чому спосіб ухвалення рішення впливає на його прийняття. Між постраждалими, свідками та причетними до порушень Для людей, які зазнали катувань, депортації, незаконного позбавлення волі чи інших тяжких порушень, будь-яка спроба контакту з причетними має оцінюватися крізь призму безпеки, прав і автономії постраждалих. Участь у розмові, свідченні або відновному заході може бути цінною для конкретної людини; вона залишається її вибором. Кримінальна відповідальність і право на засоби правового захисту існують незалежно від готовності людини брати участь у діалозі. У майбутніх відносинах між суспільствами Питання можливого українсько-російського примирення має іншу природу, ніж суперечки між сусідами всередині української громади. На нього впливають державна агресія, окупація, насильство, асиметрія владних ресурсів, юридична відповідальність, безпекові гарантії та зміни в суспільних інституціях. Психологічні дослідження міжгрупового контакту дають інструменти аналізу сприйняття, але не встановлюють міжнародно-правових умов припинення агресії й не можуть замінити політичних та правових рішень. Чому після масового насильства відновлення довіри складне Порушення базової передбачуваності Довіра означає готовність покладатися на очікувану поведінку іншої людини або інституції за умов певної вразливості. Досвід насильства робить майбутні наміри іншої сторони менш передбачуваними. Заявленого доброзичливого наміру недостатньо, якщо немає можливості перевірити дотримання правил і захиститися від повторної шкоди. Колективні емоції та пам’ять про насильство Страх, гнів, горе й моральне обурення можуть поширюватися через групові норми, розповіді та спільні символи. Це зрозумілі реакції на загрозу й несправедливість, хоча в різних людей вони проявляються по-різному. Для суспільної політики важливо визнавати реальні втрати та допускати різноманіття реакцій. Спроба швидко перевести групове переживання у «позитивний настрій» може сприйматися як применшення шкоди. Потреби у визнанні, впливі та відповідальності Модель потреб у примиренні Шнабель та Надлера показує, що після заподіяння шкоди постраждалі нерідко потребують відновлення відчуття впливу й гідності, тоді як для тих, хто завдав шкоди, актуалізується питання морального образу. Подальші міжгрупові експерименти і огляд 2026 року розвивають цю логіку та описують межі циклу вибачення й прощення. Модель допомагає формулювати гіпотези щодо психологічних потреб, але не знімає правової відповідальності й не означає, що постраждалий має підтверджувати моральну прийнятність кривдника. Соціальні норми й інформаційне середовище Людина оцінює не тільки власну позицію, а й те, що вважає допустимим її спільнота. Дослідницький експеримент Елізабет Палук у Руанді виявив зміни деяких соціальних норм і форм поведінки після тривалої радіопрограми, тоді як особисті переконання учасників змінилися значно менше. Це ілюструє різницю між публічною практикою співіснування та глибокими змінами переконань. Переносити результат із Руанди на українські умови без місцевої перевірки підстав немає. Які умови створюють реальні можливості для примирення Безпека та гарантії неповторення Першим питанням є ризик продовження насильства й примусу. Право не контактувати з кривдником, захист персональних даних, безпечні способи повідомити про порушення, незалежне розслідування та передбачувані механізми реагування визначають умови, за яких інші заходи набувають змісту. Формальний мирний договір або оголошення завершення бойових дій самі по собі ще не створюють соціальної безпеки. Основні принципи ООН щодо права постраждалих на засоби правового захисту й відшкодування охоплюють реституцію, компенсацію, реабілітацію, сатисфакцію та гарантії неповторення. Їх слід розуміти як правозахисну нормативну рамку, а не як психологічне дослідження ефективності примирення. Встановлення фактів і визнання відповідальності Розрізнення перевірених подій, припущень, індивідуальної та інституційної відповідальності зменшує ризик колективного таврування. Визнання порушення має практичний зміст, коли воно супроводжується доступом до правосуддя, збереженням доказів і запобіганням повторенню. Публічні вибачення без таких змін можуть видаватися символічними та не відповідати потребам постраждалих. Дієве відшкодування та повага до гідності Відшкодування може включати матеріальні, соціальні та символічні компоненти. Повернення житла, доступ до реабілітаційних послуг, виправлення документів, меморіалізація й офіційне визнання шкоди відповідають різним потребам. Для постраждалих важливо мати можливість впливати на пріоритети, способи отримання допомоги та порядок звернення. Огляд локального перехідного правосуддя пропонує оцінювати «локальність» не лише за географією, а й за реальною владою та участю самих постраждалих. Справедливі установи й доступ до участі Прозорість рішень і незалежні механізми оскарження зменшують потребу людей покладатися на особисті зв’язки чи групову належність. Поступове відновлення інституційної довіри можливе тоді, коли громадяни мають досвід виконання правил. Дослідження перехідного правосуддя у 19 постконфліктних країнах виявило, що окремі поєднання інструментів правосуддя пов’язані з вищою соціальною довірою; дослідження має порівняльний дизайн і не дає універсального рецепта для України. Добровільна співпраця за конкретними завданнями Відбудова школи, створення доступного громадського простору, відновлення послуг, спільне визначення правил житлової допомоги можуть вимагати співпраці груп із різним досвідом. Спільна робота має чіткий предмет, право відмови та механізм розв’язання суперечностей. Її користь оцінюють за результатами й якістю процесу, а не за кількістю примирливих заяв. Чи допомагає міжгруповий контакт Метааналіз Петтігрю та Тропп узагальнив 515 досліджень і показав загальний зв’язок контакту зі зниженням упереджень, особливо за сприятливих умов. Ці дані обґрунтовують уважне проєктування взаємодії, але не означають, що будь-яка зустріч у суспільстві після війни відновить довіру або що контакти зі злочинцями є потрібним етапом відновлення. Метааналіз негативного контакту показав, що несприятлива міжгрупова взаємодія може посилювати упередження, причому в дослідженій сукупності її негативний вплив був сильнішим за позитивний вплив доброзичливого контакту. Тому примусові зустрічі, публічні дискусії із загрозою приниження або контакти без захисних умов здатні поглиблювати дистанцію. У польовому експерименті в Нігерії програма контакту між місцевими групами в контексті насильницького протистояння поліпшила частину ставлень і взаємодій. Експеримент підтверджує можливість результативної роботи в окремих складних обставинах; його культурний, політичний та безпековий контекст відрізняється від війни Росії проти України. Базова наукова теорія описана окремо в матеріалі «Теорія міжгрупового контакту». Для цієї статті визначальне застосування до конкретних постраждалих громад, у яких вибір учасників, час, безпека і мета взаємодії важливіші за сам факт зустрічі. Межі діалогу: коли розмова потрібна, а коли її слід відкласти Діалог корисний для уточнення розбіжностей, обговорення спільних правил і пошуку практичних домовленостей. Він не може замінити розслідування злочинів, юридичні процедури та засоби захисту. Під час активного насильства програма, організована без врахування реальних загроз, може створити додатковий ризик для учасників. Діалог має право на існування за наявності добровільної участі, інформованої згоди, доступних правил конфіденційності, незалежного ведення, процедури реагування на небезпечну поведінку й реальної можливості припинити участь. Організатори повинні окремо оцінювати асиметрію влади, залежність учасників від допомоги або посадових осіб, можливість помсти після зустрічі та ризик розкриття чутливої інформації. Практичні інструменти оцінювання пропонує «Посібник з оцінювання фасилітованих діалогів» ОБСЄ, розроблений українськими фахівцями. Він дає рамку оцінювання процесу, первинних результатів і впливу. Це методичний документ: він допомагає краще оцінювати програми, але не доводить результативність кожного діалогу заздалегідь. Що означає згода постраждалих Людина має знати, хто ініціює захід, з ким вона потенційно зустрінеться, чи буде запис, кому передадуть матеріали, як можна відмовитися і які існують альтернативи. Відмова не повинна впливати на доступ до допомоги чи правосуддя. Особисту історію не можна перетворювати на обов’язковий «внесок» у громадське порозуміння. Ознаки, що зустріч варто не проводити Серйозними сигналами є актуальна загроза насильства або переслідування, примус до участі, залежність від організатора, неможливість забезпечити приватність, заперечення документованих злочинів, вимога пробачити, участь осіб у стані гострої небезпеки без належної підтримки, а також використання розмови для впливу на свідчення. Рішення щодо конкретної програми потребує індивідуальної оцінки ризиків, зокрема фахівцями із захисту постраждалих. Правосуддя, відшкодування й суспільне відновлення Для післявоєнного відновлення важливе поєднання юридичних, матеріальних та психологічних механізмів. Розслідування й судовий розгляд встановлюють індивідуальну відповідальність відповідно до правових процедур. Програми репарацій стосуються права постраждалих на відшкодування. Публічні консультації й меморіалізація впливають на визнання втрат та суспільну пам’ять. Громадський діалог може допомагати виробляти локальні правила співпраці. Кожен механізм має власний предмет і межі. ПРООН в Україні у 2026 році окремо наголосила на доступі постраждалих від воєнних злочинів до правосуддя, безпечному перенаправленні, орієнтації на потреби постраждалих і чутливих до травматичного досвіду процедурах. Це актуальний опис програмних пріоритетів в Україні, а не доказ того, що всі заплановані заходи вже досягли поставлених результатів. Відновна справедливість може бути релевантною для окремих добровільних і безпечних процесів, однак її логіку не можна автоматично переносити на тяжкі міжнародні злочини або використовувати для обходу кримінального провадження. Так само відплатна справедливість та належне покарання мають власне правове й моральне значення, яке не залежить від бажання постраждалого відновлювати контакт. Примирення й прощення: чому суспільство може співпрацювати без особистого пробачення Психологічна можливість відновити соціальні правила не передбачає згоди людини змінити особисті почуття. Постраждалі можуть вимагати відповідальності, підтримувати безпечну відбудову громади, працювати в установах і зберігати дистанцію щодо тих, хто завдав шкоди. Це послідовна й легітимна позиція. Огляд Шнабель та Ульріха 2026 року аналізує групові вибачення, прощення та потреби у відновленні ідентичності, а також обмеження цих жестів у ситуаціях історичної несправедливості. Для України особливо важливо враховувати, хто саме вибачається, чи має ця особа повноваження та здатність змінювати поведінку інституцій, і які конкретні дії супроводжують слова. Примирення, яке проголошують від імені постраждалих без їхньої участі, може відтворювати нерівність влади. Добровільність і право залишити дистанцію — умови етично відповідального процесу, а не перешкоди, які необхідно усунути. Особливі ситуації українського відновлення Повернення людей після переміщення Повернення створює питання доступу до житла, майна, роботи, освітніх і медичних послуг, а також зміни правил і соціальних зв’язків. Потрібні прозорі механізми вирішення суперечок, залучення людей, які залишалися, і тих, хто повертається, та увага до різного ступеня ресурсної забезпеченості. Спільні процедури можуть відновлювати довіру краще за абстрактні заклики до єдності. Деокуповані території На деокупованих територіях особливо важливі безпека, перевірка фактів, захист свідків, доступ до незалежної допомоги та розмежування індивідуальної відповідальності. Автоматичне приписування провини всім, хто перебував під окупацією, створює ризик нової несправедливості. Водночас конкретні вчинки, пов’язані з насильством, потребують відповідного розгляду компетентними органами. Ветерани, родини загиблих і цивільні Люди з різним досвідом війни можуть мати різні потреби й очікування щодо визнання, компенсацій та участі у спільному житті. Узагальнення про «типову» психологію ветерана, переселенця або родича загиблого стирають реальні відмінності. Практичне завдання полягає у створенні доступних послуг, недискримінаційних правил та можливості представляти свої інтереси. Питання психологічної допомоги ветеранам висвітлено в окремому українському матеріалі про доступні маршрути підтримки. Діти, підлітки й наступні покоління Шкільне середовище може навчати вирішувати суперечки без приниження та насильства, поважати права людини й працювати з достовірною інформацією. Воно також потребує чутливості до досвіду втрати, окупації та переміщення. Освітні програми слід оцінювати за безпекою, фактичними змінами поведінки та довготривалими наслідками, а не лише за позитивними оцінками учасників одразу після заходу. Що показують дослідження і де їхні межі Сучасні дослідження підтверджують, що певні способи міжгрупової взаємодії можуть зменшувати упередження і поліпшувати співпрацю. Проте це не тотожно доказу швидкого примирення після державної агресії, масових порушень прав людини й тривалої окупації. Огляд Чехаїч-Кленсі та Галперіна 2024 року наголошує, що результати інтервенцій залежать від мети, характеристик учасників і конкретного контексту. Огляд Палук, Порат, Кларк і Ґріна охопив 418 експериментів зі зменшення упереджень. Автори встановили, що більшість досліджень перевіряла короткі й малозатратні втручання, тоді як тривалі наслідки часто залишалися невідомими; можливе також завищення ефектів через упередження публікацій. Це підстава вимірювати зміни після завершення проєкту, порівнювати результати з альтернативними поясненнями та повідомляти про небажані наслідки. Дані про різні країни й ситуації мають неоднакову переносність. Перехідне правосуддя, радіопрограми, міжгрупові зустрічі, спільні громадські проєкти та навчання фасилітаторів розв’язують різні завдання. Навіть позитивний результат одного заходу не дає підстав обіцяти ефективність усіх подібних програм у кожній українській громаді. Як оцінювати програму примирення Перш ніж розпочинати програму, організатори мають визначити предмет зміни. Наприклад, метою може бути зменшення конфліктів навколо розподілу ресурсів, підвищення довіри до місцевої процедури, безпечне залучення переміщених осіб до прийняття рішень або поліпшення співпраці між організаціями. Формулювання «примирити всіх» не задає показника, за яким можна перевірити результат. Оцінювання повинно поєднувати кілька вимірів: добровільність і безпеку участі; репрезентативність та голос постраждалих; якість процедур і доступ до оскарження; конкретні домовленості та їх виконання; зміни в поведінці, співпраці й довірі; можливі випадки відторгнення, повторного приниження або посилення напруги. Там, де це можливо й етично, варто використовувати порівняння з альтернативними програмами, вимірювання до та після втручання й відкладені спостереження. Для обґрунтованого висновку потрібно відрізняти зміну самооцінок від зміни реальної поведінки. Збільшення кількості проведених зустрічей демонструє обсяг діяльності, а не саме по собі відновлення довіри. Український посібник ОБСЄ з оцінювання діалогів надає методичну основу для такого розрізнення. Практична рамка для громад, фахівців і організацій Спочатку визначити тип проблеми: доступ до ресурсу, порушення прав, конфлікт місцевих інтересів, інституційна недовіра або питання особистого контакту. Для кожного типу потрібні окремі механізми. Оцінити безпеку, можливі залежності, конфлікти інтересів, захист персональних даних і право відмовитися від участі. Встановити альтернативні канали звернення. Залучити різні групи до постановки завдання, забезпечити доступність для маломобільних людей та тих, хто перебуває поза громадою. Представництво має відображати реальні інтереси, а не лише найпомітніших учасників. Встановити зрозумілі процедури: хто ухвалює рішення, як розглядають докази, як документують домовленості та як їх можна оскаржити. Забезпечити зв’язок із належними службами правового захисту, соціальної та психологічної підтримки там, де це потрібно. Фасилітатор не підмінює суд, слідчого або фахівця з кризової допомоги. Відстежувати наслідки впродовж часу, у тому числі для тих, хто відмовився від участі. За погіршення безпеки або появи примусу змінити чи припинити програму. Послідовність цих кроків — практична схема, сформована на підставі наукових оглядів і стандартів захисту, а не перевірений універсальний протокол. Реалізація залежить від місцевих умов, масштабу шкоди й доступних інституційних ресурсів. Поширені запитання Чи обов’язково українцям примирятися з росіянами після завершення війни? Жодна психологічна теорія не встановлює для постраждалих морального обов’язку примирятися, пробачати або відновлювати особисті зв’язки. Можливі майбутні відносини між суспільствами залежать від безпеки, відповідальності за агресію і злочини, гарантій неповторення та вільного вибору людей. Співіснування за правилами міжнародного права і приватна близькість є різними питаннями. Чи можливо примирення, якщо винні не покарані? Деякі форми локальної співпраці можуть існувати паралельно з незавершеними розслідуваннями. Відсутність відповідальності й засобів захисту, однак, підриває передбачуваність і довіру, а вимога «рухатися далі» може ігнорувати потреби постраждалих. Програми діалогу не замінюють правосуддя. Чи можна відновити довіру без зустрічі постраждалого з кривдником? Так. Людина може покладатися на установи, працювати разом з іншими членами громади й брати участь у відновленні суспільного життя без особистого контакту з причетними до насильства. Для багатьох завдань достатньо надійних процедур та гарантій. Чи допомагають спільні проєкти людям із різним досвідом війни? Співпраця над зрозумілими цілями може поліпшувати взаємодію, коли завдання важливе для учасників, правила справедливі, а безпека забезпечена. Наукові дані про контакт та кооперацію загалом обнадійливі, але результати залежать від контексту, а невдалі контакти можуть посилювати недовіру. Чи означає гнів постраждалих, що примирення неможливе? Гнів може бути реакцією на втрату й порушення прав. Він сам по собі не визначає, чи здатна людина співпрацювати з іншими або підтримувати справедливі суспільні правила. Важливішими є реальна безпека, доступ до відшкодування, повага до автономії та можливість самостійно визначати дистанцію. Коли можна починати програми діалогу — лише після війни? Безпечні програми вирішення локальних суперечностей і відновлення громадських послуг можливі вже під час війни. Контакти між постраждалими й причетними до насильства, робота на деокупованих територіях і міжсуспільні ініціативи потребують додаткових гарантій та окремої оцінки ризиків. Універсальної часової межі немає. Як зрозуміти, що примирення справді відбувається? Показниками можуть бути доступні й передбачувані процедури, менше випадків насильства та дискримінації, виконання домовленостей, вища готовність до безпечної співпраці й реальна участь раніше відсторонених груп. Оцінювати їх потрібно разом із показниками прав постраждалих та небажаних наслідків, уникаючи висновків лише за кількістю зустрічей або декларацій. Висновок Можливості примирення після війни в Україні визначаються здатністю створити безпечні, справедливі й передбачувані умови суспільного життя. Визнання шкоди, відповідальність за насильство, відшкодування, добровільність і вплив постраждалих на рішення становлять підґрунтя для відновлення зв’язків. Контакт, діалог і спільні справи можуть підтримувати цей процес там, де відповідають його реальним умовам і потребам людей. Межі примирення проходять там, де залишаються примус, актуальна загроза, заперечення злочинів, порушення прав чи спроба підмінити справедливість вимогою пробачити. Українське післявоєнне відновлення потребує різних траєкторій: інституційної відповідальності, відбудови громад, соціальної співпраці та права кожної людини самостійно визначати власні стосунки з минулим і з тими, хто заподіяв шкоду. Пов’язані статті Прощення: що це, чим відрізняється від примирення і чому не означає виправдання шкоди Відновна справедливість: психологія відповідальності, шкоди, діалогу і відновлення після порушення Процедурна справедливість: чому чесність процесу може бути важливою навіть за небажаного результату Теорія міжгрупового контакту Теорія соціальної ідентичності Діалог в українських громадах під час війни: теми, межі та безпека Соціальні зв’язки в деокупованих громадах: участь та відновлення Оцінювання програм миробудування: показники, дизайн та обмеження Примирення після конфлікту: умови, процеси та межі Справедливість і примирення після насильства: взаємозв’язки Перехідне правосуддя: психологічні виміри довіри та відповідальності Примирення під час тривалого насильства: безпека та межі Добровільність і згода в діалогових програмах для постраждалих Джерела Brehm, H. N., & Golden, S. (2017). Centering Survivors in Local Transitional Justice. Annual Review of Law and Social Science, 13, 101–121. https://doi.org/10.1146/annurev-lawsocsci-110316-113444 Čehajić-Clancy, S., & Halperin, E. (2024). Advancing research and practice of psychological intergroup interventions. Nature Reviews Psychology, 3, 574–588. https://www.nature.com/articles/s44159-024-00330-z Nadler, A., & Shnabel, N. (2015). Intergroup reconciliation: Instrumental and socio-emotional processes and the needs-based model. European Review of Social Psychology, 26(1), 93–125. https://doi.org/10.1080/10463283.2015.1106712 Office of the United Nations High Commissioner for Human Rights. (2026, October 9). Comment by UN Human Rights Chief Volker Türk on deadly strikes in Ukraine. https://ukraine.ohchr.org/en/Comment-by-UN-Human-Rights-Chief-Volker-T%C3%BCrk-on-deadly-strikes-in-Ukraine Organization for Security and Co-operation in Europe. (2026). Guide for Evaluation of Facilitated Dialogues. https://www.osce.org/osce-secretariat-exb-support-programme-ukraine/662842 Paluck, E. L. (2009). Reducing intergroup prejudice and conflict using the media: A field experiment in Rwanda. Journal of Personality and Social Psychology, 96(3), 574–587. https://doi.org/10.1037/a0011989 Paluck, E. L., Porat, R., Clark, C. S., & Green, D. P. (2021). Prejudice reduction: Progress and challenges. Annual Review of Psychology, 72, 533–560. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-071620-030619 Paolini, S., Gibbs, M., Sales, B., Anderson, D., & McIntyre, K. (2024). Negativity bias in intergroup contact: Meta-analytical evidence that bad is stronger than good. Psychological Bulletin, 150(8), 921–964. https://doi.org/10.1037/bul0000439 Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. https://doi.org/10.1037/0022-3514.90.5.751 Shnabel, N., & Nadler, A. (2008). A needs-based model of reconciliation: Satisfying the differential emotional needs of victim and perpetrator as a key to promoting reconciliation. Journal of Personality and Social Psychology, 94(1), 116–132. https://doi.org/10.1037/0022-3514.94.1.116 Shnabel, N., Nadler, A., Ullrich, J., Dovidio, J. F., & Carmi, D. (2009). Promoting reconciliation through the satisfaction of the emotional needs of victimized and perpetrating group members. Personality and Social Psychology Bulletin, 35(8), 1021–1030. https://doi.org/10.1177/0146167209336610 Shnabel, N., & Ullrich, J. (2026). Identity needs in intergroup relations: Between the age of apology and victimhood culture. Annual Review of Psychology, 77, 285–310. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-022625-112840 United Nations Development Programme. (2024, January 17). SHARP: Assessing Social Cohesion, Resistance, and People’s Needs in Ukraine Amid Russian Full-Scale Invasion — Wave 2 (2023). https://www.undp.org/ukraine/publications/sharp-assessing-social-cohesion-resistance-and-peoples-needs-ukraine-amid-russian-full-scale-invasion-wave-2-2023 United Nations Development Programme. (2024). Social Cohesion in Ukraine: Key Trends based on reSCORE 2024. https://www.undp.org/ukraine/publications/social-cohesion-ukraine-key-trends-based-rescore-2024 United Nations Development Programme. (2026). Accelerating Recovery for Human Security through Enhanced Access to Justice and Human Rights Protection for Victims of War Crimes. https://www.undp.org/ukraine/news/accelerating-recovery-human-security-through-enhanced-access-justice-and-human-rights-protection-victims-war-crimes United Nations General Assembly. (2005). Basic Principles and Guidelines on the Right to a Remedy and Reparation for Victims of Gross Violations of International Human Rights Law and Serious Violations of International Humanitarian Law (A/RES/60/147). https://www.ohchr.org/en/instruments-mechanisms/instruments/basic-principles-and-guidelines-right-remedy-and-reparation United Nations General Assembly. (2022). Aggression against Ukraine (A/RES/ES-11/1). https://digitallibrary.un.org/record/3965290/

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Конфліктна чутливість у миробудуванні — це спосіб аналізувати, як діяльність організації, державної установи, донора чи громадської ініціативи взаємодіє з напруженням між групами, а також змінювати рішення так, щоб зменшувати ризики шкоди й підтримувати безпечні форми співіснування. Її головне практичне питання: що станеться з відносинами, доступом до ресурсів, довірою та безпекою людей через те, як саме ми організуємо допомогу або миробудівну програму? CDA Collaborative Learning визначає три взаємопов’язані дії: зрозуміти контекст, проаналізувати взаємодію програми з ним і змінити роботу відповідно до результатів аналізу. Конфліктна чутливість стосується всього життєвого циклу втручання: вибору території, партнерів і цільових груп, консультацій із мешканцями, розподілу допомоги, найму працівників, збирання даних, організації зустрічей, реагування на скарги та оцінювання наслідків. Навіть програма з мирною назвою може посилити несправедливість або небезпеку, якщо її процедури закріплюють привілеї впливових груп. Водночас ретельно спроєктована допомога може зберігати потрібні людям зв’язки й можливості співпраці. Що означає конфліктна чутливість і який її науковий статус Поняття «конфліктна чутливість» (англ. conflict sensitivity) сформувалося у практиці гуманітарної допомоги, розвитку й миробудування. Це міждисциплінарний підхід до програмних рішень, аналізу соціального середовища та організаційної відповідальності. Він спирається на знання про міжгрупові відносини, владу, сприйняття справедливості, довіру, колективні ідентичності та поведінку установ, але сам по собі не є окремим клінічним методом чи психологічним діагнозом. Підхід систематизовано у програмі Local Capacities for Peace, яку CDA розпочала 1993 року. Праця Мері Б. Андерсон «Do No Harm: How Aid Can Support Peace—or War» (1999) зробила центральним питання ненавмисних наслідків допомоги. Посібник CDA 2004 року деталізував аналіз чинників роз’єднання та зв’язку, ресурсних потоків і повідомлень, які організації передають своєю поведінкою. Сьогодні конфліктна чутливість закріплена насамперед у практичних стандартах і міжвідомчих настановах. UNICEF, Група ООН зі сталого розвитку та ОЕСР пропонують інструменти для планування, моніторингу й перевірки негативних наслідків. Це сильна нормативно-методична база. Доказів того, що сам факт проходження навчання або заповнення контрольного списку автоматично забезпечує мир, значно менше: огляд практики Woodrow і Jean та оглядова редакційна стаття Schmeidl, Ware і Alberti (2023) описують розрив між поширенням принципу й надійним вимірюванням його ефектів. Чим конфліктна чутливість відрізняється від миробудування і принципу «не нашкодь» Принцип «не нашкодь» означає необхідність виявляти та зменшувати передбачувані ризики, пов’язані з діями організації. Методика Do No Harm пропонує конкретну аналітичну рамку для такої роботи. Конфліктна чутливість охоплює ширшу організаційну практику, коли рішення постійно адаптують до змін середовища. Миробудування має додаткову ціль — цілеспрямовано змінювати чинники насильства, підтримувати справедливіші відносини й умови тривалого миру. Згідно з настановою ОЕСР щодо оцінювання миробудування, конфліктно чутливим має бути й проєкт будівництва школи, і програма підтримки переселенців, і міжгруповий діалог. Проте мінімізація побічної шкоди сама собою ще не демонструє миробудівної ефективності. Для твердження «програма посприяла миру» потрібні окремі обґрунтовані показники, механізм змін і дані про результати. Програма може одночасно бути корисною для окремих учасників і створювати нові бар’єри для сусідів, які до неї не потрапили. Оцінювання тому має враховувати як безпосередніх учасників, так і тих, кого зачіпають побічні рішення організаторів. Чому навіть доброзичлива допомога може посилити напруження Допомога змінює соціальні відносини через доступ до дефіцитних ресурсів, символічне визнання, розподіл повноважень і публічні сигнали про те, чий голос має вагу. У методиці CDA розглядаються передавання ресурсів та неявні етичні повідомлення. Наприклад, спосіб закупівель може змінювати місцеві ринки, а відбір «представників громади» — підсилювати або обмежувати вплив уже привілейованих учасників. Якщо організація проводить усі консультації лише через одну неформальну групу лідерів, решта мешканців може сприйняти рішення як закриті й упереджені. Якщо допомога призначається за зрозумілими критеріями потреб, проте пояснення відсутнє, виникає простір для чуток про фаворитизм. Якщо спільну зустріч оголошують обов’язковою, вона може перетворитися на ситуацію примусу, а публічна розповідь про пережите насильство — на джерело додаткової небезпеки. Ці механізми потрібно розглядати як можливі шляхи впливу, що перевіряються в конкретній громаді. Припущення про «природну ворожість» між переселенцями та місцевими мешканцями саме здатне стигматизувати людей. Конфліктний аналіз досліджує конкретні суперечності, досвід нерівності, практики взаємодії та умови співпраці без навішування групових ярликів. Сім складників аналізу Do No Harm Посібник CDA пропонує послідовну роботу, яку зручно перекласти на сім операційних запитань. Ці кроки є інструментом аналізу, а не універсальною формулою передбачення конфліктів. 1. Зрозуміти конкретний соціальний контекст Потрібно визначити, які рішення, історичні події, обмеження доступу, економічні зміни й інституційні дії впливають на напруження. Джерелами стають безпечні консультації з різними групами, відкриті дані, місцеві оцінювання потреб і спостереження. Важливо відокремлювати перевірений факт від чутки та пояснення одного співрозмовника — від позиції всієї громади. 2. Визначити чинники роз’єднання Чинники роз’єднання, або dividers, можуть включати нерівність доступу до житла, небезпечні практики контролю, дискримінацію, суперечки щодо землі, нестачу довіри до установ чи використання мови ворожнечі. Вони змінюються з часом; їхній вплив не слід приписувати «вродженим» рисам групи. Важливо дослідити, кому вигідний певний порядок розподілу ресурсів і хто несе ризики. 3. Побачити чинники зв’язку Чинники зв’язку, або connectors, — це спільні інтереси, доступні служби, робочі взаємозалежності, досвід взаємодопомоги, правила справедливого співжиття та установи, яким довіряють різні мешканці. Спільна потреба у воді чи транспорті сама по собі не гарантує взаємної довіри, але може створити предмет практичної співпраці. Завдання аналітика — з’ясувати, які зв’язки працюють у конкретних обставинах і для кого вони доступні. 4. Розібрати програму на конкретні рішення Аналізують джерела фінансування, території, строки, партнери, найм, умови участі, критерії допомоги, логістику, місце зустрічей і правила роботи зі скаргами. Слова «програма для всіх» не пояснюють, як до неї потрапить людина без транспорту, документів, доступного зв’язку чи можливості залишити дітей. Саме операційні деталі часто формують реальні наслідки. 5. Простежити передавання ресурсів і поведінкові сигнали Потрібно перевірити, чи не концентруються кошти, робочі місця, інформація або право ухвалювати рішення в руках однієї групи. Неявними повідомленнями стають ставлення персоналу, правила доступу, охорона, фотографування учасників, мова оголошень та відповідь на незгоду. Організація, яка декларує рівність, але ігнорує скарги окремих мешканців, передає суперечливе повідомлення про їхню цінність. 6. Запропонувати безпечніші варіанти Можна змінити спосіб повідомлення про допомогу, додати незалежні канали зворотного зв’язку, перенести зустріч у безпечніше місце, переглянути процедуру відбору учасників або надати декілька форматів участі. Корекція має зберігати доступ до необхідної допомоги. Відповідальні працівники документують рішення, припущення та критерії, за якими буде видно, чи справді ризик зменшився. 7. Повторно перевіряти наслідки й коригувати програму Контекст змінюється через переміщення людей, нові атаки, безпекові обмеження та рішення установ. Тому одноразового аналізу перед запуском замало. Команда повертається до карти ризиків, перевіряє нові скарги, відстежує доступ різних груп і припиняє або змінює діяльність, якщо з’являються ознаки шкоди. Основні принципи безпеки Фізична безпека і оцінювання загроз Першою передумовою є оцінка реальних ризиків для життя, здоров’я та свободи учасників і працівників. Організація планує місце, час, маршрути прибуття, захист інформації про учасників та порядок зупинки заходу. У зоні активних загроз пріоритет можуть мати дистанційна індивідуальна консультація, асинхронний збір думок або тимчасова відмова від публічної зустрічі. Сам факт проведення заходу не виправдовує передбачуваного ризику. Добровільність і поінформована участь Люди мають розуміти мету зустрічі, склад учасників, спосіб використання висловлювань, можливі ризики й доступні альтернативи. Згоду можна відкликати. Публічна дискусія, інтерв’ю, фотографування, запис голосу та передавання персональних даних потребують окремої зрозумілої уваги до згоди та конфіденційності. Умови отримання базової допомоги не варто пов’язувати з участю в необов’язкових діалогових практиках. Детальніші правила інформування, скарг і захисту розглянуто в матеріалі про безпеку та підзвітність гуманітарної підтримки. Core Humanitarian Standard 2024 ставить гідність, участь і підзвітність постраждалим людям у центр організаційних зобов’язань. Асиметрія влади й представництво Формальна кількість представників груп не гарантує рівності впливу. Потрібно враховувати, хто контролює кошти, безпеку, приміщення, інформацію та можливості висловлюватися. Один активний учасник не може автоматично говорити від імені всіх переселенців, ветеранів, людей з інвалідністю чи мешканців деокупованої території. Склад учасників формується прозоро й доповнюється каналами для людей, які не готові бути присутніми публічно. Визнання шкоди, відповідальність і права постраждалих Конфліктна чутливість вимагає розрізняти суперечки між групами, політичні розбіжності й насильницькі правопорушення. Проєкт не повинен створювати враження, ніби права постраждалих можна обміняти на символічну «гармонію». Прощення та примирення залишаються особистими й суспільними процесами, а захист, встановлення фактів, відповідальність і гарантії неповторення насильства мають власне значення. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 прямо кваліфікує повномасштабне вторгнення Російської Федерації як агресію проти України; психологічна робота в громадах має враховувати цей правовий контекст. Конфіденційність і захист даних До початку оцінювання варто з’ясувати, чи необхідно взагалі записувати імена, історії насильства, місця перебування, статус переміщення й інші чутливі відомості. Збирають лише потрібний обсяг, обмежують доступ, пояснюють строки зберігання та порядок реагування на інциденти. Для невеликої громади навіть знеособлена цитата інколи дозволяє впізнати людину за поєднанням обставин. Етична оцінка ризику охоплює також публічні звіти, фотографії та повідомлення в соціальних мережах. Можливість безпечної скарги і право відмовитися Участь стає реально добровільною, коли відмова не породжує санкцій, а скарга не переходить одразу до людини, на яку скаржаться. Потрібні зрозумілі незалежні канали повідомлення, відповідальна особа, строки реагування й варіанти захисту від помсти. Стандарт CHS 2024 пропонує рамку підзвітності, у якій думка постраждалої людини впливає на рішення організації. Інклюзія й доступність Фахівці враховують мовні потреби, транспорт, цифрову доступність, доглядові обов’язки, фізичні обмеження та безпекові обставини. Неприсутність на консультації може означати перешкоду доступу, а не байдужість. Для дітей, людей із когнітивними труднощами й осіб у залежному становищі потрібні додаткові процедурні гарантії; конкретні рішення приймають з урахуванням ситуації та належних професійних норм. Аналіз ризиків на рівнях людини, групи та інституції На особистому рівні оцінюють безпеку, добровільність, соціальну стигму й ризик розголошення. На міжгруповому — розподіл ресурсів, конкуренцію, чутки, негативні контакти та можливість співпраці. На інституційному — процедури відбору, довіру до служб, відповідальність керівництва, закупівлі й механізми скарг. На суспільному — правові обмеження, динаміку війни, нерівність доступу, дискримінацію й політичні наслідки. Зміна на одному рівні може мати наслідки на іншому. Наприклад, новий центр допомоги підвищує доступність послуг, але якщо рішення про його розміщення ухвалили непрозоро, це може знизити довіру до місцевої влади. Тому оцінюють і кількість наданих послуг, і те, як мешканці розуміють правила доступу до них. Коли міжгруповий контакт і діалог допомагають, а коли створюють ризик Міжгруповий контакт може зменшувати упередження за певних умов. Водночас огляд Paolini та співавторів (2024) показує, що негативний контакт пов’язаний із посиленням упереджень, а його несприятлива асоціація в узагальнених даних може бути більшою за сприятливу асоціацію позитивного контакту. Отже, просто зібрати людей в одній кімнаті — недостатня стратегія безпеки. Польовий експеримент Grady та співавторів у Нігерії (2023) продемонстрував поліпшення міжгрупових ставлень, відчуття безпеки й контактів у громадах, де впроваджували відповідну програму. Це важливий результат для конкретного контексту, проте він не дає підстав автоматично переносити ту саму модель на громади під час російської агресії проти України. Організатори мають перевірити, чи учасники можуть говорити без загрози, чи існує обґрунтована мета зустрічі, чи доступна альтернатива відмові, як реагуватимуть на заперечення та чи не використають сказане проти учасника пізніше. Публічне «примирення» за умов примусу або небезпеки може створити символічну картину успіху для звіту, залишивши проблеми людей незмінними. Як застосовувати підхід у громадах України Український контекст охоплює триваючу російську агресію, внутрішнє переміщення, руйнування інфраструктури, втрати, повернення людей, нерівний доступ до житла й послуг та відновлення місцевих інституцій. Потреби різних громад і навіть сусідніх населених пунктів відрізняються. Дослідження reSCORE 2024 аналізує соціальну згуртованість в Україні, а програма SCORE ПРООН пропонує показники взаємин між людьми та довіри до інституцій. Такі дані можуть підказувати питання для аналізу, але місцеве рішення потребує актуальної перевірки на місці. Допомога внутрішньо переміщеним людям і приймаючим громадам Доцільно чітко повідомляти критерії підтримки й спосіб їх перегляду, залучати різних мешканців до планування без примусу, обговорювати доступність комунальних послуг і зберігати канали для індивідуальних звернень. Важливо не перетворювати статус переміщення на ярлик, який пояснює будь-яку суперечність. Питання може стосуватися реального дефіциту житла, роботи чи транспорту, і вирішувати його потрібно на цьому рівні. Відновлення деокупованих і постраждалих громад Під час повернення адміністративних послуг, школи або медичної допомоги необхідно враховувати небезпеку розголошення, різний досвід перебування під окупацією, доступ до правосуддя й безпекові перевірки. Публічне обговорення особистого досвіду окупації, вимоги «довести лояльність» або примусове розкриття приватних історій можуть загрожувати людині. Безпека, добровільність і передбачені законом процедури мають визначати формат участі. Місцеві бюджети, відбудова й конкуренція за ресурси Рішення про ремонт школи, облаштування укриття чи розміщення соціального центру впливає на відчуття справедливості. Пояснення критеріїв і меж бюджету, можливість оскаржити фактичну помилку та прозора участь мешканців можуть бути практичними способами знизити ризик недовіри. Такі механізми потребують оцінювання, а не автоматичного проголошення їх доказом успішного примирення. Як підготувати безпечну миробудівну програму: робочий алгоритм До запуску Спочатку визначають предмет роботи та межі відповідальності. Далі складають карту зацікавлених сторін, аналізують чинники напруження й зв’язку, встановлюють потенційні загрози для різних учасників. Окремо описують, які ресурси надходитимуть, хто їх розподілятиме, які дані збиратимуть, як можна відмовитися від участі та який порядок реагування на скарги. Керівництво Консорціуму конфліктної чутливості рекомендує інтегрувати цей аналіз у програмний цикл, а не обмежувати ним стартове планування. Під час реалізації Проводять регулярні консультації з доступними для різних мешканців способами висловитися. Документують скарги без зайвого збору персональних даних, переглядають правила відбору, перевіряють нові ризики. Якщо активність посилює загрозу, її зупиняють або змінюють. Персонал має право повідомляти про проблеми керівництву, а учасник — обирати інший формат взаємодії. Після завершення Оцінюють, чи не залишила програма нових нерівностей, репутаційних ризиків, залежності від одного посередника або невиконаних обіцянок. Повідомляють громаді, що вдалося змінити, що залишилося відкритим і хто відповідатиме за подальші питання. План виходу з громади є складником безпеки: раптове припинення послуг або непрозоре передавання даних може підірвати довіру, створену під час роботи. Типові помилки, які підхід допомагає виявляти Формальне представництво замість реальної участі Коли одна людина з місцевої організації представляє «всіх мешканців», важливі інтереси залишаються невидимими. Потрібна перевірка того, хто саме мав можливість висловитися, які групи не були почуті та чи безпечно звертатися з альтернативною позицією. Плутанина між рівним ставленням і однаковим розподілом Справедливість часто потребує врахування нерівних потреб і перешкод. Рівна кількість наборів для кожного домогосподарства може ігнорувати різні потреби, але допомога за ступенем потреб також потребує прозорого пояснення. Перевіряють критерії, доступність і процедури оскарження, а не обирають механічну формулу «порівну». Примусова спільна зустріч Заздалегідь задана вимога «сісти за один стіл» може загрожувати постраждалим або змушувати їх до публічних заяв. Відмова від зустрічі є допустимим вибором. Іноді більш відповідним форматом будуть окремі консультації, письмовий збір пропозицій або робота над практичними послугами без обговорення взаємного прощення. Вимірювання тільки кількості подій Число тренінгів, учасників і створених робочих груп показує обсяг роботи, але мало говорить про зміну безпеки, довіри або ризику насильства. ОЕСР рекомендує досліджувати логіку змін і наслідки, зокрема ненавмисні. Підміна складних проблем психологічними поясненнями Не кожну суперечку можна усунути тренінгом емпатії. Нерівний доступ до права, землі, інформації або послуг може потребувати управлінських, правових і матеріальних рішень. Психологічні механізми важливі, але їх аналіз має доповнювати фактичну роботу з джерелами несправедливості. Моніторинг: що саме варто вимірювати Корисне оцінювання поєднує показники виконання програми, досвід учасників та можливі небажані наслідки. До показників доступу належать частка людей, які розуміють критерії допомоги, фізична й цифрова доступність заходів та можливість відмови. До показників підзвітності — кількість і характер скарг, частка вчасно розглянутих звернень і підтвердження того, що люди отримали зрозумілу відповідь. До показників міжгрупових відносин можуть належати сприйняття справедливості, довіра до відповідних установ, відчуття безпеки й досвід взаємодопомоги. Самозвіти потрібно тлумачити обережно. Люди можуть боятися відкрито критикувати донора чи місцеву владу. Опитування окремих учасників не показує автоматично впливу на всю громаду; зміни в показниках можуть бути пов’язані з переміщенням населення, новими подіями війни або іншими програмами. Настанова Групи ООН зі сталого розвитку та ОЕСР рекомендують пов’язувати вимірювання з попередньо визначеною теорією змін і аналізом непередбачуваних результатів. Необхідно заздалегідь встановити пороги для перегляду дій: повідомлення про погрози, скарги на дискримінацію, витік конфіденційної інформації, концентрацію допомоги або випадки примусу до участі. Ці сигнали не дорівнюють причинному доказу, але мають запускати перевірку ризику й відповідальні рішення. Наскільки доведена ефективність конфліктної чутливості Найміцніше обґрунтована необхідність систематично аналізувати ризики втручань, відстежувати непередбачувані наслідки та враховувати голос людей, яких програма зачіпає. Це професійна й етична вимога, підтримана міжвідомчими керівництвами. Досвід організацій дає численні приклади того, як зміна процедур могла знизити конкретну небезпеку. Проте такий досвід зазвичай не ізолює причинний ефект усієї методики. У огляді Woodrow і Jean (2019) показано, що впровадження правил на папері не гарантує стійких організаційних змін. Наукова дискусія в Development in Practice (2023) прямо вказує на обмеження доказів систематичного застосування й тривалих наслідків підходу. Тому чесне формулювання результатів програми звучить конкретно: «змінили критерії відбору після скарг», «зменшили кількість ризикованих процедур», «зробили консультації доступнішими». Твердження «досягли миру» потребує значно сильніших незалежних доказів. Додатково важливо відрізняти дослідження конкретної психологічної практики, наприклад міжгрупового контакту, від оцінювання організаційної системи конфліктної чутливості. Результат одного виду діяльності не доводить дієвості всіх інших. Висновок повинен відповідати тому втручанню, яке справді досліджували. Практичний контрольний перелік перед рішенням Перед схваленням заходу команда може поставити собі десять запитань: хто отримає переваги, а хто залишиться осторонь; чи зрозумілі критерії; чи відомі джерела напруження; які чинники співпраці вже існують; хто реально ухвалює рішення; чи безпечні місце й формат участі; як захищені дані; чи може людина відмовитися; як працює незалежна скарга; за яких сигналів дію переглянуть або зупинять. Відповіді мають містити конкретні процедури, відповідальних осіб і перевірювані умови. Контрольний перелік — початок розмови, а не заміна розмови з громадою. Він працює лише тоді, коли його результати можуть змінити бюджет, місце заходу, строки, партнерів або навіть саме рішення проводити активність. Поширені запитання Чи потрібна конфліктна чутливість проєкту, який взагалі не займається примиренням? Так. Будівництво, відновлення послуг, розподіл гуманітарної допомоги, освітні й медичні програми можуть впливати на нерівність, довіру та безпеку. CDA прямо розглядає конфліктну чутливість як вимогу до гуманітарних, розвиткових і миробудівних втручань. Чи достатньо дотримуватися принципу «не нашкодь»? Він задає ключову мету, але потрібні реальні процедури: аналіз середовища, оцінювання ризику, прозорі критерії, зворотний зв’язок і можливість виправити рішення. Гасло без механізму реагування не змінює практику. Чи означає конфліктна чутливість нейтральність щодо російської агресії? Ні. Психологічний аналіз має враховувати факти насильства, міжнародно-правову відповідальність і права постраждалих. Резолюція ES-11/1 Генеральної Асамблеї ООН встановлює міжнародно-правовий контекст агресії проти України. Участь людей у програмі підтримки не потребує заперечення цієї реальності. Чи повинні постраждалі погоджуватися на контакт або прощення? Ні. Контакт, розмова, публічне свідчення й прощення потребують добровільності та безпеки. Відмова не є ознакою «неготовності до миру» і не має тягти втрати доступної людині необхідної допомоги. Чи може програма погіршити відносини, навіть коли учасники залишили позитивні відгуки? Так. Позитивні оцінки присутніх не описують досвід тих, кого не запросили, або зміну конкуренції за ресурси. Потрібно перевіряти побічні наслідки, скарги та можливі зміни на рівні громади. Хто відповідає за конфліктну чутливість у проєкті? Відповідальність розподілена між керівництвом, програмною командою, партнерами та фахівцями з моніторингу. Ключові рішення щодо бюджету, найму й відбору учасників потребують повноважень для виправлення. Окремий фахівець із конфліктного аналізу допомагає системі, але не може компенсувати бездіяльність керівництва. Як зрозуміти, що програму потрібно негайно змінити? Ознаки погроз учасникам, примусу, витоку чутливих даних, репресій за скарги або небезпечної концентрації ресурсів потребують оперативної оцінки й захисних дій. Необхідність паузи або зміни формату визначається конкретним ризиком, а не бажанням виконати заплановану кількість заходів. Пов’язані статті Безпека, права та підзвітність програм ПЗПСП у гуманітарній кризі — докладніше про інформовану участь, захист і скарги в гуманітарних програмах. Громадське психічне здоров’я: що це, профілактика та підтримка населення — інституційна та громадська організація підтримки, з якою перетинаються питання безпеки. Колективна травма: що це, як вона впливає на групи та як передається історичний досвід — суспільний досвід насильства й пам’яті, який необхідно обережно враховувати в місцевих програмах. Громадянська освіта дорослих: участь, діалог і критичне мислення — громадянська участь і діалог у контексті освітніх ініціатив. Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання Примирення після конфлікту: умови, процеси та межі Ескалація міжгрупового конфлікту: механізми, стадії та сигнали Джерела Anderson, M. B. (2022). Looking back to look forward. Development in Practice, 33(5). https://doi.org/10.1080/09614524.2022.2075325 CDA Collaborative Learning Projects. (2004). The “Do No Harm” Framework for Analyzing the Impact of Assistance on Conflict: A Handbook. CDA. https://www.cdacollaborative.org/publication/the-do-no-harm-framework-for-analyzing-the-impact-of-assistance-on-conflict-a-handbook/ CDA Collaborative Learning Projects. (2016). Do No Harm Workshop Participant’s Manual. CDA. https://www.cdacollaborative.org/publication/no-harm-workshop-participants-manual-2016/ Conflict Sensitivity Consortium. (2012). How to Guide to Conflict Sensitivity. Conflict Sensitivity Consortium. https://actionaid.org/publications/2012/how-guide-conflict-sensitivity Core Humanitarian Standard Alliance, Groupe URD, & Sphere Association. (2024). Core Humanitarian Standard on Quality and Accountability. https://www.corehumanitarianstandard.org/the-standard Grady, C., Wolfe, R., Dawop, D., & Inks, L. (2023). How contact can promote societal change amid conflict: An intergroup contact field experiment in Nigeria. Proceedings of the National Academy of Sciences, 120(43), e2304882120. https://doi.org/10.1073/pnas.2304882120 Inter-Agency Standing Committee. (2007). IASC Guidelines for Mental Health and Psychosocial Support in Emergency Settings. IASC. https://www.who.int/publications/i/item/iasc-guidelines-for-mental-health-and-psychosocial-support-in-emergency-settings Organisation for Economic Co-operation and Development. (2012). Evaluating Peacebuilding Activities in Settings of Conflict and Fragility: Improving Learning for Results. OECD Publishing. https://doi.org/10.1787/9789264106802-en Paolini, S., Gibbs, M., Sales, B., Anderson, D., & McIntyre, K. (2024). Negativity bias in intergroup contact: Meta-analytical evidence that bad is stronger than good, especially when people have the opportunity and motivation to opt out of contact. Psychological Bulletin, 150(8), 921–964. https://doi.org/10.1037/bul0000439 Schmeidl, S., Ware, A., & Alberti, C. (2023). Conflict sensitivity/Do No Harm (DNH) in development, humanitarian, and peacebuilding practice — reflections and emerging trends. Development in Practice, 33(5), 517–527. https://doi.org/10.1080/09614524.2023.2215970 UNICEF. (2021). UNICEF Conflict Sensitivity & Peacebuilding Programming Guide. UNICEF. https://www.unicef.org/documents/unicef-conflict-sensitvity-peacebuilding-programming-guide United Nations Development Programme. (2024). Social Cohesion in Ukraine: Key Trends based on reSCORE 2024. UNDP Ukraine. https://www.undp.org/ukraine/publications/social-cohesion-ukraine-key-trends-based-rescore-2024 United Nations Development Programme. (n.d.). Social Cohesion and Reconciliation Index (SCORE) for Ukraine. UNDP Ukraine. https://www.undp.org/ukraine/social-cohesion-and-reconciliation-index-score-eastern-ukraine United Nations General Assembly. (2022). Aggression against Ukraine (A/RES/ES-11/1). United Nations. https://digitallibrary.un.org/record/3965290/ United Nations Sustainable Development Group. (2022). Good Practice Note on Conflict Sensitivity, Peacebuilding, and Sustaining Peace. United Nations. https://unsdg.un.org/resources/good-practice-note-conflict-sensitivity-peacebuilding-and-sustaining-peace Woodrow, P., & Jean, I. (2019). Getting “Do No Harm” to Stick: Successes, Failures and Varied Approaches. CDA Collaborative Learning Projects. https://www.cdacollaborative.org/publication/getting-do-no-harm-to-stick-successes-failures-and-varied-approaches/

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Цикли відплати та взаємної помсти між групами виникають тоді, коли заподіяну одній спільноті шкоду її учасники починають розглядати як підставу для відповідної шкоди іншій спільноті, а наступна сторона сприймає цю відповідь як нову кривду. У такій послідовності кожен епізод може ставати приводом для наступного. Психологічне пояснення охоплює колективне приписування провини, сприйняття несправедливості, страх і гнів, групові норми, пам’ять про попереднє насильство та очікування нової загрози. Дослідження дають підстави говорити про конкретні механізми самопідтримуваної міжгрупової ворожості. Вони також показують, чому відплата за дії окремих людей іноді переноситься на непричетних членів іншої групи. Однак бажання помститися, підтримка каральної політики та фактичні акти насильства залишаються різними явищами, а результати лабораторних досліджень потребують обережного перенесення на реальні конфлікти. Що таке цикл міжгрупової відплати Цикл міжгрупової відплати — це процес, у якому шкода, завдана представникам однієї групи, викликає намір або дію у відповідь щодо іншої групи, після чого відповідна дія породжує наступне відчуття кривди, загрози або потреби в покаранні. Для такого процесу важливі повторюваність реакцій та групове узагальнення відповідальності. Один із центральних наукових термінів — опосередкована міжгрупова відплата: людина намагається покарати представника іншої групи за шкоду своєму одногрупнику, хоча сама не була первинною жертвою. Об’єктом покарання також може стати людина, яка не брала участі в початковій події. Саме цей подвійний розрив між безпосередніми учасниками і наступними виконавцями чи об’єктами відплати описано в теоретичному огляді Лікеля та співавторів. Слово «взаємна» описує послідовність ворожих реакцій. Воно нічого не говорить про рівність провини, відповідальності, військової сили, правового статусу або розміру заподіяної шкоди. Дослідницька модель не скасовує потреби встановлювати, хто розпочав агресію, хто здійснив конкретне порушення і кому належить відповідальність. Чим відплата відрізняється від помсти, покарання та правосуддя Помстою зазвичай називають навмисне заподіяння негативного наслідку кривдникові у відповідь на пережиту кривду. Відплата охоплює ширший спектр каральних відповідей і може отримувати різні оцінки залежно від ситуації. Науковці досліджують як мотиви, так і готовність людей карати, проте способи вимірювання цих явищ відрізняються. Правосуддя передбачає встановлення фактів, індивідуалізацію відповідальності, належну процедуру, пропорційність і права постраждалих. Захист від триваючого нападу спрямований на припинення загрози та збереження життя. Помста спрямована на відповідне заподіяння шкоди через минулу кривду. Мотив, про який повідомляє учасник конфлікту, сам по собі не визначає законності конкретної дії. Як виникає самопідтримуваний цикл Узагальнену послідовність можна описати як початкову шкоду, її оцінювання як групової образи або небезпеки, приписування колективної провини, бажання покарання, каральну відповідь, появу нових постраждалих і нове виправдання відплати. Це пояснювальна модель, а не неминучі стадії будь-якого конфлікту. Першою подією може бути напад, погроза, дискримінаційний вчинок, порушення домовленості або повідомлення про загибель чи приниження членів своєї групи. Люди оцінюють не тільки факт, а й намір, відповідальність, попередній досвід і доступність способів досягнення справедливості. Новий інцидент часто тлумачать крізь призму вже сформованого уявлення про іншу групу. Далі окремий вчинок починають сприймати як прояв характеру або спільних намірів усієї іншої групи. Якщо у відповідь постраждали непричетні особи, ці нові люди та їхні близькі можуть сприймати саме відповідну дію як початок особистої історії кривди. У протилежних спільнотах поступово формуються різні пояснення того, хто «почав», хто «лише відповідає» та чиє страждання визнають. У лабораторному дослідженні Г’ю-Джонса й Лероха учасники мали можливість відповісти добром або шкодою іншому членові групи людини, з якою взаємодіяли раніше. Значення мало сприйняття несправедливої переваги іншої групи. Це свідчить, що сама наявність групових меж ще не пояснює всіх випадків відплати: соціальний контекст змінює результат. Як особиста кривда стає колективною провиною Коли кривдника вважають типовим представником чужої групи, відповідальність за його дії поширюють на тих, хто не ухвалював рішення та не здійснював нападу. Відплата тоді спрямовується за ознакою належності, а не за фактичною участю. Цей перехід є центральним для моделі опосередкованої відплати. У двох експериментах Навати й Ямагучі люди застосовували суворіше покарання до іншого представника групи після інформації, що хтось із тієї групи оштрафував їхнього одногрупника. Такі досліди демонструють можливість перенесення провини навіть у тимчасово створених групах. Вони не вимірюють поширеність тяжкого насильства у реальному світі. Як відплата стає знаком групової лояльності Каральну відповідь можуть подавати як доказ солідарності, сили, захисту своїх або відновлення приниженого статусу. За такого тиску відмову від нападу на непричетних іноді помилково трактують як слабкість. Роль відіграють лідери, групові норми, пам’ятні ритуали, публічні висловлювання і те, які дії отримують схвалення. Усередині кожної групи водночас існують різні позиції. Одні люди можуть вимагати правосуддя та захисту цивільних, інші — підтримувати невибіркові удари, ще інші — виступати за стримування насильства. Ці розбіжності важливі для розуміння умов деескалації. Емоційні й когнітивні механізми взаємної помсти Гнів, страх і переживання приниження Гнів пов’язаний з оцінкою шкоди як неправомірної та з приписуванням комусь відповідальності. Він може підсилювати наполегливу вимогу встановити винних і домогтися компенсації, а за певних умов — підтримку нападів у відповідь. Страх спрямовує увагу на майбутні загрози. Приниження може зміцнювати мотив демонстративного відновлення групового статусу. Аналіз Лікеля розглядає такі мотиваційні механізми в міжгруповому конфлікті. Переживання гніву не дорівнює готовності до насильства. Людина може обурюватися злочином, вимагати відповідальності, підтримувати захист постраждалих і водночас виступати проти шкоди невинним. Сприйняття загрози та очікування ворожості Коли кожна група очікує нападу від іншої, власні жорсткі заходи можуть сприйматися як необхідне запобігання небезпеці. Інша група бачить ці дії як доказ ворожих намірів і починає готувати суворішу відповідь. Так очікування можуть взаємно зміцнюватися навіть тоді, коли окремі учасники вважають себе лише оборонцями. Експериментальне й поздовжнє дослідження Обайді, Берга та Довідіо, опубліковане 2025 року, вивчало напруженість між більшістю та маргіналізованою меншиною в Данії. Взаємне сприйняття ворожості було пов’язане з підтримкою насильницького екстремізму, а дані в часі дали змогу дослідити ескалацію відповідних намірів. Результати описують конкретний соціальний контекст і не повинні автоматично переноситися на міждержавні війни. Бажання відновити справедливість і контроль Відплата може суб’єктивно здаватися способом повернути контроль після безсилля, продемонструвати здатність захищати своїх або змусити іншу сторону визнати шкоду. Водночас покарання не гарантує емоційного полегшення. Його сприйняття залежить від того, чи відновлено безпеку, чи встановлено відповідальність, чи припинилися порушення і як відреагувало оточення. Небезпечний перехід відбувається тоді, коли відновлення справедливості ототожнюють із заподіянням шкоди будь-якому представникові іншої спільноти. У цей момент групове узагальнення підміняє розгляд конкретних дій. Взаємна дегуманізація Людина може вважати, що інша спільнота дивиться на її групу як на менш людяну, і у відповідь також відмовляти тій спільноті в повноті людяності. У серії з десяти досліджень Ктейлі, Годсона й Брюно сприйняття дегуманізації власної групи було пов’язане з відповідною дегуманізацією іншої та з підтримкою агресивної політики. Частина доказів отримана експериментально. Важливо розрізняти факт злочину, обґрунтовану критику винних, вимогу правосуддя та приписування колективної нелюдяності людям, які до цього злочину непричетні. Відмова від дегуманізації сумісна з принциповим засудженням агресії. Колективне покарання як чинник нової ескалації Колективне покарання означає застосування негативних наслідків до ширшої групи за вчинки окремих її членів. Постраждалі від такого рішення люди можуть вважати себе несправедливо покараними, навіть якщо вони не підтримували початкової шкоди. Через це зростає ризик ворожості до того, хто застосував покарання. Зареєстроване дослідження Уйсала, Чоксана й Кесслера охопило чотири експерименти в Туреччині та Німеччині за участю 2059 осіб. Колективне покарання посилювало сприйняття однорідності своєї групи, негативні установки щодо іншої групи та наміри відповідних колективних дій, а також знижувало оцінку справедливості іншої сторони. Для окремих показників негативні наслідки спостерігалися і тоді, коли санкції застосовували лише до безпосередніх порушників. Отже, дослідження вимагає уважного розмежування психологічних реакцій, легітимності санкцій і форм покарання. Ці результати показують один із механізмів продовження конфлікту. Вони не є юридичним висновком: міжнародно-правова заборона колективних покарань цивільних, правомірні індивідуальні санкції та заходи необхідної оборони мають окремі правові підстави. Колективна пам’ять та конкуренція за визнання страждання Пам’ять про насильство може зберігати свідчення, допомагати постраждалим домагатися відповідальності та передавати суспільству знання про злочини. Проблеми виникають тоді, коли визнання власних втрат починають пов’язувати зі знеціненням або запереченням втрат інших людей. У психології це досліджують як конкурентну віктимність — прагнення довести, що саме своя група зазнала найбільшого або найважливішого страждання. Огляд Нура та співавторів пояснює, як така конкуренція може підсилювати ворожість і перешкоджати процесам міжгрупового зближення. Установлення історичних фактів та обґрунтоване визнання масштабів злочинів не зводяться до психологічної конкуренції. У реальному конфлікті відповідальність, характер агресії та кількість постраждалих можуть бути різними; наукова модель не вимагає штучно урівнювати сторони. Чому деякі конфлікти переривають цикл відплати Між початковою шкодою та відповідною дією існує простір для інших рішень. Його створюють достовірна інформація, розмежування винних і непричетних, ефективні процедури захисту, справедливий розгляд порушень, підтримка потерпілих та внутрішньогрупові норми стримування. Важливий чинник — наявність механізмів, які дозволяють домагатися відповідальності без самочинної агресії. Якщо люди переконані, що загроза триває, а винні можуть безкарно повторити насильство, заклики до примирення можуть залишатися безпідставними. Безпека, правосуддя й довіра до процедур формують реальні умови для зменшення ризиків. Не існує психологічного закону, за яким кожен напад мусить породжувати нову помсту. Лабораторні експерименти перевіряють окремі причинні ланки, але їхні результати не визначають наперед поведінку політичних керівників, збройних організацій або цілих народів. Як запобігати повторній відплаті Захистити людей і припинити нові порушення Перший пріоритет — фізична безпека, допомога постраждалим, захист цивільного населення та запобігання новому насильству. Там, де триває напад чи примус, психологічні програми не можуть замінити дієвих гарантій безпеки. Установити відповідальність без перенесення провини на групу Потрібно відокремлювати безпосередніх виконавців, організаторів, осіб, відповідальних за накази, та непричетних людей. Документування фактів, належні процедури, індивідуалізовані правові санкції та можливість отримати відшкодування створюють шлях до справедливості, відмінний від колективної відплати. Визнати шкоду й передбачити гарантії неповторення Визнання фактів, відповідальності й потреб постраждалих може зменшувати підстави для нової ворожості, якщо воно підкріплене діями. Перепрошення без гарантій безпеки, припинення порушень і реальних наслідків для винних можуть здаватися порожніми. Прощення не може бути умовою отримання допомоги, компенсації або доступу до правосуддя. Створювати безпечні умови для контакту та діалогу Метааналіз Петтігрю й Тропп охопив 515 досліджень із 713 незалежними вибірками та виявив загальний зв’язок між міжгруповим контактом і зменшенням упереджень. Це важлива основа для програм взаємодії, але зменшення упереджень не тотожне припиненню бойових дій чи відновленню правосуддя. Огляд Чехаїч-Кленсі та Галперіна підкреслює, що психологічні міжгрупові втручання мають відповідати конкретному суспільному контексту. Діалог із кривдником за поточної загрози, примусу, значної нерівності влади або невизнаної шкоди може посилити небезпеку. Участь постраждалих можлива лише за добровільної та усвідомленої згоди, зрозумілих правил і можливості вийти з процесу. Змінювати норми, які схвалюють невибіркову помсту Лідери громад, освітяни та журналісти можуть розрізняти відповідальність конкретних людей і провину цілих спільнот. Корисні практики охоплюють перевірку повідомлень, точне визначення виконавців, реагування на чутки, відкриті канали скарг і підтримку людей, які відмовляються від нападів на непричетних. Ефективність кожної програми необхідно перевіряти, а не виводити з її добрих намірів. Ризики невдалих миробудівних втручань Передчасна спільна зустріч може посилити вразливість постраждалих, особливо коли організатори знецінюють шкоду, приховують нерівність сил або вимагають взаємного вибачення. Формула «усі однаково винні» здатна стирати встановлені факти та відповідальність. Вимога «забути минуле» без правосуддя може стати додатковим приниженням. Іншу небезпеку становлять публічні заклики до невибіркової відплати, поширення неперевірених повідомлень про напади та представлення будь-якого члена іншої групи як законної цілі. Такі практики розширюють коло людей, на яких переносять чужу провину. Організаторам необхідно оцінювати добровільність, загрози, владні асиметрії, захист конфіденційних свідчень, потреби дітей та інших вразливих людей, можливість припинити участь і доступ до незалежної допомоги. Програма повинна мати процедуру зупинення, якщо ризики зростають. Війна Росії проти України: що пояснює психологія відплати Російська агресія проти України має чіткий міжнародно-правовий контекст. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 присвячена агресії проти України, а Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні документує наслідки повномасштабного вторгнення Російської Федерації для цивільних людей. Модель циклів міжгрупової відплати придатна для аналізу окремих емоцій, наративів, ризиків колективної провини та конфліктів усередині постраждалих громад. Вона не перетворює міжнародну агресію на симетричну сварку між рівнозначно відповідальними групами. Право України на захист, права постраждалих, розслідування міжнародних злочинів і встановлення відповідальності існують незалежно від психологічних пояснень гніву й помсти. Для деокупованих громад, внутрішньо переміщених осіб, людей, які повертаються додому, та інших постраждалих актуальними можуть бути безпечне співіснування, підтримка свідків і потерпілих, запобігання стигматизації, справедливі процедури та відновлення довіри до установ. Контакт із представниками сторони, пов’язаної з насильством, не є моральним обов’язком потерпілих. Примирення не можна вимагати в обмін на безпеку або права. Наскільки переконливі наукові докази Існують експериментальні докази окремих ланок: перенесення провини на представників групи, відповідної дегуманізації, наслідків колективного покарання та зв’язку сприйнятої загрози з каральними намірами. Дослідження міжгрупового контакту мають значну оглядову базу, але переважно вимірюють упередження, а не реальну кількість повторних нападів. Частина праць використовує студентські вибірки, короткі сценарії, символічні штрафи, опитувальники та самозвіти. Поздовжні дослідження допомагають простежити зміни в часі, проте не охоплюють усіх впливів політичної організації, державної влади, зброї, інформаційного середовища та нерівності ресурсів. Підтримка насильства в опитуванні не дорівнює здійсненню насильства. Тому найкраще підтверджений висновок полягає в існуванні низки взаємопов’язаних психологічних механізмів, чутливих до контексту. Універсального психологічного методу, який гарантовано зупиняє реальне насильство, сучасна доказова база не встановлює. Практичні висновки для фахівців, організацій та громад Для психологів і фасилітаторів важливо уточнювати, яку саме потребу люди висловлюють через вимогу відплати: захист від загрози, відновлення контролю, визнання шкоди, індивідуальну відповідальність або бажання покарати непричетних. Ці мотиви потребують різних відповідей і не повинні змішуватися в одну категорію. Для освітян та журналістів принциповою є точність: хто саме здійснив вчинок, які обставини встановлено, що потребує перевірки, чи переносить висловлювання відповідальність на непричетних. Таке розрізнення дозволяє принципово засуджувати агресію та злочини, зменшуючи підстави для колективної помсти. Для громадських організацій та місцевої влади значення мають доступні механізми скарг, допомога постраждалим, захист свідків, запобігання погрозам і незалежне оцінювання результатів програм. Показниками можуть бути реальна безпека, кількість повторних інцидентів, довіра до процедур і стійкість змін, а не лише задоволеність учасників заходу. Поширені запитання Чому групи продовжують мститися, коли всі зазнають втрат? Кожний новий епізод може зміцнювати очікування ворожості, робити власні втрати найпомітнішими та підтримувати соціальне схвалення відплати. Але фактичні рішення про насильство також залежать від політичних, військових та інституційних чинників. Чим колективна відплата відрізняється від колективного покарання? Колективна відплата описує відповідну каральну реакцію на шкоду, яку пов’язують із певною групою. Колективне покарання стосується накладення негативних наслідків на багатьох за дії окремих членів. Вони можуть перетинатися, однак не є тотожними поняттями. Чи можна припинити помсту без прощення? Так. Захист, справедливі процедури, індивідуальна відповідальність і стійке припинення нападів можливі без особистого прощення. Постраждалі мають право визначати, чи бажають вони будь-якого контакту або примирення. Чи доведено, що діалог сам по собі припиняє насильство? Дослідження підтримують користь якісного міжгрупового контакту для зменшення упереджень. Його вплив на фактичне насильство, тривалу безпеку та відновлення справедливості встановлений значно менш однозначно і залежить від умов. Чи можна передбачити помсту за національністю або походженням людини? Ні. Групова належність не визначає індивідуальної готовності до насильства. Конкретні ризики оцінюють за перевіреними діями, погрозами, обставинами й поведінкою, без колективних стереотипів. Чим деескалація відрізняється від примирення? Деескалація зменшує поточне напруження і ризик нових нападів. Примирення стосується ширшої зміни відносин, яка може потребувати тривалого визнання шкоди, відповідальності та відновлення довіри. Безпечне співіснування не потребує примусового прощення. Пов’язаний аспект докладніше розглянуто в матеріалі «Ескалація міжгрупового конфлікту: механізми, стадії та сигнали». Пов’язані статті Помста в психології: чому бажання відплати виникає після несправедливості і чому вона не завжди приносить полегшення Дегуманізація: що це, як людям відмовляють у повній людяності та до яких наслідків це може вести Теорія соціальної ідентичності: Тажфел, Тернер, групи та міжгрупові відносини Прощення: що це, чим відрізняється від примирення і чому не означає виправдання шкоди Групова поляризація: що це і чому обговорення може посилювати початкові погляди Ескалація міжгрупового конфлікту: механізми, стадії та сигнали Дилема безпеки між конфліктуючими групами Чутки й недовіра під час міжгрупового конфлікту Джерела Čehajić-Clancy, S., & Halperin, E. (2024). Advancing research and practice of psychological intergroup interventions. Nature Reviews Psychology, 3, 574–588. https://doi.org/10.1038/s44159-024-00330-z Hugh-Jones, D., & Leroch, M. (2017). Intergroup Revenge: A Laboratory Experiment. Homo Oeconomicus, 34, 117–135. https://doi.org/10.1007/s41412-017-0049-0 Kteily, N., Hodson, G., & Bruneau, E. (2016). They see us as less than human: Metadehumanization predicts intergroup conflict via reciprocal dehumanization. Journal of Personality and Social Psychology. https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/26963763/ Lickel, B., Miller, N., Stenstrom, D. M., Denson, T. F., & Schmader, T. (2006). Vicarious retribution: The role of collective blame in intergroup aggression. Personality and Social Psychology Review, 10(4), 372–390. https://doi.org/10.1207/s15327957pspr1004_6 Lickel, B. (2012). Retribution and Revenge. In L. R. Tropp (Ed.), The Oxford Handbook of Intergroup Conflict. Oxford University Press. https://doi.org/10.1093/oxfordhb/9780199747672.013.0006 Nawata, K., & Yamaguchi, H. (2011). The escalation of personal altercations into intergroup conflict: Initiating intergroup vicarious retribution in an ad hoc laboratory experiment group. Japanese Journal of Experimental Social Psychology, 51(1), 52–63. https://doi.org/10.2130/jjesp.51.52 Noor, M., Shnabel, N., Halabi, S., & Nadler, A. (2012). When suffering begets suffering: The psychology of competitive victimhood between adversarial groups in violent conflicts. Personality and Social Psychology Review, 16(4), 351–374. https://doi.org/10.1177/1088868312440048 Obaidi, M., Bergh, R., & Dovidio, J. F. (2025). Reciprocal escalation of violent extremism: Experimental and longitudinal evidence from Denmark. PNAS Nexus, 4(12), pgaf338. https://doi.org/10.1093/pnasnexus/pgaf338 Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. https://doi.org/10.1037/0022-3514.90.5.751 United Nations General Assembly. (2022). Aggression against Ukraine: Resolution A/RES/ES-11/1, adopted 2 March 2022. https://digitallibrary.un.org/record/3965290/ United Nations Human Rights Monitoring Mission in Ukraine. (2026). Four years since the full-scale invasion of Ukraine: Key facts and findings. https://ukraine.ohchr.org/en/Four-years-since-the-full%E2%80%91scale-invasion-of-Ukraine-key-facts-and-findings-February-2026 Uysal, M. S., Çoksan, S., & Kessler, T. (2026). How collective punishment harm intergroup relations through ingroup homogeneity, perceived fairness, and counter-collective action: A registered report. Political Psychology, 47(1), e13028. First published online 2024. https://doi.org/10.1111/pops.13028

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Соціальна згуртованість — це якість зв’язків, взаємної довіри, належності та співпраці між людьми й суспільними групами, а також характер їхніх відносин із публічними інституціями. Вона виявляється у здатності спільноти підтримувати взаємодопомогу, розв’язувати суперечності, забезпечувати участь різних людей у спільному житті та діяти заради суспільного блага. Це багатовимірне поняття: згуртованість громади не можна визначити однією відповіддю про єдність або одним рейтингом довіри. Відповідно до огляду Schiefer і van der Noll, ключовими складниками є соціальні відносини, ідентифікація зі спільнотою та орієнтація на спільне благо. Згуртованість особливо важлива для суспільств, які переживають війну, вимушене переміщення, нерівність і відновлення після насильства. Її досліджують у соціальній психології, соціології, політичних науках, дослідженнях громад і миробудуванні. Для України питання полягає в тому, як підтримувати солідарність усередині суспільства, довіру між різними спільнотами та справедливість інституцій під час триваючої російської агресії. Українські дослідження reSCORE 2024 дозволяють аналізувати ці взаємини за окремими вимірами, а не зводити їх до загального враження про національну єдність. Що означає соціальна згуртованість у психології та суспільних науках Наукове поняття соціальної згуртованості описує властивість спільноти або суспільства, що формується з багатьох взаємодій. Одна людина може відчувати підтримку і належність, проте висновок про згуртованість усього міста потребує даних про різні групи, інституції та розподіл доступу до можливостей. Саме тому дослідники відрізняють особисті переживання від колективних характеристик соціального середовища. У класичній концептуальній праці Chan, To і Chan (2006) соціальну згуртованість пропонується розглядати через відносини між членами суспільства та між громадянами й державою, з урахуванням установок і реальної поведінки. Це допомагає уникнути поширеної методологічної помилки: називати згуртованістю одночасно її можливі причини, прояви й наслідки. Огляд Fonseca, Lukosch і Brazier (2019) підкреслює процесуальний характер згуртованості: значення мають почуття належності, добровільна суспільна участь, визнання культурного розмаїття, рівні права й можливості. Отже, висока згуртованість сучасного різноманітного суспільства передбачає здатність людей співіснувати й діяти разом зі збереженням відмінностей. Походження поняття й розвиток наукових моделей Історію дослідження згуртованості пов’язують із соціологічною традицією Еміля Дюркгайма, який вивчав форми солідарності та зв’язок між суспільною організацією й індивідуальним життям. У ХХ столітті увага змістилася до соціальних мереж, довіри, соціального капіталу, громадянської участі й інституцій. Сучасні моделі прагнуть перетворити широке поняття на набір явних, вимірюваних характеристик. Узагальнення Schiefer і van der Noll (2017) показало, що між різними визначеннями існує значний спільний зміст. Автори виокремили три центральні напрями: відносини між людьми, ідентифікацію з певною спільнотою та орієнтацію на спільне благо. Водночас нерівність, добробут і спільні цінності можуть у різних дослідницьких моделях виступати передумовами, окремими характеристиками або наслідками згуртованості. Ширше визначення Fonseca та співавторів включає питання участі, культурного плюралізму та рівних прав. Різниця між цими підходами має практичне значення: два індекси можуть обидва називатися «індексами згуртованості», але вимірювати різні сукупності змінних. Для коректного порівняння необхідно знати, яке визначення обрали дослідники. Основні виміри соціальної згуртованості Горизонтальна згуртованість: відносини між людьми та групами Горизонтальний вимір охоплює якість взаємин між сусідами, родинами, колегами, етнокультурними й соціальними групами та мешканцями різних частин громади. Його проявами є довіра до інших, досвід взаємної підтримки, готовність до співпраці, безпечні контакти через групові межі та можливість розв’язувати повсякденні суперечності. Важливе запитання для оцінювання: хто входить до кола довіри? Людина може активно допомагати членам власної групи й одночасно уникати або відкидати інших. Такий стан демонструє сильні внутрішньогрупові зв’язки, але не обов’язково високу згуртованість суспільства загалом. Аналіз соціальних зв’язків має враховувати їхню ширину, взаємність і включеність різних груп. Таке розрізнення узгоджується з оглядом Portes і Vickstrom (2011). Вертикальна згуртованість: відносини суспільства з інституціями Вертикальний вимір стосується довіри до місцевих і центральних органів влади, досвіду справедливого ставлення, доступності послуг, передбачуваності правил і можливості впливати на рішення. Його значення полягає у зв’язку між громадянами та інституціями, які повинні діяти в публічних інтересах. Високі показники міжособистісної солідарності можуть співіснувати з критичним ставленням до окремих інституцій. Це різні характеристики соціального життя, тому їх слід вимірювати окремо. Методологія SCORE, яку застосовували в Україні, прямо розділяє горизонтальні зв’язки між людьми й групами та вертикальні відносини людей з інституціями. Належність, суспільна участь і орієнтація на спільне благо Почуття належності означає, що людина сприймає себе частиною ширшої спільноти та має підстави очікувати в ній визнання. Участь проявляється у взаємодопомозі, волонтерстві, громадських ініціативах, спільному обговоренні проблем і можливості впливати на рішення. Орієнтація на спільне благо передбачає готовність враховувати наслідки власних дій для інших людей. У моделі Social Cohesion Radar фонду Bertelsmann Stiftung ці аспекти поєднано у трьох сферах: соціальні відносини, пов’язаність зі спільнотою та орієнтація на спільне благо. Дев’ять конкретніших вимірів включають соціальні мережі, довіру до людей, прийняття різноманіття, ідентифікацію зі спільнотою, довіру до інституцій, сприйняття справедливості, солідарність, повагу до суспільних правил і громадську участь. Як соціальна згуртованість проявляється в повсякденному житті Згуртованість має поведінкові та суб’єктивні прояви. У громаді це може бути взаємодопомога під час евакуації, готовність організувати спільний простір, довіра до процедури розподілу допомоги, співпраця між давніми мешканцями й внутрішньо переміщеними людьми, а також можливість відкрито обговорювати незгоду. Окремі добрі вчинки показують наявність солідарної поведінки, однак ще не характеризують усю соціальну структуру. Важливі регулярність таких дій, доступність підтримки для вразливих груп, стійкість взаємодії та те, чи зберігаються відносини після завершення спільної надзвичайної ситуації. Низька згуртованість може проявлятися у взаємній підозрі, відмові від участі через відчуття безсилля, ізоляції окремих груп, непрозорому розподілі ресурсів і посиленні ворожості між мешканцями. Водночас протест проти несправедливого рішення або критика влади самі собою не свідчать про руйнування згуртованості: вони можуть бути формою відповідальної громадянської участі. Що впливає на формування соціальної згуртованості Довіра, взаємність і передбачуваність взаємодії Довіра зростає там, де люди мають підстави очікувати чесного й послідовного ставлення, а правила взаємодії зрозумілі. Повторювана співпраця може допомагати накопичувати позитивний досвід, але вирішальну роль відіграють умови: безпека, справедливість, можливість відмовитися від участі та реальна взаємність. Довіра до близьких, до незнайомців, до інших соціальних груп та до інституцій є різними змінними. Програма, що підвищила довіру між учасниками невеликої групи, ще не довела поліпшення міжгрупових відносин усього регіону. Справедливі правила та доступ до ресурсів Сприйняття несправедливості, дискримінаційний доступ до послуг або непрозорі рішення можуть підривати довіру навіть за наявності сильних особистих зв’язків. У дослідженні згуртованості важливо розглядати не лише суб’єктивні оцінки, а й доступність житла, освіти, громадських послуг, безпечних просторів і каналів участі. Причинний зв’язок залежить від контексту. Наприклад, економічна нерівність може впливати на можливості спільної участі, тоді як слабка інституційна підзвітність може знижувати довіру. Водночас сама згуртованість здатна впливати на спільну дію та підтримку соціальних змін. Наукові моделі мають відділяти ці напрямки впливу, що підкреслювали Chan та співавтори. Різноманіття, міжгрупові межі та спільна діяльність Етнічне, мовне, релігійне чи культурне різноманіття саме собою не визначає рівень соціальної згуртованості. Систематичний огляд теоретичних пояснень і емпіричних результатів van der Meer і Tolsma (2014) показує неоднорідність зв’язків між різноманіттям і довірою, зокрема роль соціального контексту, нерівності та сприйняття загроз. Практично важлива здатність організовувати взаємодію між групами на справедливих умовах. Позитивний міжгруповий контакт має емпіричну основу для зниження упереджень, але його наслідки залежать від обставин і характеристик учасників. Наукові механізми та обмеження цього підходу детальніше розкрито в українській статті «Теорія міжгрупового контакту». Групова ідентичність, норми й колективні емоції Групова належність впливає на те, кого люди вважають «своїми», чию потребу в допомозі визнають та як інтерпретують поведінку інших. Теоретичну основу цього механізму розкриває теорія соціальної ідентичності. Для згуртованості важливо, щоб ширша спільна належність могла поєднувати різні локальні, професійні й культурні ідентичності. Страх, гнів, гордість, вдячність і надія можуть впливати на готовність до співпраці та підтримку колективних дій. Однак однакові емоції можуть мати різні наслідки залежно від оцінки загроз, групових норм і можливостей безпечної дії. Під час аналізу громад варто враховувати як ресурси взаємної підтримки, так і напруженість між групами. Інституційна якість, участь і відчуття впливу Прозорі правила, доступна інформація, зрозуміла процедура оскарження, представництво різних груп і реальна реакція на потреби мешканців можуть підтримувати суспільну довіру. Участь має сенс, коли вона дає людям можливість впливати на рішення, а не зводиться до символічного схвалення вже визначених дій. Звіти українського reSCORE 2024 щодо горизонтальних і вертикальних зв’язків підтверджують важливість роздільного аналізу громадських відносин, довіри та взаємодії з інституціями. Це корисна рамка для рішень на рівні громад, хоча конкретну програму потрібно перевіряти власними показниками та оцінюванням. Чи може сильна згуртованість мати небажані наслідки Сильна внутрішня солідарність іноді поєднується з виключенням людей поза групою, тиском на незгідних або несправедливим розподілом допомоги. Тому у вимірюванні потрібно оцінювати, чи поширюється взаємна підтримка на новоприбулих, меншини та людей із меншим соціальним впливом. Дослідження соціального капіталу й згуртованості Portes і Vickstrom (2011) допомагає відрізняти замкнену солідарність усередині спільноти від форм соціальних зв’язків, придатних для різноманітного суспільства. У практичному вимірі програма повинна відстежувати не лише зміцнення стосунків серед активних учасників, а й наслідки для тих, хто залишився поза ними. Уніфікація поглядів також не є метою згуртованості. Люди можуть зберігати несхожі переконання, критикувати інституції та вступати в гострі дискусії, визнаючи водночас права одне одного й легітимність справедливих процедур. Натомість групова поляризація здатна посилювати вже наявні позиції в однорідних середовищах. Соціальна згуртованість, соціальний капітал, солідарність і довіра: відмінності Соціальний капітал позначає ресурси, доступні через зв’язки, мережі та норми взаємності. Довіра є однією з можливих характеристик цих відносин. Солідарність означає готовність підтримувати інших та брати до уваги спільні потреби. Соціальна згуртованість охоплює ширшу якість зв’язків, належності, участі та суспільних відносин. Ці поняття перетинаються, але не можуть автоматично заміняти одне одного. Густа мережа знайомств не доводить рівного доступу до суспільних можливостей. Висока довіра до одного лідера не дорівнює довірі до всіх інституцій. Одноразова акція допомоги не підтверджує стійкості громадської співпраці. Таке розрізнення підтримує концептуальна робота Schiefer і van der Noll. Соціальна згуртованість і мир: як вони пов’язані Згуртованість має значення для миробудування, оскільки стосується здатності людей і груп підтримувати зв’язки, діяти спільно й вирішувати суперечності через безпечні суспільні механізми. Проте припинення відкритого насильства, довіра між групами, справедливість і примирення описують різні аспекти суспільного життя. Сильна згуртованість усередині окремої групи може сприяти її стійкості та самоорганізації, а також посилювати дистанцію до інших. Оцінювати потрібно одночасно внутрішню підтримку, міжгрупові відносини та інституційну справедливість. Огляд психологічних міжгрупових втручань Čehajić-Clancy і Halperin (2024) наголошує, що ефективність програм залежить від контексту та конкретного механізму змін. Для постраждалих від насильства участь у діалозі, контакт із представниками іншої групи або примирення можуть бути лише добровільними процесами за належної безпеки. Відновлення згуртованості всередині громади може починатися з житла, соціальної підтримки, захисту прав, доступу до справедливих процедур і зрозумілого місцевого врядування. Як вимірюють соціальну згуртованість Соціальна згуртованість є латентною, багатовимірною характеристикою: її не вимірюють безпосередньо одним фізичним приладом. Дослідники формують систему індикаторів і збирають дані за допомогою репрезентативних опитувань, спостережень, адміністративних показників, групових обговорень і, за потреби, мережевого аналізу. Перший крок — точно визначити, яке суспільство чи спільноту оцінюють: квартал, громаду, регіон або країну. Другий — обрати модель згуртованості. Третій — відібрати валідні для контексту запитання та поведінкові індикатори. Четвертий — забезпечити коректну вибірку й порівнянність вимірів у часі. Приклади показників горизонтального виміру До типових індикаторів належать узагальнена міжособистісна довіра, готовність допомогти сусідам, наявність людей, до яких можна звернутися по підтримку, прийняття різноманіття, досвід поважної взаємодії між групами та готовність до спільної дії. Запитання «Чи довіряєте ви більшості людей?» вимірює конкретну установку, а не всю згуртованість. Запитання «Чи можете ви звернутися по допомогу до людини з іншої соціальної групи?» стосується іншої характеристики. Поєднання показників повинно відповідати науковій моделі, а не бути випадковим переліком позитивних тверджень. Приклади показників вертикального виміру Можна досліджувати довіру до місцевої ради й центральних органів, досвід звернення по послуги, сприйняття прозорості рішень, справедливість розподілу ресурсів, доступ до інформації та відчуття можливості впливати на політику громади. Для оцінювання важливо враховувати конкретні інституції. Довіра до медичних працівників, муніципалітету, суду й державної адміністрації може істотно відрізнятися; усереднення без пояснення здатне приховати практичні проблеми. Поведінкові та адміністративні показники Додатковими даними можуть бути сталість участі в місцевих ініціативах, доступність громадських просторів, охоплення програмами підтримки, представленість різних груп у дорадчих органах, якість процедур скарг або результати відкритого бюджетування. Однак участь не можна трактувати без урахування можливості долучитися: доглядова праця, інвалідність, небезпека, переміщення й нестача часу впливають на поведінку. Об'єктивізовані дані корисно зіставляти зі сприйняттями людей. Велика кількість учасників заходу не доводить, що всі почувалися в безпеці або мали рівне право голосу. Низька відвідуваність також не обов’язково означає байдужість: причиною можуть бути незручний час, небезпечний простір чи недовіра до організаторів. Індекси та дослідницькі підходи до оцінювання Модель Social Cohesion Radar охоплює три сфери та дев’ять вимірів, що дозволяє будувати комплексний профіль. Підхід Chan, To і Chan підкреслює горизонтальні й вертикальні відносини та розрізнення установок і поведінки. SCORE для України використовує контекстно підібрані показники для визначення сильних і вразливих сторін суспільних відносин. Ці інструменти мають різні цілі, набори питань і способи побудови індексів. Порівнювати їхні умовні бали як еквівалентні одиниці вимірювання некоректно. Завжди потрібні опис методології, визначення шкали, джерело вибірки, період збору даних і оцінка невизначеності. Чому один загальний бал може вводити в оману Середній індекс може приховувати нерівні умови. Наприклад, довіра серед постійних мешканців може зростати одночасно з погіршенням досвіду внутрішньо переміщених людей. Загальний позитивний показник тоді не відображає погіршення включеності окремої групи. На результати також впливають формулювання питань, мова опитування, соціальна бажаність відповідей, рівень безпеки, недосяжність деяких респондентів, час вимірювання та просторові межі аналізу. У дослідженнях громади варто розділяти показники за релевантними групами, зберігаючи конфіденційність і не створюючи стигматизувальних порівнянь. Крім того, зв’язок між особистими оцінками та характеристиками території потребує спеціального аналізу. Якщо десятеро опитаних повідомили про високу довіру, цього недостатньо для висновку про рівень довіри всього міста. Розмір вибірки, кластеризація даних, похибки та стабільність шкал мають значення для кожного узагальнення. Як організувати оцінювання згуртованості в громаді Практична оцінка починається з питання, яке рішення потрібно ухвалити на основі результатів. Для планування простору взаємодії важливі доступність і міжгрупові контакти; для покращення врядування — довіра, досвід справедливості та участі; для відновлення після насильства — безпека, підтримка постраждалих і якість суспільних зв’язків. До збору даних варто залучати різні групи громади до визначення релевантних показників, пояснити мету опитування, отримувати добровільну згоду, захищати персональні дані й уникати питань, здатних створити загрозу учасникам. Особливо важливі способи участі людей, які рідко потрапляють до стандартних опитувань. Надійна система оцінювання поєднує початковий вимір, зрозумілі цілі, повторні вимірювання та аналіз різниці між групами. У звіті потрібно описати вибірку, запитання, пропущені відповіді, обмеження й те, які висновки дозволяє зробити застосований дизайн. Якщо не було контрольної групи або іншої надійної стратегії причинної ідентифікації, зміну показників не можна безпосередньо приписувати конкретній програмі. Соціальна згуртованість в Україні під час війни Російська агресія проти України створила масштабні ризики для життя, безпеки, домівок, соціальних зв’язків та інституцій. Війна може одночасно посилювати солідарність перед загрозою й загострювати труднощі всередині суспільства через втрати, переміщення, нерівний доступ до послуг і різні досвіди участі у спротиві. Звіти SCORE/reSCORE вивчають зміни соціальної згуртованості в Україні за кількома вимірами. Окрема програма SHARP, хвиля 3 (2024) розглядає згуртованість, стійкість, потреби населення, довіру до інституцій, послуги, переміщення та громадянську залученість. Ці матеріали є корисним контекстним джерелом, але результати окремих хвиль потрібно читати в межах їхніх методик і дат. У дослідженні відносин між державою та громадянами reSCORE 2024, оприлюдненому ПРООН у 2025 році, розглянуто аспекти доброчесності, ефективності, захищеності та політичної спільноти. Це приклад того, чому для розуміння згуртованості потрібен аналіз конкретних інституційних відносин, а не лише загальна оцінка патріотизму чи єдності. Внутрішньо переміщені люди, ветерани та постраждалі громади Після вимушеного переміщення людина може втратити звичні мережі підтримки й водночас зустріти нові можливості для участі. У приймаючих громадах важливі доступ до житла, освіти, праці та послуг, прозорість рішень, контакт між мешканцями й відсутність стигматизації. Сприяти включеності означає створювати умови для безпечної участі з повагою до автономії людини. Досвід ветеранів, членів їхніх сімей, родин загиблих, цивільних постраждалих та людей, які повертаються до звільнених громад, різний. Соціальна згуртованість не передбачає вимоги однаково переживати війну або ділитися особистими історіями. Для практичних програм важливі безпечні послуги, обґрунтовані механізми підтримки, реальні можливості участі та захист гідності. У деокупованих і прифронтових громадах першим завданням залишається безпека людей, доступ до основних послуг і правовий захист. Програми діалогу за умов загроз, примусу чи неусунених порушень можуть збільшувати ризики. Підтримка суспільних зв’язків має узгоджуватися з правами постраждалих, відповідальністю за насильство й гарантіями його неповторення. Чи означає згуртованість прощення або примирення Соціальна згуртованість описує якість суспільних взаємин і можливості спільного життя. Прощення стосується окремого психологічного процесу, а примирення — складних змін у відносинах після конфлікту чи насильства. Вони можуть взаємодіяти, проте мають різні умови й етичні межі. Постраждала людина має право не прощати, не брати участі в діалозі та не встановлювати контакт із кривдником. Громада може розвивати підтримку, солідарність і довіру до справедливих процедур без вимоги особистого примирення. Про психологічне значення прощення й межі цього поняття докладніше йдеться у статті «Прощення». Які втручання можуть підтримувати соціальну згуртованість Потенційно корисними напрямами є справедливе забезпечення послуг, підтримка місцевих мереж взаємодопомоги, відкриті механізми ухвалення рішень, представництво різних груп, безпечна міжгрупова співпраця та прозоре реагування на випадки дискримінації. Це напрями планування, ефективність яких треба перевіряти для кожного контексту й завдання. Міжгрупові психологічні втручання досліджувалися для зниження упереджень, розв’язання конфліктів, примирення й подолання поляризації. Огляд Čehajić-Clancy і Halperin (2024) показує важливість відповідності між конкретною психологічною перешкодою та механізмом втручання. Однієї універсальної програми для всіх груп і ситуацій немає. Контакт може мати різні наслідки для людей із різним статусом та досвідом несправедливості. Огляд Cocco та співавторів (2024), який охоплює 134 дослідження, описує умови, за яких міжгруповий контакт підтримує або послаблює мобілізацію на користь соціальної рівності. Тому поліпшення особистого ставлення не слід автоматично ототожнювати зі змінами структурної несправедливості. Як перевірити ефективність програми згуртованості Результат програми потрібно визначити до її початку: що саме має змінитися — довіра, досвід безпечної взаємодії, представництво, доступ до послуг, включеність різних груп чи спільна дія. Кожен результат потребує відповідних показників і часових меж. Сильніше причинне твердження потребує дизайну, який дозволяє відрізняти ефект програми від зовнішніх подій, самовідбору учасників і загальних змін під час війни. За можливості корисні порівняльні групи, повторні спостереження, заздалегідь визначені результати й незалежна оцінка. Якісні інтерв’ю допомагають пояснити механізми й неочікувані наслідки, але самі собою не заміняють перевірку причинності. Обов’язково потрібно вивчати небажані наслідки: зростання напруженості після невдало організованого діалогу, виключення малопомітних груп, порушення конфіденційності, примус до участі чи нерівний розподіл допомоги. Доказовою є програма, для якої відомі не тільки очікувані позитивні результати, а й межі застосування та ризики. Практичні рекомендації для громад, фахівців і організацій Для місцевої влади пріоритетом є прозорі правила, доступність послуг, можливість оскаржувати рішення та регулярне дослідження досвіду різних груп. Для громадських організацій — добровільні формати участі, безпека, участь представників вразливих груп у плануванні й облік наслідків програм. Для дослідників — явне визначення згуртованості, якісна вибірка та розрізнення кореляційних і причинних висновків. У практичній роботі доцільно ставити чотири запитання: між ким саме потрібно покращити відносини; яка проблема перешкоджає цьому зараз; які конкретні зміни й для кого будуть ознакою успіху; чи є ризик нашкодити окремій групі. Відповіді допомагають обирати втручання, потрібне громаді, і не замінювати дослідження формальним звітом про кількість заходів. Наукова визначеність і обмеження досліджень Встановленим результатом є багатовимірність згуртованості та важливість соціальних відносин, належності, довіри й орієнтації на спільне благо. Водночас немає єдиного всесвітнього визначення та інструмента, який однаково точно вимірює всі ці характеристики в кожній культурі й ситуації. Це зафіксовано в оглядах Schiefer і van der Noll та Fonseca та співавторів. Зв’язки між згуртованістю, добробутом, різноманіттям, конфліктами та якістю врядування можуть бути двосторонніми й залежати від суспільного контексту. Окреме спостереження високої довіри чи активного волонтерства не дозволяє зробити висновок про універсальну причину цих явищ. Доказовість окремих втручань неоднакова. Деякі програми добре описані теоретично, проте мають обмежені дані щодо тривалості ефектів, перенесення результатів на інші групи або безпеки в умовах насильства. Коректна наукова позиція полягає у визначенні конкретного механізму, умов дослідження й того, які висновки реально підтримують дані. Поширені запитання Що таке соціальна згуртованість простими словами? Це те, наскільки люди й різні групи можуть довіряти одне одному, відчувати належність до спільного суспільства, співпрацювати, отримувати справедливе ставлення та впливати на спільні рішення. Згуртованість має міжособистісний, міжгруповий та інституційний виміри. Які головні чинники соціальної згуртованості? До важливих умов належать безпека, справедливі правила, можливості взаємодії, надійні соціальні зв’язки, рівний доступ до участі та підзвітність інституцій. Конкретні чинники й напрямки їхнього впливу потрібно досліджувати для певної громади. Як визначити, чи згуртована громада? Використовують кілька груп показників: довіру та підтримку між мешканцями, зв’язки між групами, належність, участь, досвід справедливості та довіру до інституцій. Дані бажано збирати репрезентативно й порівнювати в часі, а не обмежуватися кількістю волонтерів або відвідувачів події. Чим соціальна згуртованість відрізняється від соціальної солідарності? Солідарність характеризує підтримку й готовність діяти на користь інших. Згуртованість охоплює ширшу структуру суспільних відносин, включно з довірою, належністю, взаємодією груп, участю та інституційними зв’язками. Чи означає згуртованість, що всі люди повинні бути одностайними? Ні. У демократичному й різноманітному суспільстві згуртованість сумісна з незгодою, конкуренцією ідей та критикою інституцій, якщо зберігаються права людей, можливості участі й справедливі правила взаємодії. Чи може згуртованість зрости під час війни? В окремих вимірах — так: спільна загроза може мобілізувати взаємодопомогу й посилювати відчуття належності. Одночасно війна може руйнувати соціальні мережі, збільшувати нерівність і послаблювати довіру. Тому результати слід аналізувати за групами, періодами та показниками, як це роблять українські дослідження reSCORE. Чи достатньо організувати спільний захід, щоб посилити згуртованість? Сам факт проведення заходу не доводить змін. Необхідно оцінювати, хто міг узяти участь, наскільки безпечними були умови, чи змінилися відносини, чи збереглися результати та чи не виникли небажані наслідки. Чи можна виміряти згуртованість одним числом? Індекс може стисло показати обрані аспекти, але потребує прозорого способу розрахунку й аналізу складників. Середнє значення без розподілу за групами приховує важливі відмінності. Для практичних рішень корисніший багатовимірний профіль громади. Пов’язані статті Теорія міжгрупового контакту: умови Олпорта, сучасні докази та обмеження — пояснює, коли взаємодія між групами може зменшувати упередження. Теорія соціальної ідентичності: Тажфел, Тернер, групи та міжгрупові відносини — допомагає зрозуміти, як групова належність впливає на сприйняття інших. Групова поляризація: що це і чому обговорення може посилювати початкові погляди — висвітлює ризики однорідних групових обговорень. Дегуманізація: як людям відмовляють у повній людяності — описує механізм, що підриває визнання прав інших груп. Прощення: що це, чим відрізняється від примирення — уточнює межі психологічних процесів після заподіяння шкоди. Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання Позитивний і негативний мир: відмінності та суспільні наслідки Мирна співпраця між групами: умови та обмеження Місцеве миробудування: участь громади та суспільних організацій Оцінювання програм миробудування: показники, дизайн та обмеження Джерела Bertelsmann Stiftung. (б. р.). Social Cohesion: Project Description. Опис моделі Social Cohesion Radar та її вимірів. Chan, J., To, H.-P., & Chan, E. (2006). Reconsidering Social Cohesion: Developing a Definition and Analytical Framework for Empirical Research. Social Indicators Research, 75, 273–302. https://doi.org/10.1007/s11205-005-2118-1. Čehajić-Clancy, S., & Halperin, E. (2024). Advancing Research and Practice of Psychological Intergroup Interventions. Nature Reviews Psychology, 3, 574–588. https://doi.org/10.1038/s44159-024-00330-z. Cocco, V. M., Vezzali, L., Stathi, S., Di Bernardo, G. A., & Dovidio, J. F. (2024). Mobilizing or Sedative Effects? A Narrative Review of the Association Between Intergroup Contact and Collective Action Among Advantaged and Disadvantaged Groups. Personality and Social Psychology Review, 28(2). https://doi.org/10.1177/10888683231203141. Fonseca, X., Lukosch, S., & Brazier, F. (2019). Social Cohesion Revisited: A New Definition and How to Characterize It. Innovation: The European Journal of Social Science Research, 32(2), 231–253. https://doi.org/10.1080/13511610.2018.1497480. Portes, A., & Vickstrom, E. (2011). Diversity, Social Capital, and Cohesion. Annual Review of Sociology, 37, 461–479. https://doi.org/10.1146/annurev-soc-081309-150022. Schiefer, D., & van der Noll, J. (2017). The Essentials of Social Cohesion: A Literature Review. Social Indicators Research, 132, 579–603. https://doi.org/10.1007/s11205-016-1314-5. United Nations Development Programme. (б. р.). Social Cohesion and Reconciliation Index (SCORE) for Ukraine. Методологія та застосування SCORE. United Nations Development Programme. (2024). SHARP: Assessing Social Cohesion, Resistance, and People’s Needs in Ukraine Amid Russian Full-Scale Invasion — Wave 3 (2024). Звіт. United Nations Development Programme. (2024). Social Cohesion in Ukraine: Key Trends Based on reSCORE 2024. Звіт українською та англійською. United Nations Development Programme. (2025). Єдність між державою та громадянами в Україні (Результати дослідження reSCORE у 2024 році). Аналітичний звіт. van der Meer, T., & Tolsma, J. (2014). Ethnic Diversity and Its Effects on Social Cohesion. Annual Review of Sociology, 40, 459–478. https://doi.org/10.1146/annurev-soc-071913-043309.

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Добровільність і згода в діалогових програмах для постраждалих — це принципи організації участі, за яких людина самостійно вирішує, чи вступати в діалог, із ким, у якому форматі, про які питання говорити, яку інформацію розкривати і коли завершити участь. Для людини, яка пережила насильство, переслідування, воєнні злочини або іншу серйозну шкоду, ці рішення безпосередньо пов’язані з безпекою, гідністю, контролем над власним життям і доступом до справедливості. Інформована згода означає, що рішення ухвалено після зрозумілого пояснення мети, процедури, альтернатив, можливих наслідків, обмежень конфіденційності та способів припинення участі. Її якість перевіряється протягом усього процесу, оскільки нові обставини й переживання можуть змінити готовність людини. У рекомендації Ради Європи CM/Rec(2018)8 добровільна участь належить до засад відновного правосуддя; стаття 12 Директиви ЄС 2012/29/EU прямо передбачає вільну інформовану згоду постраждалої особи та право її відкликати. Ця стаття присвячена особливому випадку: організованим діалоговим програмам, до яких можуть запрошувати людей, постраждалих від індивідуального або масового насильства, представників громад та інших сторін. Вона пояснює, як оцінювати добровільність, проводити інформування, виявляти прихований тиск, забезпечувати право на відмову й оцінювати ризики, не перетворюючи участь на вимогу примирення. Що належить до діалогових програм і чому їх потрібно розрізняти Назва «діалогова програма» охоплює різні практики. У громадському діалозі учасники можуть обговорювати співжиття, довіру до інституцій, спільні потреби й способи відновлення зв’язків. У відновному правосудді предметом стають конкретна заподіяна шкода, відповідальність, її наслідки та можливе відшкодування. В окремих програмах учасники спілкуються безпосередньо; в інших — через посередника, письмові повідомлення або представника. Групова розмова всередині постраждалої громади має іншу логіку ризиків, ніж зустріч постраждалої людини з особою, відповідальною за насильство. За матеріалами Управління ООН з наркотиків і злочинності, відновний процес потребує вільної згоди сторін, поінформованості про їхні права й можливості відмовитися. Це міжнародна нормативна рамка для відновного правосуддя, а не автоматично встановлена юридична процедура для кожної неформальної громадської зустрічі. Організатори мають чітко називати фактичний формат і правові наслідки конкретної програми. Участь у діалозі слід відокремлювати від отримання допомоги, повідомлення про злочин, участі в розслідуванні, свідчення, звернення по компенсацію та доступу до соціальних послуг. Людина може обирати будь-яке доступне їй правове або соціальне рішення і водночас не бажати контакту з іншою стороною. Відмова від діалогу сама по собі не свідчить про небажання миру, неспроможність відновитися чи нездатність до співпраці. Чотири рівні добровільності Свобода отримати запрошення та відмовитися Пропозиція участі має бути сформульована так, щоб відповідь «ні» була справді прийнятною. Людині потрібно прямо повідомити: вона має право відмовитися без пояснення мотивів, без осуду й без погіршення ставлення організації. Важливо з’ясувати, хто передав запрошення. Коли це керівник, представник місцевої влади, командир, соціальний працівник, авторитетний родич або людина, від якої залежить доступ до ресурсів, навіть доброзичливі слова можуть сприйматися як наказ. Свобода визначати межі участі Згода на попередню бесіду не означає згоди на спільну зустріч. Згода говорити з фасилітатором не є дозволом передавати сказане іншій стороні. Учасниця або учасник можуть погодитися на один предмет розмови й відмовитися обговорювати особисту втрату, подробиці насильства або можливість прощення. Практика окремих погоджень щодо різних етапів запобігає надмірному поширенню первинної згоди. Свобода змінювати рішення Добровільність має залишатися чинною після реєстрації, підготовчої бесіди, початку зустрічі та завершення першого раунду. Директива ЄС про права потерпілих формулює право відкликати згоду в контексті відновного правосуддя в будь-який час. Для громадських програм це також необхідний етичний орієнтир. Відкликання згоди припиняє подальшу участь; питання вже переданої інформації, збереження записів чи виконаних юридично значущих домовленостей потрібно пояснювати окремо до її надання. Свобода не погоджуватися з очікуваним результатом Діалог може завершитися без вибачення, примирення, зміни ставлення або спільної декларації. Людина має право сказати, що почула іншу сторону й зберігає попередню оцінку її дій. Організатор не повинен визначати «успіх» через кількість висловлених слів про прощення. Визнання заподіяної шкоди, відповідальність за насильство, правосуддя, відшкодування та особисте прощення — різні процеси з різними умовами. Що означає інформована згода на практиці Інформованість — це можливість ухвалити рішення з достатнім розумінням його наслідків. Формальний підпис є лише одним способом документування. Якщо пояснення залишилися незрозумілими, людина не мала часу обміркувати рішення або ризикує втратити необхідну підтримку після відмови, підпис не усуває проблеми добровільності. До початку участі організатор має повідомити: хто організовує й фінансує програму; навіщо збираються учасники; кого запрошено і чи підтверджена їхня особа; які ролі та повноваження мають фасилітатори; чи буде прямий або опосередкований контакт; скільки триватиме процес; чи можлива перерва; хто бачитиме записи, нотатки, фото, відео, протоколи та підсумкові документи; які існують межі конфіденційності; як працює механізм скарги; що відбудеться після відмови; чи має програма зв’язок із судовою або іншою офіційною процедурою. Особливої точності потребують обіцянки конфіденційності. Жодна програма не повинна гарантувати абсолютну таємницю, якщо існують законні обов’язки повідомлення, правила захисту дітей, обов’язки реагувати на безпосередню загрозу або інші передбачені законом винятки. Потрібно назвати, хто відповідає за персональні дані, як довго їх зберігають, кому передають і як людина може звернутися щодо їх оброблення. Інформація надається мовою та у формі, зрозумілій конкретній людині. Для осіб з порушенням слуху, зору, інтелектуальними або комунікаційними особливостями забезпечують доступні способи пояснення. Для людей, які спілкуються різними мовами, потрібні перекладачі з належними гарантіями конфіденційності та відсутністю конфлікту інтересів. Варто надати письмове пояснення, час для запитань і можливість обговорити рішення з незалежною довіреною особою. Перевірка розуміння не має набувати форми іспиту. Фасилітатор може запитати: «Як ви розумієте мету зустрічі?», «Що ви зробите, якщо захочете припинити розмову?», «Яку інформацію можна передавати іншим учасникам?». Розбіжності у відповідях — сигнал пояснити ще раз і запропонувати інший темп, а не доказ «неготовності» чи психологічного розладу. Як виникає прихований тиск Залежність від допомоги, ресурсів та офіційних структур У постраждалих громадах люди можуть залежати від житла, гуманітарної допомоги, адміністративних послуг, роботи, документів або підтримки місцевих мереж. Якщо запрошення виходить від організації, що надає ці ресурси, важливо структурно відокремити рішення про участь від рішень про допомогу. Недостатньо усно запевнити, що відмова «не вплине ні на що», коли це не закріплено організаційно. Тиск спільноти та моральні очікування У малих громадах людина може боятися, що після відмови її назвуть незговірливою, небезпечною для миру або такою, що перешкоджає відновленню. Заклики «заради майбутнього дітей», «заради єдності громади» чи «щоб нарешті закрити минуле» можуть перекладати відповідальність за суспільні відносини на того, хто зазнав шкоди. Згода, отримана через страх суспільного осуду, потребує додаткового оцінювання. Нерівність статусу і контроль іншої сторони У випадках насильства, переслідування або залежних відносин небезпечними можуть бути навіть позірно нейтральні формати. Людина, яка заподіяла шкоду, іноді здатна впливати на рішення постраждалої особи через погрози, економічну залежність, контакти з родиною або контроль над інформацією. Систематичний огляд Гадсона й Бергер (2026) щодо відновних процесів за насильства з боку інтимного партнера виокремив ризики дисбалансу влади, повторної травматизації та недостатньої підготовки фасилітаторів. Ці висновки стосуються конкретної категорії справ і слугують важливим попередженням для програм із вираженою асиметрією. Неявні стимули і звітність за результатами Фінансування, кількість учасників, заплановані фотографії та публічні звіти можуть створювати для організаторів стимули переконувати людей залишитися. Етична програма не ставить перед фасилітатором завдання отримати наперед задану частку згод або «історій успішного примирення». Дані про відмови й припинення участі допомагають оцінити доступність програми, але повинні збиратися без порушення приватності. Підготовка й оцінювання безпеки до першої спільної зустрічі Запрошенню до контакту передує індивідуальна підготовка. Її мета — з’ясувати цілі постраждалої людини, обмеження, можливості доступу до підтримки, спосіб безпечного зв’язку і ризики конкретного формату. Безпеку оцінюють за обставинами, а не за довільним ярликом «емоційно стабільна» чи «психологічно готова». Потрібно окремо з’ясувати, чи тривають погрози; чи може хтось контролювати телефон або пересування; чи знає інша сторона адресу; чи існує ризик помсти після зустрічі; чи має людина можливість безпечно залишити місце події; чи буде доступною підтримка після контакту. Для групових програм варто оцінити ризик розкриття особи, небажаного впізнавання, запису голосу, фотографування або поширення фрагментів розмови. Стаття 12 Директиви ЄС 2012/29/EU вимагає запобіжників проти вторинної та повторної віктимізації, залякування й помсти. У кримінально-правовому відновному процесі вона також передбачає визнання правопорушником основних фактів справи. Це окремий запобіжник від ситуації, у якій постраждалій особі доводиться доводити сам факт заподіяної шкоди перед людиною, яка її заперечує. Психологічні реакції на насильство різноманітні. Тремтіння, мовчання, сльози, гнів, труднощі з концентрацією або зміна рішення не дають підстав установлювати діагноз. Фасилітатор відповідає за процес і безпеку, а клінічна оцінка за потреби належить компетентним медичним чи психологічним фахівцям. Травмаінформований підхід SAMHSA пропонує організовувати допомогу з урахуванням впливу травматичних подій і запобігати повторній травматизації в роботі установ. Варіанти участі та право обрати інший формат Безпосередня зустріч — тільки один із можливих шляхів. Залежно від мети й обставин людина може обрати окрему зустріч із фасилітатором, посередницьке передавання узгодженого повідомлення, письмові запитання, участь через довіреного представника, спостереження без виступу або відкладення рішення. Деякі програми пропонують обговорення спільних потреб постраждалої громади без присутності осіб, відповідальних за насильство. Вибір формату має бути реальним. Якщо організатори називають «добровільною» лише згоду на одну очну зустріч, а альтернативи не розглядають, простір самовизначення звужується. Водночас альтернативні формати також потребують оцінювання безпеки: лист може бути перехоплений, онлайн-зустріч записана, а передане через посередника повідомлення — переказане поза початковими домовленостями. Кожний перехід між етапами потребує нового підтвердження згоди. Особливо це стосується зміни складу учасників, розширення теми, появи журналістів, запису зустрічі, передачі висловлювань до офіційного органу або публікації знеособленої історії, за деталями якої особу можна впізнати. Згода, довіра і психологічна автономія Насильство часто пов’язане з порушенням особистих меж і втратою контролю над подіями. Можливість керувати власною участю може підтримувати відчуття дієздатності та довіру до процедури. Проте сам факт участі не гарантує такого ефекту, а позитивне самопочуття після однієї зустрічі не доводить довготривалої користі. Критично важливо розрізняти довіру до фасилітатора, довіру до процедури, довіру до установ і довіру до іншої сторони. Людина може довіряти організації, яка дотримується її меж, і водночас обґрунтовано не довіряти особі, яка вчинила насильство. Така позиція сумісна з конструктивною участю та з відмовою від контакту. Інформованість також має емоційний вимір: людина повинна мати змогу ставити незручні запитання й отримувати відповіді без умовлянь. Фраза «ми поважаємо будь-яке рішення» набуває змісту лише тоді, коли зміна рішення справді не призводить до покарання, втрати підтримки чи прихованого тиску. Що відомо про ефективність і ризики діалогових втручань Наукову оцінку необхідно прив’язувати до конкретного типу програми, групи учасників і результату вимірювання. Найбільше експериментальних даних накопичено щодо окремих форматів відновних конференцій у кримінальному правосудді. Кемпбеллівський систематичний огляд Стренг та співавторів (2013) включив десять рандомізованих досліджень. Серед учасників, які заздалегідь погодилися на можливу зустріч, автори виявили в середньому вищу задоволеність постраждалих розглядом справи та певні позитивні результати щодо повторних правопорушень. Ці ефекти не поширюються автоматично на всі форми громадського діалогу, воєнне насильство чи людей, які не бажають брати участі. Систематичний огляд психологічного впливу відновних практик на постраждалих описує можливості бути почутими, отримувати пояснення та висловлювати переживання. Водночас сама література неоднорідна за дизайном, критеріями добору учасників і показниками результату; значна частина робіт оцінювала задоволеність, а не довготривалу безпеку чи психічне здоров’я. Тому задоволеність процедурою не слід ототожнювати з клінічним одужанням. Дослідження Сліви та колег (2024) порівнювало учасників діалогу після тяжких насильницьких злочинів із людьми, які обрали не брати участі. У групі учасників спостерігали зменшення страху й гніву та деяких симптомів. Самовідбір до програми й відмінності між групами обмежують причинні висновки: люди, які погодилися на зустріч, уже могли відрізнятися за готовністю та очікуваннями. У сферах сексуального й домашнього насильства невизначеність особливо велика. Метааналіз, опублікований у Journal of Experimental Criminology, виявив лише чотири придатні дослідження за цією тематикою; аналіз тільки рандомізованих випробувань не підтвердив статистично значущий результат для повторних правопорушень, а кількісних результатів щодо добробуту постраждалих у включених роботах не було. Огляд Гадсона й Бергер (2026) на основі 16 якісних публікацій показав одночасно потенційні вигоди участі та ризики примусу, дисбалансу влади й повторної травматизації. Це підстава для високих вимог до спеціалізації та оцінювання придатності, а не для універсального схвалення чи універсальної заборони будь-якого діалогу. Для програм після масового насильства, воєнних злочинів і під час війни дослідження нерідко мають іншу структуру, масштаб і критерії результату. Показники соціальної згуртованості, готовності до співжиття, сприйняття справедливості та особистої безпеки вимірюють різні явища. Зміни у ставленні до інших груп не доводять, що учасники стали фізично захищеними чи отримали відшкодування шкоди. Коли програму варто відкласти або припинити Підставами для перегляду формату стають чинні погрози й переслідування, ризик помсти, контроль іншою стороною засобів зв’язку, очікування примусових вибачень, розкриття особистих даних, відсутність незалежного механізму скарги, конфлікт інтересів фасилітатора або невизначеність юридичних наслідків розмови. Окремо оцінюють ситуації, коли на організатора тиснуть донорські показники, місцева адміністрація чи представники впливових груп. Призупинення процесу може бути відповідальним рішенням навіть за наявності початкової згоди. Небезпека змінюється: після першої зустрічі можуть з’явитися нові погрози, публікації в соціальних мережах або небажані контакти. Учасник має знати, як повідомити про це безпосередньо, без необхідності доводити причини всієї групі. Коли йдеться про насильство з боку партнера, сексуальне насильство, злочини проти дітей, катування чи інші ситуації значної нерівності влади, рішення про допустимість спеціалізованого відновного процесу потребує профільних фахівців, правової оцінки й індивідуального аналізу безпеки. Загальний громадський фасилітатор без відповідної компетентності не повинен брати на себе роль слідчого, судді або лікаря. Особливості українського контексту Російська агресія проти України створила масштабні потреби у відновленні суспільних зв’язків, підтримці вимушено переміщених людей, поверненні мешканців до деокупованих громад і взаємодії з державними установами. У цьому контексті доцільні діалоги між групами, які спільно вирішують питання житла, доступу до послуг, пам’яті, допомоги родинам, співпраці й представництва. Відповідальність за агресію та воєнні злочини визначається відповідними правовими процедурами; громадський діалог не підміняє їх. Для постраждалих від російської агресії участь у контакті з представниками групи, яку вони пов’язують із небезпекою, потребує особливо ретельної оцінки. Організатори не можуть вимагати «нейтральності» щодо встановлених фактів насильства, створювати враження рівної відповідальності агресора й жертв чи ставити припинення допомоги в залежність від прощення. Навіть усередині однієї української громади досвід окупації, втрати, евакуації чи повернення може суттєво відрізнятися; правила участі мають враховувати ці відмінності. Правові рамки потрібно називати точно. Закон України «Про медіацію» № 1875-IX визначає медіацію як добровільну, конфіденційну, структуровану позасудову процедуру. Стаття 5 закріплює право сторін і медіатора відмовитися від участі в будь-який момент; стаття 6 регулює конфіденційність із передбаченими законом винятками. Цей закон застосовується до медіації, а кожна інша діалогова ініціатива має окремо встановити, чи є вона медіацією в юридичному значенні. В українському правовому полі існують також спеціальні процедури: спільний наказ від 22 липня 2024 року № 2176/5/501/176 стосується пілотної програми відновного правосуддя за участю неповнолітніх підозрюваних або обвинувачених. Посилання на цю програму не означає, що її правила автоматично поширюються на всіх постраждалих від війни або на будь-який громадський діалог. Для конкретної справи слід з’ясовувати чинну юридичну процедуру та компетентний орган. У проєктах, які працюють із переселеними людьми й мешканцями деокупованих територій, необхідно визначати безпечні канали запрошення, запобігати розкриттю чутливої інформації та розділяти допомогу, збір свідчень і публічний діалог. Організатори мають враховувати поточну безпекову ситуацію, можливі слідчі дії та право постраждалої людини самостійно вибирати доступні форми участі. Як організувати процес: послідовність для фасилітаторів і установ 1. Визначити мету, межі та юридичний статус До першого запрошення організація письмово формулює, чи йдеться про розв’язання громадської проблеми, підтримку міжгрупового спілкування, відновну конференцію або медіацію. Вона встановлює, що саме буде результатом: обмін інформацією, рекомендації, добровільна домовленість або правовий документ. Роль фасилітатора та його обов’язки повинні бути зрозумілими всім учасникам. 2. Зробити оцінку ризиків незалежною від набору учасників Підготовку й оцінювання загроз проводить компетентна особа, яка може рекомендувати відкладення чи інший формат. Висновок про відмову від зустрічі не повинен розглядатися керівництвом як провал проєкту. У складних випадках потрібні консультації із захисту постраждалих, права та безпеки персональних даних. 3. Надати інформацію й час для рішення Людина отримує зрозуміле пояснення, має можливість поставити запитання, ознайомитися з правилами й незалежно перевірити важливі обставини. Перекладач, супроводжувальна особа або підтримка доступності не повинні впливати на зміст рішення. Запрошення повторюють лише так, щоб повторення не перетворювалося на наполегливе вмовляння. 4. Отримувати окрему згоду на суттєві дії Рішення про початкову бесіду, запрошення іншої сторони, передачу конкретного повідомлення, спільну зустріч, запис, публікацію та подальше використання даних оформлюють окремо. До початку кожного етапу людина знає, як призупинити його і кому повідомити про зміну рішення. 5. Передбачити незалежну підтримку й безпечне завершення Організація визначає контакт для скарги, порядок екстреного припинення, безпечний вихід, можливість супроводу після зустрічі та маршрути до компетентної допомоги. Завершення участі не повинне перекреслювати доступ до інших послуг. Після розмови перевіряють, чи не з’явилися нові погрози або небажаний контакт. 6. Оцінювати процес із позиції прав постраждалих Показниками якості можуть бути зрозумілість процедури, відсутність тиску, реальне право відмови, дотримання конфіденційності, безпечність комунікації, реагування на скарги та можливість отримати підтримку. Якщо оцінюють психологічні зміни, потрібні відповідні методики, часові вимірювання й належне врахування самовідбору. Кількість проведених зустрічей сама собою не доводить результативності. Чекліст постраждалої людини перед рішенням Перед участю корисно мати відповіді на кілька запитань. Чи знаю я справжню мету програми та склад учасників? Чи можу я погодитися лише на підготовчу розмову? Хто отримає інформацію про мене? Чи дозволено мені говорити тільки на теми, які я оберу? Як припинити зустріч і чи можна зробити це без пояснень? Чи вплине відмова на мою допомогу, документи або відносини з установою? Чи є людина, до якої можна звернутися зі скаргою? Чи зберігається для мене доступ до інших правових і соціальних можливостей? Якщо відповіді нечіткі або організатор квапить із рішенням, людина може попросити додаткові пояснення, час або незалежну консультацію. Це нормальна частина якісної процедури згоди. Ніхто не повинен обґрунтовувати потребу в особистій безпеці перед групою. Часті запитання Чи зобов’язана постраждала людина брати участь у діалозі заради примирення? Ні. Відновлення суспільних відносин — відповідальність інституцій, громад та осіб, які заподіяли шкоду, відповідно до їхніх ролей. Людина, яка постраждала, самостійно визначає свою участь і межі контакту. Примирення та прощення не є умовами належної допомоги. Чи достатньо підписаної форми згоди? Форма документує певне рішення, але її недостатньо без зрозумілої інформації, реальної свободи відмови та можливості змінити рішення. Потрібно з’ясувати, чи людина розуміє процедуру і чи немає тиску, що впливає на вибір. Чи можна відкликати згоду під час зустрічі? Так, право припинити участь — ключовий принцип безпечного процесу. Для медіації в Україні це прямо передбачає стаття 5 Закону «Про медіацію»; у відновному правосудді відповідний принцип закріплений міжнародними стандартами. Організатори заздалегідь пояснюють порядок припинення та можливі наслідки вже здійснених правових дій. Чи можлива розмова без безпосередньої зустрічі з кривдником? Так. Залежно від програми можуть бути окремі підготовчі розмови, непрямий обмін повідомленнями, участь через представника або відмова від такого контакту. Кожний формат потребує власної оцінки ризиків і згоди. Чи має інша сторона обов’язково попросити вибачення? Вибачення іноді виникає під час відновної зустрічі, проте його вимога або інсценування суперечить справжній добровільності. Визнання фактів, відповідальність, відшкодування та юридичні наслідки потребують окремого розгляду. Згода постраждалого на діалог не означає згоди визнати вибачення достатнім. Як бути, коли організатор обіцяє повну конфіденційність? Попросіть письмово пояснити межі конфіденційності, можливі законні винятки, порядок зберігання персональних даних, коло осіб, які матимуть доступ, і використання матеріалів після завершення зустрічі. Без таких пояснень інформована згода є неповною. Чи доводить участь у діалозі психологічне одужання? Ні. Позитивні емоції, задоволеність зустріччю, зменшення страху або готовність до спілкування оцінюють окремо, і жоден із цих показників сам собою не встановлює стан психічного здоров’я. Для висновків про ефективність необхідні належні дослідження, а для клінічних питань — індивідуальне професійне оцінювання. Висновок Добровільність і згода визначають якість діалогової програми на кожному етапі. Організатори відповідають за безпечне запрошення, повне пояснення, відсутність примусу, обмеження використання інформації, право змінювати рішення та доступ до підтримки. Визнання заподіяної шкоди й відповідальності створює правову та моральну основу, на якій діалог може мати сенс. Для постраждалої людини найважливішим результатом іноді стає саме можливість вільно вирішити, що вона готова обговорювати, з ким і коли. Пов’язаний аспект докладніше розглянуто в матеріалі «Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека». Пов’язані статті • Травмаінформована допомога постраждалим від насильства: принципи та межі — як забезпечувати безпеку, вибір і повагу до досвіду людини. • Теорія міжгрупового контакту: умови, докази й обмеження — чому сам контакт між групами не гарантує позитивних наслідків. • Прощення: психологічний зміст та межі — індивідуальне прощення як окреме від участі в діалозі рішення. Міжгрупова довіра: як виникає, руйнується і відновлюється Примирення під час тривалого насильства: безпека та межі Місцеве миробудування: участь громади та суспільних організацій Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека Діалог після масового насильства: ризики повторної травматизації Можливості й межі примирення після війни в Україні Джерела • Council of Europe. (2018). Recommendation CM/Rec(2018)8 of the Committee of Ministers to member States concerning restorative justice in criminal matters. Офіційний реєстр рекомендацій. • European Parliament & Council of the European Union. (2012). Directive 2012/29/EU establishing minimum standards on the rights, support and protection of victims of crime. Official Journal of the European Union, L 315, 57–73. Офіційний текст. • Hudson, A., & Berger, E. (2026). Restorative justice processes and intimate partner violence: A qualitative systematic review of perceived benefits, risks, and best practices for victims. Trauma, Violence, & Abuse. https://doi.org/10.1177/15248380261433020. • Kettrey, H. H., & Reynolds, N. S. (2026). Is restorative justice appropriate for sexual assault and domestic violence? A systematic review and meta-analysis of the “empirical vacuum”. Journal of Experimental Criminology, 22, 229–247. https://doi.org/10.1007/s11292-024-09651-8. • Nascimento, A. M., Andrade, J., & de Castro Rodrigues, A. (2023). The psychological impact of restorative justice practices on victims of crimes—A systematic review. Trauma, Violence, & Abuse, 24(3), 1929–1947. https://doi.org/10.1177/15248380221082085. • Sliva, S., Samimi, C., Han, T. M., & Albright, K. (2024). Effects of victim offender dialogue on mental health and trauma appraisals among victims of violence. Contemporary Justice Review, 27(4), 277–297. Опис дослідження. • Strang, H., Sherman, L. W., Mayo-Wilson, E., Woods, D., & Ariel, B. (2013). Restorative justice conferencing (RJC) using face-to-face meetings of offenders and victims: Effects on offender recidivism and victim satisfaction. A systematic review. Campbell Systematic Reviews, 9(1), 1–59. https://doi.org/10.4073/csr.2013.12. • Substance Abuse and Mental Health Services Administration. (б. д.). Trauma-informed approaches and programs. Офіційний матеріал. • United Nations Office on Drugs and Crime. (2020). Handbook on restorative justice programmes (2nd ed.). United Nations. Навчальний виклад базових принципів. • Верховна Рада України. (2021). Про медіацію: Закон України від 16 листопада 2021 року № 1875-IX. Офіційний текст. • Міністерство юстиції України, Міністерство внутрішніх справ України та Офіс Генерального прокурора. (2024). Про реалізацію пілотного проєкту «Програма відновного правосуддя за участю неповнолітніх, які є підозрюваними, обвинуваченими у вчиненні кримінального правопорушення»: наказ № 2176/5/501/176 від 22 липня 2024 року. Законодавство України.

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Сприйняття реалістичної та символічної міжгрупової загрози — це оцінювання того, наскільки інша соціальна група, її дії або очікувані зміни у відносинах між групами можуть зашкодити безпеці, ресурсам, становищу, цінностям чи колективній ідентичності своєї групи. Реалістична загроза стосується переважно матеріальних і безпекових інтересів; символічна — норм, переконань, традицій, способу життя та уявлень про те, ким є «ми». Це центральне поняття психології міжгрупових конфліктів. Від нього залежать готовність співпрацювати, ставлення до новоприбулих груп, сприйняття державних рішень, підтримка обмежень і характер суспільних суперечок. Водночас психологічна оцінка загрози та фактичний характер небезпеки потребують окремої перевірки: реальний напад, дефіцит послуг і поширене уявлення про конкуренцію є різними явищами. Наукові огляди послідовно виявляють зв’язок між відчуттям міжгрупової загрози та несприятливим ставленням до зовнішніх груп. Напрям причинності, сила зв’язку й те, які саме втручання допомагають, залежать від контексту, нерівності, досвіду контакту та дослідницького дизайну. Підставою для цього висновку є, зокрема, метааналіз 95 вибірок Ріка, Манії та Гертнера і огляд експериментальних досліджень Ріос, Соси та Осборн. Що означає міжгрупова загроза в психології Міжгрупова загроза виникає тоді, коли людина співвідносить становище власної соціальної групи з іншою групою та оцінює можливі втрати. Об’єктом оцінювання може бути безпека громадян, доступ до праці або житла, політичний вплив, мова, релігія, норми співжиття, історична пам’ять чи символічне визнання. Соціальною групою тут може бути місцева громада, професійна спільнота, національна меншина, релігійна спільнота, група вимушено переміщених людей або інше об’єднання, з яким особа себе пов’язує. Теорія описує процес сприйняття; вона сама по собі не визначає, яка група має рацію, хто порушив закон або на кому лежить відповідальність за насильство. Сприйняття, факти та ймовірність небезпеки Слово «реалістична» є назвою категорії в науковій моделі, а не підтвердженням того, що кожне відповідне побоювання об’єктивно правильне. Наприклад, занепокоєння через недостатню кількість місць у дитячому садку може відображати документований дефіцит; припущення, що його спричинила певна група, потребує окремих даних. Одна й та сама проблема може містити реальне обмеження ресурсів, помилкове пояснення причин і політично підсилене відчуття загрози. Символічне побоювання теж має реальні психологічні та суспільні наслідки. Питання про мовні норми, публічні символи або культурні правила може викликати сильні емоції, навіть коли ймовірність матеріальної втрати невелика. Тому фахівці мають розділяти три питання: що людина відчуває, які обставини підтверджені і які рішення відповідають правам та інтересам сторін. Загроза групі та загроза окремій людині Побоювання щодо власного доходу, здоров’я або фізичної безпеки можуть бути особистими. Міжгрупова загроза виникає, коли ці побоювання пов’язують зі становищем «нашої групи» та діями «іншої групи». Людина може особисто не відчувати матеріальних втрат, але підтримувати обмеження через переконання, що під загрозою опинилися інтереси її спільноти. Це пояснює, чому самі лише індивідуальні економічні показники не завжди передбачають силу міжгрупових упереджень. Значення має соціальне пояснення подій: хто вважається відповідальним за нестачу, кого сприймають як конкурента й чи довіряють люди установам, які розподіляють ресурси. Походження теорії міжгрупової загрози Інтегрована теорія загрози, яку розвивали Волтер Стефан і Кукі Стефан, поєднала раніше відокремлені пояснення негативного ставлення до інших груп. Початкові версії розглядали реалістичні та символічні загрози разом із міжгруповою тривогою і негативними стереотипами. У подальшому розвитку теорії центральним стало розуміння реалістичних і символічних загроз, а тривога, стереотипи, групова самооцінка та особливості контакту розглядаються в ширшій системі механізмів і наслідків. Цей підхід пов’язаний із дослідженнями конкуренції за ресурси та соціальної ідентичності, проте відповідає на власне запитання: який саме тип очікуваної втрати люди бачать у міжгрупових відносинах і як ця оцінка впливає на ставлення та поведінку. Теоретичний огляд авторів теорії викладено в енциклопедичній статті «Intergroup Threat Theory»; систематичне зіставлення типів загрози подано в метааналізі Ріка та колег. Історично важливим є й дослідницький напрям Музафера Шерифа, який показав значення конкуренції та спільних надпорядкованих цілей. Його роботи належать до ширшої історії міжгрупового конфлікту; окремий матеріал ХАБу — «Музафер Шериф». Теорію соціальної ідентичності як самостійний науковий напрям розкриває стаття «Теорія соціальної ідентичності». Реалістична міжгрупова загроза: ресурси, становище та безпека Реалістична міжгрупова загроза — це сприйнята можливість того, що інша група поставить під загрозу фізичну безпеку, економічні ресурси, територіальні інтереси, політичний вплив, соціальні гарантії або інші практичні умови існування власної групи. У дослідженнях поширені запитання про конкуренцію на ринку праці, доступ до житла, соціальні послуги, державне фінансування й безпеку. Економічна загроза Коли ціни зростають, послуги перевантажені або робочих місць бракує, люди можуть пов’язувати дефіцит із появою іншої групи. Цей зв’язок іноді відображає реальну локальну напруженість щодо ресурсів, а іноді виникає внаслідок неповної інформації, політичних повідомлень або перенесення відповідальності з інституцій на помітну меншість. Оцінювання має включати незалежні дані про зайнятість, житло, фінансування та доступ до послуг, а також розуміння того, як громадяни пояснюють ситуацію. Економічна тривога може стосуватися і групового статусу. Побоювання втратити вплив або привілеї іноді виникає навіть без прогнозованого зменшення абсолютних доходів. Тому рівень доходу, сприйняття справедливості розподілу та очікувана зміна групової ієрархії мають розглядатися окремо. Загроза безпеці Побоювання насильства, злочинності, примусу або військових дій належать до безпекового виміру реалістичної загрози. Тут особливо важливо розрізняти перевірені факти, достовірні ризики та узагальнення про всіх представників певної групи. Безпекова оцінка має спиратися на конкретні події, поведінку, докази та правові критерії. У ситуації воєнної агресії реальна збройна небезпека не зводиться до психологічного конструкту. Психологія досліджує, як люди її оцінюють, переживають і як формуються колективні реакції; встановлення агресії, відповідальності за злочини та вимог безпеки належить також до міжнародного права, розслідування фактів і державної політики. Політичний статус і вплив Побоювання втрати представництва, права ухвалювати рішення або контролю над установами становить окрему форму сприйнятої практичної загрози. Вона може посилюватися, коли процедура розподілу повноважень незрозуміла, а правила ухвалюються без участі тих, кого вони стосуються. Рішенням у таких випадках стають передбачувані процедури, прозоре пояснення компетенцій і реальне представництво зацікавлених сторін — з урахуванням правового статусу, безпеки та рівності перед законом. Символічна міжгрупова загроза: цінності, норми та ідентичність Символічна міжгрупова загроза — це сприйнята небезпека для культурних цінностей, моральних переконань, релігійних практик, мови, традицій, суспільних норм та уявлень про колективну самобутність. Її джерелом може стати думка, що поширення інших звичаїв нібито послабить або замінить значущі для власної групи правила. Мова та культурні практики Мовна політика, навчальні програми, публічні свята й культурні символи можуть сприйматися як свідчення того, чи визнають групу в суспільстві. При цьому конкретні правові норми, історичні умови й досвід дискримінації формують контекст. Психологічний аналіз не визначає правомірність вимог: він пояснює, чому зміни в символічному просторі впливають на довіру та поведінку навіть тоді, коли матеріальні ресурси безпосередньо не змінюються. Моральні та релігійні розбіжності Коли групам приписують несумісні уявлення про правильне життя, виховання дітей, гендерні ролі чи релігійні норми, розбіжності можуть набувати характеру загрози цілісності власної спільноти. Наявність різних переконань не доводить наміру однієї групи завдати шкоди іншій. Для аналізу важливі конкретні вимоги, поведінка, способи їх обговорення та межі прав людини. Символічне визнання і колективна пам’ять Суперечки навколо пам’ятників, назв, вшанування загиблих, історичних подій та суспільного визнання часто містять символічний компонент. У постраждалих від насильства громадах ці питання також пов’язані з відповідальністю, гідністю, правами потерпілих і достовірністю історичних фактів. Їх не можна зводити до нейтрального зіткнення «двох наративів», коли факти злочинів уже встановлено. Як обидві форми загрози поєднуються Реалістична й символічна загрози є аналітичними вимірами, які можуть одночасно діяти в одному конфлікті. Наприклад, суперечка про розміщення новоприбулих мешканців може включати перевантаження житлової інфраструктури, страх втрати місцевого впливу, непевність щодо звичних правил співжиття й відчуття недостатнього визнання. Окремі складники потребують окремих рішень. Іноді люди використовують мову економічної конкуренції для вираження занепокоєння зміною статусу або культурних норм. В інших випадках дискусія про цінності супроводжує об’єктивні недоліки державного управління. Висновок про «справжню причину» без перевірки був би таким самим поспішним, як і безумовне прийняття групових звинувачень. Сила й напрям зв’язків різняться між дослідженнями. У польському дослідженні ставлення до політики підтримки українських біженців символічні загрози були пов’язані з меншою підтримкою через нижче співчутливе занепокоєння та більш ворожі емоції; відповідний зв’язок для реалістичних загроз не виявився статистично значущим у цій моделі. Це результат конкретної вибірки, політичного контексту й набору вимірювань. Психологічні механізми виникнення та посилення загрози Поділ на «своїх» і «чужих» Соціальна категоризація допомагає швидко впорядковувати суспільну інформацію. За умов конкуренції або невизначеності відмінності між групами можуть сприйматися більш різкими, а відмінності всередині кожної групи — менш помітними. Виникає схильність вважати вчинки окремих людей характеристикою всієї групи. Наукову основу таких процесів пояснює теорія соціальної ідентичності. Очікування втрат, невизначеність та атрибуція причин Загроза нерідко починається з прогнозу: «нам бракуватиме», «наші правила змінять», «нас не захистять». Якщо майбутнє невизначене, просте групове пояснення може здаватися переконливішим, ніж складний аналіз ринку, бюджету або державних рішень. Психологічний механізм включає вибіркову увагу до негативної інформації та узагальнення окремих випадків, але ступінь його прояву залежить від індивідуального досвіду й середовища. Колективні емоції та міжгрупова тривога Страх може зосереджувати увагу на ризиках; гнів — на пошуку винуватця; приниження або переживання втрати статусу — на вимозі визнання. Це можливі психологічні траєкторії, а не універсальні емоційні реакції кожної групи. Міжгрупова тривога, пов’язана з очікуванням неприємного контакту, історично була одним із компонентів інтегрованої теорії загрози. У розвинених моделях важливо розділяти загрозу, емоційну відповідь та подальше ставлення. Стереотипи, інформація та групові норми Негативні стереотипи можуть робити загрозу суб’єктивно ймовірнішою: людині здається, що вона знає наміри всіх представників іншої групи. Публічні заяви, медійні узагальнення та норми свого кола можуть закріплювати таке тлумачення. Особливо небезпечно, коли твердження про ризики переходять у мову ворожнечі або дегуманізацію, яка обмежує визнання людяності інших. Негативний контакт і поширення досвіду Неприємна взаємодія з однією людиною може посилити очікування загрози від її групи, особливо коли досвід широко обговорюють і узагальнюють. Метааналіз Паоліні та колег вказує на помітну вагу негативних контактів у формуванні міжгрупових ставлень. Це має значення для проєктування програм: погано організований контакт за відсутності безпеки, підтримки чи добровільності здатен погіршити ситуацію. Що встановили метааналізи та великі огляди Метааналіз Ріка, Манії та Гертнера, що охопив 95 вибірок, виявив позитивні зв’язки між кількома видами сприйнятої загрози й негативним ставленням до інших груп. Становище групи змінювало частину цих зв’язків. Ця сукупність досліджень підтримує значення конструкту, але кореляційна асоціація не визначає, у який бік діє причинний вплив у кожній громаді. Метааналіз Ковлінг, Андерсона та Фергюсона щодо ставлення до біженців проаналізував 70 досліджень і понад 13 тисяч учасників. Показники сприйнятої загрози належали до найпомітніших корелятів упередженого ставлення. Результат свідчить про важливість вимірювання загрози при дослідженні суспільних настроїв, а не про те, що будь-яке зниження показника автоматично усуне дискримінацію. Огляд Ріос, Соси та Осборн зіставив дослідження реалістичних і символічних загроз та способи їх експериментального створення. Експерименти корисні для встановлення причинності, однак лабораторні повідомлення про загрозу відрізняються від тривалого досвіду насильства, вимушеного переміщення, політичного примусу чи інституційної нерівності. Що ми знаємо про напрям причинності Зв’язок між упередженням і загрозою може бути двостороннім. Люди, які вже мають негативні установки, можуть активніше помічати ознаки загрози; загрозлива інформація, зі свого боку, може погіршувати ставлення. Контакт, соціальне оточення, довіра до установ і реальний досвід конкуренції можуть впливати на обидва показники. Особливу цінність мають тривалі спостереження. У трьохвильовому польському дослідженні ставлення до українських біженців сильніша, ніж звичайно для конкретного учасника, близькість до біженців передбачала подальше зменшення обох видів сприйнятої загрози. Підвищення реалістичної загрози передбачало зниження близькості, тоді як для символічної загрози аналогічного істотного зв’язку в цьому аналізі не встановили. Такий дизайн точніше враховує відмінності між людьми, проте сам по собі не прирівнюється до рандомізованого експерименту. Як вимірюють реалістичну та символічну загрозу Дослідники зазвичай використовують опитувальники, у яких учасники оцінюють ступінь згоди з твердженнями про ризики для своєї групи. Для реалістичної загрози можуть питати про економічні можливості, громадську безпеку, політичний вплив або доступ до послуг. Для символічної — про очікувану зміну цінностей, звичаїв, мовних або культурних норм. Формулювання запитань мають відділяти конкретну поведінку від належності до групи. Запитання на кшталт «наскільки вам зрозумілі правила доступу до місцевої послуги?» досліджує інформаційну визначеність, тоді як «чи вважаєте ви, що нова група змінить звичні норми вашої громади?» стосується символічного прогнозу. Це різні конструкції, і їх не слід механічно підсумовувати в один бал. Що перевіряють під час якісного вимірювання Перед порівнянням громад або країн потрібно встановити, чи однаково люди розуміють питання; чи має шкала прийнятну надійність; чи розрізняє вона дві форми загрози; чи не змішує фактичний дефіцит зі звинуваченням іншої групи; як змінюється зміст запитань у часі. Для особливо чутливих тем важливі добровільність участі, конфіденційність і можливість не відповідати. Оцінка загрози — груповий або соціально-психологічний показник. Окремий бал не встановлює клінічного діагнозу, небезпечності людини, її намірів вчинити насильство або юридичного статусу ситуації. Для програми миробудування доцільно додавати незалежні показники безпеки, доступу до послуг, довіри, фактичної дискримінації й реальної співпраці. Хто відчуває загрозу і чому контекст вирішальний Відчуття міжгрупової загрози можливе в більшості й меншин, серед місцевих мешканців і переміщених людей, у груп із різним соціальним статусом. Однак характер загроз істотно відрізняється. Група, яка контролює ресурси, може боятися втрати впливу; група, що зазнає дискримінації, — обмеження прав, примусу або фізичного насильства. Формальна симетрія психологічних відповідей не означає рівності фактичних ризиків чи відповідальності. Метааналіз Ріка та колег виявив роль групового статусу в деяких зв’язках між загрозами й негативними ставленнями. Тому переносити результати з домінантної групи на вразливу, з мирного суспільства на територію бойових дій або з одного типу міграції на інший без незалежної перевірки методологічно ненадійно. Важливий також досвід контакту. Дослідження Ольгової та колег у Чехії вивчало взаємні ставлення ромів і українських біженців після міжгрупової напруженості. Позитивний прямий контакт пов’язувався з прихильнішим ставленням, негативний — з гіршим; сприйнята загроза входила до аналізу як посередній механізм. Це дослідження невеликих вибірок у конкретному чеському контексті, яке дає підстави для подальших досліджень, а не універсальний рецепт для громад України. Наслідки для упереджень, співпраці та суспільної політики Сприйнята загроза може супроводжуватися соціальною дистанцією, підтримкою суворіших правил для зовнішньої групи, опором спільним проєктам, негативними припущеннями про наміри інших і слабшою довірою. Важливо розрізняти ставлення, декларативну політичну позицію та реальну поведінку: люди можуть повідомляти про тривогу, але все одно підтримувати допомогу чи брати участь у співпраці. У британському дослідженні готовності допомагати людям, які були змушені залишити Україну та Ємен відмінності у сприйнятті схожості й загрозі частково пояснювали різне ставлення до груп біженців. Дослідження включало поведінковий показник допомоги, що підвищує його практичну цінність; водночас конкретні результати обмежені дослідженою вибіркою та ситуацією. Міжгрупове упередження може підсилюватися через дегуманізацію, а обговорення всередині однорідних груп іноді веде до групової поляризації. Ці механізми пов’язані із загрозою, але мають окремі дослідницькі визначення. Під час аналізу важливо не оголошувати будь-яку критику політичного рішення проявом упередження: необхідно встановити предмет критики, фактичні аргументи та ставлення до прав інших людей. Український контекст: війна, переміщення та відновлення громад Російська агресія проти України створює реальну воєнну небезпеку, втрати, вимушене переміщення й руйнування місцевої інфраструктури. У цьому контексті безпека людей, захист прав постраждалих, міжнародно-правова відповідальність за агресію та документування злочинів залишаються самостійними вимогами. Психологічна теорія сприйнятої загрози допомагає вивчати колективні реакції; вона не перетворює агресора й жертву на однаково відповідальні сторони. Водночас у громадах можуть виникати питання співжиття місцевих жителів і внутрішньо переміщених осіб, повернення мешканців, справедливого розподілу відбудовних ресурсів, доступності послуг, участі в ухваленні рішень та визнання різного досвіду втрат. У кожному випадку треба встановлювати фактичну причину нестачі або напруги, інституційну відповідальність і права конкретних людей. Належність до категорії «переміщена людина» сама по собі нічого не говорить про поведінку, наміри чи внесок окремої особи. Чого навчають дослідження про українських біженців за кордоном Польська трьохвильова робота Озкана та колег допомагає зрозуміти, як пов’язані соціальна близькість та сприйняті загрози. Інша польська робота про емоції й підтримку політики щодо біженців показує, що символічні та реалістичні виміри можуть мати різну роль навіть щодо однієї групи. Чеська робота про взаємини ромів та українських біженців додає перспективу відносин між двома меншинами. Ці результати важливі для формування дослідницьких запитань в Україні, проте вони описують польські й чеські суспільні умови. Програми для українських громад потребують місцевих даних, оцінювання ризиків і участі постраждалих, а не механічного перенесення закордонних числових ефектів. Відновлення довіри без примусу до примирення Коли насильство триває або безпека не гарантована, заклик до контакту чи «порозуміння» може посилити небезпеку. Участь у діалозі має бути добровільною, інформованою та безпечною. Право відмовитися, доступ до захисту, визнання завданої шкоди, відповідальність винних та гарантії неповторення насильства є умовами відповідальної роботи. Для внутрішньосуспільних програм корисно розрізняти співпрацю в конкретній справі, зменшення дискримінації, відновлення довіри до інституцій, юридичну справедливість і особисте прощення. Кожна мета потребує власних критеріїв успіху; жодна особа або громада не зобов’язана прощати заподіяну їй шкоду. Що може зменшувати відчуття загрози Доказові підходи залежать від джерела небезпеки. Якщо існує реальний дефіцит житла чи небезпечне середовище, інформаційна кампанія не замінить розв’язання цих проблем. Якщо побоювання пов’язані з неточними прогнозами, важливі перевірні дані та довіра до того, хто їх надає. Якщо суперечка стосується визнання, потрібні справедливі правила участі й повага до прав людей. Прозорий розподіл і спільне вирішення практичних проблем Місцева влада й організації можуть публікувати зрозумілі критерії доступу до допомоги та послуг, пояснювати бюджетні обмеження, залучати різні групи до обговорення рішень і перевіряти, де фактично існують затримки. Це спрямовано на першопричини практичного занепокоєння та відчуття процедурної несправедливості. Конкретну ефективність кожного механізму потрібно оцінювати, а не припускати наперед. Позитивний контакт за належних умов Метааналіз Петтігрю й Тропп показав, що міжгруповий контакт у середньому пов’язаний зі зменшенням упереджень. Метааналіз Аберсона досліджував, як сприйнята загроза пов’язана з цим механізмом. Тому спільна робота, у якій люди мають зрозумілу мету, підтримку правил і можливість реально співпрацювати, є перспективним напрямом. Водночас великий метааналіз негативного контакту застерігає від романтизації будь-якої зустрічі. Примусове поєднання людей у нерівних або небезпечних умовах може створити новий негативний досвід. Про ширшу наукову традицію й межі узагальнення читайте в статті про теорію міжгрупового контакту. Якісна інформація та відповідальна публічна комунікація Комунікація має показувати конкретні дані, часові межі, невідомі параметри й відповідальну інституцію. Публічні повідомлення про реальні труднощі варто поєднувати з планом дій, щоб уникати перекладання провини на соціальну категорію. Використання історій окремих людей може покращувати розуміння різноманітності досвіду, але не підмінює статистику чи перевірку безпеки. Рівноправне представництво та захист від дискримінації Довіра до процедури зростає, коли зрозуміло, хто ухвалює рішення, як можна подати скаргу, чи доступні правила всім і чи існує незалежний перегляд. Реальне представництво слід будувати з урахуванням асиметрії влади та ризиків для вразливих учасників. Визнання людської гідності пов’язане з ширшим процесом гуманізації, однак символічні заяви самі не замінюють доступу до прав і ресурсів. Межі доказовості програм зі зниження упереджень Великий огляд Палук, Порат, Кларк і Ґріна проаналізував сотні експериментів зі зниження упереджень і наголосив на проблемах тривалості ефектів, якості вимірювання та перенесення результатів у реальне життя. Ефективність конкретного діалогу, інформаційної кампанії або спільного проєкту треба доводити оцінюванням, яке відповідає саме його цілі. Короткострокове зменшення відповіді на опитувальник не обов’язково означає стале зниження дискримінації. Зворотно, практична співпраця іноді покращується без помітної зміни всіх емоційних установок. Потрібні окремі показники участі, справедливого доступу, безпеки, взаємодопомоги, повідомлень про дискримінацію та довгострокових наслідків. Чому добрі наміри програми не гарантують користі Програма може ненавмисно посилити негативні контакти, надати публічний майданчик безпідставним колективним звинуваченням, змусити постраждалих повторно розповідати про насильство або створити враження однакової відповідальності груп із різним становищем. Відповідальні організатори оцінюють такі ризики до початку роботи, мають процедури припинення заходу й забезпечують незалежний розгляд скарг. Практична схема для психологів, громад і організаторів діалогу Наведена схема є способом організувати оцінювання, а не стандартизованою клінічною процедурою або програмою з доведеною універсальною ефективністю. 1. Визначити конкретний предмет побоювання: безпека, житло, праця, послуги, політична участь, мова, культурне визнання чи інша сфера. Відокремити індивідуальний ризик від уявлення про загрозу всій групі. 2. Перевірити фактичну основу тверджень за незалежними даними. Уточнити, які установи відповідають за ресурси, правила й захист, та чи існують обґрунтовані причини для термінових заходів безпеки. 3. З’ясувати нерівність і вразливість. Врахувати досвід насильства, дискримінації, мовні бар’єри, правовий статус та здатність учасників вільно висловлюватися без ризику переслідування. 4. Визначити конкретну мету: доступ до послуги, прозорість рішення, зменшення стигматизації, можливість безпечного контакту чи відновлення співпраці. Не підміняти її абстрактною вимогою «примиритися». 5. Обрати пропорційні заходи. Реальний дефіцит потребує ресурсного й управлінського рішення; непевність — зрозумілої інформації; дискримінація — захисту прав; небезпечний контакт — припинення ризику та перегляду формату. 6. Виміряти наслідки до, під час і після втручання. Дивитися не лише на ставлення, а й на поведінку, доступ до послуг, скарги, можливі побічні наслідки та те, чи однаково різні групи вважають умови безпечними. Спосіб роботи має відповідати місцевим умовам, компетенціям фахівців і правовим вимогам. Коли учасники повідомляють про конкретні погрози або насильство, першочерговим завданням стає захист, а не психологічне переконування. Поширені помилки в інтерпретації загрози Одна з помилок — вважати, що будь-яке міжгрупове побоювання обов’язково вигадане. Реальні втрати й загрози вимагають фактичного аналізу та дій. Інша — трактувати саме відчуття як доказ провини іншої групи. Жоден психологічний показник не замінює встановлення подій і відповідальності. Ще одна помилка — вважати різні типи загрози взаємозамінними. Зменшення економічної невизначеності може залишити без змін переживання культурного невизнання; публічний жест поваги може не розв’язати проблему дефіциту житла. Так само звичайний дружній контакт не компенсує інституційну дискримінацію чи небезпеку. Нарешті, статистичний зв’язок між загрозою та упередженням не дає підстав характеризувати кожного учасника групи як агресивного, травмованого або нездатного до співпраці. Аналіз стосується варіації психологічних процесів у конкретних умовах. Запитання та відповіді Чим відрізняється реалістична міжгрупова загроза від символічної? Перша стосується очікуваних втрат у сфері фізичної безпеки, ресурсів, статусу та політичного впливу. Друга стосується цінностей, норм, традицій, мови й колективної самобутності. Обидва типи можуть існувати водночас, і жоден не доводить сам по собі фактичної провини іншої групи. Чи означає «реалістична загроза», що небезпека підтверджена? Ні. Це усталена назва типу сприйнятої загрози в теорії. Підтвердження потребують конкретні факти, масштаби ризику, джерела інформації та причинний зв’язок із діями певних людей або установ. Чи може символічна загроза впливати на рішення про допомогу біженцям? Так, відповідні статистичні зв’язки описані в дослідженнях ставлення до політики щодо біженців. Наприклад, польське дослідження 2026 року виявило роль символічної загрози в моделі емоцій і підтримки політики. Це не універсальна закономірність для кожної країни чи групи. Чи завжди негативне ставлення спричиняє загроза? Негативне ставлення формується через кілька процесів: попередні установки, досвід взаємодії, соціальні норми, інформаційне середовище, дискримінацію та інституційні умови. Загроза може бути і причиною, і наслідком частини цих процесів. Тривалі спостереження допомагають розділяти напрями зв’язку, але повної причинної відповіді для будь-якої ситуації ще немає. Чи допомагає міжгруповий контакт зменшити загрозу? Позитивний і безпечний контакт є перспективним механізмом, для якого існує широка метааналітична база. Умови добровільності, підтримки й справедливої організації критично важливі: негативний контакт може погіршувати ставлення. Участь постраждалих від насильства не повинна бути примусовою. Чи можуть люди одночасно боятися втрати ресурсів і культурних змін? Так. Дві форми загрози розділяють для точного аналізу, але в реальних суперечках вони часто поєднуються з питаннями довіри, влади й справедливості. Фахівцям слід встановити всі значущі складники перед тим, як пропонувати рішення. Як відрізнити занепокоєння громадян від дискримінації? Занепокоєння може бути пов’язане з конкретним бюджетом, правилами чи рівнем безпеки. Дискримінація проявляється в необґрунтованому обмеженні прав або нерівному ставленні через належність до групи. Оцінюють конкретні аргументи, дії, наслідки, правові норми та фактичні дані. Психологічний опитувальник не замінює такої перевірки. Чи можна застосовувати теорію до війни Росії проти України? Теорія може допомагати вивчати групові оцінки ризиків, мобілізацію, інформаційні впливи та внутрішньосуспільні відносини. Російська агресія, її міжнародно-правова оцінка, відповідальність за злочини й право України на безпеку встановлюються на основі фактів і права. Психологічний опис не створює симетрії між нападом та обороною. Чи зобов’язані постраждалі брати участь у діалозі? Участь має бути добровільною та безпечною. Відмова від зустрічі, прощення або примирення є правом постраждалої людини. Програми можуть передбачати інші форми допомоги, представництва й захисту без безпосереднього контакту з тими, хто завдав шкоди. Пов’язані статті • Теорія соціальної ідентичності: Тажфел, Тернер, групи та міжгрупові відносини — про групову належність і механізми поділу на «своїх» та «чужих». • Теорія міжгрупового контакту: умови Олпорта, сучасні докази та обмеження — про умови контакту та межі його впливу на упередження. • Дегуманізація: що це і до яких наслідків може вести — про відмову іншим у повній людяності. • Гуманізація: визнання психіки та індивідуальності іншої людини — про механізми подолання дегуманізуючих уявлень. • Мова ворожнечі: категоризація та дегуманізація в комунікації — про суспільні повідомлення, що можуть закріплювати ворожі узагальнення. • Групова поляризація: чому обговорення може посилювати погляди — про динаміку думок усередині груп. Ескалація міжгрупового конфлікту: механізми, стадії та сигнали Конкуренція за ресурси та статус у міжгрупових конфліктах Дилема безпеки між конфліктуючими групами Джерела Aberson, C. L. (2019). Indirect effects of threat on the contact–prejudice relationship: A meta-analysis. Social Psychology, 50(2), 105–126. https://doi.org/10.1027/1864-9335/a000364. Cowling, M. M., Anderson, J. R., & Ferguson, R. (2019). Prejudice-relevant correlates of attitudes towards refugees: A meta-analysis. Journal of Refugee Studies, 32(3), 502–524. https://doi.org/10.1093/jrs/fey062. Oľhová, S., Koky, R., Lacko, D., Hřebíčková, M., & Graf, S. (2026). When minorities clash: The role of intergroup contact, threat, and perceived discrimination in mutual attitudes of the Roma and Ukrainian refugees. International Journal of Intercultural Relations, 113, 102434. https://doi.org/10.1016/j.ijintrel.2026.102434. Ozkan, Z., Kossowska, M., Szumowska, E., Perek-Białas, J., & Szwed, P. (2026). Emotional foundations of refugee policy support: The role of threats and emotions towards refugees. International Journal of Intercultural Relations, 110, 102326. https://doi.org/10.1016/j.ijintrel.2025.102326. Özkan, Z., Kossowska, M., Szumowska, E., Perek-Białas, J., & Szwed, P. (2026). Threat perceptions and closeness to refugees: A three-wave longitudinal study. Personality and Social Psychology Bulletin, 52(9), 2868–2879. https://doi.org/10.1177/01461672251352899. Paluck, E. L., Porat, R., Clark, C. S., & Green, D. P. (2021). Prejudice reduction: Progress and challenges. Annual Review of Psychology, 72, 533–560. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-071620-030619. Paolini, S., Gibbs, M., Sales, B., Anderson, D., & McIntyre, K. (2024). Negativity bias in intergroup contact: Meta-analytical evidence that bad is stronger than good, especially when people have the opportunity and motivation to opt out of contact. Psychological Bulletin, 150(8), 921–964. https://doi.org/10.1037/bul0000439. Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. https://doi.org/10.1037/0022-3514.90.5.751. Riek, B. M., Mania, E. W., & Gaertner, S. L. (2006). Intergroup threat and outgroup attitudes: A meta-analytic review. Personality and Social Psychology Review, 10(4), 336–353. https://doi.org/10.1207/s15327957pspr1004_4. Rios, K., Sosa, N., & Osborn, H. (2018). An experimental approach to intergroup threat theory: Manipulations, moderators, and consequences of realistic vs. symbolic threat. European Review of Social Psychology, 29(1), 212–255. https://doi.org/10.1080/10463283.2018.1537049. Sinclair, S., Granberg, M., & Nilsson, T. (2024). Love thy (Ukrainian) neighbour: Willingness to help refugees depends on their origin and is mediated by perceptions of similarity and threat. British Journal of Social Psychology, 63(2), 499–517. https://doi.org/10.1111/bjso.12691. Stephan, W. G., & Stephan, C. W. (2017). Intergroup threat theory. In The International Encyclopedia of Intercultural Communication. Wiley. https://doi.org/10.1002/9781118783665.ieicc0162.

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Ескалація міжгрупового конфлікту — це процес посилення протистояння між соціальними групами, за якого зростають інтенсивність ворожої взаємодії, жорсткість вимог, готовність до примусу або насильства, а можливості безпечного врегулювання звужуються. Ескалація змінює не лише поведінку сторін. Вона впливає на те, як учасники пояснюють дії іншої групи, кому довіряють, які емоції вважають виправданими та які рішення підтримують. Психологія ескалації досліджує переходи від суперечності інтересів до самопідтримуваних циклів недовіри, загроз, взаємних відповідей і суспільної мобілізації. У міждисциплінарному огляді моделей ескалації Вінсент Август розглядає когнітивні та емоційні зміни, формування союзів і мобілізацію ресурсів як взаємопов’язані елементи цього процесу. Поняття застосовують до відносин між громадами, етнічними й релігійними групами, організаціями та політичними спільнотами; для збройного насильства необхідний також окремий правовий, безпековий та історичний аналіз. Що означає ескалація міжгрупового конфлікту Міжгруповий конфлікт виникає тоді, коли люди діють як представники груп, а їхні інтереси, цілі, претензії, норми чи уявлення про справедливість вступають у суперечність. Ескалація описує зміну динаміки такого протистояння в часі. Її ознаками можуть бути збільшення кількості учасників, розширення предмета суперечки, частіші погрози, нормалізація принизливої мови, зростання ціни поступок і поява дій, що завдають шкоди іншій стороні. Конфлікт має кілька незалежних вимірів. Суперечка може бути емоційно гострою, але залишатися в межах правил і без насильства. Може відбуватися збройне насильство навіть за відсутності масових відкритих дебатів. Також ескалація не обов’язково є симетричною: одна сторона здатна ініціювати напад, інша — організовувати захист. Психологічний опис реакцій не розподіляє між ними юридичну або моральну відповідальність. Огляд Навати про виникнення та ескалацію міжгрупового конфлікту пропонує розглядати формування власної групи, сприйняття зовнішньої групи та конкретну взаємодію між ними. Саме їхнє поєднання дозволяє пояснити, чому подібні розбіжності в одному середовищі лишаються керованими, а в іншому загострюються. Чим ескалація відрізняється від конфлікту, поляризації та насильства Конфлікт означає наявність несумісних інтересів або претензій; ескалація — процес наростання небезпечних чи руйнівних складових протистояння. Поляризація описує збільшення відстані між поглядами, позиціями або груповими ідентичностями й може бути одним із чинників конфліктної динаміки. Насильство — конкретні дії, спрямовані на заподіяння шкоди, примус чи фізичне ураження. Ці явища можуть поєднуватися, але вимірюються різними показниками. Важлива і відмінність від законного ненасильницького протесту. Інтенсивні колективні вимоги, страйки, громадянська непокора та публічна критика влади самі собою не свідчать про перехід до насильства. Систематичний огляд 37 досліджень колективної дії показав, що ідентичність, відчуття несправедливості, емоції, групові норми й оцінка ефективності дій пов’язані з різними формами мобілізації; такі чинники не дозволяють автоматично ототожнювати протест із насильницькою поведінкою. Як формується спіраль ескалації Ескалація нерідко розвивається через зворотний зв’язок: група А інтерпретує подію як загрозу й посилює контроль або тиск; група Б сприймає ці кроки як підтвердження ворожих намірів і відповідає; наступна відповідь стає новим «доказом» небезпеки. Унаслідок цього змінюються очікування, правила взаємодії та сама структура конфлікту. Такі моделі розглядають Август і класична література з урегулювання конфліктів. Окреме експериментальне та поздовжнє дослідження в Данії перевіряло, як інформація про насильницькі наміри представників іншої групи може підсилювати відповідні установки у власній групі. Результати підтримують механізм взаємного посилення ворожості в досліджених умовах. Це доказ існування певного соціально-психологічного механізму, а не універсальна формула перебігу всіх міжгрупових протистоянь. Перший механізм: загроза, невизначеність і приписування намірів Група може реагувати як на безпосередню небезпеку для життя та ресурсів, так і на загрозу статусу, цінностям, автономії чи колективній ідентичності. Важливо розрізняти підтверджені загрози та помилкові уявлення про них. Співвідношення об’єктивних обставин і сприйняття визначається ситуацією, доступною інформацією та довірою до її джерел. У огляді нейронаукових і соціально-психологічних досліджень Лантос і Моленбергс показують, як сприйняття міжгрупової загрози може взаємодіяти з дегуманізацією та моральним виправданням ворожих дій. Проте жодна окрема реакція мозку чи психологічна шкала не встановлює наміри конкретної людини або неминучість майбутнього насильства. В умовах невизначеності зростає спокуса пояснювати неоднозначні дії опонента найгіршим можливим наміром. Так виникає замкнене коло: власну жорстку поведінку описують як вимушену відповідь, а аналогічні дії іншої групи — як доказ її незмінної агресивності. Для оцінювання конфлікту потрібне зіставлення таких сприйнять із перевіреними фактами, владними можливостями сторін і хронологією їхніх дій. Другий механізм: колективні емоції Страх, гнів, обурення, приниження та образа впливають на те, які рішення стають психологічно прийнятними для членів групи. Емоції мають різні наслідки залежно від того, хто сприймається відповідальним за шкоду, наскільки реалістичним видається захист і що саме підтримують групові норми. У науковому огляді емоційної динаміки конфліктів описано індивідуальні, міжособистісні та групові шляхи впливу емоцій на поведінку. Не існує простого правила «більший гнів — більше насильства». Наприклад, польовий експеримент Зейтцоффа виявив залежність ефекту індукованого гніву на каральну поведінку від місцевого досвіду насильства. Емоцію потрібно аналізувати разом із контекстом, доступними засобами дії та суспільною оцінкою допустимого. Третій механізм: зміна образу іншої групи Під час ескалації складний образ людей по той бік суперечності іноді поступається узагальненому образу небезпечного й однорідного противника. Окремі вчинки приписують усім, а внутрішні розбіжності в чужій групі перестають помічати. Це послаблює готовність перевіряти повідомлення, підтримувати винятки та розглядати конкретні домовленості. Огляд Сагуй і Райфен-Тагар описує систему взаємопов’язаних переконань, емоцій і оцінок, яка допомагає виправдовувати насильство проти зовнішньої групи. Дегуманізація, демонізація й очікування загрози в цій моделі мають значення саме у зв’язку із суспільними нормами та політичними рішеннями. Дослідження пояснює підтримку насильства, але не переносить провину конкретних виконавців на всіх членів групи. Четвертий механізм: групові норми, лідери та аудиторія Групи створюють очікування щодо лояльності, способів захисту, допустимих компромісів і покарання за незгоду. Коли авторитетні учасники винагороджують жорсткість, а конструктивну незгоду трактують як зраду, зростають соціальні витрати пошуку рішення. Водночас ті самі групові процеси можуть підтримувати дисципліну, захист цивільних, переговорні процедури та відмову від колективного покарання. У праці Гоґґа і Раста про міжгрупове лідерство показано, чому спроби створити спільну надгрупову ідентичність можуть викликати опір, коли вони загрожують самобутності окремих груп. Отже, заклики до єдності мають враховувати визнання, права та автономію учасників. П’ятий механізм: помста, колективне покарання і розширення кола учасників Дія, адресована всій групі через вчинки окремих її представників, може посилювати відчуття несправедливості та бажання відповісти. У чотирьох експериментах з учасниками з Туреччини й Німеччини дослідники спостерігали підвищення готовності до протидії й погіршення міжгрупових оцінок після сценаріїв колективного покарання. Перенесення лабораторних висновків на реальні збройні конфлікти потребує додаткової перевірки, але механізм має пряме значення для оцінювання ризиків групового покарання. Ескалація здатна поширюватися через союзи, мобілізацію нових учасників, економічні обмеження й політичні рішення. Кількість залучених людей не завжди корелює з насильством: широкі коаліції можуть організовувати також ненасильницьке протистояння. Вирішальне значення мають цілі, засоби та правила взаємодії. Стадії ескалації: як читати моделі розвитку конфлікту Поділ на стадії допомагає впорядкувати спостереження, визначити зміну ризиків і добирати належні способи реагування. Стадії є дослідницькими та практичними моделями, а не природним законом, за яким кожен конфлікт обов’язково проходить однакові кроки. Дев’ять стадій за Фрідріхом Ґлазлом Модель Ґлазла описує дев’ять якісно відмінних рівнів, згрупованих у три великі фази. Її початковий контекст — конфлікти між сторонами, що взаємодіють і часто мають спільні організаційні завдання. Психометрична перевірка опитувальника ескалації надала певну емпіричну підтримку підходу, водночас автори підкреслили складність вимірювання окремих стадій і можливість пропуску етапів. Застосування моделі до воєн і масштабного політичного насильства потребує окремого обґрунтування. Перша фаза охоплює три стадії. 1. Затвердіння позицій: суперечності стають стійкими, хоча переговори ще можливі. 2. Дебати й полеміка: зростає боротьба за переконливість, взаємні оцінки загострюються. 3. Дії замість слів: сторони дедалі менше покладаються на пояснення й переходять до односторонніх кроків. Друга фаза також має три стадії. 4. Образи та коаліції: формуються стійкі негативні уявлення й залучаються союзники. 5. Втрата обличчя: публічне приниження та заперечення легітимності іншої сторони ускладнюють відступ. 6. Стратегії погроз: примус, ультиматуми та демонстрація здатності завдати шкоди стають основними засобами впливу. Третя фаза відображає руйнівні форми боротьби. 7. Обмежені руйнівні удари: заподіяння шкоди починають вважати прийнятною ціною. 8. Руйнування противника: на перший план виходить прагнення позбавити іншу сторону можливості діяти. 9. Спільне падіння: руйнівна логіка може переважити навіть турботу про власні втрати. Назви є українським змістовим викладом моделі, а не окремою діагностичною класифікацією людей. Для реальних громад корисніше визначати фактичні зміни у взаємодії, ніж механічно присвоювати конфлікту число від одного до дев’яти. Особливо небезпечно робити висновок, ніби насильство є «природним» фіналом суперечки: така інтерпретація підмінює дослідження причин фаталістичною схемою. Спіраль структурних змін і часові переходи Інший підхід, описаний у сучасному огляді Августа, приділяє увагу накопиченню змін у переконаннях, стосунках, груповій структурі й умовах взаємодії. Жорсткі заходи породжують нові страхи, звички та інституційні бар’єри; наступні рішення ухвалюють уже в змінених умовах. Тому повернення до попереднього стану може вимагати більше, ніж припинення однієї сварки або інформаційного приводу. Огляд Нґ і Платоу аналізує перехід від ненасильницьких колективних дій до насильницьких зіткнень як послідовність ситуаційних зрушень, психологічних змін і відчуття колективної спроможності діяти. Автори об’єднують кілька теоретичних традицій та вказують на можливі точки запобігання насильству. Це специфічна модель певного типу подій, яку не можна механічно переносити на всі форми війни або громадянського спротиву. Ранні сигнали ескалації Окрема образлива репліка чи хвиля гніву не є достовірним прогнозом насильства. Ранні сигнали потрібно оцінювати за динамікою, повторюваністю, фактичною поведінкою та доступними можливостями завдати шкоди. У методиці аналізу конфлікту ПРООН пропонується враховувати рушійні чинники, учасників, місцеві структури й потенційні події-пускові механізми, а також оновлювати висновки в міру зміни контексту. Сигнали у висловлюваннях та інформаційному середовищі Тривожними зрушеннями є систематичне поширення тверджень про колективну провину, нормалізація приниження, дегуманізувальні висловлювання, повторювані чутки про неминучий напад, публічні виправдання позасудової розправи та придушення перевірених спростувань. Їхнє значення зростає, коли такі твердження підкріплюють впливові організації або вони супроводжують фактичні погрози. Огляд психології підтримки міжгрупового насильства пояснює, чому подібні уявлення можуть знижувати соціальні заборони на шкоду. Сигнали в організаціях та групових нормах Варто відстежувати формування жорстких правил «своїх» і «чужих», ізоляцію незгодних, покарання за спроби порозуміння, відмову від раніше прийнятих процедур розв’язання спорів, розширення коаліцій для тиску, підготовку дискримінаційних рішень і публічні ультиматуми. Потрібно відокремлювати реальну підготовку до порушень від законної самоорганізації для захисту прав та безпеки. Сигнали у фактичних подіях Особливу вагу мають документовані погрози, напади, залякування, примусове витіснення, цілеспрямоване позбавлення ресурсів, знищення майна, напади на цивільних та повторювані акти відплати. Зміни частоти, географії, тяжкості та вибору мішеней дозволяють відрізняти зростання небезпеки від інформаційного шуму. Індекс конфліктів ACLED окремо аналізує смертність, небезпеку для цивільних, територіальне поширення насильства та кількість озброєних акторів. Це показники насильницьких подій; вони не є психологічним тестом або гарантією точного прогнозу. Як відрізнити справжній сигнал від хибної тривоги Сильнішим є висновок, що спирається на кілька незалежних джерел, часову послідовність подій, перевірені свідчення, інституційний контекст і порівняння з попереднім рівнем напруження. Важливо враховувати систематичне недоповідомлення, страх свідків, обмежений доступ до територій та різницю між кількістю публікацій про подію й кількістю самих подій. Прогнозування завжди має невизначеність. Ресурс раннього попередження ACLED прямо зазначає, що жоден окремий інструмент не охоплює всіх загроз. Для практичного рішення потрібне поєднання аналізу подій, місцевого знання та перевірки наслідків можливих дій. Чинники, що прискорюють або стримують ескалацію Підвищують вразливість до ескалації нерівний доступ до значущих ресурсів, відчуття приниження чи несправедливості, слабкі процедури вирішення спорів, безкарність за насильство, інформаційна невизначеність і політична мобілізація через образ ворога. Метааналітичний огляд відносної депривації показує, що зв’язки між пережитою несправедливістю та поведінкою різняться залежно від способу вимірювання й рівня аналізу; отже, сам факт невдоволення ще не пояснює, чому в одних умовах люди обирають мирні дії, а в інших — насильство. Стримувальними чинниками можуть бути доступні та легітимні механізми розгляду скарг, прозорість рішень, захист меншин, справедлива відповідальність за порушення, незалежні канали перевірки інформації, соціальні норми захисту цивільних і керівництво, яке не заохочує колективну провину. Ці заходи мають різний рівень підтвердження, а їхня дія залежить від влади, ресурсів та умов безпеки. У метааналізі міжгрупового контакту Петтіґрю й Тропп виявили загальну тенденцію до зниження упередженості за сприятливого контакту. Водночас у гострому конфлікті добровільність, безпечність, захист від примусу та інституційний контекст залишаються визначальними. Контакт між групами не можна призначати потерпілим як обов’язкову умову безпеки, доступу до допомоги чи справедливості. Як ескалацію оцінюють у дослідженнях Для психологів та дослідників корисно розділяти щонайменше чотири рівні спостереження. На індивідуальному рівні вивчають сприйняття загрози, емоції, установки щодо насильства та готовність до співпраці. На груповому — норми, поведінку лідерів, довіру та мобілізацію. На інституційному — правила, санкції, доступ до правосуддя та можливості скарг. На подієвому — документовані інциденти, їхній масштаб, тяжкість, географію та спрямованість. Показники різних рівнів не слід зливати в одну довільну оцінку. Зростання негативних настроїв не дорівнює збільшенню насильницьких інцидентів, а зменшення публічних суперечок не доводить відновлення довіри. Натомість зіставлення незалежних джерел дозволяє виявити, де саме змінюється процес. Опитувальник ескалації Шеппи-Лах'яні та Цапфа перевірявся в контексті переважно міжособистісних і робочих конфліктів. Наявна психометрична підтримка не означає, що ним можна без адаптації оцінювати міжетнічні протистояння, воєнні події або небезпеку для конкретної громади. Для цього потрібні інші інструменти, локальна перевірка та етичні процедури. Як будувати практичну карту ризиків громади Спочатку визначають конкретний предмет суперечки й сторони, враховуючи реальні відмінності у владі та можливостях. Далі фіксують хронологію підтверджених дій: вимоги, зміни правил, погрози, випадки дискримінації, застосування примусу чи насильства. Окремо описують групові сприйняття, доступні засоби захисту та можливі події, що різко змінюють ризик. Після цього обирають чіткі показники, часові інтервали, джерела перевірки й відповідальних за безпечне реагування. Варто заздалегідь визначити, які дані конфіденційні, як убезпечити свідків і кого повідомляти в разі безпосередньої загрози. Такий підхід узгоджується з рамкою конфліктного аналізу ПРООН, але конкретні пороги тривоги потребують місцевої валідації. Що може зменшувати ескалацію Початкові заходи залежать від типу небезпеки. Коли ще існує можливість безпечної комунікації, доцільними можуть бути незалежна перевірка спірних фактів, зрозумілі правила переговорів, процедурна справедливість та узгоджені обмеження на загрозливі дії. Коли присутні примус, переслідування або напад, першочерговими стають захист людей, документування порушень, доступ до правосуддя та припинення шкідливої поведінки. Не варто обмежуватися порадою «обидві сторони повинні заспокоїтися». Така фраза не враховує розподілу влади й відповідальності, може замовчувати реальні загрози та покладати частину обов’язку за припинення агресії на постраждалих. Діалог можливий там, де забезпечено добровільну участь, безпеку й право вийти з процесу без покарання. Дослідження вказують на різні можливості втручань — роботу з груповими нормами, точне інформування, інституційні зміни, механізми розгляду скарг, захист постраждалих та ретельно спроєктовану співпрацю. Огляд Сагуй і Райфен-Тагар обговорює психологічні втручання разом із їхніми практичними й етичними обмеженнями. Одне успішне втручання не дозволяє обіцяти його універсальну дієвість. Коли діалог здатний погіршити ситуацію Примусові зустрічі між постраждалими й представниками групи, пов’язаної з насильством, можуть посилювати ризик повторного приниження, небезпеки або вторинної травматизації. Проблема особливо гостра, коли учасники мають нерівні ресурси, немає незалежного захисту, а відповідальність за шкоду залишається невизнаною. Відмова від участі в діалозі не зменшує прав постраждалих на захист, відшкодування та справедливість. Ефективність програм потрібно оцінювати за заздалегідь визначеними результатами: зменшенням конкретних ризиків, доступністю безпечних процедур, змінами поведінки та стабільністю наслідків. Короткочасне покращення відповідей в анкеті саме собою ще не доводить тривалої трансформації міжгрупових відносин. Ескалація в умовах російської агресії проти України Повномасштабне вторгнення Російської Федерації в Україну є міжнародною збройною агресією, що засвідчено резолюцією Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 і офіційною заявою Міністерства закордонних справ України, з відповідальністю за конкретні дії та порушення. Психологічні моделі загрози, групової мобілізації або спіралей ворожості можуть допомагати аналізувати окремі соціальні процеси під час війни, але не визначають правовий статус нападу, не перетворюють агресію на симетричну суперечку та не встановлюють колективної провини населення. У постраждалих українських громадах корисно розрізняти щонайменше три ситуації: продовження збройної небезпеки; локальні соціальні суперечності, що посилюються через втрати, дефіцит ресурсів або дезінформацію; тривале відновлення відносин після припинення насильства. У цих ситуаціях потрібні різні процедури, відповідальні інституції й показники успіху. Для аналізу програм доцільна методика ПРООН, яка вимагає врахування місцевих рушійних чинників та інституційного контексту. Напруга між місцевими мешканцями й внутрішньо переміщеними людьми, суперечки щодо допомоги або участі в рішеннях можуть потребувати прозорих процедур, рівного доступу до послуг і участі громадян. Сама наявність суперечки не означає невідворотної ворожнечі. Водночас відновлення довіри між постраждалими від злочинів і причетними до них особами не може розглядатися як адміністративний показник, якого слід досягти ціною безпеки або примирення всупереч волі людини. Практичні орієнтири для фахівців та організацій Для освітян і керівників організацій важливо створювати правила розгляду скарг, фіксувати випадки групового приниження, знижувати винагороди за погрози й надавати доступ до незалежного розгляду конфліктів. Робота має стосуватися конкретної поведінки та справедливості процедури, а не припущення, що певна етнічна, мовна чи соціальна належність робить людину небезпечною. Для працівників громад і гуманітарних програм ключовими є регулярний аналіз місцевих ризиків, захист конфіденційності, консультації з різними групами без примусового представництва, прозорий розподіл ресурсів та перевірка того, чи не посилює допомога наявні нерівності. Ці підходи відповідають загальній логіці аналізу конфлікту й розвитку ПРООН. Для медіаторів та дослідників особливо важливо не плутати готовність говорити з готовністю примиритися. Межі втручання визначають безпека, визнання шкоди, добровільність і реальний вплив учасників на правила процесу. Якщо триває насильство або прямий примус, спершу необхідно забезпечувати захист і належне реагування компетентних структур. Поширені запитання Чи кожен міжгруповий конфлікт обов’язково загострюється? Ні. Розбіжності можуть тривалий час залишатися керованими, переходити до співпраці або зменшуватися завдяки справедливим процедурам. Моделі стадій пояснюють можливу динаміку, а не визначають неминучу послідовність подій. Дослідження моделі Ґлазла також описує можливість пропуску окремих стадій. Чи має ескалація завжди дев’ять стадій? Ні. Дев’ять стадій — один відомий варіант концептуалізації. Існують спіральні, структурні та ситуаційно-часові моделі. Їх порівнює Август. Реальну динаміку визначають за подіями, контекстом і конкретними механізмами, а не лише за назвою стадії. Які сигнали найсерйозніші? Найбільшу практичну вагу мають достовірні погрози, документовані напади, систематичне залякування, організований примус, насильство проти цивільних і швидке збільшення числа таких подій. Інформаційні й емоційні сигнали важливі для аналізу, але самі собою не прогнозують напад. Методологія ACLED демонструє значення окремого обліку смертельності, загроз цивільним і географічного поширення насильства. Чому взаємні поступки інколи не зупиняють протистояння? Поступка може виявитися недостатньою, якщо не змінено умови загрози, правила ухвалення рішень, безкарність, доступ до ресурсів чи очікування майбутньої шкоди. В умовах примусу вимога однакових поступок від агресора та постраждалої сторони може погіршувати безпеку. Потрібно досліджувати конкретну структуру конфлікту і відповідальність за дії. Чи допомагає міжгруповий контакт під час гострого конфлікту? Якісний контакт за сприятливих умов часто пов’язаний зі зменшенням упередженості, про що свідчить метааналіз Петтіґрю й Тропп. Проте гостра небезпека, примус і нерівність влади змінюють умови. Захист людини та її право відмовитися мають пріоритет перед організацією зустрічей. Як визначити, що деескалація справді відбулася? Важливо підтвердити зменшення погроз і шкоди, відновлення безпечних процедур та зниження ризику повторних інцидентів протягом часу. Зменшення кількості суперечок або мовчання постраждалих не є достатнім показником. Довіра, справедливість і тривала співпраця оцінюються окремо. Підсумок Ескалація міжгрупового конфлікту формується через взаємодію сприйнятої загрози, групових емоцій, норм, лідерства, інституційних умов і послідовних дій. Її можна досліджувати на рівні установок, групової організації, рішень установ та реальних подій. Моделі стадій корисні як орієнтири, якщо не підміняють конкретної хронології й відповідальності учасників. Найнадійніший практичний підхід поєднує перевірку фактів, спостереження за динамікою загроз, захист прав людей, справедливі процедури й оцінювання наслідків втручань. У ситуаціях насильства безпека та відповідальність мають передувати будь-яким очікуванням примирення. Пов’язані статті Теорія міжгрупового контакту: умови Олпорта, сучасні докази та обмеження — наукові умови, за яких контакт може впливати на ставлення до інших груп. Групова поляризація: що це і чому обговорення може посилювати початкові погляди — відмінність поляризації від ескалації та механізми посилення групових позицій. Експеримент Robbers Cave: як виникає міжгруповий конфлікт і що його зменшує — класичне польове дослідження конкуренції й спільних цілей. Теорія соціальної ідентичності — базовий механізм групового самовизначення, що використовується в дослідженнях конфлікту. Дегуманізація — зміни образу зовнішньої групи та пов’язані ризики. Міжгруповий конфлікт: причини, розвиток і врегулювання Конфліктна чутливість у миробудуванні: принципи безпеки Конкуренція за ресурси та статус у міжгрупових конфліктах Дилема безпеки між конфліктуючими групами Цикли відплати та взаємної помсти між групами Деескалація міжгрупового конфлікту: методи та умови безпеки Джерела ACLED. (б. р.). About the Conflict Index. ACLED. https://acleddata.com/general-guide/about-conflict-index ACLED. (2026). Early Warning Research Hub: Updated and Expanded. ACLED. https://acleddata.com/press/early-warning-research-hub-updated-and-expanded August, V. (2025). Escalation and de-escalation. У S. A. Samoilenko & S. Simmons (ред.), The Handbook of Social and Political Conflict, розділ 30. Wiley. https://doi.org/10.1002/9781119895534.ch30 Hogg, M. A., & Rast, D. E. (2022). Intergroup leadership: The challenge of successfully leading fractured groups and societies. Current Directions in Psychological Science, 31(6). https://doi.org/10.1177/09637214221121598 Lantos, D., & Molenberghs, P. (2021). The neuroscience of intergroup threat and violence. Neuroscience & Biobehavioral Reviews, 131, 77–87. https://doi.org/10.1016/j.neubiorev.2021.09.025 Ministry of Foreign Affairs of Ukraine. (2026). Statement of the MFA on the twelfth anniversary of the start of Russia’s aggression against Ukraine. https://mfa.gov.ua/en/news/zayava-mzs-do-dvanadcyatoyi-richnici-pochatku-agresiyi-rf-proti-ukrayini-ta-chetvertih-rokovin-povnomasshtabnogo-vtorgnennya Nawata, K. (2013). Emergence and escalation of intergroup conflict: A review and future directives in social psychology. The Japanese Journal of Experimental Social Psychology, 53(1), 52–74. https://doi.org/10.2130/jjesp.1105 Ng, S. H., & Platow, M. J. (2024). The violent turn in non-violent collective action: What happens? Asian Journal of Social Psychology. https://doi.org/10.1111/ajsp.12596 Obaidi, M., Bergh, R., & Dovidio, J. F. (2025). Reciprocal escalation of violent extremism: Experimental and longitudinal evidence from Denmark. PNAS Nexus, 4(12), pgaf338. https://doi.org/10.1093/pnasnexus/pgaf338 Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. https://doi.org/10.1037/0022-3514.90.5.751 Saguy, T., & Reifen-Tagar, M. (2022). The social psychological roots of violent intergroup conflict. Nature Reviews Psychology, 1, 577–589. https://doi.org/10.1038/s44159-022-00083-7 Scheppa-Lahyani, M. N., & Zapf, D. (2023). Are you threatening me? Development and validation of the Conflict Escalation Questionnaire. Frontiers in Psychology, 14, 1164990. https://doi.org/10.3389/fpsyg.2023.1164990 Smith, H. J., Pettigrew, T. F., Pippin, G. M., & Bialosiewicz, S. (2012). Relative deprivation: A theoretical and meta-analytic review. Personality and Social Psychology Review, 16(3), 203–232. https://doi.org/10.1177/1088868311430825 United Nations General Assembly. (2022). Aggression against Ukraine: Resolution A/RES/ES-11/1. United Nations. https://digitallibrary.un.org/record/3965290/ United Nations Development Programme. (2017). Conducting a Conflict and Development Analysis. UNDP. https://www.undp.org/publications/conducting-conflict-and-development-analysis Uysal, M. S., Saavedra, P., & Drury, J. (2024). Beyond normative and non-normative: A systematic review on predictors of confrontational collective action. British Journal of Social Psychology, 63(3), 1385–1409. https://doi.org/10.1111/bjso.12735 Uysal, M. S., Çoksan, S., & Kessler, T. (2026). How collective punishment harm intergroup relations through ingroup homogeneity, perceived fairness, and counter-collective action: A registered report. Political Psychology, 47, e13028. https://doi.org/10.1111/pops.13028 van Kleef, G. A., & Côté, S. (2018). Emotional dynamics in conflict and negotiation: Individual, dyadic, and group processes. Annual Review of Organizational Psychology and Organizational Behavior, 5, 437–464. https://doi.org/10.1146/annurev-orgpsych-032117-104714 Zeitzoff, T. (2014). Anger, exposure to violence, and intragroup conflict: A “lab in the field” experiment in Southern Israel. Political Psychology. https://doi.org/10.1111/pops.12065

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Асиметрія влади між сторонами конфлікту — це нерівність їхніх можливостей визначати правила взаємодії, розподіляти ресурси, контролювати наслідки рішень, впливати на інституції та захищати власні інтереси. У міжгруповому конфлікті така нерівність змінює сприйняття загрози й справедливості, готовність до діалогу, поведінку на переговорах і самі критерії прийнятного врегулювання. Огляд Ктейлі та Маккланаган (2020) показує, чому становище групи в ієрархії необхідно враховувати під час розроблення миробудівних заходів. Ключове питання психології миру полягає в тому, як нерівність реальних можливостей взаємодіє з уявленнями сторін про безпеку, гідність, визнання й зміни. Дві групи можуть перебувати в одному переговорному просторі, однак сприймати порядок денний, мовчання, поступку або запрошення до контакту по-різному. Тому аналіз потребує одночасно враховувати матеріальну владу, процедури ухвалення рішень і психологічні наслідки. Що означає асиметрія влади в міжгруповому конфлікті Влада у цьому контексті означає здатність впливати на поведінку інших і визначати умови, за яких можливі спільні рішення. Її джерелами можуть бути законні повноваження, контроль над ресурсами й безпекою, організаційна спроможність, доступ до публічного представництва, інформації та зовнішньої підтримки. Асиметрія виникає тоді, коли ці можливості розподілені нерівномірно, а одна сторона може значно більше впливати на процедуру та наслідки взаємодії. Такий аналіз узгоджується з психологічним оглядом влади та домінування. Нерівність влади буває тривалою, закріпленою в інституціях, або ситуативною, пов’язаною з конкретною переговорною темою. Організація, що контролює фінансування, може мати перевагу в одному питанні, тоді як місцева громада володіє знаннями, довірою мешканців і спроможністю впровадити рішення. Психологічні реакції залежать як від фактичного розподілу впливу, так і від того, чи вважають його законним, стабільним та змінюваним. Сагуй і Ктейлі (2014) розглядають саме ці відмінності в асиметричних міжгрупових відносинах. Чотири виміри нерівності Структурна асиметрія охоплює доступ до грошей, територій, послуг, організацій, механізмів захисту й можливості застосовувати санкції. Процедурна асиметрія стосується права встановлювати порядок денний, визначати учасників, зупиняти обговорення, накладати вето та контролювати виконання домовленостей. Інформаційна асиметрія виникає, коли одна сторона має більше перевірених даних, юридичної підтримки або каналів комунікації. Символічна асиметрія проявляється у нерівному суспільному визнанні голосу, досвіду й страждань різних груп. Ці виміри слід оцінювати окремо. Присутність обох делегацій за одним столом засвідчує формальну участь, а реальна можливість заперечити умови та вплинути на підсумкове рішення характеризує змістовну участь. Так само однакова тривалість виступів ще не створює рівності, якщо одна група контролює виконання угоди або може безкарно відмовитися від зобов’язань. Проблеми такого типу були описані в класичному аналізі Рухани та Корпер (1996). Нерівність можливостей, відповідальність і правовий статус Асиметрія влади є характеристикою умов конфлікту. Вона не визначає автоматично, хто завдав шкоди, хто має юридичну відповідальність і які права належать постраждалим. Дві спільноти можуть мати нерівні ресурси за відсутності насильства; водночас сторона, що має перевагу у застосуванні сили, може нести окрему відповідальність за агресію та злочини. Міжнародно-правову оцінку необхідно спирати на правові джерела, а психологічний аналіз спрямовувати на механізми поведінки, їхні наслідки й умови безпечних змін. Чому сильніша і слабша сторони по-різному бачать конфлікт Збереження становища та вимога змін Група з більшим впливом часто має більше стимулів зберігати чинний порядок, адже навіть невелика його зміна може сприйматися як втрата привілеїв, контролю або передбачуваності. Група з меншим впливом частіше оцінює поточні правила крізь обмежений доступ до ресурсів і рішень, тому змістовна зміна умов може бути для неї першочерговою. Це опис тенденцій, а не універсальних рис членів груп. В експериментальних і теоретичних роботах показано, що на готовність змінювати статус-кво впливають становище групи та інтереси щодо переговорів. Для сильнішої сторони пропозиція почати з неформального спілкування може означати безпечну перевірку намірів. Для слабшої — ризик відтермінувати питання, від яких залежать права, захист або матеріальні умови життя. Тому однакові слова «готовність до діалогу» можуть позначати відмінні очікування. Посередник має з’ясувати, які зміни кожна сторона вважає суттєвими, що вона може реально гарантувати і які наслідки матиме відкладення рішення. Контроль, невизначеність та очікування загрози Коли спільнота має мало впливу на рішення, від яких залежить її добробут, можливість прогнозувати майбутнє зменшується. Люди можуть зосереджувати увагу на ризиках повторного обмеження прав, ненадійності обіцянок і діях інституцій. Група з більшими ресурсами, навпаки, може недооцінювати ці ризики, оскільки її повсякденний досвід забезпечує вищий рівень контролю. Теоретична модель наближення й гальмування, пов’язана з владою, пояснює можливі відмінності в увазі до винагород і загроз, хоча її висновки не можна автоматично переносити з індивідуальних досліджень на кожен міжгруповий конфлікт. Відчуття загрози не завжди є помилкою сприйняття. За наявності примусу, дискримінації, попереднього порушення угод або актуального насильства воно може точно відображати обставини. Психологічна робота має починатися з перевірки умов безпеки та фактичної можливості захищати права. Порада «менше боятися» без зміни джерела загрози може додатково посилити недовіру до організаторів процесу. Визнання, гідність і право бути почутими Асиметрія проявляється і в тому, чий досвід вважають об’єктивним, а чиї свідчення називають емоційними або другорядними. Нерівність публічного визнання може підсилювати почуття приниження й несправедливості, породжувати вимоги колективного захисту або відмову брати участь у процедурі, що сприймається як заздалегідь визначена. Практичне значення має можливість говорити власними словами, одержувати зрозумілі відповіді та бачити, як висловлені потреби вплинули на рішення. Огляд психологічних бар’єрів у міжгрупових конфліктах систематизує взаємодію когнітивних, емоційних і мотиваційних чинників. Психологічні механізми, що підтримують асиметрію Групові уявлення та виправдання чинного порядку Учасники конфлікту оцінюють не лише об’єктивні події, а й поширені в групі пояснення: хто має право визначати правила, чому виникла нерівність і чи є вимоги іншої сторони законними. Коли перевага власної групи здається природною або заслуженою, структурні привілеї легше сприймаються як нейтральний порядок. Для менш впливової групи ці ж умови можуть бути свідченням систематичного виключення. Важливо досліджувати обидві системи уявлень, зберігаючи розрізнення між твердженнями сторін і встановленими фактами. Ктейлі та Маккланаган (2020) виділяють місце влади у таких інтерпретаціях. Норми всередині груп визначають, чи вважається прийнятним ставити питання про справедливість, визнавати помилки власних представників і підтримувати реформи. Навіть члени впливової спільноти, які особисто схильні до співпраці, можуть остерігатися втратити підтримку своєї групи. Натомість люди з менш впливової спільноти можуть утримуватися від відкритої критики, якщо публічний виступ загрожує роботі, житлу або доступу до послуг. Тому індивідуальні установки важливо досліджувати разом з інституційними правилами. Колективні емоції: страх, гнів, обурення і надія Страх може посилювати обережність і прагнення гарантій, гнів — підтримувати вимоги змін, обурення — робити видимим порушення норм справедливості, а надія — відкривати можливість участі у спільних рішеннях. Їхня дія залежить від подій, групових норм та доступних способів впливу. Тому одна й та сама емоція може супроводжувати конструктивну громадську мобілізацію або поглиблення протистояння. Огляд Friend і Malhotra (2019) описує емоційні та мотиваційні бар’єри як частину ширшої системи конфлікту. У нерівних умовах може виникати різниця між переживанням загрози та можливістю на неї реагувати. Слабша група може мати вагомі підстави для обурення, але обмежені законні канали впливу. Сильніша може відчувати загрозу навіть від поміркованих вимог реформи, якщо сприймає їх як початок втрати контролю. Практично важливо оцінювати конкретні права, збитки, гарантії та можливості дії, а не робити висновки про моральні якості учасників на підставі емоцій. Дегуманізація та знецінення досвіду Під час загострення конфлікту сторони можуть узагальнювати характеристики іншої групи, приписувати всім її членам однакові наміри або применшувати їхні переживання. За нерівного розподілу влади такі уявлення можуть поєднуватися з реальною спроможністю ухвалювати дискримінаційні рішення. Психологія дегуманізації має власну доказову базу; для аналізу асиметрії важливо насамперед те, хто контролює наслідки цих уявлень і які інституційні запобіжники існують. Мовчання, пристосування та видимість згоди Зовнішня ввічливість, відсутність заперечень і формальне підписання домовленості не завжди означають довіру чи прийняття. Люди можуть погоджуватися через страх втратити допомогу, уникнути публічного конфлікту або тому, що не мають доступного способу оскарження. З іншого боку, обережна поведінка може бути добровільною стратегією захисту інтересів. Тому дослідник не повинен визначати мотиви лише за спостережуваною поведінкою; їх необхідно з’ясовувати через конфіденційні, безпечні й добровільні процедури. Як асиметрія змінює переговори та порядок денний Що обговорювати першим Одне з найвиразніших експериментальних свідчень стосується послідовності переговорних питань. Ктейлі, Сагуй, Сіданіус і Тейлор (2013) у п’яти експериментах виявили: члени груп із меншим впливом охочіше погоджувалися на переговори, якщо суттєві питання пропонували обговорювати на початку; члени груп із більшим впливом частіше надавали перевагу порядку, де складні питання відкладалися. Для першої групи відкладення нагадувало затягування змін, для другої раннє обговорення суттєвих вимог могло загрожувати її становищу. Цей результат не означає, що кожні переговори мусять починатися з найскладнішого рішення. Він показує, що порядок денний сам по собі є сигналом про розподіл впливу. Посередник має публічно пояснити логіку черговості, забезпечити право всіх сторін пропонувати теми, зафіксувати строки розгляду принципових питань і визначити наслідки невиконання обіцянок. За наявності безпекових загроз питання захисту людей і припинення шкоди потребують окремого пріоритетного механізму. Хто встановлює правила та контролює виконання Рівність часу виступів мало змінює ситуацію, коли одна делегація має вирішальний голос щодо фінансування, документообігу або доступу до послуг. Сприйняття чесності процедури залежить від того, чи учасники можуть впливати на формулювання проблеми, перевіряти дані, отримувати незалежні консультації й контролювати реалізацію домовленостей. У дослідженні практичних труднощів міжгрупового посередництва Рухана та Корпер (1996) звернули увагу на суперечливі цілі груп із різним становищем. Окрему проблему становить право вийти з переговорів. Формально кожен учасник може залишити зустріч, але для сторони, залежної від послуг або захисту сильнішої сторони, це право інколи має високу ціну. У такій ситуації добровільність необхідно перевіряти через конкретні альтернативи: чи не припиниться допомога, чи існує доступний канал скарги, чи можна призупинити участь без санкцій і чи захищено конфіденційність. Нейтральність посередника та питання справедливості Неупереджена процедура означає однакову вимогливість до достовірності фактів, прозорості правил і поваги до прав учасників. Водночас фактичні порушення, залежність, примус і правова відповідальність можуть бути асиметричними. Роль посередника — забезпечити справедливі умови процесу та назвати реальні обмеження, а не подати за однаково обґрунтовані будь-які взаємовиключні твердження. Визнання нерівності умов допомагає точніше визначити, які додаткові гарантії потрібні для змістовної участі. Контакт і діалог: коли вони допомагають, а коли маскують нерівність Міжгруповий контакт здатний поліпшувати ставлення до представників іншої групи, особливо за сприятливих умов організації взаємодії. Проте зміна симпатії до співрозмовника, зменшення стереотипів і перебудова нерівних інституцій — різні результати. Дослідження довготривалих конфліктів вказують на позитивний середній зв’язок контактних програм зі ставленням до іншої групи, але результати неоднорідні. Метааналіз Гепперт та колег (2025) включив 38 публікацій, 57 вибірок і 143 результати та виявив значну неоднорідність оцінок. Парадокс доброзичливого контакту Сагуй та колеги (2009) виявили, що позитивна взаємодія, зосереджена на подібності між групами, може підвищувати очікування справедливого ставлення з боку сильнішої групи навіть тоді, коли поведінка останньої не відповідає цим очікуванням. У дослідженні з учасниками менш впливової групи позитивні контакти також пов’язувалися з нижчою підтримкою суспільних змін через посилення сприйняття домінантної групи як справедливої. Цей ефект називають парадоксом гармонії: тепліші стосунки не обов’язково змінюють нерівні правила. Огляд Кокко та колег (2024) показує складнішу картину. Контакт може підтримувати колективні дії представників привілейованих груп на захист рівності, якщо сприяє усвідомленню несправедливості; серед груп, що зазнають нерівності, результати щодо мобілізації залежать від змісту взаємодії та контексту. Отже, оцінювання діалогової програми має враховувати не лише взаємну симпатію, а й готовність підтримати конкретні зміни, сприйняття прав і можливість діяти. Коли спільність зменшує увагу до шкоди Зосередження лише на спільних рисах може створювати враження, що головна проблема вже розв’язана завдяки дружній атмосфері. Якщо учасникам забороняють говорити про дискримінацію, насильство чи нерівність доступу до рішень, контакт ризикує перетворитися на символічну демонстрацію злагоди. Натомість структурований діалог здатний поєднувати визнання спільної людяності з розмовою про розбіжності, відповідальність і практичні зобов’язання. Це обґрунтований висновок із досліджень «парадоксу гармонії» та огляду контакту й колективних дій, а не гарантія ефективності конкретної програми. Безпека перед діалогом Для процесів, що відбуваються на тлі загроз або після насильства, першими умовами є фізична безпека, добровільна участь, усвідомленість згоди, можливість відмовитися та наявність механізмів захисту. Потрібно оцінити, чи може зустріч розкрити місце перебування людини, поставити під загрозу її репутацію або створити підстави для тиску. Інколи доцільним першим етапом стають окремі консультації, незалежна правова допомога й опрацювання правил захисту інформації; спільний діалог можливий після усунення неприйнятних ризиків. Участь постраждалих не повинна бути умовою отримання допомоги, підтвердження їхніх прав або визнання шкоди. Відмова від зустрічі з тими, хто завдав шкоди, є допустимим рішенням; психологічна готовність кожної людини відрізняється. Діалогові програми, що прагнуть результату будь-якою ціною, можуть відтворювати саму нерівність, яку декларують намір зменшити. Примирення, відповідальність і відновлення впливу Примирення охоплює можливі зміни взаємин після шкоди, однак його соціальні та психологічні виміри слід розділяти. Припинення насильства, забезпечення прав, встановлення відповідальності, відшкодування шкоди, співіснування та відновлення довіри можуть відбуватися в різний час. Деякі з цих завдань вимагають юридичних чи інституційних рішень, а деякі залежать від індивідуального вибору. Розмову про примирення необхідно вести без покладання на постраждалу сторону обов’язку пробачити. Різні психологічні потреби після заподіяння шкоди Шнабель і Надлер (2008) запропонували модель, за якою досвід постраждалої сторони може загрожувати її відчуттю сили та контролю, тоді як причетність до заподіяння шкоди може загрожувати моральному образу сторони, що її заподіяла. У чотирьох дослідженнях міжособистісного примирення вони вивчили значення відновлення відповідних психологічних потреб. Подальші міжгрупові експерименти (2009) дали підтримку окремим передбаченням цієї моделі. Модель пояснює, чому проста вимога «зрозуміти одне одного» може бути недостатньою. Постраждалим можуть бути потрібні визнання подій, можливість впливати на рішення та матеріальні гарантії; сторона, що заподіяла шкоду, може прагнути відновити суспільне сприйняття своєї моральності. Ці потреби не встановлюють рівності моральних позицій і не знімають відповідальності. Дослідження моделі описують психологічні механізми в конкретних вибірках, тому з них не випливає обов’язкова готовність будь-якої постраждалої громади до примирення. Відновлення агентності замість символічної участі Агентність означає реальну спроможність особи або спільноти ухвалювати рішення щодо власного життя та впливати на спільні умови. Її відновленню можуть сприяти юридичне представництво, доступна інформація, право визначати пріоритети допомоги, участь у контролі за бюджетом і можливість оскаржувати рішення. Символічне запрошення до ради без голосу або ресурсів є слабким показником змін. Практично важливо фіксувати, які повноваження справді перейшли до менш впливової сторони. Відшкодування та гарантії неповторення Визнання шкоди, розслідування, справедливі процедури, компенсація й інституційні запобіжники стосуються різних завдань. Публічні вибачення можуть мати значення, але їхню дію слід оцінювати з огляду на щирість, зміст, дотримання зобов’язань та позицію постраждалих. Пропозиція психологічної підтримки не замінює належного правового реагування; правосуддя не гарантує автоматичного відновлення міжособистісної довіри. Застосування цих заходів потребує конкретного правового та суспільного контексту. Влада, насильство та війна Росії проти України Російська агресія проти України має міжнародно-правову кваліфікацію, яку зафіксовано, зокрема, в резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 «Агресія проти України». Психологічні закономірності асиметричних відносин допомагають аналізувати загрози, примус, суспільну стійкість та умови взаємодії, але не замінюють цієї правової оцінки. Російське вторгнення не слід описувати як суперечку двох однаково відповідальних сторін. Для України доцільно розрізняти міжнародний вимір агресії та внутрішні завдання відновлення громад: включення внутрішньо переміщених людей, повернення мешканців, розподіл обмежених послуг, представництво різних груп і довіру до місцевих інституцій. У цих завданнях влада може розподілятися нерівномірно між адміністрацією, отримувачами допомоги, власниками ресурсів і мешканцями. Дослідження Програми розвитку ООН про горизонтальні зв’язки в Україні на основі reSCORE 2023 надає контекст для аналізу соціальної згуртованості, але не доводить результативність будь-якої окремої діалогової програми. Відновлення деокупованих і постраждалих громад У громаді після окупації або масового переміщення рішення про доступ до житла, документів, відбудову, компенсації та соціальні послуги можуть посилювати вже наявну залежність людей від інституцій. Щоб зменшувати конфліктний потенціал, важливо забезпечити зрозумілі критерії, прозорі процедури, незалежні канали скарг, участь людей із різним досвідом і захист приватних даних. Такі кроки є організаційно обґрунтованими умовами справедливішої взаємодії; їхній конкретний вплив у кожній програмі потрібно оцінювати окремо. Постраждалі можуть мати різні пріоритети — від безпеки та доступу до послуг до відновлення справедливості й суспільних зв’язків. Мовчання, недовіра або уникання публічних зустрічей можуть бути реакціями на конкретні ризики. Такі спостереження не дають підстав установлювати клінічні діагнози окремим людям. За потреби психологічна допомога надається як самостійна послуга, а участь у громадському врегулюванні залишається добровільною. Чого варто уникати в програмах відновлення Ризикованою є практика, коли участь у публічному «примиренні» стає умовою соціальної підтримки, а вимоги безпеки або справедливості називають перешкодою до миру. Так само проблематичне зведення потреб постраждалих і обов’язків сторони, що заподіяла шкоду, до однакових «емоційних труднощів». Програма має виразно розмежовувати захист прав, реагування на порушення, добровільні контакти та довгострокове відновлення довіри. Як розробляти втручання з урахуванням нерівності влади Перший етап: дослідити реальний розподіл впливу Перед запуском діалогу слід визначити, хто контролює кошти й ресурси, встановлює правила участі, має право ухвалювати остаточне рішення, може відмовитися від процесу без втрат і здатен забезпечити виконання угоди. Варто окремо запитати представників різних груп, які ризики вони пов’язують із відкритим висловлюванням і які умови вважають необхідними для своєї безпеки. Таке дослідження захищає від хибного припущення, ніби однакове запрошення створює однакові можливості. Другий етап: сформувати справедливі правила участі Організатори можуть передбачити незалежну фасилітацію, доступні формати зустрічей, підтримку перекладу й юридичної консультації, безпечний спосіб подання заперечень, узгоджені правила конфіденційності та зрозумілий порядок ухвалення рішень. Важливо передбачити способи врахування думки людей, які не бажають або не можуть брати участь публічно. Водночас перелік гарантій залежить від безпекового середовища; сам факт їхнього опису не доводить, що вони працюють. Третій етап: пов’язати контакт із рішеннями Якщо метою є зменшення нерівності, діалог повинен мати визначений зв’язок із рішеннями: переглядом несправедливих процедур, можливістю спільного нагляду, забезпеченням доступу до послуг, виконанням правових зобов’язань або створенням каналів представництва. Інакше програма може поліпшити емоційну атмосферу без зміни структури влади. Дослідження «парадоксу гармонії» робить це розрізнення особливо важливим. Четвертий етап: захистити від небажаних наслідків До запуску потрібно передбачити можливість тиску на учасників, витоку інформації, публічного таврування, відчуття використання та погіршення відносин після невиконаних обіцянок. Організатори мають встановити процедури реагування, відповідальних за безпеку й незалежні канали повідомлення про шкоду. Людям необхідно повідомити, що вони можуть припинити участь і за яких умов використовуються їхні свідчення. Це практичні принципи запобігання шкоді, а не емпірично доведена універсальна схема успіху. Як оцінити, чи змінилася асиметрія Оцінювання повинно виходити з мети програми. Для зустрічі, спрямованої на зменшення стереотипів, доречні показники ставлення, але для зменшення нерівності необхідні також вимірювання доступу до ухвалення рішень, процедурної справедливості, виконання домовленостей, випадків тиску та можливостей захисту прав. Загальне запитання «чи стало вам приємніше спілкуватися?» дає лише частину відповіді. Метааналіз контактних заходів (2025) показує неоднорідність результатів і нагадує про потребу точного визначення показників. Корисно порівнювати результати різних груп окремо, зокрема тих, чиї можливості були обмежені на початку. Середні показники всіх учасників можуть приховувати ситуацію, коли одна група задоволена процедурою, а інша втрачає доступ до впливу. Окремого обліку потребують відмова від участі, достроковий вихід і повідомлення про шкоду. Ці події важливі для безпеки, хоча за невеликої кількості учасників вони ускладнюють статистичну інтерпретацію. Доказовішим є план оцінювання, визначений до початку втручання: початкові показники, зрозумілі критерії успіху, незалежний збір даних і відстеження результатів через певний час. Якщо можливий порівняльний дизайн, він допомагає відрізнити зміни після програми від інших суспільних процесів. Дослідження сприйняття та досвіду учасників можуть пояснити механізми, але не замінюють оцінювання фактичних інституційних змін. Огляд Friend і Malhotra показує різноманітність психологічних бар’єрів, що мають враховуватися під час вибору втручання. Що встановлено наукою, а що залишається відкритим Добре обґрунтованим є висновок, що владне становище груп змінює їхні стимули, оцінку чинного порядку та реакції на пропозиції переговорів. П’ять експериментів щодо послідовності порядку денного надали конкретні дані про відмінності між сильнішими та слабшими групами. Огляди міжгрупової влади й дослідження контакту узгоджуються з тим, що однакове втручання може мати різні наслідки для учасників із різним становищем. Ктейлі та колеги (2013); Ктейлі та Маккланаган (2020). Неоднорідними залишаються результати контактних програм у тривалих конфліктах, вплив контакту на колективні дії та перенесення короткострокових змін установок на реальне перетворення інституцій. Огляд Кокко та колег (2024) систематизує різні напрями зв’язку контакту з суспільною мобілізацією; Гепперт та колеги (2025) виявили значну неоднорідність ефектів втручань щодо ставлення до іншої групи. Теоретично правдоподібним і практично важливим є припущення, що реальні гарантії безпеки, незалежне представництво та вплив на рішення сприяють довірі більше, ніж суто символічна участь. Однак конкретні комбінації заходів слід перевіряти в кожному суспільному середовищі. Поширювати висновок окремого експерименту на всі війни, громади або програми примирення було б методологічно необґрунтовано. Поширені запитання Чи означає нерівність влади, що діалог неможливий? Асиметрія змінює умови та ризики діалогу. За наявності безпеки, добровільності, реального представництва й можливості захищати права процес може бути корисним. Коли одна сторона здатна карати за незгоду або діалог замінює правове реагування на насильство, пріоритетом є створення гарантій. Сама присутність учасників не свідчить про рівноправність процесу. Чи може сильніша сторона боятися поступок? Так. Представники впливової групи можуть сприймати зміну правил як втрату контролю, статусу або передбачуваності. Це допомагає пояснювати переговорну поведінку, але не надає морального виправдання порушенню прав. Дослідження Ктейлі та колег (2013) виявило відповідні відмінності в ставленні до порядку денного. Чому спільна зустріч може не відновити довіру? Довіра залежить від виконання домовленостей, безпеки й досвіду справедливого ставлення. Позитивні емоції під час короткої зустрічі не усувають нерівність у доступі до ресурсів і влади. Дослідження Сагуй та колег (2009) показало, що дружня взаємодія інколи співіснує із завищеними очікуваннями рівності. Чи зобов’язані постраждалі пробачати для досягнення миру? Прощення є особистим вибором. Права постраждалих, безпека, встановлення відповідальності та відшкодування шкоди мають самостійне значення. Суспільство може розробляти правила мирного співіснування, гарантії неповторення насильства та справедливі процедури незалежно від того, чи готові конкретні люди пробачити. Як визначити, хто має більше влади, якщо обидві сторони почуваються вразливими? Потрібно порівняти конкретні повноваження, доступ до ресурсів, правовий захист, можливості застосування санкцій, вплив на порядок денний та здатність забезпечувати виконання угод. Суб’єктивна вразливість може співіснувати з реальною інституційною перевагою. Тому самозвіти про страх корисні, але їх слід зіставляти з перевіреними фактами. Які результати програми є переконливішими за загальне задоволення учасників? Доцільно оцінювати зміни процедур участі, доступ до послуг, вплив менш представлених груп на рішення, виконання конкретних зобов’язань, безпеку та можливість незалежного оскарження. Важливо також перевіряти, чи збереглися ці зміни через певний час і чи зменшилася кількість випадків примусу або виключення. Висновок Асиметрія влади формує психологію міжгрупового конфлікту через нерівний контроль над умовами життя, відмінні очікування загрози й справедливості та різні стимули щодо зміни чинного порядку. Результативна робота потребує поєднання точного аналізу влади, захисту постраждалих, справедливих процедур, відповідальності за шкоду й перевірюваних змін. Можливість говорити, бути почутим і впливати на рішення визначає якість діалогу значно повніше, ніж формальна участь у спільній зустрічі. Пов’язані статті Теорія соціальної ідентичності — як належність до групи впливає на сприйняття інших і колективні рішення. Теорія міжгрупового контакту — умови, за яких контакт може знижувати упередження, і межі цих висновків. Дегуманізація — психологічні механізми знецінення представників інших груп. Гуманізація — визнання людяності та індивідуальності у міжгруповій взаємодії. Групова поляризація — чому спільні обговорення інколи посилюють початкові позиції. Прощення — особисте прощення та його відмінність від суспільного примирення. Колективна травма — колективний досвід шкоди й його суспільні наслідки. Ескалація міжгрупового конфлікту: механізми, стадії та сигнали Норми групи та роль лідерів в ескалації конфлікту Міжетнічний конфлікт: психологічні механізми й соціальний контекст Джерела Cocco, V. M., Vezzali, L., Stathi, S., Di Bernardo, G. A., & Dovidio, J. F. (2024). Mobilizing or sedative effects? A narrative review of the association between intergroup contact and collective action among advantaged and disadvantaged groups. Personality and Social Psychology Review, 28(2), 119–180. DOI. Friend, W., & Malhotra, D. (2019). Psychological barriers to resolving intergroup conflict: An extensive review and consolidation of the literature. Negotiation Journal, 35(4), 407–442. DOI. Geppert, R., Leonhart, R., & Maes, J. (2025). Meeting the other: Changing attitudes despite intractable conflicts—A meta-analysis. Journal of Applied Social Psychology, 55(4), 278–288. DOI. Keltner, D., Gruenfeld, D. H., & Anderson, C. (2003). Power, approach, and inhibition. Psychological Review, 110(2), 265–284. DOI. Kteily, N. S., Saguy, T., Sidanius, J., & Taylor, D. M. (2013). Negotiating power: Agenda ordering and the willingness to negotiate in asymmetric intergroup conflicts. Journal of Personality and Social Psychology, 105(6), 978–995. DOI. Kteily, N. S., & McClanahan, K. J. (2020). Incorporating insights about intergroup power and dominance to help increase harmony and equality between groups in conflict. Current Opinion in Psychology, 33, 80–85. DOI. Rouhana, N. N., & Korper, S. H. (1996). Dealing with the dilemmas posed by power asymmetry in intergroup conflict. Negotiation Journal, 12(4), 353–366. DOI. Saguy, T., Tausch, N., Dovidio, J. F., & Pratto, F. (2009). The irony of harmony: Intergroup contact can produce false expectations for equality. Psychological Science, 20(1), 114–121. DOI. Saguy, T., & Kteily, N. (2014). Power, negotiations, and the anticipation of intergroup encounters. European Review of Social Psychology, 25(1), 107–141. DOI. Shnabel, N., & Nadler, A. (2008). A needs-based model of reconciliation: Satisfying the differential emotional needs of victim and perpetrator as a key to promoting reconciliation. Journal of Personality and Social Psychology, 94(1), 116–132. DOI. Shnabel, N., Nadler, A., Ullrich, J., Dovidio, J. F., & Carmi, D. (2009). Promoting reconciliation through the satisfaction of the emotional needs of victimized and perpetrating group members: The needs-based model of reconciliation. Personality and Social Psychology Bulletin, 35(8), 1021–1030. DOI. United Nations Development Programme. (2024). Social cohesion in Ukraine: Understanding horizontal relations based on reSCORE 2023 Index (Part II). Публікація. United Nations General Assembly. (2022). Aggression against Ukraine: Resolution ES-11/1 (A/RES/ES-11/1). Офіційний документ.

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Навчання дорослих у сільських громадах — це участь жителів сіл, селищ і віддалених населених пунктів у формальній, неформальній та інформальній освіті з урахуванням місцевих умов: відстані до освітніх закладів, транспортного сполучення, цифрової інфраструктури, зайнятості, сімейних обов’язків, доступності викладачів і можливостей застосувати нові знання. Воно охоплює професійну перекваліфікацію, цифрову грамотність, базові навички, мовні курси, навчання для підприємництва, громадської участі та особистого розвитку. Головне запитання — як побудувати реальний шлях від потреби людини до завершеного навчання і використання здобутих умінь. Житель сільської громади може прагнути опанувати нову професію, працювати з електронними документами, навчитися обліку господарства або повернутися до освіти після тривалої перерви. Формальна наявність онлайн-курсу ще не забезпечує доступ: людині потрібні інформація про програму, придатний пристрій, зв’язок, час, підтримка й зрозумілий результат. Огляд OECD 2026 року описує перешкоди на різних етапах освітнього маршруту — від першої думки про навчання до завершення програми. Чому доступ до освіти дорослих у селі є окремим питанням Територіальна нерівність виникає, коли освітні можливості розподілені нерівномірно між населеними пунктами, а витрати на їх використання залежать від місця проживання. Віддаленість навчального центру, рідкісний транспорт, необхідність ночівлі або тривала дорога перетворюють навіть безоплатний курс на дорогий для конкретної людини. Водночас існують села з активними бібліотеками, місцевими освітніми ініціативами й доступним інтернетом; сам факт проживання в сільській місцевості не визначає ні здібностей людини, ні її освітніх потреб. П'ята глобальна доповідь UNESCO про навчання й освіту дорослих засвідчує нерівність участі в різних групах населення: 24% країн, які звітували, повідомили про зменшення участі сільського населення в освітніх програмах. Це показник відповідей держав у міжнародному моніторингу, а не частка українських селян, які припинили навчання. Дослідження британського уряду про громадську освіту в сільській місцевості окремо розглядало партнерства, місцеві потреби та організаційні способи розширення участі; його висновки доречні для проєктування програм, однак британські інституційні рішення не можна механічно переносити на Україну. Важливо розрізняти три рівні доступності: можливість знайти пропозицію; можливість фактично вступити й відвідувати заняття; можливість навчатися результативно та застосовувати знання. Якщо людина записалася, але не може систематично підключатися до занять або поставити викладачу запитання, перший рівень подолано, а другий і третій залишаються проблемою. Цю логіку розкриває загальний вузол про бар’єри доступу до освіти дорослих; тут увагу зосереджено на територіальних умовах сільської громади. Які види освіти доступні дорослим у сільських громадах Український Закон «Про освіту» розрізняє формальну, неформальну й інформальну освіту. Формальна освіта передбачає встановлені освітні програми та визначені законом кваліфікації. Неформальна охоплює організоване навчання поза відповідними формальними траєкторіями, а інформальна — самостійне набуття компетентностей у житті, праці та громадській діяльності. Стаття 18 пов'язує освіту дорослих із навчанням упродовж життя і покладає на органи влади та місцевого самоврядування завдання створювати умови для різних форм освіти. Для мешканця громади це означає кілька маршрутів. Професійна освіта, фахові програми й курси можуть потребувати поїздок до закладу або передбачати змішане навчання. Неформальні заняття можуть відбуватися в бібліотеці, громадському просторі, закладі культури, у роботодавця або за участю виїзного викладача. Самоосвіта може будуватися на відкритих матеріалах, практиці й консультаціях наставника. Детальні відмінності розкрито в статті про форми освіти дорослих. Назви «курс», «сертифікат», «кваліфікація» та «диплом» означають різні результати. Свідоцтво про участь не завжди засвідчує професійну компетентність, а онлайн-програма не автоматично надає право на регульовану діяльність. Перш ніж витрачати кошти й час, варто перевірити, хто організовує навчання, які знання оцінюють, який документ видають і для чого він придатний. Для зміни професії корисно зіставити програму зі змістом професійної перекваліфікації. Карта територіальних бар’єрів: що саме заважає людині Відстань, транспорт і вартість дороги Дорога до освітнього осередку має часову, фінансову та психологічну ціну. Навіть якщо навчання триває дві години, учасник може витрачати на нього майже цілий день через розклад автобусів. За нерегулярного транспорту пропуск одного рейсу означає пропуск заняття, тому людина має низький контроль над власною участю. Програми з жорстким графіком накопичують ці труднощі й можуть втрачати учасників, які мотивовані вчитися, але не здатні дотримуватися розкладу. Практичні рішення включають проведення занять у кількох населених пунктах, навчальні виїзди, групові транспортні маршрути, відшкодування необхідних поїздок, гнучкі дати та поєднання очних зустрічей із матеріалами, що доступні вдома. UNESCO у Рекомендації щодо освіти дорослих прямо закликає створювати інклюзивні стратегії для сільських і міських територій та розвивати гнучкі децентралізовані механізми. Це нормативна рамка для політики, ефективність кожного місцевого рішення слід оцінювати окремо. Вартість навчання та приховані витрати Ціна курсу — лише частина витрат. Доросла людина враховує дорогу, харчування, пристрої, мобільний зв'язок, робочий час, заміну догляду за близькими та можливі втрати доходу. У доповіді OECD про тенденції навчання дорослих нестача часу й вартість послідовно названі важливими бар’єрами. Статистика стосується досліджуваних країн і груп, тому її доцільно використовувати для розуміння механізмів, а не як готові українські частки. Організатор має повідомляти повну вартість участі до запису: обов'язкові матеріали, транспорт, обладнання та процедури оцінювання. Для громади важливі не тільки субсидії на оплату занять, а й підтримка відвідування: обладнаний простір, компенсація поїздок, доступ до інтернету та розклад, сумісний із працею. Зв’язок, техніка й цифрові процедури Дистанційне навчання розширює вибір викладачів і програм, коли фізичний доступ обмежений. Водночас потрібні стабільне з'єднання, достатній обсяг даних, пристрій, навички користування платформою та можливість отримати технічну допомогу. Якщо реєстрація, оплата, заняття, зворотний зв'язок і сертифікація проводяться виключно онлайн, кожен етап може створювати нову точку відсіву. Систематичний огляд Lu, Hong і Xiao, який охопив 124 емпіричні публікації про онлайн-навчання дорослих, описує значення структури курсу, гнучкості й підготовчої цифрової підтримки. Огляд має межі вибірки та якості первинних досліджень; із нього не випливає, що всі дорослі мають слабкі цифрові навички. Детальне пояснення компетентностей зосереджене в матеріалі про цифрову грамотність дорослих. Для сільських умов важливі матеріали малого обсягу, текстові версії відео, завантажувані завдання, можливість працювати з телефона, альтернативний спосіб реєстрації та контакт живої людини. Запис заняття допомагає за нестійкого зв’язку, але сам по собі не замінює практичних вправ і відповіді на запитання. Сезонна праця, домашні обов’язки й догляд У частині сільських домогосподарств зайнятість коливається за сезонами: сільськогосподарські роботи, заготівлі, ремонт і домашнє господарство нерівномірно розподіляють час. До цього додаються оплачувана праця, виховання дітей, підтримка родичів та догляд за людьми, які потребують допомоги. Навчання, заплановане без обговорення цих обставин, може зручніше підходити тим, хто вже має більше вільного часу. OECD 2026 наголошує, що перешкоди можуть виникати ще до прийняття рішення про вступ, а також після початку програми. Гнучкі навчальні модулі, кілька варіантів часу, повторне приєднання після пропуску та організований догляд за дітьми зменшують організаційні ризики. Про індивідуальне поєднання таких ролей докладніше йдеться у статті «Навчання дорослих, які поєднують роботу, батьківство й догляд». Брак місцевих програм, викладачів та зрозумілої інформації Навчальна потреба може існувати без місцевої пропозиції. Людина іноді знає, чого хоче навчитися, але не розуміє, хто проводить заняття, чи є місця, чи можна приєднатися без попереднього досвіду, які вимоги до техніки та що вона отримає після курсу. Інформацію, розміщену тільки в соціальній мережі або на складній вебсторінці, легко пропустити. У дослідженні Community learning in rural areas наголошено на взаємодії місцевих організацій, цільовому фінансуванні й пристосуванні способів проведення занять до потреб території. Доцільно поєднати афіші, телефон, повідомлення старостинського округу, бібліотеку, робочі місця та особисті консультації; повідомлення має містити умови вступу, реальний графік, місце, повну вартість і контакт для запитань. Психологія участі: чому людина може відмовитися навіть від потрібного курсу Відчуття спроможності та досвід попереднього навчання Рішення дорослого повернутися до освіти пов'язане з оцінкою власних можливостей, цінності результату, очікуваних витрат і доступної підтримки. Людина, яка давно не складала іспитів, може сумніватися, чи зможе навчатися разом з іншими. У малих спільнотах додатковим чинником іноді стає видимість помилок: знайомі можуть бути водночас учасниками й спостерігачами. Це можливі психологічні механізми, а не універсальний портрет сільського жителя. Підтримка навчальної впевненості починається з чіткого опису початкових вимог, короткої пробної зустрічі, завдань посильної складності та змістовного зворотного зв'язку. Якщо людина бачить, які дії вже виконує самостійно, їй легше планувати наступні кроки. Психологічна безпека для дорослого учасника розглядається окремо в статті «Страх помилок під час навчання дорослих». Довіра до організатора і відповідність реальним потребам Мотивацію підтримує зрозумілий зв’язок між змістом курсу та завданнями, які людина планує вирішувати: користування електронними послугами, облік сімейного господарства, здобуття професійного документа, розширення клієнтської бази або участь у місцевих ініціативах. Якщо обіцяний результат не відповідає змісту занять, зростає ризик розчарування й відмови від наступних освітніх спроб. Потреби варто з’ясовувати через бесіди, короткі анкети, зустрічі з місцевими організаціями та відкриті пробні заняття. Важливо включити до такого обговорення тих, хто рідко відвідує громадські заходи: людина може бути непомітною для організаторів саме тому, що стикається з найбільшими труднощами доступу. UNESCO закріплює принцип відповідності освіти дорослих їхнім потребам та участі місцевих спільнот. Навчальний сором, вік і гендерні очікування Дехто відкладає освіту через досвід осуду, невдалого навчання або уявлення, що нову компетентність уже запізно опановувати. Іншим незручно попросити допомоги, якщо вони відчувають, що мають бути «досвідченими дорослими». Соціальні установки можуть відрізнятися між громадами, професіями й родинами; досліджувати їх потрібно без приписування сільському населенню єдиної психології. Корисні умови — навчання без публічного приниження, можливість ставити запитання приватно, доброзичливе ставлення до помилок, різні темпи освоєння матеріалу та приклади учасників із різними освітніми історіями. Водночас надмірне спрощення змісту за віком може знецінювати досвід людини. Стаття про навчання людей старшого віку розглядає вікові потреби, не встановлюючи жорсткої межі здатності до навчання. Соціальні зв’язки, підтримка і місцева культура навчання Невелика група за місцем проживання може давати взаємну підтримку: учасники обмінюються матеріалами, домовляються про дорогу, допомагають із технічними труднощами та заохочують один одного до практики. Та сама близькість іноді робить складнішою приватність, особливо під час вивчення базової грамотності або нових цифрових навичок. Організатор має дати вибір між груповою підтримкою та індивідуальною консультацією. Інститут UNESCO з навчання впродовж життя описує громадські освітні центри як гнучкі осередки неформального навчання, що можуть об'єднувати різні покоління й місцеві ініціативи. Це перспективна модель організації доступу; сама наявність центру ще не засвідчує підвищення знань чи професійних результатів. Як організувати навчання там, де немає постійного освітнього центру Бібліотека, школа, заклад культури або громадський простір Для початку програми не завжди потрібна нова будівля. Можна використовувати приміщення бібліотеки, школи поза навчальним часом, закладу культури чи іншого доступного простору за узгодженням із власником і з дотриманням вимог безпеки. Потрібно перевірити опалення, освітлення, електроживлення, інтернет, санітарні умови, безбар’єрний вхід та придатність розкладу для дорослих. Приклад громадських освітніх центрів у Казахстані, описаний UNESCO, показує використання місцевих приміщень та визначення тем через консультації із жителями. Це практичний опис програми в конкретному контексті, а не доказ, що аналогічна модель дасть однакові результати в усіх українських громадах. Виїзні викладачі та спільні програми кількох громад Якщо місцевих слухачів замало для постійної групи, викладач може приїжджати за узгодженим графіком, а кілька сусідніх населених пунктів — об'єднувати організаційні ресурси. Доречно планувати серії занять з однією темою, забезпечувати матеріали для перерв між зустрічами та мати контакт для запитань. Партнерство важливе особливо для спеціалізованих навичок, коли потрібні дорогі інструменти або кваліфікований наставник. Перед запуском необхідно з'ясувати, чи доїжджатимуть учасники вчасно, скільки коштуватимуть практичні заняття та як відпрацьовуватимуть пропущене. Відвідуваність, результати оцінювання та застосування навичок потрібно збирати окремо. Звіт британських відомств про сільське навчання підтримує розгляд партнерств як способу покращити організацію, проте конкретну ефективність слід перевіряти місцевими даними. Змішаний формат і навчання малими змістовними модулями Змішана програма може передбачати очну вступну зустріч, короткі дистанційні пояснення, практичні вправи на місці та регулярну консультацію викладача. Її перевага полягає в можливості не їхати на кожне заняття; ефективність залежить від того, чи можна працювати з матеріалами за слабкого зв'язку й отримувати зрозумілий зворотний зв'язок. Розподіл великої теми на завершені модулі допомагає організувати участь за нерівномірного графіка. Огляд емпіричних досліджень онлайн-навчання дорослих відзначає значення структури й гнучкості, але не доводить універсальної переваги будь-якої тривалості заняття. Формат обирають за навчальною ціллю, цифровими умовами та можливостями учасників: практику роботи з обладнанням зазвичай потрібно організувати інакше, ніж читання нормативного документа чи розбір прикладів. Наставництво та місцева підтримка Наставником може бути підготовлений викладач, фахівець установи, досвідчений працівник або волонтер у межах своєї компетентності. До його завдань належать пояснення інструкції, допомога із завданнями, перевірка прогресу та скерування до належного спеціаліста, коли потрібна фахова консультація. Наставництво вимагає зрозумілих меж відповідальності, захисту особистих даних та перевірки компетентності. Для професійного навчання значення має підтримка після закінчення курсу. Метааналіз Blume та співавторів, що узагальнив 89 емпіричних досліджень перенесення результатів підготовки, пов'язав перенесення з мотивацією та підтримувальним робочим середовищем. Його результати переважно стосуються навчання для роботи, тому застосовувати їх як прямий доказ для кожного громадського курсу не можна. Де дорослому шукати освітні можливості в Україні Першою точкою пошуку можуть бути бібліотека громади, центр надання адміністративних послуг, місцевий заклад освіти, громадська організація, роботодавець або офіційні повідомлення органу місцевого самоврядування. Варто уточнювати не тільки факт набору, а й фактичне місце проведення, вартість, обладнання, умови вступу, документ за результатами та можливість консультації до реєстрації. На державній платформі Дія.Освіта — Мережа хабів цифрової освіти доступна карта локальних просторів, зокрема в бібліотеках і центрах надання адміністративних послуг. На сторінці можна шукати за областю й населеним пунктом, переглядати можливості приміщення та окремі параметри доступності. Платформа описує безоплатне користування наявною технікою й консультації координаторів. Реальний графік, наявність потрібної послуги та доступність конкретного хабу варто уточнити безпосередньо перед відвідуванням. Для професійної траєкторії слід паралельно перевіряти офіційні умови програм професійної освіти й навчання, пропозиції закладів освіти та роботодавців. Не кожен короткий курс дає формальну кваліфікацію. Якщо завдання ширше за цифрові навички, корисний матеріал про освіту дорослих в Україні, де розмежовано національні форми й освітні маршрути. Особливі умови для різних груп мешканців Люди з інвалідністю та різними потребами доступності Доступність охоплює дорогу, вхід до приміщення, туалет, освітлення, звук, цифрові матеріали, способи спілкування та можливість виконувати завдання без зайвих перешкод. Для однієї людини критичною буде фізична доступність, для іншої — субтитри, екранний читач, можливість отримати матеріал заздалегідь або індивідуальний темп. Рішення узгоджують із самою людиною, а не визначають за назвою діагнозу. Рекомендація UNESCO щодо навчання дорослих визначає рівність і пристосування до потреб як принципи доступу. Конкретні освітні адаптації докладно описані у статті «Навчання дорослих з інвалідністю». Старші мешканці та люди з різним цифровим досвідом Вік сам по собі не визначає здатності до навчання. Програми мають з'ясовувати стартові навички, сенсорні потреби, досвід роботи з платформами та бажані способи підтримки. Для частини учасників корисна вступна зустріч із пристроєм, для інших — одразу складні практичні завдання. Важливо пропонувати вибір та поважати вже набуті життєві й професійні компетентності. Загальне міжнародне спостереження про нерівну участь старших груп наведене в GRALE 5, але індивідуальні здібності або інтереси за ним не визначаються. Про підтримку участі цієї групи йдеться в окремому матеріалі «Навчання людей старшого віку». Люди після переміщення та громади, які постраждали від війни У сільських громадах, що приймають людей після вимушеного переміщення, освітні труднощі можуть поєднуватися з утратою попередніх професійних зв’язків, невизначеністю щодо роботи, змінами житла та потребою у відновленні документів. Водночас війна, перебої електроенергії, порушене транспортне сполучення й безпекова ситуація змінюють можливості організувати саму програму. Для таких обставин потрібні реалістичні плани проведення занять, перевірені правила безпеки, альтернативний доступ до матеріалів і можливість повернутися після вимушеної перерви. Психологічний і соціальний досвід переміщення має власний предмет; його викладено у статті «Навчання і робота після переміщення». Тут ідеться про доступність освітньої програми за місцем фактичного проживання. Люди з нижчим рівнем формальної освіти або тривалою перервою Для людини, яка давно не навчалася, складною може виявитися не тема, а формат: електронний кабінет, терміни в інструкції, вимоги до письмової роботи, незнайомі критерії оцінювання. Організатор має пояснювати вступні вимоги простою українською мовою, пропонувати підготовчі заняття й не змішувати перевірку цифрової вправності з перевіркою знань із професійної теми. Програма базової грамотності, повторне опанування читання та лічби чи початкове цифрове навчання потребують власного змісту й доброзичливої підтримки. Міжнародна Рекомендація UNESCO окремо наголошує на підтримці осіб із недостатньо розвиненими базовими навичками, не зводячи освітні можливості до однієї вікової чи соціальної групи. Як самому дорослому скласти реалістичний навчальний маршрут Крок 1. Назвати конкретне завдання Почніть із того, що хочете вміти робити після навчання: заповнювати електронні документи, працювати з таблицею обліку, керувати новим обладнанням, спілкуватися з клієнтами або підготуватися до професійного іспиту. Визначений результат полегшує вибір програми й дозволяє відрізнити корисний курс від привабливої реклами. Крок 2. Оцінити доступний час та умови Перевірте транспорт, робочий і сімейний графік, зв'язок, пристрій, освітлення й місце для зосередженої роботи. Запишіть окремо витрати на курс і витрати на участь. Якщо певні тижні надто завантажені, оберіть програму з паузами або зі збереженням матеріалів. План має передбачати непередбачувані обставини, а не припускати ідеальний графік. Крок 3. Порівняти пропозиції за результатом, підтримкою й доступністю Уточніть, чи відповідає зміст меті, хто викладає, як оцінюються практичні роботи, чи є консультація, що відбувається після пропуску і який документ видають. Попросіть приклад завдання та повний опис навантаження. Для офлайн-курсу перевірте дорогу, для дистанційного — пробний доступ з вашого пристрою. Спробувати платформу до оплати корисніше, ніж покладатися лише на її опис. Крок 4. Організувати підтримку й регулярну практику Домовтеся з викладачем про зручний канал запитань, визначте час на повторення та одне конкретне завдання, яке виконаєте між зустрічами. Коли доступна місцева група, за бажанням можна об'єднатися для спільної дороги або взаємодопомоги з технікою. Способи планувати власне навчання докладно розглядає стаття про самоспрямоване навчання. Крок 5. Перевірити, чи знання працюють у житті Після заняття спробуйте виконати дію без підказки: подати документ, створити таблицю, пояснити алгоритм колезі чи використати інструмент у реальному завданні. Якщо виникають труднощі, уточніть, яких знань бракує, і поверніться до відповідного фрагмента. Результатом можуть бути нові знання, практична навичка, професійна кваліфікація або зміна трудової ситуації — ці результати пов'язані, проте оцінюються різними способами. Як громаді спроєктувати програму, що справді доступна Починати з потреб і карти перешкод Перед оголошенням курсу варто зібрати інформацію з різних населених пунктів: хто хоче вчитися, що потрібно опанувати, де люди можуть зустрічатися, у які години доступний транспорт і кому потрібне обладнання. Для цього придатні короткі інтерв'ю, паперові анкети, розмови в бібліотеці та консультації з місцевими організаціями. Важливо запитувати окремо про тих, хто ще ніколи не відвідував такі програми; відвідувачі наявних заходів не репрезентують усю громаду. Потім варто описати маршрут людини від першого повідомлення про курс до практичного використання знань. Біля кожного етапу фіксують конкретну перешкоду й відповідального за її усунення: хто відповідає на дзвінок, хто допомагає зареєструватися, де можна підключитися, що робити після пропуску й до кого звернутися за консультацією. Така схема відповідає підходу до бар’єрів упродовж усього процесу, описаному OECD у 2026 році. Залучати учасників до вибору тем і формату Освітня програма відповідає потребам громади точніше, коли її тему, час і місце обговорюють із потенційними учасниками. Для одних пріоритетом буде професійна підготовка, для інших — використання державних послуг, підтримка малого бізнесу, громадянські компетентності або творчі заняття. Запит громади слід поєднати з реальними вимогами до якості викладання та перевірки результатів. UNESCO у моделі громадських центрів навчання описує освітні простори, які реагують на місцеві потреби. Такі центри можуть бути партнерськими осередками, але програма в них потребує прозорих цілей, кваліфікованих викладачів та регулярного оцінювання. Закладати доступність у бюджет, а не залишати її на потім План витрат має враховувати викладачів, техніку, зв'язок, транспорт, матеріали, пристосування для учасників з інвалідністю, електроживлення і місцевого координатора. Під час розрахунку доцільно перевіряти вартість не лише одного проведеного заняття, а й одного учасника, який набув визначених умінь. Якщо дешевий формат систематично відсіює тих, кому потрібна освіта, його економія може виявитися удаваною. Залучати роботодавців без звуження освіти лише до роботи Місцевий бізнес, аграрні підприємства, комунальні установи й громадські організації можуть надавати практичні завдання, обладнання, наставників або гнучкі години для працівників. Однак освіта дорослих включає також громадянську участь, особистий розвиток і повсякденні компетентності. UNESCO окреслює цей широкий зміст, тому вся навчальна пропозиція громади не має визначатися лише поточними вакансіями. Вимірювати участь і навчальні результати окремо Показник реєстрацій повідомляє про зацікавлення, відвідуваність — про участь, виконане практичне завдання — про засвоєння конкретної компетентності. Суб'єктивна задоволеність важлива для досвіду слухача, але не доводить, що нові знання засвоєно. Отримання посвідчення не дорівнює працевлаштуванню; поява роботи залежить і від зовнішніх умов. Для програм перенавчання потрібно, за можливості, оцінювати перенесення навичок у роботу й зберігати зв'язок із випускниками. Метааналіз Blume та співавторів присвячений саме перенесенню результатів навчання на нові завдання; він нагадує, що завершення занять і використання навички — різні показники. Громада може вести простий журнал результатів без збирання зайвих персональних даних: кількість людей, що вступили, завершили, виконали завдання та повідомили про конкретне застосування нових умінь. Чи може онлайн-навчання повністю замінити місцеві освітні програми Онлайн-формат усуває необхідність деяких поїздок і дозволяє залучити викладача з іншого регіону. Для людей зі стабільним зв'язком, відповідним пристроєм і достатньою автономією він може бути зручним. Водночас складні цифрові процедури, ненадійне електроживлення, недоступні платформи та брак консультацій можуть створювати нові перешкоди. Огляд 124 досліджень Lu та співавторів показує, що якість онлайн-навчання залежить від організації матеріалів, підтримки й особливостей учасників. Сильний підхід для сільської громади часто передбачає кілька рівноправних способів участі: очне заняття, підключення з облаштованого місцевого простору, доступ із дому та матеріали для самостійної роботи за перерв у мережі. Така модель потребує перевірки на конкретній програмі; її доцільність визначають завдання, умови й реальні результати, а не сама наявність цифрової платформи. Найпоширеніші хибні уявлення «У селі дорослим бракує мотивації до навчання» Низька відвідуваність може відображати транспорт, непридатний розклад, вартість, незрозумілу інформацію чи відсутність потрібної теми. Висновок про мотивацію на підставі однієї лише участі пропускає структурні бар'єри. Міжнародні дані OECD прямо розмежовують інтерес до навчання та перешкоди для його реалізації. «Безоплатний онлайн-курс доступний кожному» Безоплатність не забезпечує пристрою, зв'язку, цифрової вправності, тихого місця, часу й необхідних пристосувань. Доступність визначається всім процесом участі. Для багатьох корисним проміжним рішенням може бути місцевий обладнаний простір із координатором, прикладом якого є мережа хабів цифрової освіти Дія.Освіта. «Для кожної вікової групи потрібний окремий стиль навчання» Жорсткі вікові типології та популярне поділення людей на незмінні «стилі навчання» не утворюють надійної основи для добору методики. Варто оцінювати конкретні компетентності, попередній досвід, освітню ціль, доступність матеріалів та індивідуальні потреби. Огляд онлайн-навчання дорослих підкреслює значення умов і проєктування, а не універсального вікового шаблону. «Головний результат курсу — сертифікат» Документ може бути необхідним для професійного шляху, але якість навчання також визначається тим, що людина здатна пояснити, зробити й використати поза курсом. Для громадської освіти важливими результатами можуть бути впевнене користування послугами, участь у місцевих процесах або опанування практичної дії. Критерії треба зафіксувати до початку занять. Питання й відповіді Де навчатися дорослому, якщо в селі немає коледжу чи навчального центру? Почніть із бібліотеки, місцевих освітніх закладів і громадських просторів, перевірте карту хабів цифрової освіти, а також навчальні програми сусідніх громад та дистанційні пропозиції закладів освіти. Зателефонуйте організаторові й уточніть доступ із телефона, можливість користуватися технікою на місці, графік, вартість і допомогу під час реєстрації. Як навчатися, якщо інтернет слабкий або часто зникає електроенергія? Попросіть текстові матеріали, завдання для завантаження, записи занять малого розміру й альтернативний спосіб зв'язку з викладачем. Якщо доступний місцевий хаб із технікою та резервним живленням, з'ясуйте його фактичний графік. Для практичної підготовки домовтеся про очні зустрічі в безпечному доступному місці. Які курси дорослій людині обирати для зміни професії? Спочатку визначте професійні завдання, необхідну кваліфікацію і вимоги до практики. Порівнюйте програми за змістом, практичними вправами, документом, умовами вступу та повними витратами. Окремо перевіряйте вимоги до регульованих професій: сертифікат короткого курсу може не відповідати вимогам до допуску до роботи. Детальніший маршрут розкрито в статті про професійну перекваліфікацію. Хто відповідає за умови навчання дорослих у громаді? Стаття 18 Закону України «Про освіту» передбачає, що державні органи й органи місцевого самоврядування створюють умови для формальної, неформальної та інформальної освіти дорослих. Це загальна правова рамка, а наявність конкретного курсу, фінансування чи компенсації залежить від чинних програм, рішень і ресурсів. Уточнюйте можливості безпосередньо в громаді та в офіційного організатора. Як зрозуміти, що освітня програма допомогла? Порівняйте початкове й кінцеве виконання змістовного завдання; перевірте, чи людина може застосувати нову дію без допомоги; окремо зафіксуйте задоволеність, відвідуваність, завершення, документ і подальше використання знань. Для роботодавця важливе перенесення навички в робочий процес. Кожен показник відповідає на окреме питання. Чи обов'язково організовувати в селі власний навчальний центр? Ні. Можна почати з партнерської програми, використання наявного доступного приміщення, виїзних занять або підтриманого дистанційного формату. Постійний центр доцільний, коли є стале коло потреб, ресурси для якісної роботи й зрозумілий порядок оцінювання результатів. UNESCO розглядає громадські навчальні осередки як одну з моделей розширення доступу. Висновки Доступна освіта дорослих у сільській громаді формується на перетині психологічних потреб людини й практичних умов: зрозумілого вибору, фінансової посильності, дороги, цифрового зв'язку, придатного часу, навчальної підтримки та можливості застосувати знання. Для дорослого найважливіше визначити потрібну компетентність, перевірити повну вартість участі й домовитися про реальний графік. Для громади — виявити потреби тих, хто поки залишається поза освітніми програмами, залучити місцеві осередки та оцінювати набуті навички, а не лише кількість реєстрацій. Наукові огляди допомагають визначати перспективні підходи, міжнародні звіти показують масштаб нерівності, а українське законодавство задає правові рамки. Якість конкретної сільської програми встановлюється за тим, наскільки вона доступна для своїх учасників і які перевірювані результати вони отримують. Пов’язані статті Бар’єри доступу до освіти дорослих: час, гроші та нерівність можливостей — загальна класифікація перешкод освітній участі. Психологія навчання дорослих — психологічні механізми й умови засвоєння знань у дорослому віці. Страх помилок під час навчання дорослих: як повернути відчуття безпеки — підтримка безпечного навчального середовища. Освіта впродовж життя — місце навчання дорослих у ширшому освітньому маршруті. Форми освіти дорослих — формальна, неформальна та інформальна освіта. Цифрова грамотність дорослих — навички та умови цифрової участі. Освіта дорослих в Україні — освітні форми й маршрути в українському контексті. Навчання людей старшого віку: доступність програм і підтримка — вікові потреби та підтримка без дискримінаційних припущень. Джерела Blume, B. D., Ford, J. K., Baldwin, T. T., & Huang, J. L. (2010). Transfer of Training: A Meta-Analytic Review. Journal of Management, 36(4), 1065–1105. Department for Business, Innovation & Skills & Department for Environment, Food & Rural Affairs. (2013). Community learning in rural areas. UK Government. Дія.Освіта. (б. р.). Мережа хабів цифрової освіти. Офіційна державна платформа. Lu, Y., Hong, X., & Xiao, L. (2022). Toward High-Quality Adult Online Learning: A Systematic Review of Empirical Studies. Sustainability, 14(4), 2257. OECD. (2025). Trends in Adult Learning. OECD Publishing. OECD. (2026). Helping adults overcome barriers to training. OECD Publishing. UNESCO. (2015). Recommendation on Adult Learning and Education. General Conference, 38th session. UNESCO Institute for Lifelong Learning. (2022). Fifth Global Report on Adult Learning and Education. UNESCO. UNESCO Institute for Lifelong Learning. (б. р.). Community learning. UNESCO. UNESCO Institute for Lifelong Learning. (б. р.). Community Learning Centres, Kazakhstan. LitBase. Верховна Рада України. (2017, чинна редакція). Закон України «Про освіту» № 2145-VIII.

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Гендерні бар’єри в освіті дорослих — це нерівномірно розподілені між людьми можливості розпочати, продовжити й завершити навчання, які виникають через суспільні очікування щодо жіночих і чоловічих ролей, розподіл оплачуваної та неоплачуваної праці, організацію освітніх програм, професійні стереотипи й доступ до ресурсів. Гендерна нерівність в освіті дорослих може проявлятися навіть там, де формальне право на навчання однакове: люди мають різну кількість вільного часу, підтримки, грошей, професійних контактів і можливостей використати здобуті навички. Проблема охоплює весь освітній шлях. Людині потрібно дізнатися про програму, побачити в ній прийнятне майбутнє для себе, знайти час і кошти, пройти відбір, навчатися в безпечному середовищі, здобути компетентності та застосувати їх у роботі чи повсякденному житті. Перешкода на будь-якому етапі може зробити навчання недоступним. ОЕСР у дослідженні 2025 року показала, що робочі й сімейні часові обмеження є головним чинником серед тих дорослих, які хотіли навчатися, але зіткнулися з перешкодами. Що означає гендерна нерівність у навчанні дорослих Гендер — це соціальний вимір очікувань, норм, ролей та інституційних практик, пов'язаних із тим, як суспільство сприймає жінок, чоловіків та людей з різними гендерними ідентичностями. Для аналізу освітньої нерівності особливо важливо дослідити, кому приписують відповідальність за догляд, яку професію вважають «відповідною», кому оплачують підвищення кваліфікації та кого запрошують на навчання. Міжнародна організація праці відзначає, що побутові обов'язки, професійна сегрегація та неоднаковий доступ до ресурсів здатні обмежувати вибір і завершення професійного навчання. У цьому контексті варто розрізняти чотири рівні: рівність формального права вступити на курс; рівність реальної можливості скористатися ним; рівність умов участі й завершення; можливість отримати користь від здобутих знань і кваліфікації. Навіть однакова кількість жінок і чоловіків серед слухачів нічого автоматично не говорить про якість навчання, рівень підтримки, доступ до перспективних напрямів або подальше професійне просування. Гендерний бар'єр також не означає, що всі жінки навчаються менше за всіх чоловіків. У дослідженні навичок дорослих ОЕСР 2023 року, результати якого оприлюднено 2025 року, середні показники участі жінок і чоловіків в освіті були близькими, а напрям відмінностей залежав від країни. Водночас жінки частіше повідомляли про обставини, що перешкоджають бажаному навчанню. Тому якісна діагностика нерівності починається з конкретного питання: хто хоче навчатися, хто може взяти участь, у яких умовах і з якими наслідками? Що свідчать міжнародні дані: участь та бар'єри Education at a Glance 2024 узагальнює дані європейського опитування освіти дорослих за 2022 рік. Серед жінок віком 25–64 років, які хотіли навчатися, але цього не зробили, приблизно 30% називали сімейні обов'язки перешкодою; серед чоловіків — близько 20%. Це частки у відповідній групі респондентів, а не частки всіх жінок і чоловіків країни. Країнові результати істотно відрізнялися, тому показник не варто переносити на Україну без окремого репрезентативного дослідження. У звіті ОЕСР 2025 року серед дорослих, що повідомили про бар'єри до бажаного професійно пов'язаного неформального навчання, 48% назвали брак часу через роботу або сім'ю; 14% — відсутність придатного навчання; 13% — вартість. У межах вимірювання цього звіту про перешкоди повідомляли 27% жінок проти 20% чоловіків. Дані стосуються певного виду навчання, визначених вікових груп та країн-учасниць, тому вони ілюструють механізми доступу, а не створюють універсальної статистики всього дорослого населення світу. П'ятий глобальний звіт ЮНЕСКО про освіту дорослих описує покращення жіночої участі у багатьох країнах разом із тривалими труднощами для людей старшого віку, мігрантів, сільського населення та людей з інвалідністю. Це звіт про системи освіти й державні повідомлення, корисний для аналізу доступу; він сам по собі не встановлює психологічну причинність окремих бар'єрів. Суттєва методологічна деталь: опитування часто рахують тих, хто вже усвідомив потребу в навчанні та хотів узяти участь. Люди, які давно не бачать для себе реалістичних можливостей, можуть відповісти, що не потребують жодного курсу. У звіті ОЕСР за 2026 рік наголошено, що перешкоди виникають ще до запису — на етапі інформування, розгляду альтернатив, ухвалення рішення, а потім під час навчання. Тому рівень зацікавленості не слід відривати від історії доступу та соціального досвіду людини. Невидимий розклад: неоплачувана праця, батьківство й догляд Як сімейні обов'язки перетворюються на освітнє обмеження Доросле навчання потребує регулярного часу та можливості планувати власні дії. Якщо людина після оплачуваної роботи доглядає за дітьми, літніми родичами або іншими близькими, то її доступний час розпорошується на короткі й непередбачувані проміжки. Навіть безплатний дистанційний курс може вимагати тиші, стабільного зв'язку, простору для практики й присутності на занятті у визначену годину. ОЕСР прямо пов'язує обмеження участі з сімейними зобов'язаннями та організацією часу. Вирішальне питання полягає в загальному навантаженні й можливості його перерозподілу. Двоє людей можуть працювати однакову кількість оплачуваних годин, однак лише одна матиме передбачуваний вільний вечір. Освітні програми, що вимагають постійної синхронної присутності, додатково посилюють цю асиметрію. Європейський інститут гендерної рівності описує нерівномірний розподіл інтенсивного догляду за дітьми серед жінок і чоловіків різних вікових груп у ЄС. Суміщення навчання, роботи та догляду — окреме практичне завдання, розглянуте в статті «Навчання дорослих, які поєднують роботу, батьківство й догляд». Тут головний предмет — чому такі вимоги гендерно нерівномірні та як організація освіти може цю нерівномірність зменшити. Чому справа також у передбачуваності часу Програма з двома годинами навчання на тиждень може бути легшою за програму з однією годиною, якщо перша дає завчасно відомий розклад, запис занять, гнучке виконання завдань і зрозумілі правила пропусків. Для дорослих із доглядовими обов'язками цінність гнучкості визначається не рекламною назвою формату, а реальним простором для керування навчанням. Звідси випливають практичні рішення: календар занять на весь модуль, кілька часових вікон для консультацій, матеріали для асинхронного опрацювання, можливість відкласти заняття без втрати оплаченої програми, навчальні перерви та реалістичний обсяг домашньої роботи. ОЕСР (2026) розглядає гнучкі формати й доступну підтримку як інструменти політики та організації навчання. Їхню ефективність слід вимірювати за фактичною участю та завершенням, а не лише за схвальними відгуками. Гроші, транспорт, цифровий доступ і підтримка роботодавця Оплата курсу становить лише частину освітніх витрат. До повної вартості належать дорога, обладнання, мобільний інтернет, догляд за дитиною під час занять і втрата можливого заробітку. Коли сімейний бюджет обмежений, рішення оплатити навчання одного члена домогосподарства може відтворювати вже наявні уявлення про те, чия кар'єра «перспективніша». Систематичний огляд Chinen та співавторів серед бар'єрів професійної підготовки жінок називає транспорт, витрати, час та доступність догляду. На робочому місці нерівність проявляється у тому, кому пропонують оплачуваний курс, стажування або завдання, на якому можна освоїти нові навички. Працівники з неповним робочим днем, тимчасовими контрактами або перервами в зайнятості можуть рідше потрапляти до внутрішніх програм. Стать тут взаємодіє з посадою, професійною сферою та трудовими умовами. ОЕСР визначає фінансову підтримку роботодавця як важливий чинник участі в професійному навчанні, водночас не зводить усі розбіжності до особистого бажання працівника. Поняття «доступний курс» варто перевіряти практично: чи можна вступити без прихованих платежів, чи є необхідний пристрій, чи придатні матеріали для телефона, чи забезпечено субтитри й альтернативні формати, чи можна завершити навчання після перерви. Ці питання входять до ширшої системи бар'єрів доступу до освіти дорослих, де гендерний вимір перетинається з доходом, місцем проживання та станом здоров'я. Професійні стереотипи й нерівний вибір освітнього напряму «Ця професія для чоловіків», «цей догляд — для жінок» Гендерні стереотипи можуть звужувати уявний набір дозволених професій ще до моменту вступу на курс. Людина може не розглядати технічну спеціальність або професію, пов'язану з доглядом, бо очікує осуду, ізоляції в групі чи відсутності підтримки на майбутній роботі. Це впливає на вибір навчання, але не є свідченням природної придатності або непридатності жінок чи чоловіків до певних дисциплін. МОП описує професійну сегрегацію як стійкий чинник, що обмежує освітні та трудові можливості. Стереотипи виникають не лише в родині. Їх підтримують приклади в рекламі навчання, фотографії випускників, мова вступних консультацій, розподіл практичних завдань, жарти одногрупників, правила прийому та реакція викладача на помилки. Зміна однієї рекламної картинки без оновлення навчальної культури дає обмежений результат. Змістовне рішення полягає в демонстрації різних шляхів професійного входження, прозорих критеріях відбору, однаковому доступі до практичного обладнання та наставництва і зрозумілій інформації про результати навчання. Ці дії є обґрунтованими способами усувати бар'єри організації, однак ефект кожного компонента для певної групи потребує окремого оцінювання. Страх оцінювання та стереотипна загроза Стереотипна загроза — це описаний у соціальній психології механізм, за якого нагадування про негативне групове уявлення може впливати на виконання завдання в ситуації оцінювання. Метааналіз Flore і Wicherts, присвячений дівчатам шкільного віку, виявив середній негативний ефект експериментального нагадування про стереотип, але також суттєві ознаки публікаційного зміщення. Такі дані допомагають зрозуміти можливий механізм, проте не доводять його силу для всіх дорослих жінок, усіх професій чи реальних курсів перекваліфікації. Коли учасниця навчання чує, що «жінки не розуміються на техніці», це може посилювати напруження, уникання запитань і самоспостереження під час виконання вправ. Для іншої людини першорядним бар'єром буде вартість навчання або побоювання втратити роботу. Персональний висновок робиться з контексту, а не з групової належності. Середовище, у якому помилки пояснюють як частину освоєння складних навичок, а оцінювання пов'язане з чіткими навчальними критеріями, створює більше можливостей спробувати нову роль. Про психологію оцінювання та страху помилок у дорослому навчанні йдеться в окремій статті «Страх помилок під час навчання дорослих». Психологічні механізми: самоефективність, належність, очікування результату Самоефективність і попередній досвід Самоефективність означає оцінку людиною власної здатності впоратися з конкретною дією. У ситуації повернення до навчання вона залежить від попереднього досвіду успіхів і невдач, зрозумілості завдання, можливості практикуватися та отримувати зворотний зв'язок. Гендерно забарвлені повідомлення про «відповідні» здібності можуть впливати на цю оцінку, хоча жодна групова ознака не визначає індивідуальну здатність вчитися. Педагогічно корисно розбивати складні завдання на досяжні етапи, показувати критерії якості, надавати можливість кілька разів спробувати практичну дію та порівнювати прогрес учасника з його власним початковим рівнем. Це змістовні механізми навчальної підтримки, але конкретний вплив такого дизайну на гендерні розриви потрібно перевіряти на показниках участі, результатів та перенесення навичок. Ширшу модель психології навчання дорослих розглянуто в центральній статті кластера. Належність до навчальної групи та можливість ставити запитання У групі, де одна людина постійно є «винятком» за своєю статтю, соціальний контекст навчання може бути особливо помітним. Практичними ознаками несприятливого середовища є перебивання, знецінення запитань, нерівний доступ до складних вправ, допущення образливих жартів або очікування, що певна група виконуватиме лише допоміжну роботу. Такі практики потребують коригування незалежно від того, чи можна виміряти їхній вплив на середній бал. Викладач має забезпечувати послідовний розподіл практичних ролей, однакові правила зворотного зв'язку, канали повідомлення про порушення та реальну реакцію на скарги. Відчуття належності важливе для готовності залишатися в освітньому процесі, але його не можна підміняти вимогою «бути позитивною» до людини, яка зіткнулася з дискримінацією. Внутрішній конфлікт ролей Доросла людина може одночасно сприймати себе як працівницю, матір, батька, доглядальника, партнерку чи партнера й учасника навчання. Коли соціальне оточення оцінює навчальний час як «відмову» від сімейних обов'язків, виникають провина, напруження та відкладання навчальних рішень. У цьому механізмі важливі власні цінності, переговори про підтримку та можливість розподілити обов'язки між членами сім'ї. Розв'язання починається з визнання навчання законною частиною дорослого життя. Практично це означає зафіксувати навчальні години, домовитися про заміну в догляді, уточнити можливості роботодавця і передбачити резерв на непередбачувані події. Психологічні стратегії допомагають організувати доступні ресурси; відповідальність за справедливу участь водночас лежить на сімейних, трудових і освітніх інституціях. Чому чоловіки також можуть стикатися з гендерними бар'єрами Очікування бути постійним годувальником родини може зменшувати готовність чоловіка тимчасово скоротити оплачувану роботу заради освіти. Суспільні установки щодо «чоловічих» професій можуть ускладнювати вступ до напрямів, пов'язаних із доглядом, дошкільною освітою або соціальною підтримкою. Деякі чоловіки можуть уникати звернення по допомогу в навчанні через страх здатися некомпетентними. Конкретне поширення цих явищ залежить від професії, спільноти, віку та країни. ОЕСР (2025) зазначає, що в одних країнах частіше навчаються жінки, в інших — чоловіки, а загальний середній розрив у показниках участі невеликий. Отже, програма рівного доступу має виявляти конкретний бар'єр, зважати на різні життєві траєкторії та працювати для кожної людини, яка перебуває в гірших умовах. Коли гендер перетинається з іншими нерівностями Вік, дохід, місце проживання та інвалідність Дві людини однієї статі можуть мати радикально різні освітні можливості. На них впливають дохід домогосподарства, віддаленість від навчального центру, цифрова грамотність, відповідальність за догляд, доступність транспорту, інвалідність, мова, попередній освітній досвід і статус зайнятості. Поняття перетинних нерівностей дозволяє аналізувати поєднання умов, а не зводити особисту ситуацію до одного показника. ЮНЕСКО підкреслює недостатній доступ низки маргіналізованих груп до освіти дорослих. Наприклад, жінка із сільської громади, яка доглядає за дитиною та користується лише смартфоном, може потребувати зовсім іншого формату, ніж жінка з передбачуваною оплачуваною роботою і власним комп'ютером. Для людини з інвалідністю до цих умов додається фізична та інформаційна доступність, а іноді — потреба в індивідуальному пристосуванні. Гендерно чутливий дизайн означає дослідження цих реальних потреб, а не приписування однакових потреб усім представникам групи. Вимушене переміщення, військовий досвід і зміна сімейних ролей В Україні зміна місця проживання, розрив трудових зв'язків, догляд за близькими й воєнні обставини можуть змінювати сімейні та професійні можливості. Огляд ЮНІСЕФ щодо ситуації дітей і сімей в Україні описує значне навантаження неоплачуваною домашньою працею для жінок та загострення нерівності за умов війни. Ці дані характеризують ширший соціальний контекст; вони не є прямим експериментальним доказом ефективності певного курсу чи психологічної методики. Для переміщених людей важливими можуть бути перервані документи про освіту, незрозумілі вимоги щодо кваліфікації, зміни професійного статусу, нестійке житло та відсутність звичного кола підтримки. Питання відновлення ролей після переміщення докладніше розглядає матеріал «Навчання і робота після переміщення». У гендерному аналізі слід перевіряти, які з цих факторів поєднуються з доглядом, професійними очікуваннями й доступом до навчання. Гендерна ідентичність та безпечне освітнє середовище Люди з різними гендерними ідентичностями можуть стикатися з некоректним звертанням, небажаним розголошенням особистої інформації або ворожою поведінкою в навчальних групах. Зміст організаційної відповіді полягає в конфіденційності, повазі до людини, доступних механізмах скарг і чітких правилах взаємодії. Навчальна програма має оцінювати професійні компетентності за прозорими критеріями та забезпечувати гідні умови всім учасникам. Гендерна нерівність в освіті дорослих в Україні: права й політика Стаття 3 Закону України «Про освіту» гарантує право на освіту впродовж життя та рівні умови доступу незалежно від статі й інших ознак. Стаття 18 цього закону визначає освіту дорослих як складову навчання впродовж життя і називає серед її складників післядипломну освіту, професійне навчання працівників та курси перепідготовки або підвищення кваліфікації. Це правова основа, на яку можуть спиратися заклади й здобувачі освіти. Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» закріплює рівні права й можливості у сфері освіти, зокрема рівні умови вступу, оцінювання знань та доступу до освітніх ресурсів. Наявність правової норми визначає обов'язок забезпечувати рівність; фактичний доступ потрібно оцінювати окремо за практиками конкретного закладу. Стратегія впровадження гендерної рівності у сфері освіти до 2030 року прямо передбачає розвиток освіти впродовж життя з рівним доступом жінок і чоловіків будь-якого віку. Вона окреслює інституційні цілі, а не гарантує фінансування кожної програми чи автоматичне зарахування на обраний курс. Для практичного звернення варто зберігати опис умов вступу, порядок фінансування, листування з організаторами, правила оцінювання та оголошені критерії відбору. Якщо виникає сумнів щодо рівного доступу, з'ясування починається з офіційних правил програми та передбачених її організатором процедур звернення; правова оцінка конкретної ситуації потребує аналізу чинних норм і фактів. Що показують дослідження ефективності програм для жінок Систематичний огляд Chinen та співавторів (2017) об'єднав кількісні дослідження програм професійного й підприємницького навчання жінок у країнах з низьким і середнім доходом. У середньому професійна підготовка давала невеликі позитивні ефекти щодо зайнятості й заробітку, але результати істотно різнилися. Огляд окремо вказав на транспорт, догляд за дітьми, соціальні норми та доступ до ринку праці як умови, що обмежують користь від навчання. Це важливий приклад різниці між освітнім втручанням і трудовим результатом. Людина може завершити якісну підготовку та справді опанувати навички, але не отримати роботу через дискримінаційний добір, відсутність вакансій або неможливість працювати за запропонованим графіком. І навпаки, позитивна зміна доходу не пояснює сама по собі, яку психологічну компетентність сформувала програма. У цьому огляді деякі програми з виразним урахуванням гендерних умов мали кращі результати, проте автори обережно оцінюють силу висновку: міжпрограмні порівняння не доводять, що саме гендерний компонент спричинив різницю. Переносити оцінки цих програм на українських слухачів, працівників конкретної галузі або всі типи дорослої освіти також немає підстав. ОЕСР у 2026 році систематизувала політичні й організаційні підходи до зменшення перешкод на всіх етапах навчання: інформування, консультування, фінансування, відпустки для навчання та гнучка організація. Це обґрунтована карта можливих інструментів, проте її рекомендації не слід представляти як результати єдиного рандомізованого дослідження, яке довело ефективність кожної практики в будь-якій країні. Як проєктувати навчальну програму, доступну людям із різними обов'язками До початку курсу: побачити бар'єри, які приховані за середнім показником Перед запуском програми організатор має зібрати інформацію про бажані час і формат, доступ до обладнання, очікувані витрати, можливість добиратися до місця навчання, умови догляду та причини відмов від попередніх курсів. Дані варто аналізувати за статтю там, де це етично й методологічно виправдано, з урахуванням віку, зайнятості, місця проживання й інших чинників. У малих групах необхідно захищати конфіденційність, аби не дозволити впізнати окрему людину за відповіддю. Корисно вимірювати не лише тих, хто заповнив анкету вступника, а й тих, хто дізнався про програму, але відмовився через графік, оплату або невідповідні умови. Так можна виявити бар'єр до вступу, який залишиться невидимим у статистиці завершення. ОЕСР (2026) пропонує розглядати ці етапи як послідовний процес прийняття навчального рішення. Під час навчання: розклад, практика, підтримка й реакція на дискримінацію Учасникам потрібні передбачуване навантаження, завчасні повідомлення про зміни, доступні формати матеріалів і реальні способи відновити навчання після вимушеної перерви. У практичних заняттях кожна людина повинна мати доступ до обладнання, складних вправ та індивідуального зворотного зв'язку. Правила оцінювання і дисципліни варто повідомити на початку, пояснивши також порядок конфіденційних звернень щодо образ або нерівного ставлення. Оптимальний формат залежить від завдань. Асинхронні матеріали полегшують планування часу, але практичні навички можуть потребувати демонстрацій, реального обладнання, взаємодії та перевірки виконання. Тому гнучкість краще поєднувати з надійними процедурами оцінювання компетентностей, а не підміняти зміст курсу переглядом відео. Після завершення: доступ до практики й визнання компетентностей Курс має визначати, яку саме компетентність здобуває людина, як перевіряється її засвоєння і де вона може застосувати навичку. Для професійного перенавчання важливі зв'язки з роботодавцями, прозорі процедури відбору на стажування та зрозумілі умови підтвердження результатів. Показниками є частка учасників, які завершили курс, продемонстрували компетентності, використали знання у справі, отримали визнання кваліфікації та мали подальші трудові результати; ці результати не можна зливати в один «рівень успіху». Окремий підсумок має аналізувати, хто покинув курс і чому. Якщо жінки, чоловіки або інші групи мають різні результати за однакової початкової підготовки, доцільно дослідити причини: графік, викладання, індивідуальні обставини, підбір завдань, доступ до практики й підтримку в родині та на роботі. Лише після такого аналізу розробляють корекцію програми й оцінюють її наступний результат. Що може зробити роботодавець Роботодавець безпосередньо впливає на доступність професійного навчання через оплачуваний час, бюджет, критерії добору й робочі завдання. У дослідженні ОЕСР підтримка роботодавців тісно пов'язана з участю працівників у навчанні. Таке спостереження не доводить, що будь-яка оплачена програма автоматично створює однаковий ефект, але вказує на реальний важіль організаційних змін. Практична політика містить прозорі критерії відбору кандидатів, доступ до навчання для працівників із неповним робочим днем, планування занять у межах оплачуваного часу, однакову можливість подати заявку на стажування та повернення до професійного розвитку після відпустки з догляду. Потрібно окремо перевіряти, чи не розподіляються перспективні навчальні завдання переважно серед тих, хто може постійно залишатися на роботі понаднормово. Справедливість вимірюють доступом до різних за якістю можливостей, а не лише кількістю виданих сертифікатів. Важливо перевірити, чи дозволило навчання виконувати складніші завдання та чи має працівник можливість застосувати нові компетентності. Що може зробити доросла людина, яка хоче навчатися Спочатку доцільно визначити ціль: освоїти конкретний інструмент, завершити перервану освіту, змінити спеціальність, повернутися після перерви в зайнятості чи розширити особисті можливості. Далі варто перевірити реальні вимоги програми: повну вартість, години навчання й практики, доступність матеріалів, порядок перенесення занять та документ, який видають після завершення. Чіткість цих умов знижує ризик інвестувати час у програму, яку неможливо завершити. Корисно записати свій тижневий бюджет часу, включно з доглядом і дорогою, та домовитися з близькими про конкретні періоди для навчання. Якщо навчання пов'язане з роботою, варто дізнатися про фінансування, оплачувані навчальні години чи можливість практикувати нові навички на робочому місці. Коли саме суспільні очікування змушують відмовлятися від курсу, обговорення розподілу сімейних обов'язків може бути важливою частиною освітнього рішення. Якщо курс або консультант посилається на «чоловічий» чи «жіночий» склад розуму, варто орієнтуватися на реальні вимоги до навичок, відкриті критерії оцінювання і результати практики. Індивідуальний навчальний шлях визначають цілі, попередні знання, стан ресурсів і доступні умови, а не гендерний ярлик. Як перевірити, чи програма справді зменшує нерівність Показники, які потрібно відстежувати Охоплення: хто отримав інформацію про курс і зміг з'ясувати умови вступу; які групи відсутні серед потенційних учасників. Доступ: хто подав заявку, кого зараховано і хто відмовився через графік, витрати, транспорт, догляд або технічні вимоги. Участь: відвідування, можливість виконувати практику, перерви та доступ до зворотного зв'язку. Навчальні результати: продемонстровані знання та навички за однаковими змістовими критеріями. Завершення: хто отримав підтвердження проходження програми та чому частина учасників припинила навчання. Застосування: використання компетентностей у професії або житті, можливість продовжити навчання. Подальші наслідки: працевлаштування, зміни в роботі або доходах як окремі результати, на які впливають також умови ринку праці. Для надійного висновку потрібні порівнювані групи, базові показники та розуміння того, які зміни відбувалися одночасно з програмою. Високі оцінки задоволеності учасників не доводять зменшення нерівності доступу. Систематичний огляд професійних програм для жінок виявляє варіативність ефектів і наголошує на важливості якості реалізації та контролю змішувальних чинників. Поширені хибні уявлення про гендер і доросле навчання «Якщо жінок на курсах багато, гендерної нерівності немає» Загальна частка учасниць може бути високою, але доступ до високооплачуваних напрямів, якісної практики, фінансування й подальшого працевлаштування залишатиметься неоднаковим. Потрібно порівнювати однакові типи курсів, робочі умови й результати. ОЕСР демонструє, що близька участь жінок і чоловіків може співіснувати з різницею у перешкодах. «Достатньо підвищити мотивацію» Мотивація важлива для започаткування й підтримання навчання, але психологічна готовність не створює додаткових годин догляду, не оплачує транспорт і не забезпечує доступ до обладнання. Структурні обмеження потребують змін у організації та ресурсах. ОЕСР (2026) розглядає допомогу дорослому як сукупність інформаційних, фінансових та організаційних рішень. «Жінки й чоловіки мають різні вроджені стилі навчання» Навчальні уподобання окремої людини можуть відрізнятися, однак підбір методів за статтю або популярними категоріями «стилів навчання» не має підстав бути стандартом освітнього дизайну. Програму будують за характером навички, рівнем попередніх знань, доступними засобами практики й потребою в зворотному зв'язку. Так само жорсткі поколінні ярлики не можуть замінювати індивідуальну оцінку. «Онлайн-курс автоматично усуває гендерні бар'єри» Дистанційна участь може зменшити дорогу, однак залишаються догляд, вартість техніки, цифрова доступність і непередбачувані домашні обов'язки. Якщо заняття обов'язково відбуваються ввечері без запису, онлайн-формат може залишитися недоступним саме для людей із найбільшим навантаженням. «Сертифікат гарантує рівні кар'єрні результати» Завершення курсу підтверджує конкретний етап навчання. Використання нової кваліфікації залежить також від визнання результатів, доступу до вакансій, умов роботи та інших факторів. Chinen та співавтори показали невеликі й неоднорідні середні ефекти професійної підготовки на трудові результати; тому обіцянки гарантованого доходу за фактом проходження курсу некоректні. Запитання та відповіді Чи справді жінки рідше навчаються в дорослому віці? Це залежить від країни, року, вікової групи та типу освіти. ОЕСР (2025) зафіксувала близькі середні рівні участі жінок і чоловіків, причому в частині країн перевага була за жінками. Значущою проблемою є нерівність можливостей та бар'єрів, навіть коли чисельність учасників подібна. Чому домашні обов'язки так сильно впливають на освіту? Догляд потребує часу, уваги й можливості швидко змінювати плани. Коли ці обов'язки нерівномірно розподілені, частина дорослих має менше передбачуваних годин для занять та практики. Education at a Glance 2024 підтверджує, що сімейні обставини частіше називають перешкодою жінки, які хотіли навчатися. Чи може допомогти курс лише для жінок? У деяких ситуаціях спеціалізована програма може створити підтримувальне середовище й врахувати реальні перешкоди, але її ефективність залежить від навчальної якості, умов участі, доступу до практики та подальших можливостей. Систематичний огляд виявив різні результати гендерно орієнтованих професійних програм і не дозволяє вважати один формат універсально найкращим. Чи є догляд за дитиною під час курсів доказово ефективним рішенням? Доступний догляд усуває очевидну часову й організаційну перешкоду для частини учасників. Огляд професійних програм називає відсутність і вартість догляду важливими обмеженнями. Водночас величина ефекту конкретної послуги на завершення курсу й подальшу зайнятість залежить від формату програми та має оцінюватися окремо. Які бар'єри можуть виникати у чоловіків? Серед можливих чинників — тиск вимоги постійно заробляти, нестача оплачуваного часу для перепідготовки та негативні стереотипи про професії, пов'язані з доглядом чи вихованням. Який із них справді важливий, визначають за конкретною ситуацією й умовами програми. Чи дає українське законодавство право на рівний доступ до навчання дорослих? Так. Закон «Про освіту» передбачає право на освіту впродовж життя та рівні умови доступу, а закон про рівні права й можливості жінок і чоловіків встановлює засади недискримінації у сфері освіти. Конкретні умови фінансування, вступу й визнання результатів залежать від виду програми та чинних процедур. Як дорослій людині зрозуміти, що варто змінити перед вступом? Слід перевірити розклад, повну вартість, потрібне обладнання, обсяг практики та умови перерви. Потім оцінити, які часові й фінансові ресурси вже доступні, а що потребує домовленості з родиною, роботодавцем чи організатором курсу. Коли головна перешкода пов'язана з дискримінаційними практиками, потрібна також зміна правил організації, а не додаткове самозвинувачення учасника. Висновок Гендерна нерівність в освіті дорослих формується на перетині соціальних норм, розподілу догляду, умов праці, економічних ресурсів та організації навчальних можливостей. Її потрібно оцінювати на кожному етапі — від інформації про курс до застосування компетентностей після завершення. Міжнародні дані підтверджують особливу роль часу, сімейних обов'язків та фінансування; спеціалізовані дослідження показують, що професійне навчання може приносити користь, проте самі курси не усувають усіх бар'єрів ринку праці. Справедливе навчання дорослих має передбачуваний розклад, доступні ресурси, прозорі правила, можливість практикувати й отримувати зворотний зв'язок, захист гідності кожного учасника та коректне оцінювання результатів. Для дорослої людини це розширює реальні освітні рішення; для закладу освіти й роботодавця — створює вимірювані умови рівного доступу. Пов’язані статті Бар’єри доступу до освіти дорослих: час, гроші та нерівність можливостей — системні та ситуативні перешкоди освітній участі. Психологія навчання дорослих: як люди навчаються після завершення школи — загальна карта навчальних механізмів і умов. Страх помилок під час навчання дорослих: як повернути відчуття безпеки — психологічний вимір оцінювання й підтримки. Навчання дорослих, які поєднують роботу, батьківство й догляд — практичний маршрут в умовах браку часу. Навчання і робота після переміщення — освітні та професійні переходи після зміни життєвих умов. Освіта впродовж життя: що це означає і навіщо дорослим навчатися — ширший контекст безперервного навчання. Джерела Верховна Рада України. (2005, чинна редакція). Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків: Закон України № 2866-IV. Верховна Рада України. (2017, чинна редакція). Про освіту: Закон України № 2145-VIII. Кабінет Міністрів України. (2022). Стратегія впровадження гендерної рівності у сфері освіти до 2030 року: розпорядження № 1163-р. Chinen, M., de Hoop, T., Alcázar, L., Balarin, M., & Sennett, J. (2017). Vocational and business training to improve women's labour market outcomes in low- and middle-income countries: A systematic review. Campbell Systematic Reviews. European Institute for Gender Equality. (2025). Gender Equality Index: Intersecting inequalities, time and care activities. Flore, P. C., & Wicherts, J. M. (2015). Does stereotype threat influence performance of girls in stereotyped domains? A meta-analysis. Journal of School Psychology, 53(1), 25–44. International Labour Organization. (2024). Skills for gender equality. OECD. (2024). Education at a Glance 2024: To what extent do adults participate in education and training?. OECD. (2025). Trends in Adult Learning: New Data from the 2023 Survey of Adult Skills. OECD Publishing. OECD. (2026). Helping adults overcome barriers to training. OECD Publishing. UNESCO Institute for Lifelong Learning. (2022). Fifth Global Report on Adult Learning and Education (GRALE 5). UNICEF Ukraine. (2024). Аналіз ситуації дітей в Україні: короткий виклад, гендерний профіль.

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Створення курсу для дорослих починається з визначення того, що учасники зможуть робити після навчання, у яких життєвих або професійних ситуаціях їм знадобиться нова компетентність і за якими спостережуваними ознаками можна буде оцінити результат. Після цього розробник добирає практичні завдання, пояснення, послідовність занять, способи підтримки та оцінювання. Такий порядок допомагає узгодити навчальні цілі з тим, що люди насправді роблять на курсі, і з тим, що перевіряється наприкінці (Biggs, 1996). Дорослі приходять із різним досвідом, доступним часом, освітніми очікуваннями, упевненістю та потребою використовувати нові знання. Тому якість курсу визначається тим, наскільки його завдання відповідають реальним цілям учасників, чи дозволяє організація навчання регулярно практикуватися, отримувати зрозумілий зворотний зв’язок і застосовувати засвоєне. Дослідження професійного навчання вказують, що перенесення навичок залежить також від підтримки робочого середовища й можливостей використати їх після курсу (Blume та ін., 2010). Коротка відповідь: як побудувати дієвий курс для дорослих Спочатку сформулюйте конкретну проблему й опишіть аудиторію. Визначте три–шість результатів навчання у формі дій, які можна спостерігати. Для кожного результату створіть завдання, у якому учасник продемонструє потрібне вміння. Розбийте шлях до нього на послідовні невеликі кроки: попередня перевірка знань, зрозуміле пояснення, демонстрація, керована спроба, самостійна практика, зворотний зв’язок та застосування в новому контексті. Врахуйте обмеження часу й доступності, перевірте програму на невеликій групі, а після запуску оцінюйте засвоєння та реальне використання вмінь. Ця послідовність спирається на узгодження цілей, діяльності й оцінювання, а також на дослідження практики, зворотного зв’язку та перенесення навчання. Водночас ефект окремої методики залежить від змісту курсу, попередніх знань і умов проведення: універсальної кількості модулів, оптимальної тривалості відео або одного формату для всіх дорослих наука не встановила (Biggs, 1996; Brummer та ін., 2024; Blume та ін., 2010). Що означає «курс для дорослих» і в чому особливість його проєктування Курс для дорослих — це організована послідовність навчальних ситуацій, у яких люди з різним попереднім досвідом опановують визначені знання, уміння або способи дії. Він може бути очним, дистанційним чи змішаним, коротким або тривалим, професійним, громадянським чи спрямованим на особистий розвиток. Його якість слід оцінювати відповідно до конкретної мети, а не за ознакою платформи, сертифіката або кількості переглянутих лекцій. Центральне завдання освітнього дизайну — створити зв’язок між початковим станом учасника, практикою під час курсу та поведінкою після завершення. Докладніше психологічний контекст цього процесу розглянуто в статті «Психологія навчання дорослих: як люди навчаються після завершення школи». Чим доросла аудиторія відрізняється за умовами участі Дорослий учасник нерідко поєднує навчання з оплачуваною роботою, доглядом за близькими, переміщенням, відновленням здоров’я та іншими обов’язками. Перерви в освіті, цифрова доступність, матеріальні витрати й незручний розклад впливають на можливість пройти програму незалежно від мотивації. Дані OECD про участь дорослих в освіті використовують для опису таких бар’єрів, а не як доказ конкретного психологічного механізму (OECD, 2025). Інша важлива особливість — попередній досвід. Він може допомагати розуміти приклади й упізнавати робочі ситуації, але також містити звичні, подекуди помилкові способи дії. Проєктувальнику варто передбачити завдання, де учасники порівнюють власний підхід із новим, перевіряють припущення й отримують зворотний зв’язок. Визначення дорослої аудиторії як неоднорідної точніше, ніж припущення про однакову самостійність або мотивацію всіх учасників. Андрагогіка як орієнтир, а не набір незмінних законів Андрагогіка привертає увагу до значущості досвіду, практичної цінності, автономії та готовності брати відповідальність за навчання. Ці ідеї можуть бути корисними для розробки курсу, якщо перетворюються на перевірювані рішення: можливість обрати приклад, пояснення користі, зв’язок із реальними завданнями, поступове збільшення самостійності. Проте дорослий вік сам собою не гарантує, що людина найкраще навчається без пояснень, наставника або структури. Метааналізи методів підготовки дорослих показують, що більша свобода вибору та дослідницький підхід мають неоднорідні наслідки залежно від типу завдання, попередньої підготовки і потрібного перенесення. Новачкам часто необхідна чіткіша підтримка, а досвідченим учасникам — ширші можливості самостійно обирати стратегію (Carolan та ін., 2014). Отже, автономія має бути осмисленою й посильною. Крок 1. Визначте проблему, аудиторію та контекст використання Насамперед сформулюйте, для кого створюється курс і яке завдання його учасники поки що виконують із труднощами. Формулювання «для всіх, хто хоче розвиватися» не дає достатньої основи для побудови вправ. Значно корисніше визначити, наприклад, що учасниками будуть працівники, які мають проводити складні розмови з клієнтами, або дорослі, які вперше користуватимуться певним цифровим сервісом. Зберіть відомості про типові ситуації, початковий рівень, способи доступу до матеріалів, вимоги організації, мову навчання, наявність обладнання та ресурси для практики. Використовуйте короткі інтерв’ю, спостереження за завданнями, аналіз типових помилок, зразки роботи й невелике вхідне завдання. Опитування про очікування доповнює ці дані, адже заявлені побажання можуть відрізнятися від фактичних прогалин у вміннях. Відокремлюйте проблему знань від організаційної проблеми. Якщо працівник уже знає правильну процедуру, але не має повноважень, часу чи доступу до потрібного інструмента, сам навчальний курс проблему не розв’яже. Це принципово для програм професійної підготовки, де перенесення результату залежить і від робочого середовища (Blume та ін., 2010). Запитання для аналізу потреб З’ясуйте, яку дію люди повинні виконувати, за яких умов і з якими критеріями якості; що вони можуть зараз; які помилки повторюються; що вже пробували; скільки часу реально мають; які засоби й адаптації їм потрібні; хто надаватиме підтримку після завершення; як перевірятиметься результат поза аудиторією. Відповіді повинні визначати зміст курсу, а не лише рекламний опис. Крок 2. Запишіть результати навчання як спостережувані дії Навчальна ціль «знати ефективну комунікацію» надто загальна для конструювання підсумкового завдання. Краще сформулювати: «після курсу учасник може провести п’ятихвилинну розмову зі скаргою клієнта, уточнити проблему, запропонувати допустимий варіант вирішення і підсумувати домовленість». Тут визначені дія, контекст і критерії перевірки. Результати варто розрізняти за рівнями: розпізнати поняття, пояснити принцип, застосувати спосіб, обрати рішення серед варіантів, створити продукт або виконати процедуру в умовах обмеження часу. Усі вони потрібні в різних курсах. Вирішальним є узгодження рівня цілі з вправою та перевіркою: якщо обіцяне вміння вимагає практичного виконання, тест на впізнавання визначень сам собою його не доводить (Biggs, 1996). Для кожної цілі створіть просту матрицю: результат → свідчення досягнення → практика → матеріали → спосіб зворотного зв’язку. Наприклад, результат «скласти реалістичний план самоосвіти» перевіряється конкретним планом зі строками, ресурсами й критеріями коригування, а відпрацьовується через аналіз прикладів і дві послідовні спроби зі зворотним зв’язком. Як визначити межі змісту Кожен елемент матеріалу має відповідати на питання, якій дії він допомагає навчитися. Відомості для загального культурного контексту можуть бути цінними, але їх не потрібно перетворювати на обов’язковий блок, якщо вони перевантажують шлях до мети. Коли цілей забагато для доступного часу, звужуйте курс або подовжуйте навчання, а не скорочуйте практику до символічної вправи. Крок 3. Побудуйте програму у зворотному напрямку від результату Зворотне проєктування означає: спочатку визначити, що учасник має вміти наприкінці; далі — яке завдання це покаже; потім — через які вправи й пояснення він до такого результату дійде. Цей підхід споріднений із конструктивним узгодженням навчання, діяльності й оцінювання (Biggs, 1996). Типова послідовність модуля може містити коротке пояснення, показ якісного зразка, керовану спробу, самостійну практику, зворотний зв’язок, виправлення й нове завдання із частково зміненими умовами. Для складних умінь корисно починати з простішої ситуації, поступово додаючи змінні, а для вже досвідчених учасників передбачати складніші випадки й вибір способу розв’язання. Дослідження мультимедійного навчання підтримують увагу до когнітивного навантаження й значущості структури пояснень (Mayer, 2024). Як розподілити навчальний час Плануйте час не лише для виступу викладача, а й для самостійної дії, перевірки, обговорення помилок та повернення до матеріалу. Наприклад, заняття може починатися з короткого завдання на відтворення попереднього змісту, містити один новий принцип і завершуватися практичним застосуванням. Співвідношення тривалостей визначається складністю, рівнем учасників, доступністю й типом діяльності; фіксований рецепт «певний відсоток теорії та практики» без аналізу завдання буде довільним. Для тривалих програм розмістіть повторні вправи в кількох різних точках навчального маршруту. У систематичних оглядах освітніх втручань практика й повторення часто пов’язані з кращими результатами, але величина ефекту та переносимість висновків залежать від професійної групи й способу вимірювання. Зокрема, огляд інтернет-навчання медичних працівників не дає підстав механічно переносити його оцінки ефективності на будь-який курс для дорослих (Cook та ін., 2010). Крок 4. Зробіть практику основою навчальної діяльності Практика має створювати дію, яку можна оцінити: розв’язати випадок, виконати робочий процес, пояснити рішення, створити документ, потренувати розмову, налаштувати інструмент або перевірити чужий приклад за критеріями. Натискання кнопки «пройдено» чи механічне перегортання слайдів підтверджує проходження матеріалу, а не сформовану компетентність. Корисно розрізняти тренувальні вправи зі зниженою складністю, реалістичні завдання та перенесення до нової ситуації. Під час тренування доречні підказки і зразки. У реалістичній вправі частину підказок прибирають. У новому контексті перевіряють, чи людина обирає принцип самостійно, коли змінюється ситуація, клієнт, інструмент або обмеження. Метааналіз досліджень активних завдань, вбудованих у навчальне відео, показав середні позитивні ефекти для засвоєння, розуміння та перенесення, але його вибірка переважно стосується дорослих у STEM і цифрових курсів. Отриманий результат підтримує доцільність активної роботи з відео, а не загальне правило, що будь-яка активність автоматично покращує будь-яке навчання (Zhang та ін., 2025). Пояснення, приклад, спроба, виправлення Коли вміння нове, покажіть виконане завдання і поясніть, чому кожен крок потрібний. Запропонуйте наступний випадок із підказками, далі самостійну спробу, а після неї — конкретні зауваження. Вправи «знайди помилку» та «поясни вибір» часто роблять помітним хід думки. Поступове зняття підтримки доцільне тоді, коли учасник справді може діяти самостійніше. Активне відтворення замість повторного перегляду Після ознайомлення запропонуйте учаснику відтворити ключові кроки без підглядання, розв’язати коротку задачу або пояснити принцип на прикладі. Порівняйте відповідь із критеріями, покажіть правильний варіант і дайте ще одну нагоду спробувати. Систематичні огляди підтримують корисність практики відтворення, але результати залежать від завдань, характеру зворотного зв’язку й вибірок; її не слід абсолютизувати (Gonçalves та ін., 2025). Крок 5. Організуйте зворотний зв’язок, який допомагає діяти краще Добрий зворотний зв’язок повідомляє, що саме вийшло, де рішення відхилилося від критеріїв, чому це важливо і що змінити наступного разу. Формули «молодець» або «погано» можуть передавати ставлення, але не надають людині способу виправлення. Метааналіз цифрового зворотного зв’язку показав загальну користь порівняно з його відсутністю та суттєву залежність ефектів від фокусу повідомлення, типу завдання й оцінювання (Brummer та ін., 2024). Наприклад, замість «ви неправильно відповіли клієнту» викладач може сказати: «Ви уточнили запит, однак відразу запропонували рішення до перевірки умов. Наступного разу після уточнення поставте одне запитання про обмеження, а тоді запропонуйте варіанти». Такий коментар прив’язаний до спостережуваної дії й наступної спроби. Передбачте повторне виконання після коментаря: учасник має побачити, як змінюється результат. Необхідний час і рівень деталізації залежатимуть від помилки та складності навички. Дані досліджень зворотного зв’язку неоднорідні; занадто часті підказки можуть заважати самостійному контролю в одних завданнях і допомагати в інших (Wisniewski та ін., 2020). Оцінювання без зайвого страху помилитися До підсумкової перевірки учаснику потрібні безпечні тренувальні спроби з чіткими правилами. Поясніть різницю між помилкою в навчальній вправі та наслідками помилки в реальній роботі. Для високоризикових професій використовуйте моделювання та належний нагляд; навчальні симуляції можуть бути цінними, проте дані з медичної освіти слід інтерпретувати з урахуванням специфіки професії (Cook та ін., 2012). Крок 6. Підтримуйте залученість через ясність, автономію і взаємодію Залученість охоплює поведінкову участь у завданнях, пізнавальні зусилля та емоційне ставлення до навчання. Її зручно оцінювати за тим, що люди роблять і чому припиняють участь, а не лише за кількістю повідомлень у чаті, відвідуванням зустрічей або задоволеністю викладачем. В оглядах онлайн-освіти дорослих соціальна взаємодія, мотивація і дизайн середовища розглядаються як взаємопов’язані чинники, хоча типи досліджень і результати різняться (Lu та ін., 2022). Показуйте зв’язок заняття з особистими або професійними завданнями. Надавайте вибір там, де він не порушує навчальної цілі: обрати приклад, послідовність двох рівнозначних вправ, контекст підсумкового завдання або спосіб отримати матеріали. Автономія працює разом із ясною структурою та підтримкою; метааналіз свободи дослідження й контролю в підготовці дорослих виявив змішані ефекти, тому безмежний вибір не є автоматично кращим рішенням (Carolan та ін., 2014). Почуття належності може підтримувати участь, коли взаємодія має освітню функцію. Дискусії доречні для аналізу різних рішень, взаємної перевірки й обміну досвідом. Систематичний огляд цифрових спільнот дорослих описує умови співпраці, проте сам факт створення форуму ще не свідчить про підвищення навчальних результатів (Abedini та ін., 2021). Що робити, коли дорослі пропускають заняття З’ясуйте, чи перешкода пов’язана з графіком, роботою, доглядом, витратами, доступністю формату, нерозумінням завдання або відсутністю відчутного результату. Для різних причин потрібні різні рішення: повторний доступ до матеріалів, гнучка дата здавання, консультація, полегшення входу в курс, заміна недоступного формату або перегляд складності. Порівняння бар’єрів OECD показує важливість структурних умов участі; втрату залученості не варто автоматично пояснювати «браком сили волі» (OECD, 2025). Спільні заняття, наставництво та підтримка Групові завдання найкорисніші тоді, коли кожен має зрозумілу роль і відповідальність, а продукт можна перевірити за критеріями. Наставник допомагає побачити помилки на практиці й адаптувати дію до контексту. Для робочих програм доречно домовитися з керівником про час, інструменти й можливість застосувати нове — адже середовище після курсу впливає на перенесення знань (Blume та ін., 2010). Крок 7. Передбачте різний рівень підготовки та доступності Однакова програма не означає однакової стартової точки. Передбачте коротку діагностичну вправу і, за можливості, різні траєкторії: базові пояснення для новачків, складніші кейси для досвідчених, додаткові тренувальні спроби для тих, хто повертається до освіти після перерви. Саме навчальне завдання та потрібний результат визначають, чи доцільна така диференціація. Подбайте про читабельні матеріали, субтитри й текстові альтернативи, керування без миші там, де застосовуються цифрові інструменти, сумісність із допоміжними технологіями, зрозумілу структуру завдань, доступні строки та канали зв’язку. Для окремих людей важливі спокійніше середовище, передбачуваний порядок занять, можливість робити перерви або отримувати інструкції письмово. Узгоджуйте адаптації з учасниками, а не призначайте їх за припущеннями про вік, інвалідність чи нейровідмінність. Не всі можуть навчатися у визначений час або постійно користуватися швидким інтернетом. Частину завдань можна зробити доступною для асинхронного виконання, а матеріали — для завантаження й роботи без постійного підключення. В оглядах освіти дорослих цифрові середовища відкривають можливості, але їхні результати залежать від підтримки та обставин учасників (Lu та ін., 2022; OECD, 2025). Чому поділ за «стилями навчання» не підходить для дизайну Популярна ідея, що людині слід підбирати навчання за незмінною категорією «візуал», «аудіал» або «кінестетик», не має належної доказової підтримки саме для твердження про перевагу відповідного «стилю». Метод подання визначайте за завданням: схему використовуйте там, де важливі просторові зв’язки, звук — де потрібно розпізнавати звучання, дію — де треба відпрацювати процедуру. Комбінування способів подання обґрунтовується змістом та доступністю, а не тестом на «тип учня» (Pashler та ін., 2008). Так само необґрунтовано будувати різні програми лише на ярликах поколінь. Рівень попередніх знань, потреби, доступність і складність завдання дають значно корисніші орієнтири, ніж рік народження. Крок 8. Виберіть формат і технології відповідно до навчальної дії Очний формат може полегшувати спільне відпрацювання та швидкий зворотний зв’язок; асинхронний — забезпечувати гнучкість для людей із нерівномірним графіком; змішаний — поєднувати обидва підходи. Порівнюйте їх за можливістю виконати конкретне завдання, отримати підтримку й пройти перевірку, а також за доступністю для своєї аудиторії. Сам формат не гарантує якості: систематичні огляди дорослого онлайн-навчання демонструють різноманітність освітніх цілей, мотивацій і умов (Lu та ін., 2022). Відео варто використовувати для демонстрації процесу, а не як обов’язковий спосіб подати кожне речення. Письмові пояснення зручні для повторного звернення; короткі перевірочні запитання — для відтворення; обговорення — для порівняння способів; моделювання — для безпечного тренування. Мультимедійні матеріали потребують узгодженості з тим, як людина обробляє інформацію: зайві елементи можуть створювати додаткове навантаження (Mayer, 2024). Штучний інтелект у курсі для дорослих Генеративні інструменти можуть допомогти підготувати різні приклади, запитання для тренування, зразки діалогу або індивідуальні пояснення. Водночас їхні відповіді можуть містити фактичні помилки, вигадані джерела та упередження. Використання загального чат-бота не дорівнює впровадженню валідованої навчальної технології. Огляди ефективності генеративного ШІ в освіті демонструють неоднорідні ефекти й обмеження зіставлення різних інструментів, вибірок і результатів (Han та ін., 2025). Якщо інструмент застосовується, визначте його роль, допустимі способи використання, правила перевірки фактів, авторство роботи та порядок захисту даних. Не вводьте до зовнішніх сервісів особисті відомості учасників і конфіденційні робочі матеріали без належної правової підстави та організаційних гарантій. Учень має вміти виконати ключове завдання, а оцінювання — відрізняти власну компетентність від якості згенерованої підказки. Такі ризики й управлінські рішення описує UNESCO (2023). Крок 9. Вимірюйте різні результати окремо Відвідування, завершення курсу, задоволеність, засвоєння знань, виконання навички, застосування її у професійній ситуації, отримання кваліфікації та зміна трудових результатів — різні показники. Можна мати високе задоволення від харизматичного викладача й слабке засвоєння; можна успішно виконати фінальний тест, але не отримати можливості використати знання в роботі. У дослідженнях перенесення навчання підкреслюється роль середовища, підтримки та умов реалізації вмінь після завершення програми (Blume та ін., 2010). До початку визначте базовий рівень за коротким завданням. Під час навчання використовуйте тренувальні перевірки та рубрики; наприкінці — завдання, яке відповідає реальній цілі. Для навичок, що мають застосовуватися згодом, заплануйте відкладену перевірку або спостереження за практикою. Зафіксуйте, які зміни реально могли виникнути внаслідок курсу, а які могли залежати від попереднього досвіду, додаткових ресурсів чи змін на роботі. Приклад зрозумілої рубрики Для курсу зі складної професійної комунікації оцініть окремо чотири спостережувані дії: чи уточнено запит; чи правильно визначено обмеження; чи запропоновано допустимий варіант; чи підсумовано домовленість. На кожну дію визначте критерії «не виконано», «частково виконано», «виконано в достатній якості». Рубрику покажіть перед практикою, щоб учасник розумів, чого від нього очікують, а викладачі оцінювали за однаковими підставами. Як перевірити перенесення після курсу Домовтеся, яку конкретну дію учасник спробує виконати протягом наступних тижнів, які ресурси йому потрібні та хто зможе надати зворотний зв’язок. Порівняйте робочі приклади або спостереження до і після навчання, якщо це етично й організаційно можливо. Вимірюйте якість дії, а не лише факт застосування. Докладніше цей механізм розкриває стаття «Перенесення навчання в роботу». Крок 10. Проведіть пілотування й доопрацюйте курс До широкого запуску перевірте курс із малою групою, яка за стартовими умовами схожа на майбутніх учасників. Спостерігайте не тільки за враженнями, а й за виконанням завдань. Зафіксуйте, де люди не розуміють інструкцію, витрачають неочікувано багато часу, потребують додаткового прикладу, губляться у навігації чи завершують блок без заявленого вміння. Після пілоту перегляньте цілі, складність практики, навантаження, доступність, порядок модулів, чіткість рубрик і підтримку. Якщо учасник не виконує завдання, з’ясуйте причину: брак попередніх знань, неясна інструкція, надмірна складність, недостатньо тренувань або нерелевантний зміст. Змінюйте конкретний елемент і перевіряйте наслідок. Такий цикл відповідає логіці доказового вдосконалення освітніх втручань. Приклад: як спроєктувати шеститижневий курс практичної цифрової грамотності Уявімо курс для працівників невеликої організації, які мають навчитися безпечно працювати зі спільними документами, перевіряти інформацію та передавати завдання колегам. Шість тижнів у цьому прикладі — організаційне рішення, а не науково встановлена оптимальна тривалість для дорослих. Перший тиждень: вхідне практичне завдання, уточнення труднощів і демонстрація простого робочого процесу. Другий: створення та впорядкування спільного документа з керованою практикою. Третій: налаштування доступу, безпечне передавання файлів і вправи на виявлення помилок. Четвертий: спільне редагування документа та розподіл відповідальності в невеликій групі. П’ятий: розв’язання комплексного робочого випадку зі змінними умовами, поступове зняття підказок. Шостий: підсумкове завдання з рубрикою, план застосування і домовленість про подальшу підтримку. Кожен тиждень містить коротку демонстрацію, посильне завдання, виправлення після зворотного зв’язку і можливість поставити питання. Учасники з більшим досвідом отримують складніший випадок, а новачки — додатковий приклад і практику. Організація забезпечує тестове середовище, у якому помилка не пошкоджує реальні дані. У підсумку оцінюється не перегляд уроків, а здатність виконати робочий процес: створити документ, правильно надати доступ, внести зміни та пояснити правила інформаційної безпеки. Через кілька тижнів керівник за згодою працівника перевіряє використання навички в роботі. Такий підхід пов’язує навчальну практику з умовами перенесення, які описані в метааналізі професійного навчання (Blume та ін., 2010). Типові помилки під час створення курсу Починати з лекцій і лише потім вигадувати мету Коли курс збирають із готових презентацій, перелік тем легко замінює опис результатів. Виправлення: для кожного модуля повернутися до дії, яку людина має опанувати, й перевірити відповідність практики та оцінювання (Biggs, 1996). Вважати перегляд матеріалів доказом засвоєння Перегляд свідчить про контакт із матеріалом, а виконання завдання — про певний рівень сформованої дії. Виправлення: додати коротке відтворення, вправу на застосування та зворотний зв’язок. Ефективність конкретних вправ потрібно оцінювати за відповідним навчальним результатом (Gonçalves та ін., 2025). Плутати розвагу із залученістю Опитування в прямому ефірі, ігрові бали й змагання можуть підтримувати увагу, але мають бути пов’язані з ціллю. Якщо механіка відволікає від практики або створює сором за помилки, її варто змінити. Дослідження цифрової освіти дорослих описують неоднорідні умови залучення, а отже критерій вибору — навчальна дія й її результат (Lu та ін., 2022). Робити курс доступним лише для одного життєвого графіка Обов’язкова синхронна присутність без альтернативи може відсікати людей із роботою позмінно, доглядовими обов’язками та обмеженнями мобільності. Виправлення: визначити, які заняття справді вимагають одночасної взаємодії, і запропонувати еквівалентні способи виконання інших завдань. Бар’єри участі дорослих систематично описує OECD (2025). Залишати застосування знань поза курсом випадковості Якщо після навчання новий спосіб роботи заборонений, незручний або не підтримується керівником, результат може залишитися лише навчальним. Виправлення: ще під час планування курсу домовитися про реальні завдання після завершення, ресурси й критерії оцінки перенесення (Blume та ін., 2010). Що встановлено дослідженнями, а що залишається залежним від контексту Найбільш переконливу основу для дизайну дає узгодження цілей, діяльності й оцінювання як теоретично обґрунтований принцип; метааналізи тренувань і цифрових курсів підтримують практичні завдання, повторення та інформативний зворотний зв’язок. При цьому ступінь упевненості щодо конкретного методу визначається якістю дослідження та відповідністю вибірки цільовим дорослим (Biggs, 1996; Cook та ін., 2010; Brummer та ін., 2024). Є попередні та неоднорідні дані щодо окремих цифрових механік, застосування генеративного ШІ й оптимального ступеня свободи вибору. Тому їх варто впроваджувати як рішення для конкретної задачі з подальшою оцінкою, а не як універсальний стандарт. Метааналіз активного відеонавчання й огляд генеративного ШІ дають перспективні результати, але також показують відмінності між дисциплінами, інструментами та показниками (Zhang та ін., 2025; Han та ін., 2025). Усталені популярні твердження про обов’язкову перевагу конкретних «стилів навчання», про однорідні покоління й про те, що дорослим потрібно лише дати повну свободу, мають слабку або суперечливу підтримку. Для науково обґрунтованого курсу продуктивніше аналізувати результат, завдання, попередні знання, підтримку й обмеження участі (Pashler та ін., 2008; Carolan та ін., 2014). Контрольний перелік перед запуском Перед публікацією або набором групи перевірте, чи можна одним реченням пояснити проблему, яку розв’язує курс; чи визначена його конкретна аудиторія; чи є вхідне завдання; чи кожен результат описує спостережувану дію; чи існує практика для кожної цілі; чи зрозумілі критерії підсумкового оцінювання; чи учасники отримають можливість виправити помилки; чи передбачені доступність і гнучкість; чи організовано підтримку; чи перевірено цифрові ризики; чи заплановано оцінку застосування після навчання. Якщо відповідь на важливе запитання негативна, доопрацюйте відповідний елемент дизайну до запуску. Для професійного навчання корисно також перевірити домовленості з роботодавцем. Відповідну організаційну перспективу розглянуто в статті «Організація навчання персоналу». Поширені запитання З чого почати створення першого курсу для дорослих? Опишіть реальну задачу учасника й ситуацію, у якій він має її виконати. Сформулюйте кілька спостережуваних результатів, створіть до кожного перевірочне завдання, а потім підберіть матеріали та послідовність практики. Для першої версії доцільно звузити зміст і перевірити його на невеликій групі. Скільки занять має бути в курсі? Стільки, скільки потрібно для освоєння й перевірки запланованих умінь за реальних умов учасників. Тривалість визначають складність компетентності, стартовий рівень, інтенсивність практики, потреба в повторенні та доступний час. Універсальна кількість занять не випливає з досліджень навчання дорослих. Яке співвідношення теорії та практики обрати? Виходьте з типу результату. Для практичної навички потрібні пояснення, демонстрація, власні спроби, корекція і перенесення до нових ситуацій. Для поглиблення понятійного розуміння потрібні пояснення, порівняння аргументів і завдання на застосування. Жорстке співвідношення у відсотках без аналізу завдання не гарантує результату. Як втримати залученість дорослих учасників? Показуйте сенс завдань, надавайте посильний вибір, забезпечуйте видимий поступ і своєчасну допомогу, враховуйте роботу та сімейні обов’язки. Відстежуйте фактичні труднощі з виконанням, а не лише відвідуваність або вподобання. Якщо участь знижується, перевірте також складність, графік і доступність курсу (OECD, 2025; Lu та ін., 2022). Чи обов’язкові домашні завдання? Потрібні можливості практикуватися й отримувати зворотний зв’язок; вони можуть бути в межах заняття, між зустрічами або безпосередньо на робочому місці. Домашній формат — один зі способів організації. Він має враховувати доступний час і не підміняти якість практики її кількістю. Чи достатньо відеолекцій для онлайн-курсу? Для деяких інформаційних цілей відеопояснення може бути достатньою частиною маршруту, але для розвитку вмінь необхідна діяльність, у якій їх застосовують і перевіряють. Метааналіз активних стратегій у відеонавчанні підтримує вбудовані запитання та інші форми розумової дії, з обмеженням щодо узагальнення на всі дисципліни (Zhang та ін., 2025). Чи можна використати ШІ для написання матеріалів і перевірки робіт? Так, як допоміжний інструмент за умови експертної перевірки, прозорих правил, захисту даних і можливості оцінити власну компетентність учня. Автоматична оцінка потребує окремої перевірки точності, справедливості та придатності до конкретної задачі. Використання чат-бота саме по собі не доводить ефективності навчального втручання (UNESCO, 2023; Han та ін., 2025). Як зрозуміти, що курс справді працює? Зіставте реальні завдання до й після навчання за заздалегідь визначеними критеріями. Окремо відстежуйте завершення, задоволеність, засвоєння й перенесення у практику. Для професійних програм з’ясуйте, чи мали працівники можливість застосувати вміння, і не приписуйте кожну зміну результатів лише курсу (Blume та ін., 2010). Висновок Ефективний курс для дорослих є послідовним маршрутом від реальної потреби до перевірюваного вміння. Його основа — точні результати навчання, змістовна практика, своєчасний зворотний зв’язок, доступні умови участі й підготовка до застосування після завершення. Проєктувальник відповідає не лише за навчальні матеріали, а й за зв’язок між дією на занятті та дією у житті або роботі. Саме цей зв’язок варто перевіряти, переглядати й удосконалювати в кожній новій версії курсу. Пов’язані статті Психологія навчання дорослих: як люди навчаються після завершення школи — психологічні механізми й життєвий контекст навчання. Самоспрямоване навчання: психологічні механізми та практика — автономія, планування й самостійна організація освітньої діяльності. Онлайн-навчання дорослих — особливості дистанційних форматів і цифрового середовища. Перенесення навчання в роботу — умови застосування нових компетентностей у професійній практиці. Оцінювання навчання персоналу — рівні та межі оцінювання результатів професійної підготовки. Організація навчання персоналу — як підтримати навчання на рівні організації. У межах теми також читайте: «Оцінювання навчальних потреб дорослих: як визначити зміст програми»; «Освітній маршрут дорослого: як обрати програму й отримати консультацію»; «Як завершити перервану освіту в дорослому віці»; «Освіта дорослих в Україні: види програм, можливості та офіційні ресурси»; «Громадські навчальні простори для дорослих: участь і підтримка»; «Громадянська освіта дорослих: участь, діалог і критичне мислення». Джерела Abedini, A., Abedin, B., & Zowghi, D. (2021). Adult learning in online communities of practice: A systematic review. British Journal of Educational Technology. https://doi.org/10.1111/bjet.13120. Biggs, J. (1996). Enhancing teaching through constructive alignment. Higher Education. https://doi.org/10.1007/BF00138871. Blume, B. D., Ford, J. K., Baldwin, T. T., & Huang, J. L. (2010). Transfer of training: A meta-analytic review. Journal of Management. https://doi.org/10.1177/0149206309352880. Brummer, L., de Boer, H., Mouw, J. M., & Strijbos, J.-W. (2024). A meta-analysis of the effects of context, content, and task factors of digitally delivered instructional feedback on learning performance. Learning Environments Research. https://doi.org/10.1007/s10984-024-09501-4. Carolan, T. F., Hutchins, S. D., Wickens, C. D., & Cumming, J. M. (2014). Costs and benefits of more learner freedom: Meta-analyses of exploratory and learner control training methods. Human Factors. https://doi.org/10.1177/0018720813517710. Cook, D. A., та ін. (2010). Instructional design variations in internet-based learning for health professions education: A systematic review and meta-analysis. Academic Medicine. PubMed. Cook, D. A., та ін. (2012). Comparative effectiveness of instructional design features in simulation-based education: Systematic review and meta-analysis. Medical Teacher. https://doi.org/10.3109/0142159X.2012.714886. Gonçalves, A. O., Muniz, B. F. B., & Jaeger, A. (2025). Retrieval practice versus elaborative encoding: A systematic and meta-analytic review. Educational Psychology Review. https://doi.org/10.1007/s10648-025-10076-6. Han, X., Peng, H., & Liu, M. (2025). The impact of GenAI on learning outcomes: A systematic review and meta-analysis of experimental studies. Educational Research Review. https://doi.org/10.1016/j.edurev.2025.100714. Lu, Y., Hong, X., & Xiao, L. (2022). Toward high-quality adult online learning: A systematic review of empirical studies. Sustainability, 14, 2257. https://doi.org/10.3390/su14042257. Mayer, R. E. (2024). The past, present, and future of the cognitive theory of multimedia learning. Educational Psychology Review. https://doi.org/10.1007/s10648-023-09842-1. OECD. (2025). Trends in Adult Learning. OECD Publishing. https://doi.org/10.1787/ec0624a6-en. Pashler, H., McDaniel, M., Rohrer, D., & Bjork, R. (2008). Learning styles: Concepts and evidence. Psychological Science in the Public Interest. https://doi.org/10.1111/j.1539-6053.2009.01038.x. UNESCO. (2023). Guidance for generative AI in education and research. Офіційна публікація. Wisniewski, B., Zierer, K., & Hattie, J. (2020). The power of feedback revisited: A meta-analysis of educational feedback research. Frontiers in Psychology. https://doi.org/10.3389/fpsyg.2019.03087. Zhang, Y., Li, R., Pi, Z., & Yang, J. (2025). Active learning strategies in video learning: A meta-analysis. Educational Research Review. https://doi.org/10.1016/j.edurev.2025.100708.

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Освітній маршрут дорослого — це послідовність рішень, можливостей і дій, завдяки яким людина визначає мету навчання, оцінює вже набуті компетентності, знаходить відповідну програму, організовує участь у ній та перевіряє, як застосовує нові знання. Освітнє консультування дорослих допомагає скласти такий маршрут: з’ясувати потреби, порівняти альтернативи, перевірити умови вступу й документи про навчання, знайти підтримку та ухвалити рішення, яке відповідає обставинам людини. Найкорисніший початок — описати бажаний результат конкретною дією: «працювати з бухгалтерською програмою», «отримати потрібну для посади кваліфікацію», «відновити перерване навчання», «впевнено спілкуватися українською у професійних ситуаціях». Після цього варто зіставити дві-три реальні програми за результатами навчання, правовим статусом документа, вимогами, практикою, вартістю й доступністю. Якщо рішення залишається складним, консультація допоможе сформулювати критерії та наступний крок. Така послідовність узгоджується з підходом OECD до професійного консультування дорослих і рекомендаціями щодо подолання бар’єрів участі в навчанні. Що таке освітній маршрут і для чого потрібна консультація Маршрут поєднує особисту освітню мету, початковий рівень підготовки, вибір формату, джерело фінансування, календар навчання, спосіб оцінювання результатів і можливість подальшого переходу на іншу програму. Він може складатися з короткого курсу й практики на робочому місці, кількох модулів, формальної освітньої програми чи самостійного навчання з наступним підтвердженням компетентностей. Поняття освіти впродовж життя пояснює ширший контекст таких переходів, а психологія навчання дорослих — умови їх здійснення. Освітня консультація — це структурована допомога у виборі й організації навчання. Консультант може пояснити відмінності програм, допомогти скласти перелік запитань до закладу, обговорити сумніви й обмеження та направити до офіційних ресурсів. Людина зберігає право на рішення. Якщо йдеться також про зміну професії, консультація може перетинатися з кар’єрним консультуванням; якщо про конкретний заклад — з консультацією приймальної комісії. Їхня компетенція і відповідальність різні. Важливо уточнити, хто саме надає пораду. Незалежний консультант порівнює альтернативи; представник закладу знає правила власної програми, але може бути зацікавлений у зарахуванні; кар’єрний радник служби зайнятості працює з потребами працевлаштування й доступними послугами. Опис систем і каналів консультування наведено в дослідженні OECD. Для надійного вибору корисно зіставляти пояснення консультанта з письмовими умовами програми. Освітнє консультування, профорієнтація, коучинг і психологічна допомога Освітнє консультування відповідає на запитання «де, чого і на яких умовах навчатися». Професійна орієнтація та кар’єрне консультування аналізують ще й професійні інтереси, робочі ролі, переходи між заняттями та інформацію про ринок праці. Наставництво допомагає освоїти досвід у конкретній діяльності; коучингові бесіди можуть підтримувати постановку цілей і виконання плану. Психологічне консультування працює з переживаннями, поведінкою та психологічними труднощами у межах компетентності фахівця. Деякі запити потребують поєднання послуг, але їх слід називати точно. Наприклад, людині, яка знає бажану професію, бракує інформаційної консультації щодо програм і документів. Людині, яка обирає між різними професійними напрямами, може знадобитися окрема робота над вибором нового напряму навчання. А тривалий страх оцінювання, який заважає повсякденному життю, варто обговорити з відповідним фахівцем, не зводячи психологічну допомогу до рекламованого «мотиваційного тренінгу». Чому дорослій людині буває важко обрати програму У виборі часто одночасно присутні декілька задач: визначити, що саме потрібно опанувати; оцінити ймовірність завершення; передбачити час і витрати; зрозуміти, який документ видадуть; врахувати роботу, родину, здоров’я, пересування та цифрові можливості. Багато освітніх пропозицій мають схожі назви, але різні результати. Невизначеність посилюється, коли людина порівнює маркетингові обіцянки з реальними вимогами. Велике значення мають організаційні бар’єри. За даними OECD Trends in Adult Learning, серед дорослих, які хотіли навчатися, але зіткнулися з перешкодами, особливо поширені обмеження часу через роботу й сімейні обов’язки та фінансові витрати. Це описові дані міжнародних опитувань; вони пояснюють розподіл перешкод у досліджених країнах і не визначають причину вибору конкретної людини. Попередній освітній досвід також впливає на очікування. Людина може недооцінювати набуті поза навчальним закладом уміння або уникати ситуацій оцінювання після невдалого досвіду. Тому маршрут починається з аналізу ресурсів і вже наявних компетентностей. Про психологічний контекст труднощів докладніше йдеться в матеріалі «Чому дорослим важко вчитися». Крок 1. Сформулюйте результат навчання, який можна перевірити Запит «хочу розвиватися» варто уточнити до результату, який має конкретне застосування. Для професійного навчання це може бути виконання нового типу завдань, підготовка портфоліо, право претендувати на вакансію з визначеними вимогами або здобуття офіційної кваліфікації. Для особистої освіти — читання текстів певної складності, опанування мови для щоденного життя чи участь у громадській діяльності. Різні цілі передбачають різні критерії якості програми. Поставте собі запитання: що я зможу робити після навчання; у якій ситуації перевірю це; який рівень достатній для найближчої мети; чи справді потрібний диплом або інший офіційний документ? Якщо відповідь стосується зміни професії, розрізняйте власне освоєння вмінь, підтвердження кваліфікації та працевлаштування. Це окремі результати, між якими немає автоматичного переходу. Для визначення масштабу змін корисне порівняння підвищення кваліфікації й перекваліфікації. Чим відрізняються ціль, результат навчання і документ Ціль — бажана життєва або професійна зміна. Результат навчання — знання, уміння й компетентності, які людина має продемонструвати. Документ — спосіб зафіксувати проходження програми або підтвердити визначені результати відповідно до певної процедури. Сертифікат участі засвідчує не те саме, що кваліфікація; диплом сам по собі не гарантує застосування навички. Під час вибору просіть програму назвати точний вид документа й правову підставу його видачі. Крок 2. Оцініть наявні компетентності та прогалини Перед оплатою навчання складіть коротку карту: що вже вмію виконувати самостійно, що можу робити з підказкою, чого поки не знаю, які завдання потрібні для мети. Корисними джерелами є приклади виконаних робіт, відгуки керівника, результати попереднього навчання, опис вимог до посади та пробне завдання. Самооцінка — початкова гіпотеза; там, де можливо, її слід перевірити виконанням реального завдання. Досвід роботи, волонтерства, сімейного догляду або самоосвіти може містити важливі компетентності. В Україні для окремих освітніх контекстів існують процедури визнання результатів неформального та інформального навчання. Міністерство освіти і науки пояснює, що у вищій і фаховій передвищій освіті така процедура передбачає заяву, опис попереднього навчання та оцінювання відповідності результатів програмі. Це можливість у визначених нормативних межах, а не автоматичне зарахування будь-якого досвіду. Якщо потрібно починати після тривалої перерви, передбачте час на відновлення навчальних звичок. Практичні підходи розглянуто у статті «Як повернутися до навчання після тривалої перерви». Крок 3. Виберіть рівень і форму освіти В Україні вибір може охоплювати формальну освіту у закладі, короткі програми неформальної освіти й самостійне інформальне навчання. Результати, правила зарахування та документи відрізняються. Пояснення трьох форм освіти дорослих допомагає співвіднести формат із власною метою. Формальна програма доречна, коли законодавство або професійні вимоги передбачають конкретний освітній ступінь чи кваліфікацію. Короткий курс може бути достатнім для оновлення однієї навички. Самостійне навчання часто доповнює обидва варіанти. Модульний шлях дозволяє перевірити відповідність напряму невеликим навчальним зобов’язанням, перш ніж інвестувати у тривалу програму. Рекомендації UNESCO щодо гнучких освітніх маршрутів і визнання попереднього навчання викладено в Марракеській рамковій програмі дій. Очне, дистанційне і змішане навчання Обирайте формат за реальними умовами участі, способом зворотного зв’язку та вимогами практики. Дистанційний курс зручний для пересування і розкладу, коли є пристрій, доступ до мережі та потрібна цифрова підготовка. Очне навчання може полегшувати практичні заняття, роботу з обладнанням і безпосередню підтримку. Змішаний формат поєднує можливості, проте потребує продуманого графіка. Психологічні умови саме онлайн-навчання дорослих розглянуто окремо. Дивіться на фактичну структуру: чи є викладач, живі консультації, вправи, обов’язкові зустрічі, терміни виконання, доступ до матеріалів після завершення. Позначка «онлайн» сама по собі не визначає якість навчання. Крок 4. Порівняйте програми за однаковими критеріями Зручна процедура — обрати дві-три програми й заповнити для кожної однакову картку. Такий порівняльний лист є редакційним інструментом ухвалення рішення, а не стандартизованим психологічним тестом. Не варто використовувати універсальний рейтинг без урахування мети: програма для початківця і поглиблений курс можуть бути однаково якісними та підходити різним людям. Десять критеріїв порівняння Відповідність меті: чи названо конкретні результати навчання, а не лише теми лекцій. Вхідні вимоги: яка підготовка потрібна; чи передбачено вступні випробування, співбесіду або пробне завдання. Зміст і послідовність: чи достатньо часу відведено базовим темам, практиці й перевірці засвоєння. Викладачі й підтримка: хто відповідає на запитання, як надається зворотний зв’язок, чи доступні консультації. Практика: чи можна виконувати завдання, наближені до майбутньої діяльності, з оцінюванням конкретного результату. Документ: що саме видають, ким, за якою процедурою і для чого документ може використовуватися. Організація: тривалість, тижневе навантаження, обов’язкова присутність, дедлайни, умови перерви й повторного проходження. Вартість: повна ціна, необхідні матеріали, техніка, дорога, можливі додаткові платежі та умови повернення коштів. Доступність: субтитри, альтернативні формати матеріалів, фізична доступність, мовна підтримка, можливість розумних пристосувань. Прозорість результатів: зрозумілий зміст програми, приклади робіт, відомості про оцінювання й незалежно перевірювані документи. Попросіть письмовий навчальний план і приклад підсумкового завдання. Якщо пропонується курс для здобуття конкретної професії, порівняйте заявлені результати з реальними вимогами кваліфікації. Єдиний реєстр кваліфікацій містить відомості про професії, кваліфікації, стандарти й кваліфікаційні центри; режим та наповнення реєстру слід перевіряти на дату звернення. Чому відгуки й обіцянки працевлаштування треба перевіряти Суб’єктивна задоволеність слухачів показує досвід користування програмою, але не замінює оцінки знань, професійної компетентності чи працевлаштування. Формула «95 % випускників задоволені» нічого не каже про спосіб підрахунку, якщо невідомі кількість опитаних і період збору даних. Рекламну обіцянку роботи слід перевіряти через письмові умови: чи це гарантоване місце, співбесіда, допомога зі складанням резюме або лише доступ до переліку вакансій. Дослідження перенесення навчання у професійну практику показують, що застосування результатів залежить також від організації роботи та підтримки після навчання. Крок 5. Перевірте заклад, програму й документ в Україні Почніть із офіційної назви юридичної особи, назви програми та її типу. У реєстрах ЄДЕБО можна шукати відомості про суб’єктів освітньої діяльності та перевіряти окремі документи про освіту. Реєстр закладів освіти є практичною відправною точкою для перевірки відомостей про заклад; його наявність не доводить автоматично, що будь-який рекламований курс має акредитацію або видає державний документ. Для освітньої програми, яка потребує ліцензування чи акредитації, з’ясуйте конкретні вимоги та поточний статус у відповідному офіційному реєстрі або у закладі з посиланням на документ. Для короткого неформального курсу відсутність акредитації певного типу може бути нормальною; оцінюйте такий курс за його фактичною метою й чесністю опису. Уточнюйте, чи документ підтверджує участь, результат оцінювання, освітній ступінь або професійну кваліфікацію. Якщо навчання планується для регульованої професії, перевіряйте спеціальні вимоги саме до неї. Консультант може допомогти знайти джерело, однак не повинен підміняти офіційне рішення уповноваженого органу. Для питання визнання вже набутих результатів використовуйте наказ МОН № 130 та офіційне роз’яснення. Крок 6. Перевірте фінансування і реальне навантаження Повна ціна складається з оплати програми, матеріалів, часу, дороги, технічного забезпечення та можливого скорочення робочих годин. Складіть тижневий графік із резервом на домашні завдання, відпочинок і непередбачувані ситуації. Важливо порівняти його зі звичайним, а не ідеальним тижнем. Наявність дитячого догляду, графік змінної роботи, доступність транспорту та стабільність електропостачання можуть визначити реалістичність участі. Перевірте, чи існує часткова оплата роботодавцем, підтримка місцевої програми або державна послуга для конкретної категорії. Наприклад, Державна служба зайнятості публікує умови ваучера на навчання, перелік професій, вимоги до заявників і способи отримання консультації. Умови, суми та доступні програми можуть змінюватися, тому їх слід перевіряти безпосередньо перед зверненням. Ваучер є окремим інструментом із власними правилами, а не загальною гарантією безоплатного навчання. Коли потрібна освітня консультація Звернення особливо корисне, коли програми схожі за назвою, але відрізняються за документами; ви повертаєтеся до освіти після тривалої перерви; потрібно поєднати навчання з доглядом або роботою; ви маєте попередній досвід і хочете дізнатися про його визнання; складно оцінити вхідний рівень; є кілька варіантів фінансування; ви змінюєте професійну роль або переїхали й не орієнтуєтеся в системі освіти. Окремо варто розрізнити інформаційну невизначеність і глибшу невпевненість у рішенні. Метааналіз Whiston та співавторів (2017), який об’єднав 57 досліджень втручань щодо професійного вибору, виявив у середньому позитивні ефекти для сукупності кар’єрних показників, зокрема впевненості в ухваленні рішень. Метааналіз індивідуального кар’єрного консультування 2025 року також виявив позитивні результати, але суттєву неоднорідність ефектів між вибірками. Ці висновки стосуються кар’єрного консультування, а не доказу, що будь-яка коротка інформаційна розмова підвищить навчальні або трудові результати кожного дорослого. Де отримати консультацію У приймальній комісії, навчальному відділі чи службі підтримки дорослих слухачів конкретного закладу — щодо вступу, програми, розкладу, документа й доступності. У Державній службі зайнятості — щодо передбачених послуг професійного навчання, ваучерів і звернення до кар’єрного радника за актуальними правилами. У роботодавця або службі навчання персоналу — щодо розвитку компетентностей, часу навчання й можливостей застосувати навички на робочому місці. У незалежного кар’єрного чи освітнього консультанта — для порівняння альтернатив, обговорення рішення й побудови кількох сценаріїв. У доступних громадських або освітніх ініціативах — щодо підтримки вступу, цифрових навичок, мовної підготовки та навчання після вимушеного переміщення; умови послуг слід уточнювати в конкретній організації. Уточніть до зустрічі, чи консультація безоплатна, яку компетенцію має фахівець, чи представляє він один заклад, як оброблятимуть персональні дані та що саме отримаєте за результатом. Європейські підходи до якості послуг наголошують на доступності, професійності та оцінюванні консультування: див. Cedefop — Lifelong Guidance. Як підготуватися до першої консультації Консультація продуктивніша, коли запит підготовлений. Достатньо однієї сторінки з метою, коротким описом освіти й досвіду, часовими обмеженнями, орієнтовним бюджетом і переліком двох-трьох програм. Якщо документів поки немає, це саме по собі не перешкоджає первинній розмові. Запитайте консультанта: які є альтернативні маршрути до моєї мети; чи потрібна повна програма; які знання необхідні на вході; що можна підтвердити з уже набутого досвіду; чим відрізняються документи; як перевірити заклад; як оформити перерву; де з’ясувати можливість фінансування; які умови доступності й підтримки; як зрозуміти, що я просуваюся до мети. Попросіть назвати першоджерела та письмово зафіксувати нез’ясовані питання. Як виглядає результат хорошої консультації Після бесіди у вас є чіткий опис цілі, список реалістичних варіантів, критерії вибору, перевірені або позначені для перевірки факти, один найближчий крок і дата перегляду рішення. Ви розумієте, які твердження спираються на офіційні документи, а які є прогнозом або особистою оцінкою консультанта. Якість консультації доцільно оцінювати за обґрунтованістю рішення й можливістю діяти, а не тільки за приємністю спілкування. У дослідженні OECD задоволеність послугами та подальші освітні або трудові зміни вимірюються окремо. Психологічні механізми ухвалення освітнього рішення Вибір навчання залежить від того, наскільки мета має сенс для людини, чи вірить вона у можливість освоїти матеріал, як оцінює навантаження і наскільки керованими здаються перешкоди. Водночас кількість доступних годин, ціна й правила вступу залишаються об’єктивними обмеженнями, які мотиваційна розмова не усуває. Організація маршруту має працювати з обома вимірами. Суб’єктність і право на власний вибір Коли дорослий бере участь у визначенні мети та способу навчання, йому легше співвіднести вимоги програми з реальним життям. У консультуванні це означає запитувати про пріоритети людини, пропонувати альтернативи й пояснювати наслідки, а не нав’язувати «престижний напрям». Теоретичні положення про автономію в освіті допомагають формувати запитання, проте кожен практичний крок потрібно оцінювати за конкретними результатами, а не видавати традицію андрагогіки за універсальний експериментально доведений закон. Впевненість у здатності навчатися Фраза «я вже занадто давно не вчився» може відображати невизначеність щодо стартового рівня. Практичний спосіб перевірки — невелике завдання з поясненими критеріями, короткий ознайомчий модуль, зворотний зв’язок та поступове підвищення складності. Це дає інформацію про конкретні навички й допомагає відокремити реальну прогалину від загальної самооцінки. Дослідження кар’єрних втручань показують зміни у впевненості щодо ухвалення професійного рішення, але така впевненість не тотожна фактичному засвоєнню змісту курсу (Whiston et al., 2017). Робота з невизначеністю Найчастіше не потрібно передбачити всю кар’єру на десять років уперед. Корисніше визначити рішення, яке можна прийняти зараз, які припущення в ньому залишаються та як їх перевірити. Наприклад, перед тривалим курсом попросити навчальну програму, поговорити з її представником, виконати вступне завдання або ознайомитися з реальною професійною практикою. Перевірка конкретної невизначеності зменшує залежність від рекламних обіцянок. Маршрут для різних життєвих ситуацій Якщо ви працюєте повний день Зіставте розклад із найнапруженішими робочими тижнями, погодьте можливу підтримку керівника, уточніть обов’язкові синхронні заняття та відкладіть час на практику. За потреби оберіть програму з модульною структурою й можливістю перерви. Для опанування професійних навичок корисно заздалегідь визначити, на яких робочих завданнях їх застосовуватимете; дослідження перенесення навчання вказують на значення робочого середовища для подальшої поведінки. Окремо розглянуто навчання на робочому місці. Якщо ви маєте обов’язки догляду Питайте про асинхронний доступ до матеріалів, перенесення контрольних робіт, пропуски через непередбачувані обставини й можливість навчатися частинами. Розрахунок навантаження має включати час на відновлення сил. Підтримка тут означає відповідність організаційних умов життю людини. Ширший аналіз нерівності можливостей міститься у статті «Бар’єри доступу до освіти дорослих». Якщо ви змінили місце проживання або відновлюєте роботу Почніть із перевірки документів і вимог програми, мови навчання, доступності дистанційних занять та можливості визнати попередні результати. Попросіть пояснити, які документи потрібні зараз, а які можна подати пізніше за встановленими правилами. Не витрачайте ресурси на повторне освоєння вже підтверджених компетентностей, поки не з’ясовано процедури їх визнання. Психологічний контекст повернення до ролей після переміщення висвітлює матеріал «Навчання і робота після переміщення». Якщо ви навчаєтеся у старшому віці Визначальними є конкретна мета, доступний темп, зрозуміла навігація, потреба в підтримці та умови участі. Вікові ярлики не замінюють оцінювання фактичних потреб людини. Розклад, розмір тексту, можливість повторного перегляду матеріалу, підтримка опанування цифрового інтерфейсу можуть бути важливішими за рекламне позначення «курс для 60+». Роль когнітивної активності в ширшому контексті описана в матеріалі «Розумова активність у старшому віці». Якщо потрібні індивідуальні умови доступності Зверніться до організатора з описом конкретних умов: доступ до приміщення, формат файлів, субтитри, альтернативні способи виконання завдань, зрозумілі письмові інструкції, можливість додаткового часу чи зміни комунікаційного каналу. Не потрібно пояснювати всю приватну історію здоров’я, якщо для організаційного рішення достатньо повідомити необхідне пристосування. Обговорюйте підтримку індивідуально та з урахуванням процедур закладу. Орієнтиром для рівного доступу є Марракеська рамкова програма UNESCO. Як зрозуміти, що освітній маршрут працює План доцільно переглянути після першого навчального модуля й у ключових точках програми. Запитайте себе, чи відповідає матеріал початковій цілі, чи вдається виконувати завдання, чи вистачає часу, чи доступний викладач, що саме змінилося у ваших уміннях. Якщо програма не відповідає меті, змінити маршрут іноді раціональніше, ніж продовжувати її лише через уже витрачені кошти. Рішення залежить від реальних альтернатив і умов договору. Оцінюйте різні результати окремо: участь і відвідування; виконання завдань; демонстрацію знань і вмінь; можливість перенести їх у життєву або робочу ситуацію; отримання документа; подальшу професійну зміну. Самозвіт «навчання сподобалося» важливий для якості досвіду, але не вимірює весь ланцюг результатів. Для роботи питання застосування навичок досліджено в метааналізі Blume та співавторів. Коли варто змінити або призупинити програму Поверніться до вибору, якщо з’ясувалося, що документ не відповідає заявленим вимогам; навчання істотно відрізняється від опису; потрібна практика відсутня; формат систематично несумісний з основними обов’язками; підтримка або доступність, про яку домовлялися, фактично відсутня. Зафіксуйте розбіжності письмово, зверніться до закладу та перевірте умови договору. Якщо проблема стосується лише окремого складного модуля, спочатку варто спробувати допомогу викладача, корекцію графіка чи додаткові вправи. Типові помилки під час вибору навчання Одна поширена помилка — обрати курс за популярністю професії, не порівнявши власну мету з необхідними компетентностями. Інша — вважати будь-який сертифікат офіційною кваліфікацією. Третя — оцінювати лише ціну або тривалість без часу на вправи, техніки й підтримку. Четверта — очікувати, що сам факт зарахування автоматично веде до роботи. П’ята — приймати індивідуальні «стилі навчання» чи жорсткі поколінні типології за достовірну підставу для вибору програми. Такі категорії не замінюють аналізу навчальних завдань і потреб. Особливу увагу приділяйте конфлікту інтересів: фахівець, який продає лише одну програму, має бути прозорим щодо своєї ролі. Для незалежного рішення потрібні альтернативи й можливість перевірити твердження. OECD виокремлює якість, доступність і вплив як різні напрями оцінювання систем консультування дорослих. Освітній маршрут і цифрові інструменти Каталоги програм, електронні реєстри, таблиці для порівняння та засоби автоматизованого пошуку можуть економити час на збиранні інформації. Генеративний штучний інтелект можна використати для формування списку питань до закладу, пояснення термінів або структурування власної мети. Дані про акредитацію, вартість, вступ, доступні місця й правові вимоги перевіряйте у первинному офіційному джерелі: відповідь звичайного чат-бота може містити застарілі або вигадані деталі. Не передавайте у відкриті цифрові сервіси копії паспортів, медичні документи чи інші чутливі дані без розуміння, хто і для чого їх обробляє. Результати спеціально спроєктованих і перевірених освітніх втручань із ШІ не можна автоматично переносити на довільний чат-бот. Остаточне рішення про маршрут спирається на перевірені умови програми й вашу власну мету. Запитання й відповіді Чи обов’язково дорослому мати чітку професійну мету перед навчанням? Ні. Навчання може бути спрямоване на особистий розвиток, участь у громаді, мовні потреби, базові цифрові компетентності чи дослідження нових інтересів. Визначте найближчий спостережуваний результат, а ширший напрям можна уточнювати через короткі модулі й досвід. Хто може допомогти вибрати освітню програму в Україні? Представники закладів освіти, кар’єрні радники служби зайнятості за умовами відповідної послуги, служби розвитку персоналу та незалежні фахівці з кар’єрного й освітнього консультування. Оберіть тип консультації залежно від запитання: офіційні правила вступу уточнюють у закладі, державні інструменти підтримки — у відповідній службі, а порівняння життєвих альтернатив — із консультантом, здатним розглядати кілька варіантів. Чи може короткий онлайн-курс замінити університетську освіту? Це залежить від мети та професійних вимог. Для освоєння конкретного інструмента короткий курс може бути достатнім. Якщо потрібні визначений законом освітній ступінь, ліцензована діяльність або спеціальна кваліфікація, перевірте нормативні вимоги. Назва «сертифікат» не встановлює правовий статус документа. Як перевірити, чи існує заклад освіти та чи дійсний документ? Використовуйте офіційні реєстри ЄДЕБО, звертайтеся до уповноваженого закладу й уточнюйте, до якого саме виду освіти та документа належить програма. Наявність закладу в реєстрі та правовий статус конкретної програми — різні питання. Чи можуть зарахувати знання, здобуті під час роботи й самоосвіти? У визначених випадках — так, через передбачену процедуру оцінювання і визнання. Для вищої та фахової передвищої освіти МОН описує заяву, декларацію попереднього навчання й порівняння результатів із програмою. Рішення ухвалюється після процедури за чинними правилами, а не автоматично за фактом стажу (МОН). Чи гарантовано після консультації я оберу правильний курс? Жодна консультація не усуває всієї невизначеності. Якісна допомога дає зрозумілі критерії, перевірені відомості й план наступного кроку. Дослідження кар’єрного консультування вказують на позитивні середні результати для низки показників, водночас ефекти різняться за контекстом і методом (Milot-Lapointe et al., 2025). Як діяти, якщо потрібен ваучер на навчання? Перевірте актуальні категорії отримувачів, професії, заклади та порядок звернення на офіційній сторінці Державної служби зайнятості. Можна уточнити умови в центрі зайнятості. Подача заяви й право на фінансування визначаються правилами програми на дату звернення. Чи потрібно негайно купувати повний курс, щоб не втратити мотивацію? Раціональніше спершу перевірити вхідні вимоги, навантаження й навчальний результат. Пробний модуль або коротка розмова з організатором допоможуть оцінити відповідність. Якщо пропозиція вимагає миттєвої оплати без зрозумілої програми й документів, варто зібрати інформацію до фінансового рішення. Висновок: маршрут як послідовність перевірюваних рішень Освітній маршрут дорослого починається з особистої мети й наявного досвіду, переходить до порівняння програм за навчальними результатами та реальними умовами, а завершується оцінкою того, що людина справді опанувала і може застосувати. Консультація є корисною частиною цього процесу, коли допомагає зменшити інформаційну невизначеність, знайти доступні можливості та прийняти обґрунтоване самостійне рішення. Практичний наступний крок — записати мету, вибрати дві можливі програми й перевірити п’ять фактів: результат, вимоги, документ, повну вартість і доступність підтримки. Пов’язані статті Психологія навчання дорослих: як люди навчаються після завершення школи — центральна карта психологічних умов дорослого навчання. Освіта впродовж життя: зміст, форми та користь — ширший контекст освітніх переходів. Формальна, неформальна та інформальна освіта дорослих — різновиди навчання й документи. Як обрати новий напрям навчання для зміни професії — професійний вибір перед початком програми. Бар’єри доступу до освіти дорослих: час, гроші та нерівність — організаційні й соціальні умови участі. Онлайн-навчання дорослих: мотивація, саморегуляція та підтримка — вибір цифрового формату. Повернення до навчання після тривалої перерви — відновлення навчальних звичок. Професійна перекваліфікація: психологія опанування нової професії — тривалі маршрути професійного переходу. У межах теми також читайте: «Як створити курс для дорослих: структура, практика й залученість»; «Оцінювання навчальних потреб дорослих: як визначити зміст програми». Джерела Blume, B. D., Ford, J. K., Baldwin, T. T., & Huang, J. L. (2010). Transfer of training: A meta-analytic review. Journal of Management, 36(4), 1065–1105. https://doi.org/10.1177/0149206309352880. Cedefop. (2026). Lifelong guidance: policy, research and monitoring. https://www.cedefop.europa.eu/en/projects/lifelong-guidance. Milot-Lapointe, F., et al. (2025). A meta-analysis of the effectiveness of individual career counseling on career and mental health outcomes. Journal of Employment Counseling. https://doi.org/10.1002/joec.12239. OECD. (2021). Career Guidance for Adults in a Changing World of Work. OECD Publishing. https://doi.org/10.1787/9a94bfad-en. OECD. (2025). Trends in Adult Learning: New Data from the 2023 Survey of Adult Skills. OECD Publishing. https://doi.org/10.1787/ec0624a6-en. OECD. (2026). Helping adults overcome barriers to training. OECD Publishing. https://doi.org/10.1787/1d108027-en. UNESCO Institute for Lifelong Learning. (2022). Marrakech Framework for Action. https://www.uil.unesco.org/en/marrakech-framework-action. Whiston, S. C., Li, Y., Goodrich Mitts, N., & Wright, L. (2017). Effectiveness of career choice interventions: A meta-analytic replication and extension. Journal of Vocational Behavior, 100, 175–184. https://doi.org/10.1016/j.jvb.2017.03.010. Державна служба зайнятості України. (2026). Ваучер на навчання: вимоги, звернення і консультація. https://www.dcz.gov.ua/profnavch/voucher. Єдина державна електронна база з питань освіти. (2026). Про ЄДЕБО та реєстри. https://info.edbo.gov.ua/about. Міністерство освіти і науки України. (2022). Неформальна та інформальна освіта: як отримати визнання результатів навчання. https://mon.gov.ua/news/neformalna-ta-informalna-osvita-yak-otrimati-viznannya-rezultativ-navchannya. Міністерство освіти і науки України. (2022). Наказ № 130: Порядок визнання результатів неформального та інформального навчання. https://mon.gov.ua/npa/pro-zatverdzhennya-poryadku-viznannya-u-vishij-ta-fahovij-peredvishij-osviti-rezultativ-navchannya-zdobutih-shlyahom-noformalnoyi-taabo-informalnoyi-osviti. Міністерство освіти і науки України. (2026). Реєстри та сервіси ЄДЕБО. https://mon.gov.ua/reestri-ta-servisi-edebo. Національне агентство кваліфікацій. (2026). Єдиний реєстр кваліфікацій — Класифікатор професій. https://register.nqa.gov.ua/uk.

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Громадські навчальні простори для дорослих — це доступні в місцевій спільноті місця, де повнолітні люди можуть здобувати знання, практикувати навички, отримувати освітню підтримку й навчатися разом з іншими. Ними стають бібліотеки, центри освіти дорослих, будинки культури, громадські осередки, простори при закладах освіти та інші місця, у яких є умови для регулярних занять. Найважливіша їхня властивість — поєднання навчальної діяльності з життям громади: людина може прийти з конкретною потребою, знайти посильний маршрут і користуватися набутим у повсякденних справах. Освіта дорослих у громаді охоплює цифрову грамотність, мовні практики, фінансову й правову обізнаність, професійні та побутові компетентності, підтримку повернення до навчання, спільне опрацювання важливих для громади питань. Міжнародний огляд центрів навчання в громадах показує, що такі установи існують у різних організаційних формах і нерідко поєднують курси, групи взаємонавчання та неформальну участь (Belete та співавт., 2022). Якість простору визначається тим, наскільки він реально допомагає дорослій людині долучитися, навчитися і застосувати результат. Що означає освіта дорослих у громаді Освіта дорослих у громаді — організовані або самоорганізовані можливості навчання поблизу місця проживання та в соціальному середовищі людини. Поняття описує передусім місцеву інфраструктуру доступу, участі й підтримки, тому охоплює як заняття із запрошеним викладачем, так і навчальні зустрічі з наставником, консультації, практичні майстерні та колективну роботу над спільним завданням. Участь може тривати від кількох зустрічей до багатомісячної програми. У Рекомендації ЮНЕСКО щодо освіти дорослих громадські навчальні центри визначені як одна з інституційних можливостей розвитку освіти дорослих, участі та місцевих партнерств. Це орієнтир освітньої політики, а не експериментальне доведення ефективності кожного конкретного центру. Коли людина навчається в бібліотеці користуватися електронними послугами, у громадському центрі практикує українську мову, у групі сусідів опановує доступні засоби зв’язку чи разом з іншими готує суспільно корисний проєкт, об’єктом освітньої роботи є її власні компетентності. Громада надає місце, людей, інформацію, ресурси та можливість одразу перевірити знання в практиці. Чим громадський навчальний простір відрізняється від звичайного курсу Курс визначається програмою, метою, тривалістю та результатами навчання. Громадський простір визначається можливістю приходити, зустрічатися, вчитися та отримувати підтримку в певному локальному середовищі. В одному просторі може діяти декілька курсів, відкриті консультації, навчальні гуртки й спільнота практики. Простір стає місцевим освітнім осередком тоді, коли існують сталі умови для навчання й зв’язку між учасниками. Формальна, неформальна та інформальна освіта мають різні способи організації і визнання результатів. Український Закон «Про освіту», статті 8 і 18 передбачає можливості освіти дорослих і відповідні види освіти. У локальному просторі можлива неформальна освітня програма або підтримка самоосвіти; сам факт відвідування не означає автоматичного присвоєння державної кваліфікації. Детальніше форми розкрито в матеріалі «Форми освіти дорослих». Які простори можуть навчати дорослих У місцевої освіти немає єдиного обов’язкового приміщення. Міжнародні приклади центрів навчання в громадах охоплюють окремі освітні центри, бібліотеки, музеї, клуби, приміщення громадських організацій та спільні простори для занять (Belete та співавт., 2022). Роль закладу визначає наявна програма, відповідальні організатори, умови доступності й можливість підтримувати процес. • Публічні бібліотеки надають простір для читання, доступ до інформаційних ресурсів і техніки, групових занять та індивідуального супроводу. У дослідженнях цифрового навчання старших людей бібліотеки фігурують як знайомі, відносно доступні місця, хоча їхня спроможність залежить від персоналу, фінансування й обладнання (дослідження бібліотечного навчання, 2026). • Центри освіти дорослих організовують короткі програми, майстерні, консультації та навчальні маршрути з кількох тем. Вони можуть співпрацювати з бібліотеками, закладами освіти й роботодавцями. • Громадські та культурні осередки можуть приймати мовні клуби, майстерні цифрових навичок, групи батьків і доглядальників, навчальні зустрічі людей після переміщення. • Освітні простори при закладах професійної або вищої освіти можуть відкривати окремі заняття чи лабораторії для мешканців громади за визначеними правилами доступу. • Тимчасові мобільні формати, виїзні заняття й невеликі групи у віддалених населених пунктах допомагають наблизити навчання до людей, для яких регулярна поїздка до центру є суттєвою перешкодою. Приклад конкретної установи сам по собі не гарантує певного набору послуг. Перед відвідуванням варто уточнити, хто проводить навчання, які вимоги до участі, що саме надається безоплатно, чи є обладнання та чи доступне приміщення. Чому близькість навчання до повсякденного життя має значення Участь дорослої людини залежить від того, чи вдається поєднати навчання з роботою, побутом, доглядом за близькими й доступним транспортом. У звіті ОЕСР про перешкоди навчанню дорослих (2026) показано, що труднощі виникають на різних етапах — від першого пошуку інформації до завершення занять. Серед названих перешкод — робочий і сімейний час, вартість, незручне місце та розклад, недостатнє обладнання й доступність. Ці дані стосуються опитаних країн та використовуються як орієнтир для перевірки місцевих потреб, а не як точний прогноз для кожної української громади. Локальний простір зменшує частину організаційних витрат тоді, коли справді розташований поруч, має зручний розклад, зрозумілі умови запису та потрібні матеріали. Якщо бібліотека відчинена лише в робочі години, до неї ведуть незручні сходи або заняття коштують надто дорого, формальна близькість приміщення мало допомагає. Тому принцип «навчання поряд» означає доступну послугу, а не просто адресу на карті. Поруч із матеріальними умовами працює соціальна зрозумілість: людина знає, хто організовує зустрічі, з ким можна поговорити до початку, чи буде час поставити запитання й чи вважатимуть її попередній досвід цінним. Саме ці елементи можна змінювати під час проєктування локальної програми. Психологічні механізми участі в громадському навчанні Відчуття належності та контакт з іншими Навчальна група створює можливості для регулярних соціальних контактів, обміну досвідом і взаємної допомоги. Людина може отримати нову роль учасника, наставника або партнера, а також побачити, що інші долають подібні труднощі. Цей механізм особливо важливий у періоди переїзду, завершення трудової діяльності, тривалого догляду або зміни звичного кола спілкування. Водночас належність формується через якість взаємодії: сам факт перебування в групі не створює автоматично довіру чи близькість. Систематичний огляд Townsend, Chen і Wuthrich (2021) узагальнив чинники соціальної участі старших людей, зокрема особисті ресурси, інфраструктуру та мережі контактів. Новіший змішаний огляд Yang та співавт. (2026) також розрізняє індивідуальні та структурні передумови. Це дослідження соціальної участі, а не прямі експерименти з усіма форматами навчальних просторів; вони допомагають пояснити, чому соціальний контакт треба доповнювати доступною освітньою організацією. Автономія, компетентність і право вибору Дорослі охочіше вкладаються в завдання, коли розуміють його сенс, можуть впливати на послідовність кроків, бачать реалістичний прогрес і отримують поважне ставлення. Теорія самодетермінації описує потреби в автономії, компетентності та пов’язаності з іншими як важливі компоненти мотиваційного середовища. Метааналіз Bureau та співавт. (2022) виявив зв’язки між підтримкою цих потреб і навчальною мотивацією, а огляд втручань Wang та співавт. (2024) показав позитивні результати окремих програм щодо автономії та компетентності. Значна частина включених досліджень стосується студентів, тому ці закономірності задають обґрунтовані принципи роботи з дорослими, але не гарантують однаковий ефект для кожного віку й контексту. У громадському осередку підтримка автономії означає можливість обрати тему, сформулювати власний результат, відмовитися від надмірного розкриття особистої інформації та рухатися посильним темпом. Підтримка компетентності означає доступний початковий рівень, вправи з поступовим ускладненням і зворотний зв’язок про конкретні дії. Психологічна безпека та ставлення до помилок Дорослий може боятися показати незнання, особливо коли професійна репутація, вік або попередній досвід навчання роблять оцінювання болісним. Дбайлива атмосфера забезпечується передбачуваними правилами, правом ставити прості запитання, конфіденційністю особистих історій і можливістю виправляти помилки без приниження. Замість загальної обіцянки «тут усі рівні» потрібні конкретні норми взаємодії: заборона висміювання, зрозуміле пояснення вправ і уважність до різного темпу навчання. Психологічні механізми страху оцінювання докладно розглянуто в матеріалі «Страх помилок під час навчання дорослих». Для громадського простору особливо важливо відрізняти навчальну помилку від поведінки, що створює реальний ризик: у роботі з електрикою, здоров’ям чи фінансами тренувальні завдання потребують відповідного захисту та фахового контролю. Навчальна самоефективність і досвід малих успіхів Людина може розпочинати заняття з думкою «це вже не для мене». Посильне практичне завдання, яке вона виконує самостійно, створює перевірюваний досвід власної спроможності. Важливо, щоб похвала спиралася на конкретну дію й реальний прогрес, а не на поблажливі судження щодо віку чи обставин. Коли учасник навчився записатися на прийом, знайти достовірну інформацію або підготувати документ, результат стає помітним і поза заняттям. Такі зміни варто оцінювати без перебільшень: підвищена впевненість під час зустрічі є одним результатом, а незалежне виконання завдання через місяць — іншим. Загальну роль самоефективності у навчанні дорослих розкрито в окремому матеріалі. Хто бере участь у громадських освітніх програмах Навчальні осередки можуть бути корисними дорослим із різним попереднім досвідом: людям, які прагнуть розширити знання; працівникам, що опановують цифрові інструменти; людям після тривалої перерви в освіті; старшим мешканцям; батькам і доглядальникам; людям після переміщення; особам, яким складно користуватися суто дистанційними сервісами. Конкретна програма має відповідати реальним потребам групи, а не формувати один «універсальний курс для всіх». ЮНЕСКО у п’ятому глобальному звіті про освіту дорослих (2022) відзначає нерівномірну участь і труднощі охоплення груп, які мають підвищені бар’єри доступу. Дані звіту побудовані на національних відповідях і не дозволяють автоматично називати будь-яку групу однорідною або пояснювати всі відмінності індивідуальною мотивацією. Старші дорослі Для старшої людини освітній простір може поєднувати освоєння цифрових навичок із новими контактами, підтримкою незалежності та задоволенням від участі. Систематичні огляди навчання цифрових технологій у старшому віці вказують на значення зрозумілих інструкцій, допоміжних матеріалів, вправ і своєчасного зворотного зв’язку (огляд 2022 року; Xu та співавт., 2025). Вік сам по собі не визначає рівень цифрових навичок. Початкові знання, досвід користування технікою, сенсорні потреби й конкретна мета часто дають більше інформації для викладача, ніж рік народження. Дані про користь навчання для добробуту старших людей перспективні, проте залежать від типу дослідження, відбору учасників та показників. Огляд і метааналіз навчання людей віком від 55 років описує асоціації з окремими когнітивними та психологічними результатами й водночас зазначає ризик упередженого відбору. Відвідування гуртка не слід описувати як гарантовану профілактику деменції. Ширший контекст висвітлено у статті «Розумова активність у старшому віці». Люди після вимушеного переміщення Для людини, яка змінила місце проживання, місцева навчальна група може допомогти дізнатися про послуги, освоїти нові процедури та встановити контакти. Програми повинні враховувати невизначеність житла, роботу, сімейні обставини, різницю у попередньому освітньому досвіді й право не розповідати про травматичні події. Навчання не повинне вимагати від учасника публічної сповіді про втрати як умови належності до групи. Освітні маршрути після переїзду деталізовано в матеріалі «Навчання і робота після переміщення». Люди з інвалідністю та різними способами навчання Фізична доступність передбачає маршрут до приміщення, придатний вхід, місце для роботи, освітлення, можливість користуватися туалетом і безпечні шляхи евакуації. Інформаційна доступність включає зрозумілий текст, прийнятний темп, альтернативні формати, субтитри, достатній контраст, сумісність із допоміжними технологіями. Індивідуальні домовленості можуть стосуватися перерв, способу відповіді та сенсорного навантаження. Потреби конкретної людини варто з’ясовувати у прямому діалозі. Ідея, що кожен учасник має незмінний «стиль навчання», не є підставою розподіляти дорослих на жорсткі типи. Вибір форми подання має залежати від завдання, необхідних пристосувань і перевірених результатів. Окремо від освітніх умов розглядаються клінічні питання нейророзвитку. Що саме можна вивчати у просторі громади Зміст доречно визначати за запитами мешканців і можливостями місцевих фахівців. Різні групи можуть потребувати базової грамотності, цифрової практики, мовного спілкування, навичок роботи з документами, планування витрат, основ медіаграмотності, екологічної грамотності, творчості та майстерності. ЮНЕСКО описує освіту дорослих як ширше поле, що охоплює грамотність, професійні навички, громадянську участь та особистий розвиток (Recommendation, 2015). Курс має мати конкретний освітній результат. Наприклад, тема «цифрова грамотність» надто широка для однієї короткої зустрічі. Практичним результатом може стати здатність самостійно підготувати електронний лист із вкладенням, перевірити джерело інформації або виконати визначену послідовність дій на власному пристрої. Учасникам варто пояснювати, чи навчає курс користуватися загальними інструментами, чи також передбачає перевірку та підтвердження певних компетентностей. Як дорослі знаходять і обирають місцеве навчання Навіть добре спроєктована програма не матиме належного охоплення, якщо про неї знають лише постійні відвідувачі. Інформація повинна з’являтися там, де її побачать різні групи: у бібліотеках, центрах надання адміністративних послуг, оголошеннях громади, закладах освіти, громадських організаціях і зрозумілих цифрових каналах. Для людей, які рідко користуються інтернетом, одного повідомлення в соціальній мережі недостатньо. ОЕСР наголошує, що перешкоди можуть виникати ще до усвідомленого пошуку навчання, а навігація, консультування й зрозуміла інформація допомагають дорослим оцінити можливості (OECD, 2026). Практичне оголошення має повідомляти тему й результат, ціну або безоплатність, тривалість, місце, вимоги до обладнання, мову, правила запису, доступність і контакти для запитань. Перший контакт має бути простим. Людині корисно мати змогу зателефонувати, прийти на ознайомчу зустріч або поставити запитання без складної реєстрації й надмірного збору персональних даних. Учасникам з невпевненістю щодо власних здібностей допомагає приклад першого посильного завдання, а не рекламна обіцянка швидкого перетворення на експерта. Як організувати першу зустріч і сформувати довіру Початкова зустріч визначає, чи розуміє людина правила і чи бачить шлях до власної мети. Організатор пояснює, які навички формуватимуться, що учасники робитимуть на практиці, як працює зворотний зв’язок, чи потрібно виконувати завдання вдома та як можна отримати підтримку після пропуску заняття. У невеликій групі корисно запропонувати кожному назвати практичну мету, яку можна перевірити наприкінці. Участь у такій розмові добровільна; особисті труднощі, статус зайнятості, діагнози й досвід переміщення не повинні ставати обов’язковими темами представлення. Якщо учасники мають різний початковий рівень, організатор може запропонувати базове завдання та додаткові варіанти складності. Довіра розвивається через послідовні дії: початок і завершення у визначений час, дотримання домовленостей, уважне виправлення помилок та реальну можливість повідомити про незручності. Досвід старших учасників цифрового навчання в бібліотеках свідчить про роль безпечного простору для експериментів і вплив вікових стереотипів на участь (дослідження 2021 року). Це якісні дані з обмеженої вибірки, корисні для розуміння переживань учасників. Які навчальні методи доречні у громадських групах Добір методів визначається метою. Навчити людину користуватися послугою означає надати їй можливість виконати дію; обговорити місцеву проблему — забезпечити роботу з інформацією та аргументами; опанувати інструмент — організувати послідовні вправи й перевірку навичок. Демонстрація, самостійна спроба і коригувальний відгук Коли викладач коротко показує завдання, учасник відтворює його на власному прикладі й отримує конкретний відгук, навчальна діяльність стає перевірюваною. У цифровій майстерні це може бути самостійне налаштування доступності пристрою; у мовній групі — реальний діалог; у занятті з медіаграмотності — перевірка походження конкретного повідомлення. Інструкції варто залишати учаснику в доступному форматі. Парна практика та навчальні групи Парна робота може збільшити кількість спроб і створити підтримку між заняттями, якщо кожен має власну роль і нагоду виконати дію. Коли один учасник постійно робить усе за іншого, у другого зростає залежність від допомоги. Організатор повинен стежити, щоб внесок був посильним, але реальним. Групове обговорення корисне для порівняння життєвого досвіду, проте потребує ведення й перевірки фактичної інформації. Навчання на реальних завданнях громади Набуті вміння легше перевірити, якщо після зустрічі вони застосовуються до конкретного завдання: підготувати інформаційну пам’ятку, скласти бюджет події, зорієнтуватися в доступних послугах, відкрити потрібний документ. Це спосіб створити умови для перенесення навичок у життя; ступінь такого перенесення треба окремо вимірювати. Практична корисність теми сама собою ще не доводить, що людина закріпила навичку надовго. Підтримка учасника між заняттями Багато дорослих пропускають зустрічі через зміну робочого графіка, догляд, хворобу чи транспорт. Організатор може передбачити короткий конспект після заняття, зручний канал запитань, можливість повернення після перерви, невеликі завдання для самостійного виконання і доброзичливе нагадування про наступну зустріч за згодою учасника. Гнучкість має зберігати основний зміст програми, а не зводити її до набору непов’язаних розмов. Корисно домовитися, що кожен учасник матиме практичний спосіб перевірити власний поступ: повторити дію без підказки, пояснити іншому послідовність, застосувати навичку в новій ситуації. Для складніших компетентностей потрібні додаткові заняття, вправи й індивідуальний супровід. Різні результати слід фіксувати окремо: присутність, задоволеність, продемонстрована навичка та подальше використання. Бар’єри участі: кого локальні програми можуть не помітити Доступність часто оцінюють за кількістю зареєстрованих, хоча важливі й люди, які так і не дійшли до запису. Серед типових бар’єрів — брак часу й грошей, догляд, недоступний транспорт, нерівний цифровий доступ, страх осуду, мовні труднощі, сенсорні та фізичні перешкоди, брак інформації та досвід попереднього виключення. Політичні огляди ОЕСР (2026) та ЮНЕСКО (2022) окремо наголошують на умовах доступу та недостатньому охопленні вразливих груп. Місцевий аудит варто проводити з участю людей, які не відвідують наявні програми. Можна перевірити різні години й способи запису, наявність безоплатних місць, потребу в техніці, доглядових рішеннях і безпечному маршруті. Важливо розрізняти причини: відсутність інтересу до оголошеної теми, брак довіри до організатора та неможливість фізично потрапити на заняття потребують різних відповідей. Структурні перешкоди не варто називати особистою «немотивованістю». Ширший огляд перешкод подано в статті «Бар’єри доступу до освіти дорослих: час, гроші та нерівність можливостей». Тут ключове завдання — з’ясувати, як саме місцева організація може зменшити бар’єри участі в конкретному навчальному просторі. Як працювати з нерівністю доступу між населеними пунктами У великому місті можуть існувати кілька бібліотек і освітніх осередків, тоді як у невеликому селі одна кімната спільного користування стає єдиною доступною точкою. У такому разі регулярність важливіша за кількість одноразових заходів: людина повинна знати, де й коли зможе продовжити навчання. Виїзний викладач, спільне використання обладнання, мобільний пункт або змішаний формат можуть бути доречними, якщо враховано транспорт, безпеку та цифрові можливості учасників. Фізична присутність не завжди є обов’язковою: частину матеріалів можна надати дистанційно. Проте дистанційний формат потребує пристрою, зв’язку, базових умінь і придатного місця для зосередження. Тому змішане навчання слід проєктувати так, щоб людина могла отримати підтримку й без інтернету. Звіти ОЕСР описують локально розміщені програми, бібліотеки та позичання пристроїв як можливі практики зменшення окремих перешкод (OECD, 2026). Роль бібліотеки в цифровій освіті дорослих Бібліотека може бути нейтральним місцем, де людина отримує доступ до обладнання й короткого супроводу без вимоги вступати до великої навчальної програми. Для цифрової грамотності особливо корисні повторювані заняття з основ безпеки, електронного листування, пошуку інформації, користування файлами й доступними онлайн-послугами. У систематичному огляді Xu та співавт. (2025) аналізувалися програми цифрової грамотності старших людей, їхні труднощі та навчальні підходи. Огляд дає підстави враховувати різноманіття умов і методів, але результати окремих програм не можна без перевірки переносити на всі бібліотеки. Дослідження бібліотечної практики 2026 року, засноване на інтерв’ю зі старшими людьми й працівниками у трьох бібліотечних системах Англії, описує страхи, труднощі доступу до пристроїв та обмеження ресурсів установ. Ці спостереження вказують на потребу стійкого фінансування, навчених працівників і достатнього часу на індивідуальні запитання. Під час допомоги з особистими обліковими записами варто навчати людину діяти самостійно й оберігати її паролі, медичні та фінансові дані. Навчальна спільнота і межі взаємодопомоги Навчальна спільнота виникає, коли учасники мають спільні цілі та сталі правила взаємодії. Група може обмінюватися матеріалами, підтримувати повернення після перерви, пропонувати наступні теми й залучати місцевих експертів. Для цього потрібна зрозуміла модерація: хто перевіряє факти, кому ставити організаційні запитання, як вирішувати суперечки й захищати приватність. Взаємодопомога має свої межі. Не кожен досвідчений учасник може замінити професійного викладача, юридичного радника чи медичного фахівця. Якщо на занятті з’являються складні особисті питання, ведучий може спрямувати людину до відповідної служби, не вимагаючи подробиць перед групою. Навчальне середовище підтримує компетентності й контакти; психологічна або медична допомога має власні стандарти та відповідальних фахівців. Чи допомагають громадські навчальні простори проти самотності Регулярні групові заняття створюють можливості для спілкування, спільної дії й відчуття корисності. Проте самотність є суб’єктивним переживанням, і зростання кількості контактів не тотожне її зменшенню. В оглядах соціальної участі старших людей показано роль наявних мереж та інфраструктури, але не встановлено, що будь-яка громадська програма однаково покращує психологічний добробут кожного учасника (Townsend та співавт., 2021; Yang та співавт., 2026). Якщо громада ставить метою соціальне включення, їй потрібні окремі показники: чи утворилися добровільні контакти, чи відчуває людина підтримку, чи хоче продовжити спільну діяльність. Варто уникати примусової участі в особистих розмовах і поважати право навчатися переважно індивідуально. Громадянська участь і освіта дорослих Освітній простір може допомагати мешканцям розуміти місцеві процедури, перевіряти інформацію, брати участь у відкритих обговореннях і користуватися своїми правами. У рекомендації ЮНЕСКО освіта дорослих охоплює також громадянські компетентності та соціальну участь (UNESCO, 2015). Практичні заняття можуть вчити читати публічні документи, ставити запитання про джерела даних, розрізняти факти й судження та обговорювати рішення з повагою до різних позицій. Роль простору — створювати умови для навчання й діалогу без примусу до конкретної політичної позиції. Предмет громадянської освіти значно ширший за організацію локального навчання, тому його варто розглядати як окрему освітню тему. Важливий результат місцевої програми — здатність людини самостійно працювати з достовірною інформацією й усвідомлено брати участь у визначених процедурах. Як створити громадський навчальний простір: послідовність рішень Організація починається з реальної потреби, а не з готового переліку модних тем. Перш ніж закуповувати обладнання чи замовляти курс, варто дізнатися, хто саме прагне навчатися, що заважає участі, які ресурси вже існують і який результат люди зможуть використати. ЮНЕСКО рекомендує місцеві партнерства та представництво зацікавлених груп у прийнятті освітніх рішень (UNESCO, 2015). 1. Визначити конкретні групи потенційних учасників і перевірити потреби через розмови, доступні опитування та аналіз запитів, включаючи людей поза чинними програмами. 2. Сформулювати вимірювані результати: що людина зможе зробити самостійно після навчання і як це перевірити. 3. Перевірити доступність місця, часу, вартості, обладнання, безпеки та способів запису до початку набору. 4. Домовитися про ролі викладачів, бібліотекарів, координаторів, перекладачів і партнерських установ; призначити відповідального за запитання та скарги. 5. Побудувати коротку вступну зустріч, послідовні вправи, можливість повторення і отримання матеріалів після заняття. 6. Провести невеликий пробний цикл і зіставити відвідування, результати завдань, зворотний зв’язок та труднощі участі. 7. Змінити програму за даними перевірки, зберігши зміст і наступність, а потім забезпечити зрозуміле повідомлення про наступний набір. Це робоча послідовність для місцевого проєкту, а не універсальна формула з гарантованим ефектом. Організації з іншими ресурсами можуть застосовувати інші способи оцінювання та різну тривалість програм. Ширші питання розроблення курсів належать до окремого вузла про проєктування освіти дорослих. Партнерства бібліотек, громадських організацій і закладів освіти Установа, що надає приміщення, викладач і організація, яка залучає учасників, можуть бути різними партнерами. Ефективна співпраця потребує визначення відповідальності: хто проводить заняття, перевіряє компетентність викладачів, забезпечує обладнання, відповідає за доступність, зберігає дані учасників і приймає рішення про зміни програми. Партнерство слід будувати навколо потреб людей, а не лише календаря заходів. Міжнародний огляд Belete та співавт. (2022) показує розмаїття способів організації громадських навчальних центрів та значення місцевого контексту. Рекомендація ЮНЕСКО (2015) закликає розвивати партнерства між місцевою владою, громадянським суспільством, освітніми установами та іншими учасниками. Обидва документи допомагають планувати управління; ефективність конкретної домовленості необхідно оцінювати за її результатами. Фінансування, безоплатність і сталість програми Для учасника важливо знати повну вартість: оплату курсу, дорогу, потрібні матеріали, доступ до інтернету та можливу втрату робочого часу. Безоплатне заняття може залишатися недоступним через ці супутні витрати. Для організатора важливо закладати оплату праці викладача, підтримку обладнання, підготовку доступних матеріалів і час координатора, інакше програма залежатиме від випадкових ресурсів. В ОЕСР серед механізмів усунення бар’єрів розглядаються фінансова підтримка, гнучкі формати, консультації та забезпечення обладнання (OECD, 2026). Певна модель фінансування повинна спиратися на правила конкретної програми й місцеві можливості. Обіцянки безумовного державного фінансування будь-якого громадського курсу або гарантованого працевлаштування після короткої програми потребували б окремих правових і фактичних підстав. Оцінювання результатів: що показує, що простір працює Оцінювання починається з уточнення мети. Кількість проведених зустрічей показує активність організаторів, а число записаних — первинну зацікавленість. Обидва показники мають сенс, але не повідомляють, які саме навички сформувалися й чи змогла людина користуватися ними згодом. ЮНЕСКО (2015) рекомендує оцінювати доступ, якість і результати, а ОЕСР (2026) наголошує на перешкодах упродовж усього маршруту участі. • Охоплення: кого запросили, хто записався, які групи систематично залишилися поза увагою. • Доступність: чи можна потрапити до приміщення, отримати матеріали та пройти курс за реальних життєвих обставин. • Участь: скільки людей відвідують заняття, повертаються після перерви та завершують визначений навчальний цикл. • Засвоєння: що людина може пояснити, відтворити або виконати без підказок у перевірочному завданні. • Перенесення: чи застосовує учасник навичку через певний час у роботі, побуті або громадській діяльності. • Досвід учасника: наскільки зрозумілими були правила, відгук, темп, ставлення і способи звернутися по допомогу. За можливості варто порівнювати результати до й після навчання, уточнювати їх через кілька тижнів та окремо з’ясовувати причини вибуття. Самозвіти корисні, але їх потрібно відрізняти від демонстрації вміння. Якщо є можливість, оцінювання програми доповнюють порівняльною групою чи іншою придатною дослідницькою схемою; без цього причинні висновки залишаються обмеженими. Що говорить доказова база про ефективність громадських просторів Є три різні рівні даних. Перший — описові огляди моделей центрів навчання в громадах, які показують різноманіття форм та проблему нерівного доступу (Belete та співавт., 2022). Другий — міжнародні звіти й рекомендації про освітню політику та бар’єри участі (UNESCO, 2022; OECD, 2026). Третій — дослідження конкретних психологічних механізмів і освітніх програм: мотивації, підтримки автономії, цифрового навчання й соціальної участі (Wang та співавт., 2024; Xu та співавт., 2025; Yang та співавт., 2026). Ці рівні відповідають на різні запитання. Наявність центру і висока відвідуваність підтверджують організаційну досяжність, але не обов’язково приріст компетентності. Підвищення мотивації після заняття не тотожне довгостроковому засвоєнню навички. Асоціація між соціальною участю та добробутом не доводить, що саме курс спричинив зміну. Прямі порівняльні дослідження окремих моделей громадських просторів лишаються контекстно обмеженими. Тому якість місцевої освіти слід встановлювати за конкретним навчальним результатом і прозорою методикою перевірки. Типові помилки громадських освітніх ініціатив Перша помилка — відкривати програму лише за уявленням організатора про потреби мешканців. Заповнена кімната на першій зустрічі ще не означає, що тема відповідає довгостроковим запитам. Потрібне спостереження за тим, чи повертаються учасники і що вони можуть робити після навчання. Друга — сприймати одну групу як однорідну. Учасники можуть мати різні знання, потреби доступності, навички читання, рівень цифрового досвіду та обсяг вільного часу. Початкова перевірка завдання і право обрати доступний темп допомагають уникнути приниження та перевантаження. Третя — вважати кількість заходів доказом ефективності. Розмови, лекції та фотографії з подій мають комунікаційну цінність, але засвоєння перевіряється інакше: демонстрацією навички, застосуванням і повторним оцінюванням. Четверта — призначати технологію метою. Новий пристрій, віртуальна платформа або генеративний штучний інтелект можуть допомагати з окремими завданнями, однак потребують перевірки точності, захисту персональних даних і критичного ставлення до автоматичних відповідей. Освітню користь оцінюють за діями та результатами людини, а не за фактом використання інструмента. П’ята — покладати весь тягар участі на особисту силу волі. Учасник може цінувати навчання і водночас не мати можливості відвідувати його через роботу, догляд чи транспорт. Структурні рішення тут важливі так само, як мотиваційна підтримка. Практичні поради дорослому, який шукає навчання в громаді Почніть із конкретного запитання: що саме ви хочете вміти після трьох або п’яти зустрічей? Зіставте пропозицію з цією метою, а також із власним розкладом і доступним обладнанням. Запитайте, чи передбачені практичні вправи, кому ставити запитання, чи можна наздогнати пропущене та який документ видається після завершення. Під час першого заняття перевірте, чи зрозумілі правила й чи маєте можливість виконати завдання самостійно. Необхідність додаткового пояснення — звичайна частина освоєння нового. Якщо матеріал надто складний, попросіть коротший вступний крок або допоміжні матеріали. Якщо вас систематично соромлять, примушують повідомляти приватні дані або обіцяють гарантовану кваліфікацію без зрозумілої програми та процедур, варто уточнити умови й розглянути інший варіант. Корисно зберігати приклади власних робіт і через деякий час повторно пробувати навичку поза заняттям. Тоді відчуття поступу спиратиметься на реальний досвід, а не лише на враження від цікавої зустрічі. Практичні поради бібліотекарю, викладачу й координатору Зосередьтеся на трьох питаннях: хто реально може прийти, що саме людина тут навчиться робити та яка підтримка потрібна їй між зустрічами. Побудуйте доступний перший контакт, дайте можливість безпечної спроби, перевіряйте результат дією, а не лише анкетою задоволення. Регулярно збирайте зворотний зв’язок від людей, які залишили програму, і тих, хто взагалі не записався. Збережіть письмові правила захисту персональних даних, взаємодії в групі, звернення зі скаргами та направлення до відповідних служб за потреби. Узгоджуйте компетентність залучених викладачів із темою курсу. Плануйте сталість обладнання та підтримки учасників після завершення короткого грантового або волонтерського циклу. Поширені запитання Чи можна навчатися у громадській бібліотеці без попередньої освіти? Так, якщо конкретна програма має відкритий вступний рівень і бібліотека допускає участь за своїми правилами. Вимоги слід уточнити заздалегідь: деякі курси можуть потребувати базових навичок або власного пристрою. Коли стартовий рівень невідомий, корисна коротка ознайомча консультація. Чи обов’язково громадські курси безоплатні? Ні. Умови залежать від організатора, фінансування та програми. Заздалегідь запитуйте про плату, матеріали, техніку, транспортні витрати й можливість безоплатної участі. Безоплатність одного заняття не означає безоплатності всіх наступних. Чи видають сертифікат і чи визнає його роботодавець? Організатор може видавати документ про участь або завершення програми, але статус такого документа залежить від програми та чинних правил. Сертифікат відвідування не тотожний державній освітній чи професійній кваліфікації. В Україні правові категорії формальної, неформальної та інформальної освіти визначає Закон «Про освіту»; для конкретної професійної кваліфікації потрібна окрема перевірка процедури її підтвердження. Чи підходить громадський простір людині старшого віку, яка ніколи не користувалася комп’ютером? Так, якщо програма приймає початківців, має доступну техніку, достатньо часу та можливість багаторазово виконувати дії. Організатору варто уточнити, чи потрібні пристосування для зору, слуху, рухливості або комфортного темпу. Дослідження цифрового навчання старших людей підкреслюють значення навчального дизайну, практики й зворотного зв’язку (огляд 2022 року). Що робити, якщо соромно ставити запитання перед молодшими учасниками? Можна домовитися з ведучим про запитання в парі, коротку індивідуальну консультацію або письмову відповідь. Відповідальний викладач пояснює правила поваги та забезпечує спосіб виправляти помилки без висміювання. Відчуття сорому є приводом поліпшити умови навчання й підтримку, а не оцінювати здібності за віком. Чи може такий простір допомогти після переїзду до нової громади? Він може створити доступ до місцевої інформації, занять і контактів, якщо програма враховує реальні потреби переселенців. Важливо дізнатися про правила участі, безпеку, мову занять, можливість приходити з перервами та захист приватних даних. Освітній простір не замінює спеціалізовану правову, психологічну чи соціальну допомогу. Як зрозуміти, що курс був корисним? Перевірте, чи можете тепер самостійно зробити те, що не виходило раніше, і чи збереглося вміння через кілька тижнів. Гарний настрій після зустрічі й задоволеність атмосферою мають значення, але є окремими показниками. Для організатора корисні результати практичних завдань і дані про доступність та завершення. Чи мають усі громади створювати однакові центри освіти дорослих? Ні. Потреби, ресурси, транспорт, наявні бібліотеки та кількість потенційних учасників різняться. Можливі окремий центр, програми в бібліотеці, партнерська мережа або виїзні заняття. Успішність визначають доступ, зміст, підтримка та перевірювані результати, а не однакова назва установи. Підсумок Громадський навчальний простір стає дієвим тоді, коли поєднує близький і доступний шлях до освіти, реалістичні навчальні цілі, кваліфіковану підтримку та можливість використовувати набуті вміння в житті. Психологічна цінність цього формату пов’язана з автономією, досвідом компетентності, безпечними спробами й добровільними соціальними зв’язками; організаційна цінність — зі зменшенням бар’єрів часу, місця, інформації та обладнання. Якість окремої програми підтверджують результати її учасників і чесна оцінка доступу, засвоєння та перенесення навичок у практику. Пов’язані статті • Психологія навчання дорослих: як люди навчаються після завершення школи • Освіта впродовж життя: зміст, форми та користь для дорослої людини • Форми освіти дорослих • Бар’єри доступу до освіти дорослих: час, гроші та нерівність можливостей • Страх помилок під час навчання дорослих • Навчання і робота після переміщення • Розумова активність у старшому віці У межах теми також читайте: «Як створити курс для дорослих: структура, практика й залученість». Джерела • Barrie, H., La Rose, T., Detlor, B., Julien, H., & Serenko, A. (2021). “Because I’m Old”: The Role of Ageism in Older Adults’ Experiences of Digital Literacy Training in Public Libraries. Journal of Technology in Human Services, 39(4), 379–404. https://doi.org/10.1080/15228835.2021.1962477. • Belete, S., та ін. (2022). Community Learning Centres (CLCs) for Adult Learning and Education (ALE): Development in and by communities. International Review of Education, 68, 259–290. https://doi.org/10.1007/s11159-022-09954-w. • Bureau, J. S., Howard, J. L., Chong, J. X. Y., & Guay, F. (2022). Pathways to student motivation: A meta-analysis of antecedents of autonomous and controlled motivations. Review of Educational Research, 92(1), 46–72. https://doi.org/10.3102/00346543211042426. • OECD. (2026). Helping adults overcome barriers to training. OECD Publishing. https://doi.org/10.1787/1d108027-en. • Scott, L., Casselden, B., Hastings, D. P., Howley, S., & Whitton, N. (2026). Digital inclusion in later life: The role of libraries in helping older people thrive in a digital world. Behaviour & Information Technology. https://doi.org/10.1080/0144929X.2026.2642834. • Townsend, B. G., Chen, J. T.-H., & Wuthrich, V. M. (2021). Barriers and facilitators to social participation in older adults: A systematic literature review. Clinical Gerontologist, 44(4), 359–380. https://doi.org/10.1080/07317115.2020.1863890. • UNESCO. (2015). Recommendation on Adult Learning and Education. https://www.unesco.org/en/legal-affairs/recommendation-adult-learning-and-education. • UNESCO Institute for Lifelong Learning. (2022). Fifth Global Report on Adult Learning and Education: Citizenship Education—Empowering Adults for Change. https://www.uil.unesco.org/en/grale5. • Wang, Y., Wang, H., Wang, S., Wind, S. A., & Gill, C. (2024). A systematic review and meta-analysis of self-determination-theory-based interventions in the education context. Learning and Motivation, 87, 102015. https://doi.org/10.1016/j.lmot.2024.102015. • Xu, L., Ng, D. T. K., Lee, C. S. Y., Peng, P., & Chu, S. K. W. (2025). A systematic review of digital literacy in lifelong learning for older adults: Challenges, strategies, and learning outcomes. Educational Technology Research and Development. https://doi.org/10.1007/s11423-025-10530-w. • Yang, Y., Chen, S., Wang, G., Wang, Y., Leung, A. Y. M., Hung, L., & Wang, Z. (2026). Determinants of social participation among community-dwelling older adults: A mixed-methods systematic review. International Journal of Nursing Studies, 181, 105574. https://doi.org/10.1016/j.ijnurstu.2026.105574. • Верховна Рада України. (2017; чинна редакція 2026). Закон України «Про освіту», № 2145-VIII. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2145-19.

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Навчання через досвід — це процес, у якому людина перетворює практичні події, власні дії та їхні наслідки на знання, рішення й нові способи поведінки. Для дорослого учня вирішальним стає зв’язок між тим, що відбулося, тим, як він це пояснює, і тим, що робитиме наступного разу. Помилка на роботі, складна розмова, успішне завдання, стажування або навчальна симуляція можуть дати матеріал для розвитку компетентності, якщо є можливість дослідити результат і перевірити новий спосіб дії. Систематичні огляди розглядають організований досвід і рефлексію як перспективні складники освіти. Водночас результати залежать від змісту практики, якості зворотного зв’язку, попередньої підготовки та способу вимірювання навчання. Відомий цикл Девіда Колба є корисною моделлю для планування, але окремі його положення потребують критичної оцінки; наукові дані не встановлюють обов’язкової чотириетапної послідовності для кожної людини (Morris, 2020; Burch та ін., 2019). Що саме означає «навчатися через досвід» Практичне заняття, професійний досвід і навчання через досвід перетинаються, але позначають різні речі. Практика створює можливість виконати дію. Досвід охоплює подію, її сприйняття й наслідки. Навчання відбувається тоді, коли людина уточнює розуміння ситуації та набуває здатності діяти обґрунтованіше. Іноді це проявляється у швидкості або точності виконання, іноді — в кращому розпізнаванні проблеми, виборі стратегії чи вмінні пояснити власне рішення. У дорослому віці джерелом досвіду часто є вже наявні професійні та життєві практики. Людина приходить на навчання зі сформованими правилами роботи, очікуваннями, знанням контексту й попередніми успіхами. Вони допомагають упізнавати закономірності, проте звичне рішення може бути непридатним для нових умов. Тому осмислення практики включає збереження дієвих способів роботи та перевірку тих, що потребують зміни. Міжнародна Асоціація освіти через досвід описує цю освітню традицію через поєднання цілеспрямованого досвіду, рефлексії, критичного аналізу та синтезу. Це педагогічне визначення, а не твердження, що будь-яка діяльність автоматично підвищує компетентність (Association for Experiential Education). Як досвід перетворюється на нове вміння Корисно розглядати навчальний процес як послідовність запитань, які пов’язують дію, свідчення та подальший вибір. Послідовність гнучка: людина може повернутися до попереднього кроку, порівняти кілька випадків або спочатку опрацювати теорію, а потім випробувати її. Подія і конкретні спостереження На початку є ситуація: дорослий проводить заняття, опановує програму, розмовляє з клієнтом, працює з інструментом або вирішує задачу в навчальній майстерні. Щоб цей досвід став доступним для аналізу, важливо розрізнити спостережуване та припущене: що саме було зроблено, які сигнали з’явилися, який результат отримано, чого бракує для висновку. Замість загального «зустріч пройшла погано» корисніше зафіксувати «після третього запитання співрозмовник перестав наводити приклади, а домовленість залишилася нечіткою». Рефлексія: що відбулося і чому Рефлексія — це спрямоване осмислення власної дії, її умов і результату. Вона може бути індивідуальною, письмовою або спільною з викладачем і групою. Головне — зіставити очікування з фактичними даними, розглянути альтернативні пояснення та помітити межі свого знання. Огляд досліджень рефлексивних занять у пов’язаній з роботою освіті дорослих показав, що емпірична база для тверджень про їхню ефективність є неоднорідною. Рефлексія потребує визначеної мети й оцінювання реальних результатів, а не тільки кількості написаних щоденників (Roessger, 2014). Пояснення та новий робочий принцип Наступне запитання: який висновок справді випливає зі спостережень? Людина пов’язує випадок із поняттями, правилами й даними з інших ситуацій. Якщо клієнт не зрозумів складної інструкції, можна припустити, що її потрібно скоротити, але варто перевірити й інші пояснення: незнайому лексику, шум, поспіх або нечітке формулювання мети. На цьому етапі індивідуальний випадок стає матеріалом для гіпотези, яку ще належить перевірити. Письмове або усне пояснення власного міркування іноді покращує засвоєння матеріалу. Метааналіз досліджень самопояснення виявив позитивний середній ефект у досліджуваних навчальних умовах. Його величину не слід автоматично переносити на будь-яку професійну підготовку дорослих, оскільки вибірки, завдання й процедури різнилися (Bisra та ін., 2018). Повторна дія та перевірка висновку Практичний висновок набуває цінності, коли його випробувано. Дорослий змінює один елемент поведінки, домовляється про критерій успіху та порівнює нову спробу з попередньою. Наприклад, після аналізу складної розмови керівник проводить наступну зустріч із коротким поясненням мети й двома відкритими запитаннями, а потім перевіряє, чи вдалося точніше узгодити завдання. Якщо результат не поліпшився, це інформація для уточнення гіпотези. Відмінність між разовою вправою та стійким умінням визначається можливістю повторити дію за різних умов, отримати зворотний зв’язок і використати навичку там, де вона потрібна. Метааналіз перенесення результатів професійного навчання підтвердив значення характеристик учня та середовища, зокрема підтримки застосування нових умінь (Blume та ін., 2010). Цикл Колба: корисна карта, а не обов’язковий маршрут Девід Колб описав навчання через взаємодію конкретного досвіду, рефлексивного спостереження, абстрактного осмислення та активного випробування. Для розробника програми ця модель допомагає перевірити, чи має учасник можливість щось зробити, зрозуміти, зіставити з поняттями та перевірити нове рішення. Історію теорії, сам цикл і його емпіричні обмеження докладніше розглянуто в окремій українській статті «Навчання на основі досвіду: що це, цикл Колба та наукова оцінка». Для навчання дорослих важливо не вимагати від кожного однакового порядку етапів. Досвідчений фахівець іноді спочатку помічає невідповідність між теорією та практикою, початківець потребує демонстрації перед самостійною дією, а складне або небезпечне завдання вимагає попереднього пояснення й безпечного тренування. Систематичний огляд Морріса показав потребу в чіткішому визначенні досвіду та перегляді окремих положень моделі Колба (Morris, 2020). Застосування циклу також не підтверджує популярну ідею про сталі «стилі навчання», за якими людину потрібно назавжди віднести до типу й подавати матеріал винятково відповідним способом. Критичний огляд доказів не знайшов достатньої підстави для такого підбору методів за типологією (Pashler та ін., 2008). Вибір формату варто пояснювати характером завдання, попередніми знаннями, доступністю й перевіреними результатами. Чому дорослим потрібне особливе осмислення практики Дорослий учасник часто має значний запас знань і водночас обмежений час для навчання. Його професійні рішення можуть бути пов’язані з відповідальністю перед колегами, клієнтами, сім’єю або громадою. Через це обговорення помилок іноді зачіпає репутацію та професійну самооцінку. Програма має дати людині можливість аналізувати власні дії без приниження і збереженням необхідної конфіденційності. Не кожен досвід потрібно детально переосмислювати. Якщо завдання вже виконується безпечно й надійно, суцільний аналіз кожної дрібної дії може лише збільшувати навантаження. Рефлексію особливо доцільно спрямовувати на ситуації з невизначеністю, повторюваними помилками, новими умовами, незрозумілими результатами або важливими рішеннями. Її обсяг і спосіб залежать від мети, доступного часу й готовності людини працювати з таким матеріалом. Аналіз умов участі дорослих у навчанні має ширший суспільний вимір. Дослідження ОЕСР описують бар’єри, пов’язані з робочим графіком, сімейними обов’язками, вартістю програм та нерівномірним доступом. Такі звіти допомагають зрозуміти контекст освітньої участі, але самі собою не встановлюють психологічну ефективність певної рефлексивної вправи (OECD, 2025). Що показують дослідження ефективності Наукове оцінювання навчання через досвід ускладнюється різноманіттям програм. Під однією назвою досліджують практику в майстерні, стажування, групові проєкти, навчальні ігри, моделювання робочих ситуацій, польову діяльність та обговорення після вправи. Вони відрізняються тривалістю, викладацькою підтримкою, методами порівняння та тим, що вважають успіхом. Метааналіз Бурча та співавторів виявив перевагу досліджуваних форм навчання через досвід за навчальними результатами в сукупності включених робіт. Проте значна частина доказів походить із вищої освіти й окремих типів навчальних завдань; середній ефект не є гарантією для кожного дорослого працівника чи програми перенавчання (Burch та ін., 2019). Метааналіз втручань для розвитку рефлексії у вищій освіті також виявив позитивний середній результат за використаними авторами показниками. Це підкріплює інтерес до структурованого осмислення, але вибірка студентських програм обмежує можливість прямого перенесення висновків на людей, які опановують професію в сорок чи шістдесят років (Guo, 2022). Дослідження зворотного зв’язку показують, що він може істотно підтримувати навчання, проте наслідки залежать від змісту, способу подання, завдання та сприйняття учасником. Метааналіз Вісневського, Цірера й Гетті включав різні освітні контексти; його узагальнені результати не є окремим доказом результативності кожної дорослої програми (Wisniewski та ін., 2020). У дослідженнях симуляцій із подальшим обговоренням є позитивні результати, особливо в підготовці медичних працівників. Однак вони залежать від складної структури втручань, професійної групи й досліджуваного показника. Неможливо стверджувати, що одна форма обговорення однаково ефективна для всіх дисциплін та учнів (Cheng та ін., 2014). Практичний висновок із цих досліджень полягає в необхідності оцінювати окремі компоненти програми і результат, який важливий саме для неї. Відгук «мені сподобалося» характеризує досвід участі. Правильна відповідь на тесті показує засвоєння певного матеріалу. Якісно виконане завдання після курсу свідчить про практичне застосування. Кожен показник потрібний у своєму контексті й не може замінити всі інші. Як організувати рефлексію після практичної дії У дорослому навчанні ефективний початок — короткий, конкретний і безпечний розбір однієї ситуації. Викладач або сам учень заздалегідь визначає, що треба поліпшити: точність виконання, якість рішення, взаємодію, дотримання процедури чи перенесення навички у нові умови. Тоді обговорення спирається на спостереження, а не на загальну оцінку особистості. Протокол «ситуація — пояснення — наступна спроба» Визначте конкретний епізод. Опишіть мету, обставини, власні дії й доступні результати. Уникайте тверджень про мотиви інших людей, якщо вони не перевірені. Відокремте факт від тлумачення. Що ви бачили або виміряли? Що лише припускаєте? Яких відомостей бракує? Порівняйте з критерієм. За якою ознакою завдання можна вважати виконаним добре, безпечно та достатньо якісно? Розгляньте два-три пояснення. Які умови, знання або попередні рішення могли вплинути на результат? Сформулюйте зміну. Оберіть одну конкретну дію, яку реально випробувати у наступній ситуації. Заплануйте перевірку. Коли повторите завдання, що спостерігатимете й з ким зможете звірити результат? Цей протокол — практична редакційна схема, що спирається на дослідження рефлексії, пояснення й перенесення навчання. Він не є стандартизованим психологічним тестом і не має окремої доказової оцінки як єдиний шестикроковий метод (Roessger, 2014; Blume та ін., 2010). Запитання, які допомагають думати точніше Почніть із питань «Яке рішення я ухвалив і чому?», «Що саме змінилося після моєї дії?», «Які альтернативи я не розглянув?», «Які дані суперечать моєму першому висновку?», «Що я перевірю наступного разу?». Для групового обговорення корисно додати: «Яку інформацію могли бачити інші учасники ситуації?» та «Який ресурс або підтримка зробили б правильну дію можливою?». Усі запитання не потрібно застосовувати до кожного завдання. Короткий післядієвий розбір може зайняти кілька хвилин, а аналіз складного професійного випадку потребуватиме часу, фактів і супервізії. Форма повинна відповідати важливості рішення та можливостям учасників. Приклад: перенавчання людини, яка змінює професію Людина після багатьох років адміністративної роботи опановує аналітику даних. На практичному занятті вона створює звіт, у якому помилково об’єднані дві групи записів. Перша реакція — «я погано розумію програму». Викладач пропонує розібрати конкретну операцію: мету запиту, структуру вихідних даних, критерій перевірки й момент, де було прийнято хибне рішення. Разом вони встановлюють, що помилка виникла через неправильний критерій з’єднання таблиць. Людина записує правило перевірки зв’язків між полями, застосовує його до другого набору даних і порівнює результат. На наступному занятті вона розв’язує іншу задачу, щоб визначити, чи може використати правило за змінених умов. Це навчальний приклад, а не опис результатів наукового експерименту. Його логіка показує відмінність між повторенням тієї самої кнопкової послідовності та розумінням причини помилки, яке допомагає діяти в новому випадку. Для ширших питань освітнього маршруту дорослого призначена стаття «Психологія навчання дорослих: як люди навчаються після завершення школи». Досвід помилки: як навчатися, зберігаючи безпеку Помилка може допомогти виявити прогалину в знанні, якщо її наслідки обмежені, а учасник розуміє, як змінити дію. Метааналіз навчання з керуванням помилками показав позитивні результати відповідних підходів у досліджених умовах, особливо для завдань, що вимагали перенесення навичок. Це не є рекомендацією навмисно припускатися помилок у реальній роботі, де можливе заподіяння шкоди (Keith і Frese, 2008). Навчальні симуляції, тренажери, контрольовані рольові вправи, тестові середовища та робота під наглядом дозволяють отримати зворотний зв’язок без реального ризику для клієнтів, пацієнтів, обладнання чи даних. Високоризикові професійні завдання потребують перевірених протоколів, кваліфікованого наставництва й визначених меж самостійної роботи. Приклад із безпечної симуляції не можна безпосередньо переносити на виконання процедури в реальних умовах. Слід розрізняти помилку як джерело інформації та небезпечну практику, спричинену недостатньою підготовкою. У першому випадку навчальна програма створює умови для корекції. У другому вона повинна спочатку забезпечити інструктаж, засоби захисту, перевірку компетентності й належний нагляд. Зворотний зв’язок: як зробити розбір корисним Зворотний зв’язок стає кориснішим, коли стосується конкретної дії, критерію її якості й можливого наступного кроку. Зауваження «ви неуважні» оцінює людину, а фраза «у другому розрахунку не враховано один рядок; перевірте підсумок на тестовому прикладі» створює основу для корекції. Дослідження показують значні відмінності ефектів залежно від інформаційного змісту й навчального контексту (Wisniewski та ін., 2020). Для дорослого, який має багаторічний досвід, важливо пояснити критерій оцінювання й надати можливість описати власне міркування. У наставництві варто узгодити межі конфіденційності: хто почує розбір, які приклади можна поширювати і як будуть використані результати. Групова рефлексія втрачає сенс, якщо учасники бояться, що їхні слова перетворяться на формальні санкції. Дослідження психологічної безпеки в робочих командах пов’язало готовність говорити про труднощі й навчальну поведінку з характеристиками середовища. Це переважно організаційна доказова база, тому її слід застосовувати до навчальних груп із урахуванням відмінностей контексту (Edmondson, 1999). Коли обговорення після практики не допомагає Розбір може перетворитися на повторення очевидного або на пошук винного. Це відбувається, коли немає ясного питання, бракує даних, ведучий нав’язує відповідь чи група обговорює особисті якості замість рішень і умов їх ухвалення. Надмірно загальні журнали рефлексії також можуть створити багато письмової роботи без відчутного приросту практичної компетентності. Рефлексія не повинна підміняти базову підготовку. Початківцю, який ще не знає структури завдання, потрібні інструкції, приклади та зворотний зв’язок щодо виконання. Людині, яка уже опанувала дію, корисніші складніші випадки, порівняння альтернатив і самостійний вибір рішення. Рівень підтримки змінюється разом із підготовкою. Складні, особистісно чутливі або травматичні події потребують окремої оцінки безпеки й добровільності участі. Освітній розбір не є психотерапією. Викладач має працювати з навчальною метою, не вимагати особистих зізнань і передбачати можливість відмовитися від публічного обговорення. Навчання на роботі: від розбору випадку до зміни практики На робочому місці джерелом навчання може бути розбір завершеного проєкту, спостереження за наставником, стажування, експеримент із новою процедурою, спільне розв’язання проблеми або аналіз повторюваних інцидентів. Кожен формат варто зв’язати з реальним робочим завданням і визначити, як буде перевірено зміни у виконанні. Після тренінгу потрібно мати доступ до інструментів і ситуацій, де нове вміння застосовується. Коли людина навчається одній процедурі, а на роботі від неї вимагають старої, перенесення знань обмежується. Метааналіз професійного навчання показав зв’язок перенесення навичок з підтримкою середовища та іншими характеристиками підготовки (Blume та ін., 2010). План перенесення може бути простим: «яку дію змінюємо», «у якій реальній ситуації її спробуємо», «хто дасть зворотний зв’язок», «що свідчитиме про поліпшення». Організація має забезпечити час для спроби й домовитися з керівником про критерії, інакше навіть змістовне навчання залишиться окремою подією. Навчання у групі: різні пояснення одного випадку Спільний розбір може допомогти побачити рішення з позицій інших учасників. Водночас група здатна закріпити помилкове припущення, якщо всі повторюють версію найавторитетнішої людини. Тому викладачеві корисно запрошувати конкретні свідчення, альтернативні пояснення та порівняння з професійними стандартами чи дослідженнями. Ролі учасників можна змінювати: один описує подію, другий перевіряє факти, третій формулює альтернативу, четвертий пропонує спосіб перевірки. Формат має відповідати складності завдання та потребам групи. У програмі для дорослих, які мають різний досвід, варто дозволяти наводити приклади зі своєї практики, але зберігати спільні критерії якості. Доступність і різні навчальні потреби Дорослі можуть відрізнятися сенсорними, мовними, когнітивними, фізичними та соціальними потребами, цифровими навичками й умовами життя. Тому участь у навчанні через досвід варто забезпечувати різними способами: текстовим описом кейсу, демонстрацією, керованою симуляцією, індивідуальним обговоренням або письмовим аналізом. Така гнучкість дає можливість опрацювати спільну мету за різних умов, не приписуючи людям жорстких «стилів навчання». Пристосування можуть включати доступний інтерфейс, передбачувану структуру вправи, додатковий час, тихіше приміщення, зрозумілі письмові інструкції та право не розповідати групі особисту історію. Їх слід добирати разом з учасником відповідно до реальних потреб завдання. Діагноз або припущення про нейровідмінність самі по собі не визначають однакового формату для всіх. Досвід вимушеного переміщення, зміни професії чи тривалої перерви в освіті також впливає на доступні приклади, упевненість і час для практики. Програма виграє від прикладів, пов’язаних з реальними завданнями учасників, та підтримки, яка дозволяє безпечно повертатися до навчання. Питання умов освіти після переїзду окремо розкриває матеріал «Навчання і робота після переміщення». Як оцінити, чи справді людина навчилася Для навчання через досвід доцільно визначати результат на кількох рівнях. Учасник може правильно назвати правило, пояснити рішення, виконати завдання в безпечній симуляції, застосувати дію у звичайній роботі та зберегти її якість через певний час. Ці результати пов’язані, але не тотожні. Сертифікат підтверджує лише те, що саме перевірила програма і які правила його видачі діяли. Доказову перевірку краще проводити на завданні, яке відповідає меті. Якщо програма обіцяє навчити проводити інтерв’ю, потрібно спостерігати за запитаннями та якістю збору інформації, а не обмежуватися тестом на визначення термінів. Якщо мета — знизити кількість виробничих помилок, корисні дані про виконання процедури за однакових умов і належного контролю інших факторів. Для програм перекваліфікації слід окремо оцінювати засвоєння знань, практичну компетентність, перенесення на робоче місце, здобуття кваліфікації та трудові результати. Працевлаштування залежить також від попиту роботодавців, місцевого ринку праці й життєвих обставин, тому його не можна вважати простим психологічним наслідком однієї навчальної вправи. Поширені хибні уявлення «Достатньо просто отримати більше досвіду» Повторення тієї самої дії може закріплювати і точний, і помилковий спосіб роботи. Для розвитку потрібні відповідні задачі, інформація про якість виконання й можливість перевірити зміни. Тому кількість років стажу сама по собі не є виміром сформованості кожної окремої компетентності. «Кожне заняття мусить проходити за чотирма фазами Колба» Цикл допомагає проєктувати навчальні можливості, але універсальна вимога однакового маршруту виходить за межі науково перевірених положень моделі. Підхід повинен відповідати змісту завдання, попередній підготовці й ризикам (Morris, 2020). «Усі дорослі найкраще навчаються лише на практиці» У різних завданнях потрібні знання, пояснення, демонстрація, повторення, зворотний зв’язок і самостійні спроби. Дорослий досвід є важливим ресурсом, але його наявність не скасовує потреби в теоретичному розумінні та структурованій підтримці. Вибір методів має спиратися на цілі й результати, а не на віковий стереотип. «Чим емоційніша подія, тим сильніше навчання» Емоційна значущість може посилювати увагу до події, але надмірний стрес, невизначеність і небезпека можуть ускладнювати аналіз та повторне застосування. Розробник програми має створювати умови, де складність завдання є навчальною, а ризики контрольовані. Змушувати учасників згадувати болісні події заради «глибшого досвіду» не є обґрунтованою освітньою вимогою. Що варто зробити самому дорослому учню Оберіть навичку, яка має для вас конкретне застосування. Заплануйте реальну або змодельовану спробу й заздалегідь визначте, що означатиме добрий результат. Після виконання коротко запишіть спостереження, одну можливу причину труднощів та одне рішення, яке перевірите наступного разу. Через певний час поверніться до завдання в трохи змінених умовах. Коли ви вчитеся самостійно, попросіть фахівця оцінити конкретний зразок роботи за зрозумілими критеріями. За відсутності наставника порівнюйте рішення з надійними інструкціями, професійними стандартами й перевіреними прикладами. Не покладайтеся лише на відчуття, що завдання стало знайомішим: знайомість і здатність виконати його правильно за нових умов можуть розходитися. Організацію особистого освітнього маршруту, планування ресурсів і вибір підтримки докладніше розглядає стаття «Самоспрямоване навчання: як дорослий керує власною освітою». Що може зробити викладач або розробник програми Почніть із визначення поведінки чи рішення, яке людина повинна опанувати. Підберіть безпечну практичну ситуацію, дайте достатню попередню підготовку, передбачте короткий розбір за фактами й нову спробу. Узгодьте спосіб вимірювання результату до початку навчання. Якщо очікується застосування на роботі, домовтеся з організацією про час і можливість випробувати навичку поза аудиторією. Дорослим учасникам важливо бачити зв’язок навчальної вправи з життям, але цей зв’язок потрібно пояснювати конкретно. Необхідно також враховувати вартість участі, час, можливість виконувати вправи, рівень попередніх знань і доступність навчального середовища. Питання загальної організації навчання дорослих належать до ширшого напряму психології навчання дорослих. Часті запитання Чим навчання через досвід відрізняється від практичного заняття? Практичне заняття дає можливість виконати дію. Навчання через досвід охоплює також осмислення результату, зіставлення з поняттями й перевірку нового рішення. Якщо програма включає лише активність без критеріїв і зворотного зв’язку, її навчальний результат може залишитися обмеженим. Чи можна навчатися через досвід без викладача? Так, людина може самостійно аналізувати власні рішення, вести стислий запис випадків і перевіряти висновки. У складних або високоризикових завданнях потрібні компетентний зворотний зв’язок, перевірені стандарти та відповідний нагляд. Самостійна рефлексія не гарантує виявлення всіх помилок у власному міркуванні. Чи потрібен спеціальний щоденник рефлексії? Щоденник — один із можливих засобів фіксації спостережень. Його цінність залежить від якості запитань, зв’язку з реальною дією та подальшого використання висновків. Дослідження рефлексії не дають підстав вважати обов’язкове ведення щоденника універсальним способом покращення навичок усіх дорослих (Roessger, 2014). Чи варто аналізувати тільки помилки? Ні. Успішні рішення також корисно досліджувати, щоб зрозуміти, які умови й дії допомогли отримати результат та чи можна відтворити його в іншій ситуації. Особливо цінним буває зіставлення успішного й невдалого випадків за спільним критерієм. Чи підходить навчання через досвід людям старшого віку? Так, за умови, що завдання, темп, доступність і підтримка відповідають людині та її цілям. Вік сам по собі не визначає єдиної оптимальної навчальної методики. Важливо враховувати різноманітність досвіду, стан здоров’я, попередню освіту, сенсорні потреби й практичну значущість навички. Ширший контекст освітньої участі розглянуто в статті «Освіта людей старшого віку». Чи допомагає штучний інтелект осмислювати практику? Цифровий помічник може запропонувати запитання для розбору, допомогти впорядкувати записи або створити умовний навчальний випадок. Якість пояснень треба перевіряти, а чутливі персональні, клієнтські й робочі дані захищати відповідно до правил організації та вимог законодавства. Користування універсальним чат-ботом саме по собі не підтверджує набуття професійної компетентності. Окремий розбір можливостей і обмежень містить стаття «Штучний інтелект для навчання дорослих». Підсумок Досвід допомагає дорослому навчатися тоді, коли його можна пов’язати з надійними спостереженнями, осмислити за зрозумілими критеріями, співвіднести з іншими знаннями й використати для наступної дії. Практичне завдання та рефлексія є засобами розвитку компетентності, а їхню якість визначають контекст, безпека, доступність, підтримка і перевірка результатів. Для освітньої програми важливо проєктувати весь шлях від ситуації до застосування, оцінюючи кожну ланку за її власними показниками. Пов’язані статті Навчання на основі досвіду: що це, цикл Колба та наукова оцінка Психологія навчання дорослих: як люди навчаються після завершення школи Самоспрямоване навчання: як дорослий керує власною освітою Освіта впродовж життя: зміст, форми та користь для дорослої людини Андрагогіка: принципи та межі теорій навчання дорослих Штучний інтелект для навчання дорослих Освіта людей старшого віку У межах теми також читайте: «Страх помилок під час навчання дорослих: як повернути відчуття безпеки». Джерела Association for Experiential Education. What is experiential education? https://www.aee.org/what-is-experiential-education Bisra, K., Liu, Q., Nesbit, J. C., Salimi, F., & Winne, P. H. (2018). Inducing Self-Explanation: A Meta-Analysis. Educational Psychology Review. https://doi.org/10.1007/s10648-018-9434-x Blume, B. D., Ford, J. K., Baldwin, T. T., & Huang, J. L. (2010). Transfer of Training: A Meta-Analytic Review. Journal of Management. https://doi.org/10.1177/0149206309352880 Burch, G. F., Giambatista, R. C., Batchelor, J. H., Burch, J. J., Hoover, J. D., & Heller, N. A. (2019). A Meta-Analysis of the Relationship Between Experiential Learning and Learning Outcomes. Decision Sciences Journal of Innovative Education. https://doi.org/10.1111/dsji.12188 Cheng, A., et al. (2014). Debriefing for technology-enhanced simulation: a systematic review and meta-analysis. Medical Education. https://doi.org/10.1111/medu.12432 Edmondson, A. (1999). Psychological Safety and Learning Behavior in Work Teams. Administrative Science Quarterly. https://doi.org/10.2307/2666999 Guo, L. (2022). How should reflection be supported in higher education? A meta-analysis of reflection interventions. Reflective Practice. https://doi.org/10.1080/14623943.2021.1995856 Keith, N., & Frese, M. (2008). Effectiveness of error management training: a meta-analysis. Journal of Applied Psychology. https://doi.org/10.1037/0021-9010.93.1.59 Morris, T. H. (2020). Experiential learning – a systematic review and revision of Kolb’s model. Interactive Learning Environments. https://doi.org/10.1080/10494820.2019.1570279 OECD. (2025). Trends in Adult Learning. OECD Publishing. https://doi.org/10.1787/ec0624a6-en Pashler, H., McDaniel, M., Rohrer, D., & Bjork, R. (2008). Learning Styles: Concepts and Evidence. Psychological Science in the Public Interest. https://doi.org/10.1111/j.1539-6053.2009.01038.x Roessger, K. M. (2014). The effect of reflective activities on instrumental learning in adult work-related education: A critical review of the empirical research. Educational Research Review. https://doi.org/10.1016/j.edurev.2014.06.002 Wisniewski, B., Zierer, K., & Hattie, J. (2020). The Power of Feedback Revisited: A Meta-Analysis of Educational Feedback Research. Frontiers in Psychology. https://doi.org/10.3389/fpsyg.2019.03087

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Освоїти складні цифрові й технічні навички в дорослому віці означає навчитися самостійно виконувати конкретні дії: працювати з програмним забезпеченням, аналізувати дані, створювати автоматизації, програмувати, налаштовувати цифрові системи або використовувати спеціалізоване обладнання. Найкраща відправна точка — визначити практичне завдання, розкласти його на необхідні складові, опанувати базові операції на якісних прикладах, поступово прибирати підказки й перевіряти результат у нових умовах. Дорослому початківцю допомагають чітка мета, посильні кроки, регулярні вправи, зворотний зв’язок і можливість застосувати нові знання. Дослідження когнітивного навантаження пояснюють, чому складні взаємозалежні операції спочатку потребують демонстрації та структурованої підтримки, а дослідження навчальних технік — чому важливо відтворювати вивчене, а не лише перечитувати інструкції (Sweller, van Merriënboer & Paas, 2019; Dunlosky та співавт., 2013). Що означає опанувати цифрову або технічну навичку Цифрові навички охоплюють діяльність із цифровою інформацією, комунікацією, створенням матеріалів, безпекою й розв’язанням проблем. Технічні навички включають також спеціалізовані професійні операції: роботу з вимірювальними пристроями, автоматизованими системами, кодом, інженерними процесами та обладнанням. Європейська рамка DigComp 2.2 дає мову для опису цифрових компетентностей, хоча сама по собі не доводить ефективності певного курсу чи методу викладання. Опанування має декілька рівнів. Людина може знати назву функції та розуміти її призначення; виконувати вправу за інструкцією; самостійно обирати потрібний інструмент; виявляти помилку; переносити дію на нові дані й відповідати за якість результату. Для багатьох професійних задач критерієм зрілого вміння є поєднання самостійності, точності, перевірки та безпеки. Важливо відокремлювати проходження курсу, задоволеність навчанням, підвищення знань, отримання сертифіката, практичну компетентність та результат у праці. Це різні показники. Наприклад, сертифікат після курсу електронних таблиць не засвідчує автоматично здатність перевірити якість складного фінансового звіту, а переглянуті уроки програмування ще не означають, що людина напише й протестує власну програму. Як поставити мету, яку можна перевірити Формулювання «вивчити програмування» надто широке. Корисніша мета: «створити скрипт, який завантажує файл, виявляє пропущені значення, обчислює показники й формує перевірений звіт». Для таблиць це може бути зведення даних із двох джерел із незалежною перевіркою підрахунків. Для обладнання — безпечне виконання визначеної процедури під потрібним наглядом і правильне документування результату. Мета має містити умови виконання й критерій перевірки. Відразу визначте, які дані, інструменти та інструкції будуть доступні в реальній роботі; чи потрібно виконувати дію без сторонньої допомоги; наскільки важливі швидкість, точність і здатність помічати небезпечні відхилення. Такий опис спрямовує навчання й дозволяє обрати вправи відповідної складності. Чому складна техніка важко дається на початку Когнітивне навантаження й робоча пам’ять Початківець часто одночасно намагається запам’ятати розміщення команд, нову термінологію, порядок операцій, значення результатів і можливі помилки. Взаємопов’язані елементи перевантажують обмежені ресурси робочої пам’яті. Теорія когнітивного навантаження допомагає пояснити, чому розібрані приклади та поступовий перехід до самостійної роботи особливо корисні, коли знань ще мало (Sweller, van Merriënboer & Paas, 2019). У навчанні це означає: спочатку показати завершений приклад, пояснити призначення кожного важливого кроку, дати відтворити близьку задачу з частковими підказками, а вже потім вимагати побудови рішення з нуля. Коли досвід зростає, надмірна деталізація й дублювання очевидного можуть заважати; підтримку потрібно поступово прибирати. Складність окремої команди часто невелика, проте складність взаємодії команд висока. Наприклад, відкрити файл, застосувати фільтр і побудувати графік легко вивчити поодинці, але значно важче перевірити, чи не змінені вихідні дані, чи коректні пропущені значення та чи дозволяє графік зробити потрібний висновок. Тому технічна компетентність вимагає розуміння зв’язків між операціями. Незнайомі слова та приховані попередні знання Викладач може без пояснення використовувати терміни «репозиторій», «змінна», «формат даних», «параметр», «інтерфейс», «доступ», «залежність». Для спеціаліста вони звичні, а для людини, яка змінює сферу, — це кілька нових понять у кожному реченні. Проблема часто полягає в неврахованих передумовах курсу, а не в загальній здатності дорослого навчатися. Корисно вести компактний словник. Біля нового слова записуйте, для чого потрібне поняття, приклад його застосування й типову помилку. Періодично пояснюйте термін власними словами й показуйте його в реальному файлі чи пристрої. Якщо слово вже зрозуміле в контексті, немає потреби безкінечно повторювати його визначення. Освітній досвід, страх помилок та професійна ідентичність Дорослий може бути компетентним у своїй професії й водночас почуватись початківцем у новій технології. Порівняння себе з досвідченими колегами, попередні невдалі курси та страх пошкодити робочі дані підсилюють напруження. Психологічні механізми очікування успіху розглянуто окремо в статті «Самоефективність у навчанні дорослих», а навчальні помилки — у статті «Страх помилок у навчанні дорослих». Вдале навчальне середовище дозволяє помилятися без загрози для робочого процесу: використовувати копії файлів, тестові облікові записи, контроль версій, навчальні симулятори й зразки даних. Помилку аналізують як відхилення між очікуваним і фактичним результатом. У роботі з електричним, промисловим, медичним або іншим небезпечним обладнанням безпечна практика потребує відповідного нагляду, допуску й галузевих правил. Наукові засади ефективного навчання складних умінь Розібраний зразок і поступове зменшення допомоги На початку складної теми учню часто корисно бачити не лише правильний результат, а й послідовність міркувань: які дані отримано, чому обрана конкретна операція, як перевірено проміжний крок. Це принцип навчання на розв’язаних прикладах. Подальша вправа має відрізнятися від зразка достатньо, щоб вимагати розуміння, але не створювати одразу кілька нових проблем (Sweller, van Merriënboer & Paas, 2019). Практичний цикл може складатися з чотирьох спроб: уважний розбір готового рішення; виконання схожої задачі з доступною підказкою; самостійне повторення; розв’язання задачі з новими даними й додатковим обмеженням. Після кожного циклу перевіряють не кількість виконаних вправ, а те, яку частину процесу учень уже контролює. В експерименті з 164 дорослими учасниками прохання передбачати наступні кроки розв’язаного прикладу перед їх відкриттям поліпшило пригадування й виконання завдання через тиждень порівняно зі звичайним послідовним переглядом. Це конкретне експериментальне підтвердження перспективності покрокового відтворення; вибірка та навчальні задачі обмежують узагальнення на всі професійні програми (van den Broek, van Wermeskerken & van Gog, 2025). Активне пригадування й повторення з інтервалами Повторний перегляд того самого уроку може створювати відчуття знайомості, яке перевищує реальну здатність виконати дію. Корисний спосіб перевірки — закрити відео, конспект або підказку й спробувати самостійно відтворити команду, пояснення чи послідовність кроків. Потім звірити відповідь і виправити помилки. Великий огляд досліджень надав високі оцінки доказової корисності практичного тестування та розподіленого повторення для багатьох навчальних завдань (Dunlosky та співавт., 2013). Для технічних навичок відтворення буває різним: назвати принцип роботи; написати формулу без зразка; зібрати потрібну команду; провести діагностику проблеми; відтворити повну процедуру з перевіркою результату. Пам’ять на визначення й професійне виконання вимірюють окремо. Інтервали між повтореннями добирають до складності матеріалу, графіка й ризиків забування; універсально правильного розкладу для всіх задач немає. Варіативна практика й перенесення знань Навчальні вправи часто використовують акуратні приклади без пропусків і з наперед відомим результатом. У робочій ситуації дані можуть містити помилки, інтерфейс — змінитися, а клієнт — сформулювати іншу вимогу. Тому після опанування базового алгоритму треба поступово змінювати умови й навчатися визначати, яке правило застосувати. Для програмування корисно тестувати рішення на нових вхідних даних і помилкових випадках. Для таблиць — змінювати назви стовпців, порядок рядків і формат чисел. Для обладнання — використовувати дозволені навчальні сценарії з різними умовами. Здатність перенести навичку на нову задачу цінніша за швидке повторення одного й того самого сценарію. Метааналіз професійного навчання підтверджує, що перенесення пов’язане також із мотивацією та підтримкою робочого середовища (Blume та співавт., 2010). Зворотний зв’язок, який допомагає виправити дію Відгук «неправильно» повідомляє про результат, але не дає маршруту виправлення. Корисніший відгук називає конкретну розбіжність, показує її наслідки, пояснює можливу причину та пропонує наступну перевірку. Метааналіз великого масиву досліджень виявив загальний позитивний зв’язок зворотного зв’язку з навчанням і значну відмінність ефектів залежно від характеру повідомлень та способів оцінювання (Wisniewski, Zierer & Hattie, 2020). Коли людина навчається самостійно, джерелом відгуку можуть бути автоматичні тести, контрольні значення, порівняння з документацією, перегляд коду досвідченим колегою або перевірка продукту реальним користувачем. Важливо знати обмеження кожного способу. Програма може пройти тести й водночас мати небезпечні прогалини; наставник теж може помилятися. Надійність підвищується, коли результати перевіряють кількома незалежними способами. Покроковий маршрут навчання дорослого Крок 1. Визначити корисний результат Спочатку оберіть одну задачу, яку справді доведеться розв’язувати. Опишіть, що потрібно отримати на виході, які дані надходять на вході та як можна виявити неправильний результат. Якщо компетентність складається з кількох напрямів, визначте мінімальну послідовність для першого працездатного проєкту. Це допоможе не витрачати початкові тижні на малопов’язані розділи. Крок 2. Перевірити вихідний рівень дією До початку курсу виконайте коротке завдання без інструкції. Перевірте, чи вмієте працювати з файлами, встановлювати дозволені програми, читати повідомлення про помилки, робити резервні копії, розрізняти типи даних та користуватися відповідною термінологією. Зафіксуйте, які дії вже самостійні, а які поки вимагають допомоги. Самооцінка впевненості може доповнювати, але не замінювати цю перевірку. Крок 3. Розкласти компетентність на залежності Створіть карту передумов. Наприклад, для аналізу даних потрібні розуміння структури файлів, очищення значень, формули, перевірка обчислень, опис висновків. Для програмування — змінні, умови, цикли, робота з даними, функції, перевірка й оброблення помилок. Для обладнання — будова, принцип роботи, контрольні параметри, стандартна процедура, безпека та порядок реагування на відхилення. Принцип корисної послідовності полягає в тому, щоб кожна нова дія спиралася на вже зрозумілі опори. Якщо ви постійно повертаєтеся до елементарних операцій, програма може починатися надто високо. Змініть порядок, опануйте пропущену основу та поверніться до загального проєкту. Крок 4. Розібрати зразок і пояснити рішення Не обмежуйтеся натисканням тих самих кнопок. Перед кожним кроком запитайте себе: що зміниться, навіщо це потрібно, який результат покаже правильність дії? Якщо пояснення складне, зупиніться на одній операції й зіставте очікуваний результат із фактичним. Поступово переходьте від коментованої демонстрації до самостійного виконання. Крок 5. Виконати близьку вправу з однією зміною Візьміть вихідний приклад і змініть один параметр: файл, умову, значення, назву змінної або порядок дій. Поясніть, як зміна повинна вплинути на результат. Якщо помилка виникла через нерозуміння базового принципу, поверніться до зразка. Якщо принцип зрозумілий, переходьте до вправ із двома чи трьома зміненими умовами. Розмір кроку залежить від рівня підготовки. Крок 6. Перевірити себе без підказки Закрийте інструкцію й виконайте ключову дію самостійно. Після цього порівняйте результат із контрольним, розберіть помилки й відкладіть повторення на пізніший час. Відкладена перевірка допомагає побачити, що залишилося доступним після завершення заняття. Такі спроби потрібно організовувати відповідно до характеру навички та умов безпеки (Dunlosky та співавт., 2013). Крок 7. Зробити завершений мініпроєкт Коли базові операції вже засвоєні, поєднайте їх у невеликому продукті: створіть форму збору інформації, автоматизуйте підрахунок, підготуйте інтерактивний звіт або налаштуйте тестовий процес. Мініпроєкт має містити опис проблеми, вхідні дані, обране рішення, його перевірку та перелік обмежень. Завершена робота краще показує прогалини, ніж окремі правильні відповіді. Крок 8. Перенести вміння в реалістичні умови Спробуйте нові дані, реальний запит користувача чи інший дозволений інструмент. Якщо потрібна командна робота, задокументуйте рішення так, щоб інша людина могла перевірити й відтворити його. Коли йдеться про професійне застосування, організація має надати можливість практики, достатні ресурси та підтримку на перших етапах: ці умови істотні для перенесення навчання (Blume та співавт., 2010). Три прикладні траєкторії Програмування та автоматизація Почніть із простої задачі з видимим результатом: прочитати текстовий файл, змінити дані, зробити перевірку й записати новий результат. Опрацюйте змінні, умови та повторення на завершених прикладах. Далі самостійно змініть один елемент алгоритму, передбачте наслідок і перевірте його запуском. Наступний рівень — створити власну невелику програму, передбачити помилки введення та додати тести. Розділяйте синтаксичні помилки, логічні помилки й неправильно поставлену задачу. Вони можуть виглядати однаково як «програма не працює», але потребують різного способу виправлення. Коли програма запускається, корисно перевірити її на кількох незалежних наборах даних. Навчальний приклад — це початок, а не готова гарантія якості програмного продукту. Аналітика даних та електронні таблиці Оберіть життєве чи робоче завдання: скласти бюджет, узагальнити опитування або підготувати звіт. Почніть із розуміння структури таблиці, типів значень і можливих помилок. Потім опануйте базові формули, фільтри, сортування, групування й перевірку підсумків. Коли типовий сценарій виходить, працюйте з новим файлом із пропусками, дубльованими рядками та відмінними назвами полів. Критичний крок — перевірка інтерпретації. Запитайте, які записи виключено з розрахунку, як оброблено невизначені значення і чи зміниться висновок за іншого способу обчислення. Уміння натиснути кнопку «побудувати діаграму» слід поєднувати зі здатністю оцінювати якість даних і обґрунтувати отриманий результат. Технічне обладнання та цифрові системи Почніть із документації та стандартних вимог безпеки. Опрацюйте призначення вузлів, дозволені стани системи, контрольні параметри, порядок підготовки, виконання й завершення процедури. Викладач показує безпечну послідовність; учень спочатку спостерігає, далі виконує вправу під наглядом і лише за належної підготовки переходить до дозволеної самостійної роботи. У разі навчання на промисловому, електричному, медичному чи іншому ризикованому обладнанні помилки не повинні тренуватися через небезпечні реальні експерименти. Використовують навчальні стенди, симуляції, контрольні процедури та належний нагляд. Освітній курс не замінює офіційної кваліфікації, сертифікації чи допуску, якщо такі передбачені для професії. Як учитися, коли є робота, сім’я та інші зобов’язання Навчання дорослих відбувається серед зайнятості, догляду, фінансових потреб, стану здоров’я та нерівного доступу до інструментів. OECD відносить брак часу через роботу й сімейні обов’язки та витрати до важливих перешкод участі. Це свідчення про освітні умови й доступність, а не доказ того, що дорослі втрачають здатність учитися (OECD, 2026). Корисніше планувати завершені невеликі задачі, ніж орієнтуватися на абстрактні години «сидіння за комп’ютером». Наприклад, окреме заняття може завершуватися перевіреною формулою, розібраною помилкою або одним модулем програми. Інше заняття присвячують відкладеному повторенню та зміненій задачі. Конкретний розклад добирають до складності матеріалу, енергії, можливостей і доступного часу. Ведіть коротку нотатку після кожної сесії: що вдалося, яка проблема залишилася й з якої точної дії потрібно почати наступного разу. Зберігайте файли й версії. Це допомагає відновити контекст після вимушеної паузи та зменшити витрати часу на повторне з’ясування стану роботи. Приклад маршруту на шість тижнів Перший тиждень присвятіть меті, стартовій перевірці та основам інструмента. Другий — розбору завершених прикладів. Третій — близьким задачам із частковими підказками. Четвертий — самостійному виконанню та аналізу помилок. П’ятий — мініпроєкту з новими даними. Шостий — відкладеній перевірці, обговоренню результату й визначенню наступного рівня. Це ілюстративна схема планування, а не обіцянка опанування будь-якої професії за шість тижнів. Якщо стався тривалий пропуск, почніть з короткого практичного тесту й поверніться лише до втрачених передумов. Докладніше цей перехід розкрито у статті «Повернення до навчання після перерви». Який формат навчання обрати Самоосвіта підходить, коли можна сформулювати мету, отримати надійну документацію та самостійно перевіряти результат. Наставник особливо корисний, коли помилки потребують професійної інтерпретації, а навчальний матеріал має багато прихованих передумов. Групові заняття створюють простір для взаємної підтримки й спільних проєктів, хоча темп і час можуть бути менш гнучкими. Вибирайте формат за вимогами компетентності та власними обставинами. Перед оплатою курсу дізнайтеся, які дії учасник навчиться виконувати самостійно, скільки практики й перевірок передбачено, хто надає змістовний відгук, чи є завдання на перенос уміння, що означає сертифікат, які вимоги до техніки, мови та доступності. Маркетингові обіцянки швидкого працевлаштування варто оцінювати окремо від якості навчання. Звіти OECD про дорослу освіту показують різноманітність бар’єрів і маршрутів участі, однак не визначають ефективність конкретного комерційного курсу (OECD, 2025; OECD, 2026). Відмінності дистанційних занять, самонавчання та підтримуваних програм розглядаються у статті «Онлайн-навчання дорослих». Якщо головна мета полягає у зміні професії, оцінювати доведеться весь шлях здобуття нової кваліфікації; про це — матеріал «Професійна перекваліфікація». Як оцінити реальний прогрес Спостерігайте за щонайменше чотирма різними результатами. Перший — залученість: чи людина регулярно працює над навчальними задачами. Другий — засвоєння: чи може пояснити поняття й виконати знайому операцію. Третій — перенесення: чи справляється з новим завданням без покрокових підказок. Четвертий — результат застосування: чи покращилася якість реальної роботи, чи здобуто потрібну кваліфікацію та чи з’явилися підстави для професійного переходу. Окремо оцінюйте задоволеність курсом. Людина може бути задоволена викладачем, але ще не мати потрібної компетентності; може стикатися зі складними вправами й водночас набувати більшої самостійності. Порівнюйте стартове завдання, проміжну перевірку та відкладену роботу на нових даних. Для ризикованих операцій безпека й правильність переважають швидкість. Метааналіз перенесення професійного навчання підкреслює роль мотивації та робочих умов поряд із характеристиками самого навчання (Blume та співавт., 2010). Для роботодавця це означає необхідність передбачити нагоду використовувати вивчене, час на адаптацію та підтримку першого застосування. Ширший контекст розглядається у статті «Навчання на робочому місці». Коли навчання не йде: як знайти причину Зрозуміле відео, але порожній екран під час самостійної спроби Поверніться до одного завершеного прикладу й відтворіть його покроково. Потім змініть лише один параметр. Якщо й це складно, попросіть викладача пояснити одну передумову, яку ви пропустили. Коли близька вправа виходить, поступово прибирайте опори. Цей маршрут усуває надто великий стрибок від демонстрації до самостійної задачі. Помилки повторюються, хоча теорію вже вивчено Складіть журнал із чотирма пунктами: очікуваний результат, фактичний результат, імовірна причина, спосіб перевірки гіпотези. Змінюйте одну умову за раз. Якщо причина залишається незрозумілою, залучіть наставника або зіставте дії з офіційною документацією. Таку вправу варто використовувати як дисципліну аналізу проблем, а не як самодостатній доказ опанування професії. Зникає час і навчання відкладається Перегляньте розклад, витрати, доступність обладнання, доглядові обов’язки та потрібну підтримку. Часом найкраще рішення — скоротити обсяг паралельних модулів і завершити один необхідний маршрут. Окремий матеріал «Чому нам так важко вчитися й мотивувати себе у дорослому віці?» пояснює психологічні та структурні бар’єри навчання. Штучний інтелект як інструмент технічного навчання Генеративні системи можуть пояснювати терміни, пропонувати вправи, перевіряти окремі фрагменти коду, створювати тестові приклади та ставити навчальні запитання. Утім, правильна відповідь помічника ще не означає, що учень сам опанував відповідну навичку. Для формування самостійності спочатку спробуйте пояснити проблему або запропонувати власний крок, а потім попросіть підказку, контрприклад чи перевірку. Технічні пояснення від моделей потребують перевірки. Система може впевнено запропонувати вигадану функцію, пропустити обмеження безпеки, некоректно витлумачити дані чи створити програму, яку учень не розуміє. Використовуйте офіційну документацію, тестування й рецензування. Для навчальних прикладів беріть знеособлені дані; не передавайте стороннім сервісам персональні записи, комерційні таємниці й закритий код без дозволу. Систематичний огляд 42 досліджень великих мовних моделей у викладанні програмування описав різні способи використання, можливості й проблеми, але сама різнорідність методів не дозволяє вважати звичайний чат-бот доведено ефективним педагогічним втручанням для всіх дорослих. Огляд доступний як дослідницький препринт; довгострокові результати й професійне перенесення потребують додаткових досліджень (Zhu, Xu & Ericson, 2025). Для незалежної перевірки після роботи з помічником закрийте підказки й виконайте аналогічну задачу на нових даних. Поясніть кожне ключове рішення, перевірте результат і задокументуйте джерела використаного коду. Дотримуйтеся правил академічної доброчесності та вимог роботодавця. Вік, нейровідмінності та рівний доступ до цифрової освіти Люди приходять у технічне навчання з різними навичками користування пристроями, умовами праці, досвідом освіти, зором, слухом і моторними можливостями. Вік не визначає індивідуальну межу цифрової компетентності. Систематичний огляд 46 досліджень навчання цифрової грамотності людей старшого віку виявив важливість поступових пояснень, належного темпу, індивідуальної допомоги та зменшення практичних перешкод. Автори водночас зазначають географічні та методологічні обмеження наявних робіт (Xu та співавт., 2025). Доступність означає реальні можливості брати участь у навчанні: клавіатурне керування і сумісність із програмами читання з екрана; точні субтитри й текстові інструкції; альтернативні способи введення; зрозумілу структуру матеріалу; гнучкі темпи та формат перевірки. Для нейровідмінних дорослих конкретні потреби в сенсорних умовах, увазі та організації матеріалу з’ясовують індивідуально. Назва нейротипу не підказує автоматично, який спосіб навчання найкращий для певної людини. Для початкового ознайомлення з цифровими інструментами в Україні можна звернутися до державної платформи «Дія.Освіта». Доступність і зміст конкретного курсу слід перевіряти безпосередньо перед участю. Початкові цифрові курси не замінюють професійних допусків, підготовки для небезпечних технічних операцій чи нормативно визначених кваліфікацій. Поширені помилки в уявленнях про навчання дорослих «Після сорока або п’ятдесяти років складну техніку вже не освоїти» Це твердження змішує вік із вихідним досвідом, здоров’ям, доступністю ресурсів та вимогами конкретної компетентності. Дослідження навчання цифрової грамотності старших дорослих показують можливість розвитку навичок за належних умов підтримки. Результат залежить від програми, учасників і способу оцінювання (Xu та співавт., 2025). «У кожної людини є один правильний стиль навчання» Люди можуть віддавати перевагу певним форматам і мати різні потреби доступності, але огляд досліджень не підтвердив популярної гіпотези, ніби підбір викладання за індивідуальним ярликом «візуальний», «аудіальний» або іншим стилем сам по собі забезпечує кращі результати. Формат слід добирати насамперед за характером матеріалу, завданням і доступністю (Pashler та співавт., 2008). «Що більше годин практики, то гарантовано вищий професійний рівень» Практика важлива, але її зміст, умови, відгук і базові здібності також мають значення. Метааналіз навмисної практики в різних галузях виявив істотну відмінність результатів між сферами й не підтвердив універсального пояснення досягнень самою кількістю годин (Macnamara, Hambrick & Oswald, 2014). «Достатньо дивитися навчальні ролики й повторювати кліки» Перегляд допомагає ознайомитися зі зразком, проте самостійна компетентність проявляється тоді, коли людина виконує змінену задачу, пояснює рішення, знаходить помилки й перевіряє результат. Поєднуйте якісні демонстрації з власною практикою та відкладеною перевіркою (Dunlosky та співавт., 2013). «Молодше покоління від природи краще володіє всіма цифровими інструментами» Активне використання смартфона й соціальних мереж не тотожне вмінню створити програму, захистити інформацію, аналізувати дані чи працювати з інженерною системою. Цифрова компетентність багатовимірна, що відображає DigComp 2.2. Рівень слід оцінювати за конкретними діями, а не віковою групою. Що потрібно змінити викладачу або роботодавцю До початку програми проведіть коротке практичне оцінювання, щоб визначити реальні передумови. Розділіть слухачів за рівнем готовності до конкретного предмета й за потреби запропонуйте підготовчі модулі. Зробіть критерії результату зрозумілими й покажіть приклади виконання. Для новачків використовуйте завершені зразки, потім часткові вправи, самостійну практику та перенесення на нові задачі. Створіть доступні матеріали й безпечні умови для помилок. Пояснюйте значення спеціалізованих термінів, дозволяйте ставити запитання, надавайте можливість практики після перерви, забезпечуйте необхідне обладнання та доступність для учасників із різними потребами. Оцінюйте результати не лише відгуками про курс, а й виконанням незалежних завдань та застосуванням на робочому місці. Для керівника важливе продовження навчання після завершення занять: час для перших проєктів, консультації досвідченого працівника, дозвіл застосовувати нові компетентності та безпечний контроль результатів. Зміни в роботі потребують відповідних організаційних умов; завершений курс не створює їх автоматично (Blume та співавт., 2010). Питання та відповіді Чи можливо вивчити програмування з нуля після 40 або 50 років? Так. Дорослі можуть освоювати програмування в різному віці. Початковий досвід, обсяг доступного часу, підтримка, вимоги конкретної задачі й регулярна практика визначають зміст індивідуального маршруту. Якщо мета — нова професія, потрібно додатково розібратися у вимогах кваліфікації та можливостях практичного застосування. Скільки часу потрібно на складну цифрову навичку? Час залежить від попередньої підготовки, складності завдання, якості практики та потрібного рівня самостійності. Для базових дій у таблицях і для розроблення безпечної промислової системи потрібні різні траєкторії. Замість універсальної цифри годин визначайте етапи за реальними діями, які можна перевірити. Чи достатньо безкоштовних відео для самостійного навчання? Відео можуть бути корисною частиною навчання, якщо до них додати власні вправи, зворотний зв’язок, перевірку помилок і проєкт на нових даних. Для деяких компетентностей потрібні наставник, спеціалізоване обладнання чи офіційне оцінювання. Вибір залежить від мети й ризиків виконання. Чи допомагає займатися щодня? Регулярність може полегшувати підтримання маршруту, але щоденний режим не є обов’язковим для кожного дорослого. Розподілені повторення мають наукову підтримку для збереження знань, а тривалість і частоту вправ обирають за завданням, навантаженням і можливостями людини (Dunlosky та співавт., 2013). Чи можна довіряти поясненням чат-бота під час навчання програмуванню? Чат-бот корисний як один із джерел прикладів, підказок і запитань, але його технічні відповіді слід перевіряти за документацією й тестами. Після допомоги спробуйте відтворити рішення самостійно на нових даних. Не завантажуйте конфіденційні матеріали без дозволу й дотримуйтеся навчальних правил. Як зрозуміти, що навичка вже придатна для роботи? Спробуйте виконати реалістичне завдання без навчальної покрокової інструкції, перевірити результат і пояснити спосіб розв’язання. Урахуйте, чи можна безпечно діяти в нових умовах та чи маєте потрібний професійний допуск. Для відповідальних процесів важлива оцінка кваліфікованого фахівця. Висновок Складна цифрова або технічна навичка засвоюється через поступовий перехід від зрозумілих прикладів до самостійного розв’язання змінених задач. Ключові умови — добре визначена мета, перевірені передумови, керована складність, змістовний відгук, відкладена практика й можливість перенести результат у життя чи роботу. Центральна стаття «Психологія навчання дорослих» пояснює, як ці процеси пов’язані з мотивацією, освітнім досвідом і умовами дорослого віку. Пов’язані статті Для ширшого розуміння дорослої освіти: «Психологія навчання дорослих», «Освіта впродовж життя» та «Самоспрямоване навчання». Для навчальних труднощів: «Самоефективність у навчанні дорослих», «Страх помилок у навчанні дорослих» та «Повернення до навчання після перерви». Для прикладних траєкторій: «Професійна перекваліфікація», «Онлайн-навчання дорослих» та «Навчання на робочому місці». У межах теми також читайте: «Як дорослому навчатися ефективно: практики, які мають наукові підстави». Джерела Blume, B. D., Ford, J. K., Baldwin, T. T., & Huang, J. L. (2010). Transfer of training: A meta-analytic review. Journal of Management, 36(4), 1065–1105. https://doi.org/10.1177/0149206309352880. Dunlosky, J., Rawson, K. A., Marsh, E. J., Nathan, M. J., & Willingham, D. T. (2013). Improving students’ learning with effective learning techniques. Psychological Science in the Public Interest, 14(1), 4–58. https://doi.org/10.1177/1529100612453266. European Commission, Joint Research Centre. (2022). DigComp 2.2: The Digital Competence Framework for Citizens. Офіційна публікація. Macnamara, B. N., Hambrick, D. Z., & Oswald, F. L. (2014). Deliberate practice and performance in music, games, sports, education, and professions: A meta-analysis. Psychological Science, 25(8), 1608–1618. https://doi.org/10.1177/0956797614535810. OECD. (2025). Trends in Adult Learning. OECD Publishing. https://doi.org/10.1787/ec0624a6-en. OECD. (2026). Helping adults overcome barriers to training. OECD Publishing. https://doi.org/10.1787/1d108027-en. Pashler, H., McDaniel, M., Rohrer, D., & Bjork, R. (2008). Learning styles: Concepts and evidence. Psychological Science in the Public Interest, 9(3), 105–119. https://doi.org/10.1111/j.1539-6053.2009.01038.x. Sweller, J., van Merriënboer, J. J. G., & Paas, F. (2019). Cognitive architecture and instructional design: 20 years later. Educational Psychology Review, 31, 261–292. https://doi.org/10.1007/s10648-019-09465-5. van den Broek, G. S. E., van Wermeskerken, M., & van Gog, T. (2025). Retrieval practice in stepwise worked examples improves learning. Learning and Instruction, 100, 102196. https://doi.org/10.1016/j.learninstruc.2025.102196. Wisniewski, B., Zierer, K., & Hattie, J. (2020). The power of feedback revisited: A meta-analysis of educational feedback research. Frontiers in Psychology, 10, 3087. https://doi.org/10.3389/fpsyg.2019.03087. Xu, L., Ng, D. T. K., Lee, C. S. Y., Peng, P., & Chu, S. K. W. (2025). A systematic review of digital literacy in lifelong learning for older adults: challenges, strategies, and learning outcomes. Educational Technology Research and Development, 73, 3627–3674. https://doi.org/10.1007/s11423-025-10530-w. Zhu, M., Xu, L., & Ericson, B. (2025). A systematic review of research on large language models for computer programming education. Дослідницький препринт. https://arxiv.org/abs/2506.21818.

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Завершений курс стає корисним у житті тоді, коли людина впізнає ситуацію, у якій потрібне нове знання, пригадує відповідний принцип, пристосовує його до конкретних обставин і перевіряє результат власної дії. Цей перехід називають перенесенням навчання. Він пояснює, чому можна успішно скласти підсумковий тест і водночас розгубитися перед реальним завданням, а також що допомагає перетворити вивчений матеріал на стійку практику. Починати варто ще під час курсу: обрати справжнє завдання зі свого життя, спробувати застосувати до нього вивчену ідею, отримати зворотний зв’язок і повторити дію в дещо іншій ситуації. Після завершення навчання потрібні доступні нагоди практикуватися, підтримка й можливість помилятися без надмірних наслідків. Такий підхід узгоджується з дослідженнями перенесення навчання та ролі практики, контексту й підтримки, хоча ефективність конкретного способу залежить від завдання й умов (Baldwin і Ford, 1988; Ford, Baldwin і Prasad, 2018). Що означає застосовувати знання після навчання Застосування знань після навчання — це використання набутих під час курсу понять, способів міркування, процедур і навичок у завданнях, які виникають за межами самого навчального середовища. Людина, яка опанувала основи особистих фінансів, застосовує їх, коли порівнює реальні умови кредиту. Та, що вивчала іноземну мову, користується нею під час розмови, а не лише виконує вправи. Після курсу цифрової грамотності учасник самостійно налаштовує захист облікового запису і вміє пристосувати інструкцію до оновленого застосунку. У психології навчання вживають поняття «перенесення» — вплив попереднього навчання на виконання наступного завдання. Класична модель розглядає два ключові результати: узагальнення засвоєного для нових умов та збереження вміння з часом. Дослідники наголошують, що на ці результати одночасно впливають побудова навчання, характеристики учня та середовище, у якому знання мають працювати (Baldwin і Ford, 1988). Саме слово «застосовувати» охоплює кілька різних дій. Іноді достатньо точно виконати знайому процедуру. Інколи треба розпізнати прихований зв’язок між новою проблемою і раніше вивченим принципом. Ще в інших випадках доводиться поєднати кілька знань, оцінити обмеження та обрати спосіб дії самостійно. Від складності цього переходу залежить, яку практику варто планувати. Засвоєння, запам’ятовування, перенесення й реальна користь — різні результати Людина може розуміти пояснення на занятті, пригадувати його через тиждень і все одно не застосовувати у звичайному житті. Для цього часто бракує ситуації, нагадування, впевненості, часу або необхідних засобів. Тому післякурсовий результат потрібно оцінювати окремо від оцінки за тест, задоволення курсом, отримання сертифіката чи загальної мотивації. Огляди досліджень перенесення особливо застерігають від змішування самозвітів учасників із незалежними спостереженнями поведінки (Blume та ін., 2010; Ford та ін., 2018). Практичне запитання після навчання звучить так: «Яку дію в реальному середовищі я можу тепер виконати краще, самостійніше або обґрунтованіше?» Відповідь варто формулювати як спостережуваний результат. Наприклад, «можу перевірити достовірність повідомлення за кількома джерелами» точніше за «добре знаю медіаграмотність». Чому знання з курсу часто залишаються в межах курсу Навчальне середовище навмисно спрощує реальність. Учасник зазвичай знає, яку тему проходить, які дані належать до задачі та який тип відповіді очікується. За межами курсу ситуації змішані: інформації може бракувати або бути забагато, умови змінюються, інші люди мають власні цілі, а помилка може вимагати часу чи грошей. Людині потрібно самій упізнати момент, коли доречно застосувати знання. Дослідження далекого перенесення показують, що «відстань» між навчальним і реальним завданням має кілька вимірів: предмет, фізичне й соціальне середовище, спосіб подання, часову віддаленість, необхідну дію. Тому твердження «цей курс навчає застосовувати знання будь-де» потребує окремих перевірок у відповідних умовах (Barnett і Ceci, 2002). Інша причина — знання можуть бути прив’язані до зовнішніх підказок. Під час навчання викладач називає правило перед завданням, вказує потрібну кнопку або демонструє правильний приклад. Самостійне застосування вимагає відтворити правило без цих підказок. Крім того, нова дія конкурує зі звичним способом поведінки, який швидший і не потребує додаткового обмірковування. Це робить поступову практику в природних умовах важливою складовою післякурсового маршруту. Брак перенесення не обов’язково свідчить про слабке навчання. Якщо людина пройшла курс роботи з цифровим сервісом, але не має доступу до пристрою або потрібних дозволів, нове вміння не може проявитися. У дорослій освіті важливі також робочий графік, сімейні обов’язки, фінансові витрати та доступність середовища. Дані ОЕСР про освіту дорослих, 2025 описують нерівність участі й перешкоди навчанню; вони слугують контекстом, а не причинним доказом ефективності окремої психологічної методики. Близьке і далеке перенесення: скільки змінюється завдання Близьке перенесення відбувається, коли нова ситуація подібна до навчальної. Людина тренувалася складати бюджет для умовної сім’ї, а тепер використовує ту саму таблицю для власних витрат. Тут змінилися числа й особистий контекст, проте послідовність дій залишилася впізнаваною. Далеке перенесення вимагає застосувати принцип у суттєво відмінному контексті. Наприклад, після вивчення перевірки надійності інформації людина оцінює твердження продавця, рекламне повідомлення та суперечливі дописи про суспільні події. Потрібно самостійно зрозуміти, що всі ці завдання мають спільну логіку: визначити джерело, перевірити докази, порівняти незалежні відомості та врахувати можливі інтереси автора. У науці межа між близьким і далеким перенесенням залежить від способу визначення подібності. Барнетт і Чечі запропонували аналізувати окремо те, що саме переноситься, та контекст, куди воно переноситься. Для дорослого учня корисно заздалегідь назвати хоча б дві майбутні ситуації: одну максимально схожу на вправи й одну помітно іншу. Успішність другої покаже, чи почало знання працювати ширше за вивчений зразок. Наукова основа: які підходи мають найбільшу підтримку Найміцнішу основу становлять дослідження, які розрізняють здобуття знань, їх збереження та використання в інших умовах. Огляд Форда, Болдвіна і Прасада, 2018 підсумовує, що для перенесення важливі конкретний зміст практики, нагоди застосувати навичку та підтримка після навчання. Водночас автори підкреслюють прогалини у вимірюванні траєкторії перенесення й причинного впливу окремих заходів. Метааналіз Блюма та співавторів, 2010 охопив 89 емпіричних досліджень професійного навчання. Мотивація, здібності, особистісні характеристики й підтримувальне середовище були пов’язані з перенесенням, але величина зв’язків залежала від способу оцінювання. Це вагома база для розуміння механізму, проте вона переважно стосується робочих ситуацій, тому не встановлює автоматично ефективність кожної поради для побуту, громадської участі чи самостійного хобі. Окрема лінія досліджень перевіряє, чи покращує пригадування навчального матеріалу результат на нових завданнях. Метааналіз Пана і Рікарда, 2018 демонструє, що тренувальне відтворення може сприяти перенесенню на відмінні завдання; умови та характер тесту впливають на результат. Це підстава створювати вправи на самостійне пригадування й застосування, а не лише перечитувати правильні відповіді. Дослідження навчальних стратегій переважно проведені зі школярами, студентами та окремими професійними групами. Їхні висновки допомагають конструювати навчання дорослих, коли враховано зміст і контекст, але безпосередню дієвість для різних дорослих аудиторій потрібно перевіряти окремо (Dunlosky та ін., 2013; McDermott, 2021). Почніть із реальної задачі, для якої потрібне знання Перший практичний крок — назвати конкретну ситуацію, у якій навчання має принести користь. Запитання «Для чого мені цей матеріал?» варто доповнити запитаннями «Що саме я зроблю?», «Коли виникає така нагода?», «Які ознаки покажуть, що дія спрацювала?». Після курсу комунікації ціллю може бути проведення зрозумілої розмови про спільні плани, а після курсу роботи з даними — підготовка нескладної таблиці власних витрат. Якщо тема складна або потенційно ризикована, оберіть навчальне, змодельоване чи контрольоване завдання. Важливі фінансові, юридичні та медичні рішення вимагають відповідної перевірки даних і професійної компетентності, а сам факт проходження курсу не засвідчує готовності діяти без нагляду. Перетворіть широку ціль на невелику дію, яку можна завершити найближчим часом. Наприклад: «Після заняття з цифрової безпеки я перевірю налаштування двофакторної автентифікації для одного облікового запису». Для наступного кроку оберіть інший сервіс. Така послідовність починається зі знайомої ситуації та поступово перевіряє узагальнення способу. Навчіться впізнавати, коли саме знання потрібне У повсякденні задача рідко з’являється разом із назвою навчальної теми. Тому корисно шукати сигнали застосування: «Коли мені бракує перевірених даних?», «Коли потрібно порівняти альтернативи?», «Коли я повторюю ту саму помилку?», «Коли готова інструкція перестає відповідати ситуації?». Під час курсу та після нього створіть короткий перелік типових ситуацій, де новий принцип може допомогти. Для вміння працювати з джерелами такими сигналами будуть гучні твердження без посилання на дослідження, статистика без опису методики й повідомлення з вимогою негайно поділитися ним. Коли сигнал помічено, потрібно назвати відповідну дію: знайти першоджерело, перевірити дату, порівняти дані. Це практичне застосування висновку, що перенесення потребує відповідності між ознаками ситуації, засвоєними знаннями та необхідною дією. Дослідження Барнетт і Чечі, 2002 допомагає пояснити, чому зміна способу подання чи соціального контексту може ускладнювати впізнавання знайомого принципу. Працюйте з кількома прикладами, а не з одним зразком Якщо весь курс побудований на одній типовій задачі, учасник може вивчити послідовність рухів, залишаючись залежним від конкретного прикладу. Для ширшого застосування варто змінювати другорядні ознаки завдання, зберігаючи його основний принцип. У фінансовій грамотності це можуть бути різні бюджети, строки та умови пропозицій; у цифровій грамотності — різні пристрої й інтерфейси. Після кожної вправи поставте запитання: «Яка головна ідея залишилася однаковою?» та «Які дії довелося змінити?». Так учень відокремлює стрижень знання від випадкових деталей. У дослідженнях практики пригадування й застосування на різних прикладах описано переваги для подальшого розв’язання нових завдань, хоча поширювати результати окремих експериментів на всі дорослі ситуації потрібно з урахуванням вибірки та складності матеріалу (Pan і Rickard, 2018). Для складних навичок корисна послідовність: спочатку чіткий зразок із поясненням, потім близькі варіації, згодом незнайомий приклад без підказки. Різноманітність завдань працює тоді, коли учень має базове розуміння і може отримати зворотний зв’язок. Хаотичне ускладнення для людини, що лише починає, збільшує навантаження без очевидної користі. Відтворюйте знання з пам’яті й одразу застосовуйте Перечитування конспекту створює відчуття знайомства з матеріалом. Це відчуття корисне для орієнтації, але само по собі не показує, чи зможе людина пригадати потрібний принцип у новому середовищі. Спробуйте закрити матеріали та своїми словами пояснити правило, послідовність дій і випадок, коли воно доречне. Потім виконайте невелике практичне завдання без готового розв’язку. Огляд Макдермотт, 2021 узагальнює докази того, що тренування пригадування підтримує довготривале збереження знань. Метааналіз Пана й Рікарда, 2018 показує можливості перенесення результатів такого тренування на інші завдання. Проте успіх залежить від відповідності практики бажаному результату: вміння назвати етапи перемовин ще не означає готовності проводити складну розмову. Корисний формат самоперевірки складається з трьох частин. Спочатку поясніть ключову ідею без нотаток. Далі самостійно розв’яжіть задачу, відмінну від навчального прикладу. Нарешті перевірте рішення за надійним джерелом або разом із компетентною людиною. Після помилки виправте пояснення і повторіть спробу пізніше. Повертайтеся до практики з інтервалами Збереження вміння потребує повторних нагод його використовувати. Замість однієї тривалої післякурсової сесії заплануйте кілька коротших зустрічей із матеріалом у різні дні. Під час них змінюйте завдання й намагайтеся пригадати спосіб дії перед відкриттям підказки. Огляд Данлоскі та співавторів, 2013 оцінює розподілену практику та тренувальне тестування як підходи з широкою доказовою підтримкою для навчальних результатів. Метааналіз Мосона й Канга, 2025 знайшов перевагу розподіленої практики над зосередженим повторенням у дослідженнях реального освітнього середовища. У цих роботах переважно вимірювали збереження й навчальну успішність, тому сам по собі інтервал повторення не гарантує зміни повсякденної поведінки. Після курсу можна запланувати першу коротку спробу протягом найближчих днів, наступну — за тиждень, а потім повернутися до навички за потреби. Це приклад організації практики, а не універсальний науково встановлений календар. Оптимальні інтервали залежать від складності матеріалу, досвіду, доступності ситуацій і того, як довго знання потрібно зберігати. Створюйте план «коли виникне ситуація — я зроблю дію» Загальний намір «користуватися новими знаннями частіше» легко губиться серед повсякденних справ. Точнішим є план, який пов’язує впізнавану ситуацію з конкретною дією: «Коли мені надішлють твердження зі статистикою без джерела, я перевірю, хто й коли зібрав дані, перш ніж робити висновок». Такий план зменшує кількість рішень, які треба приймати в момент дії. Метааналіз Ґолльвіцера й Ширана, 2006 досліджує плани здійснення намірів у різних видах цілеспрямованої поведінки. Це наукова підстава розглядати конструкцію «якщо — тоді» як допоміжну стратегію переходу до дій. Дослідження не доводить, що один такий план замінює вправляння у складній навичці чи усуває брак доступу до ресурсів. Складіть один план на найближчий тиждень. Вкажіть ознаку ситуації, дію та реалістичну межу завдання: «Коли матиму п’ятнадцять хвилин перед запланованою покупкою, порівняю повну вартість двох варіантів за вивченими критеріями». Перевіряйте, чи справді виникає обрана ситуація. Якщо вона рідкісна, знайдіть навчальну модель або скоригуйте умову. Застосовуйте знання в безпечному масштабі У реальному житті ціна помилки може бути вищою, ніж у класі. Тому перша післякурсова практика має бути достатньо справжньою, щоб перевірити знання, і достатньо безпечною, щоб помилку можна було виправити. Для цифрової навички підійде пробний документ або резервна копія файлу. Для комунікативної — попередньо погоджена тренувальна розмова. Для аналізу даних — відкритий навчальний набір без приватної інформації. У складних або регульованих сферах користуйтеся правилами професійного допуску й нагляду. Завершення онлайн-курсу психології, медицини, фінансів чи права саме по собі не створює права на професійну практику. Визначаючи післякурсове завдання, відокремте особисте розуміння теми від дій, що потребують кваліфікації, відповідальності та перевірки. Безпечне масштабування також допомагає зберегти готовність вчитися після першої невдачі. Якщо початкове завдання надто велике, розбийте його на компоненти: пригадати правило, перевірити один приклад, зробити простий вибір, порівняти результат. Збирайте ці компоненти в цілісну дію поступово. Зворотний зв’язок: як відрізнити помилку знання від помилки застосування Після спроби корисно з’ясувати, на якому етапі виникла складність. Можна не пам’ятати правило; пам’ятати його, але неправильно впізнати ситуацію; вибрати правильний принцип, але помилитися у виконанні; або виконати все правильно, проте зіткнутися із зовнішнім обмеженням. Ці випадки потребують різних наступних кроків. Перевірка має містити не тільки висновок «правильно/неправильно», а й інформацію, яка допомагає змінити дію. Для фінансового прикладу це може бути пояснення, який показник варто було порівняти. Для цифрового — яка умова інтерфейсу змінилася. Для спілкування — які конкретні слова або запитання вплинули на зрозумілість повідомлення. Після цього варто зробити ще одну спробу. Фахові огляди перенесення навчання розглядають підтримку й можливість застосувати набуте як частину післянавчального середовища, а не лише як особисте завдання учня (Blume та ін., 2010; Ford та ін., 2018). Самостійно можна попросити конкретний відгук у викладача, наставника або спільноти; важливо, щоб людина, яка оцінює, розуміла зміст навички й межі своєї компетентності. Ведіть короткий журнал застосування, а не лише навчальний конспект Звичайний конспект відповідає на запитання «Що я вивчив?». Журнал застосування додає інші: «Де спробував використати?», «Що зробив?», «Який результат побачив?», «Що зміню наступного разу?». Запис може займати кілька речень після кожного помітного випадку. Він не потребує складної системи оцінювання. Наприклад: «Після курсу медіаграмотності перевірив походження статистики в публікації. Знайшов первинне повідомлення, але спочатку переплутав дату дослідження з датою допису. Наступного разу почну з назви установи й методики». Такий запис фіксує спостережувану поведінку та умови помилки. Він корисніший для самокорекції, ніж абстрактна оцінка «мені було легко». Журнал не потрібно перетворювати на безперервний контроль власної продуктивності. Достатньо відстежувати вибрані навички й кілька реальних ситуацій. Якщо ведення записів забирає більше часу, ніж практична дія, скоротіть його. Головний показник — зростання самостійності й точності застосування, а не кількість заповнених сторінок. Як діяти, коли в реальній ситуації все забувається Під тиском часу або в незвичних умовах людині може бути складно відтворити навіть добре зрозумілий матеріал. Спершу варто перевірити, чи є вміння достатньо відпрацьованим без підказок. Потім — створити допоміжні опори, які зменшують потребу одночасно тримати в пам’яті всі кроки: короткий контрольний список, перевірену інструкцію, шаблон із поясненнями. Допоміжний матеріал має навчати й підтримувати правильну дію. Якщо людина працює тільки за шаблоном, корисно час від часу пояснювати власними словами, для чого потрібен кожен крок. Так можна перевірити розуміння й побачити, де виникає залежність від конкретного формулювання. Огляд Макдермотт, 2021 підтримує практику пригадування як спосіб працювати зі збереженням знань. Якщо після кількох спроб застосування лишається складним, поверніться до простішої версії завдання, попросіть предметний зворотний зв’язок і перевірте, чи не пропущено базову передумову. Між курсом і життям часто бракує проміжних вправ, тому додатковий етап практики є природною частиною маршруту. Перенесення у повсякденне життя: приклади за різними типами навчання Фінансова грамотність: від термінів до перевірки умов Після навчання про бюджетування чи кредити реальне завдання полягає у порівнянні пропозицій з урахуванням усіх важливих умов, а не лише знайомого відсотка. Можна потренуватися на умовних прикладах, визначити потрібні показники, а потім застосувати той самий спосіб до доступної інформації про реальні продукти. Якщо рішення має значні фінансові наслідки, потрібно перевіряти актуальні документи й за потреби звертатися до компетентного фахівця. Щоб оцінити перенесення, попросіть себе пояснити, чому зміна строку або додаткової комісії змінює висновок. Так перевіряється розуміння принципу, а не механічне заповнення таблиці. Іноземна мова: від вправ до непередбачуваної розмови Учень може правильно відповідати в застосунку, але не знаходити слів під час живої розмови. Корисний міст — вправи з реальним комунікативним завданням: поставити уточнювальне запитання, переказати свою потребу, зрозуміти відповідь, попросити повторити незрозуміле. Складність варто збільшувати поступово: від знайомих ситуацій до менш передбачуваних діалогів. Перевіряйте не тільки правильність окремих слів, а й результат спілкування: чи вдалося передати зміст, зрозуміти іншого, уточнити помилку. Для складніших мовних цілей потрібні предметні методи й зворотний зв’язок, а не лише загальні поради про повторення. Цифрова грамотність: від інструкції до іншого інтерфейсу Курс може показувати точне розташування кнопок, які зміняться після оновлення програми. Замість запам’ятовувати лише послідовність натискань, поясніть, яку функцію виконує кожен етап. Потім знайдіть аналогічну функцію в іншому інтерфейсі на тренувальному матеріалі. Окремо відпрацьовуйте безпечні умови: перевірку прав доступу, використання резервної копії, захист особистих відомостей. Таке застосування потребує практики на реальних пристроях і врахування цифрової доступності. Висновок про успішність робіть за самостійним виконанням, а не лише за переглядом відео. Медіаграмотність: від визначення упереджень до перевірки повідомлень Після лекції людина може правильно називати типові ознаки маніпуляції, однак реальне повідомлення часто поєднує правдиві й хибні елементи. Тренуйтеся на матеріалах різних жанрів, відокремлюйте твердження від доказів, шукайте джерела та порівнюйте їхню незалежність. У складних випадках коректний результат може полягати у визнанні браку даних. Метою є якість перевірки, а не автоматична недовіра до будь-якої інформації. Для перенесення важливо, щоб людина могла обрати доречний спосіб перевірки за межами конкретного прикладу з курсу. Комунікативні навички: від рольової вправи до взаємодії з людьми Рольова вправа зазвичай має визначений сценарій і передбачувані ролі. У щоденному спілкуванні інша людина реагує інакше, ніж очікувалося. Спочатку варто відпрацювати одну доступну дію — поставити відкрите запитання або перевірити, чи правильно зрозуміли співрозмовника, — а вже потім поєднувати кілька вмінь у складнішій розмові. Для оцінки результату важливі спостережувані зміни в комунікації, повага до меж іншої людини й контекст ситуації. Застосування навичок спілкування в конфліктних або небезпечних обставинах вимагає окремого розгляду безпеки, а не механічного відтворення прийомів з навчального відео. Чи можна перенести професійне навчання на інші сфери життя Іноді один принцип має кілька контекстів застосування. Навичка організовувати невеликий проєкт може допомогти спланувати громадську ініціативу, а вміння перевіряти джерела — обґрунтованіше обирати побутові рішення. Однак зв’язок між сферами потрібно показати через спільні дії та перевірити на конкретних задачах. Саме знайомство з професійним методом не означає автоматичного перенесення в кожну життєву ситуацію. Питання перенесення знань безпосередньо в професійну діяльність докладно розглянуто в окремій українській статті «Перенесення навчання в роботу: чому знання з курсу не стають навичками». Там головну роль відіграють робочі можливості застосування, підтримка колег, організаційні умови й оцінювання професійної поведінки. У цій статті предметом залишається ширше використання знань після курсу в повсякденних справах. Як дорослий вік і життєві обставини впливають на застосування Дорослий учень приходить із попереднім досвідом і власними цілями. Досвід допомагає бачити знайомі закономірності, але іноді підштовхує до звичного способу дії, який уже не підходить. Корисно порівнювати старий і новий підхід на одному завданні: що змінилося, чому і за яких умов нова дія має перевагу. Замість припущень про універсальний «спосіб мислення дорослого» потрібно враховувати конкретну компетентність, попередні знання й ситуацію. Практика після курсу потребує не лише бажання, а й доступного часу та матеріальних умов. Якщо людина поєднує роботу, навчання й догляд за близькими, можливість повторювати нову дію щодня може бути відсутньою. Доцільно пов’язувати вправи з реальними нагодами, передбачати коротші сесії або узгоджувати доступ до обладнання. Звіт ОЕСР, 2025 підтверджує неоднаковість умов участі дорослих в освіті, але не встановлює єдиного рецепта подолання кожної індивідуальної перешкоди. Після тривалої перерви людина може потребувати проміжного відновлення впевненості й базових навичок. Докладніший маршрут наведено в статті «Як повернутися до навчання після тривалої перерви». Якщо навчальний маршрут вибудовується самостійно, допоможе матеріал про самоспрямоване навчання. Доступність і нейрорізноманіття: адаптуйте шлях до тієї самої цілі Люди відрізняються за сенсорними потребами, швидкістю опрацювання інформації, умовами уваги, мовним досвідом і доступністю обладнання. Практика перенесення має зберігати сутність цілі та дозволяти різні способи роботи: письмову інструкцію, аудіопояснення, керований темп, допоміжну технологію, спокійніше середовище або додатковий час. Конкретне пристосування обирають разом з учнем за реальними потребами й властивостями завдання. Водночас немає належної підстави призначати методику лише за ярликом «візуал», «аудіал» чи іншою популярною типологією. Критичний огляд Пашлера та співавторів не виявив належної доказової бази для загальної практики підлаштування навчання під такі нібито сталі «стилі». Набагато корисніше перевіряти, чи допомагає конкретна форма доступу та вправляння саме цьому учневі досягти визначеного результату. Для людини з обмеженим доступом до інтернету необхідні офлайнові інструкції й можливість тренуватися на доступних пристроях; для тих, хто переїхав, — урахування зміни документів, мови та життєвих ролей. Про взаємодію освіти з вимушеним переміщенням і роботою розповідає окрема українська стаття. Післякурсові завдання потрібно будувати з опорою на фактичні обставини людини. Чи допомагають цифрові помічники та штучний інтелект Цифровий помічник може запропонувати додатковий приклад, поставити тренувальне запитання, допомогти скласти умовну ситуацію або нагадати про заплановану практику. Це зручні можливості для самостійної організації навчання, але відповідь системи може містити помилки, застарілі дані або непомітні припущення. У завданнях із суттєвими наслідками її потрібно перевіряти за авторитетними джерелами. Використання чат-бота не дорівнює доказаному освітньому втручанню. Щоб говорити про користь саме для перенесення знань, потрібно порівняти незалежне виконання нових реальних задач, а не лише кількість відповідей, швидкість роботи з підказкою або задоволення розмовою. Якщо програма постійно підказує кожен крок, окремо перевірте, чи може людина діяти без неї. Не вводьте до загальнодоступних навчальних систем конфіденційні відомості про себе чи інших людей без чіткого розуміння умов обробки даних. Для тренування використовуйте вигадані або знеособлені приклади. Завдання підсумкової перевірки варто виконувати з дотриманням правил освітньої доброчесності, щоб виміряти власну компетентність. Як оцінити, чи знання справді перейшли в життя Найпростіший спосіб — домовитися із собою про конкретну дію до початку практики та перевірити її пізніше. Оцінювання має відповідати заявленій цілі. Якщо метою було навчитися робити резервну копію, показником стане самостійно створена й перевірена копія, а не правильна відповідь у тесті про визначення терміна. Якщо мета — вести нескладну розмову іноземною мовою, потрібно оцінити розуміння й передачу змісту в реальному або достатньо наближеному діалозі. Для складніших цілей корисно розрізняти щонайменше чотири рівні: людина може пояснити знання; виконує знайоме завдання; виконує відмінне завдання без готової підказки; використовує вміння повторно через певний час. Ця схема є практичною редакційною рамкою, створеною на основі відмінності між засвоєнням, узагальненням і збереженням, а не окремою валідованою психологічною шкалою (Baldwin і Ford, 1988; Barnett і Ceci, 2002). Коли це можливо, використовуйте незалежне свідчення: завершений виріб, розв’язану задачу, демонстрацію дії, оцінку компетентного спостерігача. Самозвіт «я відчуваю, що став кращим» відображає важливе суб’єктивне переживання, але не є достатнім підтвердженням поведінкового результату. Систематичні огляди попереджають про зміщення, пов’язані зі способом вимірювання перенесення (Blume та ін., 2010). План застосування знань на перші чотири тижні Перший тиждень: оберіть одну ціль і зробіть контрольовану спробу Запишіть одне життєве завдання, для якого справді потрібне нове знання. Назвіть ситуацію, потрібну дію та перевірюваний результат. Відтворіть відповідний принцип без конспекту й виконайте коротке завдання в умовах, де можливу помилку легко виправити. Наприкінці зазначте, яка частина потребує додаткового пояснення. Другий тиждень: змініть приклад і перевірте розуміння Спробуйте близьке, але не тотожне завдання. Перед виконанням поясніть, який принцип залишився спільним із попереднім випадком. Якщо доводиться щоразу повторювати готову послідовність, додайте завдання з іншими вхідними даними або іншим способом подання. Отримайте предметний зворотний зв’язок. Третій тиждень: знайдіть реальну нагоду Створіть план «коли виникне певна ситуація — я виконаю певну дію». Оберіть одну природну нагоду для практики, за необхідності підготуйте короткий список перевірки. Після спроби зафіксуйте, що вдалося самостійно, а що залежало від допомоги чи зовнішніх умов. Четвертий тиждень: перевірте стійкість і новий контекст Поверніться до навички після паузи. Виконайте інше завдання без покрокової інструкції та порівняйте результат із початковим. Визначте, чи потрібне подальше вправляння, складніша задача або нове джерело знань. Чотиритижнева послідовність є зручним прикладом особистого планування, а не експериментально підтвердженою тривалістю для будь-якої компетентності. Що може зробити викладач або розробник курсу Проєктуючи курс, варто починати з опису конкретних дій, які учасники мають виконувати після завершення навчання. Звідси випливають зміст вправ, приклади й способи оцінювання. Якщо програма обіцяє навчити вирішувати повсякденні проблеми, частина завдань повинна вимагати рішення саме таких проблем, а не тільки відтворення визначень. Корисно створювати кілька варіантів кожного принципу, поступово зменшувати кількість підказок, включати зворотний зв’язок та план післякурсової практики. Учасникам можна запропонувати визначити власні ситуації застосування й обрати реалістичний рівень складності. Роль викладача — допомогти побудувати міст між навчальним змістом і середовищем, у якому навичка має існувати. Оцінювання варто проводити щонайменше в одному новому завданні й за можливості з відкладеною перевіркою. Так легше відокремити безпосереднє запам’ятовування після заняття від пізнішого самостійного застосування. Огляд Форда, Болдвіна і Прасада, 2018 пояснює, чому дослідження перенесення виграють від точних критеріїв і вимірювання змін у часі. Доступність практики, обладнання й наставництва потрібно передбачити як частину програми, а не перекладати повністю на учня. Типові помилки після завершення курсу Одна поширена помилка — вважати завершення навчання остаточним доказом практичної компетентності. Сертифікат може підтверджувати проходження програми або виконання її вимог, але для конкретного життєвого завдання часто потрібна окрема демонстрація дії. Друга помилка — нескінченно повертатися до матеріалів, відкладаючи спробу. Коли безпечне завдання доступне, варто чергувати пригадування, виконання та перевірку результату. Третя помилка — очікувати, що один тренувальний приклад автоматично підготує до всіх ситуацій. Новий контекст часто потребує додаткового розпізнавання принципу та адаптації. Четверта — пояснювати кожну невдачу браком особистої дисципліни, хоча на практиці може не вистачати можливості застосувати вміння, доступних засобів чи якісного відгуку (Barnett і Ceci, 2002; Blume та ін., 2010). Ще одне поширене спрощення — уявлення, що кожному дорослому властивий фіксований «стиль навчання» або що покоління мають принципово різні й універсальні способи вчитися. Власні вподобання можуть впливати на комфорт і участь, але належного доказу, що підлаштування навчання під популярні типології стабільно покращує результати, немає (Pashler та ін., 2009). Підхід слід обирати за ціллю, матеріалом і фактичним результатом. Запитання та відповіді Скільки часу потрібно, щоб знання з курсу почали працювати в житті? Універсального строку немає. Просту процедуру можна випробувати одразу, тоді як складне вміння потребує повторних ситуацій, коригування помилок та іноді підтримки іншої людини. Оцінюйте конкретну дію й можливість самостійно повторити її пізніше, а не кількість днів після завершення курсу. Дослідження перенесення наголошують на ролі збереження та реальних умов використання (Baldwin і Ford, 1988). Що робити, якщо я добре склав тест, але не можу виконати реальне завдання? Перевірте, на чому саме зупиняється виконання: упізнавання ситуації, пригадування правила, вибір способу дії, технічне виконання чи зовнішні умови. Побудуйте перехідну вправу між тестом і реальністю, додайте інший приклад та зворотний зв’язок. Підсумковий тест і застосування в нових умовах вимірюють різні складові результату. Чи достатньо просто повторювати матеріал? Повторення підтримує збереження знань, особливо коли передбачає самостійне пригадування з інтервалами (Dunlosky та ін., 2013; Mawson і Kang, 2025). Для застосування в житті потрібно також тренувати розпізнавання реальних ситуацій і виконання відповідних дій. Тому варто поєднувати повторення з новими практичними задачами. Як застосувати нові знання, якщо зараз немає відповідної життєвої ситуації? Створіть безпечну модель: умовний бюджет, пробний документ, рольову бесіду чи навчальний аналіз відкритих даних. Підготуйте коротку інструкцію та план на випадок, коли реальна нагода виникне. Згодом перевірте перенесення на справжньому завданні. Модельована практика допомагає підготуватися, проте не тотожна незалежній поведінці в реальному середовищі. Чому я застосовую знання в одному місці, але гублюся в іншому? Змінилися підказки, вимоги, час або соціальні умови. Саме тому дослідники розрізняють близьке й далеке перенесення та описують його за кількома вимірами (Barnett і Ceci, 2002). Спробуйте виокремити спільний принцип, назвати нові перешкоди й потренуватися на проміжному прикладі. Чи варто записуватися на ще один курс, якщо навичка поки не використовується? Спочатку визначте причину. Якщо бракує фундаментального знання, додатковий курс може бути доречним. Якщо правило відоме, а складність полягає у застосуванні, кориснішими можуть виявитися практичне завдання, наставництво, доступ до обладнання або зворотний зв’язок. Рішення потрібно приймати за реальною прогалиною, а не лише за відчуттям, що «знаю недостатньо». Чи означає практичне використання знань, що я вже опанував компетентність? Окрема вдала спроба є свідченням прогресу. Стійка компетентність передбачає достатню точність, повторюваність та здатність адаптувати дію в межах конкретної сфери. Для регульованої діяльності додатково діють формальні вимоги до кваліфікації й допуску. Перевіряйте зміст компетентності та критерії результату. Чи можна оцінити перенесення знань за власними відчуттями? Відчуття впевненості або задоволення важливі, але для висновку про перенесення їх бажано доповнити конкретними прикладами виконання. У метааналізі Блюма та співавторів, 2010 зв’язки між чинниками й перенесенням залежали зокрема від способу вимірювання. Запитайте себе, яку нову задачу вдалося вирішити самостійно й чи зберігся результат згодом. Висновок Перенесення навчання в життя відбувається через послідовність взаємопов’язаних дій: розуміння принципу, впізнавання доречної ситуації, практику на відмінних прикладах, перевірку результату та повторення з часом. Найкорисніший післякурсовий план пов’язує конкретне знання з доступним завданням і передбачає зворотний зв’язок. Для дорослої людини результат залежить також від реальних можливостей застосувати набуте — часу, доступності засобів, підтримки та безпеки. Якщо знання залишаються лише в конспекті, наступним кроком може бути одна невелика контрольована дія. Саме її виконання й подальше самостійне повторення покажуть, як курс починає змінювати повсякденну практику. Пов’язані статті Психологія навчання дорослих: як люди навчаються після завершення школи — загальна психологічна основа навчання дорослих і роль життєвого досвіду. Самоспрямоване навчання: як дорослий керує власною освітою — планування власного маршруту й відповідальність за навчальні рішення. Як повернутися до навчання після тривалої перерви — відновлення навичок і впевненості після перерви. Перенесення навчання в роботу: чому знання з курсу не стають навичками — окремий професійний контекст застосування набутого. Освіта впродовж життя: зміст, форми та користь для дорослої людини — тривале залучення до навчання й освітні маршрути. Бар’єри доступу до освіти дорослих: час, гроші та нерівність можливостей — структурні умови, які впливають на здобуття й використання знань. У межах теми також читайте: «Як дорослому навчатися ефективно: практики, які мають наукові підстави». Джерела Baldwin, T. T., & Ford, J. K. (1988). Transfer of training: A review and directions for future research. Personnel Psychology, 41(1), 63–105. DOI. Barnett, S. M., & Ceci, S. J. (2002). When and where do we apply what we learn? A taxonomy for far transfer. Psychological Bulletin, 128(4), 612–637. DOI. Blume, B. D., Ford, J. K., Baldwin, T. T., & Huang, J. L. (2010). Transfer of training: A meta-analytic review. Journal of Management, 36(4), 1065–1105. DOI. Dunlosky, J., Rawson, K. A., Marsh, E. J., Nathan, M. J., & Willingham, D. T. (2013). Improving students’ learning with effective learning techniques: Promising directions from cognitive and educational psychology. Psychological Science in the Public Interest, 14(1), 4–58. DOI. Ford, J. K., Baldwin, T. T., & Prasad, J. (2018). Transfer of training: The known and the unknown. Annual Review of Organizational Psychology and Organizational Behavior, 5, 201–225. DOI. Gollwitzer, P. M., & Sheeran, P. (2006). Implementation intentions and goal achievement: A meta-analysis of effects and processes. Advances in Experimental Social Psychology, 38, 69–119. DOI. Mawson, R. D., & Kang, S. H. K. (2025). The distributed practice effect on classroom learning: A meta-analytic review of applied research. Behavioral Sciences, 15(6), 771. DOI. McDermott, K. B. (2021). Practicing retrieval facilitates learning. Annual Review of Psychology, 72, 609–633. DOI. OECD. (2025). Trends in Adult Learning: New Data from the 2023 Survey of Adult Skills. OECD Publishing. DOI. Pan, S. C., & Rickard, T. C. (2018). Transfer of test-enhanced learning: Meta-analytic review and synthesis. Psychological Bulletin, 144(7), 710–756. DOI. Pashler, H., McDaniel, M., Rohrer, D., & Bjork, R. (2009). Learning styles: Concepts and evidence. Psychological Science in the Public Interest, 9(3), 105–119. DOI.

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Зворотний зв’язок у навчанні дорослих — це інформація про виконане навчальне завдання, спосіб його виконання або перебіг опанування навички, яку людина може зіставити з визначеною метою та використати для наступної спроби. Він допомагає помітити, що вже виходить, де виникає розбіжність між очікуваним і фактичним результатом, чому вона з’явилася та яку дію доцільно змінити. Його можуть надавати викладач, наставник, колега, інші учасники курсу або цифровий засіб; дорослий учень також формує зворотний зв’язок самостійно, аналізуючи власну роботу. Цінність такого обміну визначається тим, чи перетворюється отримана інформація на розуміння і практичне коригування навчання. Загальна похвала, числовий бал або докладна критика можуть викликати сильну емоційну реакцію, проте самі по собі ще не показують людині наступного кроку. У метааналізі 435 досліджень освітнього зворотного зв’язку його середній вплив на результати навчання був позитивним, водночас ефекти істотно різнилися залежно від змісту повідомлення й типу вимірюваного результату. Ці дані охоплюють різні освітні групи й не є окремою оцінкою всіх форм навчання дорослих. Для дорослого особливо важливі можливість поставити уточнювальне запитання, повага до попереднього досвіду, зрозумілі критерії та нагода повторно виконати завдання. Практична мета зворотного зв’язку полягає у покращенні роботи: від першого навчального тексту або тренувальної вправи до професійної процедури, яку потрібно виконати самостійно в реальних умовах. Що вважати зворотним зв’язком у дорослій освіті Навчальний зворотний зв’язок описує відношення між поточним виконанням і критеріями бажаного результату. Наприклад, доросла людина навчається проводити співбесіду. Коментар «ти добре впорався» повідомляє про схвалення, але не пояснює, що саме було виконано якісно. Коментар «ви уточнили досвід кандидата відкритими запитаннями, однак не перевірили конкретним прикладом заявлену навичку; наступного разу попросіть описати одну завершену робочу ситуацію» містить спостереження, критерій і пропозицію для наступної спроби. Зворотний зв’язок може бути усним, письмовим, індивідуальним, груповим, синхронним або відкладеним. Він виникає під час практики, після перевірки знань, у супервізії, під час спільного розбору випадку, на роботі та в самостійному навчанні. Загальне визначення формувального зворотного зв’язку та його варіантів систематизовано в огляді Valerie Shute. Важливо розрізняти джерело інформації й сам освітній результат. Викладач може надіслати детальний коментар, який учень не зрозуміє, не прийме або не зможе застосувати. Тоді повідомлення було надано, проте цикл навчального зворотного зв’язку залишився незавершеним. Саме тому сучасні дослідження аналізують активну роль отримувача, умови діалогу й можливості змінити роботу після коментаря — ці процеси описано в систематичному огляді Winstone та співавторів. Чим він відрізняється від оцінки, похвали та поради Оцінка фіксує досягнутий рівень за шкалою або встановленим стандартом. Похвала виражає схвалення певного результату чи зусилля. Порада пропонує можливу дію. Навчальний зворотний зв’язок поєднує відомості про поточну роботу з метою, критеріями та умовами її вдосконалення. Всі ці форми можуть доповнювати одна одну, якщо адресат отримує інформацію, достатню для прийняття рішення. Оцінювання для підсумкового рішення — наприклад, чи видати сертифікат — має власні правила й наслідки. Формувальне оцінювання під час курсу підтримує навчальні зміни до завершального результату. Ці функції варто пояснювати заздалегідь: учасник має розуміти, коли він вправляється, а коли його результат визначає офіційний підсумок. У моделі Nicol і Macfarlane-Dick формувальне оцінювання пов’язане із саморегуляцією та здатністю учня самостійно відстежувати прогрес. Що говорить наука про ефективність зворотного зв’язку Найвагоміші узагальнення вказують на середній позитивний ефект освітнього зворотного зв’язку за значної неоднорідності. Wisniewski, Zierer і Hattie проаналізували 435 досліджень і 994 оцінки ефекту за участю понад 61 тисячі осіб; середній стандартизований ефект становив приблизно 0,48. Результат залежав, зокрема, від того, яку інформацію містив зворотний зв’язок. Автори також повідомляли про сильніший вплив на когнітивні й рухові навички порівняно з мотиваційними та поведінковими наслідками. Класичний метааналіз Kluger і DeNisi, присвячений ширшим втручанням зі зворотним зв’язком щодо виконання завдань, виявив середній позитивний ефект, але більш ніж третина оцінених ефектів була негативною. Це важлива противага поширеному переконанню, ніби більша кількість критики або коментарів автоматично покращує роботу. Автори припустили, що результат залежить, серед іншого, від того, куди зміщується увага людини: до завдання й способу його виконання або до переживань щодо самої себе. Метааналізи об’єднують неоднакові освітні середовища, вікові групи, завдання та способи вимірювання. Позитивний середній ефект не дає підстав стверджувати, що однакова форма відгуку буде ефективною для дорослого, який вивчає мову, фахівця на тренінгу, людини після тривалої перерви й учасника дистанційного курсу. Практичне рішення завжди потребує уточнення навчальної мети, характеру завдання та можливості повторної дії. Чотири різні результати, які часто плутають Сприйняття корисності — це думка учня про те, наскільки відгук був зрозумілим або приємним. Засвоєння знань означає зміни, які можна перевірити незалежним завданням. Володіння навичкою вимагає показати конкретну дію на прийнятному рівні. Перенесення навчання означає застосування опанованого за межами навчальної вправи. Відгук може підвищити задоволення курсом і водночас майже не змінити поведінку в робочій ситуації. Тому якість зворотного зв’язку варто перевіряти на кількох рівнях: чи зрозумілий коментар, чи змінив учень наступну спробу, чи зросла точність виконання і чи зберігся результат в іншому контексті. Для професійного застосування окремо потрібні ресурси, повноваження і підтримка середовища; тема перенесення навчання в роботу має власну канонічну сторінку. Три запитання, які роблять зворотний зв’язок придатним до використання У впливовій моделі Hattie і Timperley організація зворотного зв’язку спирається на три запитання: якої мети потрібно досягти, де людина перебуває зараз і який наступний крок наблизить її до мети. Для дорослої освіти цей підхід корисний як спосіб структурувати розмову, а не як універсальна формула, яка сама гарантує результат. 1. Який результат вважається якісним? Перед тим як отримувати відгук, варто визначити критерій. Наприклад: «Наприкінці вправи я зможу пояснити клієнтові порядок дій простою мовою, перевірити його розуміння та відповісти на запитання». Без критерію учень і викладач можуть по-різному уявляти успіх: один оцінює швидкість, інший — точність, а третій — комунікативну ясність. Критерій краще демонструвати на прикладах робіт різної якості. Порівняння прикладів допомагає обговорити, які саме ознаки відрізняють достатнє виконання від сильного. Це також створює основу для самооцінювання, описаного в моделі розвитку грамотності щодо зворотного зв’язку Carless і Boud. 2. Що вже відповідає критерію, а що потребує зміни? Корисний відгук описує перевірювані ознаки виконаної роботи. Для письмового завдання це можуть бути структура аргументації, точність прикладів, обґрунтованість висновку. Для практичної вправи — послідовність дій, дотримання умов безпеки, вчасне виявлення помилки. Варто назвати й те, що учень може зберегти без змін: таке повідомлення дає орієнтир, а не суцільний перелік недоліків. Загальні фрази «погано», «недостатньо уважно», «треба старатися» змішують оцінку людини з аналізом завдання. Вони рідко пояснюють конкретну причину помилки. Огляд Shute підкреслює значення конкретності та відповідності повідомлення навчальній діяльності. 3. Що зробити в наступній спробі? Відгук набуває практичного значення, коли після нього доступне нове завдання, повторна спроба або перегляд власної роботи. Наприклад: «У наступному листі сформулюйте прохання в першому абзаці, а потім перевірте, чи всі факти, на які посилаєтеся, підтверджені». Наступна дія має бути виконуваною в наявний час і за наявних ресурсів. Якщо курс закінчується відразу після отримання великого списку коментарів, людина не має можливості перевірити, чи зрозуміла їх і як покращила результат. Дослідження організації освітніх практик, зокрема Henderson та співавторів, показують роль умов, у яких учасник може використати отриману інформацію. На якому рівні варто надавати відгук Коментар може стосуватися правильності конкретної відповіді, способу мислення чи дії, самостійного контролю роботи або загальної оцінки особистості. Hattie і Timperley описали ці рівні як теоретично різні. Найкорисніший зміст залежить від того, що саме зараз заважає виконанню. Рівень завдання Учневі повідомляють, де саме він припустився помилки, чого бракує у відповіді, які вимоги виконані. Це особливо доречно, коли людина лише знайомиться з процедурою й потребує точних орієнтирів. Наприклад, під час навчання роботі з новою програмою можна вказати конкретну неправильну послідовність команд. Рівень способу виконання Відгук пояснює, яка стратегія привела до результату й як її змінити. Наприклад, замість «ви не впоралися з аналізом» — «ви описали приклади, але не порівняли їх за спільним критерієм; сформулюйте спочатку два критерії, а потім поверніться до кожного прикладу». Такий коментар може бути особливо цінним, коли дорослий уже володіє базовими знаннями й опановує складніші завдання. Рівень саморегуляції Увага переходить до способу, яким учень перевіряє себе: «Якою ознакою ви визначали, що завершили вправу?», «Як помітили розбіжність?», «Який спосіб перевірки оберете наступного разу?». Зворотний зв’язок тут пов’язаний із самоспрямованим навчанням, але сам по собі не замінює розвитку навичок планування й самоперевірки. Рівень оцінки особистості Фрази «ви талант», «ви повільна людина», «ви зовсім не технічний тип» переносять увагу на стабільну характеристику особи й можуть затемнювати те, що реально можна змінити у виконанні. Позитивні слова підтримки доречні у взаємодії, але навчальна інформація має залишатися прив’язаною до дії. У широкому аналізі Kluger і DeNisi зміщення уваги від завдання до уявлень про власне «я» було одним із пояснювальних чинників меншої ефективності окремих втручань. Чому дорослому буває складно отримувати критику Дорослий учень приходить на курс зі сформованими професійними уявленнями, попереднім освітнім досвідом і часто з високою ціною помилки: час на навчання обмежений, гроші вже витрачені, а результат може впливати на роботу. Коментар про невдалу дію іноді сприймається як оцінка професійної спроможності або загальної компетентності, особливо коли навчання відбувається після зміни професії чи тривалої перерви. Таку реакцію важливо аналізувати в контексті конкретної ситуації. У загальній літературі про активне отримання відгуку показано, що очікувані соціальні витрати, відносини з тим, хто оцінює, та цілі людини пов’язані з тим, як часто вона запитує зворотний зв’язок. Метааналіз Anseel та співавторів стосувався насамперед організаційної поведінки, тому його не слід трактувати як пряму оцінку кожного навчального курсу. Емоційна реакція: як зберегти інформацію без самозвинувачення Розгубленість, сором, прикрість і захисна реакція можуть тимчасово ускладнювати розуміння коментарів. Доцільно спочатку відокремити фактичні спостереження від припущень: «У двох із п’яти прикладів я пропустив перевірку» — це перевірюваний результат; «Я нездатний вивчити цю професію» — узагальнення, яке з цього результату не випливає. Потім варто попросити один конкретний приклад успішної відповіді й узгодити наступний крок. У концептуальній моделі Carless і Boud керування емоційною реакцією є одним із компонентів здатності користуватися зворотним зв’язком. Це важлива теоретична рамка; її наявність не означає, що будь-яка окрема вправа з регуляції емоцій має однаково доведену ефективність для всіх дорослих. Коли коментар містить приниження, погрози, дискримінаційні оцінки або невизначені вимоги, відповідальність за зміну формату взаємодії має нести й освітня організація. Навчальна готовність приймати відгуки не означає обов’язку миритися з образливим способом оцінювання. Про страх помилок у навчанні дорослих та навчальну тривогу ХАБ розповідає окремо. Як дорослому правильно попросити зворотний зв’язок Найпродуктивніше запитувати про конкретний аспект роботи, на який можна вплинути. Замість «Оцініть мене» краще сформулювати: «Підкажіть, чи зрозуміло я пояснив головну ідею?», «Яка частина алгоритму потребує перевірки?», «Що змінити перед повторним виконанням?». Якщо людина пропонує невеликий, але завершений фрагмент роботи, іншому простіше надати точний відгук. У навчанні на робочому місці питання можна адресувати наставникові після конкретної дії: «У якому моменті я порушив послідовність?», «Який критерій тут найважливіший?», «Яке одне виправлення найбільше підвищить надійність результату?». Коли є ризик для здоров’я чи безпеки, потрібен безпосередній нагляд компетентного фахівця і дотримання професійного протоколу. П’ять корисних запитань до викладача або наставника «Які два критерії визначають якість цього завдання?» «Що саме в моїй роботі вже відповідає цим критеріям?» «Покажіть одну помилку, яку варто виправити першою, і поясніть чому». «Чи можна порівняти мою відповідь із прикладом достатньо якісного виконання?» «Яку коротку вправу варто зробити після виправлення, щоб перевірити результат?» Такі запитання — практична редакційна пропозиція, заснована на принципах конкретності, активної участі та орієнтації на дію, які узагальнюють Winstone та співавтори і Nicol із Macfarlane-Dick. Це не окремо стандартизований психологічний опитувальник. Як використати отриманий відгук: повний цикл Отримати коментар — тільки початок. Перенесення його у змінену дію потребує послідовності, яку можна організувати самостійно навіть за відсутності ідеального викладацького супроводу. Крок 1. Запишіть факти й уточніть незрозуміле Після розмови коротко зафіксуйте фактичні спостереження. Якщо звучало «аргументація слабка», уточніть: «У висновку бракує зв’язку з наведеними даними чи самих даних?». Для великої письмової роботи попросіть позначити одне конкретне місце, де видно проблему. Це зменшує ризик виправляти те, чого оцінювач не мав на увазі. Крок 2. Відберіть пріоритетну зміну Якщо ви отримали десять коментарів, їхня одночасна реалізація може виявитися непосильною. Розділіть за значенням для мети: помилка, що впливає на безпеку чи правильність, основна прогалина в розумінні, а потім деталі оформлення. Виберіть одну або кілька змін, які реально перевірити в найближчій спробі. Кількість залежить від складності завдання, а не від універсальної норми. Крок 3. Сформулюйте дію, а не побажання Запис «покращити презентацію» занадто широкий. Запис «у наступній версії додати до кожного висновку одне посилання на дані й перевірити всі цифрові твердження» задає перевірювану дію. Для технічної навички це може бути «перед запуском процедури звірити три обов’язкові параметри за контрольним переліком». Крок 4. Повторіть вправу з новими умовами Переробіть роботу або виконайте схоже завдання без покрокової підказки. Повторна спроба дозволяє відрізнити розуміння виправлення від простого копіювання зразка. Якщо навчання стосується професійної діяльності, складність самостійної практики має відповідати рівню підготовки й вимогам безпеки. Крок 5. Перевірте, чи змінився результат Порівняйте нову роботу з тими самими критеріями. Сформулюйте: «Було — я не перевіряв розуміння співрозмовника; тепер — ставлю уточнювальне запитання наприкінці пояснення». Коли критерій не виконано, уточніть причину й повторіть цикл. Така організація відповідає загальній логіці активної роботи зі зворотним зв’язком, обговореній у систематичному огляді Winstone та співавторів. Мінішаблон особистого журналу Зручно зберігати п’ять коротких полів: «завдання», «критерій», «конкретне спостереження», «зміна до наступної спроби» і «результат повторної перевірки». Наприклад: завдання — пояснити клієнтові процедуру; критерій — правильність і зрозумілість; спостереження — пропущено пояснення одного ризику; зміна — додати речення про ризик; повторна перевірка — інша людина змогла коректно переказати всі кроки. Шаблон служить організації роботи, а не вимірюванню рис особистості. Як викладачеві надавати конструктивний відгук дорослому учневі Якісний коментар починається з ясної мети. Викладач повинен мати критерій, за яким оцінює виконання, і назвати перевірювану ознаку роботи. Наступний елемент — пояснення, чому певна дія допомагає чи заважає досягненню мети. Завершальний — реалістичний спосіб перевірити виправлення. Наприклад, у курсі ділового письма учасник подав лист із нечітким проханням. Замість «пишіть професійніше» можна відповісти: «У першому абзаці наведено контекст, але адресат не бачить, якої відповіді ви очікуєте. Перемістіть прохання в перші два речення та перевірте, чи його можна зрозуміти без додаткового пояснення». Коментар пов’язує критерій із практикою. Яку кількість інформації давати за один раз Обсяг коментаря потрібно співвідносити з підготовкою учня та складністю роботи. Новачкові варто чітко показувати базові помилки, які заважають просуванню. Досвідченому учаснику кориснішим може бути питання про вибір стратегії чи виняткові ситуації. Огляд Shute підкреслює взаємодію характеристик завдання, учня, типу повідомлення та часу його надання. Великий текст із двадцятьма зауваженнями може бути змістовним, проте програма має надати час і можливість його опрацювати. Дослідження Henderson та співавторів, виконане у сфері вищої освіти, виокремило організаційні умови успішних практик зворотного зв’язку. Під час перенесення цих висновків на короткострокове перенавчання чи громадські курси необхідно враховувати інші часові й ресурсні обмеження. Коли потрібний діалог Якщо учень не розуміє критерій, має інше пояснення ситуації або стикається із суперечливими коментарями, доцільно організувати коротке уточнення. Діалог не вимагає згоди з кожною оцінкою. Його мета — узгодити факти, критерії, відповідальність за рішення і перевірку наступної дії. Такий підхід пов’язаний із розвитком здатності працювати з відгуками, описаної Carless і Boud. Коли надавати зворотний зв’язок: відразу чи пізніше Для окремих завдань швидке виправлення потрібне, щоб людина не закріплювала небезпечну або неправильну процедуру. Для складного міркування корисно дати час на самостійну перевірку, а потім повернутися до коментаря. Наявні дослідження не встановлюють єдиного найкращого інтервалу для кожної форми навчання: роль відіграють тип знань, труднощі завдання, спосіб надання відгуку та можливість його застосувати. Різні варіанти часу й змісту розглянуто в огляді Shute. Для дорослих, які поєднують навчання з роботою чи доглядом, корисно узгоджувати передбачувані терміни отримання коментарів. Коли перевірка приходить через кілька тижнів після завершення короткого завдання, учасникові складніше повернутися до контексту. Допомагає збереження початкової роботи, критеріїв і короткого плану наступної спроби. Це організаційний принцип, ефективність якого потрібно оцінювати в конкретній програмі. Самооцінювання та зворотний зв’язок від інших учасників Дорослий може навчатися помічати недоліки власної роботи, порівнюючи її з відкритими критеріями та зразками. Така самоперевірка не зводиться до прохання поставити собі оцінку: важливіше пояснити, які ознаки виконані і на підставі чого. Метааналіз Yan та співавторів, присвячений самооцінюванню й взаємооцінюванню в освіті, виявив позитивні ефекти цих втручань щодо академічного виконання, хоча включені групи та контексти різнилися. Взаємний відгук учасників курсу може допомогти тому, хто його отримує, а також людині, яка оцінює роботу іншого: для цього потрібно застосувати критерії, помітити відмінності й сформулювати аргумент. Метааналіз Li та співавторів повідомив про середній позитивний результат взаємооцінювання в досліджених освітніх вибірках. На професійних курсах цей метод доречний, коли учасники мають достатню підготовку для оцінки завдання, а викладач контролює надійність висновків. Межі взаємного оцінювання Учасники можуть помилятися, переносити особисті симпатії в оцінку або давати суперечливі поради. Тому потрібні зрозумілі критерії, правила поважного спілкування, можливість поставити запитання і перевірка фахівцем там, де від помилки залежать безпека, права чи професійна кваліфікація. Окремо варто передбачити право не розкривати особисті обставини у групових вправах. Взаємне оцінювання не повинно замінювати формальні кваліфікаційні процедури, коли закон або професійний стандарт передбачає інший спосіб перевірки. Зворотний зв’язок у професійному перенавчанні У перекваліфікації доросла людина часто опановує нові вимоги, зберігаючи впевненість у старій професії. Корисно відокремлювати компетентність, уже набуту в попередній роботі, від нової навички, яку ще потрібно тренувати. Наприклад, менеджер може добре розуміти потреби клієнтів, але поки повільно працювати з програмою для аналізу даних. Коментар щодо швидкості виконання конкретної команди має стосуватися саме цієї команди. Для професійних програм особливо важливо будувати цикл «демонстрація — спроба — конкретний відгук — повторне виконання — застосування на робочому місці». Також необхідно визначити, хто має право оцінювати виконання, які помилки допускаються у тренувальному середовищі та які завдання потребують супроводу. Докладніше про психологічні умови професійної перекваліфікації та навчання на робочому місці — в окремих матеріалах ХАБу. В організаційному середовищі співробітник може уникати запитань через статусну дистанцію або побоювання негативних кар’єрних наслідків. Зв’язок між умовами роботи, схильністю запитувати відгук і виконанням розглядає Anseel та співавтори. Загальну тему зворотного зв’язку на роботі треба відрізняти від навчального процесу: тут увага зосереджена саме на засвоєнні та перевірці нової компетентності. Зворотний зв’язок у дистанційному навчанні та цифрових курсах В онлайн-курсі відгук може надходити через автоматизований тест, текстові примітки до завдання, коротке відеопояснення, зустріч із наставником або обговорення у групі. Для його корисності потрібно, щоб учасник міг легко знайти коментар, зрозуміти критерій і повернутися до виправлення. Числова оцінка, яка з’являється одразу після тесту, дає сигнал про результат; пояснення причини помилки та нове тренувальне завдання додають інформацію, потрібну для навчальної дії. Доступність важлива не менше за швидкість: відгук у вигляді аудіоповідомлення повинен мати зрозумілу текстову альтернативу, складні позначки — пояснення, а система — можливість переглянути повідомлення у зручний час. Для дорослих із різними сенсорними, мовними чи когнітивними потребами способи отримання інформації добираються індивідуально. Універсальне припущення, що всім потрібен один «стиль навчання», не допомагає організувати доказову педагогічну практику. Чи можна довіряти відгуку штучного інтелекту Системи на основі штучного інтелекту можуть оперативно запропонувати варіант формулювання, звернути увагу на структуру тексту, створити тренувальні запитання або пояснити відповідь. Проте якість таких повідомлень залежить від інструмента, типу завдання та способу перевірки. Систематичний огляд Lee і Moore узагальнив лише десять рецензованих емпіричних праць про автоматизований відгук на основі генеративного ШІ у вищій освіті за 2019–2023 роки, тому обсяг безпосередніх доказів для різних освітніх задач був обмеженим. Ширший огляд досліджень ШІ-підтриманого зворотного зв’язку також відзначає значні відмінності між системами і потребу прозорішого опису технологій. Практичне правило: перевіряти твердження за підручником, науковим джерелом, офіційною документацією або компетентним викладачем; не передавати у відкриті сервіси персональні дані учасників, клієнтські матеріали чи службову інформацію без належних правових підстав та дозволів; дотримуватися правил курсу щодо самостійного виконання завдань. Коментар універсального чат-бота слід розглядати як потенційну підказку, а не як офіційну кваліфікаційну оцінку. Особисті потреби, доступність і справедливість оцінювання Для дорослого учня суттєвими можуть бути час і графік роботи, догляд за близькими, попередній досвід навчання, знання мови викладання, цифрова доступність, інвалідність або нейровідмінність. Ефективна організація відгуку передбачає зрозуміле подання критеріїв та можливість уточнення, а за потреби — адаптацію формату, часу чи способу взаємодії. Наприклад, людині з обмеженим часом може бути зручніше отримати короткий письмовий висновок з одним пріоритетним завданням, а комусь іншому — обговорити приклад усно. Навчальна установа має оцінювати, чи доступний кожен спосіб і чи не створює він додаткових бар’єрів. Мета — забезпечити порівнювані критерії якості роботи та реальну можливість показати засвоєні компетентності, а не встановлювати однаковий спосіб навчання для всіх. Важливо також враховувати нерівність влади в оцінюванні: викладач, наставник або керівник контролює ресурси й іноді впливає на майбутні можливості учасника. Прозорі критерії, процедура перегляду сумнівної оцінки, право на запитання і зрозумілі правила конфіденційності підвищують передбачуваність процесу. Це організаційні принципи справедливості, які мають перевірятися з урахуванням конкретного законодавства й правил програми. Типові помилки під час надання й отримання відгуків Перша помилка — оцінювати особу замість роботи: «Ви безвідповідальний» не пояснює, яку частину завдання треба змінити. Друга — коментувати надто багато деталей без пріоритету: учень витрачає час на косметичні правки й пропускає головний недолік. Третя — залишати відгук без наступної спроби, коли неможливо перевірити зміну. Четверта — давати взаємовиключні коментарі без пояснення критеріїв. П’ята — замінювати аналіз помилки загальними схваленнями або санкціями. Ще одна поширена плутанина — вважати, що доросла людина завжди здатна самостійно визначити якість будь-якого нового завдання. Автономія важлива, але складні й малознайомі компетентності можуть потребувати детальнішого пояснення й демонстрації. Так само недоцільно вважати, що «суворіший» відгук завжди корисніший. Метааналіз Kluger і DeNisi показує, що вплив різних втручань може бути протилежним, а Wisniewski та співавтори пов’язують результати з конкретним інформаційним змістом. Як зрозуміти, що система зворотного зв’язку в курсі працює Розробникові програми варто перевірити п’ять питань. Чи знають учасники критерії до завдання? Чи отримують зрозумілу інформацію про власну роботу? Чи мають час поставити запитання? Чи передбачено повторне виконання? Чи видно зміни в якості наступної роботи за тими самими або порівнюваними критеріями? Учасники можуть високо оцінювати доброзичливість викладача, але демонструвати невеликий приріст перевірюваних навичок; може бути й навпаки. Опитування задоволеності варто доповнювати аналізом наступних робіт, перевіркою засвоєних знань і, якщо це відповідає меті курсу, оцінюванням виконання в інших умовах. У дослідженні Henderson та співавторів значення мали не тільки окремі повідомлення, а й загальні організаційні умови освітнього процесу. Довгострокова ефективність системи залежить від того, чи бачить учень зміст власного поступу, чи може коректно порівнювати результат і чи зберігає доступ до необхідної допомоги. Здатність осмислювати та застосовувати коментарі інколи називають грамотністю щодо зворотного зв’язку; систематичний огляд Lei і Lei 2026 року показує розвиток цього поняття, але наголошує на обмеженнях методик вимірювання й різній якості досліджень втручань. Поширені запитання Що робити, якщо викладач лише ставить оцінку без пояснення? Попросіть назвати один або два критерії, за якими виставлено бал, і показати конкретний фрагмент роботи, який не відповідає вимозі. Якщо курс передбачає можливість виправлення, з’ясуйте, що саме потрібно змінити й коли можна подати повторну версію. Якщо рішення є підсумковим, орієнтуйтеся на офіційні правила перегляду результату. Як реагувати, коли коментар здається несправедливим? Спочатку з’ясуйте, який критерій застосували, і попросіть конкретний приклад. Порівняйте зауваження з умовами завдання. Якщо є розбіжність, обговоріть її спокійно та предметно або скористайтеся процедурою перегляду, передбаченою програмою. Згода з кожним коментарем не є умовою навчання; важливі точність, прозорість і можливість дії. Чи обов’язково давати зворотний зв’язок одразу після вправи? Потреба у швидкості залежить від ризику помилки та характеру завдання. Для небезпечних дій виправлення має бути своєчасним під контролем компетентного фахівця. Для складної аналітичної роботи може бути корисним спочатку здійснити самоперевірку, а згодом обговорити коментар. Універсального інтервалу, однаково доведеного для всіх дорослих курсів, немає. Чи допомагає анонімний відгук одногрупників? Анонімність може зменшувати соціальне напруження в окремих групах, але якість такого відгуку визначають насамперед зрозумілі критерії, підготовка учасників і можливість уточнення. Взаємооцінювання доречно доповнювати експертною перевіркою, якщо завдання складне або має професійні наслідки. Докази загальної корисності взаємооцінювання зібрано в метааналізі Li та співавторів; окремого універсального висновку про анонімність із нього не випливає. Як отримати відгук під час самостійного навчання? Визначте критерій успіху, знайдіть надійний зразок, спробуйте виконати завдання без підказки та порівняйте результат зі зразком. Для складної навички періодично звертайтеся до компетентного наставника або професійної спільноти. Зберігайте попередні спроби: це дозволяє побачити реальні зміни, а не покладатися лише на враження від власного прогресу. Чи варто просити відгук після кожної дрібної дії? Потреба в зовнішній перевірці змінюється з досвідом. На початковому етапі потрібні частіші орієнтири в критично важливих місцях. Зі зростанням компетентності варто поступово посилювати самоперевірку та використовувати експертні коментарі для складніших рішень. Кількість відгуків має відповідати завданню й освітній меті. Чим зворотний зв’язок відрізняється від поради колеги? Порада може містити корисний спосіб дії, проте вона не завжди ґрунтується на перевірці вашої роботи за конкретним критерієм. Навчальний відгук спирається на спостережуваний результат, пояснює його стосунок до мети й допомагає оцінити наступну спробу. Загальний опис поняття зворотного зв’язку охоплює ширший контекст спілкування. Чи може штучний інтелект замінити викладацький коментар? ШІ може допомагати формулювати підказки, але для складних, неоднозначних і високоризикових завдань потрібна перевірка компетентною людиною та незалежними джерелами. Точність систем різниться, а результати окремих досліджень автоматизованого відгуку не можна переносити на всі чат-боти, курси й професійні кваліфікації. Необхідно також враховувати конфіденційність, авторські права та правила освітньої доброчесності. Висновок Зворотний зв’язок у навчанні дорослих працює як цикл, у якому критерій якості стає зрозумілим, виконана робота отримує конкретний аналіз, а учень має можливість змінити дію й перевірити результат. Найкорисніші коментарі пов’язують спостереження з навчальною метою та наступною спробою. Для дорослого, який поєднує навчання з роботою й іншими обов’язками, особливого значення набувають ясність, поважний діалог, доступний формат і реалістичність запропонованої зміни. Наукові огляди підтримують використання змістовного освітнього зворотного зв’язку, одночасно засвідчуючи великі відмінності між способами його надання й оцінювання. Тому ознакою вдалої практики є перевірене вдосконалення наступної роботи та поступове зростання здатності людини самостійно керувати навчанням. Пов’язані статті Психологія навчання дорослих: як люди навчаються після завершення школи Самоспрямоване навчання: як дорослий керує власною освітою Страх помилок під час навчання дорослих Навчальна тривожність дорослих Як повернутися до навчання після тривалої перерви Перенесення навчання в роботу Зворотний зв’язок на роботі: як давати, отримувати й використовувати У межах теми також читайте: «Як дорослому навчатися ефективно: практики, які мають наукові підстави»; «Метакогніція дорослого учня: як оцінювати власне розуміння». Джерела Anseel, F., Beatty, A. S., Shen, W., Lievens, F., & Sackett, P. R. (2015). How Are We Doing After 30 Years? A Meta-Analytic Review of the Antecedents and Outcomes of Feedback-Seeking Behavior. Journal of Management, 41(1), 318–348. https://doi.org/10.1177/0149206313484521 Carless, D., & Boud, D. (2018). The development of student feedback literacy: enabling uptake of feedback. Assessment & Evaluation in Higher Education, 43(8), 1315–1325. https://doi.org/10.1080/02602938.2018.1463354 Hattie, J., & Timperley, H. (2007). The Power of Feedback. Review of Educational Research, 77(1), 81–112. https://doi.org/10.3102/003465430298487 Henderson, M., Phillips, M., Ryan, T., Boud, D., Dawson, P., Molloy, E., & Mahoney, P. (2019). Conditions that enable effective feedback. Higher Education Research & Development, 38(7), 1401–1416. https://doi.org/10.1080/07294360.2019.1657807 Kluger, A. N., & DeNisi, A. (1996). The Effects of Feedback Interventions on Performance: A Historical Review, a Meta-Analysis, and a Preliminary Feedback Intervention Theory. Psychological Bulletin, 119(2), 254–284. https://doi.org/10.1037/0033-2909.119.2.254 Lee, S. S., & Moore, R. L. (2024). Harnessing Generative AI (GenAI) for Automated Feedback in Higher Education: A Systematic Review. Online Learning, 28(3). https://doi.org/10.24059/olj.v28i3.4593 Lei, W., & Lei, Z. (2026). A systematic review of feedback literacy in higher education: concepts, measurement, and interventions. Assessment & Evaluation in Higher Education. https://doi.org/10.1080/02602938.2026.2656285 Li, H., Xiong, Y., Hunter, C. V., Guo, X., & Tywoniw, R. (2020). Does Peer Assessment Promote Student Learning? A Meta-Analysis. Assessment & Evaluation in Higher Education, 45(2), 193–211. https://doi.org/10.1080/02602938.2019.1620679 Nicol, D. J., & Macfarlane-Dick, D. (2006). Formative assessment and self-regulated learning: a model and seven principles of good feedback practice. Studies in Higher Education, 31(2), 199–218. https://doi.org/10.1080/03075070600572090 Shute, V. J. (2008). Focus on Formative Feedback. Review of Educational Research, 78(1), 153–189. https://doi.org/10.3102/0034654307313795 Winstone, N. E., Nash, R. A., Parker, M., & Rowntree, J. (2017). Supporting Learners’ Agentic Engagement With Feedback: A Systematic Review and a Taxonomy of Recipience Processes. Educational Psychologist, 52(1), 17–37. https://doi.org/10.1080/00461520.2016.1207538 Wisniewski, B., Zierer, K., & Hattie, J. (2020). The Power of Feedback Revisited: A Meta-Analysis of Educational Feedback Research. Frontiers in Psychology, 10, 3087. https://doi.org/10.3389/fpsyg.2019.03087 Yan, Z., Lao, H., Panadero, E., Fernández-Castilla, B., Yang, L., & Yang, M. (2022). Effects of self-assessment and peer-assessment interventions on academic performance: A meta-analysis. Educational Research Review, 37, 100484. https://doi.org/10.1016/j.edurev.2022.100484

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Ефективне навчання дорослих — це організація опанування знань і навичок так, щоб людина могла зберігати вивчене протягом потрібного часу, розв’язувати нові завдання й використовувати результати навчання у своєму житті або роботі. Важливі не тільки зміст курсу та кількість витрачених годин, а й спосіб роботи з матеріалом, регулярність практики, якість зворотного зв’язку, умови життя та можливість застосувати здобуте. Найкраще досліджені серед широкодоступних прийомів — перевірка себе через пригадування та розподіл повторень у часі; для розвитку складної навички до них додаються осмислена практика, корекція помилок і застосування в реалістичних ситуаціях (Dunlosky та ін., 2013; Rowland, 2014). Доросла людина часто вчиться між роботою, домашніми обов’язками, турботою про близьких та іншими справами. Тому корисна стратегія має відповідати конкретній меті й доступним ресурсам: п’ятнадцять хвилин змістовної практики, яку можна повторити завтра, інколи принесуть більше користі для довготривалого запам’ятовування, ніж разове багатогодинне перечитування. Водночас жодний універсальний розклад не гарантує результату: його визначають матеріал, початкові знання, стан людини та вимоги до кінцевої компетентності (Cepeda та ін., 2006). Що означає навчатися ефективно Перш ніж обирати техніки, потрібно визначити, який саме результат вважатиметься успіхом. Для людини, яка вивчає іноземну мову, це може бути здатність підтримати розмову через три місяці; для бухгалтерки — самостійне виконання певної операції без помилок; для слухача програми підвищення кваліфікації — застосування нового робочого алгоритму за умов невизначеності. У кожному випадку перевіряти варто саме ту діяльність, заради якої організоване навчання. Дослідники розрізняють безпосередню успішність під час заняття та навчання, яке проявляється через певний час. Завдання, що виконуються легко одразу після пояснення, можуть створювати враження швидкого прогресу. Відкладена перевірка або виконання без підказки показує іншу, часто важливішу сторону результату (Soderstrom і Bjork, 2015). У практиці дорослої освіти доцільно відокремлювати щонайменше шість показників: відвідування занять, задоволеність навчанням, засвоєння знань, здатність виконувати навичку, перенесення цієї навички до реальної ситуації та зовнішні наслідки на кшталт сертифіката чи зміни роботи. Людина може бути задоволена приємним курсом, але не засвоїти потрібного. Може добре скласти іспит, однак не отримати можливості застосувати нове на роботі. Сертифікат засвідчує проходження визначеної процедури, а його значення залежить від вимог до відповідної кваліфікації. Ефективність також потрібно співвідносити з витратами. Якщо курс дає добрий результат ціною хронічного недосипання, надмірного фінансового навантаження чи відмови від базових життєвих потреб, така стратегія погано підходить для довготривалого навчання. Питання доступу до часу, підтримки та коштів є реальною частиною освітнього результату, а не просто особистою дисципліною учасника (OECD, 2026). Чому дорослий навчається в інших життєвих умовах Досвід дорослого може прискорювати розуміння знайомих ситуацій: нову інформацію легше пов’язати з практикою, коли вже є відповідні поняття й приклади. Та попередній досвід іноді містить автоматизовані способи дії, які потрібно переглядати. Людина, що багато років виконувала операцію одним методом, може потребувати спеціальних вправ для переходу на інший. Це варто враховувати під час вибору завдань, пояснень та зворотного зв’язку. Доросле навчання часто пов’язане з конкретною метою, цінністю професійної автономії та власною освітньою ідентичністю. Проте зацікавленість і самостійність відрізняються між людьми та ситуаціями. Популярна андрагогіка пропонує звертати увагу на досвід, цілі й участь дорослого в ухваленні освітніх рішень. Це корисна рамка для проєктування програм, але її положення самі собою не визначають результативності кожного методу: техніки слід оцінювати за відповідними дослідженнями й результатами навчання. Складність дорослого навчання часто виникає не всередині матеріалу. Графік змінної роботи, нестабільний зв’язок, відсутність тихого простору, фінансові обмеження або догляд за родичем змінюють можливості людини навчатися регулярно. Аналіз ОЕСР описує брак часу через роботу та сімейні обов’язки, а також вартість навчання серед важливих перешкод участі дорослих; це дані про освітню участь і політику, а не експериментальний доказ ефективності окремої психологічної техніки (OECD, 2026). Практики з найпереконливішими науковими підставами Активне відтворення: пригадувати, а не лише впізнавати Після прочитання розділу або перегляду заняття відкладіть матеріали й спробуйте без підказки відповісти: що було головним, чому це працює, які етапи процедури потрібно виконати, за якими ознаками відрізняються два схожі поняття? Потім звірте відповідь із джерелом і виправте прогалини. Така самоперевірка перетворює пригадування на окрему навчальну дію. Метааналіз Крістофера Роуленда показав переваги тестування порівняно з повторним вивченням для подальшого збереження інформації; особливо змістовним може бути початкове відтворення відповіді, яке вимагає зусилля, а не лише впізнавання готового варіанта (Rowland, 2014). Для понять зручно використовувати запитання на окремих картках, але картки не є метою навчання. Для фахової навички кращою перевіркою буде самостійно скласти документ, пояснити клієнтський випадок, написати фрагмент програми, розрахувати показник чи продемонструвати алгоритм. Складність і формат самоперевірки мають відповідати кінцевому використанню знань. Підказки можна залучати після власної спроби, поступово зменшуючи їхню кількість. Самоперевірка не дорівнює каральному оцінюванню. Коротке запитання з можливістю спокійно виправити помилку допомагає побачити, що вже доступне з пам’яті. Якщо відповідь не згадується зовсім, варто повернутися до пояснення, опрацювати приклад і повторити спробу. Помилку потрібно використовувати як інформацію для корекції, а не як оцінку здатностей людини. Огляд навчальних технік визначає практичне тестування серед способів із високою загальною корисністю, водночас конкретні результати залежать від типу завдання (Dunlosky та ін., 2013). Розподілене повторення: повернення до теми з інтервалами Замість п’яти однакових повторень за один вечір спробуйте кілька окремих зустрічей із матеріалом. Наприклад, після першого засвоєння поверніться до нього наступного дня, потім за декілька днів, а згодом — через тиждень. Це приклад гнучкого розкладу, а не науково встановлена послідовність інтервалів для всіх людей. Метааналіз досліджень розподіленої практики підтверджує перевагу рознесених у часі навчальних епізодів для збереження матеріалу та показує, що корисний інтервал пов’язаний із тим, як довго знання знадобляться надалі (Cepeda та ін., 2006). Найважливіше — змінити сам характер повторення. Повертаючись до теми, спочатку спробуйте відтворити її, а вже потім переглядайте конспект. Так активне пригадування і розподіл у часі працюють разом. Для людини, яка вчиться кілька разів на тиждень, це означає, що частину кожного нового заняття слід присвятити попереднім темам, а не накопичувати повторення перед іспитом. Розподілене повторення особливо корисне, коли потрібно зберегти інформацію на місяці. Якщо йдеться про складні моторні, міжособистісні або професійні дії, інтервали потрібно наповнювати справжнім виконанням цих дій, а не лише перевіркою визначень. Докладніше про загальний механізм пам’яті розповідає матеріал «Ефект інтервалу: чому розподілене в часі навчання працює краще за зубріння». Зворотний зв’язок: виправляти конкретну дію Спроба виконати завдання дає можливість побачити помилку, а зворотний зв’язок — зрозуміти, що змінити. Найкорисніше повідомлення пояснює критерій якості, показує розбіжність між фактичним і бажаним результатом та пропонує наступний крок. Для дорослого, який вивчає програмування, це може бути аналіз логіки коду; для того, хто вдосконалює професійну комунікацію, — розбір конкретного діалогу з альтернативним формулюванням. Великий метааналіз досліджень зворотного зв’язку в навчанні виявив загалом позитивний ефект, але також значну відмінність між форматами і ситуаціями. Звідси випливає практичний висновок: повідомлення «добре» або «погано» має невелику діагностичну цінність, якщо людина не знає, яку дію повторити чи змінити (Wisniewski, Zierer і Hattie, 2020). Корисно мати не лише зовнішнього наставника, а й чіткі критерії самоперевірки: приклад якісного результату, контрольний перелік важливих кроків, рубрику оцінювання або запис власного виконання. Такий зворотний зв’язок має відображати реальні вимоги завдання. Якщо рішення залежить від безпеки людей, складну діяльність слід освоювати за належного професійного супроводу. Самопояснення: з’єднувати нове з тим, що вже відомо Прочитавши правило, запитайте себе, чому воно діє, за яких умов воно доречне, чим відрізняється від подібного правила і як пов’язане з власним досвідом. Спробуйте пояснити хід рішення іншій людині або вголос самому собі. Такі прийоми спрямовують увагу на зв’язки й розуміння, але допомагають лише тоді, коли пояснення можна звірити з якісним джерелом, прикладом або експертним відгуком. Метааналіз досліджень самопояснення засвідчив його перспективність для навчання, однак висновки не варто механічно поширювати на всі види дорослої освіти: вибірки, матеріали й способи реалізації істотно різнилися (Bisra та ін., 2018). Людина з мінімальними початковими знаннями може потребувати спочатку зразка правильно виконаного завдання. Згодом підтримку доцільно зменшувати і переходити до самостійного розв’язування. Чергування типів завдань: навчитися обирати спосіб дії Коли основи вже зрозумілі, корисно час від часу змішувати подібні, але відмінні задачі. Наприклад, вивчаючи фінансовий аналіз, можна чергувати ситуації, що вимагають різних формул, аби навчитися визначати потрібний підхід самостійно. Для мови це може бути чергування граматичних конструкцій у змістовному мовленні. Головна перевага такого чергування полягає в необхідності розпізнати тип проблеми, перш ніж діяти. Метааналіз досліджень чергування практики виявив загальний позитивний результат, проте ефективність істотно залежала від змісту матеріалу та умов досліджень. Для деяких завдань перевага була меншою або відсутньою. Початківцю часто необхідно спочатку попрактикуватися з одним типом завдання, щоб зрозуміти принцип, а вже потім змішувати типи (Brunmair і Richter, 2019). Ширший когнітивний механізм описано в статті «Чергування практики: коли змішування типів завдань покращує навчання». Як побудувати навчальне заняття, яке дає вимірюваний результат Для багатьох дорослих найскладніше питання звучить так: що робити протягом конкретних сорока хвилин? Корисно починати не з кількості переглянутих відео, а з результату, який можна перевірити наприкінці заняття. Наприклад: «Я зможу без підказки пояснити три причини помилки», «Я самостійно виконаю один робочий сценарій», «Я напишу відповідь клієнту за визначеними критеріями». Перші кілька хвилин можна присвятити пригадуванню вчорашнього матеріалу. Далі опрацювати один змістовний фрагмент, розібрати приклад, самостійно виконати близьке завдання і порівняти результат із критеріями. Наприкінці варто занотувати, що ще не виходить, і визначити, коли наступного разу перевірити цю навичку. Це один із практичних способів поєднати досліджені принципи, а не стандартизований протокол, ефективність якого встановлена для будь-якого предмета. Приклад: сорокап’ятихвилинна сесія Протягом перших п’яти хвилин людина без матеріалів відповідає на два запитання з минулої теми. Наступні десять хвилин вона розбирає новий принцип і один правильний приклад. Далі п’ятнадцять хвилин виконує власне завдання. Ще десять присвячує порівнянню з критеріями та виправленню помилок. Останні п’ять — короткому поясненню, що саме засвоєно, та призначенню наступної спроби через декілька днів. Якщо доступно лише п’ятнадцять хвилин, залиште коротку самоперевірку, один невеликий крок практики і фіксацію помилки. Якщо потрібна складна навичка, яку можна відпрацювати лише з обладнанням або партнером, перевагу слід віддати реалістичній практиці, безпечним умовам та якісному нагляду. Наукові огляди підтримують окремі принципи цього підходу; зазначені хвилини є ілюстрацією, а не експериментально визначеною нормою (Dunlosky та ін., 2013; Blume та ін., 2010). Що робити наприкінці тижня Заплануйте перевірку, яку не можна пройти простим впізнаванням матеріалу. Поясніть ключову ідею з пам’яті, розв’яжіть нове типове завдання без підказки, порівняйте різні випадки або виконайте коротке практичне замовлення. Зверніть увагу на помилки, що повторюються. У наступному тижні залиште час на найслабші компоненти, а добре засвоєне перевіряйте з більшими інтервалами. Корисно оцінювати прогрес за однаковими або порівнюваними критеріями: точністю, самостійністю, якістю рішення, потребою в підказках і здатністю пояснити вибір. Просто збільшувати години навчання без такої перевірки означає вимірювати зусилля, а не засвоєння. Саморегуляція, цілі та здатність продовжувати Саморегульоване навчання охоплює постановку мети, організацію власних дій, підтримання зусиль, спостереження за прогресом і коригування стратегії. У метааналізі досліджень професійного навчання та освітніх результатів дорослих зв’язки різних складників саморегуляції з навчанням виявилися неоднаковими: цілі, наполегливість і переконання у власній здатності навчатися були пов’язані з результатами, тоді як для деяких інших процесів стабільного статистично значущого зв’язку не виявили (Sitzmann і Ely, 2011). Отже, сам факт наявності детального плану ще не засвідчує його дієвості. План варто починати з конкретного очікуваного вміння й найближчого перевірюваного кроку. Замість «вивчити аналіз даних» можна сформулювати: «до кінця тижня самостійно підготувати й пояснити один графік з набору робочих даних». Після кількох занять оцінюйте, чи план справді допомагає досягти обраного результату, і за потреби змінюйте темп. Для майбутнього матеріалу K02-19 окремо зарезервовано поглиблений маршрут персональної самоосвіти; цей розділ формує загальну практичну основу. Мотивація може змінюватися протягом навчання. Важливо розуміти його зміст для себе, мати посильний наступний крок, отримувати інформацію про поступ і відчувати можливість впливати на власний маршрут. Водночас внутрішнього бажання недостатньо, коли розклад або фінансові умови роблять навчання фактично недоступним. Загальні механізми навчальної мотивації докладніше розглянуто в матеріалі «Мотивація до навчання: що впливає на бажання вчитися». Метакогніція: як відрізнити розуміння від знайомості Метакогнітивне спостереження означає оцінювання того, що людина знає, де припускається помилок і чого потребує для продовження навчання. Воно стає практично корисним, коли спирається на зовнішні ознаки: відповідь без конспекту, виконання нового завдання або аналіз конкретної помилки. Повторне читання часто створює відчуття знайомості з текстом. Точність такого враження краще перевіряти через самостійне відтворення й відкладені завдання (Soderstrom і Bjork, 2015). Запитайте себе після заняття: яке запитання я можу вирішити без підказки; що здатен пояснити власними словами; яку помилку зробив; чи зміг би виконати завдання в іншому контексті? Самооцінка, підкріплена перевіркою, дає підстави змінити наступне заняття. Потрібно пам’ятати, що дослідження окремих способів самоспостереження різняться якістю, а користь залежить від того, як саме зібрану інформацію використовують для корекції навчання. Перенесення знань у реальне життя та роботу Однією з найважливіших меж навчання є ситуація, коли людина правильно відповідає в межах курсу, але вагається перед реальним завданням. Перенесення навчання — це застосування засвоєного в іншому контексті, особливо за межами безпосередньої вправи. Воно потребує схожості значущих елементів між навчальною та реальною діяльністю, можливості практикувати нове, підтримки середовища та оцінювання фактичної поведінки. Метааналіз досліджень перенесення професійного навчання показав значення характеристик учасника, проєктування програми та умов робочого середовища; сила зв’язків залежала від того, як саме оцінювали перенесення й від кого надходили дані (Blume та ін., 2010). Тому роботодавцю недостатньо замовити курс і виміряти задоволеність учасників. Потрібно забезпечити можливість застосування нового способу роботи, належний супровід, зворотний зв’язок та критерії якості. Для складних компетентностей корисно поступово зближувати навчальну вправу з реальністю. Спочатку людина розбирає типовий приклад, потім розв’язує схожу задачу з меншими підказками, далі працює з нетиповим випадком, а потім — із реальним завданням у відповідних безпечних умовах. Якщо перенесення не відбулося, потрібно з’ясувати причину: недостатнє опанування основ, незнайомі сигнали в реальному завданні, відсутність можливості практикувати, брак підтримки або невідповідні критерії оцінювання. Ширший організаційний контекст розкрито у статті «Навчання і розвиток персоналу: як люди набувають професійних навичок і переносять навчання в роботу». Вивчення нового фаху варто будувати навколо конкретних компетенцій, яких вимагає обрана діяльність, і перевіряти їх завданнями, максимально наближеними до практики. При цьому здобуття кваліфікації, відповідність професійним вимогам і можливість працевлаштування мають власні правила та залежать також від умов ринку праці. Навіть якісне навчання саме по собі не гарантує роботи або доходу. Коли час і сили обмежені У дорослої людини нерідко немає можливості щодня навчатися в однаковий час. За таких умов важливі гнучкість маршруту та мінімальний життєздатний навчальний крок. Можна мати декілька форматів заняття: повну сесію для практики, скорочену для відтворення попереднього матеріалу та окремий час для роботи з наставником. Така організація допомагає зберігати контакт із темою, але тривалість сесії визначають навантаження й вимоги матеріалу, а не універсальна норма. Корисно заздалегідь домовитися з близькими або роботодавцем про захищений час, коли це можливо, та з’ясувати, чи програма пропонує асинхронні заняття, повторний доступ, паузи або індивідуальний темп. Звіт ОЕСР про бар’єри участі в дорослому навчанні рекомендує враховувати перешкоди на різних етапах — від вибору програми до завершення занять — і відзначає роль гнучких форматів та підтримки доступності (OECD, 2026). Сон і відновлення також мають значення для стійкого навчального маршруту. Прагнення «виграти» додаткову годину шляхом систематичного скорочення сну може погіршувати можливості уваги й відтворення, тому планування варто узгоджувати з потребами організму. Про зв’язки сну з пам’яттю й консолідацією докладніше йдеться у статті «Пам’ять і сон: як сон підтримує консолідацію та навчання». Старший вік та індивідуальні особливості Дорослі різного віку можуть опановувати нове, а освітня стратегія має враховувати попередню підготовку, темп, сенсорні потреби, здоров’я, досвід із технологіями та значення конкретної мети. Вікові зміни окремих когнітивних функцій не визначають можливості конкретної людини лише за датою народження. Для одних кориснішим стане більше часу на ознайомлення з інтерфейсом, для інших — складніші практичні завдання, які спираються на накопичений досвід. Тему когнітивної активності в старшому віці розглянуто окремо в статті «Розумова активність у старшому віці: заняття, навчання та докази». Потреби нейровідмінних учасників, людей з інвалідністю та тих, хто переживає втому або нестабільні життєві обставини, можуть вимагати доступних форматів, зрозумілої структури, адаптивного темпу, альтернативних способів виконання завдань чи технічних засобів підтримки. Такі рішення слід узгоджувати з конкретною людиною та вимогами навчальної мети. Сам факт труднощів з концентрацією, читанням чи організацією часу не дає підстав робити діагностичні висновки. Для людини, яка навчається після вимушеного переміщення, значущими можуть стати визнання попередніх навичок, мовна доступність, нестабільність житла, необхідність заробітку та повернення відчуття професійної спроможності. Цей ширший життєвий контекст описано у статті «Навчання і робота після переміщення: відновлення ролей». Сам освітній маршрут у таких випадках варто оцінювати з огляду на реальні можливості участі, а не лише на формальну наявність курсу. Онлайн-навчання, цифрові засоби та штучний інтелект Електронні картки, календар повторень, платформи для вправ і засоби спільної роботи можуть полегшувати організацію занять. Їхній ефект визначається тим, що саме робить людина: пригадує матеріал, отримує дієвий відгук, тренує навичку чи лише пасивно переглядає вміст. Технологія не перетворює слабку за змістом практику на ефективну тільки через цифровий формат. Звичайний чат-бот зі штучним інтелектом може допомогти сформулювати запитання для самоперевірки, запропонувати приклад задачі, пояснити термін кількома способами або зіграти роль співрозмовника. Водночас його відповіді можуть містити фактичні помилки, вигадані посилання та непомітні пропуски. Для професійних, медичних, правових та інших чутливих тем важливо перевіряти твердження за надійними джерелами й не вводити конфіденційні дані до сервісів без належних підстав та захисту. Використання загального чат-бота не означає участі в дослідженій педагогічній програмі. Можливість швидко отримати готову відповідь іноді скорочує власне зусилля з пригадування та розв’язування, заради якого і проводиться практика. Зручний спосіб поєднання — спочатку самостійна спроба, потім перевірка результату за авторитетним джерелом, а вже після цього додаткова розмова з цифровим помічником. Науковий висновок щодо ефективності залежить від конкретної технології, групи учасників, навчального завдання й способу оцінювання, тому результати окремих експериментів зі студентами не варто поширювати на всіх дорослих. Поширені помилки та міфи Багато разів перечитати означає добре вивчити Перечитування може бути корисним для ознайомлення з текстом, уточнення визначення або пошуку пропущеного. Проте як головна стратегія тривалого засвоєння воно поступається діям, які змушують відтворити, пояснити або застосувати вивчене. У порівняльному огляді десяти прийомів перечитування та виділення тексту отримали нижчу оцінку загальної корисності, ніж практичне тестування й розподілені повторення (Dunlosky та ін., 2013). Потрібно визначити свій «стиль навчання» Уподобання щодо відео, читання чи слухання можуть впливати на зручність і доступність матеріалу. Однак популярна ідея, що людям слід обов’язково підбирати навчання відповідно до незмінного «візуального», «аудіального» чи іншого типу, не отримала належного експериментального підтвердження. Автори критичного огляду показали, що ключового доказу переваги такого узгодження бракує (Pashler та ін., 2008). Формат потрібно обирати відповідно до змісту: вимову варто чути й практикувати, графіки — бачити та аналізувати, професійну дію — виконувати. Цей міф докладніше розглянуто у статті «Когнітивні стилі: що це, Стернберг і межі „стилів навчання“». Дорослий завжди вчиться краще самостійно Автономія допомагає обирати мету, темп і релевантний зміст, але складне нове завдання часто потребує якісного пояснення, зразка й підтримки. Найкращий ступінь самостійності залежить від початкової підготовки та складності завдання. Андрагогічні підходи корисні як нагадування про досвід і потреби дорослої людини; вони не встановлюють єдиної оптимальної техніки для всіх. Різні покоління потребують принципово різних методів Звичка користуватися певною платформою, цифрові навички, професійні завдання й індивідуальний досвід можуть різнитися. Однак призначати навчальні стратегії за поколінними ярликами — надто грубе спрощення. Доречніше перевірити реальні знання учасників, умови доступу, характер майбутньої діяльності й отримані результати. Якщо навчатися важко, метод не працює Деяке зусилля під час пригадування або розв’язування може супроводжувати глибшу обробку матеріалу, а миттєва легкість виконання не завжди означає довготривале засвоєння (Soderstrom і Bjork, 2015). Проте виснаження, незрозумілі інструкції й надмірна складність самі по собі не створюють навчальної користі. Практика повинна залишатися посильною, а помилки — такими, що їх можна виправити з доступною підтримкою. Як оцінювати реальний поступ Почніть із базової перевірки перед курсом. Запропонуйте собі або учаснику кілька завдань, типових для майбутньої діяльності, і зафіксуйте результат. Через певний час повторіть порівнювані завдання без додаткових підказок. Варто окремо оцінити, скільки правильних рішень отримано, які помилки повторилися, чи може людина пояснити спосіб дії і чи зберігається результат після перерви. Для практичної компетентності потрібна додаткова перевірка в умовах, які відображають реальну роботу. Її можна організувати за допомогою зразків виконаних завдань, оцінювання наставником, портфоліо або контрольних ситуацій. Важливо обрати показник до початку навчання й не підміняти його кількістю переглянутих матеріалів, враженням від курсу чи самим фактом завершення. Для роботодавця післякурсові зміни в роботі часто важливіші за тест знань, хоча й вони залежать від можливості та умов використання навичок (Blume та ін., 2010). Одна невдала перевірка не визначає здатностей людини. Аналізуйте, чи відповідає завдання меті, чи достатньо часу було для практики, чи були доступні потрібні засоби, чи не заважали сторонні обставини. Змістовне оцінювання має спрямовувати наступну дію й допомагати вдосконалювати освітній маршрут. Яку користь можуть отримати учасник, викладач і роботодавець Дорослому учаснику варто формулювати мету як дію, яку можна перевірити, регулярно повертатися до вивченого, виконувати спроби без підказки й отримувати відповідь на конкретні помилки. Змінювати маршрут доцільно за результатами цих перевірок. При цьому реалістичний обсяг навантаження й доступність занять такі ж важливі, як правильний вибір вправ. Викладачу або розробнику програми корисно закладати короткі низькоризикові самоперевірки, повторні зустрічі з ключовими поняттями, приклади для початківців, самостійні практичні завдання, прозорі критерії зворотного зв’язку та умови для перенесення знань. Вибір методів потребує перевірки на конкретній аудиторії й за чіткими критеріями успіху. Роботодавцю слід погоджувати компетентності, які мають з’явитися після навчання, надавати час і можливість практикувати нове, забезпечувати підтримку керівника чи наставника та оцінювати використання навички в роботі. Якісний курс і сприятливе середовище доповнюють одне одного; метааналіз професійного перенесення підтверджує значущість цього ширшого контексту (Blume та ін., 2010). Поширені запитання Як швидко вивчити нову тему дорослому? Почніть із невеликої, чітко сформульованої мети та одного доброго джерела. Після пояснення виконайте коротку перевірку без підказок, виправте помилки й поверніться до теми через певний час. Якщо мета вимагає практичної навички, присвятіть більшість подальших занять самостійному виконанню відповідних завдань. Швидкість має сенс лише разом із тим, наскільки довго зберігається результат і чи можна його застосувати (Dunlosky та ін., 2013). Скільки часу потрібно навчатися щодня? Єдиної науково визначеної тривалості для всіх дорослих немає. Оптимальний обсяг залежить від складності завдання, попередніх знань, потреби в практиці, життєвого розкладу й відновлення. Оберіть посильний регулярний формат, залишаючи час для відкладеної самоперевірки; збільшуйте або змінюйте його за фактичним поступом. Чи ефективні короткі заняття по 10–20 хвилин? Вони можуть бути корисними для пригадування визначень, окремих вправ і повторення вже вивченого. Проте складна навичка може вимагати довшого безперервного виконання, обладнання, партнерської взаємодії або спеціального супроводу. Короткий формат варто оцінювати за реальним результатом, а не лише за його зручністю. Що краще: слухати лекцію чи самостійно виконувати завдання? Пояснення й демонстрація важливі для першого знайомства з новою темою, особливо коли досвіду ще мало. Для стійкого засвоєння й застосування потрібні самостійні спроби та зворотний зв’язок. Співвідношення цих складників визначається предметом, початковою підготовкою і вимогами до кінцевої дії. Чи потрібно повторювати матеріал щодня? Не обов’язково. Головне — рознести зустрічі з матеріалом у часі, врахувати дату, коли він знадобиться, і перевіряти відтворення. Для різних предметів і часових горизонтів корисні різні інтервали, тому фіксований графік повторень не є загальною гарантією (Cepeda та ін., 2006). Чи може людина після 50 або 60 років успішно опанувати нове? Так, дорослі різного віку продовжують навчатися. Стратегія має відповідати меті, попередній підготовці, індивідуальним потребам і доступним ресурсам. Корисно перевіряти фактичний поступ замість робити висновки про можливості людини тільки з віку. У разі необхідності можна змінити темп, формат пояснення та способи виконання завдання. Чи допомагає штучний інтелект навчатися ефективніше? Цифрові помічники можуть підтримувати організацію практики, пояснення та створення вправ. Їхні відповіді необхідно перевіряти, а особисті й професійно конфіденційні дані — захищати. Навчальні результати залежать від конкретного інструмента і сценарію; саме використання загального чат-бота не є доказом покращення засвоєння. Як зрозуміти, що курс перепідготовки справді корисний? Попросіть програму назвати конкретні компетентності, приклади практичних завдань, способи оцінювання і можливості застосування знань. Перевірте, чи передбачені практика й зворотний зв’язок, які умови доступу та яке саме значення має документ про завершення. Обіцянки працевлаштування потрібно оцінювати окремо від педагогічної якості курсу. Як навчатися самостійно, якщо немає наставника? Працюйте з перевіреними джерелами, знаходьте зразки правильного виконання, встановлюйте критерії самоперевірки та використовуйте завдання з відповідями або можливістю зовнішнього перегляду. Там, де помилки можуть мати серйозні наслідки для безпеки чи здоров’я, необхідне навчання з належним професійним супроводом. Пов’язані статті Ефект інтервалу: чому розподілене в часі навчання працює краще за зубріння — психологічний механізм розподіленої практики. Чергування практики: коли змішування типів завдань покращує навчання — коли корисно змішувати вправи. Пам’ять і сон: як сон підтримує консолідацію та навчання — роль відновлення та сну. Мотивація до навчання: що впливає на бажання вчитися — загальні мотиваційні механізми. Навчання і розвиток персоналу: як люди набувають професійних навичок і переносять навчання в роботу — організація професійного навчання. Когнітивні стилі: що це, Стернберг і межі «стилів навчання» — дослідження популярного міфу. Розумова активність у старшому віці: заняття, навчання та докази — віковий контекст освітньої активності. Навчання і робота після переміщення: відновлення ролей — відновлення освітніх і професійних можливостей. У межах теми також читайте: «Психологія навчання дорослих: як люди навчаються після завершення школи»; «План самоосвіти дорослого: цілі, час, темп і перевірка результатів»; «Метакогніція дорослого учня: як оцінювати власне розуміння»; «Зворотний зв’язок у навчанні дорослих: як отримувати й використовувати»; «Самоспрямоване навчання: як дорослий керує власною освітою»; «Онлайн-навчання дорослих: мотивація, саморегуляція та підтримка»; «Як застосовувати нові знання поза курсом: перенесення навчання в життя»; «Як повернутися до навчання після тривалої перерви»; «Як вивчати іноземну мову в дорослому віці: очікування й методи»; «Як дорослим опановувати складні цифрові й технічні навички». Джерела Bisra, K., Liu, Q., Nesbit, J. C., Salimi, F., Winne, P. H. (2018). Inducing Self-Explanation: A Meta-Analysis. Educational Psychology Review. https://doi.org/10.1007/s10648-018-9434-x. Blume, B. D., Ford, J. K., Baldwin, T. T., Huang, J. L. (2010). Transfer of Training: A Meta-Analytic Review. Journal of Management. https://doi.org/10.1177/0149206309352880. Brunmair, M., Richter, T. (2019). Similarity Matters: A Meta-Analysis of Interleaved Learning and Its Moderators. Psychological Bulletin. https://doi.org/10.1037/bul0000209. Cepeda, N. J., Pashler, H., Vul, E., Wixted, J. T., Rohrer, D. (2006). Distributed Practice in Verbal Recall Tasks: A Review and Quantitative Synthesis. Psychological Bulletin, 132(3), 354–380. https://doi.org/10.1037/0033-2909.132.3.354. Dunlosky, J., Rawson, K. A., Marsh, E. J., Nathan, M. J., Willingham, D. T. (2013). Improving Students’ Learning With Effective Learning Techniques: Promising Directions From Cognitive and Educational Psychology. Psychological Science in the Public Interest, 14(1), 4–58. https://doi.org/10.1177/1529100612453266. OECD (2026). Helping Adults Overcome Barriers to Training. OECD Publishing, Paris. https://doi.org/10.1787/1d108027-en. Pashler, H., McDaniel, M., Rohrer, D., Bjork, R. (2008). Learning Styles: Concepts and Evidence. Psychological Science in the Public Interest, 9(3), 105–119. https://doi.org/10.1111/j.1539-6053.2009.01038.x. Rowland, C. A. (2014). The Effect of Testing Versus Restudy on Retention: A Meta-Analytic Review of the Testing Effect. Psychological Bulletin, 140(6), 1432–1463. https://doi.org/10.1037/a0037559. Sitzmann, T., Ely, K. (2011). A Meta-Analysis of Self-Regulated Learning in Work-Related Training and Educational Attainment: What We Know and Where We Need to Go. Psychological Bulletin, 137(3), 421–442. https://doi.org/10.1037/a0022777. Soderstrom, N. C., Bjork, R. A. (2015). Learning Versus Performance: An Integrative Review. Perspectives on Psychological Science, 10(2), 176–199. https://doi.org/10.1177/1745691615569000. Wisniewski, B., Zierer, K., Hattie, J. (2020). The Power of Feedback Revisited: A Meta-Analysis of Educational Feedback Research. Frontiers in Psychology, 10, 3087. https://doi.org/10.3389/fpsyg.2019.03087.

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика План самоосвіти допомагає дорослій людині перетворити намір навчатися на послідовність доступних дій і перевірюваних результатів. Добрий план поєднує конкретну навчальну мету, вихідний рівень знань, обсяг матеріалу, реальний час, спосіб практики, точки перевірки та правила зміни маршруту. Його можна застосувати до вивчення мови, цифрових навичок, нової професійної компетентності, підготовки до іспиту або особистого дослідницького проєкту. Самоосвіта дорослих відбувається поряд із роботою, доглядом, сімейними зобов’язаннями та відновленням сил. Тому план має враховувати не лише бажану швидкість, а й доступний час, ресурси та якість засвоєння. У звіті OECD про бар’єри дорослого навчання описано поширені часові, сімейні й фінансові перешкоди участі в освіті. Це дані про умови доступу, а не доказ ефективності окремої методики планування. Коротка відповідь: як скласти план самоосвіти Почніть з одного результату, який можна продемонструвати: написати лист іншою мовою, розв’язати набір завдань, виконати професійний проєкт або пояснити тему власними словами. Визначте, що вже вмієте, розділіть шлях на невеликі змістові етапи, зарезервуйте в календарі посильні заняття й передбачте практику без підказок. Раз на тиждень зіставляйте зроблене з доказами засвоєння, а потім змінюйте обсяг, темп або стратегію. Наукова логіка цього підходу пов’язана із саморегульованим навчанням: постановка мети, виконання із самоспостереженням і рефлексія утворюють повторюваний цикл. Таку структуру систематизує огляд моделей саморегульованого навчання Панадеро. Конкретні числа в прикладах нижче є практичними орієнтирами для планування, а не універсальними нормативами тривалості чи темпу. Що таке план самоосвіти та чим він відрізняється від списку курсів План самоосвіти дорослого — це індивідуально створена система цілей, навчальних дій, ресурсів, часових домовленостей із собою та способів перевіряти й застосовувати здобуті знання. Він описує маршрут, за яким людина може почати навчання, побачити поступ, отримати зворотний зв’язок і вирішити, що робити далі. Список книжок, відео й курсів показує джерела інформації. Навчальний план визначає, яку компетентність вони допоможуть сформувати, що саме буде зроблено з матеріалом і за якими ознаками можна зрозуміти результат. Календар занять відповідає лише на питання «коли»; план самоосвіти також відповідає на питання «навіщо», «що», «як» і «звідки я дізнаюся, що навчився». Самостійний план може включати заняття з викладачем, консультації наставника, навчальну групу або формальний курс. Самоспрямованість стосується участі дорослого у визначенні мети й керуванні власним навчальним процесом. Детальніше про цей механізм пояснює стаття Самоспрямоване навчання: як дорослий керує власною освітою. Загальну картину вікових і соціальних умов подано в матеріалі Психологія навчання дорослих. Чому дорослому потрібне гнучке планування Людина часто добре уявляє кінцеву мету і водночас переоцінює час, який зможе стабільно виділяти. Навіть корисна навчальна діяльність конкурує з оплачуваною працею, домашніми справами, доглядом та іншими потребами. За аналізом OECD (2026), робочі й сімейні зобов’язання належать до основних повідомлюваних перешкод для участі дорослих у навчанні. Тому резерв часу й запасні сценарії мають бути частиною структури плану. Другий чинник — попередній досвід. Він дозволяє пов’язувати новий зміст із практикою, але іноді потребує переосмислення звичних способів дії. Узагальнення Національних академій наук, інженерії та медицини США показує, що попередні знання та способи організації знань суттєво впливають на подальше навчання. Це не означає, що кожен досвід автоматично полегшує опанування нової теми. Третій чинник — мінливість особистих обставин. Реалістичний план допускає тижні з меншим навантаженням, перенесення занять і перегляд цілей. Пристосування до умов життя є частиною освітньої саморегуляції. Крок 1. Сформулюйте навчальну ціль через дію та результат Запишіть мету так, щоб її можна було перевірити конкретним завданням. Формулювання «вивчити аналіз даних» залишає відкритими і зміст, і межу досягнення. Формулювання «за шість тижнів самостійно очистити невеликий набір даних, побудувати три діаграми та пояснити висновки» задає спостережуваний результат і приблизну послідовність дій. Для кожної мети визначте предмет, очікувану дію, умови виконання та критерій якості. Наприклад: «Можу без підказок провести п’ятихвилинну розмову на побутову тему, зрозуміти основні запитання і доречно відповісти». У професійній самоосвіті це може бути самостійне виконання робочого завдання за погодженими критеріями. Важливо відрізняти результат навчання від його можливих зовнішніх наслідків. Опанувати інструмент, пройти курс, отримати сертифікат і знайти роботу — окремі події. Сертифікат підтверджує певні вимоги програми, а працевлаштування залежить також від роботодавця та ринку праці. Для складного кар’єрного переходу корисно зіставити план із матеріалом Професійна перекваліфікація. Великі, проміжні та найближчі цілі Велика ціль задає напрям на місяці. Проміжний результат показує, яку частину компетентності потрібно сформувати за кілька тижнів. Найближча дія описує конкретне заняття: «розв’язати чотири задачі без зразка та розібрати дві помилки». Така ієрархія робить абстрактний намір придатним до виконання. Запланований термін варто розглядати як припущення, яке перевіряють за першим циклом навчання. Надмірно точна дата за відсутності інформації про складність теми створює зайве навантаження. Якщо мета пов’язана з офіційною кваліфікацією, спершу потрібно перевірити фактичні вимоги відповідної програми або уповноваженої установи. Крок 2. Визначте вихідний рівень без самообману Перед вибором матеріалів спробуйте виконати завдання, схоже на кінцеве, але менш складне. Для мови це короткий діалог або текст; для програмування — невелика програма; для професійної навички — типовий робочий випадок. Збережіть початкову роботу, щоб порівняти її з результатом пізніше. Оцінювання «я добре знаю тему» часто неточне, особливо коли матеріал знайомий на вигляд. Роуленд у метааналізі практики відтворення показав, що спроби пригадати раніше вивчене можуть бути самостійною навчальною подією. Початкова спроба без нотаток виявляє прогалини краще, ніж лише повторне читання, хоча конкретний спосіб перевірки потрібно добирати до предмета. Після пробного завдання розділіть зміст на три групи: уже можу виконати самостійно; можу виконати зі зразком; поки не можу виконати. Це робоча карта для вибору наступних дій, а не діагностична шкала здібностей чи формальна оцінка людини. Крок 3. Побудуйте маршрут від простого до складного Визначте, які поняття та прийоми є передумовами інших. Наприклад, перш ніж аналізувати складні таблиці, потрібно навчитися впевнено читати їхні стовпці, розуміти типи даних і знаходити помилки. У плані позначте залежності між навичками та передбачте прикладні завдання після кожного змістового блоку. Корисно розрізняти ознайомлення, керовану практику, самостійне виконання та застосування в нових умовах. Це не обов’язкова для всіх дисциплін чотириступенева модель, а спосіб перевірити, чи не закінчується маршрут лише переглядом матеріалів. Взаємодію попереднього знання, практики й перенесення розглянуто в How People Learn II. До кожної теми запишіть один основний ресурс і, за потреби, один альтернативний. Надмірний перелік джерел ускладнює вибір, але не гарантує навчання. Якість ресурсу визначають відповідність меті, точність, доступність, зрозумілі пояснення, наявність вправ і можливість перевірити результат. Як вибрати джерела для самоосвіти Для наукових тем віддавайте перевагу підручникам від фахових видавництв, оглядам і першоджерелам. Для технічних навичок потрібні актуальна офіційна документація, практичні завдання та реалістичні приклади. Для мов — матеріали відповідного рівня й можливість мовленнєвої практики. Оновлюйте ресурси, коли змінюються стандарти або інструменти. Наявність відеолекції сама по собі не показує, що навчальна програма ефективна. Оцінюйте, чи допомагає матеріал виконати саме ту дію, заради якої ви навчаєтесь, і чи можна перевірити пояснення за незалежними надійними джерелами. Крок 4. Розрахуйте час за реальним тижнем Почніть із календаря фактичних обов’язків, а не з уявлення про ідеальний день. Позначте роботу, дорогу, сон, догляд, необхідне відновлення та часові проміжки, у яких зазвичай можна зосередитися. Потім визначте мінімальний тижневий обсяг, який витримає навіть насичений період. У прикладі людина може виділити три заняття по 35 хвилин і одну довшу практичну сесію на 60 хвилин, разом 165 хвилин на тиждень. Цей розрахунок демонстраційний: оптимальна тривалість залежить від навчального завдання, стану людини та інших умов. Комусь підійде п’ять коротких занять, а комусь — два тривалі блоки з перервами. Найкращий час — той, у який ви реально можете починати й працювати з достатньою увагою. Визначення жорсткого універсального «найефективнішого часу доби» для всіх дорослих суперечило б індивідуальним відмінностям та контексту. Відокремте час для нового матеріалу, практики, повторення й оцінювання; не витрачайте весь ресурс на споживання пояснень. План на випадок перевантаженого тижня Передбачте повний режим, скорочений режим і паузу з датою повернення. Повний режим забезпечує поступ, скорочений зберігає найважливішу практику, а пауза дає місце відновленню в період особливої зайнятості. Якщо обставини змінюються надовго, змінюйте саму мету або термін, а не накопичуйте нескінченні «борги» за пропущені заняття. Для людей, які відновлюють освіту після тривалої перерви, окремо корисний матеріал Повернення до навчання після перерви. Крок 5. Оберіть темп, який дозволяє пам’ятати й застосовувати Темп самоосвіти визначається не кількістю сторінок або хвилин відео, а тим, наскільки якісно людина може виконати заплановані завдання й зберегти результат із часом. Швидкий перегляд матеріалу може створювати відчуття легкості; стійкість знань з’ясовується на відкладеній перевірці. Содерстром і Бйорк пояснюють різницю між успішністю під час тренування та довготривалим навчанням. Розподіляйте повторення в часі замість того, щоб намагатися опанувати весь матеріал за одну сесію. Великий метааналітичний огляд Сепеди та співавторів описує переваги розподіленої практики в завданнях на словесне пригадування та залежність оптимальних інтервалів від часу до підсумкової перевірки. Звідси випливає доцільність повертатися до вивченого, але конкретний інтервал потрібно підбирати експериментально під власну мету. Не змішуйте інтенсивність із сталістю. Дві години з уважною практикою та перевіркою можуть бути ціннішими за значно довший час пасивного перегляду; водночас для складних моторних, комунікативних чи професійних умінь потрібні інші обсяги й умови практики. Крок 6. Заплануйте дії, що підтримують засвоєння Одна навчальна сесія може містити коротке відтворення попереднього матеріалу, нову тему, самостійне завдання, розбір помилок і фіксацію наступного кроку. Співвідношення цих компонентів змінюється залежно від мети: засвоєння термінів, розв’язування задач, письма чи тренування розмови потребують різної практики. Данлоскі та співавтори порівняли десять поширених способів навчання і надали найвищі загальні оцінки користі практичному тестуванню та розподіленій практиці. Цей висновок спирається переважно на дослідження навчальних завдань, тому він не дає готового універсального рецепта для будь-якої професії або життєвої ситуації. Активне пригадування Після опрацювання теми закрийте джерело й спробуйте переказати головні ідеї, відповісти на запитання або виконати завдання без прикладу. Перевірте відповідь і виправте помилки. Мета полягає у виявленні того, що людина здатна відтворити та використати самостійно, а не у створенні додаткового стресу від оцінки. Вплив практики пригадування на збереження знань розглянуто в метааналізі Роуленда. Пояснення власними словами Сформулюйте, чому правило працює, коли його застосовувати й за яких умов воно може дати помилковий результат. Для багатьох концептуальних тем пояснення допомагає пов’язати поняття; його корисність залежить від змісту й точності подальшої перевірки. Не варто вважати пояснення доказом опанування, якщо людина не може розв’язати нове завдання. Практика в умовах майбутнього застосування Якщо мета — говорити з людьми, потрібні справжні розмови. Якщо мета — працювати з даними, потрібні дані з помилками й неоднозначностями. Перенесення навчання в роботу або іншу ситуацію залежить також від можливості використовувати навичку та підтримки середовища; це підкреслює метааналіз Блюма та співавторів у контексті професійного навчання. Як закріпити час для занять у календарі Корисний прийом — заздалегідь зв’язати конкретну ситуацію з наступною дією: «Коли у вівторок о 19:30 закінчу вечерю, відкрию завдання і розв’яжу перший приклад». Такі плани здійснення наміру досліджували Голлвіцер і Ширан, які в метааналізі показали позитивний вплив на досягнення різних цілей. Ефект не слід сприймати як гарантію успіху конкретної освітньої програми. Для завдань, що регулярно відкладаються, зменшіть початкову складність: залиште відкритим потрібний документ, підготуйте матеріали наперед, запишіть точну першу дію. Якщо попереднє заняття пропущено, відновіть маршрут із найближчого посильного кроку. Специфічні психологічні механізми навчального відкладання розглянуто у статті Відкладання навчання дорослими. Крок 7. Перевіряйте результат на різних рівнях План потребує щонайменше трьох видів інформації: чи відбулося заняття, що людина зараз здатна відтворити, і чи використовує вона засвоєне в реальному завданні. Вони відповідають різним питанням. Відмітка в календарі свідчить про участь, короткий тест — про конкретне виконання, практичний проєкт — про застосування за визначених умов. Початкова перевірка проводиться до навчального блоку, поточна — під час нього, відкладена — через певний час після завершення. Порівнюйте завдання приблизно однакової складності. Для компетентностей важливі завдання, які не повторюють напам’ять точний приклад з уроку. Огляд Содерстрома й Бйорка попереджає про ризик плутати короткочасний успіх під час тренування зі стійким навчанням. Оцінки впевненості можуть доповнювати, але не замінювати перевірку. Якщо здається, що ви добре знаєте тему, запропонуйте собі пояснити її без джерела, виконати нове завдання й через тиждень повторити основні дії. Це практичний спосіб розвивати самоспостереження, яке у моделях саморегульованого навчання є частиною циклу контролю та зміни стратегії. П’ять окремих показників поступу Показник участі: скільки запланованих занять відбулося. Показник знань: що людина правильно відтворює та пояснює. Показник навичок: яке завдання виконує самостійно. Показник перенесення: як використовує знання в інших контекстах. Формальне підтвердження: чи виконано вимоги конкретної програми або кваліфікації. Кожен із цих показників має окрему доказову цінність. Для навчання заради працевлаштування додайте показники пошуку роботи окремим блоком. Вони не можуть служити прямим вимірюванням того, наскільки якісно засвоєно матеріал. Крок 8. Переглядайте план за даними, а не за настроєм Щотижневий огляд почніть із фактів: скільки часу реально було, які завдання виконано без допомоги, де повторилася помилка, що залишилося незрозумілим. Потім установіть одну причину затримки, яку можна перевірити: складніша тема, надто велике заняття, незручний час, непридатне джерело чи брак зворотного зв’язку. За результатом змінюйте лише ті елементи, які мають підставу для зміни. Якщо бракує часу, зменште обсяг, а не лише додайте мотиваційні нагадування. Якщо часу вистачає, але завдання не вдається, спробуйте інший спосіб пояснення або додаткову базову вправу. Якщо навчальний матеріал засвоєно, збільшуйте складність або переходьте до нового контексту застосування. Метааналіз Теобальд (2021) показав користь програм розвитку саморегульованого навчання для студентів університетів, зокрема щодо академічних результатів та метакогнітивних стратегій. Це підтримує увагу до планування й оцінювання, хоча розмір ефекту з університетських програм не можна автоматично переносити на всі види неформальної самоосвіти дорослих. Приклад плану самоосвіти дорослого на шість тижнів Розглянемо людину, яка хоче навчитися впевнено аналізувати невеликі набори даних у табличній програмі. Це приклад організації процесу, а не науково перевірена програма чи гарантія опанування конкретної професії. Початковий рівень: базове введення даних уже знайоме, але людина не вміє самостійно перевіряти помилки, будувати зрозумілі діаграми й пояснювати підсумки. Мета шести тижнів: самостійно підготувати невелику таблицю до аналізу, створити кілька діаграм і коротко обґрунтувати висновки. Час: три короткі навчальні сесії та одна практична на тиждень, із можливістю скоротити навантаження в особливо зайнятий період. Критерій: наприкінці виконати нове завдання без покрокової інструкції й пояснити свої рішення. Тиждень 1. Початкова діагностика й основні дії Спробуйте впорядкувати невелику таблицю без навчального відео. Запишіть, які операції вже вдаються і де виникають помилки. Опрацюйте базові правила форматування даних, потім самостійно повторіть їх на іншому наборі. Збережіть початкове та кінцеве завдання. Тиждень 2. Очищення та перевірка даних Навчіться знаходити пропуски, дублікати й некоректні значення. Після пояснення отримайте нову таблицю й виконайте ту саму роботу без зразка. У нотатках зафіксуйте типові помилки, які потрібно перевіряти наступного разу. Тиждень 3. Описові показники й питання до даних Сформулюйте кілька змістових запитань і навчіться обчислювати потрібні показники. Поясніть, що означають отримані числа та яких висновків вони ще не дозволяють зробити. Наприкінці тижня відтворіть два ключові прийоми без конспекту. Тиждень 4. Діаграми та їхнє читання Підберіть види діаграм до двох різних запитань, створіть їх і перевірте підписи, масштаби й достовірність представлення. Попросіть іншу людину пояснити, що вона бачить, або самостійно оцініть роботу за заздалегідь записаними критеріями. Тиждень 5. Самостійний невеликий проєкт Візьміть новий набір даних. Самостійно визначте послідовність роботи, зробіть обробку, графіки й короткий текст висновків. Звертайтеся до довідки лише за потреби, а проблемні операції винесіть в окрему практику. Тиждень 6. Підсумкова й відкладена перевірка Виконайте завдання іншого типу з подібною складністю та порівняйте зі стартовою роботою. Оцініть не лише кінцевий файл, а й здатність пояснити вибір способів аналізу. Через певний час повторіть один із ключових прийомів без підказки. За результатом сформулюйте наступну навчальну мету. Шаблон плану самоосвіти, який можна заповнити Моя навчальна мета: яку дію я хочу навчитися виконувати і для чого вона мені потрібна. Вихідний рівень: що вже можу зробити без допомоги; яку початкову роботу або перевірку зберігаю. Критерій результату: яке самостійне завдання виконуватиму наприкінці; за якими ознаками оцінюватиму якість. Змістові етапи: які знання й уміння є передумовами; яка послідовність тем найбільш виправдана. Ресурси й підтримка: основне джерело, вправи, потрібні інструменти, викладач або наставник за потреби. Час і темп: доступні дні та проміжки для занять, посильний тижневий обсяг, час для повторення й відновлення. Перевірка: короткі спроби відтворення, прикладні завдання, проміжний і відкладений контроль. Гнучкість: що робитиму в складний тиждень, коли змінюватиму дедлайн або сам навчальний маршрут. Дата перегляду: коли зіставлю фактичний поступ із планом і визначу наступні кроки. Цей шаблон слід адаптувати до предмета. Він зручний саме тоді, коли людина може записати реальні дії й докази досягнення, а не лише назви тематичних розділів. Як поєднати самоосвіту з роботою, сім’єю та доглядом План має враховувати часові ресурси й непередбачувані зобов’язання. Якщо робота передбачає змінний графік, краще визначати тижневий обсяг і кілька можливих вікон, ніж один незмінний час. Якщо людина доглядає за близькою особою, навчальний маршрут може потребувати коротких завдань, доступних матеріалів та можливості робити перерви. Відповідальність за доступність навчання розподілена між самою людиною, роботодавцем, навчальною установою й соціальними умовами. OECD (2026) розглядає гнучкість навчальних форматів, підтримку роботодавців та допомогу з доглядом серед можливих відповідей на бар’єри участі. Це політичні й організаційні рішення, а не універсальні психологічні втручання. Після вимушеного переміщення або різкої зміни життєвих обставин доречно зважати на наявність документів, доступ до пристроїв, мову навчання й стабільність житла. Ширший контекст описано в статті Навчання і робота після переміщення. Доступність плану для різних способів навчання Дорослі різняться досвідом, темпом опрацювання, сенсорними потребами, доступними засобами та умовами концентрації. План може передбачати матеріали з субтитрами, текстову альтернативу аудіо, збільшений шрифт, допоміжні технології, перерви, зміну складності завдань або інший спосіб демонструвати компетентність. Вибір ґрунтується на конкретних потребах, а не на здогадах про діагноз. Корисно розрізняти індивідуальні переваги та твердження про обов’язкові «стилі навчання». Пашлер і співавтори проаналізували гіпотезу, за якою викладання потрібно підлаштовувати до діагностованого візуального, слухового чи іншого стилю, і вказали на недостатність потрібних доказів. Матеріал варто добирати насамперед за предметом, завданням і доступністю, а не за жорстким ярликом. Коли труднощі пов’язані зі стійкими порушеннями функціонування, доречними можуть бути професійна оцінка потреб і освітні пристосування. План самоосвіти сам по собі не встановлює діагнозу. Чи варто використовувати штучний інтелект для планування Цифрові помічники можуть допомогти розкласти велику мету на вправи, запропонувати альтернативні пояснення, згенерувати запитання для самоперевірки та нагадати про заплановані етапи. Такі можливості зручні на рівні організації роботи, але якість конкретного плану й точність відповідей потрібно перевіряти незалежно. Зберігайте контроль за змістом, джерелами та результатом. Попросіть систему пояснити, на чому ґрунтується рекомендація; перевіряйте факти за першоджерелами, не передавайте конфіденційні робочі дані без дозволу та дотримуйтеся правил академічної доброчесності. Згенерована відповідь може виглядати переконливо, навіть коли містить помилки. Використання звичайного чат-бота не рівнозначне участі в педагогічному втручанні з доведеною ефективністю. Зручно доручати інструменту підготовку чернеток вправ, а самостійне відтворення, пояснення та застосування залишати учневі. Якщо система виконує всі задачі замість людини, підсумкова робота перестає бути надійним доказом її компетентності. Типові помилки під час складання плану Занадто загальна ціль породжує невизначеність результату. Надмірний перелік курсів заміщує навчальну дію пошуком матеріалів. Календар без резерву часу руйнується від першої непередбаченої події. Відмітки про переглянуті лекції створюють видимість поступу, яку не підтверджує самостійне виконання завдань. Ще одна помилка — оцінювати успіх лише за настроєм або суб’єктивною легкістю занять. Знайомість тексту не гарантує здатності пригадати його пізніше, а труднощі під час практики можуть супроводжувати продуктивне навчання. Огляди ефективних технік та відмінності між виконанням і навчанням дають підстави орієнтуватися на якість відкладеного результату. Нарешті, незмінність плану іноді перетворюється на самоціль. Якщо дані показують, що час, рівень складності або життєва ситуація змінилися, перегляд маршруту стає раціональним рішенням. Що підтверджено дослідженнями, а що залишається рекомендацією Переконливіша доказова база стосується окремих механізмів: розподіленої практики для збереження матеріалу, активного відтворення в багатьох видах завдань та організації циклу самоспостереження. Відповідні огляди наведені у Сепеди та співавторів, Роуленда й Панадеро. Є результати на користь програм навчання саморегуляції, але вони часто отримані серед студентів університетів або конкретних професійних груп. Так, Теобальд узагальнила дослідження вищої освіти, а Аріанпур і співавтори — дані з освіти медичних працівників. Ці роботи допомагають визначати перспективні умови, але не встановлюють одну найкращу кількість занять чи структуру календаря для кожного дорослого. Шеститижневий зразок, пропорції часу, форма щотижневого огляду та шаблон плану в цій статті — практична редакційна конструкція на основі описаних принципів. Їхню точну ефективність як цілісного пакета окремо не випробувано. Потрібно перевіряти результат власного навчання та змінювати план відповідно до предмета й обставин. Поширені запитання Чи обов’язково складати план на рік? Ні. Для нового напряму корисно почати з короткого циклу, за який можна перевірити реальну складність і доступний час, а потім визначити довшу траєкторію. Річна мета може залишатися орієнтиром, а конкретні дії плануються на найближчий етап. Тривалість циклу обирають за змістом навчання й умовами життя. Скільки годин на день потрібно займатися? Універсальної норми для всіх дорослих і предметів немає. Оберіть стійкий тижневий обсяг, який дозволяє виконувати вправи, повторювати й зберігати увагу. Збільшуйте або зменшуйте навантаження відповідно до якості виконання, відновлення й фактичного часу. Чи достатньо прочитати книжку або пройти курс? Це може бути корисним етапом, але здатність виконати завдання потрібно перевірити окремо. Для навички знадобляться практика, зворотний зв’язок і застосування поза навчальним прикладом. Якщо кінцевою метою є формальна кваліфікація, потрібно також виконати вимоги відповідної установи. Що робити, коли я пропустив кілька занять? Перегляньте обсяг незавершеного матеріалу, визначте найближчу посильну дію та відновіть практику. Якщо причина пов’язана з постійним дефіцитом часу, змініть план на менший тижневий обсяг. Сам факт перерви не є доказом нездатності до навчання. Як зрозуміти, що я справді просуваюся? Порівняйте виконання початкового та нового завдання однакової складності, перевірте відтворення матеріалу без підказок і подивіться, чи вдається застосувати навичку в іншій ситуації. Зберігайте конкретні роботи й записи помилок: вони інформативніші за одне число відсотка виконаного плану. Чи має сенс вчитися без викладача? Так, якщо мета, джерела та спосіб перевірки відповідають завданню. Для деяких компетентностей потрібні фахова оцінка, наставництво, безпечні умови практики або офіційно визнане навчання. Самоосвіта й допомога викладача можуть доповнювати одна одну. Чи варто триматися одного темпу весь час? Темп змінюється залежно від складності змісту й можливостей людини. Регулярна перевірка допомагає відрізнити тимчасові труднощі від потреби змінити спосіб навчання. Сталість мети сумісна з гнучкістю маршруту. Висновок Практичний план самоосвіти поєднує напрям, доступний часовий ресурс і докази навчального поступу. Початкова перевірка визначає, з чого розпочати; змістові етапи й календар допомагають діяти; активна практика та відкладене оцінювання показують, що засвоєно; регулярний перегляд зберігає відповідність плану реальному життю. Навчальний успіх проявляється в тому, що доросла людина здатна пояснювати, виконувати й застосовувати нове самостійно. Пов’язані статті Психологія навчання дорослих: як люди навчаються після завершення школи — загальна карта процесів і умов навчання у дорослому віці. Самоспрямоване навчання: як дорослий керує власною освітою — автономія, вибір освітніх дій та управління власним навчанням. Повернення до навчання після перерви — відновлення навчальної практики після тривалої паузи. Відкладання навчання дорослими — перешкоди початку навчальних дій і способи їх розпізнавати. Професійна перекваліфікація — довший шлях набуття компетентностей під час кар’єрних змін. У межах теми також читайте: «Як дорослому навчатися ефективно: практики, які мають наукові підстави». Джерела Arianpoor, A., Taylor, S. C. R., Huang, P.-H., & Shulruf, B. (2024). Enablers of and Barriers to Self-Regulated and Self-Directed Aptitudes of Learning (SELF-ReDiAL) in Health Professional Education: A Systematic Review and Meta-analysis. Medical Science Educator, 34, 1193–1202. Стаття та DOI. Blume, B. D., Ford, J. K., Baldwin, T. T., & Huang, J. L. (2010). Transfer of Training: A Meta-Analytic Review. Journal of Management, 36(4), 1065–1105. DOI. Cepeda, N. J., Pashler, H., Vul, E., Wixted, J. T., & Rohrer, D. (2006). Distributed Practice in Verbal Recall Tasks: A Review and Quantitative Synthesis. Psychological Bulletin, 132(3), 354–380. DOI. Dunlosky, J., Rawson, K. A., Marsh, E. J., Nathan, M. J., & Willingham, D. T. (2013). Improving Students’ Learning With Effective Learning Techniques. Psychological Science in the Public Interest, 14(1), 4–58. DOI. Gollwitzer, P. M., & Sheeran, P. (2006). Implementation Intentions and Goal Achievement: A Meta-analysis of Effects and Processes. Advances in Experimental Social Psychology, 38, 69–119. DOI. National Academies of Sciences, Engineering, and Medicine. (2018). How People Learn II: Learners, Contexts, and Cultures. The National Academies Press. DOI. OECD. (2026). Helping Adults Overcome Barriers to Training. OECD Publishing. DOI. Panadero, E. (2017). A Review of Self-regulated Learning: Six Models and Four Directions for Research. Frontiers in Psychology, 8, 422. DOI. Pashler, H., McDaniel, M., Rohrer, D., & Bjork, R. (2008). Learning Styles: Concepts and Evidence. Psychological Science in the Public Interest, 9(3), 105–119. DOI. Rowland, C. A. (2014). The Effect of Testing Versus Restudy on Retention: A Meta-Analytic Review of the Testing Effect. Psychological Bulletin, 140(6), 1432–1463. DOI. Soderstrom, N. C., & Bjork, R. A. (2015). Learning Versus Performance: An Integrative Review. Perspectives on Psychological Science, 10(2), 176–199. DOI. Theobald, M. (2021). Self-Regulated Learning Training Programs Enhance University Students’ Academic Performance, Self-Regulated Learning Strategies, and Motivation: A Meta-analysis. Contemporary Educational Psychology, 66, 101976. DOI.

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика Адаптація до нової професії після перекваліфікації — це поступове опанування реальних робочих завдань, правил професійного середовища та нової ролі після навчання. У перші місяці людина перевіряє набуті знання на практиці, знаходить спосіб взаємодіяти з колегами, навчається розпізнавати власні помилки й уточнює очікування від нової професії. Навіть якісна освітня програма не відтворює повністю темп, неоднозначність, відповідальність і соціальні вимоги щоденної роботи. Після перекваліфікації людина часто одночасно є досвідченим працівником і початківцем у конкретній галузі. Її попередні навички можуть бути цінними, але критерії успішності, робочі інструменти, мова фахівців і право самостійно ухвалювати рішення змінюються. Наукові дослідження адаптації нових працівників пов'язують кращі результати з ясністю ролі, опануванням завдань, соціальним прийняттям, підтримкою та активним пошуком потрібної інформації. Бауер та співавтори, 2025. Практична мета перших місяців — створити стійкий зв'язок між тим, чого доросла людина навчилася, і тим, що вона реально здатна робити в конкретному робочому середовищі. Докладніше саму освітню зміну розглядає стаття «Професійна перекваліфікація», а загальні механізми входження до посади — «Професійна адаптація». Що саме змінюється після завершення перекваліфікації Курс, диплом, сертифікат або успішно складений іспит свідчать про певний результат навчання. На робочому місці додаються інші виміри: виконання завдань у визначений час, узгодження дій з іншими людьми, дотримання процедур, робота з неповними даними, відповідальність перед клієнтом чи командою і поступове розширення самостійності. Засвоєння матеріалу, застосування навичок, оцінка керівника, задоволеність роботою та стабільність зайнятості — окремі показники. Дослідження перенесення навчання спеціально розрізняють набуття знань і використання здобутого в інших завданнях та умовах. Блум та співавтори, 2010. Перехід може включати п'ять паралельних процесів. По-перше, зростає точність професійних дій. По-друге, людина з'ясовує межі своєї відповідальності й правила звернення по допомогу. По-третє, вибудовує робочі стосунки. По-четверте, переосмислює професійну ідентичність: ким вона тепер є та як описує власний досвід. По-п'яте, зіставляє реальність професії зі своїми очікуваннями. Огляд кар'єрних переходів описує професійну ідентичність як процес, який може змінюватися нерівномірно і проходити через кілька частково сумісних ролей. Ібарра, Віттман і Сміт, 2026. Чому перші місяці можуть бути психологічно складними Знову бути початківцем після років досвіду У попередній професії людина могла швидко вирішувати складні питання, знати неформальні правила й відчувати повагу колег. У новій галузі вона може витрачати багато часу на прості операції й уточнювати базові поняття. Самооцінка іноді помилково сприймає тимчасовий дефіцит вузькопрофесійного досвіду як загальну втрату компетентності. Корисніше розділяти вже сформовані універсальні професійні вміння, навички, які переносяться частково, та дії, що справді потребують окремого тренування. Попередній досвід може допомагати в організації часу, спілкуванні, дисципліні й пошуку рішень. Одночасно звичний спосіб роботи може заважати, якщо нова галузь використовує інші стандарти безпеки, інструменти або схему ухвалення рішень. Саме тому досвід не дорівнює автоматичній готовності до нового набору завдань; для перенесення навичок важливі схожість умов і можливість практичного застосування. Блум та співавтори, 2010. Невизначеність ролі Новачок може знати, як виконати конкретне завдання, але не знати, чий дозвіл потрібен, хто перевіряє результат, коли слід повідомити про ризик, як визначається якість і що означає «достатньо добре». Метааналізи організаційної соціалізації показують, що ясність ролі пов'язана з пристосуванням працівника та подальшими організаційними результатами. Бауер та співавтори, 2007; Сакс, Аггерслев і Фассіна, 2007. Найкорисніше запитання для першого тижня часто звучить так: «Які три результати покажуть, що я правильно освоюю цю роль, і до кого звертатися, коли рішення виходить за межі моїх повноважень?» Відповідь прибирає частину невизначеності, яку неможливо подолати лише старанністю. Професійна ідентичність і порівняння із собою в минулому Після зміни сфери людина може сумувати за колишнім статусом, професійним колом, упізнаваними завданнями або відчуттям майстерності, водночас щиро бажаючи нової роботи. Ці переживання можуть співіснувати. Дослідження професійних переходів пропонують розглядати зміну ідентичності як послідовність спроб, уточнень і переосмислення досвіду, а не миттєву заміну однієї професійної назви іншою. Ібарра, Віттман і Сміт, 2026. Практична вправа — написати два короткі переліки: «Що з попередньої професії допомагає мені тепер?» і «Що я готовий або готова засвоювати з початкового рівня?». Перший відновлює зв'язність професійної біографії, другий перетворює розпливчасте почуття некомпетентності на конкретні завдання розвитку. Це рефлексивний прийом, а не метод із доведеною універсальною ефективністю. Соціальне входження в команду Адаптація залежить також від того, чи може нова людина поставити уточнювальне запитання, отримати приклад хорошої роботи, попросити зворотний зв'язок, познайомитися з ключовими колегами та виправити помилку без приховування. Сучасний метааналіз виділяє соціальне прийняття як важливий показник входження до організації, а підтримку з боку досвідчених працівників — як один із чинників успішної адаптації. Бауер та співавтори, 2025. Психологічна безпека означає сприйняття можливості висловлювати робочі запитання, сумніви та зауваження без непропорційного міжособистісного покарання. Метааналіз показує її зв'язки з навчальними та робочими результатами, хоча це не означає, що будь-яка дружня атмосфера автоматично забезпечує професійну компетентність. Фрейзер та співавтори, 2017. Чотири ознаки змістовної адаптації Дослідники адаптації новачків часто оцінюють ясність ролі, упевненість у виконанні конкретних завдань, соціальне прийняття і сприйняття відповідності між працівником та середовищем. Кожен із показників дає частину картини, а їхні зв'язки із задоволеністю, результативністю й наміром залишитися у компанії залежать від контексту. Бауер та співавтори, 2025. Ясність ролі: працівник знає, який результат потрібен, хто приймає його роботу і де проходять межі повноважень. Опанування завдань: він або вона дедалі надійніше виконує типові дії, помічає помилки та розуміє, коли потрібна перевірка. Соціальна інтеграція: є доступ до потрібних людей, інформації й підтримки, а робочі домовленості стають зрозумілими. Усвідомлена відповідність: людина поступово уточнює, чи відповідають умови роботи її цінностям, можливостям, інтересам і життєвим обставинам. Ці ознаки корисно оцінювати окремо. Працівник може мати дружні стосунки з командою, але потребувати додаткової практики; може добре виконувати роботу, проте залишатися без підтримки; може мати належні навички й водночас виявити, що графік або професійні цінності їй не підходять. Жоден із цих випадків не описується одним словом «успіх» або «провал». Як перенести знання з курсів у реальні робочі завдання Під час перекваліфікації завдання нерідко мають чітку інструкцію, навчальний зразок і передбачуваний результат. На роботі можуть з'являтися нетипові дані, обмеження часу, різні пріоритети та необхідність взаємодії з іншими. У дослідженнях перенесення навчання умови застосування навичок, підтримка керівництва й колег та мотивація використовувати здобуте пов'язані з подальшою практикою. Блум та співавтори, 2010; Г'юз та співавтори, 2020. Корисно розкласти великі робочі обов'язки на повторювані дії: отримати завдання, уточнити критерії, виконати, перевірити, передати результат, зібрати зворотний зв'язок. Для кожної дії варто назвати умову її застосування, часту помилку та ознаку достатньої якості. Такий підхід дає змогу побачити, де саме виникає перешкода: у знаннях, виконанні, доступі до інструментів, незрозумілому завданні чи організації процесу. Практика на реальних прикладах із поступовим ускладненням Початкові завдання мають бути достатньо типовими, щоб людина навчилася базового процесу, та достатньо реальними, щоб знання можна було перенести в роботу. Після контрольованого виконання доречно збільшувати складність: змінювати вхідні дані, кількість кроків, часові обмеження й рівень самостійності. Для завдань, пов'язаних із безпекою, здоров'ям, правами інших людей або великими фінансовими ризиками, складність підвищують лише разом із належним наглядом та перевіркою компетентності. Зворотний зв'язок має бути придатним до дії Фраза «працюй уважніше» майже не пояснює, що змінити. Корисний зворотний зв'язок описує конкретне завдання, ознаку якісного результату, виявлену розбіжність і наступну дію: «У звіті правильний розрахунок, але відсутні два припущення; додай їх перед надсиланням». Періодичні короткі перевірки допомагають не накопичувати помилки до фінальної оцінки, а соціальна підтримка створює умови, в яких інформацію простіше запитувати і застосовувати. Фрьогелі, Дженнер і Густавссон, 2023; Бауер та співавтори, 2025. Журнал робочого навчання Один із практичних інструментів — короткий журнал із чотирма графами: «завдання», «що зроблено», «де виникла невизначеність», «яку дію спробую наступного разу». Його мета — накопичувати спостережувані докази прогресу та питання для наставника. Не потрібно фіксувати конфіденційні персональні дані, комерційні таємниці або захищені робочі матеріали в особистому застосунку чи зовнішньому сервісі. Такий журнал є організаційним прийомом, а не діагностичним тестом і не універсально перевіреним втручанням. Більш докладний розбір того, чому знання не завжди перетворюються на професійну дію, містить стаття «Перенесення навчання в роботу». Орієнтовний маршрут: перший день, перший місяць і наступні місяці Календар «перші 30, 60 і 90 днів» — зручний інструмент планування, а не науково встановлений строк, за який будь-яка людина повинна адаптуватися. Реальний темп залежить від складності професії, частоти доступних завдань, якості введення в роботу, попереднього досвіду, режиму зайнятості та стану здоров'я. Деякі професійні компетентності формуються значно довше. Доказовий огляд формальних програм введення на роботу виявив перспективні результати структурованого навчання на місці, але оцінив певність доказів як низьку; ефекти відрізнялися між дослідженнями. Фрьогелі, Дженнер і Густавссон, 2023. До виходу на роботу та в перший тиждень Перед початком варто з'ясувати, за які процеси відповідатиме новий працівник, які дії потребують погодження та хто допоможе в перших нетипових ситуаціях. У перші дні корисно отримати кілька зразків результату, перелік робочих інструментів, пояснення правил безпеки, канали спілкування й критерії оцінювання. Для дистанційної роботи ці домовленості особливо важливо зафіксувати письмово. Запитання до керівника можуть бути дуже конкретними: «Які завдання є пріоритетними саме цього тижня?», «Де зберігаються чинні інструкції?», «Яку помилку новачки роблять найчастіше?», «Коли потрібно негайно зупинити роботу й повідомити відповідальну людину?». Такі запитання стосуються якості та безпеки виконання, тому професійна зрілість проявляється і в умінні поставити їх вчасно. Перші два–чотири тижні Основна увага переходить до повторюваного виконання типових завдань і отримання зрозумілого зворотного зв'язку. Людина починає розрізняти випадкові незручності новачка і закономірні прогалини у підготовці, збирає питання, практикує професійні інструменти та дізнається, як у команді узгоджують рішення. Потрібно помічати конкретні результати: самостійно виконане завдання, правильно виявлену помилку, засвоєне правило чи налагоджений контакт із колегою. Наприкінці цього періоду доцільно узгодити з керівником короткий огляд: що виходить стабільно, що ще потребує супроводу, які можливості для практики треба створити. Це робоча домовленість, а не формальна психологічна оцінка особистості. Другий місяць За наявності достатніх умов людина переходить від виконання за зразком до варіантів завдань, які вимагають пояснити власне рішення. Можна встановити межі самостійності: які ситуації вирішуються без допомоги, де потрібна вибіркова перевірка і де контроль залишається обов'язковим. Обговорення конкретних випадків допомагає побачити, чи формується професійне судження, чи працівник тільки відтворює інструкцію. Якщо завдання майже не трапляються на практиці або навички не дозволяють застосовувати, проблема може бути в умовах навчального перенесення, а не у «слабкій мотивації». Метааналіз робочого середовища пов'язує підтримку колег, керівників і організації з використанням та збереженням навчальних результатів. Г'юз та співавтори, 2020. Третій місяць і далі Корисно зіставити початкові очікування з фактичними вимогами, переглянути список освоєних дій, узгодити наступні зони розвитку й оцінити, чи доступні працівникові ресурси для належного виконання роботи. Для когось це час переходити до складніших завдань, а для когось — уточнювати базові операції та отримувати додаткову підтримку. Важлива якість виконання і реальний обсяг відповідальності, а не символічна дата в календарі. Наставництво, колеги й роль керівника Наставник може показати логіку типового завдання, пояснити професійні скорочення, дати доступ до корисного прикладу, спостерігати за виконанням і допомогти розібрати помилку. Керівник відповідає за пріоритети, обсяг повноважень, організаційні ресурси та оцінку результату; ці функції не завжди варто перекладати на одного наставника. Метааналіз соціалізації виділяє соціальні тактики, зокрема приклад досвідчених колег і визнання попереднього досвіду новачка, як важливі чинники пристосування. Сакс, Аггерслев і Фассіна, 2007. Для якісної підтримки достатньо узгодити регулярні точки контакту, правила термінових питань, спосіб перевірки роботи й право працівника повідомити, що інструкція суперечить реальному завданню. Мовчазне очікування, що новачок «сам усе зрозуміє», залишає невизначеність невидимою. Практичні можливості наставництва саме як методу виробничого навчання розглянуті у статті «Наставництво у навчанні працівників». Як просити допомоги і не втрачати професійної самостійності Пошук інформації є однією з активних дій новачка, пов'язаних з адаптацією, хоча вплив залежить від якості отриманої відповіді й умов організації. Бауер та співавтори, 2007; Бауер та співавтори, 2025. Зручна структура запиту складається з чотирьох частин: «Яке завдання виконую», «Що вже перевірив або перевірила», «На якому рішенні зупинився чи зупинилася», «Який саме зворотний зв'язок потрібен». Наприклад: «Я підготувала два варіанти звіту й звірила їх з інструкцією, але не розумію, який формат використовуємо для цього клієнта. Чи можете показати затверджений приклад?» Це допомагає співрозмовникові оцінити питання і водночас зберігає активну роль працівника. Якщо існує ризик шкоди для людей або порушення вимог безпеки, запит про допомогу слід робити до виконання небезпечної дії. Професійна автономія охоплює розуміння меж власної компетентності. Страх помилки, сором і відчуття, що «я відстаю» Початок роботи після курсів часто робить прогалини у знаннях помітними. Людина може порівнювати себе з колегами, які роками виконують ті самі операції, та вважати, що «мала б уже все знати». Порівняння без урахування різниці досвіду погано допомагає визначити наступний крок навчання. Більш коректний орієнтир — зміна власної якості виконання зі зростанням практики. Варто розрізняти помилку, яку можна виправити в межах навчального процесу, і порушення стандартів, що створює реальні ризики. У першому випадку потрібен розбір причини та нова спроба. У другому — зупинка, повідомлення відповідального фахівця й дії за чинними процедурами. Відсутність покарання за запитання й добросовісне повідомлення про проблему сприяє відкритості, але не скасовує вимог до якості. Фрейзер та співавтори, 2017. Якщо сором заважає ставити запитання, корисно заздалегідь підготувати нейтральні фрази: «Хочу звірити порядок дій», «Покажіть, будь ласка, критерій перевірки», «Цього сценарію я ще не виконувала самостійно». Вони повертають розмову від оцінювання особистості до робочого процесу. Психологічні ресурси: упевненість, саморегуляція й кар'єрна адаптивність Упевненість у конкретній дії формується разом зі спостережуваним досвідом її виконання. Тому корисніше оцінювати «чи можу я безпечно й точно виконати цей тип завдання» замість загального «чи справжній я професіонал». У моделі організаційної соціалізації самоефективність щодо завдань є одним із ближніх показників пристосування нового працівника. Бауер та співавтори, 2007. Саморегуляція включає постановку проміжної мети, спостереження за діями, оцінку результатів та корекцію способу навчання. Метааналіз досліджень робочого навчання пов'язує саморегуляційні процеси з результатами, але сила та значення зв'язків залежать від умов і показників дослідження. Зіцманн і Елі, 2011. Практичний приклад: не планувати «нарешті стати впевненим», а домовитися протягом тижня тричі виконати певний тип роботи під визначеним рівнем перевірки. Кар'єрна адаптивність описує ресурси для орієнтації в професійних переходах: готовність думати про майбутнє, впливати на власні рішення, досліджувати можливості та розвивати впевненість у подоланні труднощів. Метааналіз 90 досліджень показав її зв'язки з різними способами пристосування і професійними результатами; кореляційні зв'язки не означають, що будь-яка вправа автоматично змінить кар'єру. Рудольф, Лавінь і Цахер, 2017. Коли попередній досвід допомагає, а коли потрібне перенавчання Професійні навички можна умовно поділити на три групи. Першу становлять переносні уміння: організовувати інформацію, працювати з термінами, взаємодіяти з людьми, дотримуватися домовленостей. Другу — частково переносні способи дії, які потрібно пристосувати до нових правил: проведення зустрічей, аналіз документів, робота з клієнтськими запитами. Третю — специфічні компетентності, що вимагають нового навчання, практики й іноді формального підтвердження. Наприклад, колишній викладач, який переходить в управління навчальними проєктами, може добре планувати заняття і пояснювати складне, але додатково опановуватиме бюджетування, строки, документообіг і відповідальність за ресурс. Людина з досвідом торгівлі, яка переходить до аналізу даних, може вміти ставити бізнес-запитання, але потребуватиме практики перевірки даних, статистичної інтерпретації та роботи з програмними інструментами. Таке розрізнення захищає і від знецінення попереднього життя, і від припущення, що одного короткого курсу досить для всіх задач. Якщо робота передбачає ліцензовану або регульовану діяльність, критерії допуску визначаються відповідними правилами професії, а не суб'єктивною впевненістю. Особливі умови: дорослий вік, догляд, переміщення та доступність У дорослому віці робоче входження відбувається разом з іншими обов'язками: дітьми, доглядом, фінансовими зобов'язаннями, лікуванням, пошуком житла або відновленням після вимушеного переміщення. Організації важливо планувати доступ до навчальних матеріалів і наставництва в межах реального графіка, зокрема для неповної зайнятості. Необхідність додаткового часу на освоєння специфічних інструментів сама собою не доводить низький професійний потенціал. Для людини, яка змінила професію після 40 або 50 років, релевантними є попередній досвід, актуальні цифрові компетентності, умови навчання і конкретні вимоги роботи. Жорсткі твердження про те, що певне покоління «вчиться повільно» або «не сприймає нових технологій», не є придатною підставою для індивідуальної оцінки. Ширший контекст зміни кар'єри описує стаття «Зміна професії після 40». Нейровідмінності, інвалідність, сенсорні особливості та хронічні стани можуть впливати на те, який формат інструкції, освітлення, графіка або зворотного зв'язку буде доступним. Належне пристосування слід обговорювати з урахуванням побажань самої людини, суті завдань, безпеки й чинних правил. Діагноз не визначає автоматично професійні здібності, а однакова схема адаптації не забезпечує однакових умов для всіх. Пояснення навчальних матеріалів у кількох доступних форматах і письмове підтвердження домовленостей можуть бути організаційно корисними для широкого кола працівників. Після вимушеного переїзду до нової професії можуть додаватися мовні бар'єри, зміна професійних мереж, потреба підтвердити кваліфікацію й нестабільність житла. Ці чинники впливають на можливість практикувати, а отже їх слід враховувати під час оцінювання прогресу. Окремо про освітні й професійні маршрути після переміщення — у статті «Навчання і робота після переміщення». Якщо після перекваліфікації робота виявилася іншою Відмінність між рекламою професії, навчальним курсом і щоденною роботою може стосуватися рутинних операцій, графіка, відповідальності, культури взаємодії або матеріальної винагороди. Щоб ухвалити рішення, корисно окремо перевірити: чи не вистачає досвіду виконання завдань; чи умови організації дають змогу навчатися; чи відповідає сама професія цінностям і зацікавленням людини; чи існує несумісність із конкретним графіком або умовами. Це різні причини й різні варіанти подальших дій. Тимчасові труднощі освоєння типових завдань можуть зменшуватися в міру практики. Системне приниження, небезпечна відсутність навчання, невиконання домовленостей щодо оплати або вимога виконувати невідомі небезпечні процедури становлять інший тип проблем. У таких випадках потрібні належні організаційні та, за обставинами, правові дії; заклик «ще трохи адаптуватися» не розв'язує проблему. Ознаки, що програму адаптації потрібно переглянути Через кілька тижнів працівник досі не знає, що саме від нього очікують, хоча регулярно запитує про це. Немає доступу до необхідних інструментів, зразків або людини, уповноваженої перевірити критичні рішення. Зворотний зв'язок дають тільки як загальну оцінку особистості або після завершення складного завдання. Працівникові доручають відповідальність, яка істотно перевищує його підтверджену компетентність, без потрібного супроводу. Робоче навчання організоване тільки поза оплачуваним робочим часом, хоча є необхідною частиною виконання посадових обов'язків, і реальні можливості людини при цьому не враховуються. Помилки приховують через страх осуду, а не розглядають відповідно до вимог безпеки. Прогрес оцінюють за загальним враженням або впевненістю новачка, без зіставлення з якістю виконаних завдань. Ці сигнали вказують на потребу змінити структуру введення в роботу. Дослідження формальних програм показують, що організоване навчання на місці та підтримка можуть покращувати окремі результати адаптації, але сила доказів для конкретних пакетів втручань поки обмежена. Фрьогелі, Дженнер і Густавссон, 2023. Що можуть зробити роботодавець і керівник Ефективність адаптації не можна покладати тільки на наполегливість нового працівника. Варто визначити перелік ключових задач, критерії якості, достатній обсяг практики та спосіб навчальної підтримки. Працівникові потрібна інформація про те, які дії він може виконувати самостійно, а які — після перевірки. Метааналізи організаційної соціалізації підтверджують зв'язки між організаційними практиками, проясненням ролі, соціальним прийняттям і важливими робочими результатами. Бауер та співавтори, 2025; Сакс, Аггерслев і Фассіна, 2007. Практично корисна система складається з початкової карти компетентностей, коротких регулярних зустрічей із керівником, доступного наставника, контрольованого зростання складності завдань та обговорення реального зворотного зв'язку. Оцінювати слід не лише задоволеність курсом чи кількість переглянутих інструкцій, а й дії, які людина виконує самостійно і якісно, перенесення знань на нетипові випадки та безпеку результату. Про психологію навчання в реальному професійному середовищі докладніше — «Навчання на робочому місці». У команді важливо відокремити підтримку новачка від вимоги схвалювати кожну його дію. Ясні стандарти й доброзичливе ставлення можуть діяти одночасно. Для професій із високою відповідальністю необхідні документовані процедури перевірки, а для працівників з індивідуальними потребами — доступні способи навчання та обґрунтоване пристосування умов. Що може зробити сам працівник: перевірка раз на тиждень Наприкінці робочого тижня варто відповісти на шість запитань. Яке нове завдання я тепер виконую краще? У якому завданні залишається невизначеність? Яку конкретну помилку виправив або виправила? Якого зворотного зв'язку мені бракує? Чи відповідає мій поточний рівень самостійності фактичній складності роботи? Яка одна наступна дія допоможе мені навчатися в межах реальних можливостей? Відповіді можна використовувати на короткій розмові з керівником або наставником. Ця схема — практична рамка рефлексії, складена для систематизації прогресу, а не стандартизована психологічна методика. Якщо оцінка щотижня перетворюється на виснажливе самоспостереження, формат доцільно спростити. Поширені хибні уявлення про адаптацію після курсів «Якщо курс був якісний, я повинен знати все з першого дня» Курс може дати необхідні знання, приклади й початкові дії, тоді як реальні робочі процеси вимагають перенесення засвоєного до нових умов. Практична вправність формується через доступ до відповідних завдань, перевірку результатів і корекцію дій. Блум та співавтори, 2010. «Запитання означають, що я не підходжу для професії» Доцільність запитання визначається передусім його зв'язком із якістю та безпекою роботи. Дослідження пов'язують пошук інформації та підтримку новачків з адаптацією, але значення має якість доступної відповіді. Бауер та співавтори, 2007. «Усі повинні адаптуватися за три місяці» Три місяці можуть бути зручним проміжком для перегляду плану. Для певних професій, команд і завдань потрібні триваліші цикли практики та супроводу. Наукові огляди не встановлюють універсального порога завершення адаптації на 90-й день. Фрьогелі, Дженнер і Густавссон, 2023. «Після 40 років складніше опанувати будь-яку нову професію» Вік сам по собі не дозволяє оцінити здатність конкретної людини освоїти роботу. Релевантні вихідні навички, вимоги професії, доступність навчальних умов і практики, стан здоров'я та організаційні обмеження. Кар'єрна адаптивність досліджується впродовж трудового життя і пов'язана з багатьма факторами, а не з одним віковим ярликом. Рудольф, Лавінь і Цахер, 2017. «Якщо мені тривожно, значить, я помилився з вибором» Хвилювання може супроводжувати нові завдання, соціальне входження та втрату звичної компетентності. Для осмислення ситуації корисно розділити труднощі освоєння професійних дій, проблеми конкретної організації й невідповідність професії особистим пріоритетам. Тривога сама по собі не є діагнозом і не є доказом неправильного кар'єрного рішення. Коли доречно звернутися по додаткову підтримку Якщо робоче напруження стійко порушує сон, повсякденне функціонування, стосунки або здатність виконувати безпечні дії, корисно звернутися до кваліфікованого фахівця з психічного здоров'я. Доцільно також обговорити з роботодавцем організаційні фактори: надмірне навантаження, брак ясності ролі, небезпечні умови та необхідність наставництва. Психологічна підтримка й організаційні зміни можуть бути потрібні одночасно. У разі ознак системної дискримінації, примусу порушувати правила безпеки або невиконання трудових домовленостей потрібна консультація компетентних відповідальних осіб і за необхідності правова допомога. Медичні й юридичні рішення приймаються з урахуванням конкретних обставин. Часті запитання Скільки часу потрібно, щоб звикнути до нової роботи після перекваліфікації? Строк залежить від складності завдань, якості підготовки, можливостей практики, підтримки й попереднього досвіду. Перші 30–90 днів зручні для планового перегляду цілей; вони не є універсальним нормативом завершення навчання. Деякі повноваження можна отримати лише після окремої перевірки професійної компетентності. Чи нормально почуватися початківцем, якщо в іншій сфері був великий стаж? Так. Професійний досвід складається з різних компонентів. Частина допомагає в новому середовищі, інша потребує адаптації, а специфічні процедури треба опановувати заново. Корисно назвати переносні навички й окремо скласти план для тих завдань, які ще не виходять. Чи варто приховувати, що я пройшов лише курси? Змістовніша стратегія — точно описувати реальні знання, досвід і межі самостійності. Особливо важливо дотримуватися умов допуску в регульованих професіях та не братися без нагляду за діями, які виходять за межі компетентності. Прозорість допомагає правильно розподілити завдання й необхідну підтримку. Як пояснити керівникові, що потрібен додатковий час? Найкраще назвати конкретне завдання, поточний рівень виконання, ризик надто швидкого ускладнення й запропонувати спосіб перевірки прогресу. Наприклад: «Типові заявки я вже опрацьовую самостійно. Для нестандартних випадків мені потрібно ще кілька розборів із наставником; після цього можемо перевірити якість на п'яти реальних прикладах». Що робити, якщо наставника немає? Попросіть визначити відповідальну людину для перевірки критичних дій, знайдіть затверджені інструкції й домовтеся про регулярний короткий зворотний зв'язок. Для складних або небезпечних задач організація повинна забезпечити належний нагляд за виконанням. Не варто замінювати відповідальну професійну перевірку випадковими порадами із соціальних мереж. Чи означає повільний старт, що перекваліфікація була помилкою? Повільний старт може бути пов'язаний із браком практики, складністю задач, суперечливими вимогами або недостатньою підтримкою. Оцінюйте окремо якість навчання, професійний інтерес і реальні умови роботи. Висновок краще робити за спостережуваними результатами в достатньому часовому проміжку, а не за одним важким тижнем. Як зрозуміти, що я справді просуваюся? Порівняйте конкретні дії: які задачі ви тепер виконуєте точніше, швидше або з меншою кількістю перевірок, наскільки краще розпізнаєте ризики та чи знаєте межі самостійності. Додайте оцінку якості від людини, яка має право перевіряти результат. Суб'єктивна впевненість корисна, але не замінює спостереження за виконанням. Чи може роботодавець вимагати відразу тієї самої продуктивності, що й від досвідченого колеги? Очікування продуктивності залежать від трудових домовленостей, професійних стандартів, конкретної посади та умов введення в роботу. Для керування якістю корисно узгодити критерії, строки, види завдань і безпечні межі самостійності. Складні питання трудових прав варто оцінювати за чинними правовими нормами та фактичними обставинами. Чи можна використовувати штучний інтелект під час адаптації? Такі інструменти іноді допомагають пояснити загальнодоступний термін, підготувати навчальні питання або структурувати особистий план розвитку. Їхні відповіді можуть містити помилки, не враховувати місцеві процедури та створювати ризики витоку службових і персональних даних. Уточнювати робочі стандарти, перевіряти критичні рішення й визначати право на застосування інструмента потрібно через затверджені організаційні процедури. Використання загального чат-бота не є підтвердженням сформованої професійної компетентності. Головні висновки Адаптація після перекваліфікації відбувається через набуття реальної вправності, прояснення ролі, включення в команду та поступове становлення нової професійної ідентичності. Добре організовані перші місяці поєднують доступну практику, зрозумілі критерії якості, конструктивний зворотний зв'язок і безпечне розширення самостійності. Дослідження підтримують важливість цих компонентів, водночас ефективність конкретних програм залежить від дизайну і контексту. Бауер та співавтори, 2025; Фрьогелі, Дженнер і Густавссон, 2023. Показником поступу є здатність надійно виконувати дедалі більше завдань, розуміти межі компетентності й використовувати підтримку, коли вона потрібна. Повноцінна оцінка враховує також умови роботи: ясність очікувань, доступ до наставника, наявність часу на навчання та безпечну організацію практики. Ширшу психологію таких процесів розглядає стаття «Психологія навчання дорослих». Пов’язані статті Професійна перекваліфікація: психологія опанування нової професії — освітній та психологічний контекст переходу до іншої сфери. Професійна адаптація — загальні закономірності входження в нову роботу й колектив. Перенесення навчання в роботу — як застосувати нові знання в реальних завданнях. Навчання на робочому місці — підтримка розвитку безпосередньо в професійному середовищі. Наставництво у навчанні працівників — роль наставника в опануванні практичних компетентностей. Психологія навчання дорослих — основні механізми навчання в дорослому віці. Зміна професії після 40 років — особливості кар'єрного переходу в середині життя. Навчання і робота після переміщення — вплив життєвих обставин на освоєння нової професійної ролі. Джерела Bauer, T. N., Bodner, T., Erdogan, B., Truxillo, D. M., & Tucker, J. S. (2007). Newcomer adjustment during organizational socialization: A meta-analytic review of antecedents, outcomes, and methods. Journal of Applied Psychology, 92(3), 707–721. https://doi.org/10.1037/0021-9010.92.3.707. Bauer, T. N., Erdogan, B., Ellis, A. M., Truxillo, D. M., Brady, G. M., & Bodner, T. (2025). New horizons for newcomer organizational socialization: A review, meta-analysis, and future research directions. Journal of Management, 51(1), 344–382. https://doi.org/10.1177/01492063241277168. Blume, B. D., Ford, J. K., Baldwin, T. T., & Huang, J. L. (2010). Transfer of training: A meta-analytic review. Journal of Management, 36(4), 1065–1105. https://doi.org/10.1177/0149206309352880. Frazier, M. L., Fainshmidt, S., Klinger, R. L., Pezeshkan, A., & Vracheva, V. (2017). Psychological safety: A meta-analytic review and extension. Personnel Psychology, 70(1), 113–165. https://doi.org/10.1111/peps.12183. Frögéli, E., Jenner, B., & Gustavsson, P. (2023). Effectiveness of formal onboarding for facilitating organizational socialization: A systematic review. PLOS ONE, 18(2), e0281823. https://doi.org/10.1371/journal.pone.0281823. Hughes, A. M., Zajac, S., Woods, A. L., & Salas, E. (2020). The role of work environment in training sustainment: A meta-analysis. Human Factors, 62(1), 166–183. https://doi.org/10.1177/0018720819845988. Ibarra, H., Wittman, S., & Smith, K. (2026). Career transition and professional identity: Dynamic processes, multiple selves, and nonlinear trajectories. Annual Review of Organizational Psychology and Organizational Behavior, 13, 137–163. https://doi.org/10.1146/annurev-orgpsych-020924-071546. Rudolph, C. W., Lavigne, K. N., & Zacher, H. (2017). Career adaptability: A meta-analysis of relationships with measures of adaptivity, adapting responses, and adaptation results. Journal of Vocational Behavior, 98, 17–34. https://doi.org/10.1016/j.jvb.2016.09.002. Saks, A. M., Uggerslev, K. L., & Fassina, N. E. (2007). Socialization tactics and newcomer adjustment: A meta-analytic review and test of a model. Journal of Vocational Behavior, 70(3), 413–446. https://doi.org/10.1016/j.jvb.2006.12.004. Sitzmann, T., & Ely, K. (2011). A meta-analysis of self-regulated learning in work-related training and educational attainment: What we know and where we need to go. Psychological Bulletin, 137(3), 421–442. https://doi.org/10.1037/a0022777.