Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання
Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика
Психологія миру — міждисциплінарний напрям психологічної науки, який досліджує, як люди, групи та суспільства переживають конфлікти, виправдовують або стримують насильство, змінюють ставлення до інших спільнот і створюють умови для безпечного співіснування, справедливості та стійких мирних відносин. Її предмет охоплює психологічні передумови насильства, механізми його попередження й припинення, а також процеси суспільного відновлення після завданої шкоди. У класичному визначенні Деніела Крісті та співавторів ідеться про протидію прямому й структурному насильству та розвиток ненасильницького врегулювання конфліктів і соціальної справедливості (Christie, 2011).
Цей напрям поєднує експериментальну соціальну психологію, психологію груп, дослідження емоцій, моральних суджень, довіри, колективної пам’яті та поведінкових втручань із питаннями права, політики, освіти й місцевого самоврядування. Психологія миру пояснює механізми, які допомагають людям діяти за умов небезпеки й історичних образ, і перевіряє, які практики справді зменшують шкоду. Американська психологічна асоціація має спеціалізований підрозділ із дослідження миру, конфліктів та насильства, а його науковий журнал розглядає процеси від міжособистісного до міжнародного рівня (APA, підрозділ 48; опис журналу).
Що вивчає психологія миру
У центрі цієї галузі перебуває зв’язок між переживанням загрози, груповою належністю, владою, нормами, інституціями та реальною поведінкою. Її запитання можна згрупувати у три дослідницькі площини: як насильство стає можливим, як його можна зупинити й за яких обставин виникають стійкі справедливі відносини. Йдеться про пояснення конкретних причинних ланцюгів, а не про загальні заклики до доброзичливості.
На індивідуальному рівні досліджують сприйняття загроз, страх, гнів, емпатію, моральну оцінку, готовність до співпраці та підтримку суспільних рішень. На груповому — норми, образ «своїх» і «чужих», історії колективної кривди, взаємні очікування, поширення чуток та роль лідерів. На рівні громад та інституцій — доступ до ресурсів, процесуальну справедливість, довіру до установ, представництво різних спільнот і наслідки рішень для нерівних за можливостями груп.
Визначальною є відмінність між вивченням психологічних причин конфлікту та встановленням правової відповідальності за насильство. Психологічна модель може пояснити, чому пропаганда, загроза або групові норми впливають на поведінку, але вона не встановлює законність агресії, юридичну провину чи обов’язки постраждалих. Для таких висновків потрібні норми міжнародного та національного права, докази й належні правові процедури.
Як формувався науковий напрям
Від дослідження війни до аналізу умов миру
У ХХ столітті дослідники війни й миру поступово розширили питання від попередження міждержавного збройного зіткнення до систематичного аналізу нерівності, прав людини та суспільних відносин. Йоган Галтунг запропонував поняття прямого та структурного насильства, а в традиції дослідження миру поширилося розрізнення негативного й позитивного миру (Galtung, 1969; історичний аналіз поняття миру).
Негативний мир зазвичай означає припинення організованого фізичного насильства або відсутність війни. Позитивний мир охоплює суспільні умови, за яких зменшуються систематичне виключення, несправедливість і передумови поновлення насильства. Ці поняття є аналітичними моделями: конкретні суспільства потрібно досліджувати за перевірними показниками, адже саме слово «мир» може приховувати несумісні політичні програми.
Соціальна психологія та дослідження міжгрупових відносин
Інша дослідницька лінія розвивалася через вивчення групових категоризацій, упереджень, міжгрупової конкуренції та співпраці. Теорії соціальної ідентичності пояснюють значення групової належності для самосприйняття, а дослідження міжгрупового контакту перевіряють, коли досвід взаємодії з представниками іншої групи змінює упередження. Ці загальні теорії мають окремі українські пояснення: теорія соціальної ідентичності та теорія міжгрупового контакту.
Психологія миру застосовує ці механізми до контекстів тривалого протистояння, збройного насильства, дискримінації та відновлення суспільних відносин. У такому середовищі важливими стають безпека, історична пам’ять, суспільні норми, становище постраждалих і здатність установ гарантувати виконання домовленостей. Дослідник Даніель Бар-Таль описав, як за затяжних конфліктів взаємопов’язані колективна пам’ять, етос конфлікту та емоційні орієнтації підтримують стійкі способи інтерпретації подій (Bar-Tal, 2007).
Сучасна дисципліна: перевірка втручань
Сьогодні центральне запитання дедалі частіше формулюють так: які психологічні втручання допомагають конкретним групам за конкретних суспільних умов, на який період і за якою ціною? Огляд Сабіни Чехаїч-Кленсі та Ерана Гальперіна інтегрує дослідження зменшення упереджень, врегулювання конфліктів, міжгрупового примирення й афективної поляризації та наголошує на необхідності добирати втручання до ситуації (Čehajić-Clancy & Halperin, 2024).
Чим відрізняються припинення насильства, миробудування та примирення
Припинення насильства є безпосередньою умовою захисту життя і безпеки. Урегулювання конфлікту стосується процедур і домовленостей, що зменшують небезпечне протистояння. Миробудування охоплює довгострокову роботу з умовами, які роблять повторення насильства ймовірним: інституціями, нерівністю, безпекою, відносинами, участю громад і довірою. Примирення описує зміни у відносинах після заподіяної шкоди, зокрема ставлення до відповідальності, визнання та можливості спільного майбутнього.
Ці процеси можуть відбуватися в різній послідовності. Люди здатні дотримуватися безпечних правил співіснування без особистого прощення, а інституції — виконувати обов’язки навіть тоді, коли міжгрупова довіра залишається низькою. Утримання від насильства вже має самостійну цінність; водночас тривка суспільна безпека потребує уваги до ризиків повторення шкоди.
Нормативний висновок психології миру полягає в необхідності захищати права постраждалих і розрізняти суспільні цілі. Прощення є особистим рішенням; примирення потребує умов і дій багатьох учасників; юридична відповідальність, відшкодування шкоди та гарантії неповторення належать до окремих обов’язків держави й відповідальних осіб. Дослідження моделі потреб жертв і кривдників показують психологічну значущість відновлення дієздатності постраждалих та визнання моральної відповідальності порушників, але експериментальні результати не створюють обов’язку постраждалих брати участь у примиренні (Shnabel & Nadler, 2008; Shnabel et al., 2009).
Основні психологічні механізми міжгрупового конфлікту
Сприйняття загрози та очікування ворожості
Групи оцінюють небезпеку через власний досвід, повідомлення лідерів, медіа, історичні події та взаємні дії. Реальна загроза життю й безпеці потребує захисту; перебільшені або маніпулятивні уявлення про загрозу можуть посилювати ворожість. Психолог досліджує, які твердження піддаються перевірці, як формується недовіра і чому навіть нейтральні дії інколи інтерпретують як навмисну провокацію.
За тривалого конфлікту може виникати самопідтримуваний цикл: очікування нападу веде до жорсткіших дій, ці дії посилюють страх у відповідь, а страх стає новим аргументом на користь ескалації. Для аналізу такого циклу потрібно одночасно оцінювати матеріальні умови, владні асиметрії та поширені в спільнотах пояснення подій (Bar-Tal, 2007).
Групова належність, норми та моральне виправдання
Людина може підтримувати певні рішення не лише через особисту вигоду, а й через бажання залишатися лояльною до своєї групи. Коли в колективі винагороджують агресивну риторику, помірковані висловлювання стають соціально ризикованими. Зміна групових норм, видимість безпечної співпраці та відповідальне лідерство тому є важливими об’єктами дослідження.
Особливо небезпечним процесом є дегуманізація — відмова іншим людям у повній людяності, складності переживань або моральній значущості. Її вивчають у зв’язку з прийнятністю жорстокого поводження та звуженням моральної уваги. Водночас конкретний факт злочину слід встановлювати за доказами, а не пояснювати виключно психологічними рисами чи публічною риторикою.
Колективні емоції, пам’ять і почуття справедливості
Колективні емоції залежать від того, як люди осмислюють події у зв’язку зі своєю групою. Страх може підвищувати готовність до самооборони, гнів — до протесту або покарання, надія — до підтримки змін. Емоція сама собою не визначає моральну якість дії; важливі її об’єкт, контекст і поведінкові наслідки. Огляд психологічних втручань у примиренні систематизує роботу з ненавистю, гнівом, провиною, надією та емпатією (Čehajić-Clancy та співавтори, 2016).
Колективне почуття провини, сорому або обурення може бути пов’язане з готовністю підтримати матеріальне чи символічне відшкодування. Метааналіз 58 вибірок із 10 305 учасниками виявив помітний зв’язок групових емоцій із підтримкою репарацій; сила асоціацій змінювалася залежно від вартості та виду відшкодування (Hakim, Branscombe & Schoemann, 2021). Це кореляційний висновок про підтримку політик, а не доказ того, що викликання емоцій саме по собі забезпечує справедливість.
Довіра, взаємність і сприйняття інституцій
Довіра включає очікування передбачуваності та виконання зобов’язань. На рівні громад вона пов’язана з доступом до прозорих процедур, можливістю оскаржувати рішення, рівним застосуванням правил і захистом від помсти. Програма діалогу може змінити ставлення окремих учасників, проте її вплив на суспільство залежить також від поведінки поліції, судів, місцевих установ і розподілу ресурсів.
Для вимірювання важливо відрізняти горизонтальну довіру між людьми й групами від вертикальної довіри до інституцій. Таке розрізнення застосовує, зокрема, методологія дослідження соціальної згуртованості та примирення в Україні (ПРООН — методологія SCORE).
Наукові підходи: що вони пояснюють
Соціально-психологічний підхід
Соціально-психологічні дослідження аналізують групову ідентичність, стереотипи, загрози, норми, емоції та міжгрупові взаємодії. Їхня сила — можливість експериментально перевіряти окремі механізми. Обмеження полягає в тому, що короткочасна зміна відповідей на анкету ще не означає довгострокового зменшення насильства або відновлення справедливих інституцій.
Системний та екологічний підхід
Системний аналіз розглядає пов’язані рівні: людина, родина, організація, громада, медіа, місцева влада, держава та міжнародне середовище. Він допомагає з’ясувати, чому ефективна в невеликій групі практика втрачає вплив, коли учасники повертаються до небезпечного середовища. Для висновків потрібні дані про інституційні стимули, ресурси, безпеку та політичний контекст, а не лише психологічні опитування.
Підхід структурного насильства й справедливості
Цей напрям звертає увагу на тривале позбавлення можливостей, нерівний захист прав та умови, які підтримують вразливість. Важливо розрізняти теоретичну категорію «структурне насильство» і конкретні юридичні кваліфікації: науковий термін пропонує певний спосіб аналізу соціальних умов, тоді як правові наслідки визначаються належними законами та судовими процедурами (Galtung, 1969).
Трансформація конфліктів і практики діалогу
Трансформаційний підхід досліджує, як змінити деструктивні зв’язки, суспільні правила й очікування, що утримують конфлікт. Його практичні інструменти охоплюють фасилітацію, спільну роботу над проблемами, безпечні переговорні процедури та локальні механізми участі. Результати потрібно оцінювати з урахуванням владної асиметрії, готовності сторін і можливості безпечної відмови.
Чи працює міжгруповий контакт
Міжгруповий контакт — одна з найбільш досліджених психологічних можливостей змінювати упередження. Великий метааналіз Томаса Петтігрю та Лінди Тропп охопив 515 досліджень і 713 незалежних вибірок та виявив, що контакт зазвичай пов’язаний зі зменшенням упереджень. Важливими сприятливими умовами були порівнянний статус учасників у ситуації взаємодії, спільні цілі, співпраця і підтримка з боку установ (Pettigrew & Tropp, 2006).
Водночас результати програм потрібно оцінювати окремо від кореляцій у звичайному житті. Огляд експериментів із випадковим розподілом і відкладеним вимірюванням результатів виявив суттєві прогалини, особливо для дорослих учасників і певних видів етнічних та расових упереджень. Тому обіцянка, що будь-яка організована зустріч забезпечить тривке примирення, не відповідає науковим даним (Paluck, Green & Green, 2019).
Якість контакту має значення. Метааналіз 2024 року, який узагальнив 238 незалежних вибірок, показав, що негативний контакт асоціюється з посиленням упереджень, причому за певних умов цей зв’язок виявляється сильнішим, ніж сприятливий вплив позитивного контакту (Paolini та співавтори, 2024). У практиці це означає необхідність оцінювати захищеність, правила взаємодії, статус учасників, ризик приниження й можливість припинити участь.
Особливої уваги потребують програми, що пропонують зустрічі між постраждалими та представниками групи, пов’язаної із заподіянням шкоди. В умовах триваючого насильства, примусу, нерівного доступу до захисту або заперечення скоєного організований контакт може підвищувати ризики. Іноді більш доречними першими кроками є захист прав, відновлення послуг, інституційні гарантії та внутрішньогромадська робота.
Діалог, переговори й медіація
Діалог — організоване спілкування, спрямоване на розуміння досвіду, потреб і суспільних позицій учасників. Переговори зосереджені на виробленні рішень щодо конкретних суперечностей, а медіація передбачає допомогу нейтральної щодо процедури третьої сторони. У кожному випадку результат залежить від того, хто бере участь, які питання допускаються до обговорення, хто ухвалює рішення і чи мають люди можливість відмовитися.
Успішна процедура потребує попереднього аналізу ризиків: чи є актуальні загрози життю, чи можуть учасники говорити без репресій, чи забезпечено конфіденційність там, де вона доречна, чи відомо про різницю в ресурсах і владі. Фасилітатор має встановити зрозумілі правила, не використовувати тиск на постраждалих і мати механізм зупинення зустрічі. Практична настанова, що випливає з сучасного огляду втручань, — добирати процедури до конкретного конфлікту й перевіряти їхні побічні наслідки (Čehajić-Clancy & Halperin, 2024).
Діалог не замінює захисту, розслідування злочинів, відшкодування шкоди чи відповідальності посадових осіб. Психологічна готовність вислухати іншу людину є окремим питанням від правової кваліфікації її дій. У конфліктах із нерівною владою і насильством важливо не перетворювати процедурну «рівність голосів» на хибне уявлення про рівність юридичної чи моральної відповідальності.
Примирення, відновлення гідності та справедливість
Примирення може означати різні речі: припинення взаємної ворожості, можливість співпрацювати, визнання порушень, відновлення довіри або формування спільних правил. У наукових дослідженнях ці показники треба вимірювати окремо. Людина може погоджуватися на безпечне сусідство й одночасно вимагати судового розгляду, правди та репарацій.
Модель потреб у примиренні передбачає, що постраждалі часто потребують повернення контролю, безпеки й суспільного визнання, тоді як особи, відповідальні за шкоду, можуть прагнути відновлення морального образу. Перенесення цієї моделі на спільноти потребує врахування неоднорідності груп і реального становища їхніх членів. Емпіричні роботи підтверджують важливість таких психологічних потреб, але не гарантують примирення в умовах триваючого насильства (Shnabel & Nadler, 2008; Shnabel та співавтори, 2009).
Суспільна відповідальність передбачає встановлення фактів, визнання завданої шкоди, належні процедури, компенсацію та заходи, спрямовані на неповторення насильства. Дослідження групових емоцій пояснює, за яких умов люди підтримують такі політики, але проєктування системи справедливості належить до спільної роботи юристів, постраждалих спільнот, органів влади та незалежних установ (Hakim та співавтори, 2021).
Тема прощення має власний психологічний зміст: воно може бути внутрішнім рішенням людини і не означає виправдання насильства чи відмови від вимог справедливості. Вимога публічно пробачити задля успіху програми здатна повторно позбавити постраждалих права визначати власні межі.
Освіта для миру та зміна суспільних норм
Освітні програми можуть навчати розпізнавати дегуманізувальні повідомлення, регулювати конфліктну взаємодію, співпрацювати та відстоювати права. Новий метааналіз 90 експериментальних і квазіекспериментальних випробувань приблизно за участі 15 тисяч дітей повідомляє про покращення соціальних цінностей, навичок розв’язання конфліктів і зменшення агресивної поведінки. Результати залежать від віку, формату та тривалості; вони стосуються переважно освітніх показників і не доводять автоматичного запобігання війнам (Yu, Liu & Meng, 2026).
Систематичний огляд практик освіти для позитивного миру розглядає навчання в контексті етики турботи, соціальних зв’язків та конкретних суспільних умов. Це нагадує, що перелік «правильних цінностей» без підтримувальних шкільних правил, безпеки та рівного ставлення має обмежений потенціал (Arystanbek та співавтори, 2026).
Для школи, університету чи молодіжного центру доцільно визначати навчальні цілі, процедури реагування на насильство, принципи захисту учасників та інструменти довгострокової оцінки. Потрібно відрізняти поліпшення знань на тесті, зміну висловлювань і реальні дії в складних ситуаціях.
Український контекст: мир, захист і відновлення суспільних зв’язків
Психологічні дослідження, пов’язані з Україною, мають виходити з фактичного й правового контексту російської агресії. Генеральна Асамблея ООН 2 березня 2022 року ухвалила резолюцію ES-11/1 «Агресія проти України», а Міжнародний суд ООН 16 березня 2022 року постановив тимчасовий захід із вимогою до Російської Федерації негайно зупинити розпочаті 24 лютого 2022 року військові операції на території України (Генеральна Асамблея ООН, 2022; Міжнародний суд ООН, 2022). Дослідницький аналіз психології агресії не створює симетрії відповідальності між державою-агресором та країною, яка захищається.
Практичні напрями дослідження включають відносини між мешканцями громад і внутрішньо переміщеними людьми, взаємну підтримку, напруження через нерівний доступ до житла й послуг, участь у місцевих рішеннях, довіру до установ та відновлення соціальних зв’язків у постраждалих населених пунктах. Ці питання необхідно відокремлювати від клінічної діагностики: групова напруга сама собою не є діагнозом і не дозволяє приписувати людям психічні розлади.
Українські дослідження соціальної згуртованості використовують індикатори горизонтальних відносин і довіри до установ. Програми SCORE, reSCORE та SHARP збирали дані про спільноти, соціальні зв’язки, потреби, переміщення й участь громадян у різні періоди повномасштабної війни. Їхні результати корисні для виявлення місцевих потреб та перевірки динаміки, але відмінності між регіонами, хвилями та методиками слід ураховувати до порівнянь (ПРООН — соціальна згуртованість в Україні, 2024; ПРООН — SHARP, хвиля 3).
Для деокупованих громад та людей, які пережили насильство, першочерговими є безпека, добровільність будь-якої взаємодії, захист персональних даних, можливість отримати допомогу та незалежні механізми правосуддя. Суспільне відновлення може включати спільні інфраструктурні завдання, доступ до послуг, представництво постраждалих у рішеннях і чесне висвітлення ризиків. Участь у діалоговій або символічній примирювальній програмі має ґрунтуватися на поінформованій згоді; відмова від участі не повинна позбавляти людину підтримки.
Як оцінюють ефективність миробудівних програм
Оцінка починається з чіткої теорії змін. Організатори мають пояснити, як саме запропонована дія — навчання, контакт, фасилітація, створення спільного сервісу чи зміна процедури — повинна вплинути на вимірюваний показник. Далі визначають початковий стан, порівняльну групу за можливості, строк повторного вимірювання та ймовірні побічні наслідки.
Для психологічних програм корисно вимірювати не лише декларовану терпимість, а й реальну участь у співпраці, досвід дискримінації, відчуття безпеки, готовність звертатися до інституцій, рівність доступу до послуг і стійкість результатів. Важливо окремо аналізувати дані постраждалих, переміщених осіб, різних вікових груп та людей з обмеженим доступом до ресурсів — за умови захисту конфіденційності.
Метааналізи контакту показують, чому дизайн дослідження має принципове значення: великі узагальнення можуть виявляти загальну закономірність, але ретельніші експерименти ставлять питання про причинність, перенесення результатів на інші популяції та збереження ефекту через місяці (Pettigrew & Tropp, 2006; Paluck та співавтори, 2019). Окремим завданням є реєструвати можливе погіршення стану учасників, посилення поляризації та небажане зміцнення нерівності.
Які показники можуть вводити в оману
Висока відвідуваність заходу свідчить насамперед про його охоплення. Задоволення учасників описує суб’єктивний досвід, але не обов’язково зміну міжгрупових відносин. Короткочасне зменшення напруження після зустрічі не дорівнює стійкій зміні поведінки. Публічна обіцянка миру не замінює спостереження за виконанням домовленостей, а усереднена оцінка може приховати погіршення безпеки в найбільш вразливій групі.
Якщо впровадження програми відбувається одночасно зі змінами у безпековій ситуації, фінансуванні та державній політиці, складно визначити, яка саме дія зумовила результати. У цьому разі потрібні обережні причинні висновки, порівняльні дослідження та прозора звітність про обмеження. Актуальний міждисциплінарний огляд рекомендує контекстно чутливе проєктування й перехід від універсальних рецептів до перевірки конкретних механізмів (Čehajić-Clancy & Halperin, 2024).
Етика й безпека психологічних втручань
Дотримання етики в миробудуванні означає попередню оцінку небезпеки, реальну добровільність, зрозуміле пояснення мети заходу, право відмовитися та відсутність санкцій за відмову. Потрібно враховувати асиметрію влади, відмінності в контролі над ресурсами, загрозу репресій, можливість розголошення чутливих даних і ризик повторного травматичного досвіду.
Особливої обачності потребує участь осіб, які пережили катування, незаконне утримання, сексуальне насильство або інші тяжкі порушення. Їх не можна спонукати до зустрічі з представниками групи кривдників заради звітного показника «примирення». Належні альтернативи можуть включати індивідуальну підтримку, незалежне представництво, безпечні канали подання свідчень і заходи, що повертають контроль над рішеннями самим постраждалим.
Програми повинні заздалегідь визначати порядок реагування на загрози, механізм скарг, правила зберігання інформації, межі конфіденційності й відповідальних за захист. Громади мають право знати, як результати дослідження використовуватимуться, які інтереси фінансують втручання та як уникатимуть політичної маніпуляції. Таке проєктування випливає з вимоги поєднувати психологічні механізми із суспільними умовами, а не оцінювати лише короткі емоційні зміни (Čehajić-Clancy & Halperin, 2024).
Практичні завдання для фахівців, організацій і громад
Для дослідників важливо формулювати перевірні гіпотези, описувати контекст, порівнювати альтернативні пояснення й вимірювати зміни в довгостроковій перспективі. Сильне дослідження показує, для кого, за яких умов і через який механізм працює втручання, а також де його застосування створює ризики.
Для психологів, освітян і фасилітаторів корисно відрізняти роботу з емоціями та упередженнями від юридичних і безпекових завдань. Вони можуть підтримувати навички взаємодії, аналізувати мову ворожнечі, допомагати формувати безпечні процедури та передавати випадки насильства до компетентних служб. Психологічна компетенція має застосовуватися в межах професійної підготовки й узгоджуватися з потребами учасників.
Для громад та органів влади доцільно починати з локального аналізу потреб: хто має доступ до допомоги, чиї голоси відсутні в рішенні, які групи відчувають ризик, які установи користуються довірою, які правила породжують напруження. Спільні проєкти з відновлення послуг, участі в бюджетуванні чи інформаційної прозорості інколи створюють більше підстав для співпраці, ніж одноразові символічні заходи. Це практична гіпотеза, ефективність якої треба перевіряти в кожній громаді.
Для редакцій, журналістів і громадських комунікацій важливо не поширювати дегуманізувальні узагальнення, не романтизувати примусове «порозуміння» й називати підтверджені факти, правові рішення та міру наукової визначеності. Мова відповідального публічного обговорення має підтримувати право на безпеку й справедливість та створювати простір для конструктивних дій.
Які твердження підтверджено найкраще, а що потребує досліджень
Достатньо переконливі узагальнені дані свідчать, що якісний позитивний міжгруповий контакт часто пов’язаний зі зменшенням упереджень, а негативний — із їх посиленням. Окремі систематичні огляди підтримують користь структурованих освітніх програм для навичок і поведінки школярів. Ці результати стосуються конкретних психологічних і освітніх показників (Pettigrew & Tropp, 2006; Paolini та співавтори, 2024; Yu та співавтори, 2026).
Більш неоднорідними є результати масштабування діалогових програм, їхній тривалий вплив на дорослих у затяжних конфліктах, перенесення експериментальних ефектів на інституційні зміни та здатність окремого психологічного втручання запобігати насильству. Визнання причинної складності є необхідною умовою якісної практики, а не приводом відмовлятися від оцінювання (Paluck та співавтори, 2019; Čehajić-Clancy & Halperin, 2024).
Теоретично правдоподібні пропозиції — зміна групових норм, посилення довіри через справедливі процедури, безпечна спільна діяльність — потребують локальної перевірки й аналізу ризиків. Сама переконливість психологічного пояснення ще не доводить результативності конкретної програми.
Поширені запитання
Чи є психологія миру самостійною науковою дисципліною?
Це сформований міждисциплінарний дослідницький напрям зі спеціалізованими професійними спільнотами, журналами, теоретичними моделями та емпіричними дослідженнями. Він використовує методи психології й співпрацює з правознавством, соціологією, політологією та дослідженнями миру (APA, підрозділ 48).
Чим психологія миру відрізняється від загальної соціальної психології?
Соціальна психологія пояснює широкий спектр поведінки людини в соціальному середовищі. Психологія миру зосереджується на механізмах насильницьких і ненасильницьких конфліктів, запобіганні шкоді, миробудуванні, примиренні та їхній практичній оцінці. Теорії групової ідентичності чи контакту можуть бути її інструментами, але дослідницький результат оцінюють у контексті безпеки, справедливості й суспільних наслідків.
Чи означає мир відсутність відкритої війни?
Відсутність воєнних дій відповідає поняттю негативного миру. Позитивний мир описує додаткові умови справедливого та стійкого суспільного співіснування. Розрізнення походить із традиції досліджень миру й потребує чітких показників під час практичного застосування (Galtung, 1969).
Чи обов’язково постраждалим пробачати задля примирення?
Ні. Прощення належить до особистої сфери й не є умовою реалізації прав, отримання допомоги чи участі в громадському житті. Безпечне співіснування, відновлення справедливості, інституційні гарантії та особисте рішення щодо прощення мають різні цілі. Дослідження потреб у примиренні підкреслюють важливість повернення постраждалим дієздатності й контролю (Shnabel & Nadler, 2008).
Чи достатньо організувати зустріч двох груп, щоб зменшити ворожість?
Зустріч може допомогти за сприятливих умов, але її наслідки залежать від безпеки, добровільності, якості взаємодії, групових норм і ширшого конфлікту. Негативний контакт іноді поглиблює упередження; довгостроковий ефект організованих програм потребує перевірки (Paolini та співавтори, 2024; Paluck та співавтори, 2019).
Чи може психологія миру бути корисною під час війни в Україні?
Так. Вона допомагає досліджувати згуртованість громад, інституційну довіру, взаємодію місцевих мешканців і переселенців, мову ворожнечі, потреби постраждалих та безпечні способи співпраці. Ці завдання доповнюють оборону, правосуддя й забезпечення прав; психологічні заходи не змінюють правового статусу агресії (ПРООН — соціальна згуртованість, 2024; Генеральна Асамблея ООН, 2022).
Як зрозуміти, що програма миробудування ефективна?
Потрібно заздалегідь визначити її цілі, вихідні показники, метод вимірювання та строк оцінки, а потім перевірити поведінкові й суспільні результати разом із можливими побічними наслідками. Кількість учасників і позитивні відгуки є корисними відомостями, але самі по собі не доводять впливу на насильство, довіру чи справедливість.
Висновок
Психологія миру досліджує умови, за яких люди й суспільства здатні зменшувати насильство, захищати гідність, змінювати руйнівні міжгрупові відносини та підтримувати справедливі правила співіснування. Її науковий внесок полягає у перевірці конкретних механізмів — від сприйняття загрози й колективних емоцій до міжгрупового контакту, процедурної справедливості й довіри до інституцій. Практичне застосування цих знань починається з безпеки, прав постраждалих, добровільності участі та реалістичної оцінки результатів.
Пов’язані статті
Теорія міжгрупового контакту: умови Олпорта, сучасні докази та обмеження — доказова основа досліджень контакту й упереджень.
Теорія соціальної ідентичності: Тажфел, Тернер, групи та міжгрупові відносини — пояснення психологічного значення групової належності.
Дегуманізація: що це, як людям відмовляють у повній людяності та до яких наслідків це може вести — окремий механізм морального виключення й насильства.
Прощення: що це, чим відрізняється від примирення і чому не означає виправдання шкоди — особистісний процес і його межі після завданої шкоди.
Джерела
American Psychological Association. (2021). Society for the Study of Peace, Conflict and Violence: Peace Psychology Division (Division 48). Офіційна сторінка.
Arystanbek, A., Bukutova, A., Toleu, G., Parmenter, L., Cremin, H., & Ospanbek, A. (2026). Implementing positive peace education in schools: A systematic literature review of global practices. Educational Research Review, 50, 100759. https://doi.org/10.1016/j.edurev.2025.100759.
Bar-Tal, D. (2007). Sociopsychological foundations of intractable conflicts. American Behavioral Scientist, 50(11), 1430–1453. https://doi.org/10.1177/0002764207302462.
Čehajić-Clancy, S., Goldenberg, A., Gross, J. J., & Halperin, E. (2016). Social-psychological interventions for intergroup reconciliation: An emotion regulation perspective. Psychological Inquiry, 27(2), 73–88. https://doi.org/10.1080/1047840X.2016.1153945.
Čehajić-Clancy, S., & Halperin, E. (2024). Advancing research and practice of psychological intergroup interventions. Nature Reviews Psychology, 3, 574–588. https://doi.org/10.1038/s44159-024-00330-z.
Christie, D. J. (2011). Peace psychology: Definitions, scope, and impact. In D. J. Christie (Ed.), The Encyclopedia of Peace Psychology. Wiley-Blackwell. https://doi.org/10.1002/9780470672532.wbepp200.
Galtung, J. (1969). Violence, peace, and peace research. Journal of Peace Research, 6(3), 167–191. https://doi.org/10.1177/002234336900600301.
Hakim, N., Branscombe, N. R., & Schoemann, A. M. (2021). Group-based emotions and support for reparations: A meta-analysis. Affective Science, 2, 363–378. https://doi.org/10.1007/s42761-021-00055-9.
Halperin, E., & Gross, J. J. (2011). Emotion regulation in violent conflict: Reappraisal, hope, and support for humanitarian aid to the opponent in wartime. Cognition & Emotion, 25(7), 1228–1236. https://doi.org/10.1080/02699931.2010.536081.
International Court of Justice. (2022, March 16). Allegations of Genocide under the Convention on the Prevention and Punishment of the Crime of Genocide (Ukraine v. Russian Federation): Order on provisional measures. Рішення Суду.
Paolini, S., Gibbs, M., Sales, B., Anderson, D., & McIntyre, K. (2024). Negativity bias in intergroup contact: Meta-analytical evidence that bad is stronger than good, especially when people have the opportunity and motivation to opt out of contact. Psychological Bulletin, 150(8), 921–964. https://doi.org/10.1037/bul0000439.
Paluck, E. L., Green, S. A., & Green, D. P. (2019). The contact hypothesis re-evaluated. Behavioural Public Policy, 3(2), 129–158. https://doi.org/10.1017/bpp.2018.25.
Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. https://doi.org/10.1037/0022-3514.90.5.751.
Shnabel, N., & Nadler, A. (2008). A needs-based model of reconciliation: Satisfying the differential emotional needs of victim and perpetrator as a key to promoting reconciliation. Journal of Personality and Social Psychology, 94(1), 116–132. https://doi.org/10.1037/0022-3514.94.1.116.
Shnabel, N., Nadler, A., Ullrich, J., Dovidio, J. F., & Carmi, D. (2009). Promoting reconciliation through the satisfaction of the emotional needs of victimized and perpetrating group members: The needs-based model of reconciliation. Personality and Social Psychology Bulletin, 35(8), 1021–1030. https://doi.org/10.1177/0146167209336610.
United Nations General Assembly. (2022, March 2). Aggression against Ukraine (A/RES/ES-11/1). Офіційний запис.
United Nations Development Programme. (2024, July 25). SHARP: Assessing Social Cohesion, Resistance, and People’s Needs in Ukraine Amid Russian Full-Scale Invasion — Wave 3 (2024). Звіт.
United Nations Development Programme. (2024, December 9). Social Cohesion in Ukraine: Key Trends Based on reSCORE 2024. Звіт.
United Nations Development Programme. (n.d.). Social Cohesion and Reconciliation Index (SCORE) for Ukraine. Опис методології.
Yu, Y., Liu, W., & Meng, X. (2026). The impacts of peace education: A meta-analysis. International Journal of Educational Development, 122, 103556. https://doi.org/10.1016/j.ijedudev.2026.103556.