Асиметрія влади між сторонами конфлікту: психологічні наслідки
Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика
Асиметрія влади між сторонами конфлікту — це нерівність їхніх можливостей визначати правила взаємодії, розподіляти ресурси, контролювати наслідки рішень, впливати на інституції та захищати власні інтереси. У міжгруповому конфлікті така нерівність змінює сприйняття загрози й справедливості, готовність до діалогу, поведінку на переговорах і самі критерії прийнятного врегулювання. Огляд Ктейлі та Маккланаган (2020) показує, чому становище групи в ієрархії необхідно враховувати під час розроблення миробудівних заходів.
Ключове питання психології миру полягає в тому, як нерівність реальних можливостей взаємодіє з уявленнями сторін про безпеку, гідність, визнання й зміни. Дві групи можуть перебувати в одному переговорному просторі, однак сприймати порядок денний, мовчання, поступку або запрошення до контакту по-різному. Тому аналіз потребує одночасно враховувати матеріальну владу, процедури ухвалення рішень і психологічні наслідки.
Що означає асиметрія влади в міжгруповому конфлікті
Влада у цьому контексті означає здатність впливати на поведінку інших і визначати умови, за яких можливі спільні рішення. Її джерелами можуть бути законні повноваження, контроль над ресурсами й безпекою, організаційна спроможність, доступ до публічного представництва, інформації та зовнішньої підтримки. Асиметрія виникає тоді, коли ці можливості розподілені нерівномірно, а одна сторона може значно більше впливати на процедуру та наслідки взаємодії. Такий аналіз узгоджується з психологічним оглядом влади та домінування.
Нерівність влади буває тривалою, закріпленою в інституціях, або ситуативною, пов’язаною з конкретною переговорною темою. Організація, що контролює фінансування, може мати перевагу в одному питанні, тоді як місцева громада володіє знаннями, довірою мешканців і спроможністю впровадити рішення. Психологічні реакції залежать як від фактичного розподілу впливу, так і від того, чи вважають його законним, стабільним та змінюваним. Сагуй і Ктейлі (2014) розглядають саме ці відмінності в асиметричних міжгрупових відносинах.
Чотири виміри нерівності
Структурна асиметрія охоплює доступ до грошей, територій, послуг, організацій, механізмів захисту й можливості застосовувати санкції. Процедурна асиметрія стосується права встановлювати порядок денний, визначати учасників, зупиняти обговорення, накладати вето та контролювати виконання домовленостей. Інформаційна асиметрія виникає, коли одна сторона має більше перевірених даних, юридичної підтримки або каналів комунікації. Символічна асиметрія проявляється у нерівному суспільному визнанні голосу, досвіду й страждань різних груп.
Ці виміри слід оцінювати окремо. Присутність обох делегацій за одним столом засвідчує формальну участь, а реальна можливість заперечити умови та вплинути на підсумкове рішення характеризує змістовну участь. Так само однакова тривалість виступів ще не створює рівності, якщо одна група контролює виконання угоди або може безкарно відмовитися від зобов’язань. Проблеми такого типу були описані в класичному аналізі Рухани та Корпер (1996).
Нерівність можливостей, відповідальність і правовий статус
Асиметрія влади є характеристикою умов конфлікту. Вона не визначає автоматично, хто завдав шкоди, хто має юридичну відповідальність і які права належать постраждалим. Дві спільноти можуть мати нерівні ресурси за відсутності насильства; водночас сторона, що має перевагу у застосуванні сили, може нести окрему відповідальність за агресію та злочини. Міжнародно-правову оцінку необхідно спирати на правові джерела, а психологічний аналіз спрямовувати на механізми поведінки, їхні наслідки й умови безпечних змін.
Чому сильніша і слабша сторони по-різному бачать конфлікт
Збереження становища та вимога змін
Група з більшим впливом часто має більше стимулів зберігати чинний порядок, адже навіть невелика його зміна може сприйматися як втрата привілеїв, контролю або передбачуваності. Група з меншим впливом частіше оцінює поточні правила крізь обмежений доступ до ресурсів і рішень, тому змістовна зміна умов може бути для неї першочерговою. Це опис тенденцій, а не універсальних рис членів груп. В експериментальних і теоретичних роботах показано, що на готовність змінювати статус-кво впливають становище групи та інтереси щодо переговорів.
Для сильнішої сторони пропозиція почати з неформального спілкування може означати безпечну перевірку намірів. Для слабшої — ризик відтермінувати питання, від яких залежать права, захист або матеріальні умови життя. Тому однакові слова «готовність до діалогу» можуть позначати відмінні очікування. Посередник має з’ясувати, які зміни кожна сторона вважає суттєвими, що вона може реально гарантувати і які наслідки матиме відкладення рішення.
Контроль, невизначеність та очікування загрози
Коли спільнота має мало впливу на рішення, від яких залежить її добробут, можливість прогнозувати майбутнє зменшується. Люди можуть зосереджувати увагу на ризиках повторного обмеження прав, ненадійності обіцянок і діях інституцій. Група з більшими ресурсами, навпаки, може недооцінювати ці ризики, оскільки її повсякденний досвід забезпечує вищий рівень контролю. Теоретична модель наближення й гальмування, пов’язана з владою, пояснює можливі відмінності в увазі до винагород і загроз, хоча її висновки не можна автоматично переносити з індивідуальних досліджень на кожен міжгруповий конфлікт.
Відчуття загрози не завжди є помилкою сприйняття. За наявності примусу, дискримінації, попереднього порушення угод або актуального насильства воно може точно відображати обставини. Психологічна робота має починатися з перевірки умов безпеки та фактичної можливості захищати права. Порада «менше боятися» без зміни джерела загрози може додатково посилити недовіру до організаторів процесу.
Визнання, гідність і право бути почутими
Асиметрія проявляється і в тому, чий досвід вважають об’єктивним, а чиї свідчення називають емоційними або другорядними. Нерівність публічного визнання може підсилювати почуття приниження й несправедливості, породжувати вимоги колективного захисту або відмову брати участь у процедурі, що сприймається як заздалегідь визначена. Практичне значення має можливість говорити власними словами, одержувати зрозумілі відповіді та бачити, як висловлені потреби вплинули на рішення. Огляд психологічних бар’єрів у міжгрупових конфліктах систематизує взаємодію когнітивних, емоційних і мотиваційних чинників.
Психологічні механізми, що підтримують асиметрію
Групові уявлення та виправдання чинного порядку
Учасники конфлікту оцінюють не лише об’єктивні події, а й поширені в групі пояснення: хто має право визначати правила, чому виникла нерівність і чи є вимоги іншої сторони законними. Коли перевага власної групи здається природною або заслуженою, структурні привілеї легше сприймаються як нейтральний порядок. Для менш впливової групи ці ж умови можуть бути свідченням систематичного виключення. Важливо досліджувати обидві системи уявлень, зберігаючи розрізнення між твердженнями сторін і встановленими фактами. Ктейлі та Маккланаган (2020) виділяють місце влади у таких інтерпретаціях.
Норми всередині груп визначають, чи вважається прийнятним ставити питання про справедливість, визнавати помилки власних представників і підтримувати реформи. Навіть члени впливової спільноти, які особисто схильні до співпраці, можуть остерігатися втратити підтримку своєї групи. Натомість люди з менш впливової спільноти можуть утримуватися від відкритої критики, якщо публічний виступ загрожує роботі, житлу або доступу до послуг. Тому індивідуальні установки важливо досліджувати разом з інституційними правилами.
Колективні емоції: страх, гнів, обурення і надія
Страх може посилювати обережність і прагнення гарантій, гнів — підтримувати вимоги змін, обурення — робити видимим порушення норм справедливості, а надія — відкривати можливість участі у спільних рішеннях. Їхня дія залежить від подій, групових норм та доступних способів впливу. Тому одна й та сама емоція може супроводжувати конструктивну громадську мобілізацію або поглиблення протистояння. Огляд Friend і Malhotra (2019) описує емоційні та мотиваційні бар’єри як частину ширшої системи конфлікту.
У нерівних умовах може виникати різниця між переживанням загрози та можливістю на неї реагувати. Слабша група може мати вагомі підстави для обурення, але обмежені законні канали впливу. Сильніша може відчувати загрозу навіть від поміркованих вимог реформи, якщо сприймає їх як початок втрати контролю. Практично важливо оцінювати конкретні права, збитки, гарантії та можливості дії, а не робити висновки про моральні якості учасників на підставі емоцій.
Дегуманізація та знецінення досвіду
Під час загострення конфлікту сторони можуть узагальнювати характеристики іншої групи, приписувати всім її членам однакові наміри або применшувати їхні переживання. За нерівного розподілу влади такі уявлення можуть поєднуватися з реальною спроможністю ухвалювати дискримінаційні рішення. Психологія дегуманізації має власну доказову базу; для аналізу асиметрії важливо насамперед те, хто контролює наслідки цих уявлень і які інституційні запобіжники існують.
Мовчання, пристосування та видимість згоди
Зовнішня ввічливість, відсутність заперечень і формальне підписання домовленості не завжди означають довіру чи прийняття. Люди можуть погоджуватися через страх втратити допомогу, уникнути публічного конфлікту або тому, що не мають доступного способу оскарження. З іншого боку, обережна поведінка може бути добровільною стратегією захисту інтересів. Тому дослідник не повинен визначати мотиви лише за спостережуваною поведінкою; їх необхідно з’ясовувати через конфіденційні, безпечні й добровільні процедури.
Як асиметрія змінює переговори та порядок денний
Що обговорювати першим
Одне з найвиразніших експериментальних свідчень стосується послідовності переговорних питань. Ктейлі, Сагуй, Сіданіус і Тейлор (2013) у п’яти експериментах виявили: члени груп із меншим впливом охочіше погоджувалися на переговори, якщо суттєві питання пропонували обговорювати на початку; члени груп із більшим впливом частіше надавали перевагу порядку, де складні питання відкладалися. Для першої групи відкладення нагадувало затягування змін, для другої раннє обговорення суттєвих вимог могло загрожувати її становищу.
Цей результат не означає, що кожні переговори мусять починатися з найскладнішого рішення. Він показує, що порядок денний сам по собі є сигналом про розподіл впливу. Посередник має публічно пояснити логіку черговості, забезпечити право всіх сторін пропонувати теми, зафіксувати строки розгляду принципових питань і визначити наслідки невиконання обіцянок. За наявності безпекових загроз питання захисту людей і припинення шкоди потребують окремого пріоритетного механізму.
Хто встановлює правила та контролює виконання
Рівність часу виступів мало змінює ситуацію, коли одна делегація має вирішальний голос щодо фінансування, документообігу або доступу до послуг. Сприйняття чесності процедури залежить від того, чи учасники можуть впливати на формулювання проблеми, перевіряти дані, отримувати незалежні консультації й контролювати реалізацію домовленостей. У дослідженні практичних труднощів міжгрупового посередництва Рухана та Корпер (1996) звернули увагу на суперечливі цілі груп із різним становищем.
Окрему проблему становить право вийти з переговорів. Формально кожен учасник може залишити зустріч, але для сторони, залежної від послуг або захисту сильнішої сторони, це право інколи має високу ціну. У такій ситуації добровільність необхідно перевіряти через конкретні альтернативи: чи не припиниться допомога, чи існує доступний канал скарги, чи можна призупинити участь без санкцій і чи захищено конфіденційність.
Нейтральність посередника та питання справедливості
Неупереджена процедура означає однакову вимогливість до достовірності фактів, прозорості правил і поваги до прав учасників. Водночас фактичні порушення, залежність, примус і правова відповідальність можуть бути асиметричними. Роль посередника — забезпечити справедливі умови процесу та назвати реальні обмеження, а не подати за однаково обґрунтовані будь-які взаємовиключні твердження. Визнання нерівності умов допомагає точніше визначити, які додаткові гарантії потрібні для змістовної участі.
Контакт і діалог: коли вони допомагають, а коли маскують нерівність
Міжгруповий контакт здатний поліпшувати ставлення до представників іншої групи, особливо за сприятливих умов організації взаємодії. Проте зміна симпатії до співрозмовника, зменшення стереотипів і перебудова нерівних інституцій — різні результати. Дослідження довготривалих конфліктів вказують на позитивний середній зв’язок контактних програм зі ставленням до іншої групи, але результати неоднорідні. Метааналіз Гепперт та колег (2025) включив 38 публікацій, 57 вибірок і 143 результати та виявив значну неоднорідність оцінок.
Парадокс доброзичливого контакту
Сагуй та колеги (2009) виявили, що позитивна взаємодія, зосереджена на подібності між групами, може підвищувати очікування справедливого ставлення з боку сильнішої групи навіть тоді, коли поведінка останньої не відповідає цим очікуванням. У дослідженні з учасниками менш впливової групи позитивні контакти також пов’язувалися з нижчою підтримкою суспільних змін через посилення сприйняття домінантної групи як справедливої. Цей ефект називають парадоксом гармонії: тепліші стосунки не обов’язково змінюють нерівні правила.
Огляд Кокко та колег (2024) показує складнішу картину. Контакт може підтримувати колективні дії представників привілейованих груп на захист рівності, якщо сприяє усвідомленню несправедливості; серед груп, що зазнають нерівності, результати щодо мобілізації залежать від змісту взаємодії та контексту. Отже, оцінювання діалогової програми має враховувати не лише взаємну симпатію, а й готовність підтримати конкретні зміни, сприйняття прав і можливість діяти.
Коли спільність зменшує увагу до шкоди
Зосередження лише на спільних рисах може створювати враження, що головна проблема вже розв’язана завдяки дружній атмосфері. Якщо учасникам забороняють говорити про дискримінацію, насильство чи нерівність доступу до рішень, контакт ризикує перетворитися на символічну демонстрацію злагоди. Натомість структурований діалог здатний поєднувати визнання спільної людяності з розмовою про розбіжності, відповідальність і практичні зобов’язання. Це обґрунтований висновок із досліджень «парадоксу гармонії» та огляду контакту й колективних дій, а не гарантія ефективності конкретної програми.
Безпека перед діалогом
Для процесів, що відбуваються на тлі загроз або після насильства, першими умовами є фізична безпека, добровільна участь, усвідомленість згоди, можливість відмовитися та наявність механізмів захисту. Потрібно оцінити, чи може зустріч розкрити місце перебування людини, поставити під загрозу її репутацію або створити підстави для тиску. Інколи доцільним першим етапом стають окремі консультації, незалежна правова допомога й опрацювання правил захисту інформації; спільний діалог можливий після усунення неприйнятних ризиків.
Участь постраждалих не повинна бути умовою отримання допомоги, підтвердження їхніх прав або визнання шкоди. Відмова від зустрічі з тими, хто завдав шкоди, є допустимим рішенням; психологічна готовність кожної людини відрізняється. Діалогові програми, що прагнуть результату будь-якою ціною, можуть відтворювати саму нерівність, яку декларують намір зменшити.
Примирення, відповідальність і відновлення впливу
Примирення охоплює можливі зміни взаємин після шкоди, однак його соціальні та психологічні виміри слід розділяти. Припинення насильства, забезпечення прав, встановлення відповідальності, відшкодування шкоди, співіснування та відновлення довіри можуть відбуватися в різний час. Деякі з цих завдань вимагають юридичних чи інституційних рішень, а деякі залежать від індивідуального вибору. Розмову про примирення необхідно вести без покладання на постраждалу сторону обов’язку пробачити.
Різні психологічні потреби після заподіяння шкоди
Шнабель і Надлер (2008) запропонували модель, за якою досвід постраждалої сторони може загрожувати її відчуттю сили та контролю, тоді як причетність до заподіяння шкоди може загрожувати моральному образу сторони, що її заподіяла. У чотирьох дослідженнях міжособистісного примирення вони вивчили значення відновлення відповідних психологічних потреб. Подальші міжгрупові експерименти (2009) дали підтримку окремим передбаченням цієї моделі.
Модель пояснює, чому проста вимога «зрозуміти одне одного» може бути недостатньою. Постраждалим можуть бути потрібні визнання подій, можливість впливати на рішення та матеріальні гарантії; сторона, що заподіяла шкоду, може прагнути відновити суспільне сприйняття своєї моральності. Ці потреби не встановлюють рівності моральних позицій і не знімають відповідальності. Дослідження моделі описують психологічні механізми в конкретних вибірках, тому з них не випливає обов’язкова готовність будь-якої постраждалої громади до примирення.
Відновлення агентності замість символічної участі
Агентність означає реальну спроможність особи або спільноти ухвалювати рішення щодо власного життя та впливати на спільні умови. Її відновленню можуть сприяти юридичне представництво, доступна інформація, право визначати пріоритети допомоги, участь у контролі за бюджетом і можливість оскаржувати рішення. Символічне запрошення до ради без голосу або ресурсів є слабким показником змін. Практично важливо фіксувати, які повноваження справді перейшли до менш впливової сторони.
Відшкодування та гарантії неповторення
Визнання шкоди, розслідування, справедливі процедури, компенсація й інституційні запобіжники стосуються різних завдань. Публічні вибачення можуть мати значення, але їхню дію слід оцінювати з огляду на щирість, зміст, дотримання зобов’язань та позицію постраждалих. Пропозиція психологічної підтримки не замінює належного правового реагування; правосуддя не гарантує автоматичного відновлення міжособистісної довіри. Застосування цих заходів потребує конкретного правового та суспільного контексту.
Влада, насильство та війна Росії проти України
Російська агресія проти України має міжнародно-правову кваліфікацію, яку зафіксовано, зокрема, в резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 «Агресія проти України». Психологічні закономірності асиметричних відносин допомагають аналізувати загрози, примус, суспільну стійкість та умови взаємодії, але не замінюють цієї правової оцінки. Російське вторгнення не слід описувати як суперечку двох однаково відповідальних сторін.
Для України доцільно розрізняти міжнародний вимір агресії та внутрішні завдання відновлення громад: включення внутрішньо переміщених людей, повернення мешканців, розподіл обмежених послуг, представництво різних груп і довіру до місцевих інституцій. У цих завданнях влада може розподілятися нерівномірно між адміністрацією, отримувачами допомоги, власниками ресурсів і мешканцями. Дослідження Програми розвитку ООН про горизонтальні зв’язки в Україні на основі reSCORE 2023 надає контекст для аналізу соціальної згуртованості, але не доводить результативність будь-якої окремої діалогової програми.
Відновлення деокупованих і постраждалих громад
У громаді після окупації або масового переміщення рішення про доступ до житла, документів, відбудову, компенсації та соціальні послуги можуть посилювати вже наявну залежність людей від інституцій. Щоб зменшувати конфліктний потенціал, важливо забезпечити зрозумілі критерії, прозорі процедури, незалежні канали скарг, участь людей із різним досвідом і захист приватних даних. Такі кроки є організаційно обґрунтованими умовами справедливішої взаємодії; їхній конкретний вплив у кожній програмі потрібно оцінювати окремо.
Постраждалі можуть мати різні пріоритети — від безпеки та доступу до послуг до відновлення справедливості й суспільних зв’язків. Мовчання, недовіра або уникання публічних зустрічей можуть бути реакціями на конкретні ризики. Такі спостереження не дають підстав установлювати клінічні діагнози окремим людям. За потреби психологічна допомога надається як самостійна послуга, а участь у громадському врегулюванні залишається добровільною.
Чого варто уникати в програмах відновлення
Ризикованою є практика, коли участь у публічному «примиренні» стає умовою соціальної підтримки, а вимоги безпеки або справедливості називають перешкодою до миру. Так само проблематичне зведення потреб постраждалих і обов’язків сторони, що заподіяла шкоду, до однакових «емоційних труднощів». Програма має виразно розмежовувати захист прав, реагування на порушення, добровільні контакти та довгострокове відновлення довіри.
Як розробляти втручання з урахуванням нерівності влади
Перший етап: дослідити реальний розподіл впливу
Перед запуском діалогу слід визначити, хто контролює кошти й ресурси, встановлює правила участі, має право ухвалювати остаточне рішення, може відмовитися від процесу без втрат і здатен забезпечити виконання угоди. Варто окремо запитати представників різних груп, які ризики вони пов’язують із відкритим висловлюванням і які умови вважають необхідними для своєї безпеки. Таке дослідження захищає від хибного припущення, ніби однакове запрошення створює однакові можливості.
Другий етап: сформувати справедливі правила участі
Організатори можуть передбачити незалежну фасилітацію, доступні формати зустрічей, підтримку перекладу й юридичної консультації, безпечний спосіб подання заперечень, узгоджені правила конфіденційності та зрозумілий порядок ухвалення рішень. Важливо передбачити способи врахування думки людей, які не бажають або не можуть брати участь публічно. Водночас перелік гарантій залежить від безпекового середовища; сам факт їхнього опису не доводить, що вони працюють.
Третій етап: пов’язати контакт із рішеннями
Якщо метою є зменшення нерівності, діалог повинен мати визначений зв’язок із рішеннями: переглядом несправедливих процедур, можливістю спільного нагляду, забезпеченням доступу до послуг, виконанням правових зобов’язань або створенням каналів представництва. Інакше програма може поліпшити емоційну атмосферу без зміни структури влади. Дослідження «парадоксу гармонії» робить це розрізнення особливо важливим.
Четвертий етап: захистити від небажаних наслідків
До запуску потрібно передбачити можливість тиску на учасників, витоку інформації, публічного таврування, відчуття використання та погіршення відносин після невиконаних обіцянок. Організатори мають встановити процедури реагування, відповідальних за безпеку й незалежні канали повідомлення про шкоду. Людям необхідно повідомити, що вони можуть припинити участь і за яких умов використовуються їхні свідчення. Це практичні принципи запобігання шкоді, а не емпірично доведена універсальна схема успіху.
Як оцінити, чи змінилася асиметрія
Оцінювання повинно виходити з мети програми. Для зустрічі, спрямованої на зменшення стереотипів, доречні показники ставлення, але для зменшення нерівності необхідні також вимірювання доступу до ухвалення рішень, процедурної справедливості, виконання домовленостей, випадків тиску та можливостей захисту прав. Загальне запитання «чи стало вам приємніше спілкуватися?» дає лише частину відповіді. Метааналіз контактних заходів (2025) показує неоднорідність результатів і нагадує про потребу точного визначення показників.
Корисно порівнювати результати різних груп окремо, зокрема тих, чиї можливості були обмежені на початку. Середні показники всіх учасників можуть приховувати ситуацію, коли одна група задоволена процедурою, а інша втрачає доступ до впливу. Окремого обліку потребують відмова від участі, достроковий вихід і повідомлення про шкоду. Ці події важливі для безпеки, хоча за невеликої кількості учасників вони ускладнюють статистичну інтерпретацію.
Доказовішим є план оцінювання, визначений до початку втручання: початкові показники, зрозумілі критерії успіху, незалежний збір даних і відстеження результатів через певний час. Якщо можливий порівняльний дизайн, він допомагає відрізнити зміни після програми від інших суспільних процесів. Дослідження сприйняття та досвіду учасників можуть пояснити механізми, але не замінюють оцінювання фактичних інституційних змін. Огляд Friend і Malhotra показує різноманітність психологічних бар’єрів, що мають враховуватися під час вибору втручання.
Що встановлено наукою, а що залишається відкритим
Добре обґрунтованим є висновок, що владне становище груп змінює їхні стимули, оцінку чинного порядку та реакції на пропозиції переговорів. П’ять експериментів щодо послідовності порядку денного надали конкретні дані про відмінності між сильнішими та слабшими групами. Огляди міжгрупової влади й дослідження контакту узгоджуються з тим, що однакове втручання може мати різні наслідки для учасників із різним становищем. Ктейлі та колеги (2013); Ктейлі та Маккланаган (2020).
Неоднорідними залишаються результати контактних програм у тривалих конфліктах, вплив контакту на колективні дії та перенесення короткострокових змін установок на реальне перетворення інституцій. Огляд Кокко та колег (2024) систематизує різні напрями зв’язку контакту з суспільною мобілізацією; Гепперт та колеги (2025) виявили значну неоднорідність ефектів втручань щодо ставлення до іншої групи.
Теоретично правдоподібним і практично важливим є припущення, що реальні гарантії безпеки, незалежне представництво та вплив на рішення сприяють довірі більше, ніж суто символічна участь. Однак конкретні комбінації заходів слід перевіряти в кожному суспільному середовищі. Поширювати висновок окремого експерименту на всі війни, громади або програми примирення було б методологічно необґрунтовано.
Поширені запитання
Чи означає нерівність влади, що діалог неможливий?
Асиметрія змінює умови та ризики діалогу. За наявності безпеки, добровільності, реального представництва й можливості захищати права процес може бути корисним. Коли одна сторона здатна карати за незгоду або діалог замінює правове реагування на насильство, пріоритетом є створення гарантій. Сама присутність учасників не свідчить про рівноправність процесу.
Чи може сильніша сторона боятися поступок?
Так. Представники впливової групи можуть сприймати зміну правил як втрату контролю, статусу або передбачуваності. Це допомагає пояснювати переговорну поведінку, але не надає морального виправдання порушенню прав. Дослідження Ктейлі та колег (2013) виявило відповідні відмінності в ставленні до порядку денного.
Чому спільна зустріч може не відновити довіру?
Довіра залежить від виконання домовленостей, безпеки й досвіду справедливого ставлення. Позитивні емоції під час короткої зустрічі не усувають нерівність у доступі до ресурсів і влади. Дослідження Сагуй та колег (2009) показало, що дружня взаємодія інколи співіснує із завищеними очікуваннями рівності.
Чи зобов’язані постраждалі пробачати для досягнення миру?
Прощення є особистим вибором. Права постраждалих, безпека, встановлення відповідальності та відшкодування шкоди мають самостійне значення. Суспільство може розробляти правила мирного співіснування, гарантії неповторення насильства та справедливі процедури незалежно від того, чи готові конкретні люди пробачити.
Як визначити, хто має більше влади, якщо обидві сторони почуваються вразливими?
Потрібно порівняти конкретні повноваження, доступ до ресурсів, правовий захист, можливості застосування санкцій, вплив на порядок денний та здатність забезпечувати виконання угод. Суб’єктивна вразливість може співіснувати з реальною інституційною перевагою. Тому самозвіти про страх корисні, але їх слід зіставляти з перевіреними фактами.
Які результати програми є переконливішими за загальне задоволення учасників?
Доцільно оцінювати зміни процедур участі, доступ до послуг, вплив менш представлених груп на рішення, виконання конкретних зобов’язань, безпеку та можливість незалежного оскарження. Важливо також перевіряти, чи збереглися ці зміни через певний час і чи зменшилася кількість випадків примусу або виключення.
Висновок
Асиметрія влади формує психологію міжгрупового конфлікту через нерівний контроль над умовами життя, відмінні очікування загрози й справедливості та різні стимули щодо зміни чинного порядку. Результативна робота потребує поєднання точного аналізу влади, захисту постраждалих, справедливих процедур, відповідальності за шкоду й перевірюваних змін. Можливість говорити, бути почутим і впливати на рішення визначає якість діалогу значно повніше, ніж формальна участь у спільній зустрічі.
Пов’язані статті
Теорія соціальної ідентичності — як належність до групи впливає на сприйняття інших і колективні рішення.
Теорія міжгрупового контакту — умови, за яких контакт може знижувати упередження, і межі цих висновків.
Дегуманізація — психологічні механізми знецінення представників інших груп.
Гуманізація — визнання людяності та індивідуальності у міжгруповій взаємодії.
Групова поляризація — чому спільні обговорення інколи посилюють початкові позиції.
Прощення — особисте прощення та його відмінність від суспільного примирення.
Колективна травма — колективний досвід шкоди й його суспільні наслідки.
Джерела
Cocco, V. M., Vezzali, L., Stathi, S., Di Bernardo, G. A., & Dovidio, J. F. (2024). Mobilizing or sedative effects? A narrative review of the association between intergroup contact and collective action among advantaged and disadvantaged groups. Personality and Social Psychology Review, 28(2), 119–180. DOI.
Friend, W., & Malhotra, D. (2019). Psychological barriers to resolving intergroup conflict: An extensive review and consolidation of the literature. Negotiation Journal, 35(4), 407–442. DOI.
Geppert, R., Leonhart, R., & Maes, J. (2025). Meeting the other: Changing attitudes despite intractable conflicts—A meta-analysis. Journal of Applied Social Psychology, 55(4), 278–288. DOI.
Keltner, D., Gruenfeld, D. H., & Anderson, C. (2003). Power, approach, and inhibition. Psychological Review, 110(2), 265–284. DOI.
Kteily, N. S., Saguy, T., Sidanius, J., & Taylor, D. M. (2013). Negotiating power: Agenda ordering and the willingness to negotiate in asymmetric intergroup conflicts. Journal of Personality and Social Psychology, 105(6), 978–995. DOI.
Kteily, N. S., & McClanahan, K. J. (2020). Incorporating insights about intergroup power and dominance to help increase harmony and equality between groups in conflict. Current Opinion in Psychology, 33, 80–85. DOI.
Rouhana, N. N., & Korper, S. H. (1996). Dealing with the dilemmas posed by power asymmetry in intergroup conflict. Negotiation Journal, 12(4), 353–366. DOI.
Saguy, T., Tausch, N., Dovidio, J. F., & Pratto, F. (2009). The irony of harmony: Intergroup contact can produce false expectations for equality. Psychological Science, 20(1), 114–121. DOI.
Saguy, T., & Kteily, N. (2014). Power, negotiations, and the anticipation of intergroup encounters. European Review of Social Psychology, 25(1), 107–141. DOI.
Shnabel, N., & Nadler, A. (2008). A needs-based model of reconciliation: Satisfying the differential emotional needs of victim and perpetrator as a key to promoting reconciliation. Journal of Personality and Social Psychology, 94(1), 116–132. DOI.
Shnabel, N., Nadler, A., Ullrich, J., Dovidio, J. F., & Carmi, D. (2009). Promoting reconciliation through the satisfaction of the emotional needs of victimized and perpetrating group members: The needs-based model of reconciliation. Personality and Social Psychology Bulletin, 35(8), 1021–1030. DOI.
United Nations Development Programme. (2024). Social cohesion in Ukraine: Understanding horizontal relations based on reSCORE 2023 Index (Part II). Публікація.
United Nations General Assembly. (2022). Aggression against Ukraine: Resolution ES-11/1 (A/RES/ES-11/1). Офіційний документ.