Колективний страх під час конфлікту: загрози та захисна поведінка
Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика
Колективний страх під час конфлікту — це поширене серед членів соціальної групи переживання небезпеки для її людей, прав, безпеки, способу життя або майбутнього, яке набуває спільного значення й впливає на групові рішення. Він виникає внаслідок реальних загроз, попереднього досвіду насильства, обміну інформацією, групових норм та уявлень про можливі дії іншої сторони. Його наслідки охоплюють пошук захисту, взаємодопомогу, посилення згуртованості, обмеження контактів, підтримку жорсткіших заходів безпеки, а за певних умов — ворожість і випереджувальну агресію.
Наукові дослідження розглядають колективний страх як складову міжгрупових емоцій і суспільної емоційної культури. Огляд Бар-Таля, Галперіна та де Рівери описує, як емоції стають частиною суспільного життя, а метааналіз міжгрупової загрози підтверджує зв’язок різних видів сприйнятої загрози з негативними ставленнями до інших груп. Конкретний результат залежить від характеру загрози, її достовірності, досвіду насильства, інституційних дій і доступних способів захисту.
Що означає колективний страх у психології конфлікту
Страх переживають окремі люди, а колективним він стає через спільний предмет загрози, групову належність, публічні розповіді, соціальні норми й узгоджені очікування. Частина членів групи може відчувати сильний страх, частина — помірне занепокоєння, а хтось — гнів, упевненість або надію. Колективний рівень означає, що уявлення про небезпеку та способи реагування впливають на спільні рішення, навіть коли емоційний досвід окремих людей різниться.
У тривалих конфліктах у суспільстві можуть закріплюватися уявлення про постійну загрозу, пам’ять про попередні напади, звичка очікувати ворожих намірів та суспільне схвалення оборонних заходів. Даніель Бар-Таль назвав таке явище суспільною орієнтацією на страх і проаналізував його роль у затяжних конфліктах. Це впливова теоретична праця, яку слід застосовувати з урахуванням конкретного історичного й політичного середовища.
Колективний страх є соціально-психологічним явищем. Його опис не встановлює психічного розладу в людини, не дає підстав діагностувати травматичний стан спільноти за одним показником і не визначає моральної чи юридичної відповідальності сторін. Психологічне пояснення групових реакцій потребує одночасного аналізу фактичних обставин, відповідальності за насильство та прав постраждалих.
Які загрози викликають колективний страх
Фізична небезпека та загроза життю
Найбезпосередніше джерело страху — напади, обстріли, переслідування, примусове переміщення, зникнення людей, загроза повторного насильства або порушення умов безпеки. За таких обставин спільне очікування небезпеки може відповідати реальним ризикам. Евакуація, укриття, перевірка достовірних попереджень і організація взаємодопомоги є способами адаптації до загрози, а не ознаками психологічної неспроможності.
Дослідження поведінки під час масових надзвичайних ситуацій показують, що переживання спільної долі нерідко сприяє взаємній підтримці й координації. Огляд Джона Друрі підважує спрощену модель, за якою наляканий натовп обов’язково поводиться хаотично та егоїстично. Ці висновки насамперед стосуються надзвичайних ситуацій; їхнє перенесення на воєнні міжгрупові відносини потребує окремого обґрунтування.
Загроза існуванню та майбутньому групи
Люди можуть боятися знищення культурних практик, обмеження політичних прав, втрати власної мови, витіснення з території або руйнування суспільних інституцій. Такі загрози мають матеріальні, правові та символічні виміри. Вони стають особливо значущими, коли групова належність пов’язана з пам’яттю про переслідування та очікуваннями щодо майбутнього дітей.
Метааналітичний огляд Ріка, Манії та Гертнера розрізняє форми міжгрупової загрози та демонструє їхній зв’язок зі ставленням до інших груп. Водночас інтенсивність страху сама по собі не підтверджує правдивість кожного конкретного повідомлення про загрозу. Оцінювання вимагає перевірених фактів і врахування реального співвідношення сил.
Загроза контролю, ресурсам і передбачуваності
Втрата роботи, доступу до житла, послуг, інфраструктури, представництва чи можливості впливати на рішення може посилювати почуття небезпеки. Особливо складними стають ситуації, коли люди не розуміють, хто ухвалює рішення, як оскаржити несправедливість і яким джерелам інформації довіряти.
Матеріальна вразливість і невизначеність можуть поєднуватися зі страхом перед іншою групою, проте зв’язок між ними опосередковують історія взаємодії, інституційні правила й конкретні дії учасників. Загальна теорія міжгрупового конфлікту розглянута окремо в статті «Міжгруповий конфлікт: причини, розвиток і врегулювання».
Як страх перетворюється на спільну емоцію
Першою ланкою є оцінювання небезпеки. Люди співвідносять нові події зі своїм досвідом, повідомленнями близьких, публічними свідченнями та сигналами інституцій. Друга ланка — групове пояснення: хто перебуває під загрозою, що означає подія для спільноти і яких наслідків очікувати. Третя — соціальне поширення через розмови, медіа, колективні символи, місцевих лідерів і повсякденні правила поведінки.
У результаті страх може підтримуватися навіть тоді, коли окрема людина не була безпосередньою свідчинею події. Це пояснює, чому колективна реакція залежить не тільки від близькості до небезпеки, а й від довіри до повідомлень, історичних аналогій, значення групової ідентичності та очікувань від інших. Теорія колективних емоцій у конфлікті описує взаємодію цих рівнів без припущення, що всі члени спільноти переживають однаковий стан.
Важливе місце посідають групові норми: одні спільноти схвалюють повідомлення про небезпеку, організацію допомоги й обережність; інші можуть заохочувати приховування страху, безумовну лояльність або покарання за сумніви. Від цих норм залежить, чи стане страх приводом для взаємної підтримки, обговорення ризиків, ізоляції або пошуку винних.
Пам’ять про попередні події
Досвід попередніх нападів змінює значення нових попереджень. Для групи, яка пережила переслідування, схожий сигнал може означати можливість повторення реального насильства. Історична пам’ять здатна допомагати розпізнавати небезпечні закономірності та водночас робити деякі узагальнення надто широкими, якщо нові обставини залишаються неперевіреними.
Бар-Таль у праці про страх і надію в затяжному конфлікті пояснює, як накопичений досвід небезпеки може сприяти стійкості очікувань загрози. Цей підхід є інтерпретаційною моделлю, а не універсальною шкалою, за якою можна безпосередньо встановити рівень страху всього суспільства.
Сприйняття намірів іншої сторони
У конфлікті інформація про дії іншої групи часто є неповною. Люди можуть очікувати нападу, втрати прав, обману чи зради домовленостей. Якщо ці очікування укорінюються, навіть неоднозначні сигнали можуть тлумачитися як ознаки небезпечних намірів. Водночас фактичні погрози, порушення угод або систематичне насильство становлять самостійні підстави для захисту.
Наукове розрізнення між реальною та символічною загрозою, способами її сприйняття і можливими помилками оцінювання розкрито в окремому матеріалі «Сприйняття реалістичної та символічної міжгрупової загрози».
Як колективний страх змінює поведінку
Захист людей і організація допомоги
Страх може підвищувати увагу до сигналів небезпеки, прискорювати звернення по допомогу, мотивувати підготовку укриттів, евакуаційних маршрутів і резервних планів. Коли в людей є надійні джерела інформації та зрозумілі ролі, спільне усвідомлення загрози може підтримувати колективну дієздатність.
Друрі та колеги запропонували рекомендації з підтримання спільної психологічної стійкості під час надзвичайних ситуацій на основі досліджень соціальної ідентичності. До них належать поважне ставлення до постраждалих як до здатних діяти людей, зрозуміла комунікація та умови для взаємодопомоги. Це рекомендації, підкріплені сукупністю досліджень екстреної поведінки; їхню ефективність у конкретній воєнній громаді потрібно оцінювати окремо.
Уникання та обмеження контактів
За наявності ризику насильства уникання небезпечного місця, контакту з озброєними особами або примусового спілкування може бути необхідною захисною дією. За інших умов колективний страх здатен розширювати межі уникання на всіх представників певної категорії людей, включно з тими, хто не створює загрози.
У лабораторних дослідженнях Макі, Девоса і Сміта міжгруповий страх був пов’язаний із тенденцією віддалятися від іншої групи, тоді як гнів частіше супроводжував готовність діяти проти неї. Йдеться про відмінності в оцінках і намірах, а не про гарантоване передбачення реальної поведінки у війні.
Посилення контролю та підтримка жорсткіших заходів
Коли люди відчувають небезпеку, вони можуть вимагати інтенсивнішої перевірки інформації, додаткових правил доступу й посилення захисту важливих об’єктів. Конкретний захід потрібно оцінювати за його законністю, необхідністю, пропорційністю, фактичною ефективністю та впливом на права людини.
Перенесення підозри з перевіреної небезпечної дії на цілу групу створює ризик стигматизації, дискримінації й помилкових рішень. Психологічна зрозумілість страху пояснює, чому такі реакції виникають; рішення про обмеження прав вимагають окремих правових і фактичних підстав.
Взаємна підтримка й нові форми солідарності
Спільна небезпека може посилювати відчуття належності, взаємну допомогу та готовність ділитися ресурсами. Особливо важливими є зрозумілі правила взаємодії, здатність діяти разом і довіра до тих, хто координує допомогу. Огляд соціальної ідентичності в надзвичайних ситуаціях описує, як спільна доля може формувати нову солідарність навіть серед раніше незнайомих людей.
Водночас сильна згуртованість усередині групи може поєднуватися з недовірою поза нею. Тому важливо оцінювати, кому доступна допомога, чи не виключають із неї менш видимих постраждалих та як координуються різні групи мешканців.
Чому страх іноді підтримує ворожість або агресію
Поширене уявлення, що страх завжди веде до втечі, не пояснює всього спектра міжгрупової поведінки. У ситуації тривалої небезпеки люди можуть пов’язувати власну безпеку з випереджувальним нападом, силовим стримуванням або прагненням усунути джерело загрози. На ці оцінки впливають очікування майбутнього насильства, доступні альтернативи, групова згуртованість і суспільні норми.
Особливо показовим є дослідження Спанович та колег, проведене в різних контекстах відносин у Сербії та Боснії. У контексті тривалого актуального конфлікту страх іншої групи був пов’язаний із більшою мотивацією до агресії, тоді як у дослідженому постконфліктному контексті — з меншою. Дослідження мало кореляційний характер і не дозволяє робити висновок, що страх сам по собі спричиняє напад.
Огляд Сагуй і Райфен-Тагар систематизує соціально-психологічні механізми, через які групові уявлення, емоції та норми можуть підтримувати насильницький конфлікт. Важливо відстежувати перехід від конкретної небезпеки до узагальнень про нібито незмінні наміри всіх членів іншої спільноти.
Особливу роль відіграє замкнене коло очікувань: одна група готується до захисту, інша сприймає ці приготування як загрозу, посилює власні заходи, а перша бачить у відповідь підтвердження своїх побоювань. Така динаміка може виникати за певних умов міжгрупової взаємодії. Вона не встановлює симетрії відповідальності за агресію, напад або порушення міжнародного права.
Колективний страх, міжгрупова тривога, гнів і колективна травма
Міжгрупова тривога переважно стосується очікувань неприємної взаємодії: нерозуміння, відторгнення, образи або конфлікту під час контакту. Колективний страх у цій статті описує ширший суспільний досвід загрози фізичній безпеці, існуванню групи, її правам і майбутньому. Обидва явища можуть перетинатися, але їхні предмети й масштаби різняться.
Гнів частіше пов’язаний із переживанням порушення норм, несправедливості та бажанням протидіяти. Страх — з очікуванням небезпеки й необхідністю захиститися. В одній ситуації вони можуть поєднуватися, а їхня сила не визначає наперед конкретної дії. Експериментальні дослідження міжгрупових емоцій підтримують це розрізнення на рівні тенденцій до дії.
Колективна травма стосується ширших суспільних наслідків масового насильства, втрат і порушення звичних зв’язків, тоді як колективний страх зосереджений на переживанні актуальної або очікуваної загрози. Вони можуть співіснувати, але жодне з цих понять не замінює клінічного оцінювання конкретної людини. Поглиблений виклад міститься в статті «Колективна травма: що це, як вона впливає на групи та як передається історичний досвід».
Чому інформація, чутки та дії інституцій мають значення
Під час небезпеки люди потребують оперативної, послідовної та придатної для дії інформації. Коли повідомлення суперечливі або приховують відомі ризики, виникає простір для чуток, повторних перевірок і втрати довіри. Водночас детальні попередження без пояснення доступних заходів захисту можуть збільшувати відчуття безпорадності.
Дослідження повідомлень, що апелюють до страху, свідчать про значення конкретних рекомендацій та відчуття спроможності діяти. Метааналіз Танненбаум та колег здебільшого спирався на дослідження повідомлень про здоров’я й безпеку. Він допомагає формулювати гіпотези про ефективну комунікацію ризику, але не є прямим доказом ефективності повідомлень під час війни.
Для громад корисна комунікація, яка називає джерело й межі відомостей, пояснює конкретні дії, повідомляє про зміни ситуації та враховує потреби людей із різними можливостями доступу до інформації. Відкритість щодо невизначеності дозволяє розрізняти підтверджені факти, припущення й неперевірені повідомлення. Надійність каналів визначають їхня точність, послідовність і готовність виправляти помилки.
Організаційні рішення також впливають на емоції. Якщо правила допомоги прозорі, ризики визнаються, а звернення людей розглядають справедливо, це може підтримувати довіру та координацію. Якщо правила непрозорі або застосовуються вибірково, недовіра здатна посилюватися. Тут ідеться про практичні механізми, ефективність яких треба перевіряти для конкретної програми та громади.
Колективний страх в умовах російської агресії проти України
У контексті російської війни проти України страх перед обстрілами, окупацією, примусовим переміщенням, переслідуванням і повторним насильством має фактичне підґрунтя. Для мешканців постраждалих громад завданням є захист життя, забезпечення доступу до правдивої інформації, допомоги та відновлення суспільних зв’язків. Психологічний опис групових емоцій не змінює міжнародно-правової відповідальності за агресію та злочини.
Колективний страх може проявлятися через підвищену уважність до попереджень, потребу в надійних укриттях, підтримку взаємодопомоги, обережність у нових контактах і вимоги до інституційної безпеки. Рівні небезпеки суттєво відрізняються між громадами, а досвід цивільних людей, військовослужбовців, вимушено переміщених осіб, тих, хто повертається, і мешканців деокупованих територій має власні обставини. Узагальнення про «типову реакцію всіх українців» не дають достатньої наукової точності.
Для роботи всередині українських громад важливо відокремлювати перевірені загрози від припущень про мотиви окремих людей; протидіяти стигматизації постраждалих, переселенців і тих, хто має інший досвід війни; забезпечувати справедливі правила участі й доступу до допомоги. Жодна програма діалогу не може вимагати від людини контакту з кривдником, прощення або примирення як умови отримання підтримки.
Міжнародні настанови з психічного здоров’я та психосоціальної підтримки в надзвичайних ситуаціях підкреслюють важливість безпеки, людської гідності, підтримки наявних ресурсів спільноти та запобігання шкоді. Це рамка організації допомоги, а не доказ ефективності певного способу примирення.
Як зменшувати шкідливі наслідки колективного страху
Починати з реального захисту
Перший крок — зменшення фактичної небезпеки: доступні укриття, зрозумілі маршрути допомоги, безпечна евакуація, захист персональних даних, реагування на погрози та дієві механізми звернення по допомогу. Психологічні заходи мають доповнювати, а не підміняти реальну безпеку. Рекомендації щодо організації підтримки під час надзвичайних ситуацій узгоджуються з настановами Міжвідомчого постійного комітету.
Коли загроза триває, заклики «менше боятися», «довіряти всім» або «відновити контакти за будь-яку ціну» можуть бути відірваними від обставин. Показником успішної роботи стає здатність людей отримувати достовірні відомості, захищати себе, користуватися правами й підтримувати взаємодію там, де вона безпечна.
Зміцнювати можливості спільної дії
Для зменшення безпорадності допомагають зрозумілий розподіл ролей, доступні канали зв’язку, надійні місцеві координатори, взаємна допомога й залучення мешканців до рішень, що стосуються їхнього життя. Модель спільної психологічної стійкості Друрі та колег пропонує дванадцять рекомендацій, зокрема підтримання довіри між владою, рятувальниками й громадськістю.
Упровадження слід пристосовувати до конкретного ризику та можливостей учасників. Необхідно перевіряти, чи доступні заходи літнім людям, людям з інвалідністю, сім’ям із дітьми й тим, хто має обмежені ресурси. Позитивна оцінка однієї програми не означає, що вона однаково працюватиме в усіх громадах.
Розділяти факти, прогнози та групові узагальнення
У спільних обговореннях корисно окремо називати встановлені дії й події, достовірні ознаки поточної небезпеки, сценарії майбутнього та припущення про наміри. Це дозволяє підтримувати необхідну обережність без перенесення відповідальності за вчинки окремих осіб на цілу соціальну категорію.
Узагальнення щодо будь-якої групи треба перевіряти з урахуванням її внутрішньої різноманітності, реального розподілу влади та правового статусу дій. Такий підхід не вимагає заперечувати пережите насильство чи применшувати потребу в захисті.
Проводити контакт і діалог за належних умов
Метааналіз Петтигрю і Тропп виявив загальний зв’язок між міжгруповим контактом і зниженням упереджень у багатьох дослідженнях. Подальший метааналіз можливих механізмів розглянув зменшення міжгрупової тривоги та посилення емпатії. Це підстави для розроблення обережних програм співпраці, а не для примусового контакту в умовах насильства.
У ситуаціях істотної нерівності влади, загрози повторного насильства або ризику повторної травматизації пріоритетними залишаються безпека, добровільна поінформована згода, захист прав та відповідальність за завдану шкоду. Примирення, пробачення, відновлення довіри та участь у діалозі мають різні передумови. Практичні межі розглянуто в статті «Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека».
Розвивати емоційну гнучкість без заперечення небезпеки
Деякі дослідження вказують, що переосмислення ситуації й можливість уявити безпечніше майбутнє можуть бути пов’язані з більшою підтримкою гуманітарних дій. У дослідженні Галперіна і Гросса під час війни відповідні зв’язки виявили за даними опитування; причинну ефективність конкретної вправи ця робота не доводить.
Огляд Галперіна окреслює роль емоцій та їхньої регуляції у врегулюванні конфліктів. Практично це означає можливість підтримувати здатність розрізняти небезпечні й безпечні ситуації, зберігати кілька сценаріїв майбутнього та ухвалювати рішення після перевірки інформації. Мета полягає в обґрунтованій дії й захисті людей.
Ризики та межі програм зі зменшення страху
Програма може завдати шкоди, якщо мінімізує фактичну небезпеку, вимагає від постраждалих розкривати болісний досвід, примушує до контакту, намагається прискорити прощення або приховує асиметрію влади. Психологічна безпека потребує добровільної участі, можливості припинити її без наслідків і доступу до належної підтримки.
Є також ризик помилкового перенесення результатів. Дослідження поведінки людей під час стихійних лих, міжгрупового контакту за мирних умов і коротких інформаційних втручань розглядають різні ситуації. Висновки з них корисні для побудови гіпотез, але ефективність під час війни, окупації або в деокупованій громаді має перевірятися окремо.
Систематизований огляд експериментів зі зниження упереджень наголошує на неоднорідності ефектів і недостатності довгострокових перевірок багатьох програм. Тому обіцянки універсального зменшення страху, ворожості або гарантованого відновлення довіри суперечать наявному стану доказів.
Як дослідники вимірюють колективний страх
Дослідники можуть опитувати людей про інтенсивність страху за майбутнє групи, очікування повторного насильства, сприйняття ймовірності нападу, рівень довіри до інституцій, поведінкові наміри та фактичні способи захисту. Частину показників збирають повторно, щоб оцінювати зміни після подій або втручань. Значення також мають інтерв’ю, дослідження групових норм і аналіз реальної поведінки.
Показник індивідуального страху та частка людей, які повідомили про нього, описують різні речі. Дослідження мають зазначати, кого опитували, які громади й групи були представлені, як ставили запитання, чи відрізнялася фактична небезпека та чи можна порівнювати отримані дані між періодами. На війні питання безпеки учасників і захисту персональних даних є частиною якості дослідження.
Для оцінювання програми важливо вимірювати насамперед заплановані результати: своєчасність отримання інформації, доступ до захисту, здатність координувати допомогу, зменшення безпідставних узагальнень, довіру до конкретних процедур і відсутність заподіяної шкоди. Зменшення середнього показника страху за одноразовою анкетою саме по собі ще не доводить, що люди стали безпечнішими.
Найсильніший висновок про вплив програми потребує відповідного дослідницького дизайну, порівняння з обґрунтованою альтернативою, перевірки можливих супутніх змін і подальшого спостереження. У ситуаціях реальної загрози етичні обмеження особливо важливі: жодне дослідження не може навмисно позбавляти людей необхідного захисту.
Питання та відповіді
Чи означає колективний страх, що група поводиться ірраціонально?
Ні. Спільний страх часто виникає у відповідь на дійсну небезпеку і може сприяти підготовці, координації та захисту. Обґрунтованість конкретного рішення визначають достовірність інформації, співмірність заходів і їхні наслідки. Дослідження спільної поведінки в надзвичайних ситуаціях показують значення солідарності й самоорганізації.
Чому частина людей під впливом страху уникає контакту, а інші підтримують жорсткі дії?
Результат залежить від характеру загрози, очікуваних можливостей захисту, групових норм, сили гніву, досвіду насильства й поточного стану конфлікту. Порівняльне дослідження Сербії та Боснії виявило різні зв’язки страху з готовністю до агресії в різних контекстах.
Чи може колективний страх посилювати згуртованість?
Так. Спільна небезпека здатна підтримувати взаємодопомогу й організовані дії, особливо коли люди відчувають спільну долю та можуть покладатися одне на одного. Позитивний ефект залежить від умов і доступності підтримки для різних членів громади. Це підтверджують огляди досліджень надзвичайних ситуацій.
Чи допоможе безпосередній діалог між групами подолати страх?
Діалог може бути корисним за умов безпеки, добровільності, компетентного проведення та дотримання прав учасників. Під час активного насильства або за істотної нерівності влади він може бути небезпечним. Метааналіз контакту підтримує загальну ефективність контактів для зниження упереджень, але не доводить безпечності будь-якого контакту в будь-якому конфлікті.
Чи треба постраждалим відмовитися від страху, щоб відновлювати суспільні відносини?
Постраждалі мають право на захист, визнання завданої шкоди, справедливість і добровільність участі в будь-яких процедурах. Відновлення суспільних відносин потребує безпечних інституційних умов і гарантій неповторення насильства. Зменшення страху не може бути вимогою до людей, які продовжують перебувати під загрозою.
Чим вимірювання колективного страху відрізняється від діагностики психічного розладу?
Соціально-психологічне дослідження оцінює поширені серед групи переживання, оцінки загроз, норми й поведінку. Клінічна діагностика стосується стану конкретної людини та здійснюється за відповідними критеріями. За результатами громадського опитування не встановлюють індивідуальний діагноз.
Висновок
Колективний страх під час конфлікту є важливим механізмом оцінювання загрози, координації захисту та формування групових рішень. У наукових дослідженнях підтверджено його зв’язки зі сприйняттям міжгрупової загрози, униканням, солідарністю та, залежно від контексту, мотивацією до агресії. Найважливішими чинниками залишаються реальна небезпека, відповідальність за насильство, якість інформації, групові норми й доступність безпечних способів дії.
Для українських громад головним орієнтиром є захист життя та прав людей, підтримання здатності діяти разом і створення умов, у яких страх не використовується для стигматизації чи примусу. Відновлення довіри потребує часу, справедливості, безпеки та визнання конкретної шкоди.
Пов’язані статті
Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання — основні поняття психології миру та миробудування.
Міжгруповий конфлікт: причини, розвиток і врегулювання — загальні механізми міжгрупового протистояння.
Сприйняття реалістичної та символічної міжгрупової загрози — способи оцінювання небезпеки для групи.
Ескалація міжгрупового конфлікту: механізми, стадії та сигнали — як можуть посилюватися ворожість і взаємні очікування загрози.
Деескалація міжгрупового конфлікту: методи та умови безпеки — умови зменшення небезпечної напруги.
Міжгрупова довіра: як виникає, руйнується і відновлюється — значення довіри, інституцій і досвіду співпраці.
Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека — добровільність, безпека й практичні межі діалогу.
Колективна травма: що це, як вона впливає на групи та як передається історичний досвід — наслідки масових втрат і насильства для спільнот.
Джерела
Bar-Tal, D. (2001). Why does fear override hope in societies engulfed by intractable conflict, as it does in the Israeli society? Political Psychology, 22(3), 601–627. https://doi.org/10.1111/0162-895X.00255
Bar-Tal, D., Halperin, E., & de Rivera, J. (2007). Collective emotions in conflict situations: Societal implications. Journal of Social Issues, 63(2), 441–460. https://doi.org/10.1111/j.1540-4560.2007.00518.x
Drury, J. (2018). The role of social identity processes in mass emergency behaviour: An integrative review. European Review of Social Psychology, 29(1), 38–81. https://doi.org/10.1080/10463283.2018.1471948
Drury, J., Carter, H., Cocking, C., Ntontis, E., Guven, S. T., & Amlôt, R. (2019). Facilitating collective psychosocial resilience in the public in emergencies: Twelve recommendations based on the social identity approach. Frontiers in Public Health, 7, 141. https://doi.org/10.3389/fpubh.2019.00141
Halperin, E., & Gross, J. J. (2011). Emotion regulation in violent conflict: Reappraisal, hope, and support for humanitarian aid to the opponent in wartime. Cognition and Emotion, 25(7), 1228–1236. https://doi.org/10.1080/02699931.2010.536081
Halperin, E. (2014). Emotion, emotion regulation, and conflict resolution. Emotion Review, 6(1), 68–76. https://doi.org/10.1177/1754073913491844
Inter-Agency Standing Committee. (2007). IASC guidelines on mental health and psychosocial support in emergency settings. https://www.who.int/publications-detail-redirect/iasc-guidelines-for-mental-health-and-psychosocial-support-in-emergency-settings
Mackie, D. M., Devos, T., & Smith, E. R. (2000). Intergroup emotions: Explaining offensive action tendencies in an intergroup context. Journal of Personality and Social Psychology, 79(4), 602–616. https://doi.org/10.1037/0022-3514.79.4.602
Paluck, E. L., Porat, R., Clark, C. S., & Green, D. P. (2021). Prejudice reduction: Progress and challenges. Annual Review of Psychology, 72, 533–560. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-071620-030619
Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. https://doi.org/10.1037/0022-3514.90.5.751
Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2008). How does intergroup contact reduce prejudice? Meta-analytic tests of three mediators. European Journal of Social Psychology, 38(6), 922–934. https://doi.org/10.1002/ejsp.504
Riek, B. M., Mania, E. W., & Gaertner, S. L. (2006). Intergroup threat and outgroup attitudes: A meta-analytic review. Personality and Social Psychology Review, 10(4), 336–353. https://doi.org/10.1207/s15327957pspr1004_4
Saguy, T., & Reifen-Tagar, M. (2022). The social psychological roots of violent intergroup conflict. Nature Reviews Psychology, 1, 577–589. https://doi.org/10.1038/s44159-022-00083-7
Spanovic, M., Lickel, B., Denson, T. F., & Petrovic, N. (2010). Fear and anger as predictors of motivation for intergroup aggression: Evidence from Serbia and Republika Srpska. Group Processes & Intergroup Relations, 13(6), 725–739. https://doi.org/10.1177/1368430210374483
Tannenbaum, M. B., Hepler, J., Zimmerman, R. S., Saul, L., Jacobs, S., Wilson, K., & Albarracín, D. (2015). Appealing to fear: A meta-analysis of fear appeal effectiveness and theories. Psychological Bulletin, 141(6), 1178–1204. https://doi.org/10.1037/a0039729