Медіація між громадами: ролі посередника та межі процесу
Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика
Медіація між громадами — це структурований процес, у якому незалежний посередник допомагає представникам різних територіальних, соціальних або локальних спільнот дослідити суперечності, визначити прийнятні правила взаємодії та, коли це можливо, узгодити конкретні дії. Її особливість полягає в тому, що за столом переговорів присутні представники груп, а рішення стосуються значно ширшого кола людей. Тому якість процесу залежить від повноважень делегатів, доступу до інформації, безпеки, участі менш представлених груп і відповідальності інституцій. Настанови ООН щодо ефективної медіації визначають згоду, неупередженість, інклюзивність, належну підготовку та узгодженість із правовими нормами ключовими умовами посередництва.
У громаді конфлікт може виникати через розподіл ресурсів, рішення місцевої влади, використання спільного простору, представництво, політичні суперечності, взаємні стереотипи або наслідки вимушеного переміщення. Посередник працює з процедурою обговорення й можливостями домовленості. Він не отримує права визначати винних, скасовувати законні обов’язки, примушувати до прощення чи домовлятися від імені тих, хто не уповноважував його або делегацію.
Що таке медіація між громадами
Поняття охоплює організоване посередництво у спорах між територіальними громадами, їхніми групами мешканців, місцевими організаціями або представниками різних спільнот, які спільно користуються ресурсами чи залежать від взаємних рішень. Предметом може бути доступ до води й транспорту, порядок використання громадського простору, взаємодія приймаючих громад і внутрішньо переміщених осіб, врегулювання локальних суперечностей або створення механізмів запобігання новому загостренню.
Термін «громада» тут потребує точності. Територіальна громада є суб’єктом місцевого самоврядування у правовому розумінні, тоді як соціальна спільнота може об’єднувати людей за досвідом, походженням, статусом або інтересом. Медіація між органами чи уповноваженими представниками громад має інші формальні вимоги до мандату й виконання домовленостей, ніж взаємодія між неформальними групами мешканців.
Український Закон «Про медіацію» № 1875-IX визначає медіацію як позасудову добровільну, конфіденційну та структуровану процедуру за участю медіатора. Водночас ширші програми громадського діалогу, примирення або миробудування можуть використовувати посередницькі практики без оформлення кожної зустрічі як законної процедури медіації. Організатори мають чесно повідомляти учасникам, який саме формат вони пропонують, який його юридичний статус і що станеться з результатами.
Чим медіація відрізняється від діалогу, переговорів і арбітражу
Міжгруповий діалог створює простір для розуміння досвіду, поглядів, взаємних уявлень та соціальної нерівності; домовленість може залишатися відкритою метою. Медіація передбачає чіткішу роботу зі сторонами спору, процедурою, повноваженнями й можливими варіантами врегулювання. Переговори можуть відбуватися без незалежного посередника, а арбітраж або судове провадження спираються на визначені правила ухвалення обов’язкового рішення.
Відповідно, медіатор забезпечує справедливість і прозорість процедури, допомагає уточнювати потреби й перевіряти реалістичність пропозицій, однак остаточний зміст добровільної домовленості визначають уповноважені сторони. Це принципова відмінність від органу, що встановлює правопорушення чи застосовує санкції. Правовий статус української медіації та її результуючих угод визначено первинним текстом закону.
У складній громадській ситуації ці формати поєднують послідовно: спочатку збір інформації та окремі безпечні зустрічі, потім діалог про потреби, далі переговори за участю посередника і, за наявності відповідного мандату, домовленість про конкретні дії. Така послідовність є можливим проєктним рішенням, а не універсальним рецептом.
Наукові підходи до посередництва на рівні громад
Дослідження посередництва розвивалися на перетині психології конфлікту, переговорів, соціальної психології, досліджень миру та права. Ранні практики наголошували на нейтральності третьої сторони, розподілі часу розмови й пошуку взаємоприйнятного рішення. Подальша наукова дискусія загострила питання про те, чи може формально однакове ставлення до сторін забезпечити справедливий процес за нерівності ресурсів і впливу.
Лінда Малкахі в емпіричному дослідженні громадської медіації показала суперечності між ідеалом нейтральності та реальною нерівністю учасників. Звідси випливає практичне правило: медіатор зобов’язаний зберігати неупередженість щодо осіб і пропозицій, але водночас має помічати умови, за яких одна сторона здатна нав’язувати іншій порядок денний, приховувати інформацію або перетворювати згоду на формальність.
Підхід трансформації конфлікту приділяє увагу тривалим відносинам, спільним правилам та інституціям, які підтримують домовленості після зустрічі. Дослідження інклюзивних мирних процесів підкреслюють, що участь різних груп набуває значення тоді, коли вони реально впливають на рішення, а не лише присутні у списку учасників. Порівняльна програма Inclusive Peace вивчала ці умови в багатьох переговорних процесах; її висновки корисні для проєктування громадської участі, хоча масштабні політичні переговори й локальні суперечки залишаються різними контекстами.
Коли громади звертаються до посередника
Найчастіше потреба виникає, коли прямі розмови повторюють взаємні звинувачення, рішення однієї інституції сприймають як нав’язані, представники груп перестають довіряти каналу зв’язку або неврегульовані суперечності поширюються на нові сфери співжиття. Сам факт різних інтересів ще не означає неминучість насильства: на розвиток ситуації впливають можливість бути почутими, прозорість правил і наявність законних шляхів оскарження.
Посередництво може стосуватися конфлікту між сусідніми громадами через спільний об’єкт інфраструктури, між групами мешканців щодо облаштування простору, між приймаючою громадою та представниками новоприбулих людей щодо доступу до послуг або між організаціями, що одночасно претендують на обмежений ресурс. У кожному випадку слід окремо визначити, хто має право ухвалювати рішення і чи не виходить пропонована угода за межі цих повноважень.
Раннє звернення до медіатора може допомогти, коли канали спілкування ще відкриті та учасники мають ресурси для добровільних рішень. За триваючих погроз, нападів, переслідування чи істотного примусу першочерговими стають захист, законні механізми відповідальності та безпека. Настанови ООН прямо пов’язують придатність процесу зі згодою учасників, міжнародними нормативними рамками та належною підготовкою.
Хто бере участь і кого представляють делегати
Типовими учасниками можуть бути представники органів місцевого самоврядування, мешканців різних населених пунктів, громадських об’єднань, молоді, старших людей, внутрішньо переміщених осіб, підприємців, освітніх і культурних інституцій. Перелік визначають предмет спору та люди, на чиї права, безпеку й ресурси впливатимуть рішення.
Представництво має щонайменше три виміри: формальне уповноваження на переговори, здатність представляти різні позиції всередині громади та реальну можливість повертатися до людей по зворотний зв’язок. Делегат може користуватися авторитетом і водночас висловлювати позицію лише частини мешканців. Тому до початку спільної сесії з’ясовують порядок висування, строк повноважень, механізм звітування й межі згоди від імені інших людей.
Дослідження участі жінок у мирних процесах та порівняльний аналіз мирних угод показують важливість змістовного впливу й представництва різних інтересів. Для громадського процесу це аргумент на користь перевірки реального голосу учасників, а не механічного набору представників за формальними ознаками.
Основні ролі медіатора
Проєктувальник безпечної процедури
Перед спільною зустріччю медіатор або команда посередників аналізують сторони, їхні заявлені та приховані інтереси, попередні спроби врегулювання, безпекові ризики, мандати представників і правові межі. Вони погоджують місце, мову, тривалість, доступність, порядок виступів, правила записування й передачі інформації та умови припинення участі. Настанови ООН ставлять підготовку, інклюзивність і узгодження різних посередницьких зусиль серед основних передумов якісного процесу.
Охоронець добровільності та рівноправної можливості говорити
Медіатор окремо перевіряє, чи кожна сторона розуміє мету зустрічі, можливі наслідки участі та право відмовитися. Учасник повинен мати можливість поставити запитання, запросити незалежну консультацію та повідомити про тиск без публічного пояснення перед опонентами. Рівноправність процедури потребує інколи різного обсягу підтримки: перекладу, доступного приміщення, додаткового часу на підготовку або окремого каналу для повідомлень про ризики.
Посередник у передаванні інформації
Він допомагає відділити факти від припущень, узгодити значення термінів, сформулювати запитання без звинувачувального узагальнення та визначити, які документи сторони готові перевіряти разом. Посередник може переформульовувати висловлювання для ясності, але зобов’язаний не змінювати змісту претензій, свідчень про шкоду чи принципових вимог.
Координатор обговорення рішень
Медіатор організовує аналіз варіантів: які ресурси потрібні, хто уповноважений діяти, які строки й показники виконання можливі, як сторони повідомлятимуть про порушення та що робитимуть у разі нової суперечки. Він не підміняє собою бюджетні, адміністративні, судові чи представницькі механізми. Для інклюзивних домовленостей суттєво, щоб реальний вплив на виконання мали також учасники, які не контролюють формальну владу; про це свідчать дослідження виконання мирних угод.
Організатор подальшого зв’язку
Наприкінці процесу сторони визначають зрозумілу форму підсумку, відповідальних, процедуру перегляду домовленостей та доступний канал для тих мешканців, які участі не брали. Медіатор може допомогти сформувати механізм перевірки прогресу, проте його мандат завершується відповідно до погоджених умов. Відстежування й виконання зобов’язань належать насамперед уповноваженим учасникам та інституціям.
Нейтральність, неупередженість і незалежність
У законодавстві України медіатор визначений як спеціально підготовлена нейтральна, незалежна й неупереджена фізична особа. Практично це передбачає повідомлення про можливий конфлікт інтересів, відмову від прихованого представництва одного учасника, прозорий порядок винагороди та захист права сторін самостійно визначати результат. Закон «Про медіацію» закріплює відповідні принципи процедури.
Неупередженість щодо сторін не означає байдужості до насильства, дискримінації, нерівності доступу до інформації або незаконних вимог. Посередник може втрутитися в перебіг зустрічі, якщо один учасник погрожує іншому, перериває його чи приховує критичну інформацію, і за потреби зупинити процес. Малкахі описала, як некритичне використання ідеалу нейтральності іноді маскує наявні владні асиметрії.
Незалежність потребує також дистанції від спонсора програми та органів влади, якщо ті зацікавлені у визначеному наперед результаті. Фінансування чи організаційна допомога самі по собі не роблять медіацію упередженою; вирішальними стають фактичні гарантії самостійності посередника, відкритість процедур і право учасників відхилити запропоноване рішення.
Психологічні механізми, які можуть сприяти домовленості
Зменшення невизначеності й перевірка уявлень
Сторони нерідко приписують опонентам однорідні наміри й оцінюють їхні дії крізь призму попередньої недовіри. Під час добре організованих обмінів інформацією з’являється можливість уточнити факти, досвід та реальні обмеження сторін. Метааналіз Петтігрю і Тропп свідчить, що міжгруповий контакт у багатьох контекстах пов’язаний зі зменшенням упередження. Ці результати стосуються контакту загалом і не є прямим доказом результативності будь-якої медіаційної програми.
Зниження тривоги перед взаємодією
Передбачувані правила розмови, можливість перерви та ясність того, що буде повідомлено публічно, можуть зробити взаємодію психологічно доступнішою. Метааналітичне дослідження Петтігрю і Тропп про механізми контакту встановило значення зниження міжгрупової тривоги й емпатії для пояснення змін в упередженнях; однак ці механізми не гарантують укладення чи виконання угоди.
Зміна сприйнятих групових норм
Коли представники громад бачать, що конструктивне запитання, незгода й визнання складності ситуації допустимі, може змінюватися очікування щодо поведінки інших. Польовий експеримент Палюк і Ґріна у Руанді виявив зміни способів обговорення суспільних проблем і готовності висловлювати незгоду після медійного втручання, хоча багато особистих переконань не змінилися. Це приклад впливу соціальних норм, а не перевірка конкретного протоколу медіації між громадами.
Перехід від вимог до перевірюваних інтересів
Фраза «інша громада забирає наші ресурси» може містити вимоги щодо фінансування, справедливості процедури, транспортної доступності та представництва. Медіатор допомагає назвати кожну складову окремо та розглянути її в межах реальних бюджетних і правових можливостей. Якщо сторони однаково розуміють дані та процедуру, їм легше оцінювати пропозиції й виявляти нездоланні розбіжності без додаткових образ.
Етапи медіації між громадами
1. Початкове оцінювання конфлікту
Посередник з’ясовує історію подій, склад учасників, різницю ресурсів, наявність погроз, хто контролює рішення та що вже намагалися зробити. Окремо досліджують інтереси людей, яких не запросили, і потенційні наслідки самого втручання. Рекомендації ОЕСР щодо уникнення шкоди наголошують на ризиках небажаного впливу зовнішніх програм на місцеві інституції та відносини.
2. Перевірка мандату й добровільності
Кожна сторона має знати, кого представляють її делегати, на що вони можуть погоджуватися та які питання вирішують тільки офіційні органи. Окремо визначають, чи існують підстави для правничої або іншої професійної консультації. Організатор не повинен представляти громадські слухання, переговори чи консультації як медіацію, якщо не забезпечив принципи відповідної процедури.
3. Підготовчі окремі розмови
За згодою сторін проводять конфіденційні підготовчі зустрічі, пояснюють правила, уточнюють ризики, очікування й межі розкриття інформації. Це допомагає не перетворювати першу спільну зустріч на публічне змагання за прихильність аудиторії. Інформація, отримана окремо, передається іншій стороні лише відповідно до попередньо погоджених правил та чинного законодавства.
4. Формування порядку денного
Посередник пропонує учасникам визначити питання, які належать до спору, і відокремити невідкладну безпеку від довгострокових рішень. Наприклад, питання доступу до приміщення, інформації про розподіл коштів і статусу окремих мешканців потребують різних компетенцій. Право змінити чи відхилити порядок денний має бути реальним для всіх сторін.
5. Спільні зустрічі та робота з пропозиціями
Після узгодження правил сторони викладають свої позиції, перевіряють фактичні розбіжності та формують декілька варіантів розв’язання. Посередник стежить, щоб мовчання не трактували автоматично як згоду, емоційну реакцію — як відмову від права, а голос найвпливовішого делегата — як позицію цілої громади.
6. Угода або обґрунтоване завершення без угоди
Якщо рішення можливе, в документі визначають предмет, відповідальних, строки, ресурси, спосіб оцінювання й порядок реагування на невиконання. Якщо домовитися неможливо, учасники можуть завершити процес із зафіксованими позиціями, не відмовляючись від інших правових шляхів. Саме існування угоди не доводить, що рішення справедливе чи стійке; дослідження інклюзивного виконання домовленостей показують, наскільки важливими залишаються подальша участь і реальний вплив сторін.
Як працювати з нерівністю влади
Нерівність може проявлятися у бюджетах, доступі до юридичної допомоги, адміністративних повноваженнях, статусі більшості й меншості, мовних можливостях, впливі на місцеві засоби інформації чи залежності учасника від державної послуги. Формат однакового часу виступу не компенсує автоматично такі розбіжності.
За потреби процес передбачає незалежні консультації, окрему підготовку менш ресурсної сторони, можливість залучити додаткових представників, доступ до документів і право зупинитися перед рішенням. У деяких ситуаціях необхідно змінити сам склад учасників або відмовитися від спільної сесії, якщо баланс безпеки й добровільності забезпечити неможливо. Рекомендації ОЕСР 2026 року щодо місцево керованих процесів наголошують, що локальне походження організації саме по собі не гарантує її представницькості й нейтральності.
Медіатор не може створити рівність шляхом мовчазної відмови від аналізу структурного впливу. Водночас він не уповноважений самостійно змінювати розподіл майна, компетенцій чи прав. За суттєвих правових порушень має діяти належний механізм захисту та відповідальності, а медіаційна процедура пристосовується до нього або припиняється.
Безпека, конфіденційність і право відмовитися
Безпечний процес має передбачати попередню перевірку загроз, можливість дистанційної участі, окремі входи або час прибуття, заборону переслідування за висловлену позицію, правила фото- й відеофіксації та порядок реагування на інциденти. Перевірка безпеки здійснюється для конкретної ситуації, а не формально за універсальним переліком.
Конфіденційність не слід обіцяти беззастережно: учасникам пояснюють межі законних зобов’язань, умови поширення підсумків, відповідальних за зберігання записів і те, які дані не можна використовувати для публічного звіту. У медіації за українським законом конфіденційність є принципом процедури, а конкретні права й обов’язки визначаються законом і домовленостями сторін.
Насильство або загроза примусу можуть унеможливити добровільне рішення. Постраждалі люди мають право відмовлятися від контакту з кривдником, публічного свідчення, колективної церемонії примирення й медіації. Відмова не повинна тлумачитися як перешкода миробудуванню чи доказ небажання співпрацювати.
Коли медіацію слід відкласти або припинити
Підставами для зупинення є безпосередня загроза життю або свободі, погрози представникам, неможливість отримати добровільну згоду, прихований примус, використання зустрічі для збору даних про вразливих людей, вимога відмовитися від законного захисту чи відсутність уповноважених представників для потрібних рішень.
Також процес переглядають, коли посередник має неврегульований конфлікт інтересів, організатор наперед визначив текст угоди, одна група систематично позбавлена голосу, а зміст домовленості зачіпає права тих, кого не залучили. Медіатор може запропонувати інший формат безпечних консультацій, незалежний правовий захист або повернення до переговорів після усунення ризиків. Підхід ООН до ефективної медіації визнає роль нормативних рамок і політичної волі сторін; медіація має межі навіть за високої кваліфікації посередника.
Медіація під час війни та відновлення громад України
Російська агресія проти України визначає принципово відмінний правовий і безпековий контекст. Медіація у внутрішніх питаннях громад — розподілі послуг, використанні приміщень, способах участі переселенців, доступі до відновлювальних ресурсів — може підтримувати соціальні зв’язки, коли є безпечні умови та правові повноваження. Вона не перетворює міжнародну агресію на симетричний спір і не замінює притягнення винних до відповідальності, прав постраждалих або гарантій неповторення насильства.
У приймаючих громадах можуть виникати суперечності навколо житла, робочих місць, доступу до послуг і відчуття справедливості. У деокупованих громадах додатковими чинниками стають небезпека, зруйновані інституції, потреба в документуванні злочинів, відмінний досвід окупації та втрати. Посередницький процес має відокремлювати обговорення організаційних рішень від встановлення кримінальної відповідальності або оцінювання достовірності свідчень постраждалих.
Наприклад, коли дві групи мешканців сперечаються про використання відремонтованої будівлі, медіатор може допомогти їм сформулювати критерії доступу, графік користування, правила скарг і прозорість ухвалення рішень. Якщо ж питання стосується повернення незаконно відібраного майна, загроз свідкам або відповідальності за насильство, необхідні компетентні правові та безпекові механізми. Самої домовленості між впливовими представниками недостатньо для захисту прав окремих людей.
Така робота потребує координації із законними повноваженнями органів місцевого самоврядування й інституцій захисту прав, а також незалежної перевірки того, чи участь у процесі не створює додаткових загроз. Принцип запобігання шкоді в програмах підтримки допомагає мислити про ці наслідки системно, хоча конкретні рішення мають спиратися на актуальну місцеву безпекову ситуацію.
Медіація, визнання шкоди й відповідальність
Деякі конфлікти мають вирішувані організаційні питання: порядок доступу до інфраструктури, проведення спільних заходів або перевірка інформації. Інші стосуються насильства, дискримінації та порушених прав, для яких необхідні встановлення фактів, захист і правосуддя. Посередник має прямо вказувати, до яких питань пошук добровільної домовленості взагалі придатний.
Визнання шкоди не тотожне вибаченню, а вибачення — відшкодуванню та гарантіям неповторення. Прощення залишається особистим і добровільним рішенням. Участь постраждалих не може бути умовою доступу до допомоги чи визнання їхнього досвіду.
Рандомізоване дослідження Сільєрса, Дубе й Сіддікі у 200 селах Сьєрра-Леоне виявило, що громадські процедури правди й примирення посилили окремі показники соціального капіталу, проте погіршили психологічне самопочуття частини учасників. Це дослідження конкретної програми, а не стандартної медіації; воно демонструє потребу незалежно оцінювати суспільні переваги та психологічну ціну процесу.
Чи завжди громади мають досягти згоди
Успішність процесу не слід вимірювати лише підписами під документом. Результатом може бути уточнення предмета спору, відновлення безпечного каналу зв’язку, домовленість про обмін даними, узгодження тимчасових правил або встановлення підстав для окремого правового розгляду.
В окремих випадках сторони зберігають несумісні цілі. Чесне завершення з чітко названими розбіжностями може бути відповідальнішим за формальну угоду, що приховує загрози або не має механізму виконання. Дослідження Inclusive Peace щодо виконання угод вказують, що навіть інклюзивний процес не гарантує інклюзивного результату: представництво мусить перетворюватися на вплив.
Що відомо про ефективність: сила доказів і прогалини
Найстійкішу емпіричну основу для окремих психологічних механізмів дають метааналізи міжгрупового контакту: вони вказують на середню тенденцію до зменшення упереджень і роль міжгрупової тривоги, емпатії та умов взаємодії. Водночас ці дослідження не вимірюють автоматично справедливість угод, розподіл ресурсів чи безпеку учасників медіації. Петтігрю і Тропп, 2006; Петтігрю і Тропп, 2008.
Польові експерименти та програми примирення дають важливі приклади різноспрямованих ефектів. У Руанді медійне втручання вплинуло на поведінку під час розв’язання громадських проблем Палюк і Ґрін, 2009. У Сьєрра-Леоне громадська програма одночасно поліпшила частину колективних показників і погіршила психологічне самопочуття Сільєрс та ін., 2016. Жоден із цих прикладів не є прямим експериментом з універсальною моделлю медіації між територіальними громадами.
Рекомендації ООН та ОЕСР ґрунтуються на професійному досвіді, порівняльних дослідженнях і нормативних принципах. Їх варто використовувати для проєктування процесу, проте не видавати за метааналіз доведеної ефективності одного втручання. Висновок для практики: дані щодо психологічних механізмів відносно розвинені, а доказовість конкретних комплексних програм громадської медіації залишається залежною від контексту, способу вимірювання й якості оцінювання.
Як оцінювати результат громадської медіації
Оцінювання починається до першої зустрічі. Організатори визначають вихідні показники, спосіб збирання інформації, ризики самооцінок та можливість незалежного спостереження. Варто окремо вимірювати процес, результати і можливу шкоду: кількість представлених груп, реальну свободу висловлювання, зрозумілість правил, частоту повторних інцидентів, виконання рішень, доступ до послуг, довіру та самопочуття учасників.
Показники мають бути чутливими до нерівності: середня задоволеність усіх учасників може приховати погіршення становища менш чисельної або менш впливової групи. Важливо передбачити незалежний канал скарг, безпечний збір зворотного зв’язку й перевірку становища людей, яких рішення зачіпає опосередковано.
Якщо використовується порівняльний дизайн, слід зважати на відмінності громад до втручання й інші події, що одночасно впливають на показники. Без належного порівняння поліпшення після медіації не можна однозначно приписувати саме їй. Дослідження Сільєрса та співавторів особливо виразно показує, чому оцінювати потрібно і соціальні досягнення, і можливі психологічні наслідки.
Типові помилки в організації процесу
Одна помилка — запрошувати лише найвпливовіших представників і називати рішення загальногромадським. Друга — починати спільну зустріч без аналізу загроз, нерівності влади й мандатів. Третя — вважати підписаний документ повним доказом відновленої довіри. Четверта — змішувати посередництво з політичною кампанією, консультацією влади чи розслідуванням порушень.
Також небезпечно оцінювати успіх кількістю спільних фотографій, публічних обіймів або свідчень постраждалих. Це може створювати прихований тиск на учасників. Програми повинні мати процедуру відмови, захист інформації, незалежний розгляд скарг і зрозумілі межі зобов’язань. ОЕСР звертає увагу на ризики символічного залучення та на те, що місцеві партнери також можуть відображати нерівність впливу.
Практичні орієнтири для організаторів громадського процесу
Перш ніж запрошувати учасників, потрібно сформулювати предмет спору та можливі законні рішення; окремо перевірити ризики примусу, представництво, конфлікти інтересів посередника, незалежність консультацій і спосіб захисту даних. Якщо відповідального рішення неможливо ухвалити без участі конкретної інституції чи власника прав, їхню роль слід визначити заздалегідь.
Після підготовки варто погодити правила розмови, чіткі межі конфіденційності, порядок внесення пропозицій та право на перерву. Підсумок оформлюють так, щоб громади могли перевірити, хто і що обіцяв, яким є законний механізм реалізації й куди звертатися за переглядом рішення. За відповідного характеру спору застосовують Закон України «Про медіацію», а в питаннях публічних повноважень залучають фахову правову експертизу.
Для дослідників важливо документувати, чому саме цей випадок вважали придатним для медіації, кого не запросили, як оцінювали ризики та які альтернативні пояснення можуть мати спостережувані зміни. Для громадських організацій — фінансувати не лише зустрічі, а й підготовку, незалежний зворотний зв’язок і перевірку наслідків.
Поширені запитання
Хто може бути медіатором між громадами?
Формальну медіацію в Україні проводить спеціально підготовлена фізична особа, яка відповідає вимогам Закону «Про медіацію». Для складних багатосторонніх суперечностей може знадобитися команда із компетенціями в посередництві, праві, місцевому врядуванні й конфліктному аналізі. Учасникам потрібно чітко пояснити, хто проводить саме медіацію, а хто забезпечує допоміжні функції.
Чи може посадова особа місцевої влади бути посередником?
Слід перевірити її незалежність, правовий статус та можливий конфлікт інтересів. Посадовець, який ухвалює рішення щодо предмета спору або залежить від однієї сторони, може не відповідати вимогам незалежності для ролі медіатора. Він може брати участь як уповноважений представник чи джерело інформації, якщо це доречно й законно.
Чи потрібна згода всіх мешканців громади?
Для участі у конкретній медіації потрібна добровільна згода її сторін. Рішення, що зачіпають права широкого кола мешканців, потребують окремої перевірки повноважень делегатів та законних процедур участі й ухвалення. Жодна делегація не набуває безмежного права розпоряджатися правами інших лише через сам факт участі в медіації.
Чи медіатор повинен бути однаково прихильним до всіх позицій?
Медіатор має ставитися неупереджено до сторін та їхніх законних можливостей висловитися. Він може й повинен реагувати на погрози, тиск та порушення погодженої процедури. Аналіз Малкахі показує, чому формальна нейтральність без урахування нерівності іноді погіршує справедливість процесу.
Чи можна проводити медіацію онлайн?
Можна розглядати дистанційний формат, якщо він забезпечує добровільність, захищене спілкування, доступність для всіх учасників і реальну можливість перервати процес. Потрібно окремо оцінити ризики записування без згоди, цифрового контролю або неможливості приватно поговорити з посередником. Дистанційність сама по собі не означає безпеку.
Чи може медіація замінити суд або розслідування насильства?
Ні. Медіація має встановлену законом сферу застосування, а питання кримінальної відповідальності, прав потерпілих та примусових заходів належать компетентним механізмам. Посередник не проводить правосуддя й не визначає винуватість замість уповноваженого органу. Постраждала людина зберігає право на законний захист незалежно від рішення брати участь у розмові.
Чи обов’язково учасники мають пробачити одне одному?
Прощення залишається добровільним. Медіація може завершитися домовленістю про доступ до ресурсів, механізм скарг або правила співжиття без емоційного зближення чи прощення. Програми примирення повинні особливо уважно оцінювати можливі психологічні наслідки; дослідження у Сьєрра-Леоне виявило одночасно колективні переваги й індивідуальні ризики.
Як зрозуміти, що процес спрацював?
Перевіряють не лише факт зустрічі чи підписання документа, а й реалізацію домовленостей, справедливість участі, зниження повторної напруги, доступ до необхідних послуг, відсутність переслідування й небажаних наслідків. Показники потрібно зіставляти з початковим станом і, наскільки можливо, з альтернативними поясненнями змін.
Висновок
Медіація між громадами працює з інтересами, представництвом, безпечними правилами переговорів і можливостями виконання домовленостей. Посередник забезпечує якість процесу, але повноваження на рішення залишаються у належних учасників та інституцій. Результат має оцінюватися за добровільністю участі, справедливістю процедури, збереженням прав, виконанням конкретних рішень і відсутністю шкоди. У середовищі тривалого насильства захист постраждалих і відповідальність мають визначальний пріоритет.
Пов’язаний аспект докладніше розглянуто в матеріалі «Переговори між конфліктуючими громадами: психологічні механізми».
Пов’язані статті
Деескалація міжгрупового конфлікту: методи та умови безпеки — як зупиняти наростання міжгрупової напруги та оцінювати ризики перед переговорами.
Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека — чим діалог відрізняється від врегулювання конкретного спору.
Миробудування: психологічні механізми та участь суспільства — ширший контекст локальних інституцій і суспільних відносин.
Примирення після конфлікту: умови, процеси та межі — відмінність відновлення відносин від процедурної угоди.
Медіатор: хто це, що робить і чим відрізняється від психолога — основи професійної ролі посередника.
Джерела
Cilliers, J., Dube, O., & Siddiqi, B. (2016). Reconciling after civil conflict increases social capital but decreases individual well-being. Science, 352(6287), 787–794. https://doi.org/10.1126/science.aad9682.
Inclusive Peace. (2017). Broadening Participation in Political Negotiations and Implementation: Research project and findings. https://www.inclusivepeace.org/project/broadening-participation/.
Inclusive Peace. (2020). Inclusive Agreement Implementation: Research project and findings. https://www.inclusivepeace.org/project/inclusive-agreement-implementation/.
Mulcahy, L. (2001). The possibilities and desirability of mediator neutrality—Towards an ethic of partiality? Social & Legal Studies, 10(4), 505–527. https://doi.org/10.1177/a020411.
Organisation for Economic Co-operation and Development. (2009). Do No Harm: International Support for Statebuilding. OECD Publishing. https://doi.org/10.1787/9789264046245-en.
Organisation for Economic Co-operation and Development. (2026). Practical Guidelines for Supporting Locally Led Development: Meaningful co-creation of development solutions. https://www.oecd.org/en/publications/practical-guidelines-for-supporting-locally-led-development_eaecf72b-en/full-report/action-area-meaningful-co-creation-of-development-solutions_a388258e.html.
O’Reilly, M., Ó Súilleabháin, A., & Paffenholz, T. (2015). Reimagining Peacemaking: Women’s Roles in Peace Processes. International Peace Institute. https://www.ipinst.org/2015/06/reimagining-peacemaking-womens-roles-in-peace-processes.
Paluck, E. L., & Green, D. P. (2009). Deference, dissent, and dispute resolution: An experimental intervention using mass media to change norms and behavior in Rwanda. American Political Science Review, 103(4), 622–644. https://doi.org/10.1017/S0003055409990128.
Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. https://doi.org/10.1037/0022-3514.90.5.751.
Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2008). How does intergroup contact reduce prejudice? Meta-analytic tests of three mediators. European Journal of Social Psychology, 38(6), 922–934. https://doi.org/10.1002/ejsp.504.
True, J., & Riveros-Morales, Y. (2019). Towards inclusive peace: Analysing gender-sensitive peace agreements 2000–2016. International Political Science Review. https://doi.org/10.1177/0192512118808608.
United Nations. (2012). United Nations Guidance for Effective Mediation. United Nations Secretary-General. https://peacemaker.un.org/en/documents/united-nations-guidance-effective-mediation.
Верховна Рада України. (2021). Закон України «Про медіацію» від 16 листопада 2021 року № 1875-IX. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1875-20.