Добровільність і згода в діалогових програмах для постраждалих
Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика
Добровільність і згода в діалогових програмах для постраждалих — це принципи організації участі, за яких людина самостійно вирішує, чи вступати в діалог, із ким, у якому форматі, про які питання говорити, яку інформацію розкривати і коли завершити участь. Для людини, яка пережила насильство, переслідування, воєнні злочини або іншу серйозну шкоду, ці рішення безпосередньо пов’язані з безпекою, гідністю, контролем над власним життям і доступом до справедливості.
Інформована згода означає, що рішення ухвалено після зрозумілого пояснення мети, процедури, альтернатив, можливих наслідків, обмежень конфіденційності та способів припинення участі. Її якість перевіряється протягом усього процесу, оскільки нові обставини й переживання можуть змінити готовність людини. У рекомендації Ради Європи CM/Rec(2018)8 добровільна участь належить до засад відновного правосуддя; стаття 12 Директиви ЄС 2012/29/EU прямо передбачає вільну інформовану згоду постраждалої особи та право її відкликати.
Ця стаття присвячена особливому випадку: організованим діалоговим програмам, до яких можуть запрошувати людей, постраждалих від індивідуального або масового насильства, представників громад та інших сторін. Вона пояснює, як оцінювати добровільність, проводити інформування, виявляти прихований тиск, забезпечувати право на відмову й оцінювати ризики, не перетворюючи участь на вимогу примирення.
Що належить до діалогових програм і чому їх потрібно розрізняти
Назва «діалогова програма» охоплює різні практики. У громадському діалозі учасники можуть обговорювати співжиття, довіру до інституцій, спільні потреби й способи відновлення зв’язків. У відновному правосудді предметом стають конкретна заподіяна шкода, відповідальність, її наслідки та можливе відшкодування. В окремих програмах учасники спілкуються безпосередньо; в інших — через посередника, письмові повідомлення або представника. Групова розмова всередині постраждалої громади має іншу логіку ризиків, ніж зустріч постраждалої людини з особою, відповідальною за насильство.
За матеріалами Управління ООН з наркотиків і злочинності, відновний процес потребує вільної згоди сторін, поінформованості про їхні права й можливості відмовитися. Це міжнародна нормативна рамка для відновного правосуддя, а не автоматично встановлена юридична процедура для кожної неформальної громадської зустрічі. Організатори мають чітко називати фактичний формат і правові наслідки конкретної програми.
Участь у діалозі слід відокремлювати від отримання допомоги, повідомлення про злочин, участі в розслідуванні, свідчення, звернення по компенсацію та доступу до соціальних послуг. Людина може обирати будь-яке доступне їй правове або соціальне рішення і водночас не бажати контакту з іншою стороною. Відмова від діалогу сама по собі не свідчить про небажання миру, неспроможність відновитися чи нездатність до співпраці.
Чотири рівні добровільності
Свобода отримати запрошення та відмовитися
Пропозиція участі має бути сформульована так, щоб відповідь «ні» була справді прийнятною. Людині потрібно прямо повідомити: вона має право відмовитися без пояснення мотивів, без осуду й без погіршення ставлення організації. Важливо з’ясувати, хто передав запрошення. Коли це керівник, представник місцевої влади, командир, соціальний працівник, авторитетний родич або людина, від якої залежить доступ до ресурсів, навіть доброзичливі слова можуть сприйматися як наказ.
Свобода визначати межі участі
Згода на попередню бесіду не означає згоди на спільну зустріч. Згода говорити з фасилітатором не є дозволом передавати сказане іншій стороні. Учасниця або учасник можуть погодитися на один предмет розмови й відмовитися обговорювати особисту втрату, подробиці насильства або можливість прощення. Практика окремих погоджень щодо різних етапів запобігає надмірному поширенню первинної згоди.
Свобода змінювати рішення
Добровільність має залишатися чинною після реєстрації, підготовчої бесіди, початку зустрічі та завершення першого раунду. Директива ЄС про права потерпілих формулює право відкликати згоду в контексті відновного правосуддя в будь-який час. Для громадських програм це також необхідний етичний орієнтир. Відкликання згоди припиняє подальшу участь; питання вже переданої інформації, збереження записів чи виконаних юридично значущих домовленостей потрібно пояснювати окремо до її надання.
Свобода не погоджуватися з очікуваним результатом
Діалог може завершитися без вибачення, примирення, зміни ставлення або спільної декларації. Людина має право сказати, що почула іншу сторону й зберігає попередню оцінку її дій. Організатор не повинен визначати «успіх» через кількість висловлених слів про прощення. Визнання заподіяної шкоди, відповідальність за насильство, правосуддя, відшкодування та особисте прощення — різні процеси з різними умовами.
Що означає інформована згода на практиці
Інформованість — це можливість ухвалити рішення з достатнім розумінням його наслідків. Формальний підпис є лише одним способом документування. Якщо пояснення залишилися незрозумілими, людина не мала часу обміркувати рішення або ризикує втратити необхідну підтримку після відмови, підпис не усуває проблеми добровільності.
До початку участі організатор має повідомити: хто організовує й фінансує програму; навіщо збираються учасники; кого запрошено і чи підтверджена їхня особа; які ролі та повноваження мають фасилітатори; чи буде прямий або опосередкований контакт; скільки триватиме процес; чи можлива перерва; хто бачитиме записи, нотатки, фото, відео, протоколи та підсумкові документи; які існують межі конфіденційності; як працює механізм скарги; що відбудеться після відмови; чи має програма зв’язок із судовою або іншою офіційною процедурою.
Особливої точності потребують обіцянки конфіденційності. Жодна програма не повинна гарантувати абсолютну таємницю, якщо існують законні обов’язки повідомлення, правила захисту дітей, обов’язки реагувати на безпосередню загрозу або інші передбачені законом винятки. Потрібно назвати, хто відповідає за персональні дані, як довго їх зберігають, кому передають і як людина може звернутися щодо їх оброблення.
Інформація надається мовою та у формі, зрозумілій конкретній людині. Для осіб з порушенням слуху, зору, інтелектуальними або комунікаційними особливостями забезпечують доступні способи пояснення. Для людей, які спілкуються різними мовами, потрібні перекладачі з належними гарантіями конфіденційності та відсутністю конфлікту інтересів. Варто надати письмове пояснення, час для запитань і можливість обговорити рішення з незалежною довіреною особою.
Перевірка розуміння не має набувати форми іспиту. Фасилітатор може запитати: «Як ви розумієте мету зустрічі?», «Що ви зробите, якщо захочете припинити розмову?», «Яку інформацію можна передавати іншим учасникам?». Розбіжності у відповідях — сигнал пояснити ще раз і запропонувати інший темп, а не доказ «неготовності» чи психологічного розладу.
Як виникає прихований тиск
Залежність від допомоги, ресурсів та офіційних структур
У постраждалих громадах люди можуть залежати від житла, гуманітарної допомоги, адміністративних послуг, роботи, документів або підтримки місцевих мереж. Якщо запрошення виходить від організації, що надає ці ресурси, важливо структурно відокремити рішення про участь від рішень про допомогу. Недостатньо усно запевнити, що відмова «не вплине ні на що», коли це не закріплено організаційно.
Тиск спільноти та моральні очікування
У малих громадах людина може боятися, що після відмови її назвуть незговірливою, небезпечною для миру або такою, що перешкоджає відновленню. Заклики «заради майбутнього дітей», «заради єдності громади» чи «щоб нарешті закрити минуле» можуть перекладати відповідальність за суспільні відносини на того, хто зазнав шкоди. Згода, отримана через страх суспільного осуду, потребує додаткового оцінювання.
Нерівність статусу і контроль іншої сторони
У випадках насильства, переслідування або залежних відносин небезпечними можуть бути навіть позірно нейтральні формати. Людина, яка заподіяла шкоду, іноді здатна впливати на рішення постраждалої особи через погрози, економічну залежність, контакти з родиною або контроль над інформацією. Систематичний огляд Гадсона й Бергер (2026) щодо відновних процесів за насильства з боку інтимного партнера виокремив ризики дисбалансу влади, повторної травматизації та недостатньої підготовки фасилітаторів. Ці висновки стосуються конкретної категорії справ і слугують важливим попередженням для програм із вираженою асиметрією.
Неявні стимули і звітність за результатами
Фінансування, кількість учасників, заплановані фотографії та публічні звіти можуть створювати для організаторів стимули переконувати людей залишитися. Етична програма не ставить перед фасилітатором завдання отримати наперед задану частку згод або «історій успішного примирення». Дані про відмови й припинення участі допомагають оцінити доступність програми, але повинні збиратися без порушення приватності.
Підготовка й оцінювання безпеки до першої спільної зустрічі
Запрошенню до контакту передує індивідуальна підготовка. Її мета — з’ясувати цілі постраждалої людини, обмеження, можливості доступу до підтримки, спосіб безпечного зв’язку і ризики конкретного формату. Безпеку оцінюють за обставинами, а не за довільним ярликом «емоційно стабільна» чи «психологічно готова».
Потрібно окремо з’ясувати, чи тривають погрози; чи може хтось контролювати телефон або пересування; чи знає інша сторона адресу; чи існує ризик помсти після зустрічі; чи має людина можливість безпечно залишити місце події; чи буде доступною підтримка після контакту. Для групових програм варто оцінити ризик розкриття особи, небажаного впізнавання, запису голосу, фотографування або поширення фрагментів розмови.
Стаття 12 Директиви ЄС 2012/29/EU вимагає запобіжників проти вторинної та повторної віктимізації, залякування й помсти. У кримінально-правовому відновному процесі вона також передбачає визнання правопорушником основних фактів справи. Це окремий запобіжник від ситуації, у якій постраждалій особі доводиться доводити сам факт заподіяної шкоди перед людиною, яка її заперечує.
Психологічні реакції на насильство різноманітні. Тремтіння, мовчання, сльози, гнів, труднощі з концентрацією або зміна рішення не дають підстав установлювати діагноз. Фасилітатор відповідає за процес і безпеку, а клінічна оцінка за потреби належить компетентним медичним чи психологічним фахівцям. Травмаінформований підхід SAMHSA пропонує організовувати допомогу з урахуванням впливу травматичних подій і запобігати повторній травматизації в роботі установ.
Варіанти участі та право обрати інший формат
Безпосередня зустріч — тільки один із можливих шляхів. Залежно від мети й обставин людина може обрати окрему зустріч із фасилітатором, посередницьке передавання узгодженого повідомлення, письмові запитання, участь через довіреного представника, спостереження без виступу або відкладення рішення. Деякі програми пропонують обговорення спільних потреб постраждалої громади без присутності осіб, відповідальних за насильство.
Вибір формату має бути реальним. Якщо організатори називають «добровільною» лише згоду на одну очну зустріч, а альтернативи не розглядають, простір самовизначення звужується. Водночас альтернативні формати також потребують оцінювання безпеки: лист може бути перехоплений, онлайн-зустріч записана, а передане через посередника повідомлення — переказане поза початковими домовленостями.
Кожний перехід між етапами потребує нового підтвердження згоди. Особливо це стосується зміни складу учасників, розширення теми, появи журналістів, запису зустрічі, передачі висловлювань до офіційного органу або публікації знеособленої історії, за деталями якої особу можна впізнати.
Згода, довіра і психологічна автономія
Насильство часто пов’язане з порушенням особистих меж і втратою контролю над подіями. Можливість керувати власною участю може підтримувати відчуття дієздатності та довіру до процедури. Проте сам факт участі не гарантує такого ефекту, а позитивне самопочуття після однієї зустрічі не доводить довготривалої користі.
Критично важливо розрізняти довіру до фасилітатора, довіру до процедури, довіру до установ і довіру до іншої сторони. Людина може довіряти організації, яка дотримується її меж, і водночас обґрунтовано не довіряти особі, яка вчинила насильство. Така позиція сумісна з конструктивною участю та з відмовою від контакту.
Інформованість також має емоційний вимір: людина повинна мати змогу ставити незручні запитання й отримувати відповіді без умовлянь. Фраза «ми поважаємо будь-яке рішення» набуває змісту лише тоді, коли зміна рішення справді не призводить до покарання, втрати підтримки чи прихованого тиску.
Що відомо про ефективність і ризики діалогових втручань
Наукову оцінку необхідно прив’язувати до конкретного типу програми, групи учасників і результату вимірювання. Найбільше експериментальних даних накопичено щодо окремих форматів відновних конференцій у кримінальному правосудді. Кемпбеллівський систематичний огляд Стренг та співавторів (2013) включив десять рандомізованих досліджень. Серед учасників, які заздалегідь погодилися на можливу зустріч, автори виявили в середньому вищу задоволеність постраждалих розглядом справи та певні позитивні результати щодо повторних правопорушень. Ці ефекти не поширюються автоматично на всі форми громадського діалогу, воєнне насильство чи людей, які не бажають брати участі.
Систематичний огляд психологічного впливу відновних практик на постраждалих описує можливості бути почутими, отримувати пояснення та висловлювати переживання. Водночас сама література неоднорідна за дизайном, критеріями добору учасників і показниками результату; значна частина робіт оцінювала задоволеність, а не довготривалу безпеку чи психічне здоров’я. Тому задоволеність процедурою не слід ототожнювати з клінічним одужанням.
Дослідження Сліви та колег (2024) порівнювало учасників діалогу після тяжких насильницьких злочинів із людьми, які обрали не брати участі. У групі учасників спостерігали зменшення страху й гніву та деяких симптомів. Самовідбір до програми й відмінності між групами обмежують причинні висновки: люди, які погодилися на зустріч, уже могли відрізнятися за готовністю та очікуваннями.
У сферах сексуального й домашнього насильства невизначеність особливо велика. Метааналіз, опублікований у Journal of Experimental Criminology, виявив лише чотири придатні дослідження за цією тематикою; аналіз тільки рандомізованих випробувань не підтвердив статистично значущий результат для повторних правопорушень, а кількісних результатів щодо добробуту постраждалих у включених роботах не було. Огляд Гадсона й Бергер (2026) на основі 16 якісних публікацій показав одночасно потенційні вигоди участі та ризики примусу, дисбалансу влади й повторної травматизації. Це підстава для високих вимог до спеціалізації та оцінювання придатності, а не для універсального схвалення чи універсальної заборони будь-якого діалогу.
Для програм після масового насильства, воєнних злочинів і під час війни дослідження нерідко мають іншу структуру, масштаб і критерії результату. Показники соціальної згуртованості, готовності до співжиття, сприйняття справедливості та особистої безпеки вимірюють різні явища. Зміни у ставленні до інших груп не доводять, що учасники стали фізично захищеними чи отримали відшкодування шкоди.
Коли програму варто відкласти або припинити
Підставами для перегляду формату стають чинні погрози й переслідування, ризик помсти, контроль іншою стороною засобів зв’язку, очікування примусових вибачень, розкриття особистих даних, відсутність незалежного механізму скарги, конфлікт інтересів фасилітатора або невизначеність юридичних наслідків розмови. Окремо оцінюють ситуації, коли на організатора тиснуть донорські показники, місцева адміністрація чи представники впливових груп.
Призупинення процесу може бути відповідальним рішенням навіть за наявності початкової згоди. Небезпека змінюється: після першої зустрічі можуть з’явитися нові погрози, публікації в соціальних мережах або небажані контакти. Учасник має знати, як повідомити про це безпосередньо, без необхідності доводити причини всієї групі.
Коли йдеться про насильство з боку партнера, сексуальне насильство, злочини проти дітей, катування чи інші ситуації значної нерівності влади, рішення про допустимість спеціалізованого відновного процесу потребує профільних фахівців, правової оцінки й індивідуального аналізу безпеки. Загальний громадський фасилітатор без відповідної компетентності не повинен брати на себе роль слідчого, судді або лікаря.
Особливості українського контексту
Російська агресія проти України створила масштабні потреби у відновленні суспільних зв’язків, підтримці вимушено переміщених людей, поверненні мешканців до деокупованих громад і взаємодії з державними установами. У цьому контексті доцільні діалоги між групами, які спільно вирішують питання житла, доступу до послуг, пам’яті, допомоги родинам, співпраці й представництва. Відповідальність за агресію та воєнні злочини визначається відповідними правовими процедурами; громадський діалог не підміняє їх.
Для постраждалих від російської агресії участь у контакті з представниками групи, яку вони пов’язують із небезпекою, потребує особливо ретельної оцінки. Організатори не можуть вимагати «нейтральності» щодо встановлених фактів насильства, створювати враження рівної відповідальності агресора й жертв чи ставити припинення допомоги в залежність від прощення. Навіть усередині однієї української громади досвід окупації, втрати, евакуації чи повернення може суттєво відрізнятися; правила участі мають враховувати ці відмінності.
Правові рамки потрібно називати точно. Закон України «Про медіацію» № 1875-IX визначає медіацію як добровільну, конфіденційну, структуровану позасудову процедуру. Стаття 5 закріплює право сторін і медіатора відмовитися від участі в будь-який момент; стаття 6 регулює конфіденційність із передбаченими законом винятками. Цей закон застосовується до медіації, а кожна інша діалогова ініціатива має окремо встановити, чи є вона медіацією в юридичному значенні.
В українському правовому полі існують також спеціальні процедури: спільний наказ від 22 липня 2024 року № 2176/5/501/176 стосується пілотної програми відновного правосуддя за участю неповнолітніх підозрюваних або обвинувачених. Посилання на цю програму не означає, що її правила автоматично поширюються на всіх постраждалих від війни або на будь-який громадський діалог. Для конкретної справи слід з’ясовувати чинну юридичну процедуру та компетентний орган.
У проєктах, які працюють із переселеними людьми й мешканцями деокупованих територій, необхідно визначати безпечні канали запрошення, запобігати розкриттю чутливої інформації та розділяти допомогу, збір свідчень і публічний діалог. Організатори мають враховувати поточну безпекову ситуацію, можливі слідчі дії та право постраждалої людини самостійно вибирати доступні форми участі.
Як організувати процес: послідовність для фасилітаторів і установ
1. Визначити мету, межі та юридичний статус
До першого запрошення організація письмово формулює, чи йдеться про розв’язання громадської проблеми, підтримку міжгрупового спілкування, відновну конференцію або медіацію. Вона встановлює, що саме буде результатом: обмін інформацією, рекомендації, добровільна домовленість або правовий документ. Роль фасилітатора та його обов’язки повинні бути зрозумілими всім учасникам.
2. Зробити оцінку ризиків незалежною від набору учасників
Підготовку й оцінювання загроз проводить компетентна особа, яка може рекомендувати відкладення чи інший формат. Висновок про відмову від зустрічі не повинен розглядатися керівництвом як провал проєкту. У складних випадках потрібні консультації із захисту постраждалих, права та безпеки персональних даних.
3. Надати інформацію й час для рішення
Людина отримує зрозуміле пояснення, має можливість поставити запитання, ознайомитися з правилами й незалежно перевірити важливі обставини. Перекладач, супроводжувальна особа або підтримка доступності не повинні впливати на зміст рішення. Запрошення повторюють лише так, щоб повторення не перетворювалося на наполегливе вмовляння.
4. Отримувати окрему згоду на суттєві дії
Рішення про початкову бесіду, запрошення іншої сторони, передачу конкретного повідомлення, спільну зустріч, запис, публікацію та подальше використання даних оформлюють окремо. До початку кожного етапу людина знає, як призупинити його і кому повідомити про зміну рішення.
5. Передбачити незалежну підтримку й безпечне завершення
Організація визначає контакт для скарги, порядок екстреного припинення, безпечний вихід, можливість супроводу після зустрічі та маршрути до компетентної допомоги. Завершення участі не повинне перекреслювати доступ до інших послуг. Після розмови перевіряють, чи не з’явилися нові погрози або небажаний контакт.
6. Оцінювати процес із позиції прав постраждалих
Показниками якості можуть бути зрозумілість процедури, відсутність тиску, реальне право відмови, дотримання конфіденційності, безпечність комунікації, реагування на скарги та можливість отримати підтримку. Якщо оцінюють психологічні зміни, потрібні відповідні методики, часові вимірювання й належне врахування самовідбору. Кількість проведених зустрічей сама собою не доводить результативності.
Чекліст постраждалої людини перед рішенням
Перед участю корисно мати відповіді на кілька запитань. Чи знаю я справжню мету програми та склад учасників? Чи можу я погодитися лише на підготовчу розмову? Хто отримає інформацію про мене? Чи дозволено мені говорити тільки на теми, які я оберу? Як припинити зустріч і чи можна зробити це без пояснень? Чи вплине відмова на мою допомогу, документи або відносини з установою? Чи є людина, до якої можна звернутися зі скаргою? Чи зберігається для мене доступ до інших правових і соціальних можливостей?
Якщо відповіді нечіткі або організатор квапить із рішенням, людина може попросити додаткові пояснення, час або незалежну консультацію. Це нормальна частина якісної процедури згоди. Ніхто не повинен обґрунтовувати потребу в особистій безпеці перед групою.
Часті запитання
Чи зобов’язана постраждала людина брати участь у діалозі заради примирення?
Ні. Відновлення суспільних відносин — відповідальність інституцій, громад та осіб, які заподіяли шкоду, відповідно до їхніх ролей. Людина, яка постраждала, самостійно визначає свою участь і межі контакту. Примирення та прощення не є умовами належної допомоги.
Чи достатньо підписаної форми згоди?
Форма документує певне рішення, але її недостатньо без зрозумілої інформації, реальної свободи відмови та можливості змінити рішення. Потрібно з’ясувати, чи людина розуміє процедуру і чи немає тиску, що впливає на вибір.
Чи можна відкликати згоду під час зустрічі?
Так, право припинити участь — ключовий принцип безпечного процесу. Для медіації в Україні це прямо передбачає стаття 5 Закону «Про медіацію»; у відновному правосудді відповідний принцип закріплений міжнародними стандартами. Організатори заздалегідь пояснюють порядок припинення та можливі наслідки вже здійснених правових дій.
Чи можлива розмова без безпосередньої зустрічі з кривдником?
Так. Залежно від програми можуть бути окремі підготовчі розмови, непрямий обмін повідомленнями, участь через представника або відмова від такого контакту. Кожний формат потребує власної оцінки ризиків і згоди.
Чи має інша сторона обов’язково попросити вибачення?
Вибачення іноді виникає під час відновної зустрічі, проте його вимога або інсценування суперечить справжній добровільності. Визнання фактів, відповідальність, відшкодування та юридичні наслідки потребують окремого розгляду. Згода постраждалого на діалог не означає згоди визнати вибачення достатнім.
Як бути, коли організатор обіцяє повну конфіденційність?
Попросіть письмово пояснити межі конфіденційності, можливі законні винятки, порядок зберігання персональних даних, коло осіб, які матимуть доступ, і використання матеріалів після завершення зустрічі. Без таких пояснень інформована згода є неповною.
Чи доводить участь у діалозі психологічне одужання?
Ні. Позитивні емоції, задоволеність зустріччю, зменшення страху або готовність до спілкування оцінюють окремо, і жоден із цих показників сам собою не встановлює стан психічного здоров’я. Для висновків про ефективність необхідні належні дослідження, а для клінічних питань — індивідуальне професійне оцінювання.
Висновок
Добровільність і згода визначають якість діалогової програми на кожному етапі. Організатори відповідають за безпечне запрошення, повне пояснення, відсутність примусу, обмеження використання інформації, право змінювати рішення та доступ до підтримки. Визнання заподіяної шкоди й відповідальності створює правову та моральну основу, на якій діалог може мати сенс. Для постраждалої людини найважливішим результатом іноді стає саме можливість вільно вирішити, що вона готова обговорювати, з ким і коли.
Пов’язаний аспект докладніше розглянуто в матеріалі «Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека».
Пов’язані статті
• Травмаінформована допомога постраждалим від насильства: принципи та межі — як забезпечувати безпеку, вибір і повагу до досвіду людини.
• Теорія міжгрупового контакту: умови, докази й обмеження — чому сам контакт між групами не гарантує позитивних наслідків.
• Прощення: психологічний зміст та межі — індивідуальне прощення як окреме від участі в діалозі рішення.
Джерела
• Council of Europe. (2018). Recommendation CM/Rec(2018)8 of the Committee of Ministers to member States concerning restorative justice in criminal matters. Офіційний реєстр рекомендацій.
• European Parliament & Council of the European Union. (2012). Directive 2012/29/EU establishing minimum standards on the rights, support and protection of victims of crime. Official Journal of the European Union, L 315, 57–73. Офіційний текст.
• Hudson, A., & Berger, E. (2026). Restorative justice processes and intimate partner violence: A qualitative systematic review of perceived benefits, risks, and best practices for victims. Trauma, Violence, & Abuse. https://doi.org/10.1177/15248380261433020.
• Kettrey, H. H., & Reynolds, N. S. (2026). Is restorative justice appropriate for sexual assault and domestic violence? A systematic review and meta-analysis of the “empirical vacuum”. Journal of Experimental Criminology, 22, 229–247. https://doi.org/10.1007/s11292-024-09651-8.
• Nascimento, A. M., Andrade, J., & de Castro Rodrigues, A. (2023). The psychological impact of restorative justice practices on victims of crimes—A systematic review. Trauma, Violence, & Abuse, 24(3), 1929–1947. https://doi.org/10.1177/15248380221082085.
• Sliva, S., Samimi, C., Han, T. M., & Albright, K. (2024). Effects of victim offender dialogue on mental health and trauma appraisals among victims of violence. Contemporary Justice Review, 27(4), 277–297. Опис дослідження.
• Strang, H., Sherman, L. W., Mayo-Wilson, E., Woods, D., & Ariel, B. (2013). Restorative justice conferencing (RJC) using face-to-face meetings of offenders and victims: Effects on offender recidivism and victim satisfaction. A systematic review. Campbell Systematic Reviews, 9(1), 1–59. https://doi.org/10.4073/csr.2013.12.
• Substance Abuse and Mental Health Services Administration. (б. д.). Trauma-informed approaches and programs. Офіційний матеріал.
• United Nations Office on Drugs and Crime. (2020). Handbook on restorative justice programmes (2nd ed.). United Nations. Навчальний виклад базових принципів.
• Верховна Рада України. (2021). Про медіацію: Закон України від 16 листопада 2021 року № 1875-IX. Офіційний текст.
• Міністерство юстиції України, Міністерство внутрішніх справ України та Офіс Генерального прокурора. (2024). Про реалізацію пілотного проєкту «Програма відновного правосуддя за участю неповнолітніх, які є підозрюваними, обвинуваченими у вчиненні кримінального правопорушення»: наказ № 2176/5/501/176 від 22 липня 2024 року. Законодавство України.