top of page

Психологічна енкциклопедія

Можливості й межі примирення після війни в Україні

2 дні тому
Читати 14 хв

Примирення після війни в Україні — це тривалий суспільний процес, у якому люди, громади та інституції відновлюють умови безпечного співіснування, взаємної передбачуваності, співпраці й довіри після насильства. Його зміст охоплює визнання заподіяної шкоди, відповідальність за порушення, відшкодування, участь постраждалих у рішеннях, гарантії неповторення та поступове відновлення соціальних зв’язків. Примирення може мати різні форми й різну глибину: від здатності жити за спільними справедливими правилами до добровільного відновлення безпосередніх взаємин.

Для України це питання має особливу історичну й правову рамку. Генеральна Асамблея ООН у резолюції ES-11/1 «Агресія проти України» визначила міжнародний контекст російського вторгнення. Станом на жовтень 2026 року війна триває: Моніторингова місія ООН з прав людини у жовтні документувала нові удари по цивільних. Тому розмова про «після війни» описує майбутні сценарії відновлення, а частина безпечної внутрішньосуспільної роботи вже відбувається під час війни.

Ключове питання полягає в тому, які суспільні зв’язки можливо відновлювати, між ким, за яких умов і з якою метою. Відбудова довіри між мешканцями однієї громади, взаємодія людей із різним досвідом окупації, повернення та вимушеного переміщення, відновлення легітимності установ і можливі майбутні відносини між українським та російським суспільствами становлять різні процеси. Вони потребують окремих оцінок безпеки, правосуддя та добровільності.

Що означає примирення в психології миру

У психології міжгрупових відносин примирення вивчають як зміну способів, якими групи сприймають одна одну, пояснюють минуле насильство, взаємодіють і формують очікування щодо майбутнього. Огляд Надлера та Шнабель розмежовує інструментальний шлях — правила, гарантії, взаємовигідну взаємодію — та соціально-емоційний шлях, пов’язаний із відновленням гідності, визнанням і зміною міжгрупового ставлення.

Інструментальні зміни можуть починатися раніше за появу прихильності. Люди здатні користуватися спільною школою, отримувати послуги, брати участь у місцевих рішеннях і дотримуватися правил навіть за низької міжособистісної довіри. Згодом повторюваний досвід справедливих процедур і виконаних зобов’язань може створювати передумови для глибших зв’язків. Таку послідовність слід розглядати як можливу траєкторію, а не гарантований результат.

Чотири поняття, які потрібно розрізняти

Припинення бойових дій означає зміну безпекової ситуації. Мир як суспільний стан охоплює також інституційні гарантії, права та здатність вирішувати суперечності без насильства. Справедливість стосується відповідальності, встановлення фактів, прав постраждалих і належних засобів захисту. Примирення описує зміни у відносинах після завданої шкоди. Ці процеси можуть підтримувати один одного, проте мають різні критерії успіху.

Особисте прощення є окремим добровільним психологічним процесом. Людина може сприяти громадській співпраці, підтримувати правосуддя й дотримуватися правил співжиття, не пробачаючи винним. Докладніше про індивідуальний вимір дивіться в матеріалі «Прощення: що це, чим відрізняється від примирення і чому не означає виправдання шкоди».

Кого й чого стосується примирення в Україні

Усередині постраждалих громад

Війна змінює склад громад і повсякденні зв’язки: частина людей виїжджає, інші повертаються, хтось переживає окупацію, хтось — фронт, евакуацію або втрату близьких. Можуть виникати суперечності щодо доступу до житла, компенсації, відбудови, користування землею, черговості допомоги та участі у прийнятті рішень. Такі суперечності потребують перевірених фактів, зрозумілих критеріїв розподілу і справедливих процедур, а не вимоги до всіх однаково оцінювати пережите.

Українські дослідження reSCORE 2024 і SHARP вимірюють суспільну згуртованість, довіру, громадянську участь, переживання переміщення та напруження. Вони створюють емпіричну основу для місцевих програм, але самі по собі не доводять причинної ефективності конкретного формату діалогу.

Між громадянами та інституціями

Відновлення довіри до місцевої влади, судів, правоохоронних органів і служб допомоги є окремим завданням. Довіра зростає через зрозумілі правила, доступність рішень, можливість оскаржити несправедливість і виконання обіцянок. Імітація участі, приховування конфліктів інтересів або непрозорий розподіл допомоги можуть поглибити відчуження. Психологічний вимір процедурної справедливості допомагає пояснити, чому спосіб ухвалення рішення впливає на його прийняття.

Між постраждалими, свідками та причетними до порушень

Для людей, які зазнали катувань, депортації, незаконного позбавлення волі чи інших тяжких порушень, будь-яка спроба контакту з причетними має оцінюватися крізь призму безпеки, прав і автономії постраждалих. Участь у розмові, свідченні або відновному заході може бути цінною для конкретної людини; вона залишається її вибором. Кримінальна відповідальність і право на засоби правового захисту існують незалежно від готовності людини брати участь у діалозі.

У майбутніх відносинах між суспільствами

Питання можливого українсько-російського примирення має іншу природу, ніж суперечки між сусідами всередині української громади. На нього впливають державна агресія, окупація, насильство, асиметрія владних ресурсів, юридична відповідальність, безпекові гарантії та зміни в суспільних інституціях. Психологічні дослідження міжгрупового контакту дають інструменти аналізу сприйняття, але не встановлюють міжнародно-правових умов припинення агресії й не можуть замінити політичних та правових рішень.

Чому після масового насильства відновлення довіри складне

Порушення базової передбачуваності

Довіра означає готовність покладатися на очікувану поведінку іншої людини або інституції за умов певної вразливості. Досвід насильства робить майбутні наміри іншої сторони менш передбачуваними. Заявленого доброзичливого наміру недостатньо, якщо немає можливості перевірити дотримання правил і захиститися від повторної шкоди.

Колективні емоції та пам’ять про насильство

Страх, гнів, горе й моральне обурення можуть поширюватися через групові норми, розповіді та спільні символи. Це зрозумілі реакції на загрозу й несправедливість, хоча в різних людей вони проявляються по-різному. Для суспільної політики важливо визнавати реальні втрати та допускати різноманіття реакцій. Спроба швидко перевести групове переживання у «позитивний настрій» може сприйматися як применшення шкоди.

Потреби у визнанні, впливі та відповідальності

Модель потреб у примиренні Шнабель та Надлера показує, що після заподіяння шкоди постраждалі нерідко потребують відновлення відчуття впливу й гідності, тоді як для тих, хто завдав шкоди, актуалізується питання морального образу. Подальші міжгрупові експерименти і огляд 2026 року розвивають цю логіку та описують межі циклу вибачення й прощення. Модель допомагає формулювати гіпотези щодо психологічних потреб, але не знімає правової відповідальності й не означає, що постраждалий має підтверджувати моральну прийнятність кривдника.

Соціальні норми й інформаційне середовище

Людина оцінює не тільки власну позицію, а й те, що вважає допустимим її спільнота. Дослідницький експеримент Елізабет Палук у Руанді виявив зміни деяких соціальних норм і форм поведінки після тривалої радіопрограми, тоді як особисті переконання учасників змінилися значно менше. Це ілюструє різницю між публічною практикою співіснування та глибокими змінами переконань. Переносити результат із Руанди на українські умови без місцевої перевірки підстав немає.

Які умови створюють реальні можливості для примирення

Безпека та гарантії неповторення

Першим питанням є ризик продовження насильства й примусу. Право не контактувати з кривдником, захист персональних даних, безпечні способи повідомити про порушення, незалежне розслідування та передбачувані механізми реагування визначають умови, за яких інші заходи набувають змісту. Формальний мирний договір або оголошення завершення бойових дій самі по собі ще не створюють соціальної безпеки.

Основні принципи ООН щодо права постраждалих на засоби правового захисту й відшкодування охоплюють реституцію, компенсацію, реабілітацію, сатисфакцію та гарантії неповторення. Їх слід розуміти як правозахисну нормативну рамку, а не як психологічне дослідження ефективності примирення.

Встановлення фактів і визнання відповідальності

Розрізнення перевірених подій, припущень, індивідуальної та інституційної відповідальності зменшує ризик колективного таврування. Визнання порушення має практичний зміст, коли воно супроводжується доступом до правосуддя, збереженням доказів і запобіганням повторенню. Публічні вибачення без таких змін можуть видаватися символічними та не відповідати потребам постраждалих.

Дієве відшкодування та повага до гідності

Відшкодування може включати матеріальні, соціальні та символічні компоненти. Повернення житла, доступ до реабілітаційних послуг, виправлення документів, меморіалізація й офіційне визнання шкоди відповідають різним потребам. Для постраждалих важливо мати можливість впливати на пріоритети, способи отримання допомоги та порядок звернення. Огляд локального перехідного правосуддя пропонує оцінювати «локальність» не лише за географією, а й за реальною владою та участю самих постраждалих.

Справедливі установи й доступ до участі

Прозорість рішень і незалежні механізми оскарження зменшують потребу людей покладатися на особисті зв’язки чи групову належність. Поступове відновлення інституційної довіри можливе тоді, коли громадяни мають досвід виконання правил. Дослідження перехідного правосуддя у 19 постконфліктних країнах виявило, що окремі поєднання інструментів правосуддя пов’язані з вищою соціальною довірою; дослідження має порівняльний дизайн і не дає універсального рецепта для України.

Добровільна співпраця за конкретними завданнями

Відбудова школи, створення доступного громадського простору, відновлення послуг, спільне визначення правил житлової допомоги можуть вимагати співпраці груп із різним досвідом. Спільна робота має чіткий предмет, право відмови та механізм розв’язання суперечностей. Її користь оцінюють за результатами й якістю процесу, а не за кількістю примирливих заяв.

Чи допомагає міжгруповий контакт

Метааналіз Петтігрю та Тропп узагальнив 515 досліджень і показав загальний зв’язок контакту зі зниженням упереджень, особливо за сприятливих умов. Ці дані обґрунтовують уважне проєктування взаємодії, але не означають, що будь-яка зустріч у суспільстві після війни відновить довіру або що контакти зі злочинцями є потрібним етапом відновлення.

Метааналіз негативного контакту показав, що несприятлива міжгрупова взаємодія може посилювати упередження, причому в дослідженій сукупності її негативний вплив був сильнішим за позитивний вплив доброзичливого контакту. Тому примусові зустрічі, публічні дискусії із загрозою приниження або контакти без захисних умов здатні поглиблювати дистанцію.

У польовому експерименті в Нігерії програма контакту між місцевими групами в контексті насильницького протистояння поліпшила частину ставлень і взаємодій. Експеримент підтверджує можливість результативної роботи в окремих складних обставинах; його культурний, політичний та безпековий контекст відрізняється від війни Росії проти України.

Базова наукова теорія описана окремо в матеріалі «Теорія міжгрупового контакту». Для цієї статті визначальне застосування до конкретних постраждалих громад, у яких вибір учасників, час, безпека і мета взаємодії важливіші за сам факт зустрічі.

Межі діалогу: коли розмова потрібна, а коли її слід відкласти

Діалог корисний для уточнення розбіжностей, обговорення спільних правил і пошуку практичних домовленостей. Він не може замінити розслідування злочинів, юридичні процедури та засоби захисту. Під час активного насильства програма, організована без врахування реальних загроз, може створити додатковий ризик для учасників.

Діалог має право на існування за наявності добровільної участі, інформованої згоди, доступних правил конфіденційності, незалежного ведення, процедури реагування на небезпечну поведінку й реальної можливості припинити участь. Організатори повинні окремо оцінювати асиметрію влади, залежність учасників від допомоги або посадових осіб, можливість помсти після зустрічі та ризик розкриття чутливої інформації.

Практичні інструменти оцінювання пропонує «Посібник з оцінювання фасилітованих діалогів» ОБСЄ, розроблений українськими фахівцями. Він дає рамку оцінювання процесу, первинних результатів і впливу. Це методичний документ: він допомагає краще оцінювати програми, але не доводить результативність кожного діалогу заздалегідь.

Що означає згода постраждалих

Людина має знати, хто ініціює захід, з ким вона потенційно зустрінеться, чи буде запис, кому передадуть матеріали, як можна відмовитися і які існують альтернативи. Відмова не повинна впливати на доступ до допомоги чи правосуддя. Особисту історію не можна перетворювати на обов’язковий «внесок» у громадське порозуміння.

Ознаки, що зустріч варто не проводити

Серйозними сигналами є актуальна загроза насильства або переслідування, примус до участі, залежність від організатора, неможливість забезпечити приватність, заперечення документованих злочинів, вимога пробачити, участь осіб у стані гострої небезпеки без належної підтримки, а також використання розмови для впливу на свідчення. Рішення щодо конкретної програми потребує індивідуальної оцінки ризиків, зокрема фахівцями із захисту постраждалих.

Правосуддя, відшкодування й суспільне відновлення

Для післявоєнного відновлення важливе поєднання юридичних, матеріальних та психологічних механізмів. Розслідування й судовий розгляд встановлюють індивідуальну відповідальність відповідно до правових процедур. Програми репарацій стосуються права постраждалих на відшкодування. Публічні консультації й меморіалізація впливають на визнання втрат та суспільну пам’ять. Громадський діалог може допомагати виробляти локальні правила співпраці. Кожен механізм має власний предмет і межі.

ПРООН в Україні у 2026 році окремо наголосила на доступі постраждалих від воєнних злочинів до правосуддя, безпечному перенаправленні, орієнтації на потреби постраждалих і чутливих до травматичного досвіду процедурах. Це актуальний опис програмних пріоритетів в Україні, а не доказ того, що всі заплановані заходи вже досягли поставлених результатів.

Відновна справедливість може бути релевантною для окремих добровільних і безпечних процесів, однак її логіку не можна автоматично переносити на тяжкі міжнародні злочини або використовувати для обходу кримінального провадження. Так само відплатна справедливість та належне покарання мають власне правове й моральне значення, яке не залежить від бажання постраждалого відновлювати контакт.

Примирення й прощення: чому суспільство може співпрацювати без особистого пробачення

Психологічна можливість відновити соціальні правила не передбачає згоди людини змінити особисті почуття. Постраждалі можуть вимагати відповідальності, підтримувати безпечну відбудову громади, працювати в установах і зберігати дистанцію щодо тих, хто завдав шкоди. Це послідовна й легітимна позиція.

Огляд Шнабель та Ульріха 2026 року аналізує групові вибачення, прощення та потреби у відновленні ідентичності, а також обмеження цих жестів у ситуаціях історичної несправедливості. Для України особливо важливо враховувати, хто саме вибачається, чи має ця особа повноваження та здатність змінювати поведінку інституцій, і які конкретні дії супроводжують слова.

Примирення, яке проголошують від імені постраждалих без їхньої участі, може відтворювати нерівність влади. Добровільність і право залишити дистанцію — умови етично відповідального процесу, а не перешкоди, які необхідно усунути.

Особливі ситуації українського відновлення

Повернення людей після переміщення

Повернення створює питання доступу до житла, майна, роботи, освітніх і медичних послуг, а також зміни правил і соціальних зв’язків. Потрібні прозорі механізми вирішення суперечок, залучення людей, які залишалися, і тих, хто повертається, та увага до різного ступеня ресурсної забезпеченості. Спільні процедури можуть відновлювати довіру краще за абстрактні заклики до єдності.

Деокуповані території

На деокупованих територіях особливо важливі безпека, перевірка фактів, захист свідків, доступ до незалежної допомоги та розмежування індивідуальної відповідальності. Автоматичне приписування провини всім, хто перебував під окупацією, створює ризик нової несправедливості. Водночас конкретні вчинки, пов’язані з насильством, потребують відповідного розгляду компетентними органами.

Ветерани, родини загиблих і цивільні

Люди з різним досвідом війни можуть мати різні потреби й очікування щодо визнання, компенсацій та участі у спільному житті. Узагальнення про «типову» психологію ветерана, переселенця або родича загиблого стирають реальні відмінності. Практичне завдання полягає у створенні доступних послуг, недискримінаційних правил та можливості представляти свої інтереси. Питання психологічної допомоги ветеранам висвітлено в окремому українському матеріалі про доступні маршрути підтримки.

Діти, підлітки й наступні покоління

Шкільне середовище може навчати вирішувати суперечки без приниження та насильства, поважати права людини й працювати з достовірною інформацією. Воно також потребує чутливості до досвіду втрати, окупації та переміщення. Освітні програми слід оцінювати за безпекою, фактичними змінами поведінки та довготривалими наслідками, а не лише за позитивними оцінками учасників одразу після заходу.

Що показують дослідження і де їхні межі

Сучасні дослідження підтверджують, що певні способи міжгрупової взаємодії можуть зменшувати упередження і поліпшувати співпрацю. Проте це не тотожно доказу швидкого примирення після державної агресії, масових порушень прав людини й тривалої окупації. Огляд Чехаїч-Кленсі та Галперіна 2024 року наголошує, що результати інтервенцій залежать від мети, характеристик учасників і конкретного контексту.

Огляд Палук, Порат, Кларк і Ґріна охопив 418 експериментів зі зменшення упереджень. Автори встановили, що більшість досліджень перевіряла короткі й малозатратні втручання, тоді як тривалі наслідки часто залишалися невідомими; можливе також завищення ефектів через упередження публікацій. Це підстава вимірювати зміни після завершення проєкту, порівнювати результати з альтернативними поясненнями та повідомляти про небажані наслідки.

Дані про різні країни й ситуації мають неоднакову переносність. Перехідне правосуддя, радіопрограми, міжгрупові зустрічі, спільні громадські проєкти та навчання фасилітаторів розв’язують різні завдання. Навіть позитивний результат одного заходу не дає підстав обіцяти ефективність усіх подібних програм у кожній українській громаді.

Як оцінювати програму примирення

Перш ніж розпочинати програму, організатори мають визначити предмет зміни. Наприклад, метою може бути зменшення конфліктів навколо розподілу ресурсів, підвищення довіри до місцевої процедури, безпечне залучення переміщених осіб до прийняття рішень або поліпшення співпраці між організаціями. Формулювання «примирити всіх» не задає показника, за яким можна перевірити результат.

Оцінювання повинно поєднувати кілька вимірів: добровільність і безпеку участі; репрезентативність та голос постраждалих; якість процедур і доступ до оскарження; конкретні домовленості та їх виконання; зміни в поведінці, співпраці й довірі; можливі випадки відторгнення, повторного приниження або посилення напруги. Там, де це можливо й етично, варто використовувати порівняння з альтернативними програмами, вимірювання до та після втручання й відкладені спостереження.

Для обґрунтованого висновку потрібно відрізняти зміну самооцінок від зміни реальної поведінки. Збільшення кількості проведених зустрічей демонструє обсяг діяльності, а не саме по собі відновлення довіри. Український посібник ОБСЄ з оцінювання діалогів надає методичну основу для такого розрізнення.

Практична рамка для громад, фахівців і організацій

  1. Спочатку визначити тип проблеми: доступ до ресурсу, порушення прав, конфлікт місцевих інтересів, інституційна недовіра або питання особистого контакту. Для кожного типу потрібні окремі механізми.

  2. Оцінити безпеку, можливі залежності, конфлікти інтересів, захист персональних даних і право відмовитися від участі. Встановити альтернативні канали звернення.

  3. Залучити різні групи до постановки завдання, забезпечити доступність для маломобільних людей та тих, хто перебуває поза громадою. Представництво має відображати реальні інтереси, а не лише найпомітніших учасників.

  4. Встановити зрозумілі процедури: хто ухвалює рішення, як розглядають докази, як документують домовленості та як їх можна оскаржити.

  5. Забезпечити зв’язок із належними службами правового захисту, соціальної та психологічної підтримки там, де це потрібно. Фасилітатор не підмінює суд, слідчого або фахівця з кризової допомоги.

  6. Відстежувати наслідки впродовж часу, у тому числі для тих, хто відмовився від участі. За погіршення безпеки або появи примусу змінити чи припинити програму.

Послідовність цих кроків — практична схема, сформована на підставі наукових оглядів і стандартів захисту, а не перевірений універсальний протокол. Реалізація залежить від місцевих умов, масштабу шкоди й доступних інституційних ресурсів.

Поширені запитання

Чи обов’язково українцям примирятися з росіянами після завершення війни?

Жодна психологічна теорія не встановлює для постраждалих морального обов’язку примирятися, пробачати або відновлювати особисті зв’язки. Можливі майбутні відносини між суспільствами залежать від безпеки, відповідальності за агресію і злочини, гарантій неповторення та вільного вибору людей. Співіснування за правилами міжнародного права і приватна близькість є різними питаннями.

Чи можливо примирення, якщо винні не покарані?

Деякі форми локальної співпраці можуть існувати паралельно з незавершеними розслідуваннями. Відсутність відповідальності й засобів захисту, однак, підриває передбачуваність і довіру, а вимога «рухатися далі» може ігнорувати потреби постраждалих. Програми діалогу не замінюють правосуддя.

Чи можна відновити довіру без зустрічі постраждалого з кривдником?

Так. Людина може покладатися на установи, працювати разом з іншими членами громади й брати участь у відновленні суспільного життя без особистого контакту з причетними до насильства. Для багатьох завдань достатньо надійних процедур та гарантій.

Чи допомагають спільні проєкти людям із різним досвідом війни?

Співпраця над зрозумілими цілями може поліпшувати взаємодію, коли завдання важливе для учасників, правила справедливі, а безпека забезпечена. Наукові дані про контакт та кооперацію загалом обнадійливі, але результати залежать від контексту, а невдалі контакти можуть посилювати недовіру.

Чи означає гнів постраждалих, що примирення неможливе?

Гнів може бути реакцією на втрату й порушення прав. Він сам по собі не визначає, чи здатна людина співпрацювати з іншими або підтримувати справедливі суспільні правила. Важливішими є реальна безпека, доступ до відшкодування, повага до автономії та можливість самостійно визначати дистанцію.

Коли можна починати програми діалогу — лише після війни?

Безпечні програми вирішення локальних суперечностей і відновлення громадських послуг можливі вже під час війни. Контакти між постраждалими й причетними до насильства, робота на деокупованих територіях і міжсуспільні ініціативи потребують додаткових гарантій та окремої оцінки ризиків. Універсальної часової межі немає.

Як зрозуміти, що примирення справді відбувається?

Показниками можуть бути доступні й передбачувані процедури, менше випадків насильства та дискримінації, виконання домовленостей, вища готовність до безпечної співпраці й реальна участь раніше відсторонених груп. Оцінювати їх потрібно разом із показниками прав постраждалих та небажаних наслідків, уникаючи висновків лише за кількістю зустрічей або декларацій.

Висновок

Можливості примирення після війни в Україні визначаються здатністю створити безпечні, справедливі й передбачувані умови суспільного життя. Визнання шкоди, відповідальність за насильство, відшкодування, добровільність і вплив постраждалих на рішення становлять підґрунтя для відновлення зв’язків. Контакт, діалог і спільні справи можуть підтримувати цей процес там, де відповідають його реальним умовам і потребам людей.

Межі примирення проходять там, де залишаються примус, актуальна загроза, заперечення злочинів, порушення прав чи спроба підмінити справедливість вимогою пробачити. Українське післявоєнне відновлення потребує різних траєкторій: інституційної відповідальності, відбудови громад, соціальної співпраці та права кожної людини самостійно визначати власні стосунки з минулим і з тими, хто заподіяв шкоду.

Пов’язані статті

Джерела

 
 
bottom of page