Цикли відплати та взаємної помсти між групами
Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика
Цикли відплати та взаємної помсти між групами виникають тоді, коли заподіяну одній спільноті шкоду її учасники починають розглядати як підставу для відповідної шкоди іншій спільноті, а наступна сторона сприймає цю відповідь як нову кривду. У такій послідовності кожен епізод може ставати приводом для наступного. Психологічне пояснення охоплює колективне приписування провини, сприйняття несправедливості, страх і гнів, групові норми, пам’ять про попереднє насильство та очікування нової загрози.
Дослідження дають підстави говорити про конкретні механізми самопідтримуваної міжгрупової ворожості. Вони також показують, чому відплата за дії окремих людей іноді переноситься на непричетних членів іншої групи. Однак бажання помститися, підтримка каральної політики та фактичні акти насильства залишаються різними явищами, а результати лабораторних досліджень потребують обережного перенесення на реальні конфлікти.
Що таке цикл міжгрупової відплати
Цикл міжгрупової відплати — це процес, у якому шкода, завдана представникам однієї групи, викликає намір або дію у відповідь щодо іншої групи, після чого відповідна дія породжує наступне відчуття кривди, загрози або потреби в покаранні. Для такого процесу важливі повторюваність реакцій та групове узагальнення відповідальності.
Один із центральних наукових термінів — опосередкована міжгрупова відплата: людина намагається покарати представника іншої групи за шкоду своєму одногрупнику, хоча сама не була первинною жертвою. Об’єктом покарання також може стати людина, яка не брала участі в початковій події. Саме цей подвійний розрив між безпосередніми учасниками і наступними виконавцями чи об’єктами відплати описано в теоретичному огляді Лікеля та співавторів.
Слово «взаємна» описує послідовність ворожих реакцій. Воно нічого не говорить про рівність провини, відповідальності, військової сили, правового статусу або розміру заподіяної шкоди. Дослідницька модель не скасовує потреби встановлювати, хто розпочав агресію, хто здійснив конкретне порушення і кому належить відповідальність.
Чим відплата відрізняється від помсти, покарання та правосуддя
Помстою зазвичай називають навмисне заподіяння негативного наслідку кривдникові у відповідь на пережиту кривду. Відплата охоплює ширший спектр каральних відповідей і може отримувати різні оцінки залежно від ситуації. Науковці досліджують як мотиви, так і готовність людей карати, проте способи вимірювання цих явищ відрізняються.
Правосуддя передбачає встановлення фактів, індивідуалізацію відповідальності, належну процедуру, пропорційність і права постраждалих. Захист від триваючого нападу спрямований на припинення загрози та збереження життя. Помста спрямована на відповідне заподіяння шкоди через минулу кривду. Мотив, про який повідомляє учасник конфлікту, сам по собі не визначає законності конкретної дії.
Як виникає самопідтримуваний цикл
Узагальнену послідовність можна описати як початкову шкоду, її оцінювання як групової образи або небезпеки, приписування колективної провини, бажання покарання, каральну відповідь, появу нових постраждалих і нове виправдання відплати. Це пояснювальна модель, а не неминучі стадії будь-якого конфлікту.
Першою подією може бути напад, погроза, дискримінаційний вчинок, порушення домовленості або повідомлення про загибель чи приниження членів своєї групи. Люди оцінюють не тільки факт, а й намір, відповідальність, попередній досвід і доступність способів досягнення справедливості. Новий інцидент часто тлумачать крізь призму вже сформованого уявлення про іншу групу.
Далі окремий вчинок починають сприймати як прояв характеру або спільних намірів усієї іншої групи. Якщо у відповідь постраждали непричетні особи, ці нові люди та їхні близькі можуть сприймати саме відповідну дію як початок особистої історії кривди. У протилежних спільнотах поступово формуються різні пояснення того, хто «почав», хто «лише відповідає» та чиє страждання визнають.
У лабораторному дослідженні Г’ю-Джонса й Лероха учасники мали можливість відповісти добром або шкодою іншому членові групи людини, з якою взаємодіяли раніше. Значення мало сприйняття несправедливої переваги іншої групи. Це свідчить, що сама наявність групових меж ще не пояснює всіх випадків відплати: соціальний контекст змінює результат.
Як особиста кривда стає колективною провиною
Коли кривдника вважають типовим представником чужої групи, відповідальність за його дії поширюють на тих, хто не ухвалював рішення та не здійснював нападу. Відплата тоді спрямовується за ознакою належності, а не за фактичною участю. Цей перехід є центральним для моделі опосередкованої відплати.
У двох експериментах Навати й Ямагучі люди застосовували суворіше покарання до іншого представника групи після інформації, що хтось із тієї групи оштрафував їхнього одногрупника. Такі досліди демонструють можливість перенесення провини навіть у тимчасово створених групах. Вони не вимірюють поширеність тяжкого насильства у реальному світі.
Як відплата стає знаком групової лояльності
Каральну відповідь можуть подавати як доказ солідарності, сили, захисту своїх або відновлення приниженого статусу. За такого тиску відмову від нападу на непричетних іноді помилково трактують як слабкість. Роль відіграють лідери, групові норми, пам’ятні ритуали, публічні висловлювання і те, які дії отримують схвалення.
Усередині кожної групи водночас існують різні позиції. Одні люди можуть вимагати правосуддя та захисту цивільних, інші — підтримувати невибіркові удари, ще інші — виступати за стримування насильства. Ці розбіжності важливі для розуміння умов деескалації.
Емоційні й когнітивні механізми взаємної помсти
Гнів, страх і переживання приниження
Гнів пов’язаний з оцінкою шкоди як неправомірної та з приписуванням комусь відповідальності. Він може підсилювати наполегливу вимогу встановити винних і домогтися компенсації, а за певних умов — підтримку нападів у відповідь. Страх спрямовує увагу на майбутні загрози. Приниження може зміцнювати мотив демонстративного відновлення групового статусу. Аналіз Лікеля розглядає такі мотиваційні механізми в міжгруповому конфлікті.
Переживання гніву не дорівнює готовності до насильства. Людина може обурюватися злочином, вимагати відповідальності, підтримувати захист постраждалих і водночас виступати проти шкоди невинним.
Сприйняття загрози та очікування ворожості
Коли кожна група очікує нападу від іншої, власні жорсткі заходи можуть сприйматися як необхідне запобігання небезпеці. Інша група бачить ці дії як доказ ворожих намірів і починає готувати суворішу відповідь. Так очікування можуть взаємно зміцнюватися навіть тоді, коли окремі учасники вважають себе лише оборонцями.
Експериментальне й поздовжнє дослідження Обайді, Берга та Довідіо, опубліковане 2025 року, вивчало напруженість між більшістю та маргіналізованою меншиною в Данії. Взаємне сприйняття ворожості було пов’язане з підтримкою насильницького екстремізму, а дані в часі дали змогу дослідити ескалацію відповідних намірів. Результати описують конкретний соціальний контекст і не повинні автоматично переноситися на міждержавні війни.
Бажання відновити справедливість і контроль
Відплата може суб’єктивно здаватися способом повернути контроль після безсилля, продемонструвати здатність захищати своїх або змусити іншу сторону визнати шкоду. Водночас покарання не гарантує емоційного полегшення. Його сприйняття залежить від того, чи відновлено безпеку, чи встановлено відповідальність, чи припинилися порушення і як відреагувало оточення.
Небезпечний перехід відбувається тоді, коли відновлення справедливості ототожнюють із заподіянням шкоди будь-якому представникові іншої спільноти. У цей момент групове узагальнення підміняє розгляд конкретних дій.
Взаємна дегуманізація
Людина може вважати, що інша спільнота дивиться на її групу як на менш людяну, і у відповідь також відмовляти тій спільноті в повноті людяності. У серії з десяти досліджень Ктейлі, Годсона й Брюно сприйняття дегуманізації власної групи було пов’язане з відповідною дегуманізацією іншої та з підтримкою агресивної політики. Частина доказів отримана експериментально.
Важливо розрізняти факт злочину, обґрунтовану критику винних, вимогу правосуддя та приписування колективної нелюдяності людям, які до цього злочину непричетні. Відмова від дегуманізації сумісна з принциповим засудженням агресії.
Колективне покарання як чинник нової ескалації
Колективне покарання означає застосування негативних наслідків до ширшої групи за вчинки окремих її членів. Постраждалі від такого рішення люди можуть вважати себе несправедливо покараними, навіть якщо вони не підтримували початкової шкоди. Через це зростає ризик ворожості до того, хто застосував покарання.
Зареєстроване дослідження Уйсала, Чоксана й Кесслера охопило чотири експерименти в Туреччині та Німеччині за участю 2059 осіб. Колективне покарання посилювало сприйняття однорідності своєї групи, негативні установки щодо іншої групи та наміри відповідних колективних дій, а також знижувало оцінку справедливості іншої сторони. Для окремих показників негативні наслідки спостерігалися і тоді, коли санкції застосовували лише до безпосередніх порушників. Отже, дослідження вимагає уважного розмежування психологічних реакцій, легітимності санкцій і форм покарання.
Ці результати показують один із механізмів продовження конфлікту. Вони не є юридичним висновком: міжнародно-правова заборона колективних покарань цивільних, правомірні індивідуальні санкції та заходи необхідної оборони мають окремі правові підстави.
Колективна пам’ять та конкуренція за визнання страждання
Пам’ять про насильство може зберігати свідчення, допомагати постраждалим домагатися відповідальності та передавати суспільству знання про злочини. Проблеми виникають тоді, коли визнання власних втрат починають пов’язувати зі знеціненням або запереченням втрат інших людей.
У психології це досліджують як конкурентну віктимність — прагнення довести, що саме своя група зазнала найбільшого або найважливішого страждання. Огляд Нура та співавторів пояснює, як така конкуренція може підсилювати ворожість і перешкоджати процесам міжгрупового зближення.
Установлення історичних фактів та обґрунтоване визнання масштабів злочинів не зводяться до психологічної конкуренції. У реальному конфлікті відповідальність, характер агресії та кількість постраждалих можуть бути різними; наукова модель не вимагає штучно урівнювати сторони.
Чому деякі конфлікти переривають цикл відплати
Між початковою шкодою та відповідною дією існує простір для інших рішень. Його створюють достовірна інформація, розмежування винних і непричетних, ефективні процедури захисту, справедливий розгляд порушень, підтримка потерпілих та внутрішньогрупові норми стримування.
Важливий чинник — наявність механізмів, які дозволяють домагатися відповідальності без самочинної агресії. Якщо люди переконані, що загроза триває, а винні можуть безкарно повторити насильство, заклики до примирення можуть залишатися безпідставними. Безпека, правосуддя й довіра до процедур формують реальні умови для зменшення ризиків.
Не існує психологічного закону, за яким кожен напад мусить породжувати нову помсту. Лабораторні експерименти перевіряють окремі причинні ланки, але їхні результати не визначають наперед поведінку політичних керівників, збройних організацій або цілих народів.
Як запобігати повторній відплаті
Захистити людей і припинити нові порушення
Перший пріоритет — фізична безпека, допомога постраждалим, захист цивільного населення та запобігання новому насильству. Там, де триває напад чи примус, психологічні програми не можуть замінити дієвих гарантій безпеки.
Установити відповідальність без перенесення провини на групу
Потрібно відокремлювати безпосередніх виконавців, організаторів, осіб, відповідальних за накази, та непричетних людей. Документування фактів, належні процедури, індивідуалізовані правові санкції та можливість отримати відшкодування створюють шлях до справедливості, відмінний від колективної відплати.
Визнати шкоду й передбачити гарантії неповторення
Визнання фактів, відповідальності й потреб постраждалих може зменшувати підстави для нової ворожості, якщо воно підкріплене діями. Перепрошення без гарантій безпеки, припинення порушень і реальних наслідків для винних можуть здаватися порожніми. Прощення не може бути умовою отримання допомоги, компенсації або доступу до правосуддя.
Створювати безпечні умови для контакту та діалогу
Метааналіз Петтігрю й Тропп охопив 515 досліджень із 713 незалежними вибірками та виявив загальний зв’язок між міжгруповим контактом і зменшенням упереджень. Це важлива основа для програм взаємодії, але зменшення упереджень не тотожне припиненню бойових дій чи відновленню правосуддя.
Огляд Чехаїч-Кленсі та Галперіна підкреслює, що психологічні міжгрупові втручання мають відповідати конкретному суспільному контексту. Діалог із кривдником за поточної загрози, примусу, значної нерівності влади або невизнаної шкоди може посилити небезпеку. Участь постраждалих можлива лише за добровільної та усвідомленої згоди, зрозумілих правил і можливості вийти з процесу.
Змінювати норми, які схвалюють невибіркову помсту
Лідери громад, освітяни та журналісти можуть розрізняти відповідальність конкретних людей і провину цілих спільнот. Корисні практики охоплюють перевірку повідомлень, точне визначення виконавців, реагування на чутки, відкриті канали скарг і підтримку людей, які відмовляються від нападів на непричетних. Ефективність кожної програми необхідно перевіряти, а не виводити з її добрих намірів.
Ризики невдалих миробудівних втручань
Передчасна спільна зустріч може посилити вразливість постраждалих, особливо коли організатори знецінюють шкоду, приховують нерівність сил або вимагають взаємного вибачення. Формула «усі однаково винні» здатна стирати встановлені факти та відповідальність. Вимога «забути минуле» без правосуддя може стати додатковим приниженням.
Іншу небезпеку становлять публічні заклики до невибіркової відплати, поширення неперевірених повідомлень про напади та представлення будь-якого члена іншої групи як законної цілі. Такі практики розширюють коло людей, на яких переносять чужу провину.
Організаторам необхідно оцінювати добровільність, загрози, владні асиметрії, захист конфіденційних свідчень, потреби дітей та інших вразливих людей, можливість припинити участь і доступ до незалежної допомоги. Програма повинна мати процедуру зупинення, якщо ризики зростають.
Війна Росії проти України: що пояснює психологія відплати
Російська агресія проти України має чіткий міжнародно-правовий контекст. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 присвячена агресії проти України, а Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні документує наслідки повномасштабного вторгнення Російської Федерації для цивільних людей.
Модель циклів міжгрупової відплати придатна для аналізу окремих емоцій, наративів, ризиків колективної провини та конфліктів усередині постраждалих громад. Вона не перетворює міжнародну агресію на симетричну сварку між рівнозначно відповідальними групами. Право України на захист, права постраждалих, розслідування міжнародних злочинів і встановлення відповідальності існують незалежно від психологічних пояснень гніву й помсти.
Для деокупованих громад, внутрішньо переміщених осіб, людей, які повертаються додому, та інших постраждалих актуальними можуть бути безпечне співіснування, підтримка свідків і потерпілих, запобігання стигматизації, справедливі процедури та відновлення довіри до установ. Контакт із представниками сторони, пов’язаної з насильством, не є моральним обов’язком потерпілих. Примирення не можна вимагати в обмін на безпеку або права.
Наскільки переконливі наукові докази
Існують експериментальні докази окремих ланок: перенесення провини на представників групи, відповідної дегуманізації, наслідків колективного покарання та зв’язку сприйнятої загрози з каральними намірами. Дослідження міжгрупового контакту мають значну оглядову базу, але переважно вимірюють упередження, а не реальну кількість повторних нападів.
Частина праць використовує студентські вибірки, короткі сценарії, символічні штрафи, опитувальники та самозвіти. Поздовжні дослідження допомагають простежити зміни в часі, проте не охоплюють усіх впливів політичної організації, державної влади, зброї, інформаційного середовища та нерівності ресурсів. Підтримка насильства в опитуванні не дорівнює здійсненню насильства.
Тому найкраще підтверджений висновок полягає в існуванні низки взаємопов’язаних психологічних механізмів, чутливих до контексту. Універсального психологічного методу, який гарантовано зупиняє реальне насильство, сучасна доказова база не встановлює.
Практичні висновки для фахівців, організацій та громад
Для психологів і фасилітаторів важливо уточнювати, яку саме потребу люди висловлюють через вимогу відплати: захист від загрози, відновлення контролю, визнання шкоди, індивідуальну відповідальність або бажання покарати непричетних. Ці мотиви потребують різних відповідей і не повинні змішуватися в одну категорію.
Для освітян та журналістів принциповою є точність: хто саме здійснив вчинок, які обставини встановлено, що потребує перевірки, чи переносить висловлювання відповідальність на непричетних. Таке розрізнення дозволяє принципово засуджувати агресію та злочини, зменшуючи підстави для колективної помсти.
Для громадських організацій та місцевої влади значення мають доступні механізми скарг, допомога постраждалим, захист свідків, запобігання погрозам і незалежне оцінювання результатів програм. Показниками можуть бути реальна безпека, кількість повторних інцидентів, довіра до процедур і стійкість змін, а не лише задоволеність учасників заходу.
Поширені запитання
Чому групи продовжують мститися, коли всі зазнають втрат?
Кожний новий епізод може зміцнювати очікування ворожості, робити власні втрати найпомітнішими та підтримувати соціальне схвалення відплати. Але фактичні рішення про насильство також залежать від політичних, військових та інституційних чинників.
Чим колективна відплата відрізняється від колективного покарання?
Колективна відплата описує відповідну каральну реакцію на шкоду, яку пов’язують із певною групою. Колективне покарання стосується накладення негативних наслідків на багатьох за дії окремих членів. Вони можуть перетинатися, однак не є тотожними поняттями.
Чи можна припинити помсту без прощення?
Так. Захист, справедливі процедури, індивідуальна відповідальність і стійке припинення нападів можливі без особистого прощення. Постраждалі мають право визначати, чи бажають вони будь-якого контакту або примирення.
Чи доведено, що діалог сам по собі припиняє насильство?
Дослідження підтримують користь якісного міжгрупового контакту для зменшення упереджень. Його вплив на фактичне насильство, тривалу безпеку та відновлення справедливості встановлений значно менш однозначно і залежить від умов.
Чи можна передбачити помсту за національністю або походженням людини?
Ні. Групова належність не визначає індивідуальної готовності до насильства. Конкретні ризики оцінюють за перевіреними діями, погрозами, обставинами й поведінкою, без колективних стереотипів.
Чим деескалація відрізняється від примирення?
Деескалація зменшує поточне напруження і ризик нових нападів. Примирення стосується ширшої зміни відносин, яка може потребувати тривалого визнання шкоди, відповідальності та відновлення довіри. Безпечне співіснування не потребує примусового прощення.
Пов’язаний аспект докладніше розглянуто в матеріалі «Ескалація міжгрупового конфлікту: механізми, стадії та сигнали».
Пов’язані статті
Джерела
Čehajić-Clancy, S., & Halperin, E. (2024). Advancing research and practice of psychological intergroup interventions. Nature Reviews Psychology, 3, 574–588. https://doi.org/10.1038/s44159-024-00330-z
Hugh-Jones, D., & Leroch, M. (2017). Intergroup Revenge: A Laboratory Experiment. Homo Oeconomicus, 34, 117–135. https://doi.org/10.1007/s41412-017-0049-0
Kteily, N., Hodson, G., & Bruneau, E. (2016). They see us as less than human: Metadehumanization predicts intergroup conflict via reciprocal dehumanization. Journal of Personality and Social Psychology. https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/26963763/
Lickel, B., Miller, N., Stenstrom, D. M., Denson, T. F., & Schmader, T. (2006). Vicarious retribution: The role of collective blame in intergroup aggression. Personality and Social Psychology Review, 10(4), 372–390. https://doi.org/10.1207/s15327957pspr1004_6
Lickel, B. (2012). Retribution and Revenge. In L. R. Tropp (Ed.), The Oxford Handbook of Intergroup Conflict. Oxford University Press. https://doi.org/10.1093/oxfordhb/9780199747672.013.0006
Nawata, K., & Yamaguchi, H. (2011). The escalation of personal altercations into intergroup conflict: Initiating intergroup vicarious retribution in an ad hoc laboratory experiment group. Japanese Journal of Experimental Social Psychology, 51(1), 52–63. https://doi.org/10.2130/jjesp.51.52
Noor, M., Shnabel, N., Halabi, S., & Nadler, A. (2012). When suffering begets suffering: The psychology of competitive victimhood between adversarial groups in violent conflicts. Personality and Social Psychology Review, 16(4), 351–374. https://doi.org/10.1177/1088868312440048
Obaidi, M., Bergh, R., & Dovidio, J. F. (2025). Reciprocal escalation of violent extremism: Experimental and longitudinal evidence from Denmark. PNAS Nexus, 4(12), pgaf338. https://doi.org/10.1093/pnasnexus/pgaf338
Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. https://doi.org/10.1037/0022-3514.90.5.751
United Nations General Assembly. (2022). Aggression against Ukraine: Resolution A/RES/ES-11/1, adopted 2 March 2022. https://digitallibrary.un.org/record/3965290/
United Nations Human Rights Monitoring Mission in Ukraine. (2026). Four years since the full-scale invasion of Ukraine: Key facts and findings. https://ukraine.ohchr.org/en/Four-years-since-the-full%E2%80%91scale-invasion-of-Ukraine-key-facts-and-findings-February-2026
Uysal, M. S., Çoksan, S., & Kessler, T. (2026). How collective punishment harm intergroup relations through ingroup homogeneity, perceived fairness, and counter-collective action: A registered report. Political Psychology, 47(1), e13028. First published online 2024. https://doi.org/10.1111/pops.13028