Конкурентна віктимність: змагання груп за визнання страждання
Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика
Конкурентна віктимність — це психологічна тенденція членів однієї групи доводити, що їхня спільнота постраждала сильніше, зазнала більшої несправедливості або заслуговує на більше визнання страждань, ніж інша група. Таке змагання може виникати після міжгрупового насильства, у суперечках про історичну пам’ять, між спільнотами, які зазнали дискримінації, та під час розподілу суспільної уваги. Його предметом стають не лише масштаби втрат, а й право бути почутими, отримати моральне визнання, захист і відшкодування шкоди. Noor та ін., 2012; Young і Sullivan, 2016.
Ключ до розуміння явища — відмінність між обґрунтованим визнанням реальної кривди та порівняльним твердженням, за яким увага до страждання іншої групи нібито зменшує значущість власного. Постраждалі мають право вимагати правди, безпеки, справедливості та відшкодування. Конкурентна віктимність починається там, де це право вбудовується в міжгрупове змагання за вищий статус постраждалого, а визнання іншого сприймається як власна втрата.
Дослідження пов’язують конкурентну віктимність із меншою готовністю до міжгрупового прощення, недовірою та конфліктними інтерпретаціями минулого. Водночас причинні зв’язки, величина впливу й можливість зменшити змагання залежать від історичного контексту, реальної нерівності, безпеки та форм визнання. Психологічне пояснення не встановлює, хто юридично відповідальний за насильство, і не створює обов’язку постраждалих пробачати. Noor та ін., 2008; Bilali і Vollhardt, 2019.
Що означає конкурентна віктимність у психології
Термін «віктимність» у цьому контексті стосується групового сприйняття себе як постраждалих, а «конкурентна» вказує на порівняння з іншими спільнотами. У міжнародній соціальній психології поняття позначають як competitive victimhood. Воно описує переконання, суспільні наративи й міжгрупову поведінку, а не клінічний діагноз, особистісний розлад чи достовірний вимір того, наскільки люди насправді постраждали. Noor та ін., 2012.
Уявімо дві громади, які втратили людей, житло або можливості через різні події. Обидві потребують допомоги та визнання. Конкурентний механізм з’являється, коли громадське обговорення переходить від запитань «Яку шкоду зазнали люди?» та «Що необхідно відновити?» до боротьби за твердження «Лише наш досвід достатньо серйозний, щоб бути почутим». Розповідь про власні втрати починає супроводжуватися применшенням чужих або підозрою, що співчуття до інших відбирає увагу й ресурси.
Така конкуренція може відбуватися між сторонами тривалого конфлікту, між різними постраждалими групами, які не заподіяли одна одній шкоди, а також усередині суспільства між людьми з неоднаковим досвідом війни, переселення чи дискримінації. Однак саме по собі порівняння обсягу втрат у суді, гуманітарному обліку чи державній політиці є необхідною практикою оцінювання шкоди. Конкурентна віктимність характеризує передусім психологічне й символічне протистояння довкола статусу жертви та суспільного визнання. Young і Sullivan, 2016.
Як виникло й розвивалося наукове поняття
Дослідження міжгрупової пам’яті, ідентичності та прощення показали, що групи часто оцінюють власний досвід насильства інакше, ніж досвід опонентів. У 2008 році Масі Нур та співавтори дослідили зв’язок конкурентної віктимності з прощенням на матеріалі політичного протистояння в Чилі й міжгромадських відносин у Північній Ірландії. У цих дослідженнях сильніше порівняльне відчуття власних страждань було пов’язане з нижчою готовністю до прощення. Це важливі асоціації, які самі собою ще не означають, що зміна одного переконання неодмінно спричинить примирення. Noor та ін., 2008.
У теоретичному огляді 2012 року Нур, Нуріт Шнабель, Самер Халабі та Аріє Надлер систематизували мотиви змагання, способи порівняння страждань та зв’язок із потребами в силі й моральному визнанні. Пізніший огляд Айзека Янга і Деніела Саллівана розширив поле на структурну нерівність та відносини між меншинами. Сучасний огляд Шнабель і Йоганнеса Ульріха 2026 року розглядає конкурентну віктимність поряд із груповими вибаченнями та потребами ідентичності. Noor та ін., 2012; Young і Sullivan, 2016; Shnabel і Ullrich, 2026.
За що саме змагаються групи
За масштаб і тяжкість страждання
Один із найпомітніших варіантів полягає у твердженні, що «нам було найгірше» або «наша група втратила більше». Порівнюють загиблих, поранених, вимушене переміщення, тривалість переслідувань, наслідки для дітей, економічні втрати, культурне знищення та інші форми шкоди. Кожна з цих категорій має самостійну документальну й правову вагу; психологічна конкуренція виникає, коли багатовимірну реальність зводять до боротьби за єдине перше місце в ієрархії страждання. Noor та ін., 2012.
За право на суспільне визнання
Іноді головним предметом змагання стає не тяжкість минулої шкоди, а дефіцит уваги сьогодні. У дослідженнях Лаури де Ґісме і Лорана Лікати відчуття недостатнього визнання власної історичної кривди було пов’язане з негативнішим ставленням до іншої постраждалої спільноти, якщо учасники вважали, що її визнання відбувається за рахунок їхньої. Важливо, що в описаному механізмі змагання за визнання мало самостійне значення відносно прямого порівняння тяжкості страждань. De Guissmé і Licata, 2017.
Тому формально рівна кількість запрошень до діалогу чи згадок у публічних промовах не гарантує відчуття справедливості. Люди можуть очікувати конкретного визнання: називання подій своїми іменами, збереження пам’яті, доступу до доказів, відповідальності винних або змін інституцій.
За моральний статус і довіру
Група, яку в суспільному дискурсі пов’язують із заподіянням шкоди, може захищати свій моральний образ, наголошуючи на власних стражданнях. Це інший психологічний мотив, ніж прагнення постраждалих отримати захист і визнання. Серія експериментів Саллівана та співавторів показала, що звинувачення власної групи в заподіянні шкоди може активувати конкурентні претензії на статус постраждалих як форму відповіді на моральну загрозу. Sullivan та ін., 2012.
Саме тому під час аналізу публічних заяв потрібно запитувати, яку функцію виконує твердження про страждання: воно документує шкоду, обґрунтовує потребу в допомозі, відновлює гідність чи використовується для уникнення розмови про відповідальність.
За ресурси, представництво та символічну увагу
Визнання часто пов’язане з реальними наслідками: доступом до відновлення житла, участю у консультаціях, компенсаціями, меморіалізацією, освітою й політикою пам’яті. За обмежених можливостей розподіл допомоги закономірно стає предметом суперечок. Психологічне змагання посилюється, коли бракує зрозумілих критеріїв, а рішення трактують як свідчення того, чий біль влада або суспільство вважають важливішим. Ця інституційна інтерпретація узгоджується з дослідженнями визнання колективної віктимізації, хоча її конкретні прояви необхідно перевіряти в кожній громаді. Twali, Eldeeb і Vollhardt, 2025.
Психологічні механізми конкурентної віктимності
Групова ідентичність і вибіркове сприйняття
Коли пережита кривда стає значущою частиною історії спільноти, розповіді про минуле підтримують відчуття належності, спільної долі та моральної неперервності. Інформація, що підтверджує власну історію страждання, може здаватися важливішою, ніж відомості про чужий досвід. Проте сила групової ідентичності не визначає автоматично ворожість: значення має те, як сформульовано межі «ми», яких норм дотримується спільнота і чи залишає її оповідь місце для інших постраждалих. Bilali і Vollhardt, 2019; Vollhardt, 2015.
Ширшу теорію процесів групової належності розглянуто в матеріалі «Теорія соціальної ідентичності». У цій статті увага зосереджена на тому, як ідентичність постраждалої групи включається саме в змагання за визнання та впливає на мирні відносини.
Потреба відновити суб’єктність і почуття впливу
Насильство може позбавити групу відчуття контролю над власним життям. Звернення до суспільства із вимогою визнати втрати іноді стає способом повернути голос і політичну дієздатність. Якщо відповідь суспільства постійно відкладається або знецінює пережите, люди можуть посилювати порівняльні твердження, намагаючись подолати відчуття невидимості. Модель потреб у примиренні пов’язує реакції постраждалих із відновленням здатності діяти, а реакції членів груп, пов’язаних із завданням шкоди, — із потребою в прийнятному моральному образі. Noor та ін., 2012; Shnabel і Ullrich, 2026.
Ці мотиви можуть існувати одночасно, але вони мають різне етичне й правове значення. Визнання постраждалих передбачає правду й належні гарантії, а прагнення відновити репутацію не може замінити встановлення відповідальності.
Загроза моральному образу своєї групи
Відомості про насильство, вчинене членами власної спільноти, здатні викликати захисні відповіді: від пошуку пояснень до применшення шкоди та зміни теми розмови на власні втрати. Конкурентна віктимність може бути частиною цього механізму. Експериментальні дані про моральну загрозу підтверджують можливість такого шляху, хоча вони не дозволяють визначати мотиви конкретних осіб лише за окремим висловлюванням. Sullivan та ін., 2012.
Уявлення про визнання як обмежений ресурс
Поширене переконання виглядає так: якщо увагу привернула одна група, іншу обов’язково почують менше. Таке мислення за принципом нульової суми може виникати навіть тоді, коли визнання різних історій страждання логічно сумісне. Дефіцит фінансування чи місць у програмі підтримки іноді є реальним; дефіцит моральної гідності не випливає з цього автоматично. Дослідження конкуренції за колективне визнання показують, чому саме приписування іншій групі відповідальності за свою невидимість посилює упередження. De Guissmé і Licata, 2017.
Колективна пам’ять, мова та громадські норми
Промови лідерів, освітні матеріали, пам’ятні дати та суспільні дискусії формують способи, якими групи осмислюють минуле. Коли поширені формули «нашу історію приховують через їхню» або «вони привласнили право називатися постраждалими», конкуренція переходить від індивідуальних переживань до усталених групових інтерпретацій. Огляди досліджень колективного насильства показують, що сторони можуть систематично розходитися в оцінках відповідальності, намірів, тяжкості й хронології подій. Bilali і Vollhardt, 2019.
Чим конкурентна віктимність відрізняється від суміжних явищ
Колективна віктимізація
Колективна віктимізація означає заподіяння шкоди людям через належність до певної групи або усвідомлення групою такого досвіду. Вона може бути історичним фактом, підтвердженим документами, свідченнями й судовими процедурами. Конкурентна віктимність описує порівняльну психологічну відповідь, яка може виникнути на тлі цієї історії. Визнання факту насильства не вимагає участі в конкуренції за першість страждань.
Колективна пам’ять та історична травма
Пам’ять охоплює збереження й передавання історій минулого, а поняття колективної травми використовується для опису впливу масових подій на групи, інституції та ідентичність. Конкурентна віктимність є конкретним способом порівняльного використання цих історій у міжгрупових відносинах. Окреме пояснення механізмів колективних наслідків міститься в статті «Колективна травма».
Моральна відповідальність і встановлення фактів
Юридичне встановлення винуватості, документування воєнних злочинів або розрахунок компенсацій мають доказові критерії. Психологічна концепція конкурентної віктимності їх не замінює. Її не можна використовувати, щоб відкидати документально підтверджену асиметрію насильства або вимоги постраждалих. Аналізуючи різні групові розповіді, дослідники розрізняють погляд постраждалих на захист від майбутньої шкоди та спроби членів групи, причетної до її заподіяння, зберегти моральний образ. Bilali і Vollhardt, 2019.
Міжгрупове прощення і примирення
Прощення стосується зміни ставлення до кривдника й може відбуватися без відновлення стосунків. Примирення включає ширший суспільний процес безпеки, відповідальності, нових правил взаємодії та, за відповідних умов, довіри. Менша конкурентна віктимність іноді пов’язана з більшою готовністю пробачати, проте сама така зміна не підтверджує справедливості чи безпечності примирення. Особисті межі добровільності розкриває матеріал «Прощення». Noor та ін., 2008.
Що показують емпіричні дослідження
Чилі та Північна Ірландія: зв’язок із прощенням
У серії з трьох досліджень Нура та співавторів учасники з політично протилежних груп у Чилі й католицької та протестантської спільнот Північної Ірландії повідомляли про ідентифікацію, емпатію, довіру та ставлення до прощення. Порівняльне переконання про більші страждання власної групи зазвичай було пов’язане з нижчою готовністю до прощення. Дослідження також відзначили роль спільної ідентичності й довіри. Відмінності в дизайнах та контекстах обмежують перенесення цих результатів на інші війни. Noor та ін., 2008.
Бельгія: змагання за увагу без прямого порівняння болю
Де Ґісме й Ліката провели два опитувальні дослідження серед груп мігрантів у Бельгії та експеримент із вигаданою міжгруповою ситуацією серед студентів. Особливість результату полягала в тому, що несприятливе ставлення могло посилюватися через переконання, ніби чужа історія отримує визнання на шкоду власній. Саме ця умовна конструкція була предметом перевірки; її не можна поширювати на будь-яку групу або пояснювати нею всі випадки упередження. De Guissmé і Licata, 2017.
Групи з різним соціальним статусом: захист морального образу
У дослідженні Саллівана, Ландау, Бранскомб і Ротшильда перевіряли реакції на звинувачення власної групи в заподіянні шкоди. Результати п’яти експериментів, узагальнені пізнішим оглядом, вказують: конкурентні твердження про власні страждання можуть з’являтися і в привілейованих, і в менш привілейованих групах, коли зачеплено їхній моральний образ. Це допомагає відокремлювати груповий психологічний захист від реального розподілу владних можливостей. Sullivan та ін., 2012; Young і Sullivan, 2016.
Руанда, Бурунді та схід Демократичної Республіки Конго: різні способи осмислення власних страждань
Йоганна Рей Фольгардт і Резарта Білалі проаналізували дані опитувань у трьох суспільствах, що пережили масове насильство. Виключне розуміння власної віктимізації — підкреслення винятковості кривди своєї групи — було пов’язане з негативнішими міжгруповими настановами. Інклюзивне розуміння, яке допускає спорідненість досвіду різних постраждалих груп, мало зв’язок із позитивнішими настановами. Це переважно кореляційні дані, що не встановлюють однакового ефекту відповідних програм у всіх суспільствах. Vollhardt і Bilali, 2015.
Як самі постраждалі розуміють визнання
У якісному опитуванні 273 представників чотирьох історично постраждалих спільнот у США та діаспорі дослідники виявили різні очікування щодо визнання: символічні дії, освіта й поширення знань, структурне відшкодування, а також висновки для попередження нового насильства. Учасники по-різному оцінювали, хто має визнавати пережите. Це свідчить, що слово «визнання» охоплює різні потреби; невелике якісне дослідження не дає підстав встановлювати їхню поширеність у популяції. Twali, Eldeeb і Vollhardt, 2025.
Чому змагання за статус постраждалих ускладнює відносини
Конкурентна віктимність може звужувати простір для співчуття, якщо висловлення жалю за втратами іншої групи сприймають як невірність своїй. Вона також підвищує недовіру до повідомлень опонентів і сприяє суперечкам про те, чия історія є морально легітимною. У відповідь інша група може ще сильніше наполягати на власній винятковості, утворюючи взаємне посилення претензій. Такі механізми описують огляди, але їхня сила визначається умовами конкретного конфлікту. Noor та ін., 2012; Young і Sullivan, 2016.
Інший наслідок — зміщення публічної розмови від встановлення фактів, допомоги й інституційних гарантій до символічного суперництва. Групи витрачають увагу на підтвердження власного статусу, тоді як практичні запитання про безпеку, повернення майна чи доступ до послуг залишаються без відповіді. Це логічний приклад можливого механізму, який потрібно емпірично перевіряти, а не універсальний результат усіх суперечок про визнання.
Окремо слід розглядати моральне знецінення інших. Поступове звуження кола людей, чиї страждання визнають, може бути пов’язане з відчуженням та дегуманізацією, проте ці поняття описують різні процеси. Конкурентне твердження саме по собі не означає, що людина підтримує насильство чи втратила здатність до співчуття.
Чи завжди колективна пам’ять про страждання погіршує відносини
Ні. Дослідження відрізняють виключне та інклюзивне усвідомлення групової віктимізації. Виключне концентрується на неповторності й відокремленості власного страждання, особливо коли інші групи представлені конкурентами за увагу. Інклюзивне допускає зв’язки солідарності між постраждалими спільнотами, поважаючи конкретну історію кожної. Огляд Фольгардт описує як можливості взаємодопомоги, так і ризики поверхового ототожнення різних історичних ситуацій. Vollhardt, 2015.
Інклюзивність означає здатність визнавати чужі страждання поряд зі своїми, зберігаючи правдиве називання причин, виконавців та масштабів конкретних подій. Солідарність між постраждалими можлива без урівнювання відповідальності. Підтримка однієї спільноти може посилювати підтримку інших, якщо інституції й лідери допомагають бачити спільні потреби та поважають відмінності.
Що може зменшувати конкурентну віктимність
Точне й конкретне визнання завданої шкоди
Визнання має називати, що сталося, з ким, за яких обставин і хто несе відповідальність. Абстрактне побажання «усім залишити минуле позаду» не замінює правди й гарантій. Експеримент Андріґетто, Халабі та Надлера показав, що в конкретній досліджуваній ситуації визнання іншою стороною минулих страждань групи могло підвищувати довіру до її лідерів; таке відкриття визначає перспективний механізм, а не готовий універсальний сценарій. Andrighetto, Halabi і Nadler, 2018.
Визнання має бути пов’язане з діями, коли завдана шкода потребує відшкодування, розслідування чи інституційної зміни. Дослідження сприйняття визнання серед різних спільнот підтверджує важливість освіти, відновлення справедливості та запобігання повторенню насильства нарівні із символічними жестами. Twali, Eldeeb і Vollhardt, 2025.
Можливість зберігати власний голос без приниження інших
Безпечне суспільне обговорення передбачає окремий простір для різних історій втрат. Кожна група може розповісти про власний досвід, отримати відповіді щодо ресурсів і поставити питання відповідальним установам. Порівняння історій допустиме там, де воно служить встановленню фактів або справедливому розподілу допомоги; небажано перетворювати його на голосування за найбільший біль.
Для громад корисним принципом є множинне визнання: одночасне називання різних видів шкоди разом із відповідними правами та потребами. Його ефективність як окремої програми потребує оцінювання; це обґрунтований напрям практики, узгоджений із сучасними дослідженнями потреб у визнанні.
Спільна ідентичність постраждалих за належних умов
Шнабель, Халабі й Нур експериментально перевірили можливість переосмислення групових меж у контексті ізраїльсько-палестинських відносин. У досліджуваних вибірках акцент на певних спільних пов’язаних із конфліктом ідентичностях зменшував конкурентну віктимність і був пов’язаний із більшою готовністю прощати, тоді як проста спільна регіональна належність не дала аналогічного результату. Учасники експериментів були переважно молодими й освіченими; дослідницькі ситуації не відтворюють усіх ризиків реальних громад. Shnabel, Halabi і Noor, 2013.
У практиці після масового насильства таку стратегію застосовують лише там, де безпека, добровільність і визнання відповідальності вже забезпечені. Нав’язування спільної ідентичності постраждалим може знецінити їхній унікальний досвід і створити хибне враження симетрії винуватості. Жодна експериментальна модель не надає підстав вимагати «спільної травми» як умови допомоги.
Безпечний міжгруповий діалог
Діалог може допомагати з’ясувати різницю між переживанням, фактом, правовою відповідальністю й потребою. Для цього учасники мають погодитися на правила конфіденційності, взаємної поваги, можливість зупинити участь і відсутність тиску до прощення. За наявності загрози, примусу або активного насильства сам факт спільної зустрічі не гарантує користі. Психологічні втручання слід добирати відповідно до історії відносин і оцінювати їхні наслідки. Čehajić-Clancy і Halperin, 2024.
Порядок підготовки безпечної взаємодії докладніше розглядає стаття «Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека». Психологія миру як ширша галузь описана у матеріалі «Психологія миру».
Коли запропоновані способи можуть зашкодити
Найсуттєвіший ризик — вимога до постраждалих доводити відкритість до діалогу, співчуття або прощення як умову отримання допомоги. Інший ризик виникає, коли програма ставить поруч групи з нерівною владою й називає їх однаково відповідальними лише для створення «балансу» розмови. Такі практики можуть відтворювати несправедливість, особливо якщо триває насильство або постраждалі залежать від рішень сильнішої сторони.
Спроба дуже швидко перейти від свідчень про шкоду до спільних позитивних історій здатна приховати потреби в безпеці, встановленні істини й відшкодуванні. Запрошення пригадувати втрати без належної підтримки може викликати сильне емоційне напруження. Добровільність, право мовчати, можливість припинити участь і завчасна оцінка ризиків є обов’язковими організаційними умовами.
Наукова оцінка має встановлювати не лише короткострокові зміни ставлень, а й те, чи змінилося фактичне поводження з постраждалими, чи забезпечено представництво і чи не посилилася стигматизація. Огляд психологічних міжгрупових втручань застерігає від перенесення результатів одного методу на всі конфлікти. Čehajić-Clancy і Halperin, 2024.
Конкурентна віктимність і війна Росії проти України
Російська агресія проти України має визначений міжнародно-правовий контекст. Генеральна Асамблея ООН у резолюції ES-11/1 від 2 березня 2022 року засудила агресію Російської Федерації проти України. Психологічний опис міжгрупових наративів не змінює цього статусу, не встановлює рівної відповідальності та не створює вимог щодо примирення постраждалих із тими, хто завдав шкоди. Генеральна Асамблея ООН, 2022.
В українському суспільстві тема може бути релевантною насамперед для відносин між різними групами постраждалих усередині громад. Люди мають неоднаковий досвід окупації, обстрілів, полону, вимушеного переміщення, втрати близьких, військової служби, повернення чи перебування вдома. Коли видимість одного досвіду помилково сприймають як применшення іншого, можливі суперечки про право говорити від імені постраждалих. Це аналітично правдоподібний сценарій, який не означає, що всі українські громади демонструють такий механізм. Українські репрезентативні дослідження саме конкурентної віктимності у цих ситуаціях потребують окремої перевірки.
Під час роботи з громадами доречно розділяти три питання: документально встановлені факти й відповідальність за насильство; конкретні види втрат і належну допомогу; символічне визнання, участь у прийнятті рішень і представлення досвіду. Небезпечно вимагати від людини доводити, що її страждання «достатні» порівняно з іншими, щоби її почули. Так само небезпечно обіцяти однакову допомогу незалежно від відмінностей у потребах: справедливий розподіл може бути диференційованим за об’єктивними критеріями.
Для українських установ важливо надавати зрозумілі пояснення критеріїв допомоги, проводити консультації з постраждалими та організовувати окремі канали звернень для тих, хто побоюється публічного обговорення. Психологічне визнання не замінює кримінального розслідування, захисту прав, відшкодування чи державних гарантій. Потреба у таких різних формах визнання узгоджується з сучасною літературою про колективну віктимізацію. Twali, Eldeeb і Vollhardt, 2025.
Як фахівцям і громадам розпізнавати проблему
Ознакою можливого конкурентного механізму є повторюване формулювання, що визнання чужого досвіду зменшує легітимність власного. Воно може виявлятися у вимогах прибрати згадки про інших постраждалих, у підозрах щодо «незаслуженої» допомоги, в суперечках навколо меморіалізації чи небажанні слухати свідчення іншої групи. Окреме висловлювання ще не є надійним доказом мотивації людини чи спільноти.
Фахівцеві варто насамперед установити контекст: чи існує реальна несправедливість у розподілі ресурсів, чи було офіційне заперечення шкоди, чи забезпечено участь постраждалих, чи є загрози безпеці. Лише після цього можна оцінювати, яку роль відіграють міжгрупові порівняння. Інакше існує ризик назвати «конкуренцією» правомірне звернення людей про невизнані злочини або невиконані зобов’язання.
Практичне обговорення корисно починати із запитань: «Якого саме визнання бракує?», «Які факти залишилися без належної відповіді?», «Які рішення можуть відновити безпеку або доступ до допомоги?», «Хто має повноваження діяти?». Такі запитання переводять розмову від загального суперництва до перевірюваних потреб, процедур і відповідальних сторін.
Як оцінювати програми, спрямовані на зменшення змагання
Оцінка програми має відокремлювати психологічний результат від суспільного. Психологічні показники можуть включати ступінь порівняльних переконань, готовність визнавати страждання інших, емпатію, довіру та наміри співпрацювати. Суспільні показники — доступ постраждалих до рішень, досвід дискримінації, скарги, якість процедур і реальні зміни у взаємодії. Важливо вимірювати також небажані наслідки, наприклад відчуття примусу, замовчування або зниження довіри до організаторів.
Короткочасний експеримент, у якому учасники повідомили про більшу готовність прощати, є свідченням дії певного психологічного механізму в досліджуваних умовах. Він не підтверджує тривалого суспільного примирення й не може замінити оцінку безпеки. Для практичного впровадження потрібні порівняльні групи, подальші вимірювання, розгляд контексту та чітко описані критерії шкоди. Shnabel, Halabi і Noor, 2013; Čehajić-Clancy і Halperin, 2024.
Часті запитання
Чи означає конкурентна віктимність, що група перебільшує реальні втрати?
Ні. Поняття описує спосіб порівняння та змагання за статус, а не достовірність свідчень. Група може зазнати документально підтвердженого тяжкого насильства й одночасно демонструвати конкурентні порівняння. Перевірка фактів і аналіз психологічних механізмів мають різні завдання.
Чи може конкурентна віктимність виникати між двома реально постраждалими спільнотами?
Так. Вона можлива між групами, які зазнали різних форм історичної чи сучасної несправедливості та відчувають брак суспільного визнання. Дослідження де Ґісме й Лікати показали, що ключем іноді стає сприйняття конкуренції за увагу, а не порівняння кількості або тяжкості втрат. De Guissmé і Licata, 2017.
Чи є прагнення отримати компенсацію проявом конкурентної віктимності?
Саме по собі — ні. Вимога компенсації чи відновлення прав може спиратися на факти, закон та об’єктивну потребу. Психологічна конкуренція виникає тоді, коли право іншої групи на визнання або допомогу починають сприймати як підставу для заперечення власної гідності.
Чи можна позбутися конкурентної віктимності простим закликом до емпатії?
Дані не підтверджують універсальної ефективності таких закликів. За браку безпеки, визнання фактичної шкоди й справедливих процедур вони можуть викликати опір. Перспективні експериментальні втручання пов’язані з конкретним визнанням страждання й переосмисленням міжгрупової ідентичності, але потребують ретельного відбору контекстів. Andrighetto, Halabi і Nadler, 2018; Shnabel, Halabi і Noor, 2013.
Чи потрібно постраждалим визнавати чужий біль, щоби отримати допомогу?
Допомога, захист та юридично належні засоби відновлення прав не можуть залежати від демонстрації прощення, емпатії чи готовності до контакту. Участь у діалозі має бути добровільною, а потреби постраждалих — оцінюватися окремо від міжгрупових очікувань.
Чи може інклюзивна пам’ять про постраждалих співіснувати з визнанням конкретного винуватця?
Так. Солідарність із різними постраждалими групами передбачає повагу до їхніх історій, причин шкоди та документально встановленої відповідальності. Інклюзивне усвідомлення віктимізації не вимагає однакових оцінок правомірності дій або насильницьких рішень. Vollhardt, 2015.
Висновок
Конкурентна віктимність пояснює, чому боротьба за визнання реальних групових страждань іноді перетворюється на суперництво, у якому чужа пам’ять і чужа потреба в допомозі сприймаються як загроза власній. Її механізми пов’язані з груповою ідентичністю, потребою відновити вплив, моральним образом, пам’яттю та уявленнями про обмеженість суспільної уваги.
Найважливіший практичний висновок полягає в необхідності поєднувати точне визнання шкоди, відповідальність, справедливі процедури та добровільну взаємодію. Порівняльні переконання можуть змінюватися, коли групи отримують переконливу відповідь на свої реальні потреби. Однак жоден психологічний метод не замінює безпеки, права й належного відшкодування, а прощення залишається вільним рішенням постраждалих.
Пов’язані статті
Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання — ширший науковий контекст міжгрупових конфліктів, справедливості та миробудування.
Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека — умови добровільної та безпечної взаємодії.
Сприйняття реалістичної та символічної міжгрупової загрози — психологія відчуття загрози у відносинах між спільнотами.
Теорія соціальної ідентичності — групова належність, категоризація та порівняння.
Колективна травма — наслідки масових подій для груп та суспільної пам’яті.
Дегуманізація — знецінення людяності іншої спільноти та його ризики.
Прощення — добровільність прощення і його відмінність від примирення.
Джерела
Andrighetto, L., Halabi, S., & Nadler, A. (2018). Fostering Trust and Forgiveness Through the Acknowledgment of Others’ Past Victimization. Journal of Social and Political Psychology, 5(2), 651–664. https://doi.org/10.5964/jspp.v5i2.728
Bilali, R., & Vollhardt, J. R. (2019). Victim and Perpetrator Groups’ Divergent Perspectives on Collective Violence: Implications for Intergroup Relations. Political Psychology, 40(S1), 75–108. https://doi.org/10.1111/pops.12570
Čehajić-Clancy, S., & Halperin, E. (2024). Advancing research and practice of psychological intergroup interventions. Nature Reviews Psychology, 3, 574–588. https://doi.org/10.1038/s44159-024-00330-z
De Guissmé, L., & Licata, L. (2017). Competition over collective victimhood recognition: When perceived lack of recognition for past victimization is associated with negative attitudes towards another victimized group. European Journal of Social Psychology, 47(2), 148–166. https://doi.org/10.1002/ejsp.2244
Noor, M., Brown, R., González, R., Manzi, J., & Lewis, C. A. (2008). On Positive Psychological Outcomes: What Helps Groups With a History of Conflict to Forgive and Reconcile With Each Other? Personality and Social Psychology Bulletin, 34(6), 819–832. https://doi.org/10.1177/0146167208315555
Noor, M., Shnabel, N., Halabi, S., & Nadler, A. (2012). When Suffering Begets Suffering: The Psychology of Competitive Victimhood Between Adversarial Groups in Violent Conflicts. Personality and Social Psychology Review, 16(4), 351–374. https://doi.org/10.1177/1088868312440048
Shnabel, N., Halabi, S., & Noor, M. (2013). Overcoming competitive victimhood and facilitating forgiveness through re-categorization into a common victim or perpetrator identity. Journal of Experimental Social Psychology, 49(5), 867–877. https://doi.org/10.1016/j.jesp.2013.04.007
Shnabel, N., & Ullrich, J. (2026). Identity Needs in Intergroup Relations: Between the Age of Apology and Victimhood Culture. Annual Review of Psychology, 77, 285–310. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-022625-112840
Sullivan, D., Landau, M. J., Branscombe, N. R., & Rothschild, Z. K. (2012). Competitive victimhood as a response to accusations of ingroup harm doing. Journal of Personality and Social Psychology, 102(4), 778–795. https://doi.org/10.1037/a0026573
Twali, M. S., Eldeeb, S. Y., & Vollhardt, J. R. (2025). Acknowledgment of collective victimization: Findings from four contexts of historical victimization. Analyses of Social Issues and Public Policy, 25(1), e12440. https://doi.org/10.1111/asap.12440
United Nations General Assembly. (2022). Aggression against Ukraine. Resolution A/RES/ES-11/1, adopted 2 March 2022. United Nations Digital Library
Vollhardt, J. R. (2015). Inclusive Victim Consciousness in Advocacy, Social Movements, and Intergroup Relations: Promises and Pitfalls. Social Issues and Policy Review, 9(1), 89–120. https://doi.org/10.1111/sipr.12011
Vollhardt, J. R., & Bilali, R. (2015). The Role of Inclusive and Exclusive Victim Consciousness in Predicting Intergroup Attitudes: Findings from Rwanda, Burundi, and DRC. Political Psychology, 36(5), 489–506. https://doi.org/10.1111/pops.12174
Young, I. F., & Sullivan, D. (2016). Competitive victimhood: A review of the theoretical and empirical literature. Current Opinion in Psychology, 11, 30–34. https://doi.org/10.1016/j.copsyc.2016.04.004