Діалог після масового насильства: ризики повторної травматизації

Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика

Діалог після масового насильства — це організоване обговорення пережитих подій, їхніх суспільних наслідків, відповідальності за заподіяну шкоду та умов безпечного співжиття. Такі процеси можуть відбуватися всередині постраждалої громади, між групами, у межах громадських консультацій, програм документування порушень прав людини чи відновного правосуддя. Вони відрізняються за метою й складом учасників, однак мають спільну вимогу: право людини на безпеку, вибір і повагу до пережитого досвіду визначає допустимі способи участі. Систематичний огляд 2026 року показав, що окремі програми встановлення істини та примирення можуть супроводжуватися посиленням психологічного дистресу, хоча інші миробудівні втручання пов'язані з покращенням добробуту.

Повторна травматизація у цьому контексті означає процес, за якого умови участі, зміст розмови або реакції оточення відтворюють тяжкі переживання загрози, безсилля чи приниження й можуть спричинити додаткову психологічну шкоду. Це описовий психологічний термін, а не самостійний клінічний діагноз. Сильні емоції, сльози або тимчасове хвилювання під час розмови також самі по собі не доводять шкоди: потрібно враховувати тривалість, інтенсивність, можливість контролювати участь, зміни повсякденного функціонування й оцінку самої людини. Огляд свідчень постраждалих виявив одночасно досвід визнання та досвід повторної травматизації, тому універсального позитивного ефекту свідчень дослідники не встановили.

Що означає масове насильство в психології діалогу

Поняття масового насильства охоплює масштабні акти насильства проти цивільного населення, зокрема в контексті воєн, геноциду, переслідувань і систематичних порушень прав людини. Юридична кваліфікація конкретних дій належить до сфери права й потребує встановлення фактів. Психологія миробудування вивчає, як пережите насильство впливає на довіру, відчуття безпеки, колективні емоції, відносини між сусідами, роботу інституцій і готовність співпрацювати.

Після тяжкого насильства суспільна розмова відбувається в умовах зміненої структури відносин. Учасники можуть відрізнятися за ступенем постраждалості, владою, можливістю впливати на рішення, доступом до матеріальних ресурсів і безпекою. Частина людей безпосередньо пережила напад, втрату близьких або полон; інші мають опосередкований досвід або представляють установи. Навіть усередині однієї постраждалої групи не існує єдиного ставлення до відкритості, правосуддя й примирення.

Необхідно розмежовувати громадський діалог про майбутнє, інтерв'ю для документування злочинів, публічне свідчення, правову процедуру та зустріч у межах відновного правосуддя. Вони мають різні цілі, правила доказування, конфіденційності та відповідальності. Звичайна фасилітація міжгрупового діалогу не надає фахівцеві повноважень слідчого, судді або психотерапевта. Посібник Управління ООН з наркотиків і злочинності окремо розглядає ризики залякування, маніпуляцій та повторної віктимізації у відновних процедурах.

Яких результатів може прагнути діалог

Мета може полягати у визнанні досвіду постраждалих, з'ясуванні потреб, пошуку способів безпечної взаємодії, консультаціях щодо розподілу ресурсів, участі в місцевих рішеннях або створенні каналів суспільної відповідальності. Іноді цінним результатом стає точніше усвідомлення незгоди й можливість ухвалити практичні рішення без вимоги емоційної близькості. Для одних учасників можливість говорити підтримує почуття впливу; для інших можливість не говорити та делегувати представництво має таке саме значення для збереження гідності.

Соціальна користь і психологічний стан окремих учасників потребують незалежного оцінювання. У дослідженні Cilliers, Dube та Siddiqi громадська програма примирення у Сьєрра-Леоне покращувала деякі показники соціального капіталу, водночас погіршуючи показники індивідуального психологічного благополуччя. Отже, кількість проведених зустрічей, зростання співпраці чи публічні заяви про мир самі по собі не засвідчують безпеки втручання.

Основні механізми повторної травматизації

Реактивація тяжких спогадів та переживання загрози

Запитання про насильство можуть відновлювати яскраві спогади, страх, гнів, сором, відчай або фізіологічне напруження. Ризик залежить від змісту запитань, присутності інших людей, місця зустрічі, попередньої підготовки й можливості перервати розмову. Вимога детально описувати насильство, особливо перед широкою аудиторією, збільшує навантаження та може суперечити інтересам людини. Рекомендації ВООЗ щодо етичного документування сексуального насильства наголошують на оцінці ризику та захисті учасників.

Сам факт активації емоцій не дозволяє передбачити тривалий результат. Водночас політика «що докладніше люди розкажуть, то швидше одужають» не має надійного універсального обґрунтування. Діалогову зустріч слід відокремлювати від психотерапевтичного втручання, у якому робота з травматичними спогадами проводиться за спеціальним протоколом і за згодою клієнта. Систематичний огляд миробудівних програм свідчить про неоднорідність результатів, а не про загальну користь повторного розповідання.

Втрата контролю та відтворення безсилля

Людина може пережити додаткову шкоду, коли від неї очікують публічного виступу, відповіді на інтимні запитання або присутності поруч із особами, яких вона побоюється. Навіть підписана форма згоди не гарантує свободи вибору, якщо відмова загрожує втратою допомоги, відчуженням від громади або невдоволенням місцевих лідерів. Потреба у відновленні контролю стосується й права не називати деталі, не відповідати, обрати письмовий формат, зробити перерву або залишити процедуру.

У рамці травмочутливого підходу SAMHSA центральними є фізична та психологічна безпека, прозорість, співпраця, право вибору й запобігання повторній травматизації. Застосування цих принципів до діалогу є обґрунтованим організаційним підходом, однак його ефективність у кожному конкретному форматі потребує перевірки.

Заперечення досвіду та перекладання відповідальності

Висловлювання, які знецінюють страждання, звинувачують постраждалих, виправдовують злочини або вимагають негайного прощення, можуть створювати ризик вторинного приниження. Особливо проблематична вимога «збалансувати» розмову так, щоб свідчення постраждалого та виправдання насильства отримували однаковий моральний статус. Різні погляди на темп відбудови можна обговорювати, але факти насильства, права людини та відповідальність за злочини не скасовуються домовленістю про тон спілкування.

Фасилітатор має визначити межі неприпустимої поведінки й зупиняти погрози, приниження, персональні напади та спроби примусового виправдання. Це вимагає ясної програми, здатності відстежувати владні відносини та процедури реагування на порушення, а не лише загальних правил ввічливої розмови. Посібник UNODC звертає увагу на захист постраждалих і придатність конкретної справи для відновного процесу.

Нерівність влади, залежність і небезпека помсти

Потенційний учасник може залежати від організаторів матеріально, адміністративно чи професійно. У невеликій громаді люди також побоюються втратити репутацію, житло, доступ до гуманітарної підтримки або захист від впливових осіб. Присутність представників влади чи колишніх керівників збройних формувань може впливати на свободу висловлювань навіть без відкритого залякування.

Перш ніж пропонувати спільну зустріч, потрібно перевірити, чи мають усі учасники реальну можливість відмовитися без негативних наслідків. Якщо триває переслідування, помста або приховане примушування, організатор повинен змінити процедуру чи відкласти її. Управління Верховного комісара ООН з прав людини наголошує на необхідності належних гарантій і врахуванні особливих ризиків у консультаціях щодо перехідного правосуддя.

Публічність та неконтрольоване поширення свідчень

Відеозапис, фотографії, цитати у звітах і поширення уривків у соціальних мережах можуть розкривати місцеперебування людей, обставини пережитого насильства чи дані близьких. Окрема загроза виникає, коли згоду на участь помилково трактують як згоду на необмежене поширення розповіді. Правила обробки інформації мають містити конкретні відповіді: хто записує, де зберігаються матеріали, хто отримує доступ і за яких умов дані можуть бути передані іншим установам.

Безпечне використання персональних свідчень передбачає окреме погодження запису й публікації, обмеження кола осіб із доступом до чутливої інформації та пояснення меж конфіденційності. У виданні ВООЗ 2026 року з етики досліджень насильства проти жінок безпека, приватність та добробут учасниць посідають центральне місце. Ці засади корисні для відповідального проєктування консультацій, хоча дослідження й діалог мають різні процедурні цілі.

Що встановили дослідження миробудівних програм

Систематичний огляд 2026 року

García Durán, Singh, Avendano та Lund узагальнили кількісні дослідження зв'язку миробудівних втручань із психічним здоров'ям і благополуччям людей, постраждалих від конфліктів. Із 6360 знайдених записів до синтезу увійшли 15 досліджень; лише два були рандомізованими випробуваннями. Через різницю в дизайнах, типах втручань і показниках автори застосували описовий синтез. Більшість досліджень проводили в африканських країнах, частина не мала відповідної групи порівняння або тривалого спостереження.

У роботах простежувалися неоднакові наслідки: економічна підтримка, реабілітаційні програми й окремі інші заходи частіше асоціювалися з кращим психологічним станом, тоді як деякі процедури встановлення істини та примирення — з вищим рівнем дистресу, тривоги чи посттравматичних симптомів, особливо серед постраждалих, які свідчили публічно. Автори прямо застерігають від сильних причинних висновків через методологічні обмеження. Отже, це попередні та неоднорідні дані, достатні для обов'язкового відстеження шкоди, але недостатні для прогнозування наслідків кожного окремого діалогу.

Свідчення постраждалих у комісіях і громадських процедурах

У огляді Wyles, O’Leary та Tsantefski було узагальнено 21 дослідження за участю 3192 людей, які давали свідчення про травматичний досвід в офіційних процесах. Дослідники виділили чотири взаємопов'язані теми: зцілення й повторну травматизацію, підтримку та безпеку, реальне залучення постраждалих і значення культури та контексту. У деяких обставинах люди переживали визнання, у деяких — додатковий біль; загальний вплив свідчень залишається невизначеним.

Описані дослідження охоплювали різні форми публічних та приватних, усних і письмових свідчень. Їх не можна ототожнювати з усіма громадськими діалогами. Практично важливий висновок полягає в тому, що право на голос повинне супроводжуватися можливістю визначати межі його використання й доступом до підтримки.

Сьєрра-Леоне: соціальний капітал і особистий добробут

У польовому дослідженні програми Fambul Tok після громадянської війни у Сьєрра-Леоне вимірювали вплив громадських церемоній примирення на соціальні зв'язки та психологічне благополуччя. Дослідники виявили збільшення окремих показників соціального капіталу поряд із погіршенням показників індивідуального добробуту. Суспільна згуртованість і психологічна безпека учасників виявилися різними результатами одного втручання.

Це дослідження особливо важливе для оцінювання програм, які звітують переважно про кількість зустрічей, заявлене примирення або готовність людей до співпраці. Організатори повинні незалежно оцінювати те, чи зменшилася загроза і чи не погіршився стан людей, які понесли основний емоційний тягар процедури.

Руанда: емоційний клімат і наслідки процесів гачача

У дослідженні Rimé та співавторів розглядали психосоціальні наслідки участі у процесах гачача після геноциду в Руанді. Учасники повідомляли про зміну міжгрупових уявлень та емоційного клімату, проте результати відрізнялися залежно від позиції людини й змісту досвіду. Огляд 2026 року також вказує на роботи, у яких процедури встановлення істини супроводжувалися посиленням тяжких емоцій і посттравматичних проявів серед частини постраждалих.

Руандійські процеси були інституційно та історично специфічними. Їхній досвід допомагає сформулювати запитання для безпекової оцінки, але не становить готової інструкції для українських громад. Такий самий принцип стосується будь-якого міжнародного прикладу: доказовість потрібно оцінювати разом із дизайном, культурним середовищем, владними відносинами та правовими умовами.

Коли діалог слід відкласти або змінити

Особливу небезпеку створюють триваюче насильство, безпосередні погрози, переслідування, залежність постраждалого від особи, яка завдала шкоди, або неможливість гарантувати конфіденційність. Ризик також зростає за відсутності підготовленого фасилітатора, механізму зупинки, незалежного каналу скарг і шляхів скерування до підтримки. Якщо неможливо забезпечити базову безпеку, пріоритетом стають захист, документування в належному порядку та інші форми участі.

Психологічну готовність не визначають лише за тим, чи плаче людина, чи може спокійно говорити про події, чи скільки часу минуло. Деякі учасники переживають сильні емоції, зберігаючи повний контроль над рішеннями. Інші зовні виглядають спокійними, хоча перебувають під тиском. Важливо з'ясувати власне бажання людини, її безпекові умови, доступні альтернативи та можливість припинити участь.

Підхід UNODC до відновного правосуддя вимагає врахування ризиків, готовності сторін і відсутності примусу. Ці вимоги особливо важливі у справах про тяжке насильство, де зустріч може мати нерівні наслідки для людей із різними можливостями впливу.

Інформована згода як процес, а не підпис

До початку участі людині пояснюють мету зустрічі, склад учасників, роль ведучого, теми, можливі наслідки, правила запису, збереження даних і межі конфіденційності. Згода повинна залишатися дійсною впродовж усього заходу: учасник може пропустити запитання, попросити перерву, змінити формат, відкликати дозвіл на публікацію в межах погоджених процедур або залишити зустріч без санкцій.

Потрібно перевіряти й соціальні умови згоди. Участь у діалозі не повинна бути умовою отримання гуманітарної допомоги, належних виплат, участі в громадському житті чи визнання статусу постраждалої особи. Організатор не має права обіцяти, що свідчення автоматично забезпечить кримінальне покарання, компенсацію або примирення. У посібнику УВКПЛ про консультації щодо перехідного правосуддя наголошено на врахуванні прав і безпеки учасників.

Окремої згоди потребують відео, фотографії, прямі цитати й використання матеріалів у наукових дослідженнях або медіа. Якщо в конкретній процедурі існують передбачені законом обов'язки передання інформації компетентним органам, їхні межі необхідно перевіряти за чинним правом і завчасно пояснювати учасникам.

Як проводити діалог безпечніше

Підготовка: визначити мету й мінімізувати необхідність повторних свідчень

Перший крок — сформулювати конкретне питання, на яке справді може вплинути участь людей. Якщо йдеться про відновлення водопостачання, доступ до послуг або порядок громадських консультацій, немає підстав щоразу вимагати докладних описів насильства. Доцільно запитати учасників про бажаний формат, можливі небезпеки, потребу в перекладачеві чи підтримувальній особі, допустимий ступінь публічності й очікувані результати.

Організатори повинні окремо оцінити, чи безпечно зустрічати певні групи разом. За потреби процес можна починати з окремих консультацій, письмових пропозицій, анонімізованих питань або роботи через представників. Потрібні чіткі процедури дій у випадку погроз, порушення правил, появи небезпеки чи витоку інформації. Рекомендації ВООЗ щодо етики документування насильства надають важливу рамку безпеки для чутливого збирання інформації.

Проведення: зберігати контроль учасників і відповідальність фасилітатора

На початку зустрічі ведучий пояснює мету, правила та межі власної ролі. Учасники повинні знати, що їх не примушуватимуть до розкриття подробиць і що вони можуть зупинитися. Запитання доречно спрямовувати на потреби, наслідки та можливі практичні кроки. Особисті свідчення обговорюють настільки, наскільки людина цього бажає і наскільки це необхідно для визначеної мети.

Тиск із вимогою «поставити себе на місце кривдника», пробачити або продемонструвати близькість наприкінці зустрічі має бути виключений. Фасилітатор мусить реагувати на мову погроз, звинувачення постраждалих і намагання знецінити пережите. Для складних процесів бажано розмежувати обов'язки ведучого, незалежної особи для звернень щодо безпеки, юриста та фахівця з психосоціальної підтримки. Таке розмежування захищає учасників від конфлікту ролей.

Після зустрічі: зворотний зв'язок, захист даних, доступ до допомоги

Важливо повідомити, які рішення справді ухвалено, хто відповідає за їх виконання і які питання потребують додаткового розгляду. Учасникам має бути доступний приватний канал для повідомлення про небажані наслідки або порушення конфіденційності. Потрібно забезпечити зрозумілий шлях скерування до фахової допомоги людям, які її потребують, не приписуючи кожному учасникові психічного розладу.

Організатори також відповідають за встановлені строки зберігання інформації, контроль доступу та виконання домовленостей щодо анонімності. Міжвідомчі настанови IASC описують багаторівневу підтримку в надзвичайних ситуаціях, яка охоплює базову безпеку, підтримку громад і спеціалізовані послуги відповідно до потреб.

Психолог, фасилітатор і правові установи: розподіл ролей

Фасилітатор підтримує структуру та безпеку групової взаємодії, стежить за правилами й межами участі. Психолог допомагає розробити безпекові процедури, підтримати персонал і визначити підстави для направлення на фахову допомогу. Юридичні фахівці відповідають за належне оформлення правових процедур і пояснення прав учасників. Слідчі органи встановлюють факти згідно з передбаченими законом повноваженнями. Ці завдання взаємодіють, однак кожне має власні стандарти й межі відповідальності.

Наявність психолога під час діалогу не перетворює зустріч на психотерапію. Так само проведення громадської консультації не замінює офіційного документування й розслідування злочинів. Якщо людина повідомляє про виражені порушення сну, сильне погіршення повсякденного функціонування чи інші тяжкі прояви, рішення про подальшу допомогу ухвалюють із повагою до її волі та належною професійною оцінкою.

Команда повинна дбати й про умови праці ведучих, перекладачів та фахівців, які постійно слухають розповіді про жорстокість. Навчання, супервізія, можливість звернутися по підтримку, розподіл навантаження та право зупиняти небезпечну процедуру є частинами відповідальної організації.

Чому примирення не означає обов'язкового прощення

Прощення є можливим індивідуальним вибором. Примирення в ширшому суспільному значенні може охоплювати правосуддя, визнання завданої шкоди, відшкодування, безпечну співпрацю й гарантії неповторення насильства. Ці процеси мають різний часовий горизонт і різні критерії досягнення результату. Люди можуть вимагати справедливості, відмовляючись від особистого контакту з винуватцями. Вони можуть брати участь у громадському відновленні, зберігаючи принципову моральну незгоду.

Визнання насильства й відповідальність за нього не підмінюються урочистою зустріччю, рукостисканням або публічною обіцянкою дружби. Дослідження наслідків комісій установлення істини демонструють залежність їхнього впливу від політичних, правових та інституційних умов. Немає підстав нав'язувати постраждалим примирення як обов'язковий емоційний результат діалогу.

Україна: війна, деокуповані громади й право на безпеку

Російська збройна агресія проти України має визначений міжнародно-правовий контекст: резолюція Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 прямо характеризує дії Російської Федерації як агресію проти України. У роботі з українськими громадами психологічні механізми діалогу слід застосовувати з чітким визнанням відповідальності за насильство. Моделі симетричного спору між рівною мірою відповідальними сторонами не можуть визначати зміст діалогу про міжнародну агресію та воєнні злочини.

У громадах, які пережили окупацію, обстріли, примусове переміщення чи втрату близьких, діалог може допомагати з'ясовувати конкретні потреби: відновлення житла, доступ до соціальних послуг, захист персональних даних, повернення людей, підтримку сімей зниклих безвісти, правила безпечної участі у місцевих рішеннях. Окремими завданнями залишаються встановлення фактів, відповідальність за злочини та права постраждалих. Їх не можна замінювати вимогою спільного емоційного примирення.

Матеріали ПРООН щодо самоорганізації громадської безпеки описують участь мешканців у визначенні локальних загроз і рішень. Програми ПРООН з відновлення постраждалих громад є прикладами практичного контексту залучення громад, проте самі по собі не доводять психологічну безпечність усіх форм громадського діалогу.

Особливого захисту можуть потребувати люди, які пережили сексуальне насильство, полон, незаконне утримання, втрату рідних або переслідування, а також діти та особи з підвищеним ризиком витоку даних. Для кожної групи потрібно визначати окремі ризики без узагальнень щодо її психологічного стану. Конкретні питання правової допомоги, захисту свідків та державних процедур регулюються чинними нормами України й потребують перевірки у компетентних органах за обставинами справи.

Як вимірювати користь і запобігати шкоді

Оцінювання має охоплювати щонайменше чотири взаємопов'язані рівні. Безпековий рівень — це погрози, порушення приватності та повідомлення про примус. Індивідуальний — свобода участі, переживання контролю, доступ до підтримки та можливі небажані наслідки. Міжгруповий — якість конкретної співпраці й зміни в готовності вирішувати спільні проблеми. Інституційний — виконання обіцянок, доступ до рішень та підзвітність організаторів.

Оцінювання не повинно обмежуватися анкетами задоволеності відразу після зустрічі. Варто передбачити можливість конфіденційно повідомити про тиск, несприятливу реакцію або соціальні наслідки пізніше. Корисні повторні вимірювання, незалежний збір даних, аналіз різних підгруп і, де це етично та методологічно можливо, надійні порівняльні дизайни. Огляд García Durán та співавторів вказує на суттєвий брак довготривалих досліджень і методологічні обмеження наявної літератури.

Програма повинна мати критерії зупинки: повідомлення про загрозу, відсутність реальної згоди, систематичне знецінення свідчень, порушення конфіденційності або інші події, що створюють небезпеку. Відмова від певного формату є відповідальним управлінським рішенням, коли умови не дозволяють дотримуватися прав і безпеки людей.

Альтернативи безпосередній зустрічі

Участь постраждалих у суспільних рішеннях можлива через письмові позиції, закриті консультації, незалежних представників, анонімні опитування, окремі робочі групи або послідовні зустрічі без прямого контакту. Для деяких питань доцільно зосередитися на потребах громади й майбутніх рішеннях, не вимагаючи повторного докладного опису насильства. Рекомендації УВКПЛ щодо національних консультацій допомагають розглядати залучення людей як процес із різними формами представництва.

Безпосередня зустріч із особами, відповідальними за шкоду, не є універсальною умовою відновлення соціальних відносин. Захист права на дистанцію підтримує можливість брати участь у відбудові та вимагати справедливості без примусового емоційного зближення.

Поширені запитання

Чи може розмова про пережите насильство приносити полегшення?

Так, деякі люди оцінюють свідчення як досвід визнання, повернення голосу й впливу на суспільні рішення. Водночас інші люди повідомляють про значне емоційне навантаження або повторну травматизацію. Огляд 21 дослідження не встановив однозначного універсального ефекту. Вирішальними є безпека, добровільність, контекст і реакція оточення.

Чи мають постраждалі зустрічатися з винуватцями?

Така зустріч можлива лише в окремих спеціально організованих процедурах, за наявності належних умов і реальної добровільності. Відмова від контакту сумісна з вимогами правосуддя, компенсації та суспільного визнання. Посібник UNODC наголошує на захисті від повторної віктимізації.

Як відрізнити складні емоції від повторної травматизації?

Окрема емоційна реакція є недостатньою підставою для висновку. Потрібно враховувати тривалість, інтенсивність, контроль над ситуацією, рівень безпеки та наслідки для повсякденного життя. Оцінювання здійснюють без поспішного встановлення діагнозу за одним симптомом чи описом поведінки.

Коли варто зупинити діалог?

Коли з'явилися загрози, примус, порушення конфіденційності, неможливість залишити зустріч або повторюване знецінення постраждалих. Організатор має бути готовим перервати процес і запропонувати безпечну альтернативу. Критерії зупинки необхідно оголосити заздалегідь.

Чи достатньо присутності психолога для гарантування безпеки?

Психолог може підтримувати підготовку команди, оцінювання ризиків і доступ до допомоги, однак безпека залежить також від правових, суспільних, матеріальних та організаційних умов. Наявність психолога не перетворює громадську зустріч на психотерапевтичний сеанс.

Чи існує універсальна програма діалогу для всіх громад?

Наявні дослідження охоплюють різні країни, інституції й види насильства. Огляд 2026 року виявив змішані результати та суттєві обмеження доказової бази. Процедуру потрібно пристосовувати до конкретних ризиків, мети й прав учасників і окремо перевіряти її результати.

Чи повинна громада завершувати діалог примиренням?

Підсумком можуть бути конкретні домовленості щодо безпеки, доступу до послуг, участі в рішеннях або належного документування порушень. Люди мають право зберігати незгоду й дистанцію. Відновлення суспільного життя не потребує примусу до прощення.

Чи є повторна травматизація медичним діагнозом?

Це поняття описує можливий процес додаткової психологічної шкоди в певних умовах. Клінічні стани, зокрема посттравматичний стресовий розлад, визначають відповідно до окремих діагностичних критеріїв. Участь у діалозі або тимчасове хвилювання не є доказом такого розладу.

Висновок

Діалог після масового насильства має сенс тоді, коли його мета зрозуміла, участь справді добровільна, права постраждалих захищені, відповідальність за насильство визнана, а результати піддаються перевірці. Наука показує різні наслідки суспільних процедур для громад і окремих людей. Забезпечення безпеки, права на мовчання та альтернативні способи участі створює основу, за якої суспільне відновлення може відбуватися з повагою до гідності людей.

Пов’язані статті

Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека — наукові засади й умови безпечної взаємодії між групами.

Деескалація міжгрупового конфлікту: методи та умови безпеки — умови зниження напруження та запобігання новому насильству.

Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання — ширший дослідницький контекст миру, безпеки й справедливості.

Спільні проєкти для відновлення співпраці між групами

Джерела

Bakiner, O. (2021). Truth Commission Impact on Policy, Courts, and Society. Annual Review of Law and Social Science, 17, 73–91. https://doi.org/10.1146/annurev-lawsocsci-111620-010000.

Cilliers, J., Dube, O., & Siddiqi, B. (2016). Reconciling after civil conflict increases social capital but decreases individual well-being. Science, 352(6287), 787–794. https://doi.org/10.1126/science.aad9682.

García Durán, M. C., Singh, R., Avendano, M., & Lund, C. (2026). The impacts of peace and conflict resolution interventions on mental health and psychological well-being: A systematic review. Conflict and Health, 20, Article 69. https://doi.org/10.1186/s13031-026-00804-2.

Inter-Agency Standing Committee. (2007). IASC Guidelines on Mental Health and Psychosocial Support in Emergency Settings. Офіційна сторінка документа ВООЗ.

Office of the United Nations High Commissioner for Human Rights. (2009). National Consultations on Transitional Justice. Офіційне видання.

Rimé, B., Kanyangara, P., Yzerbyt, V., & Páez, D. (2011). The impact of Gacaca tribunals in Rwanda: Psychosocial effects of participation in a truth and reconciliation process after a genocide. European Journal of Social Psychology, 41(6), 695–706. https://doi.org/10.1002/ejsp.822.

Substance Abuse and Mental Health Services Administration. (2026). Trauma-Informed Approaches and Programs. Офіційний матеріал.

United Nations Development Programme. (2021). Самофасилітація безпеки у громаді: методичний посібник. Офіційна публікація ПРООН.

United Nations Development Programme. (без дати). Support to the stabilization and recovery of war affected communities (frontline, return and hosting areas). Офіційна сторінка проєкту.

United Nations General Assembly. (2022). Aggression against Ukraine. Resolution ES-11/1, 2 March 2022. Цифрова бібліотека ООН.

United Nations Office on Drugs and Crime. (2020). Handbook on Restorative Justice Programmes (2nd ed.). United Nations. Офіційний посібник.

World Health Organization. (2007). WHO Ethical and Safety Recommendations for Researching, Documenting and Monitoring Sexual Violence in Emergencies. Офіційна публікація.

World Health Organization. (2026). Putting Women First: Ethical and Safety Recommendations for Research on Violence against Women (2nd ed.). Офіційна публікація.

Wyles, P., O’Leary, P., & Tsantefski, M. (2023). Bearing Witness as a Process for Responding to Trauma Survivors: A Review. Trauma, Violence, & Abuse, 24(5), 3078–3093. https://doi.org/10.1177/15248380221124262.