Справедливість і примирення після насильства: взаємозв’язки
Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика
Справедливість і примирення після насильства пов’язані через визнання завданої шкоди, відповідальність за неї, відновлення прав і створення умов, за яких люди та спільноти можуть знову почуватися в безпеці. Справедливість визначає, як суспільство встановлює факти, захищає права постраждалих, притягає винних до відповідальності та відшкодовує шкоду. Примирення стосується довготривалих змін у міжгрупових відносинах: зменшення загрози, відновлення передбачуваної співпраці, появи підстав для довіри та здатності співіснувати без повторення насильства.
Ці процеси можуть підтримувати один одного, але розвиваються різними шляхами й у різному темпі. Судове рішення саме собою не повертає довіри, а відновлення співпраці в громаді не усуває правових вимог до відповідальності. Постраждала людина може домагатися справедливості, зберігати дистанцію з кривдником і відмовлятися від примирення. Її рішення залишається правом, а не моральним обов’язком. Сучасні дослідження міжгрупового примирення розглядають разом інституційні та соціально-емоційні процеси, залишаючи місце для їхніх різних результатів (Nadler & Shnabel, 2015).
Що означають справедливість і примирення після насильства
У контексті масового, політичного, міжгрупового або воєнного насильства справедливість охоплює встановлення правди, доступ до ефективних засобів правового захисту, належні процедури, відповідальність осіб, які вчинили порушення, відшкодування матеріальної та нематеріальної шкоди, а також запобігання новим порушенням. У міжнародних стандартах право постраждалих на засоби захисту й відшкодування належить до самостійних зобов’язань, не залежних від їхньої готовності пробачити (Генеральна Асамблея ООН, 2005).
Примирення у психології миру описує можливу зміну стосунків між групами після ворожнечі чи насильства. Його ознаками можуть бути менша готовність до помсти, зниження страху перед повторним нападом, визнання прав іншої людини, співпраця щодо спільних завдань та поступове зростання довіри до правил і установ. Зміна відносин може відбуватися без особистої близькості або зустрічі з тими, хто вчинив насильство. Психологічні моделі розрізняють інструментальну складову — безпеку, гарантії, розподіл ресурсів — і соціально-емоційну складову, пов’язану з визнанням, статусом і груповою ідентичністю (Nadler & Shnabel, 2015).
П’ять різних результатів, які часто змішують
Припинення насильства означає припинення нападів і загроз. Воно є першочерговою умовою захисту, але ще не показує, що шкоду визнано й відшкодовано.
Справедливість означає незалежне встановлення фактів, законну відповідальність, рівні процесуальні гарантії та дієві засоби захисту постраждалих.
Відновлення означає повернення прав, житла, ресурсів, послуг, соціальних можливостей та, наскільки можливо, людської гідності й контролю над власним життям.
Примирення означає можливу зміну міжгрупових відносин у напрямі безпечного співіснування. Воно не передбачає спільного бачення минулого з кожного питання.
Прощення є особистим або колективно висловленим ставленням до завданої шкоди. Його психологічні передумови відрізняються, а вимога пробачення не входить до визначення справедливості. Систематичний огляд досліджень у контекстах збройних конфліктів виявив різноманітність чинників готовності пробачити та істотну неоднорідність контекстів (Turizo-Palencia et al., 2026).
Як справедливість може створювати передумови для примирення
Зв’язок між ними доцільно розуміти як сукупність психологічних механізмів, що діють через досвід окремої людини, групові уявлення та роботу інституцій. Кожен механізм має власні умови успіху, тому відсутність одного з них може обмежити результати інших.
Визнання шкоди повертає постраждалим право на власну історію
Коли насильство заперечують, применшують або перекладають відповідальність на постраждалих, до безпосередньої втрати додається суспільний досвід знецінення. Публічне встановлення фактів, юридичне визнання порушень, доступ до архівів та уважне документування можуть протидіяти цьому досвіду. Для людини важливим буває саме те, що її свідчення розглядають серйозно, а порушення називають своїм іменем.
Визнання не вимагає, щоб людина публічно розповідала про пережите. Постраждалі мають різні потреби щодо видимості, приватності та участі. Публічне свідчення без належної підготовки й подальшої підтримки може посилювати напруження. Систематичний огляд наслідків мирних і примирювальних втручань для психічного здоров’я зафіксував як можливі позитивні ефекти програм підтримки, так і ризики дистресу в окремих форматах роботи з правдою та примиренням (García Durán et al., 2026).
Відповідальність змінює очікування щодо майбутньої поведінки
Правдоподібна перспектива розслідування, справедливого суду та виконання рішення сигналізує, що тяжкі порушення мають наслідки. Вона також показує, чи здатні установи захищати людей незалежно від їхнього статусу та належності до групи. Це важливо для формування обґрунтованої інституційної довіри.
Водночас психологічні очікування не є гарантією: затягнуті провадження, непрозорі рішення, вибіркове переслідування та публічні обіцянки без виконання можуть зміцнювати недовіру. До того ж юридична відповідальність конкретних осіб потребує індивідуалізованого доведення; колективна належність не замінює встановлення особистої відповідальності.
Процедурна справедливість повертає голос і контроль
Люди оцінюють не тільки результат провадження, а й спосіб ухвалення рішення. Право бути почутими, зрозумілі правила, нейтральність, можливість оскарження, поважне ставлення та пояснення рішень можуть зміцнювати сприйняття легітимності інституцій. Однак психологічний ефект процедури не виправляє незаконного або несправедливого рішення по суті. Про природу цього процесу окремо йдеться у статті «Процедурна справедливість».
У випадках масового насильства потреби постраждалих відрізняються. Одні прагнуть особисто брати участь у слуханнях, інші потребують представництва, доступної інформації або захищеного способу надати свідчення. Рівність прав передбачає різні безпечні форми участі, а не однаковий обов’язок виступати публічно.
Відшкодування має матеріальне й символічне значення
Компенсація, реституція майна, реабілітація, відновлення документів, підтримка освіти й житла допомагають зменшувати повсякденні наслідки насильства. Відшкодування також виражає публічне визнання того, що шкода справді була заподіяна та породжує відповідальність. У міжнародних принципах відшкодування охоплює кілька форм, серед них реституцію, компенсацію, реабілітацію, сатисфакцію й гарантії неповторення (Генеральна Асамблея ООН, 2005).
Матеріальна допомога не здатна повернути загиблих людей або зробити насильство таким, що не відбулося. Її значення полягає у визнанні права на відшкодування й реальному послабленні завданих втрат. Непрозорий розподіл виплат, складність доведення шкоди та відсутність доступних процедур можуть викликати нове почуття несправедливості. У дослідженнях українського контексту це питання розглядають як потребу в участі постраждалих у розробленні та моніторингу програм (Moffett, 2022).
Гарантії неповторення створюють основу для реалістичної довіри
Після тяжкого насильства обіцянки миру оцінюють крізь запитання про майбутню безпеку. Ефективні суди, реформа небезпечних інституцій, цивільний контроль, захист свідків, перевірені механізми скарг і недопущення повторного захоплення влади особами, причетними до зловживань, можуть робити правила передбачуванішими. Саме зміна реальних умов безпеки дає підстави для поступового оновлення очікувань. Міжнародна рамка перехідного правосуддя об’єднує правду, відповідальність, відшкодування та неповторення як взаємопов’язані складники (Управління Верховного комісара ООН з прав людини, 2022).
Чому справедливість іноді підтримує примирення, а іноді виникає напруження
Можливий конфлікт між справедливістю та примиренням часто описують як вибір між покаранням і миром. Такий опис спрощує складну систему рішень. Правосуддя може зменшувати безкарність, але його реалізація за певних політичних умов супроводжується ризиками. Водночас домовленість про припинення насильства без механізмів захисту прав може залишити постраждалих без відповіді та створити нові причини недовіри.
Для оцінювання важливо розрізняти короткострокову безпеку, довгострокову відповідальність, відчуття справедливості, стабільність суспільних правил і міжгрупові стосунки. Порівняльне дослідження 24 випадків у 19 постконфліктних країнах показало, що зв’язок інструментів перехідного правосуддя із соціальною довірою залежить від їхнього поєднання та суспільного охоплення. Висновки цього спостережного аналізу допомагають формулювати гіпотези, але не встановлюють універсальної причинної формули (Fiedler & Mross, 2023).
Коли правосуддя може сприйматися як вибіркове
Якщо одна група бачить реальні гарантії законності, а інша — політично мотивоване використання процедур, спільні правила втрачають переконливість. Для запобігання цьому потрібні належні стандарти доказування, незалежний розгляд, прозорі критерії пріоритетності справ і захист прав усіх учасників процесу. Обов’язок встановлювати конкретну вину не означає рівнозначної історичної чи міжнародно-правової відповідальності сторін агресії та захисту.
Коли швидкі символічні жести випереджають реальні зміни
Публічні вибачення, церемонії та спільні декларації можуть мати значення лише в контексті конкретної відповідальності. Якщо після них тривають погрози, заперечення злочинів або перешкоджання відшкодуванню, символічний акт ризикує стати новим досвідом знецінення. Наукова модель потреб жертв і груп, які завдали шкоди, показує, чому слова про моральність і прийняття мають різну вагу для учасників насильницької історії (Shnabel & Nadler, 2008; Shnabel & Ullrich, 2026).
Коли відновлення стосунків пропонують замість відповідальності
Посередництво або діалог здатні допомагати з практичними суперечностями в громаді: користуванням ресурсами, доступом до послуг, співпрацею між різними групами мешканців. Але зустріч сторін не є інструментом скасування правових вимог щодо тяжких міжнародних злочинів. Відновні процедури мають іншу сферу застосування, власні критерії безпеки та доказову базу; загальні механізми пояснює стаття «Відновна справедливість».
Психологічна модель потреб постраждалих і груп, відповідальних за шкоду
Дослідження Нуріт Шнабель та Арі Надлера пропонують модель міжгрупового примирення, у якій досвід насильства порушує різні потреби групової ідентичності. Постраждалі можуть особливо потребувати повернення суб’єктності, контролю, впливу та безпеки. Представники групи, пов’язаної із завданням шкоди, можуть переживати загрозу моральному образу своєї групи й шукати підтвердження своєї здатності бути морально прийнятими. Експериментальні дослідження продемонстрували значення задоволення таких потреб для ставлень до примирення (Shnabel & Nadler, 2008; Shnabel et al., 2009).
З цієї моделі випливає практичний висновок: заклик постраждалим виявити співчуття до кривдників може оминути їхню першочергову потребу в безпеці, визнанні та здатності впливати на власне майбутнє. Більш відповідними стають реальні можливості контролювати участь у процедурах, впливати на рішення, отримувати необхідну підтримку та бачити відповідальність за насильство. Розширена теоретична робота підкреслює також зв’язок відновлення групової ідентичності з питаннями рівності й соціальної структури (Shnabel, Ullrich & Nadler, 2023).
Це модель можливих психологічних процесів, а не спосіб визначати потреби кожної людини за її належністю до групи. Постраждалі можуть бажати різних форм правосуддя або взагалі уникати контактів із тими, хто завдав шкоди. Учасники однієї спільноти можуть по-різному оцінювати вибачення, компенсацію і публічне встановлення правди. Саме тому індивідуальна згода та право змінити власне рішення важливіші за припущення організаторів про «готовність громади».
Що говорять емпіричні дослідження
Наукове знання в цій сфері найкраще описує конкретні механізми, відмінності між програмами та межі переносимості результатів. Воно поки не дає підстав стверджувати, що певна послідовність судів, свідчень, виплат або діалогу забезпечить примирення в будь-якій країні.
Систематичний огляд 2026 року: користь і психологічні ризики
Огляд García Durán та колег, опублікований 2026 року в журналі Conflict and Health, відібрав 15 досліджень із 6360 знайдених записів. Лише два включені дослідження були рандомізованими випробуваннями; шість мали поперечний дизайн, а більшість проводили в африканських країнах. Результати щодо психічного здоров’я були неоднорідними: програми реабілітації, підтримки та певні форми допомоги асоціювалися з позитивними наслідками, а окремі процеси свідчення й примирення — з підвищеним дистресом. Через різні дизайни, короткі періоди спостереження та брак належних порівняльних груп причинні висновки обмежені (García Durán et al., 2026).
Психологічний висновок полягає в необхідності оцінювати небажані наслідки програм так само ретельно, як їхні бажані результати. Відновлення суспільних відносин і поліпшення індивідуального психічного стану є окремими показниками: програма може сприяти спільній інфраструктурі чи процедурній участі, водночас бути емоційно виснажливою для окремих постраждалих.
Дослідження прощення: впливають контекст, визнання та безпека
Систематичний огляд Turizo-Palencia та колег охопив 30 публікацій і 35 досліджень у контекстах збройних конфліктів. Серед чинників готовності пробачити дослідники відзначили визнання шкоди, вибачення, заходи справедливості та гарантії неповторення. Недовіра й тяжкість порушень пов’язувалися з меншою готовністю. Серед обмежень — різні культурні умови й відмінності дослідницьких методів (Turizo-Palencia et al., 2026).
Такі результати описують варіативність добровільного прощення, а не норму, якої повинні досягти постраждалі. Відсутність прощення не означає відсутності психологічного відновлення, а суспільство може створювати безпечні правила співіснування незалежно від особистих рішень окремих людей.
Дослідження відновного правосуддя: важлива сфера застосування
Систематичний огляд досліджень психологічних наслідків відновних практик для потерпілих від злочинів повідомляє про можливі поліпшення окремих показників досвіду постраждалих, водночас звертає увагу на відмінності форматів і досліджень (Nascimento et al., 2023). Це результати щодо конкретних практик і категорій кримінальних правопорушень. Їх не можна автоматично переносити на масові злочини, воєнне насильство або ситуації, де продовжується примус.
Соціальна довіра як окремий результат
Дослідження перехідного правосуддя в 24 випадках із 19 країн пов’язало вищу соціальну довіру з деякими поєднаннями програм відшкодування, встановлення правди та суспільного відновлення. Дизайн був порівняльно-спостережним, а історичні умови країн різнилися. Тому важливе запитання для окремої громади — які саме елементи програми забезпечують видимий, доступний і тривалий результат, а які лише створюють коротку публічну подію (Fiedler & Mross, 2023).
Рівні справедливості: що відбувається з людиною, групою та установами
На індивідуальному рівні постраждалим може бути необхідний захищений спосіб звернутися по допомогу, мати інформацію про справу, відновити документи, отримати медичну й соціальну підтримку, вирішити питання житла та зберегти власні межі щодо участі в публічних процесах.
На міжгруповому рівні ключовими стають зміни норм: визнання права постраждалої спільноти на безпеку, припинення виправдання насильства, спільні правила співіснування, повага до різних досвідів війни та відповідальне висвітлення минулого. Психологічна довіра зміцнюється через послідовну передбачувану поведінку, а не через одноразову заяву про єдність.
На рівні інституцій значення мають незалежність правосуддя, захищені канали скарг, виконання рішень, справедливий доступ до допомоги й можливість перевіряти владу. Інституційна довіра стосується того, чи діятимуть правила для людей різного статусу в аналогічних обставинах.
На рівні суспільства перехідне правосуддя поєднує кримінальну відповідальність, установлення правди, відшкодування, пам’ять та реформи. Їх доцільно проєктувати як взаємодоповнювальні механізми, не вимірюючи все єдиним показником «рівень примирення». Такий комплексний підхід окреслено в сучасних аналізах українського випадку (Busol, 2026; Heller, 2026).
Безпека, добровільність і право на дистанцію
Програми діалогу після насильства потребують окремої оцінки ризику. Формальна згода в умовах залежності від гуманітарної допомоги, місцевої влади, роботодавця чи представника озброєної групи може бути позбавлена реальної свободи вибору. Організатори повинні пояснювати мету й межі процедури, доступні альтернативи, правила конфіденційності, можливість припинити участь та порядок реагування на загрози.
У роботі з постраждалими від катувань, сексуального насильства, незаконного позбавлення волі чи переслідування особливого значення набувають захист особистих даних, відсутність примусу до розповіді, доступність спеціалізованої підтримки та недопущення контакту, який може посилити ризик. Потреби людини визначаються її ситуацією та побажаннями, а не припущеннями про обов’язкові етапи «зцілення».
Коли насильство триває, ініціативи примирення стикаються з принциповим обмеженням: вимагати довіри до того, хто продовжує загрожувати, означає ігнорувати реальні умови безпеки. Можливі форми місцевої співпраці щодо медичної допомоги, евакуації чи відновлення послуг не є доказом подолання наслідків злочинів. Оцінка користі та шкоди кожного формату залишається необхідною (García Durán et al., 2026).
Україна: справедливість під час російської агресії та відновлення громад
Російська агресія проти України має визначений міжнародно-правовий контекст. Генеральна Асамблея ООН засудила агресію Російської Федерації та вимагала виведення її військ із території України (Резолюція ES-11/1, 2022). Психологічні моделі міжгрупових відносин не змінюють цієї правової оцінки й не встановлюють симетричної відповідальності держави-агресора та людей, які захищаються від нападу.
Український контекст одночасно охоплює кримінальне розслідування воєнних злочинів, пошук зниклих, документування шкоди, відшкодування, підтримку внутрішньо переміщених осіб, повернення людей з окупації, реінтеграцію постраждалих громад і збереження пам’яті. Ці завдання стосуються різних інституцій, часових горизонтів і потреб населення; їх не варто зводити до одного «діалогу про мир».
Що повідомляють дослідження українських очікувань
У дослідженні суспільних уявлень про справедливість і відповідальність, проведеному наприкінці 2023 року, опитано 4500 дорослих в Україні, зокрема внутрішньо переміщених людей. Респонденти підтримували різні механізми відповідальності, а серед практичних пріоритетів особливо виділяли відшкодування; водночас були помітні розбіжності щодо примирення й ставлення до осіб, пов’язаних з окупацією. Це вимірювання поглядів у певний час, а не універсальна характеристика українського суспільства (Vinck et al., 2024).
Дослідження українських правозахисників 2026 року, яке поєднало опитування 244 респондентів, фокус-групи та експертні обговорення, вказало на практичні бар’єри доступу до відшкодування, включно зі складністю підтвердження майнових прав для людей, які втратили документи. Вибірка не є репрезентативною для всього населення, але висвітлює проблеми реалізації прав, які програми відновлення мають враховувати (Українська Гельсінська спілка з прав людини, 2026).
Документування шкоди та міжнародний Реєстр збитків
Міжнародний Реєстр збитків, завданих агресією Російської Федерації проти України, приймає заяви за відповідними категоріями й забезпечує їх облік у межах визначених правил. Реєстр сам по собі не ухвалює рішень про виплату компенсації. Правила подання, перелік відкритих категорій та доступні електронні способи звернення потрібно перевіряти на офіційному сайті Реєстру. Для конкретної людини це питання реалізації прав, а не вимірювання готовності до примирення.
Де можливе відновлення суспільних зв’язків
У деокупованій громаді важливими можуть стати прозорі правила доступу до допомоги, захист людей від погроз, індивідуальне розслідування правопорушень, відновлення шкіл і служб, обережне обговорення різних досвідів окупації та переселення. Спільна праця над водопостачанням чи доступністю медичних послуг іноді сприяє співпраці навіть тоді, коли міжособистісна довіра ще низька. Це практичне припущення слід перевіряти в кожній громаді; воно не означає колективного виправдання злочинів або примусу постраждалих до зустрічей з кривдниками.
Як розробляти програму, що поєднує справедливість і відновлення відносин
Перший етап — визначити, для кого створено програму й який саме вид шкоди вона має допомогти подолати. Потреби сімей зниклих безвісти, людей, які пережили окупацію, внутрішньо переміщених осіб, ветеранів і мешканців громад, що приймають переселенців, можуть перетинатися, але їхні пріоритети не тотожні.
Другий етап — забезпечити реальні умови безпечної участі. До них належать незалежні канали звернення, конфіденційність, захист персональних даних, відсутність матеріального покарання за відмову від участі, спеціальні умови доступності та можливість отримати допомогу поза програмою діалогу.
Третій етап — визначити зв’язок із відповідальністю. Програма повинна пояснювати, хто документує порушення, куди можна подати заяву, які установи розслідують можливі злочини та які рішення виходять за межі повноважень фасилітаторів. Обговорення в громаді не підміняє слідчих і судових процедур.
Четвертий етап — передбачити матеріальні й інституційні результати. Коли зустрічі не супроводжуються жодним виконуваним рішенням, люди можуть втрачати віру в проголошені цілі. Необхідні прозорі критерії розподілу ресурсів, відповідальні установи, строки зворотного зв’язку та механізми скарг.
П’ятий етап — оцінювати результати й побічну шкоду. Потрібно окремо вимірювати безпеку, доступ до правосуддя, відчуття впливу, якість послуг, інституційну довіру, готовність до добровільної співпраці й можливі небажані ефекти. Показник кількості зустрічей, виданих сертифікатів або підписаних декларацій нічого не говорить про стійкість результату без належного порівняння.
Що саме варто перевіряти під час оцінювання
Для безпеки — чи зменшилися конкретні погрози, чи доступні захищені механізми скарг, чи люди можуть відмовитися від участі без санкцій.
Для справедливості — чи отримують постраждалі інформацію, доступ до процедур і фактичне виконання рішень; чи не виникають нові бар’єри для вразливих груп.
Для відновлення — чи повернулися життєво необхідні послуги, майнові права й матеріальні можливості, чи стало менше невідшкодованих втрат.
Для суспільних відносин — чи з’явилася стабільна добровільна співпраця, чи зменшилися дискримінаційні правила, чи довіра підтверджується поведінкою установ.
Для психологічної безпеки — чи не зростають тривога й дистрес після публічних свідчень або примусових зустрічей; чи доступні альтернативні способи участі. Систематичний огляд García Durán та колег засвідчує, що оцінювання психічного здоров’я в миробудівних програмах поки має істотні методологічні прогалини (García Durán et al., 2026).
Поширені запитання
Чи можливе примирення без покарання винних?
Окремі люди й громади можуть відновлювати обмежену співпрацю навіть тоді, коли кримінальне провадження триває або доступ до нього обмежений. Проте це не скасовує обов’язків розслідування тяжких порушень, прав постраждалих і потреби в гарантіях безпеки. Формула «примирилися — отже, відповідальність більше не потрібна» суперечить самостійному змісту справедливості (Управління Верховного комісара ООН з прав людини, 2022).
Чи повинні постраждалі пробачити для відновлення миру?
Ні. Прощення, правосуддя і можливість безпечного співіснування є різними процесами. Людина має право не контактувати з кривдником, не брати участі в символічній церемонії та водночас отримувати захист і відшкодування. Дослідження прощення в умовах збройних конфліктів описують контекстні чинники добровільного рішення, а не моральну вимогу (Turizo-Palencia et al., 2026).
Чому після вироку суду довіра може залишатися низькою?
Вирок відповідає на питання юридичної відповідальності у конкретній справі. Довіра також залежить від безпеки, виконання рішень, повторюваної поведінки установ, доступу до допомоги та досвіду поваги. Якщо правосуддя не супроводжується змінами повсякденного життя, люди можуть і далі очікувати загрози.
Чи достатньо публічного вибачення для примирення?
Значення вибачення залежить від визнання конкретної шкоди, готовності взяти відповідальність і подальшого виконання зобов’язань. Воно може стати одним із сигналів змін, але не замінює захисту, законної відповідальності чи репарацій. Експериментальні моделі міжгрупового примирення показують, що різні групи шукають у таких жестах різного психологічного змісту (Shnabel et al., 2009).
Чи допомагають комісії правди постраждалим психологічно?
Результати неоднорідні. Для частини людей можливість засвідчити пережите й отримати суспільне визнання має цінність; в інших умовах участь може супроводжуватися дистресом. Систематичний огляд 2026 року виявив обмежену кількість якісних досліджень і можливу психологічну шкоду деяких процедур (García Durán et al., 2026). Тому важливі право відмови, захист, підготовка й підтримка після участі.
Чим ця тема відрізняється від відновного правосуддя?
Відновне правосуддя описує певні підходи до реагування на правопорушення через шкоду, відповідальність, участь та її відшкодування. Психологія справедливості й примирення після масового насильства охоплює ширше коло процесів: міжнародні злочини, перехідне правосуддя, міжгрупову довіру, інституційні гарантії та довготривале суспільне відновлення. Досвід одного формату відновної практики не визначає ефективності всіх заходів після війни.
Чи можна оцінювати успішність примирення кількістю спільних заходів?
Кількість заходів відображає активність організаторів. Для оцінювання змін потрібні дані про добровільність, безпеку, результати правосуддя, виконані рішення, якість співпраці, відсутність повторного насильства та ризики для учасників. За можливості слід порівнювати показники в часі й враховувати альтернативні пояснення змін.
Висновок
Справедливість створює умови для можливого примирення через визнання шкоди, відповідальність, право постраждалих на участь, відшкодування й гарантії неповторення. Примирення розвивається там, де ці умови підкріплюються безпекою, послідовними змінами інституцій і добровільною співпрацею. Їхній зв’язок залежить від характеру насильства, влади сторін, доступу до правосуддя та потреб постраждалих. Права людей і відповідальність за злочини діють незалежно від того, чи відбулося прощення і чи з’явилося бажання відновлювати відносини.
Пов’язані статті
Відновна справедливість: психологія відповідальності, шкоди, діалогу і відновлення після порушення — про добровільні відновні процедури, потреби потерпілих і відповідальність за шкоду.
Процедурна справедливість: чому чесність процесу може бути важливою навіть за небажаного результату — про голос учасників, неупередженість і сприйняття легітимності рішень.
Справедливість у психології: чому рівність, пропорційність і потреба можуть вести до різних рішень — про базові психологічні моделі оцінювання справедливого результату.
Прощення: що це, чим відрізняється від примирення і чому не означає виправдання шкоди — про добровільне особисте рішення та його межі.
Відплатна справедливість: чому люди прагнуть пропорційного покарання за завдану шкоду — про відповідальність, санкції й суспільні очікування після порушень.
Джерела
Busol, K. (2026). Myths and ways forward: Transitional justice for Ukraine [представлення дослідницького звіту]. International Center for Transitional Justice. https://www.ictj.org/latest-news/ictj-report-calls-comprehensive-transitional-justice-framework-ukraine
Fiedler, C., & Mross, K. (2023). Dealing with the past for a peaceful future? Analysing the effect of transitional justice instruments on trust in postconflict societies. International Journal of Transitional Justice, 17(2), 303–321. https://doi.org/10.1093/ijtj/ijad010
García Durán, M. C., Singh, R., Avendano, M., & Lund, C. (2026). The impacts of peace and conflict resolution interventions on mental health and psychological well-being: A systematic review. Conflict and Health, 20, Article 69. https://doi.org/10.1186/s13031-026-00804-2
Heller, K. J. (2026). Non-criminal transitional justice in Ukraine. Centre for Military Studies, University of Copenhagen. https://cms.polsci.ku.dk/english/publications/non-criminal-transitional-justice-in-ukraine/
Moffett, L. (2022). Reparations options for the war in Ukraine. Reparations, Responsibility & Victimhood in Transitional Societies, Queen’s University Belfast. https://reparations.qub.ac.uk/reparations-options-for-the-war-in-ukraine/
Nadler, A., & Shnabel, N. (2015). Intergroup reconciliation: Instrumental and socio-emotional processes and the needs-based model. European Review of Social Psychology, 26(1), 93–125. https://doi.org/10.1080/10463283.2015.1106712
Nascimento, A. M., Andrade, J., & de Castro Rodrigues, A. (2023). The psychological impact of restorative justice practices on victims of crimes—A systematic review. Trauma, Violence, & Abuse, 24(3), 1929–1947. https://doi.org/10.1177/15248380221082085
Office of the United Nations High Commissioner for Human Rights. (2022). Contemporary perspectives on transitional justice. https://www.ohchr.org/sites/default/files/2023-01/Contemporary-perspectives-SR-Truth-01-2022-User-Friendly.pdf
Register of Damage Caused by the Aggression of the Russian Federation against Ukraine. (2026). Frequently asked questions. Council of Europe. https://rd4u.coe.int/en/faq/general
Shnabel, N., & Nadler, A. (2008). A needs-based model of reconciliation: Satisfying the differential emotional needs of victim and perpetrator as a key to promoting reconciliation. Journal of Personality and Social Psychology, 94(1), 116–132. https://doi.org/10.1037/0022-3514.94.1.116
Shnabel, N., Nadler, A., Ullrich, J., Dovidio, J. F., & Carmi, D. (2009). Promoting reconciliation through the satisfaction of the emotional needs of victimized and perpetrating group members: The needs-based model of reconciliation. Personality and Social Psychology Bulletin, 35(8), 1021–1030. https://doi.org/10.1177/0146167209336610
Shnabel, N., Ullrich, J., & Nadler, A. (2023). The needs-based model of reconciliation: How identity restoration processes can contribute to more harmonious and equal social relations. Advances in Experimental Social Psychology, 67, 209–276. https://doi.org/10.1016/bs.aesp.2022.11.004
Shnabel, N., & Ullrich, J. (2026). Identity needs in intergroup relations: Between the age of apology and victimhood culture. Annual Review of Psychology, 77, 285–310. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-022625-112840
Turizo-Palencia, Y., Avila Paternina, K. A., De La Hoz Maldonado, A., & Núñez Menco, S. S. (2026). Willingness to forgive in contexts of armed conflict: A systematic review. Acta Psychologica, 266, Article 106764. https://doi.org/10.1016/j.actpsy.2026.106764
Ukrainian Helsinki Human Rights Union. (2026). Survivors at the heart of transitional justice: What UHHRU’s research revealed. https://www.helsinki.org.ua/publications/survivors-at-the-heart-of-transitional-justice-what-uhhru-s-research-revealed/
United Nations General Assembly. (2005). Basic principles and guidelines on the right to a remedy and reparation for victims of gross violations of international human rights law and serious violations of international humanitarian law (A/RES/60/147). https://www.ohchr.org/sites/default/files/2021-08/N0549642.pdf
United Nations General Assembly. (2022). Aggression against Ukraine (A/RES/ES-11/1). https://digitallibrary.un.org/record/3965290
Vinck, P., Mysiv, L., Cave, A., Regan, M., McIntosh, S., & Pham, P. (2024). Ukraine justice & accountability survey 2024. Transitional Justice Evaluation Tools. https://transitionaljusticedata.org/en/publications/2024-04-ukraine-survey/