top of page

Психологічна енкциклопедія

Моральне виправдання міжгрупового насильства: механізми та ризики

2 дні тому
Читати 18 хв

Моральне виправдання міжгрупового насильства — це процес, у якому заподіяння шкоди людям через їхню належність до певної групи представляють як допустиму, необхідну, заслужену або навіть доброчесну дію. У такому поясненні насильство може набувати вигляду «захисту», «відновлення справедливості», «виконання обов’язку» чи «запобігання більшому злу». Психологічне питання полягає в тому, як людина або спільнота переходить від моральної заборони заподіювати шкоду до її схвалення, участі в ній або байдужості до постраждалих. Класична теорія Альберта Бандури описує таке послаблення внутрішніх моральних обмежень через механізми морального відсторонення.

У міжгруповому контексті ці механізми поєднуються з груповою лояльністю, сприйняттям загроз, ставленням до «своїх» і «чужих», нормами організацій, пропагандистськими повідомленнями та доступністю відповідальності. Дослідження показують, що особливо небезпечним може бути прославлення власної групи, за якого визнання її неправомірних дій переживається як загроза груповому образу, а людські страждання постраждалих применшуються (Leidner та ін., 2010).

Психологічне пояснення процесу має практичну мету: виявляти способи нормалізації шкоди, захищати постраждалих і підтримувати особисту та інституційну відповідальність. Юридичну оцінку застосування сили визначають факти, застосовне право та належні процедури; психологічні уявлення учасників самі по собі не надають насильству законності.

Що означає моральне виправдання насильства між групами

Міжгрупове насильство стосується дій, погроз або організованої практики заподіяння шкоди, коли групова належність впливає на вибір цілі, виправдання вчинку або підтримку насильства. Групами можуть виступати етнічні, національні, релігійні, політичні та інші спільноти. Моральне виправдання зосереджується на тому, як такій дії надають морального сенсу: кого визначають «винним», кому приписують право карати, які наслідки вважають прийнятними й чиї страждання залишають поза увагою.

Термін «моральне виправдання» має вузьке й широке вживання. У вузькому значенні це один із восьми механізмів морального відсторонення Бандури: шкідливі засоби оголошують морально схвальними заради нібито гідної мети. У широкому значенні ним позначають увесь комплекс аргументів, емоцій і норм, які роблять групове насильство прийнятним. У цій статті обидва рівні розглядаються окремо, щоб не змішувати конкретний механізм із усім процесом (Bandura, 1999; Bandura, 2011).

Важливий предметний кордон проходить між справжньою небезпекою, правомірним захистом та пропагандистським або особистим обґрунтуванням непропорційного чи протиправного насильства. Реальна загроза може вимагати захисних дій; їхні межі визначаються обставинами й правовими нормами. Моральне відсторонення проявляється тоді, коли посилання на загрозу чи цінність використовують для усунення уваги до заборонених засобів, цивільних жертв, відповідальності або можливості перевірити факти.

Як виникає розрив між моральними принципами й готовністю підтримати насильство

Згідно із соціально-когнітивною теорією Бандури, засвоєні моральні стандарти впливають на поведінку через самоспостереження, оцінювання власних дій і передбачення морального самоосуду. Людина може засуджувати жорстокість як загальний принцип і водночас знаходити винятки для дій своєї групи. Моральне відсторонення описує способи, завдяки яким ці моральні самосанкції вибірково послаблюються (Bandura, 1990; Bandura, 1999).

У конфлікті групова належність впливає на інтерпретацію фактів. Люди частіше помічають загрозу власній спільноті, її втрати та пояснення її представників; поведінку іншої групи можуть оцінювати за більш суворими критеріями. Так виникає вибірковість морального судження: ідентичні види шкоди описуються різними словами залежно від того, хто їх завдав. Це конкретний прояв механізмів, які вивчає психологія міжгрупового конфлікту, але центральне питання тут — саме легітимація шкоди.

Типовий, хоча не універсальний, ланцюг має такий вигляд: повідомлення про небезпеку → посилення групової лояльності → моральна вимога покарати або захистити → виправдання неприйнятних засобів → применшення наслідків → схвалення або невтручання. Дослідницька модель міжгрупової загрози й насильства розглядає в такому процесі моральне відсторонення, дегуманізацію та ворожі емоції як взаємопов’язані можливі механізми, а не як обов’язкові стадії для кожної людини (Lantos & Molenberghs, 2022).

Вісім механізмів морального відсторонення

1. Моральне виправдання: шкідливий засіб оголошують добрим

Насильницькі дії представляють як служіння вищій меті: захисту спільноти, відданості ідеалам, забезпеченню порядку або нібито відновленню справедливості. Найважливіший психологічний зсув полягає в перенесенні уваги з конкретної шкоди та засобів її заподіяння на проголошену моральну мету. Заклик до доброго результату може співіснувати зі схваленням жорстокості щодо людей, яких визначено перешкодою (Bandura, 2011).

2. Евфемістичне позначення: мова приховує характер дій

У повідомленнях насильство перейменовують так, щоб ослабити зв’язок між словами та реальною шкодою. Замість опису конкретних дій і людських наслідків уживають безособові технічні формули, знеособлювальні скорочення або метафори «очищення». Завдання критичного аналізу — відновити точні дієслова, назвати постраждалих, спосіб завдання шкоди та встановлені факти. У Бандури це один із механізмів реконструювання насильства як прийнятної дії (Bandura, 1999).

3. Вигідне порівняння: «інші зробили гірше»

Шкоду представляють як незначну, зіставляючи її з іншим злочином або гіпотетично страшнішим сценарієм. Таке порівняння може відволікати від самостійної моральної та правової оцінки конкретного вчинку. Дії одного суб’єкта мають оцінюватися за фактами, обов’язками та наслідками, а не за можливістю знайти ще тяжчий приклад (Bandura, 1990).

4. Перекладання відповідальності: «мені наказали»

Особиста відповідальність розчиняється в авторитеті керівника, наказі, державній політиці або нібито безальтернативних обставинах. Соціально-психологічне дослідження такого пояснення показує, чому виконавець може сприймати себе пасивним інструментом чужого рішення. Водночас сам факт наказу не визначає юридичного звільнення від відповідальності: це окрема правова оцінка (Bandura, 1999).

5. Розпорошення відповідальності: «так діяли всі»

У великих групах кожен учасник може вважати власний внесок незначним. Поділ роботи між відомствами, посередниками, організаторами, поширювачами повідомлень і безпосередніми виконавцями ускладнює усвідомлення причинного ланцюга. Бандура наголошував, що складні організаційні структури можуть підтримувати насильство навіть за участі людей, які в інших ситуаціях дотримуються гуманних стандартів (Bandura, 1999).

6. Знецінення наслідків: «ніхто серйозно не постраждав»

Зниження уваги до тілесних ушкоджень, втрати житла, загибелі, розлучення сімей або тривалих обмежень може робити суспільну підтримку насильства психологічно простішою. Іноді шкоду заперечують, іноді визнають лише матеріальні втрати, залишаючи поза увагою людей. У трьох дослідженнях колективного насильства применшення страждань родин жертв було одним із механізмів зв’язку між прославленням власної групи та слабшою підтримкою справедливості для постраждалих (Leidner та ін., 2010).

7. Звинувачення постраждалих: «вони самі це спричинили»

Відповідальність за заподіяну шкоду переносять на постраждалу групу, часто за допомогою узагальнень про її історію, переконання чи поведінку окремих представників. При цьому стирається різниця між індивідуальними вчинками, колективною належністю та правами конкретних людей. Механізм дозволяє представити напад як закономірне «покарання» замість установлення відповідальності кожного учасника за його власні дії (Bandura, 2011).

8. Дегуманізація: постраждалим відмовляють у повній людяності

Людям приписують образ тварин, механізмів або однорідної небезпечної маси, позбавленої індивідуальності та морального захисту. Науковий огляд Ніка Гезлема розрізняє анімалістичну й механістичну форми дегуманізації; обидві можуть змінювати сприйняття людських якостей, хоча не зводяться до простого неприйняття іншої групи (Haslam, 2006).

Водночас дегуманізація не є необхідною передумовою будь-якого морально мотивованого насильства. У дослідах Rai, Valdesolo та Graham (2017) вона посилювала готовність до інструментального заподіяння шкоди, але не давала такого самого ефекту для насильства, яке учасники оцінювали як моральне покарання. Ця відмінність вимагає досліджувати одночасно й позбавлення людяності, і наділення іншої людини провиною, через яку насильство здається заслуженим.

Групова лояльність, прославлення «своїх» і подвійні стандарти

Належність до спільноти підтримує солідарність і спільні дії. Особливе значення для морального виправдання насильства має різниця між прив’язаністю до своєї групи та її безумовним прославленням. У дослідженні Leidner та співавторів (2010) саме прославлення групи, а не сама прихильність до неї, було пов’язане зі слабшою вимогою справедливості, коли насильство здійснювали «свої». Отже, лояльність не варто автоматично ототожнювати з підтримкою жорстокості.

Прославлення може створювати моральну дилему: визнати провину власної групи означає допустити болісну інформацію про неї. Один зі шляхів уникнення цього конфлікту — заперечувати факти, виправдовувати заподіяне або применшувати цінність жертв. Дослідницький огляд Castano (2008) описує зв’язки між прославленням групи, моральним відстороненням і готовністю підтримати покарання винних та відшкодування шкоди.

Для аналізу повідомлення корисно ставити симетричне перевірочне запитання щодо стандарту оцінювання: чи назвали б ми таку саму дію неправомірною, якби її здійснила група, до якої ми не належимо? Це інструмент перевірки моральної послідовності. Він не означає однакового правового становища всіх сторін реального конфлікту й не заперечує необхідності розрізняти агресора, державу, що обороняється, виконавців насильства та постраждалих.

Чому відчуття загрози може посилювати виправдання шкоди

Сприйняття загрози — один із важливих контекстів міжгрупової ворожості. Люди можуть побоюватися втрати безпеки, ресурсів, статусу, культурних норм чи майбутнього спільноти. Умови, за яких відчуття небезпеки переходить у підтримку насильства, залежать від групових норм, доступних пояснень, фактичних обставин, інституцій та індивідуальних оцінок (Lantos & Molenberghs, 2022).

Варто розрізняти загрозу, підтверджену доказами, та її перебільшення або конструювання. Реалістичні й символічні загрози мають різний зміст; детальний розгляд цих механізмів містить стаття «Сприйняття реалістичної та символічної міжгрупової загрози». У цій темі ключове запитання таке: чи перетворюється твердження про небезпеку на універсальний дозвіл завдавати шкоди всім представникам іншої групи?

Страх і гнів можуть підсилювати готовність приймати жорсткі рішення, особливо якщо публічні повідомлення створюють враження терміновості, безвиході та колективної провини. Однак емоційна реакція на реальну небезпеку сама по собі не свідчить про моральне відсторонення. Ознакою виправдання насильства стає спосіб, у який емоцію використовують, щоб обійти перевірку фактів, розрізнення цілей та вимоги до допустимості засобів.

Дегуманізація та моральне покарання: що встановили дослідження

Зв’язок між дегуманізацією і підтримкою агресії має емпіричні підстави. Метааналіз Cheng та співавторів (2025) узагальнив 184 ефекти з 32 праць і виявив помірний зв’язок між дегуманізацією та агресією (r = 0,34; 95% довірчий інтервал 0,28–0,41). Сильнішим він був за відкритої, порівняно з прихованішою, дегуманізації. Ці результати описують середній зв’язок у неоднорідній сукупності досліджень та не дозволяють прогнозувати індивідуальну поведінку конкретної людини.

У масштабному дослідженні Landry та співавторів (2026) спочатку виконано метааналіз 120 досліджень із сукупною вибіркою 128 022 учасників, а потім перевірено висновки на матеріалі кількох конфліктів, зокрема пов’язаного з Росією та Україною. Автори виявили, що відверта дегуманізація має власний, відмінний від сильної антипатії, зв’язок із підтримкою міжгрупового насильства; окремий експеримент надав додаткові причинні свідчення. Дослідження не означає, що кожне вороже висловлювання неминуче веде до фізичного насильства.

Разом із тим серія п’яти експериментів Rai та співавторів (2017) показала важливе обмеження одновимірної моделі: коли людина бачить насильство як моральну кару, вона може повністю визнавати людяність жертви й водночас бажати її покарати. Науковий висновок полягає в наявності кількох шляхів моральної легітимації шкоди. Програми запобігання повинні працювати і з дегуманізацією, і з переконанням, що страждання іншої людини є заслуженим.

Колективна провина, сором і захист образу власної групи

Інформація про насильство, здійснене представниками власної групи, може викликати провину, сором, обурення або захисне заперечення. Психологічна відповідь залежить від того, як людина розуміє належність до спільноти, відповідальність і можливість виправлення завданої шкоди. Моральне відсторонення може бути способом уникнути складних колективних емоцій; це пояснення розробляється в міжгруповій літературі й потребує перевірки у конкретних обставинах (Castano, 2008).

Колективну належність важливо відокремлювати від індивідуальної юридичної вини. Визнання скоєних представниками групи порушень, засудження злочинів і підтримка відшкодування шкоди можливі без приписування злочину кожному її членові. Навпаки, автоматичне колективне звинувачення може закріплювати нові цикли стигматизації та виправдання насильства.

Як працюють групові норми, лідери та інституції

Моральне виправдання може формуватися в приватних розмовах, але набуває особливої суспільної ваги, коли його закріплюють організації. Лідери визначають мову опису подій, групові норми задають межі схвалюваного, а процедури вирішують, чи буде порушення розслідуване. Поділ функцій і безособовий характер рішень можуть ускладнювати усвідомлення відповідальності та людських наслідків (Bandura, 1999).

Тому аналіз ризиків повинен враховувати чотири взаємодійні рівні: індивідуальні судження; норми своєї групи; реальну організацію рішень і виконання; публічні механізми правової та суспільної підзвітності. Зміна ставлення однієї людини сама по собі не усуває організаційної практики, якщо накази, стимули або безкарність продовжують підтримувати шкоду.

Поширення виправдань у медіа та цифровому середовищі

Повторення дегуманізувальних ярликів, вибіркове висвітлення жертв, псевдотехнічні слова для опису ударів і твердження про нібито колективну провину створюють інформаційне середовище, де жорстокість може сприйматися як звична. Водночас частота появи певного повідомлення не є доказом того, що всі його адресати погодилися з ним або змінять поведінку. Для встановлення ефекту потрібні порівняльні й експериментальні дані, а для аналізу конкретної кампанії — перевірка фактичного змісту, охоплення та контексту (Lantos & Molenberghs, 2022).

У випадках публічної мови ворожнечі окремі експерименти досліджують ефект відповідей, які нагадують про людські наслідки дискримінації. Польовий експеримент Hangartner та співавторів (2021) серед 1350 користувачів соціальної мережі виявив невелике зниження подальших ксенофобних висловлювань після відповіді, орієнтованої на емпатію; гумор і попередження про наслідки не дали послідовного ефекту. Це свідчення щодо конкретного виду поведінки онлайн, а не доведена програма запобігання масовому насильству.

Які наслідки має моральне виправдання міжгрупового насильства

Найбезпосередніший ризик полягає в послабленні моральних обмежень щодо заподіяння шкоди. Коли страждання іншої групи оголошують заслуженим, необхідним або незначущим, громадськості стає легше схвалювати дії, які в інших умовах викликали б осуд. Психологічні дослідження виявляють зв’язки таких оцінок із підтримкою насильства; однак слід розрізняти схвалення в опитуванні, публічне виправдання та безпосередню участь у завданні шкоди (Landry та співавт., 2026).

Другий ризик стосується невидимості постраждалих. Моральне відсторонення працює, коли з поля уваги зникають особистість жертви, її досвід, право на захист і наслідки насильства для родини чи громади. У дослідженнях Leidner та співавторів (2010) применшення страждань родичів постраждалих і дегуманізація були пов’язані зі слабшими вимогами справедливості до винних зі своєї групи.

Третій ризик — руйнування суспільних механізмів відповідальності. Якщо порушення пояснюють «винятковою необхідністю», фактологічне розслідування, незалежний суд, право потерпілих бути почутими й відшкодування шкоди починають зображати як перешкоди для групової солідарності. Так виникає підтримка вибіркового застосування правил: суворого щодо інших і поблажливого щодо власної сторони.

Четвертий ризик має довготривалий характер. Легітимація завданої шкоди може перешкоджати визнанню порушень, роботі з документуванням, відновленню міжгрупової довіри та інституційним гарантіям неповторення насильства. Оскільки соціальні умови різняться, ці наслідки доцільно досліджувати окремо: через оцінювання реальних рішень, ставлення до відповідальності, доступу постраждалих до правосуддя та повторюваності порушень, а не через один показник «ворожості».

Український контекст: агресія, самозахист і відповідальність

Повномасштабне вторгнення Російської Федерації в Україну від 24 лютого 2022 року є частиною російської агресії проти України. Генеральна Асамблея ООН у резолюції ES-11/1 «Агресія проти України» від 2 березня 2022 року засудила агресію Російської Федерації та вимагала виведення її військ. Цей міжнародно-правовий контекст визначає, чому дослідження моральних наративів про війну не можна зводити до схеми, у якій дві сторони нібито мають однакову відповідальність за початок агресії.

Психологічний аналіз має з’ясувати, якими повідомленнями виправдовують конкретні порушення і як суспільство на них реагує. Правова оцінка встановлює окремі питання: застосовні норми, докази, індивідуальну та командну відповідальність і законність конкретних дій. Міжнародне гуманітарне право застосовується до поведінки сторін збройного конфлікту; право України на захист від агресії не створює автоматичного дозволу на будь-який спосіб ведення війни. Повага до цивільних, полонених та інших захищених осіб залишається необхідною частиною правової і моральної оцінки.

Особливе значення мають дослідження того, як саме російську агресію раціоналізують у публічних дискусіях. У якісному дослідженні Bliuc і Muntele-Hendreș (2025) проаналізовано проросійські дописи користувачів із Румунії та Молдови. Авторки виявили наративи моральної переваги, порівняння на користь власної групи, представлення вторгнення як виправданої дії, дегуманізацію та конспірологічні пояснення. Метод тематичного аналізу дозволяє описати ці способи аргументації, однак не вимірює їх поширеність серед усього населення і сам собою не встановлює, що дописи спричиняють насильницьку поведінку.

В умовах України важливо досліджувати також моральні дилеми всередині суспільства: ставлення до цивільних на деокупованих територіях, до вимушено переміщених людей, до документування порушень, відповідальності за злочини та підтримки постраждалих. Факт проживання на певній території, національність, рідна мова або належність до ширшої спільноти не доводять особистої участі у злочині. Перевірка конкретних дій і фактів допомагає поєднувати захист суспільства з індивідуалізованою відповідальністю.

Чому визнання агресії не вимагає примирення від постраждалих

Постраждалі люди зберігають право на безпеку, правосуддя, відшкодування шкоди, власний темп відновлення та відмову від особистого контакту з тими, хто завдав шкоди. Заклики до прощення або діалогу не можуть бути підставою для замовчування злочинів, тиску чи позбавлення потерпілих права на свідчення та участь у правосудді.

Програми діалогу, якщо їх розглядають, повинні оцінювати актуальні ризики, добровільність та інформовану згоду, асиметрію влади, здатність організаторів захистити учасників і межі конфіденційності. Психологічна увага до обох сторін розмови не означає рівного розподілу відповідальності за завдану шкоду. Докладніше про ці умови йдеться у статтях «Міжгруповий діалог» та «Примирення під час тривалого насильства».

Як розпізнавати моральне виправдання в аргументації

Для аналізу публічного повідомлення корисно дослідити його структуру: яку дію виправдовують, хто визначений виконавцем, як описано постраждалих, чим обґрунтована необхідність шкоди та чи залишаються перевірюваними твердження про факти. Один емоційний вислів або окреме слово без контексту не дозволяє достовірно визначити психологічний механізм мовця.

Перевірка моральної мети та засобів

Фраза «це робиться заради безпеки» потребує уточнення: яким є конкретний ризик, наскільки запропонований засіб здатний його зменшити, яких людей він зачіпає та чи передбачає правила захисту постраждалих? Мета може бути суспільно значущою, але цього недостатньо для висновку про допустимість кожного засобу. Механізм морального виправдання проявляється, коли посилання на мету замінює оцінку вчинку та його наслідків (Bandura, 1999).

Перевірка образу постраждалих

Варто звернути увагу, чи згадуються конкретні люди, діти, цивільні, родини та їхні права; чи не зводиться велика різноманітна група до однієї ворожої категорії; чи не ставлять саме існування постраждалих під сумнів. Дегуманізація може набувати відкритих форм, а може проявлятися у вилученні людського досвіду з розповіді (Haslam, 2006).

Перевірка правил відповідальності

Якщо повідомлення визнає факти порушень, проте систематично знімає відповідальність з виконавців через наказ, підпорядкування, «вищу необхідність» чи звинувачення жертв, потрібно окремо перевірити роль кожного виправдання. Правова відповідальність установлюється за доказами й відповідними нормами. Психологічний аналіз пояснює, як риторика може змінювати готовність визнавати таку відповідальність.

Перевірка застосування стандартів

Корисно з’ясувати, чи однакові вимоги до захисту цивільних, заборони катувань, перевірки фактів і розслідування порушень застосовуються до аналогічних дій незалежно від групової належності виконавців. При цьому порівнювати слід правові й фактичні обставини відповідних дій; механічне прирівнювання агресії та оборони створює хибну аналогію.

Що підтверджують дослідження, а що потребує подальшої перевірки

Найкраще підтверджений висновок полягає в тому, що моральне відсторонення пов’язане з агресивними установками та поведінкою в багатьох контекстах. Метааналіз Luo і Bussey (2023) узагальнив 157 досліджень молоді із сукупною вибіркою 118 501 учасник та виявив стійкий зв’язок морального відсторонення з антисоціальною поведінкою. Однак результати, отримані переважно серед дітей і підлітків, не можна автоматично переносити на рішення дорослих у збройних міжгрупових конфліктах.

Для міжгрупового насильства безпосередніші дані дають дослідження про прославлення власної групи та правосуддя (Leidner та співавт., 2010), зміщення моральних критеріїв у бік лояльності та авторитету (Leidner & Castano, 2012), експерименти про моральне покарання (Rai та співавт., 2017) і великий комплекс робіт про дегуманізацію та підтримку насильства (Landry та співавт., 2026). Вони досліджують частково різні процеси, тому їх не слід зводити до однієї універсальної причинної моделі.

Важливе методологічне розрізнення: кореляція між згодою з насильницьким висловлюванням і дегуманізацією не доводить, що перша виникла внаслідок другої. Експериментальне втручання може виявити причинний ефект у певній ситуації, але його масштаб, тривалість та можливість перенесення на війну або суспільну кризу потрібно перевіряти окремо. Спостереження за дописами може показати риторичні стратегії, але саме по собі не встановлює причин масових злочинів.

Висновки залежать також від вимірювання: запитання про «підтримку жорстких заходів», оцінки конкретних сценаріїв, готовність карати та реальна поведінка — різні показники. Дослідникам слід прозоро зазначати, яку саме відповідь вони отримали, кого опитували, чи були дані зібрані під час реального насильства та як перевіряли соціальну бажаність відповідей. Умови активної війни, примусу й цензури особливо ускладнюють пряме порівняння результатів.

Як зменшувати ризики морального виправдання насильства

Зміцнювати перевірку фактів і відповідальності

Першочергове значення має доступ до незалежної інформації про конкретні події, способи документування шкоди, прозорі процедури розслідування та зрозуміле пояснення правових норм. Психологічні повідомлення про людяність іншої групи мають обмежену цінність там, де установи одночасно винагороджують насильство або перешкоджають притягненню винних до відповідальності.

Для установ і громад важливо називати конкретну поведінку, наслідки та застосовні правила. Увага до перевірюваних фактів зменшує простір для тверджень, що будь-яке порушення автоматично виправдане належністю виконавця до «своїх». При цьому розслідування не повинно перетворюватися на колективне звинувачення людей за походженням чи мовою.

Зберігати видимість людських наслідків

Історії постраждалих можуть протидіяти їхньому знеособленню, якщо публікація відбувається за згодою, не створює додаткової небезпеки та зберігає гідність людини. Опис особистого досвіду має поєднуватися з точністю фактів і правовими межами. Постраждалим не слід нав’язувати участь у просвітницьких програмах або вимагати розповідати про болісні події для зміни поглядів інших.

Контакт, спільна діяльність і діалог можуть бути частиною довготривалого відновлення суспільних зв’язків за належних умов безпеки. Однак дослідницький огляд Paluck та співавторів (2021) показує, що велика частина експериментів зі зниження упереджень використовує короткі втручання і дає обмежені свідчення про тривалі наслідки. Зниження упередження в лабораторному тесті не прирівнюється до припинення насильства.

Працювати з груповими нормами, не стираючи відповідальність

Громадські лідери, викладачі, редактори й посадовці впливають на те, які аргументи видаються допустимими. Публічне засудження насильства щодо цивільних, відмова від колективної провини, відкритість до розслідувань і послідовність правил можуть підтримувати моральні обмеження. Конкретний ефект таких практик потрібно перевіряти в заданій аудиторії, оскільки авторитет повідомника, довіра до інституцій і сприйняття загрози можуть змінювати реакцію.

Дані Leidner та Castano (2012) показують, що при оцінці порушень «своїх» у деяких умовах зростає значення лояльності й авторитету на шкоду принципам незаподіяння шкоди та справедливості. Це допомагає сформулювати освітню мету: навчати одночасно бачити цінність солідарності й незалежні обмеження щодо засобів захисту групи.

Обережно використовувати відповіді на мову ворожнечі

Контраргументація, яка зосереджується на людських наслідках, має попередні експериментальні підтвердження для окремих форм онлайн-поведінки. У дослідженні Hangartner та співавторів (2021) ефект був помірним і стосувався ксенофобних висловлювань, а не безпосередньо насильства. Тому організаціям слід перевіряти ризики для модераторів, можливі погрози й переслідування та результати втручань замість обіцянки універсального ефекту.

Коли повідомлення супроводжується конкретними погрозами, підбурюванням чи переслідуванням, пріоритетом стають безпека та відповідні механізми реагування. Від постраждалих не можна вимагати вступати в дискусію, щоб переконувати агресивну аудиторію.

Чому деякі миробудівні втручання можуть посилювати шкоду

Ініціативи, побудовані лише на вимозі «почути обидві сторони», можуть відтворити нерівність влади, якщо одна зі сторін контролює безпеку, доступ до ресурсів або можливість говорити без наслідків. У ситуації триваючих загроз публічний діалог може створити нові ризики викриття особистих даних, залякування й повторної травматизації. Тому оцінка безпеки та добровільна згода є умовами проектування, а не завершальними формальностями.

Невдало сформульоване повідомлення про «спільні помилки» може приховувати встановлені факти агресії, відповідальність за злочини та конкретних постраждалих. Також небезпечна риторика, що підміняє справедливість швидким емоційним примиренням: люди можуть відчути тиск пробачити, відкликати вимоги або замовчати свій досвід. Редакційна оцінка миробудівної програми повинна враховувати ці небажані наслідки поряд із заявленими вигодами.

Інша пастка — оцінювати успіх лише за негайним схваленням заходу учасниками. Потрібно визначати незалежні показники: рівень реальної безпеки, частоту дискримінації, готовність підтримувати правомірну відповідальність, можливість звертатися по допомогу, відсутність переслідування та тривалість змін. Відсутність якісних досліджень довготривалих ефектів коротких програм показана в огляді Paluck та співавторів (2021).

Практичні орієнтири для редакцій, освітян і громад

Для редакцій і авторів повідомлень

Описуючи конфліктну подію, редакція повинна відокремлювати перевірені факти від заяв учасників і пояснювати джерело інформації. Важливо називати виконавця дії, характер шкоди та статус постраждалих; уникати узагальнень, які приписують винуватість усій етнічній, мовній чи релігійній групі. Якщо посадовець або організація виправдовує насильство, публікація може точно викласти позицію й водночас перевірити її фактичну та правову основу.

Доцільно запитувати, чи не перетворює заголовок безособові конструкції на приховування того, хто ухвалив рішення та хто постраждав. Водночас не слід публікувати особисті дані, за якими можна ідентифікувати вразливих людей без необхідності та їхньої згоди.

Для освітян і дослідників

Ефективним навчальним завданням може бути порівняння аргументів про мету, засоби, наслідки та відповідальність на чітко описаних випадках. Важливо розрізняти фактологічне свідчення, емоційну оцінку, групове узагальнення й правовий висновок. Дослідження мають вимірювати конкретні зміни, зберігати дані про контекст та уникати експериментів, що наражають людей на додаткову небезпеку.

Обговорення насильства повинно мати правила добровільності, конфіденційності в межах, дозволених законом, і можливості відмовитися від участі. Освітня мета — розуміння аргументації та прав людини; учасникам не потрібно розкривати власні травматичні переживання.

Для місцевих громад та інституцій

Громади можуть підтримувати доступні канали скарг, незалежний розгляд конкретних інцидентів, прозорі процедури розподілу допомоги й безпечну участь різних груп у прийнятті рішень. Потрібно окремо враховувати людей, що постраждали від окупації, військових злочинів, переміщення або дискримінації. Психологічна робота повинна бути узгоджена з правовими механізмами та реальними заходами захисту.

Успіх варто оцінювати не за кількістю проведених зустрічей, а за тим, чи стали рішення справедливішими, звернення безпечнішими, а інституційна відповідь на порушення — передбачуванішою. Ці показники можуть мати відкладені ефекти і потребувати незалежного спостереження.

Поширені запитання

Чим моральне виправдання насильства відрізняється від морального відсторонення?

Моральне відсторонення — ширша система процесів, через які людина послаблює зв’язок між власними моральними стандартами та оцінкою завданої шкоди. Моральне виправдання є одним із цих процесів: жорстокість представляють як засіб досягнення нібито доброї мети. У міжгруповому конфлікті до нього часто приєднуються дегуманізація, перекладання відповідальності та звинувачення жертв (Bandura, 1999).

Чи означає патріотизм підтримку насильства?

Сам по собі патріотизм або прив’язаність до своєї спільноти не є психологічною підставою підтримки неправомірного насильства. Дослідження розрізняють прихильність до групи та її прославлення, коли репутацію групи захищають шляхом виправдання шкоди іншим (Leidner та співавт., 2010). Захист країни від агресії та повага до правових обмежень сумісні.

Чи завжди дегуманізація передує насильству?

Ні. Дегуманізація може підвищувати підтримку насильства, про що свідчать метааналітичні й експериментальні дані (Landry та співавт., 2026). Проте насильство може також виправдовуватися як покарання людини, чию людяність виконавець визнає (Rai та співавт., 2017). Для наукового пояснення потрібно розглядати кілька механізмів.

Чи можна за висловлюванням встановити, що людина схильна до злочинів?

Одне висловлювання не є підставою для клінічного висновку або достовірного прогнозу злочинної поведінки. Наукові шкали й експерименти переважно оцінюють групові закономірності, ставлення чи реакції на сценарії. Загрози й повідомлення про намір завдати шкоди потребують конкретної оцінки безпеки та відповідного реагування, незалежно від психологічних ярликів.

Чи є психологічне пояснення виправданням воєнних злочинів?

Психологія вивчає, як утворюються переконання, які дозволяють людям приймати завдання шкоди. Це знання допомагає виявляти ризики, розробляти профілактику й підтримувати підзвітність. Воно не скасовує правових норм, відповідальності виконавців та прав постраждалих. Факти агресії проти України зафіксовані, зокрема, у резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1.

Чи достатньо показати людям страждання іншої групи, щоб змінити погляди?

Звернення до людського досвіду може впливати на певні форми публічної поведінки, однак величина і тривалість ефектів залежать від умов. Наприклад, експеримент зі співчутливими відповідями на мову ворожнечі дав обмежене зниження подальших ксенофобних дописів (Hangartner та співавт., 2021). Для запобігання тяжкому насильству потрібні також безпека, захист прав та дієві інституції.

Чи обов’язкові прощення та діалог для відновлення миру?

Ні. Примирення, особисте прощення, припинення насильства, правосуддя і безпечне співіснування — пов’язані, але різні процеси. Постраждала людина має право відмовитися від контакту або прощення. Діалог оцінюють за умовами безпеки, добровільності, інформованої згоди, справедливості й можливістю відмови; він не замінює визнання шкоди та юридичної відповідальності.

Що потрібно вимірювати під час оцінювання програм протидії виправданню насильства?

Окремо варто оцінювати зменшення дегуманізувальних висловлювань, зміни у ставленні до порушень, підтримку захисту цивільних, вимоги справедливості, реальну дискримінаційну поведінку, довіру до процедур та безпеку учасників. Потрібні контрольні порівняння, спостереження після завершення програми та аналіз небажаних ефектів. Одного короткого опитування про позитивне враження від заходу недостатньо для доказу ефективності.

Висновки

Моральне виправдання міжгрупового насильства — механізм, за якого заподіяння шкоди представникам іншої групи описують як морально дозволений або необхідний засіб досягнення значущої мети. Його можуть підтримувати дегуманізація, прославлення власної групи, колективне звинувачення, перекладання відповідальності, применшення страждань і зміщення уваги від справедливості до безумовної лояльності.

Наукові дослідження підтверджують зв’язки цих механізмів із підтримкою насильства та зниженням вимог відповідальності, але конкретні причинні шляхи залежать від ситуації. Для України аналіз повинен зберігати встановлений статус російської агресії, правову відповідальність за порушення, захист цивільних і право постраждалих на безпеку та справедливість. Доказова профілактика поєднує точність інформації, видимість людських наслідків, послідовність моральних стандартів, безпечну освіту й дієві процедури підзвітності.

Пов’язані статті

Міжгруповий конфлікт: причини, розвиток і врегулювання — структура й перебіг конфліктів між спільнотами.

Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека — умови та обмеження безпечної розмови між групами.

Справедливість і примирення після насильства: взаємозв’язки — відповідальність і відновлення суспільних відносин.

Джерела

Bandura, A. (1990). Selective activation and disengagement of moral control. Journal of Social Issues, 46(1), 27–46. https://doi.org/10.1111/j.1540-4560.1990.tb00270.x.

Bandura, A. (1999). Moral disengagement in the perpetration of inhumanities. Personality and Social Psychology Review, 3(3), 193–209. https://doi.org/10.1207/s15327957pspr0303_3.

Bandura, A. (2011). Moral disengagement. In D. J. Christie (Ed.), The Encyclopedia of Peace Psychology. Wiley-Blackwell. https://doi.org/10.1002/9780470672532.wbepp165.

Bliuc, A.-M., & Muntele-Hendreș, D. (2025). Narratives of moral superiority in the context of war in Ukraine: Justifying pro-Russian support through social creativity and moral disengagement. British Journal of Social Psychology, 64(2), e12878. https://doi.org/10.1111/bjso.12878.

Castano, E. (2008). On the perils of glorifying the in-group: Intergroup violence, in-group glorification, and moral disengagement. Social and Personality Psychology Compass, 2(1), 154–170. https://doi.org/10.1111/j.1751-9004.2007.00040.x.

Cheng, L., Zhang, J., Liao, J., Peng, F., & Wang, X. (2025). Dehumanization and aggression: A meta-analysis. Aggression and Violent Behavior, 84, 102079. https://doi.org/10.1016/j.avb.2025.102079.

Hangartner, D., Gennaro, G., Alasiri, S., Bahrich, N., Bornhoft, A., Boucher, J., Demirci, B. B., Derksen, L., Hall, A., Jochum, M., Munoz, M. M., Richter, M., Singer, S., Sulaiman, S., Wüthrich, F., Gilardi, F., & Donnay, K. (2021). Empathy-based counterspeech can reduce racist hate speech in a social media field experiment. Proceedings of the National Academy of Sciences, 118(50), e2116310118. https://doi.org/10.1073/pnas.2116310118.

Haslam, N. (2006). Dehumanization: An integrative review. Personality and Social Psychology Review, 10(3), 252–264. https://doi.org/10.1207/s15327957pspr1003_4.

Landry, A. P., et al. (2026). The uniquely powerful impact of explicit, blatant dehumanization on support for intergroup violence. Journal of Personality and Social Psychology, 130(6), 1147–1166. https://doi.org/10.1037/pspi0000492.

Lantos, D., & Molenberghs, P. (2022). The neuroscience of intergroup threat and violence. Neuroscience & Biobehavioral Reviews. https://pmc.ncbi.nlm.nih.gov/articles/PMC9620594/.

Leidner, B., Castano, E., Zaiser, E., & Giner-Sorolla, R. (2010). Ingroup glorification, moral disengagement, and justice in the context of collective violence. Personality and Social Psychology Bulletin, 36(8), 1115–1129. https://doi.org/10.1177/0146167210376391.

Leidner, B., & Castano, E. (2012). Morality shifting in the context of intergroup violence. European Journal of Social Psychology, 42(1), 82–91. https://doi.org/10.1002/ejsp.846.

Luo, A., & Bussey, K. (2023). Moral disengagement in youth: A meta-analytic review. Developmental Review, 70, 101101. https://doi.org/10.1016/j.dr.2023.101101.

Paluck, E. L., Porat, R., Clark, C. S., & Green, D. P. (2021). Prejudice reduction: Progress and challenges. Annual Review of Psychology, 72, 533–560. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-071620-030619.

Rai, T. S., Valdesolo, P., & Graham, J. (2017). Dehumanization increases instrumental violence, but not moral violence. Proceedings of the National Academy of Sciences, 114(32), 8511–8516. https://doi.org/10.1073/pnas.1705238114.

United Nations General Assembly. (2022). Aggression against Ukraine. Resolution A/RES/ES-11/1, adopted 2 March 2022. https://digitallibrary.un.org/record/3965290/.

 
 
bottom of page