Контакти між групами після насильства: готовність та ризики
Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика
Контакти між групами після насильства — це особисті, колективні або організовані взаємодії людей, які належать до спільнот, розділених пережитим насильством, втратою, примусовим переміщенням, дискримінацією чи досвідом війни. Вони можуть відбуватися у школі, громаді, на роботі, під час спільного проєкту або спеціально організованої зустрічі. Їхня доцільність визначається безпекою, добровільною готовністю учасників, конкретною метою, владними асиметріями, визнанням заподіяної шкоди та можливістю припинити взаємодію.
Наукові дослідження загалом пов’язують позитивний міжгруповий контакт зі зменшенням упереджень, але досвід масового насильства докорінно змінює умови контакту. Один вдалий діалог не дорівнює примиренню, а спільна діяльність не скасовує потреби у справедливості. Негативний або нав’язаний контакт може посилювати страх, недовіру та відчуття безсилля. Тому головне запитання після насильства — не «як швидше зустріти сторони», а «чи є достатні умови для конкретної безпечної взаємодії і якою буде користь саме для цих людей?» (Pettigrew і Tropp, 2006; Paolini та ін., 2024).
Що означає контакт після насильства
Слово «контакт» охоплює різні події: випадкову розмову між сусідами; роботу людей із різних груп над спільною задачею; публічне обговорення пам’яті про насильство; зустріч людей, які зазнали шкоди, з представниками групи, з якою пов’язують її заподіяння. Ці ситуації мають різні психологічні ставки. Чим тісніше взаємодія торкається особистого досвіду втрат, вини, загроз і відповідальності, тим важливішими стають підготовка, незалежна підтримка і контроль учасників над процесом.
У психології міжгрупових відносин контакт досліджують як можливий шлях зміни установок, очікувань і поведінки щодо іншої групи. Після масового насильства до цього додаються питання визнання фактів, суспільної довіри, колективної відповідальності, права на відшкодування та запобігання повторенню злочинів. Науковий огляд конфліктів підкреслює взаємодію групових переконань, моральних оцінок і підтримки насильства (Saguy і Reifen-Tagar, 2022).
Важливо розрізняти щонайменше чотири результати. Мирне співіснування означає здатність жити без насильства та забезпечувати повсякденні права. Співпраця означає можливість розв’язувати конкретні спільні завдання. Довіра передбачає очікування передбачуваної та добросовісної поведінки. Примирення охоплює довшу зміну відносин із питаннями справедливості, пам’яті й відповідальності. Контакт може сприяти одному результату, не породжуючи автоматично інших (Hultman і Mousa, 2025).
Що доведено: результати досліджень контакту
Загальні результати та їхні межі
Класичний метааналіз Томаса Петтігрю та Лінди Тропп охопив 713 незалежних вибірок із 515 досліджень і виявив, що міжгруповий контакт переважно пов’язаний зі зменшенням упереджень. Сприятливими умовами були підтримка норм та інституцій, спільні цілі, співпраця і рівний статус у конкретній ситуації. Ці дані обґрунтовують інтерес до контакту як механізму змін, але об’єднують дуже різні групи та контексти й не становлять прямого доказу безпечності зустрічей між постраждалими та кривдниками (Pettigrew і Tropp, 2006).
Метааналітичні дослідження механізмів показують, що послаблення міжгрупової тривоги та зростання емпатії й здатності бачити перспективу іншої людини пояснюють частину зв’язку контакту зі ставленням до іншої групи. Просте отримання додаткових відомостей про іншу спільноту виявилося менш сильним поясненням, ніж емоційні процеси (Pettigrew і Tropp, 2008).
Коли увагу зосереджують на рандомізованих дослідженнях із відкладеним вимірюванням результату, висновок стає стриманішим. Огляд Елізабет Палак та співавторів підтвердив загальну перспективність контакту, водночас виявив суттєві прогалини в експериментальних даних щодо расових та етнічних упереджень дорослих і неоднакову силу ефектів за різними групами. Відповідно, результати звичайних контактних програм не можна механічно переносити на насильницькі конфлікти (Paluck, Green і Green, 2019).
Ірак: спільна діяльність і межі перенесення ефекту
Під час польового експерименту в Іраку Сальма Муса випадково розподілила християн, переміщених унаслідок насильства «Ісламської держави», до футбольних команд зі змішаним або однорідним релігійним складом. Контакт із мусульманськими партнерами поліпшив низку конкретних форм поведінки щодо мусульман у спортивному середовищі; частина ефектів зберігалася через шість місяців. Однак зміни не поширилися стабільно на повсякденну поведінку поза футболом і не дали послідовного зрушення загальних установок. Це важливий приклад локальної користі без доказу широкого суспільного примирення (Mousa, 2020).
Балкани й Колумбія: соціальний контекст, пам’ять і відповідальність
Дослідження молоді у п’яти балканських країнах після війни показало, що якість міжгрупових контактів у середовищі проживання була пов’язана з показниками примирення сильніше, ніж особистий досвід контакту окремої людини. Це багаторівневе спостережне дослідження: воно вказує на значення норм і можливостей громади, але не встановлює, що сама зміна місцевого середовища автоматично спричинить примирення (Čehajić-Clancy та ін., 2025).
У Боснії та Герцеговині дослідження Сабіни Чехаїч і Руперта Брауна виявило зв’язок якісного контакту представників групи, пов’язаної з насильством, з більшою готовністю визнавати відповідальність власної групи за минулі злочини. Аналіз указував на роль прийняття чужої перспективи та зміни уявлень про власну групу як виняткову жертву. Дослідження поєднувало кореляційні й експериментальні підходи в конкретному історичному контексті; його результат не виправдовує тиску на жертв задля зустрічі (Čehajić і Brown, 2010).
Дві вибірки учасників із Колумбії після мирної угоди продемонстрували, що досвід позитивного й негативного контакту, оцінки загроз, провини й страждань пов’язані з різними сторонами ставлення до примирення. Припущення про єдиний ланцюг «контакт → оцінка конфлікту → емоція → примирення» підтвердження не отримало. Отже, розробник програми має вивчати різні психологічні механізми окремо (Landmann, Unfried і Restrepo-Plaza, 2025).
Сучасний огляд експериментальних та політичних інструментів миробудування підсумовує, що програми безпосереднього контакту в умовах активного або недавнього насильства часто мають слабші й мінливіші результати, ніж очікують їхні організатори. Можливість зменшити упередження не слід ототожнювати зі здатністю запобігти новому насильству. Для такого висновку потрібно оцінювати поведінку та інституційні наслідки, а не лише відповіді в опитувальнику (Hultman і Mousa, 2025).
Готовність до контакту: що потрібно оцінити до зустрічі
Готовність є ситуаційною й багатовимірною. Людина може бути здатна співпрацювати щодо відновлення водопостачання, але не бажати розмовляти про загибель близьких. Вона може приймати присутність представника іншої групи у громадському просторі й водночас обґрунтовано відмовлятися від особистої зустрічі з конкретним учасником насильства. Відмова від одного формату не визначає загальної здатності до громадянського співжиття.
Особиста готовність і право на відмову
Перший рівень оцінювання — інформоване бажання самої людини. Учасникові потрібно знати мету, склад групи, теми, можливі емоційні труднощі, правила використання сказаного й процедуру припинення участі. Згода має залишатися відкличною протягом усієї роботи. Важливо запитувати не лише «чи погоджуєтеся ви?», а й «чого ви очікуєте, чого побоюєтеся і які умови зроблять участь прийнятною?».
Психологічна готовність не зводиться до низького рівня гніву чи страху. Гнів може містити вимогу справедливості; недовіра може бути адекватною відповіддю на незавершене насильство. Корисніші індикатори — можливість добровільно ухвалювати рішення, розуміти обмеження формату, мати доступ до підтримки та повідомляти про небезпеку без покарання за це. Оцінювання не дає підстав ставити діагноз на основі групової належності або відмови від діалогу.
Безпека, відповідальність і асиметрія влади
Другий рівень — фактична безпека. Потрібно з’ясувати, чи тривають погрози, переслідування, збройне насильство, примус або залежність від потенційного співрозмовника. Наявність нейтрального приміщення не компенсує можливості учасника впливати на житло, гуманітарну допомогу, працевлаштування або доступ до правосуддя іншої людини. За таких обставин спершу потрібне усунення ризиків і незалежні механізми захисту.
Третій рівень — ставлення до фактів і відповідальності. Контакт, у якому заперечують задокументовані злочини або вимагають від постраждалих припинити домагатися правосуддя, може стати повторним приниженням. Представництво різних груп не робить їхню відповідальність за насильство однаковою. У програмах перехідного правосуддя діалог розглядають у зв’язку з встановленням правди, участю постраждалих, відшкодуванням і гарантіями неповторення (UNESCO, 2026).
Умови середовища та спроможність організаторів
Четвертий рівень — організаційний. Необхідні підготовлені ведучі, зрозумілі правила конфіденційності, справедливе представництво, окремі способи звернутися зі скаргою та реальна можливість припинити подію. Особливо обережно слід працювати, коли учасники знають одне одного, залежать від однієї установи чи живуть у малих громадах: навіть анонімізована історія може легко впізнаватися.
П’ятий рівень — середовище навколо зустрічі: чи є у громаді інституції, здатні забезпечувати правила, чи поширюються погрози або дезінформація, чи існує підтримка після події. Дані про післявоєнні балканські суспільства підкреслюють значення контактної атмосфери ширшого оточення (Čehajić-Clancy та ін., 2025).
Основні ризики контактів після насильства
Негативний контакт і закріплення ворожнечі
Негативні зустрічі іноді посилюють узагальнення про «чужу» групу сильніше, ніж позитивні зменшують їх. Метааналіз 2024 року, який поєднав 238 незалежних вибірок, виявив сильніший несприятливий зв’язок негативного контакту з упередженнями порівняно зі сприятливим зв’язком позитивного контакту. Величина цього перекосу залежала від ситуаційних чинників і вибірок. Висновок для організатора практичний: погано підготовлена зустріч здатна посилити саме ту проблему, заради зменшення якої її проводять (Paolini та ін., 2024).
Після насильства особливо небезпечними є насмішки над пережитим, заперечення фактів, провокативні символи, звинувачення постраждалих і вимога негайно «об’єднатися». Кожне з них впливає не лише на окрему розмову, а й на очікування щодо подальших зустрічей. Якщо такі епізоди залишаються без належного реагування, програма може втратити довіру ще до завершення.
Примусове зближення і повторне завдання шкоди
Формальна добровільність не працює, коли відмова загрожує втратою допомоги, відрахуванням з програми, кар’єрними наслідками чи осудом керівництва. Примус може бути непрямим: публічна вимога «показати примирення», присутність камер, залежність від організації або очікування, що людина розповість травматичну історію для морального повчання інших. Такий формат слід змінити або скасувати.
Інтенсивне обговорення особистого насильства здатне викликати сильне емоційне напруження. Водночас самої емоційної реакції недостатньо, щоб робити висновок про психічний розлад. Етичне рішення полягає у виборі тем, темпу, підтримки та можливості відмовитися від розкриття особистих обставин, а не у вимозі продемонструвати психологічну «стійкість».
Згладжування нерівності та послаблення вимог справедливості
Окрему проблему становить ситуація, коли позитивний контакт зменшує увагу до структурної несправедливості. Метааналіз Нільса Раймера і Нікхіла Сенгупти описав невеликі та неоднорідні зв’язки контакту представників соціально менш захищених груп із нижчим сприйняттям несправедливості, колективною дією та підтримкою політики відшкодування; альтернативні пояснення залишилися можливими. Ці дані не означають, що контакт обов’язково послаблює боротьбу за права. Вони вимагають окремо перевіряти, чи зміна теплоти у стосунках не супроводжується замовчуванням відповідальності (Reimer і Sengupta, 2023).
Залучення постраждалих до зустрічі з представниками групи, з якою пов’язують завдану шкоду, не створює обов’язку пробачати, відмовлятися від свідчень, погоджуватися з чужою версією подій або підтримувати політичні компроміси. Визнання людської гідності учасника й оцінка конкретних діянь співіснують у правовому та психологічному вимірах. Структуровані процеси правди й справедливості мають власну компетенцію, яку групова розмова не замінює (UNESCO, 2026).
Публічність, витік інформації та ризик помсти
У малих громадах фото зустрічі, перелік учасників, голосові записи або публічне цитування можуть створити ризик стигматизації, погроз, політичного використання й вторинного розкриття досвіду насильства. Перед подією потрібна окрема згода на кожний спосіб використання даних. Відсутність згоди на фото чи публікацію історії не повинна впливати на доступ до основної програми. Організатор також має пояснити межі обіцянок конфіденційності.
Який формат контакту обирати
Побутова взаємодія і спільна справа
Найменш інтенсивні контакти виникають у звичайному житті: спільний транспорт, ринок, робоче місце, навчання, розподіл завдань у громаді. Якщо існують безпека та справедливі правила, такі ситуації дають змогу зменшувати невизначеність щодо поведінки інших. Проте близькість сама по собі не означає, що люди готові ділитися особистими історіями. Доцільно забезпечувати рівні правила участі й доступу до ресурсів без примусового емоційного зближення.
Практичні спільні завдання — облаштування громадського простору, навчальний проєкт, взаємна допомога, спортивна співпраця — можуть зосередити увагу на передбачуваних діях і чесному розподілі ролей. Досвід іракського футбольного експерименту показує можливість змін у межах конкретного середовища та потребу окремо перевіряти перенесення цих змін в інші сфери (Mousa, 2020).
Фасилітований діалог
Фасилітований діалог потрібен, коли учасники прагнуть дослідити відмінні досвіди, сформулювати правила співжиття або спільно визначити проблеми громади. Його метою може бути розуміння позицій, робота з нормами чи підготовка рішення, але ця мета має бути повідомлена заздалегідь. Модератор відповідає за процедуру й можливість зупиняти небезпечну взаємодію; він не уповноважений визначати юридичну провину або примушувати до примирення.
Зустріч, присвячена історичним злочинам, має іншу логіку, ніж обговорення спільних адміністративних послуг. Змішувати їх без попередження означає змінювати умови згоди учасників. У практиці перехідного правосуддя діалог може доповнювати встановлення правди й механізми відшкодування, коли ці процеси враховують позицію постраждалих і конкретний контекст (UNESCO, 2026).
Опосередкований контакт і підготовчі формати
У деяких умовах доцільними стають окремі групові зустрічі, добровільне ознайомлення з перевіреними свідченнями, навчальні матеріали, робота з місцевими нормами й можливість поставити питання без прямого контакту. Такі формати створюють час для усвідомленого вибору. Вони також потребують оцінювання: ефекти опосередкованих програм можуть стосуватися соціальних норм і поведінки без істотного зрушення особистих переконань, як показав польовий експеримент із радіопрограмою в Руанді (Paluck, 2009).
Як організувати контакт: послідовність рішень
Практичний порядок нижче є редакційним узагальненням умов безпечної роботи з міжгруповими відносинами, а не стандартизованим клінічним протоколом з доведеною універсальною ефективністю. Він поєднує висновки досліджень контактних втручань та підхід до правосуддя, орієнтований на постраждалих (Čehajić-Clancy і Halperin, 2024; UNESCO, 2026).
1. З’ясувати реальну мету
Сформулюйте результат так, щоб його можна було спостерігати: домовитися про користування спільною інфраструктурою, зменшити погрози під час взаємодії, забезпечити представництво у громадських рішеннях або створити канали комунікації. Формули «відновити мир» і «помирити всіх» надто загальні для оцінювання конкретної зустрічі.
2. Оцінити ризики незалежно для кожної групи
Перед плануванням спільної події проведіть конфіденційні консультації окремо з різними категоріями потенційних учасників. Запитайте про загрози, залежності, можливі витоки інформації, потребу в доступності та ризик небажаного розкриття особистого досвіду. Не залучайте людей як символічних представників усієї спільноти без їхнього чіткого мандата.
3. Запропонувати вибір рівня участі
Забезпечте альтернативи: участь у спільному проєкті без особистого діалогу, письмове висловлення позиції, зустріч в окремій групі, участь із підтримувальною особою, можливість долучитися пізніше або відмовитися зовсім. Програма з одним дозволеним сценарієм ставить людей перед штучним вибором.
4. Створити правила та механізм зупинки
Перед контактом погодьте заборону погроз, приниження і заперечення права учасників на безпеку. Окремо визначте правила публікацій і записів, порядок звернення по допомогу, право на перерву, вихід або припинення події. Ведучий повинен мати повноваження зупинити процес, а не лише повертати дискусію до теми.
5. Провести зустріч без примусу до емоційного результату
Дозвольте різний темп участі. Відсутність особистої розповіді, незгода чи потреба дистанції самі по собі не є провалом. Якщо зустріч відкриває питання відповідальності за злочини, скеровуйте їх до належних правових та інституційних механізмів, а не перетворюйте психологічну групу на місце неформального вироку.
6. Перевірити наслідки й забезпечити подальшу підтримку
Після контакту з’ясуйте, чи зросло відчуття безпеки, чи з’явилися нові загрози, чи можуть учасники захищати свої права та чи виконуються конкретні домовленості. Плануйте можливість індивідуального звернення по підтримку та незалежного повідомлення про порушення. Окремо оцінюйте ефект для груп, які мали різний доступ до влади й ресурсів.
Український контекст: які контакти доцільно розглядати
Російська агресія проти України має встановлений міжнародно-правовий контекст: Генеральна Асамблея ООН 2 березня 2022 року ухвалила резолюцію «Агресія проти України». Психологічні моделі контакту між групами не змінюють цього факту, не розподіляють відповідальність за агресію порівну та не можуть слугувати обґрунтуванням примусових зустрічей між постраждалими і представниками держави-агресора (Генеральна Асамблея ООН, 2022).
В українських громадах актуальними є взаємодії між місцевими мешканцями та внутрішньо переміщеними людьми, різними поколіннями, групами з неоднаковим досвідом окупації, евакуації, військової служби або повернення. Наявність різного досвіду не є ознакою тотожної відповідальності й не дає підстав описувати всі відмінності як ворожнечу. Метою програм можуть бути справедливий доступ до послуг, спільне відновлення, зниження стигматизації та представництво у рішеннях громади.
Матеріали дослідження деокупованих громад Херсонської, Харківської й Миколаївської областей, проведеного на основі фокус-груп 2024 року, вказують на першочерговість безпеки та інфраструктурних потреб. Це якісне контекстне дослідження, а не експериментальна оцінка ефективності діалогових програм. Його практичне значення полягає в тому, що питання контакту слід розглядати поруч із реальними умовами життя, а не відокремлено від них (Школа політичної аналітики НаУКМА, 2024).
На рівні громади корисним може бути контакт навколо зрозумілої спільної задачі: доступності громадського транспорту, навчання дітей, відновлення житлового фонду, розподілу приміщень для допомоги, підтримки родин і громадського інформування. Відкриті та справедливі процедури можуть бути важливішими за одноразові символічні зустрічі. Висновки щодо ефективності кожного українського формату слід перевіряти окремо.
Під час триваючої небезпеки участь у діалозі з особами, які становлять ризик насильства, здатна бути недоцільною. Натомість внутрішній діалог між жителями громади щодо безпеки, взаємодопомоги й справедливого ухвалення рішень може мати конкретний сенс. Контакт із представниками іншої суспільної групи не повинен ставати умовою доступу до гуманітарних послуг, державних гарантій або підтримки.
Як оцінювати результат: що вимірювати
Найперша помилка оцінювання — вважати кількість зустрічей, фото чи задоволеність учасників доказом примирення. Вимірювання має відповідати первинній меті: частота безпечних контактів, поведінкова готовність до співпраці, доступ до послуг, сприйняття справедливості процедур, кількість скарг, виконання домовленостей, рівень нових загроз і можливість відмовитися від участі без наслідків.
Доцільно окремо вимірювати ставлення до окремих людей і до всієї групи. Спостереження, що учасники охоче працюють разом у команді, ще не доводить змін у політичних поглядах, міжгруповій довірі чи поведінці в інших обставинах. Саме таке розходження виявлялося у польовому експерименті в Іраку (Mousa, 2020).
Якщо можливо й етично, оцінюйте зміни до втручання, відразу після нього та з певною затримкою; порівнюйте результати з адекватною контрольною групою або іншим обґрунтованим дослідницьким дизайном. Потрібно документувати вибуття учасників, самообрання найбільш мотивованих людей і можливі побічні ефекти. У багатьох післявоєнних програмах саме причинний вплив на довгострокову згуртованість залишається недостатньо встановленим (Paluck, Green і Green, 2019; Hultman і Mousa, 2025).
Поширені запитання
Чи потрібно постраждалим зустрічатися з людьми з іншої групи, щоб відновитися?
Ні. Участь у міжгрупових програмах є окремим добровільним рішенням. Відновлення повсякденного життя, доступ до допомоги, захист прав і безпека не повинні залежати від готовності до такої зустрічі. Деяким людям корисна співпраця без обговорення пережитого, інші обирають повну дистанцію.
Чи можна проводити діалог, поки насильство триває?
Рішення залежить від того, хто саме бере участь, які загрози існують та які гарантії діють. Внутрішньогромадське обговорення доступу до укриття або допомоги і зустріч із людьми, які здійснюють погрози, — різні ситуації. Якщо немає безпечного простору та незалежного контролю ризиків, прямий контакт потрібно відкласти.
Чи завжди позитивна зустріч зменшує упередження?
Ні. Метааналізи показують середню тенденцію, а не результат для кожної людини й кожної події. Значення мають попередній досвід, норми, статус учасників, якість контакту та те, як вони пояснюють події після зустрічі (Pettigrew і Tropp, 2006; Paolini та ін., 2024).
Чи означає співпраця прощення або примирення?
Ні. Люди можуть разом ремонтувати школу, забезпечувати водопостачання або домовлятися про правила співіснування, зберігаючи різні моральні оцінки, пам’ять та вимоги правосуддя. Співпраця може бути важливим і самостійним досягненням.
Як реагувати, якщо під час зустрічі заперечують злочини?
Ведучий повинен зупинити приниження та перевірити безпеку учасників, а організатор — діяти відповідно до заздалегідь узгоджених правил. Якщо розмова перетворюється на тиск або виправдання насильства, її можна завершити. Фактичні та правові питання потребують достовірних документів і належних процедур.
Як зрозуміти, що програма вдалася?
Порівняйте результат із конкретною метою: безпечніші контакти, менше погроз, виконані домовленості, справедливіша участь у рішеннях, стійка співпраця після завершення програми. Поряд із позитивними змінами обов’язково перевірте скарги, небажані наслідки та можливість вільно припинити участь.
Висновки для фахівців і громад
Міжгруповий контакт після насильства має практичний потенціал тоді, коли конкретні учасники самі визначають прийнятну мету й формат, а організатори здатні гарантувати правила безпеки, справедливості та вільного виходу. Успіх слід визначати відповідно до реальних змін поведінки й умов життя. Захист постраждалих, визнання заподіяної шкоди та відповідальність залишаються основою будь-якої відповідальної програми.
Для глибшого розуміння теми корисно розрізняти загальну теорію міжгрупового контакту, психологію миру і відновну справедливість: ці напрями висвітлюють різні рівні одного суспільного завдання.
Пов’язані статті
Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання — загальна наукова рамка миробудування й відновлення відносин.
Теорія міжгрупового контакту: умови Олпорта, сучасні докази та обмеження — механізми й межі контактних втручань.
Сприйняття реалістичної та символічної міжгрупової загрози — роль загроз у міжгруповому сприйнятті.
Відновна справедливість: психологія відповідальності, шкоди, діалогу і відновлення після порушення — відшкодування шкоди й участь постраждалих.
Дегуманізація: як людям відмовляють у повній людяності — один із механізмів, що підтримує насильство.
Емпатичний діалог: що це та як його вести — базові навички розмови та слухання.
Джерела
Čehajić, S., & Brown, R. (2010). Silencing the past: Effects of intergroup contact on acknowledgment of in-group responsibility. Social Psychological and Personality Science, 1(2), 190–196. https://doi.org/10.1177/1948550609359088
Čehajić-Clancy, S., & Halperin, E. (2024). Advancing research and practice of psychological intergroup interventions. Nature Reviews Psychology, 3, 574–588. https://www.nature.com/articles/s44159-024-00330-z
Čehajić-Clancy, S., Lindner, C., Gelfort, P., Elad-Strenger, J., & Kessler, T. (2025). Where you live matters more than who you know: Context-level contact as a stronger predictor of post-war reconciliation than individual-level contact. British Journal of Social Psychology, 64(3), e12913. https://doi.org/10.1111/bjso.12913
Hultman, L., & Mousa, S. (2025). From ceasefire to cohesion: An integrated review of peacemaking and peacebuilding. Economic Policy, 40(124), 931–967. https://doi.org/10.1093/epolic/eiaf011
Landmann, H., Unfried, K., & Restrepo-Plaza, L. (2025). How does intergroup contact affect reconciliation in post-conflict Colombia? Examining the role of conflict appraisals and emotions. European Journal of Social Psychology, 55(6), 1052–1071. https://doi.org/10.1002/ejsp.3156
Mousa, S. (2020). Building social cohesion between Christians and Muslims through soccer in post-ISIS Iraq. Science, 369(6505), 866–870. https://doi.org/10.1126/science.abb3153
Paolini, S., Gibbs, M., Sales, B., Anderson, D., & McIntyre, K. (2024). Negativity bias in intergroup contact: Meta-analytical evidence that bad is stronger than good, especially when people have the opportunity and motivation to opt out of contact. Psychological Bulletin, 150(8), 921–964. https://doi.org/10.1037/bul0000439
Paluck, E. L. (2009). Reducing intergroup prejudice and conflict using the media: A field experiment in Rwanda. Journal of Personality and Social Psychology, 96(3), 574–587. https://doi.org/10.1037/a0011989
Paluck, E. L., Green, S. A., & Green, D. P. (2019). The contact hypothesis re-evaluated. Behavioural Public Policy, 3(2), 129–158. https://doi.org/10.1017/bpp.2018.25
Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. https://doi.org/10.1037/0022-3514.90.5.751
Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2008). How does intergroup contact reduce prejudice? Meta-analytic tests of three mediators. European Journal of Social Psychology, 38(6), 922–934. https://doi.org/10.1002/ejsp.504
Reimer, N. K., & Sengupta, N. K. (2023). Meta-analysis of the “ironic” effects of intergroup contact. Journal of Personality and Social Psychology, 124(2), 362–380. https://doi.org/10.1037/pspi0000404
Saguy, T., & Reifen-Tagar, M. (2022). The social psychological roots of violent intergroup conflict. Nature Reviews Psychology, 1, 577–589. https://www.nature.com/articles/s44159-022-00083-7
UNESCO. (2026). Dialogue for transitional justice. https://www.unesco.org/en/articles/dialogue-transitional-justice
United Nations General Assembly. (2022). Aggression against Ukraine (A/RES/ES-11/1). https://digitallibrary.un.org/record/3965290/
Школа політичної аналітики Національного університету «Києво-Могилянська академія». (2024). Соціальна згуртованість у деокупованих громадах Сходу та Півдня України: презентація результатів фокус-групових досліджень. https://spa.ukma.edu.ua/news-and-events/potreby-deokupovani-hromady/