Колективні емоції у міжгрупових конфліктах: страх, гнів і надія
Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика
Колективні емоції у міжгрупових конфліктах — це переживання страху, гніву, надії та інших почуттів, які люди пов’язують зі своєю належністю до певної групи та зі становищем цієї групи у відносинах з іншими. Вони виникають тоді, коли подія сприймається як загроза спільноті, несправедливість щодо неї, порушення її гідності або можливість змінити спільне майбутнє. Такі емоції впливають на те, як люди оцінюють ризики, кому довіряють, які дії підтримують і чи бачать можливість подолати насильство. Теорія міжгрупових емоцій пояснює цей зв’язок через групову ідентифікацію та оцінку подій від імені «ми».
Страх найчастіше спрямовує увагу на небезпеку та захист; гнів виникає у відповідь на несправедливість, приписувану відповідальність і відчуття можливості діяти; надія пов’язана з уявленням про бажані та здійсненні зміни. Кожна з цих емоцій здатна підтримувати конструктивні дії, але її наслідки залежать від реальної ситуації, відносин влади, колективних норм і доступних способів реагування. У тривалих конфліктах емоції також стають стійкими суспільними орієнтаціями, через які інтерпретуються нові події. Огляд Гальперіна та Пліскін показує, чому історію насильства, ідеологію конфлікту та повторювану загрозу потрібно враховувати разом із ситуативними переживаннями.
Що таке колективні та міжгрупові емоції
Термін «колективні емоції» використовують для опису емоційних процесів, пов’язаних із груповою належністю, соціальним обміном переживаннями та поширенням певних емоційних оцінок у спільноті. Близьке поняття «міжгрупові емоції» наголошує на почуттях щодо іншої групи або ситуації взаємодії між групами. В одній і тій самій події людина може відчувати особистий страх за близьких, гнів як учасниця громади та надію щодо майбутнього країни. Ці переживання можуть співіснувати, хоча їхні об’єкти та поведінкові наслідки різні.
У дослідженні Сміта, Сегера й Маккі (2007) запропоновано чотири ознаки емоцій групового рівня: вони можуть відрізнятися від індивідуальних почуттів тієї самої особи; залежать від сили ототожнення з групою; певною мірою поділяються між її членами; впливають на внутрішньогрупові й міжгрупові установки та дії. Ці ознаки допомагають досліджувати явище, але не означають, що всі члени народу, громади чи організації відчувають однаково.
Вислів «суспільство гнівається» є узагальненням. У науковому дослідженні емоції вимірюють через відповіді конкретних людей, їхню поведінку, мовні висловлювання та соціальні практики. У суспільстві одночасно існують незгода, виснаження, надія, сумніви й відмінні оцінки небезпеки. Колективна емоція означає соціально значущий емоційний процес, а не єдиний психічний стан усього населення.
Як групова належність змінює емоційну реакцію
Людина оцінює подію з позиції особистих інтересів і з позиції спільноти, з якою себе ототожнює. Повідомлення про напад на людей зі «своєї» групи може викликати сильний гнів навіть у того, хто не був безпосереднім свідком. Новина про загрозу культурній спадщині може спричинити тривогу за майбутнє групи; успіх спільних дій — підсилити впевненість і надію. В експериментах Маккі, Девоса і Сміта усвідомлення групової належності та оцінка сил своєї групи впливали на страх, гнів і готовність до дії щодо іншої групи.
Ідентичність має кілька рівнів. Одна особа водночас належить до родини, професійної спільноти, міста й держави; те, яка належність стає важливою в певній ситуації, визначає зміст емоційної реакції. Ширшу теоретичну основу цієї динаміки розкриває окрема стаття про теорію соціальної ідентичності. Тут центральне питання — як такі переживання діють у міжгруповому конфлікті.
Від переживання окремих людей до емоційного клімату
Колективні емоції підтримуються через спільне обговорення подій, пам’ять про насильство, символи, лідерські звернення, щоденні розмови та інформаційне середовище. Соціальне поширення емоцій може робити певну інтерпретацію небезпеки або справедливості звичною. З часом коротка емоційна реакція перетворюється на очікування: «від них постійно надходить загроза», «нас ніколи не почують» або «зміни можливі». Огляд емоцій у затяжних конфліктах розрізняє ситуативну емоцію і тривалі емоційні установки, пов’язані з ідеологією та досвідом повторюваного насильства.
Емоційний клімат не формується лише через повідомлення медіа. На нього впливають реальні втрати, досвід захисту, доступність допомоги, поведінка інституцій і можливості колективної дії. Там, де небезпека залишається актуальною, страх може відповідати обставинам; там, де люди бачать результат спільних зусиль, надія має конкретне підґрунтя.
Страх у міжгруповому конфлікті: загроза, захист і замкнене коло недовіри
Колективний страх виникає, коли люди оцінюють небезпеку як загрозу своїй групі, її життю, безпеці, свободі або майбутньому. Він може стосуватися безпосереднього фізичного насильства, втрати території, прав, статусу чи тривалості існування спільноти. Для розуміння реакції важливо з’ясувати, яка саме загроза існує та наскільки вона підтверджена подіями. Поняття реалістичної та символічної міжгрупової загрози має окрему предметну сторінку.
Страх зазвичай підсилює увагу до ознак небезпеки й спонукає захищати людей, ресурси та межі. У виправдано небезпечних умовах це може підтримувати евакуацію, взаємодопомогу, підготовку укриттів, солідарність і обережність. У відносинах між групами він також здатний посилити підозру, уникнення контактів і готовність інтерпретувати неоднозначну поведінку іншої сторони як ворожу. Класична праця Бар-Таля (2001) пояснює, як стійка орієнтація на страх за умов затяжного конфлікту може обмежувати психологічну відкритість до змін, навіть коли нові можливості з’являються.
Чому страх може відтворюватися
Коли люди очікують нападів, вони уважніше помічають загрозливі сигнали, сильніше покладаються на знайомі пояснення та інколи схвалюють жорсткі запобіжні заходи. Якщо друга група сприймає ці заходи як загрозливі, взаємна недовіра може поглиблюватися. Таке коло можливе в конфліктах із взаємними побоюваннями, проте його опис не означає рівної відповідальності сторін за насильство. Для агресії, окупації та систематичних порушень прав першорядне значення мають фактичні дії, правовий статус і реальні умови безпеки.
У дослідженнях стійких конфліктів колективний страх пов’язують із конфліктною пам’яттю, переконаннями про іншу групу й очікуваннями майбутнього; водночас співвідношення страху й надії може змінюватися залежно від досвіду та контексту. Гальперін, Бар-Таль, Нетс-Зенгут і Дрорі (2008) досліджували ці зв’язки в ізраїльському суспільстві. Їхні результати описують конкретний історичний випадок і не є універсальною моделлю кожної війни.
Що допомагає працювати зі страхом
Дієва робота зі страхом починається з оцінювання небезпеки: захист життя, перевірена інформація, зрозумілі процедури й можливість впливати на власну безпеку мають пріоритет. Коли обставини дозволяють, корисним може бути відокремлення підтверджених загроз від неперевірених припущень щодо всіх представників групи. Фахівець також може досліджувати, як постійне очікування небезпеки впливає на конкретні рішення громади.
Неприпустимо використовувати психологічні техніки для переконування постраждалих, що реальної загрози немає, або вимагати зближення із суб’єктами насильства. Безпека — умова будь-якого подальшого діалогу. Програми контакту мають сенс лише тоді, коли учасники захищені від примусу та можуть вільно припинити участь.
Гнів і колективне обурення: несправедливість, відповідальність і мобілізація
Міжгруповий гнів виникає тоді, коли подію оцінюють як несправедливу, шкідливу й пов’язану з відповідальністю певних осіб, організацій або груп. Для нього характерна готовність змінити неприйнятний стан справ. На відміну від страху, гнів частіше пов’язаний із наближенням до проблеми й активною протидією. У дослідженні Маккі та співавторів оцінка сили власної групи була пов’язана з гнівом та наступальними тенденціями, тоді як страх частіше відповідав орієнтації на віддалення.
Колективне обурення може стимулювати протест проти дискримінації, вимогу розслідування злочинів, допомогу постраждалим і підтримку відшкодування шкоди. У трьох експериментах ван Зомерена та колег (2004) розрізняли вплив гніву щодо несправедливості та відчуття групової дієздатності на готовність до спільної дії. А метааналітичний синтез 2008 року об’єднав 182 ефекти, пов’язані зі сприйняттям несправедливості, дієздатністю та груповою ідентифікацією. Це підтримує багатокомпонентне пояснення колективної мобілізації, а не просту формулу «гнів завжди спричиняє насильство».
Коли гнів підтримує справедливість
Гнів може стати джерелом суспільно корисної мобілізації, якщо його спрямовано на конкретні порушення, відповідальних осіб і досяжні зміни. Визнання незаконної дії, вимога справедливого процесу, організація громадської допомоги та захист прав демонструють, що рішуча реакція може мати правозахисний зміст. У дослідженнях ставлення до репарацій особливо важливо розрізняти оцінку шкоди та підтримку конкретних форм відшкодування. Метааналіз Хакіма, Бранскомб і Шеманна, який включив 101 ефект із 58 вибірок, виявив зв’язок між груповими емоціями та підтримкою репарацій, проте силу зв’язку змінювали тип емоції та практична ціна заходів.
Важливу роль відіграє почуття спільної ефективності: люди охочіше підтримують дії, коли бачать механізм досягнення результату. Відповідальна організація може спрямувати обурення на документування фактів, захист постраждалих, інституційні зміни й участь у законних громадських процедурах.
Коли гнів стає чинником ескалації
Ризик ескалації зростає, коли відповідальність за дії конкретних винуватців бездоказово приписують усім людям, об’єднаним походженням, мовою або іншою ознакою. Емоційне збудження може посилювати чорно-білі оцінки, підтримку колективного покарання чи схвалення дій, які самі порушують права людини. У праці Гальперіна (2008) показано, що ненависть у затяжному конфлікті має відмінний від гніву профіль оцінок і поведінкових тенденцій; ці поняття варто розрізняти.
Зменшення шкоди не вимагає придушити законне обурення. Практичне завдання полягає у точності адресування відповідальності, перевірці інформації, захисті цивільних людей, збереженні правових процедур та доступі до ненасильницьких способів колективної дії. Психологічне розуміння гніву допомагає організовувати ці процеси, не підмінюючи собою правове оцінювання злочинів.
Надія: уявлення про зміни, дієздатність і майбутнє
Колективна надія пов’язана з бажаним майбутнім спільноти та переконанням, що рух до нього можливий. Її змістом можуть бути безпека, повернення людей додому, справедливе відновлення, захист прав, стійка співпраця чи зміни в політичних і соціальних інституціях. Надія включає емоційне переживання й оцінку можливостей, але не потребує заперечення небезпеки або вимоги «дивитися на все позитивно».
У класичному аналізі Бар-Таля страх і надія описані як можливі колективні емоційні орієнтації. Дослідження Коен-Чен, Гальперіна, Кріспа й Гросса (2014) показало, що переконання про змінюваність конфліктів пов’язані з надією і підтримкою поступок задля миру в дослідженому контексті. В експериментальній частині автори змінювали переконання про змінюваність конфлікту та спостерігали відповідні зрушення у ставленні. Цей висновок стосується психологічної можливості зміни очікувань, а не обов’язку будь-якої сторони поступатися власними правами чи безпекою.
Інша серія п’яти досліджень Коен-Чен, Кріспа й Гальперіна (2015) пов’язала уявлення про світ як змінюваний із надією та готовністю підтримувати мирні домовленості в затяжному конфлікті. Ці дані демонструють перспективний психологічний механізм, хоча його ефективність у різних суспільствах, типах насильства й політичних умовах потребує окремої перевірки.
Надія, оптимізм і довіра мають різний зміст
Оптимізм частіше описує узагальнене очікування сприятливого результату. Надія може зберігатися за високої невизначеності та поєднувати бажану мету з пошуком можливих шляхів дії. Довіра стосується очікувань щодо поведінки інших людей або установ. Громада може сподіватися на відновлення прав і водночас обґрунтовано не довіряти тим, хто спричинив їй шкоду. Окремий матеріал про міжгрупову довіру пояснює умови її формування й відновлення.
У процесах миру надія може стосуватися не примирення з кривдником, а припинення нападу, доступу до справедливості, безпеки дітей, повернення викрадених людей, відновлення громад та недопущення повторення насильства. Яку саме мету люди вважають бажаною, визначають їхні права, потреби й суспільний контекст.
Межі закликів до надії
Заклик «треба сподіватися» стає шкідливим, коли використовується для знецінення втрат або приховування відповідальності. Реалістична підтримка надії спирається на правдиву інформацію, досяжні цілі, видимі приклади взаємодопомоги, роботу інституцій та можливість самих постраждалих визначати пріоритети відновлення. Надія не є обов’язком, психологічним тестом стійкості чи універсальною ознакою благополуччя.
Як страх, гнів і надія взаємодіють
Емоції можуть швидко змінювати одна одну або існувати одночасно. Людина здатна боятися повторної атаки, гніватися через насильство і сподіватися на ефективний захист. На рівні групи одночасність різних переживань посилюється: члени спільноти мають неоднаковий досвід, інтереси та доступ до ресурсів. Для точного аналізу важливо запитувати, на який об’єкт спрямоване почуття і яку дію воно підтримує.
Страх може спонукати до підготовки захисту; гнів — до вимоги відповідальності; надія — до тривалої спільної роботи. Якщо до емоцій додаються зрозумілі процедури, інституційна підтримка й можливість впливати на рішення, вони можуть співіснувати з конструктивною поведінкою. Якщо інформаційне середовище постійно приписує провину цілій категорії людей і не надає шляхів дії, ті самі переживання здатні підтримувати виключення та ескалацію. Огляд Голденберга та співавторів описує різні етапи виникнення й регулювання групових емоцій, а метааналіз колективної дії підкреслює значення відчуття дієздатності поряд із несправедливістю й ідентичністю.
Від чого залежить поведінковий результат
Значення мають реальна загроза й правове становище сторін; оцінка причини події та відповідальності; можливість безпечної дії; сила групової ідентифікації; норми щодо цивільних людей і застосування сили; довіра до інституцій; доступність достовірної інформації; історія міжгрупових відносин. Тому дослідник або практик має вивчати конкретну комбінацію умов, а не прогнозувати поведінку групи лише за назвою домінантної емоції.
Особливо важливо розділяти емоцію та моральну оцінку вчинку. Навіть інтенсивний страх не визначає автоматично допустимість превентивного насильства; справедливий гнів не надає дозволу на колективне покарання; надія сама по собі не засвідчує безпечності угоди. Психологічне пояснення механізму і правова відповідальність за конкретні дії є різними видами аналізу.
Інші емоції, що змінюють перебіг міжгрупових відносин
Страх, гнів і надія утворюють важливий аналітичний трикутник, але картина ширша. Сором і провина можуть з’являтися в людей, які усвідомлюють причетність своєї групи до шкоди; приниження — коли порушено гідність і статус спільноти; ненависть — коли інша група оцінюється як принципово ворожа; співчуття та емпатія — коли стають помітними страждання конкретних людей. Ці процеси пов’язані з атрибуцією відповідальності, суспільними нормами й можливими способами виправлення шкоди.
Метааналіз групової провини, сорому та гніву щодо репарацій показує, що емоційна реакція на несправедливість не зводиться до одного почуття й що готовність підтримувати символічні або матеріальні заходи залежить від їхньої форми. Огляд моральних механізмів міжгрупового конфлікту також описує роль групової належності, моральних цінностей та упередженого співпереживання.
Ненависть варто відрізняти від обурення конкретним злочином. Гнів може бути спрямований на виправлення ситуації; ненависть нерідко супроводжується більш сталою негативною оцінкою іншої групи та сумнівом у можливості її змін. У трьох дослідженнях Гальперіна (2008) ці емоції мали різні оціночні компоненти. Такі відмінності важливі для вибору форм роботи з ворожістю, але їх не можна перетворювати на діагноз для конкретної людини чи цілого народу.
Чому емоції набувають особливого значення у затяжних конфліктах
Тривале насильство створює умови, за яких нові події регулярно інтерпретують крізь попередні втрати, загрози та суспільні наративи. Стійкі емоційні установки можуть підтримувати згуртованість і мобілізацію, водночас ускладнюючи перегляд узагальнень і прийняття нової інформації. Гальперін і Пліскін (2015) підкреслюють три важливі обставини: довготривалі емоційні налаштування, усталені переконання щодо конфлікту і наслідки повторного контакту з насильством. Кожну з них необхідно оцінювати у власному контексті.
У таких обставинах змінити емоційне ставлення одним публічним виступом або короткою зустріччю складно. Для багатьох людей стійка недовіра виникла внаслідок повторюваних підтверджених порушень, тож вимога швидкого «переосмислення» може сприйматися як ігнорування їхнього досвіду. Миробудівна робота потребує часу, визнання відповідальності, надійних гарантій безпеки та поступових змін у реальній взаємодії.
Що свідчать дослідження про зміну колективних емоцій
Психологічні втручання можуть впливати на оцінку подій, вибір інформації та регулювання емоцій. Процесуальна модель групових емоцій Голденберга, Гальперіна, ван Зомерена й Гросса (2016) описує можливі точки впливу: вибір ситуації, зміну її умов, спрямування уваги, переоцінку значення події та регуляцію реакції. Це теоретична рамка для добору і перевірки заходів, а не готова програма з гарантованим результатом.
Одним із найвідоміших експериментальних напрямів є когнітивна переоцінка. Гальперін, Порат, Тамір і Гросс (2013) досліджували, чи змінює навчання переоцінки реакції на конфліктні повідомлення. У двох дослідженнях, зокрема з подальшими вимірюваннями, учасники експериментальної умови висловлювали більше підтримки примирливим політичним заходам і менше підтримки агресивним порівняно з контролем. Для цієї статті пізніше було опубліковано виправлення знаків коефіцієнтів на рисунку, яке варто враховувати під час інтерпретації. Дані становлять цінний експериментальний результат, однак перенесення програми на інші конфлікти, популяції та інституційні умови потребує нового оцінювання.
Дослідження надії через уявлення про змінюваність конфлікту Коен-Чен та колег (2014) і Коен-Чен, Кріспа й Гальперіна (2015) демонструють, що переконання про можливості змін можуть бути перспективною мішенню психологічного впливу. Вони не підтверджують, що коротка інформаційна кампанія здатна припинити бойові дії або компенсувати відсутність політичної волі, правосуддя та безпеки.
Чому результати досліджень потребують обережного перенесення
Значна частина класичних експериментів проводилася в конкретному контексті ізраїльсько-палестинського конфлікту. Дослідження використовували опитування, короткі експериментальні процедури, вимірювання політичних установок і вибірки, які відрізняються від населення постраждалих українських громад. Підтримка певної політичної позиції після втручання не тотожна зміні реальної поведінки, безпечному відновленню контакту чи тривалому скороченню насильства.
Сильніші висновки потребують незалежних повторень, порівнюваних контрольних груп, вимірювання небажаних наслідків, перевірки тривалості ефекту та відомостей про те, кому саме втручання допомагає. Доцільно окремо аналізувати результат для людей з досвідом окупації, вимушеного переміщення, втрат або дискримінації, не роблячи припущень про їхній клінічний стан.
Практичні підходи для громад, освітніх і миробудівних програм
Для фахівців корисніше визначати конкретну проблему взаємодії, ніж намагатися «підвищити позитивні емоції» загалом. Наприклад, якщо громада боїться повторного насильства, спершу потрібна перевірювана безпека. Якщо існує обурення через нерозглянуті порушення, пріоритетом стає визнання шкоди та справедливий порядок реагування. Якщо люди зневірилися у відновленні, варто створювати умови для реальних, посильних успіхів і видимих процедур участі.
Оцінювання емоційної ситуації до втручання
Фасилітатори й дослідники мають запитувати, які саме події викликають страх, що люди вважають несправедливим, кому адресують гнів, на що сподіваються і які гарантії вважають переконливими. Відповіді слід збирати добровільно, конфіденційно й у формі, що не створює ризику для учасників. Важливі голоси різних груп населення та людей із нерівним доступом до ресурсів, зокрема тих, хто пережив переміщення чи втрату житла.
Установи повинні розрізняти індикатори. Самозвіт про надію не дорівнює довірі до іншої групи, зниження висловленого гніву не доводить прийнятності рішення, а участь у діалозі не засвідчує добровільного примирення. Для оцінювання варто враховувати безпеку, довіру до процедури, можливість відмовитися, справедливість розподілу ресурсів і реальні наслідки для постраждалих.
Комунікація, що визнає емоції та уточнює факти
Публічне повідомлення має визнавати підтверджений досвід втрат і небезпеки, називати відповідальних за конкретні порушення, пояснювати доступні способи захисту та уникати неперевірених узагальнень про цілі групи. Замість вимоги «перестаньте гніватися» доречно показати шляхи участі у правомірних діях. Замість наказу «довіряйте» — пояснювати, які інституційні гарантії перевірені й хто відповідає за їх виконання.
Діалог, контакт і межі безпеки
Міжгруповий діалог може допомагати слухати різні потреби та уточнювати стереотипи, але він вимагає чіткої мети, безпеки, добровільності та поваги до відмінних позицій. За умов погроз, залежності від кривдника або невизнаної шкоди ініціатива спільної розмови здатна посилити вразливість постраждалих. Стаття про міжгруповий діалог докладно розглядає його етапи та гарантії, а теорія міжгрупового контакту пояснює механізми контакту в ширшій соціальній психології.
Емоційна регуляція у фасилітованій зустрічі не повинна перетворюватися на вимогу приховувати гнів, мовчати про насильство або прощати. Участь людини має залишатися інформованим вибором; правила безпеки, реагування на повторне порушення меж і можливість припинити участь мають бути зрозумілими заздалегідь.
Український контекст: емоції під час російської агресії та відновлення громад
В Україні колективні емоції формуються в контексті реального збройного насильства, окупації, загрози цивільним, втрат, вимушеного переміщення та захисту держави. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 від 2 березня 2022 року визначає російську агресію проти України. Цей міжнародно-правовий факт є принципово важливим для застосування психологічних моделей: опис емоцій обох груп не встановлює симетрії відповідальності за напад і його наслідки.
Для людей і громад, які зазнали насильства, страх перед повторною загрозою може бути обґрунтованим; гнів щодо злочинів — пов’язаним із вимогою відповідальності; надія — з очікуванням безпеки, повернення справедливості та відбудови. Водночас досвід різниться між громадами й окремими людьми. Ця стаття не приписує населенню України однієї «національної емоції» і не виводить кількісних оцінок із міжнародних досліджень інших конфліктів.
Що важливо для деокупованих і приймаючих громад
У деокупованій громаді важливо поєднувати фізичну безпеку, відновлення послуг, можливість повідомляти про злочини, доступ до справедливих процедур і участь мешканців у рішеннях. Під час повернення людей додому чи прийняття вимушених переселенців можуть виникати суперечності щодо ресурсів, житла та пріоритетів допомоги. Обережна робота з такими суперечностями передбачає точне описування проблем, рівний доступ до процедур та недопущення стигматизації.
Для програм відновлення метою може бути зміцнення зв’язків між жителями громади, а не контакт із тими, хто вчинив насильство. Соціальна згуртованість, взаємна допомога та справедливе управління ресурсами можуть створювати умови для довіри. Міжгрупова довіра формується через перевірювану поведінку та відповідальність, тому її не можна вимагати як емоційну поступку.
Права постраждалих та межі примирення
Припинення насильства, мирні відносини, відшкодування шкоди, правосуддя та особисте прощення мають різні цілі й критерії. Постраждала людина має право не брати участі в діалоговій програмі, не прощати кривдника та вимагати відповідальності. Надійні гарантії неповторення, захист від погроз і повага до гідності важливіші за символічні показники «примирення» у звітах про програму.
Небезпечно розглядати гнів постраждалих як перешкоду, яку потрібно усунути для зручності організаторів. Його зміст може стосуватися справедливості й незадоволених потреб у безпеці. Так само відсутність висловленої надії не є доказом небажання миру. Організатори мають працювати з реальними потребами, а не з уявним стандартом «правильного» емоційного реагування.
Як досліджувати колективні емоції надійно
У кількісних дослідженнях учасників просять оцінити почуття, пов’язані зі становищем власної групи, сприйняті загрози, приписану відповідальність, відчуття дієздатності й готовність підтримувати різні дії. Доцільно відокремлювати особисті переживання від групових і вимірювати конкретні об’єкти почуттів. Класичне дослідження Сміта, Сегера й Маккі (2007) є одним із методологічних орієнтирів такого розрізнення.
Опитування можуть виявляти асоціації між страхом, гнівом, надією та політичними установками, але без експериментального або іншого відповідного причинного дизайну вони не доводять, що саме емоція спричинила зміну поведінки. У дослідженнях втручань важливі початковий рівень емоцій, добір учасників, випадковий розподіл, контрольна умова, тривалість ефекту та повідомлення про небажані наслідки. Необхідно також запитувати, чи була зміна ставлення справді бажаною і безпечною для людей, на яких вона вплинула.
Вивчення онлайн-повідомлень і публічних виступів додає відомості про соціальне вираження емоцій, але не дозволяє автоматично приписувати приховані переживання кожному читачеві чи авторові допису. Репрезентативність цифрових даних, вплив алгоритмів та організованих інформаційних кампаній слід оцінювати окремо. Спостереження за емоційними словами — лише один із показників, який потребує звірки з поведінковими й контекстними даними.
Поширені запитання
Чи справді група може відчувати емоцію?
Емоційне переживання має конкретна людина. Груповий рівень означає, що почуття виникає через належність до спільноти, частково поділяється її членами й впливає на взаємодію. Дослідження чотирьох критеріїв підтверджує наукову корисність цього поняття. Воно не передбачає однакової реакції всіх людей.
Чи завжди колективний страх призводить до агресії?
Ні. Страх може підтримувати захист, уникнення небезпеки, пошук допомоги й обережність. Ескалація залежить від того, які дії доступні групі, як інтерпретується загроза та які суспільні норми визначають межі допустимого. У ситуації справжньої загрози безпека залишається першочерговою потребою.
Чи може гнів бути корисним для миру?
Так, якщо він спрямовує людей до захисту прав, припинення шкоди, справедливого розгляду порушень і ненасильницьких колективних дій. Метааналіз колективної дії показує, що переживання несправедливості діє разом із груповою ідентичністю та відчуттям ефективності. Однак гнів сам собою не гарантує ні справедливого рішення, ні мирної поведінки.
Чим колективна надія відрізняється від наївного оптимізму?
Надія може ґрунтуватися на визнанні складної ситуації та пошуку конкретних можливостей змін. Вона сумісна зі страхом і критичною оцінкою ризиків. Дослідження про змінюваність конфліктів розглядають зв’язок надії з уявленням про можливість перетворень, а не з обов’язковою впевненістю в швидкому позитивному результаті.
Чому в одній громаді різні люди реагують протилежно?
Люди мають різний досвід втрат, відмінні уявлення про загрози, неоднаковий рівень довіри до установ, групові належності та ресурси для дії. Саме тому формула «громада боїться» повинна перевірятися даними, а рішення щодо допомоги мають враховувати неоднорідність потреб.
Чи достатньо зменшити негативні емоції, щоб конфлікт завершився?
Ні. Психологічні втручання можуть змінювати оцінки й установки, що підтверджують окремі експериментальні дослідження. Припинення насильства залежить також від політичних рішень, права, захисту людей, інституцій і виконання домовленостей. Зміна результатів опитування не є тотожною мирному врегулюванню.
Чи повинна постраждала людина пробачити, щоб відновити суспільні відносини?
Ні. Прощення є особистим вибором. Право на безпеку, визнання шкоди, доступ до правосуддя та відшкодування існує незалежно від готовності прощати. Відновлення суспільних зв’язків може здійснюватися через законні процедури, інституційну відповідальність і співпрацю між мешканцями без вимоги емоційного зближення з кривдниками.
Як зрозуміти, що програма роботи з емоціями приносить користь?
Потрібно оцінювати визначену мету: безпечнішу взаємодію, точніше розуміння фактів, рівнішу участь у рішеннях, зменшення стигматизації або поліпшення доступу до захисту. Слід вимірювати можливі негативні наслідки, добровільність участі й тривалість змін. Саме по собі збільшення показника надії або зниження показника гніву не доводить практичної користі.
Висновок
Колективні страх, гнів і надія впливають на міжгрупові конфлікти через оцінку загрози, справедливості, відповідальності та можливості майбутніх змін. Страх здатний організовувати захист; гнів — підтримувати вимогу припинення шкоди; надія — допомагати бачити шляхи до безпечного майбутнього. Їхні наслідки залежать від реального контексту, доступних дій та суспільних інституцій. Психологія миру використовує знання про ці процеси для більш точного аналізу конфлікту й розроблення добровільних, безпечних, перевірюваних втручань, у яких збережено права постраждалих та принцип відповідальності за насильство.
Пов’язані статті
• Міжгруповий конфлікт: причини, розвиток і врегулювання — базові механізми виникнення й розвитку конфліктів.
• Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання — ширший науковий контекст миробудування.
• Сприйняття реалістичної та символічної міжгрупової загрози — оцінка небезпеки й групові реакції.
• Міжгрупова довіра: як виникає, руйнується і відновлюється — умови довіри та її відновлення.
• Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека — практичні межі безпечної взаємодії.
• Теорія міжгрупового контакту — наукові засади дослідження контактів між групами.
• Теорія соціальної ідентичності — вплив групової належності на сприйняття та поведінку.
Джерела
Bar-Tal, D. (2001). Why does fear override hope in societies engulfed by intractable conflict, as it does in the Israeli society? Political Psychology, 22(3), 601–627. https://doi.org/10.1111/0162-895X.00255
Cohen-Chen, S., Halperin, E., Crisp, R. J., & Gross, J. J. (2014). Hope in the Middle East: Malleability beliefs, hope, and the willingness to compromise for peace. Social Psychological and Personality Science, 5(1), 67–75. https://doi.org/10.1177/1948550613484499
Cohen-Chen, S., Crisp, R. J., & Halperin, E. (2015). Perceptions of a changing world induce hope and promote peace in intractable conflicts. Personality and Social Psychology Bulletin, 41(4), 498–512. https://doi.org/10.1177/0146167215573210
Goldenberg, A., Halperin, E., van Zomeren, M., & Gross, J. J. (2016). The process model of group-based emotion: Integrating intergroup emotion and emotion regulation perspectives. Personality and Social Psychology Review, 20(2), 118–141. https://doi.org/10.1177/1088868315581263
Hakim, N., Branscombe, N. R., & Schoemann, A. M. (2021). Group-based emotions and support for reparations: A meta-analysis. Affective Science, 2(4), 363–378. https://doi.org/10.1007/s42761-021-00055-9
Halevy, N., Kreps, T. A., Weisel, O., & Goldenberg, A. (2015). Morality in intergroup conflict. Current Opinion in Psychology, 6, 10–14. https://doi.org/10.1016/j.copsyc.2015.03.006
Halperin, E. (2008). Group-based hatred in intractable conflict in Israel. Journal of Conflict Resolution, 52(5), 713–736. https://doi.org/10.1177/0022002708314665
Halperin, E., Bar-Tal, D., Nets-Zehngut, R., & Drori, E. (2008). Emotions in conflict: Correlates of fear and hope in the Israeli-Jewish society. Peace and Conflict: Journal of Peace Psychology, 14(3), 233–258. https://doi.org/10.1080/10781910802229157
Halperin, E., Porat, R., Tamir, M., & Gross, J. J. (2013). Can emotion regulation change political attitudes in intractable conflicts? From the laboratory to the field. Psychological Science, 24(1), 106–111. https://doi.org/10.1177/0956797612452572
Halperin, E., & Pliskin, R. (2015). Emotions and emotion regulation in intractable conflict: Studying emotional processes within a unique context. Political Psychology, 36(S1), 119–150. https://doi.org/10.1111/pops.12236
Mackie, D. M., Devos, T., & Smith, E. R. (2000). Intergroup emotions: Explaining offensive action tendencies in an intergroup context. Journal of Personality and Social Psychology, 79(4), 602–616. https://doi.org/10.1037/0022-3514.79.4.602
Smith, E. R., Seger, C. R., & Mackie, D. M. (2007). Can emotions be truly group level? Evidence regarding four conceptual criteria. Journal of Personality and Social Psychology, 93(3), 431–446. https://doi.org/10.1037/0022-3514.93.3.431
United Nations General Assembly. (2022). Aggression against Ukraine (A/RES/ES-11/1; adopted 2 March 2022). United Nations Digital Library. https://digitallibrary.un.org/record/3965290/
van Zomeren, M., Spears, R., Fischer, A. H., & Leach, C. W. (2004). Put your money where your mouth is! Explaining collective action tendencies through group-based anger and group efficacy. Journal of Personality and Social Psychology, 87(5), 649–664. https://doi.org/10.1037/0022-3514.87.5.649
van Zomeren, M., Postmes, T., & Spears, R. (2008). Toward an integrative social identity model of collective action: A quantitative research synthesis of three socio-psychological perspectives. Psychological Bulletin, 134(4), 504–535. https://doi.org/10.1037/0033-2909.134.4.504