top of page

Психологічна енкциклопедія

Міжгрупова довіра: як виникає, руйнується і відновлюється

2 дні тому
Читати 17 хв

Міжгрупова довіра визначає, чи готові люди покладатися на представників іншої спільноти, очікувати від них передбачуваних і добросовісних дій та співпрацювати за умов невизначеності. Вона має особливе значення там, де групи пережили тривале суперництво, дискримінацію, вимушене переміщення, насильство або порушення домовленостей. Рівень довіри впливає на можливість спільно користуватися ресурсами, створювати безпечні правила, звертатися по допомогу та будувати відносини після конфлікту.

Відновлення міжгрупової довіри починається з перевірюваної безпеки, припинення шкідливих дій, відповідальності, справедливих процедур і досвіду виконаних зобов’язань. Контакт, співпраця та діалог здатні підтримувати цей процес за відповідних умов. Наукові дослідження показують, що довіра пов’язана з поведінковою готовністю до взаємодії і не зводиться до симпатії чи загального позитивного ставлення. Зокрема, це продемонстровано у двох дослідженнях міжгрупових відносин у Північній Ірландії.

Що таке міжгрупова довіра

Міжгрупова довіра — це очікування, що люди, організації або інституції, сприйняті як представники іншої соціальної групи, поводитимуться достатньо надійно, передбачувано та добросовісно у взаємодії, де можливі вразливість, залежність від чужих рішень і ризик втрат. Суттєва ознака довіри — готовність прийняти певний ризик, покладаючись на іншу сторону в межах конкретного завдання або відносин.

У соціальній психології предметом є не абстрактне переконання, що «всі люди добрі», а очікування щодо членів певної зовнішньої групи та можливість перенесення досвіду взаємодії з окремими людьми на сприйняття ширшої спільноти. Довіра може виникати між професійними, етнокультурними, релігійними, політичними й територіальними спільнотами, між новими та давніми мешканцями громади або між суспільними групами, що мають історію протистояння.

Її психологічний зміст сформувався на перетині досліджень міжгрупових відносин, соціального пізнання, конфліктів, співпраці та примирення. Окрема емпірична лінія про довіру між спільнотами розвинулася у дослідженнях постконфліктної Північної Ірландії, де було показано її зв’язок із міжгруповим контактом, тривогою і поведінковими намірами. Tam та співавтори (2009) встановили, що довіра до зовнішньої групи може бути сильнішим предиктором відповідних поведінкових тенденцій, ніж позитивне ставлення до неї.

Чим довіра відрізняється від симпатії, толерантності та примирення

Симпатія означає позитивне ставлення або прихильність; толерантність стосується прийнятності співіснування попри відмінності; довіра охоплює очікування надійної поведінки в ситуації ризику. Людина може доброзичливо ставитися до іншої групи, але не доручати їй розпорядження спільними коштами. Можлива й протилежна ситуація: між сторонами немає емоційної близькості, проте вони довіряють виконанню чітко визначених професійних або громадських зобов’язань.

Примирення охоплює ширший суспільний процес, пов’язаний зі зміною ворожих відносин, визнанням шкоди, відповідальністю, справедливістю та створенням умов для ненасильницького майбутнього. Довіра може бути однією зі складових цього процесу, але не є його єдиним критерієм. Припинення насильства, врегулювання правових вимог, забезпечення прав постраждалих, відновлення співпраці та особисте прощення — різні завдання, для яких потрібні різні рішення.

Горизонтальна, вертикальна та предметна довіра

Горизонтальна довіра стосується відносин між людьми та групами: наприклад, між мешканцями різних районів або внутрішньо переміщеними особами й іншими жителями громади. Вертикальна довіра означає очікування щодо установ, місцевої влади, правосуддя, правоохоронних органів та інших інституцій. У підході ПРООН SCORE для України обидва виміри входять до аналізу соціальної згуртованості й суспільних відносин.

Довіра має також предметні межі. Громада може довіряти лікарям іншої спільноти у питаннях лікування, але сумніватися у прозорості розподілу допомоги її лідерами. Тому коректне запитання звучить так: хто саме довіряє кому, у якій сфері, за яких умов, із яким ризиком та на підставі яких спостережуваних дій? Вимога «відновити довіру» без цих уточнень майже непридатна для планування й оцінювання програми.

Як формується міжгрупова довіра: основні психологічні механізми

Повторюваний досвід надійної взаємодії

Очікування щодо іншої групи поступово змінюються, коли її представники послідовно виконують домовленості, не користуються вразливістю іншої сторони, передбачувано реагують на проблеми та приймають відповідальність за власні дії. Важлива повторюваність: одна вдала зустріч може створити підставу для обережного оптимізму, але стійкіша довіра потребує підтвердження в різних ситуаціях. Ця логіка узгоджується з емпіричними зв’язками між якісним міжгруповим контактом і довірою у Tam та співавторів (2009).

Передбачуваність є перевірюваною характеристикою поведінки. Вона проявляється у своєчасному інформуванні, дотриманні правил, зрозумілому поясненні винятків, доступній процедурі скарг та послідовних реакціях на порушення. На ранньому етапі достатньою метою іноді стає обмежена функціональна довіра до конкретного механізму співпраці, а ширші позитивні очікування можуть формуватися пізніше.

Міжгруповий контакт і перенесення досвіду

Один із найкраще вивчених напрямів — контакти між людьми з різних груп. Метааналіз Pettigrew і Tropp (2006), що узагальнив сотні досліджень, показав загальний зв’язок між контактом і зниженням упереджень. Водночас зниження упереджень не тотожне підвищенню довіри: довіра потребує очікувань щодо поведінки, ризику й надійності, а не лише менш негативної оцінки іншої групи.

Дослідники розрізняють кількість і якість контактів. Людина може щодня бачити представників іншої спільноти, але контакти у нерівних, ворожих або небезпечних умовах здатні підтримувати дистанцію. Позитивний досвід співпраці, коли є зрозумілі правила, можливість реальної участі та повага до гідності, створює сприятливіші умови. Дослідження Tausch та співавторів пов’язують контакт із міжгруповою довірою через сприйняття загроз і міжгрупову тривогу.

Під час перенесення досвіду важливо, щоб співрозмовника сприймали і як особу, і як представника відповідної спільноти. Якщо позитивний контакт пояснюють виключно словами «це виняток, решта інші», загальне уявлення про групу може залишитися незмінним. Водночас надмірне підкреслення групової належності може посилити напруження. Тому фасилітатори мають працювати з конкретним контекстом, а не застосовувати однакову формулу до всіх ситуацій.

Зменшення тривоги, невизначеності й уявних загроз

Міжгрупова недовіра часто пов’язана з очікуванням відторгнення, дискримінації, приниження, несправедливого розподілу ресурсів чи порушення особистої безпеки. Частина загроз спирається на фактичні події, частина формується з чуток або перебільшених узагальнень. В обох випадках люди оцінюють ризики через особистий і колективний досвід. Дослідження Tausch та співавторів показують, що сприйняття реалістичних і символічних загроз має значення для зв’язку контакту з довірою.

Робота з тривогою передбачає чіткі межі взаємодії, добровільну участь, право перервати контакт, незалежні механізми реагування та зрозумілу інформацію. Якщо небезпека реальна і триває, її належить усувати організаційними, захисними й правовими діями. Психологічне заспокоєння за відсутності реальних гарантій може погіршити ситуацію.

Спільні цілі й інституційна надійність

Практична співпраця створює можливість оцінювати іншу сторону за виконаними діями: облаштуванням громадського простору, підтримкою школи, розподілом гуманітарної допомоги, роботою над доступністю послуг. Найкращі умови виникають тоді, коли внесок сторін має реальне значення, обов’язки розподілено справедливо, а результати доступні для перевірки. Проте примус до спільної роботи або символічна участь без впливу на рішення можуть посилювати недовіру.

Інституційний рівень має самостійне значення. Передбачувані процедури, незалежний розгляд скарг, прозорі критерії та відповідальність посадовців знижують залежність від особистих симпатій керівників. Для людей, які мають історію дискримінації чи насильства, перевірювані гарантії можуть бути важливішими за публічні заяви про дружбу. Дані SCORE в Україні демонструють потребу аналізувати відносини між групами разом з інституційними показниками, а не в ізоляції.

Чому міжгрупова довіра руйнується

Насильство, зрада домовленостей і безкарність

Фізичне насильство, примус, дискримінація, погрози та систематичне порушення зобов’язань становлять прямі підстави для втрати довіри. Люди оцінюють не тільки окремий учинок, а й реакцію відповідальних осіб, групових лідерів та установ. Заперечення очевидної шкоди, приховування фактів і відсутність відповідальності сигналізують про ризик повторення. За таких умов недовіра може виконувати захисну функцію.

Сприйняття іншої групи після насильства може формуватися через колективну пам’ять, публічні символи, розповіді родин і поведінку інституцій. Групове узагальнення іноді виходить за межі безпосередніх винуватців і зачіпає людей, які не здійснювали насильства. Важливе завдання миробудівної роботи полягає у точній атрибуції відповідальності без її розмивання та без перенесення провини на всіх за ознакою належності.

Негативний контакт і узагальнення окремого досвіду

Неприємна або принизлива взаємодія може мати непропорційно сильний вплив на ставлення до іншої групи. Метааналіз Paolini та співавторів (2024) виявив перевагу впливу негативного міжгрупового контакту над позитивним за низки умов, особливо коли люди мають можливість і мотивацію уникати подальших контактів. Це важливе застереження проти програм, що механічно збільшують кількість зустрічей.

Негативний випадок часто запам’ятовується як підтвердження вже наявного очікування: «з цією групою небезпечно». Позитивний випадок може вважатися винятком. Так виникає асиметрія навчання. Програми мають запобігати приниженню, конфліктам щодо ресурсів і тиску з боку ведучих; порушення безпеки необхідно припиняти, документувати та виправляти.

Конкуренція, нерівність і непрозорі правила

Уявлення про конкуренцію за житло, роботу, фінансування або доступ до установ можуть посилювати недовіру, особливо коли ресурси справді обмежені, критерії розподілу приховані, а одна зі спільнот майже не впливає на рішення. Психологічні заходи не усунуть недовіру, якщо фактична організація послуг відтворює несправедливість. Потрібні аудит правил, пояснення рішень і можливість їх оскаржити.

Асиметрія влади означає, що сторони можуть мати різні можливості відмовитися від участі, захистити права чи впливати на результат. Тому однакова вимога «виявити довіру» може створювати нерівний ризик. Безпека та справедливість мають передувати публічному заклику до відкритості.

Чутки, стереотипи й політична маніпуляція

Поширення неперевірених історій про злочинність, «привілеї», нібито колективні наміри або таємні плани іншої спільноти здатне прискорювати недовіру. Водночас викриття хибної інформації не автоматично створює довіру: люди оцінюють також надійність джерела, минулі дії установ і відповідність повідомлень власному досвіду. Тому потрібні доступні факти, незалежна перевірка, послідовне виправлення помилок та збереження права ставити запитання.

Як відновлюється довіра після міжгрупового конфлікту

Відновлення довіри — послідовний, контекстно залежний процес, який може завершитися різними рівнями взаємодії. Для одних груп прийнятним результатом стане безпечне співіснування без близького контакту, для інших — співпраця над окремими завданнями, для третіх — поступове розширення спільних відносин. Вимога однакового емоційного результату для всіх суперечить принципу добровільності.

1. Припинення шкоди та перевірювана безпека

Перший критерій — чи припинилися насильство, переслідування, погрози й інші шкідливі дії, а також чи існують надійні способи реагування на порушення. Сторони мають розуміти межі взаємодії, відповідальних за безпеку, порядок звернення по допомогу та можливість вийти з програми без негативних наслідків. Без цього запрошення «поговорити заради довіри» може вимагати від постраждалих прийняття неприйнятного ризику.

2. Визнання фактів, відповідальність і відшкодування

Визнання заподіяної шкоди має предметний зміст: факти, виконавці, відповідальні інституції, належні процедури встановлення істини, доступ до правосуддя, відшкодування і гарантії неповторення. Символічні заяви можуть мати цінність, проте самі слова не замінюють перевірюваних дій. Огляд Hornsey і Wohl (2013) показує, що колективні вибачення іноді підтримують прощення, іноді не впливають на нього, а за певних умов викликають негативну реакцію.

У моделі потреб примирення Shnabel і Nadler особливу увагу приділено відновленню агентності й статусу постраждалих та моральному становищу сторони, відповідальної за заподіяну шкоду. Первинні експерименти цієї моделі насамперед стосувалися міжособистісних ситуацій. Використовуючи її для суспільств після масового насильства, слід враховувати правові й політичні умови, структурну нерівність і право постраждалих відмовитися від контакту.

3. Справедливі правила та обмежені зобов’язання

На ранніх етапах можна створювати невеликі, конкретні домовленості: прозорий перелік завдань, відповідальних осіб, терміни, незалежну перевірку, механізм скарг і погоджений порядок реагування на порушення. Така співпраця дає можливість накопичувати докази надійності. Саме порівняння очікувань із діями допомагає переходити від декларацій до практичної довіри.

Під час оцінки варто перевіряти не тільки виконання спільного проєкту, а й те, кому він був доступний, хто ухвалював рішення, чи отримали підтримку менш представлені групи і чи стали процедури справедливішими. Формально завершена діяльність іноді супроводжується незміненою недовірою, якщо її учасники відчули примус або несправедливість.

4. Добровільний контакт і діалог

Контакт має сенс за умови готовності учасників, безпечного середовища, поваги до меж і визначеної мети. Для частини ситуацій першими кроками можуть стати непряме спілкування через уповноважених представників, обмін перевірюваною інформацією або спільне вирішення технічного питання. Зустрічі віч-на-віч придатні лише тоді, коли вони відповідають безпековим і психологічним потребам залучених людей.

Pettigrew і Tropp (2008) розглядали зменшення тривоги та посилення емпатії як важливі посередні механізми ефектів контакту. Водночас ці середні результати не доводять, що конкретний діалог у ситуації триваючого насильства буде корисним. Čehajić-Clancy і Halperin (2024) наголошують на необхідності добирати міжгрупові втручання відповідно до психологічних бар’єрів, суспільного контексту та умов впровадження.

5. Підтвердження змін у часі

Відновлення довіри потребує повторної оцінки: чи виконуються зобов’язання через місяці й роки, чи не повертається загрозлива поведінка, чи мають люди доступ до справедливих процедур і чи зберігається добровільність співпраці. У постконфліктному дослідженні Північної Ірландії Hewstone і Hughes (2015) описали поздовжні дані, у яких дружні контакти між спільнотами передували вищій довірі до іншої групи. Це підтримує значущість відносин у часі, хоча саме по собі спостереження не доводить універсальної причинності.

Які методи використовують і що відомо про їхню ефективність

Програми контакту й спільної діяльності

Групові зустрічі, навчальні програми, громадські ініціативи та співпраця над спільними цілями можуть створювати новий досвід, зменшувати окремі упередження й допомагати перевіряти очікування. Докази найбільш стійкі для загального зв’язку якісного контакту зі ставленням до іншої групи, а для довготривалого підвищення саме довіри ефекти залежать від конфлікту, безпеки, тривалості й вимірювання результату. Метааналіз Pettigrew і Tropp (2006) є вагомою основою для контактної гіпотези, але його результати не можна механічно переносити на всі програми примирення.

Освітні й інформаційні втручання

Уроки про стереотипи, медіаграмотність, обмін історіями та вправи з прийняття перспективи можуть змінювати знання або ставлення за певних умов. Проте короткочасне покращення результатів анкети не підтверджує довготривалої зміни поведінки. Огляд Paluck та співавторів (2021) охопив 418 експериментів зі зниження упереджень і виявив, що більшість перевіряли короткі втручання, довготривалі наслідки яких залишаються недостатньо з’ясованими.

Метааналіз польових експериментів Hsieh, Faulkner і Wickes (2022) засвідчує можливість зменшення упереджень у реальних умовах, водночас показує неоднорідність результатів. Висновок для міжгрупової довіри обережний: попередня зміна стереотипів може підтримувати співпрацю, але довіра є окремим результатом і має вимірюватися безпосередньо.

Діалог, медіація та відновні підходи

Фасилітований діалог допомагає уточнити потреби, межі, суперечливі факти і правила взаємодії. Медіація придатна для погодження процедур і предметних рішень за можливості вільного волевиявлення та необхідних гарантій. Відновні підходи пов’язують шкоду, відповідальність, участь постраждалих і можливі форми відшкодування. Кожен метод має власні показання й обмеження; сам факт проведення заходу не є доказом відновленої довіри.

Огляди психологічних міжгрупових втручань застерігають від перенесення успіху окремого проєкту на інший конфлікт. Čehajić-Clancy і Halperin (2024) рекомендують поєднувати психологічні механізми з урахуванням політичних і соціальних умов. Там, де існує небезпека, структурне порушення прав або поточна агресія, правовий захист та матеріальні зміни можуть бути передумовою будь-якого діалогу.

Репарації, вибачення й публічне визнання

Матеріальне відшкодування, належна пам’ять про постраждалих, визнання фактів і відповідальні публічні заяви можуть змінювати сприйняття серйозності намірів іншої сторони. Їхня цінність не визначається кількістю людей, які висловили прощення. Hornsey і Wohl (2013) показують, чому ефект вибачень для міжгрупового прощення є умовним. Тому вимірювати варто також доступ до справедливості, визнання шкоди, відсутність повторних порушень і довіру до конкретних гарантій.

Межі відновлення довіри: коли обережність виправдана

Довіра не є показником моральної зрілості постраждалої людини. Після переслідування чи насильства обережність може бути раціональною відповіддю на факти. Вимагати від потерпілих швидкої відкритості, пояснювати їхню відмову від зустрічі «неготовністю до миру» або ставити соціальну підтримку в залежність від примирення означає створювати додатковий тиск.

Відсутність довіри до конкретної організації, команди або інституції може бути обґрунтованою навіть за загального прихильного ставлення до спільноти. Потрібно розрізняти обґрунтоване оцінювання небезпеки, групові стереотипи та заздалегідь сформовані упередження. Фахівець, який працює з міжгруповими відносинами, повинен дослідити всі три можливості, перш ніж пропонувати втручання.

Відновлення довіри не вимагає безумовного прощення, забуття злочинів або зречення права на правосуддя. Людина може підтримувати безпечні суспільні правила, відстоювати відшкодування і водночас відмовлятися від особистого контакту з винуватцями. У дослідженнях міжгрупових вибачень Hornsey і Wohl саме контекст і можливі негативні ефекти становлять важливу частину висновків.

Український контекст: війна, вимушене переміщення та відновлення громад

Російська агресія проти України має визначений міжнародно-правовий контекст; Генеральна Асамблея ООН у резолюції ES-11/1 засудила агресію проти України. Психологічний опис взаємної недовіри між спільнотами не змінює статусу агресії, відповідальності за злочини чи прав постраждалих. Моделі симетричного міжгрупового протистояння непридатні як пояснення юридичної відповідальності сторін міжнародної агресії.

Для України важливо розрізняти декілька рівнів: відносини всередині територіальних громад; взаємодію вимушено переміщених людей та приймаючих спільнот; довіру до місцевої влади й сервісів; відносини жителів деокупованих територій із державними установами; безпеку постраждалих і юридичну відповідальність за воєнні злочини. У кожному випадку існують свої учасники, форми ризику та прийнятні цілі. Загальне гасло «суспільне примирення» потрібно замінювати конкретними програмними результатами.

ПРООН досліджувала ці виміри через індекс соціальної згуртованості та примирення SCORE. Методологія поєднує горизонтальні відносини між групами, інституційну довіру, безпеку, доступ до послуг та громадянську участь. Ці дані корисні для формулювання місцевих гіпотез і відстеження показників; їх не слід трактувати як доказ ефективності кожного окремого заходу або переносити історичні результати на поточну ситуацію без нового вимірювання.

Внутрішньо переміщені люди та приймаючі громади

Напруження навколо житла, зайнятості, черг на послуги, справедливості допомоги та участі в місцевих рішеннях може впливати на взаємні очікування. Однак статус переселеної людини сам собою не визначає ставлення до інших. Для зміцнення довіри доцільні прозорі правила, доступні канали звернень, спільне представництво у рішеннях та механізми розв’язання конфліктів. Специфічну динаміку цього питання розглянуто у матеріалі «ВПО та приймаюча громада: довіра, участь і соціальна напруга».

Деокуповані громади й відновлення взаємодії з установами

На територіях, що пережили окупацію, довіру до установ можуть визначати досвід насильства, небезпеки, руйнування послуг, дезінформації та непевності щодо правил. Першочергові завдання — фізична безпека, доступ до правової допомоги, відновлення документів і сервісів, захист конфіденційності, незалежне реагування на скарги. Інформування має бути точним, доступним різним групам і відповідати фактичним можливостям установ. Публічну участь організовують так, щоб люди могли не розкривати чутливу історію та відмовитися від участі.

Довіра й відповідальність за воєнні злочини

У взаємодії з людьми, які постраждали від насильства, пріоритетом є їхні права, безпека, добровільність і доступ до справедливості. Програми довіри не можуть замінювати розслідування, правосуддя або відшкодування. Публічний діалог із винуватцями насильства, примушування до зустрічі чи вимога прощення може спричинити повторне заподіяння шкоди. Психологічне поняття довіри використовується для аналізу суспільних відносин, а не для перегляду юридичної відповідальності.

Про співвідношення правосуддя, визнання шкоди та суспільних відносин докладніше дивіться у статті «Справедливість і примирення після насильства: взаємозв’язки». Вона розкриває інституційні й нормативні питання, які потребують окремого від психологічного механізму довіри аналізу.

Практичний алгоритм для громад, організацій і фахівців

Починати з карти взаємодій і ризиків

Перед програмою визначають групи, між якими є проблема; предмет довіри; конкретні ситуації залежності; історію порушених домовленостей; безпекові загрози; владні асиметрії; можливі інтереси третіх сторін. Важливо не підміняти всю громаду кількома найактивнішими учасниками. Окремо фіксують, хто не бере участі та чому: через небезпеку, часові обмеження, недоступність середовища чи незгоду з метою програми.

Формулювати безпечну й вимірювану мету

Варто віддавати перевагу операційним формулюванням: «підвищити частку виконаних у строк міжгрупових домовленостей», «забезпечити прозорий розгляд звернень», «зменшити невизначеність щодо порядку отримання послуг», «збільшити готовність користуватися спільним сервісом за наявності гарантій». Мета «змусити групи довіряти одна одній» не визначає належного механізму й суперечить добровільності.

Створювати інфраструктуру довіри

Практична інфраструктура охоплює письмові правила, доступні роз’яснення, механізм скарг, незалежну перевірку рішень, протоколи безпеки, прозорий розподіл ресурсів і зворотний зв’язок щодо результатів. Люди мають бачити, які конкретні дії виконано і як виправляються помилки. Лише після цього доцільно оцінювати, чи готові учасники розширювати співпрацю.

Підбирати контакт за готовністю, а не за календарем

Форма взаємодії може коливатися від обміну інформацією та координації установ до спільних проєктів і структурованих діалогів. Умовою є перевірена безпека та право відмови. Якщо після контакту виникли приниження, нові погрози чи загострення конфлікту, програму переглядають. Дані про негативний контакт пояснюють, чому кількість проведених зустрічей не повинна бути основним показником успіху.

Перевіряти наслідки та побічні ефекти

Оцінювання проводять на початку, після втручання та через достатній період, коли можна спостерігати стійкість змін. Варто відстежувати не тільки задоволеність учасників, а й реально виконані домовленості, довіру до різних груп і установ, повідомлені інциденти, добровільність участі, досвід менш представлених людей і можливе погіршення ситуації. За можливості використовують порівняльні групи, перевірені шкали та незалежне оцінювання.

Як вимірюють міжгрупову довіру в дослідженнях

Опитування можуть з’ясовувати, чи очікують люди від представників іншої групи чесного ставлення, виконання обіцянок, справедливих рішень або безпечної співпраці в конкретному завданні. Формулювання повинні чітко називати групу, ситуацію та рівень ризику. Висока оцінка «позитивного ставлення» не дорівнює високій довірі; це принципово для інтерпретації результатів Tam та співавторів (2009).

Поведінкові індикатори можуть охоплювати готовність звернутися по послугу, підписати взаємну угоду, поділитися необхідною інформацією або взяти участь у спільному ухваленні рішень. Проте поведінка залежить також від доходу, транспорту, примусу, доступності та альтернатив, тому один учинок не дозволяє однозначно встановити психологічну довіру. Дослідницькі завдання й експериментальні ігри створюють додаткові дані, але не відтворюють усіх наслідків реального конфлікту.

Для громад корисне поєднання кількісних і якісних методів: опитування різних груп, інтерв’ю, аналіз скарг, спостереження за правилами ухвалення рішень і перевірка фактичних зобов’язань. Методологія SCORE ПРООН демонструє багатовимірний підхід, але показники потрібно добирати відповідно до конкретного локального запиту. Порівняння різних груп має враховувати, чи однаково вони розуміють запитання.

Ознаки покращення, погіршення й помилкових висновків

Ознаками позитивних змін можуть бути стабільніше виконання домовленостей, менше повідомлень про небезпечні інциденти, більша передбачуваність рішень, зростання готовності до співпраці за збереження права відмовитися, а також вища довіра до конкретних механізмів захисту. Погіршення можуть виявляти повторні порушення, зростання скарг на примус, посилення відчуття дискримінації та нерівний доступ до користі від проєкту.

Водночас збільшення кількості скарг іноді свідчить про кращу доступність механізму повідомлення, а не про зростання порушень. Зростання готовності до діалогу не гарантує зменшення насильства. Для причинного висновку потрібна відповідна дослідницька конструкція, оскільки зміни можуть пояснюватися безпековою ситуацією, міграцією, економікою, складом учасників або іншими подіями.

Що засвідчують наукові дані та де зберігається невизначеність

Польове дослідження в Колумбії пов’язало довіру до колишніх комбатантів і державних установ із більшою підтримкою майбутнього примирення та мирного процесу. Автори наголошували на різних предметах довіри: до іншої групи та до політичних інституцій. Оскільки дослідження мало поперечний дизайн, воно не дозволяє встановити, що підвищення довіри само по собі спричиняє примирення. Докладніше: Casas-Casas, Mendez і Pino (2020).

Серед стійкіших висновків — зв’язок між якісним міжгруповим контактом і меншою упередженістю, а також значущість довіри для намірів взаємодіяти з іншою спільнотою в окремих досліджених контекстах. Про це свідчать Pettigrew і Tropp (2006) і спеціалізоване дослідження Tam та співавторів (2009). Окремі поздовжні результати підтримують важливість тривалих міжгрупових відносин для розвитку довіри.

Менш визначеними залишаються точний ефект, тривалість і переносимість окремих програм у конфліктах із різною владною асиметрією, рівнем насильства, історією дискримінації та інституційною якістю. Paluck та співавтори (2021) описують проблеми коротких втручань і можливе зміщення публікацій, а Čehajić-Clancy і Halperin (2024) наголошують на необхідності контекстного добору механізмів. Тому позитивний результат окремого пілотного проєкту залишається локальним доказом, доки його не перевірено незалежно.

Потрібно також враховувати, що довіра може співіснувати з нерівністю або залежністю. Люди іноді демонструють зовнішню згоду для доступу до ресурсів чи уникнення санкцій. Саме тому оцінювання має включати свободу волевиявлення та доступність захисних механізмів, а не лише частку позитивних відповідей.

Поширені запитання

Чи можна відновити довіру між групами після тривалого насильства?

Можливі різні ступені відновлення безпечної взаємодії, однак їхні темпи й межі залежать від припинення шкоди, реальних гарантій безпеки, відповідальності та суспільного контексту. Відносини можуть розвиватися від відсутності загроз і передбачуваних процедур до окремої співпраці. Особисте прощення й довіра до винуватців не є обов’язковим результатом.

Чи достатньо частіше зустрічатися, щоб з’явилася довіра?

Ні. Значення мають якість, добровільність і безпека зустрічей. Позитивні контакти можуть підтримувати зміни, а негативні — посилювати упередження й уникання. Це підтверджує метааналіз негативного контакту (2024).

Чи означає відмова від діалогу, що людина упереджена?

Відмова може бути пов’язана з небезпекою, досвідом насильства, браком довіри до організаторів, виснаженням або правом не брати участь у певному форматі. Висновок про упередження потребує окремих даних. Участь у діалогових програмах має залишатися добровільною.

Чи дорівнює міжгрупова довіра довірі до державних інституцій?

Це пов’язані, але різні виміри. Люди можуть довіряти іншій спільноті й водночас мати низьку довіру до установ або навпаки. Для планування громадських заходів важливо вимірювати обидва рівні. Такий підхід використовує SCORE для України.

Чи допомагають публічні вибачення відновити довіру?

Вибачення можуть мати значення, коли вони конкретні, правдиві, визнають відповідальність і супроводжуються діями. Їхній ефект неоднорідний і не гарантує прощення або довіри. Це показав огляд Hornsey і Wohl.

Що робити, якщо після спільної програми недовіра посилилася?

Зупинити небезпечні або примусові форми взаємодії, забезпечити доступні канали повідомлення про порушення, незалежно перевірити скарги, оцінити владну асиметрію та переглянути мету й методи програми. Посилення недовіри може вказувати на новий шкідливий досвід, невиконані обіцянки або помилки організації. Повторювати втручання без з’ясування причин недоцільно.

Висновок

Міжгрупова довіра виникає там, де люди й інституції створюють повторюваний досвід передбачуваності, надійності та справедливості. Вона руйнується через насильство, порушення обіцянок, приниження, безкарність і несправедливі процедури. Її відновлення потребує реальної безпеки, відповідальності, перевірюваних зобов’язань і добровільної співпраці. Психологічні програми можуть підтримувати зміни, коли їхні механізми відповідають умовам конфлікту, а результати оцінюються незалежно та впродовж часу.

Пов’язані статті

Теорія міжгрупового контакту: умови Олпорта, сучасні докази та обмеження — як контакт впливає на міжгрупові ставлення та за яких умов його ефекти змінюються.

Теорія соціальної ідентичності: Тажфел, Тернер, групи та міжгрупові відносини — механізми категоризації, групової належності та сприйняття зовнішніх груп.

ВПО та приймаюча громада: довіра, участь і соціальна напруга — довіра й практичні питання співжиття під час вимушеного переміщення.

Відновлення довіри й відчуття безпеки після насильства — індивідуальний досвід безпеки й особисті межі після пережитої шкоди.


Справедливість і примирення після насильства: взаємозв’язки — відповідальність, суспільне відновлення й правові межі примирення.

Джерела

Casas-Casas, A., Mendez, N., & Pino, J. F. (2020). Trust and prospective reconciliation: Evidence from a protracted armed conflict. Journal of Peacebuilding & Development, 15(3), 298–315. DOI.

Čehajić-Clancy, S., & Halperin, E. (2024). Advancing research and practice of psychological intergroup interventions. Nature Reviews Psychology, 3, 574–588. DOI.

Hewstone, M., & Hughes, J. (2015). Reconciliation in Northern Ireland: The value of inter-group contact. BJPsych International, 12(3), 65–67. DOI.

Hornsey, M. J., & Wohl, M. J. A. (2013). We are sorry: Intergroup apologies and their tenuous link with intergroup forgiveness. European Review of Social Psychology, 24(1), 1–31. DOI.

Hsieh, W., Faulkner, N., & Wickes, R. (2022). What reduces prejudice in the real world? A meta-analysis of prejudice reduction field experiments. British Journal of Social Psychology, 61(3), 689–710. DOI.

Paolini, S., Gibbs, M., Sales, B., Anderson, D., & McIntyre, K. (2024). Negativity bias in intergroup contact: Meta-analytical evidence that bad is stronger than good, especially when people have the opportunity and motivation to opt out of contact. Psychological Bulletin, 150(8), 921–964. DOI.

Paluck, E. L., Porat, R., Clark, C. S., & Green, D. P. (2021). Prejudice reduction: Progress and challenges. Annual Review of Psychology, 72, 533–560. DOI.

Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. DOI.

Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2008). How does intergroup contact reduce prejudice? Meta-analytic tests of three mediators. European Journal of Social Psychology, 38(6), 922–934. DOI.

Shnabel, N., & Nadler, A. (2008). A needs-based model of reconciliation: Satisfying the differential emotional needs of victim and perpetrator as a key to promoting reconciliation. Journal of Personality and Social Psychology, 94(1), 116–132. DOI.

Tam, T., Hewstone, M., Kenworthy, J. B., Cairns, E., Marinetti, C., Geddes, L., & Parkinson, B. (2008). Postconflict reconciliation: Intergroup forgiveness and implicit biases in Northern Ireland. Journal of Social Issues, 64(2), 303–320. DOI.

Tam, T., Hewstone, M., Kenworthy, J., & Cairns, E. (2009). Intergroup trust in Northern Ireland. Personality and Social Psychology Bulletin, 35(1), 45–59. DOI.

Tausch, N., Tam, T., Hewstone, M., Kenworthy, J., & Cairns, E. (2007). Individual-level and group-level mediators of contact effects in Northern Ireland: The moderating role of social identification. British Journal of Social Psychology, 46(3), 541–556. DOI.

United Nations Development Programme. (без дати). Social Cohesion and Reconciliation Index (SCORE) for Ukraine. ПРООН.

United Nations General Assembly. (2022). Aggression against Ukraine. Resolution A/RES/ES-11/1 of 2 March 2022. Цифрова бібліотека ООН.

 
 
bottom of page