Колективне вибачення: коли воно допомагає відновити довіру
Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика
Колективне вибачення — це публічне або офіційне визнання групою, організацією, інституцією чи її уповноваженим представником відповідальності за шкоду, завдану іншій групі або спільноті. Його мета полягає у визнанні досвіду постраждалих, підтвердженні порушених моральних норм і створенні підстав для зміни відносин. Вибачення може стати одним із кроків до відновлення довіри, якщо його підтримують конкретні дії, відповідальність і гарантії безпеки.
На відміну від вибачення між двома людьми, колективне вибачення стосується соціальної пам’яті, групової ідентичності, представництва, розподілу відповідальності й інституційної поведінки. Постраждалі оцінюють не лише слова промовця, а й те, чи поділяє їхня група кривдників, чи припинено шкідливі практики та чи можна покладатися на майбутні обіцянки. Огляд Горнсі та Воля показує, що зв’язок між міжгруповими вибаченнями та прощенням істотно залежить від контексту і нерідко залишається слабким.
Колективне вибачення має сенс і тоді, коли постраждалі не бажають прощати чи відновлювати близькі стосунки. Визнання шкоди, захист прав, виправлення несправедливості та встановлення правил безпечного співіснування є самостійними суспільними результатами. Право відмовитися від прийняття вибачення належить постраждалим.
Що означає колективне вибачення у психології миру
У психології міжгрупових відносин колективне вибачення розглядають як соціально-психологічний акт, за допомогою якого група визнає заподіяну шкоду та демонструє готовність змінити власну поведінку. Ідеться про кривду, що має груповий вимір: масове насильство, дискримінацію, примусове переміщення, порушення прав, зловживання установ, історичні переслідування або інші дії, у яких постраждалі та відповідальні сторони пов’язані з колективними ідентичностями.
Слово «колективне» описує рівень відповідальності й представництва. Воно не означає, що кожен член великої спільноти особисто вчиняв порушення або що вина автоматично переходить між поколіннями. Вибачення державного органу, професійної організації, адміністрації чи політичного керівництва має визначати конкретні рішення, дії, бездіяльність і відповідальних суб’єктів. Така точність дозволяє поєднати груповий вимір відшкодування з індивідуалізованою правовою відповідальністю.
Науковий статус поняття — предмет досліджень соціальної психології, психології миру, політичної психології, пам’яті та перехідного правосуддя. Воно не є клінічним діагнозом чи окремим методом психотерапії. Дослідники зазвичай оцінюють сприйняту щирість, визнання відповідальності, довіру, готовність співпрацювати, міжгрупові установки, ставлення до справедливості та можливість прощення. Водночас ці показники відображають різні сторони процесу, а не один універсальний результат.
Сучасний огляд Шнабель і Ульріха (2026) пояснює, що після міжгрупової несправедливості постраждала спільнота часто прагне відновити суб’єктність, право визначати власне майбутнє та суспільне визнання її досвіду. Сторона, пов’язана зі спричиненням шкоди, може прагнути відновлення моральної репутації. Коли публічний ритуал насамперед обслуговує репутацію того, хто вибачається, його значення для постраждалих різко обмежується.
За які дії та від чийого імені вибачаються
Колективне вибачення має кілька можливих суб’єктів. Держава може визнавати відповідальність за рішення своїх органів. Міська влада — за дискримінаційну практику чи порушення під час управління громадою. Установа — за системну бездіяльність або неналежний захист людей. Громадська чи професійна організація — за дії, які відбувалися з її участю, підтримкою або в межах її повноважень. У кожному випадку обсяг повноважень промовця та реальний зв’язок із порушенням потребують окремого пояснення.
Уповноважений представник повинен мати мандат говорити від імені відповідальної структури та ресурси для подальших кроків. Одне й те саме формулювання сприйматиметься інакше, якщо його промовляє випадкова особа, керівник організації, відповідальний посадовець або представник, чию позицію публічно підтримали члени групи. Серія досліджень Венцеля та співавторів (2017) встановила, що демократичне схвалення вибачення або підтвердження його підтримки більшістю може підвищувати сприйняття щирості й готовність до прощення в експериментальних умовах.
У великій групі завжди можливі незгода, внутрішня критика й різні погляди на минуле. Важливо встановити, що саме зобов’язується змінити інституція, кому підзвітний її представник і як незалежно перевірятимуть виконання обіцянок. Слова «ми всі винні» можуть розмити відповідальність конкретних діячів. Слова «прикро, що ви так почуваєтеся» заперечують сам факт завданої шкоди. Обидві конструкції знижують ясність вибачення.
Як колективне вибачення може впливати на довіру
Визнання шкоди та повернення голосу постраждалим
Перший можливий механізм — підтвердження реальності пережитої несправедливості. Публічне визнання може послаблювати відчуття суспільного заперечення, коли свідчення постраждалих тривалий час ігнорували, знецінювали або замовчували. Воно надає морального значення досвіду тих, хто зазнав шкоди, і створює підстави для розмови про відповідальність, пам’ять і відшкодування.
Визнання потребує конкретики: хто постраждав, що сталося, які норми були порушені, якими були наслідки та яку роль відіграла сторона, що вибачається. Узагальнений жаль щодо «складних подій» може обходити зміст порушення. У такому разі постраждалі мають підстави бачити заяву як спробу керувати громадською думкою.
Сприйняття емпатії, відповідальності та щирості
У двох експериментах Берндсен, Горнсі та Воля (2015) вибачення, зосереджене на стражданнях постраждалої групи, підвищувало сприйняття каяття, емпатії та довіри порівняно з вибаченням, яке переважно описувало почуття групи-кривдника. Ці оцінки, своєю чергою, були пов’язані з міжгруповим прощенням. Дослідження підтримують важливість орієнтації на постраждалих, але не доводять, що вдало складений текст достатній для відновлення довіри після тяжкого насильства.
Щирість у колективному контексті оцінюють за узгодженістю повідомлення, історії поведінки групи, позиції її членів та фактичних зобов’язань. Щире переживання окремого промовця може співіснувати з відсутністю змін у структурі, яку він представляє. Тому перевірка щирості поступово переноситься від інтонацій та емоцій до послідовності практичних рішень.
Передбачуваність майбутньої поведінки
Довіра виникає там, де можна робити обґрунтовані припущення про майбутні дії іншої сторони. Вибачення може сигналізувати, що норми змінюються, влада визнає обмеження власної поведінки, а порушення матимуть наслідки. Однак надійність такого сигналу зростає лише за наявності незалежних підтверджень: припинення шкідливих практик, доступу до захисту, виконання обіцянок, прозорих процедур і можливості оскаржити рішення.
Експериментальне дослідження Райндерса Фолмера та співавторів (2021) розглядало відновлення довіри в міжособистісному та міжгруповому вимірах. Вибачення здатне покращувати оцінку іншої сторони, проте сприйняття групи та її поведінки ускладнює повне відновлення довіри. Саме тому задоволення від символічного жесту, готовність знову довіряти і реальна безпечна співпраця потребують окремого вимірювання.
Потреби групової ідентичності
Після приниження й несправедливості постраждалі можуть потребувати відновлення контролю над власним життям, визнання гідності та впливу на рішення. Група, від імені якої вибачаються, може прагнути підтвердження здатності діяти морально та змінюватися. Психологічна модель Шнабель і Ульріха допомагає зрозуміти, чому однакові слова сприймають по-різному: сторони мають різні соціальні потреби, а історія насильства визначає їхню пріоритетність.
Справедливе вибачення залишає постраждалим право визначати, чи достатньо визнання, яку форму подальшої взаємодії вони вважають прийнятною та які гарантії необхідні. Воно не повинне використовувати їхню участь як символічну підтримку репутації відповідальної сторони.
Умови, за яких вибачення має більше шансів бути почутим
Назвати порушення та його наслідки
Повідомлення описує реальні дії, завдані втрати й порушені права. Окремо визнають наслідки, що тривають: нерівний доступ до послуг, невідшкодовані збитки, страх, відсутність інформації про долю близьких, втрату житла чи довіри до установ. Сторона, що вибачається, називає власну роль і пояснює, як документуватимуть факти.
Необхідно враховувати, що склад постраждалої спільноти різноманітний. Її члени можуть мати різні потреби, спогади, оцінки подій та ставлення до вибачення. Жоден речник постраждалих не може автоматично надати згоду від імені кожної людини.
Взяти відповідальність без умовного формулювання
Фрази на кшталт «якщо хтось образився» або «ми шкодуємо про непорозуміння» пересувають увагу з дії на почуття постраждалих. Відповідальне повідомлення вказує на фактичну поведінку та її неприйнятність. Воно також відрізняє юридично встановлену відповідальність, інституційну підзвітність та моральне визнання шкоди.
Публічна заява може бути частиною ширшого процесу розслідування і правосуддя. Там, де насильство пов’язане з кримінальними правопорушеннями чи серйозними порушеннями прав людини, вибачення має доповнювати належні процедури, а не ставати способом їх обійти.
Мати представницький мандат
Коли спільнота не визнає промовця або організація не підтримує взяті зобов’язання, заяву важко сприймати як зміну колективної позиції. Дослідження представництва демонструють значення підтримки всередині групи для оцінки щирості. Для державної інституції це означає необхідність офіційного рішення, визначених відповідальних осіб і механізмів виконання, а для організації — чіткого рішення її органів управління.
Запропонувати дії, які можна перевірити
Результатом вибачення може стати програма відшкодування шкоди, публічне відкриття архівів, виправлення дискримінаційних практик, службова відповідальність, інституційна реформа або доступний механізм подання скарг. Форма залежить від характеру правопорушення й законних вимог постраждалих.
Основні принципи ООН щодо права на правовий захист і відшкодування шкоди описують відновлення становища, компенсацію, реабілітацію, сатисфакцію та гарантії неповторення. Це міжнародна нормативна рамка для тяжких порушень прав людини й міжнародного гуманітарного права. Вона підтверджує важливість матеріальних та інституційних заходів поряд із суспільним визнанням, але сама собою не є експериментальним доказом психологічної ефективності вибачень.
Залишити постраждалим свободу відповіді
Прийняття вибачення, участь у церемонії, публічна реакція та особистий контакт мають бути добровільними. Якщо постраждалих запрошують до спільного заходу, їм надають повну інформацію про його мету, учасників, висвітлення у медіа та використання свідчень. Відмова від участі не повинна погіршувати доступ до допомоги, компенсації чи правосуддя.
Безпека охоплює фізичний захист, конфіденційність, свободу від тиску та можливість припинити участь. За умов активного насильства чи залежності від кривдника навіть добровільність потребує особливо ретельної перевірки. Жодна церемонія не виправдовує контакту, який створює ризик переслідування або повторної травматизації.
Що показують дослідження колективних вибачень
Позитивні ефекти можливі, але вони стосуються різних результатів
Ранні експерименти Філпот і Горнсі (2008) показали, що колективні вибачення можуть підвищувати задоволення постраждалої сторони й оцінку каяття кривдників, хоча не обов’язково підвищують готовність прощати. Цей висновок важливий для практики: позитивна оцінка заяви не дорівнює згоді поновити відносини.
Берндсен та співавтори (2015) виявили перевагу повідомлень, зосереджених на досвіді постраждалих. Венцель та співавтори (2017) показали роль репрезентативності. Дослідження Венцеля, Анварі, де Вел-Палумбо та Бері (2017) пов’язало можливий вплив вибачення з надією на інше майбутнє міжгрупових відносин. Разом ці роботи окреслюють механізми, а не універсальну формулу, що автоматично діє в різних суспільствах.
Емоційна мова не гарантує щирості
Побутове уявлення про вибачення часто передбачає, що сильніша демонстрація каяття завжди переконує більше. Серія досліджень Воля, Горнсі та Беннетт (2012) показала складнішу картину: коли постраждала група сумнівається у здатності групи-кривдника переживати складні людські емоції, емоційно насичена заява може сприйматися як нещира й навіть працювати гірше за стриманий текст.
Ці результати стосуються конкретних експериментальних умов. Їх не слід використовувати як рекомендацію приховувати емоції чи створювати штучну манеру публічного виступу. Значення має відповідність слів змісту порушення, особі представника, історії стосунків і наступним діям.
Огляди виявляють обмеженість зв’язку між вибаченням і прощенням
Горнсі та Воль (2013) узагальнили дослідження міжгрупових вибачень і наголосили на нестійкому зв’язку з прощенням. Горнсі та Філпот (2015) також описали ситуації, у яких символічне вибачення не призводило до очікуваної зміни ставлення. Це заперечує припущення, що сам факт офіційної заяви забезпечує примирення.
Огляд Шнабель і Ульріха (2026) розглядає вибачення через потреби групової ідентичності та звертає увагу на обмеження моделі, у якій вибачення має неодмінно завершуватися прощенням. Отже, якість програми варто визначати також через захист прав, відчуття справедливості, реальні реформи та спроможність постраждалих впливати на подальші рішення.
Експериментальні результати потребують обережного перенесення
Значна частина доказів походить із лабораторних сценаріїв, опитувань, експериментів із текстами заяв і досліджень конкретних історичних подій. Вони корисні для перевірки сприйняття щирості, уваги до постраждалих і групових норм. Водночас довгострокові наслідки під час активної війни, після масових злочинів або в умовах слабких установ досліджені менш повно.
Зміна відповідей у короткому опитуванні ще не свідчить про стійку зміну поведінки. Для такого висновку потрібні незалежні спостереження, повторні вимірювання, порівняння з відповідними групами та показники фактичного виконання зобов’язань. Різні культури, групова історія та інституційний контекст можуть істотно змінювати значення вибачення.
Чому колективне вибачення іноді погіршує ситуацію
Заява слугує управлінню репутацією
Постраждалі можуть сприйняти звернення як спробу швидко завершити суспільну дискусію або зняти відповідальність із впливових осіб. Ризик особливо великий, коли публічну заяву супроводжують відмова від розслідування, обмеження доступу до документів, заперечення окремих фактів чи продовження попередніх практик. У такому разі офіційна церемонія підкреслює розрив між словами та вчинками.
Порушення продовжуються або зберігається загроза
Вибачення, запропоноване під час примусу, окупації, переслідування чи іншого насильства, не забезпечує безпеки. Для відновлення обґрунтованої довіри необхідне припинення загрози, гарантії захисту й можливість реально притягати винних до відповідальності. Публічний діалог у небезпечних умовах може підсилювати тиск і вразливість учасників.
Дослідження психологічних механізмів міжгрупового примирення не визначає міжнародно-правовий статус сторін і не змінює відповідальності за воєнні злочини чи порушення прав людини. Це окремі рівні аналізу.
Вибачення супроводжують вимогою пробачити
Формула «ми вибачилися, тепер ви повинні перегорнути сторінку» переносить тягар відновлення стосунків на постраждалих. Вона може змушувати людей приховувати гнів, незгоду та вимоги справедливості. Прийняття вибачення є правом, а не обов’язком. Постраждалі можуть визнавати значення заяви, зберігаючи вимоги покарання винних, відшкодування шкоди та гарантій неповторення.
Дослідження Казаровицької та Імгоффа (2024) у шести експериментах за участю 2432 осіб виявило, що сторонні спостерігачі можуть несправедливо погіршувати моральну оцінку постраждалої групи, яка відхиляє вибачення, і зменшувати підтримку для неї. Цей ефект описує соціальне упередження спостерігачів. Він посилює необхідність захищати свободу відмови, а не надає підстав вимагати прийняття вибачення.
Запізніла заява не пояснює причин мовчання
Час має значення, хоча його вплив не зводиться до простого правила «чим швидше, тим краще». Два дослідження Венцеля та співавторів (2018) засвідчили, що відкладене суто словесне вибачення могло сприйматися менш щирим. Водночас пам’ятні практики та уважне визнання досвіду постраждалих змінювали оцінку запізнілого жесту. Висновок для інституцій: причини затримки, зміст роботи з пам’яттю та конкретні дії важливіші за красиву дату церемонії.
Усередині постраждалої спільноти існують різні позиції
Одні учасники можуть прагнути правосуддя, інші — відновлення доступу до послуг, повернення майна чи пошуку зниклих. Дехто бажає публічного визнання, а дехто не готовий до будь-якого контакту. Узагальнене твердження «громада прийняла вибачення» стирає цю різноманітність. Реальна процедура передбачає право висловити незгоду та можливість представити різні потреби.
Вибачення, визнання шкоди, прощення, репарації та примирення
Колективне вибачення — це акт відповідальної сторони, яка називає порушення й висловлює позицію щодо нього. Визнання шкоди — ширший процес встановлення, публічного підтвердження та документування досвіду постраждалих. Відшкодування — матеріальні, правові, соціальні та інституційні заходи для усунення наслідків. Прощення — можлива добровільна відповідь людини або групи, яка не вичерпує справедливості. Примирення — тривалі зміни у відносинах, нормах співіснування й умовах співпраці.
Ці процеси здатні розвиватися в різному порядку. Постраждалі можуть отримати компенсацію без прощення, громадські інституції можуть відновити роботу без емоційної близькості між групами, а офіційне вибачення може відбутися за відсутності передумов для діалогу. Таке розмежування дозволяє не підміняти суспільне відновлення психологічними вимогами до окремих людей.
Загальні психологічні механізми особистого вибачення розглянуто у статті «Вибачення: відповідальність, щирість і відновлення довіри», а ширший процес суспільного відновлення — у матеріалі «Примирення після конфлікту: умови, процеси та межі». Колективний рівень потребує додаткового аналізу представництва, групової підтримки, історії інституцій та прав постраждалих.
Колективне вибачення в умовах війни Росії проти України
Російська агресія проти України має визначений міжнародно-правовий контекст, відображений, зокрема, у резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1. Психологічні поняття міжгрупового вибачення й примирення не змінюють цього статусу, не зрівнюють відповідальність агресора та постраждалих і не підміняють розслідування міжнародних злочинів.
Під час війни слова про колективне вибачення потребують особливо точного розмежування. Офіційне визнання насильства, документування злочинів, повернення депортованих і незаконно переміщених людей, відшкодування шкоди, відновлення прав та гарантії неповторення мають зміст, що виходить далеко за межі емоційної реакції на промову. Їх оцінюють за фактичними наслідками, правовими процедурами й потребами постраждалих, а не за урочистістю публічного звернення.
Не можна переносити експерименти про вибачення між умовно рівними групами на ситуацію триваючої агресії як готовий алгоритм українсько-російського примирення. Так само не можна вимагати від людей, які пережили окупацію, полон, примусове переміщення або втрату близьких, брати участь у символічних зустрічах чи демонструвати прощення. Безпека, добровільність, можливість свідчити без примусу, відповідальність за злочини та незалежні гарантії є першочерговими умовами будь-якого суспільного процесу.
Водночас тема колективного вибачення може бути релевантною для внутрішньоукраїнських ситуацій інституційної помилки або несправедливості: коли орган влади визнає неналежне поводження з постраждалими, коли організація вибачається за дискримінацію, коли громада переглядає практики виключення чи замовчування. У таких випадках критерієм успіху виступає усунення конкретної шкоди та зміна правил, за якими працює відповідальна інституція.
Як готувати відповідальне публічне вибачення
Встановити факти та предмет відповідальності
Підготовка починається із з’ясування обставин, документування порушень, перевірки повноважень і визначення відповідальних. Сторона, що вибачається, не повинна перекладати встановлення фактів на тих, хто вже зазнав шкоди. Водночас свідчення постраждалих потребують згоди на публічне використання, захисту даних і можливості контролювати форму представлення власного досвіду.
Зрозуміти потреби постраждалих без нав’язування участі
Консультації варто проводити через доступні й незалежні канали, враховуючи людей із різним досвідом, інвалідністю, віком, мовними потребами та умовами безпеки. Участь у консультації сама собою не означає згоди з вибаченням. Для людей, які не бажають особистого контакту, необхідно зберегти можливість передати позицію письмово, через представника або взагалі відмовитися.
Скласти зміст із конкретних зобов’язань
Повноцінна заява зазвичай містить опис фактів, називання шкоди, визнання ролі відповідальної інституції, чітку оцінку порушення, спосіб усунення наслідків і механізм контролю. Окремо пояснюють, хто здійснюватиме виплати чи реформи, як повідомлятимуть про виконання, до кого звертатися в разі нових порушень та які рішення підлягають незалежній перевірці.
Це практична редакційна структура, що випливає з досліджень сприйняття відповідальності та міжнародних принципів відшкодування. Її не слід трактувати як клінічно валідований протокол чи універсальну формулу, гарантовано ефективну для всіх випадків.
Обрати безпечний спосіб оприлюднення
Публічна церемонія є лише одним із можливих форматів. Іноді достатньо офіційної заяви й оприлюднення плану дій. В інших випадках потрібні індивідуальні повідомлення, доступні матеріали різними форматами, незалежне документування або тривала пам’ятна робота. Людей не можна змушувати виступати перед камерами, повторювати свідчення чи стояти поруч із представниками відповідальної сторони.
Перевіряти виконання, а не лише реакцію аудиторії
Після заяви потрібно відстежувати реальні дії: чи припинено шкідливу практику, чи забезпечено доступ до правосуддя, чи відшкодовано збитки, чи запроваджено незалежні механізми захисту, чи зменшилася залежність постраждалих від тих самих структур. Формальна кількість переглядів церемонії або схвальних реакцій у мережі мало говорить про якість процесу.
Як оцінювати, чи допомогло вибачення відновити довіру
Оцінювання має розрізняти короткострокове сприйняття, середньострокову зміну ставлень і довгострокові наслідки. Одразу після заяви можна досліджувати, чи зрозуміло учасникам, яку шкоду визнано, чи сприймають вони позицію як щиру та чи знають про доступні механізми захисту. Через певний час — чи виконано зобов’язання та чи змінилися сприйняття надійності інституції й готовність до безпечної взаємодії.
Довіру слід вимірювати предметно: довіру до конкретного посадовця, відповідальної інституції, процедур правосуддя або членів іншої групи. Ці показники не тотожні. Людина може довіряти незалежному механізму компенсації, не довіряючи організації, яка раніше завдала шкоди. Таке розрізнення захищає від помилкового висновку про «загальне примирення».
Належна оцінка враховує думки тих, хто не прийняв вибачення або відмовився від участі. Важливо фіксувати небажані наслідки: відчуття примусу, повторне емоційне навантаження, стигматизацію, публічні напади на критиків, нерівний доступ до компенсацій і зростання недовіри після порушених обіцянок. Без цих даних позитивні відгуки присутніх на церемонії можуть створювати спотворену картину.
Експериментальні результати про сприйняття щирості Берндсен та співавторів, про представництво Венцеля та співавторів і про реакції сторонніх спостерігачів Казаровицької та Імгоффа допомагають вибирати психологічні показники. Водночас причинну ефективність конкретної програми доводять лише дослідження, дизайн яких дозволяє відокремити вплив вибачення від одночасних політичних, безпекових та економічних змін.
Поширені запитання про колективне вибачення
Чи обов’язково колективне вибачення веде до прощення?
Ні. Люди можуть позитивно оцінити визнання шкоди, не відмовляючись від гніву, вимог правосуддя або потреби зберігати дистанцію. Наукові огляди Горнсі та Воля прямо вказують на обмежений та контекстно залежний зв’язок між офіційним вибаченням і міжгруповим прощенням. Прийняття вибачення належить до автономних рішень постраждалих.
Хто має право вибачатися від імені групи?
Представник, який має легітимні повноваження, може говорити від імені установи чи організації в межах своєї компетенції. Оцінка щирості залежить також від того, чи підтримують цю позицію члени відповідальної спільноти та чи може промовець забезпечити виконання обіцянок. Цей механізм перевіряли Венцель та співавтори.
Чи можна прийняти вибачення й водночас вимагати покарання винних?
Так. Визнання символічного жесту не скасовує права на розслідування, відповідальність, компенсацію й захист. Відшкодування та гарантії неповторення займають окреме місце в міжнародних принципах ООН. Кримінальна чи інша юридична відповідальність визначається відповідними процедурами.
Чому іноді не довіряють навіть емоційному вибаченню?
На сприйняття впливають попередня поведінка відповідальної сторони, групові уявлення, інституційна репутація, реальна безпека та відповідність заяви подальшим діям. Дослідження Воля, Горнсі та Беннетт показали, що емоційно насичені формулювання за певних міжгрупових умов можуть викликати додаткову підозру.
Чи має значення, скільки часу минуло після завданої шкоди?
Так, але сам час не визначає результату. Запізнілу заяву можуть трактувати як ухилення від відповідальності. Водночас пам’ятні практики, визнання постраждалих і переконливі дії можуть надати змісту вибаченню навіть через роки. Це виявили Венцель та співавтори (2018).
Чи можна відновити довіру без офіційного вибачення?
Так. Іноді першочергове значення мають припинення шкоди, ефективне правосуддя, повернення прав, компенсації та послідовна безпечна поведінка. Публічне вибачення може підтримати ці зміни, але не замінює їх. Відновлення довіри є ширшим процесом, ніж реакція на один комунікативний акт.
Чи варто організовувати спільну зустріч постраждалих і представників відповідальної сторони?
Лише тоді, коли є перевірені умови безпеки, добровільна згода та змістовна мета для учасників. За наявності активної загрози, примусу, залежності чи ризику публічного тиску інші форми визнання та відповідальності можуть бути безпечнішими. Відмова від зустрічі повинна залишатися повноцінним вибором.
Чи означає колективне вибачення провину кожної людини певної національності?
Ні. Колективне вибачення стосується історичних, політичних, організаційних або інституційних форм відповідальності та мандату промовця. Індивідуальна вина у правовому сенсі встановлюється окремо. Узагальнення на кожного члена національної чи культурної групи спотворює предмет відповідальності.
Висновки
Колективне вибачення здатне відкрити шлях до відновлення довіри, коли публічно названо завдану шкоду, визнано конкретну відповідальність, повноваження промовця є легітимними, а слова підтверджено діями. Наукові дослідження показують значення орієнтації на постраждалих, представництва, суспільних очікувань, часу та реальних умов подальшої взаємодії.
Довіра формується через передбачувану безпечну поведінку й підзвітність. Вибачення може бути частиною такого процесу, а його прийняття, прощення та участь у примиренні залишаються добровільними. Найважливішим критерієм суспільного відновлення є те, чи змінилися умови життя та захисту прав людей, яким завдано шкоди.
Пов’язані статті
Примирення після конфлікту: умови, процеси та межі — про безпеку, відповідальність, справедливість і довгострокові зміни міжгрупових відносин.
Вибачення: відповідальність, щирість і відновлення довіри — про психологічну структуру особистого вибачення та його межі.
Прощення: психологічне значення та особистий вибір — про добровільність особистого прощення й відмінність від виправдання шкоди.
Примирення під час тривалого насильства: безпека та межі — про умови, за яких діалог і контакт можуть загрожувати постраждалим.
Джерела
Berndsen, M., Hornsey, M. J., & Wohl, M. J. A. (2015). The impact of a victim-focused apology on forgiveness in an intergroup context. Group Processes & Intergroup Relations, 18(5), 726–739. https://doi.org/10.1177/1368430215586275.
Hornsey, M. J., & Wohl, M. J. A. (2013). We are sorry: Intergroup apologies and their tenuous link with intergroup forgiveness. European Review of Social Psychology, 24(1), 1–31. https://doi.org/10.1080/10463283.2013.822206.
Hornsey, M. J., & Philpot, C. R. (2015). Collective apologies and their effects on forgiveness: Pessimistic evidence but constructive implications. Australian Psychologist, 50(2). https://doi.org/10.1111/ap.12087.
Kazarovytska, F., & Imhoff, R. (2024). Rejecting an intergroup apology attenuates perceived differences between victim and perpetrator groups in morality and power. Journal of Personality and Social Psychology, 127(4), 846–879. https://doi.org/10.1037/pspi0000456.
Philpot, C. R., & Hornsey, M. J. (2008). What happens when groups say sorry: The effect of intergroup apologies on their recipients. Personality and Social Psychology Bulletin, 34(4), 474–487. https://doi.org/10.1177/0146167207311283.
Reinders Folmer, C. P., Wildschut, T., Haesevoets, T., De Keersmaecker, J., Van Assche, J., & Van Lange, P. A. M. (2021). Repairing trust between individuals and groups: The effectiveness of apologies in interpersonal and intergroup contexts. International Review of Social Psychology, 34(1), 14. https://doi.org/10.5334/irsp.479.
Shnabel, N., & Ullrich, J. (2026). Identity needs in intergroup relations: Between the age of apology and victimhood culture. Annual Review of Psychology, 77, 285–310. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-022625-112840.
United Nations General Assembly. (2005). Basic principles and guidelines on the right to a remedy and reparation for victims of gross violations of international human rights law and serious violations of international humanitarian law. Resolution A/RES/60/147. https://digitallibrary.un.org/record/563157.
United Nations General Assembly. (2022). Aggression against Ukraine. Resolution A/RES/ES-11/1, adopted 2 March 2022. https://digitallibrary.un.org/record/3965290.
Wenzel, M., Okimoto, T. G., Hornsey, M. J., Lawrence-Wood, E., & Coughlin, A.-M. (2017). The mandate of the collective: Apology representativeness determines perceived sincerity and forgiveness in intergroup contexts. Personality and Social Psychology Bulletin, 43(6), 758–771. https://doi.org/10.1177/0146167217697093.
Wenzel, M., Anvari, F., de Vel-Palumbo, M., & Bury, S. M. (2017). Collective apology, hope, and forgiveness. Journal of Experimental Social Psychology, 72, 75–87. https://doi.org/10.1016/j.jesp.2017.05.003.
Wenzel, M., Lawrence-Wood, E., Okimoto, T. G., & Hornsey, M. J. (2018). A long time coming: Delays in collective apologies and their effects on sincerity and forgiveness. Political Psychology, 39(3), 649–666. https://doi.org/10.1111/pops.12421.
Wohl, M. J. A., Hornsey, M. J., & Bennett, S. H. (2012). Why group apologies succeed and fail: Intergroup forgiveness and the role of primary and secondary emotions. Journal of Personality and Social Psychology, 102(2), 306–322. https://doi.org/10.1037/a0024838.