top of page

Психологічна енкциклопедія

Примирення після конфлікту: умови, процеси та межі

1 день тому
Читати 18 хв

Примирення після конфлікту — це тривалий процес зміни відносин між людьми, групами або спільнотами, які пережили ворожнечу, примус, насильство чи взаємне відчуження. Його зміст полягає у створенні умов, за яких можливі безпечне співіснування, визнання завданої шкоди, відповідальність, передбачувана взаємодія та поступове відновлення суспільних зв’язків. Примирення може включати відновлення довіри й співпраці, але їхній обсяг, темп і форма залежать від характеру конфлікту, становища постраждалих та реальних гарантій безпеки.

Психологія примирення досліджує, як змінюються колективні уявлення про загрозу, емоції, очікування й норми взаємодії після конфлікту. У наукових моделях поєднуються інструментальні процеси — зменшення небезпеки, узгодження правил і забезпечення взаємних гарантій — та соціально-емоційні процеси: визнання досвіду постраждалих, повернення їм можливості впливати на рішення, переосмислення міжгрупових образів і відповідальності. Ці рівні докладно розмежовано в огляді Надлера і Шнабель.

Ключова умова полягає в тому, що постраждалі зберігають право відмовитися від зустрічі, прощення, близьких стосунків і будь-якої програми примирення. Мирне співіснування, правосуддя, відновлення громадських функцій та особисте прощення можуть розвиватися різними траєкторіями. Відсутність прощення сама собою не свідчить про невдачу суспільного відновлення.

Що означає примирення у психології миру

У психології миру примирення розглядають як зміну якості взаємин між сторонами конфлікту. У центрі аналізу перебувають відчуття безпеки, взаємні очікування, здатність передбачати поведінку інших, уявлення про легітимність правил, суспільне визнання шкоди та можливості співпраці. Таке визначення охоплює особистісні, групові й інституційні процеси, тому не зводиться до одного емоційного переживання або публічної церемонії.

Відновлення зв’язків іноді починається з дуже обмежених домовленостей: не вдаватися до насильства, поважати кордони, забезпечувати доступ до послуг, визнавати права постраждалих. Згодом можуть виникнути міжгрупова співпраця, обережна довіра, спільні громадські проєкти. Деякі громади досягають стійкого співіснування без емоційної близькості між сторонами. Це змістовний результат, якщо він підтримується безпекою, рівними правами й дієвими інституціями.

Науковий статус примирення — міждисциплінарний дослідницький конструкт у психології миру, соціальній психології, дослідженнях конфліктів і перехідного правосуддя. Єдиного універсального показника «повного примирення» не існує: дослідники вимірюють різні наслідки — довіру, готовність співпрацювати, міжгрупові установки, прийняття відповідальності, відчуття справедливості, безпеку та повторюваність насильства. Сучасний огляд психологічних міжгрупових втручань наголошує, що цілі, учасники й контекст визначають придатність конкретної програми.

Примирення, припинення насильства, прощення і справедливість: у чому різниця

Припинення насильства

Припинення збройних зіткнень або локального насильства створює необхідний простір для безпечнішої взаємодії, однак саме по собі не усуває страху, наслідків примусу, позбавлення прав або інституційної безкарності. Фактичне перемир’я можна виміряти зміною частоти насильницьких подій, тоді як соціально-психологічне відновлення потребує окремих показників. За несправедливих умов зовнішній спокій може поєднуватися з високою недовірою й прихованою загрозою.

Прощення

Прощення стосується зміни ставлення до кривдника або групи, якій приписують заподіяну шкоду. Воно може виражатися в послабленні мотивації помсти або стійкої ворожості та має особистий чи міжгруповий вимір. Примирення описує стан і динаміку відносин, що передбачають взаємодію, правила та взаємні наслідки. Людина може пробачити й не відновлювати спілкування; громада може вибудувати безпечне співіснування без колективного прощення. Окремо ці відмінності пояснено у статті «Прощення: що це, чим відрізняється від примирення». Систематичний огляд 2026 року показує, що готовність прощати після збройних конфліктів пов’язана із визнанням шкоди, справедливістю, довірою та гарантіями неповторення, а результати істотно відрізняються між контекстами.

Врегулювання конфлікту

Врегулювання означає опрацювання конкретних суперечностей, формування угод, процедур або розподілу відповідальності. Угода може бути вузькою й практичною, а примирення охоплює довгострокові наслідки для взаємного сприйняття й суспільних зв’язків. Навіть успішні переговори не встановлюють автоматично довіри. Психологічні механізми загального вирішення суперечок розглянуто окремо у статті «Вирішення конфліктів».

Справедливість і відповідальність

Справедливість передбачає визнання порушених прав, встановлення фактів, належні процедури, відповідальність причетних, відшкодування шкоди та запобігання повторним порушенням. Вона має самостійну суспільну цінність і впливає на психологічну можливість довіряти правилам. Огляд психології відновлення справедливості пояснює, чому потреби постраждалих, правопорушників і спостерігачів можуть відрізнятися, а пошук справедливих процедур є суттєвою частиною суспільного відновлення.

Як виникла наукова концепція примирення

У психології міжгрупових відносин увага поступово переходила від простого зменшення негативних установок до вивчення наслідків історичного насильства, колективної пам’яті, потреб у визнанні й відновленні дієздатності. Дослідження міжгрупового контакту показали можливість послаблення упереджень за певних умов; водночас дослідження примирення почали спеціально аналізувати, що потрібно сторонам, коли конфлікт уже супроводжувався серйозною шкодою. Порівняльну основу дають метааналіз контактних досліджень та огляд інструментальних і соціально-емоційних механізмів примирення.

Важливий напрям сформувала модель психологічних потреб після заподіяної шкоди. У дослідженні Шнабель і Надлера постраждала сторона частіше прагнула відновлення контролю й можливості діяти, тоді як сторона, що заподіяла шкоду, прагнула відновлення морального прийняття. Модель допомагає зрозуміти деякі комунікативні потреби, але не встановлює обов’язку постраждалих надавати кривдникам моральне прийняття. У ситуаціях війни, примусу та нерівної влади першими залишаються безпека, визнання відповідальності й права постраждалих.

Сучасні підходи додають інституційний рівень: відновлення суспільних послуг, правосуддя, міжгрупової співпраці та громадської участі. Čehajić-Clancy і Halperin пропонують обирати міжгрупові втручання за трьома питаннями: яку зміну прагнуть отримати, для кого вона має відбутися і в яких умовах.

Рівні примирення: від окремої людини до суспільства

Індивідуальний рівень

Окрема людина формує уявлення про безпеку, справедливість, відповідальність і допустиму дистанцію. Для когось поступовий контакт стає можливим; інша людина зберігає обґрунтовану дистанцію. Психологічні висновки не можна робити за самим фактом відмови від діалогу, проявами гніву або небажанням прощати.

Міжособистісний і локальний рівень

На рівні сусідства, шкіл, робочих колективів і громад примирення часто виявляється в правилах щоденної взаємодії. Важливими стають доступність спільних ресурсів, недискримінаційні процедури, можливість безпечно висловити скаргу та розв’язати практичну суперечність. Без таких механізмів символічні заклики до єдності можуть втратити переконливість.

Міжгруповий рівень

Групи виробляють спільні наративи, емоції та норми щодо інших груп. Зміна індивідуальної думки одного учасника не гарантує зміни групової норми. Значення мають поведінка лідерів, ставлення впливових спільнот, публічне визнання фактів і соціальні санкції щодо насильства. Це допомагає пояснити, чому програма, що поліпшила відповіді в опитуванні учасників, може мати незначний вплив на суспільні інституції.

Інституційний і суспільний рівень

На суспільному рівні важливі правові гарантії, послідовність політик, реальний доступ до правосуддя, захист свідків, матеріальна підтримка та відсутність повторних порушень. Інституційна довіра формується також завдяки передбачуваності правил. Суспільство може зберігати політичні й моральні розбіжності, забезпечуючи водночас права та безпечне співіснування.

Які умови створюють можливість примирення

Фізична безпека і припинення примусу

Безпека означає практичний захист від насильства, погроз, переслідування, примусового повернення й повторної віктимізації. Програма зустрічей, яку проводять за умов безпосередньої небезпеки або під контролем кривдника, може створити додаткові ризики. Підходи до роботи в кризових ситуаціях спираються на міжвідомчі рекомендації IASC щодо психічного здоров’я та психосоціальної підтримки, зокрема на необхідність захисту, участі спільнот і узгоджених заходів підтримки.

Визнання заподіяної шкоди

Для постраждалих важливі точність опису подій, відсутність заперечення насильства та визнання того, хто за нього відповідає. Формула «усі однаково постраждали» може стирати відмінності між агресією, самозахистом, злочином і пережитою шкодою. Визнання не потребує однакових емоційних реакцій усіх людей; воно потребує чесного ставлення до перевірених фактів і правової відповідальності.

Повернення можливості впливати на рішення

Учасники повинні мати реальний вибір: погоджуватися або відмовлятися, обирати форму участі, ставити межі, припиняти контакт, звертатися по підтримку. Відновлення відчуття дієздатності є важливою психологічною темою моделі потреб після конфлікту. Водночас самостійність постраждалих забезпечується правами й ресурсами, а не лише відчуттям почутості під час зустрічі.

Відповідальність, відшкодування і гарантії неповторення

Символічне визнання шкоди має узгоджуватися з належними процедурами встановлення фактів, доступом до правосуддя, заходами відновлення та реальними змінами поведінки й інституцій. Грошова допомога, вибачення, судовий процес і меморіалізація виконують різні функції; жоден інструмент не замінює всіх інших. Огляд відновлення справедливості описує різноманітність потреб після неправомірних дій.

Достовірні правила взаємодії

Стійкі відносини формуються там, де домовленості можна перевірити, порушення мають передбачувані наслідки, а учасники знають, як отримати захист. Довіру до конкретної особи, організації чи інституції слід оцінювати за відповідною поведінкою. Вимога «довіряти знову» без перевірюваних підстав підміняє процес примирення риторикою.

Психологічні механізми, які підтримують відчуження

Сприйняття загрози і очікування повторного насильства

Після пережитого конфлікту люди можуть очікувати повторення шкоди, уважно стежити за ознаками загрози та уникати небезпечних взаємодій. У частині ситуацій ці очікування обґрунтовані поточними діями інших сторін. Тому робота з уявленнями про загрозу потребує перевірки реальних ризиків: усунення небезпеки передує закликам до психологічного розслаблення.

Колективні емоції

Гнів, страх, горе, сором, приниження й надія впливають на групові рішення, але не визначають їх автоматично. Гнів може підтримувати вимоги справедливості; страх може сприяти захисній дистанції; надія може мотивувати співпрацю за наявності реальних змін. Емоційні реакції не є достатньою підставою для висновків про клінічний стан людини чи спільноти.

Образ іншої групи і соціальні норми

У тривалому конфлікті окремі дії часто сприймаються як властивість усієї групи. Публічні висловлювання, освіта, медіа й поведінка лідерів впливають на допустимі способи ставлення до інших. У польовому дослідженні радіопрограми в Руанді змінилися деякі уявлення про норми й поведінкові реакції, тоді як особисті переконання змінилися значно менше. Це приклад відмінності між поведінковим результатом, нормами й переконаннями, а не доказ універсальної сили медіапрограм.

Конкуренція за статус жертви

Групи можуть порівнювати власні страждання, побоюючись, що визнання шкоди інших применшить їхні втрати. Таке суперництво послаблює можливість чути конкретні потреби постраждалих. Проте визнання досвіду різних людей не зрівнює відповідальності за воєнні злочини й агресію: моральні та юридичні оцінки потребують встановлення фактів.

Недовіра до інституцій

Люди оцінюють, чи здатні органи влади й місцеві установи діяти справедливо, захищати права та виконувати обіцянки. Якщо доступ до допомоги непрозорий або нерівний, недовіра може закріпитися навіть за наявності дружніх особистих контактів. Саме тому індивідуальна комунікація має поєднуватися з інституційними змінами.

Що допомагає змінювати ставлення і відновлювати співпрацю

Відчуття, що твій досвід справді розуміють

Відчуття почутості пов’язане з уявленням, що інші розуміють сутність пережитого, цінності та перспективу постраждалої групи. Поздовжнє дослідження Брика та співавторів на даних 743 учасників з України, зібраних у 2021 році до повномасштабного вторгнення, виявило зв’язки між зростанням відчуття зрозумілості, позитивного ставлення з боку іншої групи та показниками довіри й готовності прощати. Це важливі поздовжні асоціації, але вони не доводять, що організований діалог сам по собі спричинить примирення в умовах війни 2026 року.

Передбачувана, обмежена і перевірювана співпраця

Іноді безпечніше починати зі спільних завдань з чіткими ролями, правилами та контролем виконання, а не з вимоги обговорювати болісні події. Співпраця може допомагати учасникам оцінювати конкретні вчинки й поступово формувати досвід передбачуваності. Вибір завдання залежить від співвідношення сил і доступності захисту, тому не всяка співпраця означає рівність сторін.

Контакт між групами

Метааналіз Петтігрю і Тропп, який узагальнив 515 досліджень і 713 незалежних вибірок, засвідчив середній зв’язок між міжгруповим контактом і нижчим рівнем упереджень. Цей результат стосується упереджень у різних соціальних контекстах. Він не доводить, що будь-який контакт між постраждалими й причетними до насильства людьми є безпечним, знижує ризик нових злочинів або забезпечує відновлення довіри. Приниження, примус, загрози й нерівна влада здатні робити контакт шкідливим.

Зміна групових норм

Якщо впливові учасники громади послідовно визнають права інших, припиняють дискримінаційні практики й захищають постраждалих, нові правила взаємодії можуть поступово стати прийнятними. Це окремий шлях змін поряд з особистими переконаннями. Досвід польового експерименту в Руанді свідчить, що поведінка та сприйняття норм іноді змінюються без аналогічної зміни приватних установок.

Етапи примирення після конфлікту

1. Захист і встановлення меж

Перший етап охоплює оцінку ризиків, доступ до безпечних маршрутів допомоги, захист від тиску й зрозумілі правила участі. За триваючого насильства пріоритетом є припинення загроз і підтримка постраждалих. Відмова від спільних зустрічей за таких умов є допустимим і часто розумним рішенням.

2. Встановлення фактів і визнання шкоди

Спільнота потребує надійної інформації про події, можливості свідчити без примусу та процедур, у межах яких правду встановлюють належні інституції. Публічне свідчення — лише один з можливих шляхів участі; право на приватність та процесуальні гарантії мають зберігатися.

3. Визначення потреб і відновлювальних заходів

Постраждалі можуть потребувати захисту, житла, лікування, правової допомоги, повернення майна, документів, доступу до освіти, вшанування пам’яті або можливості впливати на місцеві рішення. Потреби слід визначати разом із людьми, яких вони стосуються. Без матеріальних та інституційних рішень психологічна програма має обмежений вплив.

4. Добровільна взаємодія

Коли ризики контрольовані, можливими стають інформаційні зустрічі, опосередковане спілкування, громадські обговорення або спільні проєкти. Учасники мають розуміти мету, конфіденційність, способи припинення участі та межі повноважень організаторів. Особиста зустріч сторін завданої шкоди не є обов’язковою складовою цього етапу.

5. Перевірка нової практики відносин

Після домовленостей важливо оцінювати, чи виконуються правила, як розглядаються скарги, чи є повторні погрози, чи зменшилася дискримінація та чи змінилися можливості постраждалих. Відновлення довіри ґрунтується на послідовній поведінці протягом часу.

6. Тривала підтримка та коригування

Ризики змінюються: можуть виникати нові спалахи насильства, суперечки щодо пам’яті, майна й статусу, а також виснаження учасників. Тому місцеві програми потребують незалежного оцінювання, механізмів зворотного зв’язку та права громад переглядати рішення. Ці шість етапів є практичною схемою організації роботи, а не універсально перевіреною послідовністю психологічного одужання.

Міжгруповий діалог: коли і як він працює

Діалог доцільний тоді, коли він має визначену мету, учасники можуть вільно вирішувати, чи брати участь, а організатори здатні забезпечити безпечні процедури. Розмова може бути спрямована на конкретну проблему: доступ до послуг, правила співжиття, протидію дискримінації або участь у рішеннях. Інколи найбільш доречними є паралельні консультації, передавання позицій через посередника чи окремі групові обговорення.

Ведучий зустрічі має перевірити ризики тиску, нерівності голосів і розголошення чутливих відомостей, пояснити процедуру згоди та способи зупинення розмови. Учасникам слід надати вибір формату й можливість отримати незалежну підтримку. Емпатичні навички можуть поліпшувати процес обговорення; основи цього підходу пояснено у статті «Емпатичний діалог».

Результат діалогу потрібно визначити до початку. Якщо мета — зменшити неправдиві уявлення, слід вимірювати їхню зміну; якщо мета — досягти угоди про конкретні правила, важливе виконання угоди. Відчуття приємної атмосфери чи позитивні оцінки зустрічі не є достатнім доказом примирення. Огляд сучасних міжгрупових втручань рекомендує узгоджувати мету, учасників, контекст і метод оцінювання.

Вибачення і визнання відповідальності

Міжгрупове вибачення може мати значення, коли воно конкретно називає вчинену шкоду, пояснює відповідальність, визнає права постраждалих та супроводжується послідовними діями. Ритуальна формула, що обходить питання відповідальності, або звернення, яке вимагає швидкого прощення, здатні викликати додаткову недовіру.

Міжгрупові вибачення мають неоднорідні результати. Вони можуть сприяти сприйняттю визнання, водночас перехід від публічної заяви до прощення залежить від історії насильства, довіри, статусу сторін та подальшої поведінки. Відновлення порушеного відчуття справедливості потребує врахування кількох різних потреб, як підкреслює Okimoto і Gollwitzer.

Відновна справедливість і перехідне правосуддя

Відновні практики можуть створювати процедури для обговорення шкоди, потреб постраждалих, відповідальності й конкретних відновлювальних зобов’язань. Їхня допустимість визначається характером правопорушення, безпекою, добровільністю та чинними правовими вимогами. Такі практики не усувають необхідності кримінальної відповідальності у випадках тяжких міжнародних злочинів. Психологічні аспекти пояснено в матеріалі «Відновна справедливість».

Перехідне правосуддя охоплює різні механізми встановлення правди, відповідальності, відшкодування та інституційних реформ. Психологічні результати цих механізмів можуть відрізнятися. У систематичному огляді 2026 року частина програм підтримки, відшкодування й соціального відновлення була пов’язана з кращими показниками добробуту, тоді як окремі програми встановлення правди й примирення — з підвищеним психологічним дистресом. Це вимагає оцінювати не тільки суспільну користь, а й індивідуальні ризики участі.

Колективна пам’ять та публічне визнання

Пам’ять про насильство має значення для ідентичності спільнот, суспільного визнання жертв і попередження повторення злочинів. Меморіали, освітні програми, архіви, свідчення й публічні дати формують різні способи зберігати знання. Вони потребують достовірності, поваги до приватності та участі постраждалих у рішеннях про представлення їхнього досвіду.

Пам’ятати події й відновлювати можливість співіснування — сумісні суспільні завдання. Заклик «забути минуле» може означати вимогу мовчати про злочини, тому його не слід використовувати як критерій успіху примирення. Водночас способи колективної пам’яті мають оцінюватися за тим, чи допомагають вони встановлювати факти, захищати права і запобігати новому насильству.

Що відомо з експериментальних досліджень

Одним із найбільш показових результатів є польове дослідження Cilliers, Dube і Siddiqi, присвячене громадській програмі примирення у Сьєрра-Леоне після громадянської війни. Дослідники зафіксували поліпшення деяких показників соціального капіталу та громадських відносин, але водночас погіршення окремих показників психологічного благополуччя. Дослідження демонструє можливість різноспрямованих наслідків: те, що зміцнює громадські зв’язки, може мати емоційну ціну для окремих учасників.

Результати з інших країн слід переносити на Україну тільки після оцінки відмінностей у характері війни, правовому статусі сторін, масштабах переміщення, тривалості загроз та інституційних умовах. Універсальна рекомендація проводити спільні свідчення чи зустрічі на підставі одного успішного проєкту науково необґрунтована.

Що показують систематичні огляди

Огляд García Durán та співавторів (2026) включив 15 досліджень впливу миробудівних і конфліктно-врегулювальних втручань на психічне здоров’я та психологічне благополуччя. Серед них лише два були рандомізованими контрольованими дослідженнями. Автори виявили неоднорідність результатів, відмінності методів і суттєві обмеження багатьох робіт, особливо щодо довгострокових наслідків.

Систематичний огляд готовності до прощення в умовах збройного конфлікту (2026) узагальнив 30 публікацій, що містили 35 досліджень. Визнання шкоди, справедливість, вибачення й гарантії неповторення були серед чинників, які аналізувалися у зв’язку з готовністю прощати. Автори відзначили різнорідність культурних умов та дослідницьких дизайнів. Ці висновки пояснюють можливі умови прощення, але не встановлюють його як обов’язкову ціль примирення.

Огляд Čehajić-Clancy і Halperin об’єднує напрацювання щодо упереджень, врегулювання конфліктів, примирення й суспільної поляризації. Його практичний висновок полягає у необхідності визначати, чию поведінку або установки прагнуть змінити, чому саме такий механізм має працювати і чи створює середовище передумови для його дії.

Ризики і небажані наслідки програм примирення

Повторне переживання важких подій

Публічні свідчення або зустрічі з пов’язаними з насильством особами можуть бути емоційно обтяжливими. Систематичний огляд 2026 року виявив дослідження, у яких заходи встановлення правди й примирення супроводжувалися погіршенням психологічних показників. Це підстава для попередньої оцінки ризику, можливості відмови, супроводу й незалежного контролю, а не для припущення, що будь-яка участь неодмінно завдає шкоди.

Примус до прощення

Людей можуть закликати пробачити заради «єдності громади» або «спільного майбутнього». Такі вимоги порушують добровільність і здатні перекладати відповідальність із кривдника на постраждалого. Повага до права зберігати дистанцію є складовою безпечної програми.

Симетризація відповідальності

Коли процес зображує учасників як однаково відповідальних незалежно від фактів, це може знецінювати пережиті порушення та підривати довіру до організаторів. Діалогічний формат не змінює юридичного статусу агресії, воєнних злочинів або права на захист.

Нерівність впливу та представництва

Навіть добровільна на папері участь може відбуватися під економічним або політичним тиском. Організатори мають перевіряти, хто визначає порядок денний, хто говорить від імені громади, чи представлені вразливі групи та чи можуть учасники безкарно висловити незгоду.

Фальшиві показники успіху

Кількість проведених зустрічей, спільних фотографій або підписаних декларацій не показує, чи змінилися безпека, рівність доступу до послуг і довіра до установ. Програма потребує перевірюваних наслідків, включно з небажаними ефектами та досвідом тих, хто відмовився від участі.

Примирення під час війни: чому умови інші

Поняття «після конфлікту» описує зміну стадії суспільних відносин, але різні форми насильства можуть продовжуватися або відновлюватися. В умовах активних бойових дій, окупації, загроз цивільному населенню чи систематичних порушень прав пріоритетом залишається захист людей, забезпечення допомоги й правова відповідальність. За цих умов психологічні програми не можуть підміняти гарантії безпеки.

Слід відокремлювати різні види роботи: підтримку зв’язків усередині постраждалої громади, врегулювання місцевих суперечностей щодо ресурсів, інтеграцію переміщених людей, відновлення довіри до установ і взаємодію з особами, відповідальними за насильство. Це різні завдання з різними критеріями допустимості. Перші можуть потребувати співпраці в межах самої громади, а останнє — спеціальних правових, захисних і етичних процедур.

Український контекст: агресія, громади та суспільні зв’язки

Російська агресія проти України має встановлене міжнародно-правове визначення. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 від 2 березня 2022 року засудила агресію Російської Федерації проти України та підтвердила вимогу припинити застосування сили. Психологічний аналіз міжгрупових відносин не може перетворювати ці події на конфлікт сторін з однаковою відповідальністю.

Для українських громад зміст суспільного відновлення охоплює безпеку, повернення доступу до освіти й медицини, відновлення місцевого самоврядування, підтримку постраждалих, документування злочинів, розв’язання питань житла й майна та участь людей у рішеннях. Ці завдання можуть реалізуватися поряд із підтримкою взаємодії між місцевими жителями, внутрішньо переміщеними людьми, тими, хто повертається, ветеранами та їхніми сім’ями. Кожна група неоднорідна, а конкретні потреби мають визначатися за даними й консультаціями, а не за стереотипами.

Дослідження соціальної згуртованості reSCORE 2024, опубліковане ПРООН в Україні, аналізує зміни згуртованості на тлі повномасштабного вторгнення та дає емпіричну основу для місцевих рішень. Показники сприйняття, довіри й громадських потреб слід читати з урахуванням методики, часу опитування та регіонального контексту; вони не свідчать, що певна громада вже пройшла процес примирення.

Водночас українське поздовжнє дослідження Brik та співавторів стосується даних 2021 року. Воно важливе для розуміння психологічного механізму відчуття, що тебе розуміють, але не встановлює бажаність або безпечність контактів із представниками держави-агресора в умовах повномасштабної війни.

Деокуповані громади: специфічні обмеження

У громадах, які пережили окупацію, першочерговими є безпека, перевірена інформація про доступні послуги, захист постраждалих і правові процедури. Відновлення співжиття ускладнюють втрата житла, переміщення, зруйновані інституційні зв’язки та різний досвід проживання під час окупації. Люди можуть мати несхожі погляди на місцеві рішення й водночас потребувати спільних базових послуг.

Організаторам громадських програм важливо не перетворювати чутки чи колективні підозри на оцінку особистої відповідальності. Доказування можливих злочинів належить належним правовим процедурам. Громадська участь має бути організована так, щоб повідомлення про загрози могли розглядатися без розголошення чутливих даних і ризику помсти.

Вимушене переміщення, повернення та співіснування

Відмінності в досвіді переселення, повернення або тривалого проживання у громаді можуть створювати суперечності щодо ресурсів, допомоги та відчуття належності. Доцільні практичні механізми: прозорі критерії підтримки, доступне інформування, представництво різних груп у консультаціях і незалежні процедури розгляду скарг. Ці кроки можуть зменшувати підстави для локальної недовіри, але ефективність кожної програми потрібно перевіряти на місці.

Називати такі дії «примиренням» слід тільки тоді, коли справді є історія конфлікту або руйнування відносин, які потребують відновлення. У багатьох ситуаціях точнішими будуть поняття соціальної інтеграції, доступності послуг, інклюзії та участі громади.

Як визначити, чи програма примирення доречна

Перед початком доцільно відповісти на кілька послідовних питань. Який саме конфлікт і чия шкода лежать в основі проблеми? Чи є чинна загроза? Хто має владу ухвалювати рішення? Чого потребують постраждалі? Чи можна досягти мети без особистої зустрічі з особами, які завдали шкоди? Які правові процедури вже діють? Які гарантії можуть забезпечити організатори? Як зафіксувати небажані наслідки та зупинити програму?

Якщо на базові питання безпеки й добровільності немає задовільних відповідей, пріоритет слід перенести на захист, консультації з постраждалими, відновлення послуг та інституційну відповідальність. Це узгоджується з вимогою контекстно чутливого добору психологічних втручань.

Практичні орієнтири для психологів, медіаторів і громадських організацій

Фахівці мають визначати власну роль і межі компетентності. Психолог може підтримувати людину в опрацюванні її переживань та рішень, але не повинен виступати представником суду або вимагати примирення як лікувального результату. Медіатор працює з процесом домовленостей у межах належних повноважень. Громадська організація може координувати участь та забезпечення потреб, але її повноваження не замінюють державних процедур відповідальності.

До початку програми потрібні безпечний порядок звернення, зрозуміле пояснення цілей, протокол реагування на загрози, доступ до незалежної підтримки, правила обробки персональних даних і механізм скарг. Для чутливих ситуацій слід передбачати можливість окремої участі, непрямих форматів взаємодії та відмови без жодних санкцій.

Значення має те, хто саме бере участь у розробленні програми. Представництво людей із різним досвідом насильства, переміщення та обмеженого доступу до послуг допомагає помічати ризики, які неочевидні для організаторів. Але жоден учасник не зобов’язаний розповідати особисту історію для підтвердження права на допомогу.

Як оцінюють результати примирення

Показники безпеки

Оцінювання може охоплювати частоту загроз і повторних інцидентів, доступ до захисту, можливість безпечно повідомити про порушення, виконання домовленостей і наявність незалежного розгляду скарг. Ці показники наближені до реальних умов співіснування.

Показники відносин

Дослідники вимірюють довіру до конкретних осіб і інституцій, готовність до обмеженої співпраці, якість повсякденної взаємодії, міжгрупові установки й очікування. Потрібно розмежовувати деклароване ставлення та спостережувану поведінку, а також не ототожнювати довіру до установ із довірою до людей, причетних до насильства.

Показники справедливості

Важливі доступ до процедур, суб’єктивне відчуття справедливого ставлення, виконання відновлювальних зобов’язань, можливість впливати на рішення та дотримання прав постраждалих. Позитивні оцінки учасників заходу не замінюють перевірки реальних змін.

Психологічне благополуччя і небажані ефекти

Оцінювання має включати емоційне навантаження, відчуття безпеки та погіршення стану в частини учасників, з належними етичними гарантіями. Наявність психологічних симптомів не визначають за груповими висловлюваннями; за потреби їх оцінюють відповідні фахівці. Систематичний огляд впливу миробудівних втручань на психічне здоров’я показує, чому одночасне вимірювання суспільних і індивідуальних наслідків є принципово важливим.

Якісний дизайн дослідження

Порівнювати слід стан до втручання й після нього, за можливості з відповідною групою порівняння; відстежувати результат достатньо довго, реєструвати вибуття учасників і розрізняти добровільних учасників від людей, яких програма не охопила. Потрібно враховувати потенційну шкоду, зміни безпекового контексту й альтернативні пояснення результатів. Наявні огляди вказують на дефіцит надійних експериментальних і довгострокових даних.

Межі примирення: коли дистанція є правомірним результатом

Примирення має межі там, де зберігається насильство, не визнається шкода, відсутня відповідальність або участь може спричинити небезпеку. За таких обставин захисна дистанція може бути раціональною і етично виправданою. Людина має право не зустрічатися з кривдником, не відповідати на його вибачення, не пробачати й не передавати свою історію організаторам програми.

На рівні суспільства також існують межі можливого. Деякі відносини можуть залишатися формальними, з чіткими правилами та без емоційної близькості. Інституційна справедливість, право на пам’ять і запобігання насильству зберігають значення незалежно від того, чи відбулося особисте або колективне прощення.

Поширені запитання

Чи обов’язково пробачити, щоб відбулося примирення?

Ні. Прощення є окремим добровільним процесом, а суспільне примирення може означати безпечне співіснування, виконання справедливих правил і обмежену співпрацю. Огляд готовності до прощення після збройних конфліктів описує контекстні чинники прощення, але не встановлює його обов’язковість.

Чи достатньо вибачення від винної сторони?

Самого вибачення недостатньо для встановлення безпеки, відновлення прав або гарантій неповторення шкоди. Важливі конкретне визнання відповідальності та зміни, які можна перевірити. Постраждалі самі визначають, як реагувати на вибачення.

Скільки часу триває примирення після війни?

Універсального строку немає. Різні компоненти розвиваються нерівномірно: безпечні побутові домовленості можуть виникнути раніше, ніж довіра до інституцій або можливість обговорювати болісні події. Тривалість залежить від характеру насильства, справедливості, ресурсів, поколіннєвих змін і повторюваності загроз.

Чи треба організовувати зустріч постраждалих із кривдниками?

Такі зустрічі не є обов’язковими. Вони допустимі лише в належному правовому та захисному контексті, з добровільною згодою й оцінкою ризиків. У багатьох випадках безпечнішими і кориснішими є окремі консультації, правова допомога, матеріальне відновлення та зміни інституційних процедур.

Чи може міжгруповий контакт погіршити ставлення?

Так, якщо контакт супроводжується приниженням, загрозами, дискримінацією, примусом або безсиллям учасників. Метааналіз контактної теорії показує середнє зниження упереджень, але не гарантує позитивного результату будь-якої зустрічі чи примирення після насильства.

Чи означає готовність до діалогу згоду з діями іншої сторони?

Ні. Участь у безпечному обговоренні конкретних питань може поєднуватися з однозначною оцінкою порушень, вимогами справедливості та збереженням правових претензій. Зміст і межі діалогу слід визначати відкрито до початку участі.

Чи можливе відновлення громадських зв’язків під час війни?

Так, окремі форми внутрішньогромадської співпраці, підтримки постраждалих, прозорих місцевих рішень і запобігання дискримінації можливі за умови відповідного рівня безпеки. Це не створює обов’язку примирятися з агресором і не замінює захисту, правосуддя або припинення насильства.

Як зрозуміти, що програма справді допомагає?

Потрібно перевіряти наперед визначені зміни: захищеність учасників, доступ до послуг, виконання домовленостей, справедливість процедур, рівень довіри там, де вона є обґрунтованою, та можливі небажані ефекти. Відгуків учасників і кількості заходів недостатньо.

Висновки

Примирення після конфлікту формується через поєднання безпеки, визнання шкоди, відповідальності, справедливих інституцій, добровільної участі й перевірюваних змін у відносинах. Його результати мають різні виміри: від відновлення базових громадських функцій до можливої співпраці та обережної довіри. Жоден із цих вимірів не можна замінити вимогою швидко пробачити або символічно продемонструвати єдність.

Наукові огляди показують перспективність певних підходів і водночас підтверджують неоднорідність ефектів та можливість психологічної шкоди. Для України основа суспільного відновлення включає захист людей від російської агресії, права постраждалих, правосуддя, відбудову інституцій і згуртованість громад. Змістовним результатом є стійке, справедливе й безпечне співіснування, у якому кожна людина зберігає власні межі.

Пов’язані статті

Прощення: що це, чим відрізняється від примирення і чому не означає виправдання шкоди — про добровільну зміну ставлення до кривдника та межі прощення.

Відновна справедливість: психологія відповідальності, шкоди, діалогу і відновлення після порушення — про відповідальність, потреби постраждалих і відновні процедури.

Емпатичний діалог: що це та як його вести — про навички слухання й розуміння в безпечній комунікації.

Вирішення конфліктів: що це, стратегії, етапи та коли потрібна медіація — про загальні інструменти переговорів і врегулювання суперечностей.

Мирна співпраця між групами: умови та обмеження — умови міжгрупової співпраці.

Конфліктна чутливість у миробудуванні: принципи безпеки — оцінювання ризиків і запобігання шкоді.

Міжгрупова довіра: як виникає, руйнується і відновлюється — механізми довіри й обґрунтовані межі.

Справедливість і примирення після насильства: взаємозв’язки — зв’язок відновлення відносин із правосуддям.

Примирення під час тривалого насильства: безпека та межі — ризики діалогу за тривалої небезпеки.

Можливості й межі примирення після війни в Україні — український суспільний та безпековий контекст.

Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека — цілі й межі міжгрупового діалогу.

Деескалація міжгрупового конфлікту: методи та умови безпеки — механізми безпечного зниження напруження.

Джерела

Brik, T., Livingstone, A. G., Chayinska, M., & Bliznyuk, E. (2024). How feeling understood predicts trust and willingness to forgive in the midst of violent intergroup conflict: Longitudinal evidence from Ukraine. Social Psychological and Personality Science, 15(5), 487–497. https://doi.org/10.1177/19485506231183195.

Čehajić-Clancy, S., & Halperin, E. (2024). Advancing research and practice of psychological intergroup interventions. Nature Reviews Psychology, 3, 574–588. https://doi.org/10.1038/s44159-024-00330-z.

Cilliers, J., Dube, O., & Siddiqi, B. (2016). Reconciling after civil conflict increases social capital but decreases individual well-being. Science, 352(6287), 787–794. https://doi.org/10.1126/science.aad9682.

García Durán, M. C., Singh, R., Avendano, M., & Lund, C. (2026). The impacts of peace and conflict resolution interventions on mental health and psychological well-being: A systematic review. Conflict and Health, 20, Article 69. https://doi.org/10.1186/s13031-026-00804-2.

Inter-Agency Standing Committee. (2007). IASC guidelines on mental health and psychosocial support in emergency settings. https://www.who.int/publications-detail-redirect/iasc-guidelines-for-mental-health-and-psychosocial-support-in-emergency-settings.

Nadler, A., & Shnabel, N. (2015). Intergroup reconciliation: Instrumental and socio-emotional processes and the needs-based model. European Review of Social Psychology, 26(1), 93–125. https://doi.org/10.1080/10463283.2015.1106712.

Okimoto, T. G., & Gollwitzer, M. (2025). The social psychology of justice repair. Annual Review of Psychology, 76, 693–716. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-030124-114525.

Paluck, E. L. (2009). Reducing intergroup prejudice and conflict using the media: A field experiment in Rwanda. Journal of Personality and Social Psychology, 96(3), 574–587. https://doi.org/10.1037/a0011989.

Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. https://doi.org/10.1037/0022-3514.90.5.751.

Shnabel, N., & Nadler, A. (2008). A needs-based model of reconciliation: Satisfying the differential emotional needs of victim and perpetrator as a key to promoting reconciliation. Journal of Personality and Social Psychology, 94(1), 116–132. https://doi.org/10.1037/0022-3514.94.1.116.

Turizo-Palencia, Y., Avila Paternina, K. A., De La Hoz Maldonado, A., & Núñez Menco, S. S. (2026). Willingness to forgive in contexts of armed conflict: A systematic review. Acta Psychologica, 266, Article 106764. https://doi.org/10.1016/j.actpsy.2026.106764.

United Nations General Assembly. (2022). Aggression against Ukraine. Resolution A/RES/ES-11/1, adopted 2 March 2022. https://digitallibrary.un.org/record/3965290.

United Nations Development Programme. (2024). Social cohesion in Ukraine: Key trends based on reSCORE 2024. https://www.undp.org/ukraine/publications/social-cohesion-ukraine-key-trends-based-rescore-2024.

 
 
bottom of page