Фасилітований діалог у громаді: як організувати безпечний процес
Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика
Фасилітований діалог у громаді — це підготовлений і професійно супроводжуваний процес розмови між людьми або групами з різним досвідом, потребами та позиціями. Його організовують, щоб учасники могли безпечно висловити власне бачення проблеми, почути інші перспективи, з’ясувати причини напруження та визначити можливості подальшої взаємодії. Фасилітатор відповідає за організацію процесу, прозорість процедур і дотримання правил, тоді як зміст висловлювань та можливі домовленості залишаються за учасниками.
У громаді такий діалог може стосуватися розподілу обмежених ресурсів, взаємин місцевих жителів і внутрішньо переміщених людей, доступності послуг, повернення ветеранів, участі різних соціальних груп у рішеннях чи напруження навколо відбудови. Практичні посібники ОБСЄ з організації діалогу та ПРООН із мобілізації громад розглядають такі процеси в контексті місцевого врядування, участі й суспільної згуртованості.
Центральна вимога до фасилітованого діалогу — визначити, чи можлива безпечна й добровільна участь. Формально організована зустріч сама по собі не створює довіри, не усуває владної нерівності й не гарантує примирення. Безпека, визнання завданої шкоди та відповідальність мають бути закладені в задум процесу ще до запрошення людей.
Що означає фасилітація діалогу
Фасилітація — це професійне ведення групового процесу, у якому спеціаліст допомагає учасникам обговорювати складні питання, стежить за зрозумілістю процедури, розподілом можливостей висловитися й виконанням домовлених правил. У діалозі увага спрямована на розуміння переживань, інтересів, потреб, історії проблеми та умов співіснування або співпраці.
Фасилітатор не встановлює, хто «правий» у правовому сенсі, не проводить психотерапію, не вирішує замість громади, як використовувати бюджет, і не вимагає від людей зміни переконань. Ці функції мають різні мандати та механізми відповідальності. Водночас фасилітатор повинен чітко реагувати на погрози, приниження, дискримінацію та спроби виправдати насильство. Методична безсторонність щодо організації розмови сумісна з дотриманням прав людини й прав постраждалих. Подібне розуміння підготовки, згоди, інклюзивності та нормативних меж містять настанови ООН щодо ефективної медіації та довідник ОБСЄ з медіації й фасилітації діалогу.
Діалог, консультація, переговори й медіація: яку форму обрати
Громадське інформування дає людям необхідні відомості про вже визначені рішення. Консультація збирає позиції та пропозиції, але остаточне рішення часто залишається за установою. Фасилітований діалог поглиблює взаємне розуміння й допомагає прояснити стосунки та суперечності. Переговори спрямовані на узгодження інтересів і конкретні домовленості між сторонами. Медіація — окремо структурована процедура врегулювання спору за участю медіатора; її не слід автоматично ототожнювати з громадським діалогом.
Вибір формату залежить від реального питання. Якщо громадська рада повинна обрати варіант транспортної схеми, може бути доречною консультація або дорадчий процес; якщо люди перестали спілкуватися через взаємну недовіру, корисним елементом ширшої роботи може стати діалог; якщо виник правовий спір, потрібні компетентна процедура й належний захист прав. Рекомендації ОЕСР щодо участі громадян радять починати з визначення питання, реальної сфери впливу учасників і способу, у який їхні пропозиції можуть позначитися на рішенні.
Що відомо про ефективність: дослідження та межі доказів
Психологічне підґрунтя діалогових практик частково пов’язане з дослідженнями міжгрупового контакту. Метааналіз Петтігрю і Тропп (2006) охопив 515 досліджень та виявив загальну тенденцію до зменшення упереджень за умов міжгрупового контакту. Цей результат допомагає пояснити, чому якісно організована зустріч може змінювати міжгрупове сприйняття, але не дозволяє вважати будь-яке зібрання або конкретний метод фасилітації доведено ефективним.
Огляд Дессел і Рогге (2008) описує дослідження міжгрупового діалогу та потребу в кращому оцінюванні результатів; пізніший огляд Франтелл, Майлза і Руве (2019) розглядає емпіричні результати, процеси й роль фасилітації. У цих дослідницьких традиціях діалог пов’язують із міжгруповим розумінням, стосунками, громадянською участю та усвідомленням суспільної нерівності, проте методики, популяції й показники істотно відрізняються. Результат університетської навчальної програми не можна без перевірки переносити на громаду під час війни.
Ширший аналіз Палук та співавторів (2021), присвячений втручанням зі зменшення упереджень, показав значну кількість коротких експериментів, обмежену визначеність щодо тривалості змін і ризики публікаційного зміщення. Тому оцінювати діалог слід за декількома показниками: безпекою, процедурною справедливістю, зміною якості взаємодії та конкретними наступними діями, а не лише за позитивними враженнями після зустрічі.
В Україні у 2026 році за підтримки ОБСЄ оприлюднено «Методику оцінювання фасилітованого діалогу». Вона пропонує практичні підходи до аналізу якості процесу, його початкових результатів та подальшого впливу. Це методичний інструмент для оцінювання, а не доказ того, що кожен діалог забезпечує стійкі суспільні зміни.
Коли діалог доречний, а коли його варто відкласти
Найкраще підходять питання, щодо яких існує реальний простір для висловлення, взаємного з’ясування потреб і подальших дій. Організатори мають переконатися, що учасників цікавить обговорювана проблема, вони отримали зрозумілу інформацію про мету процесу, можуть добровільно відмовитися й мають доступ до безпечного формату.
Діалог слід відкласти, змінити або замінити іншими механізмами, якщо є реальні погрози, ризик помсти за висловлювання, активне переслідування, примус до участі, критична владна асиметрія без захисних механізмів або очікування, що постраждала сторона повинна публічно зустрітися з кривдником. Так само групова зустріч непридатна як спосіб розслідувати можливий злочин чи примусити постраждалу людину до свідчення. Пріоритетами стають захист, конфіденційна підтримка, правові процедури й забезпечення реальної безпеки.
Принцип контекстної чутливості передбачає три взаємопов’язані завдання: зрозуміти місцеві конфліктні процеси, передбачити можливі наслідки втручання та змінювати дії у відповідь на ризики. Це описано в матеріалах ОБСЄ й УВКБ ООН щодо принципу «не нашкодь». Для громади така перевірка потрібна не лише до першої зустрічі, а й перед кожним наступним етапом.
Етап 1. Сформулювати мету, мандат і межі процесу
Перша робота організаторів — підготувати відповідь на запитання: яку саме проблему має допомогти розглянути діалог? Формулювання «подолати всі конфлікти в громаді» непридатне для планування. Натомість можна поставити завдання з’ясувати причини напруження під час доступу до певної послуги, узгодити принципи комунікації між мешканцями й установою або сформувати перелік потреб, які потребують окремого рішення.
Мету потрібно відділити від очікуваного продукту. Продуктом зустрічі може стати перелік узгоджених і неузгоджених позицій, карта потреб, спільний опис проблеми, набір пропозицій, домовленість продовжити розмову чи рішення провести додаткову консультацію. Процес може бути успішним навіть тоді, коли учасники зберігають принципові розбіжності, якщо вони отримали безпечну можливість висловитися та з’ясували реалістичні наступні кроки.
Орган влади або організація, що запрошує до діалогу, повинні заздалегідь назвати межі власних повноважень: які рішення можливі, які вже визначені законом чи процедурою, хто відповідає за подальші дії, які ресурси доступні й коли буде надано відповідь. ОЕСР наголошує, що участь має сенс там, де громадяни справді можуть вплинути на розгляд питання, а установи згодом пояснюють долю пропозицій.
Етап 2. Здійснити попередній аналіз конфлікту та ризиків
До запрошення групи варто провести короткі конфіденційні розмови з різними зацікавленими сторонами, не обіцяючи їм наперед конкретного результату. Мета — зрозуміти історію напруження, важливі інциденти, чутливу лексику, значущі інтереси, ролі організацій і те, хто зазвичай залишається без голосу. Аналіз не повинен перетворюватися на неформальне збирання доказів для покарання чи розголошення приватних історій.
Окремо оцінюють ризик розкриття місця перебування людей, загрозу цифрового переслідування, можливі наслідки фото- та відеофіксації, залежність учасників від місцевих посадовців, пов’язаність із роботодавцями або отриманням допомоги, а також наявність гострих безпекових обмежень. Якщо інформація про участь сама по собі може створювати небезпеку, формат і набір учасників потрібно переглянути.
Практичні запитання для аналізу: хто запрошує й чому саме зараз; хто може втратити або отримати ресурси; які групи мають менше можливостей говорити; які теми можуть запустити ескалацію; чи потрібні окремі підготовчі зустрічі; хто може забезпечити підтримку після складної розмови; які події або сигнали стануть підставою для зупинки. Подібний системний підхід до розроблення й оцінювання процесів пропонують ОБСЄ та настанови ООН.
Етап 3. Визначити учасників і забезпечити справедливе представництво
Список запрошених формується відповідно до проблеми та її наслідків. У ньому мають бути представлені люди, яких рішення стосуватиметься безпосередньо, а також ті, хто відповідає за практичні кроки. Представництво означає увагу до віку, доступності приміщень, мови, різного життєвого досвіду та бар’єрів участі. Воно не вимагає штучного прирівнювання всіх позицій або створення майданчика для погроз.
Мешканці, внутрішньо переміщені люди, ветерани, люди з інвалідністю, молодь, працівники соціальних служб чи підприємці можуть мати різні можливості й потреби, але жодна з цих категорій не є однорідною. Організатори мають запрошувати конкретних людей з урахуванням їхньої згоди, а не призначати одній особі роль «голосу всієї групи». Якщо певна група має менше можливостей брати участь, потрібні доступне місце, компенсація витрат на дорогу за чіткими правилами, зручний час або альтернативний спосіб подати думку.
За умов різкого дисбалансу влади доцільно провести окремі підготовчі бесіди, надати інформацію про права й правила, забезпечити можливість супроводу або використовувати послідовні зустрічі замість негайної спільної розмови. Настанови ООН щодо інклюзивності та згоди дають корисну загальну рамку, хоча конкретні механізми захисту громада визначає відповідно до ситуації.
Етап 4. Підібрати фасилітатора та розмежувати ролі
Фасилітатору потрібні навички слухання, уточнення, роботи з груповою динамікою, керування часом, виявлення маніпуляцій, реагування на мову ворожнечі й супроводження напружених ситуацій. Для тем, пов’язаних із насильством, важлива підготовка до травмочутливого ведення та доступ до фахівців, які можуть оцінити необхідність окремої підтримки. Сама фасилітація залишається роботою з груповим процесом, а не лікуванням психічних розладів.
Належить заздалегідь оголосити, хто є замовником, хто оплачує процес, чи має фасилітатор зв’язки з будь-якою стороною, хто відповідає за організацію та безпеку, а хто ухвалюватиме рішення за результатами. У складних громадах може бути корисною пара фасилітаторів із розмежованими завданнями: один веде групу, другий спостерігає за участю, безпековими сигналами й часом. Це практична організаційна можливість, яку оцінюють з урахуванням ресурсів.
Безсторонність фасилітатора стосується чесності процедури й рівних можливостей брати участь за встановленими правилами. Вона не означає мовчазного схвалення насильства, дискримінації або неправдивого прирівнювання потерпілих до відповідальних за завдану шкоду. ОБСЄ у довіднику 2014 року розглядає засади процесу та їхню адаптацію до реальних ситуацій.
Етап 5. Запросити людей та отримати поінформовану згоду
Запрошення має пояснювати тему, мету, орієнтовну тривалість, місце чи спосіб підключення, склад учасників за зрозумілими категоріями, роль фасилітатора, очікувані результати, правила конфіденційності й межі можливого розголошення інформації. Людина повинна знати, що участь добровільна, вона може утриматися від відповіді, зробити перерву або вийти з процесу.
Поінформована згода охоплює окреме рішення щодо фотографування, запису звуку, трансляції та публічного цитування. Згода на участь у діалозі не є автоматичною згодою на поширення висловлювань. Якщо організатори планують підсумковий звіт, варто повідомити, чи міститиме він імена, дослівні цитати або лише узагальнені теми. Особливо обережно треба працювати зі свідченнями про насильство й чутливими персональними даними.
Приклад змісту запрошення: «Ми організовуємо розмову про доступ до спільного простору громади. Мета — почути потреби різних користувачів і визначити питання для рішення відповідальної установи. Участь добровільна; обговорення відбуватиметься за погодженими правилами; можна відмовитися від відповіді або завершити участь. Ми не здійснюємо аудіозапис без окремої згоди». Формулювання потрібно адаптувати до фактичного процесу, а не застосовувати як універсальний юридичний документ.
Етап 6. Підготувати місце, правила й план безпеки
Фізичне місце повинно бути доступним, достатньо приватним і відносно нейтральним для запрошених груп. Потрібно перевірити маршрути входу та виходу, умови перебування людей із порушеннями мобільності, можливості перерви, доступ до води, туалету та відповідність чинним місцевим безпековим вимогам. В Україні під час повітряної тривоги дії мають визначатися актуальними правилами безпеки для конкретного місця та організації; фасилітатор погоджує їх з відповідальними особами до початку.
Для дистанційного формату потрібно визначити, хто має доступ до посилання на зустріч, чи використовуватиметься запис, як захищаються дані учасників, хто може бачити їхні імена, як учасник повідомить про загрозу та які будуть дії в разі втрати безпечного зв’язку. Онлайн-розмова не гарантує приватності, коли людина перебуває у спільному приміщенні або під чужим контролем.
Правила розмови мають бути зрозумілими та обговореними на початку: говорити від власного імені; розрізняти досвід, припущення й перевірені факти; не перебивати; утримуватися від погроз і принижень; визнавати право не відповідати; не поширювати персональні історії без згоди; давати фасилітатору можливість зупинити процес у разі ризику. Правила конфіденційності повинні відповідати реальним можливостям: організатор не може гарантувати, що всі присутні збережуть приватність після зустрічі.
Коли фасилітатор зупиняє процес
Підставами для паузи або завершення стають пряма погроза, переслідування, примус до розкриття травматичних подій, розповсюдження персональних даних, систематичне знецінення учасника, неконтрольована ескалація та інші обставини, за яких раніше погоджені захисні умови перестають діяти. Реагування може включати перерву, приватну розмову за згодою, звернення до відповідальних за безпеку осіб, розділення груп або припинення зустрічі. Негайна безпека людини має пріоритет над виконанням порядку денного.
Етап 7. Провести зустріч: послідовність і робочі питання
Нижче наведено приклад структури для місцевого питання невисокої інтенсивності. Часові відрізки є орієнтовними й не становлять науково встановленої норми. Після аналізу ризиків фасилітатор може поділити процес на кілька коротших зустрічей або відмовитися від спільного формату.
Відкриття та узгодження рамки
На початку фасилітатор представляє всіх за погодженим способом, називає мету й межі впливу зустрічі, перевіряє правила, пояснює можливість перерви, порядок зупинки й спосіб фіксації підсумків. Учасники мають право уточнити, як використовуватимуть їхні слова. Корисне початкове запитання: «Якої умови вам потрібно дотриматися, щоб сьогоднішня розмова була достатньо безпечною та корисною?»
Опис досвіду й потреб
Далі учасники по черзі описують, що їх турбує, як ситуація впливає на повсякденне життя та яких змін вони потребують. Фасилітатор ставить уточнювальні запитання, коротко перевіряє, чи правильно зрозумів сказане, і стежить, щоб найбільш активні учасники не зайняли весь час. Питання «Що ви вважаєте головною перешкодою?» допомагає перейти від взаємних характеристик до обговорення конкретної проблеми.
Уточнення розбіжностей
На цьому етапі важливо відокремити факти, досвід, оцінки, потреби й пропозиції. Розбіжності можна занотувати на видимій дошці без персональних ярликів. Фасилітатор підсумовує: «Я правильно розумію, що ви по-різному оцінюєте причини проблеми, але обидві групи потребують передбачуваного доступу до послуги?» Такий підсумок не повинен приховувати важливих правових або моральних відмінностей.
Пошук допустимих наступних дій
Лише після достатнього з’ясування позицій група переходить до варіантів дій: які рішення доступні учасникам, що потребує окремої компетентної процедури, які питання залишаються спірними, кого потрібно додатково залучити, як перевірятиметься виконання. Можна сформувати декілька варіантів без вимоги негайного консенсусу. Якщо учасники не готові до спільних зобов’язань, результатом може бути безпечне завершення з чітким переліком розбіжностей.
Завершення й перевірка самопочуття
Наприкінці фасилітатор коротко підсумовує погоджені й непогоджені питання, називає відповідальних за наступні дії та повідомляє, коли учасники отримають підсумковий документ. Доцільно дати людям можливість окремо повідомити про дискомфорт або потребу в подальшій підтримці, не вимагаючи публічного розкриття особистих переживань.
Що робити зі складними моментами під час діалогу
Якщо одна людина перебиває інших, фасилітатор нагадує правило й повертає слово тому, хто говорив. Коли хтось узагальнює про «всіх переселенців» або «всіх місцевих», доречно попросити навести конкретну ситуацію та назвати власну потребу без приписування рис усій групі. Якщо виникає суперечка про перевірюваний факт, його фіксують як питання, що потребує незалежного уточнення, замість примушувати учасників погодитися.
Коли звучать повідомлення про травматичні або насильницькі події, фасилітатор не просить докладного повторення, не перевіряє достовірність свідчень перед групою та не пропонує «почути іншу сторону» як обов’язкову умову. Він уточнює, що людині потрібно для безпеки зараз, і за потреби пропонує добровільний вихід із розмови та доступні механізми підтримки. Загальну рамку захисту й принципів підтримки в надзвичайних ситуаціях описують міжвідомчі настанови IASC.
Якщо група очікує, що фасилітатор вирішить суперечку, спеціаліст повертає увагу до мандата: він допомагає зробити процес зрозумілим, виявити прийнятні можливості та передати питання компетентним суб’єктам. Невирішена суперечність не є приводом тиснути на людей, щоб вони проголосили згоду.
Документування, конфіденційність і подальші рішення
Підсумковий документ має бути пропорційним меті зустрічі: дата, тема, погоджені правила використання інформації, головні питання, можливі рішення, відкриті розбіжності, відповідальні особи й строки відповіді. Дослівні цитати та ідентифікаційні відомості варто включати лише за окремою правомірною підставою та згідно з повідомленими учасникам умовами. Звіти для донорів, органів влади й публічних сторінок можуть потребувати різного рівня деталізації.
Важливо повернути учасникам результати: хто розглянув пропозиції, які з них прийнято, які потребують коштів або іншої процедури, а які відхилено з поясненням причин. Зникнення організаторів після зустрічі руйнує довіру до наступних ініціатив. Зворотний зв’язок і прозорий облік впливу участі належать до ключових кроків рекомендацій ОЕСР.
Як оцінити якість і результативність діалогу
Оцінювання починають до зустрічі: описують мету, критерії успіху, стартові умови й можливі небажані наслідки. Після діалогу варто окремо розглянути якість процесу, безпосередні результати та довгострокові зміни. Українська методика ОБСЄ 2026 року створена саме для послідовного оцінювання фасилітованих діалогів і може бути основою для адаптації інструментів до місцевого контексту.
Якість процесу включає добровільність, зрозумілість цілей, доступність, безпеку, можливість висловитися, відповідність заявлених правил реальній практиці й відсутність примусу. Безпосередні результати охоплюють краще розуміння позицій, уточнені розбіжності, нові робочі контакти, сформульовані пропозиції та домовленості. Довгострокові зміни можуть стосуватися виконаних дій, способів прийняття рішень, стабільності співпраці, змін у відносинах між групами та зменшення повторних конфліктних інцидентів.
Оцінювати ці рівні потрібно різними способами: анонімним добровільним опитуванням, коротким інтерв’ю, аналізом підсумкових рішень, спостереженням із належною згодою та повторним збором даних згодом. Якщо програма отримала високу оцінку задоволеності, це ще не свідчить про відновлення міжгрупової довіри. Якщо в громаді зменшилося напруження, слід врахувати й інші чинники — зміни в ресурсах, безпековій ситуації, політиці установ. Огляд Дессел і Рогге підкреслює методологічну складність оцінки, а огляд Палук та співавторів застерігає від надмірних узагальнень короткочасних ефектів.
Етичний показник включає й шкоду: хто припинив участь, чи виникли скарги на тиск, чи були небажані розкриття інформації, чи погіршилося становище менш захищених учасників. Такі сигнали мають впливати на подальший дизайн навіть тоді, коли формальні цілі проєкту досягнуті.
Особливості фасилітованого діалогу в українських громадах
Під час повномасштабної російської агресії проти України робота громад відбувається за умов нерівномірного безпекового навантаження, вимушеного переміщення, втрат, дефіциту ресурсів та змін місцевих інституцій. Локальні суперечності щодо послуг, відбудови чи участі в рішеннях потрібно аналізувати з урахуванням цих обставин. Програми підтримки соціальної згуртованості можуть розширювати простір для співпраці, але фасилітатор не повинен перенесенням абстрактної моделі «двох рівнозначних сторін» приховувати факт агресії, злочинів або відповідальності за шкоду.
Особливо важливо не очікувати від постраждалих людей прощення, примирення чи публічного розкриття власної історії. У деокупованих і прифронтових громадах безпекові та правові процеси можуть визначати, які теми, учасники й формати допустимі. Діалог про організацію послуг або представництво інтересів не замінює розслідування, правосуддя, відшкодування шкоди та гарантій неповторення насильства.
Для роботи з внутрішньо переміщеними людьми ОБСЄ підготувала збірку практичних рекомендацій щодо конфліктів у приймаючих громадах. Посібник ПРООН із мобілізації громад описує залучення місцевих учасників до безпекових і згуртувальних ініціатив. Це практичні джерела для адаптації процесу, які не дають підстав обіцяти однаковий ефект у всіх громадах.
Приклад: напруження довкола спільного простору
Уявімо громаду, де місцеві жителі та новоприбулі люди по-різному оцінюють доступ до приміщення для громадських заходів. До спільної зустрічі організатори окремо з’ясовують потреби груп, перевіряють, хто приймає рішення щодо використання простору, й уточнюють правила безпеки. На діалозі люди описують конкретні труднощі, а відповідальна установа пояснює чинні обмеження. Підсумком стає перелік варіантів доступу, питань для консультації та строк отримання відповіді. Цей приклад ілюструє логіку підготовки, а не результати реального дослідження.
Приклад: розмова про повернення ветеранів
Якщо громада обговорює доступність послуг і участь ветеранів у місцевому житті, організатори запрошують людей відповідно до конкретного питання, забезпечують добровільність і не припускають, що всі ветерани мають однаковий досвід. Метою може бути виявлення адміністративних бар’єрів та шляхів співпраці з установами. Учасників не слід ставити в ситуацію, коли вони змушені публічно говорити про бойові події чи доводити право на підтримку.
Практичний контрольний перелік організатора
Перед зустріччю перевірте, чи визначена конкретна проблема, чи є справжній простір впливу учасників і відповідальний за подальше рішення. Уточніть, хто та чому запрошений, які групи потребують додаткових умов доступу, чи проведений аналіз конфлікту та ризиків, хто виконує роль фасилітатора, чи повідомлено про оплату й можливі конфлікти інтересів, чи погоджені правила запису та конфіденційності.
На самому діалозі перевіряйте добровільність, черговість слова, зрозумілість підсумків і можливість безпечної відмови. За появи погроз або примусу зупиняйте процес згідно з попереднім планом. Після завершення надішліть узгоджений підсумок, отримайте добровільний зворотний зв’язок, повідомте про рішення відповідальних установ і заплануйте оцінювання наслідків. Ця послідовність узгоджується із загальними підходами ОЕСР до громадянської участі та ОБСЄ до оцінювання діалогів.
Поширені запитання
Скільки людей має брати участь у фасилітованому діалозі?
Універсальної науково встановленої чисельності немає. Склад визначають питання, рівень ризику, можливість почути різні досвіди й ресурси фасилітації. Велика публічна зустріч може потребувати роботи в менших групах, а для особливо чутливого питання доцільні окремі підготовчі розмови.
Чи повинен діалог завершитися згодою?
Ні. Цінними результатами можуть бути взаємне прояснення позицій, окреслення спірних питань, усунення непорозуміння щодо процедур і визначення наступних кроків. Штучно досягнутий консенсус часто приховує нерівність впливу й може посилити недовіру.
Чи можна проводити діалог під час війни?
Так, якщо конкретна тема, склад учасників і умови дозволяють безпечну добровільну роботу. Локальне обговорення доступу до послуг або співпраці установ має інші ризики, ніж спроба організувати примирення з відповідальними за насильство. Кожен формат потребує окремого аналізу та права припинити процес.
Чи може представник місцевої влади бути фасилітатором?
У деяких менш конфліктних процесах це можливо за прозорого мандата й згоди учасників. Коли посадовець одночасно контролює ресурси або остаточне рішення, виникає суттєва владна асиметрія. Тоді доцільно розглянути незалежного фасилітатора й чітко відокремити ведення діалогу від ухвалення рішення.
Як реагувати, коли учасник плаче або замовкає?
Потрібно забезпечити вибір: запропонувати паузу, можливість залишити кімнату, не відповідати або за власним бажанням скористатися підтримкою. Не слід вимагати пояснення стану перед усією групою чи ставити діагноз за поведінкою людини.
Чи потрібно записувати діалог на відео?
Лише за чітко визначеної потреби, правомірної підстави та належного інформування й згоди учасників. Для багатьох чутливих тем безпечнішим може бути узагальнений протокол без персональних історій. Ризики публічного поширення потрібно оцінити заздалегідь.
Хто має відповідати за виконання домовленостей?
За рішення й дії відповідає суб’єкт, якому належать відповідні повноваження: орган місцевого самоврядування, установа, громадська організація або самі учасники в межах добровільно прийнятих зобов’язань. Фасилітатор може допомогти коректно зафіксувати відповідальних і строк відповіді, але не підміняє їхню компетенцію.
Пов’язаний аспект докладніше розглянуто в матеріалі «Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека».
Пов’язані статті
Міжгруповий діалог: цілі, принципи, етапи та безпека — наукові засади й межі застосування діалогових процесів.
Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання — ширший контекст миробудування та трансформації конфліктів.
Теорія міжгрупового контакту: умови Олпорта, сучасні докази та обмеження — пояснення психологічних механізмів міжгрупової взаємодії.
Емпатичний діалог: що це та як його вести — навички уважного слухання та взаєморозуміння.
Відновна справедливість: психологія відповідальності, шкоди, діалогу і відновлення після порушення — значення відповідальності та прав постраждалих.
Соціальна згуртованість: чинники, прояви й вимірювання — ширші суспільні умови співпраці в громаді.
Джерела
Dessel, A., & Rogge, M. E. (2008). Evaluation of intergroup dialogue: A review of the empirical literature. Conflict Resolution Quarterly, 26(2), 199–238. https://doi.org/10.1002/crq.230.
Frantell, K. A., Miles, J. R., & Ruwe, A. M. (2019). Intergroup dialogue: A review of recent empirical research and its implications for research and practice. Small Group Research, 50(5). https://doi.org/10.1177/1046496419835923.
Inter-Agency Standing Committee. (2007). IASC Guidelines on Mental Health and Psychosocial Support in Emergency Settings. WHO: офіційна сторінка документа.
Organisation for Economic Co-operation and Development. (2022). OECD Guidelines for Citizen Participation Processes. OECD Public Governance Reviews. https://doi.org/10.1787/f765caf6-en.
Organization for Security and Co-operation in Europe. (2014). Mediation and Dialogue Facilitation in the OSCE. https://www.osce.org/secretariat/126646.
Organization for Security and Co-operation in Europe. (2019). How, When, Where Does Dialogue Work? Practical Guide. https://www.osce.org/project-coordinator-in-ukraine/422822.
Organization for Security and Co-operation in Europe. (2022). Evaluation of Facilitated Dialogue: Approaches, Frameworks and Challenges. https://www.osce.org/project-coordinator-in-ukraine/525594.
Organization for Security and Co-operation in Europe. (2022). Collection of Practical Tips and Advice on Conflict Prevention and Management in Communities That Receive Internally Displaced People. https://resources.osce.org/project-coordinator-in-ukraine/514267.
Organization for Security and Co-operation in Europe. (2026). Методика оцінювання фасилітованого діалогу. https://www.osce.org/uk/osce-secretariat-exb-support-programme-ukraine/662842.
Paluck, E. L., Porat, R., Clark, C. S., & Green, D. P. (2021). Prejudice reduction: Progress and challenges. Annual Review of Psychology, 72, 533–560. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-071620-030619.
Pettigrew, T. F., & Tropp, L. R. (2006). A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 90(5), 751–783. https://doi.org/10.1037/0022-3514.90.5.751.
United Nations. (2012). United Nations Guidance for Effective Mediation. https://peacemaker.un.org/en/documents/united-nations-guidance-effective-mediation.
United Nations Development Programme. (2018). Community Mobilization: UNDP Approach towards Community Security and Social Cohesion. https://www.undp.org/ukraine/publications/community-mobilization-undp-approach-towards-community-security-and-social-cohesion.