Пошук на цьому сайті

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика Історія нейропсихології — це історія наукового пояснення зв’язку між діяльністю мозку та психічними функціями людини: мовленням, пам’яттю, сприйманням, увагою, довільною дією й мисленням. Її головне питання змінювалося разом із методами дослідження: від пошуку окремої ділянки, пов’язаної з певним порушенням, до аналізу функціональних систем і розподілених мозкових мереж. Нейропсихологія сформувалася на перетині клінічної неврології, експериментальної психології, анатомії, фізіології та досліджень розвитку. Її становлення охоплює кілька інтелектуальних ліній: клініко-анатомічне зіставлення уражень і симптомів, експериментальну стимуляцію мозку, вивчення наслідків локальних пошкоджень, якісний синдромний аналіз, когнітивне моделювання та сучасне картування структурних і функціональних зв’язків. Історичні карти мозку відображали зміну самого поняття психічної функції — від ізольованого «центру» до взаємодії ділянок і процесів, як показує рецензоване дослідження еволюції мозкових карт XIX–XX століть. Що вивчає історія нейропсихології Предметом історії нейропсихології є походження наукових уявлень про мозкову організацію психічних процесів, становлення способів дослідження та клінічного оцінювання, формування наукових установ і зміна критеріїв доказовості. Дослідник історії перевіряє, що саме було показано в конкретному спостереженні чи експерименті, які висновки зробив його автор, як ці висновки переосмислили наступники та що підтверджує сучасна наука. Локалізація функцій означає встановлення зв’язку певних нервових структур із виконанням певних операцій. Функціональна спеціалізація стосується відносно вибіркового внеску ділянки або мережі в конкретне завдання. Системний підхід описує функцію як результат узгодженої роботи кількох компонентів, що можуть по-різному брати участь у тому самому процесі. Мережевий підхід додає аналіз зв’язків між вузлами, часової взаємодії та наслідків пошкодження віддалених ланок. Ці поняття мають власну історію. У різні епохи слово «функція» могло означати здатність людини загалом, спостережувану дію, психологічну операцію або роботу визначеного нейронного контуру. Через це історичні суперечки потрібно читати в контексті їхніх вимірювань. Загальну картину становлення дисципліни доповнюють історія психології та фізіологічні передумови виникнення наукової психології. Передісторія: анатомія, локалізація й уявлення про психічні здібності Франц Йозеф Галль і суперечлива спадщина френології Наприкінці XVIII — на початку XIX століття Франц Йозеф Галль розробляв уявлення про різні мозкові органи, пов’язані з психічними схильностями. Разом із Йоганном Гаспаром Шпурцгаймом він здійснював анатомічні дослідження, а згодом це коло ідей набуло популярності під назвою френології. Припущення про відносну спеціалізацію мозку сприяло постановці нового питання, однак френологічний метод виведення психічних якостей із форми черепа не мав надійного емпіричного обґрунтування. Історична заслуга та правильність теорії є різними питаннями. Френологія поширила мову локалізації, але одночасно сприяла хибним твердженням про характер, здібності та людські відмінності. Її соціальний вплив і відмінність від пізнішої клінічної локалізації докладно досліджено у фаховому історичному огляді френології XIX століття. Клінічні висновки XIX століття поступово вимагали зіставлення спостережуваного дефіциту з документованим ураженням, а не вимірювання зовнішніх ознак черепа. П’єр Флуранс і експериментальне ушкодження мозку П’єр Жан Марі Флуранс систематично досліджував наслідки видалення або пошкодження окремих частин мозку тварин. Його праця Recherches expérimentales sur les propriétés et les fonctions du système nerveux, dans les animaux vertébrés вийшла 1824 року. Результати експериментів підкреслювали роль цілісної роботи великих мозкових структур у складних видах поведінки та водночас виявляли окремі функціональні відмінності, зокрема за участі мозочка. Операції Флуранса забезпечили ранню експериментальну альтернативу френології, хоча грубі за сучасними мірками втручання і методи спостереження обмежували точність висновків. Історія цих дослідів пояснює, чому ранні дані про розподіленість функцій могли співіснувати з переконливими доказами їхньої часткової спеціалізації. Подальший розвиток локалізації залежав від дедалі точнішої діагностики та експериментальних втручань. Мовлення і мозок у XIX столітті: від клінічного випадку до анатомічної гіпотези Жан-Батіст Буйо, Ернест Обертен і клінічна традиція Ще до публікацій Поля Брока французькі лікарі Жан-Батіст Буйо та Симон Александр Ернест Обертен захищали уявлення про важливість лобових ділянок мозку для мовленнєвої діяльності. Їхні аргументи ґрунтувалися на зіставленні клінічних проявів з ураженнями та на тогочасних уявленнях про функціональну організацію мозку. Ця інтелектуальна послідовність має значення для атрибуції відкриттів. Сучасний історичний огляд нейробіології мовлення простежує лінію від Галля й Буйо до Обертена, Марка Дакса, Брока та Верніке. Модель локалізації постала в дискусії багатьох дослідників, а матеріал одного випадку набував значення завдяки попереднім спостереженням і наступним перевіркам. Поль Брока, Луї Віктор Леборнь і публікації 1861 року У 1861 році Поль Брока описав клінічний випадок Луї Віктора Леборня, відомого за повторюваним складом «тан». Порушення довільного мовлення за збереження частини інших можливостей і встановлене після смерті ураження лівої лобової ділянки дали важливе підґрунтя для клініко-анатомічного пояснення мовленнєвого дефіциту. Брока виклав спостереження у праці Remarques sur le siège de la faculté du langage articulé, suivies d’une observation d’aphémie (perte de la parole), опублікованій у Bulletin de la Société Anatomique. Ключовим історичним результатом було створення виразного зв’язку між певним різновидом порушення мовлення й ділянкою ураження. Ураження Леборня було складним, охоплювало більше тканин, ніж схематичне зображення невеликого мовленнєвого «центру». Тому сучасна інтерпретація випадку враховує судинну патологію, обсяг пошкодження й можливу участь білої речовини та суміжних мереж. Історичний матеріал Брока засвідчував клініко-анатомічну залежність, але не визначав повної архітектури мовлення. Поняття «зона Брока» стало зручним анатомічним позначенням, проте його межі, склад внутрішніх підділянок і функції відрізняються між дослідженнями. У критичному огляді класичної моделі показано, що сучасні дані вимагають точніших функціональних визначень. Це змінює прочитання класичного відкриття, зберігаючи його значення для розвитку клінічної науки. Марк і Гюстав Дакс: суперечка про пріоритет Історія лівопівкульної переваги у мовленні включає роботи Марка Дакса та його сина Гюстава. Марк Дакс, за історичними реконструкціями, сформулював висновок про зв’язок мовленнєвих розладів із лівою півкулею у 1836 році; відповідний текст набув широкого наукового обігу пізніше завдяки Гюставу. Публікація, пов’язана з цим рукописом, з’явилася 1865 року. Тут принципово розрізняти дату ймовірного усного повідомлення, дату написання рукопису, документовану публікацію й дату сформульованого Брока висновку про перевагу лівої півкулі. Історіографічний аналіз дискусії Дакс — Брока розглядає неоднакові свідчення про пріоритет та нагадує, що твердження Брока 1861 року і його пізніша позиція щодо лівопівкульної спеціалізації не тотожні. Участь Гюстава Дакса й його клінічний матеріал також висвітлюють Фінґер і Роу. Приписування всього відкриття одній даті або одному автору збіднює доказову історію. Карл Верніке та зв’язки між мовленнєвими процесами У 1874 році Карл Верніке опублікував Der aphasische Symptomencomplex: eine psychologische Studie auf anatomischer Basis. Його праця запропонувала пояснювати різновиди афазії не тільки ушкодженням окремих коркових зон, а й порушенням їхньої взаємодії. Так сформувався один із впливових ранніх зразків анатомічно обґрунтованої моделі зв’язків. Подальші схеми Людвіга Ліхтгайма 1885 року та дослідження інших неврологів розвивали співвідношення клінічних симптомів, коркових ділянок і провідних шляхів. Історичне дослідження мозкових карт документує перехід від точок стимуляції до карт функціональних зон і мереж з’єднань. Уже в XIX столітті локалізація дедалі більше залежала від поняття системи взаємодій. Електрична стимуляція, рухова кора й нейрофізіологія У 1870 році Густав Фріч і Едуард Гіциг показали, що електрична стимуляція визначених ділянок кори собак може спричиняти відтворювані рухи. Девід Фер’є у 1870-х роках продовжив експериментальне картування, зокрема на приматах. Ці досліди доповнили клінічну анатомію можливістю втручатися в роботу живої нервової тканини й спостерігати наслідок. Джон Г’юлінгс Джексон, аналізуючи епілептичні напади та неврологічні симптоми, формував уявлення про ієрархічну організацію нервової системи. Його Круніанські лекції 1884 року присвячені еволюції та розпаду функціональної організації. Джексон розглядав ураження як зміну співвідношення рівнів нервового контролю, а клінічний симптом — як наслідок втрати одних можливостей і збереження або вивільнення інших. Співвідношення його клінічних спостережень та експериментів Фер’є простежено в академічній монографії з історії неврології. У XX столітті розвиток інтраопераційної електричної стимуляції, зокрема у працях Вайлдера Пенфілда та його колег, посилив картування сенсорних і рухових представництв. Карти, побудовані за електричними відповідями, стали необхідними інструментами клініки й досліджень; їх потрібно інтерпретувати відповідно до умов стимуляції, завдання та нейроанатомічних зв’язків. Одна й та сама поведінкова дія залучає кілька ланок, а викликана рухова відповідь свідчить про ефект втручання у конкретному контурі. Апраксія, агнозія, афазія: клінічні синдроми як джерело знань Зі становленням неврологічних клінік наприкінці XIX — на початку XX століття зростала кількість детальних описів порушень упізнавання предметів, цілеспрямованих рухів, читання й письма. Дослідження Гайнріха Ліссауера, Жозефа Дежеріна, Гуго Ліпмана та інших науковців допомогли розрізняти дефекти первинних сенсорних можливостей і складніші порушення організації дій та розпізнавання. Історична сила цього підходу полягала у порівнянні якісно різних симптомів. Пацієнт може зберігати елементарне відчуття, але втрачати здатність упізнати об’єкт; може мати достатню м’язову силу, але виконувати довільний рух неправильно. Водночас порівняння синдромів залежить від точності обстеження, характеристик хвороби та коморбідних порушень. Систематизація розладів сформувала окремий жанр клініко-нейропсихологічного дослідження. Висновок про можливі мозкові механізми роблять із сукупності результатів, а не з одного невдалого завдання. Сучасні принципи нейропсихологічного обстеження та оцінювання тестових результатів розглянуто в окремих канонічних матеріалах ХАБу. Від вузької локалізації до динамічних систем Константін фон Монаков і діашиз Константін фон Монаков запровадив поняття діашизу для позначення змін функціонування віддалених від осередку ушкодження нервових структур. Важливу роль у поширенні терміна відіграли його праці початку XX століття, зокрема формулювання 1914 року. Пошкодження однієї ділянки може змінити роботу структур, з якими вона пов’язана, і це впливає на симптоми та перебіг відновлення. Історичний аналіз концепції фон Монакова показує, як його модель поєднала клінічні спостереження з уявленнями про міжнейронні зв’язки. Пізніший огляд діашизу уточнює, що конкретні механізми й ступінь клінічного значення перевірялися й переосмислювалися протягом десятиліть. Сучасні методи візуалізації дозволили знову досліджувати віддалені мережеві наслідки локальних уражень. Курт Ґольдштайн і цілісний організм Курт Ґольдштайн досліджував неврологічні порушення, особливо на матеріалі пацієнтів із бойовими пораненнями. Його підхід наголошував на перебудові поведінки людини загалом, на відносинах між дефектом, умовами діяльності й адаптацією організму. Він розглядав патологічний симптом у ширшому контексті, ніж проста втрата ізольованої навички. Важливо враховувати, що історичні автори не завжди належали до двох несумісних таборів «локалізаторів» і «цілісників». Огляд історії моделей Брока — Верніке показує, що різні дослідники часто поєднували регіональну спеціалізацію з визнанням міжділянкової взаємодії. Пізніший розвиток дисципліни посилив значення цього поєднання. Карл Лешлі й дослідження розподілених механізмів пам’яті Карл Спенсер Лешлі вивчав навчання тварин після ушкоджень кори. У Brain Mechanisms and Intelligence: A Quantitative Study of Injuries to the Brain 1929 року та праці In Search of the Engram 1950 року він поставив питання про фізичну організацію слідів пам’яті та інтерпретацію результатів пошкоджень. Його експерименти показували складність зв’язку між локальними ураженнями, обсягом ушкодженої тканини й збереженням навичок. Проте узагальнювати ці дані до твердження про однакову роль усіх ділянок кори у всіх видах пам’яті було б історично й емпірично неточно. Пізніші дослідження виявили спеціалізацію та розподіленість на різних рівнях організації. Сучасний огляд пошуку енграми розглядає спадщину Лешлі разом із сучасними даними про нейронні ансамблі. Лев Виготський, Олександр Лурія та системна локалізація вищих психічних функцій Культурно-історичні передумови системного аналізу Лев Виготський розглядав розвиток вищих психічних функцій як історично та соціально опосередкований процес. Мовлення, знакові засоби й оволодіння власною діяльністю ставали складниками організації пам’яті, уваги та довільної поведінки. Така перспектива підводила до запитання: як організована мозкова основа функції, що змінює будову в процесі розвитку та навчання? Олександр Лурія продовжив цю програму в клінічних і експериментальних дослідженнях. У статті L. S. Vygotsky and the Problem of Localization of Functions90012-6), опублікованій 1965 року, Лурія пояснював значення праць Виготського для нового розуміння локалізації. Пізніший архівний матеріал Лурії про вищі психічні функції також прямо характеризує їх як складні функціональні системи. Історично важливим стало розрізнення психічної функції як цілісної форми діяльності та операцій, необхідних для її здійснення. Мовлення, письмо чи довільна дія можуть порушуватися за різних локальних уражень, оскільки кожне пошкодження впливає на певний компонент системи. Тому встановлення одного ушкодженого компонента допомагає пояснити структуру синдрому, хоча вся функція реалізується ширшим набором взаємопов’язаних механізмів. Синдромний аналіз, функціональні блоки та праці Лурії У Higher Cortical Functions in Man, англомовне видання якої вийшло 1966 року, Лурія систематизував клінічний і психологічний аналіз афазії, агнозії, апраксії, фронтальних синдромів та способів якісного обстеження. У The Working Brain: An Introduction to Neuropsychology 1973 року він виклав узагальнену модель мозкової організації психічної діяльності, включно з концепцією трьох основних функціональних блоків. Ці блоки в історичній моделі Лурії описували забезпечення тонусу й активації, приймання та опрацювання інформації, а також програмування, регуляцію й контроль діяльності. Конкретний психічний процес потребує їхньої координації. Утім, блоки Лурії — теоретична система свого часу, а не тотожні сучасним анатомічним атласам чи моделюванню нейронних мереж. Історично коректна оцінка відокремлює евристичну силу якісного синдромного аналізу від перевірки конкретних локалізацій сучасними методами. Особливу роль у цій традиції відіграли послідовне зіставлення симптомів, виявлення спільного порушеного чинника в різних завданнях і аналіз компенсаторних стратегій. Наукова цінність методу залежить від обґрунтованості інтерпретації, відтворюваності процедур, точності опису уражень і порівняння з іншими можливими поясненнями. Переваги й обмеження такого аналізу варто розглядати в контексті розвитку всієї дисципліни. Український контекст нейропсихології: установи, зв’язки та джерела Історію нейропсихології на українських землях потрібно досліджувати через взаємодію університетської психології, неврології, психіатрії, фізіології, дефектології та педагогічної психології. Важливе місце посідав Харків як осередок університетської науки й психоневрологічної інфраструктури. Разом із тим історію конкретних клінік і лабораторій слід відокремлювати від документованого створення окремої нейропсихологічної школи. Харківський національний медичний університет засвідчує, що 1931 року в Харківському медичному інституті відкрили психоневрологічний факультет, а 1932 року його реорганізували в самостійний інститут підготовки психоневрологічних кадрів. Ці факти підтверджують інституційне значення психоневрологічних досліджень і професійної підготовки на українських землях. Вони самі по собі не свідчать, що в цьому закладі вже існувала нейропсихологія як сучасна самостійна спеціальність. Дослідницькі контакти, пов’язані з культурно-історичною психологією та Харківським психологічним середовищем 1930-х років, мають значення для ширшої історії взаємин розвитку, навчання, мовлення й організації психічних процесів. Атрибуція конкретних робіт Лурії, Виготського, Олексія Леонтьєва й інших дослідників повинна враховувати дату, місто та установу відповідного проєкту. Ретроспективне ототожнення всіх напрямів цього середовища з однією школою спрощує їхню історію. У повоєнні десятиліття в Україні розвивалися психологічні, медичні та педагогічні інституції, які забезпечували дослідження пізнання, розвитку й наслідків порушення нервової системи. Їхнє місце у спеціалізованій історії нейропсихології потребує перевірки за фондами наукових установ, бібліографією та першими публікаціями. Для ширшої національної хронології важлива окрема історія психології в Україні, а також дослідження української психології 1920–1930-х років. Українська історіографія цього напряму має простір для нових архівних реконструкцій: важливо встановити мови й місця перших публікацій, структури клінічних відділень, навчальні програми та реальні міжнародні контакти. Водночас сучасні українські нормативні, мовні та клінічні контексти є окремим предметом дослідження й потребують відповідних джерел. Дослідження пам’яті: випадок Генрі Молейсона і внесок Бренди Мілнер Після двобічного хірургічного втручання в медіальних скроневих ділянках у пацієнта Генрі Молейсона, відомого в науковій літературі як H. M., виник виражений розлад формування нових довготривалих спогадів. Бренда Мілнер та Вільям Сковілл представили результати обстеження в класичній статті Loss of Recent Memory after Bilateral Hippocampal Lesions 1957 року. Вона ґрунтувалася на клінічному матеріалі кількох пацієнтів, серед яких випадок H. M. набув особливого історичного значення. Ці спостереження стали аргументом на користь відмінності між окремими системами пам’яті та особливої ролі медіальних скроневих структур у формуванні нових спогадів. Вони також показали, що інші навички та аспекти інтелектуальної діяльності можуть зберігатися за значних труднощів із запам’ятовуванням нового досвіду. Важливий історичний наслідок полягав у зміні самого питання про локалізацію: від пошуку «місця пам’яті» до встановлення внеску різних структур у різні види запам’ятовування. Сучасне прочитання цих випадків враховує обсяг і тип ушкодження, специфіку пам’яттєвих завдань і ширші нейронні контури. Ретроспективний огляд Бренди Мілнер пояснює значення класичних спостережень і те, як нові способи візуалізації доповнили дослідження пацієнтів. Міжпівкульні зв’язки: експерименти з роз’єднаним мозком У другій половині XX століття Роджер Сперрі, Майкл Газзаніга та їхні колеги досліджували особливості сприймання, мовлення й діяльності після хірургічного роз’єднання міжпівкульних шляхів у невеликої групи пацієнтів з тяжкою епілепсією. Експериментальні завдання з поданням інформації в різні половини зорового поля дозволяли досліджувати функціональну спеціалізацію півкуль і значення мозолистого тіла. Нобелівська лекція Сперрі 1981 року докладно описує результати цих досліджень і клінічні обставини. З них не випливає популярна схема про дві абсолютно відокремлені особистості або про універсальне протиставлення «логічної лівої» та «творчої правої» півкулі. Реальні відмінності залежать від завдання, анатомічного обсягу роз’єднання та індивідуальної організації мозку. Цей напрям поглибив системне бачення функцій, оскільки показав роль каналів обміну інформацією між анатомічно спеціалізованими структурами. Він також нагадав, що поведінка людини в повсякденних умовах може істотно відрізнятися від показників спеціально сконструйованого експерименту. Друга половина XX століття: синдроми роз’єднання та когнітивна нейропсихологія Норман Ґешвінд і повернення до провідних шляхів У 1965 році Норман Ґешвінд систематизував неврологічні синдроми роз’єднання. Його програма відновила інтерес до білої речовини, асоціативних шляхів і пояснення порушень через розрив зв’язків між функціональними компонентами. Історичну еволюцію цього напряму розглянуто в огляді синдромів роз’єднання. Ця модель була продуктивною для аналізу афазії, апраксії, алексії та інших складних порушень, але подальші дослідження показали межі жорстких схем передачі інформації між кількома фіксованими центрами. Кора має власну функціональну організацію, провідні шляхи є неоднорідними, а наслідки ураження залежать від ширшої системи зв’язків. Тому сучасні моделі інтегрують спеціалізацію ділянок і динаміку мереж. Елізабет Воррінґтон, Тім Шелліс і аналіз когнітивних компонентів Когнітивна нейропсихологія розвивала можливість робити висновки про структуру пізнавальних процесів на основі вибіркових порушень після уражень мозку. Прикладом є праця Тіма Шелліса та Елізабет Воррінґтон Independent Functioning of Verbal Memory Stores: A Neuropsychological Study 1970 року, присвячена співвідношенню короткочасної і довготривалої словесної пам’яті. Особливого значення набуло поняття дисоціації: певна функція може бути порушена відносно вибірково за збереження іншої. Подвійна дисоціація — ситуація, коли в одного пацієнта переважно порушена функція А, а в іншого функція Б, — стала важливим аргументом у дослідженні відносної незалежності когнітивних компонентів. Однак вона потребує врахування складності завдань, чутливості вимірювань, відмінностей у пошкодженні та інших пояснень. У 1984 році Воррінґтон і Шелліс описали категоріально вибіркові семантичні порушення. Такі дослідження стимулювали побудову моделей упізнавання та організації знань. Їхня історія тісно пов’язана з розвитком когнітивної психології, але клінічні спостереження мали власну методологічну роль. Становлення нейропсихології як наукової та професійної галузі Протягом XX століття нейропсихологія поступово створила спеціалізовані навчальні програми, стандартизовані методики, наукові спільноти та журнали. Клінічне спостереження доповнили систематичні дослідження пам’яті, уваги, мовлення, виконавчих функцій, зорово-просторових можливостей та повсякденної діяльності. Заснування журналу Neuropsychologia у 1963 році позначило міжнародну інституціоналізацію досліджень мозку й поведінки. Серед його засновників були представники різних національних шкіл, зокрема Анрі Екаен, Олександр Лурія, Карл Прібрам, Ганс-Лукас Тойбер та Олівер Занґвілл. Історична довідка про редакцію журналу документує склад першої редакційної колегії. У професійній практиці поступово сформувалася відмінність між науковим висновком про функціональну організацію мозку та індивідуальним клінічним оцінюванням. Надійне обстеження вимагає валідних методик, релевантних норм, ретельної історії стану людини та інтеграції різних даних. Фахові рекомендації Американської академії клінічної нейропсихології систематизують ці принципи. Історія розвитку тестів є частиною дисципліни, а їхня сучасна діагностична придатність визначається актуальними психометричними доказами. Нейровізуалізація і перехід до картування розподілених мереж Наприкінці XX століття комп’ютерна томографія, магнітно-резонансна томографія, позитронно-емісійна томографія та функціональні методи дослідження мозку істотно розширили можливості нейропсихології. Дослідники отримали змогу порівнювати структурні ушкодження з виконанням когнітивних завдань, а згодом аналізувати активність мереж у людей без неврологічних уражень. Методи візуалізації розширили перелік доказів, але мають власні межі. Функціональна активація під час завдання сама по собі не означає, що позначена ділянка є необхідною для його виконання. Наслідки ушкодження не завжди відображають тільки роботу ураженої зони, адже впливають судинні території, анатомічні зв’язки, індивідуальні відмінності та перебудова систем після хвороби. Сильні висновки виникають із поєднання клінічних спостережень, експериментальних завдань, анатомічних даних і відповідних моделей. Що сучасна наука знає про мовленнєві мережі Огляд у Nature Reviews Neuroscience 2024 року описує ядро мовленнєвої мережі, що охоплює взаємопов’язані фронтальні та скроневі ділянки, переважно в лівій півкулі. Дані показують функціональну вибірковість мережі для мовлення й мови та її відмінність від суміжних систем. Це точніше пояснення, ніж класична схема двох одиничних центрів. Сучасні праці водночас підкреслюють відмінності між людьми та функціональну неоднорідність великих анатомічних зон. Слова «зона Брока» й «зона Верніке» залишаються історично впізнаваними, однак у науковому дослідженні важливо уточнювати визначення ділянки, завдання та показник. Нейропсихологічні дані дозволяють поступово встановлювати, які операції залежать від певних компонентів мережі, а які забезпечуються ширшою взаємодією. Картування мереж за локальними ураженнями Метод картування мереж, пов’язаних з осередками ураження, зіставляє різні локалізації пошкоджень із типовими структурами зв’язків у мозку. Якщо різні ураження спричиняють подібний симптом, дослідники можуть перевіряти, чи належать ці ділянки до спільної мережі. Огляд Жуго Йоутси, Деніела Корпа й Майкла Фокса 2022 року описує застосування цього методу до широкого кола симптомів. Систематичний огляд структурного й функціонального картування мереж уражень підтверджує активний розвиток підходу та вказує на питання стандартизації й перевірки результатів. Цей напрям можна розглядати як сучасне продовження давнього запитання про віддалені ефекти ураження, сформульованого в концепції діашизу. Разом із тим історична спадкоємність концепцій не означає, що їхні механізми або методи є тотожними. Наукові дискусії: що саме означає локалізація Перший рівень локалізації — анатомічний: де міститься пошкоджена або активована тканина. Другий — функціональний: які операції залежать від її роботи. Третій — причинний: що відбувається з функцією, коли роботу цієї ділянки змінити. Четвертий — мережевий: як зв’язки та взаємодія багатьох ділянок формують результат. Розрізнення цих рівнів допомагає уникати історичних змішувань. Клінічний випадок може вказувати на необхідність певних структур для виконання завдання, проте його інтерпретація залежить від обсягу ураження та якості обстеження. Електрична стимуляція показує наслідок локального втручання, але не визначає автоматично одну психологічну функцію для стимульованої зони. Функціональна візуалізація допомагає знаходити узгоджену активність, а аналіз структури зв’язків — перевіряти можливі шляхи взаємодії. Історичні моделі локалізації, цілісної організації та системного розподілу функцій варто порівнювати за тим, які явища вони пояснювали, які дані їм були доступні та які передбачення можна було перевірити. У сучасних дослідженнях мозку використовуються і регіональна спеціалізація, і мережеві взаємодії. Функціональна спеціалізація лишається емпірично значущою, а складні психічні процеси часто потребують узгодженої роботи багатьох компонентів. Методологічні обмеження класичних досліджень Клінічні випадки XIX століття нерідко мали неповну історію хвороби, невизначені межі ураження, обмежену перевірку супутніх порушень і відсутність сучасних методів візуалізації. Їхня доказова вага залежить від того, чи можна відтворити історичний висновок за збереженими документами. Для наукової історіографії важливими є протоколи, анатомічні описи, першодруки й критичні видання, а не пізніші підручникові перекази. Дослідження окремих пацієнтів дали надзвичайно важливі гіпотези, але результати однієї людини можуть залежати від віку, перебігу захворювання, попереднього досвіду й функціональної перебудови мозку. Зіставлення різних випадків і контрольовані групові дослідження доповнили ранню традицію. Водночас статистична усередненість може приховувати індивідуальну функціональну топографію; сучасні моделі розвивають методи аналізу обох рівнів. Історичні формулювання про «доведений центр» часто відображали поширену мову свого часу. Сучасна оцінка конкретного відкриття потребує точного поділу між спостереженням, висновком автора та підтвердженням у нових вибірках. Цей принцип узгоджується з підходом до критичного аналізу класичних експериментів психології. Етична історія й нерівномірність наукового визнання Нейропсихологія багато чим завдячує людям із травмами, інсультами, епілепсією та іншими неврологічними станами, чий досвід дослідники перетворювали на наукові дані. Історія цієї практики включає поступове формування стандартів інформованої згоди, захисту приватності, відповідального поводження з клінічними матеріалами та обережного використання дослідницьких процедур. Інша частина історичної критики стосується того, кому приписували відкриття, які дослідники отримували університетську підтримку та які регіональні традиції ставали видимими в міжнародних виданнях. Суперечки довкола родини Дакс і Брока — конкретний приклад складності наукового пріоритету. Реконструкція українських інституцій також потребує врахування змін державних кордонів, мовної політики та архівної доступності. Проблема доступності тестування є сучасним продовженням цієї етичної історії. Позиція Європейського консорціуму міжкультурної нейропсихології рекомендує враховувати мову, освіту, грамотність, культурний досвід та інші релевантні індивідуальні чинники. Клінічний результат слід тлумачити в контексті валідності методу для конкретної людини, а не на підставі механічного порівняння балів із невідповідними нормами. Хронологія головних етапів нейропсихології 1824 рік — П’єр Флуранс публікує експериментальні дослідження функцій нервової системи в хребетних. 1836 рік — датоване історичними реконструкціями повідомлення Марка Дакса про зв’язок мовленнєвих порушень із лівою півкулею; історія його рукопису і публікації залишається предметом джерелознавчого аналізу. 1861 рік — Поль Брока публікує клініко-анатомічний опис порушення мовлення у Леборня. 1865 рік — публікація роботи, пов’язаної з висновками Марка Дакса, і подальше формулювання Брока щодо лівопівкульної переваги мовлення. 1870 рік — Фріч і Гіциг демонструють рухові відповіді на електричну стимуляцію кори; 1870-ті роки — Фер’є розширює експериментальне картування. 1874 рік — Верніке видає працю про симптомокомплекс афазії та її анатомічні зв’язки. 1884 рік — Джексон виголошує лекції про ієрархію й розпад нервової організації. 1929 рік — Лешлі публікує Brain Mechanisms and Intelligence; 1950 рік — його підсумкову працю In Search of the Engram. 1931–1932 роки — у Харкові відбувається реорганізація психоневрологічної професійної освіти, засвідчена медичним університетом. 1957 рік — Сковілл і Мілнер публікують результати досліджень порушень пам’яті після двобічних медіально-скроневих ушкоджень. 1963 рік — починає виходити міжнародний журнал Neuropsychologia. 1965 рік — Ґешвінд розвиває концепцію синдромів роз’єднання; виходить стаття Лурії про Виготського і локалізацію функцій. 1966 рік — англомовне видання Higher Cortical Functions in Man Лурії; 1973 рік — The Working Brain. 1970–1980-ті роки — активний розвиток когнітивної нейропсихології, досліджень дисоціацій і моделей окремих когнітивних компонентів. Кінець XX — початок XXI століття — розвиток структурної і функціональної нейровізуалізації, картування уражень і нейронних мереж. 2020-ті роки — вдосконалення мережевих моделей мовлення, структурних зв’язків і методів зіставлення симптомів з індивідуальною топографією мозку. Чому історія нейропсихології важлива сьогодні Ця історія показує, звідки походять назви «зона Брока», «афазія Верніке», «діашиз», «вищі психічні функції» та «синдром роз’єднання», а також які саме припущення були закладені в їхні первинні значення. Знання походження термінів допомагає користуватися ними точніше, розрізняти історичний авторитет і сучасні дані. Для дослідника історичний матеріал є нагадуванням, що метод впливає на те, які запитання можна поставити і як тлумачити результат. Для клінічної практики значення мають функціональний профіль людини, характер ураження, структура завдання, індивідуальна організація мозку та перевірені психометричні процедури. Пояснення сучасної спеціальності подано в окремій статті «Нейропсихологія: що це, що вивчає і як працює нейропсихологічна оцінка». Історія локалізації та системних підходів утвердила важливе наукове положення: складні психічні функції мають матеріальну мозкову основу, у якій спеціалізовані компоненти діють через анатомічні, функціональні й часові зв’язки. Конкретні механізми встановлюють емпірично, а історію цього пошуку досліджують за точними джерелами. Поширені запитання Хто заснував нейропсихологію? Становлення нейропсихології пов’язане з довготривалими дослідженнями багатьох учених і клінічних шкіл. До ключових історичних діячів належать Брока, Верніке, Джексон, фон Монаков, Лешлі, Виготський, Лурія, Мілнер і дослідники когнітивних порушень другої половини XX століття. Різні національні традиції внесли різні методи та пояснювальні програми. Що означає локалізація психічних функцій? Це встановлення зв’язку між роботою нервових структур і певними психологічними процесами або операціями. Сучасна локалізація враховує функціональну спеціалізацію, мережеві зв’язки та можливі віддалені ефекти уражень. Складне завдання може мати кілька необхідних компонентів. У чому історичне значення Брока і Верніке? Брока розвинув клініко-анатомічне зіставлення порушень мовлення з ураженнями лобової ділянки, а Верніке розширив аналіз різних синдромів афазії через взаємодію мозкових зон і провідних шляхів. Їхні праці стали основою важливих дослідницьких програм, які згодом уточнювалися. Що таке системна локалізація в Лурії? Системна локалізація — історична концепція, відповідно до якої вища психічна функція реалізується сукупністю взаємодіючих компонентів, а локальне ушкодження порушує певну ланку організації діяльності. Лурія розвивав цей підхід через якісний аналіз синдромів, спираючись, зокрема, на ідеї Виготського. Чи спростувала сучасна нейронаука локалізацію? Сучасні дослідження підтверджують функціональну спеціалізацію багатьох ділянок мозку й водночас показують роль зв’язків, мереж та індивідуальної варіативності. Класичні схеми потребують уточнення відповідно до нових анатомічних і функціональних даних. Яку роль відіграла Україна в історії нейропсихології? На українських землях існували університетські, медичні, психоневрологічні та психологічні установи, пов’язані з дослідженнями мозку й психічної діяльності. Важливим осередком був Харків. Конкретний внесок кожної установи й дослідника визначають за архівними документами та публікаціями відповідного періоду. Чим історія нейропсихології відрізняється від сучасного нейропсихологічного обстеження? Історія досліджує походження теорій, методів, установ та інтерпретацій. Сучасне обстеження оцінює когнітивні функції конкретної людини валідними інструментами відповідно до клінічного запиту, професійних стандартів і контексту здоров’я. Пов’язані статті Історія психології: етапи, школи та розвиток науки Фізіологічні передумови виникнення наукової психології Історія психології в Україні: школи, інституції та головні етапи Історія когнітивної психології: від оброблення інформації до сучасних моделей Класичні експерименти психології: історія, результати й перегляд висновків Нейропсихологія: що це, що вивчає і як працює нейропсихологічна оцінка Нейропсихологічне обстеження: що це, коли потрібне і як воно проходить Нейропсихологічні тести: що вони оцінюють і як інтерпретують результати Біхевіоризм: що це, основні ідеї, представники та критика Історія психології особистості та теорій індивідуальних відмінностей Історія культурної та кроскультурної психології Джерела Broca, P. (1861). Remarques sur le siège de la faculté du langage articulé, suivies d’une observation d’aphémie (perte de la parole). Bulletin de la Société Anatomique, 6, 330–357. Оригінальний текст, York University. Fedorenko, E., Ivanova, A. A., & Regev, T. I. (2024). The language network as a natural kind within the broader landscape of the human brain. Nature Reviews Neuroscience, 25, 289–312. https://doi.org/10.1038/s41583-024-00802-4. Finger, S., & Roe, D. (1999). Does Gustave Dax deserve to be forgotten? The temporal lobe theory and other contributions of an overlooked figure in the history of language and cerebral dominance. Brain and Language, 69(1), 16–30. https://doi.org/10.1006/brln.1999.2040. Flourens, P. (1824). Recherches expérimentales sur les propriétés et les fonctions du système nerveux, dans les animaux vertébrés. Crevot. Wellcome Collection, цифровий примірник. Franzen, S., et al. (2022). Cross-cultural neuropsychological assessment in Europe: Position statement of the European Consortium on Cross-Cultural Neuropsychology. The Clinical Neuropsychologist, 36(3), 546–557. https://doi.org/10.1080/13854046.2021.1981456. Geschwind, N. (1965). Disconnexion syndromes in animals and man. Brain, 88, 237–294, 585–644. Історичний аналіз розвитку концепції. Greenblatt, S. H. (2021). John Hughlings Jackson: Clinical Neurology, Evolution, and Victorian Brain Science. Oxford University Press. Видавництво. Jackson, J. H. (1884). Croonian lectures on the evolution and dissolution of the nervous system. The Lancet. Оригінальна публікація. Joutsa, J., Corp, D. T., & Fox, M. D. (2022). Lesion network mapping for symptom localization: Recent developments and future directions. Current Opinion in Neurology, 35(4), 453–459. https://doi.org/10.1097/WCO.0000000000001085. Lashley, K. S. (1929). Brain Mechanisms and Intelligence: A Quantitative Study of Injuries to the Brain. University of Chicago Press. Wellcome Collection. Lashley, K. S. (1950). In search of the engram. Symposia of the Society for Experimental Biology, 4, 454–482. Цифровий текст. Luria, A. R. (1965). L. S. Vygotsky and the problem of localization of functions. Neuropsychologia, 3(4), 387–392. https://doi.org/10.1016/0028-3932(65)90012-690012-6). Luria, A. R. (1966). Higher Cortical Functions in Man. Basic Books / Consultants Bureau. Видання. Luria, A. R. (1973). The Working Brain: An Introduction to Neuropsychology. Allen Lane. Wellcome Collection. Scoville, W. B., & Milner, B. (1957). Loss of recent memory after bilateral hippocampal lesions. Journal of Neurology, Neurosurgery & Psychiatry, 20(1), 11–21. https://doi.org/10.1136/jnnp.20.1.11. Sperry, R. W. (1981). Some effects of disconnecting the cerebral hemispheres. Nobel lecture. NobelPrize.org. Tremblay, P., & Dick, A. S. (2016). Broca and Wernicke are dead, or moving past the classic model of language neurobiology. Brain and Language, 162, 60–71. Видавець. Warrington, E. K., & Shallice, T. (1984). Category specific semantic impairments. Brain, 107(3), 829–854. https://doi.org/10.1093/brain/107.3.829. Wernicke, C. (1874). Der aphasische Symptomencomplex: Eine psychologische Studie auf anatomischer Basis. Cohn & Weigert. Wellcome Collection, першодрук. Американська академія клінічної нейропсихології. (2007). Practice guidelines for neuropsychological assessment and consultation. The Clinical Neuropsychologist. Видавець. Харківський національний медичний університет. (б. д.). Історія кафедри психіатрії, наркології, медичної психології та соціальної роботи. Офіційний сайт.

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика Перехід психології від опису окремих випадків до контрольованих досліджень був тривалим перетворенням способу отримання знань. Упродовж XIX–XX століть дослідники навчилися формулювати перевірювані запитання, викликати психічні явища за визначених умов, вимірювати реакції, порівнювати результати між людьми й групами та оцінювати альтернативні пояснення. Ці кроки сформували експериментальну психологію як дослідницьку практику й змінили критерії переконливості психологічного висновку. У цій історії немає однієї миті, коли опис випадку поступився місцем експерименту. Клінічні спостереження, біографії, самозвіти, психофізичні вимірювання та лабораторні досліди десятиліттями співіснували. Їхні функції поступово розмежовувалися: опис дозволяв побачити явище й сформулювати гіпотезу, а порівняння контрольованих умов давало можливість перевірити, чи пов’язана зміна результату з певним втручанням або чинником. Історик психології Курт Данциґер показав, що самі форми експерименту й відносини між дослідником та учасником також мають власну історію, тісно пов’язану з науковими інституціями та культурою дослідження. Данциґер, 1990. Ця стаття розкриває історію зазначеного переходу. Сучасні правила побудови досліджень, причинного висновку й статистичного аналізу докладно викладено в матеріалах про експериментальний метод та методологію психологічної науки. Що саме змінилося: від історії людини до порівнюваного дослідницького питання Опис окремого випадку фіксує перебіг життя, симптомів, поведінки або переживань конкретної людини. Він може бути надзвичайно точним і містити інформацію, яку неможливо зберегти в короткому числовому показнику. Проте одиничний випадок сам по собі зазвичай залишає відкритим питання, чи спостерігалася б така сама подія за інших умов і наскільки досвід однієї людини характерний для інших. Наприклад, дослідник може описати, що після певної вправи учасник краще запам’ятовує слова. Такий опис засвідчує послідовність подій. Для перевірки причинного припущення потрібно знати, як би змінилася пам’ять без вправи, за іншої вправи або після повторення того самого завдання. Потрібно також врахувати тренування, втому, час між спробами, добір стимулів, очікування та спосіб оцінювання. Експериментальна логіка поступово запровадила кілька нових дисциплін наукової роботи: визначення спостережуваного результату; організоване варіювання умов; порівняння; повторення; стандартизоване повідомлення процедури; аналіз розкиду результатів і причин невизначеності. Ці вимоги з’являлися в різних галузях знання в різний час і проникали в психологію через фізіологію, фізику, медицину, статистику та університетську освіту. Контрольованість має історично різні значення. У психофізиці XIX століття вона часто означала точно визначену інтенсивність подразника й момент його подання. У психології навчання — порівняння наслідків різних умов підкріплення. У дослідженнях соціального впливу — створення різних групових ситуацій. У випробуваннях втручань — контрольну групу, правила розподілу учасників і способи запобігання систематичним зміщенням. Важливо не переносити найсучасніший стандарт рандомізованого дослідження на кожен експеримент минулих століть. Що існувало до лабораторного експерименту Філософське самоспостереження, щоденники й описи поведінки До появи окремої психологічної дисципліни мислителі досліджували пам’ять, сприймання, увагу, волю й емоції через логічний аналіз, спостереження за собою та іншими, педагогічний досвід і медичну практику. Античні трактати, праці середньовічних авторів і філософів Нового часу містять тонкі розрізнення психічних явищ. Проте їхні цілі, уявлення про доказ і правила опису відрізнялися від пізнішої лабораторної науки. Самоспостереження давало доступ до переживань, які неможливо безпосередньо побачити ззовні. У цьому полягала його пізнавальна цінність і водночас складність: людина могла змінювати стан, спостерігаючи за ним, плутати негайне переживання з подальшим поясненням або вживати поняття, успадковані від певної філософської школи. Ці питання згодом стали предметом експериментального контролю та методологічних суперечок. У медичній традиції історія хвороби організовувала знання довкола конкретної людини: появи симптомів, умов життя, перебігу стану й результату втручання. Спостереження за окремими пацієнтами допомагали відкривати нові явища та описувати складні поєднання ознак. Історично такі описи сприяли формуванню клінічної психології й психіатрії. Проте лікувальний результат окремого пацієнта не міг самостійно встановити ефективність методу для ширшої сукупності людей. Чому опис випадків зберіг наукову цінність Контрольований експеримент не скасував дослідження випадків. Він створив інший спосіб відповідати на запитання. Ретельно задокументований незвичайний випадок може вказати на раніше непомічений феномен, уточнити межі теорії, продемонструвати новий розлад або виявити проблему з узагальненням результатів лабораторії. У сучасній історії науки це особливо помітно в нейропсихології, психології розвитку та клінічних дослідженнях: окремі випадки сприяли формуванню гіпотез про функції пам’яті, мовлення й мозку, а подальші експерименти допомагали перевіряти й уточнювати ці гіпотези. Різні типи досліджень працюють на різних рівнях доказу. Про сучасну систематичну роботу зі спостереженням дивіться матеріал «Спостереження як метод психологічного дослідження». Фізіологія органів чуття та поява вимірюваного психічного явища У XIX столітті фізіологи досліджували провідність нервів, чутливість органів чуття, час реакції, розрізнення стимулів і зв’язок між фізичними змінами середовища та переживанням. Лабораторні прилади дозволяли точніше контролювати подразнення, а повторення проб — побачити закономірності в реакціях. Ернст Генріх Вебер вивчав, зокрема, тактильну чутливість і розрізнення ваги. Важливим результатом стала програма кількісного опису розрізнювальної чутливості: дослідник зіставляв силу стимулу зі зміною, яку людина могла помітити. Згодом ці результати й пов’язані з ними узагальнення отримали ширше місце в психофізиці. Густав Теодор Фехнер систематизував психофізичну програму у двотомній праці «Elemente der Psychophysik», виданій 1860 року. Він прагнув дослідити кількісний зв’язок між фізичним подразником і відчуттям, використовуючи повторювані процедури оцінювання порогів та відмінностей. Бібліографічні дані першого видання збережено в історичному каталозі праці Фехнера. Для історії експериментального методу важливий сам спосіб постановки питання: величину стимулу можна змінювати відповідно до протоколу, а відповіді людини — реєструвати, порівнювати й аналізувати. Відчуття стало предметом систематичного вимірювального дослідження, хоча теоретична інтерпретація зв’язку між подразненням і переживанням продовжувала змінюватися. Психофізика вже містила чимало рис майбутнього контрольованого експерименту: задані серії стимулів, повторення, розрахунок порогів, увагу до похибок і порівняння результатів. Дослідження історії німецької експериментальної психології показує, що лінія Вебера й Фехнера разом із фізіологічними теоріями та методами вимірювання часу реакції підготувала ґрунт для лабораторної психології. Історичний огляд витоків експериментальної психології. Вільгельм Вундт: експеримент як організована наукова процедура Поява психологічної лабораторії Вільгельма Вундта в Ляйпцигу 1879 року стала важливим символом інституційного становлення дисципліни. Дослідження психічних явищ за допомогою приладів відбувалися й раніше; історичний внесок ляйпцизького осередку полягав у формуванні відносно сталої університетської програми, у якій експеримент, навчання дослідників, публікації та лабораторна організація підкріплювали одне одного. У лабораторії досліджували час реакції, сприймання, увагу, часові відношення й психофізичні показники. Стимул подавався за певних умов; процедура повторювалася; реакцію реєстрували з використанням технічних пристроїв. Результати ставали доступними для порівняння, обговорення та методичної критики. Історія лабораторної психології тому пов’язана також з історією наукових приладів, приміщень, викладання та професійних спільнот. Вундт чітко розрізняв спостереження і експеримент. У розділі про методи його «Grundriss der Psychologie» (1896; англійський переклад «Outlines of Psychology», 1897) експеримент описано як спостереження, поєднане з цілеспрямованим втручанням у перебіг явища. Науковець наголошував на значенні визначення моменту початку процесу, виділення його складників і варіювання умов. Прочитати відповідний історичний текст можна в університетському архіві класичних праць психології. Водночас лабораторна програма Вундта охоплювала не всю психологію. Для складних продуктів людської культури, зокрема мови та соціальних звичаїв, він відводив значну роль історико-порівняльному спостереженню. Отже, його позиція була методологічно різноманітнішою за поширене уявлення, ніби науковою він визнавав лише лабораторну процедуру. Контрольоване самоспостереження і його історичні межі У Вундтовій лабораторії учасники могли повідомляти про власний безпосередній досвід, але ці повідомлення намагалися пов’язувати з короткими, повторюваними ситуаціями та визначеними стимулами. У цьому полягала відмінність експериментального самоспостереження від вільного ретроспективного опису переживань. Історичний аналіз Курта Данциґера показав, що форми інтроспекції та ролі учасників у ранніх лабораторіях змінювалися. У деяких дослідницьких спільнотах експериментатор і досліджуваний могли мінятися ролями, а в інших існувала різкіша ієрархія між спостерігачем і об’єктом спостереження. Це впливало на тип отримуваних даних, способи ставити запитання й допустимі інтерпретації. Данциґер, 1985. Пізніше методи самозвіту, поведінкової реєстрації та нейрофізіологічного вимірювання почали використовувати в інших поєднаннях. Однак центральне історичне питання збереглося: як організувати дослідження так, щоб незалежні спостерігачі могли зрозуміти, що зроблено, і перевірити висновок? Герман Еббінгауз: пам’ять як предмет серійного експерименту У праці «Über das Gedächtnis. Untersuchungen zur experimentellen Psychologie» (1885) Герман Еббінгауз показав, як досліджувати запам’ятовування, змінюючи навчальний матеріал і часові інтервали та систематично реєструючи результати. Перше видання зберігає Бібліотека Конгресу США. Еббінгауз використовував спеціально створені словоподібні склади, щоб частково зменшити вплив попередніх смислових асоціацій. У багатьох дослідах головним учасником був він сам. Це зменшувало міжособові відмінності, але водночас обмежувало можливість узагальнень. Він працював із повторними серіями, контролював умови пред’явлення та порівнював витрати на повторне вивчення матеріалу після різних проміжків часу. Історичне значення цієї програми полягає в тому, що пам’ять перестала бути лише предметом повідомлень про вражаючі або незвичайні спогади. Вона стала процесом, який дослідник міг досліджувати за допомогою визначених завдань, часових інтервалів і кількісних показників. При цьому пізніші інтерпретації кривої забування та універсальність її форми потребують окремого сучасного емпіричного аналізу. Уже в цій роботі видно важливий історичний нюанс: контрольованість процедури не обов’язково означає велику вибірку або випадковий розподіл учасників. Еббінгауз створював порівнювані експериментальні умови в межах інтенсивної програми самодослідження. Пізніші психологи доповнили таку логіку вимірюванням індивідуальних відмінностей і міжгруповими порівняннями. Англомовне історичне видання дослідження Еббінгауза. Як виникла потреба порівнювати людей і групи Лабораторна процедура спочатку часто зосереджувалася на невеликій кількості підготовлених учасників. Коли психологія почала вивчати відмінності між людьми, навчання в школах, результати тестування, соціальні впливи й ефективність втручань, постало питання: як зіставити результати різних людей, не сплутавши ефект досліджуваної умови з уже наявними відмінностями? Френсіс Ґальтон розвивав вимірювання індивідуальних особливостей і великі за масштабом антропометричні програми. Його лондонська антропометрична лабораторія 1884 року і пов’язані публікації відображені в історичній бібліографії Ґальтона. Ці дослідження сприяли використанню масових вимірювань та статистичного опису мінливості. Водночас історію цієї традиції потрібно розглядати разом із її соціальними обмеженнями та євгенічною ідеологією, яку пропагував сам Ґальтон. Поступово одиницею висновку ставала не лише окрема реакція чи біографія, а розподіл результатів у вибірці. Дослідники почали приділяти дедалі більшу увагу середнім значенням, розкиду, кореляціям, розрізненню випадкових коливань і систематичних ефектів. Перехід до групових середніх розширив можливості психології, але породив нові запитання про репрезентативність, відмінності між учасниками й небезпеку втратити індивідуальний контекст. Данциґер у праці «Constructing the Subject» простежив, як організація психологічних досліджень змінилася від ранніх лабораторних взаємодій до ширшої культури узагальнення групових результатів. Це був також перехід від невеликих спільнот дослідників до розгалуженої професійної науки, яка прагнула порівнювати дані різних осередків. Історія організації психологічного експерименту. Поведінка, навчання і стандартизація дослідницьких ситуацій На межі XIX–XX століть експериментальна психологія дедалі частіше зверталася до поведінкових показників. Досліди з навчанням, формуванням навичок, реакцією на стимули та поведінкою тварин дозволяли створювати стандартизовані завдання й порівнювати їхні результати. Водночас різні дослідницькі школи по-різному визначали, які явища можна і потрібно вивчати. Експерименти з умовними рефлексами у фізіологічній традиції Івана Павлова були одним із джерел цієї зміни. Важливо пам’ятати, що фізіологічна програма Павлова та психологічні теорії поведінки сформувалися в різних дисциплінарних контекстах, а подальше перенесення їхніх висновків на складну людську поведінку потребувало нових перевірок. У статті «Psychology as the Behaviorist Views It» (1913) Джон Б. Вотсон запропонував програму психології, зосередженої на передбаченні та контролі поведінки. Текст, уперше надрукований у «Psychological Review», зберігає історичний електронний архів Йоркського університету. Маніфест Вотсона мав програмний характер: він визначав бажаний напрям дисципліни, а не звітував про один дослід, який остаточно розв’язав усі суперечки про свідомість. У дослідженнях поведінки лабораторна ситуація дедалі частіше конструювалася як послідовність заданих подій: стимул, відповідь, наслідок, наступна проба. Це створювало можливість детально простежувати зміну поведінки за різних умов. Паралельно розвивалися експериментальна соціальна психологія, дослідження мислення та пам’яті, психологія розвитку і тестування. Наукова цінність цього розширення залежала від точності інтерпретації. Однакова зовнішня реакція могла мати різні підстави, а результати, отримані в лабораторії або на тваринах, не завжди автоматично переносилися на повсякденне життя людини. Подальша методологія розробляла способи оцінювати такі межі. Коли з’явилися контрольні групи та випадковий розподіл Контрольованість і наявність контрольної групи — різні історичні досягнення. Дослідник може точно керувати стимулом і багаторазово вимірювати відповідь однієї людини, але не мати окремої групи для порівняння. Або він може порівнювати дві природно сформовані групи, хоча їхні початкові відмінності залишатимуться можливим джерелом помилки. Потреба відокремити ефект втручання від природної зміни, очікувань, добору учасників і випадкових коливань посилила роль планування групових досліджень. У сільськогосподарській статистиці Рональд Ейлмер Фішер розробляв принципи організації експериментів, зокрема випадкового розміщення умов. Його стаття «The Arrangement of Field Experiments» була опублікована 1926 року; оригінал доступний у цифровій бібліотеці Університету Аделаїди. Ці статистичні ідеї поступово впливали на психологію, освіту, соціальні науки й медицину. Випадковий розподіл учасників між умовами створює іншу логіку порівняння, ніж добір груп за вже наявними характеристиками. Проте сам факт рандомізації ще не забезпечує достатнього розміру вибірки, якісного вимірювання, дотримання протоколу або можливості поширювати результати на інші популяції. Символічною в історії медичних контрольованих випробувань стала публікація 1948 року про лікування легеневого туберкульозу стрептоміцином, пов’язана з британською Радою медичних досліджень. Історик Алан Йошіока реконструював, як у цій програмі застосовували випадковий розподіл і чим він відрізнявся від попередніх способів формування порівнюваних груп. Йошіока, 1998. Це частина ширшої міждисциплінарної історії; психологічний експеримент існував задовго до цього клінічного випробування. Дональд Кемпбелл і Джуліан Стенлі у праці «Experimental and Quasi-Experimental Designs for Research» (1963) систематизували логіку експериментальних і квазіекспериментальних досліджень для освіти й поведінкових наук. Вони допомогли зробити предметом методологічного аналізу загрози валідності: дозрівання учасників, відбір груп, ефект повторного тестування, історичні події й втрату учасників. Бібліографія та текст доступні в історичній бібліотеці дослідницьких методів. Отже, становлення контрольних груп і сучасних планів дослідження відбувалося паралельно в різних науках. Психологія засвоювала ці інструменти поступово, пристосовуючи їх до власних об’єктів, умов і етичних вимог. Як змінився статус психологічного доказу Від цікавого спостереження до перевірюваного ефекту Ранній науковий текст міг переконувати читача авторитетністю спостерігача й деталями описаного випадку. Експериментальна публікація поступово почала вимагати іншого: зазначити, хто брав участь, як добирали матеріал, які умови змінювали, за яким правилом вимірювали результат і що робили для перевірки альтернативних пояснень. Важливим ставало питання про можливий контрфактичний результат: що могло б статися за відсутності досліджуваного чинника? Контрольна умова, повторна проба, зіставна група або відповідна статистична модель допомагають наблизитися до відповіді. Але жодна з цих процедур не перетворює складну поведінку на механічно очевидний наслідок однієї причини. Дослідницькі практики також стали колективнішими. Університети створювали лабораторії, наукові журнали публікували протоколи й результати, професійні спільноти сперечалися про методи, а нові групи дослідників повторювали або переглядали попередні роботи. Принцип публічної перевірки поступово став важливішим за репутацію окремого спостерігача. Причинність, кореляція і статистична невизначеність Розвиток кількісних методів дав психології засоби порівнювати умови й оцінювати варіацію результатів. Кореляційний зв’язок допомагає описати спільну мінливість показників, але сам по собі не встановлює напрям причинності. Контрольований експеримент може надати сильнішу підставу для причинного висновку, якщо втручання, вимірювання та дизайн дозволяють відрізнити досліджуваний вплив від супутніх чинників. Статистичні методи не виникли як готовий набір універсальних правил. У XX столітті змагалися різні підходи до перевірки гіпотез, оцінювання параметрів, інтерпретації ймовірностей і накопичення доказів. Психологія засвоювала ці підходи через підручники, програми підготовки та журнальні стандарти. Паралельно зростала потреба пояснювати величину ефекту, точність оцінки й межі узагальнення. У сучасній психології ці питання входять до ширшої методології психологічної науки. Історія експериментального методу пояснює, чому такі вимоги виникли, але їхнє сьогоднішнє практичне застосування має власні спеціалізовані правила. Експеримент і людина: зміна ролі учасника Перехід до контрольованого дослідження змінив становище людини, яку вивчали. В окремому описі пацієнт або співрозмовник поставав головним героєм історії. У лабораторному експерименті учасник виконував стандартизоване завдання, його відповідь отримувала код, а результати могли поєднуватися з даними інших людей. Ця зміна полегшила порівняння, але водночас створила ризик знеособлення. Соціальна структура експерименту, інструкції, очікування учасника та влада дослідника здатні впливати на те, що відбувається в лабораторії. Данциґер звертав увагу саме на те, що учасник психологічного експерименту є частиною історично сформованої дослідницької взаємодії, а не пасивним вимірювальним приладом. Данциґер, 1985. У XX столітті ці питання стали особливо видимими в дослідженнях соціального тиску, авторитету, покарання й міжособової взаємодії. Такі експерименти допомогли виявити вплив контексту на поведінку, але також спричинили дискусії про добровільність участі, обман, стрес, право припинити дослід і відповідальність дослідника. Історичний розбір наведено в статтях про експеримент Аша та експерименти Стенлі Мілґрема. Етична оцінка історичного дослідження потребує двох рівнів: точно відновити, які процедури тоді застосовували й які норми діяли, а також окремо показати, як сучасні вимоги до інформованої згоди, співвідношення ризику й користі та незалежного етичного розгляду змінюють нашу оцінку його допустимості. Українська історія: дослідницька практика, установи та інтелектуальні мережі Історія експериментальної психології на українських землях належить до ширшої історії університетів, педагогіки, медицини, психофізіології й наукових товариств Східної та Центральної Європи. Її не можна механічно відтворити за схемою «Ляйпциг — США — решта світу». Знання й дослідницькі практики поширювалися через викладання, переїзди вчених, переклади, наукові контакти та місцеві потреби освіти й охорони здоров’я. Для коректної реконструкції українського матеріалу важливо розрізняти лабораторії, що діяли в університетських і медичних структурах різних державних періодів; інституції радянської України; пізніші установи незалежної України. Зміна назви закладу, кафедри чи адміністративної підпорядкованості не завжди означала появу нової наукової традиції або повний розрив із попередньою. Одним із документально встановлених інституційних рубежів стало заснування 1 жовтня 1945 року Науково-дослідного інституту психології УРСР на підставі постанови Ради Народних Комісарів УРСР № 1573. У 1996 році установі присвоїли ім’я Григорія Силовича Костюка. Ці дати та історичні назви подано в офіційній довідці НАПН України. Розвиток української психології поєднував експериментальні дослідження, проблеми навчання й розвитку, педагогічне спостереження та методологічні дискусії. На дослідницькі програми впливали суспільні й політичні умови, зокрема адміністративні зміни, цензура й ідеологічні обмеження. Тому історію установ важливо вивчати за архівними документами та оригінальними працями, не підміняючи її пізнішими узагальненими схемами. Повну мережу установ, осередків і дослідницьких напрямів подано в матеріалі «Історія психології: етапи, школи та розвиток науки». Окремі історії українських лабораторій, шкіл та інституцій становлять самостійні теми українського історико-психологічного канону. Чому контрольований експеримент не став універсальною відповіддю Психологічні явища різняться тим, наскільки їх можна етично й технічно відтворювати в лабораторії. Дослідник може змінювати тривалість подання стимулу або інструкцію, проте не має права довільно створювати тяжкі травматичні обставини. Деякі процеси розгортаються роками, залежать від сім’ї, культури, історичних подій або складної взаємодії багатьох умов. Тому поряд із контрольованими експериментами розвивалися довготривалі спостереження, дослідження розвитку, клінічні серії випадків, психометричні вимірювання, етнографічні та якісні дослідження. У різних питаннях ці методи дають різний вид знання: опис досвіду, пошук механізмів, оцінку розповсюдженості, встановлення часової послідовності або причинну перевірку окремого впливу. Наукове питання визначає доречний дизайн. Якщо необхідно зрозуміти, як люди переживають втрату, доречним може бути якісне інтерв’ю. Якщо потрібно з’ясувати, чи змінює конкретна інструкція швидкість відповіді, корисним буде контрольований експеримент. Якщо йдеться про ефективність психологічного втручання для певної популяції, можливі рандомізовані випробування та систематичні узагальнення багатьох досліджень. Епістемологічний наслідок історичного переходу полягає в розмежуванні запитань: «Що ми побачили?», «Який механізм може це пояснити?», «За яких умов ефект повторюється?» і «Для кого результат застосовний?». Розв’язання одного з них не гарантує відповіді на всі інші. Це особливо важливо під час читання знаменитих історичних експериментів. Реплікація та відкрита наука: новий етап перевірки У другій половині XX — на початку XXI століття психологія накопичила великий масив експериментальних робіт, але водночас зіткнулася з питаннями відтворюваності, вибіркового публікування позитивних результатів і гнучкості аналізу. Контрольованість лабораторної процедури сама по собі не гарантувала, що незалежні дослідники отримають результат подібної величини. Великий багатолабораторний проєкт Open Science Collaboration опублікував у 2015 році спроби відтворити 100 експериментальних і кореляційних досліджень із трьох психологічних журналів. Залежно від критерію, відтворюваність оцінювали по-різному: статистично значущий результат одержали у 36% повторень, тоді як в оригінальних роботах таких результатів було 97%. Це не означає, що 64% усієї психологічної науки помилкові: вибірка стосувалася конкретних публікацій, а різні критерії реплікації відповідають на різні запитання. Open Science Collaboration, 2015. Результатом цих дискусій стало ширше впровадження попередньої реєстрації дослідницьких планів, відкритого доступу до матеріалів і даних там, де це етично дозволено, незалежного повторення дослідів, багатолабораторних проєктів та уважнішого аналізу розмірів ефекту. Це продовження тієї самої історичної лінії: дослідницьке твердження має бути пов’язане з доступною для перевірки процедурою. При цьому відтворюваність не дорівнює механічному повторенню кожної деталі. Дослідники мають з’ясувати, які умови становлять сутність перевірюваного механізму, як змінюється результат у новій популяції та чи узгоджуються висновки з незалежними джерелами даних. Саме тому сучасний стандарт дедалі частіше вимагає не одного яскравого експерименту, а узгодженої програми перевірок. Як сьогодні читати історичний психологічний експеримент Історична оцінка починається з оригінальної публікації. Потрібно відділити те, що автор спостерігав і вимірював, від того, як він сам пояснював результати. Далі слід зіставити первісні методи з пізнішими коментарями, незалежними повтореннями, доступними архівами та новими науковими даними. Корисно послідовно поставити запитання: хто саме брав участь; як його залучили; що змінювали; з яким порівнянням працювали; який результат вимірювали; що могло вплинути на відповідь, окрім досліджуваної умови; які дані оприлюднили; чи можна повторити процедуру; які обмеження визнавали автори; як змінилася оцінка результату з часом? Особливу увагу варто приділити відмінності між лабораторною демонстрацією та узагальненням на суспільство. Наприклад, певна поведінка в спеціально організованій ситуації підтверджує висновок насамперед про цю ситуацію. Для ширших тверджень потрібні додаткові дослідження, інші учасники та контексти. Критичні реконструкції Стенфордського тюремного експерименту та експерименту «Маленький Альберт» показують, наскільки важливі джерела, етика й точність атрибуції. Пам’ятати слід і про історію дослідницької вибірки. У багатьох класичних лабораторіях брали участь люди з вузьких освітніх і соціальних кіл. Результати часто описували універсальними формулами, хоча перевіряли їх на обмежених групах. Сучасна історіографія допомагає побачити ці умови та відновити голоси учасників і дослідників, яких традиційні оповіді відсували на другий план. Хронологія основних методологічних зрушень До XIX століття: спостереження та інтелектуальні передумови Філософські трактати, лікарські спостереження, описи навчання й поведінки створювали поняття та питання, з яких пізніше виросла психологічна наука. Емпіричні спостереження співіснували з розлогими умоглядними системами; методологічні стандарти різнилися за традиціями. Середина XIX століття: психофізика й вимірювання Дослідження Вебера, Фехнера та фізіологів органів чуття створили практики порівняння стимулів, вимірювання порогів і реєстрації реакцій. У 1860 році вийшла праця Фехнера «Elemente der Psychophysik». Ключовим стало перетворення психічного явища на предмет послідовних вимірювань. 1870–1890-ті роки: лабораторії та експерименти з пам’яттю Ляйпцизька лабораторна програма Вундта, що пов’язується з 1879 роком, інституціоналізувала експериментальне дослідження психічних процесів. У 1885 році Еббінгауз опублікував «Über das Gedächtnis», продемонструвавши серійне експериментальне дослідження пам’яті. Паралельно зростала кількість досліджень індивідуальних відмінностей. Перша половина XX століття: поведінковий експеримент і статистичний дизайн 1913 року вийшов програмний текст Вотсона; у 1926 році Фішер опублікував «The Arrangement of Field Experiments». У різних дослідницьких дисциплінах поширювалися порівняння груп, статистичний аналіз і принципи рандомізації. Ці процеси мали різну швидкість і різні сфери застосування. Друга половина XX століття: систематизація дослідницьких планів Психологія розширювала експериментальні програми в дослідженнях пізнання, поведінки, соціальних процесів і психотерапевтичних втручань. Праця Кемпбелла і Стенлі 1963 року стала одним із важливих джерел систематизації експериментальних та квазіекспериментальних планів. XXI століття: відтворюваність і перевірка сукупності доказів Розвиток відкритої науки й багатолабораторних повторень посилив вимогу перевіряти стійкість ефектів і відокремлювати результат окремої публікації від ширшої емпіричної картини. Історичний процес триває через зміни наукових практик, інституцій і критеріїв доказовості. Поширені запитання Чи справді психологія спочатку була лише описом випадків? Ні, її рання історія включала філософський аналіз, медичні та педагогічні спостереження, класифікації, вимірювання і дедалі більше експериментальних процедур. Описи випадків були однією з важливих форм отримання знань. Сучасна експериментальна практика формувалася поступово й паралельно з іншими підходами. Хто першим запровадив контрольований експеримент у психології? Єдиного засновника цього методу немає. Вимірювальні практики фізіологів, психофізика Вебера й Фехнера, лабораторна програма Вундта, серійні дослідження Еббінгауза та розвиток порівняльної статистики зробили різні внески. Дати конкретних лабораторій і публікацій позначають етапи процесу, а не одноосібне винайдення наукового методу. Чи означає експеримент обов’язкову наявність контрольної групи? Не кожен історичний експеримент мав окрему контрольну групу. Багато класичних психофізичних і когнітивних досліджень використовували повторні проби та порівняння різних умов в одних і тих самих учасників. Контрольна група є одним зі способів організації порівняння; її значення залежить від конкретного питання й дизайну. Чому випадковий розподіл учасників настільки важливий? Він зменшує ризик систематичної відмінності між групами за відомими й невідомими чинниками ще до втручання. У поєднанні з належним вимірюванням і виконанням протоколу рандомізація посилює підстави для причинного висновку. Вона не усуває автоматично проблем вибірки, втрати учасників, етичних обмежень або можливості поширення результату на інший контекст. Чому психологи й тепер публікують дослідження окремих випадків? Випадки зберігають значення для опису рідкісних феноменів, уточнення теорій, формування нових питань і розуміння індивідуального контексту. Для висновків про частоту явища, загальну ефективність втручання чи причинний ефект потрібні інші або додаткові дослідницькі дизайни. Чи доводить знаменитий історичний експеримент універсальний закон людської поведінки? Історичний експеримент дає дані про визначене завдання, учасників і умови його проведення. Узагальнення потребує зіставлення з незалежними дослідженнями, зміною умов, іншими популяціями та сучасною оцінкою методології. Відомість експерименту й переконливість його драматичного сюжету не визначають доказової сили. Висновок Психологія перейшла від описів окремих випадків до контрольованих досліджень через послідовне створення нової дослідницької інфраструктури: вимірювальних приладів, лабораторних процедур, порівнюваних умов, групових дизайнів, статистичного аналізу, журналів і професійних стандартів. Психофізика XIX століття зробила відчуття вимірюваним явищем; університетські лабораторії надали експерименту стійку організацію; дослідження пам’яті та поведінки розширили коло запитань; статистичні й контрольні процедури підвищили вимоги до причинного пояснення. Цей перехід сформував культуру перевірюваного психологічного знання. Сьогодні силу психологічного твердження визначають якість питання, прозорість процедури, точність вимірювання, належне порівняння, етична допустимість і незалежне підтвердження. Саме тому історія експерименту залишається частиною розуміння того, як працює сучасна психологічна наука. Пов’язані статті Історія психології: етапи, школи та розвиток науки — загальна історична карта дисципліни. Класичні експерименти психології: історія, результати й перегляд висновків — маршрутизатор історії конкретних експериментів. Вільгельм Вундт: експериментальна психологія, лабораторія та ідеї — історія лабораторної програми та методів. Експериментальна психологія: предмет і методи — сучасний огляд галузі. Методи дослідження в психології — порівняння чинних дослідницьких дизайнів. Експеримент Аша — історія соціально-психологічного контролю умов. Експеримент Стенлі Мілґрема — відмінність процедури та інтерпретації. Спостереження як метод психологічного дослідження — сучасне місце описових даних. Експерименти Еббінгауза з пам’яттю: історія методу і результатів Етичні суперечки довкола історичних експериментів над дітьми Міфи історії психології: популярні твердження та перевірка джерел Джерела Campbell, D. T., & Stanley, J. C. (1963). Experimental and quasi-experimental designs for research. Rand McNally. James Lind Library. Danziger, K. (1985). The origins of the psychological experiment as a social institution. American Psychologist, 40(2), 133–140. DOI. Danziger, K. (1990). Constructing the Subject: Historical Origins of Psychological Research. Cambridge University Press. Видавництво. Ebbinghaus, H. (1885). Über das Gedächtnis. Untersuchungen zur experimentellen Psychologie. Duncker & Humblot. Library of Congress. Fechner, G. T. (1860). Elemente der Psychophysik. Breitkopf und Härtel. Історичний каталог. Fisher, R. A. (1926). The Arrangement of Field Experiments. Journal of the Ministry of Agriculture of Great Britain, 33, 503–513. Університет Аделаїди. Green, C. D. (ред.). Classics in the History of Psychology. York University. Електронний архів першоджерел. Open Science Collaboration. (2015). Estimating the reproducibility of psychological science. Science, 349(6251), aac4716. DOI. Watson, J. B. (1913). Psychology as the Behaviorist Views It. Psychological Review, 20, 158–177. Критичне електронне видання. Wundt, W. (1896). Grundriss der Psychologie. Engelmann. Англійський переклад 1897 року, розділ про методи. Yoshioka, A. (1998). Use of randomisation in the Medical Research Council's clinical trial of streptomycin in pulmonary tuberculosis in the 1940s. BMJ, 317, 1220–1223. DOI. Національна академія педагогічних наук України. Інститут психології імені Г. С. Костюка: історія установи. Офіційна сторінка.

Український психологічний ХАБ · Дата публікації: 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика Історія психологічного тестування — це історія перетворення спостережень за індивідуальними відмінностями на стандартизовані процедури, результати яких можна кількісно аналізувати й використовувати для обґрунтованих висновків. Вона охоплює розвиток психофізики, перші розумові проби, шкали Біне—Сімона, масове військове й освітнє оцінювання, виникнення психометрії, дослідження надійності та валідності, а також сучасні цифрові системи. Кожен етап змінював уявлення про те, що означає тестовий бал і за яких умов йому можна довіряти. Історія тестів поєднує наукові досягнення з інституційною історією, педагогічними потребами, розвитком статистики та питаннями етики. Деякі методи стали основою сучасного вимірювання, інші зберегли передусім історичну цінність. Ця стаття відстежує їх становлення й наукові суперечки; сучасні критерії оцінювання інструментів систематично викладено в матеріалах про психометрію, валідність психологічного тесту та психологічне тестування. Що означає психологічний тест і коли сформувалося це поняття Психологічним тестом називають стандартизоване завдання, набір запитань або процедуру, що дає змогу отримати показники психологічної характеристики чи результату діяльності. У цьому визначенні важливі однакові правила проведення, підрахунок балів, обґрунтованість порівняння й межі інтерпретації. Воно відображає розвиток професійних критеріїв, викладених у «Standards for Educational and Psychological Testing». Для історії необхідно відрізняти появу окремих завдань на пам’ять чи увагу від появи стандартизованої шкали. Психометрія як дисципліна виникла ще пізніше, коли математичні моделі й професійні установи зробили якість психологічного вимірювання самостійним предметом науки. Така історична перспектива пояснює, чому винайдення будь-якого одного тесту неможливо вважати початком усієї традиції. Психодіагностика є ширшою діяльністю: вона охоплює формулювання запитання, інтерв’ю, спостереження, добір інструментів, зіставлення різних даних та професійний висновок. Окремий тестовий показник сам собою не дорівнює клінічному діагнозу. Передісторія: формалізовані іспити і проблема вимірювання людини У різних цивілізаціях задовго до XIX століття використовували іспити, класифікації здібностей, педагогічні вправи й систематичне спостереження. У китайських імперських державних іспитах відбір чиновників здійснювався за складними письмовими випробуваннями. Ці практики становлять частину світової історії оцінювання, хоча за своїм змістом та історичними умовами відрізнялися від психологічних тестів сучасного типу. Важливими для майбутньої психометрії були розвиток імовірнісного мислення, математичної статистики, досліджень похибок спостерігача, фізіології органів чуття й експериментальних лабораторій. Науковці дедалі точніше фіксували час реакції, пороги сприймання й відмінності виконання однакових завдань. Саме можливість повторити процедуру, порівняти результати й перевірити похибку стала методологічною основою психологічного вимірювання. Виникнення експериментальної психології створило новий тип запитання: яку операцію потрібно провести, щоб досліджуване психологічне явище стало доступним для систематичного порівняння? Це запитання супроводжувало історію тестування від лабораторних вимірювань до алгоритмічних моделей XXI століття. Психофізика XIX століття: числові процедури для дослідження відчуттів Праці Ернста Генріха Вебера та двотомник Густава Теодора Фехнера «Elemente der Psychophysik» (1860) визначили важливий напрям експериментального вимірювання. Психофізика досліджувала співвідношення між фізичними властивостями подразника і відчуттями людини, використовуючи контрольоване варіювання стимулів та повторні відповіді. Розроблення порогових методів і процедур порівняння показало, як психологічні відповіді можна вивчати кількісно. Водночас сенсорний поріг, швидкість реакції та інтелектуальна здатність є різними психологічними об’єктами. Перехід від точного вимірювання простих реакцій до оцінювання складних когнітивних характеристик потребував нових дослідницьких програм. Історичне значення цього переходу докладніше розкрито в статті «Психофізика XIX століття: відчуття, вимірювання й експеримент». Сучасні методи дослідження відчуттів належать до власної канонічної теми психофізики. Френсіс Гальтон: антропометрія та кількісне вивчення відмінностей Френсіс Гальтон одним із перших організував масштабне збирання індивідуальних фізичних і сенсорних показників. На Міжнародній виставці здоров’я в Лондоні 1884 року діяла його антропометрична лабораторія. Відвідувачам пропонували вимірювання, результати яких можна було статистично зіставляти. Історичний огляд Кембриджського психометричного центру пояснює значення цієї практики для формування вимірювальних досліджень. Гальтон припускав, що сенсорна чутливість і швидкість реакції можуть відображати ширші розумові відмінності. Ця гіпотеза виявила важливу проблему психологічної науки: вимірювання показника з високою технічною точністю ще не означає, що він репрезентує потрібну психологічну властивість. Саме так історія ранніх проб підготувала пізніше поняття валідності. Внесок Гальтона в статистичну культуру необхідно аналізувати поряд з його євгенічними поглядами. Історично вони сприяли розвитку політик нерівного ставлення до людей. APA у власній історичній хронології документує дискримінаційні інтелектуальні традиції, з якими були пов’язані деякі програми раннього тестування. Джеймс Маккін Кеттелл і термін «mental tests» У 1890 році Джеймс Маккін Кеттелл опублікував у журналі «Mind» статтю «Mental Tests and Measurements». Він запропонував використовувати низку простих завдань для кількісного вивчення індивідуальних відмінностей. Ця публікація закріпила вислів «mental tests» в академічному обговоренні та сприяла подальшому поширенню процедур систематичного тестування. Кеттелл поєднував традиції німецької експериментальної психології й британського статистичного вивчення відмінностей. Тому рання історія тестології від початку була історією обміну методами між різними науковими осередками. Її становлення не вкладається в біографію одного винахідника чи однієї лабораторії. Результати простих сенсорних тестів не завжди демонстрували очікуваний зв’язок з академічним навчанням і складнішими інтелектуальними досягненнями. Це стало стимулом переходу до інших типів завдань, насамперед тих, що вимагали розуміння, міркування, пам’яті й практичного розв’язання проблем. Біне та Сімон: шкали для оцінювання інтелектуального розвитку дітей На початку XX століття потреби масової шкільної освіти сформували попит на процедури оцінювання дітей, яким могли бути потрібні спеціальні освітні умови. Альфред Біне й Теодор Сімон у Франції розробили систему когнітивних завдань і 1905 року опублікували першу версію шкали. Її історичну основу відображає оригінальна праця в архівному англійському перекладі. На відміну від ранніх проб, що зосереджувалися на сенсорних реакціях, школа Біне—Сімона використовувала різні завдання на розуміння, судження та інші складні психічні дії. Мета полягала в практичному оцінюванні актуального розвитку й освітніх потреб. Історичні висновки щодо призначення шкали потрібно відрізняти від пізніших способів використання інтелектуальних тестів. Чим відрізнялися редакції 1905, 1908 і 1911 років Перше видання шкали з’явилося 1905 року, а редакції 1908 і 1911 років суттєво розвивали структуру та процедури. У виданні 1908 року більше значення отримала організація завдань за віковими рівнями. У популярних оглядах особливості цих редакцій часом змішують, приписуючи першій шкалі принципи, що були оформлені пізніше. Рецензована праця «Two Persistent Myths About Binet and the Beginnings of Intelligence Tests in Psychology Textbooks» (2024) аналізує стійкі історичні помилки щодо спадщини Біне. Розрізнення редакцій і перевірка фактичних свідчень дозволяють точніше оцінити, що саме було інновацією кожного періоду. Окрема енциклопедична сторінка «Шкала Біне—Сімона» присвячена будові інструмента, його історичним версіям і значенню показників. У межах історії психологічного тестування головне — простежити вплив цієї програми на подальшу стандартизацію та освітню практику. Паралельні програми: дослідження Санте Де Санктіса Міф про єдиного винахідника інтелектуального тестування приховує праці сучасників Біне. В Італії Санте Де Санктіс працював над власними завданнями для оцінювання дітей, і його розробки належать до того самого історичного періоду. Дослідження «Making up intelligence scales: De Sanctis’s and Binet’s tests, 1905 and after» реконструює ці паралельні лінії та їхні інституційні умови. Рання тестологія була відповіддю на конкретні освітні, клінічні й соціальні запити. Пріоритет першої публікації й тривалий міжнародний вплив певної шкали мають різні історичні значення. Одна методика могла стати світовим стандартом цитування, тоді як інша залишалася менш відомою попри сучасний їй внесок у дослідження. Розумовий вік, коефіцієнт інтелекту й американські адаптації Ідея зіставляти виконання завдань із типовими результатами дітей певного віку стала впливовим кроком у розвитку інтелектуальних шкал. Вільям Штерн у 1912 році сформулював підхід до відношення розумового та хронологічного віку, який згодом пов’язали з історичною формою коефіцієнта інтелекту. Ця схема відрізняється від сучасних стандартизованих балів, побудованих на нормативному розподілі у відповідній віковій групі. У 1916 році Льюїс Термен представив адаптацію Стенфорд—Біне, яка сприяла поширенню тестування в США. Історію цієї програми допомагають вивчати архівні матеріали про Термена та його шкалу. Адаптація змінювала нормативну та організаційну основу тесту і підкреслювала значення вибірки, за якою оцінюють результати. Історія інтелектуальних шкал нагадує, що той самий термін «IQ» у різні десятиліття описував різні процедури. Коли порівнюють історичні результати, необхідно знати редакцію інструмента, спосіб нормування та популяцію, з якою його зіставляли. Спірмен, кореляція й виникнення факторних моделей Статистика дала змогу аналізувати не лише окремі бали, а й закономірності зв’язків між результатами різних тестів. Чарльз Спірмен у праці «General Intelligence, Objectively Determined and Measured» (1904) запропонував пояснення кореляцій між інтелектуальними завданнями через загальний чинник. Це стало важливим поштовхом до розвитку факторного аналізу в психологічному вимірюванні. У наступні десятиліття дослідники створювали багатофакторні й ієрархічні моделі здібностей. Зокрема, Льюїс Терстоун розвивав уявлення про первинні розумові здібності. Виникла велика дослідницька програма, у якій статистична структура батареї завдань ставала предметом теоретичної інтерпретації. Факторна модель описує закономірності даних за певних припущень. Вона сама по собі не доводить біологічну незмінність здібностей, їхню однаковість у різних культурах чи незалежність від навчання. Сучасні наукові підходи до інтелекту розглядають ці питання ширше, ніж одна історична статистична теорія. Перша світова війна: масштабне групове тестування У роки Першої світової війни психологічне оцінювання в США стало частиною роботи з великою кількістю військовослужбовців. Групові випробування Army Alpha й Army Beta застосовували для швидкого оцінювання новобранців. Словник Американської психологічної асоціації фіксує їхнє місце в історії стандартизованого вимірювання. Army Alpha містив переважно вербальні завдання, а Army Beta був розрахований на виконання з меншою залежністю від письмової англійської. Однак мова завдань була лише одним із чинників, що впливали на результати. Освітній досвід, культурні умови, процедура проведення та інституційні припущення залишалися важливими джерелами відмінностей. З воєнним контекстом пов’язана також розробка опитувальника Вудворта для оцінювання психологічних труднощів. Смітсонівський національний музей американської історії зберігає відповідні історичні матеріали. Необхідно розрізняти створення такого інструмента, його випробування та підтверджені масштаби практичного застосування. Військові програми продемонстрували можливість проводити великі обстеження за формалізованою процедурою. Водночас вони сприяли практикам, у яких складні висновки про людину могли робитися за обмеженим набором відповідей. Пізніша історична критика особливо уважно досліджує використання цих балів у расовій та імміграційній політиці. Ранні особистісні шкали та проєктивні методи У першій половині XX століття розширювалися способи оцінювання особистості, емоційних проявів, установок і клінічних скарг. Частина інструментів використовувала структуровані запитання, інші ґрунтувалися на інтерпретації неоднозначних стимулів. Ці напрями розвивалися в різних наукових традиціях і мали неоднакову методологічну основу. Герман Роршах у праці «Psychodiagnostik» (1921) запропонував дослідницьку програму з використанням чорнильних плям. Її історичний вплив був великим, однак сучасна придатність окремих показників потребує перевірки за конкретними системами стандартизації й емпіричними дослідженнями. Це розрізнення розглянуто в статті про тест Роршаха. Інший напрям ґрунтувався на стандартизованих опитувальниках. Міннесотський багатофакторний особистісний опитувальник MMPI вперше опублікували 1942 року, а його розробники Старк Гетевей і Джон Маккінлі описали методичні засади у публікації 1943 року. Для таких інструментів важливим стало систематичне вивчення зв’язків відповідей із визначеними групами порівняння. Особистісне тестування поступово розвивало статистичну перевірку шкал, аналіз стилів відповідей і вимоги до правильного контексту інтерпретації. Історія цих змін пояснює, чому самозвіт не можна автоматично вважати прямим вимірюванням стабільної риси. Лайкерт і стандартизоване вимірювання установок Ренсіс Лайкерт опублікував у 1932 році працю «A Technique for the Measurement of Attitudes». Розвиток шкал установок сприяв поширенню впорядкованих категорій відповіді й багатопунктових опитувальників у психології, соціології та освітніх дослідженнях. Сучасна термінологія розрізняє окреме запитання із варіантами відповіді та повну шкалу, сумарний показник якої формують за визначеним правилом. Історія цього розрізнення важлива для розуміння якості опитувальників. Будову та сучасне застосування описано в окремій статті «Шкала Лайкерта». Векслер: нове покоління інтелектуальних тестів У 1939 році з’явилася шкала Векслера—Белв’ю для оцінювання інтелекту дорослих. Вона поєднувала різні типи завдань і розвивала можливості профільної інтерпретації. Рецензований історичний огляд «From the Binet–Simon to the Wechsler–Bellevue» простежує основні переходи між цими інструментальними традиціями. Шкали Векслера надалі неодноразово переглядали: змінювалися субтести, норми, теоретичні моделі та процедури інтерпретації. Історична редакція 1939 року й сучасні батареї належать до однієї спадкоємної лінії, але мають різний зміст. Практичний огляд сімейств WAIS, WISC і WPPSI подано в статті «Тест Векслера». Як психометрія стала окремою науковою галуззю Психометрія сформувалася на перетині психології, математичної статистики й теорії вимірювання. Її метою стало дослідження того, за яких припущень спостережувані відповіді можна використовувати для інтерпретації психологічних характеристик. Зростала увага до побудови пунктів, нормативних вибірок, похибок, структури шкал та обґрунтованості висновків. Психометричне товариство заснували 1935 року, а перший випуск журналу «Psychometrika» вийшов 1936 року. Ці події задокументовані в офіційній хронології Psychometric Society. Виникнення спеціалізованого товариства й журналу засвідчило інституційне оформлення дослідницької спільноти. Історично психометрія змінила предмет дискусії: замість питання про зручність чи популярність шкали дедалі частіше ставили питання про її математичні властивості, можливі пояснення результатів і межі застосування. Сучасну структуру дисципліни систематизовано в енциклопедичному матеріалі «Психометрія: що це». Класична теорія тестів і поняття похибки Класична теорія тестів описує спостережуваний результат через теоретичний істинний бал і похибку вимірювання за визначених статистичних припущень. «Істинний бал» у цьому контексті є елементом моделі, пов’язаним із очікуваним результатом за повторюваних умов, а не безпосереднім описом незмінної сутності людини. З цієї дослідницької програми виросли способи аналізу надійності, стандартної похибки вимірювання, узгодженості пунктів і порівняння різних форм тесту. Важливо відрізняти стійкість результатів між проведеннями від узгодженості відповідей у межах одного набору запитань. Окремий аспект цієї проблеми розкриває стаття про тест-ретестову надійність. Кронбах і коефіцієнт внутрішньої узгодженості Лі Кронбах у статті «Coefficient Alpha and the Internal Structure of Tests» (1951) запропонував коефіцієнт, який став одним із найвідоміших показників внутрішньої узгодженості шкал. Це був важливий історичний крок до систематичного порівняння властивостей тестових інструментів. Водночас високий коефіцієнт альфа сам собою не доводить, що всі пункти вимірюють одну властивість, що тест має достатню валідність або що його можна використовувати для відповідального рішення щодо конкретної особи. Подальший розвиток психометрії вимагав відокремлювати докази узгодженості від доказів змісту й призначення шкали. Конструктна валідність і праця Кронбаха та Міла Лі Кронбах і Пол Міл у 1955 році опублікували «Construct Validity in Psychological Tests». Вони розробили програму, у якій інтерпретація психологічного конструкту потребує сукупності теоретичних припущень і емпіричних перевірок. Дослідників цікавило, як результати тесту узгоджуються з ширшою мережею спостережень і передбачень. Ця програма змінила історію валідності: питання стосувалося вже не лише кореляції з одним зовнішнім критерієм, а й сукупного обґрунтування того, що саме означає показник. Сучасний погляд підкреслює аргумент щодо конкретного використання результатів, як докладно пояснено в статті «Валідність психологічного тесту». Моделі відповіді на завдання У другій половині XX століття розвивалися моделі, які описують ймовірність правильної чи певної категоріальної відповіді залежно від характеристик особи та параметрів пункту. З цією традицією пов’язані праці Ґеорґа Раша, Фредеріка Лорда, Аллана Бірнбаума й інших дослідників. Історично це означало розширення аналізу від загального бала до властивостей окремих завдань. Такі підходи дали теоретичне підґрунтя для створення банків завдань, порівняння форм тесту й комп’ютеризованого адаптивного добору пунктів. Їхня практична придатність залежить від перевірки припущень моделі та характеристик конкретної популяції. Професійні стандарти й відповідальність за застосування тестів Коли психологічні результати стали впливати на освіту, працевлаштування, медичні та інші рішення, виникла потреба в узгоджених правилах якості. Розвиток професійних стандартів привів до чіткого опису вимог щодо доказів валідності, надійності, справедливості, нормативних вибірок, документації та компетентності користувача. Одним із найважливіших сучасних орієнтирів є «Standards for Educational and Psychological Testing», спільно підготовлені AERA, APA та NCME. Видання 2014 року систематизує підхід до інтерпретації результатів і до наслідків їх використання. Історія стандартів засвідчує перехід від авторитету окремого розробника до потреби в доступних перевірюваних доказах. Психологічний тест має відповідати меті застосування. Інструмент, придатний для дослідницького порівняння груп, може бути недостатньо точним для індивідуального клінічного рішення; скринінговий опитувальник не замінює професійного діагностування. Цей висновок є особливо важливим для медичних, освітніх і кадрових контекстів. Українська історія тестування: університети, педологія і психотехніка Розвиток психологічних вимірювань на українських землях відбувався в університетах, педагогічних установах, медичному середовищі та організаціях професійного добору. Наукові осередки Києва, Харкова, Львова й Одеси належали до різних адміністративних та академічних систем, а тому їхню історію слід реконструювати за локальними першоджерелами. У 1920–1930-х роках в радянській Україні досліджували можливості психотехніки, педології, професійної орієнтації та спостереження за розвитком учнів. Ольга Сухомлинська в історичній праці «Психотехніка — втрачений напрям радянської педагогічної науки і практики» простежує становлення та подальше згортання цих практик. Дослідницькі матеріали цього періоду включали спостереження, картки учнів, характеристики, навчальні завдання та окремі тести. Їхня назва й зовнішня форма самі собою не означають відповідності сучасним психометричним стандартам. Праці Олександра Міхна про педологію 1920–1930-х років і Світлани Лупаренко про педологічні дослідження в Україні дають історичний контекст цих програм. Західноукраїнські школи й документування особистості учня На західноукраїнських землях міжвоєнного часу розвивалися інші освітні традиції, пов’язані з локальними науковими й педагогічними інституціями. Дослідження Олександра Міхна про психографічні листки та характеристики учнів показує значення збережених документів для реконструкції тогочасних практик вивчення особистості. Історія українських вимірювань охоплює багатомовні наукові контакти, переклади методик та роботу конкретних педагогів і психологів. Вона потребує розрізнення різних державних періодів і регіональних шкіл, а також перевірки дат створення установ, авторства методик і реального масштабу їх застосування. Ідеологічні заборони й спадкоємність науки Радянська постанова 1936 року про «педологічні перекручення» супроводжувалася згортанням педологічних інституцій і дослідницьких практик. Такі процеси вплинули на безперервність наукових програм, підготовку фахівців і збереження професійної пам’яті. Їхній історичний контекст розглянуто в дослідженні Сухомлинської. Після 1991 року розвиток української психології відбувався в умовах незалежних освітніх і наукових установ, міжнародної співпраці та необхідності створення якісних україномовних адаптацій інструментів. Загальні інституційні зміни охоплює стаття «Історія психології в Україні». Міжнародне поширення тестів і проблема культурної еквівалентності Шкали інтелекту й особистості швидко виходили за межі країн свого походження. Їх перекладали, адаптували до локальних освітніх систем і застосовували в різних культурних середовищах. Рання рецепція тестів Біне в Японії, описана у фаховому історичному дослідженні, демонструє ширші міжнародні мережі поширення методів. Досвід таких перенесень показав, що переклад тексту запитань не гарантує порівнюваності результатів. Завдання може залежати від освітніх практик, мови, культурного контексту й доступності процедури. З часом утвердилася вимога досліджувати еквівалентність шкали, її норми та наслідки використання в кожному відповідному середовищі. Ці вимоги систематизовано в настановах Міжнародної тестової комісії щодо перекладу й адаптації тестів. Для українського контексту історично важливе розмежування між перекладом, культурною адаптацією та емпірично перевіреною україномовною версією інструмента. Євгеніка, расизм та соціальні наслідки тестових рішень Історія тестування демонструє, як кількісні показники могли отримувати надмірну соціальну владу. Деякі дослідники та установи тлумачили відмінності балів як підтвердження наперед установлених ієрархій між расовими чи соціальними групами. При цьому не враховували вплив мови, освіти, нерівного доступу до ресурсів і відмінностей процедури оцінювання. Тести використовували в дискримінаційних освітніх, імміграційних і кадрових практиках. APA документує історичну участь психологічної професії в расистських програмах та необхідність їх наукового і суспільного перегляду. Це є невіддільною частиною історії інструментів, навіть якщо окремі математичні методи з тих самих дослідницьких традицій зберегли наукову цінність. Відповідальне історичне дослідження ставить конкретні питання: хто конструював завдання, кого включали до нормативних вибірок, хто ухвалював рішення за результатами, як перевіряли похибки й чи могла людина оскаржити висновок. Так вимірювальна історія розкривається одночасно як історія науки та інституцій. Післявоєнний розвиток: стандартизація, клінічне й освітнє оцінювання Після Другої світової війни поширювалися багатошкальні батареї, нові редакції інтелектуальних тестів, опитувальники особистості та системи оцінювання навчальних досягнень. Важливішою ставала регулярна перевірка норм, обґрунтування застосування до конкретної популяції та підготовка користувачів. Масове поширення тестів показало різницю між дослідницьким інструментом і методом, на підставі якого ухвалюють індивідуальне рішення. Для останнього потрібні особливо ретельні дані про точність, придатність та можливі наслідки помилки. Цю різницю пояснює сучасна стаття «Психологічне тестування». У професійних нормах зростало значення інформування обстежуваної особи, захисту конфіденційності, доступності інструментів для людей з інвалідністю й уважної інтерпретації результатів у культурному контексті. Наукова якість поступово стала пов’язуватися з належною організацією всієї процедури оцінювання. Комп’ютеризовані й адаптивні тести: друга половина XX століття Поява комп’ютерної обробки даних змінила спосіб проведення і підрахунку результатів. Значні масиви відповідей стало легше аналізувати, а моделі окремих завдань відкрили можливість підбирати наступний пункт відповідно до попередніх відповідей людини. Комп’ютеризоване адаптивне тестування використовує статистичну модель для послідовного вибору завдань і оцінювання відповідної характеристики. Його історія пов’язана з розвитком моделей відповіді на завдання, банків пунктів та цифрової інфраструктури. Матеріали «Journal of Computerized Adaptive Testing» висвітлюють методичний розвиток цього напряму. Комп’ютерний формат не гарантує валідності. Він створює власні вимоги до безпеки, доступності, однаковості умов, цифрової грамотності, збереження персональних даних і контролю автоматизованих рішень. Відповідно, розвиток технології вимагав одночасного розвитку методології перевірки. XXI століття: алгоритмічне оцінювання й нові питання справедливості Сучасне тестування може застосовувати дистанційні платформи, автоматизовану обробку відповідей, цифрові поведінкові показники та складні математичні моделі. Разом із ними постали запитання про походження даних, прозорість алгоритму, рівний доступ до процедури й можливі відмінності помилок між групами. Міжнародна тестова комісія у настановах із технологічно опосередкованого оцінювання розглядає принципи якості, безпеки та відповідальності при використанні нових технологій. Професійні дослідження, зокрема систематичний огляд алгоритмічної упередженості в оцінюванні персоналу, показують важливість емпіричного вивчення справедливості автоматизованих процедур. Використання штучного інтелекту в оцінюванні розширює технологічні можливості й водночас підсилює вимоги до перевірюваних доказів. Алгоритм може відтворювати упередження наборів даних, припущень розробника та критеріїв добору. Кінцеву відповідальність за професійний висновок і правомірність рішення потрібно розглядати в межах конкретної системи застосування. Хронологія ключових подій 1860 — двотомна праця Густава Фехнера «Elemente der Psychophysik» закріплює програму експериментального дослідження кількісних співвідношень між подразниками й відчуттями. 1884 — Френсіс Гальтон організовує антропометричну лабораторію в Лондоні. 1890 — Джеймс Маккін Кеттелл публікує «Mental Tests and Measurements». 1904 — Чарльз Спірмен пропонує аналіз загального чинника інтелектуальних результатів. 1905 — перша шкала Біне—Сімона; паралельні італійські розробки Санте Де Санктіса. 1908 і 1911 — переглянуті редакції шкали Біне—Сімона; 1912 — внесок Вільяма Штерна у форму відносного IQ. 1916 — адаптація Стенфорд—Біне; 1917–1918 — масове військове тестування у США. 1921 — Герман Роршах публікує «Psychodiagnostik»; 1932 — Ренсіс Лайкерт публікує працю про вимірювання установок. 1935 — створення Психометричного товариства; 1936 — початок виходу журналу «Psychometrika». 1939 — шкала Векслера—Белв’ю; 1942 — перше видання MMPI. 1951 — праця Кронбаха про коефіцієнт альфа; 1955 — праця Кронбаха та Міла про конструктну валідність. Друга половина XX століття — розвиток моделей відповіді на завдання, комп’ютеризації, міжнародної адаптації й професійних стандартів. XXI століття — адаптивні платформи, автоматизовані моделі та поглиблений аналіз справедливості, конфіденційності й доступності. Чотири поширені історичні міфи «Біне винайшов усі психологічні тести» Біне та Сімон створили історично важливу систему оцінювання розвитку дітей. До 1905 року вже існували лабораторні вимірювання й розумові проби, а одночасно з французькою шкалою розвивалися інші програми. Їхній внесок слід визначати через вплив на освітнє оцінювання складних когнітивних завдань. «Коефіцієнт інтелекту завжди обчислювали однаково» Ранні показники спиралися на вікові співвідношення, а сучасні — переважно на нормативне порівняння результатів у відповідній популяції. Тому однакові числові позначення з різних епох можуть описувати різні процедури й статистичні конструкції. «Висока надійність автоматично означає валідність» Надійність характеризує визначений аспект узгодженості чи стабільності результатів. Валідність стосується обґрунтованості певної інтерпретації та використання бала. Історія психометрії XX століття закріпила потребу в різних видах доказів. «Автоматизоване тестування усуває людські упередження» Якість автоматизованого рішення залежить від завдань, даних, критеріїв та перевірки моделі. Алгоритм може систематично відтворювати нерівність, якщо це не досліджувати й не контролювати. Сучасне професійне тестування потребує систематичного аналізу таких наслідків. Часті запитання про історію психологічних тестів Кого вважають засновником психологічного тестування? Становлення тестування було колективним процесом. Гальтон розвивав кількісне дослідження індивідуальних відмінностей; Кеттелл закріпив термін «mental tests»; Біне та Сімон створили впливову дитячу інтелектуальну шкалу; статистики й психометристи розробили теорію інтерпретації результатів. Коли з’явилися перші стандартизовані інтелектуальні шкали? Історично значущою є шкала Біне—Сімона 1905 року, яка отримала нові редакції 1908 і 1911 років. Пізніше з’явилися адаптації й інші системи тестування, зокрема Стенфорд—Біне та шкали Векслера. Чим психометрія відрізняється від тестування? Тестування — це застосування певних завдань і процедур, тоді як психометрія досліджує математичні та емпіричні підстави вимірювання, характеристики пунктів, похибки, надійність, валідність і справедливість використання балів. Чи можна використовувати історичний тест сьогодні? Історичний вплив методу підтверджує його місце в розвитку науки. Практичне застосування вимагає актуальної версії, належної стандартизації, доказів валідності, прийнятних норм і відповідності конкретній меті. Історична відомість назви не замінює цих доказів. Яке місце української науки в цій історії? Українські педагогічні та психологічні установи досліджували вимірювання розвитку дітей, професійне оцінювання й інші діагностичні практики. Значна частина історії збереглася в педагогічних архівах і наукових публікаціях. Її реконструкція потребує вивчення регіональних і міжнародних зв’язків, а також наслідків ідеологічних обмежень XX століття. Висновок: від виміряного бала до відповідального знання Психологічне тестування пройшло шлях від експериментальних вимірювань чутливості до складних систем оцінювання здібностей, установок, рис та інших психологічних характеристик. Ключовими етапами стали поява стандартизованих шкал, масового тестування, факторних моделей, психометричних теорій, професійних стандартів і цифрових технологій. Центральний науковий урок цієї історії — потреба обґрунтовувати кожен перехід від відповіді на завдання до висновку про людину. Зміст результату визначається вимірювальною моделлю, нормативною базою, умовами проведення, метою застосування й емпіричними доказами. Саме ця спадкоємність поєднує історичні тести з сучасною психометрією та науковою методологією психологічного дослідження. Пов’язані статті Фізіологічні передумови виникнення наукової психології Біхевіоризм: що це, основні ідеї, представники та критика Історія психології: етапи, школи та розвиток науки Історія психології в Україні Психофізика XIX століття Шкала Біне—Сімона: історія й розумовий рівень Психометрія: що це та як оцінюють якість тестів Психологічне тестування: процедури й обмеження Психодіагностика: оцінювання і діагностичний висновок Валідність психологічного тесту Тест Векслера: сімейства інтелектуальних шкал Тест Роршаха: історія й наукова оцінка Початок експериментальних досліджень пам’яті Перші психологічні журнали й наукові товариства Джерела American Educational Research Association, American Psychological Association, National Council on Measurement in Education. (2014). Standards for Educational and Psychological Testing. American Psychological Association. (2021–). Historical chronology of psychology, racism and discrimination. American Psychological Association. (n.d.). Army tests. APA Dictionary of Psychology. Binet, A., & Simon, T. (1905). Méthodes nouvelles pour le diagnostic du niveau intellectuel des anormaux. Архівний переклад. Boake, C. (2002). From the Binet–Simon to the Wechsler–Bellevue. Journal of Clinical and Experimental Neuropsychology, 24, 383–405. Brysbaert, M., & Nicolas, S. (2024). Two Persistent Myths About Binet and the Beginnings of Intelligence Tests in Psychology Textbooks. Collabra: Psychology, 10(1) Cattell, J. McK. (1890). Mental Tests and Measurements. Mind, 15, 373–381. Cicciola, E., Foschi, R., & Lombardo, G. P. (2014). Making up intelligence scales: De Sanctis’s and Binet’s tests, 1905 and after. History of Psychology, 17(3), 223–236 Cronbach, L. J. (1951). Coefficient Alpha and the Internal Structure of Tests. Psychometrika, 16, 297–334. Cronbach, L. J., & Meehl, P. E. (1955). Construct Validity in Psychological Tests. Psychological Bulletin, 52, 281–302. Fechner, G. T. (1860). Elemente der Psychophysik. Hathaway, S. R., & McKinley, J. C. (1943). The Minnesota Multiphasic Personality Inventory. JAMA. Hickman, L., Huynh, C., Gass, J., Booth, B., Kuruzovich, J., & Tay, L. (2025). Whither bias goes, I will go: An integrative, systematic review of algorithmic bias mitigation. Journal of Applied Psychology, 110(7), 979–1000 International Test Commission. (2017). Guidelines for Translating and Adapting Tests. International Test Commission. (2025). Guidelines on Technology-Based Assessment. Likert, R. (1932). A Technique for the Measurement of Attitudes. Archives of Psychology, 140. Лупаренко, С. (2021). Особливості педологічних досліджень в Україні (1920–1930 рр.). Міхно, О. (2019). Педологія і проблеми вивчення учня в 1920–1930-х роках. Міхно, О. (2019). Психографічні листки та характеристики учнів у школах Західної України. National Museum of American History, Smithsonian Institution. (n.d.). Woodworth Personal Data Sheet. Psychometric Society. (n.d.). History and timeline. Reckase, M. D. (2024). The Influence of Computerized Adaptive Testing (CAT) on Psychometric Theory and Practice. Journal of Computerized Adaptive Testing, 11(1) Rorschach, H. (1921). Psychodiagnostik. Spearman, C. (1904). ‘General Intelligence,’ Objectively Determined and Measured. American Journal of Psychology, 15, 201–292. Сухомлинська, О. (2012). Психотехніка — втрачений напрям радянської педагогічної науки і практики. Suzuki, T. (2021). History of Psychological Testing from the Perspective of Test Developers in Japan. Japanese Psychological Research, 63(4), 340–354 Terman, L. M. (1916). The Measurement of Intelligence. Архівні матеріали. University of Cambridge, Psychometrics Centre. (n.d.). The first psychometric laboratory.

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика Історія уявлень про несвідоме простежує, як у різні епохи пояснювали сприйняття, пам’ять, прагнення й поведінку поза безпосереднім усвідомленням. До Зиґмунда Фройда ці питання розробляли філософи, фізіологи й лікарі. Фройд створив впливову динамічну теорію психічного конфлікту, а подальша наука сформувала експериментальні підходи до неусвідомлюваного опрацювання інформації. Історія цього поняття охоплює кілька взаємопов’язаних дослідницьких програм. Лейбніц описував малі сприйняття поза виразною аперцепцією, П’єр Жане вивчав психологічний автоматизм і дисоціацію, Фройд — витіснення, конфлікт і несвідому мотивацію, а сучасні дослідники — імпліцитну пам’ять, перцептивне опрацювання та автоматичні реакції. Вплив цих ідей на історію психології значний, однак твердження кожної теорії перевіряють її власними методами. Загальний контекст розвитку науки представлено в статті «Історія психології: етапи, школи та розвиток науки». Що означало несвідоме в різні епохи Під несвідомим у різні часи розуміли сприйняття без виразного самоусвідомлення; уявлення, що перебувають поза увагою; приховані мотиви; автоматизовані навички; процеси, недоступні безпосередньому звіту; або спеціальну теоретичну систему психіки. Ці значення мають спільне питання про межі свідомості, але різні механізми, історичні передумови й критерії доказовості. У сучасній психологічній літературі доречно вказувати точний процес: імпліцитне навчання, імпліцитна пам’ять, автоматичне опрацювання, неусвідомлюване сприймання, дисоціація, витіснення. Популярне слово «підсвідомість» об’єднує надто різні явища для точного наукового висновку. Окреме пояснення містить матеріал «Несвідоме в психології: Фройд, сучасна наука і міфи про підсвідомість». Історик має розрізняти три рівні: твердження самого автора, пізніші коментарі до його тексту та сучасні експериментальні результати. Подібна термінологія не встановлює тотожності теорій. Філософська теза про сприйняття без рефлексії, клінічний опис амнезії та лабораторний ефект праймінгу належать до різних типів знання, хоч усі стосуються меж усвідомлення. Античні й середньовічні передумови: душа, сон і приховані спонуки У працях античних мислителів обговорювалися звички, сновидіння, пристрасті й сили, що впливають на діяльність людини поза навмисним міркуванням. У Платона ці питання постають у дискусії про структуру душі та конфлікт прагнень; у працях Арістотеля — в аналізі відчуття, пам’яті, сну, бажання й дії. Їхні історичні поняття формувалися до виникнення експериментальної психології, тому ототожнювати їх із пізнішим психоаналітичним несвідомим означало б переносити сучасну модель у чужий інтелектуальний контекст. У середньовічній європейській та ісламській філософських традиціях розвивали описи внутрішніх чуттів, уяви, наміру, звички, мимовільних станів та самопізнання. Зберігаючи власну термінологію цих традицій, можна простежити, як питання про приховані підстави вчинку й невидиму діяльність пізнання передавалися наступним інтелектуальним епохам. Лейбніц: малі сприйняття й відмінність між перцепцією та аперцепцією Ґотфрід Вільгельм Лейбніц запропонував впливове розрізнення між перцепцією та її усвідомленням, тобто аперцепцією. На його думку, численні слабкі враження беруть участь у формуванні переживання, навіть коли окремі складники залишаються непоміченими. Він називав їх petites perceptions — малими сприйняттями. Прикладом слугує сприймання шуму моря, у якому окремі звуки можуть залишатися поза виразною увагою. У «Nouveaux essais sur l’entendement humain» («Нові досліди про людський розум»), написаних на початку XVIII століття й оприлюднених посмертно 1765 року, Лейбніц систематично розгорнув тезу, що психічна діяльність ширша за безпосередню рефлексію. Академічний огляд Stanford Encyclopedia of Philosophy: Leibniz’s Philosophy of Mind висвітлює цю відмінність у контексті філософської системи автора. Ідея малих сприйняттів була історично впливовою теоретичною позицією, а сучасні лабораторні дані про перцепцію слід оцінювати окремо від її метафізичних обґрунтувань. Кант, Гербарт і пороги свідомості Іммануїл Кант обговорював неясні уявлення та обмеження людського самоспостереження в межах філософії пізнання. Для подальшої історії психології важливою стала сама можливість того, що психічне представлення впливає на досвід без повної рефлексивної прозорості. Йоганн Фрідріх Гербарт намагався математично описати взаємодію уявлень. У його моделях уявлення конкурують за місце у свідомості, можуть опускатися нижче умовного порогу та знову актуалізуватися. Подібні образи порогу й сили уявлень згодом зіставляли з психодинамічними концепціями, але це різні дослідницькі системи. Гербартівська модель є частиною історії психологічної теорії й не дорівнює експериментальному відкриттю механізму витіснення. Романтизм, Шопенгауер і філософія несвідомої волі Європейська романтична й постромантична думка приділяла увагу прихованим творчим та вольовим силам психічного життя. Карл Ґустав Карус розглядав неусвідомлювану діяльність душі; Артур Шопенгауер надавав визначального значення волі; Едуард фон Гартманн видав «Philosophie des Unbewussten» («Філософія несвідомого») 1869 року. У цих працях поняття несвідомого мало філософські, антропологічні й метафізичні функції. Історіографічна монографія Анрі Елленбергера «The Discovery of the Unconscious: The History and Evolution of Dynamic Psychiatry» (1970) досліджує ширший шлях від попередніх уявлень до динамічної психіатрії. Вона показує цінність аналізу паралельних традицій. Історичний розвиток ідеї включав взаємні впливи й незалежні пошуки. Фізіологія XIX століття: неусвідомлювані висновки у сприйманні Експериментальна фізіологія перетворила питання про психічні процеси поза усвідомленням на проблему вимірюваних механізмів відчуття та сприймання. Герман фон Гельмгольц досліджував роль минулого досвіду, фізіологічних закономірностей і оброблення сенсорної інформації. Його концепція неусвідомлюваних висновків пояснювала, чому сприйняття предмета організоване складніше за окремі відчуття. Поняття «висновок» у цій програмі позначало процес побудови перцептивної інтерпретації, проміжні етапи якого недоступні звичайній інтроспекції. Розвиток психофізики, досліджень зору й слуху, експериментальних інструментів та фізіологічних лабораторій створив наукову альтернативу суто умоглядним міркуванням про несвідоме. Цю історичну лінію аналізує огляд Джона Кільстрома з Каліфорнійського університету в Берклі. Гіпноз, навіювання та психологічний автоматизм У XIX столітті медичний інтерес до гіпнозу й незвичних змін пам’яті зробив несвідомі процеси предметом клінічного спостереження. Дослідники описували автоматичні дії, гіпнотичну амнезію, виконання навіяних інструкцій, змінені стани уваги та неповну інтеграцію досвіду. Такі випадки спонукали запитувати, чи вся психічна діяльність доступна єдиному свідомому контролю. У Парижі Жан-Мартен Шарко працював із клінічними випадками істеричних симптомів та гіпнозу в Сальпетрієр. Представники Нансійської школи, зокрема Іпполіт Бернгайм, надавали іншого значення навіюванню. Зіткнення цих інтерпретацій стало історичною дискусією про співвідношення патології, очікувань, соціального контексту та психічного автоматизму. Демонстраційні практики тієї епохи слід оцінювати з урахуванням ролі навіювання, упереджень спостерігача й обмеженості тогочасного контролю. П’єр Жане: дисоціація до становлення фройдівської школи П’єр Жане у праці «L’Automatisme psychologique. Essai de psychologie expérimentale sur les formes inférieures de l’activité humaine» (1889) аналізував автоматичну психічну діяльність, звуження поля свідомості та дисоціативні явища. Він побудував окрему клінічну й психологічну програму, зосереджену на інтеграції досвіду й механізмах його порушення. Перевірити оригінальну назву, перше видання та пізніші перевидання допомагає цифровий архів Classiques des sciences sociales. Жане й Фройд обговорювали частково спільні проблеми, але розробляли різні пояснення симптомів, автоматизмів і психічного конфлікту. Називати Жане лише «попередником Фройда» означає втратити самостійний зміст його досліджень. Історія психології також включає праці Вільяма Джеймса про свідомість, звичку й психічний досвід та концепцію subliminal self Фредеріка Маєрса, у якій поєднувалися психологічні спостереження з гіпотезами, наукова прийнятність яких нині оцінюється неоднаково. Фройд: формування динамічної теорії несвідомого Неврологія, істерія та «Studien über Hysterie» Фройд працював у європейському неврологічному й клінічному середовищі, яке досліджувало гіпноз, амнезію, істеричні симптоми та зв’язок психічного досвіду з тілесними проявами. Спільна з Йозефом Бройєром книга «Studien über Hysterie» («Дослідження істерії», 1895) стала одним із документів становлення нової терапевтичної та теоретичної програми. Історичні історії випадків, методики й пояснення авторів варто вивчати в їхньому первісному медичному контексті. Зібрання Фройда в Бібліотеці Конгресу США надає документальну основу для реконструкції його біографічних, наукових та інституційних зв’язків. Фройд поєднав ідею неусвідомлюваної мотивації з інтерпретацією симптомів, раннім досвідом, теорією конфлікту й особливою практикою клінічної розмови. «Die Traumdeutung»: дата й історичне значення «Die Traumdeutung» («Тлумачення сновидінь») зазвичай датують 1900 роком — саме цю дату зазначено на титульному аркуші першого видання, хоча книжка фактично побачила світ наприкінці 1899 року. Розрізнення року титулу й фактичної появи видання є прикладом точної історичної бібліографії. Бібліотека Конгресу США зберігає бібліографічний запис цього твору. У книзі Фройд описував сновидіння як форму психічної роботи. Він розрізняв явний зміст сну й прихований зміст, який намагався встановити через асоціації, символічні зв’язки та реконструкцію бажань. Значення цієї праці для інтелектуальної історії полягає в розробленні цілісної програми тлумачення. Конкретні припущення про універсальність символів, приховані причини кожного сновидіння чи точність інтерпретації залишаються окремими емпіричними питаннями. Свідоме, передсвідоме та несвідоме Фройдова топографічна модель розрізняла свідоме, передсвідоме й несвідоме. Передсвідомі змісти за певних обставин можуть ставати доступними увазі. Несвідоме в динамічному психоаналітичному розумінні включало психічні процеси, пов’язані з конфліктами, захисними механізмами та витісненням. У цьому полягав оригінальний наголос Фройда: психічне життя розглядалося через взаємодію мотивів, опору й симптомоутворення. Водночас сам Фройд не ототожнював усе несвідоме з витісненим. У статті «Das Unbewußte» (1915) він прямо зазначив, що витіснене є частиною ширшої області несвідомого. Це можна перевірити в рукописі оригінального тексту та бібліографічному описі Freud Edition, де зафіксовано першу журнальну публікацію 1915 року й наступні видання. Витіснення, опір і проблема доказу Фройд тлумачив витіснення як процес, завдяки якому певні психічні змісти утримуються поза свідомим доступом. Разом із поняттями опору, захисту та несвідомого конфлікту ця ідея істотно вплинула на психологічну й культурну історію XX століття. Його спадщина сформувала не лише теоретичні поняття, а й особливі практики аналізу сновидінь, вільних асоціацій та відносин між пацієнтом і терапевтом. Опис історичного переконання дослідника треба відділяти від сучасного доказу. Підтвердження того, що людина іноді не усвідомлює причин власної реакції, не встановлює конкретного походження її симптомів із витіснених спогадів. Достовірність окремих клінічних або причинних тверджень потребує незалежних перевірок. Структурна модель «Das Ich und das Es» 1923 року Фройд розвинув структурну модель психіки, викладену в книзі «Das Ich und das Es» («Я і Воно», 1923). Вона розрізняла Воно, Я і Над-Я та змінювала спосіб пояснення психічного конфлікту й захисту. Несвідомі аспекти в цій концепції стосувалися не лише потягів, а й механізмів регуляції та захисту. Історично точне читання зберігає різницю між топографічною та структурною моделями. Воно унеможливлює механічне ототожнення Воно з усім несвідомим, а Я — з усією свідомістю. Зміна моделей демонструє розвиток фройдівської теорії впродовж кількох десятиліть. Історичне значення Фройда та його попередників Фройд надав особливого значення зв’язку між несвідомою мотивацією, індивідуальною історією, захистом і симптомом. Він створив впливову теоретичну, клінічну та інституційну традицію, яка сформувала міжнародну школу, дискусії в медицині та гуманітарній культурі. Питання, які він порушив, виявилися історично плідними навіть там, де пізніші дослідники запропонували інші механізми або стандарти перевірки. Формула «Фройд відкрив несвідоме» приховує ширшу історію філософських, фізіологічних і клінічних програм. Точніше твердження: Фройд став одним із найвпливовіших творців динамічної психоаналітичної теорії несвідомого. Наукове значення його конкретних пояснень слід встановлювати за відповідними емпіричними дослідженнями, а історичне — за документованою роллю в розвитку ідей, спільнот та практик. Після Фройда: нові психодинамічні напрями Карл Ґустав Юнг сформував власне бачення психіки, надаючи особливого значення символам, спільним культурним мотивам і тому, що він називав колективним несвідомим. Розходження Юнга з Фройдом стосувалося тлумачення лібідо, релігійних образів, символічного мислення та структури психічної мотивації. Його праця «Wandlungen und Symbole der Libido» (1912) належить до документів розвитку цієї програми; історичний англомовний переклад доступний у Project Gutenberg. Поняття архетипів і колективного несвідомого залишаються історично впливовими теоретичними конструктами, емпіричний статус яких залежить від способу їх визначення й перевірки. Їх не слід ототожнювати з експериментально дослідженою імпліцитною пам’яттю. Альфред Адлер, Мелані Кляйн, Анна Фройд, представники психології Я та теорій об’єктних стосунків по-різному переосмислювали розвиток, захист, стосунки, фантазію й конфлікт. У другій половині XX століття Жак Лакан запропонував реконструкцію несвідомого через мову, означники та суб’єктність. Вона належить до історії психоаналітичної думки та має особливий гуманітарний понятійний апарат. Стислий аналіз традиції представлено в матеріалі «Психоаналіз Лакана: мова, несвідоме, бажання та три регістри». Біхевіоризм, когнітивна революція і нова логіка дослідження Поширення біхевіоризму змінило критерії психологічного пояснення: дослідники зосереджувалися на спостережуваній поведінці, умовах навчання та експериментальному контролі. Це вплинуло на статус інтроспекції й великих гіпотез про приховані психічні структури. Водночас дослідження неусвідомлюваних процесів тривали у фізіології, психофізиці та вивченні пам’яті. Докладніше — у статті «Біхевіоризм: що це, основні ідеї, представники та критика». З розвитком когнітивної психології у другій половині XX століття внутрішнє опрацювання інформації знову стало центральним науковим завданням. Експериментальний підхід дозволив досліджувати процеси, що впливають на поведінку без звіту людини про кожний проміжний крок. Історичні передумови переходу пояснює «Когнітивна революція в психології: причини, події та наслідки». Імпліцитна пам’ять: новий експериментальний зміст несвідомого Експериментальні дослідження пам’яті показали, що попередній досвід може змінювати результати виконання завдання навіть тоді, коли людина не здатна навмисно відтворити потрібний епізод. У статті «Implicit and Explicit Memory for New Associations» (1985) Пітер Ґраф і Деніел Шактер досліджували розрізнення імпліцитних та експліцитних проявів пам’яті. Бібліографічний запис оригінальної публікації фіксує цю експериментальну програму. Імпліцитна пам’ять визначається через спосіб вимірювання, завдання та спостережуваний ефект. Вона є вужчим поняттям, ніж фройдівська концепція несвідомої мотивації. Зміна швидкості впізнавання або завершення слова після попереднього знайомства зі стимулом сама по собі не встановлює існування витісненого бажання. Праймінг, автоматичність і дослідницькі суперечки Дослідження праймінгу вивчають, як попередня інформація змінює опрацювання наступного стимулу, іноді без явного усвідомлення першого впливу. Робота Ентоні Ґрінвальда, Шона Дрейна та Річарда Абрамса «Three Cognitive Markers of Unconscious Semantic Activation» (1996) є одним з історичних прикладів пошуку таких ефектів: первинний бібліографічний опис. Наприкінці XX століття соціально-когнітивні дослідження також розглядали автоматичність суджень та поведінки. Огляд Джона Барґа й Тані Чартранд «The Unbearable Automaticity of Being» (1999) відобразив цей напрям: оригінальна публікація. Подальші реплікаційні дискусії показали, що заяви про складні соціальні впливи потрібно оцінювати за конкретними парадигмами, вибірками й незалежними відтвореннями. Дисоціація: безперервність окремої історичної проблеми Дисоціативні феномени досліджувалися в клінічній традиції XIX століття й пізніше в експериментальних моделях розподілу уваги, пам’яті та контролю. Роботи Ернеста Гілґарда з гіпнозу й дисоційованих механізмів продовжили одну з ліній давньої дискусії про інтеграцію психічних функцій. Різні історичні моделі зверталися до схожих феноменів, однак їхній опис не становить універсального підтвердження витіснення в психоаналітичному значенні. Клінічний симптом, суб’єктивний звіт, здатність пригадати інформацію та експериментальний результат є різними одиницями вимірювання. Розвиток досліджень дисоціації показує, чому сучасна психологія зберігає окремі поняття для кожного типу явищ і відмовляється від єдиного пояснення для всього, що перебуває поза свідомою увагою. Українська психологічна думка і рецепція психоаналізу Українська наукова історія містить власні джерела засвоєння, переосмислення й критичного використання європейських психологічних ідей. Психологічні проблеми волі, творчості, емоцій, сновидінь і прихованої мотивації входили до університетських та гуманітарних дискусій кінця XIX — першої половини XX століття. Для історичного аналізу важливі мови публікацій, академічні зв’язки, архівні фонди, діяльність наукових інституцій та політичні обставини. Показовим документом є праця Степана Балея «З психології творчості Шевченка» (Львів, 1916), яка розглядала психічні мотиви творчості Тараса Шевченка в контексті психологічних підходів своєї епохи. Оригінальну назву, дату й бібліографічні відомості підтверджує каталог Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. Ця праця є документом ранньої рецепції психоаналітичної проблематики в українському культурному й академічному просторі; її інтерпретації слід відрізняти від доведених біографічних фактів. Біографічно-бібліографічна довідка Державної науково-педагогічної бібліотеки України імені В. О. Сухомлинського дозволяє простежити наукову діяльність Балея. Українську історію слід вивчати як самостійну мережу дослідників, університетів, перекладів та інтелектуальних зв’язків. Загальний інституційний контекст — у статті «Історія психології в Україні: школи, інституції та головні етапи». Сучасні наукові результати: що підтверджено На початку XXI століття психологія має дослідницькі програми, присвячені імпліцитним проявам пам’яті, автоматизації навичок, частині перцептивного опрацювання, підготовці реакції та впливам інформації, яка не входить до поточного звіту людини. У кожній області висновок визначають конкретний експеримент, контроль альтернативних пояснень, придатність міри усвідомлення та відтворюваність результату. Водночас масштаб можливостей неусвідомлюваного опрацювання є окремою проблемою. Огляд Zher-Wen і Rongjun Yu (2023) оцінив десять типів інтеграції стимулів, поданих нижче порогу усвідомлення, і дійшов висновку про відсутність достатньо надійних доказів такої підпорогової інтеграції. Автори підкреслили, що цей результат не спростовує процесів, визначених іншими, зокрема імпліцитними, методами. Оригінальний огляд у British Journal of Psychology демонструє значення точного визначення досліджуваного явища. Чи ухвалює несвідоме кращі рішення У 2000-х роках поширилася гіпотеза, що коротке відволікання після ознайомлення зі складним вибором може поліпшувати рішення завдяки несвідомому мисленню. Ідея спричинила численні експерименти й стала помітною в популярній психології. Однак метааналіз і масштабна спроба відтворення Марка Нівенстейна та колег (2015) не знайшли надійного підтвердження такої переваги. Позитивні результати виявилися переважно пов’язаними з дослідженнями невеликих вибірок. Підсумок наведено в рецензованій публікації Judgment and Decision Making. Цей епізод ілюструє розвиток самого наукового методу. Історична теза про приховану мудрість психіки перетворилася на конкретну гіпотезу, яку перевіряли незалежними експериментами й метааналізом. Привабливість широкої теорії не замінює доказу її емпіричних передбачень. Чи підтверджує когнітивна наука психоаналіз Фройда Дані про автоматичні реакції та імпліцитну пам’ять узгоджуються із загальним положенням, що людина усвідомлює лише частину власних психічних процесів. Цю широку тезу розробляли кілька історичних традицій. Однак пояснення специфічного походження симптомів, універсальної символіки сновидінь, витіснення конкретних спогадів або механізмів терапевтичних змін висувають додаткові твердження, які потребують власної перевірки. Тому сучасна оцінка Фройда охоплює три різні запитання: наскільки впливовою була його теорія, що саме він висував як пояснення і які з окремих висновків витримують сучасні випробування. Історична впливовість і науковий статус конкретного механізму визначаються різними джерелами. Такий підхід дозволяє об’єктивно аналізувати спадщину в її повному масштабі. Хронологія розвитку уявлень про несвідоме 1765 — посмертна публікація «Nouveaux essais sur l’entendement humain» Лейбніца, з розробленим поняттям малих сприйняттів. Перша половина XIX століття — розвиток Гербартом моделей уявлень і порогів свідомості, поширення романтичних концепцій прихованої психічної діяльності. 1869 — видання «Philosophie des Unbewussten» Едуарда фон Гартманна. 1889 — перше видання «L’Automatisme psychologique» П’єра Жане. 1895 — «Studien über Hysterie» Йозефа Бройєра й Зиґмунда Фройда. 1899–1900 — поява першого видання «Die Traumdeutung» Фройда з датою 1900 року на титулі. 1912 — важливий етап формування окремої юнґівської програми, відображений у «Wandlungen und Symbole der Libido». 1915 — перша публікація фройдівської статті «Das Unbewußte». 1916 — у Львові виходить праця Степана Балея «З психології творчості Шевченка». 1923 — «Das Ich und das Es» Фройда та розвиток структурної моделі психіки. 1970 — вихід історіографічної монографії Анрі Елленбергера «The Discovery of the Unconscious». 1985 — дослідження Ґрафа й Шактера про імпліцитну та експліцитну пам’ять для нових асоціацій. 1996 — експериментальна робота Ґрінвальда, Дрейна й Абрамса про неусвідомлювану семантичну активацію. 2015 — метааналіз і велика спроба реплікації не підтвердили заявленої переваги «несвідомого мислення» для складного вибору. 2023 — критичний огляд підпорогової інтеграції уточнив межі доказів складного неусвідомлюваного опрацювання. Як перевіряти історичні джерела Насамперед потрібно встановити рік першої публікації та відрізнити його від перекладу, перевидання й пізнішої редакції. Для «Die Traumdeutung» дата на титулі та фактичний момент виходу з друку утворюють важливу бібліографічну відмінність. Для «L’Automatisme psychologique» цифрова копія може відтворювати пізніше видання, тоді як історичною точкою відліку залишається 1889 рік. Далі потрібно з’ясувати жанр документа: філософський трактат, клінічна історія випадку, експеримент, листування, інституційний архів чи пізніша історіографічна реконструкція. Кожне джерело дає свої підстави для висновку. Заяви дослідника про походження ідеї варто зіставляти з датованими публікаціями попередників та незалежними архівними матеріалами. Важливо також простежувати зміну визначень. Те, що різні автори використовували слово «несвідоме», саме по собі не встановлює безперервності єдиної теорії. Слід порівнювати означення поняття, припущені механізми, методи спостереження та критерії наукової перевірки. Поширені історичні міфи Твердження «до Фройда про несвідоме не знали» суперечить історії малих сприйняттів, філософії XIX століття, фізіології сприймання, дослідженням гіпнозу й автоматизму. Фройд сформував специфічну динамічну теорію та міжнародну школу. Твердження «усе несвідоме у Фройда є витісненим» неточно передає його власний текст 1915 року: витіснене становило лише частину несвідомого. Фройд розвинув кілька моделей, що змінювалися з часом. Твердження «Жане просто раніше описав ту саму теорію» стирає відмінності між моделями дисоціації, автоматизму, мотиваційного конфлікту та захисту. Їх потрібно аналізувати як окремі клініко-теоретичні програми. Твердження «колективне несвідоме Юнга доведене експериментами з імпліцитної пам’яті» поєднує різні поняття. Теоретична модель культурно-символічних мотивів та лабораторний ефект пам’яті мають різні одиниці аналізу й критерії доказу. Твердження «люди завжди краще вирішують складні задачі несвідомо» не відповідає результатам метааналізу та великої спроби відтворення, що оцінювали цю конкретну гіпотезу. Запитання й відповіді Хто першим відкрив несвідоме Єдиного автора всіх значень поняття немає. Лейбніц мав визначальне значення для історії сприйняттів поза аперцепцією; Жане — для дослідження психологічного автоматизму; Фройд — для становлення динамічної теорії несвідомої мотивації. Таку історію точніше описувати як розвиток кількох традицій. Чим несвідоме у Фройда відрізняється від сучасних понять Фройд розробляв широку модель, пов’язану з витісненням, конфліктом і захистом. Сучасні дослідники переважно визначають конкретні неусвідомлювані процеси через завдання, вимірювання й результати. Перетин окремих проблем не робить усі механізми тотожними. Чому П’єр Жане такий важливий У 1889 році Жане систематично досліджував психологічний автоматизм, дисоціативні явища й неповну інтеграцію досвіду. Його роботи розвивалися в ширшому французькому клінічному контексті й становили самостійну дослідницьку програму. Яке місце в цій історії посідає Україна Українські дослідники брали участь у міжнародному обміні ідеями. Праця Степана Балея 1916 року демонструє раннє використання психологічних і психоаналітичних підходів для дослідження літературної творчості в українському академічному середовищі. Чи підтверджує імпліцитна пам’ять фройдівську теорію Вона підтверджує конкретні форми впливу минулого досвіду без навмисного пригадування. Пояснення психоаналітичного витіснення, прихованого конфлікту та тлумачення сновидінь висувають додаткові твердження, які потребують окремої перевірки. Висновки Історія несвідомого є історією зміни наукових і філософських запитань. Лейбніц сформулював проблему сприйняття поза виразним усвідомленням; дослідники XIX століття пов’язали її з фізіологією, гіпнозом та автоматизмом; Фройд розгорнув динамічну теорію конфлікту й мотивації; психологія XX–XXI століть сформувала експериментальні програми вимірювання окремих неусвідомлюваних процесів. Повна історична картина поєднує інтелектуальну спадкоємність, самостійний внесок різних шкіл, українські джерела й сучасні наукові перевірки. Саме розрізнення філософського припущення, клінічної інтерпретації та підтвердженого експериментального результату дозволяє зрозуміти значення Фройда й межі сучасних знань про несвідоме. Пов’язані статті Історія психології: етапи, школи та розвиток науки Несвідоме в психології: Фройд, сучасна наука і міфи про підсвідомість Біхевіоризм: що це, основні ідеї, представники та критика Когнітивна революція в психології: причини, події та наслідки Психоаналіз: що це, як працює і чим відрізняється від психодинамічної терапії Психоаналіз Лакана: мова, несвідоме, бажання та три регістри Історія психології в Україні: школи, інституції та головні етапи Виникнення психоаналізу: Відень, ранні праці та формування школи Гуманістична психологія: що це, основні ідеї, Роджерс, Маслоу та сучасне значення Класичні експерименти психології: історія, результати й перегляд висновків Джерела Baley, S. [Балей, С.] (1916). З психології творчості Шевченка. Львів. Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського. Bargh, J. A., & Chartrand, T. L. (1999). The unbearable automaticity of being. American Psychologist, 54(7), 462–479. https://doi.org/10.1037/0003-066X.54.7.462. Breuer, J., & Freud, S. (1895). Studien über Hysterie. Wien: Franz Deuticke. Sigmund Freud Collection, Library of Congress. Ellenberger, H. F. (1970). The Discovery of the Unconscious: The History and Evolution of Dynamic Psychiatry. Basic Books. Університетський каталог. Freud, S. (1900). Die Traumdeutung. Leipzig und Wien: Franz Deuticke. Бібліотека Конгресу США. Freud, S. (1915). Das Unbewußte. Internationale Zeitschrift für ärztliche Psychoanalyse, 3, 189–203, 257–269. Freud Edition. Graf, P., & Schacter, D. L. (1985). Implicit and explicit memory for new associations in normal and amnesic subjects. Journal of Experimental Psychology: Learning, Memory, and Cognition, 11(3), 501–518. PubMed. Greenwald, A. G., Draine, S. C., & Abrams, R. L. (1996). Three cognitive markers of unconscious semantic activation. Science, 273(5282), 1699–1702. PubMed. Janet, P. (1889). L’Automatisme psychologique: Essai de psychologie expérimentale sur les formes inférieures de l’activité humaine. Paris: Félix Alcan. Classiques des sciences sociales. Jung, C. G. (1912). Wandlungen und Symbole der Libido. Leipzig und Wien: Franz Deuticke. Історичний англомовний переклад, Project Gutenberg. Kihlstrom, J. F. (б. д.). The Unconscious. University of California, Berkeley. Nieuwenstein, M. R., Wierenga, T., Morey, R. D., Wicherts, J. M., Blom, T. N., Wagenmakers, E.-J., & van Rijn, H. (2015). On making the right choice: A meta-analysis and large-scale replication attempt of the unconscious thought advantage. Judgment and Decision Making, 10(1), 1–17. https://doi.org/10.1017/S1930297500003144. Stanford Encyclopedia of Philosophy. (б. д.). Leibniz’s Philosophy of Mind. https://plato.stanford.edu/entries/leibniz-mind/. Zher-Wen, & Yu, R. (2023). Unconscious integration: Current evidence for integrative processing under subliminal conditions. British Journal of Psychology, 114(2), 430–456. https://doi.org/10.1111/bjop.12631.

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика Етичні стандарти психологічних досліджень розвивалися протягом XIX–XXI століть разом із розумінням прав людини, автономії учасників, відповідальності науковців і суспільних наслідків експерименту. Від ранньої лабораторної практики, де допустимість процедури значною мірою визначали самі дослідники, психологія перейшла до інформованої згоди, незалежної етичної експертизи, захисту персональних даних, спеціальних правил щодо обману й процедур допомоги після дослідження. Історія цих змін охоплює кілька окремих, хоча й пов'язаних традицій: професійні кодекси психологів, етику біомедичних досліджень людини, державне регулювання та норми університетів. Тому Нюрнберзький кодекс 1947 року, перший кодекс Американської психологічної асоціації 1953 року, Белмонтська доповідь 1979 року й цифрові рекомендації XXI століття відображають різні етапи, сфери застосування та механізми захисту. Питання чинних практичних вимог розкриває окрема канонічна стаття «Етика психологічних досліджень: згода, ризики і конфіденційність». Що саме змінювалося в етиці психологічних експериментів Спершу етичну відповідальність переважно розуміли як особисту доброчесність експериментатора та відповідність його дій професійним звичаям. Згодом на перший план вийшли обов'язки щодо кожного учасника: пояснити процедуру, забезпечити добровільний вибір, обґрунтувати ризик, дозволити припинити участь, захистити приватність. Сучасна етика додала незалежний контроль, справедливе формування вибірок, захист вразливих груп і відповідальність за способи публікації даних. Зміни не були одночасними в усіх країнах. Історик повинен розрізняти початкову публікацію кодексу, його юридичну силу, коло установ, які зобов'язалися його виконувати, та реальну практику проведення досліджень. Зокрема, впливовий міжнародний моральний принцип не завжди відразу перетворюється на обов'язкову процедуру незалежної експертизи. XIX століття: експериментальна психологія до сучасних етичних комітетів Університетська лабораторія та роль учасника У другій половині XIX століття психологи розвивали психофізику, досліджували час реакції, відчуття, увагу та пам'ять, поступово створювали університетські лабораторії. Участь в експериментах нерідко брали самі науковці, їхні співробітники та студенти. Відповідальність за безпеку й допустимість процедур пов'язувалася з особою вченого, інституційною дисципліною та тогочасними уявленнями про наукове благо. Розвиток університетської науки, описаний у матеріалах «Як психологія стала самостійною наукою» і «Історія психології: етапи, школи та розвиток науки», створив умови для майбутніх професійних норм. Разом зі зростанням масштабів досліджень виникли питання залежності учасників від викладача, роботодавця чи лікаря, відбору за соціальним становищем та доступу дослідників до особистої інформації. Діти й пацієнти як учасники ранніх досліджень Дослідження у школах, лікарнях та родинах виявили складну межу між згодою дорослого представника й правом самої дитини на захист. Історично багато ранніх протоколів не передбачали окремого обговорення зрозумілої дитині згоди, права висловити незгоду та тривалих психологічних наслідків експерименту. Ці питання поступово перетворилися на самостійні етичні вимоги. Одним з найвідоміших випадків стала робота Джона Вотсона та Розалії Рейнер «Conditioned Emotional Reactions», опублікована в Journal of Experimental Psychology 1920 року. Автори описали формування страху в немовляти, відомого як «маленький Альберт», і повідомили про неможливість провести усунення сформованої реакції перед вибуттям дитини. Первинна публікація дозволяє відокремити реально описану процедуру від пізніших легенд про особу учасника, які залишаються суперечливими. Цей експеримент став історичним приводом для обговорення відповідальності за навмисне викликання страху, адекватності батьківського дозволу й необхідності допомоги після завершення процедури. З сучасного погляду ризик має обґрунтовуватися до початку дослідження, а протокол — містити способи його зниження та припинення. 1947 рік: Нюрнберзький кодекс Після Другої світової війни судовий процес над нацистськими лікарями документував злочинні медичні експерименти. У вироку 1947 року сформульовано десять положень допустимості дослідів над людьми. Вони передбачали добровільну згоду, науково обґрунтовану мету, уникнення зайвого фізичного й психічного страждання, пропорційність ризику, кваліфікацію персоналу, можливість учасника припинити дослід і обов'язок експериментатора зупинити небезпечну процедуру. Первинний історичний контекст і текст викладено в енциклопедії Меморіального музею Голокосту США. Кодекс з'явився в медичному та судовому контексті. Його вплив на психологію пов'язаний із загальними вимогами поваги до людини, особливо коли процедура може викликати страх, примус чи іншу шкоду. Історично некоректно стверджувати, що його ухвалення негайно запровадило сучасні інституційні етичні комітети в кожній психологічній лабораторії. Між моральним принципом і практикою існував тривалий шлях упровадження. Найважливіша зміна полягала у визнанні учасника носієм власного права ухвалювати рішення, незалежно від очікуваної користі науки. Науковий інтерес більше не міг бути достатнім поясненням для досліду без належної добровільної згоди. 1953 рік: поява першого кодексу APA Американська психологічна асоціація опублікувала «Ethical Standards of Psychologists» 1953 року. За історичною публікацією самої APA, робоча група під керівництвом Ніколаса Гоббса використала численні розповіді психологів про реальні професійні дилеми; понад дві тисячі фахівців зробили істотний внесок у формування першого кодексу, обсяг якого перевищував 170 сторінок. Видання стосувалося широкого професійного поля: практики, викладання, досліджень, публікацій, взаємин із колегами та громадськістю. Його історичне значення — перехід від переважно персонального судження психолога до колективного нормативного обговорення. Етичні стандарти стали предметом регулярного перегляду, а наукова спільнота почала накопичувати й аналізувати типові конфлікти. В офіційному переліку попередніх редакцій APA зафіксовано видання 1953, 1959, 1963, 1968, 1979, 1981, 1992, 2002 років та подальші поправки. Історія цих редакцій свідчить про тривале уточнення норм відповідно до змін у науці, практиці та суспільних очікуваннях. Професійний кодекс психологів необхідно розрізняти зі спеціальними державними правилами захисту учасників дослідження. 1960-ті роки: дискусія про психологічний ризик Стенлі Мілґрем і проблема підкорення авторитету У статті 1963 року «Behavioral Study of Obedience» Стенлі Мілґрем описав експеримент, учасники якого вважали, що карають іншу людину електричними ударами. Насправді ця людина була помічником дослідника. Процедура викликала в частини учасників виражене психологічне напруження; первинна стаття описує відповідні фізіологічні та поведінкові реакції. Учасники перебували під тиском авторитету експериментатора та не знали справжньої природи ситуації. Основні етичні питання стосувалися прихованої мети, меж обману, добровільності в умовах тиску, психологічного страждання, можливості припинити участь і впливу досліду на довіру до науки. Етична оцінка процедури та емпірична оцінка висновків Мілґрема є окремими завданнями, кожне з яких потребує звернення до вихідного протоколу. Критика Діани Баумрінд У 1964 році Діана Баумрінд опублікувала «Some Thoughts on Ethics of Research: After Reading Milgram's “Behavioral Study of Obedience”». Вона порушила питання довіри учасників, можливого приниження та меж морального виправдання експерименту його науковою значущістю. Ця публічна фахова дискусія стала одним із ключових моментів розвитку спеціалізованої дослідницької етики соціальної психології. Етична дискусія поступово змістила акцент від здатності дослідника отримати цікавий результат до його обов'язку обґрунтувати вибір методу. Якщо той самий дослідницький намір можна реалізувати з меншим ризиком для людини, це стає вагомим аргументом у процедурі оцінювання. Стенфордський тюремний експеримент Стенфордський тюремний експеримент 1971 року спричинив довготривалі суперечки про допустимість створених рольових умов, нагляд за процедурами й повноваження дослідника, який одночасно впливає на експериментальну ситуацію. Новітня історіографія ставить і додаткові методологічні запитання. Зокрема Тібо Ле Тексьє (2019) проаналізував документальні матеріали та оскаржив усталені популярні інтерпретації. Історія цього випадку нагадує, що наукова якість і етична допустимість взаємопов'язані, але оцінюються за різними критеріями. Недостовірний переказ досліду може зробити його суспільний авторитет непропорційним реальним науковим підставам. Розгорнуті питання інтерпретації подібних випадків містяться в статті «Класичні експерименти психології». Генрі Бічер і поширення проблематики дослідницької етики 16 червня 1966 року Генрі К. Бічер опублікував у New England Journal of Medicine дослідження «Ethics and Clinical Research». Воно систематизувало етичні проблеми реальних клінічних досліджень: неналежне інформування учасників, ризики й відсутність належного захисту. Хоча праця присвячена медицині, вона стала впливовим свідченням, що серйозні порушення можливі і в авторитетних наукових установах мирного часу. Цей аргумент сприяв розвитку інституційного підходу: добрі наміри, фахова репутація та наукова мета потребують незалежної перевірки процедур. Вплив клінічної дослідницької етики поширився й на поведінкові науки, оскільки ті самі відносини влади та ризики виникають у дослідженнях людей поза медициною. Декларація Гельсінкі: від 1964 до 2024 року Всесвітня медична асоціація ухвалила Декларацію Гельсінкі 1964 року. Її початковий текст встановив рекомендації для лікарів, які проводять клінічні дослідження. Згодом документ переглядали, зокрема 1975, 2013 і 2024 року. Порівняння редакції 1964 року з редакцією 2024 року дає змогу простежити розширення вимог до автономії, оцінювання ризику, незалежного перегляду й відповідального використання ідентифікованих матеріалів і даних. Сферою Декларації залишаються медичні дослідження за участю людей. Вона суттєва для клінічної та пов'язаної зі здоров'ям психології, але не підміняє спеціалізовані професійні кодекси щодо будь-якого соціально-психологічного опитування чи спостереження. Історія етики потребує точного встановлення сфери дії кожного документа. Таскіґі: дослідження, яке загострило питання справедливості Дослідження нелікованого сифілісу, що проводилося службою громадського здоров'я США в Таскіґі впродовж 1932–1972 років, стало одним із ключових прикладів порушення прав учасників. За офіційною історією CDC, чоловіки з уже наявною інфекцією не отримали належної інформованої згоди, а лікування не забезпечували навіть тоді, коли воно стало доступним. Важливе історичне уточнення: дослідники не заражали цих людей сифілісом спеціально для експерименту. Після суспільного розголосу дослідження припинили 1972 року. Його історія засвідчила взаємодію расової нерівності, професійної влади, недоступності інформації та безкарності дослідницької установи. Хоча це було біомедичне дослідження, його наслідки вплинули на етику всієї сфери досліджень за участю людей, включно з психологією та соціальними науками. 1974–1979 роки: Національна комісія та Белмонтська доповідь Національний закон про дослідження США 1974 року передбачив створення Національної комісії із захисту людей у біомедичних і поведінкових дослідженнях. 18 квітня 1979 року комісія оприлюднила Белмонтську доповідь, яка сформулювала три основні принципи: повагу до особи, благодіяння та справедливість. Повага до особи означає визнання автономії й додатковий захист людей, можливість самостійного рішення яких обмежена. Благодіяння вимагає обґрунтовувати дослідницьку цінність, зменшувати можливу шкоду й зважувати користь і ризики. Справедливість стосується обґрунтованого добору учасників і розподілу тягаря та користі. Сам документ пов'язує ці принципи з інформованою згодою, оцінюванням ризику й користі та процедурою залучення людей. Белмонтська доповідь змінила мову дискусії про етику досліджень, дозволивши оцінювати складні випадки через принципи, а не лише через окремі заборони. Її безпосереднім регуляторним контекстом була система США, проте концептуальний вплив поширився на міжнародні обговорення етики поведінкових і медичних досліджень. Незалежна етична експертиза та регулювання 1980–1990-х років Поступово університети, лікувальні та дослідницькі організації запроваджували механізми незалежного розгляду протоколів. Такі комітети оцінюють обґрунтованість дослідження, способи залучення учасників, можливий дистрес, умови згоди, конфіденційність, процедури припинення участі та реагування на небажані наслідки. У США інституційні органи цього типу відомі як IRB. За офіційною історією федерального регулювання США, у 1981 році були переглянуті правила захисту учасників, а 1991 року прийнято спільну міжвідомчу політику Common Rule. Важливе оновлення було оприлюднено у 2017 році, після перехідного періоду його ключові вимоги загалом почали застосовувати 2019 року. Історія перегляду HHS окремо документує дати публікації, набрання чинності й переходу до виконання. Наявність комітету не усуває відповідальності дослідника. У сучасній системі етика існує протягом усього життєвого циклу проєкту: від планування та добору учасників до повідомлення про непередбачені ризики, зберігання матеріалів, аналізу, публікації та подальшого використання даних. Як змінилося поняття інформованої згоди Раннє розуміння згоди нерідко пов'язували з готовністю людини виконувати інструкції дослідника. Сучасна процедура передбачає зрозуміле пояснення мети, характеру участі, можливих ризиків, використання даних, права на запитання й можливостей відмови в межах застосовних правил. Підписана форма підтверджує певну частину процесу, але свобода вибору визначається також ситуацією, мовою пояснення й відсутністю невиправданого тиску. Для студентів, працівників та клієнтів, які залежать від дослідника, виникає ризик непрямого примусу. Людина може сприймати участь як умову оцінки, оплати чи доступу до допомоги. У кодексі APA ці відносини прямо враховано, зокрема через захист від наслідків відмови та альтернативні форми виконання навчальних завдань. Для дітей і осіб з обмеженою можливістю самостійно ухвалювати рішення розвивалися спеціальні процедури представництва, додаткового пояснення та захисту. Етичні стандарти прагнуть одночасно уникати експлуатації й необґрунтованого виключення людей із досліджень. Обман у психологічному експерименті та дебрифінг Соціально-психологічні експерименти іноді передбачають приховування частини гіпотез, оскільки повне попереднє пояснення змінює поведінку учасника. Після дискусій навколо історичних досліджень обман перестали вважати нейтральним інструментом: тепер потрібні обґрунтування його необхідності, оцінка менш ризикованих альтернатив, суворі межі шкоди й належне інформування учасників після завершення процедури. Стандарти APA 8.07 і 8.08 формулюють умови використання обману та обов'язок надавати можливість дізнатися справжню природу дослідження. Зокрема, приховані процедури повинні мати значну очікувану наукову або освітню цінність, а ефективні варіанти без обману — бути непридатними для досягнення відповідної мети. Дебрифінг — пояснення учасникові істотних обставин проведеного дослідження — допомагає відновити розуміння ситуації, надати можливість поставити запитання, виявити небажані наслідки й за потреби вжити заходів для зменшення шкоди. Він не скасовує необхідності обґрунтувати ризики ще до початку експерименту. Від фізичної небезпеки до психологічних і соціальних наслідків Міжнародна етика досліджень людини спершу особливо гостро реагувала на тілесні ушкодження та медичні втручання. Психологічна наука показала значення страху, тривоги, приниження, сорому, втрати довіри, порушення приватності та соціального тиску. Наслідки розкриття чутливої інформації інколи перевищують негайне навантаження під час лабораторної процедури. Водночас психологічний дискомфорт, тимчасовий дистрес та тривалий клінічний розлад — різні явища. Первинні історичні описи не дозволяють приписувати учасникам довготривалі психічні наслідки без відповідного підтвердження. Етична оцінка враховує обґрунтовано очікуваний ризик незалежно від того, чи вдалося згодом документально встановити шкоду. Справедливість, дискримінація та захист спільнот Історичний перегляд психологічних досліджень поставив питання про расові й культурні упередження, дискримінаційне використання тестів, стереотипні інтерпретації групових відмінностей і нерівний розподіл ризику. Справедливість у доборі учасників пов'язана з тим, хто визначає дослідницьке запитання, як представляють результати та чи можуть вони завдати шкоди спільноті після публікації. Кодекс Британського психологічного товариства 2021 року включає повагу до автономії, приватності та гідності окремих осіб, груп і спільнот, а також наукову доброчесність та соціальну відповідальність. Це показує розширення етики від захисту окремого учасника до аналізу наслідків для соціальних груп. Особливо складними є випадки, коли дослідник прибрав імена з даних, але в описі залишається впізнаваною невелика група, школа чи громада. Оцінювання такого ризику потребує аналізу контексту, а не лише формального вилучення персональних ідентифікаторів. Дослідження тварин у психології Історично експерименти з тваринами відігравали важливу роль у вивченні научіння, пам'яті та поведінки. Водночас правила гуманного поводження, ветеринарного нагляду, обґрунтування використання тварин та зменшення страждань поступово посилювалися. Стандарт APA 8.09 прямо вимагає законного та гуманного поводження з тваринами. Етичні правила досліджень за участю людей і тварин мають різні правові й професійні підстави. Історія психологічної дослідницької етики включає обидві лінії розвитку, зберігаючи точність щодо відмінностей між ними. Інтернет і персональні дані: нові виклики 2000–2020-х років Онлайн-опитування, соціальні мережі, цифрові щоденники та поведінкові журнали розширили можливості психологічних досліджень, але створили ризики повторного встановлення особи, втрати контролю над записами та неочікуваного вторинного використання даних. Технічна доступність публікації чи повідомлення не визначає автоматично етичну допустимість його збирання для наукових потреб. Асоціація дослідників інтернету оприлюднила настанови 2002, 2012 та 2019 років. Офіційний архів AoIR показує, як змінювався підхід від оцінювання публічності онлайн-спілкування до врахування контексту, життєвого циклу даних, великих інформаційних масивів та досліджень за допомогою штучного інтелекту. У представленні настанов 2019 року прямо згадані великі дані та штучний інтелект. Інформована згода на участь у процедурі, юридична підстава обробки персональних даних та згода на подальше поширення матеріалів можуть бути окремими питаннями. Відкриті дослідницькі дані й можливість перевірки наукових висновків слід поєднувати із захистом ідентичності та межами первинних домовленостей з учасниками. Наукова доброчесність і етика результатів Етичні зобов'язання виходять за межі процедури залучення людини. Якщо дослідження не здатне надати обґрунтованої відповіді на заявлене питання, навіть помірні незручності для учасників можуть бути науково невиправданими. Неналежний аналіз, приховування небажаних результатів, перебільшення причинних висновків і некритичне поширення сенсаційних трактувань здатні посилювати суспільну шкоду. Сучасні принципи прозорості, достовірного опису методів, попереднього планування аналізів та відповідального зберігання матеріалів тісно пов'язані з етикою. Водночас відкритість даних має узгоджуватися з приватністю. Загальний контекст наукових методів та обмежень висновків розкриває «Психологічне дослідження: що це, методи, дизайн і як читати результати». Українська історія та чинний інституційний контекст Історія української психології охоплює університетські лабораторії, педагогічні установи, розвиток наукових інститутів і періоди ідеологічного контролю. Оцінювання дослідницької етики цих епох має враховувати тогочасні правові умови, місцеві архіви та реальні повноваження учасників. Небажано приписувати університетам минулого чинні сьогодні процедури або ототожнювати відсутність сучасного комітету з повною відсутністю будь-яких етичних уявлень. У незалежній Україні значення має Закон «Про захист персональних даних» від 1 червня 2010 року № 2297-VI, що регулює відповідні види обробки персональної інформації. Його застосування в психологічному дослідженні залежить від виду даних, способу їх збирання та правових підстав обробки. Для клінічних досліджень можуть діяти спеціальні галузеві норми. Національна психологічна асоціація України повідомляє про оновлення свого етичного кодексу 2021 року та діяльність постійного комітету з етики. Офіційний опис асоціації охоплює повагу до прав людини, конфіденційність, професійну відповідальність та етику психологічних досліджень. Професійна рекомендація асоціації, правила окремого університету й закон мають різний юридичний статус; дослідник має встановити, що саме поширюється на його проєкт. Дослідження людей, які пережили війну, втрату, вимушене переміщення або інші потенційно травматичні події, потребують окремого аналізу безпеки, добровільності, ризику повторного травмування та конфіденційності. Для історії української науки ця проблема поєднується з питаннями академічної автономії, доступу до архівів, репрезентативності вибірок та етичного використання свідчень. Штучний інтелект і новий етап дослідницької етики Генеративні системи, цифрові співрозмовники та автоматизований аналіз поведінки дозволяють отримувати нові типи психологічних даних. Люди можуть повідомляти чатботам інтимні відомості, формувати прив'язаність до стилю взаємодії та залишати тривалі інформаційні сліди. Отже, необхідно продумувати інформування про природу системи, дослідницькі цілі, зберігання розмов, можливе повторне використання інформації й наслідки автоматизованої персоналізації. При цьому людське переживання спілкування зі штучною системою є предметом психологічного дослідження незалежно від відкритих філософських і наукових питань про можливу суб'єктивність системи. Докази людської прив'язаності не дозволяють автоматично робити висновки про свідомість чи почуття цифрового співрозмовника. Нові цифрові питання продовжують загальну історичну лінію: науковець відповідає за передбачувані наслідки свого методу, межі інформованої згоди, безпеку учасників і прозорість роботи з інформацією. Для орієнтації застосовують рекомендації AoIR, професійні етичні кодекси та чинне законодавство. Поширені історичні міфи «Дослідницька етика виникла лише після Нюрнберга» Моральні уявлення та професійні дискусії існували раніше. Нюрнберзький кодекс 1947 року став визначальним документом, який сформулював впливові стандарти допустимості експериментів над людьми після документування медичних злочинів. Його історичне значення потрібно визначати через конкретні обставини створення та подальший вплив. «Кодекс 1953 року одразу зробив усі експерименти безпечними» Поява кодексу APA створила основу для професійної саморегуляції, проте суперечливі дослідження тривали й у наступні десятиліття. Реальний захист учасника залежить від дотримання правил, контролю протоколу, реакції на порушення та незалежності етичного розгляду. «Будь-який обман у психологічному дослідженні заборонений» Чинні професійні документи допускають обмежені випадки застосування прихованих процедур за конкретних умов наукової необхідності, безпеки та подальшого інформування. Оцінка залежить від дизайну, очікуваного ризику й чинних правил. «Етичне схвалення підтверджує наукову правильність результатів» Етична експертиза оцінює допустимість процедури та її ризики, а якість наукових висновків потребує методологічної перевірки. Саме тому історіографія психології окремо досліджує, наскільки достовірно описували класичні експерименти. Хронологія ключових змін 1920 — публікація експерименту Вотсона та Рейнер щодо формування страху в дитини. 1947 — десять положень Нюрнберзького кодексу, включно з добровільною згодою та правом припинити участь. 1953 — перший великий професійний етичний кодекс APA. 1963–1964 — дослідження Мілґрема та публічна етична критика Баумрінд; 1964 року — початкова Декларація Гельсінкі. 1966 — стаття Генрі Бічера про етичні порушення у клінічних дослідженнях. 1972–1974 — припинення дослідження Таскіґі та прийняття американського Національного закону про дослідження. 1979 — Белмонтська доповідь із принципами поваги до особи, благодіяння та справедливості. 1981–1991 — розвиток федерального захисту учасників у США, ухвалення Common Rule 1991 року. 2002–2019 — розвиток спеціалізованих рекомендацій із дослідження інтернету. 2010 — Закон України «Про захист персональних даних». 2021 — оновлення дослідницької етики у фахових документах британської та української психологічних спільнот. 2024 — чергова редакція Декларації Гельсінкі. Що означає ця історія для сучасної психологічної науки Дослідницька етика стала складником самого наукового дизайну. Дослідник оцінює, чи виправданий обраний спосіб перевірки гіпотези, чи можна зменшити ризик, хто може відмовитися без негативних наслідків, як захищені записи та хто контролює подальше використання результатів. Формальна наявність документа є початком процедури, а послідовне виконання правил визначає її реальну якість. Історична перспектива дозволяє побачити розвиток від окремих моральних вимог до взаємопов'язаної системи автономії, справедливості, наукової доброчесності, захисту приватності та суспільної відповідальності. Саме ця система визначає сучасне ставлення психології до людей, чиї досвід і поведінка стають предметом наукового знання. Часті запитання Коли з'явився перший кодекс етики психологів? Перший великий кодекс Американської психологічної асоціації «Ethical Standards of Psychologists» опубліковано 1953 року. Раніше існували моральні та професійні уявлення щодо допустимості досліджень, а 1947 року з'явився Нюрнберзький кодекс для експериментів над людьми. Чому експеримент Мілґрема став настільки суперечливим? Учасники вірили, що завдають іншій людині болю, зазнавали тиску авторитету та не були повністю поінформовані про процедуру. Дискусія стосувалася психологічного ризику, добровільності та етичної допустимості приховування мети. Що головного змінила Белмонтська доповідь? Вона систематизувала повагу до особи, благодіяння та справедливість і пов'язала їх з інформованою згодою, аналізом ризику й справедливим добором учасників досліджень за участю людей. Чи кожне психологічне дослідження перевіряє етичний комітет? Порядок незалежного перегляду залежить від країни, установи, типу дослідження, джерела фінансування та характеру залучення людей. Різні правові режими передбачають різні категорії експертизи або винятків. Чи можна проводити дослідження з прихованою метою? У деяких випадках професійні правила дозволяють обмежене використання обману за умови вагомого наукового обґрунтування, відсутності ефективних безпечніших альтернатив та належного подальшого інформування учасників. Чи діє Декларація Гельсінкі на кожне психологічне опитування? Її сфера — медичні дослідження за участю людей, зокрема використання ідентифікованих матеріалів і даних. Для інших психологічних досліджень діють відповідні професійні та правові вимоги. Які особливості етики онлайн-досліджень? Основними ризиками є повторна ідентифікація, непрозоре вторинне використання даних, порушення очікувань приватності та поширення чутливих матеріалів. Їх оцінюють відповідно до контексту цифрової взаємодії й чинних правил. Які документи важливі для дослідника в Україні? Важливі чинне законодавство України, локальні правила установи, застосовні професійні етичні кодекси та спеціальні галузеві вимоги, якщо дослідження включає клінічні чи медичні процедури. Пов’язані статті Історія психології: етапи, школи та розвиток науки Хронологія історії психології: основні дати, події та відкриття Історіографія психології: джерела, методи та історичні суперечки Класичні експерименти психології: історія, результати й перегляд висновків Етика психологічних досліджень: згода, ризики і конфіденційність Психологічне дослідження: що це, методи, дизайн і як читати результати Міфи історії психології: популярні твердження та перевірка джерел Історія психології жінок і гендерних досліджень Війни ХХ століття та перетворення психологічної науки Джерела American Psychological Association. (1953). Ethical Standards of Psychologists. Washington, DC: APA. Історія першого кодексу. American Psychological Association. (2002; поправки 2010, 2016). Ethical Principles of Psychologists and Code of Conduct. Офіційний документ. Association of Internet Researchers. (2002). Ethical Decision-Making and Internet Research. Архів. Association of Internet Researchers. (2012). Ethical Decision-Making and Internet Research 2.0. Архів. Association of Internet Researchers. (2019). Internet Research: Ethical Guidelines 3.0. Текст та архів. Baumrind, D. (1964). Some Thoughts on Ethics of Research: After Reading Milgram's “Behavioral Study of Obedience.” American Psychologist, 19(6), 421–423. DOI. Beecher, H. K. (1966). Ethics and Clinical Research. New England Journal of Medicine, 274(24), 1354–1360. DOI. British Psychological Society. (2021). Code of Human Research Ethics. Видання. Centers for Disease Control and Prevention. (2024). About the Untreated Syphilis Study at Tuskegee. Документальна історія. Le Texier, T. (2019). Debunking the Stanford Prison Experiment. American Psychologist, 74(7), 823–839. DOI. Milgram, S. (1963). Behavioral Study of Obedience. Journal of Abnormal and Social Psychology, 67(4), 371–378. DOI. National Commission for the Protection of Human Subjects of Biomedical and Behavioral Research. (1979). The Belmont Report. Оригінал. National Psychological Association of Ukraine. (2021). Ethical Standards for Psychologists in Ukraine. Офіційний опис. United States Department of Health and Human Services. (1991). Federal Policy for the Protection of Human Subjects (Common Rule). Історія. United States Department of Health and Human Services. (2017–2019). Revised Common Rule. Дати та зміни. United States Holocaust Memorial Museum. The Nuremberg Code. Первинний документ та історія. Verkhovna Rada of Ukraine. (2010; чинна редакція). Закон України «Про захист персональних даних» № 2297-VI. Офіційний текст. Watson, J. B., & Rayner, R. (1920). Conditioned Emotional Reactions. Journal of Experimental Psychology, 3(1), 1–14. Первинна публікація. World Medical Association. (1964). Declaration of Helsinki: Recommendations Guiding Doctors in Clinical Research. Початковий документ. World Medical Association. (2024). Declaration of Helsinki: Ethical Principles for Medical Research Involving Human Participants. Чинна редакція

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика Перші університетські психологічні лабораторії на українських землях постали наприкінці XIX — на початку XX століття на перетині фізіології, медицини, філософії та педагогіки. У Харкові лабораторні дослідження психіки розвивалися в клінічному середовищі; в Одесі Микола Ланге створив університетську експериментально-психологічну лабораторію; у Києві Георгій Челпанов поєднав психологічний семінар із лабораторними вправами; у Львові Казимир Твардовський розгорнув практичне викладання експериментальної психології та домагався інституційного оформлення психологічної працівні. Їхня історія дає змогу простежити, як психологічний експеримент набував власного місця в університеті. Історичні дати в цьому матеріалі розглянуто за тим, що саме вони позначають: початок дослідів, появу обладнання, рішення університету, організацію семінару, створення окремої лабораторії чи її подальше фінансування. Таке розрізнення особливо важливе для Одеси, Києва та Львова, де академічні джерела фіксують різні етапи одного процесу. Ширший розвиток дисципліни розглядається у статті «Історія психології в Україні». Що означала психологічна лабораторія наприкінці XIX століття Психологічна лабораторія тієї доби була організованим місцем для спостережень і контрольованих дослідів над відчуттями, сприйманням, увагою, пам’яттю, часом реакції та іншими психічними явищами. Вона могла мати окрему кімнату, набори приладів, регулярну програму практикумів, дослідницькі протоколи й університетське фінансування. Наявність усіх цих ознак одночасно траплялася рідше, ніж поступове їх формування. Поняття «лабораторія» в історичних документах охоплювало різні установи: психофізіологічний кабінет при медичній клініці, експериментальну працівню при кафедрі філософії, навчальний кабінет для демонстрацій або дослідницьку лабораторію з усталеною програмою. Саме тому питання «яка була першою?» має сенс після уточнення її типу, університетського статусу та дисциплінарного призначення. Експериментальна психологія розвивалася із дослідів у фізіологічних лабораторіях, вимірювань психофізики, експериментів із сенсорними процесами та спроб зробити внутрішні переживання предметом упорядкованого наукового дослідження. Ці процеси докладніше розкрито в матеріалах про становлення психології як самостійної науки та психофізику XIX століття. Чотири рівні інституційного оформлення Перший рівень — окремі досліди на фізіологічному або медичному обладнанні. Другий — регулярні студентські вправи й дослідження в межах кафедри. Третій — лабораторія, яку університет або факультет визнає навчально-допоміжним чи науковим підрозділом. Четвертий — стабільна установа з власним бюджетом, працівниками, бібліотекою, приладами, дослідницькою програмою та можливістю готувати наступне покоління дослідників. Перехід між рівнями нерідко тривав роками. Університетські семінари також мали історичне значення. Там навчали критично читати публікації, відтворювати досліди, обговорювати методологію, обирати теми досліджень. Однак філософсько-психологічний семінар не завжди був тотожний самостійній експериментальній лабораторії. Це розмежування лежить в основі наукової дискусії про одеську та київську традиції. Європейський контекст: від фізіологічних кабінетів до психологічних інститутів У XIX столітті німецькомовні університети створили важливу інфраструктуру дослідження сенсорних процесів і вимірювання психічних явищ. Праці Ернста Вебера, Густава Фехнера, Германа Гельмгольца та дослідників експериментальної фізіології дали методичні засоби для вивчення сприймання й відчуттів. У Лейпцигу Вільгельм Вундт у 1879 році організував систематичну експериментальну роботу, що стала міжнародним орієнтиром для психологічної освіти та лабораторної практики. Лейпцизька лабораторія Вундта 1879 року мала особливий вплив через навчання дослідників із різних країн, поширення експериментальних процедур, журналів і зразків лабораторної організації. Сама дата 1879 року є історичною віхою оформлення програми Вундта, а не початком усіх спроб експериментально досліджувати психіку. Перші центри на українських землях виростали з кількох традицій і не повторювали лейпцизьку модель механічно. Шляхи передачі знань проходили через наукові відрядження, особисте листування, переклади, закупівлю приладів і переїзди викладачів. У Львові такі контакти документовані листами Владислава Вітвіцького до Казимира Твардовського про його участь у роботі Лейпцизької лабораторії 1902 року. У Києві й Одесі важливими були водночас німецька експериментальна культура та місцеві дискусії про автономію психології від філософії. Історичний нарис кафедри психології ЛНУ і дослідження Кузнецової та Кузнєцова показують ці зв’язки через конкретні документи. Чому університетські лабораторії постали саме в цих містах На сучасній території України в XIX столітті діяли університети з різною історією та підпорядкуванням. Харківський університет засновано 1805 року, Київський університет святого Володимира — 1834-го, Новоросійський університет в Одесі — 1865-го, університет у Чернівцях — 1875-го. Львівський університет мав ще давнішу багатоскладову інституційну традицію. Історичні назви й дати університетів відображено в Енциклопедії сучасної України та офіційній історії Чернівецького університету. Харків, Київ та Одеса тоді перебували в межах Російської імперії, Львів — Австро-Угорщини, Чернівці — австрійської частини монархії Габсбургів. Таке політичне розташування впливало на мову адміністративних документів, порядок затвердження кафедр, систему фінансування й доступ до міжнародних наукових товариств. Водночас історія цих лабораторій є складовою історії науки на українських землях і взаємодії українського наукового середовища з європейськими інституціями. Університетські статути зазвичай надавали психології місце в курсах філософії, педагогіки або фізіології. Психіатри досліджували пам’ять, емоції та інші функції у зв’язку з клінічними питаннями. Філософи, які прагнули експериментального оновлення психології, були змушені окремо доводити потребу в коштах, приладах і навчальному часі. Відтак інституційне становлення мало водночас інтелектуальний, організаційний і матеріальний виміри. Хронологія перших університетських психологічних осередків 1879 рік — у Лейпцигу систематизується експериментальна програма Вундта; її інституційний приклад поступово впливає на дослідників в університетах Європи. 1884 рік — Павло Ковалевський створює в Харківському університеті самостійну кафедру психіатрії та психологічну лабораторію, за даними Енциклопедії сучасної України. 1893 рік — окрема офіційна біографічна довідка Київського університету називає цю дату початком організації психологічної лабораторії Георгія Челпанова. 1895 рік — у деяких історичних оглядах фігурує як ранній етап появи одеської лабораторії; імовірно, йдеться про підготовку та практичну роботу до усталеного інституційного оформлення. 1896 рік — Національна освітня бібліотека та історіографічне дослідження ОНУ датують створення самостійної лабораторії Миколи Ланге в Новоросійському університеті саме цим роком. Біографія Ланге; архів публікації ОНУ. 1897 рік — у Києві відбувається організація психологічного семінару Челпанова та Олексія Гілярова; 16 грудня 1897 року зафіксовано дозвіл на відкриття семінарію. У власному ретроспективному свідченні Челпанов визначав роки керівництва невеликою лабораторією як 1897–1907. 1898–1899 навчальний рік — у Львові Твардовський читає експериментально-психологічний курс із демонстраціями; починається період клопотань про фінансування працівні. Матеріали КНУ; історіографічне дослідження Ждан; документи Львівського університету. 1902 рік — листування Вітвіцького із Твардовським фіксує зв’язок львівської працівні з експериментальною школою Вундта. 1904 рік — Твардовський публічно наголошує, що дослідницькі вправи з психології у Львові проводилися й раніше; 1907 рік — орієнтир завершення його тривалих клопотань щодо забезпечення лабораторної роботи. Пізніше заклад поступово змінював статус і назву; у 1920 році львівська історична довідка фіксує перетворення на Заклад психології. Офіційна історія кафедри ЛНУ. Харків: лабораторія Павла Ковалевського при медичній традиції Психіатрія як ранній університетський осередок дослідження психіки Павло Іванович Ковалевський (1849–1923) навчався й працював у Харківському університеті, здобув ступінь доктора медицини 1877 року, а 1884 року, за біографічною статтею в Енциклопедії сучасної України, створив при університеті самостійну кафедру психіатрії та психологічну лабораторію. Наукові зацікавлення Ковалевського включали психіатрію, нервову систему, дитячі порушення та питання медичної класифікації. Лабораторія постала в середовищі, де питання психічних явищ були пов’язані з лікарняним і медико-фізіологічним дослідженням. Цей харківський осередок часто називають одним із найдавніших експериментально-психологічних центрів на українських землях. Суть історичної першості тут пов’язана з лабораторною роботою на стику психіатрії й психології. Її не слід ототожнювати з окремою університетською лабораторією загальної експериментальної психології при філософській кафедрі, яку пізніше організував Ланге в Одесі. Різниця підтверджується зіставленням біографії Ковалевського і дослідження історії одеської експериментальної школи. Дослідницьке середовище, видання й інституції Ковалевський також був пов’язаний зі створенням фахової преси. З 1883 року він заснував і редагував «Архив психиатрии, неврологии и судебной психопатологии», що стало важливим каналом поширення медико-психологічних ідей. Вивчення психіки в такому середовищі поєднувало клінічні спостереження, фізіологічні пояснення, методичну дисципліну та професійні суперечки про предмет науки. Енциклопедія сучасної України документує цю редакторську діяльність. Історичні концепції Ковалевського щодо причин психічних захворювань потрібно читати як частину тогочасної психіатрії. Їхнє існування в публікаціях та університетській практиці є історичним фактом, а сучасна доказова оцінка механізмів і діагнозів належить іншому дослідницькому рівню. Лабораторія цінна для історії насамперед як рання форма впорядкованого вивчення психічних функцій у медичній інституції. Розвиток харківської психологічної традиції набагато ширший за ранню лабораторію: міжвоєнні дослідження діяльності, навчання й розвитку та формування окремих наукових груп становлять самостійну наступну історію. Вона викладена в матеріалі «Харківська психологічна школа: становлення, дослідники та ідеї». Одеса: Микола Ланге й автономна лабораторія експериментальної психології Від Миколи Грота до програми Ланге Новоросійський університет в Одесі був важливим центром філософсько-психологічних дискусій ще до відкриття окремої лабораторії. Микола Якович Грот, Микола Миколайович Ланге та Георгій Челпанов належали до пов’язаної освітніми контактами групи дослідників, які по-різному розуміли відношення психології до філософії, природознавства та експерименту. Кузнецова Н. В. і Кузнєцов В. О. у спеціальному історико-психологічному дослідженні 2016 року простежили їхній взаємовплив і методологічні розходження. Ланге прагнув зробити психологію дисципліною із самостійним емпіричним предметом. У ранніх працях про сприймання й увагу він звертався до експерименту як засобу перевірки психологічних пояснень. Його дослідницький проєкт розвивався паралельно з викладанням, роботою в наукових товариствах та інтересом до психології дітей. Філософська кафедра стала організаційним місцем розгортання цієї програми. 1895 чи 1896 рік: як датувати одеську лабораторію Для одеської лабораторії в історичній літературі трапляються дати 1895 і 1896. Одна з довідкових традицій пов’язує 1895 рік із початком лабораторного осередку та практичних досліджень; історія, подана Одеським національним медичним університетом, описує ранні навчальні та організаційні кроки. Натомість Державна науково-педагогічна бібліотека України прямо називає 1896 рік створення лабораторії при кафедрі філософії. Так само датують її роботу Кузнецова й Кузнєцов. Для енциклопедичного викладу 1896 рік є обґрунтованою датою інституційного створення самостійної університетської експериментальної лабораторії Ланге. Ранні згадки 1895 року зберігають значення для реконструкції передісторії; вони потребують конкретизації за наказами, кошторисами та документами першого навчального року. Стверджувати, що один календарний рік остаточно вирішує всі аспекти її початку, означало б втратити послідовність подій. У чому полягала самостійність одеської лабораторії Лабораторія Ланге розміщувалася при кафедрі філософії та була орієнтована на психологічні питання, зокрема увагу, сприймання, розвиток дитини та експериментальне вивчення психічних процесів. У біографічному дослідженні ДНПБ наголошено на її значенні як одного з найраніших автономних університетських центрів експериментальної психології у тодішній імперській системі. Автори історіографічної статті ОНУ окремо протиставляють цю форму лабораторіям при психіатричних лікарнях і медичних факультетах. Самостійність у цьому контексті означала предметну й організаційну спрямованість досліджень на загальну психологію. Вона не означала існування сучасного окремого факультету психології, який має власну освітню спеціальність, штат і систему ступенів. Наприкінці XIX століття університетське оформлення психології часто відбувалося всередині філософських кафедр, що одночасно створювало можливість для нового експериментального напряму. Методи й теми: увага, сприймання, розвиток Інтерес Ланге до уваги й сприймання був пов’язаний із проблемою того, як людина виділяє стимули, організовує перцептивний досвід і змінює спосіб дослідження середовища. Ці питання мали експериментальний характер, але їхні історичні теоретичні відповіді слід відмежовувати від сучасних когнітивних моделей. Для історика науки значущі конструкція експериментів, дослідницька постановка питання і шлях від спостереження до публікації, а не приписування старим дослідам сучасної термінології. Ланге поєднував університетську психологію з педагогічними завданнями й виступав за модернізацію освіти. Його праця про ранні роки життя дитини свідчить про взаємодію лабораторної, вікової та освітньої проблематики. Біографічний розділ ДНПБ також описує його діяльність у розбудові жіночої вищої освіти в Одесі на початку XX століття. Наукові дискусії з Челпановим Одеський осередок був включений у суперечки про те, чи може експериментальна психологія бути достатньо автономною від філософії та як поєднувати експериментальні дані з питаннями знання, свідомості й досвіду. Методологічні позиції Ланге та Челпанова були різними; ця розбіжність не зводиться до особистого конфлікту. Вона показує, що університетська психологія створювалася в умовах інтелектуального плюралізму. Документований аналіз цієї дискусії міститься в університетському дослідженні 2016 року. Київ: Георгій Челпанов, лабораторія та психологічний семінар Університет святого Володимира наприкінці XIX століття Університет святого Володимира мав традицію викладання психологічних питань у межах філософії й медицини. Наприкінці XIX століття особливу роль відіграв Георгій Іванович Челпанов (1862–1936), виходець із Маріуполя, який навчався в Новоросійському університеті. Київське середовище поєднувало філософські курси, медичні дослідження Івана Сікорського, університетську семінарську культуру та прагнення запровадити лабораторні вправи. Історія факультету психології КНУ подає ці лінії як спільну передісторію психологічної освіти. Іван Олексійович Сікорський працював у медицині, психіатрії й педагогічній психології. Його дослідження розвитку дитини та медико-психологічні спостереження становили окремий потік емпіричної роботи в університеті. Водночас становлення психологічного семінару Челпанова пов’язане передусім із кафедральною організацією філософсько-психологічної освіти. Їх слід вивчати як перетин двох дисциплінарних середовищ, а не приписувати всі київські ініціативи одному дослідникові. Чому в джерелах зазначають 1893, 1897 і 1898 роки Офіційна коротка біографія Челпанова на сайті КНУ називає 1893 рік роком організації психологічної лабораторії. Інший університетський опис навчальної лабораторії його імені наголошує на роботі семінару з 1898 року. У рецензованому історіографічному дослідженні Тетяни Ждан 2024 року наведено свідчення самого Челпанова: у праці 1914 року він визначив роки керування невеликою київською лабораторією як 1897–1907. Ці джерела фіксують різні хронологічні орієнтири і не дають підстав замінити їх одним без пояснення. Восени 1897 року Георгій Челпанов та Олексій Гіляров порушили питання про організацію психологічного семінару при університетській кафедрі філософії. У публікаціях, які відтворюють університетську документацію, дозвіл датований 16 грудня 1897 року. Історичний огляд із цими даними допомагає відмежувати адміністративний дозвіл від подальших реальних навчальних занять. Питання про точну дату першого окремого лабораторного приміщення потребує перевірки фондів університету. Тому опис київської лабораторії як осередку рубежу 1890-х років має міцну основу. Дата 1897 року підтверджується ретроспективним свідченням її керівника і спеціальними дослідженнями семінару; дата 1893 року залишається частиною офіційної біографічної традиції. Різниця між ними стає зрозумілішою, якщо вивчати окремо ранні організаційні кроки, формування лабораторної практики та створення психологічного семінару. Психологічний семінар як школа дослідження Київський семінар був простором регулярного читання та обговорення психологічних і філософських праць. Його учасники вчилися формулювати дослідницькі питання, аналізувати методи, знайомилися з експериментальними процедурами та працювали з приладами. Сам Челпанов підкреслював потребу широкої філософської освіти для майбутнього психолога; це була особливість його наукової програми, а не свідчення відсутності інтересу до експерименту. Ждан, 2024. Дослідники розрізняють переважно теоретичний характер роботи психологічного семінару і лабораторні досліди, які проводилися поряд із ним. Кузнецова та Кузнєцов описують теоретичну спрямованість київського семінару в зіставленні з одеською лабораторією Ланге. Історія факультету КНУ, зі свого боку, наголошує на лабораторно-експериментальному компоненті освіти Челпанова. Обидва свідчення стосуються реальних, частково взаємопов’язаних форм діяльності. Подальша доля київської лабораторії Після переходу Челпанова до Московського університету в 1907 році безперервність роботи київського лабораторного осередку стала проблемою. Університетська історія факультету психології описує подальше відновлення експериментальної лабораторії Василем Зеньківським та запровадження у 1917 році курсу експериментальної психології. Отже, відкриття лабораторії не гарантувало її автоматичної неперервності: вона залежала від викладачів, обладнання, коштів і навчальних програм. Досвід створення невеликої київської лабораторії став важливим для подальшого організаційного мислення Челпанова. Порівнюючи різні академічні моделі, він використовував київську практику під час організації великого психологічного інституту в Москві. Це приклад руху наукових ідей і кадрової спадкоємності між університетами, а також свідчення того, що історія лабораторій українських земель була безпосередньо пов’язана з ширшими європейськими та імперськими інституційними мережами. Ждан, 2024. Львів: Казимир Твардовський і формування психологічної працівні Львівський університет у європейському інтелектуальному просторі Історія експериментальної психології Львівського університету розгорталася в іншому адміністративному контексті — у Галичині в складі монархії Габсбургів. Наукова культура міста була багатомовною, а дослідники підтримували контакти з віденськими, лейпцизькими та іншими європейськими центрами. Історія кафедри психології ЛНУ згадує раннє викладання психології Юліаном Охоровичем у 1875–1882 роках, а особливий поворот пов’язує з приходом 1895 року Казимира Твардовського. Твардовський мав філософську підготовку, пов’язану з традицією Франца Брентано, і водночас цікавився лабораторною психологією. У 1892 році він відвідував Лейпциг і зустрічався з Вундтом; пізніше підтримував контакти з іншими дослідниками експериментальних методів. Його програма поєднувала аналіз психічних актів, точність термінології, роботу зі студентами й прагнення створити власну університетську працівню. Документальна історія Львівського університету. 1898–1899 роки: практичні демонстрації та підготовка працівні У 1898–1899 навчальному році Твардовський проводив заняття з експериментальної психології, присвячені, зокрема, оптичним ілюзіям, із практичними демонстраціями. Львівська університетська історична довідка розглядає зимовий семестр 1898–1899 року як початок формування експериментальної лабораторії. Водночас вона прямо вказує, що добивання офіційної підтримки й фінансування тривали до 1907 року. Тому у львівському випадку важливо розрізняти наукові вправи й пізніше забезпечення самостійної інституційної бази. ЛНУ. У листі до редакції часопису «Przegląd Filozoficzny» 1904 року Твардовський звертав увагу, що у Львівському університеті практичні вправи з експериментальної психології проводилися ще до того. Це важливе свідчення самого організатора досліджень, яке пояснює, чому дата початку роботи й дата повного формального облаштування можуть розходитися. Водночас лист підтверджує проведення вправ; сам собою він не встановлює датування всіх наступних штатних та фінансових рішень. Університетський історичний нарис із посиланням на лист. Листи Владислава Вітвіцького з Лейпцига 1902 року Особливу цінність мають листи Владислава Вітвіцького до Твардовського, датовані квітнем 1902 року. Вітвіцький повідомляв про можливості участі у роботі лабораторії Вундта, доступ до приладів і дослідницьких вправ, роботу з оптичними й акустичними стимулами та труднощі отримання повноцінного лабораторного місця. Львівська історична довідка відтворює ці свідчення й указує на обізнаність Вундта та його співробітників щодо створення психологічної лабораторії у Львові. ЛНУ. Це листування показує трансфер наукової практики в конкретній формі: молодий дослідник опановує методи й організацію праці в міжнародному центрі, а потім повертає цей досвід у середовище власного університету. Листи мають більшу хронологічну цінність, ніж пізній узагальнений виклад, оскільки були написані безпосередньо під час відрядження. Водночас вони описують індивідуальний досвід і потребують зіставлення з університетськими рішеннями про фінансування львівської працівні. Від працівні до психологічного закладу Початкові практикуми, матеріальне забезпечення й робота з учнями Твардовського згодом перетворилися на стійкішу організаційну традицію. Львівська університетська довідка описує перейменування та перетворення працівні на Заклад психології в 1920 році. У міжвоєнний час експериментальні заняття й дослідження продовжували інші викладачі, серед яких Мечислав Кройц. Це нагадує, що для історії науки істотне значення має спадкоємність лабораторних практик, а не лише дата заснування. ЛНУ. Формування Львівсько-варшавської школи філософії і дослідницька психологія Твардовського були близькими за інтелектуальним середовищем, однак мали різні дисциплінарні завдання. У межах цієї статті Львів розглянуто як університетський центр становлення експериментальних занять та установи; історія всієї філософської школи і біографії окремих учених потребують власного енциклопедичного висвітлення. Чернівці та інші університетські осередки: що відомо з документів Університет у Чернівцях відкрито 1875 року; це підтверджує офіційна історична публікація Чернівецького національного університету. Його існування важливе для повної карти університетської освіти Буковини, однак сам факт заснування університету не підтверджує існування в ньому спеціалізованої психологічної лабораторії наприкінці XIX століття. Для такої атрибуції потрібні інвентарні книги, навчальні плани, звіти кафедр або документи про створення окремого підрозділу. Інші міста мали педагогічні інститути, медичні кабінети, приватні товариства й дослідницькі гуртки, які впливали на розвиток психології. Їхня роль може бути істотною для регіональної історії, але в цій статті кожний заклад оцінюється за однаковими критеріями університетського статусу, документованих лабораторних вправ та інституційної організації. Це дозволяє зберегти точність історичної карти та відкриває простір для подальших архівних досліджень. Прилади й експерименти: чим займалися ранні лабораторії Відчуття, пороги й сенсорні ілюзії Вивчення зорових, слухових і дотикових відчуттів було одним із найзручніших напрямів для ранньої лабораторної психології. Експериментатор міг регулювати силу або тривалість стимулу, зіставляти відповіді учасників, повторювати вимірювання. Досліди з оптичними ілюзіями в курсі Твардовського й лабораторні практики, які описує листування Вітвіцького, відбивали міжнародний інтерес до зв’язку між фізичним подразненням та психічним переживанням. Львівський університет. Дослідження сенсорних порогів спиралося на засади психофізики. Психологічні й фізіологічні прилади тієї доби включали хронометричні пристрої, камертонні та акустичні установки, засоби подання зорових стимулів і пристрої реєстрації деяких тілесних реакцій. Конкретне обладнання кожної історичної лабораторії необхідно встановлювати за її інвентарними документами. Знання загального набору приладів у європейських лабораторіях саме по собі не доводить наявності кожного з них у Харкові, Одесі, Києві або Львові. Увага, пам’ять, сприймання та час реакції До лабораторних питань належали часові характеристики відповідей, вплив попереднього досвіду на сприймання, коливання уваги й обсяг відтвореної інформації. Роботи Ланге про увагу та сприймання становлять приклад того, як психологічне питання перетворювали на серію спостережень і контрольованих дослідів. Вони вплинули на історію формування експериментальних програм, хоча методичні та теоретичні висновки XIX століття оцінюють сьогодні відповідно до нових стандартів вимірювання. У практикумах студенти могли опановувати роботу з протоколами: описувати завдання, фіксувати характеристики стимулів, порівнювати повторні спроби, помічати індивідуальну мінливість і навчатися контролювати умови досліду. Така підготовка впливала на професійну ідентичність психолога. Експеримент ставав способом навчання наукового мислення, а лабораторія — місцем, де формувалася повсякденна дослідницька культура. Клінічний експеримент і психологічна діагностика Клінічні лабораторії, як у ранній харківській традиції, обирали питання, пов’язані з нервовими та психічними хворобами, особливостями поведінки й функціонування. Спостереження могли поєднуватися з вимірюванням окремих психологічних функцій та фізіологічними методами. Історик має розрізняти опис реально застосованої процедури та теоретичну інтерпретацію її результату, яка залежала від медичних уявлень XIX століття. Хто фінансував лабораторії та як вони отримували обладнання Для створення лабораторії потрібні були університетські рішення, кошти на інструменти, приміщення, збереження матеріалів і викладачі, спроможні організувати практичні заняття. Ранні осередки іноді починалися з невеликого набору приладів і підтримки окремого професора. Фінансування могло здійснюватися через бюджет кафедри, університетські кошти, міністерську дотацію чи іншу форму інституційної підтримки. Окремі джерела до історії львівської працівні прямо описують багаторічні клопотання за таку підтримку. ЛНУ. Психологічний семінар у Києві також мав організаційну основу в університеті, включно зі спеціальними приміщеннями й навчальними посібниками. Історичні розвідки, які використовують протоколи факультетських засідань, згадують рішення про фінансування. Водночас бюджети семінару й окремої лабораторії слід перевіряти за первинними документами перед будь-яким кількісним порівнянням між містами. Матеріали з історії факультету КНУ. Міжнародні відрядження іноді були майже так само важливі, як закупівля обладнання: потрібно було знати, як проводити дослід, обслуговувати апаратуру, навчати студентів і фіксувати результати. Листи Вітвіцького 1902 року дають конкретне свідчення навчального аспекту такого трансферу. Водночас історія кожного приладу потребує своєї атрибуції: походження апаратури, дата надходження, інвентарний номер і спосіб використання можуть бути підтверджені тільки відповідними архівними або музейними записами. Як лабораторії впливали на університетську освіту Поява лабораторій поступово змінювала статус психології в навчальному плані. Викладання починало включати демонстрації, практичні вправи, експериментальну підготовку й дослідницькі обговорення. Студент навчався працювати з даними та приладами, а не лише переказувати історичні та філософські доктрини. Ці зміни створювали підґрунтя для подальшого виокремлення психологічної науки та професійної підготовки. В Одесі експериментальна програма Ланге існувала поряд із суспільними й освітніми ініціативами, включно з розвитком жіночих курсів. У Києві лабораторні заняття доповнювали широку філософсько-психологічну освіту Челпанова. У Львові експериментальна працівня була частиною професорського курсу та наукового наставництва Твардовського. Ці відмінності допомагають зрозуміти, чому університетська психологія не мала єдиної траєкторії формування. ДНПБ; Ждан; ЛНУ. Мережа наукових зв’язків між Харковом, Одесою, Києвом, Львовом і Європою Наукові зв’язки проходили насамперед через людей. Ланге та Челпанов були пов’язані з одеським інтелектуальним середовищем Миколи Грота, але обрали різні акценти у розумінні методології психології. Челпанов організував потужний навчальний осередок у Києві, а згодом переносив частину набутого досвіду до іншого університетського центру. Твардовський і Вітвіцький підтримували контакти з Лейпцигом, але водночас розвивали власну концепцію психологічної науки. Кузнецова й Кузнєцов; Ждан; ЛНУ. Історія цих відносин зберігає регіональну багатоголосість науки. Однакові слова — «дослід», «семінар», «лабораторія», «психологія» — могли мати різний методичний зміст у філософській і медичній кафедрах. Дослідники шукали спільні способи обґрунтування тверджень, сперечалися про межі експерименту й водночас використовували міжнародні стандарти точності. Історичний розвиток наукових шкіл психології можна побачити саме через подібні контакти. Чому ранні лабораторії не стали відразу окремими психологічними факультетами Наприкінці XIX століття психологія зазвичай викладалася в структурі філософських, історико-філологічних і медичних факультетів. Лабораторії створювалися при кафедрах або як навчально-допоміжні установи, а спеціалізована підготовка дослідників часто залежала від персональної школи професора. Адміністративна автономія факультету, статус університетського інституту та наявність психологічного диплома стали результатом тривалих процесів наступних десятиліть. Історія Києва особливо показова: після від’їзду організатора лабораторна робота пережила перерву й потребувала відновлення. Львів демонструє багаторічний шлях від курсів і практичних вправ до забезпеченої працівні. Одеса засвідчує прагнення до відокремлення експериментального предмета всередині філософської кафедри. Тому оцінювати розвиток лише за появою назви структурної одиниці було б історично недостатньо. Як змінилися дослідницькі стандарти після XIX століття Ранні експериментатори працювали до появи багатьох сучасних стандартів статистичного аналізу, психометричної валідизації, систематичного контролю вибірок, етичного погодження та відкритого зберігання даних. Їхні досліди слід відтворювати й оцінювати з урахуванням доступних методів, інструментальної точності та тодішніх дослідницьких уявлень. Інституційне значення лабораторії — це окрема історична характеристика, яка не встановлює автоматично сучасну доказовість усіх опублікованих у ній висновків. Лабораторна психологія XXI століття застосовує нові технології, математичні моделі, попередню реєстрацію протоколів, перевірку відтворюваності, незалежні реплікації та етичні вимоги. Спадкоємність із ранніми лабораторіями полягає в ідеї контрольованого дослідження психічних процесів; конкретні методи й теоретичні пояснення розвивалися і змінювалися. Історичні оцінки та сучасні питання валідності належать до різних, взаємодоповнювальних завдань науки. Історичні міфи й суперечності: як правильно читати свідчення Міф про одну «першу» лабораторію Твердження про «першу психологічну лабораторію» залежить від означення. Харківська ініціатива Ковалевського має документоване раннє місце в медико-психіатричному контексті. Одеська лабораторія Ланге 1896 року вирізнялася як самостійна експериментально-психологічна установа університетської філософської кафедри. У Києві лабораторія й семінар розвивалися разом, а львівська працівня проходила багаторічну інституційну еволюцію. Всі чотири осередки потребують власного історичного визначення. Міф про дату, що пояснює весь процес Дата відкриття семінару може походити з наказу, дата лабораторії — з мемуарів керівника, а дата регулярних дослідів — із навчального розкладу. Їх треба зіставляти, а не обирати за популярністю в підручниках. Для Одеси особливо значуще розрізнення 1895 й 1896 років; для Києва — 1893, 1897 й 1898 років; для Львова — 1898–1899, 1904, 1907 і наступних реорганізацій. Джерела цих дат: ДНПБ, КНУ, Ждан, ЛНУ. Міф про пряме копіювання лабораторії Вундта Досвід Лейпцига справді вплинув на організацію психологічних лабораторій в інших містах. Проте Одеська програма Ланге формувалася навколо власного підходу до уваги та експерименту; Київський осередок Челпанова поєднував експеримент із філософською освітою; Львівська школа Твардовського спиралася також на інтелектуальну традицію Брентано. Спадкоємність методів не означала тотожності дослідницьких програм. Кузнецова й Кузнєцов; Ждан; ЛНУ. Міф про безперервний розвиток науки Лабораторії могли залежати від однієї людини, припиняти роботу після кадрових змін або переживати реорганізації через політичні обставини. Факт раннього заснування не гарантував постійного функціонування та однакового розвитку впродовж наступного століття. Відновлення лабораторної роботи в Києві на початку XX століття й подальші львівські перетворення показують перерви й зміну форм як частину реальної історії наукових інституцій. КНУ; ЛНУ. Історичні джерела: що саме доводять документи Університетські протоколи, накази, звіти кафедр і фінансові кошториси здатні підтвердити дату адміністративного рішення, структуру установи та отримані ресурси. Навчальні програми й оголошення курсів показують фактичний зміст викладання. Інвентарні книги й описи приладів дозволяють встановлювати методичну спроможність лабораторії. Листування демонструє міжнародні зв’язки та планування наукових стажувань. Журнальні статті й дисертації документують дослідницьку програму та її результати. Особисті спогади засновників корисні для розуміння задуму й самооцінки, але їх потрібно звіряти із документами часу події. Біографічні довідки університетів нерідко стискають кілька років у одну дату. Пізні енциклопедичні огляди можуть відтворювати усталену традицію без відокремлення фактичного початку занять від рішення про офіційне відкриття. Тому бібліографічна перевірка є частиною самої історії психологічної науки; докладніше — у статті про історіографію психології. Архівні питання для подальшого уточнення Для Харкова пріоритетом залишаються університетські рішення про кафедру й лабораторію 1884 року, її приміщення та інвентар. Для Одеси — зіставлення підготовчих дій 1895 року з документами офіційної організації лабораторії 1896 року. Для Києва — розмежування дат перших дослідів, створення семінару й юридичного оформлення лабораторного кабінету, зокрема за 1893–1898 роки. Для Львова — зіставлення листа Твардовського 1904 року з університетськими документами про курси 1898–1899 років та фінансування до 1907 року. Така програма архівних перевірок дає змогу розв’язувати суперечки, не підмінюючи джерела навчальними схемами. Значення перших лабораторій для історії психології в Україні Харків, Одеса, Київ і Львів демонструють декілька шляхів перетворення психологічних питань на предмет експериментальної університетської роботи. Через ці осередки змінювалися методи, статус викладання, доступ студентів до досліджень, зв’язки між дисциплінами та модель професійної підготовки. Вони сформували основу, на якій пізніше розвивалися інші інституції психологічної науки, хоча напрям спадкоємності в кожному випадку потребує окремого документального підтвердження. Інституційна історія початку XX століття й подальші українські психологічні школи пов’язані з ранніми лабораторіями через університетську культуру дослідження, але мають власні історичні контексти. Зокрема, після другої світової війни розвиток академічних установ психології в Україні набув іншої організаційної форми. Про це розповідають «Григорій Костюк і становлення українських психологічних інституцій» та «Інститут психології імені Г. С. Костюка». Повна історія лабораторій зберігається в документах, наукових працях, університетських архівах і матеріальній культурі науки. Їхнє вивчення має значення також для сучасних дослідників: інституційні умови визначають, які питання можливо поставити, які дані можна отримати й хто матиме доступ до наукової освіти. Саме такі зв’язки між ідеями, приладами, людьми й університетами становлять предмет історії психологічних лабораторій. Поширені запитання Яка психологічна лабораторія була першою на українських землях? За даними Енциклопедії сучасної України, психологічна лабораторія Павла Ковалевського при Харківському університеті існувала у зв’язку з організацією кафедри психіатрії 1884 року. Якщо йдеться про самостійну університетську лабораторію загальної експериментальної психології при філософській кафедрі, важливою віхою є лабораторія Миколи Ланге в Одесі 1896 року. Це різні типи інституційного становлення. Коли Микола Ланге заснував лабораторію в Одесі? Основні українські академічні джерела датують створення лабораторії 1896 роком. У ширших історичних оглядах також згадується 1895 рік, який доцільно пов’язувати з ранніми практичними або організаційними етапами, доки не проведено порівняння первинних університетських документів. ДНПБ; Кузнецова й Кузнєцов, 2016. Коли в Київському університеті запрацювала лабораторія Челпанова? Коротка біографічна довідка університету називає 1893 рік. У власному свідченні 1914 року Челпанов зазначав, що керував невеликою лабораторією у 1897–1907 роках; психологічний семінар отримав дозвіл у грудні 1897 року. Об’єднання цих даних потребує розрізнення ранніх дослідів і адміністративного оформлення. Ждан, 2024. Коли почалася експериментальна психологія у Львівському університеті? Задокументований важливий етап — навчальний рік 1898–1899, коли Казимир Твардовський проводив експериментально-психологічні заняття й демонстрації. Його свідчення 1904 року підтверджує попереднє проведення вправ, а клопотання щодо лабораторного забезпечення тривали до 1907 року. Історія кафедри психології ЛНУ. Чи всі перші психологічні лабораторії виникли з медичних кафедр? Ні. Харківська лабораторія Ковалевського була пов’язана з психіатрією; одеська лабораторія Ланге постала при кафедрі філософії; київська робота Челпанова об’єднувала філософсько-психологічний семінар і лабораторні вправи; у Львові психологічну працівню розвивали в межах філософського викладання. Ця різноманітність є центральною рисою історії університетської психології. Чому в різних джерелах дати не збігаються? Джерела можуть датувати різні події: перший дослід, появу приладів, відкриття семінару, університетський дозвіл, фінансування або пізніше інституційне перетворення. Іноді пізні біографії узагальнюють багаторічний процес одним роком. Наукова історіографія зіставляє типи джерел і точно визначає, яку саме подію підтверджує кожна дата. Пов’язані статті Історія психології в Україні: школи, інституції та головні етапи — загальна історія наукових осередків на українських землях. Лейпцизька лабораторія Вундта 1879 року: значення та історичні нюанси — міжнародний контекст розвитку лабораторної психології. Харківська психологічна школа: становлення, дослідники та ідеї — регіональна інтелектуальна традиція і її подальша історія. Як психологія стала самостійною наукою — методологічні та організаційні передумови дисциплінарного становлення. Хронологія історії психології: основні дати, події та відкриття — ширший часовий контекст. Історіографія психології: джерела, методи та історичні суперечки — правила критичного аналізу історичних документів. Історія психології: етапи, школи та розвиток науки — головний навігаційний огляд історії психологічної науки. Історія психологічної думки в Києві — київські інституційні та інтелектуальні передумови психологічних досліджень. Львівська психологічна школа: традиції та дослідники — інтелектуальний контекст працівні Казимира Твардовського. Початок експериментальної психології в Україні — розвиток експериментальних програм і їхня наукова спадкоємність. Світова історія психології: різні традиції й межі західного канону — міжнародний контекст університетських лабораторій. Джерела Державна науково-педагогічна бібліотека України імені В. О. Сухомлинського. Біографія Миколи Миколайовича Ланге. Історико-біографічне свідчення про самостійну лабораторію 1896 року. Енциклопедія сучасної України. Ковалевський Павло Іванович. Енциклопедична стаття з даними про університетську кафедру й лабораторію 1884 року. Енциклопедія сучасної України. Національна академія наук України. Матеріал з історії університетської освіти на українських землях. Ждан, Т. (2024). Г. И. Челпанов — основатель первой психологической школы в России. «Культурно-историческая психология», 20(2). Історіографічне дослідження з цитуванням свідчення Челпанова 1914 року. Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Георгій Іванович Челпанов: біографічна довідка. Історико-біографічні дані, зокрема датування 1893 року. Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Історія факультету психології. Університетська історія викладання, лабораторної практики й відновлення експериментальної роботи. Київський національний університет імені Тараса Шевченка. I pede fausto — факультет психології!. Публікація, яка відтворює хронологію дозволу на створення психологічного семінару у грудні 1897 року. Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Навчальна лабораторія імені професора Г. І. Челпанова. Інституційна пам’ять про семінар і лабораторію. Кузнецова, Н. В., Кузнєцов, В. О. (2016). Роль учених Одеського (Новоросійського) університету у становленні й розвитку експериментальної психології: М. Я. Грот, М. М. Ланге, Г. І. Челпанов. Репозитарій Одеського національного університету імені І. І. Мечникова. Львівський національний університет імені Івана Франка. Кафедра психології: історія. Історичні свідчення щодо курсів Твардовського, листування Вітвіцького та розвитку працівні. Одеський національний медичний університет. Історія координаційного центру психологічного супроводу: ранні інституційні витоки. Університетський матеріал про передісторію одеських психологічних досліджень. Одеський національний університет імені І. І. Мечникова. Кафедра психодіагностики та клінічної психології. Університетський матеріал про історію психологічної освіти й досліджень. Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. 31 березня 1875 року: закон про заснування університету в Чернівцях. Офіційний виклад історії університету.

Український психологічний ХАБ · Опубліковано 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика Світова історія психології — це історія багатьох інтелектуальних традицій, дослідницьких практик і наукових інституцій, які в різних суспільствах намагалися пояснити сприймання, мислення, емоції, пам’ять, особистість і поведінку. Її сучасний академічний етап формувався через експериментальні лабораторії, університетські кафедри, професійні товариства, журнали та міжнародний обмін, але географія психологічного знання значно ширша за звичну послідовність «Європа — США». Для всесвітньої історії психології ключове питання полягає в тому, як різні суспільства визначали предмет дослідження людини, які методи вважали переконливими, кому дозволяли створювати знання й чиї результати ставали частиною міжнародного наукового канону. Ця стаття простежує взаємодію європейських, українських, азійських, африканських, латиноамериканських і корінних традицій, встановлюючи різницю між давньою психологічною думкою, модерною експериментальною дисципліною та сучасним критичним переглядом її історії. Що охоплює світова історія психології Світова історія психології досліджує походження, зміни й поширення уявлень про психічне життя, а також історію виникнення психології як спеціалізованої науки і професії. Її об’єктом є тексти, досліди, прилади, поняття, навчальні програми, наукові суперечки, професійні інституції та соціальні умови, за яких певні пояснення психіки діставали визнання. Такий підхід зближує історію психології з історією науки, освіти, медицини, філософії, колоніалізму і суспільних рухів. Поняття «психологія» має різні історичні значення. В античних і середньовічних джерелах можна віднайти вчення про душу, розум, пристрасті, звички та пізнання, хоча самі автори часто користувалися іншими категоріями й прагнули відповісти на релігійні, етичні чи філософські питання. У XIX столітті психологія почала послідовніше інституціоналізуватися як наукова дисципліна зі спеціальними експериментами та професійними спільнотами. У XX–XXI століттях значно розширилися її прикладні галузі, методи та географія. Історичний опис потребує щонайменше трьох рівнів аналізу. Перший — інтелектуальні традиції: як пояснювали внутрішній досвід, поведінку й відношення між людиною та світом. Другий — наукові інституції: де і як було організовано систематичне дослідження, перевірку й навчання. Третій — історіографія: чому пізніші автори обрали саме певні праці, дослідників і країни як «головну» історію дисципліни. Методологічні питання детально розглянуто в статті «Історіографія психології: джерела, методи та історичні суперечки». Що називають західним каноном психології Західний канон психології — це усталений добір подій, персоналій і шкіл, навколо яких традиційно будують історію дисципліни у європейських та американських навчальних курсах. У центрі такого викладу зазвичай перебувають психофізика XIX століття, Вільгельм Вундт і Лейпциг, Вільям Джеймс, психоаналіз, біхевіоризм, гештальтпсихологія, гуманістична психологія та когнітивна революція. Ці напрями справді істотно вплинули на міжнародну науку, однак їхня послідовність описує передусім конкретну лінію професійного розвитку. Канон сформувався під впливом мов міжнародної публікації, економічних ресурсів університетів, впливовості журналів, політичного становища країн, доступу до архівів та поширення підручників. Зміст історії змінюється залежно від того, чи вважаємо її історією видатних теорій, лабораторного методу, професійних організацій, досліджень окремих народів або транснаціональних інтелектуальних зв’язків. Історик має відрізняти вагомість внеску від частоти згадування в популярних навчальних посібниках. Вплив західних університетів був реальним: багато дослідників з Азії, Латинської Америки та інших регіонів навчалися у європейських або американських наукових осередках, а потім відкривали лабораторії й кафедри у своїх країнах. Водночас вони перебудовували здобуті підходи відповідно до власних мов, інституцій, суспільних запитів і філософських спадщин. Тому світова історія психології розглядає міжнародне перенесення ідей як взаємодію, а не як просте тиражування готової моделі. Психологічна думка до появи модерної дисципліни Античне Середземномор’я У грецькій античності розмірковування про пам’ять, сприймання, уяву, характер і розум були складниками ширших вчень про життя, природу й пізнання. Платон досліджував відношення душі, знання і тілесного досвіду; Арістотель у трактаті «Περὶ Ψυχῆς» («Про душу», латинська назва De anima) розглядав душу у зв’язку з організацією живого тіла, сприйманням та діяльністю. Їхні питання продовжили існувати в різних традиціях, проте сучасні психологічні терміни не слід механічно переносити на античні поняття. Античні медичні школи також спостерігали взаємозв’язки тілесних станів і поведінки. Гуморальні пояснення, пов’язані з історичною медициною, відіграли велику роль у формуванні уявлень про темперамент, хоча їхня первісна фізіологія не відповідає сучасним науковим моделям. Вивчати ці твори означає реконструювати історичні способи обґрунтування знання; питання про актуальну емпіричну валідність кожного висновку потребує окремої перевірки. Південна Азія: буддійські, індуїстські та інші традиції Індійські інтелектуальні традиції задовго до створення університетської психології розвивали докладні описи уваги, відчуттів, пам’яті, страждання, самосприймання і вправ із регуляції досвіду. Важливі поняття можна знайти в різних школах буддійської думки, йоги, ньяя, санкх’ї та веданти. Ці напрями часто розходилися в метафізичних припущеннях і практичних цілях; говорити про єдину «давньоіндійську психологію» як завершену школу було б історично неточно. Розроблені там методи самоспостереження і навчання уваги належали до контексту філософії, релігії та практики. Сучасні дослідження медитації користуються власними операціональними визначеннями, контрольними умовами та критеріями результату; вони не підтверджують автоматично всі твердження первісних текстів. Для історії істотно те, що європейська академічна психологія виникала у світі, де вже існували складні незахідні інтелектуальні описи психічного життя. Китай: самовдосконалення, пізнання й суспільний порядок У давньокитайській думці питання людської природи, навчання, емоцій, пізнання, звичок і морального виховання розвивалися в конфуціанських, даоських та інших школах. Категорії серця-розуму, морального характеру та відносин між особою і спільнотою не збігаються за змістом із пізнішими європейськими конструкціями індивідуальної особистості. Порівняльне дослідження потребує читання понять у власному мовному та історичному середовищі. У Китаї модерна наукова психологія поширювалася через переклади, педагогічну реформу, університетські курси та контакти з Японією, Європою й Сполученими Штатами. Попередні інтелектуальні традиції зберігали самостійну історію, а нові лабораторії створювали інший тип інституційної перевірки тверджень. Саме це розрізнення допомагає коректно показати спадкоємність і розбіжність між філософською психологічною думкою та експериментальним дослідженням. Арабомовний і перськомовний науковий світ У середньовічному арабомовному інтелектуальному просторі філософи й лікарі розробляли теорії відчуття, уяви, пам’яті, розуму, сновидінь та душевних станів. Праці Ібн Сіни (Авіценни), Ібн Рушда (Аверроеса) й інших авторів були частиною складного обміну між античною спадщиною, ісламською філософією, медициною та університетськими традиціями. Переклади арабських і грецьких текстів латинською вплинули на європейські дискусії про пізнання й природу людини. Історія цих творів демонструє, наскільки умовним є поділ знання на ізольовані цивілізаційні лінії. Передавання рукописів, перекладацькі осередки, коментарі та полеміки утворювали мережу, в якій античні ідеї змінювали значення. Точна реконструкція конкретного впливу вимагає зіставляти оригінальні тексти, їхні редакції і засвідчені історичні канали передавання. Африканські знання про людину та спільноту На Африканському континенті уявлення про людину, емоції, міжособистісні обов’язки, виховання та духовний досвід розвивалися в численних письмових і усних традиціях. Їхню історію неможливо звести до однієї системи, бо континент охоплює різні мовні родини, релігії, політичні устрої та форми передачі знань. Для історика важливо враховувати усну пам’ять, місцеві практики освіти, філософські тексти й те, що багато джерел дійшли через колоніальні архіви. Огляд Августина Нвоє пропонує реконструювати інтелектуальну спадщину африканської психології через філософію, літературу, антропологію, релігієзнавство та сучасні університетські дослідження. Він розрізняє гуманітарні знання про психічне життя та психологію як окрему наукову дисципліну. Це дає змогу визнавати історичну вагу місцевих знань і водночас точно описувати час появи лабораторій, академічних кафедр та емпіричних дослідницьких програм. Чому університетська психологія XIX століття стала міжнародною Вимірювання і фізіологія Від початку XIX століття дослідження нервової системи, фізіології органів чуття, індивідуальних відмінностей та часу реакції створювали умови для нової науки про психічні процеси. Ернст Генріх Вебер досліджував відмінності в сенсорному розрізненні; Густав Теодор Фехнер у праці «Elemente der Psychophysik» (1860) систематизував програму кількісного співвіднесення фізичних подразників із відчуттями. Герман фон Гельмгольц поєднував фізіологію з проблемами сприймання. Можливість повторювати спостереження та порівнювати результати стала важливим критерієм наукового дослідження. Цей процес не мав однієї дати народження: поряд із розвитком фізіології та філософії виникали методи вимірювання, лабораторні традиції й академічні курси. Історію інституційного відокремлення психології докладніше викладено в матеріалі «Як психологія стала самостійною наукою». Лейпциг і мережа підготовки дослідників У 1879 році у Лейпцизькому університеті розгорнулася експериментальна програма Вільгельма Вундта, яка стала знаковим орієнтиром інституційного оформлення психології. Вундт уже опублікував «Grundzüge der physiologischen Psychologie» (1874); його дослідницька діяльність охоплювала й проблеми мови, культури та історії, зокрема багатотомну «Völkerpsychologie», перші томи якої виходили з 1900 року. Університетський опис історії Інституту Вундта дозволяє відрізняти реальну лабораторну програму від пізнішого символічного міфу про одного засновника всієї психології. Лейпциг став важливим місцем міжнародного навчання. Випускники й відвідувачі переносили методи, прилади, питання та організаційні принципи до інших міст, іноді змінюючи їх докорінно. Науковий вплив поширювався через освіту, листування, журнали, дисертації та особисті контакти. Історія лабораторії показує дію конкретної мережі, а не виникнення всіх психологічних знань в одному приміщенні. Європа, Сполучені Штати й розмаїття шкіл Наприкінці XIX — на початку XX століття європейські школи розвивали різні програми: експериментальну психологію відчуттів, дослідження пам’яті й мислення, феноменологічні описи досвіду, гештальтпсихологію, клінічні та психодинамічні підходи. У США швидко зміцнювалися університетські лабораторії, прикладні напрями, функціоналістські й біхевіористські дослідження. Вільям Джеймс опублікував «The Principles of Psychology» (1890), а Американську психологічну асоціацію засновано 1892 року; протокол її першої організаційної зустрічі зберігає документальне свідчення цієї події. Різні школи розходилися у визначенні предмета: свідомий досвід, цілісні структури сприймання, спостережувана поведінка, несвідомі процеси, адаптація чи функції мислення. Ці суперечки впливали на методи й організацію професії. Їхню тематичну карту становить окремий матеріал «Основні школи психології: історична карта напрямів», тоді як світова історія досліджує просторові зв’язки між осередками. Психологія в Японії: переклад, лабораторія, власні наукові програми Модерна японська психологія виникала на перетині реформ доби Мейдзі, перекладацьких практик, університетського будівництва та міжнародних контактів. Філософ Нісі Амане у 1875 році використовував термін «сінріґаку» як японське позначення психології. Зміна словника мала інституційне значення: переклад створював можливість викладати нову дисципліну в місцевій системі освіти, але зміст запозичених термінів обговорювали й переосмислювали. Юдзіро Мотора навчався у Сполучених Штатах, зокрема в Ґренвілла Стенлі Голла, а після повернення до Японії 1888 року викладав психофізику. У 1903 році Мотора та Матаро Мацумото організували спеціалізовану психологічну лабораторію в Токійському імператорському університеті. У 1904 році там почали відповідну дворічну навчальну програму, а 1905 року відбувся випуск перших студентів. Цю послідовність реконструюють Тацуя Сато та його співавтори на підставі інституційної історії. Історичний досвід Японії не вміщується у формулу пасивного імпорту. Науковці створювали власні навчальні осередки, добирали теми досліджень та взаємодіяли з інтелектуальними традиціями країни. Японське психологічне товариство було створене 1927 року; розвиток товариств, лабораторій і періодики простежено в історичному огляді Сато. Водночас історики окремо обговорюють напруження між модерною експериментальною програмою та традиційними уявленнями про психічне життя. Міжнародна роль Японії також помітна через участь дослідників у конгресах та навчання за кордоном. Спеціалізоване історичне дослідження участі японців у міжнародних конгресах показує, що академічні мережі формувалися через подорожі, спільні товариства і наукову комунікацію. Цей досвід важливий для ширшого питання про те, коли «національна історія» стає частиною загальної історії науки. Психологія в Китаї: університетська модернізація та локальні дискусії На початку XX століття китайські дослідники й реформатори поєднували переклади модерної психологічної літератури з розвитком системи освіти, педагогічними питаннями та практиками університетського дослідження. В історіографії особливу увагу приділяють Чень Даці та організації експериментальної роботи в Пекінському університеті 1917 року. Китайське психологічне товариство було створене 1921 року; його подальша історія відбувалася в умовах політичних криз, воєн, інституційних перерв і реорганізацій. Інституційна історія має власні внутрішні етапи. Програми досліджень у Китаї змінювалися залежно від академічної автономії, державної політики й міжнародних зв’язків. Психологічні поняття перекладали, зіставляли з місцевою інтелектуальною традицією та застосовували до шкільної й суспільної практики. Історичні матеріали Китайського психологічного товариства та академічні огляди дають підстави розглядати китайську психологію як тривалу історію власних інституційних рішень. Психологія в Китаї водночас стала полем суперечок про універсальність теорій. Відмінності освітніх контекстів, родинних відносин і культурних способів самовизначення спонукали дослідників перевіряти, наскільки добре певні поняття описують досвід людей у конкретних громадах. Це питання згодом стало одним із центральних для культурної та міжкультурної психології. Психологія в Індії: Калькутта, експериментальна дисципліна й місцеві традиції Становлення університетської психології в колоніальній Індії відбувалося поруч із багатою історією місцевої філософської думки та освітніми змінами. Згідно з офіційною історією Калькуттського університету, Броджендра Натх Сіл підготував програму вивчення експериментальної психології 1905 року і започаткував демонстраційні лабораторні практики; університетський факультет психології відлічує історію від 1916 року. Дати лабораторного викладання й заснування кафедри описують різні інституційні події, тому їх потрібно подавати окремо. Психологія в Індії розвивалася через освіту, психометрію, прикладні дослідження, клінічні практики й філософські дискусії. Ґіріндра Шекхар Бозе належить до важливих діячів історії індійського психоаналізу; його інституційні ініціативи відображають історію взаємодії європейської психоаналітичної традиції з місцевими дослідницькими та культурними запитами. Вивчення цих процесів потребує враховувати колоніальне становище університетів і соціальні нерівності в доступі до науки. Пізніші індійські дослідники запропонували звернутися до психологічних понять, що виникли у місцевих інтелектуальних традиціях, і перевіряти їхню придатність за допомогою сучасних методів. Історичний сенс цього розвитку полягає в поєднанні власної традиції поняттєвого аналізу та інституційно організованого емпіричного дослідження, а не у створенні уявлення про незмінну «психологію індійського народу». Африка: колоніальні інституції, африканська психологія й деколонізація Історія психології в Африці містить декілька одночасних процесів: місцеві традиції знання про людину, становлення університетських кафедр і професії за колоніальних та постколоніальних умов, дослідження расових класифікацій, а також розвиток сучасних програм африканської психології. Історична конкретність кожної країни принципова: події в Південній Африці, Нігерії, Кенії, Гані чи Єгипті не утворюють однієї хронології. Південна Африка й вплив політичного устрою У Південній Африці розвиток психології від кінця XIX століття відбувався в суспільстві расової сегрегації, а згодом апартеїду. Психологічне тестування, освіта, професійна організація та суспільне застосування досліджень перебували під впливом правового й політичного устрою. Огляд Сатса Купера та Лайонела Ніколаса документує історію інституцій і професії, а також трансформації психологічної спільноти напередодні та після переходу до демократії. Розвиток критичної психології у Південній Африці супроводжувався аналізом нерівності, расизму, насильства й інституційного виключення. Дослідження Шозе Кессі та Флоретти Бунзаєр показує, як історія колонізації та апартеїду впливала на завдання психологічного знання. Соціальні обставини тут є частиною історії науки: вони визначали, кого досліджували, які категорії застосовували і які проблеми вважали суспільно значущими. Африканська психологія як дослідницька програма Африканська психологія в сучасній академічній дискусії охоплює спроби розвивати поняття і методи, чутливі до конкретних соціальних відносин, історії громад і форм життя. Августин Нвоє описує її як дисципліну, що залучає гуманітарну спадщину та підтримує діалог із іншими психологічними підходами. Копано Рателе звертає увагу на втрату й витіснення знань унаслідок колонізації та на потребу змінювати самі принципи історичного письма. Усередині цих дискусій існує різноманіття позицій. Частина авторів наголошує на місцевих світоглядних категоріях, інші — на історії конкретного досвіду, економічних нерівностях, гендері та політичному насильстві. Вагбі Лонґ критикує спрощені уявлення про єдину африканську сутність і пропонує більше уваги до матеріальної історії. Для всесвітньої історії психології це приклад відкритої наукової суперечки про предмет, категорії та суспільну відповідальність дослідження. Латинська Америка: університети, професія та психологія визволення Модерна психологія в країнах Латинської Америки формувалася під впливом національних освітніх реформ, медичних і педагогічних інституцій, європейських та північноамериканських напрямів. Наукові програми розвивалися у різних умовах — у Мексиці, Аргентині, Бразилії, Чилі, Колумбії та інших державах. Традиції психоаналізу, експериментального дослідження, поведінкової науки, соціальної та громадської психології мали неоднакові траєкторії. Історик і психолог Рубен Арділа запропонував важливі огляди інституційних подій у регіоні. Його історико-бібліографічна хронологія нагадує, що професійна психологія в Латинській Америці розвивалася через наукові журнали, місцеві товариства, університетські програми та міжамериканську співпрацю. Від 1967 року виходить «Revista Interamericana de Psicología / Interamerican Journal of Psychology», яка стала одним із майданчиків міждержавної наукової комунікації. Психологія визволення та суспільний досвід У другій половині XX століття суспільні конфлікти, авторитарні режими, соціальна нерівність та громадські рухи впливали на розвиток критичних і громадських напрямів психології. Ігнасіо Мартін-Баро, який працював у Сальвадорі, став однією з центральних постатей психології визволення. Його програма ставила питання про те, які суспільні проблеми психологія вивчає, як визначає дослідницькі пріоритети й кому служать результати. Цей напрям необхідно розглядати в історичному політичному та теоретичному контексті, не ототожнюючи його з універсально доведеною клінічною методикою. Психологія визволення сформувала впливові поняттєві підходи до травматичного соціального досвіду, ідеології, влади та участі громад, а оцінка конкретних емпіричних тверджень залежить від якості відповідних досліджень. Українська психологія у світовому розвитку науки Історія психології на українських землях розгорталася в університетському, філософському, медичному та педагогічному середовищах Києва, Харкова, Львова, Одеси й інших міст. Вона включає різні державні, мовні й політичні контексти, а також транснаціональні зв’язки із європейськими науковими осередками. Українську традицію можна зрозуміти через власну історію кафедр, лабораторій, дослідницьких шкіл і наукових інститутів, а також через внески в міжнародні дискусії. У XX столітті особливе значення мали наукові програми, пов’язані з проблемами розвитку, навчання, мислення й діяльності. Харківський дослідницький осередок 1930-х років, історія психологічної науки в Києві та інституційні зміни радянського часу потребують окремого аналізу джерел, включно з реальними обмеженнями наукової свободи. У цьому контексті важливо відрізняти історію місця роботи дослідника, його наукову самоідентифікацію, мову публікації та сучасне державне громадянство. Підтвердженим інституційним рубежем є 1 жовтня 1945 року, коли відповідно до постанови № 1573 розпочав роботу Науково-дослідний інститут психології УРСР. Цей факт засвідчують історична довідка Інституту психології імені Г. С. Костюка та матеріали Національної академії педагогічних наук України. Історія інституту включає розвиток загальної, вікової, педагогічної та спеціальної психології, а також власної історіографічної роботи. Після 1991 року українські університети й наукові установи діяли в умовах незалежної держави, створювали міжнародні дослідницькі зв’язки, розвивали фахові видання та освітні програми. Українська психологія посідає власне місце у світовій історії науки через мережі ідей, установ і дослідницьких практик. Розгорнуту національну історію викладено в матеріалі «Історія психології в Україні: школи, інституції та головні етапи». Корінні народи, усні традиції та психологічні знання Науковий канон довго формувався переважно навколо друкованих текстів європейських мов, університетських посад і фахових журналів. Такий принцип відбору робить менш помітними усні традиції, колективні практики навчання, поняття спорідненості, зв’язки з землею, локальні підходи до благополуччя та інші форми знання, які відтворювалися поза академічними інституціями. Історичне дослідження корінних традицій потребує співпраці з носіями знань, уваги до права громад визначати умови використання власної інтелектуальної спадщини й розуміння особливостей усного свідчення. Огляд «Psychology and Indigenous People» в Annual Review of Psychology пояснює, як колонізація, групова ідентичність, міжпоколінна передача цінностей і суспільні відносини увійшли до сучасної дослідницької програми. Повага до знань громад пов’язана з вимогою точно називати характер кожного твердження. Історичний опис ритуалів, способів виховання або колективних практик є свідченням їхнього існування і значення. Твердження про ефективність конкретного лікування, причинну дію чи універсальний психологічний механізм потребує відповідного сучасного емпіричного дослідження. Історія знання й перевірка його дієвості — пов’язані, але самостійні аналітичні завдання. Міжнародні психологічні товариства й конгреси Наприкінці XIX століття професійна психологія ставала міжнародною через конгреси, наукові поїздки та обмін публікаціями. Міжнародний союз психологічної науки веде історію відповідних конгресів від паризького зібрання 1889 року. Наступні зустрічі відбулися в Лондоні 1892 року, Мюнхені 1896 року та Парижі 1900 року. Конгреси не просто поширювали готові теорії: вони формували міжнародні контакти й самі правила визнання дисципліни. На конгресі в Единбурзі 1948 року було ухвалено рішення створити міжнародну організацію ширшого профілю. У Стокгольмі 1951 року оформлено Міжнародний союз психологічної науки, наступника конгресового комітету; офіційна історія союзу вказує, що його заснували одинадцять організацій-учасниць. Інституційна історія має значення для розуміння того, хто отримував доступ до міжнародної наукової спільноти і як змінювалася її географія. Членство країн і національних організацій змінювалося разом із політичною картою світу. Історичний реєстр членства IUPsyS відображає, зокрема, приєднання України як окремого національного учасника у 1998 році. Ці дані документують організаційну присутність і не можуть слугувати самостійним показником давності психологічної думки або якості дослідницької роботи в певній країні. Як колоніалізм і глобальна нерівність впливали на психологію Колоніальні адміністрації, нерівний доступ до освіти, мовні ієрархії та політичні режими формували умови професійної науки. Психологічні тести, класифікації та рекомендації іноді використовували для шкільного відбору, організації праці, соціальної політики або виправдання встановлених ієрархій. Для історика важливо встановлювати конкретні документи застосування, адресатів політики й зміст наукових тверджень відповідної епохи. Історичні приклади не утворюють єдиного морального портрета дисципліни: поряд із практиками дискримінації розвивалися програми критики расизму, дослідження нерівності та рухи за доступ до освіти і професії. У праці Купера й Ніколаса про Південну Африку показано, як політична структура впливала на психологічні установи та професійне самоврядування. Аналіз кожної країни вимагає враховувати локальний контекст та архівні свідчення. Глобальна нерівність стосувалася також того, хто міг фінансувати дослідження, перекладати результати, працювати в провідних журналах і організовувати міжнародні конференції. Впливові академічні центри накопичували цитованість, а праці інших осередків частіше залишалися в національних виданнях чи регіональних бібліотеках. Відновлення історичної картини потребує дослідження мовної та інституційної інфраструктури публікації, а не лише списку відомих прізвищ. Жінки та виключені групи в історії дисципліни У багатьох країнах можливості отримувати університетські ступені, обіймати викладацькі посади та вступати до наукових товариств розподілялися нерівномірно. Це позначалося на формуванні поколінь дослідників, збереженні авторства й доступі до лабораторій. В історії психології працювали численні дослідниці, чиї внески досі потребують уважного архівного вивчення. Зокрема, Мері Вітон Калкінс розвивала дослідження пам’яті та психології особистості, Маргарет Флой Вашберн систематизувала експериментальні дослідження поведінки тварин, а Лета Стеттер Голлінгворт працювала над проблемами індивідуальних відмінностей і здібностей. Їхній внесок до історії науки пов’язаний із конкретними працями, дослідницькими програмами та академічними бар’єрами. Зміна канону передбачає повернення до першоджерел і фактичної наукової роботи, а не просте додавання нових імен до незмінної схеми. Перегляд історії також стосується дослідників, чиї праці друкувалися поза великими європейськими мовами, а також спільнот, які тривалий час виступали переважно об’єктами дослідження. Належність до міжнародного канону має визначатися обґрунтованою історичною реконструкцією внеску та його зв’язків, а не лише престижем інституції. Культурна психологія та питання універсальності Міжкультурні порівняння поступово показали, наскільки обережно слід переносити висновки з однієї дослідницької групи на всі людські популяції. У 2008 році Джеффрі Арнетт проаналізував вузьку географію дослідницьких вибірок в авторитетних психологічних журналах. Це стало важливою частиною дискусії про представництво різних суспільств у науковій літературі. У 2010 році Джозеф Генріх, Стівен Гайне й Ара Норензаян систематизували докази того, що представники західних, освічених, індустріалізованих, заможних і демократичних суспільств можуть помітно відрізнятися від інших досліджених популяцій за низкою психологічних показників. Вони запропонували позначення WEIRD для характеристики цього поширеного типу вибірок. Його зміст стосується певних соціальних і дослідницьких умов, а не незмінної психологічної характеристики всіх людей, які проживають у названих країнах. Рад, Мартінґано та Ґінґес у 2018 році звернули увагу на мовні обмеження науки про поведінку, а Талмаєр, Тосканеллі та Арнетт у 2021 році повторно вивчили географічну структуру авторства й вибірок. Їхні висновки відображають конкретні журнали та періоди спостереження. Ці роботи належать до сучасної оцінки дослідницької практики; вони допомагають пояснити, чому історія домінування певних університетів і мов має безпосередні наслідки для узагальнення психологічних результатів. Індигенні психології як історичний та сучасний напрям Під індигенними психологіями в академічній літературі розуміють дослідницькі програми, які розробляють психологічні поняття й методи з урахуванням місцевих мов, суспільних практик та способів конструювання досвіду. Це множина підходів із різними філософськими й емпіричними засновками. Їхня спільна історична передумова — потреба оцінювати, наскільки загальні теорії описують життя людей поза середовищами, де їх спочатку сформулювали. Збірник «Indigenous and Cultural Psychology» за редакцією Уічола Кіма, Куошу Яна і Кван-Куо Хвана належить до важливих праць у цій галузі. Автори розвивають питання про місцеві конструкції особистості, міжособистісні відносини, культурні значення та методологію порівняння. Історія цього руху показує, як дослідники з різних регіонів прагнули змінювати не лише географічний склад вибірок, а й зміст психологічних запитань. Культурна специфічність сама по собі не означає, що досліджувані процеси є унікальними для однієї громади. Перевірка універсальності потребує порівняння, чітких вимірювань, адаптації інструментів і незалежного відтворення результатів. Саме поєднання історичного знання, місцевих категорій та сучасної дослідницької дисципліни робить міжкультурну психологію важливою для майбутнього науки. Що саме приховує традиційний історичний виклад Мовну нерівність архівів Публікації німецькою, французькою й англійською мовами мають велику документовану історію впливу на дисципліну. Утім, наукові праці китайською, японською, українською, арабською, іспанською, португальською та іншими мовами потребують власної бібліографічної реконструкції. Переклад і міжнародне цитування — окремі історичні події, а невідомість публікації в англомовному навчальному курсі нічого не говорить про те, чи існувала така праця. Межі університетського архіву Університетські архіви добре документують кафедри, призначення, протоколи, журнали та лабораторії. Водночас вони неповно представляють знання громад, неформальні освітні практики, роботу дослідників без посад і результати, які не були допущені до престижних майданчиків. Порівняння різних типів джерел дає точнішу картину поширення й втрати знань. Ретроспективне нав’язування сучасних назв Позначення античного трактату як «когнітивної психології», історичних духовних вправ як «психотерапії» або колоніальної класифікації як сучасної «психодіагностики» може приховати суттєві відмінності в методах та цілях. Історик пояснює оригінальну термінологію, реконструює її значення й лише після цього встановлює можливі аналогії з сучасними поняттями. Міф про лінійний поступ Історія науки містить суперечки, інституційні розриви, забуті програми й повернення раніше сформульованих питань. Нові методи іноді спростовують попередні висновки, а іноді уточнюють сферу їхньої застосовності. Поняття прогресу має ґрунтуватися на документованих змінах методів, доказів і пояснювальних можливостей, а не на припущенні, що кожна нова школа повністю замінювала попередню. Як досліджувати світову історію психології науково Початковим матеріалом є оригінальна публікація в її першому виданні або в критичному перевиданні, де позначено текстологічні зміни. Для історії лабораторій і університетів важливі накази, звіти, каталоги обладнання, навчальні плани, листування й протоколи наукових товариств. Пізніші спогади і ювілейні статті дають цінні свідчення, проте потребують зіставлення з сучасними події документами. Кожну гучну тезу про «першу лабораторію» слід перевіряти за критеріями: йдеться про приватну кімнату для дослідів, навчальну лабораторію, окремий інститут, офіційний бюджет чи постійну дослідницьку програму? Дата заснування кафедри може відрізнятися від дати початку навчання, а дата конференції — від часу юридичного створення товариства. Національні назви інституцій могли змінюватися, тому для минулих подій використовують назву, чинну у відповідному році. Далі історик встановлює механізм передавання знання: хто й де навчався, які праці цитував, чи існували переклади, листування та спільні проєкти. Схожість ідей сама по собі не доводить історичного запозичення. Дослідницький зв’язок має спиратися на доступні свідчення взаємодії. Такий підхід особливо важливий під час порівняння європейської, азійських та інших інтелектуальних традицій. Нарешті, висновки історії потребують відокремлення від сучасних тверджень про ефективність і причинність. Праця певного психолога могла мати винятковий історичний вплив, хоча її окремі емпіричні результати не витримали пізнішої перевірки. Навпаки, забутий автор міг сформулювати важливу проблему без широкого визнання за життя. Історичне значення, пріоритет відкриття, суспільний вплив та сучасна доказова обґрунтованість — різні характеристики наукової спадщини. Хронологічні орієнтири світової історії психології Серед ключових документованих орієнтирів: публікація «Elemente der Psychophysik» Фехнера 1860 року; вихід «Grundzüge der physiologischen Psychologie» Вундта 1874 року; формування лейпцизької експериментальної програми 1879 року; перший міжнародний психологічний конгрес у Парижі 1889 року; публікація «The Principles of Psychology» Джеймса 1890 року; створення Американської психологічної асоціації 1892 року; відкриття спеціалізованої лабораторії в Токіо 1903 року; заснування кафедри психології Калькуттського університету 1916 року. До подальших орієнтирів належать організація експериментальної роботи в Пекіні 1917 року; створення Китайського психологічного товариства 1921 року; Японського психологічного товариства 1927 року; відкриття Науково-дослідного інституту психології в Україні 1945 року; організаційне оформлення IUPsyS у 1951 році. Перелік висвітлює окремі інституційні факти й не претендує на визначення «перших відкриттів» психіки в усіх частинах світу. Розширену послідовність подій дивіться у статті «Хронологія історії психології: основні дати, події та відкриття». Як змінюється світова історія психології у XXI столітті Нові історичні дослідження поєднують традиційну роботу з першоджерелами з цифровими бібліографічними каталогами, архівними базами, історією перекладів, мережевим аналізом цитування та порівнянням університетських систем. Дослідники дедалі частіше простежують роль академічної мобільності, колоніальних адміністрацій, міжнародних організацій, жінок у науці та локальних дослідницьких програм. Велике значення має збереження матеріалів, що погано представлені в електронних бібліотеках: регіональної наукової періодики, локальних протоколів, особистих архівів, українських першоджерел та документів товариств. Розширення джерельної бази дає змогу перевіряти усталені версії подій і виявляти зв’язки між дослідниками, які раніше вважалися частинами відокремлених національних історій. Для сучасної психології така історіографія створює практичні наслідки. Вона допомагає критично оцінювати культурні обмеження психометричних інструментів, вибірок та теорій; коректно трактувати роль місцевого контексту; будувати міжнародні дослідження з відповідним представництвом. Світова психологія розвивається як наука через перевірку ідей у ширшому спектрі людських життєвих умов. Поширені запитання Хто заснував світову психологію? Світова психологія не має одного історичного засновника. Вільгельм Вундт відіграв центральну роль у професійному оформленні експериментальної психології в Лейпцигу, але дослідження психічного життя розвивалися в різних інтелектуальних традиціях задовго до XIX століття. Модерну дисципліну створювали численні вчені, університети й товариства. Чому 1879 рік так часто називають початком психології? 1879 рік пов’язаний із лейпцизькою експериментальною програмою Вундта. У багатьох підручниках ця дата стала символом інституційної самостійності психології. Історичне становлення науки включало попередню психофізику, фізіологічні дослідження, університетську освіту й подальше поширення лабораторій. Чи існувала психологія в Азії та Африці до європейських лабораторій? У багатьох суспільствах Азії та Африки існували розвинені вчення й практики, присвячені психічному життю, навчанню та соціальній поведінці. Їхня історична форма відрізнялася від модерної університетської експериментальної психології. Ці два рівні досліджують окремо, встановлюючи засвідчені зв’язки між ними. Що таке західноцентричність в історії психології? Це історіографічне зосередження на європейських і північноамериканських установах, авторах, мовах і теоріях як на головній послідовності розвитку дисципліни. Її досліджують через аналіз структури архівів, цитування, освітніх канонів, міжнародних зв’язків і матеріалів інших регіонів. Чи є індигенна психологія окремою наукою? Індигенні психології охоплюють різні дослідницькі програми, що розробляють поняття й методи з урахуванням місцевих мов і досвіду. Їхні результати оцінюють за відповідними науковими вимогами, а конкретна теоретична та інституційна організація відрізняється залежно від країни й школи. Як Україна пов’язана зі світовою історією психології? Через університетські й наукові школи, розвиток досліджень мислення, розвитку та навчання, міжнародну мобільність, фахові товариства й післявоєнні наукові установи. Заснування у 1945 році Науково-дослідного інституту психології УРСР є документованим інституційним етапом, а сучасна українська наука продовжує створювати міжнародні зв’язки. Чому сучасній психології важливо знати власну світову історію? Історія дозволяє розрізняти походження понять, умови створення методів, соціальні обмеження досліджень і межі перенесення висновків між культурами. Вона допомагає оцінювати докази в їхньому контексті та будувати точніші міжнаціональні дослідницькі програми. Висновок Світова історія психології є історією множинних шляхів дослідження психіки, спільного розвитку інституцій та нерівномірного міжнародного визнання знань. Європейська експериментальна традиція стала одним із найвпливовіших осередків модерної психологічної науки; її світовий розвиток включає японські, китайські, індійські, африканські, латиноамериканські, українські та численні інші дослідницькі програми. Повнота історичної картини визначається якістю джерел, точністю дат і понять, здатністю простежити документовані зв’язки та включити наукові внески, які довго залишалися поза домінантним каноном. Світова психологія є відкритою мережею знань, її історія постійно уточнюється через нові архівні свідчення й порівняльні дослідження. Пов’язані статті Історія психології: етапи, школи та розвиток науки — центральний огляд етапів становлення дисципліни. Хронологія історії психології: основні дати, події та відкриття — перевірена послідовність важливих подій. Історія психологічної думки: як змінювалися уявлення про психіку — історичні поняття і форми пояснення. Історіографія психології: джерела, методи та історичні суперечки — методика перевірки історичних тверджень. Основні школи психології: історична карта напрямів — зв’язки головних наукових програм. Як психологія стала самостійною наукою — інституційні умови виникнення дисципліни. Історія психології в Україні: школи, інституції та головні етапи — самостійна історія української психологічної науки. Історія психології в Європі: школи й наукові інституції Джерела American Psychological Association. (1892). Preliminary meeting of the American Psychological Association: Archival minutes. Psychological Classics. Ardila, R. (1971/2017, електронна архівна публікація). Acontecimientos importantes en la historia de la psicología LatinoAmericana. Revista Interamericana de Psicología. Архів журналу. Arnett, J. J. (2008). The neglected 95%: Why American psychology needs to become less American. American Psychologist, 63(7), 602–614. https://doi.org/10.1037/0003-066X.63.7.602. Cooper, S., & Nicholas, L. (2012). An overview of South African psychology. International Journal of Psychology, 47(2), 89–101. https://doi.org/10.1080/00207594.2012.660160. Henrich, J., Heine, S. J., & Norenzayan, A. (2010). The weirdest people in the world? Behavioral and Brain Sciences, 33(2–3), 61–83. https://doi.org/10.1017/S0140525X0999152X. Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України. (б. д.). Історія Інституту. Офіційний історичний архів. International Union of Psychological Science. (б. д.). IUPsyS History. Офіційна історія. International Union of Psychological Science. (б. д.). Year of IUPsyS Membership. Історичний реєстр членства. Kessi, S., & Boonzaier, F. (2018). Centre/ing decolonial feminist psychology in Africa. South African Journal of Psychology, 48(3). https://doi.org/10.1177/0081246318784507. Kim, U., Yang, K.-S., & Hwang, K.-K. (Eds.). (2006). Indigenous and Cultural Psychology: Understanding People in Context. Springer. Видавець. Long, W. (2017). Essence or experience? A new direction for African psychology. Theory & Psychology, 27(3). https://doi.org/10.1177/0959354316686428. Національна академія педагогічних наук України. (б. д.). Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України. Офіційна довідка. Nwoye, A. (2020). From Psychological Humanities to African Psychology: A Review of Sources and Traditions. Oxford Research Encyclopedia of Psychology. https://doi.org/10.1093/acrefore/9780190236557.013.659. Rad, M. S., Martingano, A. J., & Ginges, J. (2018). Toward a psychology of Homo sapiens: Making psychological science more representative of the human population. Proceedings of the National Academy of Sciences, 115(45), 11401–11405. https://doi.org/10.1073/pnas.1721165115. Ratele, K. (2017). Six theses on African Psychology for the world. Psychology in Society, 54. https://doi.org/10.17159/2309-8708/2017/n54a1. Sato, T. (2005). The history of psychology in Japan. Japanese Psychological Research, 47(2), 47–51. https://doi.org/10.1111/j.1468-5884.2005.00272.x. Sato, T., & Sato, A. (2005). The early 20th century: Shaping the discipline of psychology in Japan. Japanese Psychological Research, 47(2). https://doi.org/10.1111/j.1468-5884.2005.00273.x. Takasuna, M. (2016). Japanese Participants at International Congress of Psychology Pre‐WWII. Japanese Psychological Research. https://doi.org/10.1111/jpr.12122. Thalmayer, A. G., Toscanelli, C., & Arnett, J. J. (2021). The neglected 95% revisited: Is American psychology becoming less American? American Psychologist, 76(1), 116–129. https://doi.org/10.1037/amp0000622. University of Calcutta. (б. д.). Department of Psychology: History. Офіційна історія кафедри. Universität Leipzig. (б. д.). History of the Wilhelm Wundt Institute for Psychology. Офіційна історія.

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика. Соціальна психологія стала самостійною науковою галуззю завдяки тривалому поєднанню досліджень суспільства, експериментальної психології, соціології, філософії, антропології та статистичних методів. Її предмет поступово сформувався навколо того, як присутність інших людей, групові норми, соціальні категорії, спільна діяльність, інституції та культурне середовище пов’язані з поведінкою й психічними процесами людини. Історія соціальної психології охоплює інтелектуальні витоки XIX століття, розвиток експериментів на початку XX століття, дослідження груп і міжгрупових відносин, післявоєнне розширення дисципліни, когнітивний поворот, міжкультурну критику та сучасну переоцінку доказів. Ключове історичне питання полягає в тому, як соціальні явища стали предметом систематичного психологічного дослідження. Історик науки Курт Данцигер показав, що становлення експериментальної соціальної психології супроводжувалося змінами самого поняття соціального явища: дослідникам доводилося переводити складні колективні процеси в ситуації, де можливо визначити умови спостереження, порівняння та перевірки гіпотез. Це пояснює, чому розвиток галузі охоплював одночасно нові теорії та перебудову методів. Дослідження Данцигера про історію експериментальної соціальної психології. Що означало становлення соціальної психології як науки Становлення дисципліни — це історичний процес, у якому виникли відносно стійкий предмет дослідження, спеціальні методи, програми накопичення емпіричних результатів, професійні спільноти, навчальні курси, фахові видання та мережі наукових установ. Кожен із цих складників формувався у власному темпі. Праці про натовп, наслідування та суспільні звичаї з’явилися раніше, ніж лабораторні програми, а експериментальні процедури співіснували з опитуваннями, спостереженням, порівняльними дослідженнями та польовою роботою. У сучасній системі психологічних знань соціальна психологія досліджує соціальні умови думок, почуттів і поведінки. Історична перспектива має інше завдання: простежити, звідки виникли ці дослідницькі питання, як змінювалися їхні пояснення, якими методами їх вивчали та чому деякі впливові висновки згодом переглядалися. Окрема історія психології дає ширший контекст виникнення наукової дисципліни. Межа між соціальною психологією та соціологією історично залишалася рухомою. Питання про колективні норми, наслідування, громадську думку, авторитет і соціальні уявлення розробляли в обох традиціях. Тому історію галузі доречно відтворювати як історію взаємодії дисциплін, а не як послідовність відкриттів однієї університетської школи. Інтелектуальні передумови: суспільство як предмет дослідження Ідеї про людину в суспільстві до появи сучасних лабораторій Питання про зв’язок індивіда й суспільства постали задовго до інституційного оформлення психології. Філософські та історичні традиції різних регіонів світу аналізували звичай, виховання, авторитет, наслідування й спільну дію. У XIV столітті Ібн Хальдун у «Мукаддимі» розглядав соціальну згуртованість, політичні утворення та історичні зміни спільнот. Його інтелектуальна спадщина належить до ширшої передісторії соціально-наукового мислення, а конкретні теоретичні зв’язки з експериментальною соціальною психологією XX століття потребують окремих документальних підтверджень. Історичний профіль дослідника розглянуто в матеріалі про Ібн Хальдуна. Європейська думка Нового часу приділяла дедалі більше уваги походженню моральних суджень, почуттів симпатії, суспільного порядку та звичаю. У XIX столітті урбанізація, індустріалізація, масова політика й розвиток преси загострили питання про поведінку великих груп, лідерство та поширення переконань. Фізіологія й експериментальна психологія тим часом виробляли техніки контролю стимулів, фіксації реакцій та зіставлення результатів. Перетин цих ліній відкрив простір для нової дисципліни. Психологія народів Вільгельма Вундта Вільгельм Вундт відомий насамперед лабораторною програмою експериментальної психології, проте його історична спадщина ширша. У багатотомній праці «Völkerpsychologie: Eine Untersuchung der Entwicklungsgesetze von Sprache, Mythus und Sitte» (видання томів розпочалося 1900 року) він досліджував мову, міф і звичай як історично сформовані явища колективного життя. Ця програма показує, що питання культури та взаємодії суспільства з психікою посідали важливе місце ще в ранній науковій психології. Бібліографічний опис первісного видання Вундта. Історик Курт Данцигер у спеціальному дослідженні витоків і засад психології народів Вундта пояснював особливості цієї традиції та її відношення до пізніших соціально-психологічних досліджень. Вундтів підхід спирався на історико-порівняльне осмислення культурних продуктів і відрізнявся від коротких лабораторних експериментів. Ця відмінність стала продуктивною напругою всередині галузі: одні питання вимагали контрольованої ситуації, інші — аналізу історії спільнот. Данцигер про психологію народів Вундта. Натовп, наслідування і суспільні впливи наприкінці XIX століття Французькі автори кінця XIX століття намагалися пояснити психологію натовпу, механізми наслідування та поширення колективних уявлень. Гюстав Лебон видав «Psychologie des foules» у 1895 році. Книжка набула значного впливу на дискусії про масову поведінку, хоча її широкі узагальнення про натовп відображали обмеження дослідницьких стандартів і соціальні упередження своєї епохи. Бібліографічна ідентифікація праці Лебона в Національній бібліотеці Франції. Для історика важливо відокремлювати популярність ідеї від її емпіричної доведеності. Дослідження натовпу запропонували виразні проблеми для майбутньої науки, але припущення про автоматичну ірраціональність кожної великої групи не можна переносити в сучасну психологію як встановлений закон. Кінець XIX століття: від спостережень до порівняльних експериментів Дослідження Нормана Тріплетта 1898 року У 1898 році Норман Тріплетт опублікував статтю «The Dynamogenic Factors in Pacemaking and Competition» в «American Journal of Psychology». Він аналізував результати спортивного змагання та провів дослідження з дітьми, які виконували завдання, пов’язане з намотуванням волосіні. Питання полягало в тому, як умови змагання або спільної активності впливають на виконання завдання. Оригінальна публікація Тріплетта в архіві York University. Цей матеріал часто називають першим експериментом соціальної психології. Історіографічна перевірка дає точнішу картину. Гіларі Гейнс і Ґрем Воан ще 1979 року показали, чому 1898 рік не можна приймати за беззаперечну дату народження експериментальної галузі: дослідження навіювання та інших соціальних впливів проводилися в різних контекстах, а визначення «першого» залежить від історичних критеріїв. Їхня стаття про міфологію дати 1898 року. Вольфганг Штребе 2012 року окремо проаналізував поширений підручниковий переказ і зафіксував неточності щодо процедури та висновків Тріплетта. Майкл Струб 2005 року повторно проаналізував оригінальні дані й показав обмежену доказову силу отриманих результатів для узагальнення про соціальну фасилітацію. Так історичний приклад став також уроком наукової самокорекції. Критика Штребе; повторний аналіз Струба. Важливою спадщиною ранніх робіт було формулювання дослідницької задачі: порівнювати виконання діяльності в різних соціальних умовах. Подальший розвиток соціальної фасилітації показав, що вплив присутності інших людей залежить від властивостей завдання, підготовленості виконавця та контексту. 1908 рік: перші великі систематизації дисципліни Едвард Росс і соціологічна лінія У 1908 році Едвард Олсворт Росс опублікував «Social Psychology: An Outline and Source Book». У центрі його викладу перебували процеси соціального впливу, звичай, суспільне наслідування та формування колективних установок. Цей напрямок був близьким до соціологічної перспективи: він розглядав історично й суспільно сформовані сили, які регулюють поведінку людей. Бібліографічний запис історичного видання Росса. Вільям Макдуґалл і психологія інстинктів Того самого 1908 року Вільям Макдуґалл видав «An Introduction to Social Psychology». Своє пояснення соціальної поведінки він будував навколо інстинктів, потягів та емоційних тенденцій. Книжка вплинула на ранній виклад дисципліни та викликала тривалі суперечки щодо співвідношення біологічних схильностей, навчання й соціальних умов. Опис оригінальної праці Макдуґалла. Дві книжки 1908 року позначали різні програми дослідження соціальної поведінки, а не синхронне створення єдиної теорії. Росс тяжів до суспільних закономірностей, Макдуґалл — до індивідуальних психологічних механізмів. Саме розходження підходів стало одним із джерел продуктивних дискусій у наступні десятиліття. Поняття інстинкту в цих текстах потрібно читати в історичному значенні, враховуючи подальший розвиток психології мотивації та навчання. 1910–1920-ті роки: утвердження експериментальної програми На початку XX століття дедалі більше дослідників переносили питання про соціальні впливи в лабораторні ситуації. Вальтер Меде працював над експериментальною психологією груп і мас, а Флойд Генрі Олпорт запропонував програму соціальної психології, орієнтовану на вимірювані реакції окремих учасників у соціальних умовах. Данцигер описав ці дві програми як особливо важливі для формування експериментальної соціальної психології в її історичному значенні. Історіографічний аналіз 1920–1970 років. Оригінальна книжка Меде 1920 року. Книжка Флойда Олпорта «Social Psychology» 1924 року стала впливовим осередком нового академічного викладу. У ній соціальна поведінка розглядалася через систематичне спостереження й експериментальне порівняння індивідуальних реакцій. Із цієї перспективи можна було досліджувати, як інші люди змінюють діяльність, установки, судження чи емоційну реакцію учасника. Видання Олпорта 1924 року. Такий поворот мав значні наслідки. Він допоміг створювати відтворювані процедури та кількісні результати, але водночас звузив частину історично ширших питань про інституції, культуру та соціальні конфлікти до короткочасних лабораторних взаємодій. Напруга між точністю експерименту й повнотою соціальної реальності надалі стала постійною темою методологічної дискусії. 1930-ті роки: соціальні норми, групи та теорія поля Музафер Шериф: як формується групова норма У книжці «The Psychology of Social Norms» (1936) Музафер Шериф розглянув питання про формування спільного стандарту судження. Його відомі дослідження автокінетичного ефекту використовували неоднозначний зоровий стимул: учасники оцінювали видимий рух світлової точки, а в групових умовах їхні відповіді зближувалися. Такий результат став важливим для історії вивчення нормативного впливу, хоча конкретна лабораторна процедура не охоплює всіх способів утворення соціальних норм. Бібліографічний запис книжки Шерифа. Пізніше дослідження нормативного соціального впливу розвивали розрізнення між прагненням відповідати очікуванням інших та використанням групи як джерела інформації. Історично це означало перехід від загальних міркувань про наслідування до аналізу конкретних умов, у яких узгоджуються людські судження. Курт Левін: соціальна ситуація як динамічна цілісність Курт Левін запропонував програму, у якій поведінку розглядають у зв’язку з людиною та її психологічним середовищем. Стаття «Field Theory and Experiment in Social Psychology: Concepts and Methods» 1939 року стала одним з основних документів цієї програми. Левін відстоював експериментальний аналіз динамічних взаємозв’язків у ситуації, спираючись також на інтелектуальну спадщину гештальтпсихології. Оригінальна стаття Левіна 1939 року. Дослідження Левіна, Рональда Ліппітта та Ральфа Вайта «Patterns of Aggressive Behavior in Experimentally Created “Social Climates”» (1939) порівнювало групові умови, створені різними стилями керівництва. Воно увійшло до історії соціальної психології як приклад дослідження взаємозв’язку організації групового середовища та поведінки. З нього не випливає універсальний закон, що певний стиль керівництва за будь-яких обставин спричиняє однакову реакцію. Публікація Левіна, Ліппітта й Вайта. Історичне значення підходу Левіна охоплює дослідження групової динаміки, проблеми зміни поведінки та розвиток дослідження дією. Саме на цій лінії соціальна психологія вийшла за межі простого вимірювання індивідуальних реакцій, приділяючи увагу організації спільної діяльності. Друга світова війна та перетворення дослідницьких завдань Війни першої половини XX століття, масова пропаганда, авторитарна політика, расизм і вимушені міграції поставили перед дослідниками суспільства питання про переконування, упередження, підкорення, групову солідарність і колективне насильство. Установи та університети розширювали прикладні дослідження комунікації й людської поведінки. Подальша післявоєнна історія соціальної психології пов’язана також із переміщенням учених між країнами, формуванням нових дослідницьких мереж та зростанням ролі університетів США. Пояснення історії дисципліни лише реакцією на війну було б надмірним спрощенням. Експериментальна соціальна психологія вже мала сформовані дослідницькі програми в 1920–1930-х роках. Воєнний і післявоєнний контекст прискорив розвиток окремих тем, надав їм суспільного значення й вплинув на джерела фінансування, але не замінив довшу інтелектуальну еволюцію галузі. 1940–1960-ті роки: соціальне пізнання, установки та міжособистісні відносини Як вивчення установок стало самостійною програмою Поняття соціальної установки допомогло пов’язати індивідуальні оцінки з колективними нормами та політичною поведінкою. Упродовж XX століття дослідники розробляли шкали вимірювання установок, експериментальні способи вивчення переконування й схеми співвідношення ставлень і вчинків. Водночас поступово виявлялася залежність результатів від способу постановки запитання, соціальної бажаності відповіді, ситуації та контексту вимірювання. Соціальна психологія зблизилася з дослідженнями громадської думки, масової комунікації й прийняття рішень. Пізніше ці напрями стали важливими для політичної психології, психології здоров’я та досліджень поведінкових змін. Однак історія інструментів вимірювання установок потребує розрізнення розвитку окремих шкал і розвитку ширших теоретичних пояснень. Леон Фестінгер і нові пояснення суджень Леон Фестінгер запропонував теорію соціального порівняння в середині XX століття, а в книжці «A Theory of Cognitive Dissonance» (1957) сформулював програму дослідження неузгодженості між переконаннями, діями та рішеннями. Для історії дисципліни ці роботи важливі тим, що зосередили увагу на опосередкованих психологічних процесах: людина оцінює інших, співвідносить власні рішення з очікуваннями та шукає узгодженого пояснення своєї поведінки. Бібліографія монографії Фестінгера 1957 року. Теорії цього періоду посилили роль когнітивних пояснень у соціальній психології й підготували перехід до сучасного соціального пізнання. Біографічний і концептуальний контекст представлено в окремих матеріалах про Леона Фестінгера та когнітивний дисонанс. Соломон Аш і конформність У роботі «Studies of Independence and Conformity: I. A Minority of One Against a Unanimous Majority» (1956) Соломон Аш описав експерименти, в яких учасник робив прості перцептивні судження в присутності більшості, що давала однакові помилкові відповіді. Дослідження продемонстрували важливість конкретної групової ситуації, але також засвідчили варіативність індивідуальних реакцій. Оригінальна праця Аша. Історична пам’ять перетворила процедуру Аша на символ тиску більшості. Наукове читання вимагає враховувати характеристики вибірки, спосіб організації ситуації, відмінності між умовами експерименту та наступні дослідження. Детальну реконструкцію містять статті «Експеримент Аша» та «Соломон Аш». Стенлі Мілґрем і питання підкорення авторитету У статті «Behavioral Study of Obedience» (1963) Стенлі Мілґрем описав експериментальну ситуацію, де учасник отримував вказівки щодо застосування дедалі сильніших, як йому повідомляли, електричних ударів до іншої особи. Дослідження викликало значні дискусії про авторитет, моральне рішення, дослідницький обман, етичні межі та узагальнення результатів. Первісна публікація 1963 року. Класичний експеримент не дає підстав стверджувати, що кожна людина в будь-якій системі влади діятиме однаково. Сучасне розуміння цієї історії спирається на процедури, архівні матеріали, різноманітність умов та критику етичних норм епохи. Докладно про це — «Експеримент Стенлі Мілґрема». Міжгрупові відносини: від змагання до соціальної ідентичності Музафер Шериф і польові дослідження конфлікту У середині XX століття Музафер Шериф та його колеги досліджували формування міжгрупової ворожості й кооперації в умовах організованої групової діяльності. Програма, відома як експеримент «Печера розбійників», пов’язана з польовими дослідженнями груп дітей у літньому таборі. Збережені тексти допомагають розрізняти історичний польовий матеріал, початкові звіти та пізніші редакції опису. Архівна публікація Sherif et al.. Шерифова програма висувала на перший план структуру взаємодії, конкуренцію за цілі та можливості спільного завдання. Такі дослідження розширили поле соціальної психології до міжгрупових відносин і соціальної організації. Водночас їхня інтерпретація вимагає врахування дослідницького втручання, складу груп, конкретних умов польової ситуації та історичних стандартів згоди учасників. Анрі Тажфел і мінімальні групи Публікація Анрі Тажфела, Майкла Білліґа, Роберта Банді й Клода Фламана «Social Categorization and Intergroup Behaviour» (1971) стала вагомим етапом у дослідженнях соціальної категоризації. Їхні експерименти показали, що розподіл людей на категорії за певних умов може позначатися на оцінках і розподілі ресурсів навіть без тривалої історії міжгрупової взаємодії. Першоджерело дослідження 1971 року. Ці результати надалі сприяли розвитку теорії соціальної ідентичності та самокатегоризації. Історично важливим стало розширення пояснення міжгрупових явищ: поряд з інтересами та суперництвом дослідники почали систематично вивчати символічні межі належності, статус, самовизначення й соціальне порівняння. Окремі поняття розкрито в матеріалах про Анрі Тажфела й теорію соціальної ідентичності. Європейські традиції та соціальні уявлення Історія соціальної психології охоплює кілька наукових традицій, які розвивалися одночасно та по-різному визначали соціальну реальність. Північноамериканська експериментальна лінія набула особливої видимості завдяки університетській інфраструктурі та поширенню англомовних підручників. У Європі зберігалися потужні напрями, орієнтовані на соціальні групи, колективні смисли, комунікацію та історично сформовані знання. Серж Московічі опублікував у 1961 році «La psychanalyse, son image et son public», досліджуючи, як психоаналіз постає в суспільному сприйнятті та спілкуванні. Ця праця стала вихідним пунктом впливової програми соціальних уявлень. Вона поставила питання про те, як знання циркулюють між фаховими спільнотами, медіа й повсякденним досвідом і як люди спільно формують смисли. Бібліографічний запис першої публікації в Національній бібліотеці Франції. Для історичної реконструкції принципово, що вивчення соціальної поведінки не зводилося до одного методу чи теоретичної мови. Експериментальні дані про рішення учасника, аналіз колективних уявлень та дослідження структури груп відповідають на різні частини спільного питання про взаємодію людини й суспільства. Соціальне пізнання і когнітивний поворот другої половини XX століття У другій половині XX століття дедалі помітнішою стала програма дослідження того, як люди кодують соціальну інформацію, пояснюють поведінку інших, формують враження, використовують очікування й скорочені способи судження. Теорії атрибуції, схеми, евристики та дослідження стереотипів змінили уявлення про соціальну поведінку: увага перемістилася на процеси побудови інтерпретацій ситуації. Цей поворот опирався на попередні традиції соціальних установок, групових норм і гештальтпсихології та взаємодіяв з експериментальною когнітивною психологією. Він розширив спектр вимірюваних процесів, але породив і власні методологічні ризики. Окремий лабораторний ефект, отриманий на малій та однорідній вибірці, потребує незалежних перевірок і вивчення меж застосування. У сучасному викладі соціальне пізнання є самостійним предметом. Історія його становлення пояснює, чому соціальна психологія поступово поєднала дослідження впливу груп із вивченням пам’яті, уваги, оцінювання та соціального судження. Український вимір розвитку соціальної психології Українські наукові традиції та інституційний контекст Історію соціальної психології на українських землях необхідно розглядати в контексті університетської освіти, загальної та педагогічної психології, соціальних наук і складних політичних умов XX століття. Питання взаємодії особистості й групи, спілкування, колективної діяльності, громадської думки та виховання розроблялися в суміжних дисциплінах ще до появи спеціалізованих незалежних інституцій. Для встановлення точного персонального внеску, першості окремих публікацій та тяглості наукових шкіл потрібні перевірка первинних видань, архівів і документації установ. Документований інституційний етап пов’язаний із Інститутом психології імені Г. С. Костюка НАПН України: за офіційною довідкою, установу засновано 1 жовтня 1945 року як Науково-дослідний інститут психології УРСР. Історія цього інституту показує розвиток академічної психології в Україні, хоча спеціалізовані завдання соціальної та політичної психології мають власну інституційну хронологію. Створення Інституту соціальної та політичної психології 26 січня 1994 року був організований Науково-практичний центр політичної психології. 14 жовтня 1996 року за рішенням Президії Академії педагогічних наук України його реорганізували в Інститут соціальної та політичної психології. Обидві дати розрізняються в офіційних довідках установи та НАПН України. Історія створення на сайті Інституту; офіційна довідка НАПН України. Інститут розвинув дослідження психології мас і спільнот, малих груп, міжгрупових відносин, соціальної психології особистості, політичної поведінки, масової комунікації та медіаосвіти. Окремі наукові програми пов’язані з Миколою Слюсаревським, Тетяною Титаренко, Вадимом Васютинським та іншими українськими вченими. Рецензована публікація у «Віснику Національної академії педагогічних наук України» фіксує еволюцію наукових шкіл і їхні основні напрями. Огляд здобутків Інституту в науковому виданні НАПН. Українська соціальна психологія розвиває власний досвід дослідження суспільних змін, колективної пам’яті, комунікації, громадської думки та міжгрупових процесів. Її історична реконструкція потребує уваги до українських першоджерел та реальної хронології установ, а також до того, як світові теоретичні програми переосмислювалися в українських соціальних умовах. Хто формував дисципліну: різні внески та взаємозв’язки Історична карта соціальної психології охоплює авторів різних поколінь і дослідницьких програм. Вундт розширив психологічну проблематику до історично сформованих культурних явищ; Лебон сформулював впливові, хоча й суперечливі описи натовпу; Росс і Макдуґалл систематизували альтернативні програми ранньої дисципліни; Меде та Флойд Олпорт розвивали експериментальне вивчення соціальних умов поведінки; Левін і Шериф зробили групи й соціальні ситуації предметом контрольованого дослідження. Аш досліджував груповий вплив на судження; Фестінгер — соціальне порівняння й когнітивну неузгодженість; Мілґрем — підкорення авторитету в штучно організованій ситуації; Тажфел — роль соціальної категоризації у міжгруповій поведінці; Московічі — колективне формування й поширення соціальних уявлень. Ці напрями перетинаються, однак кожен оперує власними питаннями, процедурами та рівнями пояснення. Біографії дослідників, окремі теорії та сучасні механізми становлять самостійні енциклопедичні теми. Історія становлення дисципліни пояснює зв’язки між ними: як виникали дослідницькі програми, що вони додавали до наукової методології та які проблеми передавали наступним поколінням. Як змінювалися методи соціальної психології Лабораторне порівняння та контроль умов Експеримент став однією з найпомітніших ознак психологічної науки XX століття. Дослідник змінював соціальну умову, наприклад конфігурацію групової думки, і порівнював реакції учасників. Проте вибір операційної процедури впливав на те, яку частину соціального явища взагалі можна було спостерігати. Данцигер наголошував, що лабораторні обмеження формували саме визначення соціальних впливів в експериментальній традиції. Концептуальна історія методів. Польові дослідження та спостереження Польова робота дозволяла вивчати групову взаємодію поза звичайними лабораторними завданнями, але давала складніші проблеми контролю чинників. Дослідження в таборах, закладах освіти, організаціях і спільнотах сприяли розширенню тем від короткого судження учасника до процесів співпраці, лідерства, статусу й міжгрупового конфлікту. Опитування, шкали та статистика Паралельно розвивалися способи вимірювання установок, соціальних категоризацій, міжособистісних очікувань і громадської думки. Застосування вибіркових досліджень та статистичного аналізу дозволяло порівнювати різні групи й оцінювати невизначеність результатів. Водночас якість висновків дедалі більше залежала від репрезентативності вибірок, змістової валідності шкал і відповідності статистичних моделей дослідницьким питанням. Етична оцінка досліджень Класичні дослідження нерідко використовували приховування інформації від учасників, сильний ситуативний тиск або втручання в групові відносини. Історичне вивчення таких експериментів включає не лише результати, а й умови згоди, ризики, баланс очікуваної користі та можливих наслідків. Розгорнутий порівняльний огляд подано в матеріалі «Класичні експерименти психології». Історичні міфи про виникнення соціальної психології «У соціальної психології був один засновник» Таке твердження стирає відмінності між філософськими передумовами, соціологічними теоріями, ранніми психологічними публікаціями, формуванням лабораторних методів і створенням академічних інституцій. Вундт, Росс, Макдуґалл, Тріплетт, Меде, Флойд Олпорт, Левін і Шериф зробили різні внески. Називати будь-кого з них єдиним засновником означало б підмінити складну історію зручною легендою. «Перший експеримент провів Тріплетт 1898 року» Тріплетт справді опублікував у 1898 році історично важливу працю. Водночас наявні спеціальні історіографічні дослідження заперечують уявлення про її беззастережну першість та про просте доведення ефекту соціальної фасилітації. Гейнс і Воан, 1979; Штребе, 2012. «Класичний експеримент остаточно пояснив людську поведінку» Умови експерименту визначають, який ефект було виміряно. На результати впливають історичний період, добір учасників, спосіб подання інструкцій, соціальні норми й інтерпретація дослідника. Експеримент Аша, програма Шерифа або експерименти Мілґрема стали визначними науковими подіями, але для узагальнень про людську поведінку потрібні незалежні дослідження, альтернативні пояснення й точний аналіз обмежень. «Соціальна психологія розвивалася тільки в США» Американські університети справді забезпечили потужну інституційну базу багатьох експериментальних програм. У формуванні дисципліни брали участь також європейські дослідники, соціологічні та культурно-історичні традиції, міжнародні наукові міграції, а згодом національні й регіональні школи в різних частинах світу. Розуміння історії лише як американської послідовності відомих експериментів звужує її предмет. Межі класичних висновків і сучасна перевірка доказів Проблема відтворюваності У XXI столітті соціальна психологія стала одним із центральних полів дискусії про реплікацію досліджень. Великі багатолабораторні проєкти перевіряли, наскільки стабільно вдається повторити окремі опубліковані ефекти за узгодженими процедурами. Проєкт «Many Labs» продемонстрував, що результати різних ефектів відрізняються за відтворюваністю, а умови виконання та обсяг вибірки мають значення. Кляйн та співавтори, 2014. Реплікаційна перевірка досліджує конкретні твердження, операціоналізації та процедури. Окрема невдала реплікація не визначає науковий статус усієї дисципліни, а історична популярність результату сама по собі не підтверджує його сучасної достовірності. Відкриті дані, попередня реєстрація планів, багатолабораторні проєкти та розмежування дослідницьких і підтверджувальних аналізів стали важливими елементами розвитку стандартів. Обмеженість історичних вибірок Велика частина відомої експериментальної літератури спиралася на учасників із порівняно вузького соціального та освітнього середовища. Джозеф Генріх, Стівен Гайне й Ара Норензаян у статті «The Weirdest People in the World?» (2010) систематизували проблему перенесення результатів із західних, освічених, індустріалізованих, заможних і демократичних суспільств на світове населення. Їхня публікація. Для історії соціальної психології цей висновок має подвійне значення. Він допомагає зрозуміти, чому окремі класичні теорії вважалися універсальними, та підтримує розвиток досліджень із більшою культурною й соціальною різноманітністю. Міжкультурні відмінності не скасовують спільних закономірностей, а потребують перевірки того, які саме процеси є стійкими за різних умов. Від досліджень соціального впливу до складних моделей суспільства Сучасна соціальна психологія поєднує експерименти, кореляційні та поздовжні дослідження, польові методи, якісні підходи, дослідження мереж і міжкультурні порівняння. В історичній перспективі це продовження давньої проблеми: як досліджувати соціальне явище з науковою точністю, зберігаючи увагу до реального контексту. Одним із центральних результатів розвитку дисципліни стало розуміння того, що різні методи відповідають на різні типи запитань. Основна хронологія становлення соціальної психології XIX століття Розвиваються психологічні та соціологічні пояснення наслідування, групової поведінки, натовпу й суспільних впливів. У 1895 році виходить праця Гюстава Лебона «Psychologie des foules», а в 1898 році — експериментальна публікація Нормана Тріплетта. 1900–1920-ті роки Вундт починає публікувати багатотомну «Völkerpsychologie». 1908 року виходять праці Едварда Росса та Вільяма Макдуґалла із соціальної психології. У 1920-х роках посилюються експериментальні програми Вальтера Меде та Флойда Олпорта; 1924 року видається книжка Олпорта «Social Psychology». 1930–1940-ві роки 1936 року Музафер Шериф видає «The Psychology of Social Norms». У 1939 році Курт Левін публікує статтю про теорію поля та експеримент, а разом із колегами — дослідження соціального клімату груп. Становлення групової динаміки поєднується з розвитком соціальних опитувань та прикладних досліджень поведінки. 1950–1970-ті роки У 1950-х роках Шериф розвиває польове дослідження міжгрупових конфліктів; 1956 року виходить монографічне дослідження Аша про незалежність і конформність; 1957 року Фестінгер видає працю про когнітивний дисонанс. У 1961 році Московічі публікує працю про соціальні уявлення. У 1963 році Мілґрем оприлюднює експериментальне дослідження підкорення авторитету; 1971 року виходить праця Тажфела та колег про соціальну категоризацію. 1980-ті роки — початок XXI століття Зростає значення соціального пізнання, теорій ідентичності, міжгрупових процесів, культурно-порівняльних підходів і дослідження реальних суспільних проблем. Українські спеціалізовані наукові інституції набувають нових можливостей після 1991 року; у 1994 році створюється профільний центр політичної психології, який 1996 року реорганізовано в Інститут соціальної та політичної психології. У XXI столітті посилюються реплікаційні програми, відкриті дослідницькі практики та методологічна критика універсальності висновків. Чому історія соціальної психології важлива сьогодні Історія дисципліни пояснює, звідки походять сучасні уявлення про груповий вплив, соціальні норми, сприймання інших, міжгрупові конфлікти й колективні смисли. Вона допомагає розрізняти теоретичну інтуїцію, одиничне історичне дослідження, накопичений емпіричний результат і його сучасну наукову оцінку. Інший наслідок історичного підходу — уважність до соціального контексту самого наукового знання. Проблеми, які досліджували соціальні психологи, залежали від політичних подій, інституційних можливостей, доступних методів, уявлень про учасників і джерел фінансування. Розуміння цього контексту допомагає точніше застосовувати наукові результати, зберігаючи їхні емпіричні межі. Становлення соціальної психології як науки стало процесом створення дослідницької мови, у якій індивідуальне й колективне можна вивчати разом. Сучасна дисципліна успадкувала і силу контрольованого дослідження, і необхідність перевіряти, наскільки його результати відповідають складності людських спільнот. Поширені запитання Коли виникла соціальна психологія як самостійна наука? Її становлення відбувалося поступово від кінця XIX до першої половини XX століття. Перші систематичні видання 1908 року, експериментальні програми 1920-х років і дослідження груп у 1930-х роках були різними етапами цього процесу. Одна дата не охоплює весь шлях дисципліни. Кого називають засновником соціальної психології? У різних історичних підходах називають Едварда Росса, Вільяма Макдуґалла, Флойда Олпорта, Курта Левіна та інших дослідників. Кожен із них вплинув на окремий аспект формування галузі. Найточніше говорити про сукупність наукових програм, які створили її предмет і методи. Чи був експеримент Тріплетта першим у соціальній психології? Його дослідження 1898 року є відомим раннім прикладом експериментальної постановки соціально-психологічного питання. Історики виявили раніші й паралельні дослідницькі традиції, а пізніший аналіз даних уточнив зміст результатів Тріплетта. Тому статус «першого експерименту» є історично спірним. Чим відрізнялися Росс і Флойд Олпорт? Росс розробляв переважно соціологічне пояснення суспільних впливів, тоді як Флойд Олпорт послідовно розвивав експериментальне дослідження реакцій індивіда в соціальних умовах. Їхні праці відображають різні способи визначення предмета молодої дисципліни. Який внесок зробив Курт Левін? Він розвинув теорію поля, підхід до аналізу психологічної ситуації та експериментальні дослідження групової динаміки. Його роботи сприяли вивченню поведінки як процесу взаємодії людини й середовища та розвитку дослідження практичних змін. Коли сформувалася соціальна психологія в незалежній Україні? Українська традиція досліджень людини в соціальних відносинах має довшу історію. Важливим спеціалізованим інституційним етапом стали створення Науково-практичного центру політичної психології 26 січня 1994 року та заснування на його основі Інституту соціальної та політичної психології 14 жовтня 1996 року. Чому деякі класичні соціально-психологічні висновки переглядають? Історичні експерименти виконувалися за доступними тоді етичними й методичними стандартами, часто з обмеженими вибірками. Сучасні дослідження використовують незалежні реплікації, точнішу статистичну оцінку, попередню реєстрацію та ширший культурний контекст. Це дозволяє визначати, які висновки є стійкими, а які потребують уточнення. Пов’язані статті Соціальна психологія: що це і що вивчає — сучасний предмет, головні напрями та дослідницькі проблеми дисципліни. Історія психології: етапи, школи та розвиток науки — загальна історична карта психологічної науки. Біхевіоризм: що це, основні ідеї, представники та критика — суміжна історична програма вивчення поведінки. Класичні експерименти психології: історія, результати й перегляд висновків — критичний огляд історичних експериментів та їхнього сучасного прочитання. Експеримент Аша — процедура, результати та наукова оцінка дослідження конформності. Експеримент Стенлі Мілґрема — історія дослідження підкорення авторитету. Соціальна фасилітація — сучасне пояснення впливу присутності інших на виконання завдань. Теорія соціальної ідентичності — теоретична спадщина досліджень міжгрупової поведінки. Історія психології розвитку як наукової дисципліни Історія психології особистості та теорій індивідуальних відмінностей Джерела Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України. (б. д.). Історія та діяльність інституту. https://naps.gov.ua/ua/structure/institutions/psychology/. Інститут соціальної та політичної психології НАПН України. (б. д.). Історія створення. https://ispp.org.ua/pro-instytut/istoriya-stvorennya/. Національна академія педагогічних наук України. (б. д.). Інститут соціальної та політичної психології. https://naps.gov.ua/ua/structure/institutions/polit_psychology/. Чуніхіна, С. Л. (2022). Здобутки і перспективи розвитку соціальної та політичної психології в Україні: досвід Інституту соціальної та політичної психології НАПН України. Вісник Національної академії педагогічних наук України, 4(1). https://doi.org/10.37472/v.naes.2022.4106 Allport, F. H. (1924). Social psychology. Houghton Mifflin. https://openlibrary.org/books/OL43368143M/Social_psychology Asch, S. E. (1956). Studies of independence and conformity: I. A minority of one against a unanimous majority. Psychological Monographs: General and Applied, 70(9), 1–70. https://doi.org/10.1037/h0093718. Danziger, K. (1983). Origins and basic principles of Wundt’s Völkerpsychologie. British Journal of Social Psychology, 22(4), 303–313. https://doi.org/10.1111/j.2044-8309.1983.tb00597.x. Danziger, K. (2000). Making social psychology experimental: A conceptual history, 1920–1970. Journal of the History of the Behavioral Sciences, 36(4), 329–347. https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/11054730/. Festinger, L. (1957). A theory of cognitive dissonance. Stanford University Press. https://books.google.com/books/about/A_Theory_of_Cognitive_Dissonance.html?id=ioUhAQAAMAAJ Haines, H., & Vaughan, G. M. (1979). Was 1898 a “great date” in the history of experimental social psychology? Journal of the History of the Behavioral Sciences, 15(4), 323–332. https://onlinelibrary.wiley.com/doi/abs/10.1002/1520-6696%28197910%2915%3A4%3C323%3A%3AAID-JHBS2300150405%3E3.0.CO%3B2-I. Henrich, J., Heine, S. J., & Norenzayan, A. (2010). The weirdest people in the world? Behavioral and Brain Sciences, 33(2–3), 61–83. https://doi.org/10.1017/S0140525X0999152X. Klein, R. A., et al. (2014). Investigating variation in replicability: A “Many Labs” replication project. Social Psychology, 45(3), 142–152. https://doi.org/10.1027/1864-9335/A000178. Le Bon, G. (1895). Psychologie des foules. Félix Alcan. Бібліографічна ідентифікація у BnF. Lewin, K. (1939). Field theory and experiment in social psychology: Concepts and methods. American Journal of Sociology, 44(6), 868–896. https://doi.org/10.1086/218177. Lewin, K., Lippitt, R., & White, R. K. (1939). Patterns of aggressive behavior in experimentally created “social climates”. The Journal of Social Psychology, 10(2), 269–299. https://doi.org/10.1080/00224545.1939.9713366. McDougall, W. (1908). An introduction to social psychology. Methuen. Бібліографічний запис. Milgram, S. (1963). Behavioral study of obedience. Journal of Abnormal and Social Psychology, 67(4), 371–378. https://doi.org/10.1037/h0040525. Moede, W. (1920). Experimentelle Massenpsychologie: Beiträge zur Experimentalpsychologie der Gruppe. S. Hirzel. https://books.google.com/books/about/Experimentelle_Massenpsychologie.html?id=NYoZAAAAMAAJ Moscovici, S. (1961). La psychanalyse, son image et son public: Étude sur la représentation sociale de la psychanalyse. Presses universitaires de France. Каталог BnF. Ross, E. A. (1908). Social psychology: An outline and source book. Macmillan. Каталог Wellcome Collection. Sherif, M. (1936). The psychology of social norms. Harper & Brothers. Бібліографічний каталог. Sherif, M., Harvey, O. J., White, B. J., Hood, W. R., & Sherif, C. W. (1961). Intergroup conflict and cooperation: The Robbers Cave experiment. University Book Exchange. Архів тексту та відомості про ранній звіт. Stroebe, W. (2012). The truth about Triplett (1898), but nobody seems to care. Perspectives on Psychological Science, 7(1), 54–57. https://doi.org/10.1177/1745691611427306. Strube, M. J. (2005). What did Triplett really find? A contemporary analysis of the first experiment in social psychology. American Journal of Psychology, 118(2), 271–286. https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/15989124/. Tajfel, H., Billig, M. G., Bundy, R. P., & Flament, C. (1971). Social categorization and intergroup behaviour. European Journal of Social Psychology, 1(2), 149–178. https://doi.org/10.1002/ejsp.2420010202. Triplett, N. (1898). The dynamogenic factors in pacemaking and competition. American Journal of Psychology, 9(4), 507–533. Архів оригінального тексту. Wundt, W. (1900). Völkerpsychologie: Eine Untersuchung der Entwicklungsgesetze von Sprache, Mythus und Sitte. W. Engelmann. https://katalog.bibliothek.kit.edu/bib/490378

Український психологічний ХАБ · 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика Початок експериментальної психології в Україні — це формування дослідницької традиції, у якій психічні процеси стали предметом спеціально організованого спостереження, вимірювання, зіставлення умов і перевірки пояснень. Наприкінці XIX століття такі практики розвивалися в університетах, фізіологічних і психіатричних установах Харкова, Одеси, Києва та Львова. Їх об’єднувала поступова зміна способу постановки наукового питання: від загальної розмови про природу душі до дослідження того, як змінюються увага, сприймання, відчуття, рухова реакція та навчання за визначених умов. Найчастіше початок української університетської експериментальної психології пов’язують із Миколою Ланге та створенням в Одесі самостійної психологічної лабораторії у 1895–1896 роках. Водночас Енциклопедія України описує раніші психологічні дослідження при харківській психіатричній клініці Павла Ковалевського, а джерела про Київ наводять різні дати організації лабораторної роботи Георгія Челпанова. Історична картина стає зрозумілою, коли врахувати вид установи, наукову мету експерименту, дату фактичної роботи та дату адміністративного оформлення лабораторії. Історія цього становлення пов’язана з ширшим розвитком психологічної науки, але має власний предмет. Тут головними є дослідницькі практики на українських землях, їхні джерела, методи, результати, зв’язки між центрами та історіографічні суперечки. Інституційну карту самих університетських лабораторій, а також сучасну методологію експериментальної психології становлять окремі енциклопедичні теми. Що означає «початок експериментальної психології» Експериментальна психологія виникала як практика контрольованого варіювання умов спостереження за психічними явищами. Дослідник пропонував стимул, змінював тривалість або спосіб його подання, фіксував відповідь людини, повторював процедуру та порівнював результати. У XIX столітті досліджували переважно сенсорні пороги, час реакції, рух, увагу й закономірності сприймання. Тодішні експерименти використовували прилади фізіології, акустики та оптики, а також словесні відповіді учасників. Виникнення експериментальної психології як університетської дисципліни означало поєднання кількох умов: підготовленого дослідника, доступу до обладнання, окресленого предмета психологічного дослідження, процедури роботи з учасниками, наукової публікації та навчальної інституції, здатної передавати цей досвід. Кожна умова могла з’явитися в інший час. Саме тому історик науки розрізняє першу спробу вимірювання, ранню клінічну лабораторію, відкриття університетського кабінету і формування самостійної дослідницької програми. Це розрізнення особливо важливе для України, де наприкінці XIX століття співіснували різні політичні та університетські системи. Одеса, Київ і Харків перебували в Російській імперії, Львів — у Габсбурзькій монархії. Сучасна історія психології в Україні охоплює дослідження, здійснені на українських землях незалежно від імперського підпорядкування університету або мови тогочасної публікації. Водночас наукова біографія окремого дослідника зберігає його конкретні інституційні, мовні та культурні обставини. Передумови: від філософії та фізіології до лабораторного досліду Філософські кафедри, університетська освіта і психологічні питання У першій половині XIX століття питання відчуття, волі, свідомості та пізнання розглядали в курсах логіки, філософії, педагогіки і медицини. Їх намагалися описувати систематично, проте самостійної мережі психологічних лабораторій ще не існувало. Наукова психологія поступово формувала власну предметну мову в межах інституцій, що виникли для інших дисциплін. Історія Харківського університету зберігає важливий приклад ранньої емпіричної орієнтації: 1815 року Павло Любовський опублікував у Харкові працю з досвідної психології. Університетська історична довідка характеризує її як ранній підручник емпіричної психології. Слово «досвідна» в тогочасному слововжитку охоплювало звернення до досвіду і спостереження; наявність такого підручника сама собою ще не свідчить про лабораторний експеримент у сучаснішому, спеціально організованому значенні. Поступове зближення психології з природничими дисциплінами відбувалося через дослідження органів чуття, нервової системи, рухових реакцій і психофізичних співвідношень. Важливим міжнародним середовищем стала лейпцизька лабораторія Вільгельма Вундта, з якою традиційно пов’язують 1879 рік. Українські університетські центри входили до цього обміну через стажування, переклади, листування, наукові прилади і публікації. Докладніше логіку переходу можна простежити в матеріалах про те, як психологія стала самостійною наукою і як розвивалася психофізика XIX століття. Чому медична лабораторія передувала самостійній психологічній Клінічна медицина мала практичний інтерес до сприймання, чутливості, руху й поведінки пацієнтів. Психіатричні та неврологічні кабінети використовували прилади й процедури вимірювання ще до появи спеціалізованих психологічних осередків. Для історії методу це повноцінна складова ранніх досліджень; для історії університетської дисципліни її потрібно зіставляти з іншим типом установи. Коли в історичних працях один центр називають «першою психологічною лабораторією», а інший — «першою самостійною експериментально-психологічною лабораторією», йдеться про різні критерії. Перше твердження може стосуватися найранішого застосування дослідницьких процедур у клініці. Друге — спеціального підрозділу, присвяченого власне психологічному експерименту. Відмінність добре видно під час зіставлення біографії Павла Ковалевського з історіографічною статтею про одеську лабораторію Ланге. Харків: ранні клінічні та психофізичні дослідження Харків є важливим раннім осередком дослідницької психології завдяки взаємодії університетської медицини, психіатрії та психологічних уявлень про поведінку. Павло Ковалевський, який працював у Харківському університеті в останній третині XIX століття, організовував дослідження в клінічному середовищі. Енциклопедія України відносить заснування ранньої психологічної дослідницької лабораторії при університетській клініці психічних і нервових хвороб до 1880-х років. Цю лінію підтверджує й довідка Харківського національного університету, яка згадує експериментальні роботи Ковалевського щодо змін шкірної чутливості. Експериментальна складова таких досліджень полягала у вимірюванні фізіологічно й психологічно значущих реакцій за визначених умов. Наукове середовище залишалося насамперед медичним, а предмет дослідження перетинав кордони тодішніх психіатрії, неврології та психології. Національна академія медичних наук України в історичному описі установи, пов’язаної із Сабуровою дачею, фіксує роль Ковалевського в університетській психіатрії та появу заснованого ним 1883 року спеціалізованого наукового видання. Це свідчення інституційної культури, у якій результати систематичних клінічних спостережень і дослідів отримували професійну аудиторію. Участь харківських медиків у розвитку експериментального підходу варто оцінювати за реальними методами та джерелами, а не за пізнішими титулами «засновників». Історичні твердження про абсолютний світовий пріоритет окремих харківських дослідів потребують зіставлення дат оригінальних публікацій з міжнародною літературою. Надійно встановлюється сама наявність ранньої клінічно-експериментальної традиції на українських землях, що передувала формальному створенню самостійної одеської лабораторії. Одеса: Микола Ланге і формування самостійної психологічної програми Навчання у Вундта та перехід від філософії до експерименту Микола Ланге (1858–1921) був одним із ключових організаторів експериментально-психологічного дослідження в Одесі. Його шлях пролягав через філософську освіту, стажування в Західній Європі та роботу в лабораторії Вільгельма Вундта. Енциклопедія сучасної України зазначає, що Ланге перебував у науковому відрядженні 1883 року і працював у лейпцизькому середовищі Вундта. Із 1888 року він викладав у Новоросійському університеті в Одесі. За біографічним дослідженням Державної науково-педагогічної бібліотеки України, в одеський період Ланге продовжував свої експерименти у фізіологічній лабораторії Павла Спіро. Для роботи йому були потрібні спеціальні прилади, і в доступних матеріалах збереглося свідчення про окреме приміщення, що поступово набуло функцій кабінету експериментальної психології. Цей етап демонструє реальний механізм появи нової дисципліни: спочатку — експерименти на інструментальній базі фізіології, потім — власна дослідницька інфраструктура. Формування психології як науки вимагало також інтелектуальної самостійності. Учасники ранніх досліджень сперечалися про те, чи може лабораторний метод пояснити складні психічні явища, який статус мають відповіді учасника і наскільки фізіологічні процеси визначають увагу та сприймання. Тому заснування лабораторії Ланге було завершенням уже розпочатої роботи й одночасно новим інституційним кроком. Дослідження уваги: процедура, спостереження, пояснення Одним із ранніх предметів експериментів Ланге стали мимовільні коливання уваги під час сприймання зорових і слухових стимулів. Ідеться про ситуації, у яких звіт учасника про те, що він сприймає, може змінюватися, хоча фізичні характеристики стимулу залишаються відносно сталими. Повторення досліду дає можливість описувати час і характер цих змін та висувати гіпотези щодо їхніх механізмів. Ланге висунув моторну теорію уваги, відповідно до якої рухові налаштування організму та підготовка до сприймання відіграють важливу роль у вибірковості психічної діяльності. Його теорія вступала в наукову дискусію з вундтівською апперцепцією та іншими поясненнями уваги. Історико-біографічні матеріали ДНПБ пов’язують із дослідженнями 1888 року міжнародне обговорення за участю Вундта, Вільяма Джеймса, Теодюля Рібо та інших психологів. Важливо відокремити три рівні історичного твердження. Ланге проводив досліди з уваги — це питання історичних джерел. Він запропонував моторне пояснення спостережених явищ — це зміст його власної теорії. Наскільки таке пояснення узгоджується із сучасними багатокомпонентними моделями уваги — окреме питання сучасної когнітивної науки. Історичний експеримент сам по собі не встановлює остаточної нейрофізіологічної теорії уваги. Закон перцепції та книга 1893 року У роботі над сприйманням Ланге описував послідовну зміну образу предмета від відносно загального, слабко розрізненого цілого до детальнішого й більш диференційованого сприйняття. Це отримало назву закону перцепції. У контексті кінця XIX століття такий підхід дозволяв вивчати сприймання як процес, що розгортається в часі та залежить від організації діяльності суб’єкта. 1893 року в Одесі вийшла праця Ланге з оригінальною назвою «Психологические исследования: Закон перцепции. Теория волевого внимания». Її бібліографічні дані, місце друку й рік першого видання подано в каталозі ДНПБ та зібранні повнотекстових документів. Російськомовна назва збережена як назва історичного першоджерела, надрукованого в Одесі в умовах імперської університетської системи. Книга об’єднала експериментальний матеріал, теоретичні висновки та програму розширення психологічної лабораторної роботи в університетах. Для історії української науки її значення подвійне: вона засвідчує, що експериментальна психологія в Одесі здійснювалася до офіційно датованого відкриття власної лабораторії, і документує усвідомлену вимогу інституційної підтримки цієї науки. Бібліографічний опис Національної електронної бібліотеки підтверджує видання 1893 року та його матеріальні характеристики. Історичний «закон перцепції» розглядають як частину розвитку психологічних моделей організації сприймання. У сучасному дослідженні залежність перцептивних процесів від часу, уваги, контексту і задачі перевіряють спеціалізованими методами. Пряме ототожнення схеми Ланге із сучасною універсальною закономірністю було б надмірним: обсяг доказів і теоретична мова двох епох різні. Коли засновано одеську лабораторію: 1895 чи 1896 рік Енциклопедія сучасної України датує створення лабораторії Ланге 1895 роком і вказує на участь доброчинних коштів у її організації. Натомість Одеський національний університет та історико-психологічна розвідка Нелі Кузнецової і Вячеслава Кузнєцова фіксують 1896 рік як дату відкриття самостійної лабораторії експериментальної психології при Новоросійському університеті. Таке розходження слід зберегти у викладі. Джерела можуть брати за дату створення початкове облаштування дослідницького осередку, придбання обладнання, надання приміщення або організаційне оформлення підрозділу. Поки архівні документи не зіставлені за точним типом події, історично коректною є формула «1895–1896 роки; 1896 — поширене датування оформлення самостійної лабораторії». Дата дослідів Ланге при цьому ще раніша. Історіографічна праця Кузнецової та Кузнєцова наголошує, що одеський підрозділ мав окрему психологічну дослідницьку спрямованість, яка відрізняла його від попередніх експериментів у лікарняних психіатричних лабораторіях. Тому твердження про «першу самостійну» лабораторію має конкретний інституційний зміст. Воно цілком сумісне з визнанням раніших харківських досліджень. Від особистих експериментів до підготовки нового покоління Сталість наукового напряму залежить від того, чи можуть дослідницькі процедури засвоювати нові учасники. Лабораторія надає місце для роботи з приладами, порівняння результатів, обговорення помилок спостереження та повторення дослідів. В університеті ця функція тісно пов’язана з лекціями, практичними заняттями, семінарами й підготовкою кваліфікаційних праць. Діяльність Ланге виходила за межі лабораторії. Він розробляв педагогічні питання, підтримував доступ до освіти й долучився до створення Вищих жіночих курсів в Одесі 1903 року. Енциклопедія сучасної України характеризує його як фундатора й першого директора цих курсів. Це важливо для історії наукової спільноти: умови доступу до вищої освіти визначали, хто взагалі міг бути учасником майбутнього психологічного дослідження. Київ: Георгій Челпанов, лабораторія та психологічний семінар У Києві становлення експериментальної психології пов’язане насамперед із Георгієм Челпановим, який викладав логіку і психологію в університеті Святого Володимира. Він мав одеський освітній досвід і брав участь у ширших дискусіях про предмет психології, інтроспекцію, вимірювання та співвідношення філософського аналізу з емпіричними процедурами. Київський національний університет імені Тараса Шевченка у біографічній довідці повідомляє про організацію психологічної лабораторії 1893 року та семінарії 1898 року. Сучасний історичний огляд факультету психології також підкреслює роль Челпанова в лабораторно-експериментальних психологічних дослідженнях у Києві. Поряд із цим інші наукові публікації називають 1897 рік як дату започаткування психологічної лабораторії або семінару. Фахова публікація про Челпанова й психологізм наводить саме 1897 рік. Історіографічна стаття одеських дослідників окремо характеризує психологічну семінарію Челпанова 1897–1906 років як переважно теоретичну за спрямуванням. Сукупність цих свідчень вимагає розрізняти лабораторне приміщення, заняття з практичними демонстраціями, семінарську програму та дати адміністративних рішень. Чим семінар відрізнявся від лабораторного експерименту Семінар формував дослідницьке мислення через читання оригінальних праць, обговорення понять, аналіз аргументів і постановку проблем. Лабораторія забезпечувала організовану роботу зі стимулами, приладами, учасниками та реєстрацією відповідей. Обидва способи підготовки були потрібні новій дисципліні, а межа між ними в реальній університетській практиці залишалася рухомою. Саме через цю взаємодію київський внесок не слід зводити до одного року в переліку «перших лабораторій». Історично значущими були курси й навчальні програми Челпанова, робота з майбутніми дослідниками, розвиток філософсько-психологічних дискусій і забезпечення місця експериментальних методів в університетській культурі. Докладний історичний розвиток Києва становить окрему тему енциклопедії, тоді як тут важлива його роль у розбудові дослідницького методу. Дитяча психологія та спостереження в київському середовищі Поруч із лабораторним напрямом у Києві розвивалися спостереження за поведінкою дітей, навчанням, стомленням та іншими явищами на межі медицини і педагогіки. Іван Сікорський очолював кафедру психіатрії та нервових хвороб і працював над питаннями дитячої й педагогічної психології; його роль відображено в історії факультету психології КНУ. Дослідження дітей потребували особливої уваги до умов спостереження, віку, повторюваності поведінки та впливу освітнього середовища. Проте назва історичної роботи як «експериментальної» ще не означає, що вона відповідала сучасним вимогам випадкового розподілу, контрольних груп чи етичної згоди. Її оцінюють у межах реальних процедур і звітності часу, у якому її виконували. Львів: психологічний експеримент у центральноєвропейській університетській традиції Історія Львова розгортається в іншому академічному просторі, пов’язаному з університетами Австро-Угорщини та польськомовною філософською й психологічною наукою. Наприкінці XIX — на початку XX століття тут зміцнювалася традиція точного аналізу психічних актів, навчальної дисципліни й спеціалізованого психологічного дослідження. Казимир Твардовський, який очолив філософську кафедру у Львові 1895 року, відіграв важливу роль у формуванні наукового середовища Львівської школи. За Stanford Encyclopedia of Philosophy, він організував психологічну лабораторію в 1907 році. Енциклопедія України водночас наводить 1901 рік як дату ранньої львівської лабораторії. Різні роки потребують перевірки того, що саме було розпочато: демонстрації й практичні заняття чи оформлення лабораторії. Львівська лінія показує, що розвиток психологічної науки на українських землях відбувався в кількох наукових мережах одночасно. Обмін ідеями охоплював філософію свідомості, логіку, педагогіку, вимірювання та емпіричну психологію. Серед дослідників, пов’язаних із львівською традицією, важливе місце посідав Степан Балей, творчість якого поєднувала психологічні, педагогічні й українські культурні питання. Біографічні подробиці окремих учених належать до персонального енциклопедичного канону. Як виглядав психологічний експеримент наприкінці XIX століття Стимул, умови та відповідь учасника Типова схема раннього експерименту була конкретною: учасникові подавали звук, світловий сигнал або інший подразник; дослідник змінював визначену характеристику ситуації й реєстрував реакцію. Застосовували вимірювання часу, порівняння відчуттів, спостереження за коливаннями уваги та словесні повідомлення про перебіг сприймання. Обладнання слугувало засобом стандартизації, хоча точність процедур відрізнялася між лабораторіями. Вимірювання набувало психологічного змісту через теоретичне питання. Наприклад, різниця у швидкості відповіді могла вказувати на відмінні етапи оброблення інформації в тогочасній інтерпретації. Зміна свідчень про неоднозначний стимул дозволяла дослідникові поставити питання про нестійкість сприймання. Сучасний аналіз таких дослідів мусить враховувати похибки приладів, спосіб інструктування та можливий вплив очікувань експериментатора. Самоспостереження, психофізика та фізіологічні вимірювання У багатьох ранніх лабораторіях відповіді учасників описували в термінах самоспостереження. Паралельно використовували фізичні вимірювання сили подразника та часу реакції. Ці джерела даних давали дослідникам можливість зіставляти суб’єктивні повідомлення з відносно незалежними параметрами стимулу або моторної відповіді. Межі такого підходу виявилися досить швидко. Звіт людини про власне переживання залежить від інструкції, словника, навичок спостереження та контексту. Час реакції може змінюватися через увагу, втому, очікування і тренування. Саме історична робота з такими питаннями сприяла вдосконаленню контролю умов, обліку повторень і розрізненню спостережуваної відповіді та теоретичної інтерпретації. У подальшій психології ці завдання отримали нові рішення завдяки формальним експериментальним схемам, психометрії, нейрофізіологічним записам та обчислювальним моделям. Ранні українські дослідницькі центри стали частиною довгого розвитку методології; окремі історичні прийоми потребують оцінки за стандартами саме свого часу. Публікація і критика як частина експерименту Відтворюваний опис досліду включає питання про процедуру, матеріал, кількість спостережень, спосіб реєстрації відповіді й логіку висновку. У кінці XIX століття стандарти такого опису тільки формувалися. Монографії, журнальні статті, університетські звіти й наукове листування залишили матеріал, за яким історик може реконструювати ранні процедури. Прикладом є праця Ланге 1893 року: вона зберегла не лише висновки, а й аргументацію на користь експериментального методу. Другим типом джерел є документи університетів і лабораторій. Третім — пізніші історіографічні дослідження, які зіставляють оригінальні свідчення. Історіографія психології пояснює, чому послідовність цих джерел важлива для перевірки історичних тверджень. Хронологія раннього експериментального напряму в Україні Початкові етапи та документовані події 1815 рік — у Харкові виходить рання праця з досвідної психології Павла Любовського. Це свідчення розвитку емпіричної психологічної освіти, яке передує створенню спеціальних лабораторій; дату подає історія кафедри Харківського університету. 1870–1880-ті роки — посилюється взаємодія університетської психіатрії, неврології та експериментального дослідження відчуттів. На Харківщині формується клінічна психологічна дослідницька традиція, пов’язана з Павлом Ковалевським; її лабораторний розвиток Енциклопедія України відносить до 1880-х років. 1883 рік — Микола Ланге перебуває в науковому відрядженні в Європі й працює в лейпцизькому середовищі Вундта. 1888 рік — розпочинає викладання в Новоросійському університеті в Одесі, продовжуючи експериментальні дослідження уваги та сприймання. 1893 рік — в Одесі опубліковано «Психологические исследования: Закон перцепции. Теория волевого внимания». Це документований друкований результат експериментальної програми Ланге, який передував адміністративно датованій самостійній лабораторії. 1893 та 1897–1898 роки — дати, які фігурують у різних довідках про київську лабораторію та психологічну семінарію Георгія Челпанова. Їх варто трактувати як різні згадки в інституційній історії, доки джерела не встановлюють однакову подію за однаковими критеріями. 1895–1896 роки — період створення одеського самостійного психологічного осередку Ланге. Історіографічна публікація та університетські матеріали наводять 1896 рік як дату відкриття лабораторії; ЕСУ — 1895 рік як дату її створення. 1901 і 1907 роки — різні дати у джерелах про початкові форми львівської лабораторної роботи; академічна довідка про Твардовського підтверджує організацію лабораторії в 1907 році. 1903 рік — відкриття Вищих жіночих курсів в Одесі, у створенні яких брав участь Ланге. Ця хронологія показує взаємодію дослідницьких установ, освіти і наукових спільнот. Загальний міжнародний часовий контекст висвітлено в хронології історії психології. Історія окремих університетських лабораторій становить спеціальний предмет їхнього інституційного аналізу. Три види історичного першоджерела Друковані оригінальні праці дослідника дають змогу встановити назву теорії, порядок аргументів, використані поняття і дату оприлюднення певного результату. Завдяки бібліографії Ланге можна підтвердити видання книги 1893 року, але сама дата книги не встановлює офіційного року відкриття лабораторії. Архівні університетські документи — протоколи рад, штатні та фінансові звіти, інвентарні книги, листування щодо закупівлі обладнання, програми занять — необхідні для встановлення організаційної хронології. Наукова бібліотека Одеського національного університету зберігає описи архівних фондів, що мають значення для історії інституції та її дослідників. Передання особистого листування, рукописів і звітів у архіви створює можливість перевіряти університетські ювілейні формули. Пізніші історичні праці зіставляють друковані та архівні документи. Їхня цінність полягає в критичній реконструкції контексту, а обмеження — у залежності від відібраних джерел і критеріїв визначення «початку». Саме тому наукова історіографія перевіряє конкретну тезу, її джерело, дату й тип установи, а не лише повторює усталену біографічну оцінку. Наукові суперечки і міфи про «першу лабораторію» Хто був першим: Ковалевський, Ланге чи Челпанов Відповідь залежить від дослідницького питання. Для ранніх психологічних експериментів у клінічному середовищі важлива харківська робота Ковалевського у 1880-х роках. Для історії самостійної університетської лабораторії спеціально експериментальної психології центральним є одеський проєкт Ланге 1895–1896 років. Для історії організованого психологічного навчання й розвитку дослідницьких семінарів у Києві — праця Челпанова в останнє десятиліття XIX століття. Таке формулювання не розподіляє універсальні медалі пріоритету між установами. Воно точно називає наукову діяльність, щодо якої встановлюється першочерговість. Саме цього принципу дотримується історіографічне дослідження Кузнецової та Кузнєцова (2016), коли відмежовує самостійну психологічну лабораторію в Одесі від попередніх клінічних лабораторій. Чи довів Ланге універсальний закон сприймання Ланге сформулював історично впливове пояснення динаміки сприймання й запропонував моторну теорію уваги. Ці ідеї були пов’язані з його дослідницькими процедурами і дискусіями кінця XIX століття. У сучасній психології увагу і сприймання вивчають як складні процеси із численними механізмами, умовами й індивідуальними відмінностями. Слово «закон» у назві історичної теорії відображає наукову амбіцію її автора і мову його часу. Воно саме собою не засвідчує сучасного статусу загального емпіричного закону. Для такого статусу потрібні незалежні дослідження, надійна операціоналізація, аналіз відтворюваності та визначення меж застосування. Історичне значення праці Ланге зберігається завдяки постановці перевірюваних питань і розвитку інституції дослідження. Чи була українська експериментальна психологія копією Лейпцига Лейпцизька лабораторія справді була важливим міжнародним центром підготовки, і Ланге здобув там досвід експериментальної роботи. Далі дослідницькі програми розвивалися відповідно до локальних запитів, матеріальних можливостей та інтелектуальних суперечок. Одеська робота з уваги і сприймання, харківські клінічні вимірювання, київські семінари і львівська університетська традиція мали різні інституційні функції та наукові задачі. Історія цієї мережі містить навчання за кордоном, але також місцеві результати, книговидання, наукову полеміку і творення освітніх установ. Тому наукова спадщина українських центрів вивчається через документовані внески й реальні зв’язки. Вона має власну дослідницьку хронологію всередині світової науки. Від ранніх лабораторій до психології XX століття Початок XX століття приніс нові запити до психології: розвиток дитини, навчання, професійну придатність, індивідуальні відмінності, поведінку груп та організацію діяльності. Лабораторний метод почали поєднувати з педагогічними спостереженнями, тестуванням, клінічним аналізом і ширшими дослідницькими програмами. Цей рух не мав однієї прямолінійної інституційної траєкторії. У 1920–1930-х роках в українських наукових осередках активно розвивалися інші програми дослідження психіки й діяльності, зокрема ті, що згодом пов’язували з Харківською психологічною школою. Інтелектуальна спадкоємність існувала через дослідницькі питання, педагогічну практику, міждисциплінарні контакти та підготовку фахівців. Історію цієї школи потрібно розглядати в її власному контексті, включно з мовними, політичними й інституційними умовами. Пізніші етапи української психології включають заснування спеціалізованих наукових установ, інституціалізацію психологічної освіти й формування сучасних дослідницьких стандартів. Цю довшу траєкторію системно розкриває стаття «Історія психології в Україні: школи, інституції та головні етапи». Історичне значення раннього експериментального напряму Першим тривалим результатом стало утвердження думки, що психологічні питання допускають спеціально організовану емпіричну перевірку. Психічні явища почали описувати через процедуру, вимірювання, повторення та аргументоване зіставлення результатів. Ця зміна стосувалася способу здобуття знання і була ширшою за конкретні теорії уваги чи сприймання. Другим результатом стала поява інфраструктури: кабінетів, лабораторій, семінарів, бібліотечних зібрань, фахових публікацій і навчальних курсів. Наукова дисципліна отримувала механізм відтворення через освіту й професійне співробітництво. Саме інституційна тяглість дозволяла новим дослідникам приймати, змінювати або спростовувати припущення попередників. Третій результат полягає в історичній відкритості дослідницьких програм. Ранні психологи сперечалися про природу психічного, роль руху, самоспостереження, межі фізіологічного пояснення й методологічні можливості лабораторії. Ці суперечки стали частиною наукового поступу. Сьогодні вони дозволяють побачити, як змінюються теорії й методи, коли зростає доказова база. Четвертий результат стосується місця українських земель у світовій історії науки. Харків, Одеса, Київ і Львів були вузлами кількох академічних мереж; тут працювали люди з різним походженням, досвідом і мовою публікацій. Їхні наукові зв’язки потрібно фіксувати точно, враховуючи політичні режими часу та самостійну історію українського академічного середовища. Поширені запитання Коли почалася експериментальна психологія в Україні? Як рання дослідницька практика вона формувалася протягом XIX століття, а документовані клінічно-психологічні експерименти в Харкові стосуються щонайменше 1880-х років. Для організаційного оформлення самостійної університетської лабораторії експериментальної психології в Одесі переважно наводять 1896 рік; окремі енциклопедичні джерела називають 1895 рік. Хто започаткував експериментальну психологію в Україні? Микола Ланге — центральна постать у становленні самостійної університетської експериментально-психологічної програми в Одесі. Ранні клінічно-експериментальні дослідження пов’язані з Павлом Ковалевським у Харкові; розвиток лабораторного навчання та семінарів у Києві — з Георгієм Челпановим. Їхні внески стосувалися різних типів наукової роботи. Де з’явилася перша психологічна лабораторія на українських землях? У залежності від критерію джерела називають ранню психологічну дослідницьку лабораторію при харківській клініці 1880-х років або самостійну лабораторію експериментальної психології Миколи Ланге в Одесі, оформлену в 1895–1896 роках. Слово «перша» слід завжди супроводжувати уточненням виду установи. Які явища першими досліджували експериментально? Серед головних були чутливість, пороги відчуттів, час реакції, зорове й слухове сприймання, коливання уваги та рухові складові відповіді. Їх досліджували за допомогою фізіологічних приладів, повторюваних стимулів і звітів учасників. Значну роль відіграли роботи Ланге щодо уваги та сприймання. Чому джерела по-різному датують лабораторії? Автори можуть називати роком заснування перші досліди, початок користування обладнанням, надання приміщення, затвердження штатів або відкриття окремого підрозділу. Додатково в історичних оглядах інколи змішують лабораторію і навчальний семінар. Точне датування потребує звіряння першоджерела з тим типом події, який воно засвідчує. Яке значення мають ці дослідження сьогодні? Вони демонструють початкове формування вимірювальної культури, університетської інфраструктури та практики перевірки психологічних гіпотез. Історична значущість такого внеску встановлюється за документованими методами, публікаціями й інституціями. Сучасну обґрунтованість конкретних теорій оцінюють окремо, на основі сучасних досліджень. Висновок Експериментальна психологія в Україні постала завдяки тривалому зближенню психологічної думки з фізіологією, медициною, університетською педагогікою та європейськими лабораторними практиками. Її рання історія охоплює харківські клінічні дослідження 1880-х років, одеську програму Миколи Ланге, київське лабораторно-семінарське середовище Георгія Челпанова та львівську університетську традицію. Праця Ланге 1893 року і самостійна одеська лабораторія 1895–1896 років становлять особливо виразний документований етап цього процесу. Головний історичний результат полягає у встановленні на українських землях практики, за якої твердження про психічні явища дедалі більше пов’язувалися з процедурою дослідження, вимірюванням, публікацією та професійною критикою. Ця традиція стала одним із джерел наступного розвитку психологічної науки в Україні. Пов’язані статті • Історія психології в Україні: школи, інституції та головні етапи — ширший український історичний контекст. • Історія психології: етапи, школи та розвиток науки — міжнародний історичний огляд. • Хронологія історії психології: основні дати, події та відкриття — послідовність ключових подій. • Психофізика XIX століття: відчуття, вимірювання й експеримент — історія методів вимірювання. • Перші психологічні лабораторії Європи та США — міжнародний інституційний контекст. • Харківська психологічна школа: становлення, дослідники та ідеї — подальший розвиток досліджень у Харкові. • Експериментальна психологія: сучасні принципи та методи — сучасний методологічний канон. Перші університетські психологічні лабораторії на українських землях Українська психологія 1920–1930-х років: інституції та дослідження Світова історія психології: різні традиції й межі західного канону Джерела • Бетті, Аріанна (2016). Kazimierz Twardowski. Stanford Encyclopedia of Philosophy. Академічний огляд Львівської школи та лабораторії 1907 року. • Державна науково-педагогічна бібліотека України імені В. О. Сухомлинського. Біографія М. М. Ланге. Біографічний матеріал із відомостями про дослідження, листування та становлення лабораторії. • Державна науково-педагогічна бібліотека України імені В. О. Сухомлинського. Праці М. М. Ланге. Науково-бібліографічний покажчик. • Державна науково-педагогічна бібліотека України імені В. О. Сухомлинського. Повнотекстові документи М. М. Ланге. Бібліотечне цифрове зібрання. • Енциклопедія України. Kovalevsky, Pavlo. Історико-біографічний огляд, оновлений 2021 року. • Енциклопедія України. Psychology. Огляд розвитку психологічної науки на українських землях. • Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Георгій Іванович Челпанов. Університетська біографія з датами лабораторії та семінарії. • Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Історія факультету психології. Інституційна історія психологічних досліджень. • Криворізький державний педагогічний університет. Георгій Челпанов: традиціоналіст чи психологіст у логіці?. Рецензоване дослідження історичного контексту. • Кузнецова, Н. В., Кузнєцов, В. О. (2016). Роль учених Одеського (Новоросійського) університету у становленні й розвитку експериментальної психології: М. Я. Грот, М. М. Ланге, Г. І. Челпанов. Історіографічне зіставлення програм і типів лабораторій. • Ланге, Н. Н. (1893). Психологические исследования: Закон перцепции. Теория волевого внимания. Одесса. Історичне першоджерело, опис першого видання. • Національна академія медичних наук України. Інститут неврології, психіатрії і наркології: історична довідка. Історія харківського психіатричного середовища. • Наукова бібліотека Одеського національного університету. Описи архівних фондів. Архівно-бібліографічний ресурс. • Одеський національний університет імені І. І. Мечникова. Історія кафедри психодіагностики та клінічної психології. Університетське датування лабораторії 1896 роком. • Одеський національний університет імені І. І. Мечникова. Історія кафедри соціальної психології. Університетська довідка про інституційне становлення. • Сухомлинська, О. В. (2016). Ланге Микола Миколайович. Енциклопедія сучасної України. Енциклопедична біографія, у якій наведено 1895 рік. • Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна. Історія кафедри загальної психології. Інституційний опис ранніх досліджень Павла Любовського та Павла Ковалевського.

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика Українська психологія після 1991 року розвивалася разом зі становленням незалежної держави, перебудовою університетів, академічних інститутів і системи освіти, зміною суспільного запиту на психологічну допомогу та поступовою інтеграцією до міжнародного наукового простору. Її історія охоплює дослідницькі програми, професійну підготовку, психологічну службу закладів освіти, соціальну та політичну психологію, роботу з наслідками воєнних подій і сучасне законодавче оформлення системи психічного здоров’я. Незалежність відкрила можливість формувати власні наукові пріоритети й інституційну політику. Водночас психологічна наука успадкувала лабораторії, університетські кафедри, архіви, теоретичні традиції та кадрові мережі попередніх десятиліть. Саме співвідношення спадкоємності, інституційної перебудови та нових суспільних потреб визначає цей період. Для ширшого історичного контексту дивіться історію психології в Україні. Що змінилося для української психології після проголошення незалежності Історичний рубіж 1991 року означав появу нових умов для управління дослідженнями, видавничої діяльності, підготовки фахівців та міжнародної співпраці. Психологічні установи мали одночасно забезпечувати академічну тяглість і відповідати на зміну державних, освітніх та суспільних інституцій. Колишні внутрішньосоюзні наукові зв’язки поступово переосмислювалися, натомість розширювалися контакти з європейськими й іншими міжнародними професійними спільнотами. Поширення психологічної освіти, поява нових сфер практичної роботи, дослідження політичних установок і соціальних змін, розвиток консультування та психологічного супроводу освіти відбувалися з різною швидкістю. Для історика науки це окремі процеси. Кількість освітніх програм, наприклад, характеризує масштаб підготовки фахівців, а дослідницьку якість визначають насамперед обґрунтованість методів, відтворюваність результатів, доступність даних і наукова критика. Інституційна історія цього часу документується нормативними актами та історіями установ. Рефлексію самих дослідників відображає, зокрема, збірник «Розвиток психологічної науки України в період незалежності», підготовлений за матеріалами всеукраїнського наукового круглого столу 17 травня 2021 року. Такий збірник цінний як свідчення фахової самооцінки періоду, хоча його доповіді слід відрізняти від незалежно перевірених емпіричних результатів. Вихідні умови: наукова спадщина до 1991 року Дослідницькі установи та школи У незалежну добу українська психологія увійшла з розвиненою традицією досліджень дитячого й вікового розвитку, навчання, особистості, загальної та педагогічної психології. Центральним інституційним осередком був Науково-дослідний інститут психології, заснований у Києві 1945 року. Його офіційна історія фіксує початкову спеціалізацію, організаційні перетворення та зміну підпорядкування в незалежній Україні. Інтелектуальна спадщина Григорія Костюка, досліджень розвитку й навчання, психологічної історіографії Володимира Роменця та інших наукових напрямів збереглася у працях дослідників, інституційних колекціях і традиціях підготовки науковців. Деталі організаційного внеску Костюка викладено в окремій статті «Григорій Костюк і становлення українських психологічних інституцій». Одночасно в університетах Києва, Харкова, Львова, Одеси та інших міст існували власні навчальні й дослідницькі середовища. Історія незалежного періоду повинна враховувати цю багатоцентровість. Вона пояснює, чому окремі прикладні напрями розвивалися в закладах освіти, дослідницьких інститутах, медичних установах і громадських організаціях, а не в межах одного адміністративного центру. Радянська спадщина в методології та організації Попередня система сформувала сильні напрями педагогічних і розвиткових досліджень, але також залишила практики ідеологічного контролю, нерівномірну відкритість міжнародній науці й традицію підпорядковувати окремі дослідницькі питання нормативній педагогіці. Після 1991 року змінювалися мова публікацій, наукові контакти, механізми атестації, професійна автономія й можливості обговорювати раніше маргіналізовані підходи. Цю перебудову не варто описувати як одномоментну заміну однієї школи іншою. У реальних лабораторіях тривали довготривалі проєкти, зберігалися методичні інструменти, змінювалися покоління викладачів. Питання про те, які саме концепції отримали нове емпіричне обґрунтування, потребує аналізу кожного дослідження, а не оцінки за датою його проведення. Підходи до таких перевірок пояснює історіографія психології. 1992 рік: створення Академії педагогічних наук України Одним із ключових інституційних рішень став Указ Президента України від 4 березня 1992 року № 124 «Про заснування Академії педагогічних наук України». Він створив основу для національної академічної організації досліджень, пов’язаних з освітою, психологією, розвитком і педагогікою. Надалі Академія функціонувала та розвивалася в межах української державної наукової системи й отримала статус національної. Перехід установ до академічного підпорядкування мав практичне значення: визначалися наукові напрями, координація інститутів, підготовка наукових кадрів, дисертаційні процедури, видавничі програми та зв’язки дослідників з освітньою політикою. Результати цих змін слід оцінювати через документи, кадрову історію, дослідницькі програми й наукові публікації, адже сам факт інституційної реорганізації ще не вимірює її наукових наслідків. Інститут психології імені Г. С. Костюка в незалежній Україні Перехід до Академії та присвоєння імені За історією Інституту, постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 1992 року № 335 його було передано до системи Академії педагогічних наук України. Наступні рішення закріпили новий організаційний статус. Постанова Кабінету Міністрів України № 978 від 6 грудня 1995 року стосується присвоєння установі імені Григорія Силовича Костюка. У деяких пізніших інституційних довідках трапляється датування цього найменування 1996 роком; для точної правової хронології слід розрізняти дату постанови й подальше використання офіційної назви. Відповідне питання, наукові традиції інституту та його сучасні напрями розглянуто у матеріалі «Інститут психології імені Г. С. Костюка: історія та наукова спадщина». Напрями наукової роботи Інститут продовжив дослідження розвитку особистості, навчання, вікової та педагогічної психології, а також розвивав прикладні напрями, пов’язані із психологічною допомогою й підтримкою освітніх систем. Його нинішнє представлення в структурі НАПН України охоплює проблеми особистісного розвитку, психологічного забезпечення освіти, життєстійкості, ментального здоров’я та благополуччя. Наукове значення установи полягає не лише в її адміністративній спадкоємності. Важливими є послідовності дослідницьких тем, наявність спеціалізованих лабораторій, збереження бібліографії й рукописних матеріалів, підготовка наукових кадрів та відкритий обмін результатами. Історик психології аналізує цю діяльність за конкретними працями, а сучасну емпіричну переконливість окремих висновків оцінює за відповідними методологічними стандартами. Історія психології як окремий дослідницький напрям Після незалежності особливого значення набула реконструкція власної інтелектуальної історії. Лабораторію історії психології в Інституті психології було створено 1994 року на основі проблемної групи, яка працювала з 1991 року у відділі методології, історії та етнопсихології. Засновником і першим керівником лабораторії у 1994–1998 роках був Володимир Андрійович Роменець. Ця подія показова для всього періоду: сама історія психології стала предметом спеціалізованого інституційного дослідження. Вона вимагала роботи з текстами, архівами, історією понять, реконструкцією місцевих освітніх традицій і дослідницьких середовищ. Особливо важливим було повернення до українських джерел ранньомодерного часу, університетської науки XIX століття та історії психологічної думки XX століття. Історіографічна робота має принципове значення й для сучасних дискусій про походження наукових ідей: наявність праці на території сучасної України, місце народження автора, мова його публікацій, академічні зв’язки та належність до конкретної інституції становлять різні історичні факти. Точне їх описування допомагає відновити реальні міжкультурні мережі психологічної науки. Психологічна служба освіти: від 1991 року до сучасних стандартів Початок створення служби Одним із найпомітніших практичних процесів стала інституціоналізація психологічного супроводу навчання. НАПН України, підсумовуючи 25-річчя психологічної служби, датує початок системної роботи 1991 роком, коли в Інституті психології створили Центр психологічної служби в системі народної освіти. У листопаді 1991 року в Луцьку відбулася перша всеукраїнська конференція з практичної психології. Ця хронологія уточнює історичний зміст поняття «психологія незалежної України»: окремі перетворення готувалися ще до серпня 1991 року, але згодом увійшли до системи незалежної держави. Установлення психологічної служби відображало зміну ставлення до потреб дитини, психологічної підтримки педагогів, освітнього середовища та міжособистісних труднощів у школах. Що означає психологічна служба в освіті Психологічна служба охоплює консультування в межах компетенцій, психологічне оцінювання за відповідними процедурами, профілактичну роботу, сприяння розвитку, допомогу у врегулюванні освітніх труднощів та взаємодію з батьками і педагогами. Її функції визначаються не приватною практикою окремого фахівця, а нормативними вимогами конкретного освітнього середовища. Важливим етапом правового оформлення стало Положення про психологічну службу у системі освіти України, затверджене наказом МОН № 509 від 22 травня 2018 року. Воно належить до іншого історичного етапу, ніж створення служби у 1991 році: становлення мережі та її пізніше нормативне впорядкування мають власну хронологію. Професійні вимоги У 2020 році було затверджено професійний стандарт «Практичний психолог закладу освіти». Його поява відображає посилення уваги до компетентностей, функцій і відповідальності фахівця. Історичне дослідження розвитку професії має простежувати і виникнення посад, і зміни посадових завдань, і відмінності між психологічною діяльністю в освіті, медицині та незалежному консультуванні. Психолог закладу освіти працює у визначених освітніх і професійних межах. Наявність психологічної освіти сама по собі не означає наявності компетентності для всіх видів клінічної діагностики або лікування психічних розладів. Цей поділ особливо важливий для опису реформ психічного здоров’я XXI століття. Соціальна та політична психологія: інституції нового суспільного контексту Від центру 1994 року до інституту 1996 року Офіційна історія Інституту соціальної та політичної психології НАПН України встановлює два ключові етапи: 26 січня 1994 року було організовано Науково-практичний центр політичної психології, а 14 жовтня 1996 року рішенням Президії Академії педагогічних наук України створено Інститут соціальної та політичної психології шляхом реорганізації цього центру. Виникнення спеціалізованої установи відповідало змінам у суспільстві, де актуальними стали дослідження громадської думки, політичних уявлень, групової ідентичності, масової комунікації, міжгрупових відносин і соціальної поведінки під час трансформацій. Розвиток цього напряму потребував створення власного інструментарію та нових дослідницьких вибірок. Нові питання й методи Соціальна та політична психологія в незалежній Україні отримала ширше поле для дослідження взаємодії особистості й суспільства. До нього належали політична соціалізація, суспільне сприйняття реформ, колективні настрої, конфлікти, інформаційні впливи та зміна ідентичностей. Для таких тем важливі вибіркові опитування, порівняльні дослідження, експериментальні та якісні методи. Вивчення установок або суспільної довіри потребує відокремлення психологічного показника від політичної оцінки дослідника. Якість вибірки, обґрунтованість запитань, часовий контекст і спосіб інтерпретації результатів впливають на переконливість висновків. Інституційна історія пояснює виникнення цих програм, але сама по собі не підтверджує кожного опублікованого соціально-психологічного результату. Як змінювалася університетська психологічна освіта Розширення підготовки після 1991 року Зі становленням незалежної держави психологічна підготовка розвивалася в класичних і педагогічних університетах, а також в інших закладах вищої освіти. Зростав суспільний попит на фахівців для школи, соціальної сфери, організацій, досліджень і психологічного консультування. Психологічні дисципліни поступово входили до ширшого переліку освітніх програм і професійних траєкторій. Університетську історію цього часу слід вивчати не тільки через перелік факультетів. Важливо простежити, як змінювалися навчальні плани, практична підготовка, експериментальна база, вимоги до курсових і кваліфікаційних досліджень, доступ до міжнародної літератури, викладання статистики, методології та етики. Саме ці параметри дозволяють порівнювати якість підготовки у різні роки й в різних установах. Бакалаврська й магістерська освіта: стандарти 2019 року Важливу нормативну межу встановлено 24 квітня 2019 року: наказ МОН № 565 затвердив стандарт першого, бакалаврського рівня за спеціальністю 053 «Психологія», а наказ № 564 — стандарт другого, магістерського рівня. Обидва стандарти вводилися в дію з 2019/2020 навчального року. Освітній стандарт визначає рамкові вимоги до компетентностей та результатів навчання. Реалізація цих вимог залежить від конкретної освітньої програми, кваліфікації викладачів, змісту практики, умов дослідницької діяльності та процедур оцінювання. Тому наявність формально затвердженого стандарту є історично значущим кроком, тоді як його вплив на результати навчання потребує окремого аналізу. Докторська підготовка: стандарт 2022 року Наказом МОН № 646 від 20 липня 2022 року затверджено стандарт третього, освітньо-наукового рівня за спеціальністю 053 «Психологія», запроваджений з 2022/2023 навчального року. Докторська підготовка є частиною відтворення дослідницьких колективів, формування нових наукових програм і міжнародної інтеграції. Для оцінювання стану науки особливе значення мають культура відкритого обговорення даних, повнота опису методів, обґрунтований добір вибірки, коректна статистична інтерпретація й етичний захист учасників. Ці вимоги становлять спільні критерії сучасного психологічного дослідження незалежно від країни або історичної школи. Зміна класифікації спеціальностей у 2024–2026 роках У межах реформи переліку галузей знань і спеціальностей постанова Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2024 року № 1021 змінила систему кодів. У новій класифікації психологія представлена як С4 «Психологія» в галузі С «Соціальні науки, журналістика, інформація та міжнародні відносини». Це важливий приклад того, як адміністративне найменування освітньої спеціальності може змінюватися при збереженні історичної наступності академічної дисципліни. 21 липня 2026 року МОН оприлюднило для громадського обговорення проєкт магістерського стандарту за спеціальністю С4 «Психологія». Станом на дату цієї публікації згадана подія свідчить саме про процедуру обговорення проєкту; її не слід подавати як дату остаточного затвердження стандарту. Нове кодування має значення для вступних кампаній, освітніх реєстрів, кваліфікаційних документів та історико-статистичних порівнянь. Дослідник, який аналізує кількість студентів за різні десятиліття, повинен зіставляти еквівалентні спеціальності й враховувати зміну класифікатора, щоб адміністративна зміна коду не перетворилася на уявне збільшення або скорочення самої психологічної освіти. Основні дослідницькі програми незалежної доби Психологія розвитку й освіти Традиції вікової та педагогічної психології залишалися важливими для дослідження навчання, становлення особистості, мотивації, психологічного супроводу учнів і педагогічної взаємодії. Нові умови вимагали вивчення освітніх реформ, технологій навчання, інклюзії, взаємодії сім’ї та школи, психологічного благополуччя дітей і молоді. Історія напряму складається з дослідницьких програм, праць і поступової зміни методів. Вона не встановлює автоматичної правильності кожної педагогічної інновації. Для перевірки її результатів потрібні відповідні емпіричні дослідження, порівняльні дизайни, валідні показники та врахування соціального контексту. Психологія особистості Українські дослідження особистості після 1991 року працювали з питаннями самовизначення, життєвих стратегій, цінностей, переживання змін, особистісної автономії та адаптації. Ці теми були пов’язані як з міжнародними теоретичними дискусіями, так і з конкретною суспільною трансформацією України. Історично значущою є поява можливостей порівнювати різні концептуальні рамки, адаптувати інструменти, проводити міжкультурні дослідження й переоцінювати попередні категорії. При цьому переклад опитувальника або перенесення іноземної моделі до української вибірки потребує перевірки її мовної, культурної та психометричної відповідності. Соціальна, політична та культурна психологія Соціальні трансформації 1990-х, зміни громадянської ідентичності, масові суспільні події 2000-х і 2010-х років та повномасштабна війна з 2022 року створили нові дослідницькі питання щодо довіри, солідарності, психологічного сприйняття загроз, переміщення населення й інформаційної взаємодії. Ці дослідницькі сфери перетинаються із соціологією, політичними науками, історією та культурологією. Визначення психологічного механізму вимагає роботи з вимірюваними конструктами, а пояснення суспільної події зазвичай потребує кількох рівнів аналізу. Таке розрізнення допомагає уникати приписування складного історичного процесу одній психологічній рисі населення. Прикладна, організаційна та консультативна психологія Зміни ринку праці й соціальних інституцій підтримали розвиток організаційного консультування, профорієнтації, психологічного супроводу професійної діяльності, сімейного консультування та інших практичних напрямів. Частина професійної діяльності розвивалася поза академічними інститутами, у громадських організаціях, освітніх програмах і приватному секторі. Історія розширення практики повинна поєднувати опис професійних спільнот із аналізом регулювання, компетентностей, супервізії й ефективності втручань. Популярність методу або його поширеність у певний період самі по собі не доводять його дієвості. Міжнародна інтеграція та дослідницькі стандарти Наукова міжнародна інтеграція охоплює участь у конференціях і спільних проєктах, публікації в рецензованих виданнях, академічну мобільність, міжнародне рецензування, обмін дослідницькими матеріалами та участь у професійних організаціях. Для історії української психології особливо важливо простежити, як зростала доступність різних теоретичних шкіл і міжнародних дискусій. Англомовна монографія Ivan Z. Holowinsky, «Psychology in Ukraine: A Historical Perspective» (2008) пропонує окремий історичний погляд на українську психологію, включно з етапом після проголошення незалежності. Вона є прикладом спеціалізованої історіографії, яку слід зіставляти з українськими архівними та інституційними джерелами. Публікації одного автора відображають власну дослідницьку перспективу й потребують перевірки конкретних тверджень за первинними документами. Розвиток міжнародних зв’язків має ще й методологічний вимір. Сучасне академічне дослідження потребує прозорості процедури, відтворюваного опису методів, коректного визначення показників і можливості критично перевіряти результати. У психології це особливо суттєво для оцінювання перекладених тестів, узагальнення висновків на українське населення й дослідження наслідків кризових подій. Українська мова, бібліографія й інтелектуальна самостійність Мовні зміни незалежної доби проявилися у викладанні психології українською, укладанні навчальної та наукової термінології, виданні нових посібників і поступовому розширенні українськомовної фахової комунікації. Історичне дослідження цього процесу має спиратися на реальні видання, архіви університетів, бібліотечні каталоги, автореферати й академічні програми. Наукова самостійність включає можливість визначати власні дослідницькі проблеми, вивчати культурно й історично специфічні контексти України та водночас застосовувати загальні міжнародні стандарти доказовості. Національний контекст пояснює постановку запитань; емпіричний дизайн визначає, наскільки переконливими є відповіді. Завдання історіографії полягає також у точній атрибуції дослідників і концепцій. Потрібно встановлювати місце роботи автора, дату первинної публікації, мову оригіналу, шлях поширення ідеї та її подальші інтерпретації. Так українська історія науки інтегрується до світової історії через документовані зв’язки, а не через довільне розширення національних списків. 2014–2021 роки: новий суспільний запит і переосмислення практик Початок російської агресії проти України у 2014 році, бойові дії, вимушене переміщення та пов’язані соціальні зміни актуалізували дослідження стресу, адаптації, втрат, соціальної підтримки, сімейної взаємодії й психологічних наслідків насильства. У професійній практиці зросла роль підтримки військовослужбовців, ветеранів, їхніх родин і цивільного населення. У збірнику НАПН 2021 року про розвиток психологічної науки за незалежності окремо представлено психологічні питання роботи з учасниками бойових дій та їхніми родинами, а також виклики пандемії COVID-19 і соціальної ізоляції. Ця збірка засвідчує тематику фахових дискусій на той час. Ефективність конкретних програм допомоги повинна оцінюватися за спеціалізованими клінічними й прикладними дослідженнями. Паралельно змінювалася політика психічного здоров’я. ВООЗ зафіксувала у 2021 році розроблення українського національного плану дій у сфері психічного здоров’я. Ці заходи стосувалися ширшої системи охорони здоров’я, соціальних і міжвідомчих послуг; їх потрібно розглядати поряд з історією психологічної професії, зберігаючи відмінність між психологічними, психотерапевтичними й медичними функціями. 2022–2026 роки: психологічна наука в умовах повномасштабної війни Зміна умов досліджень і навчання Повномасштабне російське вторгнення у лютому 2022 року суттєво змінило умови роботи українських університетів, лабораторій, психологічних служб і наукових установ. Безпекові ризики, переміщення студентів і науковців, перебої з інфраструктурою та необхідність дистанційної роботи вплинули на організацію освіти, збір емпіричних даних і довготривалість дослідницьких програм. Одночасно постали питання вивчення психологічних наслідків вимушеного переміщення, тривалого стресу, розлуки з родиною, втрат, реінтеграції ветеранів, підтримки дітей і відновлення громад. Відмінність між науковим дослідженням, психосоціальною підтримкою, кризовим реагуванням і клінічним лікуванням стала практично значущою для співпраці різних професій. Міжнародні програми та національна система психічного здоров’я Спеціальна ініціатива ВООЗ щодо психічного здоров’я в Україні охоплює посилення управління системою, розвиток кадрів, підтримку психічного здоров’я в громадах, розширення психологічних втручань і вдосконалення інформаційних систем. Україну було залучено до цієї ініціативи у 2021 році. Меморандум ВООЗ і Міністерства охорони здоров’я України від 14 листопада 2022 року відобразив подальший розвиток співпраці в період війни. У 2025 році ВООЗ описувала розширення застосування програми mhGAP в Україні, зокрема її впровадження у системі первинної медичної допомоги. Такі програми слід аналізувати за їхньою фактичною структурою. Підготовка працівників первинної медичної допомоги за програмою mhGAP, психологічне консультування, спеціалізована психотерапія, психіатрична допомога та дослідницькі проєкти є різними професійними видами діяльності. Вони можуть взаємодіяти в одній системі, проте мають власні вимоги до компетентності й доказової оцінки результатів. Закон 2025 року та його введення в дію у 2026 році Закон України «Про систему охорони психічного здоров’я в Україні» № 4223-IX ухвалено 15 січня 2025 року; за офіційною історією документа, його введено в дію 7 лютого 2026 року. Закон встановлює правові, організаційні, економічні та соціальні засади системи, визначає загальні принципи доступності, якості послуг і захисту прав людей. Для історії психологічної професії значущі положення про підготовку, професійну діяльність, супервізію й координацію послуг. Їх практична реалізація залежить також від підзаконних актів і перехідних процедур. Зокрема, постанова Кабінету Міністрів України № 993 від 6 серпня 2026 року затвердила Положення про супервізію. Законодавче оформлення системи становить окремий історичний етап, а не доказ фактичної доступності однаково якісної допомоги в усіх регіонах. Як правильно оцінювати дослідження психологічних наслідків війни Психологічні наслідки війни не можна звести до єдиного показника. Дослідники мають відрізняти переживання гострого стресу, тривалі реакції на втрату, особистісні й соціальні адаптаційні процеси, ризик розвитку психічних розладів і встановлені клінічні діагнози. Скринінговий результат є оцінкою ймовірності або вираженості ознак за відповідним інструментом; він не замінює клінічного обстеження. Дослідження, проведене серед відвідувачів окремого центру допомоги, не можна без додаткових підстав поширювати на всіх жителів України. Для оцінювання поширеності потрібні репрезентативні або чітко визначені вибірки, валідовані методики й обґрунтовані статистичні процедури. Довгострокові наслідки потребують також повторних вимірювань. Оцінюючи ефективність втручання, слід враховувати відповідну клінічну проблему, характеристику учасників, контрольні умови, незалежність оцінювання, ризик систематичної помилки та тривалість спостереження. Міжнародні настанови й систематичні огляди є основою для сучасних рекомендацій щодо лікування; сама участь програми в історії національної допомоги не замінює такої оцінки. Професійна етика та якість психологічної науки Історія незалежної української психології включає розвиток професійних вимог до інформованої згоди, конфіденційності, меж компетентності, роботи з вразливими групами та доброчесності досліджень. Участь дітей, осіб, які пережили насильство, вимушених переселенців і людей із психічними розладами потребує спеціального захисту, належних процедур дослідження та коректного повідомлення результатів. Кількісне зростання публікацій або підготовлених фахівців слід розглядати разом з якістю дослідницької інфраструктури. Важливими індикаторами є доступність первинних результатів, прозорість використаних шкал, розмежування гіпотез і підтверджених висновків, відповідність застосованих процедур етичним стандартам і можливість незалежної перевірки. Це має особливе значення для психологічного консультування й психотерапії. Професійний статус, членство в асоціації, наявність диплома та підтверджена компетентність у певному методі — взаємопов’язані, але окремі характеристики. Для користувачів послуг найважливішими залишаються прозорість кваліфікації, відповідність методу проблемі й можливість отримати належну допомогу за потреби. Основна хронологія незалежної української психології 1991–1996 роки: перша інституційна перебудова 1991 — початок системної організації психологічної служби освіти й робота відповідного центру в Інституті психології; у листопаді — перша всеукраїнська конференція з практичної психології в Луцьку. Джерело: НАПН. 4 березня 1992 — Указ № 124 про заснування Академії педагогічних наук України. Джерело: законодавство. 16 червня 1992 — постанова № 335 про передання Інституту психології до системи Академії педагогічних наук України. Джерело: історія Інституту. 26 січня 1994 — організація Науково-практичного центру політичної психології. Джерело: Інститут соціальної та політичної психології. 1994 — створення лабораторії історії психології, яку очолив Володимир Роменець. Джерело: Інститут психології. 6 грудня 1995 — урядова постанова № 978 про присвоєння Інституту психології імені Григорія Костюка. Джерело: історія Інституту. 14 жовтня 1996 — заснування Інституту соціальної та політичної психології на основі попереднього центру. Джерело: офіційна історія. 2018–2026 роки: стандарти, реформи та війна 22 травня 2018 — наказ МОН № 509 про Положення про психологічну службу у системі освіти. Джерело: ІМЗО. 24 квітня 2019 — затвердження бакалаврського та магістерського стандартів вищої освіти за спеціальністю 053 «Психологія». Джерело: МОН. 24 листопада 2020 — професійний стандарт «Практичний психолог закладу освіти». Джерело: МОН. 2021 — фаховий круглий стіл про 30 років розвитку психологічної науки за незалежності та розвиток національної політики у сфері психічного здоров’я. Джерела: НАПН і ВООЗ. 20 липня 2022 — затвердження освітньо-наукового стандарту для третього рівня за спеціальністю 053 «Психологія». Джерело: МОН. 30 серпня 2024 — ухвалення урядової постанови № 1021 про зміну класифікації спеціальностей. Джерело: Верховна Рада. 15 січня 2025 — ухвалення Закону № 4223-IX «Про систему охорони психічного здоров’я в Україні»; 7 лютого 2026 — введення його в дію. Джерело: закон. 21 липня 2026 — початок громадського обговорення проєкту магістерського стандарту С4 «Психологія». Джерело: МОН. Як співвідносяться освіта, наукові інститути та психологічна допомога Сучасна українська психологія функціонує у взаємопов’язаних, але організаційно різних середовищах. Університети забезпечують освітні програми й частину дослідницької роботи. Академічні інститути реалізують спеціалізовані наукові програми та підтримують наукову спадкоємність. Психологічна служба освіти працює в межах системи навчання й виховання. Заклади охорони здоров’я, громадські організації та інші надавачі послуг виконують визначені законодавством функції у сфері психічного здоров’я та психосоціальної підтримки. Саме тому історія розвитку психологічної освіти не є тотожною історії психологічного консультування, а історія створення нової установи не дорівнює перевірці дієвості методів, які в ній практикують. Для повної картини необхідне дослідження трьох рівнів: інституцій і нормативних актів, людей та інтелектуальних традицій, а також емпіричних результатів і їхнього подальшого підтвердження. Підсумок: визначальні риси періоду 1991–2026 років Упродовж 1991–2026 років українська психологічна наука пройшла кілька взаємопов’язаних історичних етапів. Перший охоплював утвердження власної академічної системи, перехід інститутів до нових структур і створення спеціалізованих установ. Другий — розширення психологічної освіти, практичної роботи та соціально-психологічної тематики. Третій посилив нормативне оформлення професійних компетентностей, міжнародну інтеграцію й увагу до якості досліджень. Війна, розпочата Росією у 2014 році та розширена до повномасштабного вторгнення 2022 року, радикально змінила суспільні потреби, практику підтримки й умови наукової роботи. Цей період характеризують збереження українських академічних традицій, поява нових дослідницьких програм, поступове впорядкування психологічної професії та посилення зв’язків між освітою, наукою й суспільною практикою. Його подальша оцінка спиратиметься на архівні документи, історію конкретних інститутів, відкриті наукові публікації, порівняльні дані й незалежну перевірку результатів. Поширені запитання Коли починається історія психології незалежної України? У політичному сенсі — з проголошення незалежності України 1991 року. Проте частина інституційних процесів, зокрема організація психологічної служби освіти, розпочалася упродовж того ж року ще до формування всіх органів незалежної держави. Академічні інститути й дослідницькі школи мають значно довшу історію. Яка подія 1992 року стала визначальною для психологічних досліджень? 4 березня 1992 року було видано Указ Президента про заснування Академії педагогічних наук України. 16 червня 1992 року Інститут психології передали до її системи. Ці рішення сформували нову організаційну рамку частини національних досліджень. Чи виник Інститут психології імені Костюка після незалежності? Ні, його було засновано в 1945 році. У 1992 році змінилося його підпорядкування, а постанова про присвоєння імені Григорія Костюка датована 6 грудня 1995 року. Інституційна безперервність дає змогу простежувати довші дослідницькі традиції. Коли почала діяти психологічна служба освіти України? Початок її системного створення НАПН датує 1991 роком. Пізніше служба проходила етапи нормативного оформлення, розширення функцій і визначення професійних стандартів. Положення про службу було затверджено наказом МОН у 2018 році. Як називалася психологічна спеціальність у стандартах 2019 року? У наказах 2019 року використовувався код 053 «Психологія». Після зміни переліку спеціальностей у 2024 році застосовується також нове позначення С4 «Психологія». Для історичного порівняння потрібно брати до уваги відповідну редакцію класифікації. Чи означає диплом психолога право лікувати психічні розлади? Диплом засвідчує здобуття певної освітньої кваліфікації. Надання конкретних видів допомоги визначається законодавством, професійними компетентностями, спеціалізованою підготовкою та умовами практики. Освітня психологічна служба, клінічна психологічна допомога, психотерапія і психіатричне лікування мають різні функції й вимоги. Що змінилося у 2025–2026 роках у законодавстві про психічне здоров’я? 15 січня 2025 року ухвалено Закон № 4223-IX про систему охорони психічного здоров’я; 7 лютого 2026 року його введено в дію. Він визначив загальні правові засади системи, права отримувачів послуг і низку професійних вимог. Окремі процедурні положення деталізуються підзаконними актами. Чому історія психології після 1991 року важлива сьогодні? Вона пояснює походження сучасних академічних установ, професійних стандартів, освітніх програм і суспільних очікувань щодо психологічної допомоги. Знання цієї історії допомагає відрізняти інституційну спадщину від перевіреної ефективності методів та коректно оцінювати сучасні наукові твердження. Пов’язані статті Історія психології в Україні: школи, інституції та головні етапи — загальна історична карта української психологічної науки. Інститут психології імені Г. С. Костюка: історія та наукова спадщина — інституційна тяглість від 1945 року до сучасності. Григорій Костюк і становлення українських психологічних інституцій — історія організації психологічної науки. Історія психології: етапи, школи та розвиток науки — загальнонауковий історичний контекст. Хронологія історії психології: основні дати, події та відкриття — орієнтири світової історії дисципліни. Історіографія психології: джерела, методи та історичні суперечки — методи критичного вивчення минулого психологічної науки. Історія підготовки психологів у закладах освіти України Світова історія психології: різні традиції й межі західного канону Джерела Holowinsky, I. Z. (2008). Psychology in Ukraine: A Historical Perspective. University Press of America. Всесвітня організація охорони здоров’я. (2021). Paving the way for quality mental health care in Ukraine. Всесвітня організація охорони здоров’я. (2022). WHO and Ukraine Ministry of Health sign memorandum on cooperation on mental health. Всесвітня організація охорони здоров’я. (2025). Ukraine showcases national-scale adoption of WHO’s mhGAP. Всесвітня організація охорони здоров’я. (2026). WHO Special Initiative for Mental Health: Ukraine. Верховна Рада України. (2025). Закон України «Про систему охорони психічного здоров’я в Україні» від 15.01.2025 № 4223-IX. Інститут модернізації змісту освіти. (2018). Наказ МОН № 509 про Положення про психологічну службу у системі освіти України Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України. (б. р.). Історія Інституту. Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України. (б. р.). Лабораторія історії психології: загальна інформація. Інститут соціальної та політичної психології НАПН України. (б. р.). Історія створення. Кабінет Міністрів України. (2024). Постанова від 30.08.2024 № 1021 про внесення змін до переліку галузей знань і спеціальностей. Кабінет Міністрів України. (2026). Постанова від 06.08.2026 № 993 «Про затвердження Положення про супервізію». Міністерство освіти і науки України. (2019a). Наказ від 24.04.2019 № 564: стандарт вищої освіти 053 «Психологія», магістерський рівень. Міністерство освіти і науки України. (2019b). Наказ від 24.04.2019 № 565: стандарт вищої освіти 053 «Психологія», бакалаврський рівень. Міністерство освіти і науки України. (2020). Затверджено професійний стандарт «Практичний психолог закладу освіти». Міністерство освіти і науки України. (2022). Наказ від 20.07.2022 № 646: стандарт вищої освіти 053 «Психологія», третій рівень. Міністерство освіти і науки України. (2026). Громадське обговорення проєкту магістерського стандарту С4 «Психологія». Національна академія педагогічних наук України. (2016). 25 років створення психологічної служби системи освіти України. Національна академія педагогічних наук України, Інститут психології імені Г. С. Костюка. (2021). Розвиток психологічної науки України в період незалежності: збірник тез всеукраїнського наукового круглого столу. Національна академія педагогічних наук України. (б. р.). Інститут психології імені Г. С. Костюка. Президент України. (1992). Указ від 04.03.1992 № 124 «Про заснування Академії педагогічних наук України». Український науково-методичний центр практичної психології і соціальної роботи. (б. р.). Історія та роль психологічної служби системи освіти.

Український психологічний ХАБ · Дата публікації: 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика Психоаналіз виник у Відні наприкінці XIX століття внаслідок тривалого перетворення неврологічних, психіатричних і психологічних досліджень на нову програму вивчення психічного життя. Його становлення пов’язане передусім із працями Зиґмунда Фройда, співпрацею з лікарем Йозефом Броєром, французькими дослідженнями гіпнозу та істерії, розробленням особливого способу клінічної розмови й поступовим утворенням віденської, а згодом міжнародної науково-професійної спільноти. Історію виникнення психоаналізу доцільно розглядати як послідовність кількох процесів: формування пояснювальної теорії, становлення методу роботи з пацієнтами, публікації досліджень, виникнення кола прихильників і створення інституцій. Знаковими датами є 1895 рік — вихід спільної книжки Броєра і Фройда «Studien über Hysterie», 1896 рік — поява назви «психоаналіз», 1899 рік — фактичний вихід «Die Traumdeutung» із зазначеним на титулі 1900 роком, 1902 рік — початок регулярних віденських зустрічей та 1910 рік — заснування міжнародної асоціації. Цю послідовність підтверджують хронологія архіву Фройда Бібліотеки Конгресу США та історія Міжнародної психоаналітичної асоціації. Ця стаття досліджує саме історичне виникнення руху. Сучасне визначення, техніка та клінічна доказовість розглянуті в окремому матеріалі «Психоаналіз: що це, як працює і чим відрізняється від психодинамічної терапії», а біографію центральної постаті висвітлює стаття «Зиґмунд Фройд: біографія, психоаналіз, теорії та сучасна наукова оцінка». Що означає «виникнення психоаналізу» в історії науки Назва «психоаналіз» стала позначенням одночасно способу дослідження психічних процесів, методу допомоги й сукупності теоретичних положень про конфлікт, пам’ять, бажання, захист і несвідоме. У різні роки Фройд змінював визначення та склад цих положень. Саме тому історик науки розрізняє зародження окремих ідей, перше документоване вживання терміна, вироблення клінічних процедур і появу організованої школи. Термін «виникнення» в заголовку позначає передусім період приблизно від 1880-х до початку 1910-х років. У цей час розрізнені клінічні спостереження були переосмислені в теоретичну програму, а невелика група віденських лікарів та інтелектуалів перетворилася на міжнародну мережу. Надалі психоаналіз змінювався через суперечки щодо теорії, способів навчання, культурних інтерпретацій та клінічної практики. Для історії психології істотне ще одне розрізнення. Виникнення й поширення психоаналізу є документованими історичними фактами. Правильність кожного висловленого його засновниками причинного пояснення є окремим емпіричним питанням, яке потребує інших методів перевірки. Відень наприкінці XIX століття: медицина, університети та культура Відень Габсбурзької монархії був великим медичним та університетським центром, де працювали лікарі, фізіологи, неврологи й психіатри. Дослідження нервової системи, клінічні випадки та інтерес до розладів, що в тодішній медицині називалися істерією і неврозами, створювали інтелектуальний простір для нових пояснень психічних симптомів. Психологія як експериментальна дисципліна вже розвивалася в інших європейських осередках, а медична практика мала власні способи спостереження. Фройд здобував фахову підготовку в медичному середовищі Віденського університету. У 1885 році він отримав можливість відвідати Париж для роботи з Жаном-Мартеном Шарко; 1886 року відкрив приватну практику у Відні, а з 1891 року жив і приймав пацієнтів на Берґґассе, 19. Ці біографічні й топографічні деталі документовані в архівній хронології Бібліотеки Конгресу. Адреса на Берґґассе набула особливого історичного значення: тут приймали пацієнтів, обговорювали клінічні випадки й проводили перші організовані засідання майбутньої школи. Проте місце появи товариства слід відрізняти від ширшої географії формування ідей, що охоплювала Париж, Нансі, німецькомовні університети та європейські медичні дискусії. Чому клінічна практика стала джерелом нової теорії Лікарі зіткнулися з випадками порушень руху, чутливості, пам’яті й поведінки, для яких тодішні методи дослідження не завжди давали зрозуміле анатомічне пояснення. Звідси поставали запитання про зв’язок симптомів із попереднім досвідом, увагою, емоційними переживаннями й доступністю спогадів. Тогочасний діагностичний термін «істерія» об’єднував неоднорідні стани й спостереження. Його історичне використання потрібне для точного читання джерел, а застосування до сучасної людини вимагало б іншої діагностичної оцінки. Власне опис пацієнта в книзі XIX століття не встановлює його сучасного діагнозу. Передісторія: гіпноз, дисоціація та французька психологічна школа Важливими попередниками психоаналізу стали дослідження гіпнозу й навіювання. У паризькій клініці Сальпетрієр Жан-Мартен Шарко досліджував неврологічні симптоми та явища, які він пов’язував з істерією. Візит Фройда 1885–1886 років сприяв його увазі до психологічних пояснень клінічних проявів. 1889 року Фройд вирушив до Нансі для ознайомлення з підходом Іпполіта Бернгейма до гіпнозу; обидві події зафіксовано в хронології його архіву. П’єр Жане також досліджував психологічний автоматизм, дисоціацію та прояви психічної діяльності, не доступні безпосередньому усвідомленню. Його «L’Automatisme psychologique» з’явився 1889 року; історичне значення цих досліджень аналізує Жак Постель у фаховому історико-психологічному огляді. Такий контекст показує, що наукові розмови про несвідому психічну діяльність існували до зрілої системи Фройда. Ідеї французьких дослідників і віденських клініцистів перетиналися, але їхні програми мали різні предмети, поняття й методи. Історичну спадкоємність визначають конкретні тексти, подорожі, дискусії та способи використання ідей, а також суперечки про їхнє походження. Йозеф Броєр, Берта Паппенгайм і витоки «лікування розмовою» Клінічний випадок «Анни О.» В історію психоаналізу ввійшов випадок пацієнтки, яку Йозеф Броєр описав під псевдонімом «Анна О.». Її історичне ім’я — Берта Паппенгайм. Броєр працював із нею на початку 1880-х років, ще до появи психоаналізу як названої школи. У клінічному оповіданні обговорення переживань і пригадування подій пов’язувалися зі зміною симптомів; автори згодом подали це як передісторію катартичного методу. Текст першоджерела — розділ Броєра «Beobachtung I. Frl. Anna O…» у виданні 1895 року. Значущість випадку полягає у формуванні нової дослідницької уваги до розповіді пацієнта, способів пригадування та психологічних інтерпретацій тілесних і поведінкових проявів. Водночас історія «Анни О.» часто переказується як легенда про цілковите одужання завдяки одній розмові. У сучасній історіографії таку версію критично переглядають. Історико-медичний огляд Л. К. Герста порівнює традиційний сюжет із пізнішими клінічними відомостями й показує суперечності між канонічним оповіданням та реконструкцією перебігу її стану. Випадок залишається важливим для історії методу, а його клінічний результат потребує обережної інтерпретації. Берта Паппенгайм мала власне подальше життя та суспільну діяльність, які не вичерпуються роллю пацієнтки в історії медицини. Розгляд її винятково як доказу чужої теорії звужує предмет історичного дослідження. Що означав катартичний метод У ранніх описах Броєр і Фройд припускали, що деякі симптоми пов’язані зі спогадами про емоційно значущі події, які не отримали звичного психічного опрацювання. У межах їхньої гіпотези пригадування та вираження афекту могло змінювати симптом. Таке припущення називали катартичним поясненням. Катартична процедура спершу була пов’язана з гіпнозом і особливими станами свідомості. Згодом Фройд розвивав іншу робочу техніку — вільні асоціації, спостереження за опором і тлумачення висловлювань пацієнта. Різниця між катартичним методом 1880-х років і психоаналітичною практикою XX століття є принциповою для історичної точності. 1893–1895 роки: спільні публікації Броєра та Фройда 1893 року Броєр і Фройд оприлюднили попереднє повідомлення «Über den psychischen Mechanismus hysterischer Phänomene. Vorläufige Mitteilung» — про психічний механізм істеричних явищ. У 1895 році матеріал увійшов до книги «Studien über Hysterie» («Дослідження істерії»). Каталог Бібліотеки Конгресу підтверджує співавторство, назву оригіналу, місце першого видання — Лейпциг — і рік 1895; критична бібліографія Freud Edition додатково ідентифікує перше та наступні видання. Книга поєднувала клінічні історії, обговорення механізмів симптомоутворення та відмінні теоретичні позиції двох авторів. Вона фіксує перехід від спостережень і терапевтичних спроб до програми пояснення психічних симптомів через переживання, пам’ять і конфлікт. У передмові до книги автори прямо повідомляли про труднощі публікації клінічних матеріалів через конфіденційність та можливість упізнати пацієнтів. Це важливе свідчення ранніх етичних проблем: уже перші дослідники розуміли напруження між прагненням наукового доказу й захистом приватності. Сьогодні історик розглядає такі описи також через питання згоди, добору випадків і меж узагальнення. Чому спільна праця ще не була завершеною психоаналітичною системою У виданні 1895 року взаємодіють кілька моделей пояснення: фізіологічні міркування, гіпотези про афект, пам’ять і травматичні події, роль гіпнозу та досвід клінічної бесіди. Фройд надалі змінив низку початкових положень і дедалі більше підкреслював значення несвідомого конфлікту, сексуальності, асоціацій та інтерпретації. Тому 1895 рік можна назвати рубежем становлення психоаналізу, але текст «Studien über Hysterie» слід читати в його власному історичному контексті. Він був відправною точкою подальшої дослідницької програми, а не вже готовим викладом усіх пізніших фройдівських уявлень. 1896 рік: коли з’явилася назва «психоаналіз» За архівною хронологією Фройда, у 1896 році він уперше застосував назву, від якої походить сучасний термін «психоаналіз». Важливе документальне свідчення — його франкомовна стаття «L’hérédité et l’étiologie des névroses» у «Revue neurologique». Оцифрований примірник першої публікації 1896 року дозволяє перевірити мову, назву й контекст первісного слововживання. Поява нового слова мала програмний сенс. Фройд прагнув позначити відмінну процедуру дослідження симптомів та психічних переживань. Водночас сам термін ще не означав існування сформованої міжнародної професії, усталеної системи підготовки чи загальновизнаної клінічної доказовості. Назва поступово об’єднала метод, теорію і групову ідентичність. Історик має відокремлювати фактичну дату першого вживання терміна від пізніших ретроспективних розповідей про «народження» науки. Від гіпнозу до вільних асоціацій: як змінювався метод Однією з вирішальних змін був відхід Фройда від систематичного використання гіпнозу як центральної процедури. У роботі з пацієнтами він дедалі більше спирався на їхню спонтанну розповідь, пропонував висловлювати думки без попереднього відбору та звертав увагу на паузи, суперечності, повторювані теми й труднощі пригадування. Термін «вільні асоціації» описує цю історично вироблену техніку, хоча її процедурне оформлення розгорталося поступово. Психоаналітик досліджував, як людина переходить від однієї думки до іншої, і намагався інтерпретувати приховані зв’язки. Це відображало зміну самого предмета клінічного спостереження: значущими ставали не лише прояви симптому, а й структура розповіді. Тоді ж формувалися поняття опору — труднощів, що виникають під час розповіді про певні переживання, і перенесення — специфічного способу переживати взаємини з терапевтом через попередній досвід стосунків. Їхні пізніші теоретичні формулювання й технічне застосування значно ширші, ніж перші клінічні спостереження. Межі раннього клінічного доказу Початкові праці ґрунтувалися переважно на описах окремих випадків та авторській інтерпретації матеріалу. Для історії це цінні першоджерела, з яких можна відновити розвиток понять і процедур. Встановлення загальних причин симптомів вимагало б незалежної перевірки, порівняльних досліджень і надійних способів вимірювання. Спостереження під час лікування є відкритим до альтернативних пояснень: природних змін стану, навіювання, очікувань пацієнта й терапевта, особливостей відбору випадків. Відповідно, першоджерела засвідчують, як саме ранні психоаналітики мислили про симптоми, а сучасні дослідження оцінюють ті аспекти їхньої спадщини, які допускають емпіричну перевірку. 1896–1897 роки: ранні гіпотези про травму й подальший теоретичний поворот У публікаціях 1896 року Фройд висунув сильні причинні гіпотези про роль ранніх сексуальних переживань у походженні низки симптомів. Надалі він змінив свою позицію та надав значно більшої ваги фантазіям, бажанням і внутрішньопсихічним конфліктам. Цей поворот часто називають історією теорії спокушання, хоча сама назва та пізніші описи перебігу подій стали предметом історіографічних суперечок. У дослідженні Джорджа Макарі про сексуальну травму й історію психоаналізу показано, як ранню теорію Фройда формували тогочасні уявлення про травму, спадковість, дегенерацію та сексуальність, а його власні ретроспективні розповіді змінювалися залежно від обставин. Жан Шимек у історичному огляді також аналізує відмінності між первісними висновками, пізнішими спогадами та реальною процедурою отримання матеріалу від пацієнтів. Із цього епізоду випливають два важливі історичні принципи. По-перше, реконструкція висновку лікаря не тотожна незалежному підтвердженню фактичної події в житті пацієнта. По-друге, зміна фройдівської теорії сама собою не визначає сучасної наукової оцінки сексуального насильства чи його наслідків: такі питання належать до сучасної клінічної психології, психіатрії й досліджень травми. Уявлення про самотнього дослідника, якого начебто цілком відкинула медицина, також потребує документальної перевірки. Ален Естерсон у журналі «History of Psychology» спеціально дослідив поширений сюжет про остракізм Фройда в 1896–1905 роках і показав, що документи не підтверджують його популярної драматизованої версії. «Die Traumdeutung»: чому важливі 1899 і 1900 роки Книга Фройда «Die Traumdeutung» («Тлумачення сновидінь») стала одним із центральних текстів формування нової школи. Вона систематизувала його спробу досліджувати сновидіння як психічну діяльність із власними закономірностями, запропонувала процедуру роботи з асоціаціями щодо елементів сновидіння та пов’язала їх з уявленнями про бажання, конфлікт і несвідомі процеси. Із датою першого видання пов’язана відома бібліографічна особливість. На титулі стоїть 1900 рік, однак примірник вийшов друком наприкінці 1899 року. Каталог першодруку Бібліотеки Конгресу прямо фіксує «1900 [тобто 1899]» і зазначає фактичну публікацію 1899 року. Для історичної хронології це дозволяє чітко розрізнити дату виходу та видавничий рік. У сучасному читанні «Die Traumdeutung» є історичним першоджерелом про програму Фройда, його метод інтерпретації та тогочасні уявлення про пам’ять і мотивацію. Твердження, що конкретний образ у сновидінні завжди має одне універсальне приховане значення, потребували б самостійних емпіричних доказів. Ранні праці 1901–1905 років: від клініки до загальної психології У 1901 році Фройд опублікував «Zur Psychopathologie des Alltagslebens» («Психопатологія повсякденного життя»), де поширив свій спосіб тлумачення на забування, обмовки, помилки дій та інші звичайні явища. Відтак психоаналітична програма вийшла за межі клінічного опису симптомів: вона претендувала на пояснення ширших форм повсякденної поведінки. Дату й оригінальну назву підтверджує архівна бібліографічна хронологія. 1905 рік позначений кількома публікаціями. «Drei Abhandlungen zur Sexualtheorie» («Три нариси з теорії сексуальності») представили розгорнуту програму психосексуального розвитку. «Der Witz und seine Beziehung zum Unbewussten» («Дотеп та його відношення до несвідомого») поширив аналітичну інтерпретацію на гумор. Того ж року було надруковано клінічний нарис «Bruchstück einer Hysterie-Analyse» — відомий як випадок «Дори». Бібліотека Конгресу підтверджує ці публікації та їхні первинні назви. У цих текстах помітне розширення предмета: від лікування окремих симптомів до претензії на загальну психологію дитинства, мотивації, культури й мови. Історичний вплив цієї амбіції був значним, але обсяг її фактичної наукової підтвердженості потрібно оцінювати окремо за кожним твердженням. Чому випадок «Дори» важливий для історії методу Опис лікування молодої пацієнтки, названої «Дорою», став джерелом подальших обговорень перенесення, меж інтерпретації та відносин влади між терапевтом і пацієнтом. Він також демонструє залежність клінічної історії від того, хто обирає факти, як формулює запитання й кому належить право остаточного пояснення. Сучасне історичне читання звертає увагу на можливість розрізняти голос пацієнта й авторські висновки лікаря. Таке розрізнення особливо значуще для текстів, де психологічні інтерпретації переплітаються з уявленнями про стать, сім’ю та суспільні норми початку XX століття. Як утворювалася віденська психоаналітична школа 1902 рік: Психологічне товариство середи Восени 1902 року в помешканні Фройда на Берґґассе, 19, почалися регулярні зустрічі невеликого кола зацікавлених колег. Учасники доповідали, дискутували, розбирали клінічні матеріали й теоретичні проблеми. Первісна назва — «Psychologische Mittwoch-Gesellschaft», тобто Психологічне товариство середи. Лондонський Музей Фройда зафіксував неформальний характер перших зустрічей; Віденське психоаналітичне товариство підтверджує дату 1902 року та інституційну наступність цього гуртка. У ранньому колі згадують Вільгельма Штекеля, Альфреда Адлера, Макса Кагане та Рудольфа Райтлера. Згодом до дискусій долучалися інші лікарі й інтелектуали, а склад і внутрішні правила змінювалися. Засідання виконували роль інституції вироблення знання: учасники могли порівнювати інтерпретації, засвоювати спільний словник, шукати підтвердження своїм гіпотезам та сперечатися щодо теоретичних меж. Водночас близькість групи й високий авторитет її засновника впливали на культуру обговорення та на подальші конфлікти. 1908 рік: формальна назва й перший міжнародний конгрес У 1908 році віденський гурток отримав назву «Wiener Psychoanalytische Vereinigung» — Віденське психоаналітичне товариство. Це стало ознакою переходу від приватних зібрань до публічно впізнаваної професійно-наукової організації. У власному історичному нарисі товариства уточнено, що його реєстрація як об’єднання відбулася 12 жовтня 1910 року: перейменування 1908 року та юридична реєстрація 1910 року є двома різними подіями. Того ж 1908 року в Зальцбурзі відбувся перший міжнародний психоаналітичний конгрес. Історія Міжнародної психоаналітичної асоціації визначає цю зустріч як попередницю формальної міжнародної організації. 1909–1910 роки: журнали й міжнародна асоціація У 1909 році розпочалося видання «Jahrbuch für psychoanalytische und psychopathologische Forschungen» — фахового щорічника з психоаналітичних і психопатологічних досліджень. Каталог Wellcome Collection фіксує роки видання 1909–1913, видавництво F. Deuticke, участь Фройда, Ойґена Блойлера й Карла Ґустава Юнга в редакційній роботі. Журнал розширив простір аргументації: наукова дискусія переходила зі стін приватної квартири до бібліотек, академічного листування та читацької аудиторії різних міст. Видання давало можливість публікувати дослідження, формувати бібліографію та визначати фахову мову руху. У 1910 році на конгресі в Нюрнберзі було створено Міжнародну психоаналітичну асоціацію; її першим президентом став Карл Ґустав Юнг. Ці факти підтверджує офіційна історія асоціації. З цього моменту психоаналіз отримав інституційну форму, що дозволила організовувати навчання, конгреси, публікації й професійну спадкоємність. Хто формував ранній психоаналітичний рух Зиґмунд Фройд був центральним автором і організатором початкової програми. Йозеф Броєр допоміг сформувати катартичний етап, хоча надалі їхні пояснення і професійні шляхи розійшлися. Вільгельм Штекель і Альфред Адлер брали участь у ранньому віденському гуртку. Карл Ґустав Юнг забезпечував важливий інституційний зв’язок із дослідницьким середовищем Цюриха. Шандор Ференці, Карл Абрагам, Ернест Джонс, Отто Ранк та інші діячі сприяли розширенню дискусій і національних осередків у наступні роки. Слід розрізняти ранні ідеї цих дослідників та самостійні теорії, що сформувалися пізніше. Історія психоаналізу охоплює і співпрацю, і розходження програм; жодна окрема біографія не замінює інституційної історії всього руху. Жінки, пацієнтки та нерівність доступу до інституцій Жіночий досвід був представлений у перших публікаціях насамперед через клінічні описи. Надалі жінки ставали дослідницями, лікарками, авторками та учасницями професійних товариств. Цей перехід від становища об’єкта інтерпретації до участі у виробленні теорії був важливим інституційним зрушенням. Історик, який аналізує ранню школу, має враховувати тогочасні бар’єри доступу жінок до медичної освіти й академічних організацій, а також способи, якими вони здобували фахове визнання. Історія Берти Паппенгайм і внесок пізніших аналітикинь демонструють різні позиції жінок у цьому процесі. Внутрішні суперечки: як школа породила інші напрями Розбіжності всередині психоаналітичного руху стосувалися природи мотивації, ролі сексуальності, значення соціальних відносин, поняття несвідомого та меж допустимого відхилення від фройдівської програми. Від початку 1910-х років вони поступово переросли у відокремлення самостійних напрямів. Альфред Адлер дедалі більше наголошував на почутті неповноцінності, компенсації та соціальних чинниках, розвиваючи індивідуальну психологію. Карл Ґустав Юнг сформував іншу систему тлумачення психічної діяльності, з якої виросла аналітична психологія. Їхні подальші теоретичні системи мають власну історію й окремі канонічні теми. Суперечки демонструють, що ранній психоаналіз мав внутрішню інтелектуальну динаміку: єдині вихідні практики могли породжувати несумісні пояснення. Для історії психології такі розходження стали одним із механізмів розгалуження шкіл XX століття. Психоаналіз і становлення професійного навчання На початку рух існував завдяки особистому спілкуванню, читанню праць і участі в дискусіях. Розвиток товариств створив потребу визначати, хто може називати себе психоаналітиком, які компетентності необхідні для роботи з пацієнтами та як передавати досвід наступним поколінням. Поступово виникали навчальний аналіз, клінічні обговорення випадків, семінари та вимоги до підготовки. Міжнародна психоаналітична асоціація пов’язує наступний етап стандартизації зі створенням Міжнародної навчальної комісії 1925 року під керівництвом Макса Айтінґона. Ця дата належить уже до інституційної зрілості руху й допомагає побачити тривалість переходу від гуртка до професійної системи. Формування стандартів освіти важливе для порівняльної історії психології та психотерапії: поряд з університетськими кафедрами, лабораторіями й медичними клініками постав окремий спосіб відтворення професійного знання. Український контекст: як психоаналітичні ідеї входили до психологічної думки Виникнення психоаналізу у Відні й поширення його ідей в українському культурному та науковому середовищі — різні історичні процеси. Українська рецепція відбувалася через читання німецькомовної літератури, університетські зв’язки, медичне й педагогічне середовище та дослідження культури. Її історія вимагає опори на конкретні публікації, а не механічного перенесення віденської хронології. Показовий первинний документ — праця Степана Балея «З психольоґії творчости Шевченка», видана у Львові 1916 року. Цифровий фонд Національної історичної бібліотеки України і Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського підтверджують авторство, дату та бібліографічні відомості. У дослідженні Балей застосовував психоаналітичні інтерпретаційні підходи до творчості Тараса Шевченка. Львівський національний університет імені Івана Франка також виокремлює психоаналітичні праці Балея в історії кафедри психології. Ці джерела дозволяють говорити про документовану українську рецепцію психоаналітичних ідей уже в 1910-х роках, але самі по собі не доводять існування тоді окремої організованої української психоаналітичної школи за віденським зразком. Український історико-психологічний матеріал варто аналізувати в ширшій мережі європейських інтелектуальних зв’язків. Віденський осередок був одним із центрів походження нової програми, а її осмислення в українських працях мало власні культурні запитання, тексти й контексти. Як оцінюють ранній психоаналіз історики науки Історичні праці про психоаналіз спираються на щонайменше чотири типи документів: прижиттєві публікації засновників, приватне листування й архівні матеріали, журнали та протоколи товариств, незалежні клінічні та історіографічні дослідження. Кожен тип джерел відповідає на різні питання. Первинна публікація достовірно свідчить, що автор висловив певну думку в конкретний рік. Лист може показати сумніви та зміну поглядів, але також відображає особливості особистого спілкування. Протоколи засідань вказують на діяльність інституції. Незалежне історичне дослідження зіставляє розбіжні свідчення та реконструює їхню послідовність. Міф про одного засновника Фройд був визначальним автором нової програми й найвпливовішим організатором її ранньої школи. Водночас науковий контекст включав праці Броєра, Шарко, Жане, Бернгейма та багатьох менш відомих лікарів і дослідників. У цьому сенсі психоаналіз має історію формування, що виходить за межі біографічного сюжету про одну людину. Міф про одну дату народження психоаналізу 1895 рік позначає ключову спільну книжку; 1896-й — термін; 1899/1900-й — програмну монографію; 1902-й — гурток; 1908-й — товариство та конгрес; 1910-й — міжнародну асоціацію. Кожна дата позначає інший тип події. Змішування їх породжує хибне враження, що теоретична, клінічна й інституційна історії почалися в один день. Міф про безсумнівне одужання «Анни О.» Історичне значення випадку Берти Паппенгайм є великим, але реконструкція перебігу її лікування та подальшого стану суперечлива. З одного клінічного опису неможливо вивести загальний доказ ефективності методу. Висновки про пацієнтку й наукову роль тексту потрібно розглядати окремо, з урахуванням історіографічного аналізу матеріалів випадку. Міф про одностайне відкидання ідей Фройда сучасниками Ранні праці викликали різні реакції — від зацікавлення й співпраці до різкої критики. Теза про цілковиту ізоляцію потребує конкретних свідчень; історико-наукове дослідження Естерсона критикує саме її некоректне узагальнення. Реальна історія містила обговорення, публікації, підтримку, професійні конфлікти та поступове зростання інституцій. Історичний вплив і сучасна наукова оцінка Психоаналіз вплинув на розвиток психотерапевтичної розмови, клінічного опису випадку, дослідження дитячого досвіду, мови конфлікту та культури інтерпретації. У XX столітті його поняття поширилися за межі клініки — у літературознавство, мистецтвознавство, освіту й соціальну думку. Водночас історичний вплив поняття не встановлює універсальної правильності його пояснень. Ранні фройдівські твердження про сновидіння, витіснення, дитячу сексуальність і походження окремих симптомів становлять різні емпіричні гіпотези. Їхня сучасна перевірка не може зводитися до посилання на один клінічний випадок або на авторитет школи. Для оцінювання причинних механізмів потрібні незалежні дані й методологія, придатна до конкретної гіпотези. Особливо важливо розрізняти класичний психоаналіз і сучасні психодинамічні психотерапії. Вони мають історичні зв’язки, але різняться форматами, тривалістю, техніками й обсягом перевірених клінічних результатів. Наприклад, метааналіз індивідуальних даних 2023 року, що охопив дані 11 рандомізованих досліджень 771 учасника, виявив перевагу короткотривалої психодинамічної психотерапії над контрольними умовами щодо симптомів депресії після лікування. Це результат щодо конкретного класу сучасних втручань та досліджених умов; він не доводить усі історичні теоретичні припущення Фройда. Енциклопедична оцінка спадщини має поєднувати точну історію, уважне читання першоджерел і сучасні наукові критерії для клінічних та причинних тверджень. Саме такий підхід дозволяє зрозуміти, чому психоаналіз став впливовим явищем історії психології й чому його ідеї продовжують бути предметом досліджень та дискусій. Основна хронологія становлення психоаналізу 1880-ті роки — клінічна робота Броєра з Бертою Паппенгайм і розроблення ранніх катартичних уявлень. 1885–1886 — Фройд вивчає роботу Шарко в Парижі; 1886 року відкриває приватну практику у Відні. 1889 — Фройд відвідує Нансі й знайомиться з дослідженнями гіпнозу Бернгейма; Жане публікує «L’Automatisme psychologique». 1891 — Фройд починає працювати на Берґґассе, 19. 1893 — Броєр і Фройд опубліковують попереднє повідомлення про психічний механізм істеричних явищ. 1895 — у Лейпцигу виходить «Studien über Hysterie». 1896 — у фройдівських публікаціях з’являється назва «психоаналіз»; формулюються ранні гіпотези щодо етіології неврозів. 1897 — Фройд переглядає низку попередніх припущень і розпочинає самоаналіз. Кінець 1899 року — фактичний вихід «Die Traumdeutung», датованої 1900 роком. 1901 — вихід «Zur Psychopathologie des Alltagslebens». 1902 — утворення Психологічного товариства середи у Відні. 1905 — виходять «Drei Abhandlungen zur Sexualtheorie», «Der Witz und seine Beziehung zum Unbewussten» та публікація випадку «Дори». 1908 — віденську групу перейменовано на Віденське психоаналітичне товариство; відбувається міжнародна зустріч у Зальцбурзі. 1909 — починає виходити фаховий щорічник «Jahrbuch für psychoanalytische und psychopathologische Forschungen». 1910 — у Нюрнберзі засновано Міжнародну психоаналітичну асоціацію; Віденське товариство юридично зареєстровано 12 жовтня. 1910-ті роки — відокремлення нових напрямів та поширення психоаналітичних ідей у європейських інтелектуальних середовищах; 1916 року у Львові виходить психоаналітично орієнтована праця Степана Балея про творчість Шевченка. Хронологія зіставлена з архівом Фройда, історією Віденського товариства, матеріалами міжнародної асоціації та каталогами українських бібліотек. Поширені запитання Де виник психоаналіз? Організоване ядро психоаналізу сформувалося у Відні, де Фройд провадив клінічну практику та де в 1902 році почалися регулярні засідання його кола. Водночас дослідницькі витоки включали інші європейські центри, зокрема французькі клініки та школи гіпнозу. Хто створив психоаналіз? Зиґмунд Фройд відіграв центральну роль у створенні теоретичної програми й назви «психоаналіз» та в організації раннього руху. Становлення його методу відбувалося в контексті співпраці з Йозефом Броєром і ширших досліджень гіпнозу, пам’яті та психічних симптомів. У якому році виник психоаналіз? Однієї універсальної дати немає. 1895 року вийшли «Studien über Hysterie», 1896 року засвідчено використання терміна, а в 1902–1910 роках відбулося інституційне формування школи. Для питання про першу назву найточніше вказувати 1896 рік, для історії школи — розглядати весь процес. Чому «Тлумачення сновидінь» датують 1900 роком, якщо книжка вийшла 1899-го? Видавничий рік на титулі — 1900; фактична поява першого видання — кінець 1899 року. Цю різницю документує примірник Бібліотеки Конгресу США. Чим ранній психоаналіз відрізнявся від гіпнозу? Гіпнотичні процедури й навіювання були частиною передісторії, тоді як у процесі становлення психоаналізу більшої ваги набули розмова, вільні асоціації, інтерпретація та увага до взаємин пацієнта з терапевтом. Ця зміна відбувалася поступово. Чи довів випадок «Анни О.» ефективність психоаналізу? Випадок мав історичне значення для формування катартичного підходу й клінічного оповідання. Його результат залишається предметом документальної дискусії, а один випадок не дозволяє визначити ефективність терапії для широких груп пацієнтів. Коли психоаналіз став міжнародним рухом? Зальцбурзький конгрес 1908 року засвідчив міжнародну співпрацю, а створення Міжнародної психоаналітичної асоціації в Нюрнберзі 1910 року надало їй організаційної форми. Чи був психоаналіз представлений в українській думці на початку XX століття? Так. Наприклад, у Львові 1916 року вийшла праця Степана Балея «З психольоґії творчости Шевченка», що використовувала психоаналітичний підхід. Її видання підтверджують українські бібліотечні архіви. Пов’язані статті Психоаналіз: що це, як працює і чим відрізняється від психодинамічної терапії — сучасний понятійний і терапевтичний контекст. Зиґмунд Фройд: біографія, психоаналіз, теорії та сучасна наукова оцінка — життєвий шлях та окремі ідеї головного діяча ранньої школи. Гештальтпсихологія: що це, принципи організації сприймання та наукова спадщина — інший історичний напрям психології першої половини XX століття. Когнітивна революція в психології: причини, події та наслідки — пізніша зміна дослідницьких програм, корисна для порівняння історії шкіл. Біхевіоризм: що це, основні ідеї, представники та критика Історія уявлень про несвідоме до і після Фройда Історія аналітичної психології та відокремлення Юнга від Фройда Історія психології: етапи, школи та розвиток науки Класичні експерименти психології: історія, результати й перегляд висновків Джерела Балей, С. (1916). «З психольоґії творчости Шевченка». Львів. Примірник Національної історичної бібліотеки України. Бібліотека Конгресу США. «Sigmund Freud (1856 to 1939): Timeline». Архівна хронологія. Броєр, Й., Фройд, З. (1895). «Studien über Hysterie». Leipzig: F. Deuticke. Бібліографічний запис першодруку. Віденське психоаналітичне товариство. «History of the Vienna Psychoanalytic Society». Офіційна історія. Вінеке, Ф. Й., та співавт. (2023). «Efficacy and moderators of short-term psychodynamic psychotherapy for depression: A systematic review and meta-analysis of individual participant data». Clinical Psychology Review, 101, 102269. DOI та анотація. Герст, Л. К. (1982). «What was wrong with Anna O?». Journal of the Royal Society of Medicine, 75(2), 129–131. Бібліографія та анотація Естерсон, А. (2002). «The myth of Freud’s ostracism by the medical community in 1896–1905». History of Psychology, 5(2), 115–134. DOI та анотація. Міжнародна психоаналітична асоціація. «Our History». Офіційна інституційна хронологія. Макарі, Дж. (1998). «The seductions of history: Sexual trauma in Freud’s theory and historiography». International Journal of Psycho-Analysis, 79, 857–869. Бібліографія та анотація. Музей Фройда, Лондон. (2020). «Freud at Home: The Wednesday Psychological Society». Історичний матеріал музею. Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського. «Балей С. З психології творчості Шевченка (1916)». Електронна бібліотека «Україніка». Постель, Ж. (1988). «La place de Pierre Janet dans l’histoire des névroses à la fin du XIXe siècle». Bulletin de psychologie, 41(385), 487–488. Наукова публікація. Фройд, З. (1896). «L’hérédité et l’étiologie des névroses». Revue neurologique, 4(6). Першодрук у Freud Edition. Фройд, З. (1900 [фактично 1899]). «Die Traumdeutung». Leipzig: F. Deuticke. Каталог і примірник першодруку. Шимек, Ж. (1987). «Fact and Fantasy in the Seduction Theory: A Historical Review». Journal of the American Psychoanalytic Association, 35(4). Наукова публікація. Wellcome Collection. «Jahrbuch für psychoanalytische und psychopathologische Forschungen» (1909–1913). Історико-бібліографічний запис.

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика Ідеологічний контроль і політичні репресії істотно вплинули на становлення психологічної науки в Україні у XX столітті. Найгостріший злам припав на 1930-ті роки: державні кампанії визначали допустимі теорії, змінювали дослідницькі програми, усували науковців з установ і навчальних закладів, а органи політичного переслідування застосовували арешти, ув’язнення та смертні вироки. Особливо тяжких наслідків зазнали педологія, рефлексологія, експериментальна педагогіка й дослідження дитячого розвитку. Документована історія Олександра Залужного та Івана Соколянського показує, як інтелектуальний тиск переплітався з персональними репресіями; подальша історія харківських дослідників демонструє водночас перерви й тяглість наукової роботи. Ці висновки спираються на архівно-біографічний корпус ДНПБ України, дослідження історії харківської школи та аналіз згортання педології у 1936–1938 роках. Що означав ідеологічний контроль у психологічній науці Ідеологічний контроль — це система політичного впливу на питання, які дозволено ставити науковцям, методи, які вони можуть застосовувати, установи, що отримують ресурси, і висновки, які прийнятно оприлюднювати. В умовах сталінського СРСР він здійснювався через партійні постанови, органи народної освіти, кадрові рішення, цензурні й видавничі механізми, обов’язкові публічні кампанії критики та контроль професійної кар’єри. Політичні репресії — пов’язане, проте ширше за інституційну цензуру явище: вони охоплювали звільнення з політичних мотивів, позбавлення можливості професійної діяльності, арешти, заслання, ув’язнення, судові переслідування й страти. В окремій біографії необхідно встановлювати конкретну форму переслідування за документами. Твердження, що певну теорію засудили партійною постановою, саме по собі не доводить арешт кожного її прихильника. І навпаки, доля репресованого вченого не може бути вичерпним поясненням наукової долі всіх його методів. У психології цей контроль мав особливу вагу, оскільки дисципліна вивчала дитинство, поведінку, навчання, індивідуальні відмінності й соціальні групи — явища, тлумачення яких радянська влада безпосередньо пов’язувала з вихованням «нової людини». Влада прагнула контролювати і практичні наслідки досліджень: класифікацію учнів, добір освітніх програм, педагогічну діагностику, підготовку фахівців. Історичний контекст: українські психологічні дослідження 1920-х років У 1920-х роках дослідження поведінки й розвитку дитини на українських землях формувалися на перетині психології, педагогіки, фізіології та соціальних наук. У Харкові, тодішньому адміністративному центрі УСРР, діяли науково-дослідні кафедри, експериментальні майданчики й установи народної освіти; дослідники вивчали дитячі колективи, успішність, середовище розвитку та організацію навчання. Університетська психологія мала й інші центри: Київ, Одесу, Львів. Їхні різні інституційні традиції становлять ширший контекст історії психології в Україні. Історичний нарис про психологічні установи 1920–1930-х років розглядає їхні дослідницькі програми та кадровий склад до масових кампаній репресій. Педологією в той період називали комплексний підхід до вивчення дитини, який поєднував психологічні, фізіологічні, медичні й педагогічні уявлення. Вона охоплювала кілька не завжди сумісних дослідницьких програм: експериментальне вивчення розвитку, аналіз соціального оточення, різноманітне тестування й класифікацію навчальних труднощів. У радянській освіті педологічні служби поступово отримали адміністративні повноваження щодо шкільного розподілу дітей. Історики Дорена Каролі та Лучано Мекаччі показали, що саме ця неоднорідна сфера стала об’єктом централізованого демонтажу 1936–1938 років. Рефлексологічні програми намагалися описувати психічні й поведінкові явища через закономірності реакцій організму; дослідники дитячих колективів зверталися також до спостереження, анкетування, природних експериментів і тестів. З сучасного погляду оцінка кожної методики потребує окремого аналізу її теоретичних припущень, процедур і достовірності. Історичне існування експерименту засвідчує діяльність дослідницької спільноти, а не автоматично підтверджує висновки тогочасної школи. Дві харківські традиції, які важливо розрізняти Харківська школа педології 1920-х років, зокрема праці Олександра Залужного й Івана Соколянського, та Харківська психологічна школа, пов’язана з дослідницьким колом учнів і співробітників Лева Виготського в 1930-х, мали перетини середовищ і проблематики, однак їхня історія та склад не тотожні. У праці про наукову сесію 1938 року Антон Ясницький спеціально аналізує відмінність між ранньою харківською педагогічною традицією і групою психологів, яку згодом стали називати Харківською психологічною школою. Це розрізнення важливе для атрибуції репресій. Політичне переслідування керівників педологічного напряму не дає підстав механічно приписувати аналогічну біографію кожному учасникові пізніших досліджень пам’яті, дії чи розвитку мислення. Водночас усі ці програми діяли за схожих адміністративних та цензурних обмежень. Поворот на початку 1930-х: наукові дискусії під політичним тиском На зламі десятиліть змінювався характер наукової критики. У дискусіях дедалі частіше домінували звинувачення в «біологізаторстві», «механіцизмі», «класовій ворожості» та відступі від офіційної філософської лінії. Такі означення виконували роль політичного маркера, здатного вплинути на працевлаштування й долю установи. Розгляд наукової теорії опинявся в залежності від того, чи відповідала вона актуальному партійному тлумаченню марксизму. За біографічним дослідженням ДНПБ України, під час дискусійної сесії Українського науково-дослідного інституту педагогіки 15–20 лютого 1931 року критикували роботи Івана Соколянського й Олександра Залужного. Науковців звинувачували, зокрема, в абстрактному трактуванні дитячого колективу без потрібного владі «класового» змісту. Це був характерний для епохи перехід від перевірки методів та емпіричних доказів до контролю припустимих світоглядних висновків. Після 1933 року кадрові й політичні кампанії стали суворішими. Для багатьох науковців питання полягало вже не лише в можливості обстоювати свої концепції, а й у збереженні роботи, місця проживання та особистої безпеки. Історична послідовність має значення: ідеологічна критика 1931 року, кадрове усунення 1933-го, загальносоюзна постанова 1936-го та Великий терор 1937–1938 років були пов’язаними процесами з різними механізмами й наслідками. Постанова 4 липня 1936 року: як ліквідували педологію в системі освіти 4 липня 1936 року ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «О педологических извращениях в системе наркомпросов»; її опублікували у газеті «Известия» 5 липня. Текст документа містить конкретні адміністративні приписи: ліквідувати ланку педологів у школах, вилучити підручники, припинити викладання педології як окремої науки в педагогічних закладах, розкритикувати її теоретичну літературу, переглянути систему спеціальних шкіл і запропонувати практикам перехід до педагогічної роботи. У преамбулі постанова стверджувала, що педологічні служби зловживали тестуванням, хибно класифікували дітей, усували учнів зі звичайних класів та переоцінювали роль спадкових і соціальних чинників. Ці звинувачення потрібно читати як текст політичного документа, який сам формулював підстави для репресивної адміністративної кампанії. Проблеми неякісного тестування та дискримінаційної класифікації дітей можуть бути предметом належної наукової й етичної критики; однак партійна постанова не здійснювала незалежного методологічного розбору всіх тогочасних досліджень. Зміст постанови дозволяє точно назвати межі події: формально вона спрямовувалася проти педології та її місця в освітній системі, а не проголошувала юридичного припинення будь-якої психології. Проте її наслідки поширилися на суміжні дослідження дитячого розвитку, психодіагностику, підготовку фахівців і структуру наукових публікацій. Дослідження Caroli та Mecacci (2020) простежує процедури ліквідації інституцій, вилучення літератури та перегляду професійних мереж у 1936–1938 роках. Чому заборона напряму змінювала навіть ті дослідження, які тривали Наукова програма потребує підготовлених співробітників, доступу до шкіл, обладнання, бібліотек, видавництв, навчальних курсів та можливості обговорювати результати. Коли зникають кафедри й посади, забороняються назви дисциплін і вилучаються підручники, порушується передавання досвіду між поколіннями дослідників. Навіть той, хто продовжував роботу, мусив змінювати термінологію, установчу належність або способи представлення власних результатів. В історичному дослідженні важливо розглядати такі наслідки як перевірювані процеси: які саме кафедри реорганізували, які книжки вилучили, які дослідницькі протоколи припинили застосовувати, хто перейшов до іншої спеціальності та які праці продовжували виходити. Саме така реконструкція дозволяє оцінити масштаб втрат без легенди про одномоментне зникнення всієї психологічної науки. Олександр Залужний: від експериментальних досліджень до смертного вироку Олександр Самійлович Залужний (1886–1938) був українським психологом, педологом, рефлексологом та організатором досліджень дитячого колективу. Після повернення до України у 1924 році працював у Харкові, очолював Кабінет соціальної педагогіки Харківської дослідної станції, викладав у Харківському інституті народної освіти, а з 1926 року керував секцією колективознавства Українського науково-дослідного інституту педагогіки. Ці біографічні відомості наводить Державна науково-педагогічна бібліотека України імені В. О. Сухомлинського. У 1926 році побачили світ його праці «Сільська школа. Теорія і практика» та «Методи вивчення дитячого колективу (Вступ до педології)». Дослідник застосовував спостереження, анкетування, природний і лабораторний експерименти, обговорював можливості тестування та вплив соціального оточення. У 1931 році вийшла книга «Дитячий колектив та методи його вивчення». Її місце в історії психології визначається насамперед постановкою проблеми групової поведінки дитини й організацією дослідження, тоді як оцінка окремих висновків вимагає аналізу оригінальних процедур і даних. Бібліографічний покажчик ДНПБ дає можливість простежити видання й пізніші роботи про вченого. Після політичної кампанії 1933 року Залужного усунули з роботи, його дослідження піддали осуду. У 1935 році він переїхав до Москви, продовживши працювати в системі спеціальної освіти. Після рішення 1936 року вимушено долучився до публічного засудження педологічних праць, зокрема опублікував брошуру 1937 року «Лженаука педологія в «працях» Залкінда». Цей випадок яскраво показує, як влада домагалася публічної демонстрації ідейної лояльності від учених, чиї праці сама ж оголосила неприйнятними. 28 січня 1938 року Залужного заарештували. За реконструкцією ДНПБ, 22 вересня 1938 року виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР винесла смертний вирок, а 29 вересня його розстріляли; згодом ученого реабілітували. Сторінка ДНПБ з фотогалереєю окремо подає зображення фрагмента вироку та довідки про виконання покарання. Важливий фактологічний висновок полягає в тому, що вирок і дата розстрілу — різні документальні події. Розбіжності щодо року смерті Залужного Історія Залужного показує складність перевірки довідкових відомостей. В одному зі старіших матеріалів Педагогічного музею України фігурувала дата 3 квітня 1941 року. Натомість актуальний біографічний запис ДНПБ України і матеріали із зображеннями процесуальних документів вказують на 1938 рік. Для історико-біографічної атрибуції перевагу має датування, узгоджене з документами судової справи; суперечність у старіших довідниках слід відкрито фіксувати під час перевидання енциклопедичних матеріалів. Тому дата смерті 1938 року в цьому матеріалі є результатом джерельної перевірки, а не механічного повторення одного довідника. Така практика особливо потрібна для біографій людей, репресованих органами державної безпеки, щодо яких існували приховані вироки, неправдиві повідомлення родинам і тривалі прогалини в архівному доступі. Іван Соколянський: дві хвилі переслідування і продовження досліджень Іван Панасович Соколянський (1889–1960) — педагог і дослідник розвитку дітей з порушеннями зору та слуху, один з організаторів української експериментальної педагогіки й спеціальної освіти. Його наукова діяльність поєднувала психологічні, психофізіологічні та педагогічні завдання. ДНПБ України відзначає участь ученого у формуванні Харківської школи педології, розробленні методики навчання сліпоглухих дітей та технічних засобів для незрячих. У біографічній довідці ДНПБ описано два арешти: 1933 року за звинуваченням у належності до «української контрреволюційної організації» і 1937 року — за обвинуваченнями в «націоналістичній діяльності». Між цими переслідуваннями він працював у сфері експериментальної психофізіології та спеціальної освіти. Пізніше продовжив дослідження в Москві. Ця біографія демонструє інший, порівняно із Залужним, результат політичного тиску: науковця не стратили, проте арешти й вимушені інституційні переходи суттєво змінили траєкторію його роботи. Перенесення дослідницької діяльності поза Україну впливало й на локальну наукову інфраструктуру. Воно змінювало мережі учнів, розподіл бібліотек та лабораторій, місце видання праць, інституційну пам’ять про створення методик. Для історії української науки важливо одночасно простежити внесок дослідника в загальносоюзних установах і його ранню роботу в українських наукових центрах. Великий терор 1937–1938 років і становище науковців Арешт Залужного відбувся під час Великого терору — масових політичних репресій у СРСР. За історичною довідкою Українського інституту національної пам’яті, протягом 1937–1938 років на території УРСР засудили 198 918 осіб, приблизно дві третини з яких отримали смертні вироки. Це загальна оцінка масштабу терору в республіці, а не кількість репресованих психологів. Для визначення числа переслідуваних представників психології потрібне спеціальне просопографічне дослідження з перевіркою персональних справ, професійної належності й різних форм репресій. Репресивне середовище впливало на науку і через ризик для осіб, які залишалися на посадах. Загроза звинувачення за фахове висловлювання заохочувала самоцензуру, обережність у бібліографічних посиланнях і зміну мовного оформлення дослідницьких робіт. Відсутність прямих судових документів про конкретного науковця не дозволяє реконструювати його внутрішні переживання, однак листування, стенограми засідань і зіставлення рукописів з опублікованими версіями можуть документувати обмеження професійних практик. Харківські психологи у 1930-х роках: дослідницька тяглість попри тиск Одна з поширених схем подає 1936 рік як остаточний обрив усієї радянської психології дитячого розвитку. Антон Ясницький і Мішель Феррарі (2008) та їхнє окреме дослідження у журналі History of Psychology відтворюють іншу картину: учні й співробітники Виготського в Харкові продовжували програму експериментального вивчення розвитку і в 1930-х роках. У пізнішому огляді реконструйовано роботу цієї групи протягом 1931–1941 років. Дослідницьке середовище було неоднорідним: його учасники працювали з проблемами дії, сприймання, пам’яті, навчання й формування психічних функцій. Історична цінність цих досліджень полягає в теоретичних дискусіях і експериментальних процедурах, а сучасна оцінка результатів залежить від стану емпіричних доказів та методологічних стандартів. Необхідно також відокремлювати творчий внесок учасників від пізніших канонічних оповідей, що підпорядковували всі результати одній постаті або одній школі. Наукова сесія 17–19 грудня 1938 року Документований приклад продовження діяльності — Перша наукова сесія Харківського державного педагогічного інституту, яка тривала 17–19 грудня 1938 року. Ясницький (2009) відтворює контекст її проведення і розглядає архівні матеріали виступів харківських психологів, зокрема Петра Гальперіна та Петра Зінченка. Участь у засіданні в умовах політичних репресій не слід романтизувати: це свідчення функціонування професійної спільноти в межах жорстко контрольованої системи. Той самий історик описує «наукове двомовлення» — практику адресувати науковий текст двом аудиторіям одночасно: державним контролерам і професійним колегам. У такій ситуації ідеологічно прийнятні формули могли сусідити з емпіричним викладом, а структура публікації пристосовувалася до вимог цензури. Поняття пропонується як історіографічне пояснення певних текстових практик, а не як універсальний діагноз мотивів кожного автора. Після 1936 року: психологія збереглася, але змінила інституційну форму Відмова від педології як окремої освітньої дисципліни не припинила дослідження пам’яті, уваги, розвитку, навчання й індивідуальних відмінностей. Водночас зросла залежність їхнього публічного обґрунтування від дозволених категорій матеріалістичної філософії, педагогіки та фізіології. Наукова психологія в СРСР продовжила інституційне існування, але в умовах цензури, обмежених міжнародних контактів та політично керованих кадрових рішень. Історію післявоєнних трансформацій дисципліни розкрито також у матеріалі «Психологічна наука в радянській Україні: розвиток і обмеження»; ця сторінка зосереджується на механізмах ідеологічного контролю та персональних репресіях. Показовими є публікації Григорія Костюка. Бібліографія ДНПБ фіксує його статтю «Про індивідуальний підхід до учнів у навчальній роботі» (1937) та виданий за його редакцією навчальний посібник «Психологія» (Київ, 1939). Ці видання засвідчують, що українськомовна психологічна література і професійна педагогічна психологія продовжували існувати після постанови 1936 року, хоча їхні інституційні та світоглядні умови суттєво змінилися. Створення Інституту психології у Києві 1945 року 30 червня 1945 року союзна влада дозволила створення науково-дослідного інституту психології в Україні, а 1 жовтня 1945 року на підставі постанови Ради народних комісарів УРСР № 1573 інститут розпочав роботу в Києві. Історія установи та відомості НАПН України підтверджують дату, юридичну основу та первісну назву — Науково-дослідний інститут психології УРСР. Першим директором став Григорій Костюк. Окрема історія Інституту психології імені Г. С. Костюка подає інституційні етапи, наукові підрозділи та наступність розвитку установи. Заснування інституту стало важливою подією у становленні українських психологічних інституцій. У його офіційних завданнях були загальна, дитяча, педагогічна й спеціальна психологія та історія психології. Цей факт свідчить про післявоєнне інституційне зміцнення дисципліни. Але він не скасовував політичного впливу на добір тем, оцінювання методів та ідеологічну риторику наукових публікацій. Павловська сесія 1950 року: нова хвиля дисциплінарного контролю 28 червня — 4 липня 1950 року відбулася об’єднана наукова сесія Академії наук СРСР і Академії медичних наук СРСР, присвячена фізіологічному вченню Івана Павлова. Її підсумки мали значення не тільки для фізіології, а й для психології, медицини та суміжних наук: учені були змушені доводити відповідність своїх програм офіційно проголошеним принципам. Український дослідник Сергій Болтівець (2021) розглядає цю подію як одну з ключових форм ідеологічного впливу на психологічну науку. Фізіологічні відкриття Павлова становлять самостійну історію експериментальної науки. Політичне проголошення його вчення обов’язковою рамкою для різних дисциплін — окрема історична подія. Саме змішування авторитету вченого з адміністративним нав’язуванням визначених інтерпретацій стало механізмом контролю. При аналізі наслідків слід розрізняти експериментальні результати фізіології, спірні теоретичні узагальнення та ритуальну вимогу демонструвати лояльність. Для повоєнної української психології це означало необхідність узгоджувати інституційні плани, навчальні курси й теоретичні пояснення з офіційною мовою тогочасної фізіології. Такі зміни могли співіснувати з фаховими дослідженнями розвитку, навчання та психічних функцій. Дисципліна залишалася дієвою, але межі допустимої наукової дискусії визначалися також позанауковими рішеннями. Як саме політичний контроль змінював виробництво знання Кадрова політика і розрив дослідницьких мереж Коли дослідника звільняли, заарештовували або примушували залишити місто, страждала наукова група: учні втрачали наставника, рукописи залишалися незавершеними, теми випадали з планів установи. Втрата досвіду не вичерпувалася кількістю заборонених книжок. Вона стосувалася непереданих навичок експерименту, методики роботи з учнями, професійних контактів і можливостей підтримувати дослідницькі традиції. Цензура, бібліографія й допустима термінологія Видавнича політика визначала, які праці можна цитувати, перевидавати й рекомендувати в навчанні. Обов’язкова критика педологічної літератури після липня 1936 року впливала на репутацію навіть тих дослідників, чиї окремі емпіричні методи могли бути предметом змістовного обговорення. Історик має досліджувати також відсутність певних книжок у бібліографічних покажчиках, зміни авторських передмов і розбіжності між рукописом та друкованим текстом. Переорієнтація проблематики та методів Системний тиск створював стимули відмовлятися від назви певної дисципліни, змінювати пояснювальну мову дослідження або переводити результати до іншої галузі. Такі переходи не завжди означали остаточну втрату дослідницької проблеми: частина запитань про навчання й розвиток продовжувала розроблятися у психології та педагогіці. Важливо простежувати не тільки заборони, а й те, що наукові спільноти спромоглися зберегти. Звуження міжнародного та міждисциплінарного обміну У 1920-х роках українські дослідники зверталися до європейської й американської літератури про педагогічні тести та організацію школи; біографія Залужного документує переклади й підготовку наукових відряджень. Подальші політичні кампанії ускладнювали академічну відкритість. Для точної оцінки конкретного інституту слід, однак, зіставляти архівні дозволи на поїздки, міжнародне листування й реальний обіг публікацій, а не постулювати однаковий ступінь ізоляції в усі роки. Чому радянську історію психології не можна пояснити лише забороною педології Ідеологічний контроль діяв на різних рівнях: через загальну політику щодо гуманітарних наук, формування навчальних програм, вимоги філософського обґрунтування, внутрішню ієрархію установ, політичні звинувачення та кримінальне переслідування. Постанова 1936 року є найвиразнішою документальною точкою, проте вона не охоплює ні всіх інтелектуальних конфліктів 1920-х, ні пізніших кампаній 1950-х років. Український контекст додатково пов’язаний із політикою щодо української мови, академічних інституцій, місцевої інтелігенції та культурної автономії. Показовими були обвинувачення в «українському націоналізмі», зафіксовані в біографії Соколянського. У ширшій історії репресій цей аспект досліджується разом зі зміною кадрового складу установ і географії наукових осередків. Для встановлення того, наскільки конкретна психологічна школа постраждала саме внаслідок національної політики, потрібні прямі свідчення, пов’язані з її членами. Як історики перевіряють відомості про репресованих психологів Надійна реконструкція починається з визначення конкретної особи, її іменних варіантів, місця роботи, дат навчання та публікацій. Наступний рівень — кадрові накази, протоколи засідань, слідчі справи, вироки, довідки про виконання покарання, документи реабілітації та листування. Лише після цього доцільно зіставляти енциклопедії, мемуари й сучасні історичні дослідження. Цей порядок особливо важливий, коли старі довідкові видання повторюють пізніше спростовану дату смерті чи плутають зміну місця роботи з вимушеним переселенням. У роботі з архівними документами історики мають окремо перевіряти походження документа, дату його укладення, можливі виправлення, наявність підписів і зв’язок між справою та реальною подією. Слідчі формулювання на кшталт «контрреволюційна організація» або «націоналістична діяльність» передають характер політичного звинувачення, а не доводять його правдивості. Так само примусові самокритичні виступи відображають умови авторської публікації, які неможливо відокремити від режиму тиску. Історичний аналіз користується також «негативними даними» — відсутністю очікуваних публікацій, зникненням імені з навчальної програми, раптовим припиненням листування. Але відсутність документального сліду може мати різні причини: втрату фонду, зміну архівного шифру, війну, переміщення матеріалів. Тому припущення про конкретний акт цензури потребує підтверджень у кількох незалежних джерелах. Історичні міфи та принципові розрізнення Міф: після 1936 року психологію повністю заборонили Документ 1936 року наказував ліквідувати педологічну ланку в школах і припинити викладання педології як окремої науки. Публікації з психології 1937 і 1939 років, робота харківських дослідників наприкінці 1930-х та створення інституту психології 1945 року доводять збереження дисципліни в інших формах. Ці факти не применшують масштаб політичного руйнування педологічної інфраструктури. Міф: усіх представників харківської традиції спіткала однакова доля Біографії Залужного, Соколянського та Костюка засвідчують різні траєкторії: смертний вирок і страту; повторні арешти й подальшу дослідницьку працю; збереження професійної діяльності та організацію інституції. Таке порівняння дозволяє відтворити історію покоління в конкретних обставинах, не перетворюючи її на однакову розповідь про кожного дослідника. Міф: політична заборона довела наукову неспроможність усіх досліджень Постанова політичного органу фіксує державне рішення, а методологічна оцінка потребує незалежного аналізу вибірок, вимірювань, експериментальних процедур і теоретичних припущень. Історичне засудження напряму не є науковою перевіркою достовірності кожного його результату. Так само факт політичного переслідування не робить усі погляди репресованого дослідника емпірично підтвердженими. Що залишається у спадщині української психології Дослідження української психології міжвоєнного та повоєнного періоду засвідчують складну картину: поряд із репресіями, заборонами й інституційними втратами існували експериментальні програми, послідовники наукових шкіл, навчальні видання та нові дослідницькі установи. Відновлення цієї історії потребує поєднання українських архівів із міжнародною історіографією та уваги до оригінальних текстів. Воно дозволяє побачити внесок учених, яких радянський історичний канон витісняв із пам’яті або представляв крізь ідеологічні звинувачення. Світове порівняння історичних традицій психології допомагає включити український досвід до ширшої карти історії науки. Для сучасної психології важливими є три висновки. Перший: інтелектуальна свобода, відкритість критики та захищеність дослідників становлять умови накопичення перевірюваного знання. Другий: наукова пам’ять залежить від збереження архівів, коректної атрибуції авторства й можливості переоцінювати раніші теорії. Третій: історичне походження поняття, методу чи школи необхідно відрізняти від доказів його сучасної ефективності та валідності. Саме ці розрізнення роблять історіографію психології інструментом критичного дослідження, а не набором імен і дат. Поширені запитання Яких українських психологів переслідували в 1930-х роках? Документовані приклади — Олександр Залужний, якого розстріляли 1938 року, та Іван Соколянський, заарештований у 1933 і 1937 роках. Обидва працювали у міждисциплінарному полі психології та педагогіки. Повний перелік репресованих дослідників потребує окремого архівно-біографічного реєстру, оскільки межі професій «психолог», «педолог», «педагог» і «рефлексолог» у той період перетиналися. Чому радянська влада заборонила педологію? Офіційна постанова 4 липня 1936 року звинувачувала педологічні служби в помилковому тестуванні, класифікації дітей і теоретичних «антимарксистських» положеннях. Історичне дослідження показує, що це був також централізований ідеологічний та адміністративний демонтаж дослідницького й освітнього напряму. Оцінка методологічних проблем окремих педологічних практик вимагає незалежної наукової перевірки. Чи припинилися психологічні дослідження після 1936 року? Ні. Існували психологічні публікації кінця 1930-х років, дослідження харківської групи, післявоєнні університетські програми й Інститут психології, створений у Києві 1945 року. Режим контролю суттєво звужував свободу методів, кадрових рішень і наукового викладу. Який зв’язок між Великим терором і психологією в Україні? Великий терор 1937–1938 років створив безпосередній ризик політичного переслідування науковців і розірвав частину інтелектуальних мереж. Зокрема, того часу заарештували й розстріляли Залужного. Загальноукраїнські статистичні дані про засуджених належать до всіх категорій населення, тому їх не можна подавати як спеціальну статистику психологічної спільноти. Чому досі відрізняються дати у біографіях репресованих учених? Причинами можуть бути довготривала закритість репресивних документів, поширення помилкових довідок, різні способи датувати вирок і смерть, а також пізніші архівні знахідки. У випадку Залужного сучасний біографічний корпус ДНПБ і зображення процесуальних документів підтримують дату розстрілу 29 вересня 1938 року, попри розбіжність зі старішою музейною публікацією. Пов’язані статті Історія психології в Україні: школи, інституції та головні етапи — загальна наукова й інституційна хронологія української психології. Григорій Костюк і становлення українських психологічних інституцій — післявоєнне інституційне формування дисципліни. Історія психології: етапи, школи та розвиток науки — світова панорама психологічної науки. Історіографія психології: джерела, методи та історичні суперечки — правила джерельної перевірки наукової історії. Хронологія історії психології: основні дати, події та відкриття — часовий контекст наукових подій. Українська психологія 1920–1930-х років: інституції та дослідження — наукові установи й програми напередодні кампаній 1930-х. Психологічна наука в радянській Україні: розвиток і обмеження — розвиток досліджень у радянський період та політичні обмеження. Інститут психології імені Г. С. Костюка: історія та наукова спадщина — історія заснованої 1945 року інституції. Світова історія психології: різні традиції й межі західного канону — місце українських досліджень у міжнародному контексті. Джерела Болтівець, С. (2021). Павлівська сесія триває: роковини семи десятиліть для психології в Україні. Психологія і суспільство, 1, 132–149. Державна науково-педагогічна бібліотека України імені В. О. Сухомлинського. Біографія І. П. Соколянського. Електронний ресурс «Педагоги України та світу». Державна науково-педагогічна бібліотека України імені В. О. Сухомлинського. Біографія О. С. Залужного. Електронний ресурс «Педагоги України та світу». Державна науково-педагогічна бібліотека України імені В. О. Сухомлинського. Бібліографія праць Г. С. Костюка. Електронний бібліографічний ресурс. Державна науково-педагогічна бібліотека України імені В. О. Сухомлинського. Бібліографія праць О. С. Залужного. Електронний бібліографічний ресурс. Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України. Історія Інституту. Офіційний історичний нарис установи. Педагогічний музей України. (2011). Залужний Олександр Самійлович: педолог, педагог, науковець. Старіший біографічний матеріал із розбіжністю у даті смерті. Український інститут національної пам’яті. Великий терор: історична довідка. Офіційні інформаційно-методичні матеріали. Центральний Комітет ВКП(б). (1936, 4 липня). «О педологических извращениях в системе наркомпросов». Постанова; перша публікація: «Известия», 5 липня 1936 року. Відтворення тексту історичного документа. Ясницький, А. (2009). Очерк истории Харьковской школы психологии: первая научная сессия Харьковского государственного педагогического института и появление «Харьковской школы психологии» (1938). Культурно-историческая психология, 5(2), 95–108. Caroli, D., & Mecacci, L. (2020). Forbidden science: The dismantling of pedology and the listing of the works of pedologists in the Soviet Union in 1936–1938. European Yearbook of the History of Psychology, 6, 11–61. Yasnitsky, A., & Ferrari, M. (2008a). From Vygotsky to Vygotskian psychology: Introduction to the history of the Kharkov School. Journal of the History of the Behavioral Sciences, 44(2), 119–145. Yasnitsky, A., & Ferrari, M. (2008b). Rethinking the early history of post-Vygotskian psychology: The case of the Kharkov School. History of Psychology, 11(2), 101–121.

Український психологічний ХАБ · 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика Функціоналізм у психології — історичний напрям, який наприкінці XIX — на початку XX століття поставив у центр дослідження діяльність психіки, її роль у пристосуванні організму до середовища та взаємозв’язок свідомості, поведінки й життєвих завдань. Функціоналістів цікавило, як людина сприймає, запам’ятовує, обирає, навчається і діє, які наслідки мають ці процеси та як вони змінюються в реальних умовах життя. Особливого розвитку ця програма набула у США, передусім у працях Вільяма Джеймса, Джона Дьюї, Джеймса Роуленда Енджелла та їхніх сучасників. Історична своєрідність функціоналізму полягає в переході від класифікації елементів свідомого досвіду до вивчення його організації та призначення. Водночас функціоналізм ніколи не був однією завершеною теорією з незмінним набором положень. Енджелл у програмній праці 1907 року прямо описував його як сукупність пов’язаних дослідницьких орієнтацій, а сучасна історіографія уточнює відмінності між чиказькою, колумбійською та іншими американськими традиціями (Angell, 1907; Backe, 2001). Що означає функціоналізм у психології Назва походить від запитання про функцію — роль або роботу психологічного процесу в ширшій системі життєдіяльності. У цьому історичному розумінні функція уваги розглядається через вибір значущої інформації та організацію дії, функція пам’яті — через використання попереднього досвіду, а функція звички — через становлення стійких способів поведінки. Йдеться про дослідницький спосіб ставити питання, а не про приписування кожному психічному явищу однієї універсальної мети. Для функціоналістської перспективи важливі зв’язки між психічним процесом, ситуацією його виникнення, діяльністю організму та наслідками поведінки. Саме тому її історія перетинається з психологією навчання, порівняльними дослідженнями тварин, психологією розвитку, освітньою практикою і зародженням прикладних досліджень. Загальну карту цих напрямів подано в матеріалі «Основні школи психології: історична карта напрямів». У слові «функціоналізм» важливо розрізняти два історично окремі значення. Американський психологічний функціоналізм кінця XIX століття досліджував діяльність психіки в контексті поведінки й адаптації. Функціоналізм у філософії свідомості, який сформувався у другій половині XX століття, характеризує психічні стани через їхні причинні ролі в системі входів, внутрішніх станів і поведінкових виходів. Між ними є тематична спорідненість, але це різні теоретичні традиції, що мають власні історії та аргументи (Levin, «Functionalism»). Інтелектуальні передумови: еволюція, фізіологія та прагматизм Еволюційна перспектива XIX століття Еволюційна біологія надала психологам мову для постановки питань про пристосувальне значення поведінки та пізнавальних здібностей. Після праць Чарльза Дарвіна «On the Origin of Species» (1859), «The Descent of Man» (1871) і «The Expression of the Emotions in Man and Animals» (1872) порівняння людей і тварин, розвиток звичок, емоцій і поведінки дедалі частіше розглядалися в спільній природничо-історичній перспективі. Дарвінова праця про вираження емоцій стала важливим документом цієї зміни проблематики (Darwin Correspondence Project). Звернення до адаптації мало різні наслідки. Воно підтримувало емпіричне вивчення поведінки в мінливих обставинах, але водночас сприяло появі припущень, що певний психічний процес обов’язково має конкретну корисну функцію. Історичне значення еволюційної ідеї слід відділяти від сучасного емпіричного доведення будь-якого окремого адаптаційного пояснення. Фізіологія, психофізика й експериментальні дослідження відчуттів створили інструментальну базу, на якій американські психологи могли перевіряти свої ідеї. Праці про нервову діяльність, сенсорні процеси й час реакції формували дисципліну задовго до появи чітко окресленої американської функціоналістської програми. Ця передісторія докладно описана в статті «Фізіологічні передумови виникнення наукової психології». Філософський прагматизм і значення дії Американський прагматизм сприяв переорієнтації уваги на зв’язок думки з практичними проблемами, досвідом і наслідками діяльності. Підходи Чарльза Сандерса Пірса, Вільяма Джеймса та Джона Дьюї відрізнялися між собою, але вони закріпили питання про те, як знання й судження працюють у людському житті. Психологічний функціоналізм перетинався з цією філософською традицією, хоча не зводився до неї. Водночас походження чиказького функціоналізму складніше за звичну схему «Дарвін — Джеймс — Дьюї». Історик психології Ендрю Баке показав вплив британського ідеалізму та філософії Томаса Гілла Ґріна на раннього Дьюї, а також історичну неоднорідність чиказького середовища. Ця реконструкція допомагає зрозуміти, чому функціоналістська програма поєднувала еволюційні, філософські та лабораторні аргументи, які не завжди узгоджувалися між собою (Backe, 2001; Stanford Encyclopedia of Philosophy: John Dewey). Чому функціоналізм виник саме в період становлення наукової психології У другій половині XIX століття психологія формувала власні лабораторії, університетські посади, дослідницькі журнали та професійні товариства. Європейські дослідники розвивали психофізику, експериментальну фізіологію, дослідження сприймання й апперцепції; американські університети засвоювали ці методи, водночас розширюючи запитання щодо навчання, поведінки та індивідуальних відмінностей. Історію організації дисципліни висвітлюють статті «Як психологія стала самостійною наукою» та «Перші психологічні лабораторії Європи та США». Поширений підручниковий сюжет протиставляє американський функціоналізм німецькому структуралізму так, ніби перший миттєво замінив другий. Джерела показують складніший розвиток. Вільгельм Вундт досліджував процеси апперцепції, волі та організації свідомого досвіду, а Едвард Тітченер розвинув особливу структурну програму аналізу свідомості. Функціоналістський інтерес до діяльності виникав у розмові з різними експериментальними традиціями, а не лише як заперечення спрощеного образу «пошуку елементів». Історичні відмінності пояснює стаття про структуралізм. Інституційний контекст також визначав коло проблем. Американські університети розвивали педагогічну підготовку, вивчення дітей, дослідження навичок, працездатності й психологічного вимірювання. Функціональний підхід виявився зручним для пов’язування базових питань психології з цими практиками. При цьому інституційна потреба в застосуванні знань ще не підтверджувала дієвість конкретних методів: їх належало перевіряти окремо. Вільям Джеймс: свідомість як потік і психологія пристосування Вільям Джеймс є однією з головних інтелектуальних постатей раннього американського функціоналізму, хоча окремого маніфесту школи він не заснував. Його двотомна праця «The Principles of Psychology», опублікована 1890 року, поєднала аналіз свідомості, звичок, уваги, емоцій, волі, пам’яті та взаємодії організму із середовищем. Особливе значення мав розділ «The Stream of Thought», у якому Джеймс розглядав плинність, особистісність, вибірковість і спрямованість мислення (James, 1890, «The Stream of Thought»). Метафора потоку свідомості підкреслювала, що досвід людини розгортається як безперервна організована діяльність. Розчленування переживання на умовні елементи може бути дослідницьким прийомом, однак саме переживання пов’язане з інтересами, переходами уваги та діями суб’єкта. Звідси випливало питання про те, яку роботу виконує свідомість у житті організму. Джеймс описував звички як механізми, завдяки яким повторювані дії стають відносно автоматизованими. Таке пояснення відкривало перспективу дослідження навчання, вправляння і поведінкової організації. Його міркування про увагу наголошували на відборі одного з багатьох можливих змістів досвіду; у ширшому функціональному читанні увага допомагає організовувати дію в умовах конкуренції впливів. Психологічні гіпотези Джеймса містили спостереження, фізіологічні припущення й філософські аргументи, які потребують окремої сучасної перевірки. Джеймс також сприяв розширенню предмета психології: психічні процеси розглядалися в зв’язку з тілесними змінами, емоціями, звичками, особистим досвідом та практикою. Такий масштаб проблематики був особливо впливовим для майбутньої американської школи. Біографічні деталі дослідника належать окремому персональному канону; тут центральне значення має його роль у зміні дослідницьких запитань. Джон Дьюї й стаття 1896 року про рефлекторну дугу У чому полягала проблема старої схеми Одним із визначальних текстів раннього функціоналізму стала стаття Джона Дьюї «The Reflex Arc Concept in Psychology», опублікована 1896 року в журналі «Psychological Review». Дьюї критикував звичне механічне розділення поведінки на зовнішній подразник, внутрішню обробку й окрему відповідь. Коли дослідник відриває стимул від дії організму, він ризикує втратити цілісну ситуацію, у якій людина або тварина сприймає та поводиться (Dewey, 1896; DOI оригіналу). У відомому прикладі дитина бачить полум’я свічки, простягає руку, відчуває тепло і змінює рух. Для Дьюї сприймання в цій послідовності взаємопов’язане з рухом, а значення подразника залежить від уже здійснюваної координації. Розглядаючи всю ситуацію, дослідник може поставити питання, як організм упорядковує дію та навчається на її наслідках. Дьюї не оголошував фізіологічні рефлекси вигадкою і не заперечував експериментальне дослідження окремих ланок нервової діяльності. Його аргумент був спрямований проти пояснення психологічної активності як простої низки ізольованих подій. Він пропонував аналізувати функціональну єдність дії, у межах якої виокремлення стимулу та відповіді має дослідницький сенс. Чому цю статтю вважають поворотною Праця 1896 року стала впливовою тому, що надала чітку методологічну форму вимозі досліджувати психологічні процеси в контексті організованої діяльності. Вона також зближувала психологію з освітньою філософією Дьюї: навчання можна було розглядати як активне розв’язання завдань, а не просте накопичення сенсорних вражень. Подальші педагогічні практики потрібно оцінювати за їхніми власними результатами; історичний вплив ідеї ще не дорівнює універсальному підтвердженню ефективності певного способу навчання. Чиказьке оточення Дьюї стало важливим місцем розвитку цих підходів. Університетські дослідження, викладання та педагогічні експерименти взаємодіяли між собою. Зокрема, лабораторна школа, пов’язана з Дьюї, розпочала роботу при Чиказькому університеті 1896 року, що задокументовано в офіційній історії University of Chicago Laboratory Schools. Чиказька школа: від Дьюї до Енджелла та Карра Чиказька традиція поєднувала ідеї про активність психіки, лабораторні дослідження та питання про адаптацію організму. Після Дьюї важливу роль у формулюванні функціоналістської програми відіграв Джеймс Роуленд Енджелл. У викладанні й теоретичних працях він приділяв увагу функціям свідомості, її зв’язку з поведінкою та проблемі організму як єдиної психофізичної системи. Гарві Карр згодом розвинув цю лінію в підручнику «Psychology, a Study of Mental Activity» (1925). Назва «чиказька школа» зручна для історичної навігації, але не означає, що всі її учасники дотримувалися єдиної філософії чи використовували однакові методи. Історик Ендрю Баке показав суперечливість ретроспективного зведення ранніх поглядів Дьюї до вже сформованої функціоналістської доктрини. Значна частина її систематизованого образу з’явилася в подальших інтерпретаціях історії дисципліни (Backe, 2001). Три визначення функціональної психології за Енджеллом Енджелл у статті «The Province of Functional Psychology» (1907) сформулював три взаємопов’язані способи опису функціональної психології. Перший акцентує дослідження психічних операцій, тобто того, що свідомість робить, а не лише можливих елементів її змісту. Другий зосереджується на служінні психічних процесів життєвому пристосуванню організму. Третій розглядає взаємозв’язок психічного і фізичного як частин функціональної діяльності. Усі три наголоси можна прочитати в повному тексті Енджелла. У першому значенні психолог досліджує сприймання, судження, пригадування, бажання, вибір та інші види діяльності. У другому він ставить запитання, у яких умовах такі дії сприяють пристосуванню або розв’язанню життєвого завдання. У третьому — з’ясовує роль тілесної організації, сенсорної та рухової систем у психологічних процесах. Ці визначення мають методологічне значення: вони задають різні рівні аналізу й допускають різноманітні експериментальні засоби. Енджелл визнавав неоднорідність функціонального руху. Саме ця риса пояснює його широту та історичну впливовість, але також майбутню проблему: якщо майже кожне дослідження того, як психіка працює, можна назвати функціональним, межі окремої школи стають дедалі менш визначеними. Гарві Карр і дослідження психічної діяльності У книзі «Psychology, a Study of Mental Activity» (1925) Гарві Карр надав функціональній програмі підручникової форми. Психологічне дослідження постає тут як вивчення діяльності організму в ситуаціях взаємодії із середовищем, а не каталог статичних структур. Навчання, сприймання, мотивація й координація поведінки можуть описуватися на основі їхньої ролі в діяльності. Це був етап інституційного закріплення програми вже після її ранніх філософських дискусій (Carr, 1925). Колумбійська традиція та ширше американське поле Паралельно з чиказькою школою в Колумбійському університеті формувалися дослідження індивідуальних відмінностей, навчання, поведінки та мотивації. У працях Джеймса Маккіна Кеттелла, Едварда Торндайка, Роберта Вудвортса та інших учених можна побачити функціональні питання, але кожен із цих дослідників мав власну програму. Тому об’єднання їх усіх під однією назвою потребує історичної обережності. Роберт Вудвортс у праці «Dynamic Psychology» (1918) наголошував на ролі спонукань і внутрішньої організації активності. Його підхід пов’язував поведінкові прояви з мотиваційними механізмами, розширюючи коло можливих пояснень. Він демонструє, як функціональне запитання про те, для чого й за яких умов діє організм, співіснувало з інтересом до конкретних механізмів поведінки (Woodworth, 1918). Едвард Торндайк проводив експериментальні дослідження научіння тварин і розвивав аналіз зв’язків між ситуацією та дією. Його роботи стали важливими для подальшої психології навчання та поведінкових підходів. Однак історія цих досліджень має власну експериментальну й теоретичну траєкторію; вважати їх простими ілюстраціями єдиної функціоналістської доктрини означало б втратити суттєві відмінності між дослідницькими програмами. Структуралізм і функціоналізм: історичний зміст суперечки Суперечка про структурну і функціональну психологію стала однією з найбільш відомих дискусій ранньої дисципліни. Едвард Тітченер у працях «The Postulates of a Structural Psychology» (1898) та «Structural and Functional Psychology» (1899) обстоював розрізнення між аналізом будови свідомого досвіду й дослідженням того, як ці явища функціонують (Titchener, 1898; Titchener, 1899). Для Тітченера структурний аналіз становив окрему фундаментальну дослідницьку задачу. Функціоналісти натомість наполягали, що характеристика психічного явища буде неповною без його місця в живій діяльності. У реальних лабораторних практиках межа між ними була рухомою: і структурно зорієнтовані, і функціонально зорієнтовані дослідники користувалися експериментом, порівнянням і спостереженням. Показово, що Джеймс Роуленд Енджелл у 1907 році не описував функціональну психологію як просте заперечення всього накопиченого експериментального знання. Він розглядав функціональні запитання як іншу перспективу на спільний предмет. Для розуміння цієї дискусії корисно зіставити структуралізм як самостійну історичну програму та історію інтроспекції. Порівняння дослідницьких запитань Структурна програма запитувала, які характеристики має свідомий досвід і які елементи та зв’язки можна виділити в ньому за визначеною процедурою. Функціональна програма запитувала, що відбувається під час пізнавальної діяльності, як ця діяльність пов’язана з поведінкою та який внесок робить у пристосування. Розрізнення стосується насамперед дослідницьких завдань і способів пояснення, а не двох взаємно виключних класів психічних явищ. Наприклад, у дослідженні уваги структурний аналіз може описувати зміни якості, інтенсивності та ясності переживання, а функціональний — досліджувати, як вибірковість уваги допомагає виконувати завдання, оминати перешкоди й координувати дію. Повноцінне сучасне дослідження може поєднувати обидва рівні опису, доповнюючи їх поведінковими та нейрофізіологічними вимірюваннями. Що функціоналісти досліджували на практиці Сприймання, увага і свідомість Функціональний підхід пропонував вивчати сприймання як активне орієнтування в середовищі, увагу — як вибірково організовану діяльність, а свідомість — як процес, пов’язаний із поведінкою та регуляцією життя. У кожному випадку формулювалися питання про умови виникнення процесу, його зміни та наслідки. Джеймсове бачення потоку думки й аргумент Дьюї про цілісність сенсомоторної координації були різними, але взаємодоповнювальними поштовхами до таких досліджень (James, 1890; Dewey, 1896). Звички, навчання і пам’ять Звичка привертала особливу увагу через її роль у стабілізації дій, зменшенні зусиль та організації досвіду. Дослідження навчання поступово набували експериментального характеру: психологів цікавили зміни поведінки під впливом вправляння, спроб, результатів дій і середовища. У такій перспективі пам’ять ставала частиною діяльності, що використовує попередній досвід для поточних завдань. Історія лабораторного вимірювання пам’яті має також окрему європейську лінію, пов’язану, зокрема, з Германом Еббінгаузом; її не варто приписувати винятково функціоналістам. Дослідження дітей, освіта і розвиток Функціонально зорієнтоване запитання про те, як змінюються психологічні здібності в ході діяльності, природно поєднувалося з інтересом до дітей та навчального середовища. Дьюї розглядав освіту як організацію досвіду й активності, а університетські освітні лабораторії стали місцем для перевірки педагогічних ідей. Чиказька лабораторна школа, заснована 1896 року, є документованим прикладом цієї взаємодії академічної психології, філософії та освіти (University of Chicago Laboratory Schools). Вплив функціоналізму на історію освіти треба описувати на рівні конкретних установ, авторів і педагогічних програм. Широке гасло «навчання через діяльність» має різні педагогічні реалізації, і ефективність кожної визначається сучасними дослідженнями, а не авторитетом історичного руху. Поведінка тварин і порівняльний метод Еволюційні передумови сприяли порівняльному вивченню навчання, рухів, звичок, емоцій та способів орієнтації тварин. Такий підхід давав можливість досліджувати психологічні процеси за межами людського словесного звіту. Водночас зіставлення різних видів потребує контролю за відмінностями їхньої фізіології, екології та умовами експерименту; пряме перенесення результату з одного виду на інший може бути методологічно помилковим. Роль інтроспекції та експерименту у функціональній психології Функціоналісти працювали в час, коли самоспостереження ще займало істотне місце в психологічних дослідженнях. Уявлення, ніби функціоналізм відразу відкинув інтроспекцію і перейшов виключно до спостереження за поведінкою, спотворює історичну послідовність. Джеймс звертався до опису досвіду, а чиказькі автори використовували доступні для свого часу психологічні та фізіологічні методи. Конкретні методики змінювалися від дослідника до дослідника. Функціональна перспектива, однак, розширювала набір допустимих даних. До опису суб’єктивного переживання додавалися спостереження поведінки, умови виконання завдання, фізіологічні показники, порівняння видів і дослідження розвитку. Історію змін у методах краще розглядати разом із матеріалом про експериментальну психологію та історичним оглядом інтроспекції. У сучасній науці дослідницька функція має бути операціоналізована: визначено, який результат вимірюється, у яких умовах, за якими критеріями та якими альтернативними поясненнями він може бути зумовлений. Це сучасна методологічна вимога, яку доцільно застосовувати до оцінювання старих ідей; вона не була сформульована в повному теперішньому вигляді фундаторами функціоналістської психології. Хто залишився поза традиційним переліком «засновників» Звичний перелік Джеймс — Дьюї — Енджелл — Карр показує інституційну вісь розвитку напряму, але може створювати ілюзію, що історію американської психології формували лише кілька чоловіків. Жінки-дослідниці працювали в психології пам’яті, самосвідомості, індивідуальних відмінностей, освіти та лабораторного експерименту, долаючи обмеження університетського доступу й академічного визнання. Мері Вітон Калкінс досліджувала пам’ять і психологію особистісного «Я»; 1905 року вона стала першою жінкою — президенткою Американської психологічної асоціації. Її стаття «The Self in Scientific Psychology» (1915) свідчить про існування важливих альтернатив до суто елементного аналізу свідомості. Калкінс мала власну інтелектуальну позицію, тому включати її без уточнень до «чиказької школи» було б історично неправильно (Calkins, 1915; APA, біографічна довідка). Гелен Бредфорд Томпсон Вуллі, Маргарет Флой Вошберн, Крістін Ледд-Франклін та інші вчені розвивали дослідження індивідуальних відмінностей, поведінки тварин, сприймання й психологічного вимірювання. Їхній внесок належить ширшій історії американської науки, у якій функціоналістські питання виникали поруч з іншими школами. Відтворення цієї історії вимагає досліджувати конкретні тексти, лабораторії та інституційні можливості, замість механічного розширення переліку прихильників однієї доктрини. Українська та європейська історія в контексті функціоналізму У період становлення американського функціоналізму психологія розвивалася в університетах та дослідницьких осередках Європи, зокрема на українських землях, які належали до різних державних і академічних систем. Експериментальна психологія, філософія психіки, педагогіка та фізіологія утворювали складну мережу місцевих традицій і міжнародних контактів. Їхня історія має самостійне значення й не повинна описуватися лише як наслідування американських шкіл. Для Львова документованим прикладом інтелектуального зв’язку з європейською експериментальною психологією є історія Казимира Твардовського та його контактів із німецькою університетською традицією. Факультет Львівського національного університету імені Івана Франка публікує матеріали про становлення кафедральної психологічної традиції (історія кафедри психології ЛНУ). Ці свідчення підтверджують європейські зв’язки місцевої науки; самі по собі вони не встановлюють прямого походження української психології від чиказького функціоналізму. Для розуміння українського контексту важливо розрізняти одночасність розвитку схожих тем і документоване запозичення конкретної теорії. Дослідники можуть незалежно ставити запитання про дію, свідомість, розвиток і навчання. Історичне твердження про вплив потребує доказів: листування, перекладів, бібліографічних посилань, навчальних програм або архівів наукових установ. Такий підхід відповідає загальному принципу історіографії психології. Як функціоналізм вплинув на біхевіоризм На початку XX століття Джон Б. Вотсон сформулював біхевіористську програму, у якій об’єктивно спостережувана поведінка ставала головним предметом психологічного дослідження. Його маніфест «Psychology as the Behaviorist Views It» вийшов 1913 року. У цьому повороті можна побачити спадкоємність інтересу до діяльності організму, навчання й контролю умов, що характеризував чимало функціоналістів (Watson, 1913). Водночас біхевіоризм виробив інші критерії допустимого психологічного пояснення. Якщо функціоналіст міг досліджувати роль свідомості в пристосуванні, Вотсон закликав переорієнтувати дисципліну на дослідження поведінки як науково спостережуваного предмета. Отже, історична спадкоємність поєдналася зі зміною теоретичних зобов’язань. Докладніше про цю програму — у статті «Біхевіоризм: що це, основні ідеї, представники та критика». Неперервна лінія «функціоналізм перетворився на біхевіоризм» занадто спрощує історію. Частина функціоналістських проблем розвивалася всередині біхевіористських лабораторій, інша — у психології розвитку, освіти, мотивів, індивідуальних відмінностей та пізнавальної діяльності. Історично точніше говорити про розгалуження дослідницьких питань і переорганізацію університетських програм. Вплив на психологію освіти, прикладні дослідження і професію Запитання про практичну роботу психічних процесів сприяло зближенню психології з проблемами навчання, добору методів викладання, вироблення навичок і соціальної адаптації. Університетські та шкільні лабораторії, освітні програми й експериментальні дослідження створювали канали такого зближення. Однак становлення прикладної психології мало багато джерел: психометрію, інженерну фізіологію, статистику, медицину, педагогіку та інституційні потреби суспільства. Функціоналізм допоміг легітимізувати запитання про наслідки психологічних процесів поза лабораторним описом досвіду. Завдяки цьому пізніші дослідники могли ставити ширші питання про ефективність навчання, умови діяльності та індивідуальну варіативність. Цей вплив оцінюється за історією програм і публікацій, а не за припущенням, ніби будь-яка сучасна практична психологія автоматично походить від функціоналізму. Зв’язок із сучасною когнітивною наукою та нейронаукою Сучасні когнітивні дослідження продовжують ставити питання, близькі функціоналістським: як увага забезпечує відбір інформації, як пам’ять підтримує дії, як організм формує цілі та регулює поведінку. Нейронаука додає до цих питань аналіз нервових механізмів, обчислювальних моделей і динаміки взаємодії мозку, тіла та середовища. Історична спорідненість запитань не означає тотожності методів чи доказової бази. Джеймс і Дьюї працювали до розвитку сучасної нейровізуалізації, комп’ютерного моделювання й багатьох процедур статистичного аналізу. Їхні праці зберігають значення для постановки проблем; конкретні пояснення потребують перевірки сучасними експериментами та систематичними дослідженнями. Варто також розрізняти історичний психологічний функціоналізм і сучасний «функціональний аналіз» поведінки, «функціональну нейровізуалізацію» або клінічну оцінку функціонування. Ці вислови використовують поняття функції у специфічних методологічних чи професійних значеннях. Спільне слово в назві не встановлює належності до чиказької психологічної школи. Наукові обмеження та критика функціоналістської програми Нечіткі межі напряму Широта функціоналістських питань створювала труднощі для визначення власного предмета школи. Якщо психологія досліджує всі дії організму, пов’язані з пристосуванням, їй необхідно пояснити, що саме є психологічною функцією, як її вимірювати і чим вона відрізняється від фізіологічного або поведінкового опису. Енджелл бачив множинність підходів уже на ранньому етапі (Angell, 1907). Небезпека телеологічного пояснення Приписування процесу «корисної функції» саме по собі ще не пояснює його походження, механізм чи фактичні наслідки. Щоб таке твердження стало емпірично змістовним, потрібно визначити порівняння, умови, часовий масштаб і можливість його спростування. Наприклад, припущення, що певна звичка виникла для поліпшення пристосування, потребує даних про її формування та результати, а не лише правдоподібної розповіді. Історичні межі самоспостереження Частина ранніх дослідницьких програм використовувала спостереження та інтерпретації власного досвіду, яким складно забезпечити незалежну перевірку. Функціональний інтерес до поведінки й середовища розширював методологію, але не розв’язував автоматично проблем надійності вимірювань, експериментального контролю чи узагальнення результатів. Розвиток цих стандартів належить довгій історії науки. Соціальні й етичні контексти Еволюційні ідеї, психологічні вимірювання та прагнення до суспільного застосування науки існували в добу нерівного доступу до освіти, колоніальних і расових ієрархій та поширення євгенічних програм. Ці історичні контексти треба досліджувати разом із конкретними інституціями й авторами. Сама наявність слів «пристосування» або «індивідуальні відмінності» в тексті не доводить підтримки певної політичної доктрини, але не звільняє історика від перевірки того, як наукові ідеї застосовувалися на практиці. Історичні міфи про функціоналізм Міф: функціоналізм створив один засновник Джеймс, Дьюї, Енджелл і Карр відіграли різні ролі: постановка проблем, критика рефлекторної схеми, формулювання програми та її навчальна систематизація відбувалися в різний час. Сучасна історіографія вказує також на філософські й інституційні витоки, які виходять за межі традиційного списку (Backe, 2001). Міф: функціоналісти довели, для чого існує свідомість Функціоналісти зробили питання про можливі функції свідомості центральним для дослідження. Такі питання підтримали нові теорії та емпіричні програми, але окреме історичне пояснення адаптивної ролі свідомості не має статусу раз і назавжди встановленого універсального закону. Міф: Дьюї скасував рефлекторну дугу Стаття Дьюї критикувала певну схему психологічного пояснення та підкреслювала організаційну єдність сенсорних і рухових компонентів дії. Фізіологічне дослідження рефлексів продовжувало розвиватися й після 1896 року. Проблематика фізіологічного рефлексу та функціональної організації цілеспрямованої поведінки має різні рівні аналізу. Міф: функціоналізм є сучасною філософією свідомості Філософський функціоналізм другої половини XX століття ставить питання про визначення ментальних станів через причинні ролі; його історія пов’язана, зокрема, з працями Гіларі Патнема та розвитком обчислювальних моделей розуму. Американська функціональна психологія виникла раніше в контексті еволюції, експериментальної науки та прагматизму. Докладне понятійне розрізнення подає Stanford Encyclopedia of Philosophy. Міф: сучасна психологія повністю успадкувала функціоналізм Сучасні дослідження адаптації, мотивації й поведінки використовують численні поняття, методи та теоретичні побудови, сформовані різними школами й дисциплінами. Історична спадщина функціоналізму простежується в постановці запитань, у деяких освітніх та інституційних традиціях і в розвитку психологічних методів. Це частина багатоджерельної історії психології. Хронологія основних подій 1859 рік — виходить «On the Origin of Species» Чарльза Дарвіна; еволюційна перспектива поступово розширює проблематику вивчення поведінки та пристосування. 1872 рік — Дарвін публікує «The Expression of the Emotions in Man and Animals», важливу для історії порівняльного дослідження емоцій. 1890 рік — Вільям Джеймс публікує «The Principles of Psychology», де докладно розглядає свідомість, звичку, увагу та психофізичні проблеми. 1894 рік — Джон Дьюї переходить до Чиказького університету, де формується важливе середовище майбутніх функціоналістських дискусій. 1896 рік — з’являється стаття Дьюї «The Reflex Arc Concept in Psychology»; починає діяти пов’язана з ним університетська лабораторна школа. 1898–1899 роки — Едвард Тітченер публікує праці, які виразно ставлять питання про співвідношення структурної та функціональної психології. 1907 рік — Джеймс Роуленд Енджелл публікує «The Province of Functional Psychology», одну з головних програмних реконструкцій напряму. 1913 рік — Джон Б. Вотсон публікує програмну статтю біхевіоризму, що змінює дисциплінарні суперечки про предмет психології. 1918 рік — виходить «Dynamic Psychology» Роберта Вудвортса, важливий документ переходу до дослідження динаміки діяльності та мотивації. 1925 рік — Гарві Карр видає «Psychology, a Study of Mental Activity», де функціональну перспективу представлено як розгорнуту навчальну програму. Хронологічні зв’язки з іншими школами, експериментами й установами розкрито у статті «Хронологія історії психології: основні дати, події та відкриття». Як історики сьогодні оцінюють функціоналізм Історична оцінка функціоналізму враховує одночасно теоретичну програму, лабораторні дослідження, університетську інфраструктуру й подальше переосмислення його спадщини. За такого підходу Джеймс, Дьюї, Енджелл і Карр мають власні інтелектуальні траєкторії; суперечки зі структуралізмом стають частиною складнішої історії науки, а не просто зміною двох підручникових етикеток. Стаття Енджелла 1907 року та праці Тітченера дозволяють реконструювати зміст історичної дискусії з позицій її учасників. Дослідження Баке показує, що пізніші узагальнення можуть перебільшувати єдність чиказької традиції. Поєднання першоджерел і критичної історіографії дає надійнішу картину, ніж переказ однієї популярної історії про заснування школи. Функціоналізм справив довготривалий вплив передусім як спосіб ставити питання: як процес відбувається, у якій ситуації, у взаємодії з якими умовами та з якими наслідками. У сучасних дослідженнях цю постановку доповнюють конкретними механістичними моделями й незалежною перевіркою результатів. У такому вигляді історична спадщина функціоналізму залишається корисною для розуміння розвитку психологічної науки. Поширені запитання Хто заснував функціоналізм у психології? Напрям сформувався поступово в американській психології наприкінці XIX століття. Вільям Джеймс вплинув на його інтелектуальні передумови, Джон Дьюї розвинув методологічну критику ізольованого розгляду стимулів і реакцій, Джеймс Роуленд Енджелл сформулював програмні визначення, а Гарві Карр систематизував підхід у навчальній літературі. Історична атрибуція пов’язана з кількома дослідниками та інституціями. У чому головна ідея функціоналізму? Функціоналізм досліджував психічні процеси як діяльність організму в середовищі. Він ставив питання про роль сприймання, уваги, звичок, свідомості й поведінки в адаптації та розв’язанні життєвих завдань. Чим функціоналізм відрізнявся від структуралізму? Структурна програма прагнула описувати склад і організацію свідомого досвіду, а функціональна наголошувала на психічних операціях, активності й наслідках діяльності. У практиці досліджень ці запитання могли перетинатися, а представники обох напрямів користувалися експериментальними методами. Який внесок Джона Дьюї у функціоналізм? Його праця 1896 року про рефлекторну дугу запропонувала розглядати стимул, сприймання та реакцію всередині цілісної координованої діяльності. Педагогічні дослідження Дьюї та робота лабораторної школи сприяли зв’язку психології з проблемами навчання й досвіду. Чому функціоналізм пов’язують із Чиказьким університетом? Чиказький університет став одним із провідних центрів, де Дьюї, Енджелл і Карр працювали над питаннями діяльності свідомості, пристосування, поведінки та психологічного дослідження. Водночас функціонально зорієнтовані питання розвивалися й в інших американських центрах. Чи є функціоналізм актуальною психологічною теорією? Його класичні формулювання мають історичний статус. Питання про функції уваги, пам’яті, мотивації та поведінки активно досліджуються сьогодні, але сучасні пояснення спираються на власні експериментальні методи, когнітивні та нейронаукові моделі й відповідну доказову базу. Чи пов’язаний психологічний функціоналізм із філософією свідомості? Обидві традиції використовують питання про функцію й роль психічного, проте їхні теоретичні задачі, поняття й історичні періоди відрізняються. Для другої традиції важливе визначення психічних станів через причинні відношення, тоді як психологічний функціоналізм XIX століття зосереджувався на організмі, діяльності та адаптації. Який головний спадок функціоналізму? Його головний історичний спадок — утвердження дослідницьких питань про те, як працюють психічні процеси в контексті поведінки й середовища. Це сприяло розширенню психологічного експерименту, досліджень навчання, мотивації, розвитку та практичного застосування психологічних знань. Пов’язані статті Історія психології: етапи, школи та розвиток науки — загальний історичний контекст формування психологічної науки. Основні школи психології: історична карта напрямів — місце функціоналізму серед інших історичних дослідницьких програм. Структуралізм у психології: походження, програма та критика — інший бік історичної методологічної дискусії. Фізіологічні передумови виникнення наукової психології — природничо-науковий контекст XIX століття. Лейпцизька лабораторія Вундта 1879 року: значення та історичні нюанси — історія розвитку ранньої лабораторної психології. Історія інтроспекції як методу психології — зміна дослідницьких методів і статусу самоспостереження. Біхевіоризм: що це, основні ідеї, представники та критика — пов’язаний подальший історичний поворот. Історіографія психології: джерела, методи та історичні суперечки — методи перевірки історичних атрибуцій і наукового впливу. Початок експериментальних досліджень пам’яті Джерела Львівський національний університет імені Івана Франка. (б. д.). Кафедра психології: історія та відомості. Офіційний університетський ресурс. American Psychological Association. (б. д.). Mary Whiton Calkins. Історична довідка APA. Angell, J. R. (1907). The province of functional psychology. Psychological Review, 14, 61–91. Оригінальний текст. Backe, A. (2001). John Dewey and early Chicago functionalism. History of Psychology, 4(4), 323–340. DOI. Calkins, M. W. (1915). The self in scientific psychology. American Journal of Psychology, 26, 495–524. Оригінальний текст. Carr, H. A. (1925). Psychology, a Study of Mental Activity. Longmans, Green and Co. Бібліографічний запис. Darwin, C. (1872). The Expression of the Emotions in Man and Animals. John Murray. Дослідницький архів Darwin Correspondence Project. Dewey, J. (1896). The reflex arc concept in psychology. Psychological Review, 3(4), 357–370. DOI; оригінальний текст. James, W. (1890). The Principles of Psychology. Henry Holt and Company. Розділ «The Stream of Thought». Levin, J. (б. д.). Functionalism. The Stanford Encyclopedia of Philosophy. Енциклопедична стаття. Stanford Encyclopedia of Philosophy. (б. д.). John Dewey. Академічна історико-філософська стаття. Titchener, E. B. (1898). The postulates of a structural psychology. The Philosophical Review, 7, 449–465. Оригінальний текст. Titchener, E. B. (1899). Structural and functional psychology. The Philosophical Review, 8, 290–299. Оригінальний текст. University of Chicago Laboratory Schools. (б. д.). History. Офіційна історія школи. Watson, J. B. (1913). Psychology as the behaviorist views it. Psychological Review, 20, 158–177. Оригінальний текст. Woodworth, R. S. (1918). Dynamic Psychology. Columbia University Press. Бібліографічний запис.

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика Львівська психологічна школа — історично сформована сукупність дослідницьких і освітніх традицій Львова, у яких психологія поступово набула власних університетських курсів, експериментальних практик, наукових праць і професійних інституцій. Її найвідоміше інтелектуальне осереддя пов’язане з Казимиром Твардовським і Львівсько-Варшавською школою, а розвиток психологічного знання у місті включає діяльність Юліана Охоровича, Владислава Вітвіцького, Степана Балея, Мечислава Кройца та наступних поколінь українських науковців. Історія цієї традиції має кілька культурних і політичних контекстів: університетський Львів у складі Австро-Угорщини, міжвоєнну Польщу, українське наукове й освітнє середовище Галичини, радянський період і розвиток психологічної науки незалежної України. Для точного розуміння теми слід простежити їхню взаємодію, дослідницькі методи, документи та реальні інституційні зміни. Основним інституційним джерелом для ранньої історії є історичний нарис кафедри психології Львівського національного університету імені Івана Франка; історіографічні висновки уточнюють спеціальні дослідження Анни Єдинак й Амадеуша Цітляка. Що означає поняття «Львівська психологічна школа» У науковій історіографії слово «школа» може позначати щонайменше три явища: спільну теоретичну програму та коло учнів, дослідницький осередок із власними методами й лабораторією або ширшу регіональну традицію, яка переживає зміну поколінь та інституцій. Для Львова ці значення перетинаються, але мають різні хронологічні й інтелектуальні межі. У вузькому значенні Львівсько-Варшавська школа — це міждисциплінарна інтелектуальна спільнота, яку сформував філософ Казимир Твардовський після прибуття до Львова 1895 року. Її представники працювали у філософії, логіці, методології, психології, мовознавстві та інших галузях. Психологія була однією з важливих частин програми, проте вся школа не зводилася до психологічної теорії. Таку картину підтверджує історичне дослідження галицького етапу 1895–1918 років. У ширшому значенні львівська психологічна традиція охоплює викладання емпіричної психології до приїзду Твардовського, експериментальні заняття та інститути початку XX століття, наукову діяльність українських дослідників, а також післявоєнну університетську психологію. Саме таке широке значення використано в цій статті. Воно дозволяє простежити спадкоємність без припущення, що всі названі дослідники належали до однієї організації або поділяли єдину доктрину. Питання про те, наскільки психологічну програму Львівсько-Варшавської школи можна вважати окремою традицією, залишається предметом історіографічного обговорення. Дослідник Амадеуш Цітляк реконструював її здобутки у психологічній інтерпретації культури та людських дій, запропонувавши розглядати її як недооцінену лінію історичної психології. Це аргументована історіографічна інтерпретація, а не свідчення існування однієї незмінної психологічної школи впродовж усього XX століття. Львів як науковий і культурний простір Між університетом, філософією та природознавством У другій половині XIX століття європейські дослідники шукали способів перетворити вивчення відчуттів, уваги, пам’яті й мислення на дисципліну з власними спостереженнями та вимірюваннями. Психофізика, фізіологія органів чуття, логіка й філософський аналіз свідомості розвивалися паралельно. Університети відкривали спеціальні курси й лабораторії, але межа між філософом, психологом і фізіологом залишалася рухливою. Львівський університет входив до загальноєвропейської наукової мережі. Його викладачі контактували з Віднем, Лейпцигом, Берліном та іншими центрами. Наукові напрями надходили через навчання, особисте листування, переклади, підручники, методичні пристрої та участь у товариствах. Відтак львівську історію слід розглядати як частину становлення психології як міжнародної науки. Мовне розмаїття та доступ до освіти Історичний Львів був середовищем багатьох мов і культур. Поняття польської, української та австрійської академічних традицій описують різні інституційні, мовні й державні обставини. В окремі роки українські дослідники працювали у польськомовному університеті, публікувалися в українських наукових виданнях і викладали в українських освітніх установах. Для міжвоєнного періоду особливо важливим був доступ українців до університетської освіти. Існування Українського таємного університету у Львові та участь у ньому Степана Балея засвідчують, що розвиток психологічного знання відбувався також поза офіційними університетськими кафедрами. Цю частину спадщини документують Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського та Український інститут національної пам’яті. Початки викладання емпіричної психології: Юліан Охорович Одним із найраніших університетських діячів, безпосередньо пов’язаних із психологією у Львові, був Юліан Охорович. За історією кафедри психології Львівського університету, у 1875–1882 роках він працював приват-доцентом психології та філософії природи. Його навчальна програма охоплювала емпіричну, теоретичну, прикладну психологію, вивчення відчуттів, творчості та інші питання. Значення Охоровича полягає в університетському утвердженні психології як предмета систематичного дослідження ще до формального оформлення лабораторії Твардовського. Він друкував праці про чуттєві враження та можливості використання психологічних знань, брав участь у науковому житті міста й обговорював міжнародну організацію психологічних досліджень. Погляди Охоровича поєднували наукові питання його доби з гіпотезами, які згодом не одержали належного емпіричного підтвердження. Тому історичну роль дослідника варто оцінювати за документованими публікаціями, навчальними курсами та організаційними ініціативами, окремо перевіряючи кожне його пояснення за сучасними науковими критеріями. Звідси випливає хронологічний висновок: 1895 рік означає початок нового надзвичайно впливового етапу, пов’язаного з Твардовським, тоді як історія університетського викладання психології у Львові почалася раніше. Казимир Твардовський і становлення Львівсько-Варшавської школи Від віденської філософії до Львова Казимир Твардовський здобув інтелектуальну підготовку у віденському середовищі, пов’язаному з Францом Брентано. Особливу увагу він приділяв психічним актам, їхньому змісту, предметам пізнання та точному вживанню понять. Його рання німецькомовна праця «Zur Lehre vom Inhalt und Gegenstand der Vorstellungen. Eine psychologische Untersuchung» вийшла 1894 року й стала важливою для подальших дискусій про свідомість, інтенціональність та природу уявлень. Історичний контекст праці подано в Stanford Encyclopedia of Philosophy. У 1895 році Твардовський розпочав працю у Львівському університеті. Його лекції, вимога концептуальної чіткості, робота зі студентами та організація наукового обговорення стали підґрунтям інтелектуального середовища, пізніше відомого як Львівсько-Варшавська школа. За аналізом Анни Єдинак, у ранній галицький період формувалися її методологічні ідеали та мережа майбутніх дослідників різних дисциплін. Програма наукової ясності Серед принципів кола Твардовського були уважне визначення понять, розрізнення значень термінів, обґрунтування тверджень та відповідальність за послідовність аргументації. Це вплинуло на психологію через дослідження переживань, оцінок, суджень і процесів пізнання. Водночас теоретична позиція самого Твардовського змінювалася, а учні працювали в різних напрямах. Зокрема, у школі виникали напруження між психологічним аналізом і логічними теоріями, спрямованими проти зведення логічних законів до фактів психічного життя. Історія школи є історією розвитку та уточнення понять, у якій наукові розбіжності відігравали творчу роль. Психічні дії та їхні продукти Особливе значення мала ідея розрізняти психічні дії та їхні продукти: наприклад, акт судження й висловлене судження, акт малювання та малюнок. Цей підхід відкривав можливість досліджувати людське психічне життя через мовні, мистецькі й історичні об’єкти. Амадеуш Цітляк у статті 2016 року пов’язує цю програму з витоками історичної психології та психологічного прочитання культурних продуктів. Така реконструкція дозволяє побачити ширший горизонт школи, однак не робить усі її філософські гіпотези перевіреними психологічними закономірностями. Як виникла психологічна лабораторія у Львові Експериментальні заняття 1898–1899 навчального року В університетському історичному нарисі зазначено, що в зимовому семестрі 1898–1899 навчального року Твардовський уже проводив заняття з експериментальної психології, пов’язані з оптичними ілюзіями, відчуттями та практичними демонстраціями. Це документує існування експериментального навчання до отримання повноцінної установчої підтримки лабораторії. У листі 1904 року до редакції «Przegląd Filozoficzny» Твардовський наголошував на попередніх заняттях і вправах із дослідницької психології у Львові, зокрема щодо відчуттів та пам’яті. Історики мають підстави розглядати цей період як початковий етап лабораторної практики, а джерело університету виразно відокремлює його від пізнішого інституційного оформлення. 1907 рік: оформлення лабораторії 1907 рік фігурує в університетській історії як етап здобуття матеріальної та адміністративної підтримки психологічної лабораторії. Отже, твердження «у Львові психологічна лабораторія виникла 1907 року» коректно описує її організаційне оформлення. Датування початку дослідницьких занять 1898–1899 роками описує іншу, ранішу подію. Із цих двох дат немає потреби обирати одну «справжню». Для історії експериментальної науки слід окремо датувати перші демонстрації, регулярні практичні заняття, державне визнання, виділення обладнання та утворення окремої кафедри або закладу. Саме так стають зрозумілими відмінності між університетськими традиціями Києва, Львова, Одеси й інших міст. 1920 рік: психологічний заклад У 1920 році університетська психологічна працівня була організаційно перетворена на психологічний заклад — Zakład Psychologii, із Твардовським на чолі. Це відзначає наступний рівень спеціалізації: зростання ролі дослідницького обладнання, програм навчання та власної інституційної структури. Послідовність 1898–1899, 1907 і 1920 років підтверджується історією кафедри Львівського університету. Що насправді досліджували Від ранніх демонстрацій оптичних ілюзій практика розширилася до досліджень зорових відчуттів, сприймання, пам’яті, уваги, мислення та інших психологічних процесів. Значення лабораторії полягало також у формуванні спеціальної навчальної культури: студенти мали не лише читати філософські твори, а й бачити, як ставити питання, організовувати досліди та пояснювати спостереження. Наявність лабораторного пристрою сама собою ще не гарантує достовірності результату. Ранні експерименти слід оцінювати з огляду на методику, кількість учасників, точність вимірювання та тогочасні можливості перевірки. Відомості про історичні досліди описують розвиток методу, а висновки про сучасні когнітивні механізми належать до відповідних галузей сучасної психології. Наукові зв’язки з Віднем, Лейпцигом і Варшавою Брентано і Вундт як різні джерела впливу У Твардовського перетиналися два підходи: філософсько-психологічна традиція Брентано, зосереджена на аналізі психічних актів, і експериментальна практика, яку репрезентував Вільгельм Вундт. Відмінність між ними пояснює особливість львівського проєкту: емпіричні досліди розвивалися поруч із логічним і поняттєвим аналізом, а різні методи обговорювалися у спільному університетському середовищі. Листування Владислава Вітвіцького 1902 року Конкретне свідчення міжнародного наукового зв’язку містять листи Владислава Вітвіцького до Твардовського з Лейпцига, датовані 20 та 27 квітня 1902 року. Вітвіцький описував організацію роботи у Вундтовій лабораторії, кількість дослідницьких занять і теми з оптики, акустики та фізіологічних реакцій. Їх переказано й частково наведено в університетському історичному нарисі. Такі листи дозволяють реконструювати реальний обмін знаннями, а не лише загальну схожість навчальних програм. Водночас відвідання лабораторії іншого університету не означає автоматичного перенесення всіх його теорій або методів. Перенесення львівських традицій до Варшави Після 1918 року частина дослідників, пов’язаних із львівським середовищем, працювала у Варшаві. Владислав Вітвіцький очолив там психологічний напрям у 1919 році, а в 1920 році створено університетський заклад експериментальної психології. Цей перехід докладно описано в історичному матеріалі факультету психології Варшавського університету. Тому подвійна назва «Львівсько-Варшавська» передає історичну географію інтелектуальної мережі. Дослідники переносили до нового середовища свої методичні принципи, книжки, професійні контакти й досвід викладання, формуючи нові університетські інституції. Владислав Вітвіцький: емоції, міжособистісні відносини та культура Владислав Вітвіцький був учнем Твардовського і одним із дослідників, які безпосередньо поєднували філософську підготовку з психологічними питаннями. У Львові він викладав, працював із проблемами сприймання та переживань, а згодом вплинув на варшавський етап розвитку психологічної науки. У праці «Z psychologii stosunków osobistych» (1907) Вітвіцький досліджував міжособистісні ставлення і розвивав концепцію, яку називають теорією кратизму. В її центрі була ідея прагнення до сили, становища та взаємного визнання. Це історично значуща теоретична спроба пояснити соціальні емоції, співпереживання, зверхність і залежність у відносинах. Сучасна психологія досліджує владу, статус, соціальні мотиви й емоції іншими методами та в межах багатьох моделей. Тому кратизм потрібно представляти як оригінальну історичну теорію, з якої не випливають автоматичні клінічні висновки. Її значення в реконструкції історичної психології описує Цітляк. Особливим був і метод читання культурних текстів як матеріалу психологічного аналізу. Вітвіцький використовував твори літератури, релігійні тексти та історичні образи для осмислення людських переживань. Так виникали ранні форми психобіографічного дослідження, для яких сучасний історик має окремо перевіряти документальні дані та межі психологічної інтерпретації. Степан-Максим Балей: українська лінія львівської психології Навчання та наукова підготовка Степан-Максим Балей народився 4 лютого 1885 року в Галичині, навчався у Львівському університеті та в 1911 році здобув ступінь доктора філософії під керівництвом Твардовського. Згодом він проходив наукове стажування в європейських університетських центрах, вивчав медицину та поєднував психологічні й педагогічні інтереси. Біографічні дати та навчальні маршрути документує Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського. Балей працював на перетині українського та польського наукових середовищ. Його наукову спадщину доцільно описувати через фактичні публікації, установи, мови й колег, уникаючи штучного вилучення будь-якої частини його роботи з історії науки. Психологія почуттів та українські першоджерела У 1911 році в «Записках Наукового товариства імені Шевченка» з’явилася праця Балея «Про поняття психологічної основи почувань». Це важливе джерело для вивчення українськомовного обговорення психічних явищ у традиції Твардовського. Бібліографічні відомості та історичні зв’язки праці наведено в дослідженні Степана Іваника і каталозі Національної бібліотеки України. Текст Балея показує, як філософський аналіз почуттів входив до українського наукового письма. Історично важливо зберігати оригінальні назви публікацій, включно зі старішими правописними формами, й відрізняти їх від сучасних термінологічних відповідників. «З психольоґії творчости Шевченка» (1916) Праця «З психольоґії творчости Шевченка» 1916 року стала прикладом психологічного прочитання літературної творчості. Балей використовував ідеї психоаналізу та психології особистості своєї епохи для інтерпретації творчого доробку Тараса Шевченка. Історія цієї публікації висвітлена у біографічному огляді Українського інституту національної пам’яті. Такий аналіз має цінність як пам’ятка української історії психологічної думки. Психологічні інтерпретації письменника за його творами не є клінічною діагностикою особи. Сьогодні їх досліджують насамперед як інтелектуальні й культурні документи свого часу. «Нарис психольоґії» (1922) і психологічна освіта українською У 1922 році Балей опублікував «Нарис психольоґії», один із фундаментальних ранніх українськомовних підручників із психології. У 1923 році вийшов «Нарис льоґіки». Ці видання відіграли особливу роль у становленні фахової української термінології, поширенні психологічних знань і підготовці освітян. Дати та значення видань наводить Національна бібліотека України. Формування української наукової мови відбувалося в конкретних установах: гімназіях, Науковому товаристві імені Шевченка, викладацьких товариствах та університетських ініціативах. Психологічний підручник був одночасно результатом дослідження, освітнім інструментом і внеском у розвиток мови науки. Український таємний університет У міжвоєнному Львові Балей був пов’язаний з Українським таємним університетом, де викладав філософські дисципліни. Ця участь важлива для розуміння того, чому історія української психології не вміщується в перелік офіційних факультетів і кафедр. Частина наукових і освітніх зв’язків підтримувалася альтернативними формами самоорганізації української громади. Документальні біографічні відомості подано в матеріалах НБУВ. Пізніше Балей продовжив кар’єру у Варшаві. У 1927–1939 роках відбулося становлення пов’язаної з ним університетської психології виховання, а 1928–1939 роки виділяють як період його керівництва відповідним закладом. Історію варшавської інституції розкриває факультет психології Варшавського університету. Українські педагогічні дослідження та вплив школи Твардовського Історія української психологічної думки у Галичині виходить за межі однієї постаті Балея. Дослідник Степан Іваник простежив, як учні та інтелектуальні послідовники Твардовського долучалися до українського шкільництва, педагогіки та досліджень навчання в першій третині XX століття. Зокрема, він аналізує працю Степана Олексюка та зв’язок педагогічної проблематики з розрізненням психічних актів і продуктів. Результати викладено у статті «Szkoła Twardowskiego i ukraińskie szkolnictwo w Galicji pierwszego czterdziestolecia XX wieku». Цей матеріал підтверджує реальний обмін ідеями між польськомовним університетським колом і українським освітнім середовищем. Водночас окремий учитель або науковець міг запозичувати методологічні засади й розвивати власні концепції поза формальним членством у школі Твардовського. Для дослідження таких зв’язків особливо цінні архівні навчальні програми, кореспонденція, книжки та українські педагогічні журнали. Саме вони дозволяють встановлювати, які поняття та методи передавалися між установами й як змінювалося їхнє застосування. Мечислав Кройц: точність експерименту й вимірювання Формування експериментальної програми Мечислав Кройц навчався у Львові, 1924 року захистив докторську працю «O złożoności pragnień», а 1927 року здобув габілітацію за дослідженням варіативності результатів тестів. Документальну хронологію підтверджує Енциклопедія Львівсько-Варшавської школи. Після закордонних наукових стажувань Кройц працював у Львівському університеті, проводив практичні заняття з експериментальної психології та розвивав методичні вимоги до дослідницької роботи. Після Твардовського 1928 року він очолив університетський психологічний заклад. Його курси охоплювали мислення, пам’ять, волю, відчуття, психологію свідчень та педагогічну проблематику. Деталі реконструйовано в університетському історичному огляді. Чому його цікавила мінливість тестових результатів Проблема Кройца була методологічно важливою: психологічний тест може давати різні результати за повторного виконання, і дослідник повинен з’ясувати, що означає ця мінливість для оцінки якості вимірювання. Це ранній етап розроблення питань, які згодом стали частиною психометрії. Тодішня праця Кройца є історичним свідченням критичного ставлення до вимірювання. Сучасна наука оцінює надійність і валідність психологічних інструментів через значно ширший комплекс статистичних, концептуальних та емпіричних процедур. Історична постановка питання та сучасний психометричний стандарт належать до різних етапів розвитку знання. Інтроспекція та межі спостереження Кройц приділяв увагу й методам опису внутрішнього досвіду. У 1935 році вийшла його праця «Technika metody introspekcyjnej». Для міжвоєнної психології це була спроба впорядкувати спосіб отримання та аналізу даних від учасників дослідження. Бібліографічний корпус його праць систематизовано в Енциклопедії Львівсько-Варшавської школи. Інтроспекція має складну історію: вона дозволяла ставити запитання про суб’єктивний досвід, водночас створювала труднощі відтворюваності, стандартизації описів і контролю впливу очікувань. Сучасні самозвіти, інтерв’ю та дослідження переживань потребують власних процедур перевірки, тому їх не слід ототожнювати з історичною інтроспекцією у школі Твардовського. Інші дослідники та середовище міжвоєнного університету Інституційна історія Львова включає також Стефана Бляховського, Романа Інгардена, Антона Левицького, Тадеуша Томашевського та інших викладачів і дослідників, які в різний час працювали з психологічною проблематикою. В університетському нарисі наведені посилання на списки курсів 1917/1918, 1924/1925, 1927/1928 і 1930-х навчальних років. Такі програми допомагають конкретно визначати, які дисципліни викладали, хто був асистентом, як розподілялися практичні заняття і коли з’являлися нові спеціалізовані теми. Імена в університетському списку слід співвідносити з відповідним роком та академічним статусом, а не механічно складати в єдиний перелік членів однієї школи. Дослідниці та невидима праця в історії психології Архівні університетські документи засвідчують присутність жінок серед асистентів і дослідниць міжвоєнного періоду. Зокрема, в історії львівського викладання згадуються В. Шавльовська та Ф. Яржевицька. Відновлення їхніх біографій потребує окремої роботи з університетськими реєстрами й першоджерелами; відсутність докладних життєписів у поширених оглядах не означає відсутності внеску. Нове історіографічне дослідження Домініки Мосцібродзької та Цезарія Доманського розглядає чотирнадцять студенток і докторанток Степана Балея у варшавському періоді 1928–1939 років. Це дослідження висвітлює коло наукової праці, що сформувалося завдяки львівській інтелектуальній спадщині й продовжилося в іншій установі. Стаття в «Kwartalnik Historii Nauki i Techniki» (2026) показує важливість аналізу студентських справ, дисертацій і професійних траєкторій для повнішої історії психології. 1939 рік, війна та зміна наукових інституцій 1939 рік став інституційним розривом для Львова. Змінилися державний режим, університетське управління, кадровий склад і підпорядкування наукових установ. Друга світова війна та повоєнні політичні перетворення змінили можливості роботи й наукові зв’язки психологів Центральної та Східної Європи. Наслідки цих розривів для спадщини Львівсько-Варшавської школи аналізує Цітляк у статті 2023 року. За історією кафедри психології Львівського університету, від 1939 року в університеті функціонувала кафедра педагогіки і психології загальноуніверситетського призначення. Її зміст і організація відрізнялися від міжвоєнного психологічного закладу Твардовського та Кройца. Інституційні назви різних років належать до різних адміністративних систем. Тому безперервність самої практики викладання психології не слід ототожнювати з незмінністю юридичної структури, персонального складу або теоретичних програм. Післявоєнна львівська психологія Відділення психології і логіки 1947 року У 1947 році на філологічному факультеті Львівського університету відкрили відділення психології і логіки. Підготовка фахівців поєднувалася з діяльністю кафедри педагогіки і психології. Перший випуск цього відділення відбувся 1952 року. В університетській історії названо викладачів Федора Науменка, Митрофана Годину, Олександру Мороз та інших учасників цієї роботи. Джерело: кафедра психології Львівського університету. Психологічна лабораторія після 1947 року При кафедрі з 1947 року діяла лабораторія, яку використовували у практичних заняттях і дослідженнях. За університетським описом, у ній були тахістоскопи, мнемометри та естезіометри — прилади для демонстрації й дослідження сприймання, пам’яті та чутливості. Частину обладнання виготовляли за участю працівників університету. Ці деталі документують технічний рівень післявоєнної навчальної практики. Університетська лабораторія повоєнного періоду перебувала в іншому науковому та організаційному контексті, ніж лабораторія початку XX століття. Її історія має власні джерела, педагогічні завдання й дослідницькі результати. Зв’язки з Києвом та іншими центрами Для читання окремих курсів запрошували науковців з Києва. Університетська історія згадує, зокрема, викладання загальної психології Григорієм Костюком та дитячої психології Олександром Запорожцем. Ці факти показують інституційний зв’язок львівського середовища з розвитком психологічної науки в інших українських містах. Архівна реконструкція університету. Поряд із цим формувалися лабораторні, педагогічні та методичні дослідження, досліджували виховання й навчання дітей, готували викладачів психології. Ольга Неровня — одна з важливих постатей післявоєнного покоління; її праці та діяльність у навчанні й вихованні описано в університетському огляді. Це окрема сторінка львівської історії, яка заслуговує на аналіз поруч із відомішими іменами довоєнного періоду. Межі наукової автономії за радянської доби Післявоєнна психологія розвивалася всередині радянської системи освіти й науки, де політичні рішення визначали кадрову, навчальну та інституційну політику. Історична оцінка цього періоду потребує поєднання університетських архівів, дослідницьких публікацій і свідчень про ідеологічний контроль. Факт існування кафедри або лабораторії свідчить про освітню та дослідницьку діяльність. Для оцінки окремих наукових результатів потрібні додаткові дані про експериментальний дизайн, публікації та можливості незалежного обговорення. Таке розрізнення допомагає побачити реальні здобутки дослідників і умови, у яких їм доводилося працювати. Відновлення філософського факультету 1992 року та сучасні інституції Від часу відновлення філософського факультету 1992 року кафедра психології діє в його структурі. Вона розвиває підготовку фахівців, університетські дослідження та професійну освіту. Офіційна сторінка кафедри повідомляє про освітні програми, наукові семінари, дослідницькі напрями та фаховий журнал «Вісник Львівського університету. Серія психологічні науки», заснований у 2017 році. Сучасна кафедра належить до українського наукового та освітнього простору. Її дослідження охоплюють особистість, соціальну взаємодію, розвиток, психологічну допомогу й інші напрями. Склад, освітні програми й теми досліджень змінюються, тому для поточного стану установи слід використовувати чинні офіційні матеріали, а для історичних подій — відповідні архівні документи. Історична спадкоємність полягає у тривалості академічного інтересу до психології у Львові, підготовці дослідників, практиці викладання й накопиченні наукової бібліографії. Вона поєднує різні школи та інституції без стирання відмінностей між їхніми програмами. Які методи сформували львівську психологічну традицію Філософський і поняттєвий аналіз Рання школа Твардовського вимагала точного визначення предмета дослідження, розрізнення актів свідомості, змістів та об’єктів. Це сприяло розвитку методологічної культури й логічної перевірки аргументів. Спостереження за переживаннями Опис відчуттів, суджень і емоцій залишався важливим для дослідників, які вивчали суб’єктивний досвід. Розвиток інтроспективних методів у школі пов’язаний із постійним пошуком форм точнішого самоспостереження. Лабораторний експеримент Практичні заняття з оптичних ілюзій, зорового сприймання, уваги й пам’яті розширили доказові можливості психології. Лабораторія стала місцем навчання методів роботи з учасниками, приладами й результатами. Психологічне вимірювання Дослідження Мечислава Кройца актуалізували проблеми мінливості показників і якості тестування. Ця лінія є історичною передумовою систематичних дискусій про надійність і валідність. Аналіз культури, літератури й історичних джерел Роботи Вітвіцького та Балея демонструють застосування психологічних понять до мистецьких творів, переживань автора й культурних продуктів. Цей методологічний напрям належить до історії гуманітарно орієнтованої психології та потребує спеціальних критеріїв інтерпретаційної обґрунтованості. Педагогічні дослідження Навчання, виховання, розвиток дитини та підготовка вчителів були важливими для української лінії Балея, міжвоєнної та післявоєнної університетської психології. Зв’язки психології з педагогікою підтверджені дослідженнями Іваника й університетською історією. Хронологія: головні дати та події 1875–1882 — Юліан Охорович викладає психологію та філософію природи у Львівському університеті. 1894 — виходить німецькомовна праця Твардовського про зміст і предмет уявлень. 1895 — Казимир Твардовський розпочинає університетську роботу у Львові, навколо його викладання формується майбутня Львівсько-Варшавська школа. 1898–1899 — зафіксовані заняття з експериментальної психології, зокрема оптичних ілюзій. 1902 — листи Владислава Вітвіцького з Лейпцига документують контакти з лабораторією Вундта. 1907 — інституційне оформлення львівської психологічної лабораторії; опубліковано працю Вітвіцького «Z psychologii stosunków osobistych». 1911 — Степан Балей здобуває докторський ступінь і публікує українськомовну працю про психологічну основу почуттів. 1916 — виходить праця Балея «З психольоґії творчости Шевченка». 1919–1920 — Вітвіцький розвиває психологічні інституції Варшавського університету; у Львові оформлюється Zakład Psychologii. 1922 — Балей видає «Нарис психольоґії» українською мовою. 1924 — Кройц захищає докторську роботу; надалі проводить експериментальні заняття. 1927–1928 — Кройц завершує габілітаційну роботу; від 1928 року очолює львівський психологічний заклад; Балей розвиває психологію виховання у Варшаві. 1935 — з’являється праця Кройца про техніку інтроспективного методу. 1939 — змінюються політичні та інституційні умови; у Львівському університеті діє кафедра педагогіки і психології. 1947 — відкривається відділення психології і логіки; діє навчальна психологічна лабораторія. 1952 — відбувається перший випуск відділення психології та логіки. 1992 — відновлений філософський факультет стає інституційним осередком сучасної кафедри психології. 2017 — засновано «Вісник Львівського університету. Серія психологічні науки». Хронологію складено за офіційною історією кафедри, Національною бібліотекою України, Енциклопедією Львівсько-Варшавської школи та документами Варшавського університету. Дати позначають конкретні події й установчі етапи, а не універсальну дату «народження» цілої школи. У чому полягає наукове значення львівської традиції Історичний внесок львівської психології охоплює кілька взаємопов’язаних результатів: раннє університетське викладання емпіричної психології; організацію лабораторних занять; вплив філософської дисципліни понять на психологічне дослідження; розвиток психології соціальних відносин та культури; критичне осмислення тестів; створення українськомовних навчальних праць; інституційний зв’язок Галичини з іншими європейськими та українськими центрами. Деякі з цих здобутків були добре помітні в історії філософії й логіки, але менш представлені в міжнародних підручниках психології. Історіографічну проблему «забутої традиції» спеціально дослідив Амадеуш Цітляк у журналі «History of Psychology». Його пізніша стаття 2023 року порушує питання розривів наступності, спричинених війнами, політичними режимами та переорієнтацією на інші наукові моделі. Український вимір цієї історії має власну джерельну основу: твори Балея українською мовою, діяльність Наукового товариства імені Шевченка, освітні ініціативи Галичини, дослідження українських учителів і університетські інституції після 1939 року. Його слід вивчати поряд із польською та європейською історіографією, зіставляючи документальні матеріали. Що з цієї спадщини підтверджено історично, а що потребує переоцінки Існування курсів, датованих видань, лабораторних занять, університетських підрозділів, листів і професійних переходів може бути підтверджене документами. Саме такі факти становлять основу історії науки. Теорії кратизму, описові концепції психічних актів, психоаналітичні інтерпретації літератури та ранні інтроспективні програми становлять предмет інтелектуальної історії. Їхня оригінальність і вплив встановлюються історичним дослідженням. Питання їхньої теперішньої емпіричної обґрунтованості потребує окремих сучасних даних для кожного твердження. Це особливо важливо в психології, де теоретичні терміни XIX–XX століть можуть звучати схоже на сучасні поняття, але мати інший зміст, спосіб вимірювання й рівень наукової підтримки. Історичні міфи, яких варто уникати Твердження, що львівська психологія почалася виключно 1895 року, пропускає працю Охоровича та інші ранні передумови. Твердження, що її лабораторія була створена лише в одному моменті, змішує експериментальні заняття 1898–1899 років, організаційне оформлення 1907 року і психологічний заклад 1920 року. Твердження, що вся Львівсько-Варшавська школа мала одну психологічну доктрину, суперечить її міждисциплінарній структурі, науковим суперечкам і різним дослідницьким програмам. Твердження, що історія психології у Львові була винятково польською або винятково українською, звужує документовану мережу мов, інституцій і персональних траєкторій. Твердження, що від одного довоєнного закладу безперервно існувала незмінна сучасна кафедра, ігнорує політичні та інституційні зміни 1939 року, післявоєнної доби та 1992 року. Як досліджувати історію Львівської психологічної школи Для перевірки окремої історичної тези варто починати з точно сформульованого запитання. Наприклад, «коли проводили перші експериментальні заняття?» відрізняється від «коли було створено університетську лабораторію?» або «хто керував психологічним закладом у 1928 році?». Далі потрібно зіставити типи джерел. Університетські навчальні каталоги підтверджують курси й викладачів; листування — контакти та обставини роботи; титульні сторінки книжок — первинні бібліографічні дані; офіційні університетські довідки — інституційні зміни; рецензовані історичні дослідження — ширший контекст і наукові суперечки. Для першої половини XX століття надзвичайно важлива робота з оригінальними правописними формами. Назва «Нарис психольоґії» зберігає історичний вигляд твору, тоді як у звичайній сучасній українській прозі вживається «психологія». Так само слід відрізняти оригінальну польську назву дослідження від українського опису його змісту. У результаті встановлюється точне походження твердження: що написав сам дослідник, що засвідчує тогочасний документ, як це пояснює сучасний історик і яке значення поняття має нині. Така методика дозволяє повертати львівській психології її повну багатомовну й українську наукову історію. Часті запитання Хто заснував Львівську психологічну школу? Казимира Твардовського вважають засновником Львівсько-Варшавської філософської школи, яка сформувалася навколо його викладання після 1895 року. Львівська психологічна традиція у ширшому історичному значенні має давніші передумови, зокрема викладання Юліана Охоровича у 1875–1882 роках. Визначення засновника залежить від того, яку саме інституцію або інтелектуальну спільноту досліджують. Коли з’явилася перша психологічна лабораторія у Львові? За університетською історією, практичні експериментальні заняття проводили з 1898–1899 навчального року. 1907 рік пов’язаний з інституційним оформленням лабораторії, а 1920 рік — із формуванням психологічного закладу. Ці дати описують три різні етапи. Чим Львівська школа відрізнялася від Лейпцизької? Львівське середовище поєднувало експериментальні заняття з філософською традицією аналізу психічних актів і вимогою поняттєвої ясності. Лейпцигська лабораторія Вундта була одним із джерел технічного й освітнього досвіду. Водночас обидва центри розвивалися в широкому міжнародному контексті та мали власні дискусії. Яке місце Степана Балея в українській психології? Балей був психологом, педагогом, автором українськомовних досліджень почуттів і творчості, підручника «Нарис психольоґії» (1922), учасником українського наукового й освітнього життя Галичини. Згодом він відіграв важливу роль у розвитку психології виховання у Варшаві. Чи була Львівсько-Варшавська школа суто психологічною? Це міждисциплінарна школа, відома насамперед внеском у філософію, логіку та методологію, яка мала також важливі психологічні програми. Саме тому її історія потребує спільного аналізу філософських текстів, психологічних праць і університетських архівів. Чи існує Львівська психологічна школа сьогодні? Сучасні львівські університетські осередки психології продовжують історичну традицію дослідження та освіти в місті. Вони працюють у сучасній системі української науки, з новими методами, напрямами й інституціями. Назва «Львівська психологічна школа» в історичних текстах насамперед позначає спадщину та зв’язки різних поколінь дослідників. Підсумок Львівська психологічна школа постає як багатошарова історія науки, у якій університетські дослідження, філософська методологія, лабораторні експерименти, українськомовні наукові видання й міжнародний обмін ідеями сформували взаємопов’язане середовище. Її історію починають досліджувати з курсів Юліана Охоровича; новий організаційний і методологічний етап розпочинається з діяльністю Казимира Твардовського; у працях Владислава Вітвіцького, Степана Балея та Мечислава Кройца розвиваються самостійні психологічні програми. Подальша історія включає трансформації університету після 1939 року, післявоєнні інституції та сучасну психологічну освіту в Україні. Вивчення цієї спадщини відновлює конкретні зв’язки української, польської та ширшої європейської науки й дозволяє оцінювати історичні ідеї в їхньому власному контексті. Пов’язані статті Історія психології в Україні: школи, інституції та головні етапи — загальноукраїнський контекст львівської, київської, харківської та інших регіональних традицій. Харківська психологічна школа: становлення, дослідники та ідеї — історія іншого важливого осередку психологічної науки на українських землях. Історія психології: етапи, школи та розвиток науки — світовий історичний розвиток психологічної науки та методів. Хронологія історії психології: основні дати, події та відкриття — орієнтир для зіставлення львівських подій із міжнародною хронологією. Історія психологічної думки: як змінювалися уявлення про психіку — інтелектуальні передумови та трансформації психологічних понять. Історія психологічних досліджень в Одесі Перші університетські психологічні лабораторії на українських землях Світова історія психології: різні традиції й межі західного канону Джерела Baley, S. (1911). «Про поняття психологічної основи почувань». Записки Наукового товариства імені Шевченка. Бібліографічна фіксація в Національній бібліотеці України. Baley, S. (1916). «З психольоґії творчости Шевченка». Історична довідка Українського інституту національної пам’яті. Baley, S. (1922). «Нарис психольоґії». Бібліографічна довідка НБУВ. Citlak, A. (2016). The Lvov-Warsaw School: The forgotten tradition of historical psychology. History of Psychology, 19(2), 105–124. https://doi.org/10.1037/hop0000029. Citlak, A. (2023). Psychology of the Lvov-Warsaw School and the shape of postcommunist Polish psychology (unfinished dialog with Brentanian tradition). Journal of the History of the Behavioral Sciences, 59(1), 20–30. https://doi.org/10.1002/jhbs.22234. Ivanyk, S. (2014). Szkoła Twardowskiego i ukraińskie szkolnictwo w Galicji pierwszego czterdziestolecia XX wieku. Przegląd Pedagogiczny, 1, 37–58. https://doi.org/10.34767/PP.2014.01.03. Jedynak, A. (2016). Początki szkoły lwowsko-warszawskiej. Galicja. Studia i Materiały, 2. https://doi.org/10.15584/galisim.2016.2.14. Kreutz, M. (1927). Zmienność rezultatów testów. Cz. I. Znaczenie rezultatów dla wartości testów. Енциклопедичний бібліографічний запис. Kreutz, M. (1935). Technika metody introspekcyjnej. Енциклопедичний бібліографічний запис. Mościbrodzka, D. M., & Domański, C. W. (2026). Studentki Stefana Baleya (1928–1939). Przyczynek do historii psychologii w Szkole Lwowsko-Warszawskiej. Kwartalnik Historii Nauki i Techniki, 71(1), 67–86. https://doi.org/10.4467/0023589XKHNT.26.004.23357. Rzepa, T. (2016). On psychological and war mission of the founder of the Lvov-Warsaw School. Studia Psychologica: Theoria et Praxis, 16(1), 47–69. https://doi.org/10.21697/sp.2016.16.1.04. Twardowski, K. (1894). Zur Lehre vom Inhalt und Gegenstand der Vorstellungen. Eine psychologische Untersuchung. Бібліографічний та історичний контекст у Stanford Encyclopedia of Philosophy. Варшавський університет, факультет психології. Ze Lwowa do Warszawy (1919–1939): Władysław Witwicki. Історія університетського психологічного закладу. Варшавський університет, факультет психології. Ze Lwowa do Warszawy: Zakład Psychologii Wychowawczej – Stefan Baley (lata 1927–1939). Історія психології виховання. Львівський національний університет імені Івана Франка, кафедра психології. «Історія». Офіційний історичний нарис кафедри. Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського. «Народився Степан-Максим Балей». Бібліографічний і біографічний матеріал. Український інститут національної пам’яті. «1885 — народився Степан Максим Балей, психолог». Історичний календар.

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика Расизм та євгеніка істотно вплинули на історію психологічної науки від другої половини XIX до середини XX століття. Дослідники індивідуальних відмінностей, інтелекту й розвитку створювали методи вимірювання, частина яких використовувалася для обґрунтування уявної ієрархії людських груп, імміграційних обмежень, сегрегації та примусової стерилізації. Такі висновки виростали з поєднання соціальних упереджень, неповних знань про спадковість, недосконалих дослідницьких процедур та політичного попиту на «наукове» пояснення нерівності. Зв’язок між психологією й євгенікою документують оригінальні праці, архівні свідчення, історіографічні дослідження та офіційна історична хронологія Американської психологічної асоціації. Сучасна оцінка цього минулого потребує розрізняти історичну мотивацію авторів, реальні результати вимірювань, обґрунтованість їхніх інтерпретацій і наслідки державної політики. Що означали расизм, науковий расизм і євгеніка Расизм — це система переконань і практик, за якої людям приписують якості, статус і можливості відповідно до расових класифікацій, а суспільні установи відтворюють нерівні права та умови життя. Науковий расизм — історична практика надання таким ієрархіям вигляду емпірично підтвердженого знання через вимірювання тіла, здібностей, поведінки або соціальних показників. Євгеніка — історичний рух, що проголошував поліпшення спадкових характеристик населення через регулювання народжуваності та сімейного життя. Його прихильники говорили про «позитивну» євгеніку, що заохочувала розмноження визнаних «бажаними» груп, і «негативну», що обмежувала шлюб, міграцію або репродукцію людей, визначених як «непридатні». За цією термінологією стояли оцінні соціальні критерії, які перетворювали відмінності людей на підставу державного примусу. Походження руху та його зв’язок із нацистською політикою описує Енциклопедія Голокосту Меморіального музею США. Головна історична відмінність полягає у функції понять. Расові класифікації створювали уявну ієрархію груп; євгенічні програми пропонували механізми керування населенням; психологічні тести й експертні висновки в окремих установах постачали рішенням адміністративну та професійну легітимність. Расизм, євгеніка, психометрія і психологія розвитку перетиналися у конкретних авторів і проєктах, хоча кожна галузь мала також інші напрями розвитку. Передумови XIX століття: спадковість, імперії та класифікація людей У XIX столітті антропометрія, статистика, природознавство, колоніальна адміністрація та ранні дослідження психічних відмінностей розвивалися в інтелектуальному середовищі, де європейські імперії вже створили ієрархічні класифікації населення. Вимірювання використовували для добору працівників, оцінювання солдатів і школярів та визначення соціальних категорій. Сам факт кількісного вимірювання відкривав нові можливості науки, але науковість висновків залежала від того, як сформульовано питання, кого відібрано до вибірки та що саме вимірював показник. Спадковість була реальною предметною проблемою: родинні подібності спостерігали задовго до розвитку молекулярної генетики. Дослідники часто переходили від спостереження родинної схожості до припущення про спадкову фіксованість моральності, злочинності, бідності або освітніх досягнень. Такі переходи ігнорували умови дитинства, доступ до освіти, харчування, травми, законодавчі обмеження та інші чинники, пов’язані з життєвими можливостями. Френсіс Гальтон: від дослідження здібностей до програми євгеніки У книжці 1869 року «Hereditary Genius: An Inquiry into Its Laws and Consequences» Френсіс Гальтон досліджував частоту суспільно визнаних досягнень у споріднених родинах. Його фактичний матеріал відображав доступ елітних родин до освіти, професійних мереж, власності та культурного визнання; Гальтон значною мірою інтерпретував ці закономірності через спадковість. Оригінальне видання та його історичні репродукції дають змогу перевіряти точні формулювання без пізніших підручникових скорочень. У «Inquiries into Human Faculty and Its Development» (1883) Гальтон увів термін «eugenics». Архів першого видання та подальших редакцій засвідчує дату й контекст появи поняття. Гальтон також сприяв розвитку статистичного аналізу індивідуальних відмінностей, але історична цінність математичного інструменту не робить обґрунтованими його уявлення про ієрархію людських груп. Для історії науки необхідно окремо досліджувати метод, вихідні дані й політичні висновки його автора. Співіснування статистичних інновацій і расових упереджень стало характерною проблемою ранньої психометрії. На основі ранжування спостережень легко створити таблицю балів; набагато складніше визначити, чи відображає різниця балів потрібну психологічну властивість і чи можна переносити її на судження про цілі спільноти. Як психологічні методи ставали інструментами расових ієрархій Антропометрія, час реакції та помилкове тлумачення результатів Наприкінці XIX століття дослідники вимірювали швидкість реакції, пам’ять, чутливість і фізичні параметри. Деякі статті, навіть коли учасники дискримінованих груп показували кращі результати в конкретному завданні, пояснювали це їхньою нібито «примітивністю». Хронологія APA документує дослідження 1895 і 1897 років, у яких результати тлумачили так, щоб підтримати заздалегідь прийняту расову ієрархію. Ці випадки демонструють інтерпретаційну упередженість: те саме вимірювання може бути представлене як доказ переваги або недоліку залежно від попереднього світогляду автора. Для історика головне питання — які альтернативні пояснення перевірялися, чи були порівнюваними умови тестування та чи можна було спростувати запропоновану теорію. Поява тестів інтелекту та зміна їхнього призначення На початку XX століття інструменти психологічного оцінювання розроблялися в різних освітніх і клінічних контекстах. Шкали Альфреда Біне та Теодора Сімона були пов’язані з практичними освітніми завданнями, а їхні подальші перероблення стали основою масового тестування. Перехід від індивідуальної оцінки конкретних навчальних потреб до класифікації населення за гаданою спадковою «вартістю» змінив соціальний зміст методики. Льюїс Термен створив і опублікував шкалу Stanford–Binet у 1916 році. Він розвивав вимірювання інтелекту й одночасно підтримував євгенічні та ієрархічні погляди, що відобразилися у його інтерпретаціях тестових відмінностей. Документована хронологія APA розмежовує 1916 рік публікації шкали та 1923 рік, коли Термен очолив асоціацію. Історія тестування показує, що психологічний показник стає суспільно небезпечним, коли його перетворюють на безумовну характеристику особистості або на доказ природної ієрархії походження. Сучасне питання про психометричну валідність тестів має власного канонічного власника; тут розглядається історія використання психологічних вимірювань для соціального ранжування. Військові випробування Army Alpha й Army Beta Під час Першої світової війни групові процедури Army Alpha й Army Beta використовувалися для оцінювання призовників у США. Психолог Роберт Єркс був однією з центральних постатей організації тестування. Відмінності в освіті, володінні англійською, досвіді проходження письмових завдань та умовах адаптації іммігрантів істотно обмежували можливість виводити з цих результатів спадкові властивості окремих національних або расових груп. Військові тести створили великий масив даних, однак масштаб масиву не забезпечував репрезентативності й правильності причинних висновків. Пізніші євгенічні публікації інтерпретували групові відмінності як ознаки біологічно заданої інтелектуальної нерівності. У матеріалах APA про історичну відповідальність психології ці тести розглянуто у зв’язку з імміграційною політикою та посиленням професійного впливу тестування. Євгенічні організації, лабораторії та суспільна влада Євгеніка поширювалася через університети, дослідницькі станції, професійні товариства, урядові комісії, благодійні фонди й громадські виставки. Американський Eugenics Record Office створено 1910 року при дослідницькій інфраструктурі Карнегі у Колд-Спрінг-Гарборі. Там збирали родоводи та життєписи, які мали підтвердити передачу складних соціальних характеристик за спрощеними спадковими схемами. Психологи брали участь у таких мережах поряд із біологами, лікарями, статистиками й політиками. Американська психологічна асоціація називає серед учасників євгенічних організацій Едварда Торндайка, Роберта Єркса, Артура Естабрука та Льюїса Термена; наведені в її хронології відомості дають змогу перевіряти індивідуальну роль конкретної особи, а не приписувати всій професії єдину програму. У 1921 році на Другому міжнародному євгенічному конгресі в Нью-Йорку демонстрували психологічні методи як засоби «поліпшення» населення. Ця інституційна видимість мала значення: результати тестів отримували авторитет наукового товариства, а політичні проєкти — мову вимірювання, класифікації й експертизи. «Родина Каллікак»: як сімейний опис перетворили на спадкову теорію У 1912 році Генрі Герберт Ґоддард опублікував «The Kallikak Family: A Study in the Heredity of Feeble-Mindedness». Роботу побудовано на контрастному зображенні двох нібито генеалогічних ліній та припущенні, що «слабкоумство» й пов’язана з ним соціальна поведінка успадковуються за простою схемою. Бібліотечний запис оригінальної праці підтверджує назву, автора й дату видання. Історичні реконструкції та подальші критичні дослідження показують ненадійність генеалогічної аргументації, класифікаційних критеріїв і фотографічних прийомів, за допомогою яких створювалася видимість сімейної «дегенерації». Соціальне походження, доступ до допомоги, інституційні ярлики й оцінки експертів змішувалися з гіпотезами про спадковість. Про історію таких помилок докладно свідчать рецензовані дослідження в архіві PubMed Central. Особливої уваги потребує історична мова джерел. Тодішні ярлики на кшталт «feeble-minded» використовували для адміністративних, освітніх і примусових рішень; вони не відповідають автоматично жодному сучасному клінічному діагнозу. Відновлення старої категорії як діагностичного факту було б повторенням логіки джерела, яку й потрібно перевіряти. Зловживання законами Менделя Після повторного відкриття досліджень Грегора Менделя на початку XX століття окремі євгеністи застосували модель успадкування простих ознак до складних психічних і соціальних характеристик. У родоводах бідність, правопорушення, «небажану» поведінку та низькі освітні результати позначали як спадкові риси, не встановлюючи їхньої генетичної архітектури. Генетик та історик науки Адам Резерфорд у статті «Eugenics and the misuse of Mendel» (2024) простежує, як прихильники євгеніки в Колд-Спрінг-Гарборі переносили надмірно спрощене менделівське пояснення на складні людські риси. Історичний висновок полягає в тому, що наявність механізмів спадковості не підтверджує конкретну політичну класифікацію людей за їхньою соціальною цінністю. Від наукових припущень до дискримінаційного законодавства Імміграційні обмеження й сегрегація На початку XX століття американські законодавці шукали обґрунтування для обмеження імміграції з Південної та Східної Європи й збереження наявної расової ієрархії. Деякі прихильники євгеніки наводили психологічні результати як підтвердження спадкових відмінностей між національними групами. Імміграційний закон США 1924 року, відомий як Johnson–Reed Act, запровадив квоти, що надавали перевагу певним країнам походження. APA у хронології документує використання таких досліджень у дискусіях довкола закону. Історичний доказ має конкретний обсяг: тести й євгенічні аргументи входили до політичних дебатів; закон мав ширші расові, націоналістичні та економічні передумови, тому пояснювати його ухвалення лише тестуванням було б спрощенням. Теоретичні уявлення про «природну» ієрархію впливали також на освітню сегрегацію та примусову асиміляцію корінних народів. Деякі навчальні програми виходили з упередження про нібито меншу здатність певних груп до інтелектуального розвитку. Таким чином, експертна оцінка могла стати механізмом, через який уже існуючі нерівні умови відтворювалися як нібито доказ природної нерівності. Примусова стерилізація у США та справа Buck v. Bell Американський євгенічний рух домігся ухвалення законів про стерилізацію людей, віднесених державними установами до категорій спадково «непридатних». У справі «Buck v. Bell» Верховний суд США в 1927 році підтримав конституційність конкретного закону штату Вірджинія про примусову стерилізацію. Первинний судовий документ у фондах Бібліотеки Конгресу дає змогу перевірити аргументацію більшості суддів і правовий контекст. Історія Керрі Бак демонструє, як адміністративна категорія, медична експертиза, припущення про спадковість та судова влада могли об’єднатися для позбавлення людини репродуктивної автономії. Її випадок показовий для механізму суспільної шкоди, але масштаби та правові механізми стерилізації відрізнялися між штатами й змінювалися протягом десятиліть. Важливо простежувати, хто саме ухвалював рішення. Психологічні тести могли бути елементом процедури, проте програми реалізовувалися через лікарів, адміністрації закладів, комісії, суди й законодавців. Така реконструкція дає точну картину професійної відповідальності та інституційного співробітництва. Канадський досвід і вразливість до інституційного відбору У канадській Альберті Закон про сексуальну стерилізацію діяв з 1928 до 1972 року. Рецензоване історичне дослідження 2023 року аналізує, як інституційні практики та експертні оцінки сприяли примусовій стерилізації. Автори відзначають, що рішення формувалися за участю оцінок соціального становища, поведінки та зовнішнього вигляду; тестові бали були лише одним із чинників. Дослідження в History of Psychology коригує надто просту версію, за якою кожне рішення визначалося одним значенням IQ. Цей випадок підкреслює необхідність вивчати справи конкретних людей, документи установ і формальні повноваження комісій. На рівні загальних законів видно намір держави; на рівні справ — способи, якими нерівність класу, статі, інвалідності та походження впливала на конкретні рішення. Нацистська расова гігієна та міжнародний рух євгеніки Німецька «расова гігієна» розвивалася в міжнародному інтелектуальному просторі, де обмінювалися медичними, демографічними, психологічними й статистичними ідеями. Назва «Rassenhygiene» пов’язана з Альфредом Плетцом і вживалася з 1895 року. Меморіальний музей Голокосту США простежує її походження та поширення до приходу нацистів до влади. Після 1933 року нацистський режим перетворив євгенічні уявлення на частину системної політики переслідування. Закон від 14 липня 1933 року передбачав примусову стерилізацію людей за переліком спадкових станів, визначених владою; реалізація здійснювалася через спеціалізовані суди та медичні установи. Огляд історії примусової стерилізації розкриває механізм політики, її жертв і наслідки. Нацистська програма вбивства людей з інвалідністю та пацієнтів психіатричних закладів, відома як «Aktion T4», стала частиною системи масового насильства. Музей Голокосту розглядає євгенічні уявлення та ідеї «життя, негідного життя» як важливі передумови цих злочинів. Водночас кожний етап — законодавство, лікарська експертиза, інституційне рішення й фізичне знищення — мав власних виконавців та історичні документи. Історичне порівняння США, Канади й нацистської Німеччини має встановлювати передачу ідей, відмінності в масштабах державного насильства та політичних режимах. Існування євгеніки у кількох країнах підтверджує міжнародність руху; однаковість окремих словників або методів не доводить тотожності всіх правових режимів та історичних наслідків. Євгеніка поза традиційним західним наративом Євгенічні проєкти існували в різних регіонах Європи й за її межами. Їхні локальні форми залежали від структури держави, розвитку медицини, політики народонаселення, військового досвіду, соціального реформаторства та уявлень про модернізацію. У Німеччині, Британії, Скандинавії, Канаді й США виникали різні правові, професійні й організаційні конфігурації, тому міжнародну історію потрібно реконструювати за національними джерелами. У багатьох колоніальних і постколоніальних суспільствах расові категорії запроваджувалися адміністраціями, переписами, освітніми закладами та медичними установами. Самі спільноти виробляли також інтелектуальні та політичні традиції опору. Психологічний канон, побудований лише на найвідоміших західних лабораторіях, приховує працю дослідників, громадських діячів і представників груп, щодо яких застосовували дискримінаційні процедури. У спеціальному історичному огляді журналу History of Psychology представлено ширшу міжнародну історію психологічних тестів і їхнього застосування. Порівняння країн допомагає побачити, які форми расового ранжування були запозиченням, які виникли локально, а які спиралися на специфічні адміністративні потреби. Український історичний контекст: інтелектуальні зв’язки та межі узагальнення Історія української психології розгорталася в кількох політичних і університетських просторах: у складі імперій, міжвоєнних держав, радянської системи та незалежної України. Тому відомості про євгеніку слід розподіляти між історією психологічних лабораторій, медичної антропології, демографії, політичних рухів та державних інституцій. Сам термін «євгеніка» в українському джерелі ще не доводить безпосередньої участі психологічної установи в примусовій практиці. В українському контексті необхідно враховувати різні інтелектуальні середовища, де циркулювали ідеї расової антропології. Пер Андерс Рудлінґ у рецензованій статті «Eugenics and racial anthropology in the Ukrainian radical nationalist tradition» (2019) дослідив євгенічну та расову риторику частини українського радикально-націоналістичного руху від 1930-х до повоєнних десятиліть. Дослідження стосується конкретної політичної та інтелектуальної традиції; його матеріал дає підстави аналізувати ідеологічні проєкти, їхніх авторів і програмні тексти. У працях з історії українських інтелектуальних рухів варто відрізняти висунуту авторами програму майбутньої держави від політики, фактично здійсненої функціональною державною установою. Рудлінґ аналізує, зокрема, євгенічні наміри, пов’язані з проєктом державності 1941 року, який не перетворився на сталу незалежну державну систему. Така відмінність принципова для оцінювання історичних фактів і відповідальності. Встановлення ж конкретних зв’язків між цими текстами та українськими психологічними інститутами потребує первинних документів: програм кафедр, протоколів наукових товариств, публікацій дослідників, листування й інституційних архівів. Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України та українські бібліотечні й архівні фонди є важливими адресами для такого джерелознавчого пошуку. Українська історія психологічної науки має власні траєкторії розвитку експериментальних методів, педагогіки, соціальних досліджень і наукових інститутів. Включення проблеми євгеніки до загальної історії потребує конкретних, перевірених причинних зв’язків, а також уваги до ідеологічного контролю й репресій, що обмежували незалежні дослідницькі програми в радянський період. Вчені, які ставили під сумнів расові ієрархії Історія критики наукового расизму формувалася разом із його поширенням. Дослідники, педагоги, громадські організації та спільноти, які зазнавали дискримінації, оскаржували засади расової класифікації, недоліки вибірок, мовні бар’єри й соціальні пояснення тестових результатів. Це була наукова полеміка щодо методів і вимірювань, а також боротьба за право самостійно представляти власний досвід. Афроамериканські психологи й педагоги звертали увагу на те, як походження екзаменатора, стосунки між дорослим і дитиною та умови проведення тесту змінюють результати. Герман Джордж Кенаді (Herman George Canady), один із ранніх афроамериканських психологів, досліджував вплив особи екзаменатора на оцінювання дітей. Біографічна довідка APA про Германа Джорджа Кенаді допомагає відновити історію такого методологічного опору. Критичне історичне дослідження має включати голоси тих, кого класифікували, відсторонювали від освіти чи піддавали інституційному контролю. Архіви установ часто найкраще документують позицію адміністрації, тому листування пацієнтів, спогади родин, правозахисні матеріали й судові звернення істотно доповнюють професійні звіти. Чому ранні євгенічні висновки були науково хибними Помилка спадкового детермінізму Складні психологічні характеристики формуються в розвитку та залежать від багатьох біологічних і середовищних процесів. Євгеністи нерідко позначали бідність, девіантність чи низький освітній результат як прямі спадкові властивості. Так вони підміняли потребу встановити причинний механізм суспільною категоризацією людини. Сучасний історико-генетичний аналіз помилкового застосування менделізму ілюструє цей механізм. Плутанина між оцінкою в тесті та людською гідністю Результат психометричного завдання є відповіддю на конкретний інструмент у конкретних умовах. Його тлумачення залежить від надійності, валідності, складу нормативної вибірки й мети використання. Історичні євгенічні програми часто перетворювали бал на категорію «бажаності» людського життя. Такий перехід від описового показника до нормативного рішення є логічною й етичною помилкою. Хибна причинність і нерівні умови Зіставлення групових середніх показників без належного врахування умов життя, якості освіти, дискримінації, мови тесту й добору учасників не пояснює причини відмінностей. Додаткове викривлення виникає тоді, коли до дослідження потрапляють переважно люди з ізольованих закладів, армійських наборів або міграційних перевірок, а висновки поширюють на все населення. Категоріальна помилка уявлення про «раси» Сучасна геноміка розрізняє соціальні расові категорії, етнічну самоідентифікацію, географічне походження й генетичну спорідненість. Національний інститут дослідження геному людини США пояснює, що расові групування історично створені соціальними відносинами. Генетична варіація серед людей існує, але традиційна ієрархія «вищих» і «нижчих» рас не є висновком сучасної генетики. Це розрізнення також запобігає зворотній помилці: визнання соціальної природи расових категорій не скасовує реальних популяційних закономірностей походження, а дослідження генетичного походження не визначає суспільної цінності людини. Офіційний опис поняття генетичного походження стосується історії спорідненості та популяцій, а не правового чи морального ранжування. Наукові й суспільні наслідки для психології Для наукових методів Критичний перегляд євгенічної спадщини посилив увагу до репрезентативності вибірок, міжкультурної порівнюваності, чесності психологічних висновків та різниці між кореляцією і причиною. Історик науки досліджує не лише те, які тести існували, а й хто замовляв дослідження, які питання дозволялося ставити й для чого використовували отримані показники. Відповідальне використання психометричних інструментів передбачає перевірку того, що інструмент вимірює саме задуману властивість у відповідній групі. Також потрібно перевіряти, чи виправдовують факти конкретне рішення щодо освіти, працевлаштування або допомоги. Ці принципи набувають особливого значення тоді, коли результати впливають на основоположні права. Для професійної етики й інституційної відповідальності Історія примусових євгенічних програм показує, що професійні кодекси формуються у відповідь на конкретні порушення автономії та гідності. Добровільна інформована згода, пропорційність втручань, недискримінація та відповідальність за застосування результатів є основними запобіжниками проти повторення подібної шкоди. 29 жовтня 2021 року Рада представників Американської психологічної асоціації ухвалила офіційне вибачення за внесок професійної спільноти у расизм і расову ієрархізацію. Організація визнала як дії, так і бездіяльність своїх інституцій та провідних учасників. Для історіографії це окремий документ про переоцінку професійної спадщини, а не доказ того, що всі суперечливі наукові питання вже вирішені. Для постраждалих людей і спільнот Наслідки євгенічної політики мають особисті й міжпоколінні виміри: втрату репродуктивної автономії, розлучення сімей, примусове поміщення до інституцій, перервані освітні можливості, стигматизацію та недовіру до експертних організацій. Визнання цих наслідків потребує історичних документів, свідчень постраждалих і правової оцінки конкретних програм. Історичний масштаб шкоди також визначається тим, як державна категорія продовжувала впливати на життя людини після формального завершення процедури: через медичні записи, обмеження шлюбу, доступ до соціального забезпечення й ставлення суспільства. Дослідження таких тривалих наслідків не слід підмінювати загальними припущеннями про індивідуальні психологічні симптоми. Чи збереглися євгенічні ідеї в сучасній науці Поняття спадковості, інтелектуальних здібностей і популяційних відмінностей залишаються предметами наукового дослідження. Їхня сучасна емпірична перевірка передбачає відокремлення опису закономірностей від рішення про права, доступ до послуг і репродуктивні можливості. Визначення генетичних чинників ризику медичного стану, наприклад, має іншу мету, ніж державна політика керування «якістю» населення. Сучасні ризики виникають там, де складні життєві явища редукуються до одного бала, біомаркера чи алгоритмічної категорії, а влада над рішенням зосереджується у непрозорій системі. Історія євгеніки дає перевірні питання до кожної такої практики: хто обирає мету, як визначено бажаний результат, чи представлені в даних усі групи, хто має право заперечити висновок і які наслідки помилки? Професійна позиція сучасної генетичної спільноти щодо неприйнятності ієрархії «добрих» і «поганих» генів відображена у заяві American Society of Human Genetics. Вона стосується наукової й етичної відповідальності сучасної геноміки, а не ретроспективного виправдання історичних програм. Як історики перевіряють твердження про расизм і євгеніку Надійна історія починається з розрізнення типів свідчень. Оригінальна книга або стаття засвідчує, що автор висловив певну ідею; протокол товариства — що її обговорювали або підтримали; закон — що держава передбачила певний механізм; особова справа — як цей механізм застосували; сучасна генетика й психологія — чи витримує історичне пояснення сучасну емпіричну перевірку. Дата першого видання може відрізнятися від року перекладу або доповненого перевидання. Зокрема, для Гальтона слід порівнювати «Hereditary Genius» 1869 року та «Inquiries into Human Faculty» 1883 року, а не приписувати появу терміна «євгеніка» ранішій книжці. Також необхідно відрізняти заяви дослідників про спадковість від даних, які ці заяви реально підтверджують. Для сучасного академічного огляду важливі історико-бібліографічні каталоги, публікації у журналі History of Psychology, університетські архіви та критичні монографії. Порівняння кількох незалежних джерел допомагає відокремити усталену подію від пізнішого міфу про «єдиного винуватця» або «один тест, що спричинив цілу політику». Поширені історичні міфи Міф: євгеніку створили лише нацисти Термін увів Гальтон у 1883 році, а міжнародні євгенічні організації й програми існували задовго до встановлення нацистської диктатури. Нацистський режим перетворив расову гігієну на інструмент масових переслідувань і вбивств, що має свою специфічну історію й масштаб. Історія євгеніки у Веймарській Німеччині демонструє довоєнні міжнародні зв’язки руху. Міф: тести інтелекту створили винятково для дискримінації У тестування були різні первісні завдання, зокрема виявлення освітніх потреб і дослідження індивідуальних відмінностей. У конкретних євгенічних практиках результати використовували для ранжування груп, обґрунтування обмежень і примусу. Історична відповідальність установлюється за документованими цілями, діями й наслідками, а не шляхом приписування однакових мотивів усім авторам і методам. Міф: один психолог довів спадкову перевагу певної групи Жодне зі згаданих історичних досліджень не встановило природної ієрархії людської гідності. Більшість євгенічних висновків про інтелектуальну й моральну «цінність» груп ґрунтувалися на недоладній операціоналізації, необґрунтованих припущеннях про спадковість та суспільних оцінках, представлених як природні факти. Міф: після 1945 року питання було остаточно закрите Нацистські злочини спричинили глибоке переосмислення євгенічної ідеології, але примусова стерилізація та расові упередження в експертних практиках не зникли одночасно в усіх країнах. Канадські архівні дослідження, історія американських програм і офіційне рішення APA 2021 року показують тривалість наслідків і поступовий характер інституційного перегляду. Часті запитання Яким був зв’язок між психологією та євгенікою? Частина психологів досліджувала індивідуальні відмінності, розробляла або застосовувала тести й брала участь у євгенічних товариствах. У певних випадках результати цих робіт використовували для державних рішень щодо імміграції, освіти, інституціоналізації та стерилізації. Історичні факти підтверджуються не загальним ярликом професії, а біографіями, членством в організаціях, публікаціями й документами політики. Чому старі тести неправильно застосовували до різних груп? Дослідники часто переносили результати між неоднаковими мовними, освітніми й соціальними умовами, нехтували вибірковістю учасників та трактували групові середні показники як ознаки спадкових властивостей. Такі перенесення потребували доказів, яких історичні роботи не надавали. Чи можна говорити про євгеніку в українській історії? Так. Академічні історичні дослідження документують євгенічні й расово-антропологічні ідеї в окремих українських політичних та інтелектуальних середовищах. Для висновків про конкретні українські психологічні школи, закони або програми примусу потрібно окремо досліджувати відповідні установчі та архівні документи. Праця Рудлінґа 2019 року дає предметний матеріал щодо частини міжвоєнної радикально-націоналістичної традиції. Чим сучасне генетичне консультування відрізняється від євгенічної політики? Сучасна добровільна медико-генетична допомога призначена для інформованого вибору людини щодо її здоров’я й репродуктивних рішень. Історичні євгенічні програми оцінювали населення за встановленими владою критеріями «бажаності» та нерідко застосовували примус. Практичне значення мають добровільність, достовірність доказів, захист приватності й повага до особистої автономії. Що історія євгеніки означає для нинішніх психологів? Вона вимагає перевіряти соціальний контекст показників, допустимість застосування інструменту в конкретній групі, прозорість експертних висновків і вплив рішень на права людини. Професійна відповідальність охоплює також установи, які визначають цілі тестування, контролюють дані й застосовують рекомендації. Висновок Расизм та євгеніка в історії психології були пов’язані через практики вимірювання, професійні мережі та суспільні інституції, які перетворювали упередження на видимість науково підтвердженої ієрархії. Їхня історія охоплює праці Гальтона, ранню психометрію, масове тестування, євгенічні організації, законодавчий примус, міжнародне поширення расової гігієни та подальший перегляд дослідницької етики. Сучасна психологія отримує з цієї історії конкретний методологічний обов’язок: досліджувати умови появи даних, встановлювати межі їхнього тлумачення, відрізняти емпіричні факти від оцінних рішень і перевіряти, як експертне знання впливає на життя людей. Історична критика є частиною самопізнання психологічної науки та її відповідальності перед суспільством. Пов’язані статті Історія психології: етапи, школи та розвиток науки — загальна історична карта становлення дисципліни та її наукових шкіл. Історіографія психології: джерела, методи та історичні суперечки — способи перевірки історичних тверджень і роботи з першоджерелами. Хронологія історії психології: основні дати, події та відкриття — послідовність подій, інституцій і публікацій. Історія психологічної думки: як змінювалися уявлення про психіку — інтелектуальне тло, на якому виникали наукові програми. Міфи історії психології: популярні твердження та перевірка джерел Колоніалізм і формування канону психологічної науки Історія дослідження інтелекту: вимірювання, суперечки та соціальні наслідки Джерела American Psychological Association. (2021). Historical chronology: Psychology and the belief in racial hierarchy. American Psychological Association. (2021). Apology to people of color for APA’s role in promoting, perpetuating, and failing to challenge racism, racial discrimination, and human hierarchy in U.S. American Psychological Association. (2021). Frequently asked questions: Addressing racism. American Psychological Association. Featured Psychologist: Herman George Canady. American Psychological Association. History of Psychology (науковий журнал). American Society of Human Genetics. Statement regarding concepts of good genes and human genetics. Galton, F. (1869). Hereditary Genius: An Inquiry into Its Laws and Consequences. Macmillan. Galton, F. (1883). Inquiries into Human Faculty and Its Development. Macmillan. Goddard, H. H. (1912). The Kallikak Family: A Study in the Heredity of Feeble-Mindedness. Macmillan. National Human Genome Research Institute. Race. Talking Glossary of Genetic Terms. National Human Genome Research Institute. Genetic ancestry. Talking Glossary of Genetic Terms. Reichardt, E. M., Stam, H. J., & Tan-MacNeill, K. (2023). “Mere guesswork”: Clarifying the role of intelligence, mentality, and psychometric testing in the diagnosis of “mental defectives” for sterilization in Alberta from 1929 to 1972. History of Psychology, 26(4), 283–313. Рудлінґ, П. А. (2019). Eugenics and racial anthropology in the Ukrainian radical nationalist tradition. Science in Context, 32(1), 67–91. Rutherford, A. (2024). Eugenics and the misuse of Mendel. The American Journal of Human Genetics, 111(7), 1254–1257. Smith, J. D., & Wehmeyer, M. L. (2012). Who was Deborah Kallikak? Intellectual and Developmental Disabilities, 50(2), 169–178. United States Holocaust Memorial Museum. Eugenics. Holocaust Encyclopedia. United States Holocaust Memorial Museum. Science as Salvation: Weimar Eugenics, 1919–1933. United States Holocaust Memorial Museum. Forced Sterilization: A Form of Nazi Persecution. United States Supreme Court. (1927). Buck v. Bell, 274 U.S. 200. Library of Congress. Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України. Офіційна інформація про установу.

Український психологічний ХАБ · 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика Історія психологічної думки в Києві охоплює кілька взаємопов’язаних процесів: осмислення душі, свідомості та людської поведінки у філософських школах; запровадження психології як університетської дисципліни; перехід до лабораторного експерименту; розвиток дитячої, педагогічної, медичної та прикладної психології; створення наукових інститутів і формування української історіографії психології. Від ранньомодерної освітньої культури Києва до сучасних дослідницьких осередків тут поступово складалася система понять, методів, установ і професійної підготовки, що пов’язувала українську інтелектуальну традицію з європейською наукою. Для Києва особливо важлива інституційна багатолінійність. Психологічні питання вивчали в Києво-Могилянському академічному середовищі, Київській духовній академії, Університеті святого Володимира, медичних закладах, педагогічних інститутах і спеціалізованому Інституті психології, заснованому 1945 року. Історія кожної установи має власну хронологію. Зміна назви, підпорядкування або політичного режиму не означала автоматичного збереження її методів та дослідницьких програм. Важливі документальні орієнтири містять історія факультету психології Київського національного університету, архівні й бібліографічні дослідження Київської духовної академії та інституційна історія Інституту психології імені Г. С. Костюка. Що означає історія психологічної думки в Києві Предмет цієї історії ширший за сучасне значення слова «психологія». В академічному навчанні XVII–XIX століть питання про душу, відчуття, пам’ять, волю, уяву та моральну мотивацію могли входити до курсів філософії, логіки, антропології, богослов’я або медицини. Наприкінці XIX століття дедалі важливішими ставали експериментальні процедури, вимірювання та спеціальна підготовка дослідників. У XX столітті психологічні завдання розподілилися між університетською освітою, інституційною наукою, педагогічною практикою й медичними дисциплінами. Історичний аналіз потребує трьох різних запитань. Перше — що саме стверджував автор у термінах своєї доби. Друге — якими джерелами підтверджено дату, авторство, місце та обставини виникнення цієї ідеї. Третє — яке значення зберігає відповідне твердження для сучасних досліджень. Уявлення про душу у філософському курсі, психологічний семінар при університеті й експеримент у лабораторії становлять різні історичні форми психологічного знання. Тому київську традицію доцільно розглядати як мережу установ і дослідницьких програм. Загальний національний контекст подано в статті «Історія психології в Україні», а ширшу хронологію дисципліни — в матеріалі «Історія психології: етапи, школи та розвиток науки». Ранньомодерне інтелектуальне середовище Києва Київські братські школи та Києво-Могилянський освітній осередок створили середовище, в якому поширювалися логіка, риторика, етика, філософська антропологія й уявлення про пізнавальні здібності людини. Звернення до Арістотеля, пізнішої схоластики та ранньомодерної європейської філософії давало інтелектуальну мову для розгляду відчуттів, пам’яті, пристрастей і розуму. Історики вивчають такі тексти як складову передісторії психологічної думки: зміст цих курсів визначався завданнями філософської та релігійної освіти, а поняття не повністю збігаються з сучасними психологічними конструктами. Саме тут закріпилася важлива для подальшого Києва практика систематичного викладання знань про людину. Лекційний курс міг спиратися на попередні книжні традиції, водночас включаючи європейські інтелектуальні новації. Для історика вирішальне значення мають конкретний рукопис, його датування, автор, мова та джерела запозичень. Заднім числом приписувати такому навчальному середовищу завершену програму експериментальної психології означало б стирати різницю між історичними епохами. Подальшу інституційну лінію становила Київська духовна академія, відкрита в новій організаційній формі 1819 року. Офіційна історія Київської духовної академії та енциклопедична довідка про неї дозволяють відстежити її викладацький склад, дисципліни й періодичні видання. Історія психологічних ідей тут тісно пов’язана з історією філософії, тому розглядати її треба на підставі конкретних текстів і програм. Київська духовна академія: душа, самосвідомість і несвідоме Філософсько-психологічні питання в духовній освіті Серед викладачів і вихованців Київської духовної академії XIX століття важливими для історії психологічної думки були Іван Скворцов, Петро Авсенєв, Орест Новицький, Сильвестр Гогоцький і Памфіл Юркевич. Їхні погляди розрізнялися за філософськими передумовами й за способом тлумачення внутрішнього досвіду. Дослідження пам’яті, волі, почуттів і самосвідомості відбувалося переважно в межах філософської антропології, моральної філософії та духовної освіти. Іван Скворцов викладав філософські дисципліни й брав участь у формуванні інтелектуального середовища академії. Петро Авсенєв звертався до проблем внутрішнього життя, індивідуальних відмінностей і так званої історії душі. Їхню спадщину належить читати як систему історичних поглядів на людину, а твердження про фізіологічні чи надприродні явища оцінювати відповідно до тогочасного жанру та доступних доказів. Корисні біобібліографічні матеріали містить «Філософська думка в Україні» про Петра Авсенєва та про Івана Скворцова. У другій половині XIX століття академічне середовище підтримувало дискусії про співвідношення фізичного й психічного, свободу волі, природу характеру та можливості самопізнання. Поширення європейської філософії відбувалося через викладання, переклад, бібліографічний обмін і полеміку. Такі зв’язки показують реальну інтелектуальну рухливість Києва в добу, коли психологія ще вибудовувала власний дисциплінарний статус. Ранні міркування про несвідомі процеси Історик філософії Вадим Менжулін у рецензованій праці 2019 року простежив, як представники Київської духовної академії осмислювали проблематику несвідомого у зв’язку з німецькою та іншими європейськими традиціями. У дослідженні розглянуто праці Новицького, Петра Ліницького, Григорія Малеванського, Маркелліна Олесницького, Федора Орнатського, Олексія Кириловича, Матвія Троїцького та Михайла Вержболовича. Автор аналізує також зв’язки з ідеями Шеллінґа, Шопенгауера, Едуарда фон Гартмана, Поля Жане й іншими інтелектуальними джерелами на основі опублікованих текстів і рукописної спадщини. Ця історія важлива саме розмаїттям значень терміна. «Несвідоме» в метафізичній філософії, у дослідженнях автоматизованих дій і в пізніших психодинамічних теоріях позначає різні сукупності явищ. Наявність ранніх аналогій чи схожих висловлювань свідчить про багату передісторію питання. Питання безпосереднього впливу одного дослідника на іншого потребує документованих ланцюгів читання, цитування, листування або викладання. Київські автори були учасниками ширшої європейської дискусії, і їхня інтелектуальна робота заслуговує на історично точну атрибуцію. У 1860 році академія започаткувала періодичне видання «Труды Киевской духовной академии». Його історія, за документами самого академічного середовища, дає можливість вивчати не лише окремі праці, а й структуру фахового спілкування: публікації, огляди, суперечки та поширення дисциплінарної термінології. Університет святого Володимира й початок систематичного викладання психології Відкриття Університету святого Володимира 1834 року створило нову організаційну основу для світської вищої освіти в Києві. Психологію викладали поруч із філософією та логікою. Згідно з офіційною історією факультету психології Київського університету, одним із найраніших викладачів психологічних курсів був Орест Маркович Новицький. Університет не виник у порожньому інтелектуальному просторі. Частина професорів мала досвід навчання або роботи в духовних академіях, а книжковий обіг і програми спиралися на ширші європейські джерела. Від самого початку психологічні теми входили до систематичної вищої освіти. Проте викладання окремого курсу не тотожне існуванню самостійного факультету психології чи спеціалізованої дослідницької лабораторії. Орест Новицький і праця 1840 року У Києві 1840 року вийшла праця Новицького з оригінальною російськомовною назвою «Руководство к опытной психологии». В університетській ретроспективі її характеризують як один із ранніх систематичних підручників психології на українських землях. Автор узагальнював знання, доступні в тогочасній філософській і психологічній літературі, й пропонував викладацьку структуру для розгляду психічного життя за історією факультету. Історичний зміст слова «опытная» потрібно читати у зв’язку з філософією досвіду XIX століття. Воно не засвідчує автоматичного використання обладнання, статистично спланованих експериментів або лабораторної процедури, звичної для пізнішої психології. Змістовна новизна праці полягає в систематичному представленні психологічних питань як предмета навчання. Важливо відрізняти дату першого видання 1840 року від дат наступних перевидань і пов’язаних праць. Архівний контекст допомагає відновити механізми поширення навчального знання. Офіційний Центральний державний історичний архів України в Києві висвітлює документальну спадщину Новицького; для його іншої праці, «Краткое руководство по логике с предварительным очерком психологии» (1844), істотними є університетське рецензування та затвердження як навчального матеріалу. Бібліографічне розрізнення цих видань захищає історію дисципліни від хронологічних змішувань. Державне регулювання викладання після 1850 року У 1850 році політика Російської імперії різко змінила умови викладання філософії в університетах. Київські курси логіки та психології збереглися, але їхні програми підлягали релігійно-адміністративному контролю. За університетською історією, 29 травня 1850 року Київська духовна академія розглядала підготовку відповідних навчальних програм, а викладання курсів доручили Іванові Скворцову згідно з інституційною реконструкцією. Цей епізод показує, що дисциплінарна історія залежала від законодавчих обмежень і кадрової політики. Предмет психології формально продовжували викладати, проте можливості самостійного філософського пошуку й університетської автономії скоротилися. У пізніших курсах суттєве місце посідав філософський підхід Сильвестра Гогоцького, пов’язаний із рецепцією німецького ідеалізму. Історія XIX століття тому містить послідовні зміни інтелектуальних орієнтирів, а також інституційні накладання: духовна академія забезпечувала підготовку викладачів, університет формував світський освітній простір, а європейська наука поступово пропонувала нові методологічні стандарти. Кінець XIX століття: перехід до наукового експерименту В останніх десятиліттях XIX століття психологія в різних європейських університетах дедалі активніше використовувала спеціальні прилади, контрольовані завдання, вимірювання відчуттів і часів реакції. У Києві цей методологічний поворот пов’язаний насамперед з діяльністю Георгія Челпанова, розвитком психологічної семінарії та лабораторної підготовки студентів. Науковий внесок цієї доби полягає в зміні практики отримання знання. Студенти мали не тільки прочитати теорію, а й навчитися ставити питання, порівнювати спостереження, вивчати способи фіксації результатів і розглядати межі вимірювання. Так постала можливість передавати дослідницькі вміння новим поколінням і формувати професійну спільноту. Георгій Челпанов: університет, семінарія, лабораторія Георгій Челпанов працював у Київському університеті від 1890-х до переїзду в Москву 1906 року. Його наукові зацікавлення охоплювали психологію сприймання, філософські проблеми пізнання, логіку й експериментальну методологію. Перший том праці «Проблема восприятия пространства в связи с учением об априорности и врожденности» вийшов 1896 року, а другий пов’язаний із докторським дослідженням 1904 року. Ці бібліографічні відомості подає академічний біобібліографічний словник. У 1897 році Челпанов і Олексій Гіляров ініціювали створення Психологічної семінарії при університеті; джерела згадують організаційні рішення кінця 1897 року та фактичну діяльність семінарії від 1898-го. Її метою була поглиблена підготовка студентів, робота з науковою літературою й опанування методів дослідження. Історія семінарії також засвідчує співіснування філософських та експериментальних підходів у межах університетського середовища за біобібліографічною реконструкцією і даними університету. Ранні лабораторні дослідження в Києві пов’язують із Челпановим, але хронологія їх інституціоналізації потребує точного формулювання. Біографічна сторінка Київського університету зазначає 1893 рік як дату організації лабораторії, тоді як інші історичні описи наголошують на діяльності семінарії 1897–1898 років і пізніших етапах лабораторної роботи. Лабораторія, семінарія, адміністративне рішення, обладнання та стабільна програма дослідів є різними об’єктами датування. Тому для окремого твердження про точний рік потрібен відповідний тип документа, а пріоритет «найпершої лабораторії» без порівняння з іншими осередками є методологічно ненадійним. Челпанов знайомився з німецькими дослідницькими середовищами, зокрема з працями Вільгельма Вундта й Карла Штумпфа, та перебував у наукових відрядженнях за кордоном. Такі контакти показують, як європейська експериментальна програма входила до київських університетських курсів через конкретного викладача, освітні поїздки й матеріальну культуру лабораторії. Його подальша робота в Москві стала окремим інституційним етапом, пов’язаним із київським досвідом. Олексій Гіляров і філософський вимір психології Олексій Гіляров, учасник організації психологічної семінарії, репрезентував філософську лінію університетської роботи. Її присутність поруч із експериментальною програмою важлива: дослідники обговорювали можливості пізнання, природу свідомості й межі вимірювання, одночасно розвиваючи навчальні форми роботи з емпіричним матеріалом. Різні підходи співіснували в межах одного освітнього осередку. Університетську традицію Києва можна зрозуміти лише через цю взаємодію. Нові прилади самі по собі не створювали повної теорії психіки; філософська дискусія визначала постановку питань, тоді як експеримент поступово змінював критерії оцінювання відповідей. Медична й дитяча психологія: внесок Івана Сікорського Іван Сікорський працював на стику психіатрії, психології, педагогіки й досліджень розвитку дитини. Його викладацька та клінічна діяльність у Києві розширювала предмет психологічних питань: до аналізу відчуттів і свідомості долучилися спостереження за поведінкою, навчанням, працездатністю та віковими особливостями. Українська електронна енциклопедія освіти фіксує його освітній шлях, діяльність і публікаційну спадщину. Для історії науки особливо показовий перехід від загальних міркувань про природу дитинства до систематичного опису різних форм розвитку. Тодішні категорії та спостережні методи потрібно відновлювати в контексті медицини й педагогіки кінця XIX — початку XX століття. Їхній вплив на формування дисципліни можна документувати, але за сучасними критеріями частина методології й висновків потребує переоцінювання. Історичну характеристику внеску та концептуальних помилок аналізує Олексій Мазяр у спеціальній історико-психологічній статті. Наукова спадщина Сікорського має також етичний і політичний вимір. У 1913 році він брав участь як експерт у справі Менделя Бейліса, де висловлював антиєврейські інтерпретації, пов’язані з вигаданими ритуальними звинуваченнями. Цей епізод зафіксований у біографічній довідці Української електронної енциклопедії освіти. Він демонструє, як суспільні упередження могли набувати вигляду експертного психологічного висновку. Історичне вивчення такого випадку передбачає дослідження джерел, критичну оцінку аргументів і визнання відповідальності вченого за публічне використання свого авторитету. Внесок дослідника до історії дитячої психології та його політична роль належать до єдиної біографічної реальності. Надійна історія науки зберігає обидва виміри, пояснюючи походження методів і суспільні наслідки їх застосування. Василь Зеньківський і розвиток психології на початку XX століття Василь Зеньківський став помітною постаттю київської психологічної освіти початку XX століття. За університетською історією, від 1910 року він викладав загальну психологію, поєднуючи психологічні теми з історією педагогічних учень та філософськими питаннями. У його роботі відображався характерний для доби пошук співвідношення емпіричного дослідження й антропологічного осмислення людини. Зеньківський відновлював лабораторну діяльність, пов’язану з попереднім осередком Челпанова. Від 1917 року університетський курс загальної психології доповнили навчанням експериментальних методів. Ці зміни демонструють, що історична тяглість могла здійснюватися через збереження дослідницької інфраструктури та викладання навіть після зміни провідних професорів. Події революцій і воєн початку XX століття втрутилися в університетське життя та біографії викладачів. Розриви наукових кар’єр, еміграція, зміна режимів і реформування вищої освіти вплинули на те, які напрями психології могли існувати інституційно. Відновлення історії вимагає розділяти пізнішу творчість мислителів і їхню діяльність саме в Києві. Київські психологічні дослідження у 1920–1930-х роках Інститути народної освіти, дитяча психологія та психотехніка Перетворення київського університетського середовища після 1920 року змінило організацію підготовки фахівців. В Інституті народної освіти та суміжних педагогічних установах вагомішими стали курси дитячої, вікової й педагогічної психології, психології праці, а також лабораторні та семінарські форми навчання. Історія факультету психології КНУ описує розвиток психотехнічних і педологічних підходів, практичні завдання для студентів та дослідження навчального середовища. Педологія того часу була міждисциплінарною програмою дослідження дитини, яка поєднувала психологічні, фізіологічні, педагогічні й інші способи спостереження. Її історичні тести та адміністративні практики треба оцінювати на підставі конкретних інструментів і процедур. Сам термін позначає історичний рух і не є чинною клінічною діагностичною категорією. Психотехніка прагнула застосовувати психологічні методи до праці, професійного добору й організації діяльності. В умовах індустріалізації це робило психологію суспільно помітною дисципліною. Водночас у таких програмах виникали питання валідності вимірювань, нерівності доступу до освіти, довільного застосування класифікацій та етичної відповідальності установ. Сучасний читач має розрізняти історичну мету цих практик і доказову силу їхніх результатів. Ідеологічний контроль і втрата дослідницьких можливостей Радянська політика поступово визначала допустимі теоретичні програми, кадрові рішення та коло зарубіжних джерел. Друга половина 1930-х років стала періодом різких обмежень для педології, що закріпила постанова ЦК ВКП(б) від 4 липня 1936 року про «педологічні перекручення». Наслідки державної кампанії виходили за межі критики окремих тестових процедур: вона впливала на дисциплінарні назви, навчальні програми й організацію досліджень. Історія київської психології в ці десятиліття включає продуктивні спроби розробки методів дослідження розвитку та водночас інституційні перерви, цензуру й політично зумовлену зміну наукового порядку денного. Пояснювати динаміку знання тільки внутрішньою логікою теорій було б недостатньо: політичні рішення визначали, які дослідження могли бути здійснені й опубліковані. Київські роботи пов’язані з ширшими українськими мережами дослідників, зокрема харківським середовищем культурно-історичних і діяльнісних дискусій. Історичну специфіку іншого центру докладно розкрито в матеріалі «Харківська психологічна школа». Порівняння міст має відображати наукові міграції та реальні інституційні контакти, а не припускати існування одного безперервного «центру» всієї української психології. Післявоєнне відновлення психологічної освіти в Києві У 1944–1945 навчальному році відродження філософського факультету в Київському університеті супроводжувалося відновленням кафедри психології. Її очолив Олександр Раєвський. Уже 1946 року кафедра працювала над темою емоційно-вольових компонентів мислення, а 1947 року при філософському факультеті відкрили психологічний відділ із п’ятирічним навчанням. Паралельно діяла підготовка з логіки та психології на філологічному факультеті за документованою університетською хронологією. До 1954 року ці підрозділи підготували приблизно три сотні фахівців для освітньої системи, після чого відповідні відділення закрили в контексті зміни шкільних навчальних програм. Згодом психологічну спеціалізацію зберігали в інших формах університетського навчання. Для інституційної історії це приклад періоду, коли кадрова традиція й предметна підготовка продовжувалися попри структурні реорганізації. Подальший розвиток включав дослідження мислення, навчання, праці та інженерної психології, а також зміни методологічного словника, пов’язані з політикою радянської науки. Вивчення праць того часу потребує поєднання аналізу експериментальних процедур, навчальних програм і політичних контекстів, у яких формулювалися теоретичні висновки. Створення Інституту психології 1945 року Однією з ключових подій київської історії психології стало заснування Науково-дослідного інституту психології 1 жовтня 1945 року відповідно до постанови Ради Народних Комісарів УРСР № 1573. Його засновником і першим директором був Григорій Силович Костюк. Ці відомості зафіксовано в офіційній історії Інституту психології та інституційних довідкових матеріалах. Створення спеціалізованої установи змінило можливості організації довготривалих дослідницьких програм. Психологічна наука отримала постійні структурні підрозділи, дослідницькі колективи, інституційну пам’ять, бібліотечні фонди та зв’язки з освітою. Загальна психологія, психологія розвитку, навчання, праці й педагогічні проблеми формували спільне поле досліджень, але кожен напрям мав власні методи та наукові суперечки. Григорій Костюк і дослідження розвитку особистості Наукова й організаційна діяльність Григорія Костюка пов’язана з дослідженням психічного розвитку, взаємодії навчання й розвитку, становлення особистості та психологічних передумов педагогічної діяльності. Його праці й інституційне керівництво вплинули на формування дослідницьких програм у Києві протягом кількох десятиліть. Історія інституту є історією колективів і наступності досліджень; спадщина Костюка виступає її центральним, але не єдиним елементом. Після проголошення незалежності України відбулися зміни інституційного підпорядкування. Постанова Кабінету Міністрів України № 978 від 6 грудня 1995 року закріпила присвоєння інституту імені Г. С. Костюка. У коротких довідках зустрічаються різні роки відображення цієї події; документальне датування самого рішення слід відокремлювати від подальшого фактичного застосування назви. Лабораторії, колективні програми й дослідницька спадкоємність В історії інституту важливу роль відігравали дослідження психології навчання, вікових закономірностей розвитку, психодіагностики й психологічної допомоги. Наприклад, історія лабораторії психології навчання простежує зв’язок тематики освіти від 1945 року та створення окремого підрозділу 1960 року. Історія лабораторії психодіагностики документує організаційну лінію, пов’язану з 1975 роком і подальшими об’єднаннями. Інституційні дати позначають організаційні рішення. Вони самі по собі не засвідчують, що конкретний тест був валідним або певна теорія дістала незалежне експериментальне підтвердження. Для такого висновку потрібні оригінальні дослідження й сучасні методологічні оцінки. Саме це розділення дозволяє зберегти історичне значення наукової школи без перенесення її колишнього авторитету на всі сучасні питання. Київський університет у другій половині XX століття Від 1967 року при філософському факультеті Київського державного університету імені Тараса Шевченка діяло психологічне відділення. Того ж року кафедра психології стала кафедрою загальної та інженерної психології. У 1971 році створили кафедру соціальної та педагогічної психології, яку очолила Людмила Марісова. У 1973 році розпочався окремий напрям підготовки з медичної психології відповідно до хронології факультету. Ці зміни свідчили про дисциплінарну диференціацію. Психологічна освіта дедалі виразніше включала соціальні процеси, індивідуальні відмінності, професійну діяльність, медичні й педагогічні завдання. Поява кафедри чи спеціалізації закріплювала певну сферу в навчальному плані, а дослідницькі результати залежали від конкретних програм і викладачів. У 1991 році створили факультет соціології та психології. У 1992 році було засновано кафедру психодіагностики та медичної психології, яку очолив Леонід Бурлачук. У 2008 році два напрями організаційно розділилися, і виник окремий факультет психології за університетським історичним оглядом. Отже, сучасний факультет є наслідком тривалого розвитку дисципліни, а дата його оформлення має чіткий інституційний зміст. Київська історія підготовки психологів охоплює також інші заклади освіти. Їхня роль розкривається через навчальні програми, наукові школи, педагогічні практики та обмін кадрами. Єдина університетська хроніка становить важливе джерело, проте не вичерпує всіх освітніх маршрутів міста. Володимир Роменець: історія психології як самостійне дослідження Володимир Андрійович Роменець (1926–1998) посідає особливе місце в київській психологічній науці як дослідник історії психології, її методології та психології вчинку. Його діяльність пов’язувала університетське викладання з інститутською історико-психологічною роботою, а предметом дослідження став сам історичний розвиток знання про людину. Роменець розробляв історико-культурний підхід, в якому вчинок постає ключем до інтерпретації людської активності та історичних форм психологічного мислення. Аналіз у такій перспективі стосується ситуації, мотивації, дії й її наслідків. Для історіографії значення цього підходу полягає в можливості порівнювати різні культурні епохи через питання про людську дію, смисл і відповідальність. Це теоретична програма конкретного автора, що потребує атрибуції, а не універсально прийнята формула всіх психологічних шкіл. Серед його видань — праця «Історія психології XIX — початку XX століття» (1995) та написана разом з Іриною Манохою «Історія психології XX століття» (Київ: Либідь, 1998). Дані останнього видання, його авторство та ISBN 966-06-0116-6 підтверджує бібліотечний каталог. Наукова оцінка цієї програми продовжується в сучасній українській історіографії, зокрема в дослідженнях, опублікованих у «Віснику НАПН України». У 1991 році при Інституті психології діяла проблемна група з історико-психологічних питань, а 1994 року створено окрему лабораторію історії психології. Роменець очолював її у 1994–1998 роках. У 2015 році відбулося об’єднання з лабораторією загальної та етнічної психології, унаслідок чого сформувався підрозділ загальної психології та історії психології імені В. А. Роменця. Хронологію подає офіційна історія лабораторії. Цей випадок демонструє інституційне визнання історії психології як спеціальної галузі дослідження. Історіографія отримала власний колектив, програми роботи з джерелами та можливість досліджувати традицію, до якої належала сама установа. Психологічна думка Києва після 1991 року Незалежність України відкрила можливості для розвитку психологічної науки в новому державному, мовному та міжнародному контексті. Університетські кафедри й академічні інститути переосмислювали навчальні програми, розширювали дослідження індивідуальних відмінностей, особистості, соціальних відносин, дитячого розвитку та професійної діяльності. Важливим напрямом стала українська психологічна термінологія, підготовка власних підручників і формування інституційної автономії. В історії практичної психології показовим є створення на початку 1990-х років підрозділів консультативно-психологічної допомоги й шкільної психологічної служби при Інституті психології. Офіційний опис лабораторії консультативної психології та психотерапії простежує становлення цієї дослідницької та прикладної програми, зокрема появу окремої лабораторії 1995 року. Психодіагностика, психологічне консультування, організаційна та соціальна психологія поступово отримали ширші сфери застосування. Сучасна історія кожного напряму потребує аналізу того, які методики були адаптовані для українських вибірок, як перевірялися їхні психометричні характеристики, які професійні стандарти застосовувалися та як змінювалися етичні правила. Факт інституційного поширення методу і наявність доказів його ефективності становлять два окремі предмети дослідження. Повномасштабна війна Росії проти України посилила суспільну потребу в дослідженнях травматичного стресу, адаптації, вимушеного переміщення, психологічної стійкості та реабілітації. Для історії київських інституцій це новий етап постановки дослідницьких завдань і організації освіти. Точні висновки щодо лікування або результативності допомоги належать до сучасної доказової та клінічної психології й мають спиратися на відповідні дослідження та клінічні настанови. Основні історичні етапи: хронологічна карта У XVII–XVIII століттях у київських академічних школах розвивалися філософські й антропологічні курси, в межах яких обговорювали пам’ять, пізнання, почуття та волю. У 1819 році Київська духовна академія отримала реформовану інституційну форму, яка забезпечила тривале викладання відповідних філософських дисциплін. У 1834 році відкрився Університет святого Володимира, а 1840 року Новицький опублікував «Руководство к опытной психологии». У 1850 році імперське регулювання змінило статус університетського викладання філософії та психології. У 1890-х роках Челпанов розвивав лабораторно-експериментальний напрям; організаційні рішення щодо психологічної семінарії припадають на 1897 рік, а її регулярна робота описується від 1898-го. Від 1910 року психологію викладав Зеньківський, а 1917 року експериментальний курс посів чіткіше місце у навчальній програмі. Після 1920 року психологічне навчання в Києві розвивалося в реорганізованих освітніх установах, де істотну роль відігравали педагогічна психологія, педологія та психотехніка. 1944–1945 навчального року відновили університетську кафедру психології, а 1 жовтня 1945 року заснували окремий Науково-дослідний інститут психології. У 1947 році в університеті відкрили психологічний відділ, діяльність якого завершилася 1954 року. Нове відділення почало роботу в 1967-му. У 1971 році з’явилася кафедра соціальної та педагогічної психології; в 1991 році — факультет соціології та психології; у 1992 році — кафедра психодіагностики та медичної психології. У 1994 році в Інституті психології створили лабораторію історії психології, 6 грудня 1995 року уряд ухвалив рішення про присвоєння інституту імені Костюка, а 2008 року Київський університет сформував окремий факультет психології. У 2015 році сформовано сучасний об’єднаний інститутський підрозділ загальної та історичної психології імені Роменця. Ця хронологія відображає перевірювані освітні та інституційні зміни. Дати першої публікації ідеї, початку її викладання та заснування установи можуть різнитися; їх не варто механічно ототожнювати. Наукові школи та методи: що саме виникло в київському середовищі Для XIX століття визначальною була філософсько-психологічна традиція, представлена інтерпретаціями свідомості, пізнання, волі та внутрішнього досвіду. Її спадщина зберігається в підручниках, академічних курсах, рукописах і публічних дискусіях. Вона забезпечила термінологічні та методологічні передумови нових досліджень. Наприкінці XIX і на початку XX століття посилилися психологічні семінари й лабораторні роботи: дослідження сприймання, відчуттів, експериментальна підготовка, порівняння теоретичних пояснень. Паралельно медичні й педагогічні програми зосереджувалися на розвитку дитини, індивідуальних особливостях і практичних освітніх питаннях. Кожна лінія мала свою доказову культуру та систему професійної підготовки. У XX столітті інститутська традиція Костюка розвивала проблеми особистості, мислення, навчання й розвитку, а університети розширювали напрями соціальної, інженерної, клінічної та психодіагностичної підготовки. Паралельно історико-психологічна програма Роменця вивчала способи, якими сама психологія змінювала свій предмет. Взаємодія цих ліній робить Київ важливим осередком українського психологічного знання, не перетворюючи історію міста на єдиний маршрут розвитку всієї науки. Київ і міжнародна історія психології Інтелектуальні зв’язки Києва були двосторонніми й багаторівневими. У XIX столітті академічні курси засвоювали філософські праці європейських авторів; в університетському середовищі читали й обговорювали матеріали нової експериментальної психології; дослідники навчалися за кордоном і переносили до Києва методи роботи з приладами, семінарами та науковими бібліотеками. У XX столітті міжнародний обмін змінювався під впливом державних кордонів, ідеології та мовної політики. Історична атрибуція має враховувати, де народився дослідник, де навчався, де працював, якою мовою опублікував конкретний текст та в яких установах його ідеї набули розвитку. Київська психологія включає людей різного походження, різних культурних традицій і різних державних епох. Територіальне визначення «психологічна думка в Києві» описує передусім документовану діяльність у місті й дослідницькі зв’язки з його установами. Реальні зв’язки з іншими українськими містами не менш важливі за європейські контакти. Дослідники переходили між освітніми центрами, порівнювали програми й долучалися до міжуніверситетських дискусій. Спроба приписати всі важливі відкриття одному місту приховала б історію формування спільного наукового простору України. Які джерела дозволяють відновити цю історію Для реконструкції ранньої психології використовують університетські статути, навчальні плани, рукописи лекцій, звіти професорів, бібліографічні описи, листування, рецензії, документи академічних рад і перші видання праць. Для пізніших десятиліть особливо важливі протоколи створення лабораторій, наукові звіти інститутів, журнальні статті, програми підготовки психологів і архіви професійних об’єднань. Офіційні інституційні ретроспективи слугують дороговказом до документів, але самі також є історичними текстами, написаними з певної перспективи. Наприклад, суперечності щодо точного року організації ранньої лабораторії Челпанова потребують зіставлення документів, що описують різні форми її існування. Так само хронологія кафедри психології, психологічного відділення і сучасного факультету відображає різні інституційні одиниці, а відтак має різні початкові дати. Точність історіографії полягає в коректному визначенні події, яку датують. Суттєвою є також критика історичних міфів. Формула про «єдиного засновника» приховує колективну роботу освітніх установ; теза про «перше відкриття» часто ігнорує незалежні паралельні дослідження; посилання на ранній експеримент без опису процедури може помилково перетворювати його на сучасне доказове дослідження. Наукова історія психології аналізує ці твердження, перевіряючи їх за доступними джерелами. Чому київська спадщина важлива для сучасної психології Історія психологічної думки в Києві показує, як дисципліна набуває власної інституційної пам’яті. Лекційний курс Новицького, філософські дискусії духовної академії, семінарія Челпанова, праці Сікорського, університетська освіта XX століття, Інститут психології Костюка й історіографія Роменця становлять взаємопов’язані, але окремі історичні процеси. Кожен демонструє інший спосіб постановки питань, здобуття доказів і передачі знання наступному поколінню. Для сучасних дослідників це джерело критичного саморозуміння дисципліни. Сьогодні можна перевірити, чому певні поняття стали поширеними, як навчальні програми впливали на постановку дослідницьких питань, чому деякі напрями були перервані політичним втручанням і в який спосіб українські вчені включалися до міжнародних дискусій. Історія науки пояснює походження методів і межі інституційного авторитету, допомагаючи точніше оцінювати сучасні теорії та дослідження. Київська історія водночас є складовою історії науки в Україні. Її місце в енциклопедії визначається конкретним предметом — становленням і розвитком психологічної думки та установ саме в Києві. Повні біографії дослідників, самостійні теорії й чинні психодіагностичні методики мають свої окремі предметні сторінки; тут вони розкриваються через їхню документовану історичну роль. Поширені запитання Коли в Києві почали викладати психологію? Психологічні питання входили до філософських і богословських курсів київських академічних осередків задовго до XIX століття. У новому Університеті святого Володимира систематичне викладання психології пов’язане, зокрема, з Орестом Новицьким, автором підручника 1840 року. Окрема лабораторно-експериментальна програма розгорнулася пізніше, наприкінці XIX століття. Хто заснував першу психологічну лабораторію в Києві? Ранні університетські лабораторні дослідження пов’язані з Георгієм Челпановим. Університетська біографічна довідка наводить 1893 рік для організації лабораторії, а розвиток психологічної семінарії документовано для 1897–1898 років. Слово «перша» потребує уточнення типу лабораторії та порівняння з іншими установами. Такі дати описують різні організаційні події. Коли був створений Інститут психології в Києві? Науково-дослідний інститут психології засновано 1 жовтня 1945 року. Першим директором став Григорій Костюк. Урядове рішення про присвоєння його імені установі датоване 6 грудня 1995 року. Яку роль відіграв Володимир Роменець? Роменець розвивав історико-психологічний підхід, пов’язаний з аналізом вчинку та культури, створював фундаментальні праці з історії психології та очолював спеціалізовану лабораторію історії психології в 1994–1998 роках. Його діяльність допомогла інституціоналізувати в Києві саму історію психології як предмет дослідження. Чим київська історія психології відрізняється від історії української психології загалом? Київська історія реконструює діяльність установ, дослідників і наукових програм, локалізованих у Києві. Історія психології в Україні додатково охоплює Харків, Львів, Одесу та інші центри, їхні власні наукові традиції й зв’язки. Для повноти історичного пояснення обидва масштаби потрібно зіставляти. Пов’язані статті Історія психології в Україні: школи, інституції та головні етапи — загальноукраїнський історичний контекст, формування регіональних наукових центрів, інституцій та освітніх традицій. Історія психології: етапи, школи та розвиток науки — світова історія дисципліни, перехід від філософських уявлень до експериментальної й сучасної психології. Харківська психологічна школа: становлення, дослідники та ідеї — дослідницькі програми іншого ключового українського осередку й історичні зв’язки з ширшими науковими мережами. Світова історія психології: різні традиції й межі західного канону Джерела Георгій Челпанов. Біографічна довідка. Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Офіційна університетська сторінка. Енциклопедія сучасної України. Київська духовна академія. Енциклопедична стаття. Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України. Історія Інституту. Офіційна історія установи. Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України. Загальна інформація про лабораторію загальної психології та історії психології імені В. А. Роменця. Офіційна історія лабораторії. Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України. Загальна інформація про лабораторію психології навчання. Офіційна довідка. Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України. Загальна інформація про лабораторію психодіагностики та науково-психологічної інформації. Офіційна довідка. Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України. Загальна інформація про лабораторію консультативної психології та психотерапії. Офіційна довідка. Київська духовна академія. Історія Київської духовної академії. Офіційні історичні матеріали. Київська духовна академія. «Труди Київської духовної академії»: історія видання. Історичні матеріали. Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Історія факультету психології. Офіційна хронологія. Мазяр, О. В. (2014). Сікорський в історії психології та історія психології про Сікорського. Практична психологія та соціальна робота, 2, 75–78. Університетський репозитарій. Менжулін, В. І. (2019). Філософсько-психологічні розвідки представників Київської духовної академії (1819–1924) в європейському інтелектуальному контексті: зустріч із несвідомим. Наукові записки НаУКМА. Філософія та релігієзнавство, 3, 15–28. https://doi.org/10.18523/2617-1678.2019.3.15-28. Новицький, О. М. (1840). Руководство к опытной психологии. Київ. Бібліографічний та інституційний опис. Новицький, О. М. (1844). Краткое руководство по логике с предварительным очерком психологии. Київ. Історичні архівні матеріали. Роменець, В. А. (1995). Історія психології XIX — початку XX століття. Київ: Вища школа. 614 с. ISBN 5-11-004634-4. Бібліотечний каталог. Роменець, В. А., Маноха, І. П. (1998). Історія психології XX століття. Київ: Либідь. ISBN 966-06-0116-6. Бібліотечний каталог. Сікорський, І. О. Біографічна довідка. Українська електронна енциклопедія освіти. Енциклопедичні матеріали. Філософська думка в Україні: біобібліографічний словник. Петро Авсенєв. Бібліографічна довідка. Філософська думка в Україні: біобібліографічний словник. Іван Скворцов. Бібліографічна довідка. Філософська думка в Україні: біобібліографічний словник. Георгій Челпанов. Бібліографічна довідка. Центральний комітет ВКП(б). (1936, 4 липня). Постановление «О педологических извращениях в системе наркомпросов». Оригінальна публікація: «Правда», 5 липня 1936, № 183. Електронна бібліотека історичних документів.

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика Українські психологи та дослідники, пов’язані з українськими науковими осередками, брали участь у формуванні експериментальної психології, психології розвитку й навчання, досліджень пам’яті, теорій діяльності, психології особистості та історії психологічних ідей. Ця участь простежується від університетів Одеси, Києва й Львова до наукових мереж Харкова, Варшави, Марбурга, Москви, Канади та США. Ключ до її розуміння — конкретні дослідження, публікації, лабораторії, університетські призначення і ланцюги передавання ідей. Показовими постатями є Микола Ланге, Степан Балей, Сергій Рубінштейн, Петро Зінченко, Григорій Костюк і Володимир Роменець. Поряд із ними важливі Георгій Челпанов, Олексій Леонтьєв, Олександр Запорожець, Олександр Лурія та інші учасники міжрегіональних дослідницьких мереж. Окремий різновид зв’язку уособлює Альберт Бандура — канадсько-американський психолог з українським родинним корінням, чия академічна кар’єра формувалася в Північній Америці. Університет Стенфорда документує українське походження його матері. Ця стаття досліджує те, як праці людей і установ на українських землях увійшли до ширших інтелектуальних мереж, якими шляхами їхні ідеї поширювалися, де їх переосмислили та чому деякі внески залишаються малопомітними в міжнародних історіях науки. Загальну хронологію дисципліни викладено в матеріалі «Історія психології: етапи, школи та розвиток науки», а українські установи й періоди — у статті «Історія психології в Україні». Як визначають український внесок у світову психологію Історія психології на українських землях у XIX–XX століттях розвивалася в умовах зміни державних кордонів, мов освіти, університетських адміністрацій та наукових центрів. Тому приписування кожної праці одній сучасній державі спрощує її походження. Історично змістовна атрибуція враховує кілька незалежних ознак: місце народження й культурне середовище, самоідентифікацію, місце навчання і досліджень, інституційну належність на момент відкриття, мову першої публікації, співавторів і подальшу рецепцію. Для одних дослідників український зв’язок підтверджений національною та культурною ідентичністю, викладанням українською і створенням праць для української освіти. Для інших — працею в університеті або лабораторії, розташованих у сучасній Україні. Для третіх — сімейним походженням, яке слід відокремлювати від місця здобуття освіти, громадянства та наукової традиції. Одна людина може водночас належати кільком історіям науки. Міжнародну присутність наукової ідеї теж можна перевіряти. Її свідченням є цитування первинної праці, переклади й перевидання, відтворення або критичне обговорення експериментів, дослідницька співпраця, підготовка учнів, участь у професійних товариствах та поява нових програм дослідження. Популярність імені й сьогоднішня емпірична підтвердженість конкретної теорії — окремі питання. Сучасна історіографія аналізує саме ці мережі й обставини, перевіряючи традиційні оповіді про геніальних одиночних засновників. Таку програму історичних досліджень розвиває, зокрема, Товариство історії психології Американської психологічної асоціації. Методичні питання джерел і міфів докладніше висвітлені в статті «Історіографія психології: джерела, методи та історичні суперечки». Наукова карта зв’язків: від Одеси до Стенфорда Важливі траєкторії можна згрупувати за способом поширення знань. Одеса кінця XIX століття була місцем створення університетської експериментальної лабораторії, що орієнтувалася на міжнародну методику психологічних досліджень. Львів забезпечував перетин української, польської та німецькомовної науки; кар’єра Степана Балея поєднала українське викладання з польською психологією виховання. Харків у 1930-х роках став середовищем міжрегіональної школи, дослідження якої згодом увійшли до історії діяльнісного й культурно-історичного підходів. Київська наукова інфраструктура другої половини XX століття розвивала дослідження навчання, розвитку та методології психології. Північноамериканська традиція відкриває іншу лінію: українська родинна спадщина і повністю самостійна університетська наукова кар’єра Альберта Бандури. Ця карта описує канали взаємодії й передавання результатів. Історичний рух психологічних ідей відбувався різними маршрутами: через стажування, міграцію дослідників, інституційні призначення, багатомовні праці, журнали, міжнародні дискусії та архіви, відкриті наступним поколінням. Микола Ланге й одеська школа експериментального дослідження Європейські методи в Новоросійському університеті Микола Миколайович Ланге (1858–1921) працював у Новоросійському університеті в Одесі, де 1896 року організував лабораторію експериментальної психології. Одеський національний університет та Державна науково-педагогічна бібліотека України описують її як важливий самостійний університетський осередок експериментальної психології тогочасного регіону. Лабораторію створювали в добу, коли в європейських університетах психологія вибудовувала власний інструментарій дослідження відчуттів, сприймання, уваги й часу реакцій. Ланге наполягав на організаційній і методичній автономії психологічного експерименту та обґрунтовував потребу університетських психологічних кабінетів прикладами Німеччини, Франції та США. Це дає документований зв’язок між одеським осередком і міжнародною інституційною моделлю нової науки. Біографічні матеріали ДНПБ України описують обґрунтування цієї програми. Увага, сприймання та експеримент Ланге досліджував зміни перцептивних процесів і роль рухових компонентів в увазі. В історії психології його пов’язують із моторним поясненням уваги та уявленням про поетапний розвиток сприймання під час експериментального спостереження. Ці побудови слід читати в контексті тогочасної дискусії про психофізіологію та свідомість. Університетські історико-біографічні матеріали показують взаємовплив Ланге, Миколи Грота і Георгія Челпанова. Сучасні експериментальні дослідження уваги використовують розвинені поведінкові й нейронаукові методи. Історична важливість програми Ланге полягає у становленні систематичного дослідження психологічних процесів, а статус його конкретних теоретичних пояснень оцінюється за сучасними емпіричними даними окремо. Міжнародний вимір одеської лабораторії визначають її методологічні зв’язки, порівнюваність дослідницьких питань та участь у загальному русі експериментальної психології. Чому це суттєво для світової історії науки Створення лабораторії 1896 року документує, що експериментальна психологія поширювалася поза тими центрами, які зазвичай домінують в англомовних підручниках. Міжнародна історія психології складається з численних осередків з різними функціями: одні розробляли апаратуру, інші випробовували методи, створювали університетські програми чи розвивали оригінальні теоретичні моделі. Одеська історія є частиною цього розгалуженого процесу. Про ширший інституційний контекст розповідає історія ранніх психологічних лабораторій Європи та США. Георгій Челпанов: Маріуполь, Київ, Москва Георгій Челпанов (1862–1936), уродженець Маріуполя, належить до важливих прикладів багатолокальної наукової біографії. Його академічна діяльність була пов’язана з Київським університетом, а згодом — із московськими закладами. На українських землях він брав участь у розвитку психологічного викладання й обговоренні методології дослідження свідомості. Історичне дослідження в репозитарії Одеського національного університету розглядає наукові контакти Грота, Ланге та Челпанова. Для історії важливо встановлювати, які тексти, лекції та експериментальні ініціативи належать київському періоду, а які — пізнішій діяльності. Географія народження і кар’єри є перевірюваними фактами; етнокультурна самоідентифікація вченого потребує окремих особистих свідчень. Саме така точність дає змогу вписати київський інтелектуальний простір до світової історії психології, не перетворюючи сучасні державні кордони на просту схему присвоєння наукових відкриттів. Степан Балей: українсько-польський науковий міст Український період і львівська інтелектуальна традиція Степан-Максим Балей (1885–1952), відомий також як Stefan Baley, є особливо виразною постаттю українсько-польської психологічної історії. Він навчався у Львові, зокрема в Казимира Твардовського, проходив подальшу підготовку в європейських університетських осередках, викладав українською, працював у середовищі Наукового товариства імені Шевченка та Українського таємного університету у Львові. Його біографію й публікації документують Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського, ДНПБ України та Львівський національний університет. У його українському доробку вирізняються дослідження творчості, зокрема праця «З психольоґії творчості Шевченка» (1916), та «Нарис психольоґії» (1922). Історичний правопис назв збережено, оскільки він допомагає ідентифікувати оригінальні видання. Балей працював на перетині філософської психології, освіти, клінічних зацікавлень та психології особистості. Його інтелектуальне формування у Львові було пов’язане з традицією Твардовського, яку сьогодні досліджують як частину історії філософії та психологічного методу. Сучасний аналіз цього зв’язку подав Ян Воленський у «Віснику Львівського університету». Варшавський університет і психологія виховання Наприкінці 1927 року Балей отримав запрошення очолити кафедру психології виховання Варшавського університету, а від 1928 року його кар’єра розвивалася у Варшаві. Офіційна історія факультету психології Варшавського університету називає серед його основних праць «Psychologia wieku dojrzewania» (1931) та «Psychologia wychowawcza w zarysie» (1938). Польські університетські документи також засвідчують його участь у фаховому видавництві й організації психологічної роботи з дітьми. Внесок Балея має значення для обох наукових середовищ. Українські праці засвідчують становлення українськомовної психологічної літератури, а варшавський період — інституційний розвиток польської педагогічної психології. Переклади, викладання, зміна робочої мови та кафедри створили реальний зв’язок двох академічних спільнот. Його праці становлять історичне джерело для розвитку дисципліни; конкретні вікові та педагогічні узагальнення тих років потребують окремої перевірки сучасними дослідженнями. Показовий випадок історико-бібліографічної перевірки У біографічних матеріалах трапляються різні дати призначення та першого видання окремих польськомовних праць. Наприклад, запрошення на кафедру 1927 року і початок виконання університетських обов’язків 1928 року описують послідовні події. Для книжок треба відрізняти перший наклад, наступні видання й рік, який бібліографія пов’язує з поширеною редакцією. Перевагу в конкретному питанні надаємо університетському опису відповідного етапу або перевіреному примірнику видання, а розбіжності в довідниках фіксуємо як бібліографічне завдання. Сергій Рубінштейн: одеський етап і європейська філософська освіта Сергій Леонідович Рубінштейн (1889–1960) народився в Одесі, навчався у Німеччині, зокрема в Марбурзькому університеті, а після повернення працював в одеських освітніх і наукових установах. У 1920-х роках його діяльність була пов’язана з університетським середовищем міста та Центральною науковою бібліотекою. Українська бібліотечна енциклопедія та наукова бібліотека Одеського університету наводять документи й хронологію цього періоду. Подальші праці Рубінштейна увійшли до історії психологічної методології, досліджень діяльності, свідомості та людського суб’єкта в радянській академічній системі. Його одеський етап є складовою наукової біографії, у якій зустрічаються німецька філософська школа, університетське викладання в Україні та пізніші дослідницькі інституції інших міст. Цей приклад важливий для точності історичних назв: зв’язок з Одесою й українськими установами документований, але кожне теоретичне твердження потребує локалізації в конкретному творі й періоді. Тому пізніші концепції Рубінштейна не слід автоматично датувати часом його роботи в Одесі. Інтелектуальний маршрут учений — університет — дослідження — публікація пояснює його місце в ширшому науковому просторі. Харківська психологічна школа: дослідницька мережа світового значення Як сформувалася харківська група На початку 1930-х років у Харкові склалася дослідницька спільнота, пов’язана з продовженням і перетворенням проблем, які раніше розробляли Лев Виготський та його колеги. Серед учасників і пов’язаних із групою науковців були Олексій Леонтьєв, Олександр Лурія, Олександр Запорожець, Петро Гальперін, Петро Зінченко й інші дослідники. Ця спільнота не була однорідною: її склад, афіліації, дослідницькі програми й персональні траєкторії змінювалися. Два рецензовані історіографічні дослідження Антона Ясницького й Мішеля Феррарі реконструюють діяльність харківської групи та розвиток післявиготськіанської психології: «From Vygotsky to Vygotskian Psychology» у «Journal of the History of the Behavioral Sciences» і «Rethinking the Early History of Post-Vygotskian Psychology» у журналі «History of Psychology». Обидві праці опубліковані 2008 року та звертають увагу на недооцінену роль досліджень, проведених у Харкові протягом 1931–1941 років. Детальнішу місцеву інституційну історію подають Марат Кузнєцов, Тамара Хомуленко та Світлана Бережна у дослідженні 2024 року. Їхня праця допомагає розрізняти історію дослідницького напряму та історію конкретної університетської кафедри. Окрема стаття ХАБу «Харківська психологічна школа: становлення, дослідники та ідеї» розглядає цей осередок детальніше. Чому Харків має міжнародне значення Праці харківської групи зосереджувалися на розвитку вищих психічних функцій, співвідношенні діяльності й свідомості, пам’яті, сприйманні та психічному розвитку дитини. Вивчення цих процесів стало частиною тривалих дискусій про соціальне походження психічних функцій і роль предметної діяльності в їх формуванні. Післявоєнні публікації, підручники та переклади розширили міжнародну рецепцію цих ідей. Історик має розрізняти три рівні. Перший — конкретні експерименти й тексти, що були створені у Харкові. Другий — розвиток теоретичної традиції в пізніших академічних осередках. Третій — західна рецепція, яка нерідко спиралася на перевидання та переклади творів. Пізніша популярність школи не є прямою мірою міжнародного поширення кожної її публікації саме у 1930-х роках. Петро Зінченко й дослідження мимовільного запам’ятовування Петро Зінченко був серед дослідників, які розвивали експериментальну програму вивчення пам’яті у зв’язку з діяльністю людини. У традиції цієї школи особливого значення набули завдання, за яких запам’ятовування виникало як наслідок виконання основної дії, а не як окрема інструкція запам’ятати матеріал. В історичному огляді харківської школи Кузнєцова, Хомуленко та Бережної ця проблематика вписана до формування діяльнісного підходу. Для науки тут важлива постановка перевірюваного питання: як мета, зміст і структура завдання змінюють подальше відтворення інформації. Водночас конкретні експериментальні серії слід оцінювати за умовами проведення, складом учасників, використаними вимірюваннями та реплікаціями. Історичний внесок полягає в розвитку програми досліджень, а не в приписуванні їй остаточно доведеного універсального закону пам’яті. Леонтьєв, Запорожець, Лурія та спільне авторство традиції Дослідження харківської групи часто узагальнюють через одне чи два відомі прізвища. Однак реконструкція Ясницького й Феррарі показує колективну, багатолокальну історію школи. Леонтьєв, Лурія, Запорожець та інші учасники працювали в ширших мережах радянської науки; окремі з них провели лише частину академічної кар’єри у Харкові. Відповідно, місце здійснення конкретного дослідження визначають за його джерелами, а етнокультурну належність автора — за іншими свідченнями. Важлива і хронологічна послідовність: від ранніх теоретичних дискусій до експериментальних програм 1930-х років, від місцевого наукового середовища до пізніших публікацій та міжнародної історіографії. Таке прочитання повертає до історії українських наукових установ їхню справжню роль у світовій психології й одночасно показує трансрегіональний характер самої школи. Григорій Костюк: побудова інституційної наступності української науки Григорій Силович Костюк (1899–1982) належить до центральних організаторів психологічної науки в Україні середини XX століття. Дослідницькі інтереси Костюка охоплювали психологію навчання, розвитку, мислення та питання співвідношення навчання й психічного розвитку. Його особливе історичне значення пов’язане зі створенням сталих організаційних умов для досліджень і підготовки фахівців. Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України документує, що Науково-дослідний інститут психології розпочав роботу 1 жовтня 1945 року на підставі постанови Ради народних комісарів УРСР № 1573. Перший керівник установи — Григорій Костюк. Відповідно до затверджених завдань інститут мав розробляти проблеми загальної, дитячої, педагогічної та спеціальної психології, досліджувати історію науки й координувати психологічні дослідження. Інституційна спадщина Костюка виявляється у формуванні наукового середовища, лабораторій, педагогічних зв’язків, підготовці послідовників та забезпеченні тривалої діяльності установи. Це є самостійним внеском у розвиток дисципліни: стійкі інституції дають можливість накопичувати емпіричні матеріали, порівнювати результати та підтримувати професійну спільноту. Поглиблену історію подано в матеріалах «Григорій Костюк і становлення українських психологічних інституцій» і «Інститут психології імені Г. С. Костюка: історія та наукова спадщина». При атрибуції конкретних ідей Костюка потрібно звертатися до його першодруків, а при описі розвитку інституту — до постанов, архівів та офіційних хронік. Володимир Роменець: українська теорія вчинку в історії світової психології Психологія вчинку як авторська дослідницька програма Володимир Андрійович Роменець (1926–1998) розробляв психологію вчинку й запропонував оригінальний спосіб історико-теоретичного прочитання психологічних знань. Його схема аналізувала вчинок через взаємопов’язані виміри ситуації, мотивації, дії та післядії; ці категорії він використовував також для побудови періодизації історії психологічного пізнання. Петро М’ясоїд у статті 2026 року докладно реконструює цю інтерпретацію, показує масштаб історіографічних праць Роменця та їхній зв’язок із питаннями психологічної методології. Роменець розглядав історичні епохи крізь категорії вчинку, намагаючись поєднати зміну способів пізнання людини з культурною історією людської дії. Внесок у переосмислення історичного канону У працях Роменця українська психологічна думка бере участь у створенні власної широкої історіософської та методологічної моделі дисципліни. Для історії світової психології цінність тут полягає в самостійній теоретичній пропозиції, здатній ставати предметом зіставлення з іншими історіографічними схемами. Авторська теорія та її широка історична концепція мають бути представлені як положення конкретного мислителя. Національна академія педагогічних наук України документує сучасні дослідження спадщини Роменця та фахову дискусію з нагоди його сторіччя у 2026 році. Наукова присутність спадщини в сучасних конференціях і публікаціях засвідчує тяглість історико-теоретичної школи. Ступінь міжнародного цитування окремих ідей потрібно досліджувати бібліометрично; факт їхньої концептуальної оригінальності не визначається кількістю перекладів. Альберт Бандура: українське походження та північноамериканська наукова кар’єра Альберт Бандура (1925–2021) народився в Мандері, провінція Альберта, Канада, у родині іммігрантів. За офіційним некрологом Стенфордського університету, його батько був польського походження, а мати походила з України. Бандура навчався в Університеті Британської Колумбії та Університеті Айови, а з 1953 року працював у Стенфорді. Це достовірний випадок українського родинного зв’язку у світовій психології. У науковій історії Бандуру пов’язують із дослідженнями соціального навчання, спостереження за моделлю поведінки, соціально-когнітивного підходу та самоефективності. Його експериментальна програма, присвячена впливу спостережуваних зразків на поведінку дітей, стала широко відомою. Вона спричинила дискусії про те, як описувати навчання, мотивацію, саморегуляцію та взаємодію особистісних і соціальних чинників. Стенфордський університет підтверджує ключові етапи його академічної біографії. Бандура посідає місце в історії канадської та американської психології за академічною кар’єрою і в історії української діаспори за родинним походженням. Його дослідження розвивалися в установах Північної Америки. Цей приклад показує, як наукова біографія може належати історії однієї інституційної традиції та водночас бути важливою для культурної пам’яті іншої спільноти. Історичне значення його праць потрібно співвідносити з конкретними експериментами та сучасними оглядами досліджень навчання й агресії. Один класичний експеримент становить частину доказової програми, результати якої уточнюють подальші роботи. Загальні принципи критичної оцінки таких досліджень викладено у статті «Класичні експерименти психології: історія, результати й перегляд висновків». Наукові мережі, які приховує звичний поділ за країнами Університетська мобільність Науковці навчалися в одних містах, викладали в інших, а найвідоміші праці видавали ще деінде. Балей формувався у Львові та очолив варшавську кафедру, Рубінштейн пройшов німецьку університетську підготовку й працював в Одесі, а харківська група залучала дослідників із різних регіонів. Кожна біографія утворює кілька ланцюгів: місце народження, освітня школа, лабораторне середовище, бібліографічна історія твору та міжнародна рецепція. Узагальнювати ці траєкторії за принципом «вчений належить лише одній країні» означає втрачати частину історичних фактів. Натомість точні афіліації та роки показують, як одні наукові традиції впливали на інші. Мовні переходи та переклади Українська, польська, німецька та російська були мовами різних академічних середовищ, пов’язаних із територією України. Ранні видання Балея українською, його польські монографії, німецька академічна підготовка багатьох учених і російськомовні видання радянської доби створили нерівномірну видимість праць у міжнародних каталогах. Бібліографічний пошук тому вимагає кількох форм імені, точного заголовка мовою оригіналу, року першого видання та відомостей про пізніші переклади. В одних каталогах одна праця фігурує за оригінальною назвою, в інших — за транслітерацією чи перекладом. Для історика це проблема ідентифікації документа, від якої залежить правильна атрибуція ідеї. Періоди обмеженої міжнародної комунікації Війни, зміни кордонів, державна цензура та політичні репресії впливали на доступ до академічних посад, можливість публікації, міжнародне листування й використання архівів. Історія харківської групи показує, що публічна рецепція ідей могла формуватися значно пізніше за самі дослідження. Ясницький і Феррарі аналізують саме цей розрив між історією діяльності дослідників та пізнішою історією представлення їхньої спадщини. Пояснення конкретної перерви у публікаціях потребує документів відповідного періоду: листування, постанов, редакційних рішень або архівів установ. Політичний контекст встановлюється щодо певної події й дослідницької групи, а не як універсальна заміна перевірки джерела. Дослідниці та колективна праця в українських наукових мережах Наукова історія складається не лише з відомих теоретиків. Університетські викладачки, дослідниці розвитку, психологині освіти, методистки та співробітниці лабораторій брали участь у виробництві даних, організації навчання й розвитку установ. Для реконструкції їхнього внеску необхідно зіставляти списки співробітників, авторство статей, протоколи засідань, дисертації та фонди кафедр. В історіях Харківської школи особливу увагу привертають колективні дослідницькі програми, де поряд із найбільш цитованими керівниками працювали інші учасники експериментальних груп. Відновлення індивідуального авторства потребує первинних публікацій; належність до групи сама по собі ще не встановлює авторства конкретної методики або відкриття. У сучасній міжнародній науковій співпраці добре документовані імена Людмили Карамушки, Оксани Креденцер і Кіри Терещенко. Їхня публікація у «Віснику НАПН України» 2025 року містить відомості про представлення українських досліджень на XXII Європейському конгресі з організаційної психології та психології праці в Празі. Такі свідчення демонструють конкретні форми міжнародної присутності — доповіді, професійні зустрічі та участь у роботі міжнародної фахової спільноти. Українська психологія після 1991 року: міжнародні контакти як історичний процес Після відновлення незалежності України в 1991 році психологічна освіта та наукові установи розвиваються в межах власного державного, освітнього й професійного середовища. Історичну наступність забезпечують університети, науково-дослідні інститути, професійні об’єднання, фахові журнали та наукові архіви. Їхню діяльність можна досліджувати через конкретні програми, кадрові призначення, публікації й міжнародні проєкти. Міжнародна участь охоплює конференції, академічні обміни, підготовку молодих дослідників та публікації у спільних виданнях. Зокрема, Карамушка, Креденцер і Терещенко (2025) описують участь представників київського Інституту психології в Європейському конгресі організаційної психології та психології праці в Празі 21–24 травня 2025 року. Документована участь в обговоренні питань психічного здоров’я працівників, віддаленої роботи та нових технологій показує, як українська наука входить до актуальних міжнародних дискусій. Оцінювання міжнародного впливу сучасних досліджень потребує інших даних: індексованих публікацій, цитувань, співавторства, методологічної якості й використання результатів у подальших працях. Участь у конгресі документує співпрацю, а високий рівень доказовості встановлюють за змістом і методами кожного дослідження. Хронологія українських наукових зв’язків Кінець XIX — початок XX століття Університети Одеси й Києва розвивають викладання філософсько-психологічних дисциплін, експериментальні практики та наукові семінари. 1896 року Ланге організовує одеську лабораторію. Паралельно в галицьких установах формуються психологічні напрями, пов’язані з європейською філософією й педагогікою. Одеський університет та Львівський університет зберігають інституційну пам’ять про ці процеси. 1910–1920-ті роки Балей публікує дослідження творчості та український підручник, а наприкінці 1920-х років розпочинає варшавську університетську діяльність. Рубінштейн працює в одеському освітньому середовищі після навчання в Німеччині. Академічна мобільність, багатомовні видання та організація кафедр утворюють інтелектуальний простір, ширший за одну університетську систему. 1930-ті роки У Харкові розвивається школа, дослідницькі проєкти якої пізніше стали частиною міжнародної історії психології діяльності, пам’яті та розвитку. Багатоетапну історію цього колективу реконструйовано в рецензованих дослідженнях Ясницького і Феррарі. Паралельно Балей розвиває педагогічну психологію у Варшаві, де виходять його польськомовні праці. Від 1945 року У Києві починає роботу Науково-дослідний інститут психології УРСР, керований Костюком. Подальший розвиток кафедр і лабораторій створює інституційну спадковість. У другій половині XX століття Роменець формує оригінальну концепцію вчинку й історії психологічного пізнання. Архівна історія інституту та сучасна історіографія Роменця дають змогу перевіряти ці етапи. XXI століття Історики відкривають та переосмислюють раніше малодоступні дослідження, а українські науковці беруть участь у міжнародних мережах сучасної психології. Публікації 2008 року про Харківську школу, українська історіографія 2024 року, участь дослідників у європейському конгресі 2025 року та наукове переосмислення спадщини Роменця у 2026 році документують різні форми цієї роботи. Як перевіряти історичне відкриття та його світовий вплив Дослідження міжнародного внеску розпочинається з первинного твору або документально підтвердженої події: першого видання, журнальної статті, лабораторного протоколу, листа чи постанови про створення установи. Далі встановлюють авторство й співпрацю, дату фактичного проведення дослідження, рік публікації, місце роботи автора, мову видання та наукову проблему, яку він вирішував. Другий крок — реконструкція руху ідеї: де її цитували, перекладали, відтворювали експериментально, змінювали або заперечували. Третій — визначення того, який саме висновок залишається чинним у сучасній психології. Наприклад, історія дослідження мимовільної пам’яті засвідчує формування експериментальної програми, але не звільняє від потреби сучасного оцінювання конкретних узагальнень. Важливо зберігати бібліографічну точність. Перша публікація й наступна книжкова редакція часто мають різні дати; переклад може містити інший заголовок; одна наукова школа може фігурувати в джерелах під кількома назвами. У випадку Балея український та польський періоди документуються різними архівами, а у випадку Харкова сучасна історіографія повертає увагу до групового характеру досліджень. Результатом такої роботи стає перевірювана мережа фактів: особа — установа — дослідницьке питання — першоджерело — наступна наукова рецепція. Саме вона дає змогу пояснити міжнародне значення українського наукового середовища. Історичні міфи та поширені помилки Міф про одного засновника української психології Наукова психологія розвивалася одночасно через навчальні курси, лабораторії, дискусії, товариства й дослідницькі інституції. Ланге відіграв визначну роль в експериментальній психології Одеси, Балей — в українсько-польській психології виховання, дослідники Харкова — у розвитку певних експериментальних програм, Костюк — в інституційній організації, Роменець — у теоретичній історіографії. Різноманітність цих внесків є історичним фактом. Міф про те, що походження автоматично визначає авторство відкриття У випадку Бандури українське материнське походження підтверджене, тоді як його експериментальна та університетська діяльність належить Північній Америці. Подібно, харківський період міжрегіонального дослідника встановлює місце виконання конкретної роботи, а не всю наукову ідентичність цієї людини. Точні біографічні формули зберігають зміст обох рівнів. Міф про безперервну світову популярність кожної історичної школи Ідеї могли роками циркулювати в обмеженому професійному середовищі, згодом перекладатися та отримувати нову інтерпретацію. Історія Харківської школи, відновлена Ясницьким і Феррарі, показує різницю між часом дослідницької роботи та пізнішою міжнародною впізнаваністю. Подальше поширення концепції варто описувати за конкретними виданнями й науковими контактами. Міф про тотожність історичного впливу й сучасної доказовості Теорія могла вплинути на формулювання важливої проблеми, навіть коли окремі її механізми були згодом переглянуті. Сучасна доказовість визначається якістю й сукупністю досліджень. Для історіографії важливо пояснити, чому ідея з’явилася та як змінила практику науки; для сучасної психології — що підтверджується повторними емпіричними перевірками. Часті запитання Хто з українських психологів найбільше вплинув на світову науку? Для різних напрямів відповідь буде різною. Микола Ланге важливий для історії експериментальної психології на українських землях, Степан Балей — для українсько-польської педагогічної психології, дослідження харківської школи — для міжнародної історії діяльнісних і культурно-історичних підходів. Григорій Костюк відіграв провідну роль в українській інституційній науці, а Володимир Роменець створив самостійну історико-теоретичну програму. Масштаб світової рецепції кожного внеску треба встановлювати за конкретною літературою й цитуваннями. Чи можна називати Альберта Бандуру українським психологом? Точний історичний опис: канадсько-американський психолог українського походження по материнській лінії. Він народився в Канаді, навчався і працював у Північній Америці. Походження його матері з України засвідчує Стенфордський університет. Українське родинне коріння і його наукова належність до північноамериканських установ є двома важливими частинами біографії. Чому Харківську школу вивчають історики психології за кордоном? Харківські дослідження 1930-х років були суттєвим етапом становлення культурно-історичної та діяльнісної проблематики після ранніх робіт Виготського. Їхнє значення для реконструкції історії дисципліни обґрунтоване у двох історіографічних статтях 2008 року. Вони досліджують архівну, теоретичну й інституційну послідовність формування школи. Чому Степана Балея одночасно вважають українським і польським психологом? Балей був пов’язаний з українською культурною та освітньою традицією, писав українською, викладав у Львові, а згодом тривалий час працював у Варшавському університеті та розвивав польську педагогічну психологію. Обидві академічні традиції мають документовані підстави включати його наукову спадщину до власної історії. Це засвідчують ДНПБ України й Варшавський університет. Чим українська історія психології доповнює загальносвітову? Вона відновлює роль конкретних університетів і лабораторій, історію міжрегіональних шкіл, обставини створення наукових інституцій та багатомовне життя дослідницьких ідей. У такому підході український внесок визначають через перевірені документи, зміст досліджень і реальні міжнародні контакти, а загальна історія психології постає як взаємопов’язана система наукових осередків. Висновки Історія українських психологів у світовій науці розкривається через мережу ідей, лабораторій, університетів, публікацій та наукових біографій. Ланге документує становлення експериментальної психології в Одесі; Балей поєднує українську та польську академічні традиції; одеська діяльність Рубінштейна демонструє міжнародну мобільність науковців; харківська група створила вагомий пласт досліджень, які згодом стали предметом світової історіографії; Костюк утвердив українську дослідницьку інфраструктуру; Роменець запропонував власну історико-теоретичну модель психології; біографія Бандури пов’язує глобальну академічну науку з історією української еміграції. Найточніша історична картина постає там, де кожний зв’язок можна перевірити: за датою, установою, авторством, назвою першоджерела та його подальшою рецепцією. Це дає змогу вписати українську науку до міжнародної історії психології на основі її документованих досліджень і внесків. Пов’язані статті • Історія психології: етапи, школи та розвиток науки • Історія психології в Україні: школи, інституції та головні етапи • Харківська психологічна школа: становлення, дослідники та ідеї • Григорій Костюк і становлення українських психологічних інституцій • Інститут психології імені Г. С. Костюка: історія та наукова спадщина • Історіографія психології: джерела, методи та історичні суперечки • Перші психологічні лабораторії Європи та США • Класичні експерименти психології: історія, результати й перегляд висновків Історія підготовки психологів у закладах освіти України Світова історія психології: різні традиції й межі західного канону Джерела • Американська психологічна асоціація. (б. д.). Society for the History of Psychology (Division 26). Офіційна сторінка. • Воленський, Я. (2025). Степан Балей про психологію і її метод. Вісник Львівського університету. Серія філософські науки, 32(1). https://doi.org/10.30970/vps.2025.3201.03. • Державна науково-педагогічна бібліотека України імені В. О. Сухомлинського. (б. д.). Біографія М. М. Ланге. Біографічні матеріали. • Державна науково-педагогічна бібліотека України імені В. О. Сухомлинського. (б. д.). Біографія С. В. Балея. Біографічні матеріали. • Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України. (б. д.). Історія Інституту. Офіційна історія. • Карамушка, Л. М., Креденцер, О. В., & Терещенко, К. В. (2025). Міжнародна участь вчених Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України у сфері організаційної психології та психології праці. Вісник НАПН України, 7(1), 1–6. https://doi.org/10.37472/v.naes.2025.7148. • Кузнєцов, М., Хомуленко, Т., & Бережна, С. (2024). Історія становлення та розвитку Харківської психологічної школи. Новий колегіум, 4(116), 114–123. https://doi.org/10.34142/nc.2024.4.114. • Львівський національний університет імені Івана Франка. (б. д.). Кафедра психології: історія. Історико-архівні відомості. • М’ясоїд, П. А. (2026). Академік Володимир Роменець: історія всесвітньої психології у принципово новому висвітленні (до 100-річчя з дня народження). Вісник НАПН України, 8(1). https://doi.org/10.37472/v.naes.2026.8109. • Національна академія педагогічних наук України. (2026). Всеукраїнський науковий форум «Володимир Роменець: спадщина і сучасність». Повідомлення НАПН. • Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського. (б. д.). Народився Степан-Максим Балей, український і польський психолог. Біобібліографічні відомості. • Одеський національний університет імені І. І. Мечникова. (2017; оновлено 2022). Історія кафедри соціальної психології. Офіційна історія. • Одеський національний університет імені І. І. Мечникова. (б. д.). Роль учених Одеського (Новоросійського) університету у становленні й розвитку експериментальної психології: М. Я. Грот, М. М. Ланге, Г. І. Челпанов. Репозитарій. • Стенфордський університет. (2021). Psychology professor Albert Bandura dead at 95. Stanford Report. Університетський некролог. • Українська бібліотечна енциклопедія. (б. д.). Рубінштейн Сергій Леонідович. Біографічна стаття. • Університет Варшавський, факультет психології. (б. д.). Stefan Baley (1885–1952). Історія факультету. • Ясницький, А., & Феррарі, М. (2008a). From Vygotsky to Vygotskian psychology: Introduction to the history of the Kharkov School. Journal of the History of the Behavioral Sciences, 44(2), 119–145. https://doi.org/10.1002/jhbs.20303. • Ясницький, А., & Феррарі, М. (2008b). Rethinking the early history of post-Vygotskian psychology: The case of the Kharkov School. History of Psychology, 11(2), 101–121. https://doi.org/10.1037/1093-4510.11.2.101.

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика Історію психології часто переказують через кілька яскравих дат, постатей та експериментів. У таких переказах 1879 рік стає днем народження науки, окремого дослідника проголошують винахідником цілої галузі знання, а результати одного лабораторного досліду перетворюють на універсальний закон людської поведінки. Перевірка першоджерел показує складнішу й значно цікавішу історію: психологія розвивалася в різних інтелектуальних традиціях, лабораторні результати залежали від конкретних процедур, а наукові авторитети нерідко переосмислювалися наступними поколіннями. Міфи історії психології — це стійкі, поширені оповіді про минуле психологічної науки, у яких факти, спрощення, невстановлені припущення або пізніші інтерпретації зливаються в нібито очевидне історичне твердження. Завдання цієї статті — встановити походження таких оповідей, зіставити їх із первинними публікаціями, архівами та історіографічними дослідженнями, а також пояснити, які висновки витримують перевірку. Ця сторінка належить до критичної гілки історії психології та доповнює історіографію психології. Історію окремих методів, шкіл та експериментів докладніше розкрито на відповідних канонічних сторінках. Тут головне питання — як розпізнати історичний міф і відновити обґрунтоване твердження. Як виникають міфи про історію психології Історична оповідь набуває міфологічної форми, коли багаторічний процес зводиться до одного засновника, інституційна дата — до моменту наукового відкриття, а складна система результатів — до одного відсотка чи гасла. Такі формули зручні для вступних курсів, популярної преси й візуальних матеріалів. Водночас наступні автори часто повторюють їх, посилаючись один на одного, замість того щоб повертатися до оригінальної статті, лабораторного протоколу або університетського архіву. Інша причина — змішування трьох рівнів: того, що дослідник справді зробив; того, як він сам пояснював результати; і того, що пізніше почали вбачати у його праці під впливом нових теорій. Історик Курт Данциґер у праці Constructing the Subject показує, наскільки важливо досліджувати соціальні та лабораторні практики, через які формувалися психологічні дані та дослідницькі ролі. Для перевірки потрібні щонайменше п'ять питань: який саме документ підтверджує подію; коли цей документ створено; про яку популяцію, процедуру чи інституцію йдеться; чи існують незалежні підтвердження; і яке твердження можна сформулювати без виходу за межі наявних свідчень. Хронологія історії психології допомагає розмістити окрему подію в послідовності ширших наукових змін. Міф 1. Психологія народилася одного дня 1879 року Поширене твердження: психологія виникла 1879 року, коли Вільгельм Вундт відкрив у Лейпцигу першу лабораторію. Ця дата має реальний історичний зміст, однак її часто подають як межу, до якої наукового дослідження психіки взагалі не існувало. За історією Лейпцизького університету, Вундт організував інститут експериментальної психології 1879 року. Проте університетські історичні матеріали уточнюють, що становлення лабораторії було процесом: уже з 1875 року дослідник мав простір та обладнання для психологічних демонстрацій і експериментів. До цієї інституціоналізації Ернст Вебер і Густав Фехнер розвивали кількісне вивчення відчуттів, а фізіологічні вимірювання часу реакції створювали передумови майбутніх лабораторних програм. Тож 1879 рік — зручний і обґрунтований символ інституційного становлення експериментальної психології. Він позначає важливу подію в історії університетської науки, тоді як предмет психології, її питання, спостереження й методи складалися протягом століть. Контекст подано в матеріалах про становлення психології як самостійної науки, психофізику XIX століття та лейпцизьку лабораторію Вундта. Що підтверджують джерела Документований факт — діяльність Вундта в Лейпцигу та особливе значення 1879 року для організації експериментального дослідження. Історіографічна інтерпретація — вважати цей рік умовним початком самостійної дисципліни. Міфологічне перебільшення — описувати виникнення науки як одномоментне відкриття, зроблене однією людиною. Міф 2. Вундт створив усю сучасну психологію та її єдиний метод Вундт став центральною постаттю інституційної історії науки завдяки міжнародному впливу лейпцизького осередку, підготовці дослідників, організації експериментів та значній теоретичній праці. За архівними матеріалами Лейпцизького університету, до лабораторії приїздили науковці з різних країн, а вимірювання часу реакції та психофізичні процедури посідали важливе місце в дисертаційних роботах. Історична роль Вундта розкривається також через його програму дослідження культурно опосередкованих психічних явищ та увагу до меж лабораторного методу. Перетворення Вундта на символ однієї-єдиної психології стирає багатство його поглядів, взаємодію з попередніми традиціями та внески сучасників. Стаття Стенфордської філософської енциклопедії простежує його шлях від фізіології до філософії та психології, а також контекст ідей Фехнера, Вебера й Гельмгольца. Особливо суттєве розрізнення між Вундтовою дослідницькою програмою та структуралізмом Едварда Тітченера, сформованим пізніше. Вони пов'язані історично, проте їхні системи категорій і методологічні наголоси не тотожні. Цю відмінність докладніше пояснюють статті про структуралізм та основні школи психології. Міф 3. Ранні психологи тільки «дивилися всередину себе», а інтроспекція була одним методом для всіх У популярних схемах ранню експериментальну психологію часто уявляють як групу людей, які довільно розповідали про свої переживання. Історичні лабораторні практики були різноманітнішими: дослідники змінювали стимули, фіксували час, реєстрували помилки, порівнювали умови та використовували стандартизовані інструкції для повідомлень про досвід. Слово «інтроспекція» в різних наукових програмах означало різні процедури. Крім того, критика певного способу самоспостереження в XX столітті не спростовує всіх дослідницьких підходів, у яких учасники повідомляють про власне сприймання чи переживання. Значення мають мета, операціоналізація, обмеження вимірювання та можливість зіставляти повідомлення з іншими даними. Документовану історію методів розкривають історія інтроспекції, фізіологічні передумови психології й дослідження Данциґера про історичні витоки психологічної лабораторії. Саме точне визначення процедури дозволяє оцінювати її наукові можливості, замість того щоб обмежуватися історичним ярликом. Міф 4. Фройд першим відкрив несвідоме Зиґмунд Фройд справді створив впливову теоретичну програму, у якій несвідомі процеси отримали спеціальне місце, пов'язане з конфліктом, симптомами, захистами та інтерпретацією досвіду. Проте міркування про психічні процеси поза усвідомленням існували задовго до нього. Наприклад, Стенфордська філософська енциклопедія описує ідею малих сприйнять Ґотфріда Вільгельма Лейбніца та історичне розрізнення між сприйняттям і апперцепцією. Такі концепції мають інший теоретичний зміст, ніж фройдівське несвідоме. Їхня наявність демонструє тривалу історію питання про співвідношення психічних процесів та усвідомлення. Точний висновок полягає в тому, що Фройд запропонував власну впливову концептуалізацію несвідомих процесів і психоаналітичну практику, а історія самої проблеми значно давніша. Стверджувати, що всі сучасні дослідження автоматичної обробки інформації, пам'яті чи уваги підтверджують кожне фройдівське положення, означало б змішувати різні поняття та різні типи доказів. Передісторію цього інтелектуального кола можна простежити в оглядах раціоналізму й емпіризму та історії психологічної думки. Міф 5. Експеримент Мілґрема довів, що 65 % людей завжди виконають наказ заподіяти шкоду Найвідоміша цифра з досліджень Стенлі Мілґрема — 65 % — походить із конкретної експериментальної умови, у якій учасники, діючи в межах лабораторної процедури, доходили до позначки максимальної напруги. У популярній версії вона перетворюється на універсальний показник покори людства, хоча цього не випливає з дизайну дослідження. У синтезі результатів 21 експериментальної умови Нік Гаслам, Стів Лафнан і Джина Перрі розглянули 740 учасників і визначили загальну частку продовження до максимуму на рівні 43,6 %. Автори показали, що поведінка залежала від особливостей взаємин з експериментатором, фізичної та соціальної близькості іншого учасника, узгодженості наказів і впливу інших людей. Ці дані свідчать про контекстну мінливість підкорення авторитету. Вони дають підстави вивчати соціальні механізми впливу та межі інтерпретації лабораторних ситуацій. Водночас один лабораторний показник не описує частку людей, які за будь-яких обставин здійснять насильство в реальному житті. Питання етичності процедури, можливості учасників розпізнати інсценування та історичних інтерпретацій розгорнуто в матеріалі про експеримент Стенлі Мілґрема. Відмінність між статистикою та суспільним висновком Статистичний результат належить конкретній вибірці, умовам, визначенню поведінки та способу підрахунку. Поширення висновку на іншу популяцію, іншу історичну ситуацію чи інший тип дії потребує окремого обґрунтування. У випадку Мілґрема особливо важливо не перетворювати слово «покора» на всезагальне пояснення насильства, політики або морального вибору. Міф 6. Стенфордський тюремний експеримент остаточно довів, що роль тюремного охоронця автоматично робить людину жорстокою У серпні 1971 року дослідники Стенфордського університету організували інсценовану тюремну ситуацію, яка стала однією з найпоширеніших історій соціальної психології. Її короткий виклад часто формулюють як демонстрацію неминучого перетворення звичайних студентів на жорстоких охоронців під впливом соціальних ролей. Історик Тібо Ле Тексьє у статті 2019 року Debunking the Stanford Prison Experiment дослідив архівні матеріали, інструкції та перебіг експерименту й поставив під сумнів стандартний переказ його процедур і висновків. Зокрема, архівний аналіз показує значення організаторських настанов, методологічних рішень і очікувань учасників, які популярна оповідь часто залишає за кадром. Отже, цей історичний випадок насамперед ілюструє необхідність розрізняти драматичну подію, дослідницьку інтерпретацію та суворе причинне пояснення. Принципи, за якими створені умови і вплив організаторів могли визначати поведінку, мають бути предметом аналізу. Детальний розбір належить канонічній статті про Стенфордський тюремний експеримент, а зіставлення з іншими випадками — матеріалу Класичні експерименти психології. Міф 7. Досліди Аша показали, що кожна людина підкоряється груповій думці У відомій процедурі Соломона Аша учасник мав порівнювати довжину ліній після того, як інші присутні, які співпрацювали з експериментатором, послідовно називали помилкову відповідь. Дослідження продемонстрували можливість впливу одностайної групи на публічні судження. Проте сам експеримент був також присвячений незалежності суджень, умовам опору тиску й розмаїттю реакцій. Це видно вже з назви первинної праці Аша 1956 року — Studies of Independence and Conformity: I. A Minority of One Against a Unanimous Majority. У статті Opinions and Social Pressure сам автор пояснював дослідницьке питання як вивчення сили соціального впливу, а не проголошення незмінної схильності кожної людини діяти за більшістю. Під час історичного читання потрібно відрізняти частоту конформних відповідей у конкретних пробах, частку учасників, які погодилися з більшістю бодай раз, та загальну психологічну характеристику людини. Це різні показники. Розгорнуті процедури й результати належать сторінці про експеримент Аша. Міф 8. «Маленькому Альберту» довічно сформували фобію, а подальша доля дитини достеменно встановлена Експеримент Джона Б. Вотсона та Розалі Рейнер 1920 року часто описують як остаточний доказ того, що складну фобію можна сформувати в дитини за кілька спроб і що наслідок залишався з нею на все життя. Оригінальна публікація Conditioned Emotional Reactions описує дослідження лише однієї дитини — Альберта Б., процедури поєднання стимулів, подальші спостереження та обмеження записів. Оригінальний текст дає відомості про реакції, що спостерігалися в експериментальній ситуації. Він не містить довготривалого клінічного спостереження, яке могло б підтвердити певний результат у дорослому житті. Ще 1979 року Бен Гарріс у праці Whatever Happened to Little Albert? показав, як у підручникових переказах змінювалися деталі досліду. Особливо показовою стала пізніша суперечка про особу дитини. У статті Powell та співавторів 2014 року було висунуто аргумент на користь Альберта Барджера як імовірної ідентифікації, тоді як раніше обговорювали Дугласа Меррітта. Суперечка стосувалася біографічних документів, збігу віку, медичних свідчень та інтерпретації наявних матеріалів. Встановлення особи, стану здоров'я й життєвої історії дитини слід подавати відповідно до доказів, а не як завершений детективний сюжет. Науково обґрунтована оцінка цього випадку включає питання етики досліджень за участю дітей, розмір вибірки, відсутність подальшого спостереження та зміст поняття «фобія». Докладна історична перевірка міститься в статті про експеримент «Маленький Альберт». Міф 9. Тридцять вісім очевидців спокійно спостерігали вбивство Кітті Дженовезе й ніхто не допоміг Історія вбивства Кітті Дженовезе 1964 року стала популярним вступом до досліджень допомоги, відповідальності та присутності сторонніх людей. У найвідомішому переказі 38 очевидців нібито повністю бачили напад, залишилися байдужими й жоден не втрутився. Архівна перевірка змінює цю картину. Рейчел Меннінґ, Марк Левін та Алан Коллінз у статті The Kitty Genovese Murder and the Social Psychology of Helping: The Parable of the 38 Witnesses зіставили історію з доступними документами та виявили, що твердження про 38 очевидців, які спостерігали напад і залишилися бездіяльними, не підтримується наявною доказовою базою. При цьому історичне спростування драматизованої газетної оповіді має інший статус, ніж оцінка всієї експериментальної літератури про поведінку свідків надзвичайних подій. Виправлення історії одного випадку не дає підстав автоматично відкидати результати незалежних соціально-психологічних досліджень. У цьому прикладі особливо виразно видно, як газетна історія може визначати уявлення про походження наукового питання протягом десятиліть. Міф 10. Фінес Ґейдж після травми назавжди втратив особистість Фінес Ґейдж пережив у 1848 році тяжке ушкодження голови під час будівельних робіт. Його випадок став класичним прикладом у викладанні історії зв'язку лобових ділянок мозку та поведінки. У підручниках його нерідко зображують як людину, яка після травми безповоротно перетворилася на соціально некеровану особу, причому подробиці цього портрета інколи запозичують із інших випадків. Малкольм Макміллан у історичному аналізі 2000 року зіставив популярні перекази з ранніми документами й зафіксував значну кількість неточностей. Пізніше Макміллан і Меттью Лена у статті Rehabilitating Phineas Gage переглянули дані про подальше життя Ґейджа й аргументували, що він досяг помітного рівня психосоціальної адаптації після травми. Висновок для історії нейропсихології полягає в необхідності розрізняти безпосередні медичні свідчення, ретроспективні реконструкції, невідомі подробиці й сучасні нейробіологічні узагальнення. Одна біографія може вплинути на розвиток наукових ідей, проте її зміст залишається залежним від якості конкретних джерел. Міф 11. Зефірний тест довів, що здатність чекати в чотири роки визначає долю людини У популярній психології зефірний тест часто подають як простий спосіб передбачити майбутній успіх дитини. Історична оповідь виникла з реальних досліджень відтермінування винагороди та подальших кореляцій із окремими показниками розвитку. Втім, причинний висновок про визначення життєвої долі потребує значно ширших доказів. У статті Revisiting the Marshmallow Test Тайлер Воттс, Ґреґ Дункан і Хаонань Цюань відтворили та розширили підхід на іншій вибірці. Вони виявили, що зв'язок часу очікування з пізнішими освітніми результатами був меншим, ніж у ранніх роботах, і додатково послаблювався після врахування сімейного середовища, ранніх когнітивних характеристик та домашніх умов. Таке дослідження не робить самоконтроль неважливим. Воно уточнює, що спостережуваний показник формується в контексті розвитку, а його кореляція з пізнішою подією не дорівнює доказу однозначного причинного механізму. Історичний урок полягає в тому, щоб перевіряти зміну визначень, складу вибірки й аналітичних моделей між оригінальною публікацією та подальшими дослідженнями. Міф 12. Історію психології створили лише кілька відомих чоловіків Поширений перелік імен — Вундт, Джеймс, Фройд, Павлов, Вотсон, Скіннер — відображає певну традицію викладання історії дисципліни. Він містить важливих дослідників, однак пропускає значну частину наукової праці, зокрема внески жінок, лабораторних співробітників, перекладачів, дослідників поза провідними університетами й наукових середовищ за межами звичного західного канону. Документи Американської психологічної асоціації повідомляють, що Мері Вітон Калкінс виконала академічні вимоги, проте Гарвард відмовив їй у присудженні ступеня через обмеження, пов'язані зі статтю; у 1905 році вона стала першою жінкою на посаді президента Асоціації. Марґарет Флой Вашберн отримала докторський ступінь із психології в США 1894 року, досліджувала порівняльну психологію та очолила асоціацію 1921 року. Повернення цих історій до наукової розповіді змінює уявлення про те, як створювалося знання, хто мав доступ до лабораторій, учених ступенів і професійного визнання. Історію дисципліни доцільно будувати на документованих дослідницьких мережах, публікаціях та інституціях. Короткий перелік знаменитих постатей придатний для орієнтації, а повна історична картина потребує значно ширшої джерельної бази. Міф 13. Українська психологія почалася пізно й розвивалася лише як відгалуження чужих шкіл Погляд на українську психологію як на пізню копію інших академічних традицій виникає, коли історію науки описують тільки через кілька міжнародних центрів або підміняють історію наукових установ списком найвідоміших іноземних авторів. Українські землі були частиною складної мережі університетської освіти, філософської думки, медичних та педагогічних досліджень. Ця мережа змінювалася разом із політичними й мовними режимами, інституційними реорганізаціями та переміщеннями науковців. Зокрема, Національна академія педагогічних наук України документує створення Науково-дослідного інституту психології УРСР 1 жовтня 1945 року постановою № 1573. Історія Інституту психології імені Г. С. Костюка описує попередній відділ психології при Українському науково-дослідному інституті педагогіки, організацію установи та її дослідницькі завдання. Отже, дату створення інституту слід пов'язувати з конкретним юридичним та організаційним актом, а історію українських психологічних досліджень — вивчати значно ширше. Правильне історичне питання стосується конкретних університетів, лабораторій, дослідницьких програм, українських учених, мов публікацій і міжнародного обміну. Водночас потрібно враховувати нерівність доступу до академічного визнання, наслідки імперської політики, ідеологічного контролю та репресій. Для системного контексту існують окремі матеріали про історію психології в Україні, Харківську психологічну школу, Григорія Костюка та Інститут психології імені Г. С. Костюка. Як перевіряти дати української інституційної історії Потрібно розрізняти початок окремого дослідження, створення лабораторії, затвердження установи, її перейменування та зміну підпорядкування. Наприклад, рік заснування інституту не є роком виникнення всієї української психологічної думки. У випадку джерел доби УРСР важливі одночасно архівні документи та історичний аналіз того, як офіційна ідеологія впливала на термінологію й представлення наукових результатів. Міф 14. Відомий експеримент остаточно доводить загальний закон людської природи Класичні дослідження стали класичними з різних причин. Деякі запропонували нові процедури, інші виявили несподівані закономірності, треті вплинули на суспільну дискусію, а частина згодом стала предметом методологічної критики. Історична знаменитість і сучасна доказова стійкість — різні характеристики. Точне твердження про експеримент потребує інформації про вибірку, інструкції, дослідницьку ситуацію, вимірювану змінну, статистичний аналіз, контроль альтернативних пояснень та результати незалежних перевірок. Саме тому для Мілґрема важлива сукупність експериментальних умов, для Стенфордського випадку — архівні матеріали про процедуру, а для зефірного тесту — розширене дослідження з урахуванням умов розвитку. Внесок такого наукового підходу добре видно в матеріалі Класичні експерименти психології: історія, результати й перегляд висновків. Достовірна історія науки описує також помилки, зміни методів і способи перегляду висновків. Вона стає точнішою із появою нових документів, даних і порівняльних досліджень. Таблиця перевірки найпоширеніших тверджень 1879 рік і Вундт Популярна формула: «Вундт 1879 року винайшов психологію». Перевірене ядро: 1879 рік є ключовою віхою інституційної історії лейпцизької експериментальної психології. Межа твердження: методи та теорії, що зробили це можливим, формувалися раніше; історія установи має кілька етапів. Головне джерело: архів і історична довідка Лейпцизького університету. Мілґрем Популярна формула: «65 % людей завжди слухняні». Перевірене ядро: в одній відомій умові отримали високий рівень продовження до максимальної позначки. Межа твердження: інші умови дали інші частки, у синтезі 21 умови загальна частка становила 43,6 %. Джерело: Haslam, Loughnan і Perry, 2014. Стенфордський експеримент Популярна формула: «Соціальні ролі самі по собі неминуче створюють жорстокість». Перевірене ядро: у 1971 році відбулася широко обговорювана інсценована тюремна ситуація. Межа твердження: інструкції, вплив організаторів і методологія мають принципове значення. Джерело: Le Texier, 2019. «Маленький Альберт» Популярна формула: «Експеримент створив довічну фобію в дитини, особу якої точно встановлено». Перевірене ядро: Вотсон і Рейнер 1920 року опублікували спостереження про зумовлені емоційні реакції однієї дитини. Межа твердження: довготривалий наслідок та ідентифікація залишилися предметом окремої історичної перевірки. Джерела: Watson і Rayner, 1920; Harris, 1979; Powell та співавтори, 2014. Кітті Дженовезе Популярна формула: «38 свідків бачили вбивство й ніхто не діяв». Перевірене ядро: реальна трагічна подія стала символом досліджень поведінки свідків. Межа твердження: звичний переказ про 38 бездіяльних очевидців не має належного архівного підтвердження. Джерело: Manning, Levine і Collins, 2007. Фінес Ґейдж Популярна формула: «Після травми Ґейдж назавжди втратив усі соціальні здібності». Перевірене ядро: він пережив важку травму, яка вплинула на історію нейропсихології. Межа твердження: частина пізніших психологічних портретів спиралася на неточні перекази; джерела дозволяють говорити і про подальшу адаптацію. Джерела: Macmillan, 2000; Macmillan і Lena, 2010. Як самостійно перевірити історичний факт: послідовність джерельної критики Спочатку слід записати твердження настільки конкретно, щоб воно піддавалося перевірці. Наприклад, «в Лейпцигу 1879 року постала лабораторія експериментальної психології» і «психологію винайшли 1879 року» — різні висловлювання з різними умовами істинності. Далі варто знайти першоджерело: оригінальну публікацію, архівний документ, протокол або сучасне події інституційне свідчення. Для статті необхідно встановити її першу дату, точну назву, авторство й тип видання. Для університету — назву установи на той момент, реальну структуру лабораторії та акт створення. Для біографії — відокремити прижиттєві документи від спогадів і пізніх переказів. Третій крок — зіставити першоджерело з фаховою історіографією. Наукове історичне дослідження пояснює, звідки походить інтерпретація, на які матеріали спирається та які альтернативні реконструкції можливі. Особливо корисні праці, що зіставляють підручники з архівними документами, як у випадках Ґейджа та Стенфордського експерименту. Четвертий крок — відновити методологічний контекст. Слід установити, скільки було учасників, як розподілялися умови, що саме вимірювали, якими словами давали інструкції та які результати дослідники опублікували. Дата виходу статті може відрізнятися від дати проведення досліду, а пізнє перевидання — від першої публікації. П'ятий крок — оцінити сучасний стан доказів, якщо історична теза містить причинне або психологічне узагальнення. Історичний факт, що певний автор висловив ідею, ще не встановлює її сучасної емпіричної правильності. Потрібні сучасні дослідження, повторення, систематичні огляди та аналіз обмежень. Для клінічних питань додатково необхідні сучасні професійні настанови, адже історичні експерименти не встановлюють актуальних стандартів діагностики чи лікування. Нарешті, слід чітко назвати статус висновку: підтверджений документами факт, обґрунтована історична реконструкція, спірна атрибуція, обмежений емпіричний результат або популярний переказ. Це робить наукову історію перевірюваною та дозволяє виправляти її в міру появи нових свідчень. Чому історичні міфи мають практичні наслідки Спрощення минулого змінюють уявлення про можливості психології сьогодні. Коли відоме дослідження представляють як остаточний доказ універсального правила, читачі можуть перебільшувати точність психологічного прогнозу. Коли підручник не розрізняє методологію та інтерпретацію, складні питання причинності здаються вирішеними одним драматичним дослідом. Особливий суспільний вплив мають міфи про соціальне підкорення, жорстокість та відповідальність. Історія Мілґрема іноді слугує коротким поясненням великих політичних злочинів; Стенфордський випадок — підтвердженням нібито неминучої жорстокості в інституційних ролях; історія Дженовезе — ілюстрацією всезагальної людської байдужості. Для кожного твердження потрібне окреме дослідження, а не механічне перенесення змісту історичного прикладу. Критична історіографія впливає також на професійну етику. Сучасна оцінка історичних дослідів вимагає уваги до ризиків для учасників, добровільності участі, дослідницького обману, конфіденційності та можливостей припинити участь. Справедлива історична оцінка враховує етичні правила й практики відповідної епохи та сучасні вимоги захисту людини; при цьому вона не потребує виправдання шкоди історичною популярністю експерименту. Ще один наслідок — відновлення авторства та інтелектуальної спадщини дослідників, яких довго було майже не видно у загальних оповідях. Історія жінок у психології, розвиток науки на українських землях, міждисциплінарні зв'язки та внески інституцій демонструють розмаїття джерел формування психологічного знання. Поширені запитання Чи справді Вільгельм Вундт є засновником психології? Вундт — одна з центральних постатей інституційного становлення експериментальної психології. Його лейпцизька програма стала впливовою міжнародною науковою школою. Історія психологічних питань, вимірювань та дослідницьких методів почалася раніше й охоплює внески багатьох науковців. Чому різні джерела називають різні «перші лабораторії»? Тому що поняття «перша лабораторія» може означати перше приміщення для експериментів, перше спеціалізоване університетське об'єднання, формально визнаний інститут або лабораторію певної країни. Для історичної точності потрібно вказати критерій першості та перевірити тогочасну назву установи. Чи можна довіряти цифрі 65 % у дослідах Мілґрема? Цифра відповідає певній історичній умові, а результати інших умов відрізнялися. Її слід цитувати разом із зазначенням дизайну досліду та способу підрахунку. Узагальнювати її на всіх людей і ситуації без додаткових доказів некоректно. Чи був Стенфордський тюремний експеримент повністю вигаданим? У 1971 році відбулося реальне дослідження-інсценування. Наукова суперечка стосується його процедур, інструкцій, умов, незалежності поведінки учасників та обґрунтованості популярних причинних висновків. Реальність події та наукова надійність її традиційного переказу — окремі питання. Чи доведено, що «Маленький Альберт» мав довічну фобію? Наявні описи експерименту не містять належного довготривалого спостереження, яке підтвердило б таке твердження. Пізніші автори досліджували ідентичність дитини, але ці реконструкції потрібно відокремлювати від результатів оригінального досліду. Чому українську психологію важливо розглядати окремо? Українські наукові установи, місцеві дослідницькі традиції, персоналії, документи та історичні обставини мають власну перевірювану історію. Її дослідження пояснює конкретні внески у світову науку та зміни, пов'язані з освітніми системами, мовою, політикою й організацією дослідницької праці. Як відрізнити історичний міф від наукової суперечки? Міф упізнається за стійкою спрощеною оповіддю, яку часто відтворюють без прямої перевірки документів. Наукова суперечка має явно сформульовані версії, джерела та аргументи, які можна порівняти. Іноді саме критичне обговорення міфу виявляє нову доказову інформацію й призводить до уточнення історії. Висновок Історія психології є історією формування наукових питань, методів, установ і доказів. Її найвідоміші сюжети набувають точного змісту тоді, коли ми відновлюємо оригінальний дослід, конкретну дату, дослідницький контекст, авторство та подальші перевірки. Міфи виникають на місці цих розрізнень, а джерельна критика повертає кожному твердженню його історичні межі. Така перевірка має два тривалі наслідки: вона покращує точність нашого знання про минуле та встановлює вищі стандарти для оцінювання сучасних психологічних висновків. Системна енциклопедична історія науки зростає через взаємопов'язані, документовані й відкриті до перевірки сторінки. Пов’язані статті Історія психології: етапи, школи та розвиток науки Історіографія психології: джерела, методи та історичні суперечки Хронологія історії психології: основні дати, події та відкриття Як психологія стала самостійною наукою Лейпцизька лабораторія Вундта 1879 року Класичні експерименти психології: історія, результати й перегляд висновків Історія психології в Україні: школи, інституції та головні етапи Колоніалізм і формування канону психологічної науки Джерела American Psychological Association. (2011). Mary Whiton Calkins: 1905 APA president. Офіційна історична довідка. American Psychological Association. (2012). Margaret Floy Washburn: 1921 APA president. Офіційна історична довідка. Asch, S. E. (1955). Opinions and social pressure. Scientific American, 193(5), 31–35. Оригінальна публікація. Asch, S. E. (1956). Studies of independence and conformity: I. A minority of one against a unanimous majority. Psychological Monographs: General and Applied, 70(9), 1–70. DOI. Danziger, K. (1990). Constructing the subject: Historical origins of psychological research. Cambridge University Press. Розділ про історичні витоки лабораторії. Harris, B. (1979). Whatever happened to Little Albert? American Psychologist, 34(2), 151–160. DOI. Haslam, N., Loughnan, S., & Perry, G. (2014). Meta-Milgram: An empirical synthesis of the obedience experiments. PLOS ONE, 9(4), e93927. Повний текст. Le Texier, T. (2019). Debunking the Stanford Prison Experiment. American Psychologist, 74(7), 823–839. Академічний запис. Leipzig University. (2021). Vom kleinen Auditorium zum ersten psychologischen Institut der Welt. Університетська історична довідка. Leipzig University, Wilhelm Wundt Institute for Psychology. (б. д.). History of experimental psychology in Leipzig. Архівний огляд. Macmillan, M. (2000). Restoring Phineas Gage: A 150th retrospective. Journal of the History of the Neurosciences, 9(1), 46–66. Академічний запис. Macmillan, M., & Lena, M. L. (2010). Rehabilitating Phineas Gage. Neuropsychological Rehabilitation, 20(5), 641–658. Академічний запис. Manning, R., Levine, M., & Collins, A. (2007). The Kitty Genovese murder and the social psychology of helping: The parable of the 38 witnesses. American Psychologist, 62(6), 555–562. Академічний запис. Powell, R. A., Digdon, N., Harris, B., & Smithson, C. (2014). Correcting the record on Watson, Rayner, and Little Albert: Albert Barger as psychology’s lost boy. American Psychologist, 69(6), 600–611. Академічний запис. Stanford Encyclopedia of Philosophy. (2004; оновлення за поточним записом). Consciousness. Історико-філософський огляд. Stanford Encyclopedia of Philosophy. (2015). Wilhelm Maximilian Wundt. Архівна редакція. Watson, J. B., & Rayner, R. (1920). Conditioned emotional reactions. Journal of Experimental Psychology, 3(1), 1–14. Відтворення першої публікації в York University. Watts, T. W., Duncan, G. J., & Quan, H. (2018). Revisiting the marshmallow test: A conceptual replication investigating links between early delay of gratification and later outcomes. Psychological Science, 29(7), 1159–1177. Академічний запис. Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України. (б. д.). Історія Інституту. Офіційне джерело. Національна академія педагогічних наук України. (б. д.). Інститут психології імені Г. С. Костюка. Офіційна інституційна довідка.

Український психологічний ХАБ — офіційна сторінка редакції. Опубліковано 12 жовтня 2026 року. Редакційна політика. Жінки брали участь у становленні психології від перших експериментальних лабораторій до сучасних дослідницьких інститутів. Вони розробляли способи вивчення пам’яті, сприймання, дитячого розвитку, навчання й особистості; організовували лабораторії, викладали, редагували наукові видання та засновували професійні спільноти. Їхня присутність у науці була більшою, ніж можна уявити за традиційним переліком «батьків психології». Історія жінок у психології розкриває два взаємопов’язані процеси: виробництво знання та формування умов, за яких дослідниця могла здобути освіту, захистити дисертацію, працювати в університеті й отримати визнання. Ця стаття відтворює документовані внески та інституційні бар’єри, зіставляє американські, європейські, азійські й українські сюжети й показує, як змінився сам спосіб писати історію дисципліни. Чому історія жінок змінює розуміння психологічної науки Історія науки формується через добір подій, установ, публікацій і персоналій. Якщо підручник розповідає лише про керівників великих лабораторій та очільників університетських кафедр, то його картина відображає також історичні правила доступу до керівних посад. Дослідниці, які працювали в жіночих коледжах, лабораторіях без права присуджувати ступені або в прикладних установах, могли створювати впливові результати за межами цього вузького переліку. Показовою історіографічною працею стала монографія Елізабет Скарборо та Лорел Фурумото Untold Lives: The First Generation of American Women Psychologists, опублікована 1987 року. Авторки реконструювали біографії двадцяти п’яти представниць ранньої американської психології, аналізуючи не тільки їхні інтелектуальні досягнення, а й умови аспірантури, працевлаштування, сімейні обов’язки та професійну дискримінацію. Такий підхід перетворює окремі «виняткові долі» на предмет історичного дослідження. Питання полягає в тому, якими були правила участі в науковому житті, хто мав доступ до обладнання, бібліотек, журналів та наукових товариств, хто підписував колективні публікації й чиє ім’я залишалося видимим наступним поколінням. Для ширшого історичного тла корисні матеріали Українського психологічного ХАБу про становлення психологічної науки та методи історіографії психології. У цій статті центральною одиницею аналізу є участь жінок у розвитку дисципліни в конкретних інституційних обставинах. Як перевіряти історичний внесок дослідниці Для наукової реконструкції необхідно зіставляти кілька типів свідчень: оригінальну статтю або книгу, університетський документ про навчання чи захист, протоколи професійних товариств, листування, архівні каталоги та подальшу фахову історіографію. Пізні біографічні довідки корисні для навігації, але іноді повторюють помилки у датах і формулюваннях першості. Варто розрізняти здобуття докторського ступеня, виконання вимог дисертаційної програми й офіційне вручення диплома. Це різні події. Так само винахід дослідницької процедури, її популяризація, перше опублікування і подальше стандартизоване застосування можуть належати різним людям або дослідницьким групам. Оцінка відкриття має два рівні. Історичний рівень встановлює, що саме дослідниця заявила, коли і за допомогою яких методів. Сучасний науковий рівень з’ясовує, які висновки підтримують незалежні дослідження, що змінилося у вимірюваннях та які обмеження виявлено згодом. Відомий історичний експеримент може бути важливим для розвитку методики навіть тоді, коли його початкове пояснення було переглянуте. XIX століття: доступ до навчання й народження експериментальної психології Наприкінці XIX століття психологія інституційно відокремлювалася від філософії та фізіології. Формувалися спеціалізовані лабораторії, курси, журнали й професійні товариства. Одночасно університети Європи та Північної Америки запроваджували різні правила допуску жінок до лекцій і наукових ступенів. Відповідно, можливість брати участь в експерименті й можливість отримати офіційне підтвердження кваліфікації часто розходилися. Це пояснює значення жіночих коледжів. У них могли виникати сучасні для свого часу лабораторії та дослідницькі програми, а викладачки отримували простір для довготривалої наукової праці. Проте такі заклади нерідко мали менші матеріальні ресурси та слабший доступ до мереж, у яких вирішувалися питання престижних призначень. Мері Вітон Калкінс: експерименти з пам’яті без гарвардського диплома Мері Вітон Калкінс навчалася у провідних дослідників Гарварду, виконала докторські вимоги, а комісія професорів визнала достатність її підготовки. Гарвардська адміністрація відмовила їй у присудженні ступеня через чинні гендерні обмеження. Згодом їй пропонували диплом, оформлений через Редкліффський коледж, але дослідниця відхилила цю альтернативу. Про ці обставини повідомляють архівно-біографічні матеріали Гарвардського університету. У 1891 році Калкінс організувала психологічну лабораторію у Веллслі-коледжі. Її праця Association: An Essay Analytic and Experimental (1896) документує експериментальні дослідження асоціацій та пам’яті. В історії психології її пов’язують із розвитком методу парних асоціацій, коли учасник вивчає пари стимулів і за одним елементом відтворює пов’язаний із ним другий. Калкінс розвивала також філософсько-психологічну програму вивчення Я, що виходила за межі окремих експериментів. У 1905 році вона стала першою жінкою на посаді президентки Американської психологічної асоціації. Дату й факт обрання підтверджує офіційний список керівників APA. Її випадок демонструє, як наукове визнання могло співіснувати з відмовою у формальному освітньому статусі. Маргарет Флой Вошберн: порівняльна психологія та школа дослідниць Маргарет Флой Вошберн здобула докторський ступінь із психології в Корнелльському університеті 1894 року. Її зазвичай вважають першою жінкою в США, якій офіційно присудили такий ступінь. Дослідження тварин, сприймання і моторних процесів вона поєднувала з викладанням у Вассар-коледжі та залученням студенток до наукової роботи. Книга The Animal Mind: A Text-Book of Comparative Psychology, видана 1908 року, систематизувала експериментальні дані про поведінку та психічні процеси тварин. Історична заслуга Вошберн полягає у створенні широкого критичного огляду тодішньої порівняльної психології, а також у підтримці дослідницької підготовки жінок. У 1921 році вона стала другою президенткою APA; офіційна біографія APA фіксує обидві ключові дати. Вошберн залишила й власне свідчення про науковий шлях — автобіографію, опубліковану 1930 року. Такі тексти цінні як джерела про професійний досвід, хоча історик зіставляє їх із незалежними документами, оскільки автобіографія завжди передбачає авторський добір подій. Крістін Ледд-Франклін: дисертація і диплом, розділені десятиліттями Крістін Ледд-Франклін працювала на перетині математики, логіки, філософії та психології зору. Університет Джонса Гопкінса дозволив їй навчатися на початку своєї історії, однак формальне присудження наукового ступеня було відкладене на десятиліття. За дослідженням університетських бібліотек, вимоги до дисертації вона виконала 1882 року, а докторський диплом отримала лише 1926-го. Її теорія кольорового зору належить до ранніх спроб пояснити еволюційні й фізіологічні основи зорового сприймання. Вона представляла власні ідеї у фахових колах, вступала в полеміку з іншими теоретиками й наполягала на праві жінок брати участь у професійній науці. Водночас історія її теорії відокремлюється від сучасних нейрофізіологічних моделей колірного зору, створених за допомогою пізніших методів. Наукові проблеми, які дослідниці поставили заново Історичний внесок жінок полягав не лише у входженні до вже визначених галузей. Вони переглядали предмети, які вважалися очевидними: чи справді існують природні межі жіночих інтелектуальних можливостей, як дитина навчається долати страх, як суспільні умови впливають на розвиток і чи можна вважати чоловічу вибірку загальною нормою людської психіки. Лета Стеттер Голлінгворт: перевірка припущень про жіночі здібності На початку XX століття в психологічній та освітній літературі поширювалися твердження про особливу мінливість чоловічих інтелектуальних показників і про нібито періодичне зниження працездатності жінок. Лета Стеттер Голлінгворт перетворила ці загальні міркування на питання про якість доказів, добір учасників і методику вимірювання. У праці Functional Periodicity: An Experimental Study of the Mental and Motor Abilities of Women during Menstruation (1914) вона досліджувала виконання завдань у різні періоди циклу. В іншій роботі 1914 року, Variability as Related to Sex Differences in Achievement: A Critique, аналізувала пояснення нерівного представництва жінок і чоловіків серед людей із високими досягненнями. Історична значущість цих робіт — у вимозі перевіряти поширені соціальні твердження емпірично й відокремлювати наслідки доступу до освіти від гіпотез про природні здібності. Їхні вибірки та вимірювальні процедури відповідали можливостям свого часу; сучасні уявлення про когнітивні відмінності спираються на значно ширший масив досліджень. Мері Кавер Джонс: історія поведінкової роботи зі страхом У 1924 році Мері Кавер Джонс опублікувала A Laboratory Study of Fear: The Case of Peter. Вона описала зміну страху дитини в умовах поступового наближення об’єкта, який викликав тривогу, із залученням сприятливих переживань. Цю роботу часто розглядають як ранній крок до систематичного поведінкового вивчення послаблення набутих страхів. Результати дослідження важливі для історії експериментальної психології дитинства. Водночас опис одного випадку не відповідає стандартам сучасного випробування клінічного втручання. Історичну процедуру Джонс слід відрізняти від нинішніх протоколів лікування тривожних розладів, ефективність і безпеку яких оцінюють у незалежних дослідженнях. Карен Горні: соціальний контекст психологічних теорій Карен Горні належала до покоління психоаналітично орієнтованих теоретикинь, які критикували пояснення жіночої психології через універсальну анатомічну «нестачу». Її праці висували на передній план культурні очікування, відносини влади, досвід дитинства та суспільні умови самосприйняття. У межах історії науки Горні важлива як учасниця дискусій про те, яким способом психологічна теорія формує уявлення про норму. Її погляди розкрито в окремому матеріалі про Карен Горні та соціокультурні ідеї особистості. Концепції Горні належать до історії психологічної думки; їхню сучасну клінічну оцінку потрібно проводити окремо від аналізу історичного впливу. Розвиток, сприймання та пам’ять: фундаментальні експерименти XX століття Друга половина XX століття принесла суттєві зміни в інструментах дослідження психіки. Психологічні експерименти дедалі частіше поєднували систематичне спостереження, стандартизовані завдання, міжгрупові порівняння та перевірку альтернативних пояснень. Дослідниці брали участь у становленні цих підходів як авторки експериментальних програм. Елеонор Дж. Гібсон і дослідження зорового обриву Елеонор Дж. Гібсон разом із Річардом Д. Воком досліджувала сприймання глибини за допомогою установки, відомої як «зоровий обрив». Їхня стаття The Visual Cliff вийшла у квітневому випуску Scientific American 1960 року. Конструкція створювала видимість перепаду висоти під безпечною прозорою поверхнею та давала змогу спостерігати поведінку дітей і тварин. Перевага цього дослідження полягала в експериментальному оформленні завдання на сприймання глибини. Його популярне пояснення як остаточного доказу «вродженого страху висоти» виходить за межі первинних даних. Поведінка на зоровому обриві залежить від виду, рухового досвіду, віку й конкретної організації ситуації. У психологічній історії важливо зберігати відмінність між методикою та широкою інтерпретацією. Мері Ейнсворт: спостереження та процедура «Незнайома ситуація» Мері Ейнсворт розвивала дослідження прив’язаності через спостереження взаємодії дітей і доглядальників, зокрема у своїх польових та лабораторних програмах. У співавторстві з Мері Блехар, Евереттом Вотерсом і Саллі Волл вона підготувала працю Patterns of Attachment: A Psychological Study of the Strange Situation (1978). Процедура «Незнайома ситуація» передбачає послідовність коротких епізодів розлуки й возз’єднання дитини з доглядальником у стандартизованих умовах. Дослідники аналізують організацію поведінки дитини, а не роблять висновок лише за силою плачу чи окремим жестом. Внесок Ейнсворт стосується розвитку наукового спостереження, операціоналізації понять і створення методики, яка вплинула на психологію розвитку. Поняття та процедура докладніше представлені в українських матеріалах про Мері Ейнсворт і про метод «Незнайома ситуація». Її історична робота не дає підстав визначати стиль прив’язаності конкретної людини за коротким побутовим описом і тим більше встановлювати клінічний діагноз. Елізабет Лофтус: відтворення спогадів та вплив запитань Елізабет Лофтус досліджувала, як інформація, отримана після події, може змінювати подальші повідомлення людини про побачене. У спільній із Джоном Палмером статті Reconstruction of Automobile Destruction: An Example of the Interaction between Language and Memory (1974)80011-3) учасники переглядали відео дорожніх подій, а формулювання запитання впливало на оцінки швидкості зіткнення. Ця робота стала важливою частиною дослідницької програми про реконструктивну природу пам’яті та значення навідних запитань. Її висновок має конкретні методологічні межі: експеримент показує вплив формулювань у заданій ситуації, але не дозволяє автоматично оголошувати кожен спогад хибним або визначати правдивість конкретного свідчення без окремої перевірки. Психологія, расова сегрегація й дослідження освіти Історія участі жінок у психології перетинається з історією расових і колоніальних бар’єрів. Доступ до університетів залежав не лише від статі, а й від расових законів, походження, матеріального становища та можливості пересуватися між освітніми інституціями. Один універсальний образ «першої жінки-психологині» приховує відмінності цих історичних ситуацій. Інез Беверлі Проссер: освіта темношкірих дітей в умовах сегрегації Інез Беверлі Проссер захистила докторську дисертацію 1933 року в Університеті Цинциннаті. Її дослідження порівнювало психологічні особливості темношкірих дітей у різних шкільних умовах за системи расової сегрегації США. Історики Луді Бенджамін, Кіша Генрі та Ленс Макмагон присвятили її біографії й контексту статтю Inez Beverly Prosser and the Education of African Americans (2005). У літературі Проссер часто називають першою афроамериканкою з докторським ступенем у психології. Дослідники обережно формулюють цю першість, оскільки в різних університетах і періодах назви ступенів та відомча належність досліджень відрізнялися. Її дисертація робила висновки на користь окремого навчання в певних тогочасних умовах. Це був висновок конкретного дослідження в середовищі дискримінації, а не сучасний доказ переваг расової сегрегації. Проссер порушувала питання, як расове упередження у школі впливає на дитячу особистість. Історична цінність її праць виявляється в постановці проблеми освітнього середовища, можливостей дітей і психологічних наслідків дискримінації, а також у реконструкції суперечливих стратегій афроамериканських освітян першої половини XX століття. Меймі Фіппс Кларк: дослідження расової ідентифікації дітей Меймі Фіппс Кларк і Кеннет Кларк вивчали становлення расової ідентифікації дітей та їхнє оцінювання ляльок із різними ознаками кольору шкіри. У дослідженнях 1940-х років ці завдання використовували для вивчення впливу расового соціального середовища, переваг і самоідентифікації. Бібліотека Конгресу США зберігає матеріали експериментів та простежує їхній зв’язок із судовими процесами, що передували рішенню Верховного суду 1954 року у справі Brown v. Board of Education. У юридичній аргументації використовувалася сукупність соціально-наукових свідчень; у самому рішенні суд посилався на працю Кеннета Кларка 1950 року. Тому формула про один експеримент, який самостійно «скасував сегрегацію», історично неточна. Наукова спадщина Меймі Кларк включає дослідження психологічного розвитку дітей, соціальних умов самосприйняття й організацію підтримки сімей. Її роботу потрібно розглядати в межах командного авторства та ширшої історії боротьби проти дискримінаційної системи освіти. Азійські траєкторії: перше покоління психологинь Японії Історія психології XIX–XX століть часто вибудовується як послідовність лабораторій Німеччини та США. Однак наукові знання циркулювали через міжнародні освітні маршрути й були пов’язані з місцевими інституційними реформами. У Японії доступ жінок до університетської освіти мав власну історичну логіку, тому відомості про дослідниць не можна механічно переносити з американської моделі. Історик психології Мікі Такасуна у статті The First Generation of Japanese Women Psychologists (2020) реконструював кар’єри восьми жінок, чия участь у психології до Другої світової війни підтверджувалася статтями у фахових журналах або доповідями на зібраннях Японської психологічної асоціації. Автор зіставив освіту, наукові ступені, родинний статус і місця праці, показавши значення відмінних правил вступу до університетів. Цуруко Хараґуті й міжнародний шлях до докторського ступеня Цуруко Хараґуті навчалася у США та здобула докторський ступінь у Колумбійському університеті 1912 року. Вона досліджувала психологічні аспекти втоми. Її біографія демонструє, як міжнародна мобільність могла відкрити можливості, обмежені на батьківщині, і водночас створювала залежність кар’єри від доступу до закордонних університетів. Повернення дослідниці до Японії відбувалося в умовах, коли можливості продовжувати університетську наукову кар’єру для жінок залишалися вузькими. Тому її історичний внесок слід оцінювати за документованою роботою та освітнім маршрутом, а не за тривалістю формального перебування на престижній кафедрі. Цуяко Кубо, Ісоко Хатано й дослідження дітей Дослідниці наступного покоління працювали з проблемами дитячого мислення, мовлення, малювання й навчання. У реконструкції Такасуни фігурують Цуяко Кубо та Ісоко Хатано, чиї освітні й публікаційні траєкторії показують перехід від виняткових індивідуальних можливостей до поступового формування жіночої присутності у спеціалізованій дисципліні. Історик підкреслює, що дослідниці знаходили викладацькі посади, однак їхні можливості були структурно пов’язані з типом навчального закладу. Подібний аналіз дозволяє побачити різницю між наявністю наукової праці та повнотою академічного представництва. Він також застерігає від твердження, ніби історія психології Японії починається лише з тих учених, чиї праці стали відомими західним англомовним читачам. Європейські дослідниці та проблема міждисциплінарних меж У європейській традиції важливі дослідження виникали на стику експериментальної психології, медицини, педагогіки, філософії, антропології та соціальної теорії. Інституційна класифікація створює труднощі: працю дослідниці можуть відносити до однієї дисципліни за дипломом, а до іншої — за методами й подальшим впливом. Показовий приклад — культурно-антропологічні дослідження Рут Бенедикт і Маргарет Мід. Вони формували уявлення про зв’язок культури, соціалізації та особистості, працюючи в антропології та в діалозі з психологією. Їхнє включення до історії психологічних ідей обґрунтоване інтелектуальним впливом, але називати всі їхні роботи власне експериментальною психологією було б помилкою. Про історію Мід свідчать матеріали Бібліотеки Конгресу. Психоаналітичні дослідниці, педагогині й дослідниці дитинства також часто працювали за межами класичних психологічних факультетів. Їхні внески варто відтворювати через конкретні праці, методи, установи й наукові дискусії. Це забезпечує послідовну історію дисципліни без довільного приписування сучасних професійних титулів людям інших епох. Українські жінки в психологічній науці: джерела, установи та спадкоємність Історія української психології формувалася в університетах і наукових установах Києва, Харкова, Львова, Одеси та інших міст, а також у мережі педагогічних закладів. Реконструкція внеску дослідниць вимагає враховувати зміни державних кордонів, мов документів, назв інституцій та академічних програм. Важливі джерела можуть бути розподілені між університетськими фондами, архівами академій і періодикою різних політичних епох. Для історії української науки особливо небезпечно підставляти до ранніх періодів сучасні інституційні назви чи називати дослідницю засновницею школи без підтвердження у працях та архівах. Перевірена історія складається з документованих освітніх траєкторій, авторства, участі в лабораторіях, керівництва науковими програмами та підготовки наступних поколінь. Інститут психології імені Г. С. Костюка як документоване середовище Важливим інституційним осередком стала наукова установа, що нині має назву Інститут психології імені Г. С. Костюка Національної академії педагогічних наук України. Її історія пов’язана зі становленням академічних психологічних досліджень і спеціалізованих лабораторій. Український контекст докладно викладено в матеріалах про історію психології в Україні та про Інститут психології імені Г. С. Костюка. У післявоєнних і пізніших наукових програмах робота жінок визначала дослідження навчання, мовлення, читання, розуміння тексту, особистості, розвитку та практичної психології. Для точної атрибуції кожної програми слід опиратися на інституційні біографії, видання лабораторій, дисертації та авторські монографії. Наталія Чепелєва: психологія розуміння тексту та наукова школа Наукова біографія Наталії Чепелєвої простежується за офіційними матеріалами Інституту психології. У 1979 році вона захистила кандидатську дисертацію, присвячену психологічним особливостям розуміння тексту студентами, а 1992 року — докторську працю про психологію читання навчальної й наукової літератури в професійній підготовці. Дослідниця розробляла проблематику розуміння, інтерпретації та читацької діяльності, брала участь у формуванні лабораторії когнітивної психології й розвитку психологічної герменевтики. Її інституційна робота охоплювала підготовку наукових кадрів і розвиток психологічної освіти. Цей приклад показує участь української дослідниці в розбудові теоретичної програми, лабораторії та професійної спадкоємності. Марина Смульсон і дослідження інтелектуального розвитку Марина Смульсон належить до дослідниць, пов’язаних з українською психологічною традицією вивчення мислення, інтелектуального розвитку й навчального середовища. В інституційному матеріалі до ювілею Григорія Костюка її названо серед представниць дослідницької спадкоємності цієї школи. Її діяльність доцільно розглядати крізь конкретні наукові програми, колективні монографії, керівництво дослідженнями та формування професійного середовища. Історичне завдання полягає у встановленні документованих зв’язків між поколіннями, а не в механічному складанні переліку відомих прізвищ. Які прогалини залишається заповнити в українській історіографії Ранню історію психологинь на українських землях потрібно вивчати за університетськими реєстрами слухачок, протоколами лабораторій, бібліографіями психологічних і педагогічних публікацій, матеріалами жіночих освітніх товариств і особовими справами дослідниць. На теперішньому рівні опрацьованих у цій статті джерел було б невиправдано проголошувати одну особу «першою українською психологинею». Пошук першості ускладнюється визначенням самої професії: людина могла досліджувати пам’ять чи дитячий розвиток у межах філософії, педагогіки, медицини або експериментальної фізіології, коли університетської спеціальності з сучасною назвою ще не існувало. Відповідна майбутня історична робота має починатися з каталогів і архівних описів, а завершуватися атрибутованими дослідницькими публікаціями. Якими були основні інституційні бар’єри Історичні перешкоди утворювали взаємопов’язану систему. Відмова в офіційному вступі обмежувала можливість здобути ступінь; відсутність ступеня ускладнювала отримання роботи; обмежений доступ до університетської посади впливав на фінансування дослідження; нерівність у професійних товариствах зменшувала публічне визнання результатів. Освітній допуск та академічні ступені Університет міг дозволяти відвідування лекцій, але не надавати права на диплом. Приклади Калкінс і Ледд-Франклін показують, чому підрахунок лише офіційно присуджених ступенів занижує реальний масштаб освітньої та дослідницької роботи жінок. Для аналізу потрібні окремі дані про допуск, іспити, дисертації та видані документи. Наймання, шлюбні обмеження та викладацьке навантаження Можливість працювати викладачкою нерідко залежала від сімейного стану, типу навчального закладу й неформальних правил наймання. Жіночі коледжі створювали професійні можливості, але одночасно могли відокремлювати дослідниць від найвпливовіших ресурсів великих університетів. Скарборо й Фурумото описують ці механізми як частину колективної історії першого покоління американських психологинь. Відмінності в навантаженні також мають значення. Викладачка, яка проводила багато занять і консультувала студенток, могла публікувати менше статей, хоча фактично забезпечувала розвиток наступних дослідницьких поколінь. Порівняння кар’єр без урахування посадових умов створює спотворені висновки про продуктивність. Авторство, цитування та академічна видимість Науковий результат може бути пов’язаний з одним відомим іменем, хоча дослідження виконувалося колективно. Аналіз авторства вимагає перевіряти титульні сторінки, передмови, архівне листування, лабораторні звіти й наступні цитування. В історії жіночої науки особливо важливо відрізняти доведене вилучення імені з авторства від загальної недостатньої видимості в підручниках. Не кожну історичну нерівність можна пояснити навмисним привласненням конкретного відкриття. Іноді механізм полягав у посадовій ієрархії, доступі до видавництв, правилах включення співавторів або доборі матеріалу для навчальних курсів. Точна реконструкція цих механізмів сильніша за популярні легенди про одиничну несправедливість. Перетин статі, раси, походження та соціального статусу Порівняння Калкінс, Проссер і японських дослідниць показує, що історичні можливості залежали від різних поєднань освітніх та суспільних обмежень. Поняття «жінки в психології» охоплює різні історичні групи, а аналіз університетської політики має враховувати, кого саме заклад допускав і на яких умовах. Від індивідуальної кар’єри до професійного руху Поступове розширення участі жінок у психології відбувалося через університетську освіту, професійні об’єднання, жіночі й феміністичні наукові мережі, власні конференції та перегляд дослідницьких програм. Організовані спільноти зробили предметом обговорення правила наймання, дискримінацію, домагання, становище аспіранток і зміст психологічних теорій. Association for Women in Psychology виникла 1969 року під час зустрічі Американської психологічної асоціації. За історичною довідкою самої організації, її учасниці домагалися інституційної відповіді на нерівність у професії. У 1973 році в APA була створена Society for the Psychology of Women — Division 35, а 1977 року спільні зусилля сприяли створенню спеціального підрозділу з питань жінок у центральному апараті асоціації. Історія цих структур стосується політики науки: хто визначає тематику досліджень, якими критеріями оцінюють професійну кар’єру та чи відображають психологічні теорії досвід досліджуваних груп. Окрема історія становлення психології жінок і гендерних досліджень становить самостійний енциклопедичний напрям. Хронологія основних подій 1880–1910-ті: освіта, лабораторії та перші дослідницькі програми 1882 року Крістін Ледд-Франклін виконала вимоги до дисертації; 1891 року Мері Вітон Калкінс організувала лабораторію у Веллслі; 1894 року Маргарет Флой Вошберн офіційно здобула докторський ступінь у Корнеллі; 1896 року Калкінс опублікувала експериментальну монографію про асоціації; 1905 року вона очолила APA; 1908 року вийшла книга Вошберн The Animal Mind; 1912 року Цуруко Хараґуті здобула докторський ступінь у Колумбійському університеті; 1914 року Лета Стеттер Голлінгворт опублікувала дослідження про працездатність і критику пояснень статевих відмінностей. 1920–1950-ті: дитинство, професійне визнання й соціальна психологія 1921 року Вошберн очолила APA; 1924 року Мері Кавер Джонс опублікувала працю про дитячий страх, а 1926 року Ледд-Франклін офіційно отримала відкладений докторський диплом. 1933 року Інез Беверлі Проссер захистила дисертацію про шкільне середовище темношкірих дітей. У 1940-х роках Меймі й Кеннет Кларк досліджували расову ідентифікацію, а 1954 року матеріали соціальних наук увійшли до правового контексту рішення Brown v. Board of Education. 1960–1980-ті: нові методики, організації та історіографія 1960 року було опубліковано дослідження зорового обриву Гібсон і Вока. 1969 року виникла Association for Women in Psychology, 1973 року — відповідний підрозділ APA. 1974 року Лофтус і Палмер опублікували роботу про вплив мовних формулювань на відтворення подій. 1978 року Ейнсворт зі співавторами видала монографію про «Незнайому ситуацію». У 1987 році Скарборо та Фурумото опублікували історіографічне дослідження першого покоління американських психологинь. 1990-ті — XXI століття: переосмислення канону У 1992 році Наталія Чепелєва захистила докторську дисертацію про психологію читання. У 2020 році історико-архівне дослідження Мікі Такасуни систематизувало внесок ранніх японських психологинь. Історія науки дедалі більше охоплює відомості про освітні мережі, регіональні традиції, жінок із дискримінованих груп і участь дослідниць у колективних наукових програмах. Історичні міфи та проблеми атрибуції «У психології майже не було жінок до другої половини XX століття» Це твердження суперечить задокументованим лабораторіям, працям і професійним призначенням кінця XIX — початку XX століття. Відносно невелика кількість жінок на найвищих університетських посадах не означає їхньої відсутності у виробництві психологічного знання. «Перша жінка з докторським ступенем» — однакова категорія для всіх країн Першість залежить від держави, спеціальності, офіційного найменування ступеня, року виконання вимог і року вручення диплома. Вошберн — перша жінка з офіційно присудженим американським докторським ступенем із психології 1894 року, тоді як Калкінс виконала гарвардські докторські вимоги, не отримавши диплома. Обидва факти важливі й описують різні аспекти історії освіти. «Відома дослідниця одноосібно винайшла сучасний метод» Популярні описи часто стискають складні дослідницькі програми до одного прізвища. Метод парних асоціацій, поведінкові процедури дослідження страху або інструменти спостереження прив’язаності мають історію переглядів і стандартизації. Авторство оригінальної праці слід поєднувати з визнанням співавторів та подальших дослідницьких колективів. «Класичний експеримент остаточно довів психологічний закон» Експерименти зорового обриву, «Незнайомої ситуації», дитячого страху та реконструктивної пам’яті дали нові дослідницькі процедури й результати за певних умов. Їхня сучасна інтерпретація залежить від ширших вибірок, повторних досліджень і розвитку теорії. Історичний вплив і сучасна емпірична обґрунтованість оцінюються за різними критеріями. Що змінилося в сучасній історіографії психології Сучасний історичний підхід працює одночасно з біографіями, науковими текстами й інституціями. Він ставить питання про авторство в колективних лабораторіях, реальний доступ до приладів, умови навчання, професійні товариства, мову публікації, дисциплінарні кордони й долю архівів. Ця перспектива дозволяє бачити взаємодію людей та установ, від якої залежало виробництво знання. Важливим залишається принцип пропорційності доказів. Відновлюючи забуту кар’єру, історик не повинен приписувати дослідниці відкриття без первинної публікації або видавати важливість історичного прикладу за сучасну клінічну рекомендацію. Точний опис установи, дати, дисертації та дослідницького методу створює міцнішу підставу для визнання, ніж символічне перебільшення. Українська історіографія має додаткове завдання — об’єднувати розпорошені архіви та вводити до наукового обігу підтверджені відомості про дослідниць із різних міст і періодів. Розвиток україномовної наукової бібліографії, цифрових каталогів і відкритих матеріалів академічних установ дозволяє формувати історію психології, у якій участь жінок простежується за документами й реальними інтелектуальними зв’язками. Поширені запитання Хто була першою жінкою-психологинею? Єдиного загальносвітового імені немає, оскільки психологічні дослідження існували до оформлення сучасної професії, а країни по-різному регулювали університетські ступені. Для США часто називають Маргарет Флой Вошберн як першу жінку, якій офіційно присудили докторський ступінь із психології 1894 року. Водночас Мері Вітон Калкінс виконала докторські вимоги Гарварду без присудження диплома. Чому Мері Вітон Калкінс не отримала ступеня Гарварду? Вона виконала академічні вимоги, але університетська політика того часу забороняла присуджувати такий диплом жінкам. Це документований приклад відмінності між науковою кваліфікацією та правом на офіційний академічний статус. Які відкриття дослідниць найбільше вплинули на психологію? Серед особливо впливових напрямів — дослідження пам’яті Калкінс, порівняльна психологія Вошберн, критичні дослідження статевих відмінностей Голлінгворт, поведінкова робота зі страхом Джонс, дослідження зорового сприймання Гібсон, метод «Незнайома ситуація» Ейнсворт і роботи Лофтус про вплив запитань на пам’ять. У кожному випадку важливо звертатися до оригінальної публікації та історії розвитку методу. Чому про багатьох дослідниць мало написано в підручниках? Традиційні підручники часто будували оповідь навколо очільників великих лабораторій, президентів товариств і засновників шкіл. Освітні й кар’єрні обмеження впливали на те, хто міг отримати такі посади. Сучасна історіографія доповнює інституційні переліки аналізом лабораторій жіночих коледжів, публікацій і професійних мереж. Якою була роль українських психологинь? Дослідниці брали участь у розвитку академічних лабораторій, психології навчання, розуміння тексту, розвитку й практичної психології. Документованим прикладом є праці та інституційна діяльність Наталії Чепелєвої. Для повної історії ранніх поколінь потрібні подальші архівні й бібліографічні дослідження. Чи тотожна історія жінок-психологинь історії гендерної психології? Історія жінок-психологинь вивчає участь дослідниць у різних галузях науки та умови їхньої роботи. Історія психології жінок і гендерних досліджень простежує становлення конкретної проблематики, понять, методів та інституцій. Ці напрями пов’язані, але мають власні дослідницькі питання. Висновок Участь жінок у становленні психології простежується в лабораторних протоколах, книгах, університетських архівах, наукових товариствах, методиках досліджень і поколіннях підготовлених учених. Історична реконструкція показує, як дослідниці створювали знання про пам’ять, сприймання, розвиток, освіту та соціальний досвід і водночас змінювали інституційні умови наукової праці. Повноцінна історія психологічної науки виникає тоді, коли її хронологія спирається на перевірені публікації та документи, а міжнародна оповідь включає різні інтелектуальні традиції, зокрема українські. Цей підхід розширює науковий канон завдяки точнішому знанню про те, як створювалася психологія. Пов’язані статті Історія психології: етапи, школи та розвиток науки Історіографія психології: джерела, методи та історичні суперечки Історія психології в Україні: школи, інституції та головні етапи Перші психологічні лабораторії Європи та США Мері Ейнсворт: біографія та науковий внесок Карен Горні: біографія, теорія особистості та ідеї Світова історія психології: різні традиції й межі західного канону Історія психології в Латинській Америці: школи, дослідження і практика Історія міжнародних психологічних товариств і професійних об’єднань Джерела American Psychological Association. (б. р.). Mary Whiton Calkins: 1905 APA President. American Psychological Association. (б. р.). Margaret Floy Washburn: 1921 APA President. American Psychological Association. (б. р.). Society for the Psychology of Women, Division 35. Association for Women in Psychology. (б. р.). About: AWP’s Her-story. Benjamin, L. T., Jr., Henry, K. D., & McMahon, L. R. (2005). Inez Beverly Prosser and the education of African Americans. Journal of the History of the Behavioral Sciences, 41(1), 43–62. Calkins, M. W. (1896). Association: An Essay Analytic and Experimental. Psychological Review Monograph Supplement, 1(2). Gibson, E. J., & Walk, R. D. (1960). The Visual Cliff. Scientific American, 202(4), 64–71. Harvard University, Department of Psychology. (б. р.). Mary Whiton Calkins. Hollingworth, L. S. (1914a). Functional Periodicity: An Experimental Study of the Mental and Motor Abilities of Women during Menstruation. Hollingworth, L. S. (1914b). Variability as Related to Sex Differences in Achievement: A Critique. American Journal of Sociology, 19, 510–530. Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України. (б. р.). Чепелєва Наталія Василівна. Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України. (2024). До 125-річчя з дня народження Григорія Силовича Костюка. Johns Hopkins University, Sheridan Libraries. (2015). Coeducation at Johns Hopkins, pt. 1. Jones, M. C. (1924). A Laboratory Study of Fear: The Case of Peter. The Pedagogical Seminary and Journal of Genetic Psychology, 31, 308–315. Library of Congress. (2004). Brown v. Board at Fifty: With an Even Hand. Library of Congress. (б. р.). Margaret Mead: Shaping Forces. Loftus, E. F., & Palmer, J. C. (1974). Reconstruction of Automobile Destruction: An Example of the Interaction between Language and Memory80011-3). Journal of Verbal Learning and Verbal Behavior, 13(5), 585–589. Scarborough, E., & Furumoto, L. (1987). Untold Lives: The First Generation of American Women Psychologists. Columbia University Press. Takasuna, M. (2020). The First Generation of Japanese Women Psychologists. Genealogy, 4(2), 61. Washburn, M. F. (1908). The Animal Mind: A Text-Book of Comparative Psychology. Macmillan. Washburn, M. F. (1930). Autobiography of Margaret Floy Washburn. In C. Murchison (Ed.), History of Psychology in Autobiography, Vol. 2, 333–358. Clark University Press.

Український психологічний ХАБ · 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика Українська психологія 1920–1930-х років — сукупність дослідницьких програм, установ, публікацій та освітніх практик, у межах яких на українських землях і в пов’язаних з Україною наукових середовищах вивчали поведінку, психічний розвиток, навчання, пам’ять, працю та міжособистісні відносини. Це був період швидкого інституційного зростання, появи спеціалізованих лабораторій і журналів, формування експериментальних колективів та дедалі жорсткішого політичного контролю над науковими висновками. Історичну своєрідність доби визначало співіснування різних програм: педології та рефлексології, психології розвитку, досліджень дитячих груп і шкільного оцінювання, психотехніки, клінічних і нейропсихологічних спостережень, культурно-історичних та діяльнісних підходів. Вони перетиналися в дослідних станціях, інститутах народної освіти, медичних закладах і спеціалізованих наукових установах. Документовані праці Олександра Залужного та Григорія Костюка, історія Інституту педагогіки НАПН України і дослідження ранньої Харківської школи дозволяють реконструювати ці зв’язки. Поняття «українська психологія» в цьому огляді має історико-географічний і науково-інституційний зміст. Воно охоплює дослідження в Українській Соціалістичній Радянській Республіці, психологічні осередки міжвоєнного Львова в складі Польщі, а також наукові траєкторії українських дослідників у міжнародних середовищах. Адміністративні кордони, мови публікацій та інституційні підпорядкування вказуються для конкретного року, оскільки вони істотно впливали на організацію науки. Історичні умови: від післявоєнної руїни до централізованої науки Після Першої світової війни, революцій та воєн 1917–1921 років заклади освіти на українських землях перебудовувалися. У радянській Україні 1920-х років формували мережу інститутів народної освіти, дослідних педагогічних станцій і науково-дослідних кафедр. Нагальними завданнями були підготовка вчителів, масове шкільне навчання, організація дитячих колективів та дослідження умов розвитку учнів. Інституційна історія цих установ простежена в дослідженні Ольги Башкір про кафедри педагогіки 1922–1930 років. Наукові питання виникали всередині освітньої практики: як вимірювати успішність, чому діти по-різному засвоюють матеріал, як на увагу й стомлюваність впливають умови навчання, які взаємини складаються у класі. Саме тому психологія часто існувала як частина педагогіки, педології, фізіології та медицини. Назву установи не можна автоматично ототожнювати із сучасним психологічним факультетом: різні дослідницькі функції тоді виконували організації зі змішаними програмами. У 1920-х роках політика українізації розширила використання української мови у шкільній, видавничій та частині наукової діяльності. Це видно з назв і мов праць Олександра Залужного й Григорія Костюка. Одночасно українські дослідники читали праці й публікувалися іншими мовами; мовний вибір сам собою не визначає ані національну належність автора, ані територіальну належність експерименту. Хронологія ключових подій 1920–1939 років 1921–1923 роки: створення та перебудова науково-дослідних кафедр, педагогічних і педологічних структур при інститутах народної освіти; зміцнення дослідницької мережі Києва, Харкова та Одеси. Ці процеси узагальнені в архівно орієнтованому дослідженні Башкір (2018). 1925–1926 роки: формування фахової рефлексологічної та експериментально-педагогічної періодики; 19 грудня 1925 року схвалено проєкт реорганізації харківської кафедри педагогіки. 2 квітня 1926 року ухвалено постанову про створення Українського науково-дослідного інституту педагогіки, а в жовтні відбулося його організаційне оформлення. За офіційною історією установи, наприкінці грудня 1926 року інститут об’єднував одинадцять секцій і 110 наукових працівників різних категорій. 1926–1930 роки: виходять роботи про дослідження дитячих колективів, тестування успішності, поведінку й шкільні групи; у Харкові та інших містах працюють педагогічні лабораторії й дослідні станції. Серед першоджерел — «Методи вивчення дитячого колективу» (1926) Олександра Залужного. 1930–1932 роки: УНДІП реорганізується, починає діяти київська філія; у Харкові виникає новий осередок дослідження розвитку вищих психічних функцій, пов’язаний із переміщенням і співпрацею московських та місцевих дослідників. Початок цієї мережі академічна історіографія датує кінцем 1931 — початком 1932 року, розрізняючи поступове формування групи та її пізнішу назву «Харківська психологічна школа» (Ясницький і Феррарі, 2008). 1934–1936 роки: дирекція УНДІП переїздить до Києва; в УСРР посилюються ідеологічний контроль, політичний тиск і перебудова наукових інституцій. Постанова ЦК ВКП(б) від 4 липня 1936 року «О педологических извращениях в системе наркомпросов» запускає адміністративне руйнування педологічної роботи в системі освіти. Відповідні наслідки для досліджень учнів описує Олександр Міхно. 1937–1939 роки: наукові колективи працюють після різкого переформатування дослідницьких програм; одночасно триває академічне осмислення розвитку, навчання й пам’яті. У 1939 році за редакцією Григорія Костюка виходить український підручник «Психологія» для педагогічних закладів вищої освіти, що засвідчує інституційну присутність дисципліни наприкінці десятиліття (біографічні й бібліографічні матеріали ДНПБ України). Науково-дослідні кафедри: організаційний каркас 1920-х Науково-дослідні кафедри при інститутах народної освіти поєднували підготовку викладачів і молодих науковців із дослідницькою працею. Вони стали середовищем, де педагогіка, психологія, педологія й рефлексологія мали спільну інфраструктуру, дослідні завдання та кадрові зв’язки. Башкір реконструює цю модель за постановами, звітами та історією кафедр 1922–1930 років. Зазначена в її дослідженні кількість 86 науково-дослідних кафедр на кінець 1924 року стосується всієї мережі різних наукових спеціальностей УСРР, а не кількості окремих психологічних кафедр (оригінальна наукова стаття). В університетській і педагогічній практиці межа між дослідженням і навчанням була рухомою. Аспіранти брали участь у спостереженнях і педагогічних експериментах, готували доповіді та працювали в школах; викладачі використовували педагогічні заклади як місця збирання матеріалу. Для сучасного історика це означає необхідність перевіряти, чи справді певний результат походить із контрольованого психологічного досліду, чи з опису освітньої практики, педагогічного звіту або теоретичного припущення. Харківський Український науково-дослідний інститут педагогіки УНДІП — одна з ключових інституцій наукового середовища доби. Його витоки пов’язані з кафедрою педагогіки Харківського інституту народної освіти та Харківською дослідною станцією соціального виховання. Офіційна історія установи документує три окремі організаційні події: затвердження проєкту 19 грудня 1925 року, ухвалення рішення про створення 2 квітня 1926 року та остаточне оформлення в жовтні 1926 року. Ці дати позначають різні стадії, тому формула про «єдину дату заснування» спрощує джерельну картину (Інститут педагогіки НАПН України). Установа мала педагогічний профіль із вагомою психологічною складовою. Серед напрямів роботи були проблеми дитячого розвитку, організації колективу, навчальних методів, дослідної педагогіки й оцінювання. Водночас її програму формулювали через офіційні завдання радянської школи: трудове виховання, класову політизацію та матеріалістичне трактування явищ. Це обмежувало можливості незалежного вибору проблематики вже на етапі становлення установи (інституційний архівний огляд). У 1930 році відбулася структурна реорганізація УНДІПу й почала діяти київська філія. У 1934 році дирекцію перевели до Києва; у Харкові до 1936 року продовжувала працювати окрема педагогічна наукова установа. Таким чином, дослідницька географія змінювалася всередині десятиліття: одна й та сама традиція переходила між адміністративними центрами, підрозділами та навчальними закладами (історія УНДІП). Педологія: комплексне дослідження дитини Педологія у 1920–1930-х роках об’єднувала підходи до вивчення розвитку дитини, її фізичних і психічних характеристик, навчального середовища та соціальних умов. У різних установах це слово позначало відмінні методологічні програми. Педологічні дослідження могли охоплювати спостереження за поведінкою, зіставлення навчальних показників, облік часу, медичні дані, умови сім’ї й соціальні взаємини. Ретроспективний огляд Міхна (2019) відтворює реальні дослідницькі процедури за джерелами 1923–1937 років. Педологи вивчали бюджет часу школярів, стомлюваність, періоди праці й відпочинку, вплив домашніх умов на успішність, структуру дитячих інтересів та характеристики класу. Результати інколи оформлювали у педагогічні й педологічні характеристики учня, що поєднували відомості про знання, поведінку, здоров’я, сімейне середовище й суспільні настановлення. Такі документи є важливими джерелами з історії психологічного спостереження, а їхня форма одночасно відбивала адміністративні й ідеологічні очікування школи (аналіз документів і зразків характеристик). Історична педологія не становила єдиного експериментально перевіреного вчення. Вона поєднувала продуктивні спроби вивчати дитину в контексті її життя з методологічно суперечливими узагальненнями, нерівноцінними тестами й адміністративним використанням оцінок. Сучасна психологія розвитку успадкувала окремі запитання цієї традиції, проте сучасні вимоги до валідності, етики, репрезентативності й обґрунтування причинних висновків необхідно перевіряти за незалежними сучасними дослідженнями. Біогенетичні та соціогенетичні пояснення У працях дослідників доби існували різні пояснення розвитку: одні наголошували на біологічних передумовах, інші — на соціальному середовищі, вихованні та культурі. В історіографії української педології ці напрями описані як біогенетичний і соціогенетичний (С. Лупаренко, 2021). Реальні позиції авторів могли бути складнішими, тому ці назви слугують орієнтирами для історичного аналізу, а не остаточним описом кожного дослідження. Рефлексологія та експериментальне вивчення поведінки Рефлексологія розглядала поведінку через реакції організму, зовнішні стимули та фізіологічні механізми. Вона мала помітне місце в освітніх програмах Харкова й дослідних працях 1920-х. Наталія Бойко дослідила викладання рефлексології в Харківському інституті народної освіти на основі історичних матеріалів. Для реконструкції доби це важливий факт: науковий напрям існував не тільки в теоретичних статтях, а й у підготовці викладачів та фахівців. Олександр Залужний у статті «Про уточнення деяких основних понять при вивченні поведінки дитини (рефлекс, реакція, акт поведінки)» (1928) окремо розглядав понятійні межі, необхідні для опису поведінки. Уже сам факт такої публікації свідчить про дискусії щодо одиниць аналізу: окремий рефлекс, реакція й цілісний вчинок описують різні рівні психологічного явища. Бібліографічний запис збережено в каталозі ДНПБ України. Рефлексологія тієї доби є частиною історії об’єктивних методів дослідження. Її поняття потрібно читати у зв’язку з тодішнім станом фізіології й філософії науки; вони не підтверджують автоматично сучасні теорії мозку, навчання або психотерапії. Водночас дослідницький інтерес до спостережуваної поведінки, чіткого опису умов експерименту та порівнюваних показників залишив методологічні питання, важливі для наступних поколінь. Дослідження дитячого колективу: програма Олександра Залужного Олександр Самійлович Залужний належав до дослідників, які систематично вивчали групову поведінку дітей, організацію шкільних колективів та методи педагогічного спостереження. Його праця «Методи вивчення дитячого колективу: (Вступ до педагогіки колективу)» вийшла в Харкові 1926 року; «Учення про колектив. Методологія – дитколектив» — 1929 року; «Соціальні наставлення і колективні навички у дітей трудових шкіл» — 1930 року. Назви, вихідні дані й роки встановлено за бібліографічним реєстром ДНПБ України. У дослідженнях Залужного група ставала самостійним предметом спостереження: вивчали структуру взаємин, організованість, спільні дії, дисципліну, вплив оточення й соціальні настановлення. Стаття «Організованість шкільних груп та її вимірювання» (1929) особливо показова для історії психологічного вимірювання, оскільки намагалася перевести загальні описи класу в систематичні показники (оригінальна бібліографія). Водночас «колектив» у дослідженнях радянського часу був і психологічною категорією, і нормативним ідеалом освітньої політики. Науковий висновок про фактичні взаємини дітей потрібно відрізняти від вимоги сформувати певний політичний тип групи. Така відмінність допомагає читати публікації 1920–1930-х років як історичні документи, а не як безпосередні рекомендації для сучасної школи. Біографічне тло та склад робіт дослідника зібрано в архіві ДНПБ. Психологічні тести, успішність та індивідуальні відмінності Поширення стандартизованих навчальних завдань породило попит на порівняння способів тестування, аналіз точності вимірювання й вивчення індивідуальних відмінностей. У 1928 році Григорій Костюк опублікував «До питання про порівняльну оцінку тестових форм» та «Про порівняльну вартість зорового і слухового способів тестування успішності учнів». У 1930 році в збірнику Київської науково-дослідної кафедри педології з’явилася його праця «До проблеми константності індивідуальних інтелектуальних різниць в дитячих групах» (академічна бібліографія). Ці назви фіксують реальне коло проблем: чи впливає спосіб подання завдання на результат, наскільки стійкими є відмінності між учнями, чи можна зробити узагальнення з групового порівняння. Сьогодні відповіді на такі запитання потребують оцінки надійності, валідності, впливу контексту, статистичної невизначеності та можливих упереджень. Історична цінність праць полягає у становленні дослідницької постановки проблеми, а не в припущенні, що кожний тодішній тест відповідав теперішнім психометричним стандартам. Довкола тестування існували і переклади зарубіжних джерел: під редакцією Залужного 1927 року в Харкові видано український переклад праці В. С. Монро «Педагогічні тести та вимірювання». Бібліографія фіксує ім’я перекладача Івана Майстренка. Такі публікації показують, як американська тестологія потрапляла в український освітній контекст через переклад, рецензування і практичну адаптацію (ДНПБ України). Психотехніка та дослідження праці Психотехніка в 1920–1930-х роках прагнула застосовувати психологічні спостереження й тести до професійного добору, навчання трудових навичок, аналізу працездатності, втоми та виробничих умов. Її історію у радянському науковому середовищі дослідила Ольга Сухомлинська, показавши зв’язок між функціональною психологією, рефлексологічною аргументацією, тестологією та потребами організації праці (рецензована стаття, 2012). Застосування психологічних даних до виробництва створювало нові практичні запити й водночас методологічні ризики. Результати короткого тесту могли впливати на рішення про придатність до професії; економічні й політичні цілі визначали теми досліджень. Сучасне прочитання цієї спадщини розглядає психологічне оцінювання разом із питаннями його точності, справедливості, умов згоди людини та відповідальності установи за висновок. Харківська психологічна школа 1930-х років Із кінця 1931 — початку 1932 року в Харкові сформувалася дослідницька мережа, пов’язана з культурно-історичними проблемами розвитку та діяльності. Поряд із дослідниками, що прибули з Москви, зокрема Олексієм Леонтьєвим, Олександром Запорожцем і Лідією Божович, працювали харківські колеги Петро Гальперін, Петро Зінченко, Володимир Аснін, Геннадій Луков та інші. Історики Антон Ясницький і Мішель Феррарі відтворюють склад групи, послідовність формування її програми та зміну установ за документами того часу (History of Psychology, 2008). До інституційного середовища групи належали Українська психоневрологічна академія, дослідні підрозділи УНДІПу та Харківський педагогічний інститут. Вчені нерідко працювали в кількох установах одночасно. Тому «Харківська школа» позначає мережу людей, практик і питань, а не лише одну лабораторію з незмінним офіційним найменуванням (архівно-історичний нарис Ясницького). Вищі психічні функції, дія та навчання Дослідницькі програми охоплювали виникнення й розвиток вищих психічних функцій, зв’язок мовлення та практичної дії, утворення понять, оволодіння новими способами виконання завдань, пам’ять і розвиток дитячого мислення. Окремий цикл стосувався порушень психічних функцій у клінічному контексті. У документах різних років дослідники використовували відмінні терміни та вихідні пояснення, що змінювалися з появою нових результатів (Yasnitsky, 2008). Значення Харкова полягає у переході від ширших теоретичних побудов до низки емпіричних програм, які наступні дослідники пов’язали з психологією діяльності, навчанням та експериментальним аналізом розвитку. Для історичної точності важливо враховувати дату проведення роботи, дату першої доповіді, рік фактичної публікації й рік пізнішого перевидання: ці події часто не збігалися. Наукова реконструкція Ясницького та Феррарі (2008) спеціально обговорює проблему відкладених публікацій. Зв’язки цієї мережі з працями Льва Виготського засвідчують інтелектуальну спадкоємність; участь місцевих науковців і самостійні програми 1930-х відтворюють внесок харківського осередку. Роль окремих дослідників, авторство експериментів та подальші зміни теорій належать до ширшої біографічної й історіографічної роботи. Поглиблений виклад саме цієї школи подано в матеріалі «Харківська психологічна школа: становлення, дослідники та ідеї». Пам’ять та мимовільне запам’ятовування Один із важливих напрямів харківських досліджень стосувався того, як запам’ятовування залежить від діяльності людини, мети завдання, способів опрацювання матеріалу та характеру виконуваної дії. Праці Петра Зінченка про мимовільне запам’ятовування належать до цієї лінії. Історію ранніх експериментальних циклів та їхнього відкладеного оприлюднення описано в дослідженні Ясницького й Феррарі. Історична постановка питання мала принципове значення: результати пам’яті могли залежати від того, що учасник робив із матеріалом, навіть коли запам’ятати його не було явною інструкцією. Сучасне тлумачення цих праць має спиратися на оригінальні процедури, характеристики вибірки й обмеження дослідів. Історичне походження питання не становить доказу універсальності конкретного ефекту за всіх умов. Київ: психологія навчання та праці Григорія Костюка Київське середовище спиралося на досвід науково-дослідних кафедр і підготовки вчителів. Григорій Костюк у 1930-х роках працював на кафедрі психології Київського педагогічного інституту, яку згодом очолив, і керував психологічним відділом УНДІПу. Його дослідження поєднували питання оцінювання учнів, розвитку мислення, навчання та психічних відмінностей. Перевірені відомості про посади, наукові публікації й роботу інституцій містить біографія Костюка ДНПБ України. У 1939 році під його редакцією вийшов україномовний підручник «Психологія» для студентів педагогічних вищих шкіл. За біографічним покажчиком ДНПБ, Костюк написав шістнадцять із двадцяти розділів видання. Сам факт такої праці показує перехід від спеціальних психологічних досліджень і педагогічних курсів до систематизованого викладу дисципліни українською мовою (ДНПБ України). Інституційний розвиток, пов’язаний із Костюком, докладніше описано в статті «Григорій Костюк і становлення українських психологічних інституцій». Науково-дослідний інститут психології УРСР, який згодом носитиме його ім’я, засновано 1 жовтня 1945 року — після періоду цієї статті. Цю дату підтверджує офіційна сторінка НАПН України. Одеса: педологічні осередки, дослідне навчання і психологічна традиція В Одесі у 1920-х роках діяли наукові та освітні колективи, які використовували здобутки попередньої експериментально-психологічної традиції, пов’язаної, зокрема, з університетською лабораторією Миколи Ланге кінця XIX століття. У нових організаційних умовах педологічні та педагогічні структури працювали при інститутах народної освіти, поєднуючи дослідження розвитку дитини з підготовкою працівників освіти. Про зв’язок київських та одеських кафедр із попередніми педологічними інститутами пише Башкір (2018). Дослідників цікавили шкільні труднощі, дитяча поведінка, вплив умов навчання, профілактичні й консультаційні практики. Проте різні одеські установи мали окремі назви й адміністративні історії. Для наукової біографії установи потрібні статути, списки працівників, програми та тогочасні публікації; загальна назва «одеська психологічна школа» не замінює такої перевірки. Матеріали про українську педологію, зокрема одеський сюжет репресивного повороту 1930-х, зібрані в фондах Педагогічного музею України. Спеціальна педагогіка, порушення розвитку та сенсорні дослідження У міжвоєнній українській науці важливе місце посідала робота з дітьми з порушеннями слуху, зору та іншими особливостями розвитку. Вона поєднувала педагогічні завдання, дослідження сприймання і комунікації, аналіз навчальних можливостей та розроблення спеціальних освітніх методів. Один із пов’язаних із цим напрямів — діяльність Івана Соколянського, який працював у Харкові та вивчав питання розвитку й навчання дітей із сенсорними порушеннями. Історичний контекст його праці реконструйовано за джерелами в електронній бібліотеці НАПН України. Термінологію першої половини XX століття слід тлумачити як історичну: назви установ та тодішні категорії учнів могли відображати медичні й політичні уявлення доби. Сучасний аналіз виходить із потреб конкретної людини, доступності навчання, прав і наукової оцінки методів. Перенесення історичних класифікацій у сучасні освітні та клінічні рішення потребує окремої перевірки. Львів: психологія поза межами радянських інституцій Львів 1920–1930-х років перебував у складі Польської Республіки, а місцева психологічна традиція розвивалася в університетському середовищі, пов’язаному з Казимиром Твардовським. Історія кафедри психології Львівського університету фіксує формування психологічної лабораторії та перетворення її на університетський психологічний заклад у 1920 році. Це був інший політико-адміністративний простір, з власними освітніми програмами, академічними мережами та мовами наукової комунікації. Показовий приклад трансрегіональної біографії — Степан Балей, уродженець Тернополя й учень Твардовського, який працював у львівському інтелектуальному середовищі та згодом очолив кафедру педагогічної психології Варшавського університету. Університетський архів датує відкриття варшавського підрозділу 1927/1928 навчальним роком, а його призначення професором — 1928 роком. Публікації Балeя польською мовою «Psychologia wieku dojrzewania» (1931) та «Psychologia wychowawcza w zarysie» (1938) належать до історії психології розвитку й виховання міжвоєнної Європи (Варшавський університет). Дослідження Львова, Варшави, Харкова, Києва та Одеси можна зіставляти за науковими темами й контактами, зберігаючи точні державні кордони та інституційні назви. Програми балеївської педагогічної психології та харківської рефлексології існували в різних традиціях, хоча зверталися до деяких спільних питань розвитку, виховання й психологічного оцінювання. Наукові журнали та міжнародний обмін Фахова періодика забезпечувала поширення методів, постановку експериментальних завдань і критику результатів. «Український вісник рефлексології та експериментальної педагогіки» містив праці про реакції, тестування, дитячий колектив, шкільну організацію та поняття поведінки. Його зміст реконструюється через бібліографічні списки тогочасних авторів, зокрема покажчик Олександра Залужного і покажчик Григорія Костюка. Періодика є також свідченням наукового обміну. Автори рецензували зарубіжні книжки, здійснювали переклади, порівнювали педагогічні методи та обговорювали нові способи вимірювання. Відповідно до бібліографічного каталогу, Залужний 1928 року рецензував український переклад праці Жана Піаже «Мова і мислення дитини»; збереглися й записи про рецензії на методики оцінювання та дослідження обдарованості. Конкретний обсяг рецепції зарубіжної ідеї встановлюють за текстом рецензії, а не тільки за наявністю її назви в каталозі. Клінічне та психоневрологічне середовище Харкова Медичні інституції Харкова були важливим місцем перетину психологічних, психіатричних, неврологічних і фізіологічних проблем. У 1930-х роках досліджували порушення мовлення, розуміння, читання та інших психічних функцій у клінічних групах. Ясницький у документальному дослідженні ранньої Харківської школи розрізняє лінії вивчення нормального розвитку вищих психічних функцій, їхніх порушень та узагальнення експериментальних результатів (публікація 2008 року). Ці історичні дослідження потребують читання з урахуванням тодішньої системи діагностики, вибірок, лікувальних практик і доступних засобів спостереження. Жодне історичне найменування порушення або гіпотеза про його механізм не перетворюється автоматично на сучасну клінічну класифікацію. Для теперішніх клінічних рекомендацій застосовують чинні професійні настанови та сучасні дослідження, а не відтворення висновків 1930-х років. 1930-ті роки: політичний тиск і зміна дослідницького поля Наукова діяльність уже на початку 1920-х років була пов’язана з державними завданнями радянської школи. У 1930-х політизація посилилася: змінювалися назви й структура установ, критерії допустимої теорії, способи оцінювання наукових робіт і кадрові рішення. Історія УНДІПу прямо називає радянізацію, класове виховання й офіційний матеріалізм серед початкових завдань інституту; ця обставина дає змогу простежити політичний вплив документально, а не лише за пізнішими оцінками (архів установи). Постанова від 4 липня 1936 року «О педологических извращениях в системе наркомпросов» була політико-адміністративним актом проти педології та практик її застосування в школі. Її ухвалення і наслідки розглянуті в історико-педагогічному дослідженні Міхна й матеріалах Педагогічного музею України. Заборона змінювала навчальні посади, тематику робіт, видавничі перспективи та можливість продовження окремих досліджень. Історична оцінка цього рішення охоплює два відмінні питання. У педологічних працях справді існували методологічні слабкості, суперечливі схеми розвитку й ризики неправомірного використання тестів. Проте державна кампанія 1936 року ліквідувала цілий напрям через адміністративний примус, а наукові питання, що потребували перевірки, не отримали відкритого методологічного розгляду. Оцінити достовірність конкретного висновку можна дослідженням його процедури та даних; політична заборона такого висновку сама по собі не визначає його емпіричної істинності. Репресивний контекст змінював і доступність джерел. Частину наукових тем перестали публічно розвивати, окремі дослідники змінили посади, деякі публікації були вилучені з навчального вжитку. Для встановлення долі конкретної особи необхідні індивідуальні архівні свідчення; колективні твердження про «всіх учених» часто стирають різні біографічні траєкторії. Педагогічний музей і ДНПБ України зберігають матеріали для поіменного дослідження історичних подій. Як оцінювати достовірність історичних відомостей Надійна реконструкція починається з датованих документів: наказів про відкриття інституції, звітів про відділи, списків співробітників, оригінальних видань, змісту журналів та протоколів конференцій. Академічні студії допомагають співвіднести ці матеріали й пояснити походження поширених версій історії. Визначення «перший психолог», «перша школа» або «перший у світі експеримент» слід перевіряти за конкретним критерієм, територією, типом установи та опублікованою першоджерельною базою. Приклад — датування УНДІПу: у джерелах наявні проєкт 1925 року, постанова квітня 1926 року та організаційне оформлення жовтня 1926-го; вони описують послідовні стадії однієї інституційної історії. Інший приклад — Харківська школа: її дослідження належать до 1930-х, частина праць вийшла друком пізніше, а сучасні назви та схеми «заснування» є результатом пізнішої історіографії (історія Інституту педагогіки; Yasnitsky & Ferrari, 2008). Збережені бібліографічні каталоги особливо цінні тим, що фіксують мову, рік, видавництво та сторінки. Водночас запис про книжку доводить існування видання, а для реконструкції конкретної методики потрібен доступ до його змісту. Архівний документ доводить ухвалення рішення, тоді як реальна практика застосування може вимагати інших джерел. Це два різні рівні історичного твердження. Наукові здобутки та межі спадщини Доба 1920–1930-х років залишила для української психології кілька стійких напрямів запитань: як дитина розвивається в навчанні, як умови діяльності впливають на пам’ять, як досліджувати групові відносини, які методи придатні для оцінювання успішності, як організувати психологічне дослідження у школі та на виробництві. Дослідні колективи створили інституційну й бібліографічну основу, на якій формувалися наступні покоління фахівців. Водночас джерельні матеріали показують, що наукові програми розвивалися в умовах політичного підпорядкування, обмежених методів і нерівномірної якості вимірювання. Тому історичне значення школи або праці та сучасна емпірична придатність її висновків визначаються окремо. Деякі питання були продуктивними й отримали подальший розвиток; інші гіпотези згодом переглядалися, а окремі дослідницькі практики потребують етичної критики. Після Другої світової війни наукова психологія в Україні отримала нову інституційну форму. Створення 1945 року Науково-дослідного інституту психології УРСР стало наступним, а не міжвоєнним етапом. Для загальної карти наукової спадкоємності дивіться «Історія психології в Україні: школи, інституції та головні етапи» та офіційні матеріали НАПН України. Часті запитання Які міста були головними центрами психологічних досліджень у 1920–1930-х роках? Харків, Київ та Одеса були важливими центрами в радянській Україні, де працювали інститути народної освіти, науково-дослідні кафедри, лабораторії та педагогічні станції. Львів у міжвоєнний час розвивав університетську психологію в іншому державному й академічному контексті. Усі ці осередки входять до історії психології на українських землях. Що вивчали українські психологи міжвоєнної доби? Психічний розвиток дітей, навчальну успішність, увагу, пам’ять, стомлюваність, поведінкові реакції, організацію дитячих груп, трудові навички, сенсорні порушення, мовлення й мислення. Дослідницькі програми поєднували психологічні, педагогічні та медичні методи. Чи була педологія науковою психологією? Педологія була історичною міждисциплінарною програмою дослідження дитини, в якій працювали психологи, педагоги, лікарі та фізіологи. Її праці містили різні за науковою якістю методи й твердження; оцінка конкретних результатів потребує аналізу першоджерел та сучасних стандартів доказовості. Коли сформувалася Харківська психологічна школа? Як дослідницька мережа вона складалася приблизно з кінця 1931 — початку 1932 року, коли співпраця приїжджих і місцевих учених набула нового інституційного масштабу. Встановлення однієї «дати заснування» залежить від того, що вважати початком: прибуття дослідників, відкриття підрозділів чи перший спільний експеримент. Чому 1936 рік став переломним? Постанова 4 липня 1936 року та подальші адміністративні рішення призвели до згортання педологічних служб і навчальних програм. Наукові колективи змінювали тематику, а дослідницькі результати потрапляли під політичний контроль. Вплив на конкретні установи й людей встановлюють за історичними документами. Чи існував Інститут психології імені Г. С. Костюка у 1930-х роках? Ні. Сучасний Інститут психології НАПН України веде інституційну історію від заснування 1 жовтня 1945 року. У 1930-х Григорій Костюк працював в інших освітніх і науково-дослідних структурах, зокрема Київському педагогічному інституті та УНДІПі. Пов’язані статті Історія психології в Україні: школи, інституції та головні етапи — загальний історичний маршрут української психології. Харківська психологічна школа: становлення, дослідники та ідеї — докладна історія дослідницького осередку 1930-х років. Григорій Костюк і становлення українських психологічних інституцій — інституційна історія та документована спадщина дослідника. Історія психології: етапи, школи та розвиток науки — контекст світового становлення психологічної дисципліни. Історіографія психології: джерела, методи та історичні суперечки — підходи до перевірки першоджерел і історичних тверджень. Хронологія історії психології: основні дати, події та відкриття — послідовність глобальних і українських подій. Початок експериментальної психології в Україні Психологічна наука в радянській Україні: розвиток і обмеження Світова історія психології: різні традиції й межі західного канону Джерела Башкір, О. І. (2018). Діяльність українських науково-дослідних кафедр педагогіки (1922–1930). ScienceRise: Pedagogical Education, 1(21), 4–8. https://doi.org/10.15587/2519-4984.2018.120878. Бойко, Н. (2018). Рефлексологія як навчальний предмет у Харківському інституті народної освіти. Історико-педагогічний альманах. https://ipa.udpu.edu.ua/article/view/135953. Варшавський університет, факультет психології. (б. д.). Stefan Baley: історія життя та університетської діяльності. https://psych.uw.edu.pl/o-wydziale/historia/slawni-profesorowie/stefan-baley/. Варшавський університет, факультет психології. (б. д.). Ze Lwowa do Warszawy: Zakład Psychologii Wychowawczej – Stefan Baley (lata 1927–1939). https://psych.uw.edu.pl/o-wydziale/historia/ze-lwowa-do-warszawy-zaklad-psychologii-wychowawczej-stefan-baley-lata-1927-1939/. Державна науково-педагогічна бібліотека України імені В. О. Сухомлинського. (б. д.). Біографія Г. С. Костюка. Біографічний ресурс. Державна науково-педагогічна бібліотека України імені В. О. Сухомлинського. (б. д.). Бібліографія праць Г. С. Костюка. Бібліографічний ресурс. Державна науково-педагогічна бібліотека України імені В. О. Сухомлинського. (б. д.). Олександр Самійлович Залужний: біографія та бібліографія праць. Ресурс бібліотеки. Залужний, О. С. (1926). Методи вивчення дитячого колективу: (Вступ до педагогіки колективу). Харків: Книгоспілка. 182 с. Бібліографічний запис. Залужний, О. С. (1928). Про уточнення деяких основних понять при вивченні поведінки дитини (рефлекс, реакція, акт поведінки). Український вісник рефлексології та експериментальної педагогіки, 2(9), 5–15. Бібліографічний запис. Залужний, О. С. (1929). Учення про колектив. Методологія – дитколектив. Харків: Державне видавництво України. 224 с. Бібліографічний запис. Залужний, О. С. (1930). Соціальні наставлення і колективні навички у дітей трудових шкіл. Харків. 114 с. Бібліографічний запис. Інститут педагогіки НАПН України. (б. д.). Історія Інституту. https://undip.org.ua/about/history/. Костюк, Г. С. (1928). Про порівняльну вартість зорового і слухового способів тестування успішності учнів. Український вісник рефлексології та експериментальної педагогіки. Бібліографічний запис. Костюк, Г. С. (1930). До проблеми константності індивідуальних інтелектуальних різниць в дитячих групах. Збірник праць Київської науково-дослідної кафедри педології. Бібліографічний запис. Костюк, Г. С. (ред.). (1939). Психологія: посібна книга для студентів педагогічних вищих шкіл. Київ. Біографічна довідка та бібліографія. Лупаренко, С. Є. (2021). Особливості педологічних досліджень в Україні (1920–1930 рр.). Харківський національний педагогічний університет імені Г. С. Сковороди. Репозитарій університету. Львівський національний університет імені Івана Франка. (б. д.). Кафедра психології: історія. https://filos.lnu.edu.ua/department/psyholohiji. Міхно, О. П. (2019). Педологія і питання вивчення учня в теорії і практиці 1920–1930-х років. Історико-педагогічний альманах, 1, 19–30. Електронна бібліотека НАПН України. Міхно, О. П. (2026). Українська педологія 1920–1930-х років: джерела з колекції Педагогічного музею України. Доповідь та презентація, 16 квітня 2026 року. Електронна бібліотека НАПН України. Національна академія педагогічних наук України. (б. д.). Інститут психології імені Г. С. Костюка: історія заснування. https://naps.gov.ua/ua/structure/institutions/psychology/. Сухомлинська, О. В. (2012). Психотехніка – втрачений напрям радянської педагогічної науки і практики. Історико-педагогічний альманах. https://doi.org/10.31499/2307-4833.2.2012.15370. Ясницький, А. (2008). History of Kharkov school of psychology documentary: period of 1931–1936. Cultural-Historical Psychology, 4(3), 92–102. Науковий архів журналу. Yasnitsky, A., & Ferrari, M. (2008a). From Vygotsky to Vygotskian psychology: Introduction to the history of the Kharkov School. Journal of the History of the Behavioral Sciences, 44(2), 119–145. https://doi.org/10.1002/jhbs.20303. Yasnitsky, A., & Ferrari, M. (2008b). Rethinking the early history of post-Vygotskian psychology: The case of the Kharkov School. History of Psychology, 11(2), 101–121. https://doi.org/10.1037/1093-4510.11.2.101.

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика. Когнітивна психологія вивчає, як люди сприймають, відбирають, осмислюють, запам’ятовують і використовують інформацію. Історія цієї дисципліни охоплює довший шлях, ніж знаменита «когнітивна революція» середини XX століття: від експериментальної психології пам’яті й мислення, гештальтдосліджень і теорії інформації до комп’ютерного моделювання, когнітивної нейронауки, теорій втіленого пізнання та сучасних прогностичних моделей мозку. Основна історична зміна полягала в появі дослідницьких способів робити припущення про внутрішню організацію пізнання перевірюваними: через час реакції, точність виконання завдань, систематичні помилки, математичні моделі, обчислювальні симуляції та вимірювання роботи мозку. Послідовні програми розвивали одна одну, конкурували й переглядали свої пояснення. Для загальної картини розвитку науки зверніться до історії психології, а для переломних подій 1950–1960-х років — до окремої статті про когнітивну революцію. Що означає історія когнітивної психології Предмет цієї історії — формування наукових понять, методів та інституцій, за допомогою яких дослідники пояснювали пізнавальні процеси. Сюди належать теорії уваги, пам’яті, розпізнавання, категоризації, мовлення, уявлення знань, планування дій і ухвалення рішень. Окремі концепції виникли раніше, ніж усталилася назва дисципліни, а частина наукових ліній розвивалася за межами англомовного академічного середовища. Історик психології має розрізняти три рівні: реальні досліди й публікації певного часу, інтерпретації, які їхні автори надавали результатам, і пізнішу реконструкцію розвитку науки. Особливо важлива ця різниця для поняття «когнітивна революція»: історіографічний аналіз Джона Ґрінвуда 1999 року показує тривалість і багатоджерельність перетворень. Інтелектуальні передумови: від філософії пізнання до лабораторії Експериментальна психологія XIX століття У XIX столітті психофізика, фізіологія чуття та експерименти з часом реакції започаткували вимірювальний підхід до психічних процесів. Франціск Дондерс досліджував тривалість різних розумових операцій за допомогою порівняння реакцій, а Герман фон Гельмгольц розвивав уявлення про несвідомі висновки під час сприймання. У лабораторних програмах Вільгельма Вундта в Лейпцигу вивчали увагу, сприймання й апперцепцію; це історичне підґрунтя згодом використовували дослідники інформаційного оброблення. Методи XIX століття не містили готової «інформаційної» теорії розуму. Їхнє значення — у переході від абстрактної дискусії до відтворюваного завдання, кількісного вимірювання та критики результатів. Саме так пізнавальні явища ставали предметом експериментального пояснення. Пам’ять, структура досвіду і ранні когнітивні поняття Герман Еббінгауз у праці «Über das Gedächtnis» (1885) досліджував навчання і забування в контрольованих умовах. Його традиція надала пам’яті статус вимірюваного процесу, хоча сучасні методи ширші за завдання з беззмістовними складами. Фредерік Бартлетт у книжці «Remembering: A Study in Experimental and Social Psychology» (1932) звернув увагу на конструктивний характер пригадування й участь попередніх знань у відтворенні матеріалу. Його досліди з переказом оповідей стали впливовим джерелом подальших дискусій про схеми, соціальний досвід і культурний контекст пам’яті. Сучасні концепції реконструктивної пам’яті мають ширшу доказову основу, ніж одна історична серія дослідів. Гештальтпсихологи Макс Вертгаймер, Вольфганг Келер і Курт Коффка досліджували цілісну організацію сприймання, а не тільки окремі сенсорні елементи. Їхні експерименти та теоретичні пропозиції створили важливий інтелектуальний контекст для аналізу образів, структури задачі та продуктивного мислення. Карта психологічних шкіл допомагає розмістити цю лінію в загальній історії. Ранні уявлення про внутрішні репрезентації та поведінку Едвард Толмен показував, що набута поведінка може вимагати пояснення через очікування і просторову організацію досвіду. У статті «Cognitive Maps in Rats and Men» (1948) він обґрунтовував поняття когнітивних карт. Ця праця засвідчує, що дослідження прихованих пізнавальних змінних існували всередині ширших поведінкових традицій і до офіційного утвердження когнітивної психології. Історична послідовність складніша за популярний сюжет, у якому одна школа повністю заборонила дослідження мислення, а інша раптово його повернула. В окремих поведінкових, психометричних, європейських експериментальних і клінічних програмах когнітивні пояснення розвивалися паралельно. 1940–1950-ті роки: теорія інформації, обчислення й нові експерименти Військова інженерія, зв’язок і проблеми людської уваги Друга світова війна та повоєнне розширення досліджень зв’язку, радіолокації, управління й ергономіки посилили інтерес до того, як оператор сприймає сигнали, розподіляє увагу і припускається помилок. Теорія інформації Клода Шеннона надала формальну мову для опису передавання сигналу, пропускної здатності та перешкод. Психологи використали ці ідеї як моделі обмеженого оброблення, хоча інформаційна міра не тотожна людському смислу. Дональд Бродбент у праці «Perception and Communication» (1958) запропонував впливову модель вибіркової уваги з фільтрацією вхідних повідомлень. Методи дихотичного слухання і повторювання одного з двох повідомлень допомагали досліджувати умови відбору інформації. Надалі результати інших експериментів привели до конкуруючих пояснень раннього й пізнього відбору та гнучкішого контролю уваги. 1956 рік як символ, а не єдина дата народження У 1956 році Джордж Міллер опублікував статтю «The Magical Number Seven, Plus or Minus Two», Герберт Саймон і Аллен Ньюелл розвивали обчислювальні моделі розв’язування задач, а академічні зустрічі з теорії інформації об’єднували фахівців із психології, лінгвістики та обчислень. Вересневий симпозіум у Массачусетському технологічному інституті набув символічного статусу в подальших історичних розповідях. Реальне виникнення дисципліни тривало десятиліттями й охоплювало різні лабораторії. Стаття Міллера стосувалася кількох типів завдань, містила поняття групування елементів у смислові одиниці й демонструвала межі оброблення. Популярна формула «сім плюс-мінус два» не є універсальним законом місткості пам’яті. Нельсон Кован згодом запропонував іншу оцінку для визначених умов короткочасного утримання інформації; величина залежить від способу вимірювання, репетиції та структури завдання. Лінгвістика, категоризація й моделі розв’язування задач Джером Брунер, Жаклін Ґуднау й Джордж Остін у книжці «A Study of Thinking» (1956) досліджували стратегії утворення понять. Дискусії Ноама Хомського з поведінковими підходами до мови також вплинули на інтелектуальний клімат, але розвиток психолінгвістики мав власну історію, відмінні методи й кілька конкурентних програм. Ньюелл і Саймон у книжці «Human Problem Solving» (1972) систематизували програму пояснення мислення через пошук у просторі можливих станів, цілі та правила перетворень. Програма створювала перевірювані прогнози про послідовність дій і типові труднощі, хоча поведінка людини в природних умовах часто виходить за межі спрощеної задачі. 1960-ті роки: оформлення когнітивної психології як дисципліни Ульрік Найссер і назва нової наукової програми Книжка Ульріка Найссера «Cognitive Psychology» (1967) стала важливою систематизацією досліджень сприймання, уваги, образів, пам’яті та мислення. Видання узагальнило різнорідні експериментальні результати під упізнаваною назвою дисципліни. Найссер не започаткував кожну з цих галузей особисто: його історична роль полягала насамперед в об’єднанні програми, предмета й академічного словника. Термін «когнітивна психологія» з часом почав означати сукупність досліджень внутрішнього опрацювання інформації за поведінковими наслідками, а згодом — також через нейрофізіологічні й обчислювальні дані. Професійні товариства, університетські кафедри, підручники та спеціалізовані журнали поступово перетворили програму на самостійне інституційне поле. Сенсорна пам’ять і вимірювання миттєвого збереження У праці Джорджа Сперлінга «The Information Available in Brief Visual Presentations» (1960) метод часткового звіту дозволяв показати, що після короткого показу набору символів спостерігач на мить має доступ до більшої кількості інформації, ніж може послідовно повідомити. Це було важливим доказом відмінності між короткою сенсорною доступністю і подальшим утриманням та відтворенням. В історії науки такі експерименти варто розглядати як моделі з конкретними умовами проведення. Вони підтримували розвиток поняття іконічної пам’яті, водночас сучасне пояснення залучає детальніші уявлення про зорове кодування, увагу та часову динаміку. Мова «етапів оброблення інформації» У класичних моделях інформація розглядалася як така, що проходить через кілька функціонально відмінних операцій — кодування, відбір, утримання, порівняння, рішення і відповідь. Дослідники створювали завдання, у яких зміна одного параметра повинна була впливати на визначений показник. Популярна схема «вхід — оброблення — вихід» була корисною дослідницькою метафорою, але різні процеси можуть відбуватися паралельно, рекурентно й залежно від контексту. Як змінювалися теорії пам’яті: від сховищ до активних систем Модель Аткінсона — Шифріна Річард Аткінсон і Річард Шифрін у розділі «Human Memory: A Proposed System and Its Control Processes» (1968)60422-3) запропонували впливову архітектуру сенсорного регістру, короткочасного та довготривалого зберігання. Вони розрізняли відносно стабільні структурні компоненти й керувальні процеси: повторювання, кодування, пошук та обрання стратегії. Трикомпонентна модель дала спільну мову для експериментів і підручників. Подальші дані спонукали уточнювати взаємодію систем, роль семантичних знань, можливість безпосереднього доступу до довготривалої інформації та межі простого послідовного перенесення між «сховищами». Рівні опрацювання: значення має спосіб кодування Фергус Крейк і Роберт Локгарт у статті 1972 року про рівні опрацювання80001-X) змістили увагу до характеру когнітивних операцій, виконаних з матеріалом. Глибше смислове опрацювання часто пов’язане з кращим подальшим пригадуванням. Ця лінія показала важливість якості кодування, хоча поняття «глибини» вимагало подальшого операційного уточнення. Робоча пам’ять: утримувати й оперувати Алан Бедделі та Ґрем Гітч у праці «Working Memory» (1974)60452-1) запропонували розглядати короткочасне утримання в єдності з активною розумовою діяльністю. Їхня програма пояснювала, як людина одночасно зберігає інформацію й читає, міркує або обчислює, і чому паралельні завдання конкурують за частину ресурсів. Подальші редакції моделі виокремили фонологічний компонент, зорово-просторові механізми, центральне керування та епізодичний буфер, запропонований Бедделі 2000 року. Сучасні моделі робочої пам’яті різняться у визначенні механізмів активного підтримання, уваги та зв’язку з довготривалими знаннями. Історично важливим є саме зростання пояснювальної точності. 1970–1980-ті роки: розгалуження когнітивних моделей Від схеми до функціонального пояснення У 1970-х когнітивна психологія дедалі активніше досліджувала уявлення знань, семантичну пам’ять, категоризацію, сценарії повсякденних подій та взаємозалежність мови й пам’яті. Дослідницькі моделі ставали спеціалізованими: теорія, придатна для розпізнавання букв, не обов’язково пояснювала складні соціальні судження чи планування. Поняття «ментальна репрезентація» позначало внутрішній спосіб подання інформації, який допомагає пояснити поведінку. У конкретних теоріях таким поданням могли виступати символи, ознаки, схеми, розподілені активності або ймовірнісні стани. Їхня відмінність становить головну лінію пізнішої історії дисципліни. Критика лабораторного ізолювання Сам Найссер у книжці «Cognition and Reality» (1976) поставив питання про екологічну валідність когнітивних досліджень. Лабораторна точність цінна, але поведінка людини відбувається в навколишньому середовищі, під впливом цілей, руху, соціальних практик і доступної інформації. Така критика сприяла розробленню завдань, ближчих до природних ситуацій. Девід Марр і три рівні пояснення Девід Марр у посмертно виданій книжці «Vision: A Computational Investigation into the Human Representation and Processing of Visual Information» (1982) запропонував розрізняти обчислювальну задачу, алгоритмічні та репрезентаційні засоби її розв’язання і фізичне втілення механізму. Ця ідея допомогла дослідникам точніше ставити запитання про те, що саме пояснює певна модель. Комп’ютерна програма, яка добре виконує завдання розпізнавання, ще не доводить, що людський мозок використовує такий самий алгоритм. Для психологічного висновку потрібні додаткові дані про реакції, помилки, процеси розвитку або роботу нервової системи. Евристики та рішення в умовах невизначеності Амос Тверскі й Деніел Канеман у праці «Judgment under Uncertainty: Heuristics and Biases» (1974) досліджували характерні закономірності суджень, що виникають за умов обмеженої інформації. Їхній напрям розширив когнітивну психологію до економічних та соціальних рішень і поставив питання про описові межі нормативних моделей раціональності. Евристика не означає автоматично помилку: її корисність залежить від середовища, доступних даних, витрат часу й мети. Сучасні дослідження перевіряють, коли швидке судження допомагає, а коли породжує систематичне відхилення. 1980–1990-ті роки: зв’язок із нейронаукою та паралельними обчисленнями Когнітивна нейронаука Розвиток нейропсихології, реєстрації електричної активності, функціональної візуалізації та експериментальних досліджень мозкових уражень розширив можливості співвідносити когнітивні моделі з нервовими системами. Перехід був поступовим: локалізація функцій, часові характеристики відповідей і розподілені мережі задавали різні рівні пояснення. Майкл Познер і Стівен Петерсен у огляді «The Attention System of the Human Brain» (1990) описали систему уваги через нейроанатомічні й поведінкові дані. Надалі вивчення мереж уваги стало важливою спільною темою когнітивної психології та нейронауки. Конекціонізм: знання в розподілених зв’язках У 1980-х роках набуло нового розвитку моделювання мереж із багатьох простих взаємопов’язаних одиниць. Дослідники Девід Румельгарт, Джеффрі Гінтон і Рональд Вільямс у статті 1986 року в Nature описали навчання внутрішніх репрезентацій за допомогою зворотного поширення помилки. Для когнітивної науки це стало важливим інструментом порівняння локальних символічних правил і розподіленого представлення знань. Історія нейромережевого підходу розпочалася до 1986 року й охоплює ранні формальні нейрони, перцептрони та багатьох попередників. Зворотне поширення також мало попередню математичну історію; значення праці 1986 року пов’язане з впливовою демонстрацією навчання представлень у мережах, а не з одноосібним винаходом усього принципу. Символічні й конекціоністські програми перевіряли різні припущення про узагальнення, навчання, структуру знань та людські помилки. Вони продовжують взаємодіяти: чимало сучасних моделей поєднує явні правила, статистичні процедури й навчання з даних. Український внесок і ширша історія пізнавальних досліджень Історія когнітивної психології має враховувати дослідження пізнання, які не називалися англійським словосполученням «cognitive psychology». У Центральній та Східній Європі, зокрема на території України, розвивалися програми вивчення сприймання, пам’яті, мовлення, дії, навчання й розвитку в культурно-історичних і діяльнісних підходах. У 1930-х роках харківська група, пов’язана з розвитком ідей Льва Виготського, проводила емпіричні й теоретичні дослідження вищих психічних функцій, їхнього становлення та порушень. Історичну документацію цієї програми й складні інституційні зв’язки реконструюють Ясницький та Феррарі в Journal of the History of the Behavioral Sciences і в журналі History of Psychology. Ці роботи дають підстави говорити про самостійну, змістовну історію наукового дослідження пізнавальних функцій у Харкові. Для історичної точності слід одночасно пам’ятати про контекст радянських установ, репресивні політичні умови та відмінність між пізнішими назвами інтелектуальних шкіл. Зіставлення харківської традиції із західними інформаційно-обчислювальними моделями показує різні постановки питань про мовлення, діяльність і розвиток. Прямих ліній впливу між конкретними авторами не варто встановлювати без документальних свідчень. Розгорнутий регіональний контекст подано в матеріалах про історію психології в Україні та Харківську психологічну школу. Для світової історіографії важливо досліджувати джерела з різних мовних академічних середовищ, а також реальну взаємодію між ними. 2000–2020-ті роки: від локальних модулів до взаємодії мозку, тіла й середовища Втілене та ситуаційне пізнання Підходи втіленого пізнання звернули увагу на участь руху, тілесних станів, сенсорних систем та конкретної ситуації в тому, як формується думка. Огляд Лоуренса Барсалу 2008 року систематизував теорії, за якими знання спирається на часткове відтворення сенсорних і моторних станів та взаємодію з навколишнім світом. Сила й універсальність окремих втілених ефектів становлять предмет подальших досліджень. Деякі результати залежать від експериментального завдання та відтворюваності, а сам термін об’єднує різні гіпотези. Історичне значення напряму полягає у зміні пояснювального горизонту: від ізольованого «центрального процесора» до системи, що діє в середовищі. Баєсівські та прогностичні моделі Імовірнісні моделі описують сприймання й рішення як поєднання попередніх очікувань із новими даними. У концепціях прогностичного опрацювання мозок використовує передбачення, а різниця між очікуваним і спостережуваним може впливати на оновлення внутрішніх моделей. Карл Фрістон у праці 2010 року сформулював принцип вільної енергії як широкий теоретичний підхід, а Енді Кларк у статті 2013 року проаналізував можливості прогностичної архітектури в когнітивній науці. Це впливові дослідницькі програми з математичними й філософськими припущеннями. Їхня загальність, конкретні нейронні реалізації та розрізнювальні емпіричні прогнози залишаються предметом наукових дискусій. Когнітивні моделі, машинне навчання і штучний інтелект Від ранніх символічних програм Ньюелла й Саймона до сучасних нейромереж комп’ютерне моделювання виконувало дві різні ролі: інструмента перевірки гіпотез про людське мислення й технології створення штучних систем, здатних розв’язувати завдання. Ці ролі можуть підтримувати одна одну, але вони вимагають різних критеріїв оцінювання. Огляд Гассабіса, Кумарана, Саммерфілда й Ботвініка 2017 року описує взаємне натхнення нейронауки й досліджень штучного інтелекту. Навіть дуже висока точність алгоритму на тесті не є доказом ідентичності його внутрішніх механізмів людському пізнанню, а технологічні результати самі собою не встановлюють наявності суб’єктивного досвіду. До 2020-х когнітивна психологія перетворилася на багатометодну дисципліну: психологічні експерименти поєднують із нейровізуалізацією, обчислювальним моделюванням, лінгвістичними корпусами, відкритими даними й перевірками відтворюваності. Для кожного висновку важливо зберігати зв’язок між завданням, вимірюваним показником і теоретичним механізмом. Як розвивалися методи: що насправді вимірює когнітивний експеримент Класичний експеримент із часом реакції оцінює наслідок прихованих процесів за швидкістю відповіді. Та сама зміна часу може виникати через різні механізми: увагу, очікування, складність стимулу, рухову підготовку або стратегію. Тому сучасні дослідники використовують декілька показників і порівнюють конкуруючі моделі. Експерименти з пам’яттю й увагою дають доступ до точності, помилок, закономірностей відтворення, ефектів інтерференції та вартості перемикання завдань. Нейровізуалізація додає просторову інформацію про активність мозку, електрофізіологічні методи — часову, обчислювальні симуляції — перевірку формальної послідовності. Жоден окремий інструмент не є універсальним «читанням думок». Окрема методологічна проблема — перенос результатів із контрольованої лабораторії до повсякденної поведінки. Історія когнітивної психології постійно поверталася до цього питання: від Бартлетта і Найссера до сучасних натуралістичних завдань, великих вибірок та дослідження культурних контекстів. Історико-критичний розгляд знакових дослідів міститься у статті «Класичні експерименти психології». Основні історичні етапи: коротка хронологія 1885 — праця Еббінгауза «Über das Gedächtnis» утверджує експериментальне вимірювання пам’яті. 1932 — Бартлетт видає «Remembering» і розвиває конструктивне пояснення пригадування. 1948 — Толмен формулює програму когнітивних карт. 1956 — Міллер публікує дослідження інформаційних обмежень; нові комп’ютерні й психологічні програми стають помітнішими. 1958 — Бродбент систематизує інформаційний підхід до уваги. 1960 — Сперлінг публікує результати про короткочасну доступність зорової інформації. 1967 — виходить «Cognitive Psychology» Найссера. 1968 — Аткінсон і Шифрін пропонують архітектуру пам’яті. 1972 — Крейк і Локгарт описують рівні опрацювання, Ньюелл і Саймон видають «Human Problem Solving». 1974 — Бедделі й Гітч пропонують модель робочої пам’яті. 1976 — Найссер публікує «Cognition and Reality». 1982 — посмертно виходить «Vision» Марра. 1986 — широку увагу привертають паралельно-розподілені моделі та навчання внутрішніх представлень. 1990 — Познер і Петерсен узагальнюють нейронаукову програму дослідження уваги. 2000–2010-ті — посилюється інтерес до втіленого, ймовірнісного, прогностичного та нейрообчислювального пояснення. Ця хронологія позначає вибрані вузлові праці, а не одномоментні початки чи завершення наукових напрямів. Розгорнуті зміни впродовж історії можна зіставити з хронологією психологічної науки. Історичні міфи й межі сучасних інтерпретацій Міф про одного засновника Ульрік Найссер є ключовою постаттю становлення назви й цілісної навчально-дослідницької програми, а розвиток дисципліни включає Бродбента, Міллера, Бартлетта, Толмена, Брунера, експериментальну психологію попередніх поколінь і ширші культурні традиції. Наукова школа виникає з накопичення практик, інструментів, інституцій і взаємної критики. Міф про одномоментний розрив із поведінковою психологією Упродовж XX століття у вивченні навчання, поведінки, сприймання та мислення існували як конфлікти, так і спадкоємність. Історіографічний аналіз Ґрінвуда показує, що хронологічна схема «до і після революції» не вичерпує історичних процесів. Міф про універсальні числові закони пам’яті Числа «сім» і «чотири» стосуються різних способів постановки завдань і визначення одиниці інформації. Порівнювати їх можна лише з урахуванням групування, повторювання, довготривалих знань та критеріїв вимірювання. Тому висновки Міллера і Кована відображають еволюцію проблеми, а не просте спростування одного числа іншим. Міф про те, що комп’ютерна модель повністю пояснює мозок Точна симуляція може підтримувати теорію, якщо вона відтворює специфічні особливості людських реакцій та дає нові перевірювані передбачення. Для висновків про нервовий механізм необхідні й відповідні фізіологічні дані. Так само статистична подібність виходів систем ще не встановлює тотожність їхнього функціонування. Історична спадщина і значення для психології сьогодні Когнітивна психологія створила дослідницьку мову, завдяки якій увагу, пам’ять, сприймання, мовлення і мислення стало можливо аналізувати через конкретні механізми та контрольовані прогнози. Її прогрес складався з перегляду моделей і поступового зближення поведінкових, нейрофізіологічних та обчислювальних даних. Сьогодні пізнавальні дослідження впливають на педагогіку, ергономіку, розроблення технологій, нейропсихологічне оцінювання та розуміння людських рішень. Практичне застосування кожної окремої ідеї вимагає перевірки на відповідній популяції, у відповідному середовищі та з урахуванням якості доказів; історична впливовість теорії сама по собі не доводить дієвість конкретної методики. Поширені запитання Коли виникла когнітивна психологія? Як окрема впізнавана наукова програма вона оформлювалася протягом 1950–1960-х років. Книжка Найссера 1967 року закріпила назву, але експериментальні дослідження пам’яті, сприймання й мислення мають набагато давнішу історію. Хто заснував когнітивну психологію? Єдиного засновника дисципліна не має. Найссер систематизував напрям у 1967 році; фундаментальні праці Міллера, Бродбента, Бартлетта, Толмена, Брунера, Ньюелла, Саймона та інших створили багатоджерельну наукову основу. Чим когнітивна психологія відрізняється від когнітивної нейронауки? Перша зосереджена на психологічних процесах і способах їхнього пояснення; друга спеціально поєднує завдання когнітивної психології з дослідженням нервових механізмів. Сучасні лабораторії часто застосовують обидва підходи одночасно. Чи залишаються актуальними класичні моделі опрацювання інформації? Вони зберігають значення як історично впливові та іноді як робочі наближення. Сучасні дослідники доповнюють і переглядають їх через моделі уваги, динамічної взаємодії систем, нейромереж, імовірнісних висновків і взаємодії з середовищем. Яке місце має українська психологія в цій історії? Українські наукові осередки, зокрема Харківська психологічна школа, розвивали дослідження пам’яті, мовлення, діяльності та становлення вищих психічних функцій. Історично це самостійна дослідницька традиція, яку слід включати до ширшої історії пізнавальних наук на підставі документованих джерел. Пов’язані статті Когнітивна революція в психології: причини, події та наслідки — становлення нової програми в середині XX століття. Історія психології: етапи, школи та розвиток науки — загальна історична рамка. Основні школи психології: історична карта напрямів — місце когнітивного підходу серед наукових шкіл. Класичні експерименти психології: історія, результати й перегляд висновків — перевірка історичних дослідів. Історія психології в Україні: школи, інституції та головні етапи — українські наукові осередки. Когнітивна психологія це — окреме введення до предмета дисципліни. Біхевіоризм: що це, основні ідеї, представники та критика Історія психології розвитку як наукової дисципліни Джерела У бібліографії наведені оригінальні дослідження та фахові історичні реконструкції. Дати пізніших перевидань відділено від дат першої публікації. Atkinson, R. C., & Shiffrin, R. M. (1968). Human Memory: A Proposed System and Its Control Processes. Psychology of Learning and Motivation, 2, 89–195.60422-3) Baddeley, A. D., & Hitch, G. (1974). Working Memory. Psychology of Learning and Motivation, 8, 47–89.60452-1) Baddeley, A. (2000). The Episodic Buffer: A New Component of Working Memory? Trends in Cognitive Sciences, 4(11), 417–423. Barsalou, L. W. (2008). Grounded Cognition. Annual Review of Psychology, 59, 617–645. Bartlett, F. C. (1932). Remembering: A Study in Experimental and Social Psychology. Cambridge University Press. Clark, A. (2013). Whatever Next? Predictive Brains, Situated Agents, and the Future of Cognitive Science. Behavioral and Brain Sciences, 36(3), 181–204. Cowan, N. (2001). The Magical Number 4 in Short-Term Memory: A Reconsideration of Mental Storage Capacity. Behavioral and Brain Sciences, 24(1), 87–114. Craik, F. I. M., & Lockhart, R. S. (1972). Levels of Processing: A Framework for Memory Research. Journal of Verbal Learning and Verbal Behavior, 11(6), 671–684.80001-X) Friston, K. (2010). The Free-Energy Principle: A Unified Brain Theory? Nature Reviews Neuroscience, 11, 127–138. Greenwood, J. D. (1999). Understanding the “Cognitive Revolution” in Psychology. Journal of the History of the Behavioral Sciences, 35(1), 1–22. Hassabis, D., Kumaran, D., Summerfield, C., & Botvinick, M. (2017). Neuroscience-Inspired Artificial Intelligence. Neuron, 95(2), 245–258. Marr, D. (1982). Vision: A Computational Investigation into the Human Representation and Processing of Visual Information. W. H. Freeman. Miller, G. A. (1956). The Magical Number Seven, Plus or Minus Two: Some Limits on Our Capacity for Processing Information. Psychological Review, 63(2), 81–97. Neisser, U. (1967). Cognitive Psychology. Appleton-Century-Crofts. Neisser, U. (1976). Cognition and Reality: Principles and Implications of Cognitive Psychology. W. H. Freeman. Newell, A., & Simon, H. A. (1972). Human Problem Solving. Prentice-Hall. Posner, M. I., & Petersen, S. E. (1990). The Attention System of the Human Brain. Annual Review of Neuroscience, 13, 25–42. Rumelhart, D. E., Hinton, G. E., & Williams, R. J. (1986). Learning Representations by Back-Propagating Errors. Nature, 323, 533–536. Sperling, G. (1960). The Information Available in Brief Visual Presentations. Psychological Monographs: General and Applied, 74(11), 1–29. Tolman, E. C. (1948). Cognitive Maps in Rats and Men. Psychological Review, 55(4), 189–208. Tversky, A., & Kahneman, D. (1974). Judgment under Uncertainty: Heuristics and Biases. Science, 185(4157), 1124–1131. Yasnitsky, A., & Ferrari, M. (2008a). From Vygotsky to Vygotskian Psychology: Introduction to the History of the Kharkov School. Journal of the History of the Behavioral Sciences, 44(2), 119–145. Yasnitsky, A., & Ferrari, M. (2008b). Rethinking the Early History of Post-Vygotskian Psychology: The Case of the Kharkov School. History of Psychology, 11(2), 101–121.

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика Психологічна наука в радянській Україні — це історія дослідницьких установ, університетських кафедр, експериментальних програм і наукових праць, що створювалися на українських землях у складі СРСР протягом 1919–1991 років. Її розвиток визначали одночасно інтелектуальна ініціатива науковців, державне фінансування освіти й досліджень, загальносоюзні мережі академічного обміну та політичний контроль над допустимими теоріями, мовою наукового опису, професійною кар’єрою й організацією установ. Найвиразніші етапи цієї історії — пошуки 1920-х років у рефлексології, педології та психології праці; злам дослідницького середовища в 1930-х; воєнне переривання роботи; створення окремого республіканського Інституту психології 1945 року; розбудова вікової, педагогічної та загальної психології у 1950–1980-х; формування оригінальних дослідницьких традицій, зокрема історико-психологічної програми Володимира Роменця. Власна наукова біографія цих напрямів простежується за архівами установ, першими виданнями, бібліографічними покажчиками й сучасними історіографічними дослідженнями. Ця стаття пояснює, як функціонувала психологія в Українській Радянській Соціалістичній Республіці (УРСР), які результати вона залишила, що обмежувало наукову свободу та як історики сьогодні оцінюють її спадщину. Ширшу картину розвитку дисципліни подано в матеріалі Історія психології в Україні: школи, інституції та головні етапи. Що означає «радянська психологія в Україні» Поняття охоплює дослідження, здійснювані в установах УСРР, а згодом УРСР, незалежно від етнічного походження чи місця народження окремих дослідників. Для історії науки важливими є місце роботи, інституційна належність, навчальні й дослідницькі зв’язки, адресат публікації та умови, у яких формувалися наукові питання. Наукове життя Харкова, Києва, Одеси, Дніпра та інших міст взаємодіяло із загальносоюзними, європейськими й міжнародними традиціями. Слід розрізняти щонайменше три рівні: психологію, яку реально досліджували в українських наукових установах; офіційну радянську доктрину, за допомогою якої оцінювали теоретичну прийнятність праць; і сучасну українську історіографію, що реконструює як інтелектуальну спадщину, так і механізми її політичного регулювання. Однакове радянське інституційне підпорядкування ще не означало однаковості дослідницьких підходів. Українське слово «радянська» тут позначає історичний державний контекст. Воно не є оцінкою наукової правильності певної теорії. Віднесення праці до радянського періоду встановлюється датою та обставинами її появи, а її нинішня емпірична цінність потребує окремої перевірки. Хронологія: головні події та повороти 1920-ті роки: нові установи й експериментальні програми Після революцій, воєн та адміністративних перебудов початку ХХ століття психологічні дослідження почали розвиватися в переформатованій мережі інститутів народної освіти, педагогічних кафедр і лабораторій. Харків став одним із помітних центрів рефлексології, педології, психотехніки та експериментальної педагогіки. У 1925 році там виходив «Український вісник рефлексології та експериментальної педагогіки»: бібліографічний запис праці Володимира Протопопова підтверджено у дослідженні архівних матеріалів Наталі Бойко. Дослідження Харківського інституту народної освіти. Початок 1930-х: перегляд дослідницьких програм У 1930-х роках розбудова кафедр, психологічних лабораторій і зв’язків між Харковом та іншими науковими центрами відбувалася водночас із посиленням вимог ідеологічної ортодоксії. Предметом суперечок ставали пояснення розвитку дитини, роль спадковості й середовища, інтерпретація рефлексів, використання психологічних тестів і співвідношення психології з педагогікою. Історія харківських досліджень має самостійний виклад у статті Харківська психологічна школа. 4 липня 1936 року: партійна постанова про педологію Постанова ЦК ВКП(б) «О педологических извращениях в системе наркомпросов» вимагала ліквідувати педологічну ланку в школах, вилучити відповідні підручники та припинити викладання педології як окремої науки в педагогічних закладах. Сам текст документа показує адміністративний механізм зміни освітньо-наукового поля. Текст постанови, опублікований за матеріалами 1936 року. Це була політична заборона конкретної інституційної й дисциплінарної практики, наслідки якої виходили далеко за межі фахової дискусії. 1941–1945 роки: війна, евакуація та відбудова Друга світова війна зруйнувала сталі зв’язки між університетами, лабораторіями й освітніми установами, перервала навчальні програми та спричинила евакуацію багатьох фахівців. Після повернення до Києва науковці відновлювали кафедри, дослідження дітей та підготовку педагогів. Біографічні документи Григорія Костюка підтверджують його роботу під час евакуації та повернення до довоєнних науково-педагогічних обов’язків. Педагогічний музей України. 1 жовтня 1945 року: окремий Інститут психології УРСР За розпорядженням союзного уряду від 30 червня 1945 року № 10007 було дозволено заснувати в Україні науково-дослідний інститут психології. Постанова Ради народних комісарів УРСР від 1 жовтня 1945 року № 1573 започаткувала роботу республіканського Науково-дослідного інституту психології. До його створення, як повідомляє офіційна історія установи, діяв відділ психології при Українському науково-дослідному інституті педагогіки. Офіційна історія Інституту психології. 1950 рік: вплив «павловської сесії» Спільна наукова сесія Академії наук СРСР і Академії медичних наук СРСР, присвячена фізіологічному вченню Івана Павлова, відбулася 28 червня — 4 липня 1950 року. Її наслідком стало посилення адміністративного тиску на пояснення поведінки й психіки, які вважалися несумісними з офіційним прочитанням фізіології. Вплив цієї кампанії на українську психологію досліджено в історико-науковій публікації «Павлівська сесія триває». 1960–1980-ті роки: диференціація психологічних досліджень У повоєнні десятиліття республіканські установи розвивали дослідження навчання, мислення, особистості, творчості, розвитку дитини та психологічної освіти. Зростали бібліографічні фонди, розширювалася спеціалізація лабораторій, формувалися дослідницькі колективи й академічне наставництво. Водночас історико-психологічні роботи Володимира Роменця створювали ширшу концептуальну перспективу для розуміння людини, культури та вчинку. Огляд наукового шляху Роменця. 1991 рік: інституційний перехід Проголошення незалежності України стало межею радянського періоду. Наукові установи, працівники, бібліотеки та дослідницькі традиції продовжили існування вже в українському державному контексті. Саме тому історію після 1991 року важливо розглядати як інституційне продовження зі зміною політичних і академічних умов, а не як початок української психології з нуля. Розпорядчі документи про подальше підпорядкування Інституту психології Академії педагогічних наук України датуються 1992 роком. Інституційна хронологія. 1920-ті роки: науковий експеримент у новій освітній системі Рефлексологія та пошук об’єктивних методів Одним із впливових напрямів першої радянської доби стала рефлексологія. Її прихильники прагнули будувати пояснення людської поведінки на спостережуваних реакціях, фізіологічних зв’язках і контрольованих умовах дослідження. Такі ідеї відповідали тогочасному міжнародному прагненню розширити експериментальні засоби психології, але в радянському середовищі набували особливого філософського та адміністративного значення. У Харківському інституті народної освіти рефлексологію викладали як навчальну дисципліну. Архівне дослідження Наталі Бойко документує роботу науково-дослідної кафедри педагогіки та її рефлексологічної секції. До джерел, використаних авторкою, входять матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, зокрема фонди 2 і 166. Цей факт особливо важливий: він дозволяє реконструювати реальну організацію досліджень, а не лише їхні пізні ідеологічні оцінки. Бойко, 2018. Для історика рефлексологія постає як конкретна дослідницька програма з власними публікаціями, приладами, навчальними курсами та суперечками. Для сучасного психолога вона є частиною історії об’єктивного дослідження поведінки; самі її теоретичні припущення слід оцінювати окремо від факту наукової активності. Педологія: інтегральне дослідження дитинства Педологія об’єднувала спроби вивчати розвиток дитини за допомогою психологічних, педагогічних, фізіологічних, медичних та соціальних підходів. Її представники прагнули пов’язати індивідуальні особливості з умовами виховання й навчання. Ця міждисциплінарність супроводжувалася методологічними проблемами: різні програми по-різному розуміли предмет дослідження, інтерпретували тести й використовували отримані результати в школі. Сучасний історико-науковий огляд Пітера Смагоринського простежує походження педології з європейських та американських досліджень дитинства кінця XIX століття, її розгортання в СРСР та політичне припинення як окремого руху 1936 року. Smagorinsky, 2025. Цей міжнародний контекст пояснює, чому українську педологію варто розглядати в ширшій історії наук про дитину. Вплив педології на радянську систему освіти не дає підстав механічно ототожнювати всі її методики зі сучасним психологічним оцінюванням. Водночас політичне закриття руху не є науковим спростуванням кожного його окремого спостереження. Історик розмежовує обґрунтовану критику методів, інституційні конфлікти та примусове усунення дисципліни. Психотехніка та психологія праці Психотехніка досліджувала професійно важливі якості людини, відповідність виконуваних завдань її можливостям, добір і підготовку працівників, організацію праці та застосування тестових методик. Ольга Сухомлинська в історико-педагогічному дослідженні показує, як у 1920–1930-х роках психотехніка розвивалася як комплексний напрям, пов’язаний із рефлексологією, функціональною психологією та тестуванням. Сухомлинська, 2012. Саме на перетині освіти, виробництва та експериментальної науки ставала видимою можливість практичного застосування психологічних знань. Проте професійний добір і тестування залежать від якості вимірювання, справедливості процедур і прав людей. Сучасні норми валідності, стандартизації та етики не можна автоматично переносити на історичні методики; їхній шлях розвитку має власну історію. Іван Соколянський і спеціальна освіта Іван Соколянський належав до організаторів психолого-педагогічних досліджень у Харкові. Біографічні матеріали Державної науково-педагогічної бібліотеки України повідомляють про його участь у рефлексологічних і педологічних програмах, роботу в Українському науково-дослідному інституті педагогіки та організацію в 1925 році в Харкові спеціальної школи-клініки для дітей із поєднаними порушеннями зору й слуху. Біографічний матеріал ДНПБ України. Термінологія історичних документів про дітей з інвалідністю відображає словник свого часу. У сучасному викладі коректно використовувати вислови «діти з інвалідністю», «діти з порушеннями слуху та зору», зберігаючи оригінальне формулювання лише тоді, коли необхідне точне бібліографічне або історичне цитування. Харків як осередок наукових зв’язків і суперечок Харківський напрям об’єднував педагогічні установи, експериментальні дослідження психіки, психофізіологію, роботу з дітьми та інтерес до діяльності, навчання й пам’яті. Історичне поняття «Харківська психологічна школа» вживають щодо кола дослідників і програм, пов’язаних із роботою в Харкові, особливо в 1930-х роках. Воно потребує конкретизації за складом учасників і датами: усі науковці, які певний час працювали в місті, не становили єдиної доктрини. У радянській психології того часу розвивалися різні версії діяльнісного підходу, культурно-історичні ідеї та дослідження запам’ятовування. Переміщення дослідників між містами ускладнює просту схему «національної належності» відкриття. Історично точніше показувати конкретні установи, роки роботи та взаємодію колективів. Внутрішню хронологію харківського осередку докладно розкрито в окремому матеріалі «Харківська психологічна школа: становлення, дослідники та ідеї». Сам Харків водночас був простором адміністративних реформ. Наукові напрями розвивалися в умовах, коли зміна партійної оцінки могла змінити академічні перспективи лабораторії чи дослідника. У дослідженні Івана Соколянського зафіксовано його критику на дискусійній сесії Українського науково-дослідного інституту педагогіки 15–20 лютого 1931 року, зокрема щодо співвідношення біологічних і соціальних чинників розвитку. ДНПБ України: біографія Соколянського. Чому 1930-ті стали переломом Від наукової суперечки до політичного рішення У науковому середовищі 1920-х років тривали справжні методологічні суперечки про достовірність тестування, відношення біологічного та соціального, предмет психології та межі педагогічного втручання. Наприкінці 1920-х і в 1930-х роках такі суперечки дедалі частіше підпорядковувалися зовнішній політичній класифікації. Наукова теза могла здобути статус «правильної» або «ворожої» через її ідеологічне тлумачення. Постанова 4 липня 1936 року демонструє цей механізм особливо виразно: замість поступового перегляду дослідницьких практик вона приписувала ліквідувати конкретну дисциплінарну організацію, вилучити матеріали та змінити підготовку спеціалістів. Історичний зміст документа перевіряється безпосередньо за його текстом. Постанова ЦК ВКП(б), 1936. Репресії, професійні втрати й самоцензура Репресивна політика радянської держави впливала на науку через арешти, втрату посад, заборону публікацій, руйнування наукових колективів та спонукання до ідеологічно безпечних формулювань. Для кожної конкретної особи ступінь і характер переслідування необхідно встановлювати за архівними справами, службовими документами та науково перевіреними біографіями. Узагальнене формулювання про репресивність періоду не замінює доказів у персональній справі. Крім безпосередніх санкцій, діяла селекція дослідницьких питань. Програми, що могли бути оцінені як «ідеалістичні», «механістичні» або «буржуазні», отримували інші можливості для розвитку, ніж ті, що узгоджувалися з поточними офіційними визначеннями. Через це історичний архів включає як опубліковані праці, так і відсутні, перервані або переписані дослідження. Чи вся педологія була однаковою Педологічні заклади, методики та теорії відрізнялися. Одні практики могли застосовувати недостатньо перевірені тести, інші розвивали спостереження за дитиною, шкільну допомогу чи міждисциплінарні дослідження розвитку. Сучасна оцінка має розглядати кожний метод у контексті його вибірок, процедур і доступних даних. Політична постанова 1936 року сама по собі не встановлює наукової валідності або невалідності всього корпусу педологічних робіт. Історичний огляд розвитку й ліквідації педології. Війна та відновлення академічної мережі У роки Другої світової війни університетське й інститутське середовище зазнало окупації, евакуації, втрат кадрів і матеріальної інфраструктури. Переміщення науковців, викладацькі обов’язки в евакуації та необхідність відновлення педагогічної освіти створювали інші умови, ніж у довоєнний час. Біографічна історія Григорія Костюка дає конкретний приклад: під час евакуації він працював у педагогічних закладах, згодом повернувся до Києва та включився у відбудову психологічної науки. Педагогічний музей України. Післявоєнна психологія відповідала на потребу підготовки педагогів, розвитку дітей у відновленій системі освіти та формування наукових кадрів. Саме в цій ситуації виник республіканський Інститут психології. Його створення не означало, що до 1945 року в Україні не існувало психологічних досліджень: інститут об’єднав і посилив напрям, який мав довоєнні кафедральні, лабораторні та педагогічні витоки. Інститут психології УРСР: створення, структура та завдання Нормативні дати й історична назва Офіційна історія установи встановлює два окремі акти: 30 червня 1945 року — союзне розпорядження № 10007, 1 жовтня 1945 року — постанова Ради народних комісарів УРСР № 1573 та початок діяльності науково-дослідного інституту. Отже, датою заснування установа вказує саме 1 жовтня 1945 року. Інститут психології: історична довідка. У положенні про інститут визначалися напрями загальної, дитячої, педагогічної та спеціальної психології, а також дослідження історії психології. Важливою функцією була координація наукової роботи кафедр педагогічних інститутів та університетів республіки. У цьому виявлялася інституційна роль нової організації: вона створювала сталіший центр підготовки кадрів, тематичного планування й поширення результатів. Документована історія Інституту. Григорій Костюк і організація наукової школи Першим директором став Григорій Костюк. Український інститут національної пам’яті й офіційна історія Інституту психології відзначають його участь у створенні установи та керівництво нею до початку 1970-х років. Український інститут національної пам’яті; Інститут психології. Костюк працював у галузях педагогічної, вікової та загальної психології, досліджував зв’язок навчання і психічного розвитку, організовував підготовку науковців та роботу лабораторій. Його внесок слід розглядати через створення умов для багатьох дослідницьких програм і через власні тексти. Історію його інституційної роботи докладно розглянуто у статті Григорій Костюк і становлення українських психологічних інституцій. Підручники як документ наукової мови Історію радянської української психології можна реконструювати через підручники: вони фіксують терміни, предметні межі дисципліни, адресата психологічного знання й те, які теорії визнавалися придатними для університетського викладання. Педагогічний музей України підтверджує вихід 1939 року україномовного підручника з психології, у створенні якого провідну роль відіграв Костюк. Педагогічний музей України. Бібліографія Державної науково-педагогічної бібліотеки містить, зокрема, опис другого доповненого видання підручника «Психологія» за редакцією Г. С. Костюка (Київ: «Радянська школа», 1961, 583 сторінки). У змісті зафіксовано розділи про предмет і методи психології, природу психіки, мислення та інші проблеми. Це джерело дає можливість порівнювати наукову термінологію різних десятиліть за фактичними виданнями. Бібліографія праць Костюка. Керівництво та зміна дослідницьких пріоритетів Офіційний історичний нарис установи називає серед наступних керівників Володимира Войтка та Людмилу Проколієнко. Упродовж десятиліть змінювалися теми лабораторій, кадровий склад і форми координації університетських досліджень. Послідовність конкретних дат в історії керівництва потребує звіряння з наказами та кадровим архівом: історичні довідки установи в окремих місцях узагальнюють або розходяться щодо початку адміністративних каденцій. Офіційний історичний нарис. Історія самої установи та її наукової спадщини розкрита в окремій канонічній статті Інститут психології імені Г. С. Костюка: історія та наукова спадщина. «Павловська сесія» 1950 року та повоєнне наукове середовище «Павловська сесія» була подією союзного масштабу, що безпосередньо впливала на фізіологічні та суміжні психологічні науки. В офіційній лексиці її представляли як утвердження єдиного правильного фізіологічного підходу. Історична реконструкція показує також дисциплінування науковців, критику окремих напрямів та зміну інституційних можливостей. Дослідження, опубліковане в журналі «Психологія і суспільство», докладно аналізує перебіг сесії від 28 червня до 4 липня 1950 року та її тривалі наслідки для психології України. «Павлівська сесія триває», 2021. Важливим результатом стало посилення залежності психологічних інтерпретацій від офіційно затвердженої фізіологічної мови. Цей вплив не слід зводити до припинення всіх експериментів: дослідження продовжувалися, але вимоги до їхнього пояснення та публічного представлення змінювалися. Переважали теми, які можна було пов’язати з навчанням, працею, поведінкою та фізіологічними механізмами. Для сучасної історіографії істотна різниця між експериментальним результатом і санкціонованою інтерпретацією. Дослідницькі дані можуть залишатися предметом наукового інтересу навіть тоді, коли їхній теоретичний опис був сформований під політичним тиском. І навпаки, державне схвалення теорії не встановлює її емпіричної істинності. Напрями досліджень у 1950–1980-х роках Вікова й педагогічна психологія Школа, навчання, розвиток мислення та формування особистості стали тривалими напрямами роботи українських радянських психологів. Такі дослідження були пов’язані з навчальними закладами, підготовкою вчителів, удосконаленням дидактичних підходів і лабораторними програмами. Інститут психології координував ці напрями на республіканському рівні відповідно до завдань, закріплених при його заснуванні. Історія Інституту психології. Теоретичним питанням було співвідношення навчання й розвитку: за яких умов нові навчальні завдання змінюють способи мислення, які внутрішні можливості та попередній досвід дитини мають значення, як оцінювати набуті вміння. Сучасна наука продовжує досліджувати ці проблеми за іншими вимірювальними та експериментальними стандартами. Історичну працю потрібно читати з урахуванням її вихідної методики, вибірки й термінології. Загальна психологія, мислення, мовлення та пам’ять Загальна психологія в українських установах охоплювала процеси сприймання, мислення, запам’ятовування, мотивації та діяльності. Університетські кафедри й академічні лабораторії були пов’язані через викладання, дисертаційні дослідження, експериментальне обладнання та публікації. Взаємовплив між українськими й іншими радянськими центрами не знімає необхідності документувати локальний внесок конкретної лабораторії. У цій галузі історична спадщина є матеріалом для дослідження становлення експериментальних понять. Те, що автор називав «пам’яттю», «діяльністю» або «мисленням», іноді частково перетинається із сучасними операційними визначеннями, а іноді має інші теоретичні межі. Історик має відтворювати значення терміна в конкретній праці. Психологія особистості Дослідження особистості поєднували питання її формування, соціального досвіду, самосвідомості, морального становлення, життєвих завдань і діяльності. Розроблення цих тем відбувалося в умовах, де офіційна освітня ідеологія задавала бажану модель людини. Така обставина впливала насамперед на мову нормативних висновків і на можливість відкрито обговорювати альтернативні ціннісні перспективи. Психологічна наука аналізує особистість за даними, тоді як ідеологічний норматив визначає, якою людина повинна бути. У роботі з історичним текстом ці два рівні варто розрізняти: описані психологічні спостереження можуть становити інтерес незалежно від нормативної рамки, в якій автор змушений був їх подавати. Психологія творчості Дослідження творчості розширювали традиційний горизонт шкільної психології, звертаючись до фантазії, уяви, індивідуального задуму й самостійного акту створення нового. Значним українським внеском була праця Володимира Роменця «Психологія творчості» (1971). Її назву та рік видання підтверджує бібліографічний покажчик Інституту психології імені Г. С. Костюка. Бібліографія Роменця. У дослідженнях творчості особливо виразною ставала напруга між живою індивідуальністю та нормативними моделями радянського виховання. Однак історичний аналіз має виходити з конкретної аргументації дослідника, зіставлення редакцій текстів і контексту їхньої появи, а не з припущення, що всі праці одного періоду мали однаковий ідеологічний зміст. Історія психології як окрема програма Здобутком української науки радянського періоду стала власна історико-психологічна дослідницька традиція. Володимир Роменець досліджував становлення психологічних уявлень у зв’язку з розвитком культури, людським учинком, творчістю та філософськими уявленнями про особистість. Його «Історія психології» вийшла 1978 року, а «Історія психології Стародавнього світу і середніх віків» — 1983 року; наступні томи розширювали цю програму вже в пізньорадянський і пострадянський час. Бібліографічний покажчик. Сучасне дослідження Петра М’ясоїда, присвячене сторіччю від дня народження Роменця, характеризує його історико-психологічний доробок як оригінальне переосмислення всесвітньої історії психології. М’ясоїд, 2026. При цьому концептуальна інтерпретація Роменця залишається його авторською історико-теоретичною програмою; її потрібно розрізняти з архівною реконструкцією конкретної події. Українська мова психологічної науки Історію психології в УРСР становили праці різними мовами, насамперед українською та російською. Мовні умови змінювалися разом із державною політикою, видавничими практиками, університетською підготовкою й загальносоюзними науковими зв’язками. Реконструкція наукової традиції потребує уважного ставлення до мови оригіналу: зміна мови видання, переклад терміна чи редакційне втручання можуть змінювати спосіб, у який певна ідея потрапляє в академічний обіг. Підручник «Психологія» 1939 року та його пізніші видання є важливими документами української психологічної термінології. Бібліографічні записи першодруків і перевидань дають підставу вивчати, як у різні роки передавали назви психічних процесів, поняття розвитку, особистості й навчання. Педагогічний музей України; ДНПБ України: бібліографія Костюка. Відновлення української інтелектуальної історії передбачає працю з україномовними виданнями, навіть якщо загальносоюзні бібліографічні огляди надавали перевагу російськомовним джерелам. Водночас мова публікації сама собою не доводить національну чи політичну самоідентифікацію автора: ці питання належать до біографічної й архівної реконструкції. Університети, інститути й професійна підготовка Академічна психологія в радянській Україні існувала в кількох організаційних формах: науково-дослідні інститути, факультетські й міжфакультетські кафедри, експериментальні лабораторії, педагогічні заклади та спеціалізовані навчально-дослідні осередки. Їхні функції різнилися: від підготовки вчителів і методичного забезпечення шкіл до розроблення загальних теорій психіки. Після заснування 1945 року Інститут психології отримав окреме завдання координувати наукову роботу кафедр університетів і педагогічних інститутів республіки. Це змінило інфраструктуру галузі: дослідження могли отримувати триваліші інституційні програми, власні бібліотечні ресурси, кадрову спадкоємність і фахові зв’язки. Інститут психології: історія. Історію українських наукових центрів потрібно бачити як мережу, де університетське викладання, інститутська експериментальна робота та видавнича діяльність взаємно підтримували одне одного. Тому розвиток української психології неможливо звести до біографії одного директора або до історії однієї лабораторії. Наукові товариства, видання й бібліографічна пам’ять Фахова періодика, університетські збірники, підручники та матеріали наукових засідань є прямими свідченнями тематичних пріоритетів доби. Вони показують, які питання вважалися важливими, як обговорювали методи, хто рецензував праці й якою мовою академічна спільнота передавала результати. Особливо цінні бібліографічні покажчики, які зберігають конкретні дані про рік, видавництво, авторство та обсяг видання. Покажчик праць Костюка, підготовлений Державною науково-педагогічною бібліотекою України, і бібліографія Роменця, оприлюднена Інститутом психології, дозволяють відрізняти перший друк від перевидання й установлювати наукову послідовність без переказування популярних біографій. ДНПБ: Костюк; Інститут психології: Роменець. Інституційна пам’ять має і власні обмеження. Ювілейна довідка прагне підкреслити наступність і досягнення, тому історик зіставляє її з наказами, публікаціями відповідного часу, незалежними дослідженнями та документами про суперечки чи втрати. Які обмеження визначали психологію УРСР Обов’язкова ідеологічна рамка Радянська політична система вимагала від дослідників співвідносити свої теорії з офіційно інтерпретованим марксизмом-ленінізмом. На практиці це впливало на постановку питань, термінологію підручників, рецензування, кадрові рішення та публікацію. Ідеологічна класифікація могла ставати умовою інституційної підтримки навіть тоді, коли експериментальна перевірка певної теорії залишалася відкритим питанням. Адміністративне втручання в наукові напрями Педологічна постанова 1936 року та «павловська сесія» 1950 року показують два історично задокументовані механізми зовнішнього керування дисципліною: припинення окремої програми адміністративним актом і утвердження пріоритетної теорії через публічну кампанію. Їхні наслідки досліджені за первинними текстами та історіографією. Постанова 1936 року; Історико-наукове дослідження 1950 року. Обмеження академічної мобільності й доступу до літератури Міжнародні дослідницькі зв’язки, доступ до закордонних публікацій і можливість відкритого обміну ідеями залежали від політичних та інституційних умов. Наслідком могла бути затримка сприйняття певних напрямів, нерівномірність бібліографічного доступу та необхідність формулювати критику в дозволеній теоретичній мові. Водночас існували наукові зв’язки всередині СРСР і вибіркові міжнародні контакти. Реальний рівень відкритості треба встановлювати для конкретного десятиліття й установи. Репресії та руйнування професійної спадкоємності Ризик арештів, звільнень, цензури та політичного звинувачення змінював структуру наукових спільнот. Для історії психології це означало втрату людей, переривання дослідницьких ліній і пошкодження можливості відкрито передавати спадщину учням. Історія репресій потребує іменних архівних документів; вона стане предметом окремої енциклопедичної статті та відповідного вузла графа знань. Що українська радянська психологія залишила науці Найстійкіший спадок цього періоду — установи, фахові бібліотеки, наукові колективи, підручники, дослідницькі програми та підготовлені спеціалісти. Інститут психології, створений 1945 року, продовжив свою діяльність після незалежності та сьогодні функціонує як Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України. НАПН України: інституційна довідка. У теоретичній площині спадщина включає праці з вікової, педагогічної та загальної психології, психології мислення й творчості, а також оригінальну історико-психологічну програму. Дослідження Володимира Роменця посіли окреме місце завдяки широті історичного матеріалу, увазі до людського вчинку та спробі побудувати послідовне понятійне прочитання розвитку психології. М’ясоїд, 2026. Водночас наукова спадщина включає й негативний досвід: приклади, коли адміністративна влада визначала допустимий зміст знання, а дослідницька програма могла втратити інституційне існування через політичне рішення. Для сучасної науки це історичний матеріал про залежність методологічної свободи від академічних інститутів, наукової етики та відкритої критики. Як сучасний історик перевіряє радянські психологічні джерела Перший крок — встановити, чи є текст першою публікацією, перевиданням, перекладом, редакторською адаптацією або пізнішою інтерпретацією. Для цього потрібні титульні аркуші, бібліотечні каталоги, вихідні дані та зіставлення видань. Такі відмінності особливо важливі для підручників і багатотомних історичних праць. Другий крок — відокремити подію від її офіційного пояснення. У документах 1936 та 1950 років адміністративні формулювання містять погляди державної влади, а не нейтральні висновки про наукову істинність. Дослідник аналізує, хто ухвалив рішення, кого воно стосувалося та як змінило установи й можливості публікації. Третій крок — звірити біографічні твердження з незалежними джерелами. Наприклад, рік присвоєння Інституту психології імені Костюка в окремих установчих довідках подано як 1996, тоді як бібліотечна історична довідка встановлює постанову Кабінету Міністрів України № 978 від 6 грудня 1995 року. У такій ситуації слід розрізняти дату нормативного акта та подальше використання найменування. ДНПБ України: історія установи; Інститут психології: історія. Четвертий крок — перевірити сучасну емпіричну оцінку теорії за нинішніми науковими даними. Історична публікація може бути видатною за постановкою проблеми та впливом, водночас конкретне твердження про механізми розвитку потребує сучасної методологічної перевірки. Розрізнення історичної ваги і сучасної валідності є основою відповідального викладу історії психології. Поширені історичні спрощення «Українська психологія почалася лише 1945 року» 1945 рік є датою заснування окремого республіканського Інституту психології. Довоєнні дослідження існували в університетах, інститутах народної освіти, педагогічних і медичних осередках. Тому йдеться про нову інституційну форму, а не про початок усієї дисципліни. Бойко, 2018; Інститут психології. «Усі радянські психологи працювали за однією теорією» Дослідницькі програми змінювалися між десятиліттями й установами. Рефлексологія, педологія, психологія навчання, дослідження творчості та історико-психологічні концепції мали різні завдання. Ідеологічний контроль суттєво впливав на їхню публічну мову, але не скасовує їхньої фактичної методологічної відмінності. «Заборона педології довела, що її результати були хибними» Політичний акт 1936 року визначив адміністративну долю дисципліни. Оцінка окремих методів потребує аналізу їхньої валідності, вибірок, процедур і можливостей відтворення. Первинний текст постанови; огляд історії педології. «У період СРСР українські вчені не створювали оригінальних ідей» Інституційні архіви й бібліографії фіксують авторські праці з педагогічної психології, психології розвитку, творчості та історії психології, зокрема дослідницьку програму Володимира Роменця. Правильна історична оцінка вимагає описати зміст цих праць і умови їхньої появи, а не заміняти аналіз політичним узагальненням. Інститут психології: бібліографія Роменця. Запитання й відповіді Коли сформувалася радянська психологія в Україні? Як інституційно впізнаваний комплекс нових програм вона розвивалася у 1920-х роках, спираючись на попередні психологічні, фізіологічні та педагогічні традиції. Окремий республіканський Науково-дослідний інститут психології було створено 1 жовтня 1945 року. Які міста були головними центрами досліджень? Харків вирізнявся діяльністю інститутів народної освіти, рефлексологічними та педагогічними програмами; Київ став особливо важливим інституційним центром після створення Інституту психології. Дослідження також здійснювалися в інших університетських та освітніх містах республіки; масштаб їхнього внеску слід встановлювати за конкретними кафедральними й архівними матеріалами. Що сталося з педологією у 1936 році? Постанова ЦК ВКП(б) від 4 липня 1936 року передбачила ліквідацію педологічної ланки в школах, вилучення підручників та скасування викладання педології як окремої дисципліни в педагогічних закладах. Це рішення мало політичний і адміністративний характер. Хто заснував Інститут психології УРСР? Питання про створення установи вирішувалося союзними та республіканськими урядовими актами 1945 року, а провідним організатором і першим директором був Григорій Костюк. Тому коректне історичне пояснення поєднує адміністративні документи та роль наукового керівника. Що означала «павловська сесія» для психологів? Сесія 1950 року сприяла утвердженню офіційної фізіологічної доктрини та посиленню контролю над поясненням психологічних явищ. Її слід аналізувати як науково-політичну подію з тривалими наслідками для дослідницького середовища. Які здобутки цього періоду зберегли значення? Насамперед інституційна інфраструктура, наукові бібліотеки, підготовка фахівців, бібліографічно зафіксовані дослідження розвитку й навчання, праці з психології творчості та оригінальна історико-психологічна традиція. Оцінка окремих теоретичних результатів за сучасними емпіричними критеріями потребує самостійного наукового аналізу. Чому історію радянської психології потрібно писати з українських джерел? Українські архіви, університетські документи, україномовні першодруки та бібліографічні каталоги відновлюють географію досліджень, конкретні інституції та авторство. Вони допомагають побачити українську наукову історію в її власній послідовності й водночас перевірити її зв’язки із ширшим світовим контекстом. Висновки Психологічна наука радянської України формувалася в умовах інтенсивного інституційного будівництва й глибокого політичного втручання. У 1920-х роках її розвиток живили міждисциплінарні пошуки в освіті, рефлексології, педології та психології праці. У 1930-х партійні рішення й репресивні практики змінили межі наукової діяльності. Після Другої світової війни окремий Інститут психології забезпечив тривалішу організаційну основу досліджень, що розвивалися у 1950–1980-х роках. Історичний доробок цієї доби складають конкретні праці, наукові осередки, педагогічні дослідження, створення фахових кадрів, історико-психологічні концепції та інституції, що перейшли в незалежну Україну. Його сучасне дослідження потребує двох послідовних операцій: точно відновити історичні факти й окремо перевірити наукову цінність конкретних тверджень за нинішніми стандартами. Саме так радянський період займає своє місце в загальній історії психології та українській історії науки. Пов’язані статті Історія психології в Україні: школи, інституції та головні етапи — огляд становлення дисципліни на українських землях у різні періоди. Харківська психологічна школа: становлення, дослідники та ідеї — наукові зв’язки й історія харківського дослідницького осередку. Григорій Костюк і становлення українських психологічних інституцій — роль ученого в організації психологічної науки. Інститут психології імені Г. С. Костюка: історія та наукова спадщина — історія центральної української психологічної установи. Історіографія психології: джерела, методи та історичні суперечки — правила історичного дослідження й перевірки джерел. Хронологія історії психології: основні дати, події та відкриття — ширша послідовність історичних змін у дисципліні. Українська психологія 1920–1930-х років: інституції та дослідження Ідеологічний контроль і репресії в історії української психології Світова історія психології: різні традиції й межі західного канону Джерела Бойко, Н. (2018). Рефлексологія як навчальний предмет у Харківському інституті народної освіти. Історико-педагогічний альманах. https://doi.org/10.31499/2307-4833.1.2018.135953. Державна науково-педагогічна бібліотека України імені В. О. Сухомлинського. Біографія І. П. Соколянського. Біобібліографічний інформаційний ресурс. Державна науково-педагогічна бібліотека України імені В. О. Сухомлинського. Бібліографія праць Г. С. Костюка. Біобібліографічний інформаційний ресурс. Державна науково-педагогічна бібліотека України імені В. О. Сухомлинського. Установа, якій присвоєно ім’я Г. С. Костюка. Відомості про постанову КМУ № 978 від 6 грудня 1995 року. Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України. Історія Інституту. Офіційний інституційний історичний нарис. Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України. Володимир Роменець: наукова біографія. Документована біографічна довідка. Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України. Володимир Роменець: бібліографічний покажчик. Інституційна бібліографія. М’ясоїд, П. (2026). Академік Володимир Роменець: історія всесвітньої психології у принципово новому висвітленні. Вісник Національної академії педагогічних наук України. https://doi.org/10.37472/v.naes.2026.8109. Національна академія педагогічних наук України. Інститут психології імені Г. С. Костюка. Офіційний реєстр наукових установ. Педагогічний музей України. (2019). 120 років від дня народження Григорія Костюка. Історико-біографічна публікація. Роменець, В. А. (1971). Психологія творчості. Київ: Вища школа. Бібліографічно засвідчене видання. Роменець, В. А. (1978). Історія психології. Київ: Вища школа. Бібліографічно засвідчене видання. Роменець, В. А. (1983). Історія психології Стародавнього світу і середніх віків. Київ: Вища школа. Бібліографічно засвідчене видання. Smagorinsky, P. (2025). The Science of the Child: The lost Soviet pedology movement and its echoes today. Learning, Culture and Social Interaction, 54, 100925. https://doi.org/10.1016/j.lcsi.2025.100925. Сухомлинська, О. (2012). Психотехніка – втрачений напрям радянської педагогічної науки і практики. Історико-педагогічний альманах. https://doi.org/10.31499/2307-4833.2.2012.15370. Український інститут національної пам’яті. 1899 — народився Григорій Костюк, психолог. Історичний календар. Центральний комітет ВКП(б). (1936, 4 липня). «О педологических извращениях в системе наркомпросов». Постанова; історична публікація тексту. «Павлівська сесія триває: роковини семи десятиліть для психології в Україні». (2021). Психологія і суспільство. Історико-наукове дослідження.

Автор: Український психологічний ХАБ. Опубліковано: 12 жовтня 2026 року. Редакційна політика. Інститут психології імені Г. С. Костюка Національної академії педагогічних наук України — державна науково-дослідна установа в Києві, заснована 1 жовтня 1945 року. Протягом восьми десятиліть тут розвивалися психологія навчання та психічного розвитку, загальна й історична психологія, дослідження мислення, творчості, обдарованості, особистості, психологічного оцінювання і суспільних відносин. Наукова спадщина Інституту охоплює праці кількох поколінь дослідників, історію лабораторій, підготовку наукових кадрів та видавничу діяльність. Історична довідка установи і ЄДЕБО підтверджують дату її заснування. У сучасній системі української науки Інститут належить до Національної академії педагогічних наук України. Юридична адреса установи — місто Київ, вулиця Паньківська, 2. Її нинішніми напрямами є фундаментальні та прикладні дослідження, підготовка дослідників, академічні видання і наукова комунікація. Актуальні відомості про керівництво й діяльність представлені на офіційній сторінці НАПН та в державному освітньому реєстрі. Наукове значення Інституту в історії України Історія психології включає становлення понять і теорій, розвиток методів, зміну дослідницьких запитань, появу лабораторій, університетських кафедр і фахових видань. Інститут психології імені Г. С. Костюка є важливим прикладом тривалої організації досліджень в українському науковому середовищі. Його значення розкривається через конкретні програми, публікації та дослідницькі зв’язки, які можна простежити від середини XX століття до сьогодення. Історія цього закладу відображає зміну кількох суспільних епох: відновлення освіти після Другої світової війни, радянську систему наукового управління, відбудову українських академічних інституцій після 1991 року, розширення дослідницьких завдань у XXI столітті. Порівняння первинних завдань Інституту з його нинішніми дослідницькими пріоритетами показує як сталість інтересу до розвитку особистості, так і появу нових проблем — від цифрового середовища до психологічної стійкості в умовах війни. Ця стаття розглядає становлення саме наукової установи. Докладна біографія Григорія Костюка та історія української психології в цілому належать до суміжних самостійних напрямів дослідження. Для ширшого історичного контексту дивіться історію психології в Україні і загальний огляд історії психології. Докладніше про науково-організаційну діяльність першого директора йдеться в окремому матеріалі про Григорія Костюка та становлення українських психологічних інституцій. Передісторія: психологічні дослідження до створення установи Психологічна наука в Україні має давніші традиції, ніж окремий Інститут, заснований у 1945 році. Психологічні знання формувалися в університетських, педагогічних, медичних і філософських середовищах. Безпосереднім організаційним попередником нового закладу був відділ психології Українського науково-дослідного інституту педагогіки. Цей факт зазначено в історії Інституту. Створення самостійної дослідницької установи означало можливість довгостроково підтримувати кілька наукових напрямів і координувати їхню роботу. У повоєнних умовах особливої ваги набували дослідження дитячого розвитку, навчання та психологічних умов освітнього процесу. Новий інститут мав стати центром такої роботи, а також сприяти професійній підготовці науковців і співпраці з кафедрами педагогічних інститутів та університетів. Заснування у 1945 році: розпорядження та постанова 30 червня 1945 року Рада народних комісарів СРСР видала розпорядження № 10007, що дозволило створення науково-дослідного інституту психології в Українській РСР. 1 жовтня 1945 року постанова Ради народних комісарів УРСР № 1573 започаткувала діяльність Науково-дослідного інституту психології УРСР. Ці документи й послідовність рішень названо у першоджерельній історичній довідці Інституту. 1 жовтня 1945 року — офіційна дата заснування, яку нині незалежно від історичної довідки відображає Реєстр суб’єктів освітньої діяльності ЄДЕБО. Важливо розрізняти два етапи організації: попереднє рішення про дозвіл і республіканську постанову, за якою заклад розпочав роботу. Затверджене для установи положення визначало дослідження загальної, дитячої, педагогічної та спеціальної психології, а також історії вітчизняної й зарубіжної психології. Інститут мав підтримувати планування психологічних досліджень в Україні та координувати роботу психологічних кафедр. Отже, вже у вихідному задумі поєднувалися експериментальна, теоретична, історична та організаційно-методична діяльність. Документальну реконструкцію цих функцій наводить сам Інститут. Григорій Костюк — перший директор і організатор досліджень Першим директором став Григорій Силович Костюк (1899–1982). Він керував Інститутом від заснування до 1971 року. Його наукові інтереси включали психічний розвиток дитини, формування понять, навчання, мислення й становлення особистості. Тривалість його керівництва забезпечувала спадкоємність проблематики, наукових дискусій і підготовки дослідників. В історії Інституту Костюк є одночасно керівником дослідницького осередку й автором власних психологічних праць. Ці ролі пов’язані, але їх потрібно аналізувати окремо: створення організаційних умов дослідження відрізняється від авторства теоретичного висновку. До розвитку Інституту долучалися численні співробітники й наступні покоління, тому його історична роль має колективний вимір. Бібліографія Костюка в Державній науково-педагогічній бібліотеці України імені В. О. Сухомлинського дозволяє відокремлювати конкретні його роботи від пізніших інтерпретацій і від публікацій інших дослідників тієї доби. Перші наукові програми: психологія розвитку і навчання У перші десятиліття робота Інституту була зосереджена навколо психічного розвитку дітей, умов навчання, розуміння навчального матеріалу, формування знань і розумових операцій. Дослідження цих процесів мали теоретичне та педагогічне значення: психологічні пояснення ставали підставою для обговорення змісту навчання, вікових особливостей і ролі діяльності в розвитку особистості. Серед суттєвих історичних питань — взаємозв’язок навчання та розвитку. Він обговорювався в межах різних теоретичних підходів і дослідницьких практик. Оцінюючи такі праці нині, необхідно відрізняти первинну авторську постановку проблеми від її пізніших трактувань, а історичні спостереження — від сучасних емпіричних висновків. Психологія розвитку й нині залишається самостійною галуззю з великою кількістю дослідницьких питань. Її сучасний предмет розкрито в статті «Психологія розвитку впродовж життя», а поняття індивідуального розвитку — у матеріалі «Онтогенез у психології». Видання 1940–1950-х років і документальна спадщина Наукове становлення Інституту можна простежити за первинними збірниками та бібліографічними каталогами. У бібліографії праць Костюка зафіксовано видання «Вопросы психологии понимания» 1947 року як частину ранньої видавничої спадщини Інституту. Відтворення цієї назви мовою оригіналу важливе для бібліографічної точності: пізніші переклади й перекази можуть змінювати назву дослідження. Бібліографічне джерело зберігає дані про працю. 1949 року в Києві було видано перший том «Наукових записок» Науково-дослідного інституту психології за редакцією Г. С. Костюка, загальним обсягом 287 сторінок. У цьому томі міститься його стаття «Про генезис поняття числа у дітей» на сторінках 10–32. Це документально підтверджена оригінальна публікація, яка розкриває дослідницьку увагу до становлення поняття числа. Точні реквізити наведено в покажчику ДНПБ України. 1950 року з’явився тематичний збірник «Питання педагогічної психології», до якого ввійшла праця Костюка «Про психологію розуміння». Дослідження розуміння стали частиною ширшої проблематики пізнання, навчання та мислення. Історіографічний опис потребує уваги до автора, року, назви оригінального тексту й конкретного видання; усе це можна перевіряти за науковим каталогом ДНПБ. Історичний факт публікації означає існування певної наукової позиції та її аргументації. Сучасна доказова оцінка цієї позиції вимагає окремої роботи: аналізу методів, достовірності вимірювання, можливості незалежного повторення та пізніших емпіричних даних. Лабораторія психології навчання імені Івана Синиці У 1960 році лабораторія психології навчання була створена як самостійний підрозділ. Ініціатором її організації та першим керівником став Іван Омелянович Синиця. Офіційна історія лабораторії уточнює, що дослідження психічного розвитку особистості в навчанні проводилися в Інституті від 1945 року. Тому 1960 рік є датою організаційного оформлення лабораторії, а не початком усіх досліджень цього предмета. Діяльність лабораторії включала вивчення розумової роботи учнів, психологічних умов засвоєння знань та індивідуального розвитку. Зміст досліджень змінювався разом із педагогічною практикою й теоретичними підходами. У подальші десятиліття розвивалися генетико-моделювальні концепції, пов’язані з колом дослідників Інституту. В історичній статті вони розглядаються як наукові програми з конкретним авторством і контекстом. Тривалість проблематики навчання в установі виявляється через публікації, зміну керівників, тематичні плани, дисертації та діяльність лабораторних колективів. Така наступність становить важливу частину інституційної історії психології, оскільки дозволяє досліджувати один предмет упродовж багатьох поколінь. Дослідження дошкільного та шкільного віку Дитяча й педагогічна психологія були названі серед первісних завдань Інституту. У різні роки досліджували психологічні особливості дошкільного та шкільного віку, розвиток мислення, мовлення, особистості, засвоєння знань і взаємодію дитини з соціальним середовищем. Ці питання поєднувалися з необхідністю психологічного обґрунтування навчання й виховання. Сучасний Інститут зберігає спеціалізовані дослідження дошкільної психології та розвитку особистості. Назви й структура підрозділів змінювалися; їх необхідно зіставляти з історією попередніх відділів, щоб коректно датувати дослідницькі напрями. Наявність відповідних лабораторій підтверджує офіційний реєстр підрозділів. Сучасні висновки про розвиток дітей формуються на основі широкої дослідницької літератури. Історичні концепції українських учених допомагають зрозуміти розвиток відповідних запитань, а сучасна перевірка освітніх практик вимагає якісних емпіричних досліджень. Зміна поколінь і розвиток науки в 1970–1980-х роках Після завершення керівництва Костюка у 1971 році директором став Віталій Іванович Войтко. З травня 1983 року установу очолила Людмила Миколаївна Проколієнко. Директорські зміни відбувалися на тлі розвитку інститутських лабораторій і нових теоретико-методологічних досліджень. Послідовність керівництва наведено в історичному розділі установи. У цих десятиліттях наукові програми охоплювали проблеми розвитку, особистості, діяльності, мислення, навчання й психологічного оцінювання. Дослідницькі підходи відображали наукові можливості та інтелектуальні обмеження свого часу. Для точного опису потрібно враховувати авторські праці та історичний контекст, у якому вони створювалися. Важливою формою наукової роботи були лабораторії й дослідницькі групи. Їхнє створення означало тривале закріплення тематики, можливість навчати молодших дослідників і виробляти спільні методичні інструменти. Історичний внесок таких колективів проявляється через їхні результати й наступність проблем, навіть якщо організаційні назви надалі змінювалися. Лабораторія психодіагностики: 1975 і 2015 роки Лабораторію психодіагностики створено в Інституті 1975 року. Її засновником і першим керівником був Юрій Зіновійович Гільбух (1928–2000). Ця подія позначила формування окремого організаційного напряму психологічного оцінювання. Дату й керівника підтверджує офіційна історія лабораторії. Психодіагностика потребує дослідження індивідуальних відмінностей, конструювання інструментів, визначення їхньої валідності й надійності, а також коректної інтерпретації результатів. Для історії науки важливо з’ясувати, які методики були доступні дослідникам і які вимірювальні стандарти діяли в той час. Сучасні принципи психологічного оцінювання розкрито у статті «Психодіагностика: що це». 5 січня 2015 року була створена лабораторія психодіагностики та науково-психологічної інформації через об’єднання двох раніших підрозділів. Таким чином, 1975 і 2015 роки відображають різні інституційні події: появу первісної лабораторії й подальшу реорганізацію. Обидві дати наведено на офіційній сторінці лабораторії. Історичне значення діагностичного напряму полягає в розвитку культури психологічного вимірювання та дослідження індивідуальних відмінностей. Визнання цієї ролі поєднується з необхідністю сучасної перевірки конкретних методик, якщо їх планують використовувати в освіті або іншій практиці. Володимир Роменець і розвиток історичної психології Важливою лінією наукової спадщини Інституту стали дослідження історії психологічних ідей і теоретичних проблем людського вчинку, пов’язані з працями Володимира Андрійовича Роменця. Його історико-психологічна програма спрямовувала увагу до розвитку уявлень про психіку в культурі та історії науки. Її предмет включав переосмислення способів, у яких люди різних епох пояснювали людську діяльність. Сучасна установа має лабораторію загальної психології та історії психології імені В. А. Роменця. Історична довідка лабораторії відображає спадкоємність відповідних підрозділів. Назва лабораторії вшанувує дослідника й водночас документує увагу Інституту до власної історіографії. Історико-психологічні концепції розглядають через авторські тексти й контекст їх появи. Наукова цінність такого дослідження полягає в реконструкції понять, дискусій, культурних зв’язків і методологічних рішень, які впливали на формування психологічної науки. Психологія творчості, здібностей та обдарованості Дослідження творчого мислення й здібностей стали окремим значущим напрямом. Учені вивчали розв’язування нових завдань, творчу діяльність, індивідуальні можливості людини та умови їх розвитку. Ці питання перетиналися з психологією навчання, особистості й індивідуальних відмінностей. З розвитком напряму пов’язані праці Володимира Моляка та інших дослідників. Інституційна наступність підтверджується роботою лабораторій психології творчості й обдарованості, зазначених у структурі Інституту. Історично важливо простежувати, як змінювалися визначення творчості, способи її дослідження та уявлення про розвиток здібностей. Для сучасної психології принциповим є уточнення вимірюваних конструктів і дослідницьких процедур. Історичні програми творчості становлять джерело для вивчення еволюції запитань, а застосування конкретного діагностичного інструмента потребує незалежних підтверджень його вимірювальних властивостей. Наукові школи як інституційна спадкоємність Наукова школа виникає через спільні дослідницькі проблеми, систему наставництва, наукові дискусії, методичну практику та обмін результатами. Її історію можна вивчати за документованими зв’язками дослідників, працями учнів і колег, дисертаціями та тематикою наукових семінарів. З Інститутом пов’язані напрями, які розвивали Григорій Костюк, Іван Синиця, Юрій Гільбух, Володимир Роменець, Сергій Максименко, Володимир Моляко, Наталія Чепелєва, Марина Смульсон, Лариса Карамушка та інші вчені. Наукові напрями охоплювали розвиток і навчання, загальну та історичну психологію, творчість, консультування й організаційні процеси. Їхнє існування відображають історії лабораторій та опис сучасної діяльності. Історія наукової школи потребує конкретних доказів наступності, а її сучасне значення — оцінки наукових результатів. Так можна уникати некритичного перенесення почесних характеристик на кожну теорію або метод, що виник у відповідному середовищі. Інститут після 1991 року: зміна системи підпорядкування Відновлення незалежності України стало переломним етапом академічного життя. Постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 1992 року № 335 Інститут було передано до системи Академії педагогічних наук України. В історії закладу згадано також рішення президії Академії від 24 лютого 1993 року. Цю документальну послідовність підтверджують офіційна історія Інституту і довідка ДНПБ України. Внаслідок цих змін заклад продовжив роботу в структурі академічної системи незалежної держави. Змінювалися наукові пріоритети й можливості міжнародної співпраці, а дослідницькі колективи зберігали та оновлювали власні теми. Важливо, що інституційна історія цього періоду включає юридичні рішення, кадрові зміни та розвиток науки як взаємопов’язані процеси. 6 грудня 1995 року Кабінет Міністрів України ухвалив постанову № 978 про присвоєння Інституту імені Григорія Силовича Костюка. У деяких загальних інституційних довідках згадується 1996 рік; дата постанови при цьому підтверджена документальними реквізитами в бібліотечній довідці ДНПБ. Для точної хронології слід зазначати день ухвалення нормативного акта. 24 лютого 2010 року Указом Президента України № 259 Академії педагогічних наук України було надано статус національної. Відтоді в сучасній повній назві установи використовується Національна академія педагогічних наук України. Ці відомості також відображені в історичному ресурсі ДНПБ. Послідовність керівництва Інститутом Упродовж 1945–1971 років директором був Григорій Костюк; з 1971 року — Віталій Войтко; з травня 1983 року — Людмила Проколієнко. З 1989 року виконувачем обов’язків директора став А. А. Корнієнко, 1990 року установу очолив О. В. Киричук, 1994 року — В. М. Титов. Від 1997 року Інститутом тривалий час керував Сергій Максименко. Ця послідовність реконструйована за офіційним історичним розділом. 14 жовтня 2025 року відбулися вибори директора, за результатами яких було обрано Олега Матвійовича Кокуна. Подію документовано в повідомленні НАПН України. Нині директором зазначено Олега Кокуна також на сторінці НАПН та у державному реєстрі ЄДЕБО, оновленому у вересні 2026 року. Історична сторінка Інституту досі зберігає давнє формулювання про чинне директорство Сергія Максименка. Саме тому джерела потрібно читати з урахуванням часу їхнього створення та перевіряти сучасні відомості за оновленими державними й академічними реєстрами. Лабораторна мережа у XXI столітті Розвиток лабораторій дозволяє спостерігати інституційну спадкоємність без спрощення історії до переліку директорів. Кожен підрозділ має власну послідовність наукових тем, працівників, публікацій, змін статусу й організаційної належності. Історія наукового питання іноді починається раніше, ніж існування лабораторії під сучасною назвою. У структурі Інституту представлені психологія навчання, когнітивні й загальнопсихологічні дослідження, методологія і теорія психології, психологія особистості, дошкільного розвитку, творчості, обдарованості, соціальних та організаційних відносин, консультативна психологія, психодіагностика та інші напрями. Перелік підрозділів наведено на офіційному сайті Інституту і на сайті НАПН. Сучасна організаційна карта включає напрями, пов’язані з екологічною та кіберпсихологією. Це відображає розширення поля досліджень до взаємодії людини із середовищем та цифровими технологіями. Формування таких напрямів є частиною нової історії української психології. Війна, цифровізація та актуальні дослідницькі проблеми У сучасній програмі Інституту важливе місце посідають життєстійкість, психологічне благополуччя, кризові обставини, соціальна та організаційна психологія, розвиток людини протягом життя. Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну 2022 року суспільний запит на дослідження психологічної підтримки, наслідків кризових подій та відновлення став особливо значущим. Ці теми представлені серед пріоритетів НАПН. Новітня проблематика включає психологічні аспекти цифровізації та впровадження штучного інтелекту. Дослідження можуть стосуватися людського досвіду взаємодії з технологіями, уваги, інформаційного перевантаження, прийняття рішень і соціальних відносин. Академічна програма досліджень задає коло питань, а висновки про конкретні причинні ефекти потребують окремих емпіричних підтверджень. Слід розрізняти наукове вивчення психологічної підтримки та доведену клінічну ефективність конкретного методу допомоги. Розроблення методики в дослідницькій установі є початком перевірки; її практичне застосування має відповідати сучасним етичним і доказовим вимогам. Видання, бібліотека й академічна підготовка Історія Інституту зберігається через журнали, тематичні збірники, бібліографії, наукові звіти, архіви та дисертації. Документальна спадщина дозволяє встановлювати точні назви робіт, роки оригінальних публікацій, авторство й участь конкретних дослідників. Для такого завдання особливу цінність мають бібліографічні покажчики ДНПБ України. За даними НАПН, Інститут є видавцем або співвидавцем шести фахових періодичних видань категорії «Б». Належність видання до національного фахового переліку характеризує його офіційний статус; якість кожного дослідження оцінюють за відповідністю методам, даним і стандартам рецензування. Підготовка наукових кадрів є однією з історичних функцій Інституту. Через аспірантуру, наукове наставництво, семінари, дисертаційні роботи й конференції знання передавалися між поколіннями. Сьогодні Інститут здійснює підготовку здобувачів ступеня доктора філософії зі спеціальності «Психологія», про що зазначено на офіційній сторінці НАПН. Історичний контекст радянської науки й обмеження інтерпретацій Значна частина історії Інституту припадає на радянський період, коли наукові плани, кадрові рішення, публікаційні можливості та міжнародні контакти залежали від централізованої академічної системи й ідеологічних настанов. Розуміння цього контексту потрібне для аналізу тодішніх наукових дискусій і доступних методологічних підходів. Водночас у закладі проводилися дослідження, публікувалися роботи й формувалися наукові колективи. Історик повинен встановлювати конкретні обставини кожної події через документи. Для твердження про репресії щодо певного дослідника, обмеження окремої програми або втручання в публікацію необхідні відповідні персональні та архівні джерела. Сучасні критерії доказовості, етики досліджень, статистичного аналізу та відкритості науки істотно розвинулися. Історична теорія залишається частиною спадщини незалежно від того, наскільки її окремі положення відповідають сучасній емпіричній літературі. Обидва питання — історичного внеску й нинішньої перевірки — потребують окремих аргументів. Інститут у системі української та міжнародної науки Українська психологічна наука охоплює університети, академічні установи, регіональні традиції й міжнародні зв’язки, сформовані задовго до 1945 року та після нього. Інститут Костюка став одним із важливих осередків цієї мережі завдяки довготривалій організації досліджень, підготовці науковців, роботі лабораторій і видавничій діяльності. Його історію доцільно досліджувати поруч з історією інших українських установ і міжнародних психологічних шкіл. Установлення взаємовпливів потребує конкретних свідчень: спільних публікацій, наукового листування, конференцій, міжнародних програм та цитувань. Сучасна стратегія НАПН передбачає розвиток міжнародної дослідницької співпраці та участь у відповідних грантових конкурсах. Інституційна спадщина Інституту дозволяє побачити не тільки зміну теорій, а й матеріальні умови тривалої наукової роботи: лабораторії, бібліотеки, наукові видання, кадрову підготовку та координацію досліджень. Це робить його історію суттєвою для розуміння української психології як науки. Вісімдесятиріччя 2025 року та новий етап У 2025 році Інститут відзначив 80 років від заснування. Повідомлення НАПН України засвідчує, що урочисті збори відбулися 27 листопада 2025 року. Директор Олег Кокун представив історичні етапи становлення Інституту, його внесок у розвиток психології України та концепцію подальшої роботи. Ювілейні матеріали є свідченнями інституційної пам’яті та сучасного бачення розвитку. Для точної історичної реконструкції їх треба зіставляти з першими виданнями наукових праць, нормативними актами, архівними джерелами та актуальними державними реєстрами. Хронологія ключових подій 30 червня 1945 року — розпорядження № 10007 про дозвіл організації Інституту. 1 жовтня 1945 року — постанова № 1573 і заснування Науково-дослідного інституту психології УРСР. Першим директором став Григорій Костюк. Історія установи і державний реєстр підтверджують ці дані. 1949 рік — видання першого тому «Наукових записок» за редакцією Костюка. 1960 рік — створення лабораторії психології навчання під керівництвом Івана Синиці. 1971 рік — початок директорства Віталія Войтка. 1975 рік — створення лабораторії психодіагностики Юрієм Гільбухом. Джерела: бібліографія ДНПБ, лабораторія навчання і лабораторія психодіагностики. 1983 рік — директоркою стала Людмила Проколієнко. 16 червня 1992 року — постанова № 335 про перехід до Академії педагогічних наук України. 6 грудня 1995 року — постанова № 978 про присвоєння імені Григорія Костюка. 1997 рік — початок тривалого директорства Сергія Максименка. Офіційна історія та ДНПБ України зберігають ці відомості. 24 лютого 2010 року — надання Академії національного статусу. 5 січня 2015 року — реорганізація лабораторії психодіагностики. 14 жовтня 2025 року — обрання директором Олега Кокуна. 27 листопада 2025 року — відзначення 80-річчя Інституту. Відповідні джерела: ДНПБ, історія лабораторії, вибори директора та ювілейне повідомлення. Як перевіряти історичні твердження про Інститут Дату створення установи й юридичні зміни перевіряють за постановами, розпорядженнями та державними реєстрами. Авторство й точні назви наукових праць — за оригінальними виданнями, критичними бібліографіями та науковими каталогами. Наукову спадкоємність — за лабораторними історіями, звітами, дисертаційними темами, спільними працями та критичними історико-науковими дослідженнями. Для тверджень про сучасну достовірність психологічних висновків необхідні якісні емпіричні дослідження, перевірка вимірювання, незалежні відтворення та систематичні огляди. Історична цінність праці встановлюється через її контекст і вплив на розвиток запитань, а надійність конкретної психологічної закономірності — за сучасними доказами. Це особливо важливо для спадщини багаторічної установи: її наукові підрозділи, керівництво й програми змінюються, тому давні історичні матеріали варто читати поряд із сучасними даними НАПН та ЄДЕБО. Поширені запитання Коли заснували Інститут психології імені Г. С. Костюка? 1 жовтня 1945 року. Тоді було створено Науково-дослідний інститут психології УРСР на підставі постанови № 1573. Історичне підтвердження і запис ЄДЕБО містять цю дату. Хто був першим директором? Григорій Силович Костюк, який керував Інститутом від 1945 до 1971 року. Послідовність директорів наведено в історії установи. Коли установі присвоїли ім’я Костюка? Відповідна постанова Кабінету Міністрів України № 978 датована 6 грудня 1995 року. У частині стислих довідок також згадується 1996 рік. Реквізити нормативного акта підтверджує ДНПБ України. Хто є директором Інституту у 2026 році? Олег Матвійович Кокун. Про його обрання у жовтні 2025 року повідомила НАПН України; станом на вересень 2026 року він зазначений керівником у державному освітньому реєстрі. Чим відомий Інститут у психологічній науці? Тривалими програмами дослідження психічного розвитку, навчання, особистості, мислення, психологічного оцінювання, творчості, обдарованості, історії психології та соціальних процесів. Сучасні напрями описано на сайті НАПН. Де шукати оригінальні документи та праці Інституту? У розділі історії Інституту, бібліографії Григорія Костюка і каталогах наукових бібліотек. Для цитування варто перевіряти конкретне видання, рік, редактора й сторінки. Історичне значення та наукова спадщина Інститут психології імені Г. С. Костюка є важливою частиною української психологічної науки завдяки тривалому розвитку дослідницьких програм, діяльності лабораторій, наукових публікаціях і підготовці поколінь дослідників. Його історія показує, як інституційна спадкоємність підтримує наукову роботу в умовах суспільних змін. Цю спадщину можна реконструювати за нормативними актами, бібліографіями, оригінальними працями та історіями підрозділів. У XXI столітті Інститут продовжує дослідження особистості, розвитку, освіти, психологічного благополуччя, кризових ситуацій і цифрового середовища. Так інституційна історія поєднує документоване наукове минуле із сучасними дослідницькими питаннями. Пов’язані статті Історія психології: етапи, школи та розвиток науки — центральний історичний огляд дисципліни. Історія психології в Україні: школи, інституції та головні етапи — загальна історія української психологічної науки. Григорій Костюк і становлення українських психологічних інституцій — праця про інституційну роль першого директора. Психологія розвитку впродовж життя: як людина змінюється від дитинства до старіння — сучасний розвиток одного з провідних історичних напрямів Інституту. Онтогенез у психології: що це і як розвивається психіка людини — поняття індивідуального психічного розвитку. Психодіагностика: що це, як вона пов’язана з оцінюванням і чому тест не дорівнює діагнозу — сучасні принципи оцінювання, пов’язані з історією психодіагностичної лабораторії. Генетична епістемологія Жана Піаже: як виникає і розвивається знання — порівняльна перспектива психології розвитку пізнання. Українська психологія після 1991 року: освіта, дослідження та інституції Світова історія психології: різні традиції й межі західного канону Джерела Державна науково-педагогічна бібліотека України імені В. О. Сухомлинського. Бібліографія праць Г. С. Костюка. Бібліографічний ресурс оригінальних праць і видань. Державна науково-педагогічна бібліотека України імені В. О. Сухомлинського. Установа, якій присвоєно ім’я Г. С. Костюка. Державні акти 1945, 1992, 1995 і 2010 років. Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України. Історія лабораторії психології навчання імені І. О. Синиці. Хронологія наукового напряму. Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України. Історія лабораторії психодіагностики та науково-психологічної інформації. Заснування та реорганізації. Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України. Історія лабораторії загальної та історичної психології імені В. А. Роменця. Інституційна спадкоємність. Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України. Історія Інституту. Заснування, керівництво та розвиток установи. Костюк, Г. С. (1949). Про генезис поняття числа у дітей. У виданні «Наукові записки» Науково-дослідного інституту психології УРСР, т. 1, с. 10–32. Київ: Радянська школа. Національна академія педагогічних наук України. Інститут психології імені Г. С. Костюка: структура, керівництво та напрями роботи. Національна академія педагогічних наук України. (2025, 14 жовтня). Відбулися вибори директора Інституту психології імені Г. С. Костюка. Національна академія педагогічних наук України. (2025, 27 листопада). Урочисті збори до 80-річчя Інституту психології імені Г. С. Костюка. Реєстр суб’єктів освітньої діяльності (ЄДЕБО). Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України. Дані оновлено 29 вересня 2026 року.

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика Історія психології — це історія становлення систематичного знання про психіку, поведінку, пізнання, емоції та взаємодію людей, а також історія способів, якими дослідники навчилися перевіряти твердження про ці явища. Вона охоплює давні інтелектуальні традиції, розвиток фізіології та філософії, появу університетських лабораторій, виникнення психологічних шкіл, формування професійних установ і сучасну науку, що перевіряє власні методи й результати. Психологія формувалася в багатьох країнах і наукових середовищах. Її історію пояснює зміна дослідницьких питань: від природи душі, відчуттів і пам’яті до вимірювання психічних процесів, експериментального вивчення поведінки, моделювання мислення та дослідження мозку в соціальному й культурному контексті. Сучасна історіографія вивчає також те, кого визнавали дослідником, які знання входили до університетського канону й чому окремі традиції залишалися поза ним. Такий підхід представлено в глобальній історії психології Оксфордського університетського видавництва. У цій статті подано цілісну карту етапів і шкіл психологічної науки. Спеціалізовані статті Українського психологічного ХАБу присвячені окремим експериментам, напрямам, персоналіям і методам. Головний історичний принцип: дату появи ідеї, дату її експериментального вивчення, створення установи та сучасне підтвердження результату потрібно розглядати окремо. Що вивчає історія психології Предмет історії психології — зміни в поняттях, методах, дослідницьких практиках та організації науки. Історик аналізує первинні публікації, листування, протоколи експериментів, університетські програми, каталоги лабораторного обладнання, архіви товариств, бібліографічні відомості та пізніші інтерпретації. Тому історія психології є самостійним дослідженням розвитку дисципліни, а не просто хронологічним переліком відомих учених. Питання «коли виникла психологія?» має декілька історично змістовних відповідей. Уявлення про пам’ять, сприймання та характер існували задовго до сучасних університетів. Психофізика й фізіологічні вимірювання розвивалися до Лейпцига 1879 року. Наприкінці XIX століття психологія набула лабораторій, журналів, кафедр і професійних об’єднань. Клінічна, освітня, організаційна та інші галузі проходили власну інституційну історію. Історична реконструкція розрізняє зміст авторської ідеї та її подальшу долю. Наприклад, Вільгельм Вундт поєднував контрольований експеримент із ширшою програмою дослідження мови й культури, тоді як пізніший структуралізм Едварда Тітченера мав інші теоретичні акценти. Історико-методологічний аналіз Курта Данцигера демонструє, як різні покоління психологів переозначували предмет дисципліни на прикладі спадщини Вундта. Основні етапи розвитку психології: огляд хронології Датовані першоджерела й події детально розглянуто у статті «Хронологія історії психології». Періодизація історії психології є дослідницьким інструментом. Межі етапів перетинаються, оскільки школи й методи одночасно розвивалися в різних університетах і країнах. Для орієнтації доцільно виділити сім великих процесів. 1. Давні цивілізації та античність: формування уявлень про душу, сприймання, пам’ять, виховання, мотивацію та зв’язок тілесного й психічного. Важливі традиції створювалися в Середземномор’ї, Південній і Східній Азії та інших регіонах. 2. Середньовічні й ранньомодерні інтелектуальні традиції: обговорення пізнання, волі, емоцій, мислення, відчуттів і взаємодії душі та тіла у філософії, медицині й богослов’ї. Значну роль відігравали переклади та коментування текстів між мовами й науковими середовищами. 3. XVII–XVIII століття: розвиток емпіризму, раціоналізму, асоціативних пояснень пізнання, природознавства та уявлень про нервову систему. Психологічні питання набули дедалі конкретніших форм. 4. Середина й кінець XIX століття: психофізичні методи, дослідження органів чуття, швидкості реакцій, пам’яті та індивідуальних відмінностей; створення лабораторій, фахових журналів і університетських програм. 5. Перша половина XX століття: розвиток структуралізму, функціоналізму, психоаналізу, біхевіоризму, гештальтпсихології, досліджень розвитку, соціальної психології, тестування та різних культурно-історичних програм. 6. Друга половина XX століття: когнітивна революція, розширення нейропсихології та досліджень мозку, гуманістична й прикладна психологія, обчислювальні моделі, статистична методологія, міждисциплінарна співпраця. 7. XXI століття: великі міжнародні дослідницькі мережі, відкриті дані, попередня реєстрація досліджень, систематичні огляди, уточнення критеріїв відтворюваності, обговорення культурних меж узагальнення результатів і нові напрями вивчення взаємодії людей із цифровими системами. Визначні дати та події До орієнтирів належать 1859 рік — вихід «On the Origin of Species» Чарльза Дарвіна, 1860 рік — публікація «Elemente der Psychophysik» Густава Теодора Фехнера, 1879 рік — початок регулярної експериментальної роботи групи Вундта в Лейпцигу, 1885 рік — «Über das Gedächtnis» Германа Еббінгауза, 1890 рік — двотомна «The Principles of Psychology» Вільяма Джеймса та 1892 рік — заснування Американської психологічної асоціації. Кожна дата позначає окремий процес, і жодна сама по собі не визначає всього розвитку науки. Серед подій XX століття особливо показові 1905 рік — поява ранньої шкали Біне—Сімона; 1912 рік — класичні експериментальні публікації Макса Вертгаймера про видимий рух; 1913 рік — програмна стаття Джона Вотсона «Psychology as the Behaviorist Views It»; 1945 рік — створення Науково-дослідного інституту психології в Києві; 1967 рік — вихід книги Ульріка Найссера «Cognitive Psychology»; 2015 рік — масштабний проєкт відтворення результатів психологічних досліджень. Лейпцизький університет, НАПН України та Science документують відповідні інституційні й дослідницькі віхи. Інтелектуальні витоки психології: від давнини до Просвітництва Окремі реконструкції присвячені історії психологічної думки, античній психологічній думці та раціоналізму й емпіризму в передісторії психології. Античні концепції душі, пізнання та характеру У філософських і медичних традиціях Давньої Греції обговорювали природу відчуттів, пам’яті, пристрастей, звички та розумного вибору. Платон розглядав душу у зв’язку зі знанням і моральним порядком; Арістотель у трактаті «Περὶ Ψυχῆς» («Про душу», латинська назва «De Anima») запропонував систематичний аналіз живого організму, відчуття, руху та мислення. Гіппократівська медична традиція формувала тілесні пояснення станів людини, які пізніше змінювалися під впливом нових знань. Античні тексти мають історичне значення як системи понять і дослідницьких питань. Їхні натурфілософські чи гуморальні пояснення потрібно читати в історичному контексті: вони представляють погляди відповідної епохи, а оцінка сучасних психологічних і медичних механізмів ґрунтується на нинішніх емпіричних дослідженнях. Південна та Східна Азія, ісламський світ і міжкультурний обмін Індійські філософські й медитативні традиції досліджували увагу, свідомість, відчуття, страждання та самоспостереження; китайська філософія й медицина розвивали власні концепції емоцій, особистої саморегуляції та взаємин людини із соціальним порядком. Їхню термінологію варто досліджувати з урахуванням мов оригіналу та власних інтелектуальних цілей, а не автоматично ототожнювати з категоріями сучасної експериментальної психології. Історію розвитку психологічних напрямів Китаю розглядають зокрема дослідження місцевих інтелектуальних традицій. У середньовічному ісламському світі вчені, лікарі й філософи працювали з проблемами пам’яті, сприймання, уяви, темпераменту, емоцій і співвідношення тілесного та психічного. Праці Ібн Сіни (Авіценни), Ібн аль-Гайсама та інших авторів були частиною ширших мереж перекладів, коментування й розвитку медичних та оптичних знань. Передавання текстів через арабську, латину й інші мови впливало на європейські дискусії про пізнання. Новий час: емпіризм, раціоналізм та асоціанізм У XVII столітті Рене Декарт поставив у центр філософського аналізу взаємодію мислення й тіла, а Джон Лок розвинув емпіристське пояснення походження багатьох ідей із досвіду. Пізніші праці Девіда Г’юма та інших мислителів поглибили обговорення асоціацій, звички й причинного очікування. У цих напрямах поступово формувалася можливість ставити конкретні питання про зв’язок відчуття, досвіду та судження. Поява слова «психологія» та становлення психології як університетської науки належать до різних процесів. Латинське «psychologia» зустрічається в ранньомодерній європейській ученості задовго до XIX століття; пізніші автори по-різному розуміли предмет дисципліни. Історію терміна слід відділяти від історії лабораторій, вимірювань та інституцій. XIX століття: як психологія стала експериментальною наукою Інституційні й методологічні переходи детально висвітлюють статті «Як психологія стала самостійною наукою», «Фізіологічні передумови виникнення наукової психології», «Психофізика XIX століття» та «Лейпцизька лабораторія Вундта 1879 року». Фізіологія відчуттів, нервова система і час реакції У XIX столітті дослідження анатомії та фізіології нервової системи створили інструменти для психологічного експерименту. Йоганнес Мюллер, Герман фон Гельмгольц та інші фізіологи вивчали сенсорні процеси й передачу нервових сигналів. Франц Корнеліс Дондерс розробляв способи оцінювати тривалість розумових операцій через порівняння завдань із різними умовами відповіді. Вимірювання часу реакції стало одним із методів вивчення процесів, які раніше обговорювали переважно концептуально. Ернст Генріх Вебер досліджував залежність помітності відмінності між подразниками від їхніх фізичних характеристик. Густав Теодор Фехнер систематизував способи поєднання фізичних параметрів подразника із суб’єктивними судженнями в «Elemente der Psychophysik» (1860). Ці роботи започаткували нову культуру кількісного дослідження відчуттів. Про їхню роль у передісторії лейпцизьких досліджень повідомляє офіційна історія Інституту психології Лейпцизького університету. Еволюційне мислення та індивідуальні відмінності Після праць Чарльза Дарвіна питання пристосування, розвитку й порівняння видів посіли помітне місце у вивченні поведінки. Книга «On the Origin of Species» (1859) вплинула на загальне уявлення про походження видових ознак, а «The Expression of the Emotions in Man and Animals» (1872) стимулювала порівняльні дискусії про вираження емоцій. Ці ідеї згодом увійшли до різних програм функціональної, порівняльної й еволюційної психології. Френсіс Ґальтон просував вимірювання індивідуальних відмінностей і статистичний аналіз, водночас був пов’язаний із розвитком євгеніки. Це історичний приклад того, як наукові інструменти можуть поєднуватися з хибними соціальними висновками. Історія психометрії охоплює і розвиток статистичних методів, і дослідження дискримінаційних практик, які супроводжували частину ранніх програм тестування. Історичний огляд APA документує такі суперечності. 1879 рік, лабораторія Вундта та наукова інституалізація У 1875 році Вільгельм Вундт почав працювати професором у Лейпцизькому університеті; 1879 рік традиційно пов’язують із розгортанням регулярної експериментальної роботи його студентів. Проте історія установи має послідовні адміністративні етапи: до експериментального семінару використовували невелике приміщення, а в університетських документах назва «Institut für experimentelle Psychologie zu Leipzig» з’явилася у зимовому семестрі 1883/1884 року. Сам університет пояснює ці нюанси датування. Лейпцизька програма об’єднала прилади, навчання спостерігачів, систематичне змінювання умов досліду, реєстрацію відповідей і колективну підготовку науковців. Досліджували час реакції, відчуття, увагу, сприймання та інші процеси. До Вундта психологічні експерименти вже існували, а його значення полягає у створенні впливової університетської дослідницької інституції, яка навчала нові покоління експериментаторів і поширювала методики за межі Німеччини. Водночас Вундт вважав, що мову, міфи, звичаї й деякі вищі психічні процеси потрібно досліджувати історичними та порівняльними способами. У його «Völkerpsychologie» поєдналися психологічні й культурні питання, які лабораторний метод того часу охоплював лише частково. Курт Данцигер простежує інтелектуальні витоки та принципи цієї програми. Окрема енциклопедична стаття про Вундта детально пояснює її зміст. Еббінгауз, Джеймс і перші професійні товариства Герман Еббінгауз у праці «Über das Gedächtnis. Untersuchungen zur experimentellen Psychologie» (1885) застосував систематичне заучування та вимірювання відтворення матеріалу для вивчення пам’яті. Його дослідження стали історично важливим зразком кількісної процедури, хоча узагальнення з ранніх вузьких експериментальних умов до різноманітних сучасних ситуацій потребує окремих досліджень. Вільям Джеймс у двотомній праці «The Principles of Psychology» (1890) розглянув звичку, увагу, емоції, волю, пам’ять і потік свідомості, поєднуючи фізіологічні, філософські та психологічні аргументи. Повний текст першоджерела зберігається в електронному проєкті Йоркського університету. Джеймс допоміг сформувати дослідницьку культуру, у якій психічні процеси вивчали у зв’язку з функціями організму, звичками та життям людини. Поява кафедр, журналів і товариств зробила дисципліну стійкішою інституційно. Американська психологічна асоціація була заснована 1892 року; першим президентом став Ґренвілл Стенлі Голл. Відомості про ранню історію організації та її документальну спадщину містяться в архівах APA. В інших країнах відбувалися власні процеси університетського оформлення психології. Основні школи психології та їхні історичні ідеї Систематичну порівняльну карту становить стаття про основні школи психології, а окремі історичні відмінності розкриває історія структуралізму. Структуралізм і суперечки про свідомий досвід Структуралізм наприкінці XIX — на початку XX століття насамперед пов’язують із програмою Едварда Бредфорда Тітченера. Дослідників цікавило, як описувати зміст свідомого досвіду та виділяти його елементи. Для цього застосовували підготовлене самоспостереження. Структуралізм історично розвивався в діалозі з Вундтовою традицією, проте трактувати погляди Тітченера як повне відтворення програми Вундта було б неточно. Дискусії про спостережуваність, точність словесних звітів і статус переживання в науці стимулювали нові методологічні програми. Частина критики інтроспекції стосувалася відтворюваності звітів та залежності їх від інструкцій; сучасна психологія вивчає суб’єктивні повідомлення як окремий тип даних поряд із поведінковими, фізіологічними й нейронними показниками. Функціоналізм: адаптація та психічні функції Функціоналістські напрями виникали насамперед у США наприкінці XIX століття. Їхні представники досліджували, як психічні процеси й поведінка пов’язані з пристосуванням, виконанням завдань, звичками та практичною діяльністю. Впливовими були Вільям Джеймс, Джон Дьюї та дослідники Чиказької традиції. Функціоналізм сприяв розвитку прикладних досліджень, психології освіти, праці й розвитку. Відмінність між структуралістськими та функціоналістськими програмами відображає реальні історичні дискусії про предмет науки. Проте ці напрями частково перетиналися за методами та інституціями; їхня історія була складнішою за навчальну схему «елементи свідомості проти функцій свідомості». Психоаналіз і психодинамічні традиції Наприкінці XIX — на початку XX століття в європейській медицині та культурі сформувалися програми пояснення симптомів, пам’яті, конфліктів і несвідомих процесів. Зиґмунд Фройд у книзі «Die Traumdeutung» (на титулі 1900 рік, фактичний вихід 1899 року) виклав впливову теорію сновидінь. Цей бібліографічний нюанс підтверджує примірник першого видання в Бібліотеці Конгресу США. Психоаналіз вплинув на психотерапію, мистецтво, гуманітарну думку та клінічну мову XX століття. Водночас історична популярність окремої фройдівської гіпотези не означає її сучасної емпіричної доведеності. Сучасний статус психодинамічних методів оцінюють за конкретними дослідженнями результативності, популяціями та показаннями. Окрему карту понять містить стаття «Психоаналіз: що це, як працює і чим відрізняється від психодинамічної терапії». Біхевіоризм: поведінка як центральний об’єкт дослідження У програмній статті «Psychology as the Behaviorist Views It» (1913) Джон Бродус Вотсон запропонував будувати психологію на об’єктивному вивченні поведінки та перевірюваних зв’язків між ситуаціями й реакціями. Першоджерело опубліковане в «Psychological Review», том 20, сторінки 158–177. Ця програма мала вплив у північноамериканській психології першої половини XX століття. Біхевіоризм охоплював різні історичні позиції. Едвард Торндайк вивчав навчання через наслідки дій; Іван Павлов досліджував умовні рефлекси у фізіологічних експериментах, які вплинули на психологію навчання; Едвард Толмен розробляв цілеспрямовані пояснення поведінки; Беррес Фредерік Скіннер систематизував аналіз оперантного зумовлення. Їхні методи та теорії мають окремі інтелектуальні історії. Докладніше: «Біхевіоризм: що це, основні ідеї, представники та критика». Гештальтпсихологія: цілісні структури сприймання На початку XX століття Макс Вертгаймер, Вольфґанґ Келер і Курт Коффка розвивали дослідження того, як сприймання організує стимульний матеріал у цілісні структури. Класичні експерименти з видимим рухом, групуванням і відношенням фігури та тла стимулювали дискусії про те, чому досвід не можна вичерпно описати простим переліком локальних відчуттів. Гештальтпсихологія суттєво вплинула на дослідження сприймання, розв’язання задач і організації досвіду. Її історичні принципи потрібно відрізняти від сучасних обчислювальних і нейронаукових моделей сприймання, а також від гештальт-терапії, яка має іншу історію. Розгорнутий аналіз містить стаття «Гештальтпсихологія». Культурно-історичні, діяльнісні й розвивальні підходи У першій половині XX століття дослідники вивчали становлення вищих психічних функцій у діяльності, навчанні, мовленнєвому й соціальному середовищі. До важливих історичних програм належать праці Льва Виготського, Олексія Леонтьєва, Олександра Лурії, Олександра Запорожця, дослідників пам’яті та розвитку, які працювали в різних наукових центрах, зокрема на українських землях. Історично важливо відокремлювати конкретні дослідницькі осередки, переїзди науковців, співпрацю, переклади та пізніші теоретичні канонізації. Не всі поняття, які сучасні автори об’єднують під назвою «культурно-історична психологія», були сформульовані як одна завершена школа її історичними учасниками. Гуманістична психологія та дослідження особистісного досвіду У середині XX століття гуманістичні напрями підкреслювали цілісність людини, особистісне значення досвіду, свободу вибору, розвиток і взаємини. Впливовими авторами стали Карл Роджерс, Абрагам Маслоу та інші дослідники, пов’язані з так званою «третьою силою» в американській психології. Наукові й практичні наслідки гуманістичних програм різноманітні: вони сприяли розвитку консультування, дослідження мотивації та психологічного добробуту. Конкретні психологічні й психотерапевтичні твердження сьогодні оцінюють на основі досліджень, а історію напряму висвітлено в матеріалі «Гуманістична психологія: що це, основні ідеї, Роджерс, Маслоу та сучасне значення». Когнітивна революція та нові моделі психічних процесів Хронологію наукових дискусій, дослідницьких груп і публікацій розгорнуто в статті «Когнітивна революція в психології: причини, події та наслідки». У 1950–1960-х роках дедалі більшого значення набули експерименти з уваги, пам’яті, мови, категоризації та розв’язання задач. Математика, лінгвістика, теорія інформації та обчислювальні моделі надали нові способи формалізувати припущення про перетворення інформації. Когнітивний поворот відбувався поступово й охоплював кілька дослідницьких програм. Джордж Міллер у статті «The Magical Number Seven, Plus or Minus Two» (1956) аналізував обмеження оброблення інформації в конкретних експериментальних контекстах. Популярна формула про «сім одиниць пам’яті» згодом неодноразово уточнювалася; її не варто переносити на всі види пам’яті як універсальний закон. Важливим етапом дисциплінарного самоопису стала книга Ульріка Найссера «Cognitive Psychology» (1967), бібліографічне походження якої підтверджує видавець. Когнітивна психологія поступово поєднала експериментальні методи з комп’ютерним моделюванням і нейронауками. Її сучасний предмет, способи дослідження та теоретичні моделі розкриває окрема стаття про когнітивну психологію. Історія психологічних методів: що саме змінилося Розвиток контрольованого самоспостереження пояснено в дослідженні «Історія інтроспекції як методу психології», а мережу ранніх центрів — у матеріалі «Перші психологічні лабораторії Європи та США». Від спостереження до контрольованого експерименту Поступ психології визначався можливістю формулювати операційні визначення: що саме означає досліджуване поняття, якими показниками його виявляють та за яких умов твердження можна перевірити. Психофізика дала кількісні процедури для вивчення відчуттів; лабораторні експерименти — контроль і порівняння умов; поведінкові дослідження — реєстрацію дій; когнітивна психологія — завдання та моделі внутрішніх операцій. Сьогодні експериментальна психологія поєднує рандомізацію, вимірювання, контроль альтернативних пояснень, статистичний аналіз, етичну перевірку й незалежне повторення дослідів. Це результат тривалої історії вдосконалення процедур, а не разового методологічного відкриття. Історія психологічних тестів, статистики й вимірювання Виникнення психологічних тестів пов’язане з освітою, розвитком дітей, військовою адміністрацією, професійним добором та медициною. Шкала Біне—Сімона початку XX століття розроблялася в освітньому контексті; подальші версії інтелектуального тестування використовували в різних країнах і з різними соціальними наслідками. Психометричні процедури поступово перейшли до систематичної перевірки надійності, валідності, норм і справедливості порівнянь між групами. Історія тестування включає як появу корисних інструментів, так і випадки дискримінації та політичного використання результатів. Сучасне тлумачення індивідуального результату завжди залежить від призначення інструмента, умов застосування, характеристик вибірки та змісту досліджуваного конструкта. Історія соціальних експериментів і професійної етики Порівняльний історичний розбір ключових процедур та їхніх пізніших переоцінок наведено у статті «Класичні експерименти психології». Після Другої світової війни соціальні психологи інтенсивно вивчали груповий вплив, конформність, стереотипи та підпорядкування авторитету. Дослідження Соломона Аша дали змогу експериментально вивчати вплив одностайної більшості на судження учасників. Деталі процедури та межі числових узагальнень подано в матеріалі «Експеримент Аша». Експерименти Стенлі Мілґрема 1960-х років стали центральними для дискусій про підкорення авторитету, інформовану згоду, переживання учасників і межі ситуаційних пояснень поведінки. Історичні результати залежать від конкретного варіанта процедури та її документування. Додатково: «Експеримент Стенлі Мілґрема: підкорення авторитету, результати, критика та етика». У другій половині XX століття посилилася формалізація принципів добровільної участі, інформованої згоди, захисту вразливих груп, оцінки ризику та незалежної етичної експертизи. Етичні вимоги змінювалися під впливом клінічної практики, суспільних дискусій, прав людини та історичного досвіду досліджень. Оцінюючи старий експеримент, необхідно окремо відтворювати його історичні обставини та застосовувати актуальні принципи доброчесності. Історія психології в Україні Український напрям має власну документовану історію: історію психології в Україні, історію Харківської психологічної школи та внесок Григорія Костюка в розбудову психологічних інституцій. Українські землі в університетських та інтелектуальних мережах Історія української психології починається значно раніше за сучасні психологічні установи. Київські, харківські, одеські, львівські та інші освітні середовища працювали в різних політичних, мовних і університетських системах. Філософські, медичні, педагогічні та фізіологічні дослідження поступово створювали передумови для спеціалізованих психологічних кафедр, лабораторій і дослідницьких програм. Для точного опису цієї історії важливі дати заснування конкретних лабораторій, університетські документи, мови первинних публікацій і політичний статус установ на момент події. Сучасна державна належність території та історична приналежність університету не завжди збігаються. Тому наукову спадщину українських земель слід розглядати в контексті реальних інтелектуальних зв’язків, а також академічних і культурних умов. Харківські психологічні дослідження у 1920–1930-х роках У Харкові в 1920–1930-х роках розвивалися дослідження навчання, пам’яті, дитячого розвитку, діяльності та формування психічних процесів. У дослідницьких мережах Харкова працювали Олексій Леонтьєв, Олександр Запорожець, Петро Зінченко та інші науковці; співпраця цих груп пов’язана з історією культурно-історичної та діяльнісної психології. Описуючи «Харківську психологічну школу», необхідно розрізняти документовані місця роботи, конкретні експериментальні програми та пізніші узагальнення про єдність школи. Поряд із науковими здобутками існували ідеологічний контроль, зміни інституцій та політичний тиск, що впливали на кадрову й публікаційну історію. Ці обставини потребують аналізу первинних архівів і фахової української історіографії. Григорій Костюк і створення академічного інституту Григорій Силович Костюк відіграв важливу роль у становленні психологічних досліджень та освіти в Україні. Його наукова діяльність охоплювала розвиток мислення, навчання, особистість і методологічні проблеми психології. Документовану бібліографію праць ученого зберігає Державна науково-педагогічна бібліотека України імені В. О. Сухомлинського. За офіційною історією Інституту психології, Науково-дослідний інститут психології УРСР було засновано 1 жовтня 1945 року постановою № 1573 Ради Народних Комісарів УРСР. Постановою Кабінету Міністрів України № 978 від 6 грудня 1995 року інститутові присвоєно ім’я Г. С. Костюка. У довідці НАПН України зазначено 1996 рік, проте датований нормативний акт 1995 року наведено в історії самого інституту та у виданні Державної науково-педагогічної бібліотеки України. Історію установи слід читати разом із документами про її попередників, керівників, напрями досліджень, видавничу діяльність, розвиток аспірантури та зміни академічного підпорядкування. Українська психологія після здобуття незалежності Після 1991 року українська психологічна наука розвивалася в умовах становлення незалежних освітніх і наукових інституцій, розширення міжнародної співпраці та оновлення дослідницьких програм. Психологічні дослідження охоплювали освіту, розвиток, професійну діяльність, соціальні процеси, психічне здоров’я та допомогу людям у кризових ситуаціях. У XXI столітті особливого значення набули дослідження стресу, травматичного досвіду, психологічного функціонування під час війни, вимушеного переміщення та відновлення. Історичний опис цих напрямів має спиратися на конкретні українські наукові програми, дати створення дослідницьких груп та результати опублікованих досліджень. Актуальні клінічні рекомендації й ефективність втручань становлять окремі питання доказової психології. Світова історія психології: різні регіони та дослідницькі традиції Історія європейських і північноамериканських університетів широко документована, проте вона представляє лише частину світового розвитку психології. У Японії, Китаї, Індії, країнах Африки й Латинської Америки психологічні науки складалися через взаємодію місцевих філософських і медичних традицій, університетських реформ, мовної політики, міжнародних зв’язків і конкретних суспільних запитів. Колективна праця «The Oxford Handbook of the History of Psychology: Global Perspectives», за редакцією Девіда Бейкера, пропонує багаторегіональну перспективу історії психологічної науки. Дослідження «History of Psychology in Latin America: A Cultural Approach» демонструє, як формування дисципліни пов’язувалося з політичними змінами, університетами та культурними умовами країн регіону. Під час реконструкції історії психології варто уточнювати, чи певні результати справді перевірялися на різних мовних і культурних групах, як переводили поняття між традиціями та хто мав доступ до дослідницьких посад і публікацій. Історія місцевих психологічних програм розкриває, як міжнародні методи адаптувалися й критикувалися в конкретних контекстах. Жінки в історії психології та бар’єри академічної участі Жінки були серед дослідниць ранньої експериментальної психології, однак доступ до ступенів, професорських посад і дослідницьких ресурсів тривалий час обмежувався. Мері Вітон Калкінс розвивала експериментальне вивчення пам’яті, заснувала психологічну лабораторію у Веллслі-коледжі та стала першою жінкою — президенткою Американської психологічної асоціації в 1905 році. Біографічний архів APA описує обставини її академічної роботи та відмови Гарварду присудити їй ступінь. Марґарет Флой Вошберн, Крістін Ледд-Франклін та інші дослідниці зробили внесок у психологію тварин, сприймання, експериментальні й теоретичні дослідження. Історична присутність учених у підручниках залежала не лише від значущості їхніх праць, а й від доступу до навчання, лабораторій, журналів та професійних спільнот. Реконструкція наукової історії враховує ці інституційні умови. Наукові та етичні суперечності в історії психології Психологічні дослідження історично перепліталися з соціальною політикою, колоніалізмом, євгенікою, расовими класифікаціями, військовими потребами та адміністративним добором. Історія таких практик включає відповідальність установ, методологічні недоліки досліджень і наслідки їхнього застосування. Важливо вивчати конкретні документи, вибірки та механізми ухвалення рішень, а не пояснювати все однією теоретичною школою. Американська психологічна асоціація опублікувала історичну хронологію психології та расизму, яка допомагає відокремлювати документовані події від ретроспективних оцінок. Сучасні дослідницькі стандарти приділяють увагу відкритості процедури, обґрунтованості вибірки, етичному нагляду, культурній релевантності й ризикам упередженого застосування методик. Сучасна психологія та переоцінка історичної спадщини Відтворюваність результатів і відкрита наука Історія психології триває разом із переглядом критеріїв достовірності. У 2015 році Open Science Collaboration повідомила про спроби повторення 100 експериментальних і кореляційних досліджень, опублікованих у трьох психологічних журналах. Статистично значущими були 36% результатів повторних досліджень проти 97% оригінальних результатів. Це важливий висновок про конкретну добірку досліджень і методів, а не універсальна частка достовірних результатів усієї психології. Дані наведено в оригінальній статті журналу Science. Розвиток попередньої реєстрації гіпотез, відкритих матеріалів, повторних експериментів, узгоджених протоколів, багатолабораторних проєктів і систематичних оглядів змінив дослідницьку культуру. Історичні результати тепер перевіряють з урахуванням статистичної потужності, можливого зміщення публікацій, характеристик вибірки й специфіки процедури. Що збереглося від класичних шкіл Історичні школи залишили різні інтелектуальні та методологічні спадки: від психофізичних вимірювань, експериментів із навчанням і увагою до досліджень соціальних ситуацій, пам’яті, розвитку, мовлення й культури. Сучасна психологія використовує перевірювані методи з багатьох традицій, а пояснення конкретних явищ переглядає в міру появи нових даних. Оцінювання певної теорії має враховувати кілька рівнів: чи існував і як формулювався історичний погляд; чи були наявні методи придатними для його перевірки; що показали пізніші дослідження; чи застосовні висновки до сучасних груп і ситуацій. Таке розрізнення дозволяє поважати наукову спадщину й водночас зберігати емпіричну точність. Цифрові технології, нейронауки та психологія XXI століття Сучасні психологічні дослідження використовують функціональну нейровізуалізацію, обчислювальне моделювання, великі масиви даних, дистанційні експерименти та цифрові методи спостереження. Їхня поява змінює масштаб доступних запитань і складність етичних рішень щодо приватності, представництва досліджуваних груп і автоматизованого аналізу. Взаємодія людини з алгоритмічними системами та штучним інтелектом стає окремою сферою психологічних досліджень: дослідники вивчають увагу, довіру, соціальне сприймання, навчання, цифрові звички й наслідки технологічного середовища. Історичне значення нових технологій визначатиметься розвитком незалежних дослідницьких програм, інструментів перевірки й довготривалими змінами інституцій. Поширені історичні міфи про психологію «Психологію винайшов один учений у 1879 році» 1879 рік є зручною віхою інституціоналізації експериментальної психології в Лейпцигу. До цієї події існували важливі дослідження відчуттів, нервових процесів, пам’яті та філософські програми; після неї психологія продовжила формуватися в багатьох містах і країнах. Документована історія Лейпцизького університету розрізняє початок лабораторної діяльності та офіційне оформлення інституту. «Кожна школа повністю замінила попередню» Психологічні програми розвивалися паралельно, сперечалися, запозичували процедури й переосмислювали інші поняття. Функціоналізм і структуралізм, біхевіоризм і когнітивні програми, культурні та біологічні підходи тривалий час співіснували. Історія психології є історією множинних дослідницьких траєкторій. «Знаменитий експеримент остаточно довів закон поведінки» Класичний експеримент демонструє результат певної процедури за визначених обставин. Для ширшого причинного або універсального висновку потрібні повторення, перевірка альтернативних пояснень і дослідження різних популяцій. Тому відомі експерименти варто читати разом із повними протоколами, критикою, даними реплікацій і сучасними метааналізами. «Історія науки складається тільки з європейських та американських відкриттів» Домінування певних університетів у ранній міжнародній професійній мережі не дорівнює вичерпній історії знання про людину. Наукові програми формувалися в багатьох регіонах світу. Для їхнього вивчення необхідно залучати місцеві архіви, оригінальні мови публікацій і фахову історіографію; такий метод обґрунтовує Оксфордський довідник з глобальної історії психології. Як досліджують історію психології: джерела та перевірка фактів Методи інтерпретації архівів, критичного читання першоджерел і перевірки атрибуцій докладно розкрито у статті «Історіографія психології: джерела, методи та історичні суперечки». Надійний історичний виклад починається з точного бібліографічного паспорта події: автор, назва оригінальної праці, дата першої публікації, конкретне видання, архівне місце зберігання, інституційна належність і контекст. Переклад, перевидання або нове тлумачення книги можуть мати інші дати, які не слід переносити на оригінальне відкриття. Якщо джерела розходяться, історик перевіряє, чи йдеться про початок експерименту, адміністративне заснування установи, першу презентацію результатів, журнальну публікацію чи пізніший науковий консенсус. Наприклад, назва й дата книги Фройда та інституційні дати Лейпцизької лабораторії демонструють, чому такі розрізнення практично необхідні. Для історичних висновків пріоритет мають оригінальні видання, офіційні архіви, академічні біографії та рецензована історіографія. Для оцінки сучасної результативності методів потрібні нові дослідження, систематичні огляди й настанови. Змішування цих типів доказів створює хибну картину, у якій факт історичного впливу помилково стає підтвердженням сучасної ефективності. Запитання й відповіді про історію психології Коли виникла психологія як наука? Як спеціалізована експериментальна університетська дисципліна психологія активно оформлювалася в другій половині XIX століття. 1879 рік пов’язують із лабораторною програмою Вундта в Лейпцигу. Її інтелектуальні передумови значно давніші, а професійна інституціоналізація тривала й у наступні десятиліття. Хто вважається засновником наукової психології? Вільгельма Вундта часто називають одним із ключових засновників експериментальної психології завдяки його дослідницькій та інституційній роботі в Лейпцигу. Формування науки також пов’язане з Фехнером, Вебером, Гельмгольцом, Дондерсом, Еббінгаузом, Джеймсом і багатьма іншими вченими. Які основні школи психології? До найвідоміших історичних напрямів належать структуралізм, функціоналізм, психоаналіз, біхевіоризм, гештальтпсихологія, культурно-історичні та діяльнісні підходи, гуманістична й когнітивна психологія. Їхні межі частково перетинаються, а сучасна психологія складається з багатьох спеціалізованих дослідницьких програм. Який внесок України в розвиток психологічної науки? Українські наукові осередки брали участь у розвитку педагогічної, експериментальної, культурно-історичної та вікової психології. Важливе місце посіли харківські дослідження 1920–1930-х років і створення 1945 року Київського науково-дослідного інституту психології, який сьогодні носить ім’я Григорія Костюка. Чим історія психології відрізняється від сучасної психології? Історія психології встановлює походження ідей, методів, установ і наукових суперечок. Сучасна психологія досліджує психіку й поведінку за допомогою доступних сьогодні методів та емпіричних критеріїв. Ці дисципліни взаємодіють: історичний аналіз допомагає зрозуміти припущення дослідницьких програм, а сучасні дослідження уточнюють їхній науковий статус. Пов’язані статті Вільгельм Вундт: експериментальна психологія, лабораторія та ідеї — історія лейпцизької програми й наукової спадщини. Експериментальна психологія: що це, методи, історія та принципи — сучасне значення експериментального методу. Біхевіоризм: що це, основні ідеї, представники та критика — історія вивчення поведінки. Гештальтпсихологія: принципи організації сприймання та наукова спадщина — історична школа сприймання. Гуманістична психологія: основні ідеї, Роджерс і Маслоу — формування гуманістичних підходів. Психоаналіз: що це, як працює і чим відрізняється від психодинамічної терапії — історія й сучасне розрізнення понять. Когнітивна психологія — становлення та сучасні дослідження пізнання. Іван Павлов: умовні рефлекси та внесок у психологію — історія фізіологічних досліджень навчання. Соломон Аш: конформність, експерименти та наукова спадщина — соціальна психологія. Експеримент Аша: процедура, результати й критика — детальне прочитання класичного досліду. Експеримент Стенлі Мілґрема: підкорення авторитету, результати, критика та етика — історія й сучасна оцінка експерименту. Хронологія історії психології: основні дати, події та відкриття. Історія психологічної думки: як змінювалися уявлення про психіку. Основні школи психології: історична карта напрямів. Як психологія стала самостійною наукою. Психологічна думка античності: основні питання та ідеї. Раціоналізм та емпіризм у передісторії психології. Фізіологічні передумови виникнення наукової психології. Психофізика XIX століття: відчуття, вимірювання й експеримент. Лейпцизька лабораторія Вундта 1879 року: значення та історичні нюанси. Історія інтроспекції як методу психології. Перші психологічні лабораторії Європи та США. Структуралізм у психології: походження, програма та критика. Когнітивна революція в психології: причини, події та наслідки. Класичні експерименти психології: історія, результати й перегляд висновків. Історія психології в Україні: школи, інституції та головні етапи. Харківська психологічна школа: становлення, дослідники та ідеї. Григорій Костюк і становлення українських психологічних інституцій. Уявлення про душу й поведінку в давніх цивілізаціях Світова історія психології: різні традиції й межі західного канону Міфи історії психології: популярні твердження та перевірка джерел Джерела American Psychological Association. (2011). Mary Whiton Calkins: 1905 APA President. Біографічний архів. American Psychological Association. (б. р.). APA Archives. Офіційний архів організації. American Psychological Association. (б. р.). Historical chronology of psychology and racism. Історична хронологія. Baker, D. B. (ред.). (2012). The Oxford Handbook of the History of Psychology: Global Perspectives. Oxford University Press. Академічне видання. Bedford, O., & Yeh, K.-H. (2020). History of Chinese Indigenous Psychology. Oxford Research Encyclopedia of Psychology. DOI. Danziger, K. (1983). Origins and basic principles of Wundt’s Völkerpsychologie. British Journal of Social Psychology, 22(4), 303–313. DOI. Freud, S. (1900 [фактично видано 1899]). Die Traumdeutung. Leipzig: F. Deuticke. Примірник першого видання, Library of Congress. James, W. (1890). The Principles of Psychology (Vols. 1–2). New York: Henry Holt. Цифрове видання, York University. Leipzig University. (2021). Vom kleinen Auditorium zum ersten psychologischen Institut der Welt. Університетська історія лабораторії. Leipzig University. (б. р.). History of the Institute. Wilhelm Wundt Institute for Psychology. Інституційна довідка. Neisser, U. (1967). Cognitive Psychology. Appleton-Century-Crofts. Дані першої публікації в академічного видавця. Open Science Collaboration. (2015). Estimating the reproducibility of psychological science. Science, 349(6251), aac4716. DOI. Ossa, J. C., Salas, G., & Scholten, H. (ред.). (2021). History of Psychology in Latin America: A Cultural Approach. Springer. Академічне видання. Watson, J. B. (1913). Psychology as the behaviorist views it. Psychological Review, 20(2), 158–177. DOI. Державна науково-педагогічна бібліотека України імені В. О. Сухомлинського. (б. р.). Бібліографія праць Г. С. Костюка. Офіційний бібліографічний ресурс. Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України. (б. р.). Історія Інституту. Офіційна хронологія. Національна академія педагогічних наук України. (б. р.). Інститут психології імені Г. С. Костюка. Відомості про заснування.

Український психологічний ХАБ · 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика Перші психологічні лабораторії Європи та США сформувалися протягом другої половини XIX століття на перетині фізіології, психофізики, філософії та університетського експериментального навчання. Вони створили можливість систематично вимірювати відчуття, сприймання, час реакції, увагу й пам’ять та перетворили окремі досліди на постійну наукову практику. Лейпцизьку лабораторію Вільгельма Вундта 1879 року традиційно вважають першим сталим спеціалізованим осередком експериментальної психології. Демонстраційна лабораторія Вільяма Джеймса у Гарварді з’явилася 1875 року, а дослідницька лабораторія Ґренвілла Стенлі Голла в Університеті Джонса Гопкінса — 1883-го. Кожна дата стосується конкретної інституційної форми, тому питання про «першу лабораторію» має декілька історично обґрунтованих відповідей. Історія цих установ охоплює прилади, експериментальні процедури, фінансування, підготовку студентів, наукові журнали, професійні мережі та державні освітні політики. Особливо важливо простежити, як європейські практики поширювалися в американських університетах і як аналогічні програми виникали на українських землях. Історик психології Крістофер Ґрін пояснює, чому спрощені розповіді про одного «засновника» приховують попередні дослідження та реальні інституційні відмінності. Що означала психологічна лабораторія в XIX столітті Термін «психологічна лабораторія» застосовували до кількох типів академічних осередків. Фізіологічна лабораторія могла досліджувати зір, слух і роботу нервової системи, хоча не мала психології у своїй офіційній назві. Навчальний демонстраційний кабінет забезпечував лекції та вправи, на яких студенти спостерігали дію апаратури й відтворювали вже відомі результати. Спеціалізована дослідницька лабораторія мала більш стійку наукову програму: власне приміщення, регулярні досліди, керівництво, процедури навчання й публікації результатів. Відмінність між цими установами визначає історичну хронологію. Перше дослідження часу реакції, перша кімната з психологічними приладами, перший університетський курс і перший офіційний психологічний інститут могли виникнути в різних місцях і роках. Навіть одна установа проходила кілька етапів: її створювали як приватний кабінет, згодом визнавали університетським підрозділом, пізніше виділяли окремий бюджет. Таку поступовість простежує Лейпцизький університет у власній інституційній історії. Історія лабораторії потребує відповідей на п’ять запитань: що в ній досліджували; хто проводив експерименти; які прилади й процедури застосовували; який вона мала адміністративний статус; як її робота впливала на наступні дослідження. Ця рамка допомагає встановити реальні заслуги різних центрів без механічного змагання за історичну першість. Передумови: від фізіології органів чуття до психологічного експерименту Вебер, Фехнер і можливість вимірювання суб’єктивного досвіду Ернст Генріх Вебер проводив дослідження чутливості та розрізнення подразників. Ґустав Теодор Фехнер перетворив співвідношення між фізичною інтенсивністю сигналу й суб’єктивним відчуттям на послідовну програму кількісних досліджень. Його праця «Elemente der Psychophysik» (1860) стала однією з найважливіших інтелектуальних передумов лабораторної психології. Історія психологічного інституту Лейпцизького університету прямо пов’язує розвиток пізніших експериментальних методів із працями Вебера й Фехнера. Методи психофізики дозволили систематично подавати стимули різної інтенсивності, фіксувати відповіді та обчислювати пороги чутливості. Це істотно змінило наукове формулювання психологічної проблеми: дослідник міг перевірити, за яких умов людина розпізнає зміну сигналу, замість того щоб обмежитися загальним описом відчуття. Водночас числовий показник завжди залежав від того, як організували процедуру й визначили досліджуване явище. Гельмгольц, фізіологічні інструменти та час реакції Герман фон Гельмгольц вивчав фізіологію зору, слуху й нервових процесів. Експериментальна техніка дала можливість точно задавати часові інтервали, змінювати фізичні подразники й реєструвати відповіді людини. Дослідників дедалі більше цікавили проміжки між сигналом і реакцією, а також вплив уваги та вибору на тривалість відповіді. Фізіологічна лабораторія не тотожна спеціалізованому психологічному інституту. Проте саме в таких кабінетах виникли багато приладів і процедур, які згодом визначили роботу психологів. Крістофер Ґрін нагадує, що експерименти Вебера, Фехнера й Гельмгольца відбувалися раніше від знакової лейпцизької дати, а Вундт і сам користувався фізіологічним дослідницьким досвідом. Джерелознавчий огляд Йоркського університету детально розглядає цей зв’язок. Університети, майстерні та нова наукова інфраструктура Для регулярних експериментів потрібні були кошти на прилади, приміщення, підготовлені дослідники, доступ до наукових публікацій та можливість проводити повторні випробування. У XIX столітті університети розширювали природничі лабораторії, з’являлися майстерні точних інструментів, а студенти звикали працювати за письмовими протоколами. Психологія входила до цього середовища через фізіологію, філософію і педагогіку. Інституційна форма мала вирішальне значення: один експеримент міг відкрити нову тему, але лабораторія забезпечувала її тривале вивчення. Вона давала можливість передавати метод наступним поколінням, навчати нових дослідників і порівнювати результати між університетами. Саме так психологічне дослідження поступово набувало ознак самостійної наукової дисципліни. Лейпциг: формування дослідницької лабораторії Вундта Вільгельм Вундт розпочав роботу в Лейпцизькому університеті 1875 року. Спочатку він використовував невелике університетське приміщення для демонстрацій та власних дослідів. У 1879 році сформувався спеціалізований лабораторний осередок, який став символічним початком університетської експериментальної психології. Окреме адміністративне визнання та сталіша фінансова підтримка інституту оформлювалися в 1883–1884 роках. Лейпцизький університет прямо пояснює, що заснування цієї установи неможливо точно звести до одного дня. Лабораторія працювала як дослідницький і навчальний центр. Тут вивчали відчуття, сприймання, увагу, часові оцінки й реакції на стимули. Лейпциг приваблював іноземних студентів, які освоювали методики та переносили їх до інших університетів. За університетською історичною довідкою, Вундт підготував 184 експертні висновки щодо дисертацій, серед їхніх авторів було щонайменше 60 іноземців, зокрема 18 зі США. Наукова програма Вундта включала експериментальне дослідження елементарних психічних процесів, але його ширші інтереси охоплювали також мову, культуру й історичний розвиток психіки. Зводити всю Вундтову психологію до дослідів з одним хроноскопом історично неправильно. Питання про формування інституту, статус 1879 року та особливості роботи дослідників розглянуте в окремій статті «Лейпцизька лабораторія Вундта 1879 року». Значення Лейпцига полягало в поєднанні спеціалізованої дослідницької програми, регулярної освіти та міжнародної академічної мережі. Інші університети переймали форми лабораторної роботи, але змінювали теми, теорії й методологічні пріоритети. Це був початок розгалуженої історії, в якій виникали нові школи і дослідницькі інституції. Європейські лабораторії поза Лейпцигом Ґеттінґен, Берлін і Фрайбург: експериментальні програми різних дослідників Георг Еліас Мюллер розвивав у Ґеттінґені експериментальні дослідження пам’яті та відчуттів. Герман Еббінгауз у книзі «Über das Gedächtnis. Untersuchungen zur experimentellen Psychologie» (1885) представив кількісну програму вивчення запам’ятовування й забування. Гуґо Мюнстерберґ проводив експериментальні дослідження у Фрайбурзі, перш ніж перейти до Гарварду. Німецькомовна лабораторна мережа формувалася через обмін науковцями, спеціалізовану періодику й використання споріднених приладів. Кожний осередок розробляв власні завдання. Порівняння з лейпцизькою традицією допомагає пояснити поширення експериментального підходу, проте історія цих установ не була серією однакових копій. Праці з пам’яті, психофізики, часових вимірювань і педагогічного застосування досліджень утворили різні інтелектуальні траєкторії. Початкові історичні документи зібрано у колекції лабораторій і курсів Йоркського університету. Копенгаген, 1886 рік: лабораторія Альфреда Лемана У Данії Альфред Леман створив психофізичну лабораторію 1886 року. Її робота демонструє, як експериментальні дослідження отримували окрему інституційну форму в скандинавському академічному середовищі. Історії цієї установи присвячена монографія Б’ярне Соде Фунха «Alfred Lehmanns psykofysiske laboratorium 1886–1921» (1986), представлена в дослідницькому каталозі Копенгагенського університету. Данський приклад показує важливість локальних інституційних традицій. Нові лабораторії могли використовувати міжнародні методи психофізики, але організовували дослідження відповідно до власних університетських можливостей. Так виникала наукова мережа з багатьма центрами, а не єдина централізована школа. Кембридж, 1887 рік: психометричні дослідження Кеттелла Джеймс Маккін Кеттелл організував 1887 року психометричну лабораторію всередині Кавендіської фізичної лабораторії Кембриджського університету. Він поєднав підходи німецької експериментальної психології з британським інтересом до вимірювання індивідуальних відмінностей, пов’язаним із роботами Френсіса Ґальтона. Кембриджський центр психометрії реконструює його листування щодо пошуку приміщень, походження приладів і ранні навчальні курси. Цей осередок був важливим для історії психології у Великій Британії, хоча адміністративно містився у фізичній лабораторії. Психометричні роботи Кеттелла включали вимірювання часу реакції, оцінок і точності, сенсорних розрізнень, пам’яті та уваги. Історія Кембриджа виявляє різницю між окремим експериментальним майданчиком і повністю самостійним університетським інститутом. Паралельно Френсіс Ґальтон розвивав антропометричні дослідження в Лондоні. Його програма мала інші початкові цілі, але вплинула на психологічне тестування й дослідження індивідуальних відмінностей. Історичний аналіз мусить розділяти ранню психометрику, антропометрію та інституціоналізацію загальної психології: спільні прилади ще не означають спільної теоретичної програми. Париж, 1889 рік: лабораторія Сорбонни У січні 1889 року при École pratique des hautes études в приміщеннях Сорбонни було створено Лабораторію фізіологічної психології. Її очолив Анрі Боніс (Henry Beaunis); важливу організаційну підтримку надав Теодюль Рібо. Офіційний музей Інституту психології Університету Париж-Сіте зберігає колекції приладів і документів цього раннього наукового осередку. У паризькому академічному середовищі працювали Альфред Біне, згодом Анрі П’єрон та інші психологи. Наукові журнали і бібліотечний обмін поєднували французьких дослідників з європейськими та американськими колегами. Видання «L’Année psychologique», засноване 1894 року, стало одним із важливих каналів такого обміну; Бібліотека Анрі П’єрона документує інституційну історію цього процесу. Французька традиція охоплювала лабораторний експеримент, клінічне спостереження, дослідження пам’яті, індивідуальних відмінностей і пізніший розвиток психологічного оцінювання. Її потрібно розглядати у власному історичному контексті. Париж не був другорядною філією Лейпцига: тут існували власні наукові питання, адміністративні форми й дослідницькі програми. Американський розвиток: демонстраційні й дослідницькі лабораторії Гарвард, 1875 рік: Вільям Джеймс і психологія в аудиторії Вільям Джеймс у 1875 році проводив курс «The Relations between Physiology and Psychology» у Гарвардському університеті та організував демонстраційну лабораторію. Вона служила насамперед викладанню: допомагала студентам побачити експериментальні процедури й зрозуміти зв’язок фізіологічних вимірювань із питаннями психології. Гарвардський університет підтверджує цей початок лабораторної демонстрації. Порівняння Гарварда 1875 року з Лейпцигом 1879 року має сенс лише за чітко визначеного критерію. Джеймс раніше обладнав простір для навчання, а Вундт розвинув сталу спеціалізовану дослідницьку програму. Обидві інституційні історії важливі для науки; їхній статус і завдання різнилися. Саме тому історіографія ранніх лабораторій розмежовує демонстраційні приміщення та дослідницькі центри. Балтимор, 1883 рік: Стенлі Голл і лабораторія Джонса Гопкінса Ґренвілл Стенлі Голл (G. Stanley Hall) після дослідницького перебування в Лейпцигу організував 1883 року експериментальну психологічну лабораторію в Університеті Джонса Гопкінса в Балтиморі. Її традиційно називають першим у США спеціалізованим університетським осередком психологічних досліджень. Архівний огляд Крістофера Ґріна водночас нагадує, що питання документування заснування потребує оцінки історичних свідчень, а не однієї пізньої ювілейної дати. Значення лабораторії Голла перевищувало локальні експерименти. Вона підтримувала підготовку дослідників, перехід європейських методів в американське середовище та формування нових фахових зв’язків. Голл також започаткував «The American Journal of Psychology» (1887), що сприяв поширенню результатів лабораторних робіт і наукової дискусії. Пенсильванія, Вісконсин та Індіана: розгортання мережі у 1880-х Наприкінці 1880-х років лабораторії поширювалися в американських університетах. Джеймс Маккін Кеттелл пов’язаний із розвитком лабораторної психології в Пенсильванії; Джозеф Джастроу — у Вісконсині; Вільям Лоу Браян — в Індіані. У зведеннях про ранні лабораторії ці осередки часто датують 1888 роком. Однак дослідники розрізняють початок занять, закупівлю апаратури, відкриття приміщень та офіційне інституційне визнання. Історична колекція Йоркського університету пояснює обмеження пізніших переліків. У цих установах досліджували сенсорні пороги, час реакції, увагу, пам’ять та індивідуальні відмінності. Різноманітність тем свідчить, що університети переймали експериментальну техніку, розробляючи власні теоретичні інтереси. Вимірювання могли бути спільними, але висновки про психічні процеси залишалися предметом дискусії. Кларк і Небраска, 1889 рік: програма експериментального навчання Ґренвілл Стенлі Голл перейшов до новоствореного Університету Кларка 1888 року, а Едмунд Кларк Сенфорд брав участь в організації тамтешньої лабораторії наступного року. В Університеті Небраски лабораторні дослідження розвивав Гаррі Кірк Вулф. Ці осередки показують значення студентських експериментальних курсів для швидкого поширення психології. Сенфорд публікував «A Laboratory Course in Physiological Psychology» протягом 1891–1893 років. Серія надавала послідовні інструкції для численних дослідів, переважно з відчуттів і сприймання. Бібліографічна реконструкція Йоркського університету показує, як друковані навчальні програми допомагали новим університетам організовувати лабораторну практику навіть за обмеженої підготовки викладачів. Веллслі, 1891 рік: Мері Вітон Калкінс Мері Вітон Калкінс організувала 1891 року психологічну лабораторію у Веллслі-коледжі — важливому осередку вищої освіти жінок у США. Її первинна стаття «Experimental Psychology at Wellesley College» (1892) описує педагогічну мету експериментальних занять, обладнання й досвід навчання. Оцифрована публікація Калкінс дозволяє безпосередньо побачити структуру раннього лабораторного курсу. Історія Калкінс важлива й для розуміння того, як інституційні обмеження доступу жінок до престижних університетів впливали на розвиток науки. Існування окремої лабораторії для студенток демонструє наукову ініціативу та освітню інновацію в умовах нерівних академічних можливостей. Історичне дослідження її освітнього шляху пояснює відповідний університетський контекст. Корнелл і Гарвард на початку 1890-х років У Корнелльському університеті початок 1890-х років став періодом становлення лабораторної психології: організація роботи пов’язана з Френком Енджеллом, а 1892 року туди прибув Едвард Бредфорд Тітченер. Його подальша програма стала частиною історії американського структуралізму. Ця історія показує, як нові лабораторії сприяли формуванню шкіл, які могли принципово розходитися в поясненнях психологічних процесів. У Гарварді після початкових демонстрацій Джеймса дослідницьку роботу розгорнув Гуґо Мюнстерберґ, який прибув 1892 року. Його оригінальний текст «The Psychological Laboratory of Harvard University» (1893) документує організацію лабораторії, апаратуру та напрями експериментальної програми. Архівна публікація Мюнстерберґа допомагає відрізнити ранню навчальну історію Гарварда від наступної дослідницької інституціоналізації. Хронологічна карта ранніх лабораторій 1860 — вихід «Elemente der Psychophysik» Ґустава Фехнера, методологічна передумова лабораторної психології. 1875 — демонстраційний кабінет Вільяма Джеймса в Гарварді та початок діяльності Вундта в Лейпцигу. 1879 — усталена дата спеціалізованої лабораторії Вундта. 1883 — лабораторія Стенлі Голла в Університеті Джонса Гопкінса; наступний етап офіційного визнання лейпцизького інституту. 1886 — лабораторія Альфреда Лемана в Копенгагені. 1887 — психометрична лабораторія Кеттелла в Кембриджі. 1888 — активне формування університетських осередків у Пенсильванії, Вісконсині та Індіані. 1889 — лабораторія фізіологічної психології Сорбонни, а також лабораторні осередки Кларка і Небраски. 1891 — експериментальна лабораторія Калкінс у Веллслі; розвиток Корнелльського центру. 1892 — подальше формування дослідницьких програм Корнелла й Гарварда. 1896 — спеціалізована експериментальна психологічна лабораторія Миколи Ланге в Одесі. Хронологічна послідовність фіксує основні документовані події, а не однакові юридичні процедури. У першому випадку йдеться про облаштування навчального кабінету, в другому — про дослідницький центр, у третьому — про університетське рішення. Якщо джерела подають різні дати, їх порівнюють за предметом датування. Розгорнутіші історичні послідовності наведено у хронології історії психології. Що досліджували в перших лабораторіях Сенсорні пороги та психофізичні закономірності Одним із центральних питань було визначення залежності між фізичним подразником і відчуттям. Дослідники змінювали інтенсивність звуків, світлових та тактильних сигналів і реєстрували, чи здатен учасник їх розрізнити. Серії випробувань дозволяли оцінювати пороги виявлення та розрізнення, порівнювати умови й перевіряти залежності, запропоновані психофізикою. Такий підхід став фундаментальним кроком до вимірювання психологічних явищ. Він також поставив питання щодо точності процедур, ефектів навчання й очікувань спостерігача. Історичні результати не варто розглядати як незмінні універсальні закони: сучасні висновки потребують нових методів, досліджень та перевірок. Час реакції та увага Хроноскопи дозволяли фіксувати часовий інтервал між поданням стимулу і відповіддю. Дослідники порівнювали прості реакції з умовами вибору чи розрізнення сигналів, перевіряючи гіпотези про перебіг психічних процесів. У ранніх психологічних дискусіях питання полягало в тому, чи можна з різниці часових величин робити висновки про тривалість окремих операцій мислення. Точність вимірювання залежала від апаратури, способу запуску сигналу, інструкції, вправляння учасника та інших чинників. Тому числове значення часу реакції саме по собі не доводило одну конкретну теорію. Історія таких експериментів демонструє становлення базової наукової вимоги: треба розрізняти спостережуваний показник і пояснювальну модель. Пам’ять, навчання й індивідуальні відмінності Еббінгауз у праці «Über das Gedächtnis. Untersuchungen zur experimentellen Psychologie» (1885) досліджував запам’ятовування, повторне вивчення та забування, розробивши спеціальні способи впорядкування матеріалу. Кеттелл і його колеги застосовували вимірювання сенсорних реакцій та інших показників для вивчення індивідуальних відмінностей. Так експериментальна психологія поступово розширювала предмет від сприймання до процесів пам’яті та міжособових варіацій. Історично важливо встановлювати, яке психологічне поняття дослідники намагалися виміряти й наскільки конкретна процедура справді охоплювала його зміст. Сучасна психометрія відрізняє виміряний результат від інтерпретації щодо ширшої здатності чи характеристики людини. Витоки цієї дискусії помітні вже у перших лабораторіях. Прилади, процедури та культура експерименту Лабораторний дослід складався з контрольованого стимулу, інструкції, реєстрації відповіді й повторних спроб. Людина могла натискати механізм після звукового сигналу, порівнювати два подразники, оцінювати тривалість інтервалу або відтворювати матеріал. Дослідник задавав умови, перевіряв налаштування обладнання і документував результати. Використовували пристрої для вимірювання часу, засоби подання світлових та акустичних стимулів, апаратуру для контролю сили сигналу, механічні системи фіксації відповідей. Комплектація лабораторії залежала від грошей, доступу до майстерень і місцевої наукової програми. Оригінальний опис гарвардської лабораторії та музейні фонди Сорбонни дають можливість реконструювати технічні умови експериментів. Протокол мав забезпечувати повторюваність. Проте багато ранніх досліджень проводилися зі студентами та добре навченими колегами. Це створювало особливі умови: учасники могли розуміти мету експерименту, реагувати на очікування дослідника, а вибірки часто представляли лише вузькі соціальні групи. Історична цінність цих дослідів поєднується з необхідністю критично оцінювати межі узагальнення їхніх результатів. Навчання було частиною лабораторного методу. Студенти вчилися правильно подавати стимули, калібрувати прилади, вести записи та описувати послідовність випробувань. Посібники на кшталт «A Laboratory Course in Physiological Psychology» Сенфорда переносили цю культуру в нові університети. Доступність зрозумілих інструкцій допомагала перетворювати індивідуальний експеримент на спільну дослідницьку практику. Інституції, журнали та міжнародні зв’язки Мережа лабораторій утворювалася через рух студентів, викладачів, наукових приладів, дисертацій і журналів. Дослідники навчалися в одному університеті, а згодом засновували експериментальні осередки в іншому. Наукові результати й докладні процедури поширювалися в спеціалізованих виданнях. Лейпцизький часопис «Philosophische Studien» (від 1883 року), американський «The American Journal of Psychology» (від 1887 року) та французький «L’Année psychologique» (від 1894 року) відображають становлення спеціалізованої комунікації. Публічне представлення методів дозволяло обговорювати суперечливі дані й перевіряти авторські інтерпретації. Інституційна історія паризької бібліотеки документує міжнародний обмін науковими виданнями. Лабораторії потребували державної й університетської підтримки. Рішення про приміщення, обладнання, штат і бюджет часто ухвалювали поступово. У Кембриджі Кеттелл скористався інфраструктурою фізиків, у Лейпцигу приватна лабораторна практика виросла в окремий інститут. Розвиток психології як науки вимагає уваги до цих матеріальних процесів; детальніше це пояснює стаття «Як психологія стала самостійною наукою». Лабораторії також сприяли виникненню нових інтелектуальних шкіл. Дослідники використовували споріднені прилади, але по-різному тлумачили структуру свідомості, функції психічних процесів та місце поведінки в психології. Історичне розходження цих напрямів наведено у карті основних шкіл психології. Українські землі та історія перших психологічних лабораторій Одеса: Микола Ланге та спеціалізована лабораторія 1896 року На землях сучасної України важливою документованою подією стало створення Миколою Ланге 1896 року лабораторії експериментальної психології при Новоросійському університеті в Одесі. Одеський національний університет імені І. І. Мечникова називає її першим самостійним психологічним лабораторним осередком на українських землях, відокремленим від кафедр психіатрії, фізіології та філософії. Державна науково-педагогічна бібліотека України імені В. О. Сухомлинського підтверджує організацію лабораторії при кафедрі філософії 1896 року. Ланге обґрунтовував потребу в кабінетах експериментальної психології посиланням на розвиток дослідницьких практик у Німеччині, Франції та США. Отже, одеська програма свідомо вписувалася у міжнародний науковий контекст. Історичне визначення «перша в Росії», яке іноді трапляється у джерелах, відображає тодішній імперський університетський устрій. Для історії України принципово вказувати місце події, інституційну приналежність і географічний контекст: лабораторія діяла в Одесі за часів Російської імперії та є частиною наукової історії сучасної України. Київ та інші університетські осередки Розвиток психологічної думки й досліджень на українських землях включав діяльність київських університетських семінарів, харківських медичних і психіатричних установ, а також львівських академічних традицій. Їхня історія має власні дати та адміністративний контекст. Не кожний філософський семінар або фізіологічний кабінет мав статус спеціалізованої психологічної лабораторії. Показове історико-психологічне дослідження Одеського університету розрізняє експериментальний характер лабораторії Ланге та переважно теоретичний характер психологічного семінару Георгія Челпанова в Києві наприкінці XIX — на початку XX століття. Це не оцінка наукової важливості шкіл, а необхідна точність інституційного опису. Історія лабораторій на українських землях потребує окремого дослідження університетських фондів, наукової періодики, бібліографічних каталогів та архівів фахових інституцій. Особливо слід розрізняти медичні, психіатричні, педагогічні й спеціалізовані психологічні програми. Такий підхід відновлює український вимір міжнародної історії експериментальної науки без штучного перенесення західноєвропейської хронології на місцеві умови. Жінки й соціальні бар’єри в історії лабораторій Поява психологічних лабораторій створювала нові наукові можливості, але доступ до вищої освіти, ступенів, дослідницьких посад і фінансування був нерівномірним. Особливо виразно це простежується на прикладі Мері Вітон Калкінс, яка розвинула лабораторну психологію у Веллслі, одночасно долаючи університетські бар’єри для жінок. Її стаття 1892 року є джерелом про справжню організацію навчання: використання приладів, реакції студентів, необхідність поєднувати експеримент і теоретичне розуміння. Свідчення Калкінс доповнює традиційні переліки великих чоловічих університетів. Історія лабораторної науки охоплює також викладачок, студентів, технічних працівників та майстрів, чий внесок не завжди потрапляв до офіційних списків засновників. Наукові суперечки, помилки датування та історичні міфи Усталена фраза «Вундт заснував психологію в 1879 році» позначає ключовий етап інституціоналізації. Експериментальні дослідження психічних процесів існували раніше завдяки Веберу, Фехнеру, Гельмгольцу й іншим науковцям. Джеймс ще до 1879 року використовував демонстраційну психологічну лабораторію. Отже, дата Лейпцига означає конкретну модель спеціалізованої установи, яка мала тривалу міжнародну історію. Критична історіографія Ґріна спеціально застерігає від спрощення такої складної послідовності. Суперечності щодо року «заснування» часто виникають тоді, коли одна публікація датує перші досліди, інша — відкриття кабінету, третя — виділення фінансування. Ретроспективні ювілейні переліки можуть спиратися на спогади, складені через багато десятиліть після подій. Для наукової реконструкції потрібні первинні звіти, університетські рішення, тогочасні статті та пізніші рецензовані історичні дослідження. Джеймс Маккін Кеттелл у «The Psychological Laboratory at Leipsic» (1888) описував установу майже як сучасник її становлення, а у «Early Psychological Laboratories» (1928) повертався до тієї самої історії як учасник уже завершеної епохи. Зіставлення різночасових праць одного автора корисне для вивчення пам’яті про науку й боротьби за історичний пріоритет. Архівна колекція ранніх лабораторних текстів містить їхній бібліографічний контекст. Спадщина перших лабораторій і сучасна оцінка їхніх методів Сучасна експериментальна психологія зберегла ідею контрольованого подання стимулів, вимірювання відповіді, порівняння умов, повторення дослідів і відкритого опису методики. Технічні засоби радикально змінилися, а до дослідницької практики увійшли статистичне моделювання, комп’ютерні експерименти, сучасна нейровізуалізація й методи перевірки відтворюваності. Наукова спадщина ранніх лабораторій не означає автоматичної правильності всіх історичних теорій. Дані про час реакції не є самодостатнім підтвердженням припущень щодо структури свідомості, а результат досліду з вузькою університетською вибіркою не встановлює універсального закону для всіх людей. Актуальна наукова придатність будь-якого показника визначається сучасною перевіркою надійності, валідності й альтернативних пояснень. Перші лабораторії заклали інституційні умови для подальшого розвитку когнітивної психології, психології розвитку, психометрії, соціальної психології та інших напрямів. Їхній найтриваліший внесок — формування середовища, де психологічні висновки можна пов’язувати з процедурами, даними та професійною критикою. Поширені запитання Яку лабораторію вважають першою психологічною лабораторією світу? Найчастіше так називають спеціалізовану дослідницьку лабораторію Вільгельма Вундта при Лейпцизькому університеті, пов’язану з 1879 роком. Проте експериментальна психофізика й ранні навчальні кабінети існували раніше. Лейпцизький університет описує поетапне становлення інституту. Чому Гарвард 1875 року не замінює лейпцизьку дату 1879 року? Вільям Джеймс створив у Гарварді демонстраційну лабораторію для викладання. Лейпцизький осередок став моделлю постійної спеціалізованої дослідницької установи. Це різні форми лабораторної діяльності та різні критерії історичної першості. Гарвардський університет підтверджує дату і навчальне призначення кабінету Джеймса. Де виникла перша дослідницька психологічна лабораторія США? За поширеною історіографічною класифікацією, Ґренвілл Стенлі Голл організував її 1883 року в Університеті Джонса Гопкінса у Балтиморі. Історик Крістофер Ґрін пояснює, чому її відрізняють від раннього демонстраційного кабінету Джеймса. Коли створено першу самостійну університетську психологічну лабораторію в Україні? Микола Ланге заснував таку лабораторію в Новоросійському університеті в Одесі у 1896 році. Раніші медичні, фізіологічні й університетські осередки мають окрему інституційну історію. Датування підтверджують Одеський університет і українська педагогічна бібліотека. Які прилади використовували ранні психологи? Вони застосовували хроноскопи, апаратуру для подання світлових і звукових стимулів, засоби вимірювання інтенсивності подразників та механічні пристрої для реєстрації відповідей. Конкретний набір залежав від мети експерименту. Інвентар і опис гарвардської лабораторії та музей Сорбонни демонструють історичне обладнання. Чи всі ранні лабораторії займалися лише інтроспекцією? Спектр методів був значно ширшим: порогові сенсорні дослідження, час реакції, експерименти з пам’яттю, оцінки тривалості, спостереження за увагою та вимірювання індивідуальних відмінностей. Розвиток цих програм відбувався в різних теоретичних рамках і підготував виникнення кількох психологічних шкіл. Пов’язані статті Лейпцизька лабораторія Вундта 1879 року: значення та історичні нюанси Хронологія історії психології: основні дати, події та відкриття Як психологія стала самостійною наукою Основні школи психології: історична карта напрямів Фізіологічні передумови виникнення наукової психології Історія інтроспекції як методу психології Структуралізм у психології: походження, програма та критика Історія психології: етапи, школи та розвиток науки Біхевіоризм: що це, основні ідеї, представники та критика Джерела Calkins, M. W. (1892). «Experimental Psychology at Wellesley College». American Journal of Psychology, 5, 464–468. Оцифрований першодрук. Cambridge Psychometrics Centre. «Psychometrics 1889: The Birth of Psychometrics in Cambridge, 1886–1889». Історія й архівні матеріали. Cattell, J. McK. (1888). «The Psychological Laboratory at Leipsic». Mind, 13, 37–51. Бібліографічний опис і історичний контекст. Cattell, J. McK. (1928). «Early Psychological Laboratories». Science, 67, 543–548. Первинна публікація. Funch, B. S. (1986). «Alfred Lehmanns psykofysiske laboratorium 1886–1921». Psykologisk laboratorium. Каталог Копенгагенського університету. Green, C. D. (2000; ред. 2002). «Institutions of Early Experimental Psychology: Laboratories, Courses, Journals, and Associations». York University. Науково-історична колекція. Harvard University, Department of Psychology. «William James (1842–1910)». Інституційна історія. Institut de Psychologie, Université Paris Cité. «Bibliothèque Henri Piéron». Офіційна історія бібліотеки. Institut de Psychologie, Université Paris Cité. «Histoire & Expositions». Офіційна історія та музейні фонди. Münsterberg, H. (1893). «The Psychological Laboratory of Harvard University». Оригінальний текст. Одеський національний університет імені І. І. Мечникова. «History of the Department». Університетський історичний опис. Одеський національний університет імені І. І. Мечникова. «Роль учених Одеського (Новоросійського) університету у становленні й розвитку експериментальної психології: М. Я. Грот, М. М. Ланге, Г. І. Челпанов». Науковий репозитарій. Universität Leipzig. «History of Experimental Psychology in Leipzig». Офіційна довідка. Universität Leipzig. «Vom kleinen Auditorium zum ersten psychologischen Institut der Welt» (2021). Університетська історія. Державна науково-педагогічна бібліотека України імені В. О. Сухомлинського. «Біографія М. М. Ланге». Українська бібліографічна довідка.

Український психологічний ХАБ · 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика Раціоналізм та емпіризм — дві впливові філософські традиції пояснення походження, будови й обґрунтування людського знання. У передісторії психології їхнє значення визначається тим, як вони сформулювали дослідницькі питання про відчуття, сприйняття, мислення, пам’ять, досвід, вроджені передумови пізнання та взаємодію розуму з тілом. Саме ці питання згодом стали предметом спеціальних психологічних теорій, спостережень і експериментів. Історичний розвиток цих традицій охоплює античні та середньовічні джерела, інтелектуальну перебудову Європи XVII–XVIII століть, філософію Просвітництва й поступове становлення наукової психології в XIX столітті. Його дослідження потребує точного розмежування первісних праць, пізніших філософських класифікацій та результатів сучасної емпіричної науки. Академічна історіографія спеціально застерігає від механічного поділу мислителів Нового часу на два замкнені табори: аналіз традицій раціоналізму й емпіризму показує взаємопроникнення їхніх аргументів. Для ширшого розташування цієї теми в історії дисципліни корисна хронологія історії психології. Сучасне питання про критерії обґрунтованого знання окремо розглядає стаття «Епістемологія». Що таке раціоналізм та емпіризм Раціоналізм у філософії пізнання — сукупність підходів, які надають розумові, логічній необхідності, інтелектуальній інтуїції або апріорним принципам самостійне значення у формуванні чи обґрунтуванні знання. Йдеться про твердження, що принаймні деякі істини та засади мислення можуть бути встановлені незалежно від окремих чуттєвих вражень. Обсяг таких претензій відрізняється в Декарта, Спінози, Ляйбніца та пізніших філософів. Емпіризм — сукупність підходів, що розглядають досвід як основне джерело відомостей про світ і як вирішальну інстанцію перевірки багатьох пізнавальних тверджень. У ранньомодерній філософії під досвідом розуміли чуттєві враження, спостереження, а також внутрішнє сприйняття діяльності власного розуму. Емпіризм Локка, Берклі й Г’юма має різні метафізичні наслідки та різні уявлення про межі достовірності. Важливо розрізняти джерело понять, підставу знання, процедуру дослідження та пояснення роботи психіки. Раціоналістична аргументація може супроводжувати систематичні природничі спостереження, а емпірично орієнтована філософія активно використовує логічні доведення. У сучасному історико-філософському аналізі протиставлення раціоналізму й емпіризму є корисною картою певних суперечок, але потребує уточнення щодо конкретного питання й автора. Відмінності у відповідях на головні питання На запитання «звідки беруться наші поняття?» частина раціоналістів відповідала через вроджені інтелектуальні передумови або властиві розумові форми діяльності; емпіристи досліджували виникнення понять із відчуттів, спостережень і рефлексії. На запитання «що робить знання достовірним?» раціоналістичні програми наголошували на ясності, логічній послідовності й необхідності, а емпіричні — на співвіднесенні тверджень із досвідом. Реальні філософські системи часто поєднували обидва способи обґрунтування. Для майбутньої психології найбільш продуктивним виявився перехід від загальної відповіді на питання про знання до конкретних завдань: як виникає окреме сприйняття; як досвід змінює судження; які операції виконує пам’ять; що означає усвідомлювати власні стани; які умови спостереження дозволяють порівнювати результати різних людей. У цих завданнях філософські поняття поступово перетворювалися на дослідницькі проблеми. Інтелектуальні витоки до XVII століття Передісторія дискусії сягає античних розрізнень між чуттєвим і розумовим пізнанням. У Платона пізнання пов’язувалося з можливістю осягнення загального й незмінного, тоді як Арістотель систематично розглядав відчуття, пам’ять, уяву, мислення та живі функції у зв’язку з досвідом організму. Їхні тексти створили спільне проблемне поле, з якого виростали різні пізніші способи пояснення людського пізнання. Античні трактати не слід читати як готові лабораторні моделі сприйняття або навчання. Середньовічні філософські й медичні традиції переосмислювали ці питання в арабомовному, латиномовному та інших інтелектуальних середовищах. Переклади, коментарі, диспути про внутрішні чуття, образи, інтелект і природу душі підтримували безперервність дискусії. Університетська схоластика сформувала практику систематичного викладу аргументів, яка згодом співіснувала з новими способами дослідження природи. Історія пізнання в цю епоху має багатокультурну географію. У добу Відродження поширення текстів античних авторів, гуманістична освіта, розвиток анатомії, спостереження природи й нові практики друку посилили інтерес до способів перевірки знань. Історичне значення цієї доби полягає в інституційній та методологічній перебудові науки, а не у виникненні цілком відокремленої «психології Відродження». Подальша дискусія XVII століття спиралася і на ці зміни, і на успадковані логічні та метафізичні проблеми. Наукова революція XVII століття: спостереження, математизація та метод Френсіс Бекон і організоване дослідження досвіду Френсіс Бекон у праці «Novum organum» (1620) запропонував програму послідовного збирання й порівняння свідчень про природу, критику поспішних узагальнень та виявлення систематичних джерел помилок судження. Його вчення про «ідоли» розуму звертало увагу на те, що пізнання спотворюють звичні способи мислення, авторитети, мова та упереджені очікування. Історичний опис Беконової методології подано в енциклопедичному дослідженні його філософії. Беконова програма стала вагомою частиною історії наукового методу. При цьому його індукція не збігається із сучасною статистичною індукцією, а його методологічні твори не встановлюють експериментальним шляхом механізмів людської пам’яті чи сприйняття. Для передісторії психології особливо важливою виявилася вимога критично оцінювати власні пізнавальні процедури. Рене Декарт і вимога методичної певності Рене Декарт у французькому «Discours de la méthode» (1637) описав правила дослідження, що передбачали впорядкування труднощів, послідовний рух від простіших положень до складніших і перевірку ланок аргументації. У латиномовних «Meditationes de prima philosophia» (1641) він застосував методичний сумнів, досліджуючи можливість достовірного знання. Оригінальні тексти доступні у цифрових виданнях першої праці та «Медитацій». Декартове розрізнення мислячої субстанції та протяжної матеріальної субстанції поставило гостре питання про відношення свідомого досвіду й тілесних процесів. Воно вплинуло на дискусії про відчуття, волю, пристрасті, тілесні реакції та можливість механістичного пояснення поведінки. Проте зведення Декарта до тези, ніби він цілковито знецінював спостереження, суперечить історичним матеріалам про його природничі дослідження: огляд філософії Декарта показує складні зв’язки між дедукцією, досвідом і фізіологією. Декартова увага до достовірності першої особи згодом стала одним із історичних ресурсів для осмислення самоспостереження. Водночас методичний сумнів і інтроспективне повідомлення учасника психологічного експерименту — різні процедури з різними критеріями перевірки. Історію й межі останньої окремо розкриває стаття «Інтроспекція». Раціоналістичні програми: структура розуму, необхідність і психічні стани Декарт: ідеї, судження та відношення душі й тіла У Декарта розрізнялися ідеї, що з’являються у зв’язку з досвідом, створюються мисленням або розглядаються як вроджені. Сутність його аргументу полягає в питанні про підстави достовірності та походження фундаментальних понять. Вродженість у цьому контексті є філософською тезою про статус деяких ідей, а не результатом генетичного дослідження. Аналіз категорій ідей представлений у спеціалізованому історико-філософському огляді. Психологічне значення цих дискусій виходить за межі класичної проблеми «душа — тіло». Вони сформували питання про різницю між чуттєвим сигналом та його свідомим змістом, про роль судження в сприйнятті й про те, як тілесні події можуть супроводжуватися суб’єктивним переживанням. Відповіді ранньомодерних авторів історично вплинули на термінологію, а сучасні пояснення перевіряють окремими методами нейронауки та когнітивної психології. Бенедикт Спіноза: афекти й упорядкована система пояснення Спіноза виклав систему у праці «Ethica, ordine geometrico demonstrata», опублікованій посмертно 1677 року. У ній афекти розглядаються через відношення бажань, тілесних змін, уявлень і причинної зумовленості. «Геометричний» спосіб викладу означав послідовну систему визначень, аксіом і доведень. Це був філософський проєкт пояснення людського життя, який згодом став важливим для історії теорій емоцій; докладніше див. історико-філософський аналіз ранньомодерних теорій емоцій. Приписувати Спінозі відкриття конкретного сучасного нейрофізіологічного механізму афекту означало б переносити пізніші знання на інший дослідницький контекст. Його спадщина має концептуальне значення: вона допомагає побачити, як питання про емоції, раціональне розуміння та тілесну зумовленість об’єднувалися ще до формування експериментальної науки. Готфрід Вільгельм Ляйбніц: схильності розуму та малі сприйняття Ляйбніц надав дискусії про вроджене й набуте нової складності. У «Nouveaux essais sur l’entendement humain» («Нові досліди про людський розум»), написаних близько 1704 року у відповідь на Локка, він описував вроджене радше як схильності, можливості та структури розуму, ніж як готовий запас усвідомлених тверджень. Праця вперше побачила світ посмертно 1765 року; дату створення рукопису треба відрізняти від дати його видання. Енциклопедичний аналіз Ляйбніца детально розглядає цю полеміку. Ляйбніцеве поняття малих сприйнять позначало процеси, які можуть впливати на загальний стан психіки, залишаючись поза звичною виразною усвідомленістю. Ідея історично важлива для розрізнення психічних процесів і їхнього свідомого опису. Її слід розглядати у власній філософській системі Ляйбніца; вона не є прямим доказом сучасної теорії несвідомого чи окремого експериментально встановленого механізму. Емпірична лінія: походження ідей з досвіду Джон Локк: відчуття, рефлексія та формування понять Джон Локк у «An Essay Concerning Humane Understanding» («Дослід про людський розум», 1690) заперечував, що універсальні усвідомлені ідеї від народження перебувають у людському розумі. Натомість він виділяв два джерела ідей: sensation — досвід зовнішніх об’єктів через органи чуття — і reflection — досвід спостереження власних розумових операцій. Текст першої частини праці доступний у цифровому виданні, а історичні подробиці — в академічному огляді філософії Локка. Образ чистої дошки, відомий у зв’язку з Локком, став одним із найпоширеніших підсумків емпіризму. Він стосується походження ідей та знання, а не означає, що Локк описав сучасну генетику, нейророзвиток або принципову відсутність природних здібностей. У його системі розум активно поєднує, порівнює та абстрагує ідеї; саме ці операції важливі для історії психологічних уявлень про мислення. Локкове поняття рефлексії сприяло тривалим дискусіям про можливість спостерігати власне мислення. Водночас відчуття й рефлексія у філософській теорії — категорії походження знання. Їх можна співвіднести з історією самоспостереження, але не варто називати двома експериментальними каналами оброблення інформації без конкретної операціоналізації. Джордж Берклі: проблема сприйняття і статусу зовнішніх предметів Джордж Берклі у «A Treatise Concerning the Principles of Human Knowledge» (1710) радикально переосмислив зв’язок сприйманого та існування. Він критикував уявлення про матеріальну субстанцію як щось, що можна встановити незалежно від чуттєвого досвіду, та розробив власний різновид ідеалізму. Це метафізичне вчення суттєво відрізняється від сучасних експериментальних пояснень зорового або слухового сприйняття. Історичні контексти й аргументи висвітлено в статті про Берклі. Для історії психології Берклі важливий насамперед як учасник дискусій про те, як чуттєві дані, просторові судження й досвід пов’язані з предметним світом. Такі питання згодом стали частиною досліджень сприйняття, однак сучасні результати щодо нейронного кодування, інтеграції ознак і перцептивного навчання здобуті власними методами. Девід Г’юм: враження, ідеї, звичка і причинність Девід Г’юм у «A Treatise of Human Nature» (1739–1740) побудував докладний аналіз людського пізнання, емоцій і мотивації. Відмінність між враженнями та ідеями, роль звички у формуванні очікувань і питання про підстави причинних суджень становлять центральні частини цієї програми. Оригінальну працю можна читати у цифровій бібліотеці першоджерел; наукову інтерпретацію подає академічний огляд філософії Г’юма. Показовим є Г’юмів аналіз причинності. Коли людина багато разів бачить послідовність двох подій, вона може очікувати повторення другої після першої. Але переживання звичного порядку саме собою ще не демонструє логічної необхідності між подіями. Ця проблема індукції стала фундаментальною для подальшого осмислення доказів, передбачення й меж узагальнення в науці. Історично Г’юм розглядав асоціативні зв’язки між уявленнями, пам’ять, уяву, пристрасті та відчуття власної тотожності. Ці теми згодом отримали психологічні програми дослідження. Концептуальна подібність сучасних термінів «асоціація» або «звичка» до Г’юмових описів не робить останні готовою моделлю умовного навчання. Сучасну психологічну сутність пояснює стаття «Асоціація в психології». Що справді відрізняло емпіризм від раціоналізму Один історичний критерій — статус вроджених знань, але навіть він потребує уточнення. Локк заперечував універсальні вроджені ідеї; Ляйбніц захищав вроджені інтелектуальні схильності; Декарт допускав особливий статус деяких ідей; Г’юм поставив під сумнів обґрунтування багатьох тверджень про необхідні зв’язки. Ці розбіжності стосуються різних тез і не утворюють простого протистояння спадковості та середовища. Другий критерій — спосіб обґрунтування. Дедуктивне доведення встановлює висновок із прийнятих засновків за певними логічними правилами. Емпірична перевірка досліджує, чи узгоджуються припущення зі спостереженнями. У майбутній науковій психології обидва рухи стали взаємозалежними: поняття й теорії спрямовують збирання даних, а результати досліджень змінюють теорії. Докладну історію методологічних розрізнень подано в огляді наукового методу. Третій критерій — об’єкт пояснення. Коли автор говорить про походження ідеї, він може досліджувати логіку пізнання, а коли описує виникнення конкретного переживання — психічний процес. У ранньомодерних працях обидва рівні часто перепліталися. Саме їхнє поступове відокремлення стало умовою становлення психології як спеціальної дисципліни. Чому суперечка не поділялася на два ізольовані табори Традиційна схема відносить Декарта, Спінозу й Ляйбніца до континентального раціоналізму, а Локка, Берклі й Г’юма — до британського емпіризму. Така схема зручна для вступного викладу, проте приховує відмінності всередині груп, транскордонне листування, реакції на нові природничі відкриття та вплив спільних університетських традицій. У профільній статті Стенфордської енциклопедії наголошено, що кожного філософа слід оцінювати за конкретним змістом його аргументів. Локк високо оцінював розумування, а Декарт активно працював з математикою, оптикою та фізіологічними спостереженнями. Ляйбніц розумів досвід як важливу умову виникнення актуального знання, а Г’юм користувався витонченою аналітичною аргументацією. Тому питання «хто мав рацію?» потребує уточнення предмета: походження понять, логічна необхідність, надійність спостережень чи побудова природничих пояснень. Крістіан Вольф: «емпірична» та «раціональна» психологія Одним із найважливіших інституційних і термінологічних переходів стала робота Крістіана Вольфа. Його «Psychologia empirica» вийшла 1732 року, а «Psychologia rationalis» — 1734 року. Історичні примірники обох праць представлені в цифровій колекції Принстонського університету, що дозволяє перевірити дати та назви. Вольфове розрізнення означало різні, взаємопов’язані форми дослідження душі: опис і впорядкування того, що доступне в досвіді, та раціональне пояснення на підставі загальних принципів. «Емпірична психологія» Вольфа не тотожна лабораторній експериментальній психології XIX–XX століть; значною мірою вона спиралася на спостереження та систематизацію внутрішнього досвіду. Спеціальне дослідження Вольфа висвітлює структуру його філософської системи. Значення цієї події подвійне. По-перше, слово «психологія» почало посідати виразніше місце в університетській класифікації наук. По-друге, розрізнення описових і пояснювальних процедур поставило практичне питання про те, як знання про психіку переходить від досвіду одиничної людини до загального, відтворюваного дослідження. Ця проблема згодом виявилася центральною для методології психологічної науки. Інші відповіді XVIII століття: Томас Рід та Іммануїл Кант Томас Рід і критика теорій сприйняття Томас Рід у праці «An Inquiry into the Human Mind on the Principles of Common Sense» (1764) критикував певні припущення про посередництво ідей між людиною та зовнішнім світом. Його програма здорового глузду відновлювала значення звичайного сприйняття як вихідного людського способу орієнтації. Рід є показовим прикладом того, що британська філософія XVIII століття містила більше варіантів, ніж послідовне посилення скептицизму. Див. дослідження філософії Ріда. Іммануїл Кант: умови можливості досвіду Іммануїл Кант у «Kritik der reinen Vernunft» («Критика чистого розуму», перше видання 1781 року, друге — 1787 року) запропонував аналіз умов, завдяки яким досвід може мати впорядкований, предметний характер. Він поєднав дослідження чуттєвості та діяльності розсудку в нову філософську програму. Кантова відповідь на ранньомодерні суперечки не зводиться до арифметичного компромісу між двома школами; її зміст детально розкриває енциклопедичний огляд Канта. Для історії психології кантівська спадщина важлива в питаннях про організацію досвіду, категорії опису психічного, можливість вимірювання внутрішніх станів і статус спостереження за самим собою. Вплив цих ідей простежується через подальшу німецькомовну філософію, педагогіку та становлення психологічної методології. Проте категорії Канта слід розуміти як трансцендентальну філософію, а не як готові дані експериментів над когнітивною системою. Українські землі в європейських інтелектуальних мережах XVII–XVIII століть Історія раціоналізму та емпіризму має і український інтелектуальний контекст. Філософські курси Києво-Могилянської академії, університетське навчання, перекладні й рукописні традиції були частиною трансрегіонального обміну знаннями. Науковий опис цього середовища потребує перевірки латиномовних рукописів, відношень між курсами, їхніх дат і конкретних текстових запозичень. Дослідник Микола Симчич, аналізуючи могилянські курси XVII–XVIII століть, показав провідну роль схоластичного арістотелізму та його єзуїтських посередників. Звідси випливає важливий історичний висновок: інтелектуальну історію українських земель не можна описати просто як негайне заміщення середньовічної філософії Декартом або Беконом. У науковій статті про києво-могилянський арістотелізм це встановлено через аналіз структури навчальних курсів і рукописних свідчень. У дослідженні 2025 року Симчич докладно зіставив рукописи києво-могилянських і єзуїтських викладачів, продемонструвавши реальні випадки текстових залежностей та складнощі атрибуції авторства. Таке джерелознавство дає можливість відокремлювати документоване поширення ідей від пізніших історичних легенд. Перевірений опис матеріалів опубліковано в журналі «Київська Академія». Для історії психологічного знання в Україні особливо значущі ті частини філософських курсів, що обговорювали душу, пізнання, уяву, відчуття, мислення та принципи доведення. Вони належали до філософської освіти свого часу. Називати їх автономними психологічними лабораторіями означало б змінити історичний статус цих джерел. Водночас саме з подібного інтелектуального середовища пізніше виростали спеціалізовані освітні й дослідницькі інституції. Термінологічний ідейний перехід від схоластики до новітніх філософських програм на українських землях мав нерівномірний характер. Різні курси могли зберігати арістотелівську структуру, запозичувати окремі картезіанські положення, орієнтуватися на єзуїтські посібники або сприймати пізнішу вольфіанську систематику. Саме робота з історичними дослідженнями конкретних курсів дає підстави описувати зміни за документами, а не за загальною схемою епох. Український історичний матеріал розширює сам предмет дослідження: передісторія психології постає мережею перекладів, курсів, викладачів, рукописних бібліотек і методологічних запозичень. Він доповнює європейську картину й допомагає розуміти, що розвиток науки відбувався через численні культурні та інституційні посередництва. Від філософських програм до психології XIX століття Йоганн Фрідріх Гербарт і спроба математичного опису психіки На початку XIX століття Йоганн Фрідріх Гербарт прагнув побудувати психологію як науку з опорою на досвід, метафізичні припущення й математичні відношення. У двотомній праці «Psychologie als Wissenschaft. Neu gegründet auf Erfahrung, Metaphysik und Mathematik» (1824–1825) він розробляв пояснювальну систему взаємодії уявлень, їхнього посилення, стримування та порогів. Історико-філософський огляд Гербарта розрізняє його теоретичні наміри й обмеження запропонованої математизації. Значення Гербарта полягає в тому, що він посилив вимогу формулювати про психічне кількісні, взаємопов’язані твердження. Його власна модель не стала універсальною сучасною теорією, проте проблеми порога, взаємодії уявлень і вимірювання відкрили простір для подальшої експериментальної роботи. Психофізика Густава Теодора Фехнера Густав Теодор Фехнер опублікував «Elemente der Psychophysik» 1860 року. Психофізика досліджувала систематичні відношення між фізичними параметрами стимуляції та суб’єктивними звітами про відчуття. Її історичне значення пов’язане з пошуком відтворюваних процедур вимірювання, розвитком експериментального планування та кількісного аналізу. Цей перехід описано в дослідженні Фехнера. Фехнерівський підхід показує, як давнє питання про відношення досвіду і тілесного світу набуло операційного змісту. Фізичний подразник став параметром експерименту, судження учасника — реєстрованою відповіддю, а зміна відповіді — предметом математичного порівняння. Це не усунуло всіх філософських суперечок, проте створило новий тип доказовості психологічного твердження. Експериментальні лабораторії й академічна спеціалізація У другій половині XIX століття розвивалися фізіологічні методи, прилади для вимірювання часу реакції, дослідження органів чуття, процедури контролю стимулів і підготовка дослідників. Лейпцизька лабораторія Вільгельма Вундта, традиційно датована 1879 роком, стала знаковою точкою інституційного оформлення нової дисципліни. Ця дата позначає важливий етап, а не єдину мить виникнення всіх психологічних експериментів; науковий огляд історії Вундта див. у профільному архівному розділі. Перехід до спеціалізованої психології відбувався завдяки поєднанню методів природознавства, статистичних і математичних процедур, університетських інституцій та філософських дискусій про об’єкт дослідження. Відповідну методичну систему й сучасні принципи роботи розкриває «Експериментальна психологія». Які питання перейшли від раціоналізму й емпіризму до сучасної психології Походження знань і розвиток здібностей Питання про вроджене й набуте перетворилося на дослідження розвитку, навчання, нейробіологічних передумов, середовищних впливів і взаємодії цих чинників. Історичні аргументи Локка й Ляйбніца пояснюють походження проблеми, а конкретні сучасні висновки ґрунтуються на спеціальних методах і вибірках. Жодна ранньомодерна формула сама собою не вирішує наукової суперечки про внесок генетичних і середовищних чинників у певну психологічну властивість. Сприйняття та оброблення інформації Розрізнення чуттєвого досвіду й діяльності мислення відкрило питання, як фізичні сигнали перетворюються на осмислені образи. Сучасна когнітивна психологія й нейронаука досліджують відбір інформації, об’єднання ознак, очікування та навчання окремими експериментальними процедурами. Зв’язок із історичною філософією тут є спадковістю проблем і понять, а не тотожністю пояснювальних моделей. Див. «Когнітивна психологія» та «Сприйняття». Пам’ять, асоціації та звичка Емпіричні автори особливо цікавилися тим, як послідовність досвіду формує зв’язки між уявленнями й очікування майбутніх подій. Із цих питань розвинулися окремі традиції дослідження пам’яті, навчання та поведінки. Сучасні психологічні поняття пам’яті й асоціації мають самостійні визначення, процедури вимірювання й емпіричну історію. Свідомість, самоспостереження й межі першої особи Філософські дискусії про рефлексію, самосвідомість і доступ до власних станів сформували один із довготривалих предметів психологічної методології. Сучасна наука зіставляє суб’єктивні звіти з поведінковими й фізіологічними даними, оцінює точність самозвіту та умови його отримання. Загальну проблематику розкривають статті «Свідомість» й «Інтроспекція». Критика пізнавальних помилок і побудова надійних доказів Беконова тема упереджень, Декартова перевірка підстав судження та Г’юмова проблема індукції сприяли виробленню уважності до помилок у висновках. Сучасний дослідницький підхід доповнює це прозорістю процедури, повторюваними вимірюваннями, контролем альтернативних пояснень і статистичним аналізом. Для розуміння логіки дослідницьких тверджень корисні матеріали про гіпотезу та критичне мислення. Хронологія основних праць і наукових переходів 1620 — Френсіс Бекон публікує «Novum organum», формулюючи програму впорядкованого вивчення природи й критики джерел пізнавальних помилок. 1637 і 1641 — виходять «Discours de la méthode» та «Meditationes de prima philosophia» Рене Декарта; методичне обґрунтування знання й проблема співвідношення розуму та тіла набувають класичного формулювання. 1677 — посмертно публікується «Ethica, ordine geometrico demonstrata» Бенедикта Спінози; 1690 — «An Essay Concerning Humane Understanding» Джона Локка відкриває масштабну полеміку про походження ідей. 1704 — Ляйбніц створює «Nouveaux essais sur l’entendement humain» у відповідь Локку; перше видання з’являється 1765 року. 1710 — Берклі публікує «A Treatise Concerning the Principles of Human Knowledge». 1732 і 1734 — Крістіан Вольф видає «Psychologia empirica» та «Psychologia rationalis»; 1739–1740 — Девід Г’юм публікує «A Treatise of Human Nature». 1764 — Томас Рід публікує «An Inquiry into the Human Mind on the Principles of Common Sense»; 1781 і 1787 — перше й друге видання «Kritik der reinen Vernunft» Канта. 1824–1825 — Йоганн Фрідріх Гербарт публікує двотомну «Psychologie als Wissenschaft»; 1860 — виходить «Elemente der Psychophysik» Фехнера; 1879 — Лейпцизька лабораторія Вундта стає важливою віхою інституціоналізації експериментальної психології. Ця послідовність відображає дати оприлюднення різних типів праць і наукових подій. Вона не позначає моментів остаточного «доведення» всіх їхніх положень. Детальніший календар дисципліни представлено в окремій хронологічній статті. Історіографічні помилки та межі популярних формул Міф про «чистий» раціоналізм і «чистий» емпіризм Віднесення автора до однієї школи є класифікацією істориків і філософів. Воно не замінює читання конкретної праці. Раціоналістичні системи могли визнавати значення досвіду, емпіричні — логічного доведення. За різних предметів одна людина могла поєднувати обидва підходи. Цю обставину прямо обговорюють дослідники історії ранньомодерної епістемології. Міф про повністю «порожній» розум немовляти Популярний переказ Локкової «чистої дошки» часто поширюється на всі властивості людини. Історично предметом аргументації Локка були вроджені ідеї, походження знань і операції розуму. Формула не встановлює дослідним шляхом нейропсихологічних особливостей новонароджених. Історичний виклад має залишати поняття у відповідному теоретичному контексті. Міф про безпосереднє виникнення експериментальної психології з однієї доктрини Наука про психіку формувалася через низку методичних та інституційних переходів: філософські поняття, фізіологічні дослідження, інструменти вимірювання, кількісне порівняння, навчання дослідників, спеціалізацію лабораторій та журналів. Публікації Бекона, Декарта, Локка чи Вольфа зробили важливі внески в історію питань і методів, але не були «першим психологічним експериментом» у сучасному значенні. Міф про пряму перевірку старих теорій сучасною нейронаукою Подібність між поняттями двох епох може допомогти сформувати гіпотезу, однак історичне поняття необхідно спочатку зіставити з сучасним визначенням і способом вимірювання. Наприклад, Ляйбніцеві «малі сприйняття» та сучасні неусвідомлювані процеси розглядаються в різних теоретичних і методологічних умовах. Пояснювати сучасний результат слід за фактичними емпіричними джерелами, а історичну ідею — за її текстом. Значення раціоналізму й емпіризму для психології сьогодні Сучасна психологія використовує теоретичне моделювання, формування перевірюваних гіпотез, емпіричні дані, математичний аналіз та критичну перевірку висновків. У широкому історичному розумінні це продовжує питання про роль понять, досвіду та логічного обґрунтування. Водночас сучасні стандарти дослідження створювалися багатьма поколіннями вчених, інституцій і професійних спільнот. Найпомітніша спадщина ранньомодерної суперечки полягає у способі постановки запитань. Що саме ми спостерігаємо? Як пояснити відмінність між переживанням і судженням? За яких умов одне спостереження можна узагальнити? Які припущення дослідник привносить у вимірювання? Відповідь на ці запитання сьогодні вимагає доказів відповідного типу: історичного документа для твердження про минуле, вимірювання — для твердження про психічний процес, систематичного узагальнення — для висновку про надійність результату. Тому раціоналізм і емпіризм займають у психологічній енциклопедії місце історичних джерел дослідницьких проблем. Їхня реконструкція допомагає точно визначити, як філософські питання перетворювалися на спеціалізовані методи й установи, а також пояснює, чому жоден сучасний психологічний результат не може вважатися обґрунтованим лише через належність до впливової історичної школи. Поширені запитання Чим раціоналізм відрізняється від емпіризму в історії психології? Раціоналізм підкреслював значення розумових принципів та можливість певного знання незалежно від конкретних чуттєвих вражень. Емпіризм надавав основоположного значення досвіду як джерелу знань про світ. Обидві традиції ставили питання, з яких згодом розвивалися дослідження сприйняття, пам’яті, мислення та навчання. Різницю слід уточнювати для кожного автора й предмета суперечки. Хто є представниками раціоналізму й емпіризму? У традиційній класифікації до раціоналістичної лінії найчастіше зараховують Декарта, Спінозу й Ляйбніца, до емпіричної — Локка, Берклі й Г’юма. Це навчальна історична схема. Філософські позиції цих авторів суттєво різняться, а спільні дослідницькі питання перетинають межі груп. Чи існував експериментальний метод до Вундта? Так. Дослідні процедури в природознавстві, фізіології та психофізиці розвивалися раніше. Лабораторія Вундта, традиційно датована 1879 роком, важлива для університетського та дисциплінарного оформлення експериментальної психології. Її історичне значення визначається інституційним контекстом і методами роботи. Чи був Локк автором теорії про відсутність уроджених здібностей? Локк критикував тезу про вроджені ідеї та досліджував формування знання через відчуття й рефлексію. Його аргументація стосувалася насамперед епістемології. Питання про природні здатності, розвиток мозку й роль середовища досліджуються сучасною психологією та біологією за окремими емпіричними програмами. Чому Вольф писав про емпіричну та раціональну психологію? У двох працях 1732 і 1734 років Вольф систематизував різні способи досліджувати психічне життя: через опис досвіду та через теоретичне пояснення. Назви цих дисциплін історично передують сучасній лабораторній психології й позначають іншу методологічну ситуацію. Як пов’язані раціоналізм, емпіризм і асоціанізм? Асоціаністичні пояснення пов’язують формування уявлень і деяких психічних процесів зі зв’язками між досвідами або ідеями. Вони розвивалися в середовищі, де емпірична проблематика походження знань відігравала важливу роль. Історія асоціанізму має власних авторів, етапи й дискусії, тому потребує окремого дослідження. Яке місце української інтелектуальної традиції в цій історії? На українських землях проблеми душі, чуттєвості, мислення та доказовості обговорювалися в навчальних філософських курсах, пов’язаних із ширшими європейськими академічними мережами. Києво-могилянські рукописи й дослідження їхніх джерел показують конкретні канали рецепції арістотелівських, схоластичних і новочасних ідей. Їх потрібно реконструювати за документами, зважаючи на мову, структуру та дату кожного курсу. Чи довела сучасна психологія перевагу однієї філософської школи? Сучасні психологічні дослідження перевіряють конкретні гіпотези щодо поведінки, пізнання та розвитку. Раціоналізм і емпіризм охоплюють широкий спектр філософських тверджень різного змісту. Результат окремого експерименту може підтримувати визначену сучасну модель, але не вирішує цілком багатовікову філософську дискусію. Пов’язані статті Хронологія історії психології: основні дати, події та відкриття — широка історична послідовність розвитку психологічних ідей, методів та інституцій. Епістемологія: що це, як ми обґрунтовуємо знання і де проходять його межі — сучасна філософська проблематика джерел і обґрунтування знання. Експериментальна психологія: що це, методи, історія та принципи — методологічне продовження історії психологічного дослідження. Інтроспекція: що це, історія методу, межі та сучасне використання — розвиток методів дослідження внутрішнього досвіду. Асоціація в психології: що це, як виникають і працюють асоціації — психологічне пояснення зв’язків між уявленнями й досвідом. Когнітивна психологія — сучасне дослідження пізнавальних процесів. Уявлення про душу й поведінку в давніх цивілізаціях Асоціанізм у психології: історія ідей та спадщина Історія психології: етапи, школи та розвиток науки Фізіологічні передумови виникнення наукової психології Психологічна думка доби Відродження Джерела Бекон, Ф. (1620). Novum organum. Історико-філософський аналіз і бібліографія: Stanford Encyclopedia of Philosophy. Берклі, Дж. (1710). A Treatise Concerning the Principles of Human Knowledge. Історія праці й концепцій: Stanford Encyclopedia of Philosophy. Вольф, Х. (1732). Psychologia empirica. Цифровий історико-бібліографічний опис: Princeton University Library. Вольф, Х. (1734). Psychologia rationalis. Цифровий історико-бібліографічний опис: Princeton University Library. Гербарт, Й. Ф. (1824–1825). Psychologie als Wissenschaft. Neu gegründet auf Erfahrung, Metaphysik und Mathematik. Історичний аналіз: Stanford Encyclopedia of Philosophy. Г’юм, Д. (1739–1740). A Treatise of Human Nature. Project Gutenberg, цифровий текст. Декарт, Р. (1637). Discours de la méthode. Project Gutenberg, французький текст. Декарт, Р. (1641). Meditationes de prima philosophia. Project Gutenberg, латинський текст. Кант, І. (1781; друге видання 1787). Kritik der reinen Vernunft. Історико-філософський аналіз: Stanford Encyclopedia of Philosophy. Ляйбніц, Г. В. (написано близько 1704; опубліковано 1765). Nouveaux essais sur l’entendement humain. Бібліографічна історія: Stanford Encyclopedia of Philosophy. Локк, Дж. (1690). An Essay Concerning Humane Understanding. Project Gutenberg, цифрове видання першого тому. Рід, Т. (1764). An Inquiry into the Human Mind on the Principles of Common Sense. Історичний аналіз: Stanford Encyclopedia of Philosophy. Симчич, М. (2016). Kyiv-Mohyla Aristotelianism in the Context of the Second Scholasticism. Київська Академія. Симчич, М. (2025). Текстуальні запозичення між могилянськими та єзуїтськими філософськими курсами XVII–XVIII ст.: нові приклади. Київська Академія, 22, 11–41. Оригінальна наукова публікація. Спіноза, Б. (1677, посмертне видання). Ethica, ordine geometrico demonstrata. Аналіз концепції афектів: Stanford Encyclopedia of Philosophy. Стенфордська енциклопедія філософії. Rationalism vs. Empiricism. Академічний огляд історичного й концептуального розрізнення. Федяй, М. (2023). The philosophical course by Stephan Kalynovskyi of 1729–1731 in the light of his teaching practice: sources and (un)originality. Sententiae. Фехнер, Г. Т. (1860). Elemente der Psychophysik. Історичний аналіз: Stanford Encyclopedia of Philosophy.

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика Історія психологічної думки — це історія того, як люди пояснювали відчуття, пам’ять, переживання, пізнання, волю, характер, поведінку та зв’язок психічного життя з тілом і суспільством. Протягом багатьох століть змінювалися мова опису психіки, уявлення про її природу, способи спостереження та критерії переконливого пояснення. Поняття душі, розуму, свідомості, поведінки й когнітивних процесів виникали в різних інтелектуальних традиціях і поступово набували нових значень. Головне історичне питання полягає в тому, як змінювався сам предмет пояснення. Для одних мислителів душа означала принцип життя всього живого; для інших — здатність мислити й усвідомлювати себе; для експериментаторів XIX століття центральними стали вимірювані зв’язки між подразненнями та відчуттями; для біхевіористів XX століття — поведінка, яку можна спостерігати; для когнітивних дослідників — механізми опрацювання інформації, пам’яті та прийняття рішень. Ці підходи виникали в різних історичних обставинах, взаємодіяли й залишали сліди в сучасній психології. Стаття простежує насамперед зміну ідей про психіку. Детальну послідовність дат, установ і відкриттів подано в матеріалі «Хронологія історії психології: основні дати, події та відкриття». Що означала «психіка» в різні історичні епохи Сучасне українське слово «психіка» використовується як загальна назва процесів і властивостей, пов’язаних із сприйманням, емоціями, пам’яттю, мисленням, мотивацією та регуляцією поведінки. Однак історичні тексти створювалися мовами, у яких відповідного поняття в сучасному значенні ще не існувало. Грецьке psychē, латинське anima, арабські терміни nafs та ʿaql, китайське xin, санскритські manas і citta мають власні смислові історії. Перекладати їх одним словом «психіка» можна лише як пояснювальний прийом, зберігаючи відмінності між джерелами. У давніх і середньовічних текстах міркування про душу охоплювали життя, мораль, виховання, тілесні стани, посмертне існування, зв’язок людини зі світом. У новоєвропейській філософії дедалі виразніше обговорювалися ідеї, досвід, самосвідомість, відчуття та причинні зв’язки між тілесними подіями й переживаннями. Надалі психологія поступово виробила методи для вивчення окремих процесів, а проблема людського досвіду зберегла філософський і науковий виміри. Історія психологічної думки охоплює кілька пов’язаних змін: визначення предмета дослідження; пояснення причин психічних явищ; добір методів; формування суспільних інституцій, які визнавали певне знання науковим; зміну поглядів на людину, її розвиток і місце в культурі. Для історика кожна з цих змін потребує власних джерел. Як досліджують історію психологічних ідей Первинним свідченням історії думки є текст, створений певним автором у конкретний час: трактат, експериментальний звіт, листування, навчальна програма, протокол засідання наукового товариства або рукопис. Для встановлення історичних фактів важливі дата першої публікації, мова оригіналу, редакція тексту, авторство, обставини перекладу й поширення ідей. Історик зіставляє первинні документи з академічними коментарями, архівними каталогами та незалежними дослідженнями. Пізніше трактування твору може впливати на те, як його читають наступні покоління, тому пояснення самого автора й реконструкція його спадщини мають залишатися розрізненими. Дослідницьку роль такої роботи висвітлює Society for the History of Psychology — підрозділ 26 Американської психологічної асоціації. Історія ідей також потребує порівняння інтелектуальних традицій. Поняття «свідомість» у різних мовах і культурних системах може означати різні явища. Вплив однієї школи на іншу встановлюють за перекладами, цитуванням, листуванням, навчальними маршрутами, спільною науковою роботою та іншими документами. Подібність двох ідей сама по собі не доводить прямого запозичення. Сучасні дослідники наголошують, що історичні тексти та культурні артефакти можуть бути джерелами даних про мінливість людського мислення. Водночас для такого аналізу потрібні строгі правила інтерпретації: тексти відображають не всіх людей певної доби, а переважно тих, чиї висловлювання збереглися. Це обмеження докладно обговорено в огляді Muthukrishna, Henrich і Slingerland «Psychology as a Historical Science» (2021). Давні уявлення: від життєвої сили до спостереження за переживанням Найдавніші письмові цивілізації залишили свідчення про сни, почуття, характер, пам’ять, поведінку, моральний вибір і зв’язок людини з надприродним порядком. Уявлення про душу та тілесне життя входили до релігійних, медичних і політичних систем. Тексти стародавнього Єгипту, Месопотамії, Індії, Китаю та Середземномор’я належать до різних історичних традицій, тому спільна назва «донаукові уявлення» приховує їхню внутрішню різноманітність. Коли давній автор описує сон, радість або страх, він уже ставить запитання, яке згодом отримає психологічне формулювання. Проте давній опис не є автоматично дослідом у сучасному сенсі. Його доказовість визначали норми власної культури: авторитет учителя, релігійний досвід, логічна аргументація, медичне спостереження або практичні наслідки певної поведінки. Давньогрецька думка: душа як предмет систематичного пояснення У грецькій філософії питання про психічне життя поступово стають частиною розгорнутих міркувань про природу, пізнання і суспільство. Демокріт розробляв матеріалістичні пояснення природи, Платон пов’язував душу з пізнанням, внутрішнім конфліктом і впорядкуванням людського життя, а Арістотель запропонував цілісне дослідження здатностей живих істот. У трактаті «Περὶ Ψυχῆς» — «Про душу», відомому латинською як De anima, Арістотель розглядав душу як форму й принцип організації живого тіла. Його поняття охоплювало живлення, відчуття, прагнення, рух і мислення. Цей предмет був ширшим за сучасну психологію людини: він стосувався рослин, тварин і людей. Зміст оригінальної програми та її відмінності від сучасного значення слова «психологія» пояснює Stanford Encyclopedia of Philosophy: «Aristotle’s Psychology». Особливого значення набули Арістотелеві роздуми про сприймання, пам’ять, уяву, афекти й мислення. Вони сформували систему запитань, до яких згодом зверталися різні філософські, медичні та психологічні школи. Тексти слід читати як історичну теорію живого, а не як ранній підручник нейронауки. Біографічний контекст античних авторів представлено також у статтях ХАБу про Арістотеля та Демокріта. Антична медицина розвивала іншу, тілесно орієнтовану лінію пояснення. Лікарі обговорювали роль мозку, відчуттів, темпераменту, тілесних рідин і нервових функцій. Припущення античних медичних шкіл демонструють спроби пояснювати поведінку природними процесами; їхню сучасну емпіричну придатність оцінюють окремо від історичного впливу. Індійські традиції: свідомість, увага і досвід Інтелектуальні традиції Південної Азії розробляли складні моделі відчуття, пам’яті, уваги, самості, страждання, звички та звільнення від страждання. Індуїстські, буддійські й джайнські тексти використовували різні терміни й відрізнялися у фундаментальних питаннях, зокрема щодо сталого «я» та причинної зумовленості досвіду. Буддійські традиції особливо детально аналізували мінливість психічних станів, сприймання, бажання та помилкові судження. Їхній філософський контекст розкриває Stanford Encyclopedia of Philosophy: «Buddha». Способи самоспостереження й духовні практики мають власні історичні цілі та методи. Коли їх вивчає сучасна експериментальна психологія, вона формулює нові операційні визначення, групи порівняння й вимірювання. У XIX–XX століттях в Індії формувалася також університетська психологія, яка взаємодіяла з колоніальною освітньою системою, місцевими науковими середовищами й міжнародними інтелектуальними течіями. Отже, історія психології Південної Азії охоплює як тривалу історію ідей про досвід, так і історію сучасної дисципліни. Китайські традиції: серце-розум, виховання та соціальна дія Китайське поняття xin, яке в багатьох контекстах передають як «серце-розум», пов’язувало пізнання, почуття, наміри та моральну оцінку. Конфуціанські, даоські та пізніші традиції по-різному пояснювали виховання характеру, саморегуляцію, співвідношення внутрішнього світу й належної поведінки. Тут проблема психічного життя часто поставала в контексті взаємин між людьми, етичного навчання й управління собою. Пряме зіставлення цих історичних учень із сучасними категоріями емоційного інтелекту чи самоконтролю потребує обережності: функціональна подібність тем не свідчить про тотожність теоретичних понять. Розвиток академічної психології в Китаї в XX столітті включав запозичення західних лабораторних методів, локальні освітні програми, інституційні зміни та пошуки власної культурно обґрунтованої психологічної термінології. Історію цього процесу досліджують з урахуванням одночасної присутності світових наукових методів і місцевих інтелектуальних традицій; див. Bedford і Yeh «History of Chinese Indigenous Psychology». Середньовіччя: спадщина античності й нові моделі пізнання Європейська, візантійська, арабомовна, перська та інші інтелектуальні спільноти зберігали, перекладали й переосмислювали античну спадщину. Історія уявлень про психіку в цей період складається з кількох пов’язаних процесів: коментування Арістотеля, розвитку медицини, обговорення співвідношення розуму й чуттєвого досвіду, формування богословських і філософських пояснень особистості. Ібн Сіна (Авіценна, приблизно 980–1037) розробляв аналіз душі, зовнішніх і внутрішніх чуттів, уяви, пам’яті та інтелекту. Його психологічні аргументи містилися в ширшій філософській і медичній системі. Для історії особливо важливе розрізнення функцій різних пізнавальних здатностей; огляд рукописної спадщини та дослідницьких інтерпретацій міститься в Stanford Encyclopedia of Philosophy: «Ibn Sina». Ібн Рушд (Аверроес, 1126–1198) також коментував Арістотеля, обговорюючи відношення інтелекту, сприймання й пізнання. Передавання арабомовних філософських творів до латиномовного інтелектуального світу стало одним зі шляхів переосмислення античної психологічної проблематики. Біографічну й поняттєву довідку про мислителя подано в статті ХАБу про Ібн Рушда. У латинській схоластиці, зокрема у творах Томи Аквінського, обговорення душі, пізнання, волі та пристрастей здійснювалося через синтез Арістотелевої філософії з богословськими припущеннями. Навіть коли автори користувалися спільним словом anima, вони по-різному описували його значення. Історична реконструкція вимагає вказувати конкретний твір і аргумент, а не приписувати всій епосі одну психологічну теорію. Із середньовічної історії випливає істотний висновок: європейський розвиток психологічної думки відбувався в міжкультурному просторі текстів, перекладів і дискусій. Спрямованість запозичень потрібно доводити документально; відомі великі центри перекладацької роботи становлять лише частину цієї історії. Новий час: людина як суб’єкт пізнання Від XVI до XVIII століття змінювалися природознавство, експериментальні практики, філософія пізнання та уявлення про тіло. Мислителі дедалі частіше ставили питання: звідки походять наші ідеї; як відчуття пов’язані з тілесними подіями; яким чином виникає знання; у чому полягають межі самоспостереження? Декарт: відмінність мислення й протяжності Рене Декарт у «Discours de la méthode» (1637) і «Meditationes de prima philosophia» (1641) сформулював впливову програму міркування про мислення, достовірність знання й відношення душі до тіла. У «Les Passions de l’âme» (1649) він розглядав пристрасті та їхній зв’язок із тілесними процесами. Пізніші психологи успадкували його запитання про співвідношення суб’єктивного досвіду й матеріального світу, водночас пропонуючи інші відповіді. Історичний декартівський механіцизм потрібно розглядати в контексті анатомічних знань XVII століття. Зокрема, гіпотеза про роль шишкоподібного тіла в взаємодії душі й тіла належить до історії філософії та медицини, а не до сучасних нейрофізіологічних пояснень. Тексти й хронологію цієї дискусії аналізує Stanford Encyclopedia of Philosophy: «Descartes and the Pineal Gland». Емпіризм і раціоналізм: звідки беруться ідеї Джон Лок у «An Essay Concerning Human Understanding» (1690) аналізував походження ідей із досвіду та рефлексії, межі людського знання й операції розуму. Надалі Девід Г’юм у «A Treatise of Human Nature» (1739–1740) досліджував асоціації уявлень, враження, звичку та причинність. Із цих дискусій розвивалася традиція, у якій психічне життя намагалися пояснювати через досвід і закономірності зв’язку ідей. Раціоналістична традиція, зокрема праці Ґотфріда Вільгельма Ляйбніца, поставила питання про активні принципи пізнання й процеси, які не завжди доступні безпосередньому усвідомленню. Кантова «Kritik der reinen Vernunft» (1781; друге видання 1787) радикально змінила дискусію про умови можливості досвіду. Ці автори розглядали різні питання, проте разом їхні аргументи сприяли формуванню поняттєвого поля майбутньої психології. У XVIII столітті поняття психології дедалі чіткіше оформлювалося в академічній мові. Християн Вольф видав «Psychologia empirica» (1732) та «Psychologia rationalis» (1734), а Йоганн Ніколаус Тетенс у «Philosophische Versuche über die menschliche Natur und ihre Entwickelung» (1777) досліджував людську природу, пізнавальні здатності й розвиток. Історію однієї з цих програм можна продовжити у статті ХАБу про Йоганна Ніколауса Тетенса. Важливо, що розмежування емпіризму й раціоналізму є історико-філософською схемою. Конкретний автор міг визнавати як роль досвіду, так і внутрішню організацію пізнання. Сучасна психологія успадкувала від цієї дискусії складну проблему взаємодії навчання, біологічних передумов і середовища. XIX століття: перехід від загальних міркувань до вимірювання У XIX столітті психічні явища поступово увійшли до простору лабораторного дослідження. Фізіологія органів чуття, вимірювання нервових процесів, розвиток статистики та експериментальної техніки дозволили ставити питання, на які відповідали вимірюваннями, порівнянням умов і повторенням процедур. Йоганнес Мюллер та Герман фон Гельмгольц досліджували органи чуття й фізіологічні механізми сприймання. Ернст Генріх Вебер вивчав розрізнення подразнень, а Ґустав Теодор Фехнер у «Elemente der Psychophysik» (1860) запропонував програму кількісного дослідження зв’язків між фізичними подразненнями та відчуттями. Психофізика стала однією з основ експериментального підходу до суб’єктивного досвіду. Історично важливе тут саме перетворення запитання. Раніше люди запитували, якою є природа відчуття; тепер можна було додатково визначити експериментальну процедуру, виміряти поріг розрізнення, оцінити варіацію результатів і зіставити кілька математичних моделей. Конкретні психофізичні закони мають обмежені області застосування й оцінюються в сучасних дослідженнях відповідно до методу та умов. Вундт і Лейпциг: інституційне оформлення експериментальної психології Вільгельм Вундт опублікував «Grundzüge der physiologischen Psychologie» (1874), а 1879 року при Лейпцизькому університеті почалося систематичне функціонування лабораторії експериментальної психології. Її діяльність, навчання дослідників, спеціалізоване обладнання й організація експериментальної роботи сприяли визнанню психології як окремого академічного напряму. Лейпцизький університет документує становлення експериментальної психології в університеті. Дату 1879 року часто називають початком наукової психології. Вона позначає важливу інституційну подію, хоча експериментальні дослідження відчуттів, фізіологічні лабораторії й психологічні теорії існували до неї. Історія дисципліни сформувалася завдяки багатьом центрам, ученим і методам. Тому роль Лейпцига доцільно пояснювати через організацію професійної спільноти, лабораторне навчання й поширення дослідницьких практик. Методичні програми Вундта також були складнішими за поширений образ ученого, який лише «розкладав свідомість на елементи». Його дослідження включали експериментальне вивчення безпосереднього досвіду, а праці з психології народів стосувалися мови, міфу та культурних процесів. Така багатоплановість показує, що становлення експерименту не усунуло історичних і культурних запитань. Від наміру до дії: Брентано, Джеймс і функціональні підходи Франц Брентано у «Psychologie vom empirischen Standpunkte» (1874) поставив у центр аналізу спрямованість психічних актів на предмет, відому як інтенціональність. Цей підхід вплинув на подальшу феноменологію та філософські дискусії про свідомість. Вільям Джеймс у двотомній праці «The Principles of Psychology» (1890) обговорював потік свідомості, звичку, увагу, емоції та зв’язок психічних процесів із пристосуванням організму. Оригінальний текст «The Principles of Psychology» доступний в архіві York University. Розмаїття тем Джеймса демонструє, наскільки ширшим стало розуміння психічного життя порівняно з простими схемами асоціації окремих ідей. Функціональні запитання — для чого організмові певний процес, як він працює в адаптації, навчанні та взаємодії із середовищем — стали впливовими в американській психології, а також у подальших еволюційних, освітніх і прикладних дослідженнях. Проте сучасні пояснення функцій потребують окремих емпіричних доказів; історичні аналогії з еволюцією самі по собі цього не забезпечують. Як психологічна думка навчилася досліджувати пам’ять, розвиток і відмінності між людьми Герман Еббінгауз у праці «Über das Gedächtnis. Untersuchungen zur experimentellen Psychologie» (1885) експериментально досліджував навчання, утримання матеріалу й забування, використовуючи, зокрема, серії складів. У власній передмові він прямо вказував на обмеження висновків, отриманих переважно під час дослідів над самим собою. Це важлива історична деталь: дослідник показав можливість кількісного вивчення пам’яті й водночас визнавав межі узагальнення. Оцифроване англійське видання 1913 року з посиланням на німецький оригінал 1885 року. Розвиток статистики й індивідуального тестування поставив нові питання: як порівнювати людей, як відокремити результат вимірювання від похибки, як оцінювати здібності та як запобігати необґрунтованим соціальним висновкам із тестових показників. Формування психометрії в історичному сенсі було пов’язане з експериментальними й інституційними інноваціями, а також із суспільними суперечками про освіту, спадковість і нерівність. Наприкінці XIX й на початку XX століття педагогічна та вікова психологія дедалі активніше досліджували розвиток дитини. Програми спостереження й лабораторні методи згодом доповнювалися тривалими дослідженнями, стандартизованими завданнями та теоріями взаємодії розвитку із середовищем. Історія психологічної науки також включає нерівний доступ до освіти й професійних посад. Наприклад, Мері Вітон Калкінс зробила значний внесок у дослідження пам’яті та самосвідомості, хоча Гарвардський університет не присудив їй ступінь, на який вона претендувала. Маргарет Флой Вашберн здобула докторський ступінь із психології у США 1894 року й стала важливою дослідницею психічного життя тварин. Відтворення повної історії дисципліни потребує врахування тих, чию наукову роботу інституції визнавали нерівномірно. XX століття: суперництво пояснювальних програм Психологія XX століття не розвивалася як послідовна заміна однієї універсальної теорії іншою. Водночас існували школи, які обирали різні об’єкти дослідження, способи пояснення й методи. Їхнє суперництво формувало нові запитання та спеціалізовані напрями. Психоаналіз: несвідомі мотиви й історія клінічної інтерпретації Зиґмунд Фройд наприкінці XIX — на початку XX століття розвинув психоаналітичну програму, у якій психічні симптоми, сни, конфлікти та спогади інтерпретувалися через несвідомі процеси й особистісну історію. Його «Die Traumdeutung» була датована 1900 роком, хоча книга вийшла друком наприкінці 1899 року. Психоаналіз змінив культурну мову розмови про мотиви, дитинство й внутрішні конфлікти та породив низку окремих клінічних шкіл. Вплив історичного психоаналізу на гуманітарні науки й культуру є документованим явищем. Емпірична придатність конкретних теоретичних тверджень Фройда, надійність способів їх перевірки та ефективність сучасних психотерапевтичних методів становлять окремі питання. Висновки щодо лікування слід робити за сучасними клінічними дослідженнями, а не за популярністю історичної концепції. У XX столітті поняття несвідомого також розвивалися поза психоаналізом — у дослідженнях сприймання, навчання, автоматизованих процесів і когнітивної діяльності. Історична спільність слова «несвідоме» приховує різницю між теоретичними моделями та експериментальними визначеннями. Ґештальтпсихологія: психічне явище як організована цілісність Макс Вертгаймер, Вольфганг Келер і Курт Коффка досліджували закономірності організації сприймання й розвивали ґештальтпсихологічну програму. Її центральне питання стосувалося того, як із сенсорного матеріалу виникають упорядковані структури й чому сприйнята організація впливає на властивості окремих елементів. Дослідження уявного руху, групування й розв’язування задач сприяли тому, що сприймання та мислення стали описувати як динамічно організовані процеси. Сучасні науки про зір і когнітивні механізми переглядають окремі історичні формулювання й перевіряють їх експериментально. Біхевіоризм: пояснення через спостережувану поведінку У 1913 році Джон Б. Вотсон опублікував статтю «Psychology as the Behaviorist Views It», де визначав психологію як об’єктивну експериментальну галузь природничої науки, зорієнтовану на прогнозування та керування поведінкою. Першоджерело статті Вотсона в журналі Psychological Review дає змогу побачити реальне формулювання цієї програми. Біхевіористичні дослідження використовували спостереження, експеримент, операційне визначення реакцій і процедури навчання. Едвард Торндайк, Іван Павлов, Кларк Голл, Б. Ф. Скіннер та інші дослідники створювали різні, подекуди несумісні, моделі поведінки. Їхні праці не варто зводити до однієї формули стимулу й реакції. Дослідження навчання та підкріплення стали важливими для експериментальної науки про поведінку. Водночас обмеження ранніх програм, зокрема недостатня увага до внутрішніх репрезентацій і мовних процесів, стимулювали розвиток інших підходів. Сучасний поведінковий аналіз і сучасна когнітивна наука розвивають власні методи, а історичні суперечки пояснюють походження їхніх дослідницьких запитань. Культурно-історичні й діяльнісні пояснення Лев Виготський, Олексій Леонтьєв, Олександр Лурія та інші дослідники розвивали підходи, які ставили питання про соціальне походження вищих психічних функцій, роль мови, знаків, навчання й діяльності. Їхні програми формувалися в конкретному політичному, освітньому та інституційному контексті і розвивалися в різних напрямках. Історичний інтерес цих досліджень полягає в зміні одиниці пояснення: розуміння людини пов’язували з діяльністю, культурним середовищем і розвитком. Сучасна психологія досліджує вплив соціальної взаємодії, мови та навчання багатьма методами; оцінка конкретної історичної теорії залежить від доказів щодо її окремих тверджень. Гуманістичні та феноменологічні напрями У середині XX століття гуманістичні й феноменологічно зорієнтовані автори наголошували на переживанні, сенсі, свободі вибору, особистісному розвитку й стосунках. Карл Роджерс, Абрагам Маслоу та представники споріднених підходів критично обговорювали редукцію людського досвіду до окремих реакцій або внутрішніх конфліктів. Ці рухи позначилися на психологічному консультуванні, освіті та мові дослідження особистості. Водночас гуманістична філософія людини, теорії мотивації й конкретні терапевтичні втручання мають різні типи доказів; сучасну ефективність втручань оцінюють спеціальними дослідженнями. Когнітивний поворот: психіка як опрацювання інформації У середині XX століття дослідники пам’яті, уваги, мови, сприймання та розв’язування задач дедалі активніше зверталися до моделей внутрішніх інформаційних процесів. Наукові дискусії відбувалися на перетині експериментальної психології, лінгвістики, математики, теорії зв’язку й комп’ютерної науки. У 1950-х роках посилився інтерес до обмежень короткочасного запам’ятовування, механізмів мовлення, планування та символічного опрацювання інформації. Важливими були праці Джорджа Міллера, Ноама Хомського, Аллена Ньюелла, Герберта Саймона та інших дослідників. Ульрік Найссер у книзі «Cognitive Psychology» (1967) допоміг оформити нову назву й дослідницьку ідентичність напряму. Когнітивна метафора опрацювання інформації дала змогу конструювати моделі процесів, які безпосередньо не спостерігаються, але залишають вимірювані наслідки у швидкості відповіді, помилках, пригадуванні, русі очей чи інших показниках. Водночас порівняння розуму з комп’ютером є історично важливою моделлю та набором дослідницьких інструментів, а не універсальним визначенням людської психіки. У подальші десятиліття когнітивні дослідження активно поєднувалися з нейрофізіологією, математичним моделюванням, психологією розвитку та соціальними науками. Дослідницький предмет знову розширився: питання стосувалися одночасно внутрішньої обробки інформації, мозкових механізмів, тілесної дії та культурного контексту. Українська історія психологічної думки Українська психологічна думка формувалася на перетині філософії, педагогіки, медицини, мовознавства, університетської освіти та суспільних змін. Її історію слід вивчати за інституційними й архівними джерелами, зважаючи на історичні кордони, мови публікацій і політичні режими, у яких працювали дослідники. До важливих інтелектуальних контекстів належать українські освітні та філософські традиції ранньомодерного часу, університетське середовище Києва, Харкова, Львова й Одеси, становлення експериментальних та педагогічно-психологічних досліджень наприкінці XIX — на початку XX століття. Не кожна філософська праця про людину є працею з експериментальної психології, однак такі тексти відображають формування понять, які пізніше входили до психологічного словника. Університетські та наукові установи розвивали неоднакові програми. Дослідники аналізували сприймання, мислення, мову, навчання, особистість, розвиток і діяльність. Після політичних зрушень 1917 року наукове життя зазнавало реорганізацій; у радянський період можливості досліджень одночасно визначалися розвитком окремих інституцій і ідеологічними обмеженнями. Історичне дослідження цих умов потребує доступу до документів установ та біографічних архівів. Київська інституційна традиція та Григорій Костюк Документованою віхою стало заснування Науково-дослідного інституту психології УРСР. Згідно з офіційною історією Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України, 30 червня 1945 року було видано союзне розпорядження про створення установи, а 1 жовтня 1945 року інститут розпочав діяльність відповідно до постанови № 1573 Ради Народних Комісарів УРСР. Першим директором став Григорій Костюк. Ця хронологія стосується інституційного оформлення досліджень у післявоєнній радянській Україні й охоплює лише певний етап значно довшої історії. Наукові інтереси Костюка стосувалися передусім розвитку психіки, навчання та взаємодії особистості із середовищем. Інститут об’єднував загальнопсихологічні, педагогічні й інші дослідження та сприяв координації психологічної науки. Офіційна довідка установи вказує, що 1996 року інститут отримав ім’я Григорія Костюка. У другій половині XX століття українські дослідники розвивали історико-психологічні, вікові, педагогічні, особистісні та діяльнісні підходи. Особливе місце в історіографії посідають праці Володимира Роменця, який аналізував історію психології через категорію вчинку та широку історію людської культури. Його історико-теоретичну програму потрібно вивчати за конкретними виданнями, відрізняючи авторську філософську реконструкцію від встановлених історичних подій. Розвиток українських психологічних ідей систематизовано також у колективній монографії 2014 року, підготовленій науковцями лабораторії історії психології імені В. А. Роменця; її бібліографічний опис збережено в університетській бібліотеці. Відновлення незалежності України 1991 року відкрило нові умови розвитку національних дослідницьких установ, академічних видань, міжнародної співпраці й професійної освіти. Вивчення історії української психологічної думки сьогодні передбачає також критичне переосмислення імперських і радянських схем атрибуції, відновлення біографій недопредставлених дослідників та роботу з архівними матеріалами. Чому український досвід важливий для загальної історії Українська наукова історія дозволяє побачити, як теорії переміщувалися між інституціями, перекладалися різними мовами, ставали частиною освіти й змінювалися під впливом суспільних обставин. Вона показує, що історія психології складається з багатьох взаємопов’язаних центрів, а наукова спадщина дослідників з українських земель потребує точної атрибуції за місцем роботи, мовою, самоідентифікацією та джерелами, які це підтверджують. Як змінювалися способи доказу Поряд зі зміною поняття психіки змінювалися й критерії, за якими пояснення визнавали переконливим. Цей процес допомагає зрозуміти історію дисципліни точніше, ніж простий перелік шкіл. У філософських традиціях важливу роль відігравали логічна узгодженість міркування, точність визначення поняття й відповідність ширшому вченню про людину. У медицині та природознавстві зміцнювалося спостереження за тілесними процесами. У психофізиці XIX століття виникла можливість відтворювати експериментальні умови та вимірювати зв’язки між подразненнями й відповідями. На початку XX століття дослідження навчання, сприймання та пам’яті дедалі більше спиралися на контрольовані процедури, кількісний аналіз та зіставлення груп. Паралельно існували клінічні, феноменологічні, якісні й культурно-історичні методи, кожен з яких вимагав власних правил обґрунтування. Сьогодні доказовість психологічного твердження залежить від питання і способу його перевірки. Для встановлення причинних ефектів важливі відповідні експериментальні або інші придатні дослідницькі схеми; для вивчення переживань — коректно проведені якісні й змішані дослідження; для історичної атрибуції — джерелознавчий аналіз документів. Єдина методика не охоплює всі ці завдання. У сучасній психології активно обговорюють відтворюваність результатів, публікаційні упередження, прозорість аналізу та якість вимірювань. Історичну спадщину перевіряють з урахуванням нових стандартів, а не приймають усі результати класичних дослідів лише через їхню популярність. Сучасні методологічні проблеми розкрито в українській статті «Відкрита наука в психології: прозорість, пререєстрація, відкриті дані, код і реплікація». Соціальний контекст, колоніальність та історичні виключення Поява університетських кафедр, лабораторій, наукових журналів і професійних товариств змінювала коло людей, які могли виробляти психологічне знання. Фінансування науки, можливості отримати ступінь, політична цензура, колоніальні освітні системи та гендерні бар’єри впливали на те, чиї дослідження зберігалися і ставали відомими. Загальна історія психологічної думки тому потребує вивчення європейських, американських, азійських, африканських і латиноамериканських інституцій у їхніх власних умовах. Об’єднувати їх одним оповіданням про нібито прямий рух до єдиного сучасного стандарту означає втрачати розмаїття початкових питань і шляхів наукового розвитку. Сучасні історики досліджують також участь психології у формуванні освітньої політики, класифікації індивідуальних відмінностей, управлінських практик і медичних інституцій. Наукові методи могли сприяти новим знанням і водночас використовуватися для закріплення суспільної нерівності. Оцінка історичних наслідків потребує встановлення конкретних рішень, документів і контексту, у якому діяли дослідники та установи. Сучасне розуміння психіки: співіснування рівнів пояснення Психологія XXI століття поєднує дослідження поведінки, пізнавальних процесів, особистості, розвитку, переживання, соціальної взаємодії та культурного середовища. Нейронауки вивчають мозкові механізми, а математичні й обчислювальні моделі допомагають формалізувати припущення про оброблення інформації. Психологічні поняття постійно уточнюють за результатами досліджень. Історична дискусія про тіло й душу в сучасній науці набула форми досліджень зв’язків між нервовою системою, тілесними процесами, поведінкою та суб’єктивним досвідом. При цьому різні питання вимагають різних методів. Вимірювання мозкової активності, оцінка поведінки, опитування і якісний опис досвіду дають взаємодоповнювальні дані, але не замінюють одне одного автоматично. Культурно-історична перспектива залишається актуальною: людське пізнання й поведінка розвиваються в мовному, соціальному та історичному середовищі. Систематичний огляд значення історичних даних для психологічної науки пропонують Muthukrishna, Henrich і Slingerland. Він пояснює, чому дослідження людей різних часів і культур здатне збагатити теорії, які претендують на широке узагальнення. Поширення штучних систем опрацювання інформації ставить нові дослідницькі й філософські питання про інтелект, мову, моделювання поведінки та критерії психічних процесів. Історія психологічної думки дає для цих дискусій поняттєві інструменти, а емпіричні твердження про конкретні системи потребують окремих перевірюваних критеріїв. Основні зміни психологічної думки: узагальнення Перший великий зсув стосувався предмета: від багатозначних учень про душу та життєвий принцип до диференційованих досліджень відчуттів, мислення, емоцій, пам’яті та поведінки. Водночас питання про людський досвід і його значення продовжували обговорюватися в різних філософських та наукових школах. Другий зсув стосувався причинних пояснень. Мислителі переходили від загальних метафізичних і морально-філософських схем до формулювання фізіологічних, експериментальних, соціальних, когнітивних і культурних моделей, які можна зіставляти з різними типами даних. Третій зсув стосувався способів дослідження. До логічної аргументації й спостереження додалися кількісне вимірювання, контрольований експеримент, статистичний аналіз, стандартизовані процедури, нейрофізіологічні технології, історичне джерелознавство та відкриті наукові практики. Четвертий зсув стосувався носіїв знання: від окремих філософських і медичних шкіл до міжнародних мереж університетів, лабораторій, журналів і спеціалізованих професійних спільнот. Разом із цим сформувалися нові вимоги до етики, прозорості й суспільної відповідальності досліджень. У результаті психологічна думка постає як багатоголосий історичний процес. Її розвиток пов’язаний зі змінами світогляду, методів, суспільних умов і критеріїв пояснення. Сучасна психологія спирається на цей спадок, постійно уточнюючи поняття та перевіряючи конкретні твердження. Поширені історичні спрощення Твердження «психологію заснував один учений» змішує історію ідей, експериментальну практику та створення окремої професійної дисципліни. У кожного з цих процесів є власна багатошарова хронологія. Твердження «до XIX століття психології не існувало» ігнорує філософські, медичні, педагогічні й культурні традиції, у яких століттями досліджували пам’ять, відчуття та поведінку. Водночас ці традиції мали інші інституційні форми й критерії перевірки. Твердження «всі сучасні психологічні ідеї походять із Європи» пропускає інтелектуальні історії Азії, Африки, Америк і міжкультурні шляхи циркуляції текстів та практик. Конкретні лінії впливу встановлюються за джерелами. Твердження «класичний експеримент остаточно довів певну теорію» змішує історичне значення роботи з сучасним станом доказів. Важливість експерименту як події не звільняє його результати від повторної перевірки. Твердження «сучасна нейронаука замінила психологію» нехтує тим, що наука досліджує різні рівні організації поведінки й досвіду. Розуміння нервових механізмів є суттєвим, а опис навчання, розвитку, значень і соціальної взаємодії потребує додаткових понять та методів. Запитання й відповіді Коли виникла психологічна думка? Уявлення про пам’ять, почуття, мислення й душу засвідчені в давніх письмових культурах. Єдиної дати початку психологічної думки історіографія не встановлює, оскільки такі питання виникали в багатьох традиціях, часто незалежно одна від одної. Чим історія психологічної думки відрізняється від історії психології як науки? Історія психологічної думки вивчає зміну понять, запитань і пояснень психічного життя протягом тривалого часу. Історія психології як науки також досліджує появу спеціалізованих методів, лабораторій, університетських кафедр, журналів, професій і дослідницьких стандартів. Чому Арістотеля вважають важливим для історії психології? Арістотель систематично аналізував здатності живих істот, зокрема відчуття, пам’ять, прагнення й мислення. Його поняття душі охоплювало ширший предмет, ніж сучасна психологія, але впливало на подальші дискусії в багатьох традиціях. Чому 1879 рік є важливою датою? Цю дату пов’язують із систематичним становленням лабораторії Вільгельма Вундта в Лейпцигу. Вона символізує інституційне оформлення експериментальної психології, хоча дослідження психічних явищ існували значно раніше. Чи підтверджує сучасна психологія всі теорії класичних мислителів? Історичні теорії мають різний науковий статус. Деякі запитання та методичні ідеї стали основою подальших досліджень, інші припущення були змінені або відкинуті. Сучасний висновок залежить від результатів відповідних досліджень, а не від авторитету історичного автора. Яке місце має Україна в історії психологічної думки? Українські освітні, філософські та наукові середовища брали участь у розвитку психологічних ідей, університетських досліджень і професійних інституцій. Окремою документованою віхою є заснування Науково-дослідного інституту психології УРСР 1945 року. Загальна історія потребує вивчення також попередніх традицій і праць учених, які працювали на українських землях. Навіщо сучасному читачеві вивчати історію психологічної думки? Історія дозволяє простежити походження понять і методів, побачити межі класичних пояснень, розпізнати поширені міфи та зрозуміти, чому сучасна психологія використовує кілька взаємопов’язаних рівнів аналізу. Вона також допомагає побачити внесок різних культур і наукових спільнот. Пов’язані статті Хронологія історії психології: основні дати, події та відкриття Арістотель: біографія, вчення про душу, сприймання, пам’ять та витоки психології Демокріт: біографія, відчуття, пізнання, матеріалізм та ранні уявлення про психіку Ібн Рушд (Аверроес): біографія, душа, інтелект, сприймання та історія психології Йоганн Ніколаус Тетенс: біографія, психічні здібності, самоспостереження та емпірична психологія Відкрита наука в психології: прозорість, пререєстрація, відкриті дані, код і реплікація Історія психології: етапи, школи та розвиток науки Історіографія психології: джерела, методи та історичні суперечки Історія психології в Україні: школи, інституції та головні етапи Джерела American Psychological Association. Society for the History of Psychology, Division 26. Офіційна сторінка наукового товариства. Aristotle. «Περὶ Ψυχῆς» (De anima). Критичне історико-філософське пояснення: Shields, C. «Aristotle’s Psychology», Stanford Encyclopedia of Philosophy. Bedford, O., Yeh, K.-H. (2020). «History of Chinese Indigenous Psychology». Oxford Research Encyclopedia of Psychology. Descartes, R. (1637). «Discours de la méthode»; (1641) «Meditationes de prima philosophia»; (1649) «Les Passions de l’âme». Історико-філософський аналіз: Stanford Encyclopedia of Philosophy, «Descartes and the Pineal Gland». Ebbinghaus, H. (1885). «Über das Gedächtnis. Untersuchungen zur experimentellen Psychologie». Англійське видання 1913 року: «Memory: A Contribution to Experimental Psychology», York University. Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України. «Загальна інформація». Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України. «Історія Інституту». Лабораторія історії психології імені В. А. Роменця Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України (2014). «Становлення психологічної думки в Україні: провідні ідеї та історія розвитку». Університет імені Альфреда Нобеля: бібліографічний запис James, W. (1890). «The Principles of Psychology». Текст першого видання в архіві Classics in the History of Psychology, York University. Muthukrishna, M., Henrich, J., Slingerland, E. (2021). «Psychology as a Historical Science». Annual Review of Psychology, 72, 717–749. DOI: 10.1146/annurev-psych-082820-111436. Salagame, K. K. K. (2013). «Indian Psychology». In The Encyclopedia of Cross-Cultural Psychology. Wiley Encyclopedia of Clinical Psychology, DOI: 10.1002/9781118339893.wbeccp283. Stanford Encyclopedia of Philosophy. «Buddha» — філософські та історичні джерела. Stanford Encyclopedia of Philosophy. [«Ibn Sina [Avicenna]» — філософські джерела й історіографія](https://plato.stanford.edu/entries/ibn-sina/). Universität Leipzig. «History of Experimental Psychology in Leipzig». Watson, J. B. (1913). «Psychology as the Behaviorist Views It». Psychological Review, 20, 158–177. Оригінальний текст в архіві York University.

Український психологічний ХАБ · 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика Григорій Силович Костюк (1899–1982) належить до ключових організаторів української психологічної науки ХХ століття. Його діяльність об’єднала університетську підготовку психологів, дослідницьку роботу в педагогічних установах, видання україномовної психологічної літератури та створення у Києві окремого Науково-дослідного інституту психології в 1945 році. Саме становлення тривкої системи дослідницьких підрозділів, кадрової підготовки та наукової координації є головним предметом цієї історії. Енциклопедія Сучасної України і документована історія Інституту психології дозволяють простежити її за біографічними, адміністративними та бібліографічними свідченнями. Для історії науки принципово важливо, що діяльність Костюка розгорталася всередині вже наявної української інтелектуальної традиції, університетської психології та міжвоєнних експериментально-педагогічних пошуків. Його організаційний внесок полягав у концентрації й розвитку дослідницьких ресурсів, формуванні наукового середовища, підготовці нових поколінь дослідників та забезпеченні інституційної наступності у складних політичних обставинах. Таке розуміння відділяє персональну біографію від історії установ, методів та професійної спільноти. Чому Костюк став ключовою постаттю інституційної історії Історія психологічної науки має щонайменше три взаємопов’язані виміри: історію понять і теорій, історію емпіричних методів та історію установ, завдяки яким дослідження виконуються й передаються наступним поколінням. Костюк працював у кожному з них. Він досліджував психічний розвиток, мислення, здібності, навчання й методологію психології; водночас організовував кафедри, відділи, видавничі проєкти та спеціалізований науковий інститут. Його наукову біографію й дослідницькі напрями систематизували Сергій Максименко та Георгій Балл. Наукова установа створює умови для досліджень, які виходять за межі одного професора або навчального курсу: забезпечує довготривалі теми, колективи, наукові видання, обговорення результатів, архівування матеріалів і взаємодію з університетами. Це особливо важливо для психології розвитку та педагогічної психології, де накопичення спостережень, методичних матеріалів і порівняльних досліджень потребує послідовної роботи багатьох фахівців. Положення про інститут 1945 року прямо передбачало дослідницькі завдання і координацію університетських кафедр. Вислів «засновник української психології», який трапляється в меморіальних текстах, слід читати як оцінку масштабного внеску в інституціоналізацію дисципліни. Українські психологічні студії розвивалися й до Костюка, а після нього їх продовжували численні самостійні дослідники. Точніше історичне визначення — один із найвпливовіших організаторів модерної української психологічної науки та засновник спеціалізованого київського інституту психології. Українська психологія до створення окремого інституту Наприкінці ХІХ і на початку ХХ століття дослідження психіки розвивалися в університетах, педагогічних закладах, філософських і фізіологічних середовищах. Психологія існувала як частина викладання, лабораторних досліджень, медичних практик та обговорення проблем пізнання і виховання. Тому заснування загальнореспубліканського науково-дослідного інституту 1945 року стало визначною організаційною подією, а не початком психологічного знання на українських землях. У 1920-х роках зміни у шкільній системі сприяли інтересу до дитячого розвитку, успішності навчання, педагогічного спостереження й експериментальних методів. Дослідники працювали в університетських і педагогічних осередках, часто поєднуючи психологічні питання із завданнями освіти. Підходи того періоду становили строкатий простір: поряд із плідними емпіричними постановками питань існували недостатньо валідизовані способи вимірювання та ідеологічно визначені концепції. Інституційна історія Костюка починається саме тут. Він здобув освіту в Києві: закінчив Колегію Павла Ґалаґана у 1919 році, а Київський інститут народної освіти — у 1923-му; працював учителем, займався проблемами навчання, а наприкінці 1920-х очолював експериментальну школу. Ці відомості подано в енциклопедичному біографічному нарисі НАН України. Установлення зв’язку між школою, підготовкою педагогів і психологічними дослідженнями визначало його подальшу організаційну програму. Перші дослідження й формування методологічної програми у 1920-х роках Ранні роботи Костюка відображають характерний для доби інтерес до способів оцінювання навчальних результатів. У бібліографії дослідника за 1928 рік зафіксовано публікації «До питання про порівняльну оцінку тестових форм» та «Про порівняльну вартість зорового і слухового способів тестування успішності учнів». Їхні назви й бібліографічне розміщення засвідчує укладений Державною науково-педагогічною бібліотекою України перелік праць. Значення цих публікацій для інституційної історії полягає в тому, що психологічне дослідження постає як предмет спеціалізованого друкованого обговорення. Тестування, методи порівняння результатів і способи фіксації навчальної успішності могли критично оцінюватися колегами та використовуватися як підстава для наступних досліджень. Із самих бібліографічних записів неможливо зробити висновок про сучасну валідність відповідних тестових процедур; це окреме питання психометричної оцінки. У цей період формувалося й характерне для Костюка прагнення розглядати навчання, виховання та психічний розвиток у взаємозв’язку. Подальші теоретичні публікації розширили цю програму, хоча ранні тексти слід тлумачити у власному історичному контексті, а їхні поняття зіставляти з сучасною наукою лише після точного визначення методів і результатів. Київські педагогічні установи у 1930-х роках У 1930–1945 роках Костюк очолював відділ психології Українського науково-дослідного інституту педагогіки. Паралельно був пов’язаний із Київським педагогічним інститутом, де працював на керівних факультетських і кафедральних посадах. У біографії в «Енциклопедії Сучасної України» зафіксовано також його професорське звання, здобуте 1935 року. Поєднання відділу академічних досліджень і університетської кафедри створювало канал обміну між науковою роботою та підготовкою викладачів. Цей двосторонній зв’язок мав практичний сенс. Дослідницький підрозділ накопичував спостереження, методики й рукописи; педагогічний інститут забезпечував навчальні програми, студентське середовище, обговорення методів і підготовку майбутніх працівників освіти. Від початку психологічна інституціоналізація в Україні розгорталася не лише через створення відокремлених дослідницьких структур, а й через їхню співпрацю з освітніми закладами. Одним із зафіксованих бібліографічно результатів стала підготовка видань для педагогічної освіти. У 1933 році в Києві вийшов підручник «Педологія» за участю І. Видра, Г. Костюка та П. Чамати, за редакцією Костюка. Цей факт дозволяє простежити його участь у тогочасній інституційній мові дослідження дитини; сам термін «педологія» потребує історичного пояснення, адже його тогочасне використання охоплювало різні теорії та дослідницькі практики. Бібліографічний каталог праць Костюка подає точні дані видання. Політичний тиск і перебудова психологічної науки після 1936 року Українська психологія 1930-х років розвивалася в умовах централізованої радянської державної політики, цензури та ідеологічного контролю над гуманітарними й педагогічними дисциплінами. Постанова ЦК ВКП(б) від 4 липня 1936 року про «педологічні перекручення» стала поворотним моментом для установ і дослідників, які використовували відповідну назву, методи та освітні практики. Важливо розрізняти наукову критику конкретних методик і політичне адміністративне засудження цілого дослідницького поля. Матеріали з історії Костюка демонструють, що зміна офіційної термінології супроводжувалася продовженням досліджень навчання, індивідуальних відмінностей і розвитку. Наприклад, у його бібліографії є стаття 1937 року «Про індивідуальний підхід до учнів у навчальній роботі», а за 1940 рік — дослідження спадковості, середовища та виховання. Їхню послідовність встановлює бібліографія ДНПБ України. Така історія потребує одночасно аналізу текстів, механізмів інституційного пристосування і репресивного державного контексту. Збереження психологічних дослідницьких груп у радянській системі не означало свободи наукових дискусій. Водночас немає підстав зводити всю тогочасну наукову роботу до політичних постанов: конкретні експерименти, теоретичні рішення та освітні результати мають власну джерельну історію. «Психологія» 1939 року: навчальний посібник як інституційне досягнення У 1939 році в Києві видавництво «Радянська школа» опублікувало «Психологія: посібна книга для студентів педагогічних вищих шкіл» за редакцією Григорія Костюка. Видання обсягом 575 сторінок мало велике значення для стандартизації навчального матеріалу: воно пропонувало українською мовою спільний корпус тем, термінів, викладів і джерел для педагогічних закладів. Повний бібліографічний опис, склад та назви розділів представлені в державному науково-педагогічному бібліографічному каталозі. Укладачі біографічного матеріалу бібліотеки зазначають, що Костюк підготував значну частину розділів, а енциклопедична стаття НАН України підтверджує його роль співупорядника й відповідального редактора низки підручників. Історичну роль посібника визначає не тільки авторство: посібник з’єднав дослідницькі колективи, навчальні програми та українську наукову лексику, ставши способом передавання дисциплінарних знань у межах системи вищої педагогічної освіти. Енциклопедія Сучасної України подає також наступні видання «Психології» 1941, 1955, 1961 і 1968 років, причому їх слід розрізняти за складом та редакціями. Історик науки досліджує конкретне видання: рік, редакторів, видавництво, склад розділів і зв’язок із навчальними закладами. Саме тому твердження про «перший український підручник психології» потребувало б спеціальної перевірки всього попереднього книжкового корпусу. Для цієї інституційної історії достовірним є встановлений факт масштабного україномовного посібника 1939 року та його місце в роботі педагогічних установ. Друга світова війна: евакуація, розриви і збереження професійної спадкоємності Друга світова війна змінила географію української вищої освіти та досліджень. Костюк працював у Сталінградському педагогічному інституті й Об’єднаному українському університеті в Казахстані. Ці місця професійної діяльності зафіксовані в академічній енциклопедичній біографії. Військові події порушили нормальні умови функціонування кафедр, бібліотек і видавництв, але водночас вимагали підтримання навчання в евакуйованих закладах. Після повернення освітніх і наукових установ до Києва відновлення професійних контактів та створення стабільної дослідницької організації набули особливої ваги. Вони мали забезпечити не лише відновлення кафедральної роботи, а й інституційне зосередження психологічних досліджень, які доти виконувалися переважно в структурах педагогічного профілю. Встановлюючи цю історичну послідовність, потрібно відрізняти документально засвідчені місця роботи Костюка від реконструкції його особистих мотивів. Заснування Науково-дослідного інституту психології у 1945 році Інституційним рубежем стало створення в Києві Науково-дослідного інституту психології. За офіційною історією установи, 30 червня 1945 року союзний уряд видав розпорядження № 10007, яким дозволяв організацію відповідного інституту, а 1 жовтня 1945 року постанова Ради народних комісарів УРСР № 1573 закріпила його створення і початок діяльності. Остання дата є усталеною датою заснування Інституту також у відомостях Національної академії педагогічних наук України. Ці два документи позначають різні етапи: попереднє адміністративне рішення і рішення про створення установи на рівні республіки. Визначення точної юридичної процедури вимагає звернення до текстів постанов та архівних справ. Офіційна інституційна історія цитує їхні номери й дати; тому наявний рівень підтвердження дозволяє впевнено назвати нормативні рубежі, але не приписувати документам неперевірених положень. Першим директором став Григорій Костюк. Його попередня робота у відділі психології Українського науково-дослідного інституту педагогіки та Київському педагогічному інституті створила важливий кадровий і дослідницький зв’язок між довоєнними установами та новим спеціалізованим центром. Історія інституту окремо зазначає, що раніше при українському науково-дослідному інституті педагогіки діяв відділ психології. Це твердження стосується структури науково-дослідних установ і не скасовує існування психологічних кафедр, викладання та лабораторних традицій в університетах. Положення про інститут визначало завдання в галузях загальної, дитячої, педагогічної та спеціальної психології, а також вивчення історії вітчизняної і зарубіжної психології. До його функцій належала координація наукових досліджень кафедр психології педагогічних інститутів та університетів. Таким чином, уже первісна програма установи, переказана в її офіційній історії, поєднувала емпіричні дослідження, теоретичну роботу, історіографію та наукову організацію. Що саме змінило створення Інституту психології Насамперед психологія отримала спеціалізований дослідницький центр з власним предметним мандатом. В університетських і педагогічних закладах психологію часто організовували навколо викладання та шкільних потреб; окремий інститут міг планувати дослідження як тривалі колективні програми, підтримувати спеціалізацію співробітників і координувати різні напрями. Це підвищувало видимість психології в системі академічного управління, хоча реальна свобода визначення тем залишалася обмеженою радянською політикою науки. Другим наслідком стала можливість стабільнішої кадрової наступності. Кафедра готувала студентів і викладачів, а науковий інститут створював середовище для дослідницького професійного зростання, керівництва роботами, обміну методиками та спільних публікацій. У власній історії Інституту підкреслено роль учнів Костюка серед співробітників. Це інституційне свідчення про наукову мережу; для реконструкції конкретних ліній учнівства потрібно окремо досліджувати дисертації, співавторство, листування та кадрові архіви. Третім результатом стало об’єднання дисциплін, які мають різні методи і завдання. Загальна психологія, психологія дитини, педагогічна й спеціальна психологія потребують власних програм, але спільні методологічні питання — співвідношення діяльності й розвитку, роль навчання, індивідуальні відмінності, механізми мислення — створюють підстави для регулярного міжгалузевого обговорення. Первісний статутний перелік напрямів показує цей задум уже на етапі заснування. Перші напрями досліджень і взаємодія з освітою Спеціалізований інститут не був відірваний від школи. Для української психології середини ХХ століття педагогічна система залишалася одним із головних середовищ постановки дослідницьких питань: як формуються поняття, які умови сприяють навчанню, як розвиваються здібності та чим відрізняються індивідуальні траєкторії учнів. У переліку досліджень Костюка, наведеному в академічній енциклопедії, розглянуто мислення, сприймання, формування поняття числа, індивідуальний підхід і психологічні передумови ефективності педагогічних впливів. Робота на межі науки й освіти створювала перевагу доступу до реальних навчальних ситуацій, але водночас накладала обмеження на інтерпретацію результатів. Дослідження в окремій школі чи освітній системі ще не дає підстав переносити висновки на всі вікові та культурні групи. Тому історичні розробки Костюка є важливими для з’ясування того, як ставилися наукові питання і формувалися методики, а їхню сучасну емпіричну обґрунтованість необхідно оцінювати окремо. Особливу вагу мала організаційна підтримка фахових напрямів. Історія лабораторії психології навчання імені Івана Синиці описує розвиток відповідного дослідницького осередку в структурі Інституту. Такі підрозділи демонструють, як загальний мандат 1945 року поступово перетворювався на спеціалізовані програми, пов’язані з конкретними групами дослідників. Психологічні праці як джерело історії установ Про створення установи свідчать не лише пізніші ювілейні огляди. У бібліографії Костюка вказано його статтю «Науково-дослідний інститут психології», надруковану в газеті «Радянська освіта» 17 квітня 1946 року, № 20, сторінка 2. Це важливий бібліографічно встановлений первинний документ раннього етапу існування Інституту. Каталог Державної науково-педагогічної бібліотеки підтверджує назву, автора, видання й дату. Бібліографічний опис фіксує існування публікації, але не замінює читання самого газетного тексту. Тому відомості про правовий статус і початкову програму Інституту тут наведено за офіційною інституційною історією, а статтю 1946 року використано як свідчення того, що новостворений центр був предметом публічного фахового представлення вже в перший рік роботи. До корпусу документів тієї епохи належать і методичні праці для вчителів, посібники, редакторські передмови, збірники наукових записок і повідомлення про конференції. Їхня сукупність дозволяє реконструювати канали, якими психологічні дослідження переходили від окремого автора до колективів і професійної освіти. Історія установи стає видимою через календар видань, мережу співавторів і зміну тематики наукових серій. Наукова школа: як формувалася спільнота дослідників Поняття «наукова школа» означає стійке середовище дослідників, пов’язаних спільними проблемами, підготовкою кадрів, організаційними зв’язками та взаємним обговоренням методів. У випадку Костюка йдеться насамперед про міжпоколінну українську спільноту, яка працювала над психологією розвитку, навчання, мислення та особистості. Особиста участь дослідника у вихованні учнів є важливою складовою, однак для історії школи так само значущі інститутські лабораторії, аспірантура, кафедри, видавничі зв’язки та спільна дослідницька мова. Саме через таку спільноту Костюк впливав на розвиток психології довше, ніж тривав його директорський термін. Інститут зберігав і трансформував відповідні напрями, нові покоління працівників ставили власні запитання, розширювали коло методик і переглядали теоретичні припущення. Це звичайний механізм наукової наступності: історична школа набуває власної інституційної біографії, яка перевищує біографію її провідної постаті. Необхідно також відрізняти загальну характеристику «школа Костюка» від атрибуції конкретних відкриттів. Для встановлення першості ідей потрібні оригінальні публікації, а для встановлення вчительських зв’язків — архіви підготовки дисертацій і кадрові документи. Бібліографія праць Костюка та інституційний історичний нарис є двома відправними точками такої реконструкції. Науково-організаційна робота і професійні об’єднання Костюк очолював українське відділення Товариства психологів СРСР. Відомості про цю роль наведено в «Енциклопедії Сучасної України». Вона доповнювала його директорські обов’язки, адже професійне товариство є іншим типом інституції: забезпечує горизонтальні контакти, фахові зустрічі, конференції, обмін результатами та представництво дисципліни за межами одного закладу. Інститут і професійне об’єднання виконували взаємодоповнювальні функції. Перший підтримував постійну дослідницьку роботу, друге створювало простір ширшої взаємодії психологів, викладачів і представників суміжних галузей. Історичне значення полягає у формуванні мережі, завдяки якій психологія існувала як дисципліна зі спеціалізованими установами та професійною комунікацією. Мережа Костюка поєднувала українські осередки з загальносоюзними дослідницькими і професійними структурами свого часу. Ці зв’язки забезпечували обмін літературою та науковими підходами, водночас діяли в межах централізованої системи, що визначала адміністративні та ідеологічні рамки роботи. Інституційний розвиток української психології має розглядатися з урахуванням обох характеристик цієї мережі. Теорія психічного розвитку як програма колективних досліджень Наукові інтереси Костюка охоплювали принцип розвитку у психології, співвідношення навчання й розвитку, закономірності мислення, формування здібностей та психологічну структуру діяльності. Такі теми підходили для довготривалих досліджень, що об’єднували експериментальні, педагогічні та теоретичні підходи. Максименко й Балл описують широту цієї програми, а Валентин Рибалка в рецензованій фаховій публікації аналізує її особистісно-психологічні аспекти. Суттєвим був інтерес до того, як дитина змінюється в процесі навчання, яким чином формуються поняття й здібності, як співвідносяться індивідуальні передумови та педагогічна діяльність. Ці питання задавали порядок денний для співпраці дослідників і педагогів. Їхнє значення як історичної дослідницької програми встановлюється за текстами, постановкою завдань і організацією колективної роботи, тоді як сила сучасних причинних висновків залежить від якості емпіричних доказів. Публікація «Принцип развития в психологии» вийшла 1969 року в російськомовному збірнику «Методологические и теоретические проблемы психологии». Оригінальна назва важлива для бібліографічної точності. Працю фіксують академічна енциклопедична довідка і бібліографічний покажчик дослідника. Її існування демонструє тривалу увагу Костюка до загальнометодологічних підстав психології поряд із прикладними проблемами освіти. Мислення, здібності й освітня практика Проблеми психології мислення посідали помітне місце в доробку Костюка. Його роботи стосувалися засвоєння знань, формування понять, індивідуальних відмінностей і розвитку розумової діяльності. У бібліографічному переліку «Енциклопедії Сучасної України» згадано дослідження «Вопросы психологии мышления» 1959 року та книгу «Здібності та їх розвиток у дітей» 1963 року. В історії інституцій ці теми важливі тому, що забезпечували співпрацю загальної психології, вікових досліджень і педагогіки. Питання формування математичних понять або індивідуальної траєкторії навчання одночасно потребували теоретичного опису пізнання, процедур спостереження й контактів зі школами. Дослідницька програма набувала колективного характеру завдяки організаційній структурі Інституту. Проте жодна класична модель розвитку здібностей не отримує статусу сучасного наукового консенсусу лише тому, що була впливовою у своїй епосі. Сучасна психологія перевіряє такі моделі за допомогою валідизованих вимірювань, реплікацій, поздовжніх досліджень і систематичних оглядів. Ця сторінка встановлює історичну роль ідеї та організації науки; детальна актуальна оцінка механізмів навчання належить окремим канонічним статтям про розвиток, мислення та педагогічну психологію. Сімдесяті роки: директорство і зміна наукових ролей Датування завершення директорської діяльності Костюка в джерелах має розбіжності. «Енциклопедія Сучасної України», Український інститут національної пам’яті і фахова публікація Валентина Рибалки указують 1972 рік. Натомість окремі біографічні матеріали згадують 1973 рік, а текст офіційної історії Інституту називає 1971 рік початком керівництва наступного директора В. І. Войтка. Ці дані засвідчують потребу розрізняти фактичну передачу повноважень, адміністративне оформлення та пізнішу меморіальну хронологію. За найбільш узгодженою сукупністю академічної біографії й історико-біографічних матеріалів директорство Костюка датують 1945–1972 роками. Для остаточного з’ясування дня й юридичної форми зміни керівництва необхідний кадровий наказ або архівний протокол. Коректна історична реконструкція зберігає застереження там, де наявні описи розходяться, замість створення уявної одностайності. Від 1972 року Костюк, за академічною енциклопедичною статтею, очолював лабораторію психології особистості при Інституті та водночас керував київською лабораторією розвитку мислення школярів, пов’язаною із загальносоюзною дослідницькою структурою. Отже, завершення директорського етапу не означало припинення його наукової діяльності: організаційна роль змінилася, а дослідницька програма продовжувалася. Ідеологічний контроль і питання усунення з посади Історію завершення директорства потрібно розглядати у політичних умовах радянської України. Український інститут національної пам’яті пов’язує відхід Костюка з керівної посади у 1972 році з ідеологічними звинуваченнями щодо працівників Інституту, зокрема Олексія Братка-Кутинського, якому приписували «буржуазний націоналізм». Це конкретне тлумачення причини кадрової зміни, опубліковане державною історико-меморіальною установою. Для незалежної архівної перевірки цього причинного зв’язку потрібні партійні документи, внутрішнє службове листування, накази та особові справи відповідного періоду. За наявними відкритими джерелами обґрунтовано описати зв’язок, встановлений Українським інститутом національної пам’яті, зберігаючи чітку атрибуцію. Приписування конкретних мотивів усім учасникам подій без документальних свідчень було б історично надмірним. Цей епізод показує загальну проблему інституційної історії науки: наукові установи можуть мати активні дослідницькі програми, але їхній кадровий склад і управлінські рішення залишаються залежними від політичного режиму. Історик має вивчати обидва рівні — наукову роботу в лабораторіях та зовнішню систему контролю, що впливала на людей і можливості установи. Останній період діяльності та посмертні видання Григорій Костюк помер 25 січня 1982 року в Києві. Дати народження і смерті, послідовність основних посад, а також пізні дослідницькі афіліації наведено в академічній біографії. Його праці й дослідницькі програми залишилися предметом обговорень у психологічних інститутах та університетах. У 1988 році в Москві вийшла збірка «Избранные психологические труды», а 1989 року в Києві — «Навчально-виховний процес і психічний розвиток особистості». Це посмертні видання, які допомагають досліджувати рецепцію спадщини, але не можуть бути використані як дати первинного формулювання всіх уміщених у них ідей. Академічна енциклопедія прямо подає ці книги серед основних праць, а бібліографічні записи дозволяють уточнювати редакторів і склад конкретних видань. Вивчення спадщини Костюка включає принаймні три окремі джерельні корпуси: прижиттєві публікації, архівно-адміністративну документацію установ та пізніші оцінки колег і учнів. Поєднання цих корпусів дозволяє побачити не лише те, що дослідник писав, а й яким чином його роботи використовувалися, редагувалися, перевидавалися й включалися в нові наукові програми. Інституційна наступність після відновлення незалежності України Інститут, створений 1945 року, продовжив роботу після 1991-го в системі незалежної української держави. Згідно з його офіційною історією, постанова Кабінету Міністрів України № 335 від 16 червня 1992 року передбачила перепідпорядкування установи Академії педагогічних наук України. У 1993 році було оформлено відповідну зміну інституційної назви в системі Академії. Це свідчення структурної наступності, за якої установа не розпочинала свою історію заново, а діяла в новому державному й науковому середовищі. Постановою Кабінету Міністрів України № 978 від 6 грудня 1995 року Інституту присвоєно ім’я Григорія Силовича Костюка. Саме номер і дату постанови відтворюють історичний розділ Інституту та державна науково-педагогічна бібліотека. На інформаційній сторінці НАПН України трапляється формулювання з 1996 роком; для точної дати ухвалення рішення перевагу має конкретно названий нормативний акт 6 грудня 1995 року. Історія сучасного Інституту є окремим дослідницьким предметом: вона охоплює зміну лабораторій, методів, кадрового складу, освітніх програм і суспільних завдань. Тут ці події розглянуто як продовження інституційної мережі, у формуванні якої Костюк відіграв визначальну роль. Офіційна сторінка Інституту при НАПН України дає змогу відокремити сучасний статус установи від її історичних етапів. Коротка документована хронологія 1919–1923 роки — завершення Костюком навчання в Колегії Павла Ґалаґана та Київському інституті народної освіти. Ці дати підтверджує «Енциклопедія Сучасної України». 1928 рік — вихід праць з порівняльної оцінки тестових форм і способів тестування учнів, зафіксованих у бібліографії ДНПБ України. 1930 рік — початок керівної роботи у відділі психології Українського науково-дослідного інституту педагогіки; паралельна робота у Київському педагогічному інституті. Академічна біографія. 1936 рік — політична кампанія проти педології, яка змінила умови роботи психолого-педагогічних установ. Історична подія потребує аналізу в контексті державного контролю науки. 1939 рік — опублікування київського україномовного посібника «Психологія» обсягом 575 сторінок, за редакцією Костюка. Бібліографія видання. 30 червня та 1 жовтня 1945 року — адміністративні рубежі організації й заснування Науково-дослідного інституту психології, розпорядження № 10007 і постанова № 1573. Історія Інституту. 17 квітня 1946 року — публікація Костюка «Науково-дослідний інститут психології» у газеті «Радянська освіта». Бібліографічний запис. 1963 рік — вихід книги «Здібності та їх розвиток у дітей». Академічний бібліографічний огляд. 1969 рік — публікація праці «Принцип развития в психологии», важливої для історії методологічної програми вченого. Енциклопедичний запис. 1972 рік — завершення директорського етапу за академічними й історико-біографічними джерелами; продовження лабораторної роботи. Енциклопедія Сучасної України. 1982 рік — смерть Костюка, 25 січня. Енциклопедичний запис. 1992 рік — перепідпорядкування Інституту Академії педагогічних наук України за постановою № 335 від 16 червня. Історія Інституту. 6 грудня 1995 року — постанова Кабінету Міністрів України № 978 про присвоєння Інституту імені Г. С. Костюка. Бібліотечний документальний опис. Що підтверджують джерела і де проходить межа історичного висновку Документально підтверджені факти — освітня й професійна траєкторія Костюка, його участь у видавничих проєктах, створення інституту 1945 року, базові напрямки його діяльності, основні наукові праці та послідовність пізніших державних рішень. Для цих тверджень існують незалежні біографічні, інституційні та бібліографічні свідчення. Коли називаються назви праць і роки видань, вони співвіднесені з каталогом ДНПБ й академічною енциклопедією. Історіографічні інтерпретації — значення окремого підручника для професійної мови, роль інституту в утворенні наукової мережі, характер наступності між кафедрами і лабораторіями — спираються на документально встановлені процеси, але завжди потребують реконструкції причинних зв’язків. Тому вони формулюються як історичні висновки, а не як безпосередній зміст урядового документа. Відкритими питаннями залишаються точна процедура зміни директорського керівництва на межі 1971–1973 років, детальний архівний перебіг політичного конфлікту на початку 1970-х та розмежування особистого впливу Костюка й внесків його колег у розроблення кожної програми. Такі питання вирішуються не загальними меморіальними характеристиками, а звіркою наказів, протоколів, авторських рукописів і прижиттєвих публікацій. Історичне значення для української психологічної науки Внесок Костюка в розвиток українських психологічних інституцій виявляється в тривкій мережі освіти, наукових досліджень, бібліографічного виробництва та професійних контактів. Його діяльність поєднала довоєнні кафедри й дослідницькі відділи з інститутом, який пережив зміну політичних епох і став частиною наукової системи незалежної України. Це історія накопичення організаційної спроможності, що підтримувала дослідження багатьох поколінь. Україномовні видання, дослідження дитячого розвитку, формування інститутських лабораторій і професійного товариства демонструють кілька різних механізмів такої інституціоналізації. Наукова спадщина Костюка зберігає значення і як корпус теоретичних ідей, і як історія створення інфраструктури, в якій ці ідеї могли розвиватися, поширюватися та переглядатися. Вивчення його діяльності також дозволяє точніше бачити інтелектуальну історію України у ХХ столітті: розвиток професійної спільноти відбувався в умовах війни, переміщень, ідеологічного тиску, адміністративних реорганізацій і державної незалежності. Відновлення цієї історії в українській енциклопедії психології означає розглядати установи, людей, публікації та методи як взаємопов’язану наукову систему. Поширені запитання Коли Григорій Костюк заснував Інститут психології? Офіційною датою заснування Науково-дослідного інституту психології є 1 жовтня 1945 року, коли ухвалено постанову Ради народних комісарів УРСР № 1573. Їй передувало союзне розпорядження № 10007 від 30 червня 1945 року. Костюк став першим директором установи. Історія Інституту. Чи існувала психологічна наука в Україні до 1945 року? Так. Психологічні дослідження, університетське викладання та педагогічно-психологічні відділи існували раніше. Заснування інституту змінило організаційний масштаб і координацію досліджень; воно не було початком усієї української психологічної традиції. Джерела про довоєнну діяльність Костюка та історія попереднього відділу психології це підтверджують. Яку роль відіграв підручник «Психологія» 1939 року? Він слугував великим україномовним навчальним корпусом для студентів педагогічних закладів, об’єднував термінологію та дослідницький матеріал. Видання вийшло в Києві за редакцією Костюка й мало 575 сторінок. Бібліографічний опис. Скільки років Костюк очолював Інститут? Основні академічні й історико-біографічні джерела вказують період 1945–1972 років — приблизно 27 років. В окремих установчих і біографічних оглядах є розбіжності щодо дат 1971–1973 років, тому встановлення точного дня передачі повноважень потребує кадрових документів. Енциклопедична біографія. У чому полягає відмінність історії Костюка від історії самого Інституту? Історія Костюка показує його організаційні рішення, кафедральні зв’язки, наукову програму та формування дослідницького середовища. Історія Інституту як самостійної установи охоплює також інші покоління керівників і співробітників, зміни лабораторій, адміністративної належності та досліджень після 1982 року. Коли Інститут отримав ім’я Григорія Костюка? Дата нормативного рішення — 6 грудня 1995 року, постанова Кабінету Міністрів України № 978. Окремі короткі інформаційні матеріали подають 1996 рік, проте опис документа в Державній науково-педагогічній бібліотеці України і історія Інституту вказують саме на постанову 1995 року. Чи підтверджені сучасними дослідженнями всі положення теорій Костюка? Їхнє історичне значення та вплив на дослідницьку програму встановлюються науковими й бібліографічними джерелами. Сучасну емпіричну обґрунтованість конкретного положення про навчання, здібності або розвиток потрібно визначати за сучасними дослідженнями саме цього питання; історичний вплив теорії є окремою характеристикою. Пов’язані статті Хронологія історії психології: основні дати, події та відкриття — загальний контекст інституційних подій української та світової психології. Основні школи психології: історична карта напрямів — розвиток дослідницьких програм і наукових спільнот. Як психологія стала самостійною наукою — роль лабораторій, університетів і дисциплінарних інституцій у формуванні науки. Лейпцизька лабораторія Вундта 1879 року: значення та історичні нюанси — міжнародне порівняння інституційних рубежів психології. Історія психології в Україні: школи, інституції та головні етапи Ідеологічний контроль і репресії в історії української психології Інститут психології імені Г. С. Костюка: історія та наукова спадщина Історія психології: етапи, школи та розвиток науки Світова історія психології: різні традиції й межі західного канону Джерела Державна науково-педагогічна бібліотека України імені В. О. Сухомлинського. Бібліографія праць Г. С. Костюка. Інформаційно-бібліографічний ресурс. Державна науково-педагогічна бібліотека України імені В. О. Сухомлинського. Костюк Г. С.: біографія та бібліографічні матеріали. Персональний бібліографічний розділ. Державна науково-педагогічна бібліотека України імені В. О. Сухомлинського. Установа, якій присвоєно ім’я Г. С. Костюка. Документальна довідка з номерами державних постанов. Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України. Історія Інституту. Офіційна інституційна хроніка. Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України. Лабораторія психології навчання імені І. О. Синиці. Офіційні матеріали про підрозділ. Костюк, Г. С. (ред.). (1939). Психологія: посібна книга для студентів педагогічних вищих шкіл. Київ: Радянська школа. 575 с. Бібліографічний запис ДНПБ України. Костюк, Г. С. (1946). Науково-дослідний інститут психології. Радянська освіта, 17 квітня, № 20, с. 2. Бібліографічний запис ДНПБ України. Костюк, Г. С. (1963). Здібності та їх розвиток у дітей. Київ. Бібліографічна згадка в ЕСУ. Костюк, Г. С. (1969). Принцип развития в психологии. У збірнику «Методологические и теоретические проблемы психологии». Москва. Бібліографічна згадка в ЕСУ. Максименко, С. Д., & Балл, Г. О. (2014; оновлено 2026). Костюк Григорій Силович. Енциклопедія Сучасної України. Інститут енциклопедичних досліджень НАН України. DOI: 10.5281/zenodo.19994768. Національна академія педагогічних наук України. Інститут психології імені Г. С. Костюка. Офіційна довідка про установу. Рибалка, В. Григорій Костюк: психологічна теорія особистості. Психологія і суспільство. Фахова стаття з історико-теоретичним аналізом. Український інститут національної пам’яті. 1899 — народився Григорій Костюк, психолог. Історичний календар.

Український психологічний ХАБ · 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика Історія психології в Україні — це історія виникнення й розвитку знань про психіку на українських землях, становлення дослідницьких методів, університетських лабораторій, наукових шкіл, фахової освіти та професійних інституцій. Вона охоплює філософські традиції Києва й інших освітніх центрів, експериментальні дослідження кінця XIX століття, міжвоєнні наукові програми, радянську добу з її досягненнями й ідеологічними обмеженнями та розбудову психологічної науки незалежної України. Українська психологія формувалася в кількох пов’язаних інтелектуальних середовищах. Одеса стала одним із ранніх центрів експериментальної психології завдяки лабораторії Миколи Ланге 1896 року; Київ розвивав психологічну освіту, семінари й теоретичні дослідження; Львів увійшов до європейських мереж психології через Казимира Твардовського та його колег; Харків у 1930-х роках став важливим осередком досліджень діяльності й розвитку психіки. Після 1945 року інституційну тяглість у Києві забезпечив Науково-дослідний інститут психології, а після 1991 року наука розвивалася в умовах незалежної держави. Ці етапи підтверджують історія Одеського університету, історія кафедри психології Львівського університету, дослідження Харківської школи та документи НАПН України. Історію психології в Україні слід читати одночасно як історію ідей, методів та установ. Одна наукова ідея могла виникнути в міжнародній дискусії, набути експериментального змісту в університеті українського міста, змінитися під впливом політичного режиму й пізніше отримати нове тлумачення в незалежній Україні. Тому назви держав, мовні середовища, наукові зв’язки та джерела кожного періоду мають принципове значення. Що входить до історії української психології Предмет цієї історії охоплює наукові й переднаукові уявлення про людину, становлення самостійних психологічних досліджень, навчальних курсів, лабораторій, журналів, інститутів, професійних спільнот і методів підготовки фахівців. До нього також належить історія того, як політичні й суспільні умови визначали можливість проводити дослідження, друкувати праці, користуватися українською мовою та брати участь у міжнародному науковому обміні. Поняття «психологія в Україні» має територіально-історичний зміст, а «українська психологічна наука» додатково вказує на формування власних установ, наукових програм, дослідницьких традицій і спільноти. У XIX — першій половині XX століття українські землі перебували під владою різних держав. Частина праць створювалася польською, німецькою або російською мовами; науковці могли навчатися в одному місті й працювати в іншому. Атрибуція їхніх здобутків потребує врахування місця діяльності, установи, часу, мови й реальних зв’язків, а не лише пізнішого національного визначення. Наукову школу впізнають за спільністю дослідницьких запитань, методів, учнівства, критичних дискусій і тривалої передачі знань. Лабораторія позначає організований простір досліджень; кафедра — навчальний і науковий підрозділ; інститут — установу зі своєю програмою, ресурсами та організацією праці. Різні форми можуть розвиватися разом, але їхні дати заснування описують різні події. Головні етапи розвитку психології в Україні Філософські й освітні передумови: до XIX століття Питання про душу, пам’ять, волю, відчуття, пізнання та виховання розглядалися у філософських і богословських традиціях задовго до появи професійної психології. У середньовічній і ранньомодерній культурі українських земель ці питання були частиною навчання, перекладу та інтелектуальних дискусій. Їхній словник змінювався разом із філософськими школами й освітніми інституціями. Києво-Могилянська академія, колегіуми й університетська філософія Нового часу створили середовище для систематичного обговорення людського пізнання й природи душі. Праці Григорія Сковороди належать до важливої історії самопізнання, моральної філософії та уявлень про людину. Історично коректно розглядати ці традиції як інтелектуальні передумови, простежуючи конкретні поняття та тексти, а сучасний дисциплінарний статус психології визначати через пізніші дослідницькі й інституційні зміни. Зміна полягала також у переосмисленні того, яке знання можна перевірити. Філософський текст аргументує погляд на людину, педагогічний трактат пропонує принципи навчання, а експериментальна програма потребує операційного опису явища, дослідницької процедури та можливості незалежної перевірки. XIX століття: університети, фізіологія та психологічні курси У XIX столітті розвиток природознавства, фізіології органів чуття, психофізики й експериментальних методів створив нові умови для психологічних досліджень. Харківський університет, Університет святого Володимира в Києві, Новоросійський університет в Одесі та Львівський університет працювали в різних політичних і академічних системах, але були пов’язані з європейським інтелектуальним простором. Викладання психологічної проблематики тривалий час здійснювали в межах філософії, педагогіки, медицини та фізіології. Формування самостійних семінарів і лабораторій означало, що психічні явища почали ставати предметом спеціально організованого спостереження й вимірювання. Особливе значення мали дослідження уваги, часу реакції, сприймання, пам’яті й розумових процесів. Європейські події, зокрема інституціоналізація дослідницької психології в Лейпцигу, стали важливим контекстом. Українські університети засвоювали, обговорювали й переробляли різні наукові підходи. Розгорнуту міжнародну послідовність подій подає Хронологія історії психології: основні дати, події та відкриття, а становлення дисципліни розглянуто в матеріалі Як психологія стала самостійною наукою. Кінець XIX — початок XX століття: лабораторії в Одесі, Києві та Львові У 1896 році Микола Ланге організував в Одесі при Новоросійському університеті лабораторію експериментальної психології. Одеський національний університет визначає її як ранню самостійну психологічну лабораторію, відокремлену від кафедр психіатрії, фізіології та філософії. Ланге відомий експериментальними дослідженнями уваги, сприймання та психічних процесів. Його діяльність уможливила локальну традицію психологічного експерименту й підготовки дослідників. У Києві Георгій Челпанов розгорнув психологічний семінар та лабораторні заняття в Університеті святого Володимира. Історія університетської лабораторії імені Челпанова пов’язує психологічний семінар із 1898 роком. В окремих історичних реконструкціях початок організації цих досліджень відносять до 1897 року; розбіжність пояснюється тим, які саме практики вважають початком діяльності лабораторії, а які — формальним оформленням семінару. Згодом Челпанов продовжив інституційну діяльність у Москві, тому київський період є окремою частиною його наукової біографії. Львів розвивав власну європейську лінію експериментальної психології. Юліан Охорович викладав і працював над психологічними питаннями ще до Казимира Твардовського. Після прибуття Твардовського до Львівського університету 1895 року поширилося викладання психології, пов’язане з традиціями Франца Брентано й експериментальними дослідженнями. У 1898–1899 навчальному році Твардовський проводив заняття із психологічними демонстраціями, а 1907 рік університетська історія кафедри пов’язує з оформленням лабораторії. Три міста показують, чому дата заснування психології на українських землях не зводиться до одного числа. Одеса має документований рубіж 1896 року; київська традиція охоплює послідовне оформлення семінару й лабораторії в 1890-х роках; львівська — ранню експериментальну практику 1898–1899 років і наступне інституційне оформлення. Формула «перша лабораторія» потребує уточнення, що саме вважали лабораторією, якою була її автономія та які джерела фіксують подію. 1917–1930-ті роки: нові інституції, педологія і психологія праці Революції, війни та реорганізації закладів освіти після 1917 року змінили організацію психологічної науки. У навчальних програмах значне місце отримали дитяча й педагогічна психологія, психологія праці, професійний добір, дослідження навчання та розвитку. Історія факультету психології Київського університету документує викладання педагогічної, дитячої психології та психотехніки після реорганізації університету в Інститут народної освіти 1920 року. Педологія міжвоєнного періоду намагалася комплексно вивчати дитячий розвиток, поєднуючи психологічні, педагогічні, медичні й соціальні спостереження. У ній співіснували різні підходи, методики та програми, які зазнавали дискусій щодо біологічних і соціальних чинників розвитку. Історичне дослідження Світлани Лупаренко аналізує педологічні дослідження в Україні 1920–1930-х років і різні напрями пояснення розвитку дитини. Психотехніка застосовувала психологічні методи в питаннях праці, професійної придатності та організації виробничих процесів. Ці програми слід вивчати в історичних умовах їхнього виникнення: сучасні психометричні вимоги, правила інформованої згоди й стандарти професійної оцінки формувалися пізніше. Історія застосування методів розкриває одночасно практичні прагнення дослідників і обмеження тодішньої доказової бази. Розвиток цих напрямів відбувався під дедалі сильнішим політичним контролем. Радянська ідеологічна кампанія проти педології, зокрема постанова 1936 року про «педологічні перекручення», спричинила згортання важливих дослідницьких програм і зміну професійних можливостей. Її історичні наслідки визначаються політичними та інституційними документами, а сучасна оцінка наукової якості окремих методик потребує аналізу оригінальних даних. Харківська психологічна школа 1930-х років Харківський осередок 1930-х років є одним із найбільш досліджуваних епізодів історії діяльнісних і культурно-історичних підходів. У Харкові працювали Олексій Леонтьєв, Олександр Запорожець, Петро Гальперін, Петро Зінченко, Володимир Аснін та інші дослідники, пов’язані з питаннями розвитку, пам’яті, дії, навчання та організації психічних процесів. Історіографічне дослідження Антона Ясницького детально реконструює харківський період 1931–1936 років і показує, що склад учасників, інституційні межі та історія терміна «Харківська психологічна школа» є предметом окремого наукового аналізу. Харківський національний педагогічний університет відносить формування кафедри психології до початку 1930-х років, а історичні матеріали університету фіксують кадрове оформлення кафедри 1933 року. У центрі багатьох досліджень була думка, що психічні процеси змінюються в діяльності, навчанні та взаємодії людини із середовищем. Роботи над довільною пам’яттю, засвоєнням дій, роллю практичних операцій і навчальними умовами пов’язували лабораторний експеримент із педагогічними питаннями. Наукова спадщина цієї групи стала важливим історичним джерелом для психології розвитку та навчання. Приписувати школі єдиного автора всіх ідей означало б втратити конкретний внесок співробітників і міжнародні зв’язки. Харківське середовище було вузлом дослідницької мережі, яка взаємодіяла з іншими центрами. Окремої уваги потребує співвідношення праць Лева Виготського, Олексія Леонтьєва, Олександра Лурії та інших учених: спадкоємність у постановці запитань не означає тотожності методів чи концепцій. Пізніші реконструкції виділяють різні групи, періоди й напрями. Це історіографічна проблема, для розв’язання якої потрібні публікації відповідних років, листування, накази університетів та відомості про фактичну дослідницьку роботу. Дослідження Кузнєцова, Хомуленко та Бережної описує формування й подальший розвиток харківської традиції. 1930–1940-ві роки: ідеологічний тиск, війна і переривання наукової тяглості У 1930-х роках діяльність психологів дедалі більше залежала від політичних кампаній, планування освіти та офіційно дозволених пояснювальних схем. Після згортання педології частина тем і методів втратила інституційну підтримку. Репресії, цензура й вимушені кадрові зміни впливали на можливості досліджень і на те, які результати могли бути опубліковані. Друга світова війна принесла евакуації, загибель людей, руйнування установ та розрив академічних зв’язків. У повоєнний час відновлення навчання й науки потребувало нової організації дослідницьких центрів. Історія конкретних людей та установ у цей період має спиратися на архівні особові справи, накази, бібліографію і свідчення, а не на припущення про політичні погляди за належністю до певної школи. Важливо враховувати регіональні відмінності. Західноукраїнські міста до Другої світової війни мали інші університетські та правові умови, ніж радянські академічні центри. Після зміни державних кордонів змінювалися мова викладання, можливості участі в міжнародному обміні, управління кафедрами та долі наукових спільнот. 1945 рік і повоєнний розвиток: Інститут психології в Києві 1 жовтня 1945 року постановою Ради Народних Комісарів УРСР № 1573 було засновано Науково-дослідний інститут психології УРСР. Попереднє рішення про можливість його організації ухвалили 30 червня 1945 року. Офіційна історія Інституту та НАПН України підтверджують дату, документ і початкове призначення установи. Першим директором став Григорій Костюк. За установчим положенням інститут мав досліджувати загальну, дитячу, педагогічну й спеціальну психологію, а також історію психологічної науки, координуючи відповідні дослідження в закладах освіти. Заснування самостійної наукової установи стало важливим рубежем інституційної консолідації психології в Україні. Костюк розвивав питання психічного розвитку, навчання, становлення особистості та зв’язків педагогічного процесу з психологічними закономірностями. Історична значущість його роботи полягає як у змісті наукових праць, так і в розбудові дослідницької інфраструктури, підтримці підготовки кадрів і становленні школи педагогічної та вікової психології. Інститутська історія розкриває масштаб цієї організаційної діяльності. Важливими для другої половини XX століття стали дослідження формування понять, мислення, пам’яті, мовлення, навчальної діяльності, творчості, професійного розвитку та особистості. Проводилися експерименти, спостереження в освітньому середовищі, методичні дослідження. Рівень доказовості кожного результату залежить від його конкретного дизайну, процедури й незалежних перевірок; історичний авторитет установи сам по собі не визначає достовірності окремого висновку. Після здобуття Україною незалежності інститут змінив систему підпорядкування. У 1992 році він увійшов до сфери Академії педагогічних наук України, а згодом отримав ім’я Григорія Костюка. Державна науково-педагогічна бібліотека України імені В. О. Сухомлинського наводить нормативні акти про ці зміни. Сучасний статус інституту засвідчує державний реєстр закладів освіти. Регіональні традиції та їхня взаємодія Київ: філософська освіта, експеримент і академічна психологія Київський напрям поєднував довгу історію філософської й педагогічної думки з університетською психологією кінця XIX століття, дослідженнями навчання у XX столітті та діяльністю академічних установ. Психологічний семінар Георгія Челпанова є раннім прикладом спеціалізованої дослідницької підготовки. Від 1945 року Інститут психології став одним із центрів координації та розвитку досліджень. Київ також пов’язаний з науковою спадщиною Григорія Костюка, Володимира Роменця та інших дослідників, чия робота охоплювала психологію розвитку, теоретичну психологію, історію науки й проблеми творчого вчинку. Університетська й академічна традиції впливали одна на одну через підготовку фахівців, наукові видання, конференції та дослідницькі програми. Одеса: увага, сприймання та експериментальний метод Одеська школа кінця XIX століття насамперед пов’язана з Миколою Ланге. Його програма вивчення психічних процесів розвивалася на тлі європейського інтересу до експериментального аналізу уваги й сприймання. Праці Ланге є історичними джерелами для розуміння формування психологічного експерименту; їхні теоретичні пояснення мають оцінюватися окремо від сучасних моделей когнітивних процесів. Університетські наступники розвивали різні напрями психологічних досліджень, а історія кафедр зберігає інституційну пам’ять про ранню лабораторію. Одеський університет документує спадкоємність психологічних досліджень та їхній зв’язок із педагогікою й соціальною психологією. Львів: європейські філософські школи та лабораторна психологія Львівська традиція розвивалася на перетині філософії, експериментальної психології, логіки, теорії пізнання й педагогіки. Казимир Твардовський сприяв формуванню дисциплінованої академічної школи з увагою до точності поняттєвого аналізу та підготовки учнів. Поряд із ним важливими були дослідження Владислава Вітвіцького та інших викладачів і дослідників, пов’язаних із місцевими й закордонними університетами. Архівована історія кафедри психології Львівського університету наводить свідчення про контакти з лабораторією Вільгельма Вундта, листування 1902 року та перехід від демонстраційних занять до організованої лабораторії. Цей матеріал особливо цінний як документована історія наукових контактів, оскільки дозволяє бачити, як методи передавалися між дослідниками й установами. Харків: діяльнісний підхід і експерименти з розвитком Харківська психологічна традиція включає різні історичні шари: університетські й медико-психологічні дослідження, психотехніку й педологію міжвоєнного періоду, діяльнісну програму 1930-х років і пізніші дослідження у сфері освіти та психології розвитку. Саме розмежування цих шарів дає змогу побачити реальну послідовність подій. Значення Харкова полягає у створенні дослідницьких колективів, які вивчали формування психічних функцій у конкретних діях. Стаття про історію Харківської школи відтворює становлення кафедральної традиції та ключові напрямки роботи. Наукові напрями та методи, що формувалися в Україні Експериментальна психологія Експериментальна програма ввела контрольоване спостереження, порівняння умов, вимірювання часу та аналіз змін у виконанні завдань. Для кінця XIX століття характерні дослідження уваги й сприймання, для XX століття — поширення експерименту на пам’ять, навчання, мислення та практичні дії. Кожне покоління створювало власні прилади, методики й пояснювальні схеми. Сучасні принципи валідності й відтворюваності дозволяють заново оцінювати такі дослідження. Історія досліду встановлює, що саме було зроблено та опубліковано; сучасна методологія встановлює, наскільки висновок підтримується даними. Опис сучасного експериментального методу допомагає побачити, які вимоги до контролю й аналізу сформувалися пізніше. Психологія розвитку та педагогічна психологія Вивчення дитинства, навчання й формування психічних процесів стало одним із центральних напрямів в українських наукових установах XX століття. Воно поєднувало спостереження за діяльністю учнів, аналіз помилок, експериментальні навчальні завдання, методи вивчення пам’яті та мислення. Дослідники розробляли пояснення взаємодії вікових змін, освіти й соціального середовища. Педологічні програми 1920–1930-х років, харківські експерименти та повоєнна школа Костюка належать до різних історичних форм цієї проблематики. Їхня порівняльна історія показує зміну способів вимірювати розвиток, визначати роль виховання та будувати дослідницькі запитання. Психологія діяльності, пам’яті й навчання Діяльнісний підхід у міжвоєнних дослідженнях був пов’язаний із вивченням того, як людина запам’ятовує, розв’язує завдання й опановує нові способи дії в різних умовах. Дослідницькі програми харківської групи впливали на майбутні дискусії про співвідношення діяльності, свідомості та навчання. Історична роль концепції визначається її впливом на постановку проблем, розроблення методів і формування наукових спільнот. Сучасна перевірка пояснень пам’яті та навчання здійснюється в межах когнітивних і освітніх досліджень, де використовують інші дизайни та вимірювання. Історію переходів між загальносвітовими школами висвітлює Основні школи психології: історична карта напрямів. Психологія особистості, творчості та історико-психологічне дослідження У другій половині XX століття в Україні активно розробляли питання становлення особистості, саморегуляції, творчості та життєвого шляху людини. Особливе місце посідає Володимир Роменець, який запропонував історико-психологічну концепцію вчинку та масштабну інтерпретацію історії психології у зв’язку з розвитком культури. Серед його праць — «Історія психології» (1978), «Історія психології Стародавнього світу і середніх віків» (1983), «Історія психології епохи Відродження» (1988), «Історія психології епохи Просвітництва» (1993), «Історія психології XIX — початку XX століття» (1995). Праця «Історія психології XX століття», підготовлена з Іриною Манохою, вийшла 1998 року. Відомості про видання систематизовано в академічному бібліографічному покажчику. Роменець розглядав психологію як процес історичного самопізнання людини й приділяв особливу увагу структурі вчинку. Це оригінальна теоретична й історіографічна програма, важлива для української гуманітарної психології. Її власні філософські засади та дослідницькі результати слід оцінювати відповідно до предмета кожного твердження. Наукова біографія вченого дозволяє простежити послідовність становлення його ідей. 1994 року в Інституті психології започаткували лабораторію історії психології, засновану на базі попередньої дослідницької групи. Її фундатором був Володимир Роменець. Історія лабораторії свідчить про перетворення історіографії психології на окремий інституційний напрям досліджень. Українська психологія після 1991 року Відновлення державної незалежності України створило новий правовий, освітній та інституційний контекст. Розширювалися можливості українськомовної наукової комунікації, розроблення власних навчальних програм, участі в міжнародних дослідницьких мережах, оновлення фахових об’єднань і створення нових університетських програм. У 1992 році було сформовано Академію педагогічних наук України; того ж року Інститут психології переведено до її системи. Це визначило нову конфігурацію академічних установ. Поряд із розвитком фундаментальних досліджень збільшилася увага до психологічного консультування, психології здоров’я, освітньої психології, соціальної та організаційної психології. Документована історія інституту підтверджує інституційний перехід. Після 2014 року й особливо в умовах повномасштабної війни від 2022 року посилилося суспільне значення досліджень психологічних наслідків війни, переміщення, втрат, адаптації, стійкості, відновлення та доступу до підтримки. Для оцінювання конкретних програм допомоги потрібні сучасні контрольовані дослідження, систематичні огляди й клінічні настанови. Історичний контекст окреслює, чому виникли нові дослідницькі запитання, а ефективність втручання визначається окремою доказовою перевіркою. Сучасна українська психологічна наука працює з міжнародними підходами до етики, методології, статистики та відкритості досліджень. НАПН України представляє напрями роботи профільного інституту, а сучасні університети продовжують власні дослідницькі традиції. Їхня історія включає як збереження наукової спадщини, так і оновлення пояснень і методів. Хронологічна карта: перевірені дати 1895 рік — Казимир Твардовський розпочав роботу у Львівському університеті, де формував осередок філософсько-психологічної освіти й досліджень. Джерело: Львівський університет. 1896 рік — Микола Ланге створив в Одесі лабораторію експериментальної психології при Новоросійському університеті. Джерело: Одеський університет. 1897–1898 роки — формування психологічних семінарських і лабораторних практик Георгія Челпанова в Києві; університетська довідка фіксує 1898 рік для семінару. Джерело: Київський університет. 1898–1899 навчальний рік — у Львові Твардовський проводить експериментально-психологічні виклади й демонстрації. Джерело: Львівський університет. 1907 рік — інституційне оформлення лабораторної психології у Львівському університеті в історії кафедри. Джерело: Львівський університет. 1920 рік — після реорганізації київського університетського середовища розгортаються курси педагогічної психології, психології дитинства та психотехніки. Джерело: Київський університет. Початок 1930-х років — становлення харківського осередку досліджень діяльності, пам’яті, навчання й розвитку. Джерела: Ясницький, Харківський педагогічний університет. 1936 рік — державна кампанія проти педології істотно обмежила цей напрям досліджень і професійну діяльність фахівців. Контекст: дослідження історії педології. 1 жовтня 1945 року — створено Науково-дослідний інститут психології УРСР. Джерело: НАПН України. 1978 рік — вийшла праця Володимира Роменця «Історія психології». Джерело: бібліографія Інституту психології. 1992 рік — Інститут психології увійшов до системи Академії педагогічних наук України. Джерело: Інститут психології. 1994 рік — засновано лабораторію історії психології, пов’язану з дослідженнями Володимира Роменця. Джерело: історія лабораторії. 1998 рік — опубліковано працю Володимира Роменця й Ірини Манохи «Історія психології XX століття». Джерело: академічний бібліографічний покажчик. Як перевіряти історичні твердження про психологію Історія науки потребує розділяти подію, джерело та її пізніший переказ. Для встановлення дати заснування лабораторії важливі накази, звіти, університетські програми й листування; для авторства ідеї — перші видання праць, рукописи та бібліографічні описи; для реконструкції школи — фактичне співробітництво, протоколи досліджень, навчання учнів і наукові дискусії. Історична монографія може коректно пояснювати вплив певної теорії, навіть якщо згодом її емпіричні твердження не отримали підтримки. Саме тому необхідно визначати, чи джерело документує минулу наукову позицію, чи оцінює її за сучасними стандартами. Ці завдання потребують різних типів доказів. Коли університет називає свою лабораторію «першою», історик уточнює географічні межі, автономність установи, юридичне оформлення і тип дослідницької практики. Коли спогади називають когось «засновником школи», порівнюють ранні праці учасників, спільні проєкти та подальше учнівство. Коли сучасний підручник об’єднує кількох авторів в одну теоретичну традицію, перевіряють розбіжності між їхніми працями. Для історії української психології корисно поєднувати архів і бібліографію Інституту психології, документи Київського, Львівського, Одеського та Харківського університетів із рецензованою історіографією. Профіль міжнародної дисципліни історії психології представляє Товариство історії психології Американської психологічної асоціації і науковий журнал History of Psychology. Історичні міфи та поширені неточності «Українська психологія почалася лише після створення інституту 1945 року» 1945 рік позначає створення важливої самостійної наукової установи. Йому передували університетські семінари, кафедри й лабораторії кінця XIX — початку XX століття, інтенсивні дослідження 1920–1930-х років і старші інтелектуальні традиції. Відповідно історична періодизація залежить від предмета: ідей, експериментального методу, професійної освіти чи спеціалізованої академічної установи. «Існувала одна українська психологічна школа» Українські землі були середовищем кількох наукових програм. Львівська філософсько-психологічна традиція, одеська експериментальна психологія, київська академічна й педагогічна психологія та харківська діяльнісна група розвивалися в різних мережах. Їхні контакти, впливи й розбіжності утворюють зміст історії психологічної науки. «Кожна історична теорія залишається сучасним науковим фактом» Впливовість праці свідчить про її місце в історії дисципліни. Емпірична придатність сучасного пояснення визначається якістю вимірювання, дослідницьким дизайном, результатами перевірок і незалежною відтворюваністю. Власне ця відмінність дозволяє одночасно зберігати історичну спадщину й оновлювати наукове знання. Принципи сучасної перевірки висвітлює матеріал Реплікаційна криза в психології. «Усі психологи, які працювали в українських містах, належали до однієї національної традиції» Історична наукова належність має кілька вимірів: походження, самовизначення дослідника, громадянство в тогочасній державі, мова публікації, місце праці, школа та коло наукових контактів. Їх потрібно встановлювати за документами. Особливо уважної реконструкції потребують біографії дослідників із міждержавними науковими кар’єрами. Історія психології та сучасна українська психологічна наука Спадщина минулих шкіл зберігається в дослідницьких питаннях, навчальних програмах, методах, науковій мові та історичній пам’яті установ. Психологія як сучасна емпірична дисципліна розвиває свої підходи на основі нових досліджень, міжнародних фахових дискусій і перевірки практичної ефективності. Зміни наукового стандарту становлять частину її історії. Для української науки важливими завданнями є збереження архівів, оцифрування оригінальних праць, критичне видання джерел, точна українська термінологія та відкритий доступ до результатів досліджень. Окремого розвитку потребують дослідження маловідомих науковців, жінок-дослідниць, регіональних лабораторій, психології в умовах політичних репресій і транснаціональних зв’язків. Історія української психології є частиною світової історії науки й водночас має власну інституційну, мовну та культурну послідовність. Її повна картина виникає з документованої взаємодії людей, установ, теорій, методів та історичних обставин. Поширені запитання Коли виникла психологія в Україні? Психологічні ідеї розвивалися на українських землях століттями в межах філософії, освіти й медицини. Спеціалізовані експериментальні практики та лабораторії сформувалися наприкінці XIX століття. Документованим рубежем є одеська лабораторія Миколи Ланге 1896 року; київські та львівські дослідницькі осередки розвивалися в той самий історичний період. Кого вважають засновником експериментальної психології в Україні? Університетські історичні матеріали особливо відзначають Миколу Ланге, який у 1896 році організував самостійну лабораторію експериментальної психології в Одесі. Водночас експериментальна психологія на українських землях формувалася через діяльність кількох університетських центрів та міжнародний обмін науковими методами. Що таке Харківська психологічна школа? Це історична назва дослідницького середовища 1930-х років, пов’язаного з проблемами діяльності, розвитку, пам’яті й навчання. До кола дослідників належали Олексій Леонтьєв, Олександр Запорожець, Петро Зінченко, Петро Гальперін та інші. Точні межі групи, її періодизація й відношення до інших наукових центрів залишаються предметом історіографічних досліджень. Яку роль відіграв Григорій Костюк? Григорій Костюк був дослідником психічного розвитку й навчання та першим директором створеного 1945 року Науково-дослідного інституту психології УРСР. Його наукова й організаційна діяльність вплинула на становлення психологічних установ і підготовку фахівців. Чим важлива львівська традиція психології? Львівська традиція пов’язала університетську філософію з експериментальною психологією та міжнародними науковими контактами. Казимир Твардовський від 1895 року сприяв становленню академічної школи; практичні заняття 1898–1899 років і оформлення лабораторії в 1907 році показують послідовний розвиток дослідницької інфраструктури. Як розвивалася психологія в Україні після незалежності? Після 1991 року українська психологічна наука працює в самостійному державному й освітньому контексті, розвиває університетські програми, дослідницькі установи, професійну підготовку та міжнародні наукові зв’язки. Війна від 2014 року й особливо від 2022 року істотно змінила суспільні запити до психологічних досліджень і допомоги. Де шукати перевірені джерела з історії української психології? Надійними відправними точками є історичні розділи університетських сайтів, архівні документи, академічні бібліографії, оригінальні видання наукових праць, Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України та рецензовані історико-психологічні дослідження. Для кожного конкретного твердження варто з’ясовувати тип джерела, дату документа й безпосередність свідчення. Пов’язані статті Хронологія історії психології: основні дати, події та відкриття Основні школи психології: історична карта напрямів Як психологія стала самостійною наукою Когнітивна революція в психології: причини, події та наслідки Експериментальний метод у психології: як працює експеримент, змінні та валідність Реплікаційна криза в психології: що сталося та як змінилася наука Історія психології: етапи, школи та розвиток науки Історія психологічної думки в Києві Світова історія психології: різні традиції й межі західного канону Джерела Американська психологічна асоціація, Товариство історії психології (APA Division 26). Society for the History of Psychology. Офіційний ресурс. Американська психологічна асоціація. History of Psychology. Сторінка рецензованого наукового журналу. Державна науково-педагогічна бібліотека України імені В. О. Сухомлинського. Установа, якій присвоєно ім’я Г. С. Костюка. Документальна довідка. Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України. Історія Інституту. Офіційні історичні відомості. Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України. Загальна інформація про лабораторію історії психології. Історія лабораторії. Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України. Володимир Андрійович Роменець: бібліографічний покажчик. Бібліографічний реєстр праць. Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України. Наукова біографія В. А. Роменця. Історико-біографічний матеріал. Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Історія факультету психології. Університетський історичний огляд. Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Навчальна лабораторія імені професора Г. І. Челпанова. Університетська історична довідка. Кузнєцов, М., Хомуленко, Т., Бережна, С. (2024). Історія становлення та розвитку Харківської психологічної школи. «Новий колегіум». Рецензована публікація й бібліографічні дані. Лупаренко, С. Є. (2021). Особливості педологічних досліджень в Україні (1920–1930 рр.). Репозитарій Харківського національного педагогічного університету. Львівський національний університет імені Івана Франка. Кафедра психології: історія. Університетська історія, джерела й документовані наукові зв’язки. Національна академія педагогічних наук України. Інститут психології імені Г. С. Костюка. Офіційна довідка про створення та діяльність. Одеський національний університет імені І. І. Мечникова. Кафедра загальної психології і психологічного консультування: історія. Документи про лабораторію Миколи Ланге. Одеський національний університет імені І. І. Мечникова. Історія кафедри соціальної психології. Університетські історичні відомості. Роменець, В. А. (1978). Історія психології. Київ. Бібліографічна фіксація видання. Роменець, В. А. (1995). Історія психології XIX — початку XX століття. Київ: Вища школа. Бібліографічний опис. Роменець, В. А., Маноха, І. П. (1998). Історія психології XX століття. Київ: Либідь. Бібліографічний опис. Харківський національний педагогічний університет імені Г. С. Сковороди. Історія кафедри психологічної та педагогічної антропології. Історичні відомості про кафедру. Ясницький, А. (2008). Очерк истории Харьковской школы психологии: период 1931–1936 гг. «Культурно-историческая психология», 4(3). Рецензоване історіографічне дослідження.

Український психологічний ХАБ · 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика Історіографія психології — це дослідження того, як історики відтворюють, пояснюють і переосмислюють минуле психологічної науки. Вона встановлює походження наукових понять, методів, лабораторій, інституцій, дослідницьких спільнот і практик, перевіряє свідчення та з’ясовує, чому різні автори створювали різні версії одного минулого. Її предметом є також історія самих історичних оповідей: хто, коли, на підставі яких документів і з якою дослідницькою метою сформував уявлення про розвиток психології. Для історіографії важливо розрізняти подію, збережений слід події, інтерпретацію цього сліду та пізнішу традицію переказування. Дата лабораторного заняття, запис у протоколі, лист ученого, спогади його учня і сучасний підручник можуть стосуватися того самого епізоду, але свідчать про нього з різних позицій. Критична історія перевіряє їхній зв’язок, походження, повноту та ступінь незалежності. Такий підхід лежить в основі праць Курта Данциґера, Франца Самельсона і сучасної фахової дискусії у журналі History of Psychology. Що вивчає історіографія психології Поняття «історія психології» охоплює дослідницькі програми, ідеї, практики й установи в їхньому часовому розвитку. «Історіографія психології» означає насамперед методи та результати написання цієї історії, включно з критикою її джерел і моделей пояснення. «Історична психологія» у сучасних міждисциплінарних дослідженнях може означати реконструкцію психологічних процесів людей минулих епох за текстами, зображеннями й матеріальними слідами. Ці напрями перетинаються, але відповідають на різні запитання, що докладно показує огляд Psychology as a Historical Science. Історіографічне дослідження може встановлювати, як виникла сама назва певної дисципліни, як змінювалися правила її доказовості, що робило дослід можливим технічно, хто мав право брати участь у науці, якими каналами передавалися ідеї, як відбувалося міжнародне поширення результатів і як фахова спільнота розподіляла престиж. Воно також пояснює, чому одні школи вважалися центральними, а інші були представлені в історичних курсах побіжно. Одне з головних завдань полягає у відокремленні історії предмета психології від історії дисципліни. Міркування про пам’ять, душу й поведінку існували в багатьох культурах задовго до створення кафедр психології. Однак під час реконструкції давніх учень історик з’ясовує, що саме означали їхні поняття у власному контексті. Данциґер описав проблему у статті Psychology and its history: проєкція сучасної дисципліни на давні епохи формує уявлення про незмінний предмет психології, хоча історично дослідницькі об’єкти та понятійні межі змінювалися. Як виникло історіографічне вивчення психології Від філософської історії ідей до професійної історії науки Ранні оповіді про психологію часто будувалися як послідовність учень великих мислителів. Такий спосіб впорядкування залишив значний бібліографічний спадок: підручники систематизували школи та забезпечували студентів спільним словником. Водночас його композиція створювала враження прямого переходу від античних міркувань до сучасної експериментальної дисципліни. Сучасна історіографія розглядає це як історичну побудову, що потребує пояснення, а не як готову картину розвитку науки. У XX столітті історики дедалі більше зверталися до рукописів, університетських справ, приватного листування, матеріалів наукових товариств і соціальної історії. Важливою стала увага до дослідницьких процедур і взаємин усередині лабораторії. Франц Самельсон у 1999 році характеризував «нову історію» американської психології як спеціалізоване вивчення конкретних подій на архівному матеріалі та закликав переходити від накопичення окремих сюжетів до пояснення ключових зрушень і причин. Фахові інституції також вплинули на дослідницькі стандарти. Society for the History of Psychology, підрозділ 26 Американської психологічної асоціації, підтримує міжнародну спільноту істориків, викладання історії та фахову дискусію. Рецензований журнал History of Psychology публікує дослідження взаємодії психології із суспільними, культурними, політичними та інтелектуальними середовищами. «Нова історія» та критична історіографія Критичний поворот змінив масштаб історичного запитання. Дослідник вивчає, за яких умов певний результат став знанням, чому саме такий експеримент видавався переконливим, хто визначав правила вимірювання, як фінансувалися дослідження й чому окремі групи залишалися невидимими в усталених оповідях. У монографії Constructing the Subject (1990) Данциґер простежив, як способи організації експерименту, статус учасника, стандарти агрегування даних і професійні інтереси історично формували психологічні знання. Показовою є історія навчальних підручників. Іван Фліс досліджував, як дисципліна встановлювала свої інтелектуальні межі через початкові курси й книжки для студентів. Отже, підручник з історії психології сам стає історичним джерелом: у ньому можна простежити вибір імен, незаперечні для відповідної епохи припущення та правила включення теорій до навчального канону. Джерельна база: звідки історик знає про минуле Першоджерела та їхня документальна цінність Першоджерелами є оригінальні наукові праці, лабораторні журнали й протоколи, рукописи, листування, університетські акти, фінансові документи, звіти товариств, професійні журнали, навчальні плани, дисертації, фотографії, фільми, аудіозаписи, прилади й матеріали тестування. Кожний тип джерела відповідає на власне коло запитань: рукопис показує формування аргументу, протокол — задокументовану процедуру, а рішення університету — офіційний інституційний статус. Для дослідження оригінального експерименту потрібно встановити первинну публікацію, дату виконання процедури, кількість та характеристики учасників, доступні інструкції, спосіб вимірювання, правила виключення даних і формулювання автора. Пізніша підсумкова схема може скорочувати або узагальнювати первинний матеріал. Якщо оригінал існує кількома мовами чи редакціями, історик порівнює саме відповідні видання. Архівний опис — важливий інструмент для пошуку, але не тотожний самому рукопису. Анотація фонду може узагальнювати тисячі справ, а датування матеріалів іноді охоплює роки до і після життя їхнього центрального автора. Наукова атрибуція враховує фондоутворювача, походження одиниці зберігання, повноту серії, почерк, печатки, можливі копії та історію передання документа. Другорядні дослідження і критичні видання До вторинних наукових джерел належать рецензовані статті істориків, монографії, академічні біографії, тематичні енциклопедії й критичні коментовані видання. Цінність такого дослідження визначається прозорістю документальної бази, відтворюваністю бібліографічних посилань, зіставленням версій і здатністю пояснити суперечливі свідчення. Престиж видавництва допомагає оцінити науковий контекст, але висновок усе одно перевіряють за наведеними доказами. Спогади учасників, ювілейні статті та некрологи також потрібні. Вони розкривають самосприйняття дослідницької спільноти й механізми репутації, проте їх часто створювали після подій та з певною пам’ятною метою. Важливий метод — читати такі тексти одночасно як інформацію про подію і як свідчення про час та обставини самого спогадування. Архівні зібрання та цифрові колекції Одним з інфраструктурних центрів є Cummings Center for the History of Psychology при Університеті Акрона. Його цифрові колекції містять рукописи, листування, організаційні документи, тести, прилади, звукові та відеозаписи, підручники й історичні фотографії. Така різнорідність дозволяє зіставляти офіційну публікацію з матеріальною організацією експерименту та повсякденною діяльністю лабораторії. Конкретний приклад — архів Курта Левіна, де поряд із рукописами зберігаються особисті й професійні листи, матеріали з гештальтпсихології та групової динаміки. Це джерельна основа для вивчення руху ідей між Берліном, іншими дослідницькими осередками та соціально-психологічними програмами, а не лише для відтворення готових формул теорії. Оцифрування розширює доступ, але цифровий образ є окремим рівнем документа. Для дослідження залишаються істотними точність сканування, відсутні сторінки, дата метаданих, зміни в описі фонду, авторські права, нерозпізнані рукописні фрагменти та правильне посилання на архівний оригінал. Головні методи історіографії психології Зовнішня та внутрішня критика джерел Зовнішня критика встановлює автентичність, автора, час, місце, тип носія, редакцію, історію збереження й документальні зв’язки. Внутрішня критика з’ясовує зміст висловлювання, адресата, жанр, цілі автора, значення тогочасних термінів і співвідношення написаного з іншими свідченнями. Вони діють разом: навіть справжній лист може містити помилкові спогади, а точний передрук — вилучені фрагменти. Серійне зіставлення особливо важливе для матеріалів, створених однією установою. Послідовність протоколів засідань, наказів або статей показує розвиток події краще, ніж окремий урочистий документ. Суперечність між джерелами формує нове запитання про обставини їхнього створення та про те, яку сторону процесу бачила кожна сторона. Хронологічна, порівняльна та контекстуальна реконструкція Хронологічний метод встановлює послідовність задуму, досліду, публікації, дискусії й пізнішого визнання. Для психології особливо суттєво розрізняти дату першої демонстрації методу, появу його друкованого опису, створення навчального курсу та юридичне визнання лабораторії. Ці події можуть відбутися в різні роки й обґрунтовують різні історичні твердження. Порівняльна реконструкція співставляє школи, університети, наукові журнали та способи роботи з учасниками. Вона простежує одночасні розробки, переклади, навчальні поїздки, листування й інституційні запозичення. Мітчелл Еш показував значення академічної політики для розвитку експериментальної психології в Німеччині між 1879 і 1941 роками; зміни в університетському середовищі належать до історичного пояснення поряд з ідеями вчених. Контекстуальний метод вимагає читати поняття в доступних для відповідної епохи смислових рамках. Наприклад, «воля», «свідомість», «психофізіологія» та «поведінка» могли мати інші дослідницькі функції, ніж сьогодні. Порівняння потребує явного пояснення того, які характеристики поняття лишилися спільними, а які зазнали перетворення. Інтелектуальна, інституційна та соціальна історія Інтелектуальна історія досліджує походження понять, аргументів, теоретичних програм і логіку дискусій. Інституційна історія аналізує лабораторії, кафедри, процедури допуску до університетів, спеціалізовані журнали, академічні товариства, фінансування та професійні статуси. Соціальна історія вивчає зв’язки науки з освітою, медициною, виробництвом, державним управлінням, колоніальними відносинами та суспільними ієрархіями. Поєднання цих підходів дозволяє пояснити, чому практика дослідження мігрувала між університетом, школою, клінікою й промисловою установою та чому стандарти успішного досліду змінювалися разом із його учасниками, фінансуванням і призначенням. Зміна методу тоді постає як документована історія процедури та її соціальних умов. Бібліометрія, просопографія та мережевий аналіз Бібліометричні методи відстежують появу журналів, бібліографічні зв’язки й динаміку цитування; просопографія вивчає колективні біографічні характеристики науковців; мережевий аналіз реконструює співпрацю, наставництво, спільні редакції й переміщення між центрами. Ці інструменти корисні для перевірки поширених тверджень про «вплив», якщо за ними стоять документовані зв’язки, а не сама згадка двох імен. Кількість цитувань відображає також нерівність доступу до журналів, мовні бар’єри, збереженість бібліографій і дисциплінарну моду. Мережа навчання за кордоном показує контакт, але для доказу прямого запозичення потрібні змістове зіставлення та датовані документи. Окрему увагу приділяють іменам, зміненим у транслітерації, історичним назвам міст і різним мовам публікації. Історіографічні підходи й основні розбіжності Презентизм та історичний контекст Презентизм означає пояснення минулого насамперед через сучасні категорії, оцінки й дослідницькі результати. Він легко породжує сюжети про «передбачення» нинішніх теорій давніми авторами. Історичний контекстуалізм відтворює доступні авторам питання, поняття, інституції та межі знань. Фахова історіографія поєднує коректну реконструкцію минулого із сучасним поясненням його наслідків, зберігаючи ясне розрізнення рівнів аналізу. Підручниковий виклад часто організує минуле як послідовність успіхів, що ведуть до нинішньої науки. Такий наратив допомагає навчальній орієнтації, але приховує дослідницькі програми, які не стали домінантними, та лінії розвитку, що не вкладаються в єдину схему прогресу. Типові проблеми добору фактів і суперечливих інтерпретацій розглядає Джеймс Ґудвін у A History of Modern Psychology. Внутрішня та зовнішня історія науки Внутрішня історія ставить у центр зміст теорій, дані, вимірювання та аргументи між дослідниками. Зовнішня історія наголошує на університетській політиці, економічних потребах, війнах, ідеологіях, соціальних інститутах і професійних інтересах. Конкретне історичне пояснення встановлює причинно значущі взаємодії цих рівнів; сама наявність суспільного контексту ще не доводить впливу на певний науковий результат. Біографічні історії та колективні процеси Біографічний підхід дає змогу реконструювати інтелектуальний шлях дослідника, його рішення й контакти. Історія науки розглядає також лаборантів, асистентів, учасників дослідів, редакторів, перекладачів, інституції та групові процеси. Теза про «єдиного засновника» потребує доказів щодо тієї конкретної діяльності, яку вважають заснованою. Перша публікація, перша лабораторія, перший курс і перший сталий інститут — різні одиниці історичного аналізу. Історичні суперечки: на прикладах 1879 рік і міф про однозначний початок психологічної науки 1879 рік пов’язують із лабораторною діяльністю Вільгельма Вундта в Лейпцигу. Лейпцизький університет використовує цю дату у власній інституційній історії, водночас зазначаючи раніші викладання Вундта й внесок Ернста Вебера та Густава Фехнера. Історик встановлює, що саме сталося в 1879 році, як розвивалися приміщення та дослідницька програма і коли відбулося формальне закріплення інституту. В. М. О’Ніл у статті The Wundt Myths (1984) показав, як англомовні огляди спрощували статус лейпцизького осередку, роль Вундта й зміст його психології. Установча дата має документальний сенс як етап професійної інституціоналізації. Історіографічна суперечка стосується значення події, типу установи та меж твердження про її «першість». Докладніше це питання вписане у хронологію історії психології та матеріал «Як психологія стала самостійною наукою». Вундт, Тітченер і переписування історії шкіл У навчальній традиції ранню психологію Вундта інколи прирівнювали до пізнішого структуралізму Едварда Тітченера. Джерелознавче порівняння дозволяє побачити відмінності між програмами, зокрема ширшу роль волюнтаристської концепції й культурно-історичних досліджень у самого Вундта. Помилка виникає, коли відомішу пізнішу класифікацію переносять на ранній оригінальний текст. Проаналізоване джерело The Wundt Myths є одним із класичних прикладів такої критики. Відповідні напрями мають власні історичні сторінки у мережі знань: «Основні школи психології: історична карта напрямів» подає порівняльну навігацію, а історіографія пояснює, чому назви шкіл і їхні генеалогії стають предметом суперечки. «Маленький Альберт»: архіви змінюють усталений переказ Експеримент Джона Вотсона і Розалії Рейнер 1920 року часто переказують у скороченій формі. Істориків цікавили оригінальний опис, зйомки, обставини роботи та подальша доля дитини. У 2009 році Бек, Левінсон та Айронс запропонували ідентифікацію дитини через листи, переписи населення й державні записи. У 2014 році Пауелл, Діґдон, Гарріс і Смітсон опублікували іншу аргументовану атрибуцію. У 2020 році Бен Гарріс розглянув не лише медичні документи й суперечливі висновки, а також роботу рецензентів, журнальних редакцій та популяризаторів. Цей випадок показує дослідницьку процедуру в дії: гіпотеза щодо особи потребує порівняння незалежних джерел, а історичний висновок залишається відкритим для виправлення. Детальний експериментальний сюжет розкрито в статті про експеримент «Маленький Альберт». Експерименти, авторські заяви та пізніші міфи Реконструкція історичного експерименту включає початкову вибірку, відмінності між умовами, процедуру, інструкції, необроблені дані, дослідницькі рішення та обставини оприлюднення. Принципово розрізняють факт проведення досліду, твердження його авторів, сучасну оцінку методології та актуальну емпіричну підтримку ефекту. Авторський висновок 1950-х або 1960-х років є безцінним джерелом для історії, але для сучасних причинних тверджень необхідні незалежні дослідження. Наприклад, дискусії довкола підпорядкування авторитету включають питання лабораторного сценарію, інтерпретації поведінки й етичних стандартів. У тематичному матеріалі про експеримент Стенлі Мілґрема наведено первинну процедуру та сучасні застереження. Історіографія визначає, як відтворити первісний дослід і його публічну рецепцію, залишаючи оцінку сучасної доказовості у відповідному науковому розділі. Хто потрапив до канону: стать, раса й доступ до університетів Історичний канон залежав від реальних правил доступу до освіти, посад, фінансування та професійного визнання. Елізабет Скарборо й Лорел Фурумото простежили життя першого покоління американських жінок-психологинь на підставі біографічних та інституційних матеріалів. Їхня праця показує, чому простого переліку «видатних імен» замало для пояснення історичної структури наукових можливостей. Джерельний перегляд історії психології також враховує расизм, колоніальні практики та застосування тестування в політично нерівних умовах. Історик має відтворити нормативні припущення, процедури добору вибірок і суспільне використання висновків. Критична оцінка потребує чіткого датування та точних документів, а сучасні твердження про валідність методів перевіряються окремо. Як писати світову історію психології Глобальна історіографія досліджує взаємодію різних регіональних традицій, а також історію самого поділу на «центр» і «периферію». Вона вимагає праці з місцевими університетськими матеріалами, журналами, термінами й мовами, адже бібліографія тільки англомовних підручників систематично пропускає значну частину наукового життя. Переклади, освітні подорожі та міжнародні наукові товариства стають окремими об’єктами дослідження. Окремий випуск International Historiography of Psychology (2010) журналу History of Psychology представив історіографічні дослідження Італії, Бразилії, Іспанії та Чехії. Тацуя Сато досліджував історію самої історіографії психології в Японії. Ці приклади пояснюють, чому всесвітню історію дисципліни варто вибудовувати як множину локальних документальних процесів, взаємних запозичень і конкретних інституцій. Для порівняння різних національних оповідей потрібно враховувати варіації у визначенні психологічних знань, університетські реформи, стан архівів, цензурні обмеження та політику мови. Відкритість до різних історичних традицій не скасовує стандарт перевірки: подія, назва праці, перше видання й інституційна належність встановлюються за доказами незалежно від того, у якому регіоні їх досліджують. Українська історіографія психології: джерела, школи, інституції Українська традиція історико-психологічного дослідження Українська історіографія психології охоплює університетські традиції Києва, Харкова, Львова, Одеси та інших осередків, діяльність наукових установ, педагогічні й медичні контексти, багатомовне книговидання та зміни державної належності історичних територій. У дослідженні важливо зберігати назви установ, міст і організацій у відповідний період та зіставляти архіви, друковані видання, наукові зв’язки й біографічні джерела. Особливе місце має спадщина Володимира Роменця (1926–1998). У праці «Предмет і принципи історико-психологічного дослідження» історико-психологічний процес осмислюється як культурно та методологічно структурована історія знання, а не перелік ізольованих авторів. Його принцип вчинку формує авторську інтерпретаційну рамку для аналізу історії світової психології; ця рамка сама становить предмет історіографічної дискусії. До сторіччя Роменця Петро М’ясоїд у 2026 році опублікував фаховий аналіз його теоретичної та історичної спадщини у «Віснику Національної академії педагогічних наук України». Такі дослідження необхідні для незалежного відтворення української історії психології та визначення місця її авторських концепцій у міжнародній історіографії. Документована історія Інституту психології За офіційною історією Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України, постановою Ради Народних Комісарів УРСР № 1573 від 1 жовтня 1945 року засновано Науково-дослідний інститут психології. Першим директором став Григорій Костюк. Нині НАПН України підтверджує дату заснування та факт присвоєння інститутові імені Костюка в 1996 році. Інституційна хронологія стає надійнішою, коли офіційну історію зіставляють із постановами, положеннями, кадровими наказами, матеріалами наукових рад, планами досліджень і бібліографіями працівників. Для історії радянського періоду це особливо важливо: офіційний документ фіксує рішення та мову влади, тоді як особисті архіви й конкретні публікації допомагають реконструювати, як рішення впливало на роботу дослідників. Історія науки за умов ідеологічного контролю Історичне дослідження української психології XX століття включає питання ідеологічних обмежень, змін освітньої політики, перерв дослідницьких програм, репресій, міграції науковців і доступності публікацій. Для кожного випадку потрібно встановити часові межі, відповідальну установу, зміст рішення та підтверджений зв’язок із професійною біографією чи дослідженням. Загальні формули про «вплив епохи» слугують початком конкретного архівного запитання. Так само слід відрізняти наукову діяльність на українських землях, діяльність українських дослідників за кордоном та установи Української РСР. Кожне визначення відображає окрему історичну перспективу. Для енциклопедії корисно вказувати інституцію, рік, мову видання й документований шлях ідей, щоб не замінювати наукові зв’язки сучасними політичними кордонами. Проблеми датування, авторства та перекладу Точна історія праць встановлює назву мовою оригіналу, дату першої публікації, перевидання, виправлення та переклади. Відмінність між часом написання, датою журнальної статті та роком книжкового видання має принципове значення для атрибуції ідей. Якщо праця виходила частинами, у статті пояснюють обраний спосіб датування. Історичні назви посад і організацій передають з урахуванням сучасного їм юридичного статусу. Назви «кафедра», «лабораторія», «інститут» та «психологічне товариство» позначають різні форми організації; їх взаємозамінність створює хибні твердження про заснування. У біографіях важливо відрізняти участь у дослідженні від авторства публікації, керівництво осередком від його юридичного створення, а наставництво від безпосереднього інтелектуального впливу. Особливо уважно перевіряють історичні транслітерації прізвищ, подвійні дати старого й нового стилю, різні географічні назви та переклади ключових понять. Пошук лише однією сучасною мовною формою може пропустити архівні справи та журнальні публікації. Тому бібліографічна розвідка спирається на кілька перевірених варіантів імен і оригінальні мовні форми. Цифрова історіографія: можливості й межі Цифрові каталоги, повнотекстові архіви, розпізнавання друкованих сторінок і мережеві карти цитувань дають змогу знаходити маловідомі документи та зіставляти великі масиви. Водночас частота слова в оцифрованих книгах залежить від складу фонду, якості розпізнавання та зміни значень термінів. Цифровий корпус створює вибірку з того, що збереглося й було оцифровано, а не повну модель минулого. Особливо обережного тлумачення потребують автоматично створені біографічні довідки та машинні підсумки. Для історичної атрибуції необхідний перевірний ланцюг від твердження до документа, каталожного опису та контексту. За відсутності такого ланцюга формулювання лишається робочою гіпотезою, навіть коли його багаторазово повторюють електронні довідники. Існує ще один сучасний напрям — використання історичних текстів як даних для дослідження змін психологічних феноменів між епохами. Огляд в Annual Review of Psychology обговорює тексти й артефакти як джерела відомостей про психіку людей минулого; Гутмахер і Майргофер аналізують теоретичні припущення та методологічні ризики такого підходу. Результат цих досліджень залежить від обґрунтованості історичного матеріалу та сучасної дослідницької моделі. Як оцінити якість історико-психологічної праці Добре обґрунтоване історичне дослідження формулює конкретне запитання, визначає часові й географічні межі, називає типи використаних джерел, пояснює критерії автентичності й зазначає, де можливі альтернативні прочитання. Факт, що спирається на постанову чи журнальну публікацію, відділяється від висновку про причини події. Для конфліктних атрибуцій наводяться аргументи й контраргументи сторін із датами. Дослідник показує історію пошуку, зокрема те, яких архівів бракує або до яких немає доступу. Він уникає ретроспективного приписування сучасних понять давнім авторам та перевіряє припущення про «першість», наукову генеалогію й безпосередній вплив за документованими свідченнями. Додатковою ознакою надійності є використання оригінальних назв праць і узгодженість посилань у тексті з бібліографічним переліком. Для читача наукової енциклопедії практичне правило просте: історичне твердження треба співвіднести з першоджерелом і фаховим історичним дослідженням, а твердження про сучасну дієвість методу — з актуальними емпіричними оглядами. Історична важливість теорії характеризує її місце в розвитку науки. Сучасна доказовість характеризує результати перевірок відповідних передбачень. Поширені запитання Чим історіографія психології відрізняється від історії психології? Історія психології описує розвиток ідей, досліджень та інституцій. Історіографія аналізує джерела, принципи, методи й конкуруючі оповіді, за допомогою яких цей розвиток реконструюють. Вона досліджує також те, чому певна версія історії стала загальноприйнятою. Які джерела найбільш переконливі? Найбільшу вагу мають релевантні автентичні першоджерела, критично зіставлені з незалежними документами та фаховою історичною літературою. Надійність залежить від предмета запитання: юридичну дату підтверджує акт установи, конкретну експериментальну процедуру — первинний протокол, а зміст публічної дискусії — датовані тексти її учасників. Чому історики сперечаються щодо засновників і відкриттів? Термін «відкриття» об’єднує різні події: перше спостереження, методичне оформлення, друковану публікацію, незалежне підтвердження та суспільне визнання. Історики можуть використовувати різні критерії першості або по-різному оцінювати збережені свідчення. Вирішення суперечки потребує уточнити її критерій і джерельну базу. Чи можна за старим експериментом робити сучасні практичні висновки? Історичний експеримент показує, що було здійснено й заявлено у свій час. Для сучасних узагальнень потрібні нові дослідження, перевірка методології та врахування меж застосування. Детальніше про дослідницьку логіку — у статті «Експериментальний метод у психології». Чому потрібна окрема українська історіографія? Вона дає змогу дослідити історичні документи українських університетів і наукових установ, власні концепції та міжнародні зв’язки на матеріалі оригінальних джерел, з урахуванням історичних змін мов, кордонів та організацій. Це створює документально визначене місце української психологічної науки у світовій історії. Висновки Історіографія психології створює перевірну історію наукового знання. Її інструменти — критика першоджерел, точне датування, реконструкція понять і процедур, аналіз інституцій, соціального контексту, історичних мереж і способів формування канону. Найскладніші історичні суперечки стають продуктивними тоді, коли дослідник формулює критерії атрибуції, відкриває документальну основу та пояснює межі свого висновку. Для української психологічної енциклопедії це забезпечує спільний науковий стандарт для історії шкіл, університетів, лабораторій, наукових товариств і ключових експериментів. Змістовно пов’язані історичні оповіді формують єдину мережу знань із самостійними канонічними сторінками та прозорими доказами. Пов’язані статті Хронологія історії психології: основні дати, події та відкриття — перевірені етапи та віхи розвитку дисципліни. Основні школи психології: історична карта напрямів — історичні програми, їхні зв’язки та еволюція. Як психологія стала самостійною наукою — інституційна історія становлення дисципліни. Експериментальна психологія: що це, методи, історія та принципи — контекст лабораторного експериментування. Експеримент «Маленький Альберт»: що сталося насправді — архівна реконструкція й дискусії про інтерпретацію. Експеримент Стенлі Мілґрема: підкорення авторитету — історична процедура, результати та оцінка. Історія психології: етапи, школи та розвиток науки Історія психологічної думки: як змінювалися уявлення про психіку Історія психології в Україні: школи, інституції та головні етапи Джерела American Psychological Association. (2010). International Historiography of Psychology. History of Psychology, 13(3). American Psychological Association. History of Psychology: рецензований науковий журнал. American Psychological Association. Society for the History of Psychology, Division 26. Ash, M. G. (2008). Academic Politics in the History of Science: Experimental Psychology in Germany, 1879–1941. Central European History. Beck, H. P., Levinson, S., & Irons, G. (2009). Finding Little Albert: A Journey to John B. Watson’s Infant Laboratory. American Psychologist, 64(7), 605–614. Danziger, K. (1990). Constructing the Subject: Historical Origins of Psychological Research. Cambridge University Press. Danziger, K. (2013). Psychology and its history. Theory & Psychology, 23(6). Flis, I. (2016). Instructional Manuals of Boundary-Work: Psychology Textbooks, Student Subjectivities, and Disciplinary Historiographies. Journal of the History of the Behavioral Sciences, 52(3), 258–278. Goodwin, C. J. (2022). A History of Modern Psychology. 6th ed. Wiley. Harris, B. (2020). Journals, Referees, and Gatekeepers in the Dispute over Little Albert, 2009–2014. History of Psychology, 23(2), 103–121. Hutmacher, F., & Mayrhofer, R. (2023). Psychology as a Historical Science? Theoretical Assumptions, Methodological Considerations, and Potential Pitfalls. Current Psychology, 42, 18507–18514. O’Neil, W. M. (1984). The Wundt Myths. Australian Journal of Psychology, 36(2), 285–289. Powell, R. A., Digdon, N., Harris, B., & Smithson, C. (2014). Correcting the Record on Watson, Rayner, and Little Albert: Albert Barger as Psychology’s Lost Boy. American Psychologist, 69(6), 600–611. Samelson, F. (1999). Assessing Research in the History of Psychology: Past, Present, and Future. Journal of the History of the Behavioral Sciences, 35(3), 247–255. Sato, T. (2016). History of History of Psychology in Japan. Japanese Psychological Research, 58(S1), 110–128. Scarborough, E., & Furumoto, L. (1987). Untold Lives: The First Generation of American Women Psychologists. Columbia University Press. Universität Leipzig. History of Experimental Psychology in Leipzig. University of Akron. Cummings Center for the History of Psychology: цифрові архівні колекції. Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України. Історія Інституту. М’ясоїд, П. А. (2026). Академік Володимир Роменець: історія всесвітньої психології у принципово новому висвітленні. Вісник НАПН України. НАПН України. Інститут психології імені Г. С. Костюка: офіційні відомості. Роменець, В. А. Предмет і принципи історико-психологічного дослідження. Психологія і суспільство.

Український психологічний ХАБ · 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика Класичні експерименти психології — це історично значущі дослідження, які сформували способи наукового вивчення пам’яті, сприймання, навчання та соціальної поведінки. Відомі досліди Еббінгауза, Аша, Мілґрема, Бандури й Зімбардо мають різну доказову силу. Щоб зрозуміти їхнє значення, потрібно звертатися до оригінальних публікацій, архівних матеріалів, реплікацій та сучасної методологічної критики. Що називають класичним психологічним експериментом Класичні експерименти психології — це історично впливові дослідження, у яких психологи систематично змінювали умови спостереження, порівнювали реакції людей або тварин і намагалися встановити закономірності пам’яті, сприймання, навчання, мислення та соціальної поведінки. Їхня класичність означає місце в розвитку наукових методів, теорій, навчання і суспільних дискусій. Доказова сила кожного результату визначається конкретним дослідницьким дизайном, якістю вимірювання, можливістю незалежної перевірки та накопиченими даними. Історія цих експериментів складається з кількох шарів: початкової публікації з описом процедури, результатів, висновків самих дослідників, наступних реплікацій, критичних архівних досліджень і популярних історій, які часто спрощують факти. У цій статті початкові твердження відокремлено від їхньої пізнішої оцінки. Перевірити розвиток психологічної науки в ширшому часовому контексті допомагає хронологія історії психології. Ключове запитання для читача полягає в тому, що саме досліджували, як було отримано результат, на яку сукупність людей він поширюється та які наступні роботи підтримали або уточнили висновок. Лабораторний результат може бути важливим навіть тоді, коли початкове пояснення його механізму змінилося. Наукова історіографія відновлює цей процес за першоджерелами, а не за популярністю короткого переказу. Як експеримент став методом психологічної науки У XIX столітті дослідники поступово поєднали філософські питання про пізнання з фізіологічними вимірюваннями, психофізикою, хронометрією реакцій та математичною обробкою результатів. Експериментальна традиція формувалася в різних університетах, лабораторіях і медичних установах. Лейпцизька лабораторія Вільгельма Вундта 1879 року стала важливим інституційним осередком, хоча експериментальні досліди сприймання й нервової діяльності проводилися й раніше. У ранній психології дослідники працювали з порогами відчуття, розрізненням подразників, швидкістю реагування, увагою та закономірностями пригадування. Прилади й лабораторні протоколи допомагали зробити дослід відтворюваним: указати тривалість стимулу, спосіб подання, порядок проб і кількість помилок. Розвиток вимірювання поступово відкрив нові запитання про залежність результатів від учасників, контексту та навчання. У XX столітті експеримент поширився на навчання тварин, міжособистісний вплив, групові відносини, розвиток дітей, короткочасну пам’ять і судження. Разом із цим виникли питання інформованої згоди, прихованої мети дослідження, психологічного дискомфорту, репрезентативності вибірок і розмежування експериментального ефекту з твердженнями про «людську природу». Хронологія знакових досліджень 1885 — Герман Еббінгауз видає «Über das Gedächtnis. Untersuchungen zur experimentellen Psychologie» — дослідження пам’яті, повторного навчання та забування. 1890-ті — розвиваються методи експериментального дослідження навчання і сприймання. 1900-ті — праці про умовні реакції та контрольовані спостереження поведінки в тварин створюють нові дослідницькі програми. 1920 — Джон Вотсон і Розалі Рейнер публікують «Conditioned Emotional Reactions»; 1920–1930-ті — дослідження праці на підприємстві Hawthorne і формування історії про реакцію на спостереження; 1935 — Джон Рідлі Струп публікує дослідження інтерференції слова й кольору; 1954/1961 — група Музафера Шерифа документує міжгруповий конфлікт і співпрацю в «Robbers Cave». 1956 — монографія Соломона Аша про незалежність і конформність; 1959 — дослід Леона Фестінгера і Джеймса Карлсміта про вимушену згоду; 1960 — дослідження Джорджа Сперлінга про короткочасно доступну зорову інформацію; 1961 — експеримент Альберта Бандури, Доротеї Росс і Шейли Росс із наслідуванням поведінки дорослої моделі. 1963 — публікація Стенлі Мілґрема про підкорення авторитету; 1968 — експеримент Дарлі й Латане про допомогу свідків; 1971 — Стенфордське тюремне дослідження; 1974 — дослідження Елізабет Лофтус і Джона Палмера про вплив формулювання запитань на спогади. Пізніші критичні й реплікаційні роботи істотно уточнили частину поширених інтерпретацій. Послідовність цих подій показує, як змінювалася одиниця дослідження: від точності вимірювання однієї психічної операції до складних соціальних взаємодій. Разом із експериментами з’явилися способи розпізнавати систематичні похибки, досліджувати межі узагальнення і перевіряти, чи працює ефект за інших умов. Еббінгауз: як вивчали пам’ять, навчання і забування Оригінальна процедура і її історична новизна Герман Еббінгауз у праці 1885 року «Über das Gedächtnis. Untersuchungen zur experimentellen Psychologie» систематично досліджував запам’ятовування вербального матеріалу. Він користувався списками переважно беззмістових складів, контролював повторення, інтервали та час навчання, а також запровадив показник економії під час повторного заучування. Цей показник фіксував залишковий ефект попереднього досвіду навіть тоді, коли матеріал більше не вдавалося відтворити повністю. У первинному дослідженні Еббінгауз сам був головним учасником, тож експеримент надавав докладні дані про індивідуальне навчання за контрольованою процедурою. Це обмежує пряме перенесення числових параметрів кривої на всіх людей, вікові групи та всі типи знань. Водночас поєднання кількісного показника, повторюваних проб і чіткого опису умов заклало одну з фундаментальних традицій експериментальної психології. Що підтвердили повторні дослідження Популярне зображення «кривої забування» часто подають як сталий відсоток інформації, який кожна людина втрачає за добу або тиждень. Насправді точна форма залежить від типу матеріалу, рівня засвоєння, інтервалів, тесту й відмінностей між людьми. У роботі Murre і Dros (2015) було відтворено класичну криву методом економії; автори одночасно звернули увагу на складнішу, ніж традиційна гладка крива, часову структуру. Спадщина Еббінгауза полягає у виявленні експериментально досліджуваних регулярностей навчання та забування. Сучасні практики повторення матеріалу спираються на значно ширший масив даних, ніж одна робота XIX століття. Історичні деталі саме цього дослідження становлять окремий майбутній вузол G01-047. Умовні реакції: від фізіологічних дослідів до психології страху Павлов і формування контрольованого навчання Іван Павлов і його співробітники систематично досліджували умовні рефлекси у фізіології, а підсумкове англомовне видання лекцій «Conditioned Reflexes: An Investigation of the Physiological Activity of the Cerebral Cortex» вийшло 1927 року. Це був результат тривалої наукової програми, а не експеримент, що розпочався в рік видання книги. Поєднання спочатку нейтрального сигналу з біологічно значущим подразником дозволяло вивчати набуття, згасання й диференціацію реакцій; див. архівний текст лекцій. Історично умовне навчання стало спільним предметом фізіології та психології. Однак опис конкретної умовної реакції тварини ще не пояснює всі людські страхи, звички й переживання. Для таких узагальнень необхідні окремі дослідження із власним дизайном, вимірюваннями та етичними стандартами. «Маленький Альберт» 1920 року У статті «Conditioned Emotional Reactions» Джон Вотсон і Розалі Рейнер описали спробу сформувати у немовляти Альберта Б. реакцію страху, поєднуючи появу білого щура з різким звуком. Авторами оригінальної публікації є обидва дослідники; повний первинний текст збережений у колекції історичних праць Йоркського університету. Дослід став відомим через можливе поширення реакції на подібні предмети та через очевидну етичну проблему навмисного викликання страху. Історик психології Бен Гарріс у критичному дослідженні 1979 року показав, як перекази про цей випадок набували деталей, яких немає в первинній публікації. Окреме дослідження одного немовляти за неоднозначного оцінювання реакцій обмежує причинні та клінічні висновки. Довготривалі наслідки для Альберта і остаточна ідентифікація дитини залишаються предметом історичних дискусій. Експеримент Альберта демонструє, чому сучасна історія психології потребує перевірки вихідного протоколу: які стимули були показані, у якому порядку, що справді виміряли і які події відбувалися після експерименту. Розгорнута історія й суперечки про цей дослід уже мають окрему сторінку: «Експеримент „Маленький Альберт“». Струп: чому значення слова заважає назвати колір У статті 1935 року «Studies of Interference in Serial Verbal Reactions» Джон Рідлі Струп порівнював швидкість виконання завдань, у яких значення надрукованого слова й колір чорнила могли бути узгодженими або суперечливими. Коли потрібно назвати колір чорнила, автоматизоване читання назви іншого кольору створює інтерференцію. Оригінальна стаття Струпа фіксувала асиметрію завад: вплив значення слова на називання чорнила був набагато виразнішим, ніж зворотний вплив кольору на читання. Цей ефект увійшов до історії досліджень уваги, контролю дій та автоматизації навичок. Класичне завдання можна модифікувати для різних мов, учасників і умов, але показник швидкості чи помилок сам по собі не є діагнозом і не визначає індивідуальну «силу волі». У сучасних дослідженнях важливі точні умови пред’явлення стимулів, мовний досвід, швидкість читання та спосіб оброблення даних. Історична цінність роботи Струпа полягає також у демонстрації того, як простий на вигляд конфлікт двох ознак стимулу дозволяє дослідити процеси, які не спостерігаються безпосередньо. Це приклад експерименту, що породив розгалужену традицію, де сучасний механізм вивчають окремо від його першої публікації. Шериф і «Печера розбійників»: як виникають міжгрупові конфлікти У дослідженні «Intergroup Conflict and Cooperation: The Robbers Cave Experiment» Музафер Шериф, О. Дж. Гарві, Б. Джек Вайт, Вільям Р. Гуд і Керолін В. Шериф описали роботу з групами хлопців у літньому таборі. Первинний звіт поширювали 1954 року, а розгорнуте видання вийшло 1961 року. Історичний архів дослідження містить опис формування груп, суперництва та введення спільних завдань. Експериментатори організовували умови конкуренції, у яких між групами посилювалася ворожість, а пізніше створювали ситуації, де виконання важливих завдань потребувало співпраці. Цей перехід став історично значущим для теорій міжгрупових відносин і спільної мети. Спостереження відбувалися в тривалому й активно організованому польовому контексті, який складніше зіставляти з короткими лабораторними пробами. Науковий висновок стосується впливу спеціально створених структур взаємодії на поведінку конкретних груп. Він не означає, що кожен конфлікт можна усунути одним спільним завданням. У реальному суспільстві значення мають історія відносин, нерівність, соціальні інституції, влада, культурні умови та можливість добровільної участі. Аш: конформність і незалежне судження під груповим тиском Як проводився експеримент Соломон Аш досліджував, чи змінюватиме людина очевидне судження про довжину ліній, коли інші учасники одностайно висловлюють хибну відповідь. Насправді більшість членів групи були помічниками дослідника. Серія дослідів 1950-х років викладена зокрема в монографії 1956 року «Studies of Independence and Conformity: I. A Minority of One Against a Unanimous Majority»; першоджерело монографії дозволяє відрізняти окремі експериментальні умови. У канонічній конфігурації помилкові відповіді учасників на критичних пробах становили приблизно третину рішень за одностайного тиску. Існували виразні індивідуальні відмінності: частина людей зберігала незалежність, частина погоджувалася хоча б один раз. Серед найважливіших чинників були одностайність більшості, наявність незалежного союзника і публічність відповіді. Що залишилося після критичного перегляду Результат Аша став одним із вихідних прикладів соціального впливу на судження. Проте кількість хибних відповідей у лабораторії не є універсальною мірою конформності всіх людей у будь-якому суспільстві. Значення мають історичне середовище, культура, процедура, характер групи і те, як учасники розуміють ситуацію. У популярному викладі часто зникає те, що учасники могли одночасно відчувати сумнів, прагнути відповідати групі, оцінювати компетентність інших і намагатися зрозуміти незвичну ситуацію. Первинні досліди й наступні інтерпретації належать до різних рівнів пояснення. Докладно процедуру, статистику і межі результатів розкрито в канонічному матеріалі «Експеримент Аша». Фестінгер і Карлсміт: винагорода, виправдання й когнітивний дисонанс У 1959 році Леон Фестінгер і Джеймс М. Карлсміт опублікували статтю «Cognitive Consequences of Forced Compliance». Учасники виконували одноманітне завдання, після чого їх просили повідомити іншій людині, що завдання було цікавим. За цю дію пропонували різну винагороду — один або двадцять доларів. Після цього дослідники вимірювали ставлення до самого завдання; див. оригінальну публікацію. У відомому результаті учасники з малою винагородою повідомляли сприятливіше ставлення до завдання, ніж ті, хто отримав велику винагороду. Дослідники інтерпретували це як зміну оцінювання для узгодження власної поведінки з переконаннями, коли зовнішнього виправдання недостатньо. Різниця між запропонованими виплатами, інструкцією та підсумковою шкалою має істотне значення для розуміння результатів. Цей експеримент підтримав розвиток теорії когнітивного дисонансу й досліджень самовиправдання. Наступна література запропонувала різні моделі механізмів: зміни установки, самосприйняття, мотиваційних станів і соціального контексту. Історичний дослід становить одну з перевірок конкретної гіпотези; загальний механізм самовиправдання досліджується цілою програмою робіт. Сперлінг: скільки інформації доступно після миттєвого погляду Джордж Сперлінг у 1960 році опублікував «The Information Available in Brief Visual Presentations». Учасники дуже коротко бачили матриці літер. Коли потрібно було відтворити всі літери, кількість названих була невеликою; проте якщо звуковий сигнал одразу вказував потрібний рядок, учасники повідомляли набагато більше інформації саме з нього. Це стало основою для вивчення надзвичайно короткотривалого зорового зберігання; див. оригінальне дослідження. Метод часткового звіту допоміг розрізнити обсяг інформації, яка короткочасно доступна, та обсяг, який людина встигає вивести у відповідь. При затримці сигналу перевага швидко зменшувалася. Такі результати дали поштовх моделям сенсорної пам’яті та багатокомпонентним описам інформаційного опрацювання. Історичний експеримент не стверджує, що люди зберігають фотографічно точні картини на довгий час. Він досліджує доступність зорової інформації за конкретної тривалості й процедури. Сучасне пояснення враховує механізми сприймання, уваги та робочої пам’яті, досліджувані багатьма незалежними способами. Бандура: наслідування поведінки дорослого і лялька Бобо Альберт Бандура, Доротея Росс і Шейла А. Росс 1961 року опублікували «Transmission of Aggression Through Imitation of Aggressive Models». Діти спостерігали за поведінкою дорослих моделей щодо надувної ляльки Бобо, а згодом їхні реакції порівнювали за експериментальними умовами. Оригінальний журнальний опис показав, що діти можуть відтворювати спостережені форми поведінки навіть за відсутності моделі. Ця серія експериментів суттєво вплинула на теорії соціального навчання й роль спостереження у набутті поведінкових репертуарів. Важливо відділяти короткочасне наслідування специфічних дій у дослідній кімнаті від твердження, що певний медійний образ автоматично спричиняє стійку агресивність у житті кожної дитини. Психологічне значення моделювання поведінки залежить від характеристик моделі, контексту, попереднього досвіду та того, як саме визначено досліджуваний результат. Історично дослід допоміг зробити спостереження за іншими експериментально досліджуваною змінною. Сучасні висновки про насильство, виховання чи засоби масової інформації потребують окремих комплексних оглядів. Мілґрем: підкорення авторитету та відповідальність за дії Що відбувалося в дослідженні У серії експериментів Стенлі Мілґрема учасники вважали, що застосовують дедалі сильніші електричні удари до іншої людини за помилки в навчальному завданні. Насправді реальних ударів не було, а «учень» виконував роль у заздалегідь спланованій процедурі. Дослідник у білому халаті наполягав на продовженні. Публікація 1963 року «Behavioral Study of Obedience» наводить результати однієї з конфігурацій; див. вихідну статтю. У цій конфігурації 26 із 40 учасників дійшли до кінцевої позначки 450 вольт на імітованому генераторі, тобто 65 %. Це відсоток для конкретної вибірки й конкретних умов. У подальших варіантах авторитет експериментатора, близькість «учня», присутність інших людей та інституційний контекст змінювали поведінку. Тому число 65 % не описує постійну частку людства, яка буде виконувати будь-які шкідливі накази. Реплікації, архіви й етичні висновки У 2009 році Джеррі Бурґер провів часткову етично модифіковану реплікацію: процедура завершувалася на значно нижчому рівні імітованого впливу, тому її результат не можна прямо прирівнювати до готовності пройти всі 450 вольт. Нові історичні й соціально-психологічні підходи також досліджують довіру до наукової установи, ідентифікацію з її метою та уявлення учасників про правомірність вимог. Окремо слід враховувати, що дослід створював значний психологічний напружений стан і використовував обман щодо його справжньої мети. Він вплинув на дискусії про етику експерименту, право припинити участь і необхідність пояснення процедури після її завершення. Повний аналіз різних серій, відсотків, архівної критики й етичного контексту наведений у матеріалі «Експеримент Стенлі Мілґрема». Ефект свідка: чому присутність інших змінює ймовірність допомоги У 1968 році Джон Дарлі й Бібб Латане опублікували «Bystander Intervention in Emergencies: Diffusion of Responsibility». В експериментальній ситуації, де учасник чув ознаки можливої надзвичайної події, дослідники змінювали його уявлення про присутність інших свідків і вимірювали готовність повідомити про проблему. Початкове дослідження підтримало ідею, що соціальний контекст впливає на рішення допомагати. У популярній історії феномен часто пояснювали повідомленнями про вбивство Кітті Дженовезе, але газетний переказ події й лабораторні результати потрібно розглядати окремо. Психологія допомоги розвивалася на основі власних експериментальних програм, а не одного журналістського сюжету. Тому в навчальному тексті важливо відокремити історію дослідження від міфологізації історичного випадку. Метааналіз Fischer та співавторів (2011) охопив 105 незалежних оцінок ефекту й понад 7700 учасників. Загалом спостерігали зменшення індивідуальної допомоги за наявності інших, але сила ефекту залежала від небезпечності ситуації, присутності нападника й можливості фізичної підтримки від інших людей. У деяких умовах додаткові свідки могли сприяти втручанню. Отже, класичний феномен має визначені межі та модератори. Стенфордський тюремний експеримент: історія однієї переоцінки Дослід 1971 року та його публічний образ У серпні 1971 року дослідницька група Філіпа Зімбардо організувала в Стенфордському університеті імітацію тюремного середовища, розподіливши добровольців на ролі «в’язнів» і «наглядачів». Дослідження завершилося раніше запланованого строку. У підручниках його тривалий час подавали як наочний приклад того, що надана роль швидко породжує жорстоке поводження. Що змінили архівні матеріали Історик Тібо Ле Тексьє проаналізував доступні документи, записи та свідчення й у статті 2019 року «Debunking the Stanford Prison Experiment» виявив серйозні проблеми з науковою інтерпретацією дослідження. Зокрема, учасники в ролі «наглядачів» отримували орієнтири й настанови щодо поведінки, а дослідники брали участь у формуванні ситуації. Це ускладнює твердження, що жорстокість виникла самостійно виключно через розподіл ролей. До критики належать також невелика вибірка, особливості відбору, брак незалежного відтворення первинного дизайну, участь організаторів у ситуації та обмежений контроль альтернативних пояснень. Експеримент залишається важливим документом історії дослідницької культури й професійної етики. Однак його класичне пояснення психології соціальних ролей потребує істотної переоцінки. Стенфордська історія особливо добре показує, чому авторитет дослідження і його популярність не замінюють перевірки матеріалів. Розгорнутий архівний огляд і докладні питання дат, інструкцій та інтерпретації висвітлено в канонічній статті «Стенфордський тюремний експеримент». Лофтус і Палмер: як запитання змінює спогад про подію Елізабет Лофтус і Джон Палмер 1974 року опублікували статтю «Reconstruction of Automobile Destruction: An Example of the Interaction Between Language and Memory». Учасники переглядали відео дорожніх пригод, після чого відповідали на питання про швидкість автомобілів. Формулювання з різними дієсловами впливали на оцінки швидкості; у другому досліді пізніші відповіді про розбите скло залежали від попереднього словесного контексту. Деталі містить оригінальна стаття. Дослід став визначним для розуміння реконструктивної пам’яті та навідних запитань, особливо в контексті свідчень очевидців. Проте результат про конкретні формулювання не означає, що всі спогади однаково ненадійні або що будь-яке запитання здатне створити повністю вигадану біографію. Дослідження спогадів відтоді включають ширший набір умов, процедур і незалежних перевірок. Для практичної роботи з людьми історичний висновок полягає в необхідності уважно конструювати запитання й відділяти початкове повідомлення про подію від інформації, одержаної після неї. Клінічні та юридичні висновки повинні спиратися на спеціалізовані сучасні докази, адже лабораторний показник і достовірність конкретного життєвого спогаду належать до різних рівнів оцінювання. Маємо ще дві відомі історії: хоторнський ефект і тест із маршмелоу Дослідження Hawthorne: як перевірили саму легенду Дослідження робочих умов на підприємстві Hawthorne у 1920–1930-х роках увійшли в історію під назвою «хоторнський ефект»: нібито саме усвідомлення факту спостереження підвищує продуктивність. Однак первинні спостереження, організація праці, зміна освітлення та подальші соціальні інтерпретації утворили складну сукупність подій. Стівен Левітт і Джон Ліст у повторному аналізі оригінальних даних експериментів з освітленням (2011) показали, що описані в підручникових переказах вражаючі закономірності не відповідали матеріалам. Автори виявили лише тонші ознаки можливого ефекту. Цей приклад демонструє, що перевірка архівних числових даних може змінити навіть широко відому наукову легенду. Тест відтермінованої винагороди Експерименти з відтермінуванням винагороди в дітей стали відомими завдяки ситуації вибору між невеликою винагородою зараз і більшою після очікування. Пізніші лонгітюдні роботи пов’язували тривалість очікування з деякими подальшими показниками розвитку. Однак така асоціація залежить також від сімейних ресурсів, ранніх здібностей, довіри до дорослих та інших обставин, що можуть впливати на обидві змінні. У концептуальній реплікації Watts, Duncan і Quan (2018) зв’язки з пізнішими навчальними результатами послабилися після врахування характеристик сім’ї, ранніх когнітивних показників та домашнього середовища. Звідси випливає важливий методологічний висновок: час очікування в дошкільному завданні є спостережуваним показником поведінки за певних умов, а не безпомилковим прогнозом успішності чи мірою «характеру» дитини. Етичні проблеми класичних досліджень Історичні експерименти відображали норми й уявлення свого часу, але їхню процедуру можна й необхідно оцінювати за змістом реально створених ризиків. Особливу увагу викликають експерименти над дітьми, контрольоване формування страху, обман щодо заподіяння шкоди іншій людині, ізоляція, інтенсивний психологічний тиск і нерівність влади між експериментатором та учасником. Сучасне етичне оцінювання враховує добровільну поінформовану згоду, право без негативних наслідків припинити участь, обґрунтованість і мінімізацію ризиків, захист приватності та пояснення процедури після експерименту. Професійний етичний кодекс APA містить норми щодо досліджень і окремі вимоги до використання обману, а застосування стандартів залежить від країни, установи та законодавчого регулювання. Історична значущість дослідження не створює етичного дозволу повторити оригінальну процедуру в сучасних умовах. У багатьох випадках наукове запитання можна вивчати через слабші подразники, добровільні симуляції, аналіз наявних даних, природні ситуації або інші дизайни зі значно меншим ризиком. Чому результати експериментів переглядають Реплікація та незалежна перевірка Реплікація — це нове дослідження, спрямоване на перевірку попереднього результату. Вона може наближено відтворювати матеріали, процедуру й аналіз або перевіряти теоретичну ідею іншим способом. Для психології важливо розрізняти відтворення окремої статистичної оцінки, стійкість явища за іншої вибірки та підтвердження запропонованого причинного механізму. Open Science Collaboration у публікації Science 2015 року повідомили про повторні перевірки 100 експериментальних і кореляційних досліджень із трьох психологічних журналів. Статистично значущі результати мали приблизно 36 % реплікацій порівняно з 97 % вихідних робіт. Це показник конкретного дослідницького набору та обраного критерію, а не відсоток «правдивої психології» загалом. Повторна перевірка може виявити менший ефект, іншу роль контексту, нерепрезентативність первинної вибірки, проблему з підрахунками або межі самої теорії. Наприклад, сучасний аналіз кривої Еббінгауза підтримав історичну закономірність, тоді як архівний розгляд Стенфордського дослідження суттєво підірвав його класичне причинне тлумачення. Ці два результати є прикладами різних наслідків наукової перевірки. Проблеми вимірювання та статистичної інтерпретації Навіть точно виміряна різниця в поведінці не визначає автоматично її причину. Коли групи різняться за умовами, потрібно оцінювати, чи змінено саме досліджуваний чинник, чи водночас змінилися очікування учасників, інструкції, стимули та поведінка експериментатора. У класичних роботах часто особливо складно відокремити реакцію на експериментальну маніпуляцію від відповіді на її соціальний смисл. Інша проблема полягає у відборі: студенти певного університету, добровольці одного міста, хлопці в таборі чи одне немовля не відтворюють складність людської популяції. Узагальнення залежить від культурних контекстів, віку, соціальних умов, історичного періоду та способу залучення до досліду. Наявність статистично значущої різниці не усуває цих питань. Чіткий опис процедури, попередня реєстрація гіпотез, доступність даних за умови належного захисту учасників, відкриті матеріали й незалежний аналіз допомагають відділяти стійкі висновки від випадкових знахідок. Ці сучасні практики становлять окремий методологічний предмет; історія G01 показує, чому вони поступово набули такого значення. Класичні експерименти в історії психології України Історія експериментальної психології в Україні розгорталася через університетське викладання, психофізіологічні й педагогічні дослідження, наукові установи та вивчення навчання й розвитку. Вона включає кілька інтелектуальних традицій, у яких питання формування психічних процесів, діяльності та виховання розглядали у зв’язку із завданнями експериментального дослідження. За офіційними даними Національної академії педагогічних наук України, Інститут психології, нині імені Г. С. Костюка, засновано 1 жовтня 1945 року як Науково-дослідний інститут психології УРСР. Це інституційна дата, важлива для історії організованих досліджень, підготовки фахівців і психологічної науки в Україні. Назву на честь Григорія Костюка установі було присвоєно 1996 року. Праця Л. О. Шатирко «Експериментальна традиція психології навчання в Україні» (2017), розміщена в Електронній бібліотеці НАПН України, аналізує формування експериментального підходу до психічних явищ у процесі навчання. Така історіографія допомагає простежити українську наукову спадщину за проблемними полями й методами, а не обмежувати світову історію відомими американськими лабораторними прикладами. Водночас історичне дослідження українських шкіл потребує роботи з первинними публікаціями, архівами інститутів, університетськими описами лабораторій і точними датами. Наявність спорідненої ідеї в різних наукових традиціях ще не доводить пряме запозичення або пріоритет одного вченого. Культурні, мовні та інституційні умови визначали, які дослідження ставали відомими міжнародній спільноті. Як правильно читати результати класичного експерименту Починати слід із дослідницького питання: чи йдеться про швидкість реакції, кількість помилок, наслідування дії, схильність публічно погоджуватися або оцінювання пам’яті? Далі необхідно встановити незалежну змінну, спосіб відбору учасників і залежний показник. Без цього фраза «експеримент довів» майже нічого не повідомляє про реальний зміст відкриття. Другий крок — прочитати первинний опис: кількість учасників, етапи процедури, інструкції, контрольні умови, спосіб статистичного аналізу та точні авторські обмеження. Наприклад, 26 із 40 учасників у Мілґрема — конкретний підрахунок у певній конфігурації, а «65 % людей виконають будь-який наказ» — неприпустиме розширення цього підрахунку. Третій крок — зіставити незалежні перевірки й сучасні огляди. Вони дозволяють з’ясувати, чи спостерігається явище за інших умов, чи відрізняється розмір ефекту, що відомо про модератори та яким є сучасний науковий статус пояснення. Історичну цінність експерименту й сучасну доказову силу його висновків варто оцінювати окремо. Поширені міфи про відомі психологічні експерименти «Експеримент Аша довів, що всі підкоряються групі» Дослідження Аша продемонстрували вплив одностайної хибної відповіді більшості на судження частини учасників. У багатьох пробах люди зберігали незалежну відповідь; умови групового впливу змінювали ймовірність згоди. Загальний висновок стосується умов конформності й незалежності, а не абсолютного закону поведінки. «Мілґрем довів, що 65 % будь-яких людей здатні на жорстокість» Число 65 % стосується 26 із 40 осіб у визначеному досліді. Учасники взаємодіяли з експериментатором у специфічному лабораторному контексті та не застосовували справжніх електричних ударів. Для сучасного пояснення потрібно розглядати варіанти процедури, етичну критику та перевірки, а також розрізняти намір, переконання та фактично зафіксовані дії. «Стенфордський експеримент довів, що роль неминуче породжує насильство» Архівні дані показують важливу участь організаторів у формуванні поведінки та недоліки дизайну. Історична популярність досліду перевищує його причинну доказову силу. Розуміння зловживання владою потребує багатьох незалежних досліджень інституційних умов, мотивів і соціальних відносин. «Крива забування дає універсальні відсотки втрати знань» Класична крива Еббінгауза побудована для визначених матеріалів та процедури. У різних умовах змінюються темп забування, вплив повторень і спосіб вимірювання пам’яті. Універсальні інфографіки зі сталими відсотками не можуть замінити аналізу конкретного дослідження. «Одна невдала реплікація повністю спростовує теорію» Незбіжність результатів потребує перевірки потужності досліду, точності процедури, якості вимірювання, відмінностей популяцій і статистичної невизначеності. З іншого боку, статус «класичний» сам по собі не гарантує відтворюваності. Науковий висновок формується сукупністю досліджень, що оцінюються за якістю. Що класичні експерименти змінили в сучасній психології Результати експериментів із пам’яттю допомогли перейти від загальних міркувань про запам’ятовування до кількісного дослідження навчання й забування. Досліди зі сприймання, мовним конфліктом і короткочасними зоровими слідами сформували основу для когнітивної психології. Дослідження умовних реакцій та спостережуваного навчання розширили предмет експериментального аналізу поведінки. Праці про конформність, підкорення, міжгруповий конфлікт і допомогу показали, що соціальна ситуація може систематично впливати на індивідуальні рішення. Подальше вивчення цих явищ додало контекст, культурні відмінності, групові норми й питання влади. Лабораторні демонстрації стали початком дослідницьких програм, у яких первинні ефекти й теоретичні пояснення неодноразово уточнювали. Історична критика експериментів розвинула також іншу сторону дисципліни: вимогу належної документації, самокоригування наукового знання, увагу до прав учасників і контроль публічних тверджень. Саме здатність уточнювати висновки під впливом нових даних є частиною наукової спадщини психології. Поширені запитання Які психологічні експерименти найвідоміші? До найбільш відомих належать дослідження пам’яті Еббінгауза, інтерференції Струпа, конформності Аша, підкорення Мілґрема, наслідування Бандури, «Маленького Альберта», міжгрупової взаємодії Шерифа, ефекту свідка Дарлі й Латане, Стенфордське тюремне дослідження та праці Лофтус про пам’ять. Їхня наукова надійність, етичність і сфера застосування істотно різняться. Який експеримент був першим у психології? Одного беззаперечного «першого психологічного експерименту» немає: дослідні практики розвивалися в різних природничих, медичних і філософських традиціях задовго до формування університетських кафедр психології. Друга половина XIX століття стала періодом інституційного оформлення систематичних психологічних лабораторій. Чи підтвердили сучасні дослідження експерименти Мілґрема? Пізніші дослідження, зокрема часткова реплікація Бурґера, підтримали значення авторитетного контексту для поведінки за певних умов. Проте процедури, межі етичного втручання й самі залежні показники відрізняються; результат сучасної роботи не є прямим повторенням усіх дій та результатів оригіналу. Який класичний експеримент виявився найбільш суперечливим? Стенфордське тюремне дослідження є показовим прикладом гострої архівної та методологічної критики. Серйозні суперечки стосуються також досліду з «Маленьким Альбертом» та етичної прийнятності дослідів Мілґрема. Ступінь суперечливості варто оцінювати за конкретним питанням: метод, причинність, історичний опис чи етика. Що означає реплікація класичного психологічного експерименту? Це нова перевірка раніше описаного результату: максимально близьке відтворення або дослідження спорідненої гіпотези в інших умовах. Важливі прозорий протокол, достатня кількість учасників, точність статистики та порівняння ефектів з урахуванням невизначеності. Чому не можна просто повторити деякі старі експерименти? Деякі історичні процедури передбачали сильний психологічний тиск, обман, створення страху в дітей або обмеження можливості добровільно припинити участь. Сучасне дослідження має забезпечувати належні права й безпеку учасників; перевірку гіпотези можна організовувати іншим, етично обґрунтованим способом. Чи означає невдала реплікація, що психологія не є наукою? Науковий процес включає незалежні перевірки, виявлення методологічних обмежень, статистичне уточнення та зміну теорій. Реплікаційні дослідження допомагають розрізнити стійкі закономірності й результати, чутливі до контексту або помилок. Оцінка дисципліни потребує аналізу її методів і всього доказового корпусу. Чому в історії психології важливо враховувати Україну? Розвиток психологічної науки відбувався через інституції, дослідницькі школи й публікації різних країн. Українські університетські, педагогічні та інституційні традиції є частиною цієї історії й потребують власних архівних і бібліографічних досліджень. Включення їх у світову картину дозволяє точніше встановлювати наукові зв’язки й контекст виникнення методів. Висновки Класичні експерименти психології створили методи вивчення пам’яті, уваги, навчання й соціальної поведінки, які перетворювали складні питання про психіку на дослідницькі гіпотези. Їхні результати отримали різну долю: одні ефекти стали початком відтворюваних напрямів роботи, інші були суттєво уточнені, а деякі популярні історії втратили первинне пояснення після архівного аналізу. Найцінніша спадщина цих досліджень — дослідницька культура, що вимагає точного опису процедури, відповідального поводження з людьми, перевірки незалежних даних та чіткого розмежування спостереження й інтерпретації. Наукова історія експерименту триває доти, доки нові матеріали, методи й результати допомагають краще зрозуміти, що саме було встановлено. Пов’язані статті Для докладного вивчення конкретних процедур і сучасної критики: Експеримент Аша: процедура, результати, конформність і що він насправді показав; Експеримент Стенлі Мілґрема: підкорення авторитету, результати, критика та етика; Стенфордський тюремний експеримент: факти, критика та сучасна наукова оцінка. Також читайте: Експеримент «Маленький Альберт»: що сталося насправді, результати й критика; Хронологія історії психології: основні дати, події та відкриття. Нові історичні вузли реєстру G01 будуть приєднані до цієї мережі після їхньої публікації. Історія психології: етапи, школи та розвиток науки Міфи історії психології: популярні твердження та перевірка джерел Джерела 1. American Psychological Association. Ethical Principles of Psychologists and Code of Conduct. Положення про дослідження, інформовану згоду, обман і пояснення процедури. Джерело. 2. Asch, S. E. (1956). Studies of Independence and Conformity: I. A Minority of One Against a Unanimous Majority. Psychological Monographs, 70(9). Джерело. 3. Bandura, A., Ross, D., & Ross, S. A. (1961). Transmission of Aggression Through Imitation of Aggressive Models. Journal of Abnormal and Social Psychology, 63(3), 575–582. Джерело. 4. Burger, J. M. (2009). Replicating Milgram: Would People Still Obey Today? American Psychologist, 64(1), 1–11. Джерело. 5. Darley, J. M., & Latané, B. (1968). Bystander Intervention in Emergencies: Diffusion of Responsibility. Journal of Personality and Social Psychology, 8(4), 377–383. Джерело. 6. Ebbinghaus, H. (1885). Über das Gedächtnis. Untersuchungen zur experimentellen Psychologie. Leipzig: Duncker & Humblot. Історичний текст у бібліографічному архіві. Джерело. 7. Festinger, L., & Carlsmith, J. M. (1959). Cognitive Consequences of Forced Compliance. Journal of Abnormal and Social Psychology, 58(2), 203–210. Джерело. 8. Fischer, P., Krueger, J. I., Greitemeyer, T., et al. (2011). The Bystander-Effect: A Meta-Analytic Review on Bystander Intervention in Dangerous and Non-Dangerous Emergencies. Psychological Bulletin, 137(4), 517–537. Джерело. 9. Harris, B. (1979). Whatever Happened to Little Albert? American Psychologist, 34(2), 151–160. Джерело. 10. Le Texier, T. (2019). Debunking the Stanford Prison Experiment. American Psychologist, 74(7), 823–839. Джерело. 11. Levitt, S. D., & List, J. A. (2011). Was There Really a Hawthorne Effect at the Hawthorne Plant? An Analysis of the Original Illumination Experiments. American Economic Journal: Applied Economics, 3(1), 224–238. Джерело. 12. Loftus, E. F., & Palmer, J. C. (1974). Reconstruction of Automobile Destruction: An Example of the Interaction Between Language and Memory. Journal of Verbal Learning and Verbal Behavior, 13(5), 585–589. Джерело. 13. Milgram, S. (1963). Behavioral Study of Obedience. Journal of Abnormal and Social Psychology, 67(4), 371–378. Джерело. 14. Murre, J. M. J., & Dros, J. (2015). Replication and Analysis of Ebbinghaus’ Forgetting Curve. PLOS ONE, 10(7), e0120644. Джерело. 15. Open Science Collaboration. (2015). Estimating the Reproducibility of Psychological Science. Science, 349(6251), aac4716. Джерело. 16. Pavlov, I. P. (1927). Conditioned Reflexes: An Investigation of the Physiological Activity of the Cerebral Cortex. Переклад G. V. Anrep. London: Oxford University Press. Джерело. 17. Sherif, M., Harvey, O. J., White, B. J., Hood, W. R., & Sherif, C. W. (1954/1961). Intergroup Conflict and Cooperation: The Robbers Cave Experiment. Критичний архів первинного звіту. Джерело. 18. Sperling, G. (1960). The Information Available in Brief Visual Presentations. Psychological Monographs, 74(11), 1–29. Джерело. 19. Stroop, J. R. (1935). Studies of Interference in Serial Verbal Reactions. Journal of Experimental Psychology, 18(6), 643–662. Джерело. 20. Watson, J. B., & Rayner, R. (1920). Conditioned Emotional Reactions. Journal of Experimental Psychology, 3(1), 1–14. Джерело. 21. Watts, T. W., Duncan, G. J., & Quan, H. (2018). Revisiting the Marshmallow Test: A Conceptual Replication Investigating Links Between Early Delay of Gratification and Later Outcomes. Psychological Science, 29(7). Джерело. 22. Національна академія педагогічних наук України. Інститут психології імені Г. С. Костюка: офіційні історичні відомості про заснування 1945 року. Джерело. 23. Шатирко, Л. О. (2017). Експериментальна традиція психології навчання в Україні. Київ: Видавничий Дім «Слово». Електронна бібліотека НАПН України. Джерело.

Автор: Український психологічний ХАБ · Дата публікації: 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика Антична психологія — історична назва комплексу уявлень про душу, сприймання, пам’ять, мислення, бажання, почуття, характер і людську поведінку, що формувалися у греко-римському світі від архаїчної доби до пізньої античності. Ці питання обговорювали у філософських школах, медичних трактатах, літературі, риториці та етичних ученнях. Вони утворили поняттєве підґрунтя багатьох пізніших дискусій про психіку, хоча античні автори досліджували їх у межах власних уявлень про природу, організм, поліс і належне життя. Центральні питання античної психологічної думки такі: що відрізняє живе від неживого; як людина пізнає світ; звідки походять задоволення, страх, гнів і бажання; чому знання іноді поступається пристрастям; яке відношення мають тілесні процеси до мислення; що формує звички й чесноти; як досягається душевна рівновага. Відповіді змінювалися разом із мовою, методами аргументації та розвитком медичних спостережень. Історичний огляд спирається на тексти античних мислителів і сучасну критичну історіографію. Для розуміння значень слова psychē та відмінностей між античними школами особливо важливе академічне дослідження Ancient Theories of Soul у Stanford Encyclopedia of Philosophy. Що означала «душа» в античності Грецьке ψυχή (psychē, «псюхе») поступово змінювало своє значення. В епічних поемах, пов’язаних з іменем Гомера, воно передусім позначає життя, яке можна втратити, і те, що відходить від людини після смерті. Водночас розум, емоційні поривання та рішення описувалися різними словами, серед яких thymos, noos і phrenes. Переклад цих слів одним сучасним терміном «психіка» стирає відмінності давньої мови. У VI–V століттях до н. е. значення psychē розширилося. Душу дедалі частіше пов’язували з усіма живими істотами, здатністю рухатися, відчувати, бажати й розмірковувати, а також із відповідальністю за власні вчинки. У класичній філософії слово могло охоплювати живлення рослин, рух тварин і людське мислення. Поняття psychē в Арістотеля має тому ширший обсяг, ніж сучасна психологічна лексика. Докладну семантичну реконструкцію пропонує Stanford Encyclopedia of Philosophy. Слово «психологія» в сучасному значенні називає дисципліну, яка склалася набагато пізніше. Стосовно античності його використовують ретроспективно: так позначають історію питань і концепцій, які згодом увійшли до психологічної науки. Це дає можливість розглядати античний матеріал за спільною тематикою, зберігаючи історичну точність. Як історики визначають межі античної психологічної думки Початковий етап припадає на архаїчну Грецію VIII–VI століть до н. е., коли епічна, релігійна та рання натурфілософська мова співіснували й взаємодіяли. Далі, у VI–V століттях до н. е., постали натурфілософські пояснення відчуттів і життя, а медичні автори дедалі послідовніше шукали тілесні причини хвороб. У V–IV століттях до н. е. діяльність Сократа, Платона та Арістотеля сформувала великі системи міркувань про душу, знання, характер і взаємодію людини зі світом. У добу еллінізму, приблизно від кінця IV століття до н. е., стоїки, епікурейці та скептики розробляли взаємопов’язані теорії пізнання, емоцій, вибору й життєвого благополуччя. За римської доби грецька філософія продовжувала розвиватися поряд із медициною, риторикою і практикою морального самовиховання. Пізня античність охоплює, зокрема, неоплатонізм III століття н. е. та його подальший розвиток. Періодизація визначає зручні історичні відтинки; ідеї переходили між ними без різких меж. Праці Платона, Арістотеля й медиків читали та переосмислювали через століття після їхнього створення. Витоки: від міфологічної оповіді до пояснення природи Гомерівські образи життя, страху і гніву «Іліада» й «Одіссея» зберігають багатий словник людських станів: страх перед смертю, сором, образу, прагнення честі, печаль, рішучість і коливання. Образ Ахіллового гніву відкриває «Іліаду», а зіткнення особистого пориву, обов’язку та соціальних очікувань проходить крізь сюжет поеми. Ці описи становлять історичне свідчення про те, як у грецькій епічній культурі осмислювали людські переживання й мотивацію. Вони не формують єдиної теорії психічних функцій. У дослідженні античних теорій душі наголошено: гомерівське psychē пов’язувалося передусім із життям і смертю, тоді як різні аспекти поведінки описувалися іншими поняттями. Орфічні та піфагорійські уявлення Релігійні традиції, які дослідники пов’язують з орфізмом і піфагорійськими спільнотами, підтримували роздуми про долю душі, її очищення, зв’язок із тілом та можливість посмертного існування. Наші відомості походять із різночасових, іноді полемічних свідчень. Говорити про одну незмінну «орфічну психологію» було б неточно: сам склад і розвиток цих традицій залишаються предметом історичних досліджень. Піфагору та його послідовникам антична традиція приписувала ідеї переселення душ. Важливо розрізняти ранні свідчення, пізніші біографічні легенди й сучасну реконструкцію змісту цих ідей. Вони були впливовими в історії роздумів про моральну відповідальність і ставлення до живих істот. Досократики: чим пояснюється життя і пізнання Філософів, яких сьогодні об’єднують назвою «досократики», цікавили природні першооснови, рух, зміна, порядок світу та співвідношення пізнання і чуттєвості. Більшість їхніх творів дійшла у фрагментах і переказах пізніших авторів, тому реконструкція потребує уваги до посередників. Арістотель повідомляє, що Фалес, за переказом, приписував магніту душу через його здатність рухати залізо. Це передає ранню спробу зв’язати душу з рухом, але не є підтвердженням достовірності всіх приписаних Фалесові висловлювань. Гераклітові фрагменти порушують питання глибини логосу та розуміння душі; у поглядах Емпедокла відчуття пов’язувалися зі структурою природних елементів і взаємодіями речей. Демокритів атомізм пропонував тілесне пояснення душі й чуттєвого досвіду. Ці відмінні концепції зіставлено в історико-філософському огляді. У цьому розмаїтті можна побачити важливу зміну дослідницького питання. Пояснення людської поведінки дедалі частіше шукали у загальних закономірностях світу, а не тільки в оповідях про втручання божественних сил. Міфологічні, релігійні й натурфілософські інтерпретації при цьому продовжували співіснувати. Давньогрецька медицина: мозок, тіло і поведінка Гіппократівський корпус і трактат «Про священну хворобу» Зібрання трактатів, відоме як «Гіппократівський корпус», складалося в різні часи та має різних авторів. Його назва не засвідчує авторство кожного тексту історичним Гіппократом. Один із найважливіших творів для історії пояснення поведінки — «Про священну хворобу» (Περὶ ἱερῆς νούσου, лат. De morbo sacro), традиційно пов’язаний з епілепсією. Автор трактату стверджує, що захворювання має природні причини, і надає мозку центральне значення для сприймання, радості, печалі та мислення. У тексті міститься принципово важлива спроба пояснити порушення людського стану через тілесні процеси. Водночас подані анатомічні й фізіологічні механізми відповідали знанням тієї доби й мають суттєві помилки. Текст «On the Sacred Disease» у перекладі Френсіса Адамса дозволяє побачити одночасно силу натуралістичної постановки питання та історичні межі пояснення. Ідея природної причини хвороби була важливим кроком у медичному мисленні. Її історичне значення полягає в запропонованому способі пояснювати патологічні стани, а сучасне розуміння епілепсії ґрунтується на значно пізніших неврологічних і клінічних дослідженнях. Гуморальна теорія та темперамент У частині античної медичної традиції здоров’я пояснювали рівновагою тілесних соків — крові, слизу, жовтої та чорної жовчі. Ідеї про зв’язок між тілесним станом, настроєм і поведінковими схильностями пізніше розвивали й систематизували різні автори, зокрема Гален. Назви сангвінічного, флегматичного, холеричного та меланхолійного темпераментів збереглися в європейській інтелектуальній традиції. Важливо враховувати хронологію. Популярна схема «чотири типи темпераменту, які створив Гіппократ» поєднує елементи різних давніх та пізніших учень і спрощує історичний процес. Гуморальна фізіологія належить історії медицини; вона не становить чинної біологічної моделі особистості. Огляд співвідношення медичних і філософських концепцій у пізнішого Галена міститься в Stanford Encyclopedia of Philosophy. Дискусія про головний орган психічної діяльності У давнину різні школи надавали провідного значення мозку, серцю або поєднанню кількох органів. Положення про мозок як центр відчуттів і мислення співіснувало з поглядами, що пов’язували керівну частину душі з серцем. Арістотелева природнича система та стоїчна фізика в цьому питанні не збігалися з пізнішою лінією гіппократівської і галенівської медицини. У III столітті до н. е. медичні дослідження елліністичної Александрії, пов’язані з Герофілом та Ерасістратом, істотно розширили анатомічні знання про мозок і нерви. Значна частина їхніх праць утрачена, а пізніші повідомлення потребують критичного читання. Гален спирався на їхні здобутки, водночас переосмислюючи Платона та полемізуючи зі стоїками. Цю складну спадкоємність розглянуто у статті про Галена. Сократ: самопізнання, чеснота і робота з переконаннями Сократ, який жив у V столітті до н. е., відомий насамперед через твори учнів і сучасників. Він не залишив власного систематичного письмового викладу, що робить «сократівське питання» — відділення історичного Сократа від літературних образів — постійною темою досліджень. У ранніх платонівських діалогах дослідження людського життя здійснюється через запитання про визначення справедливості, мужності, благочестя та належної поведінки. Співрозмовники перевіряють твердження, стикаються із суперечностями й уточнюють поняття. Така практика висвітлює взаємозв’язок мовлення, переконань, саморозуміння та поведінкових рішень. Сократівська турбота про душу означає передусім етичну відповідальність і критичне ставлення людини до власного життя. Історики можуть порівнювати деякі її прийоми з пізнішими методами діалогічного дослідження, однак античний філософський діалог має власне походження, мету та правила. Контекст платонівської моральної психології й роль Сократа висвітлює Plato’s Ethics: An Overview. Платон: конфлікт мотивів, пізнання та виховання душі «Федон»: душа, тіло і питання безсмертя У діалозі «Федон» (Φαίδων, Phaedo) Платон розглядає відношення душі й тіла в контексті останніх годин життя Сократа. Серед центральних тем — можливість пізнання істини, залежність від чуттєвих станів, смерть і аргументи на користь існування душі після смерті. Ці аргументи є предметом філософської дискусії, а їхня послідовність важлива для розуміння становлення платонізму. Зображення душі у «Федоні» пов’язує її з розумовою діяльністю та моральним очищенням. Воно відповідає завданням конкретного діалогу. Для відтворення цілого платонівського підходу необхідно також читати «Державу», «Федра» та інші тексти, оскільки поняття душі розроблялося Платоном у різних аргументативних контекстах. Це підкреслює академічний аналіз античних теорій душі. «Держава»: розум, запал і бажання У IV книзі «Держави» (Πολιτεία, Politeia) Платон досліджує внутрішні суперечності бажань і вчинків. Його приклад людини, яка відчуває спрагу, але утримується від пиття, потрібен для аргументації про різні начала діяльності. На цій основі описано розумне начало (logistikon), запальне або вольове (thymoeides) та жадібно-бажальне (epithymētikon). Цей поділ пояснює, як людина може одночасно розуміти певне правило, прагнути протилежного й переживати гнів або сором. Розум має оцінювати підстави рішення, запальне начало здатне підтримувати його, а бажання спрямовують до задоволень і предметів потреб. Платон пов’язує справедливість людини з належним порядком цих начал. Первинний матеріал наведено в «Державі» Платона, книга IV. Платонівська триподільна модель є історичною теорією моральної психології. Її поняття стосуються мотивів, чеснот і порядку душі, а не сучасної анатомії мозку. Подальші тлумачення, зокрема Галена, іноді поєднували ці начала з органами тіла, проте таке прочитання має окрему історію. Сучасне дослідження тексту й дискусій про його частини подано у Plato’s Ethics. «Федр»: образ колісниці й складність самокерування У «Федрі» (Φαῖδρος, Phaedrus) Платон пропонує відомий образ візника та двох коней для опису складності спрямування душі. Йдеться про філософську алегорію, що зосереджує увагу на відмінності прагнень і завданні виховання. Образ працює всередині міркувань про любов, красу, пізнання й духовне піднесення. Алегорія стала впізнаваною культурною моделлю внутрішньої суперечності, але жодна кількість художніх відповідників у сучасному мовленні не перетворює її на нейропсихологічний експеримент. Платон досліджує цінності, спрямування та можливості людини через діалогічну форму. Пам’ять, навчання і виховання Платон розробляв роздуми про знання, пригадування (anamnesis), силу звички, вплив поезії, музики та виховання на характер. У різних діалогах ці теми пов’язані з питанням, що означає знати, як виникають хибні переконання та чому навчання має змінювати спосіб життя. Платонова теорія пригадування належить до його метафізичного та епістемологічного задуму. Її не можна ототожнювати з сучасною експериментальною теорією довготривалої пам’яті. Історична цінність полягає в постановці взаємозалежних питань про знання, досвід і навчання, які пізніше набули інших методів перевірки. Арістотель: душа як форма живого організму «Про душу» і предмет дослідження Арістотелів трактат «Про душу» (Περὶ ψυχῆς, лат. De anima) належить до головних первинних джерел історії античних уявлень про живе й психічні функції. У ньому душа визначається через відношення до тіла як форма природного організованого тіла, що має життя в можливості. Арістотель використовує категорії можливості й здійснення, щоб пояснити, чому організм може виконувати властиві йому життєві дії. Питання полягає в тому, які здатності становлять життя рослини, тварини та людини. Душа постає принципом живлення, росту, чуттєвого сприймання, руху й мислення відповідно до виду живої істоти. Огляд концепції та її основних труднощів міститься у Aristotle’s Psychology; текст твору доступний як On the Soul. Рівні життєвих здатностей Арістотель розрізняє здатності, необхідні для живлення й відтворення, чуттєві здатності, прагнення та рух, а також інтелектуальне мислення. Рослини мають здатність живитися й розвиватися; тварини — чуттєве сприймання та відповідні форми прагнення; люди — також розумову діяльність. Це впорядкування описує форми життя і становить частину загальної природничої філософії. Воно має внутрішню логіку, але його не слід читати як сучасне еволюційне дерево чи шкалу інтелекту, отриману експериментальним тестуванням. Арістотелеві класифікації виникали в межах інших теоретичних і спостережних засобів. Відчуття, сприймання й активність організму Арістотель аналізував, як чуттєві органи співвідносяться зі своїми предметами, як виникають сприймання та помилки, і чим сприймання відрізняється від мислення. У своїх дослідженнях він поєднував спостереження за живими істотами, визначення понять і логічну аргументацію. Сприймання він розглядав як здатність живого організму приймати чуттєву форму предмета відповідним способом. Ця теорія є частиною арістотелівського розуміння форми та матерії. Її історична значущість пов’язана з послідовною постановкою проблеми сенсорного пізнання, тоді як сучасна психофізіологія описує рецептори, сигнальні шляхи й нейронні процеси іншою мовою. Уява, пам’ять і мислення Поняття phantasia, яке часто перекладають як «уява», охоплює появу образів, пов’язаних зі сприйманням і думкою. Арістотель відрізняв його від безпосереднього відчуття, знання й переконання, аналізуючи, зокрема, можливість образів за відсутності предмета та хибні уявлення. Детальний філологічний коментар наведено в Aristotle’s Psychology: Imagination. У трактаті «Про пам’ять і пригадування» (Περὶ μνήμης καὶ ἀναμνήσεως, De memoria et reminiscentia) розглянуто відношення образів, часу й процесу відтворення пережитого. Арістотель намагався пояснити послідовності пригадування за зв’язками між подіями й станами. Пізніші автори розвивали інші теорії асоціацій, тому сучасний термін «асоціативна пам’ять» використовувати щодо античності потрібно як історичну аналогію з уточненням контексту. Арістотелеве вчення про мислення (nous) викликає складні дискусії: інтерпретація його відношення до інших здатностей душі залишається предметом філософського дослідження. Спрощена формула про те, що Арістотель «довів» одну сучасну теорію свідомості, не відтворює змісту первинного тексту. Спостереження й систематизація як спадщина Арістотеля Внесок Арістотеля в історію психологічних питань особливо помітний у масштабі систематизації: він пов’язав проблеми життя, сприймання, руху, бажання, уяви, пам’яті та мислення в межах загальної програми дослідження природи. Пізніше його праці коментували грецькі, арабомовні, латинські та інші інтелектуальні традиції. Це створило тривалий шлях передавання понять, суперечок і методів. Інституційне середовище Лікею сприяло збиранню відомостей і систематичному обговоренню природи. Порівняння з лабораторною психологією XIX–XX століть потребує чіткого розмежування методів. Глибшу історію інституціоналізації наведено в матеріалі «Як психологія стала самостійною наукою». Елліністичні школи: емоції, судження й способи життя Епікур: відчуття, страх і спокій Епікур (341–270 до н. е.) розвинув атомістичну концепцію природи та душі, поєднавши її з етикою задоволення, розсудливого вибору та душевної незворушності. У його вченні особливого значення набули аналіз страху смерті, невиправданих бажань, страждання та умов спокійного життя. Епікурейське задоволення охоплює також відсутність тілесного болю та душевного хвилювання. Популярний образ епікуреїзму як безмежного потурання будь-яким насолодам пропускає його вчення про міру, аналіз бажань та їхніх наслідків. Важливі джерела збережено в книзі X Діогена Лаертського, зокрема у «Листі до Геродота», а філософську реконструкцію подано у статті «Epicurus». Для історії психологічних ідей важлива думка, що людські страждання можуть посилюватися переконаннями й очікуваннями. Це філософський зв’язок між інтерпретацією світу та емоційним станом. У сучасній психології ефекти переконань досліджують іншими емпіричними методами. Стоїки: враження, згода та пристрасті Стоїчна школа виникла в Афінах приблизно близько 300 року до н. е. Її рання історія пов’язана із Зеноном із Кітіона, Клеанфом і Хрісіппом; пізніші етапи — з римськими авторами, серед яких Сенека, Епіктет та Марк Аврелій. Стоїки будували взаємопов’язане вчення про природу, логіку та етику. У психологічному аспекті велике значення мала теорія вражень (phantasiai), суджень та згоди (synkatathesis), через яку людина приймає або відхиляє зміст сприйнятого. Пристрасті аналізувалися у зв’язку з оцінюванням ситуацій і хибними судженнями. Стоїчне поняття apatheia позначає стан, пов’язаний зі звільненням від руйнівних пристрастей у конкретному філософському значенні; його буквальний переклад сучасним словом «апатія» призводить до помилкового розуміння. Стоїчна школа також обговорювала самовладання, навчання, увагу до власних уявлень і моральну практику. Ранні твори Зенона, Клеанфа і Хрісіппа майже повністю втрачені, тому значна частина доктрин відома з пізніших свідчень. Їхню історію, джерельні обмеження та поняття пристрастей детально пояснює «Stoicism» у Stanford Encyclopedia of Philosophy. Скептичні напрями: як поводитися з невизначеністю Античний скептицизм, пов’язаний з різними періодами Академії та пірронічною традицією, порушував проблему підстав переконань. Пірроніки розглядали утримання від остаточного судження (epochē) як відповідь на зіткнення рівносильних аргументів. У пізнішій традиції цей підхід пов’язували з душевною незворушністю. Він має значення для історії розуміння впевненості, сумніву й оцінювання свідчень. Водночас історичний скепсис був філософською програмою, а сучасна психологія досліджує переконання, невизначеність та когнітивну впевненість емпірично. Порівняння шкіл Платон висував на передній план порядок душі та виховання її начал. Арістотель досліджував здатності живого організму. Епікурейці аналізували бажання й страх як умови щасливого життя. Стоїки розробляли взаємозв’язок вражень, суджень і пристрастей. Скептики зосереджувалися на способах оцінювання претензій на знання. Ці школи нерідко дискутували одна з одною та використовували спільну інтелектуальну мову. Їхнє порівняння показує, наскільки по-різному античні мислителі формулювали ті самі на перший погляд запитання. Широку історичну картину пояснюють «Ancient Theories of Soul» і «Stoicism». Римський період: медицина, самоспостереження і моральна практика Гален: анатомія та філософія душі Гален (близько 129 — після 200 року н. е.) здійснив масштабний синтез медичних, анатомічних та філософських поглядів. Він працював у межах давньої медицини, знав дискусії між платоніками, арістотеліками та стоїками, а в дослідженнях нервів і мозку спирався на анатомічне спостереження та експерименти на тваринах. Гален намагався узгодити платонівську триподільну душу з фізіологією мозку, серця та печінки. Його концепція має власні суперечності, які не дозволяють просто зарахувати його до одного сучасного наукового підходу. Значущим є те, що він поєднував емпіричні спостереження й філософські аргументи, обстоював значення нервів у керуванні рухами та відчуттями й дискутував про локалізацію керівної здатності душі. Це висвітлено в академічному огляді «Galen». Сенека, Епіктет і Марк Аврелій Римські стоїчні тексти приділяли багато уваги реакції людини на втрати, небезпеку, образи, соціальні ролі та власну смертність. Сенека описував досвід гніву й морального самовиправлення; в Епіктета особливо помітне розрізнення подій і ставлення людини до них; «Роздуми» Марка Аврелія свідчать про дисципліну самозвернення й перевірки суджень. Ці тексти дають історикові свідчення про мову самоаналізу та практики самовиховання у римському суспільстві. Вони також відображають обмеження власного соціального середовища, зокрема станові й політичні ієрархії. Сучасні порівняння зі способами психологічної допомоги потребують окремого аналізу клінічних механізмів та результатів досліджень. Пізня античність: неоплатонізм і внутрішній досвід Плотін (III століття н. е.) розвинув неоплатонічну систему, у якій центральними є Єдине, Ум (Nous) і Душа (Psychē). Його твори були відредаговані й тематично згруповані учнем Порфирієм у шість дев’яток трактатів — «Еннеади» (Ἐννεάδες). Цей порядок є редакторською конструкцією, а не хронологічною послідовністю написання. У Плотіна питання самопізнання, внутрішньої уваги, сприймання і відношення душі до тіла пов’язані з метафізикою та етикою. Його вплив відчутний у наступних інтелектуальних традиціях пізньої античності та середньовіччя. Історико-філософську реконструкцію джерел і понять подано у статті «Plotinus». Пізньоантичні автори успадковували й переосмислювали попередні дискусії, тому історія психологічних питань у цю добу охоплює безперервне коментування, зіставлення різних моделей душі та розширення досвіду філософського самоспостереження. Як античні мислителі досліджували психічне Античне знання створювалося через низку практик. Діалоги й логічні аргументи дозволяли уточнювати визначення та виявляти суперечності. Натурфілософи розробляли причинні моделі життя, руху й сприймання. Медичні автори спостерігали симптоми, перебіг хвороб та анатомічні особливості. Етики й ритори аналізували переконання, мотивацію, навчання та вплив мовлення. Розумові приклади, схожі на сучасні мисленнєві експерименти, допомагали випробовувати послідовність понять. Приклад суперечливих бажань у Платона та Арістотелеві розрізнення відчуття й уяви — саме такі випадки. Їхня сила полягає в аргументації, а не у статистичному вимірюванні поведінки вибірки. Медичні спостереження та анатомічні досліди створили іншу лінію історичного поступу. Їхні результати оцінюють з урахуванням технічних умов і обмежень доступної анатомії. Галенівські дослідження функцій нервів наблизили античну медицину до експериментального причинного міркування, зберігаючи властиві добі методологічні відмінності. Для історії переходу до самостійної експериментальної дисципліни дивіться «Як психологія стала самостійною наукою». Античні філософські школи були також середовищами навчання та передавання знання. Академія Платона, Лікей Арістотеля, Сад Епікура й стоїчні гуртки формували різні способи обговорення поведінки й душевного життя. Жодна з цих установ не була психологічною лабораторією в інституційному значенні XIX століття. Ключові історичні етапи VIII–VI століття до н. е. — формування епічної та ранньої філософської мови для опису життя, рішень, емоцій і долі душі. VI–V століття до н. е. — розвиток натурфілософії та природничих пояснень життя, відчуттів і тілесного стану; розширення значення поняття psychē. V–IV століття до н. е. — сократівська діалогічна практика, платонівська моральна психологія та арістотелівське дослідження здатностей живого організму. Кінець IV–I століття до н. е. — формування та розвиток епікурейської, стоїчної й скептичних традицій; активні дискусії щодо вражень, суджень, бажань та емоцій. III–II століття до н. е. — дослідження елліністичних медиків Александрії, що розширили знання про мозок, нерви й організм. I–II століття н. е. — розвиток римських морально-філософських практик, синтез анатомії та психологічних ідей у Галена. III століття н. е. і пізніше — неоплатонічні розробки проблем душі, інтелекту й самопізнання та передавання античної спадщини наступним традиціям. Ця періодизація окреслює основні процеси, а не позначає єдину послідовність «відкриттів». Події, тексти й школи перекривалися в часі. Для зіставлення античної доби з подальшим розвитком науки доступна «Хронологія історії психології». Античні ідеї на землях сучасної України: Ольвія та північне Причорномор’я Грецькі міста Північного Причорномор’я входили до ширшого середземноморського культурного й торговельного світу. На землях сучасної України важливим осередком була Ольвія поблизу сучасного села Парутине Миколаївської області. Епіграфічні та археологічні матеріали дозволяють досліджувати релігійні, філософські й суспільні уявлення мешканців міста. У рецензованій праці Романа Додонова 2025 року аналізуються знахідки, зокрема кістяні пластини з короткими написами, пов’язаними з протиставленнями «життя — смерть», «тіло — душа» та діонісійсько-орфічними мотивами. Такі свідчення дають підстави говорити про присутність у культурному житті Ольвії тем душі, смерті та релігійного очищення. Припущення щодо безпосереднього знайомства її жителів з окремими концепціями мілетських натурфілософів дослідник формулює як гіпотезу; конкретні канали й масштаби впливу потребують подальших джерел. Див. Dodonov, «The Development of Philosophical Thought in the Greek Colonies on the Territory of Ukraine (the Case of Olbia)». Історія античних міст на українських землях є частиною історії культурного простору сучасної України. У її викладі слід зберігати історичні назви спільнот, мови джерел та відмінності політичних епох. Матеріали Ольвії показують присутність античних ідей на цих територіях, а окрема історія становлення української психології як наукової дисципліни належить пізнішим століттям. Античний Середземноморський світ у порівнянні з іншими інтелектуальними традиціями Роздуми про відчуття, емоції, самість і людську поведінку розвивалися в різних регіонах світу. В індійській буддійській філософії аналізували свідомість, сприймання, мислення й уявлення про тривке «я», а китайські автори обговорювали емоції, тілесність та їхній зв’язок із соціальними й етичними відносинами. Ці традиції мають власні тексти, поняття, хронології та лінії передачі знань. Порівняльне дослідження за редакцією Дугласа Кернса й Кюрі Віраг «In the Mind, in the Body, in the World: Emotions in Early China and Ancient Greece» (Oxford University Press, 2024) показує, як дослідники зіставляють способи опису емоцій у давньогрецькому та ранньокитайському матеріалі з урахуванням мови, практик і соціального контексту. Аналіз індійських буддійських понять психічного представлений у «Mind in Indian Buddhist Philosophy». Ці паралелі уточнюють світову карту історії психологічних ідей. Водночас схожість питань сама по собі не встановлює історичного запозичення. Для твердження про вплив потрібні докази контактів, перекладів, передачі текстів або інші конкретні свідчення. Як античні концепції впливали на наступні епохи Твори Платона й Арістотеля стали предметом багатовікового коментування. У пізній античності, середньовічних грекомовних, арабомовних і латиномовних традиціях досліджували природу душі, пізнання та волі, переосмислюючи давні аргументи в нових теологічних, медичних і філософських обставинах. Галенівська медицина мала тривалий вплив на медичну освіту й уявлення про фізіологічні причини станів людини. У ранньомодерній Європі філософи продовжували сперечатися про співвідношення душі й тіла, вроджені ідеї, походження досвіду й можливість достовірного знання. Чимало формулювань цих суперечок можна зрозуміти на тлі античних понять, хоча їхні нові аргументи вже належали іншим науковим і філософським контекстам. У XIX столітті розвиток фізіології, психофізики, спеціальних лабораторій, методів вимірювання та професійних об’єднань визначив інституційне становлення сучасної психологічної науки. Антична традиція забезпечувала поняттєві передумови, а історія дисципліни включає набагато ширшу сукупність подій і діячів. Про цю послідовність дивіться «Основні школи психології: історична карта напрямів» та «Лейпцизька лабораторія Вундта 1879 року». Історичні міфи, інтерпретації та сучасна наукова оцінка Чи був один засновник психології в античності Античні автори працювали над різними аспектами живого й людської поведінки. Платон, Арістотель, медики гіппократівського кола, стоїки й епікурейці впливали на історію майбутніх психологічних питань різними способами. Визначення когось одного «першим психологом» є умовним популярним ярликом і залежить від того, що саме вважати психологією. Історик досліджує конкретні тексти, їхній вплив, методи та контексти. Для реконструкції походження дисципліни важливо бачити також багатовікові процеси передавання знань і появи нових інституцій. Головні події пізнішої наукової історії висвітлено в хронологічному огляді. Чи довів Платон існування трьох частин мозку Платон розробив філософське розрізнення начал душі, спираючись на аналіз конфліктів мотивації та поняття справедливості. Зіставлення цих начал з окремими органами й фізіологічними системами відбувалося в пізнішій рецепції, зокрема в Галена. Анатомічну теорію мозку за платонівською моделлю читати некоректно. Первинний текст «Держави» та аналіз Галена дають змогу розрізнити ці рівні. Чи справді Гіппократ відкрив чотири сучасні типи особистості Історичні гуморальні теорії пов’язані з античними уявленнями про тілесні процеси. Популярна типологія чотирьох темпераментів є продуктом довгого розвитку медико-філософської традиції. Сучасні дослідження рис особистості, нервової системи й поведінки використовують інші методи, і класифікація за тілесними соками не слугує доказовою біологічною схемою. Чи проповідували стоїки придушення всіх почуттів Стоїчна теорія пристрастей стосується передусім того, як оцінні судження беруть участь у виникненні емоційно насичених реакцій і що означає мудрий спосіб ставлення до них. Звідси випливають складні розрізнення між імпульсом, оцінкою, пристрастю та раціонально прийнятною емоцією. Сучасний заклик «нічого не відчувати» значно звужує зміст історичного вчення. Див. «Stoicism», розділ про пристрасті. Чи були античні теорії вже сучасною психологією Сучасна психологія спирається на визначені процедури збору даних, побудову й перевірку гіпотез, вимірювання, статистичний аналіз, етичний контроль і критичне відтворення результатів. Античні тексти застосовували інші практики обґрунтування. Їхній внесок полягає у формулюванні тривалих дослідницьких проблем, розвитку поняттєвих відмінностей, логічної аргументації та натуралістичного пояснення окремих явищ. Коли сучасні автори знаходять у стоїцизмі спорідненість із когнітивними підходами до емоцій, це є інтелектуально-історичним зіставленням. Воно не замінює результатів клінічних випробувань або досліджень ефективності конкретної психологічної практики. Історичні й сучасні твердження слід перевіряти відповідними видами джерел. Що античність залишила сучасній психології Найважливіший спадок античної думки — стійкий корпус взаємопов’язаних запитань. Чому люди відчувають суперечливі бажання? Як виникають уявлення і судження? Яке значення мають навички та виховання? Як пов’язані тілесні зміни й психічні стани? У якій мірі людина здатна керувати власною поведінкою? Що означає пам’ятати та розуміти? У Платона ці запитання включено в моральну філософію та теорію пізнання. У Арістотеля — у вчення про живий організм. У гіппократівському корпусі та працях Галена — у медичне пояснення тілесних і поведінкових станів. У стоїків, епікурейців і скептиків — у практики розумного життя та оцінювання переконань. У неоплатоніків — у вчення про душу, інтелект і внутрішній досвід. Наукова цінність історії цих ідей полягає в точному відновленні їхнього змісту та шляхів впливу. Сучасні дослідники можуть ставити схожі запитання, користуючись нейронаукою, психологічним експериментом, психометрією та історико-культурним аналізом. Між епохами існують інтелектуальні зв’язки, але кожна має власні методи й критерії обґрунтування. Поширені запитання Що таке антична психологія простими словами Це історія уявлень мислителів, лікарів і письменників античного світу про душу, почуття, мислення, пам’ять, бажання та людські вчинки. Вона пояснює, як формувалися питання, що згодом стали частиною психологічної науки. Хто найважливіші представники античної психологічної думки Серед основних постатей зазвичай називають Демокріта, Сократа, Платона, Арістотеля, Епікура, Зенона з Кітіона, Галена та Плотіна. Також надзвичайно важливі автори гіппократівських трактатів, інші стоїки й ранні натурфілософи. Їхні внески належать різним науковим та філософським традиціям. Які головні ідеї Платона про душу Платон досліджував безсмертя душі, її здатність пізнавати істину, конфлікт між розумом і бажаннями та значення виховання. У «Державі» він розрізняв розумне, запальне й бажальне начала; в інших діалогах наголошував на інших аспектах душі. Як Арістотель пояснював душу У «Про душу» Арістотель пов’язував душу з формою та здатностями живого організму. Він аналізував живлення, сприймання, рух, уяву та мислення і розглядав їх відповідно до видів живих істот. Чому важливий трактат «Про священну хворобу» Його автор розглядав хворобу через природні причини та наголошував на значенні мозку. Це важливе історичне свідчення про розвиток медичного пояснення поведінкових і тілесних станів. Окремі механізми трактату відповідають тодішній медицині та не відображають сучасної неврології. Чим відрізнялися епікурейці та стоїки Епікурейці аналізували бажання, страх і шляхи до спокійного задоволеного життя. Стоїки розробляли роль суджень, згоди, чесноти та ставлення до подій. Обидві традиції прагнули пояснити, як людина може жити розумно, але виходили з різних уявлень про природу й етику. Чи мала антична філософія історію на території України Так. Грецькі міста Північного Причорномор’я, зокрема Ольвія, були частиною античного культурного світу. Археологічні й епіграфічні знахідки засвідчують поширення мотивів душі, смерті та релігійного очищення. Висновки про конкретні філософські школи й канали впливу формулюють залежно від наявних джерел. Коли античні уявлення перетворилися на наукову психологію Сучасна психологія формувалася поступово на перетині філософії, фізіології, медицини й методів вимірювання. Особливе інституційне значення мали XIX століття та виникнення лабораторій. Пояснення цього переходу викладено у статті «Як психологія стала самостійною наукою». Пов’язані статті Хронологія історії психології: основні дати, події та відкриття — послідовність ключових етапів від античності до сучасності. Основні школи психології: історична карта напрямів — розвиток наукових програм і шкіл у різні історичні періоди. Як психологія стала самостійною наукою — перехід від філософських міркувань до експериментального дослідження. Лейпцизька лабораторія Вундта 1879 року: значення та історичні нюанси — інституційна історія становлення експериментальної психології. Когнітивна революція в психології: причини, події та наслідки — історія нових підходів до дослідження мислення, пам’яті та оброблення інформації. Уявлення про душу й поведінку в давніх цивілізаціях Вчення про душу в Платона й Арістотеля: історичне порівняння Історія психології: етапи, школи та розвиток науки Фізіологічні передумови виникнення наукової психології Джерела Aristotle. «Περὶ ψυχῆς» («De anima», «On the Soul»). Первинний твір, електронний англомовний переклад. The Internet Classics Archive, Massachusetts Institute of Technology. Cairns, Douglas, and Curie Virág (eds.). (2024). «In the Mind, in the Body, in the World: Emotions in Early China and Ancient Greece». Oxford University Press. Видавнича сторінка. DOI: 10.1093/oso/9780197681800.001.0001. Diogenes Laertius. «Lives of Eminent Philosophers», книга X: переданий текст «Letter to Herodotus» Епікура. Переклад і первинний текстовий матеріал. Dodonov, Roman. (2025). «The Development of Philosophical Thought in the Greek Colonies on the Territory of Ukraine (the Case of Olbia)». Skhid. Сторінка рецензованої статті. DOI: 10.21847/2411-3093.2025.732. Hippocratic Corpus. «Περὶ ἱερῆς νούσου» («On the Sacred Disease»). Давньогрецький медичний трактат, традиційно включений до Гіппократівського корпусу; англомовний переклад Francis Adams. The Internet Classics Archive. Plato. «Πολιτεία» («Republic»), книга IV. Первинний текст із критичною навігацією. Perseus Digital Library, Tufts University. Stanford Encyclopedia of Philosophy. «Ancient Theories of Soul» (оновлено 2024). Академічна енциклопедична стаття. Stanford Encyclopedia of Philosophy. «Aristotle’s Psychology». Академічна енциклопедична стаття. Stanford Encyclopedia of Philosophy. «Aristotle’s Psychology: Imagination». Спеціалізований додаток. Stanford Encyclopedia of Philosophy. «Epicurus». Академічна енциклопедична стаття. Stanford Encyclopedia of Philosophy. «Galen». Академічна енциклопедична стаття. Stanford Encyclopedia of Philosophy. «Mind in Indian Buddhist Philosophy». Академічна енциклопедична стаття. Stanford Encyclopedia of Philosophy. «Plato’s Ethics: An Overview». Академічна енциклопедична стаття. Stanford Encyclopedia of Philosophy. «Plotinus». Академічна енциклопедична стаття. Stanford Encyclopedia of Philosophy. «Stoicism». Академічна енциклопедична стаття.

Український психологічний ХАБ · 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика Фізіологічні передумови виникнення наукової психології — це сукупність досліджень нервової системи, органів чуття, рефлексів, електричних явищ у живих тканинах і часу реакції, завдяки яким у XVIII–XIX століттях стало можливим експериментально вивчати зв’язок між фізичним подразненням, роботою організму та психічними процесами. Фізіологи створили прилади, процедури порівняння, контрольовані умови спостереження й культуру лабораторного досліду, які згодом використала експериментальна психологія. Історіографічне дослідження Марії Сінатри докладно показує, як фізіологічні теорії, психофізичні методи та вимірювання часу зблизилися в німецькій науці XIX століття. Значення цього переходу полягає у зміні самого способу ставити запитання. Дослідники почали з’ясовувати, яку зміну стимулу людина здатна розрізнити, скільки часу минає між сигналом і відповіддю, чому подразнення певного нерва породжує певну сенсорну якість, як взаємодіють мозок і рухи. Звідси виникла можливість формулювати кількісні гіпотези про відчуття, сприймання, увагу та вибір. Фізіологія надала психології експериментальний інструментарій; самостійний предмет, інституції й дослідницькі програми психологія формувала поступово. Що саме називають фізіологічними передумовами психології У цьому історичному контексті фізіологія вивчала функції живого організму, насамперед збудливість, чутливість, проведення нервового імпульсу, роботу м’язів і центральної нервової системи. Психологів цікавило, як на тлі таких процесів виникають відчуття, сприймання, усвідомлений вибір, пам’ять та інші форми психічного життя. Перетин двох програм був особливо продуктивним там, де дослідник міг змінити фізичні умови й зареєструвати відповідь. Історично варто розрізняти щонайменше п’ять процесів: відкриття анатомічних і фізіологічних механізмів; розвиток кількісних вимірювань; побудову моделей зв’язку стимулу й відчуття; перенесення лабораторних процедур на людську поведінку; створення психологічних лабораторій, навчальних курсів і спеціалізованих видань. Ці процеси розвивалися з різною швидкістю та в різних наукових осередках. Історія міждисциплінарних переходів, досліджена Геннінгом Шмідґеном, демонструє, наскільки важливими були конкретні прилади й локальні лабораторні практики. Від анатомії до експериментальної фізіології нервової системи Задовго до виникнення психологічних лабораторій лікарі й анатоми досліджували зв’язки мозку, нервів та органів чуття. Античні спостереження, пізніші медичні традиції, європейська анатомія ранньомодерної доби та клінічні описи ушкоджень створювали накопичувальну основу для нової науки. Її методологічне перетворення відбулося тоді, коли анатомічний опис почали послідовно поєднувати з функціональним експериментом. Показовою є історія дослідження спинномозкових корінців. На початку XIX століття Чарлз Белл і Франсуа Мажанді виконували різні досліди, пов’язані з функціями нервових шляхів. У 1822 році Мажанді опублікував переконливі експериментальні свідчення відмінності функцій задніх і передніх корінців: чутливої та рухової відповідно. Приписувати повне встановлення цього розрізнення одній особі або одному досліду означало б спростити складну історію суперечки. Фахове історичне дослідження закону Белла—Мажанді аналізує відмінність ранніх тверджень, пізніших редакцій і фактичної експериментальної роботи. Для становлення психології тут був принциповим загальний висновок: спостережувана відповідь на подразнення залежить від будови й функції нервової системи. Відтак виникла можливість досліджувати шлях інформації від рецептора до центральних структур і далі до рухової відповіді, встановлюючи межі того, що можна безпосередньо виміряти. Йоганнес Мюллер: специфічні енергії органів чуття Йоганнес Мюллер розвинув програму експериментального дослідження чутливості й нервової системи. Історично його пов’язують з ученням про специфічні енергії органів чуття: якість відчуття залежить від того, яка сенсорна система залучена, а також від властивостей її нервової організації. Можна отримати світловий феномен унаслідок механічного впливу на око, хоча сам подразник не є світлом. Такі приклади допомагали відокремлювати фізичні характеристики зовнішнього впливу від властивостей сенсорного переживання. Учення Мюллера формувалося й уточнювалося в його роботах першої половини XIX століття. Описувати його єдиною незмінною формулою заважає те, що подальші дослідники змінювали вихідну концепцію. Історичний аналіз Логффа показує еволюцію експериментальної стратегії Мюллера, а дослідження Різе й Аррінґтона спеціально розмежовує початкову та пізніші версії вчення про специфічні сенсорні енергії. Для психології наслідок був фундаментальним: сприймання стало предметом дослідження взаємодії подразника, рецепторного апарату та нервових шляхів. Сучасні нейронауки конкретизують ці взаємодії значно складнішими моделями рецепції й оброблення сигналу. Історична теорія Мюллера має значення як постановка дослідницької проблеми, а не як завершений опис сучасної сенсорної фізіології. Ернст Генріх Вебер: відчуття і пороги розрізнення Ернст Генріх Вебер досліджував дотик, м’язове чуття, просторову роздільну здатність і сприймання ваги. Його праці дали експериментальну основу для запитання: наскільки має змінитися подразник, щоб людина помітила різницю? У дослідах із порівнянням стимулів виявлялися співвідношення між вихідною інтенсивністю подразнення та величиною помітної зміни. У підручниках це часто переказують як закон Вебера: відношення приросту подразника до його початкової величини за певних умов приблизно зберігається. Історично й методологічно важливо додати умови: результат залежить від модальності, діапазону стимулів, способу подання, завдання та критерію відповіді. Він не описує з однаковою точністю всі види відчуттів і всі інтенсивності. Праці Вебера стали вихідним матеріалом для Фехнера, який надав цій проблематиці загальнішу програму вимірювання психічних величин. У цьому переході було відкрито новий тип психологічної величини — поріг виявлення або розрізнення, який можна оцінювати серіями спроб. Чутливість людини почали вивчати за допомогою повторюваних процедур та розподілів відповідей, заклавши передумови пізніших методів експериментальної психофізики. Електрика, збудливість і дослідницькі прилади Наприкінці XVIII та протягом XIX століття дослідження біоелектричних явищ поступово перетворилося на розгалужену експериментальну програму. Роботи Луїджі Гальвані, подальші досліди з нервами й м’язами та електрофізіологічні праці Еміля дю Буа-Реймона змінили розуміння нервової збудливості. Електричні явища стали вимірюваним об’єктом, а електричні засоби стимуляції — дослідницьким інструментом. Історична роль апаратури часто недооцінюється. Гальванометри, електричні контакти, реєстраційні пристрої та системи точного вимірювання часу визначали, які питання взагалі можна було перевірити. Розвиток електромагнетизму, телеграфії й електричних годинників створив технологічні ресурси для лабораторної науки. Шмідґен простежує історію цих приладів і практик, показуючи, що експериментальна психологія виникала в ширшому технічному середовищі XIX століття. Герман фон Гельмгольц: швидкість нервового сигналу й теорія сприймання У дослідах кінця 1840-х — початку 1850-х років Герман фон Гельмгольц експериментально досліджував поширення збудження нервовими шляхами. Реєструючи відмінності часу між стимуляцією в різних точках і м’язовою відповіддю, він продемонстрував можливість кількісно визначати тривалість фізіологічного процесу. Це стало особливо важливим у культурі, де нервову діяльність нерідко описували як майже миттєву. Методологічне значення полягало не лише в отриманих оцінках швидкості. Саму часову затримку було перетворено на експериментальну змінну: шлях подразнення, відстань і умови реєстрації піддавалися порівнянню. Історичний аналіз Шмідґена пов’язує цю роботу з подальшим розвитком психофізіологічного вимірювання часу. Гельмгольц також досліджував зір, слух, оптику ока та механізми перцептивного тлумачення сенсорних сигналів. Його програми поєднували експериментальну фізіологію з питаннями психології сприймання. Ідея про активну роль набутого досвіду в організації сприймання відкрила дискусію про те, як мозок інтерпретує неповну сенсорну інформацію. Сучасні теорії сприймання мають власну емпіричну історію; пряме ототожнення їхніх моделей із тезами Гельмгольца було б історично неточним. Герінґ та суперечки про природу відчуттів Евальд Герінґ досліджував сприймання кольору, зорову адаптацію й просторовий зір. Його погляди стали важливою альтернативою окремим положенням теорії Гельмгольца, зокрема щодо пояснення колірного досвіду й ролі вродженої організації зорової системи. Ці дискусії демонстрували, що однаковий клас феноменів можна досліджувати за допомогою різних фізіологічних і психологічних моделей. Суперечки про кольоровий зір відображали ширшу проблему: фізична характеристика світла, фізіологічний стан рецепторів та пережита колірна якість належать до пов’язаних, але різних рівнів опису. Згодом дослідження рецепторів, нейронних механізмів і колірної опонентності дали нову емпіричну базу, що дозволила уточнити історичні пояснення. Важливим результатом дискусій було формування перевірюваних конкурентних гіпотез. Густав Теодор Фехнер і становлення психофізики У 1860 році Густав Теодор Фехнер опублікував двотомну працю «Elemente der Psychophysik». Примірник першого видання в каталозі ETH-Bibliothek підтверджує назву, місце й рік видання: Лейпциг, Breitkopf und Härtel, 1860. Праця систематизувала методи дослідження взаємозв’язку фізичної інтенсивності стимулу й сенсорного досвіду та стала однією з ключових подій переходу до кількісної психології. Фехнер використовував порогові вимірювання, повторні проби та математичний опис співвідношень між стимулом і відчуттям. Із певних передумов виводили логарифмічний зв’язок між фізичною інтенсивністю й суб’єктивною величиною відчуття. Цей вираз став відомим як закон Вебера—Фехнера, проте він відображає конкретну теоретичну побудову та обмежений клас емпіричних умов. Він не є універсальною формулою всієї психічної діяльності. Фехнер поставив складне питання вимірювання переживання через спостережувані розрізнення й відповіді. Тодішні процедури відкрили напрям досліджень, який згодом розвинув методи оцінювання порогів, сенсорних функцій і статистичних характеристик рішень. Дослідження Сінатри розміщує програму Вебера й Фехнера всередині ширшого становлення експериментальної психології в Німеччині. Розгорнута історія математичних законів і методів психофізики становить окремий предмет дослідження. Дослідження рефлексів і проблема зв’язку мозку з поведінкою Рефлекторна концепція стала одним зі способів зв’язати зовнішню подію з функціонуванням нервової системи та руховою відповіддю. Важливе значення мали дослідження спинного мозку, збудження й гальмування, взаємодії нервових центрів і автоматичних реакцій. Їхня історія включає анатомічні спостереження, фізіологічні експерименти та поступове формування різних моделей рефлексу. Іван Сєченов у праці «Рефлексы головного мозга», уперше опублікованій 1863 року, розробив програму пояснення мозкової діяльності та поведінки з опорою на рефлекторні механізми. Своє історичне значення вона набула завдяки перенесенню фізіологічної проблематики на вивчення складної поведінки й психічних явищ. Відомості про англомовне видання перекладу «Reflexes of the Brain» дозволяють відрізнити оригінальний твір 1863 року від видання перекладу 1965 року. Твердження Сєченова потрібно читати в контексті можливостей фізіології XIX століття. Вони вплинули на розвиток рефлекторних досліджень, але історична програма всеосяжного рефлекторного пояснення поведінки не дорівнює сучасній перевіреній теорії всіх психічних процесів. Подальші відкриття нейронних мереж, пластичності, зворотного зв’язку й довільної регуляції значно ускладнили картину нервової діяльності. Локалізація функцій і експериментальні дослідження кори головного мозку У XIX столітті формувалися конкуруючі уявлення про те, наскільки окремі функції мозку пов’язані з певними його ділянками. Клінічні спостереження мовленнєвих порушень, фізіологічні експерименти й анатомічні дослідження створювали різні лінії доказів. Зокрема, спостереження Поля Брока за пацієнтами з порушенням мовлення увійшли до історії наукового дослідження церебральної спеціалізації. У 1870 році Густав Фріч і Едуард Гітциґ продемонстрували, що електричне подразнення визначених ділянок кори головного мозку собаки спричиняє рухові реакції. Цей експеримент став переломним для фізіології моторної кори та досліджень функціональної організації мозку. Історичний огляд Чарлза Ґросса і аналіз Міхаеля Гаґнера розглядають експеримент у контексті попередніх дискусій, клінічних потреб та інструментальних можливостей часу. Висновок про топографічну організацію окремих моторних функцій не слід перетворювати на тезу про точну «карту» всіх складних психологічних якостей. Мовлення, пам’ять, емоційна регуляція та свідоме рішення пов’язані з багаторівневими нейронними системами. Історичні дослідження локалізації стали початком тривалої програми встановлення відношень між ділянками мозку, мережами й поведінковими функціями. Сучасний огляд історії електричної стимуляції кори демонструє наступні етапи розвитку методів. Як виникло вимірювання часу психічних процесів Потреба реєструвати короткі часові інтервали виникла в астрономії, фізиці, фізіології та практиках точного спостереження. Різні спостерігачі фіксували одну подію з неоднаковою затримкою, що створювало проблему індивідуального часу реакції. У фізіологічних лабораторіях середини XIX століття електричні контакти й хронометричні прилади поступово зробили вимірювання реакцій окремою дослідницькою задачею. Фізіологічний дослід Гельмгольца вимірював перебіг нервового збудження, тоді як експерименти з людською реакцією включали додаткові процеси: сприймання стимулу, розпізнавання, підготовку відповіді та її виконання. Поширена підручникова схема про прямий рух «від швидкості нерва до швидкості думки» приховує ці відмінності. Історична праця про розвиток психофізіологічних вимірювань у 1850–1865 роках описує контроль температури, уваги та інших змінних, які впливали на перші вимірювання. Франс Корнеліс Дондерс і субтрактивний метод Нідерландський фізіолог Франс Корнеліс Дондерс у дослідженнях 1860-х років використав різні завдання на реакцію для оцінювання тривалості складніших процесів. Його працю «Over de snelheid van psychische processen» пов’язують із 1868 роком; історію поширення тексту слід уточнювати з урахуванням оригінальної публікації та перекладів. Англомовний переклад «On the speed of mental processes» був опублікований значно пізніше, у 1969 році. Принцип порівняння полягав у тому, що проста реакція, розрізнення сигналів і вибір відповіді можуть відрізнятися додатковими операціями. Різницю між середніми часами виконання завдань Дондерс інтерпретував як оцінку тривалості відповідної операції. Такий підхід перетворив питання про швидкість психічного процесу на експериментально доступну проблему. Сучасний історико-методологічний розбір методу Дондерса висвітлює його залежність від припущення про окремі стадії оброблення інформації. Метод субтракції спирається на умови, за яких додавання нової операції не перебудовує інші етапи виконання завдання. У реальних когнітивних процесах ця умова може порушуватися: увага, підготовка руху й прийняття рішення взаємодіють. Сучасна методологічна критика субтрактивної логіки пояснює, чому різниця між двома часовими показниками не завжди дорівнює тривалості ізольованої психічної операції. Історичне досягнення Дондерса полягає в постановці точного дослідницького питання й створенні відтворюваної процедури порівняння. Вільгельм Вундт: перехід від фізіологічного досліду до психологічної програми Вільгельм Вундт навчався та працював у середовищі експериментальної фізіології. У книзі «Beiträge zur Theorie der Sinneswahrnehmung», виданій 1862 року, він досліджував питання сенсорного сприймання, поєднуючи фізіологічні й психологічні проблеми. Оцифрований примірник першого видання в Wellcome Collection дає можливість перевірити оригінальну назву й дату публікації. У 1874 році в Лейпцигу вийшла праця Вундта «Grundzüge der physiologischen Psychologie». Бібліотечний запис оригінального видання 1874 року фіксує назву та вихідні дані. Поняття «фізіологічна психологія» у Вундта означало методологічне зближення дисциплін і широку програму експериментального вивчення свідомого досвіду. Воно не зводило предмет психології до нервових механізмів. З 1879 роком пов’язують інституційне утвердження психологічної лабораторії Вундта в Лейпцизькому університеті. Ця дата стала умовною віхою дисциплінарної історії, оскільки лабораторія розвинула сталі дослідницькі, навчальні й кадрові практики. Проте експерименти з відчуттями та реакціями проводили раніше, а формування інституції відбувалося поступово. Дослідження Сінатри розглядає Лейпциг як результат довгої підготовки фізіологічних і психофізичних методів. Важливим наслідком стало створення дослідницького середовища, у якому інструменти, експериментальні завдання, правила звітування та підготовка учнів утворили стабільну наукову практику. Психологія поступово виробила власні питання про увагу, апперцепцію, обсяг свідомого досвіду й часову організацію дій, використовуючи накопичені фізіологією способи спостереження. Лабораторія як нова форма психологічного знання Історичний внесок фізіології охоплював більше, ніж окремі теорії про нерви та органи чуття. Лабораторія встановлювала особливий порядок роботи: стандартизований подразник, задану інструкцію, контроль зовнішніх умов, багаторазове повторення, реєстрацію результатів і перевірку розбіжностей. Прилади та організація простору визначали, які дані можна отримати. Дослідники почали вивчати внутрішні процеси через структуру завдання й поведінкову відповідь. Згодом методологія включила математичну статистику, моделі похибок, надійності й різноманітності індивідуальних відмінностей. Експериментальна практика також створювала нові проблеми: вплив інструкції та очікування, систематичні похибки спостерігача, навчання між спробами, вплив ситуації на відповідь. Поширення дослідницьких систем між університетами не означало буквального копіювання їхньої наукової мети. Дослідження міжнародної історії реакційних експериментів показує, як лабораторії в Лейпцигу й Парижі змінювали використання схожих методів залежно від власних дослідницьких програм. Це одна з причин, чому історію наукової психології варто описувати через мережі людей, приладів, інституцій та ідей. Фізіологічні передумови на українських землях Університети Харкова, Києва, Одеси й інших міст на українських землях входили до ширшого європейського простору медичної освіти, фізіології та природничих досліджень. Їхня історія розгорталася в різних державних і політичних умовах. Для точної реконструкції слід відокремлювати місце проведення досліджень, походження вченого, його інституційну належність та пізнішу національну атрибуцію. Документована історія фізіологічної кафедри Харківського університету становить особливо промовистий приклад. За офіційною історією кафедри фізіології Харківського національного медичного університету, 1863 року Іван Щелков очолив кафедру, а зміни університетського статуту сприяли інституційному відокремленню фізіології від загальної патології. Тоді ж удосконалювалося лабораторне обладнання та поширювалися систематичні дослідницькі заняття. Щелков організував фізіологічну лабораторію, де працювали викладачі, лікарі та студенти. Окремий університетський історичний нарис докладно описує умови створення лабораторії та роль ученого в розвитку наукового викладання. Цей матеріал свідчить про формування інструментальної й педагогічної інфраструктури, яка була важливою передумовою майбутніх експериментальних досліджень психіки. Василь Данилевський, який продовжив традицію харківської фізіологічної школи, досліджував електричні явища в мозку та інші фізіологічні процеси. Університетська історія згадує його досліди з реєстрації електричної активності кори собак 1876 року. Офіційна історія кафедри слугує інституційним джерелом для цього твердження. Питання точного пріоритету ранніх електрофізіологічних реєстрацій потребує зіставлення первинних протоколів і міжнародної історіографії; без такої перевірки доречно говорити про вагомий ранній внесок, а не про беззаперечне «перше відкриття» світового масштабу. Ця історія важлива для розуміння зв’язку українських наукових осередків із європейською фізіологією. Становлення експериментального підходу до психічних процесів спиралося на доступність медичних лабораторій, викладання нервової фізіології, дослідницьке обладнання та обмін науковими публікаціями. Водночас інституційна історія фізіології й подальша історія окремих психологічних лабораторій є різними сюжетами, які потребують окремої реконструкції. Що фізіологічна програма дала психології Першим результатом стала експериментальна операціоналізація: замість загального запитання «як виникає відчуття?» дослідник міг сформулювати завдання про поріг розрізнення конкретного сигналу за визначеної процедури. Другим результатом став новий статус часу. Затримка між сигналом і дією перестала бути побічною обставиною; вона перетворилася на величину, яка залежить від умов, уваги, складності завдання та фізіологічного стану. Третій результат — встановлення багаторівневого зв’язку між тілом і переживанням. Робота рецепторів, периферичних нервів і мозкових структур стала необхідною частиною пояснення сенсорних та рухових феноменів. Психологічні моделі при цьому розвивали окремі категорії для опису досвіду, цілей, вибору й соціального контексту. Четвертий результат — професіоналізація дослідження. Лабораторна практика сформувала запит на підготовлених експериментаторів, фахові видання, регулярне обговорення результатів і відтворювані методики. Так фізіологічні передумови поступово перетворилися на інституційну основу нової дисципліни. Межі історичних моделей і сучасна наукова оцінка Історичні досліди слід оцінювати за двома окремими питаннями: що конкретно було продемонстровано в тогочасних умовах і які положення витримали подальшу перевірку. Електрична стимуляція кори могла показати зв’язок певної ділянки з руховою реакцією, однак сама по собі не встановлювала повної структури вищих психічних функцій. Експеримент із часом реакції давав розподіл тривалостей, але висновок про «час думки» залежав від моделі процесу. Подібно, кількісне співвідношення між стимулом і відчуттям у дослідах Вебера та Фехнера стало джерелом численних сучасних методів, проте універсальність конкретного математичного закону потребує перевірки для кожного класу стимулів та завдань. Історія науки тут показує послідовність уточнення моделей за допомогою нових даних. Огляд припущень методу Дондерса є добрим прикладом сучасної переоцінки впливового історичного інструмента. Етичні межі також становлять частину історичного аналізу. Досліди XIX століття часто проводилися на тваринах за стандартами, відмінними від сучасних; деякі ранні втручання у людей мали тяжкі наслідки. Наукова цінність історичних свідчень не усуває потреби аналізувати умови отримання цих даних і розвиток сучасних вимог безпеки та етики. Огляд історії стимуляції мозку документує зміну процедур, контекстів і клінічних застосувань. Чому 1879 рік став символом, але не є початком усіх дослідів Поширене твердження про «народження психології у 1879 році» стосується насамперед інституційного й символічного статусу лейпцизької лабораторії Вундта. До цієї дати вже існували експерименти з нервовою провідністю, сенсорними порогами, сприйманням, реакційним часом та фізіологією мозку. Водночас відкриття експериментальної лабораторії ще не завершувало становлення всіх галузей психології. Історично точніша формула така: у XIX столітті фізіологія й психофізика створили методичні умови для експериментального дослідження психічних явищ; у другій половині століття психологія розвинула власні інституції, наукові питання та програми. Дослідження витоків експериментальної психології в Німеччині підтверджує саме такий багатоскладовий процес. Хронологія ключових подій 1822 — Франсуа Мажанді публікує експериментальні свідчення функціональних відмінностей задніх і передніх спинномозкових корінців. Пріоритетна суперечка з Чарлзом Беллом має складну історіографію. 1830-ті — розвиток експериментальної програми Йоганнеса Мюллера й досліджень специфіки сенсорних систем; його «Handbuch der Physiologie des Menschen» виходить частинами у 1833–1840 роках. 1840-ві — посилення електрофізіологічних методів та досліджень нервової збудливості. Кінець 1840-х — початок 1850-х — Герман фон Гельмгольц досліджує часові характеристики проведення нервового збудження. 1860 — виходить двотомна праця Густава Теодора Фехнера «Elemente der Psychophysik». 1862 — опубліковано працю Вільгельма Вундта «Beiträge zur Theorie der Sinneswahrnehmung». 1863 — виходить твір Івана Сєченова «Рефлексы головного мозга»; у Харкові інституційно зміцнюється фізіологічна кафедра та її лабораторія під керівництвом Івана Щелкова. 1868 — із цим роком пов’язують класичне дослідження Франса Корнеліса Дондерса про швидкість психічних процесів, яке започаткувало систематичне використання порівняння реакційних часів. 1870 — Густав Фріч і Едуард Гітциґ публікують результати електричної стимуляції кори мозку собак. 1874 — Вільгельм Вундт видає «Grundzüge der physiologischen Psychologie». 1876 — згідно з історією Харківської фізіологічної кафедри, Василь Данилевський проводить ранні дослідження електричної активності кори мозку тварин. 1879 — лейпцизька психологічна лабораторія Вундта стає символічним рубежем інституційного оформлення експериментальної психології. Питання й відповіді Які фізіологічні відкриття найбільше вплинули на появу психології? Особливо важливими були дослідження функцій нервових шляхів, специфічності сенсорних систем, порогів розрізнення, електричної збудливості, швидкості проведення нервових сигналів і мозкової локалізації. Їхній спільний результат — експериментальні процедури для постановки психологічних питань. Чому фізіологія стала основою психологічного експерименту? Фізіологічні лабораторії вже мали методи контрольованої стимуляції, повторення, вимірювання й реєстрації відповідей. Психологи застосували ці практики до дослідження сенсорного досвіду, уваги й вибору, поступово створивши власну дисципліну. Чи заснував Вундт психологію одноосібно? Вундт відіграв ключову роль у формуванні самостійної експериментальної психології та її інституцій. Його програма спиралася на багаторічні дослідження фізіологів, фізиків і психофізиків, а паралельно існували інші інтелектуальні напрями вивчення психіки. Чим дослід Гельмгольца відрізнявся від дослідів Дондерса? Гельмгольц досліджував швидкість поширення нервового збудження у фізіологічному ланцюгу. Дондерс порівнював тривалість різних людських реакцій, намагаючись оцінити внесок додаткових психологічних операцій. Другий підхід вимагав окремих припущень про будову процесу відповіді. Яке місце посідала українська наука в цьому процесі? На українських землях розвивалися університетські медичні кафедри, лабораторії фізіології та електрофізіологічні дослідження. Документований приклад — Харківський університет, експериментальна лабораторія Івана Щелкова й праці Василя Данилевського. Їхній внесок слід оцінювати в контексті наукових мереж і конкретних першоджерел. Висновок Фізіологічні передумови наукової психології сформувалися через взаємодію анатомії, експериментальної фізіології, досліджень органів чуття, електрофізіології, психофізики й технологій точного вимірювання. Вони створили умови, за яких відчуття, сприймання та реакції стали предметом систематичного досліду. Подальше становлення психології полягало у виробленні окремих теоретичних програм, дослідницьких запитань, лабораторій та професійних інституцій. Пов’язані статті Хронологія історії психології: основні дати, події та відкриття — послідовність ключових подій від передісторії дисципліни до сучасної науки. Фізіологічні реакції: що це, як виникають і що вони показують — сучасне пояснення тілесних відповідей та їхнього вимірювання в психології. Історія психології: етапи, школи та розвиток науки Психофізика XIX століття: відчуття, вимірювання й експеримент Біхевіоризм: що це, основні ідеї, представники та критика Джерела Alexander, D. M., Trengove, C., & van Leeuwen, C. (2015). Donders is dead: Cortical traveling waves and the limits of mental chronometry in cognitive neuroscience. Cognitive Processing, 16, 365–375. Джерело Carlson, C., & Devinsky, O. (2009). The excitable cerebral cortex: Fritsch G, Hitzig E. Über die elektrische Erregbarkeit des Grosshirns (1870). Epilepsy & Behavior, 15(2), 131–132. Бібліографічний запис. Donders, F. C. (1868; англійський переклад 1969). On the speed of mental processes. Acta Psychologica, 30, 412–431. Джерело Fechner, G. T. (1860). Elemente der Psychophysik (2 Bände). Leipzig: Breitkopf und Härtel. Оригінал у фондах ETH-Bibliothek. Gross, C. G. (2007). The discovery of motor cortex and its background. Journal of the History of the Neurosciences, 16(3), 320–331. Наукова публікація. Hagner, M. (2012). The electrical excitability of the brain: Toward the emergence of an experiment. Journal of the History of the Neurosciences, 21(3), 237–249. Наукова публікація. Isitan, C., Yan, Q., Spencer, D. D., & Alkawadri, R. (2020). Brief history of electrical cortical stimulation: A journey in time from Volta to Penfield. Epilepsy Research, 166, 106363. Джерело Jørgensen, C. B. (2003). Aspects of the history of the nerves: Bell's theory, the Bell–Magendie law and controversy, and two forgotten works by P. W. Lund and D. F. Eschricht. Journal of the History of the Neurosciences, 12(3), 229–249. Джерело Харківський національний медичний університет. (б. д.). Історія кафедри фізіології. Інституційне історичне джерело. Харківський національний медичний університет. (2025). І. П. Щелков — науковець і ректор. Інституційний історичний нарис. Lohff, B. (1999). Johannes Müller and the beginnings of experimental neurophysiology: Concepts and strategies. Physis, 36(2), 339–354. Бібліографічний запис. Riese, W., & Arrington, G. E., Jr. (1963). The history of Johannes Mueller's doctrine of the specific energies of the senses: Original and later versions. Bulletin of the History of Medicine, 37, 179–183. Бібліографічний запис. Schmidgen, H. (2002). Of frogs and men: The origins of psychophysiological time experiments, 1850–1865. Endeavour, 26(4), 142–148. Наукова публікація. Schmidgen, H. (2004). The development of psychophysiological measurement, 1850–1865. Історичне дослідження. Sechenov, I. M. (1863). Рефлексы головного мозга. Бібліографічні дані англійського перекладу 1965 року, The MIT Press. Sinatra, M. (2006). The birth of experimental psychology in Germany between psychophysical methods and physiological theories. Physis, 43(1–2), 91–131. Наукова публікація. Ulrich, R., Mattes, S., & Miller, J. (1999). Donders's assumption of pure insertion: An evaluation on the basis of response dynamics. Acta Psychologica, 102(1), 43–76. Джерело Wundt, W. (1862). Beiträge zur Theorie der Sinneswahrnehmung. Leipzig; Heidelberg: C. F. Winter. Оцифроване оригінальне видання, Wellcome Collection. Wundt, W. (1874). Grundzüge der physiologischen Psychologie. Leipzig: Wilhelm Engelmann. Оцифроване оригінальне видання, Wellcome Collection.

Український психологічний ХАБ · 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика Харківська психологічна школа — історично сформована дослідницька спільнота, що виникла в Харкові на початку 1930-х років у взаємодії психологів, педагогів, клініцистів та університетських викладачів. Її центральною науковою проблемою стало походження, розвиток і функціонування психічних процесів у предметній діяльності людини. У працях цього кола досліджували пам’ять, сприймання, мислення, мовлення, практичні дії, дитячу гру та навчання. Найвідоміші його учасники — Олексій Леонтьєв, Олександр Лурія, Олександр Запорожець, Петро Зінченко, Петро Гальперін, Володимир Аснін і Клавдія Хоменко, хоча склад співробітників, їхні посади й ступінь участі змінювалися. Історія школи простежується за наказами навчальних закладів, звітами Української психоневрологічної академії, довоєнними публікаціями, стенограмами наукових виступів і пізнішими спогадами. Особливого значення набула архівна реконструкція Антона Ясницького, доповнена спільними історіографічними дослідженнями Ясницького та Мішеля Феррарі. Ці джерела дозволяють розглядати харківські дослідження як історію конкретних лабораторій, людей і наукових дискусій, а також простежувати, як у подальші десятиліття сформувався їхній усталений образ. Що називають Харківською психологічною школою У вузькому історичному значенні йдеться про коло дослідників, які працювали у Харкові переважно в 1931–1941 роках і були пов’язані спільною програмою вивчення психічного розвитку через діяльність. Їх об’єднували постановка дослідницьких питань, колективні обговорення, експериментальні завдання та взаємодія між кількома установами. Назва не позначала одну кафедру, одну лабораторію чи юридично оформлену академію. У ширшому значенні поняття охоплює тривале продовження відповідних досліджень у харківських університетах і педагогічних закладах, зокрема після Другої світової війни. Таке вживання потребує уточнення: інституційна історія психології в Харкові почалася раніше за діяльнісне коло 1930-х років, а післявоєнні наукові напрями мали власні дослідницькі програми, очільників і методи. Сама назва теж має історію. У документах початку 1930-х років словосполучення «Харківська школа» використовували стосовно іншого педагогічного середовища, пов’язаного, зокрема, з Ароном Залужним. Віднесення цієї назви до групи Леонтьєва потребує окремого документального обґрунтування. Аналіз виступів на науковій сесії 1938 року дозволив Ясницькому висунути аргументовану гіпотезу про роль Данила Ельконіна у формуванні назви «Харківська психологічна школа» саме для нового дослідницького кола. Ідеться про реконструкцію походження наукового найменування, а не про беззаперечно встановлене одноосібне авторство. Харків до 1930-х років: інтелектуальне та інституційне підґрунтя Психологічні дослідження на українських землях розвивалися задовго до оформлення Харківської психологічної школи. Університетська філософія, фізіологія, медицина, психіатрія, педагогіка й експериментальне дослідження психічних процесів поступово створювали умови для становлення спеціалізованих психологічних установ. Харків мав власну історію університетської освіти, клінічних спостережень і педагогічних досліджень, яку слід вивчати у відповідному інституційному контексті. У 1920-х роках українська педагогічна та психологічна думка охоплювала різні, іноді конкуруючі програми. Педологія намагалася комплексно вивчати розвиток дитини, рефлексологія пояснювала поведінку через рефлекторні механізми, а психологічні дослідження дедалі активніше ставили питання про свідомість, мовлення, навчання і соціальні умови розвитку. Їхнє співіснування визначало проблеми, з якими зіткнулися учасники нової харківської групи. У 1930-х роках Харків залишався великим центром державного управління, культури й науки. До червня 1934 року місто було столицею радянської України; тут концентрувалися наукові кадри та установи. Водночас наукове життя розгорталося в умовах примусової колективізації, Голодомору, державного терору, адміністративних реорганізацій і посилення ідеологічного контролю. Історичне дослідження першої наукової сесії 1938 року показує, як кадрові рішення, репресії та правила публічного мовлення впливали на психологічну науку. Саме в цьому середовищі сформувався новий осередок. Його історію потрібно розглядати поряд з українськими педагогічними традиціями, клінічними установами та культурним життям міста. Перенесення до Харкова частини московських дослідників стало важливою подією, але не означало виникнення психології в місті з нуля. Витоки дослідницької програми: культурно-історична психологія Важливу інтелектуальну передумову харківських досліджень становили роботи Лева Виготського та його співробітників кінця 1920-х — початку 1930-х років. У центрі цієї програми перебувало питання про соціальне походження і розвиток вищих психічних функцій, роль мовлення, знаків і засобів у перебудові людської поведінки. Олексій Леонтьєв та Олександр Лурія працювали в колі Виготського ще до харківського етапу. Перехід до харківської програми супроводжувався переорієнтацією частини досліджень. Якщо ранні праці особливо наголошували на опосередкуванні психічних процесів знаками, то харківські експерименти дедалі частіше розглядали предметну дію, її мету, умови й результати як одиниці психологічного аналізу. Цей перехід був предметом дискусій між співробітниками, а не миттєвою заміною однієї завершеної теорії іншою. Історики Ясницький і Феррарі в журналі History of Psychology реконструювали харківський етап як істотну ланку розвитку психології після Виготського. Їхня робота звертає увагу на тривалу діяльність дослідницької спільноти у 1930-х роках, яка залишилася в тіні пізніших узагальнювальних праць та міжнародної рецепції культурно-історичної психології. Виготський мав визначальний інтелектуальний вплив на цю спільноту. Його власну біографію й наукову програму слід відокремлювати від безпосередньої організаційної історії харківських установ. Зображення Виготського як постійного харківського керівника спотворювало б фактичну географію та характер дослідницької співпраці. Формування харківського осередку в 1931–1933 роках Наприкінці 1931 року до Харкова переїхали або розпочали роботу в місцевих наукових структурах кілька психологів, пов’язаних із культурно-історичними дослідженнями. Формувався колектив, що поєднував попередні теоретичні зв’язки з новими місцевими завданнями. У його ранній роботі особливо важливими були Олексій Леонтьєв, Олександр Лурія, Олександр Запорожець та інші співробітники, чиї кар’єри й інституційні посади не збігалися повністю. Інституційним осередком стала система установ, із якої постала Українська психоневрологічна академія. У 1931–1932 роках відбувалося її оформлення та реорганізація дослідницьких підрозділів. Психологічні роботи охоплювали дитячий розвиток, загальну психологію, психопатологію й дослідження порушень мовлення. Архівна реконструкція Ясницького за 1931–1936 роки показує складну структуру наукових секцій і відділів та поступові кадрові зміни. У цій системі організаційна роль Леонтьєва була значною, однак її не слід ототожнювати з керівництвом усією Академією або всіма підрозділами психологічного сектору в кожний рік. У документованій структурі 1934 року важливу адміністративну роль мав Леон Лазарович Рохлін. У різних напрямах досліджень працювали й інші керівники, серед них Михайло Лебединський і Петро Гальперін. Історія посад відтворюється за конкретними документами й датами. Рання харківська програма спиралася на співробітництво клініцистів, дослідників дитячого розвитку та експериментальних психологів. Саме ця взаємодія пояснює, чому в переліках тем поряд із пам’яттю, грою та мовленням з’являлися афазія, алексія, порушення мислення і питання відновлення функцій. Медичні дослідження 1930-х років мають власний історичний контекст і не є сучасними клінічними рекомендаціями. Кафедра психології Харківського педагогічного інституту: документована дата Іншим важливим інституційним центром став Харківський державний педагогічний інститут. Згідно з історією кафедри психології Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди, наказ № 80 від 3 жовтня 1933 року закріпив створення кафедри психології. Її очолив Олексій Леонтьєв; Володимира Асніна й Олександра Запорожця призначили доцентами. Архівне дослідження Ясницького 2009 року уточнює послідовність: у наказі від 5 вересня 1933 року Леонтьєва й Асніна вже було включено до складу кафедри педології, а з 1 жовтня психологію виокремлено в самостійну організаційну одиницю. Розрізнення дати фактичної реорганізації та дати письмового наказу допомагає пояснити наявність кількох жовтневих дат у пізніших переказах. Кафедра забезпечувала викладання, підготовку науковців і обговорення досліджень. Її співробітники водночас могли працювати в психоневрологічних і педагогічних наукових установах. Тому опис школи як «кафедри Леонтьєва» відтворює важливу, проте лише одну складову інституційної мережі. Пізніше педагогічний університет простежував спадкоємність цієї традиції через кафедральні реорганізації, зміну викладацьких поколінь і нові дослідницькі напрями. Водночас сучасна кафедра та історична дослідницька група 1930-х років належать до різних етапів історії установи. Хронологія становлення та розвитку 1931–1932: організація колективу та дослідницьких підрозділів У Харкові формується спільнота психологів, пов’язаних із програмою дослідження психічного розвитку. Розбудовуються психоневрологічні наукові структури, а дослідники уточнюють відносини між мовленням, практичними діями, розвитком дитини й порушеннями психічних функцій. Наукові контакти з Виготським та іншими колегами зберігаються. 1933: університетсько-педагогічне закріплення Психологічна кафедра педагогічного інституту отримує окреме організаційне оформлення. Навчальна, експериментальна та дослідницька робота розподіляється між кількома установами. Саме цей період особливо добре підтверджений історією кафедри і документами, відтвореними істориками. 1934–1935: перегляд програми та кадрові зміни Після смерті Виготського у 1934 році й переїздів низки співробітників харківський осередок продовжив роботу. Предметом дослідження стали суспільно вироблені способи використання знарядь, співвідношення практичної дії та мислення, розвиток дитячої поведінки. Протягом 1934 року Лурія та Леонтьєв повернулися до Москви, проте наукові зв’язки з Харковом тривали. Причини цих переїздів розглядалися істориками у зв’язку з кар’єрними можливостями, реорганізаціями й політичним кліматом; документальна основа дозволяє простежувати події точніше, ніж особисті мотиви. 1936–1938: інституційний тиск та посилення експериментальної роботи Після постанови партійного керівництва СРСР від 4 липня 1936 року про педологію відбулося масштабне адміністративне згортання відповідних установ і програм. Це вплинуло на кадровий склад та можливості публікації досліджень. При цьому праця психологів тривала в педагогічному інституті та інших структурах. У 1938 році відбулася наукова сесія, матеріали якої стали надзвичайно важливими для реконструкції стану теорії пам’яті та самоусвідомлення колективу. 1939–1941: оформлення результатів і переривання довоєнного етапу Наукові результати про мимовільне запам’ятовування, дитяче мислення та предметні дії набули виразнішого експериментального оформлення. Публікації Петра Зінченка кінця 1930-х років стали важливими для психології пам’яті. Війна 1941 року порушила роботу установ, змінила біографії дослідників і призвела до втрат архівних матеріалів. Подальша спадкоємність реалізовувалася в кількох містах і наукових центрах. Чотири етапи досліджень за ретроспективною схемою Леонтьєва У викладеній університетом періодизації Леонтьєв виокремлював чотири фази наукової програми. У 1932–1933 роках домінували проблеми взаємовідношення мовлення та практичного інтелекту і розвитку мислення дошкільника. У 1934–1935 роках увагу зосереджували на знаряддях як носіях суспільно вироблених способів дії. У 1935–1936 роках у центрі перебувала взаємодія теоретичної та практичної діяльності. Для 1936–1940 років характерне поглиблення досліджень пам’яті, сприймання та гри. Ця періодизація допомагає простежити логіку розвитку наукових інтересів. Ретроспективна схема є авторським історичним упорядкуванням. Дійсні дослідження частково перекривалися в часі: різні лабораторії виконували різні завдання, а окремі науковці розвивали кілька напрямів одночасно. Для встановлення конкретних дат публікацій та експериментів необхідні відповідні оригінальні тексти й архівні матеріали. Дослідники Харківської психологічної школи Олексій Леонтьєв: предметна діяльність та організація наукової програми Олексій Миколайович Леонтьєв був одним із ключових організаторів харківського кола. Його наукові інтереси охоплювали розвиток психічних функцій, взаємозв’язок свідомості й діяльності, становлення дії та психологічне значення предметних умов життя людини. Його роль засвідчують призначення на посаду очільника кафедри, спільні дослідження й пізніша історіографія. Історично важливо розрізняти колективну дослідницьку програму 1930-х років і зрілу теорію діяльності, представлену в пізніших працях Леонтьєва. Харківський етап створив емпіричне та концептуальне підґрунтя для низки його ідей, проте пізніша система не повинна механічно переноситися на ранні експерименти. Показовим першоджерелом є знайдений в архіві історичний текст Леонтьєва «Харьковская психологическая школа», оприлюднений у 2011 році. Олександр Лурія: клінічні дослідження й розвиток вищих психічних функцій Олександр Романович Лурія був важливою постаттю раннього харківського етапу. Його дослідження поєднували питання мовлення, складних психічних функцій, їх порушення та можливостей наукового опису розладів. Зв’язок психологічної теорії з клінічним матеріалом створював одну з характерних рис багатопрофільної дослідницької програми Академії. Харківський досвід становить частину довшої історії розвитку нейропсихології Лурії. Зрілі нейропсихологічні моделі та пізніші клінічні методи мають власний час формування, ширшу доказову базу й окрему історію. Олександр Запорожець: дія, сприймання і розвиток дитини Олександр Володимирович Запорожець досліджував роль практичної дії у формуванні психічних процесів, розвитку сприймання, моторики та довільної поведінки. У харківському колі його праці сприяли переходу від загальних тверджень про розвиток до експериментального аналізу конкретних дитячих дій і завдань. За офіційною історією кафедри, Запорожець очолював її у 1938–1941 роках. Подальші дослідження дошкільного розвитку, гри й перцептивних дій формували ширшу наукову традицію, пов’язану з його іменем. Петро Зінченко: мимовільне запам’ятовування Петро Іванович Зінченко став одним із найважливіших дослідників психології пам’яті в харківській традиції. Він аналізував, як зміст завдання, спрямованість дії та місце матеріалу в діяльності впливають на запам’ятовування, яке відбувається без спеціально поставленої мети завчити матеріал. Його доповідь 1938 року «Проблема непроизвольного запоминания у ребенка», опублікована за архівними матеріалами у 2009 році, показує безпосередній зв’язок дослідницької постановки проблеми зі шкільною практикою. Праці кінця 1930-х років і подальша книга «Непроизвольное запоминание» розвивали цю програму, а пізніші експериментальні повторення перевіряли окремі закономірності історичної традиції. Петро Гальперін: дія, засоби та наукова дискусія Петро Якович Гальперін брав участь в обговоренні психологічних проблем пам’яті, опосередкування та розвитку дії. Його архівна доповідь «Учение о памяти (1938)» цікава тим, що автор відкрито переосмислював деякі уявлення про опосередковану пам’ять у ранній культурно-історичній програмі. Надалі Гальперін розробив власну концепцію поетапного формування розумових дій. Її зрілий поняттєвий апарат формувався протягом наступних десятиліть, тому при описі харківського етапу потрібно виходити з джерел відповідного часу. Володимир Аснін, Клавдія Хоменко й інші учасники Володимир Ілліч Аснін був одним із ранніх викладачів кафедри й учасником досліджень дитячої поведінки та довільної дії. Клавдія Омелянівна Хоменко досліджувала проблеми розвитку мислення дитини. Робота школи також була пов’язана з діяльністю Михайла Лебединського, Данила Арановської, Олександра Розенблюма, співробітників лабораторій та аспірантів. Історія колективу стає точнішою, коли до неї включають викладачів, експериментаторів, молодших дослідників і лабораторний персонал. Архівні списки, наведені в дослідженні 1938 року, засвідчують зміну кадрового складу, а не існування незмінного закритого переліку «засновників». Основна ідея: психічний процес у структурі діяльності Один із центральних інтелектуальних здобутків школи — дослідницький принцип аналізу психічних процесів через їхню роль у дії. Пам’ять, сприймання й мислення вивчалися у зв’язку з тим, що робить людина, якої мети прагне, які засоби використовує і які властивості предмета стають для неї значущими. Такий підхід змінював експериментальне питання. Дослідників цікавило, як поведінка й психічний результат змінюються залежно від організації завдання. Наприклад, той самий малюнок може бути матеріалом, над яким людина активно виконує операцію, або побічним елементом ситуації. Порівняння цих умов відкривало можливості для вивчення пам’яті й уваги. Поняття предметної діяльності згодом набуло різних значень у працях учасників і їхніх наступників. У широкому історичному сенсі воно позначало програму, в якій розвиток психіки досліджували в контексті соціально вироблених способів взаємодії людини зі світом. Конкретні теоретичні схеми Леонтьєва, Запорожця, Гальперіна та інших учених розвивалися власними шляхами. Експерименти з пам’яттю: що саме досліджував Петро Зінченко Ключовою для харківської традиції стала постановка питання про мимовільне запам’ятовування. Воно відбувається, коли людина зберігає інформацію без окремого наміру спеціально її завчити. Зінченко вивчав залежність такого результату від розташування матеріалу всередині змістовного завдання. В одному з описаних ним експериментальних підходів учасники працювали з картками, на яких одночасно містилися зображення предметів і числа. В одних умовах потрібно було класифікувати зображення, в інших — виконувати дії з числами. Після завершення діяльності порівнювали, які елементи матеріалу люди відтворювали. Метою було встановити, як спрямованість дії впливає на те, що стає предметом запам’ятовування. Оригінальну логіку дослідження можна простежити в тексті Зінченка про мимовільне запам’ятовування та діяльність і стенограмі його доповіді 1938 року. Центральна історична інтерпретація полягає в тому, що продуктивність запам’ятовування пов’язана з місцем матеріалу в діяльності, характером розумової роботи та значенням завдання для учасника. Це не означає, що будь-яка діяльність автоматично покращує пам’ять або що всі її ефекти пояснюються однією змінною. Таке узагальнення виходило б за межі оригінальних експериментів. Дослідження повторення класичних робіт Зінченка свідчить про збереження інтересу до експериментальної перевірки історичних висновків у нових вибірках та умовах. Мислення, практична дія та опанування знарядь Інша велика група питань стосувалася того, як дитина навчається діяти з предметами й переходить від безпосереднього виконання завдання до усвідомленого використання способів дії. Експериментальні роботи розглядали предметні маніпуляції, добір знарядь, співвідношення мовлення й практичного інтелекту, виникнення складніших форм мислення. Дослідники прагнули описати розвиток як процес формування нових способів розв’язання завдань. Особливо важливою була ідея про культурне походження способів використання знарядь: дитина входить у вже організований людський світ предметів, правил і практик, засвоюючи способи їх застосування через спілкування й діяльність. Різні автори пропонували різні пояснення ролі мовлення, предметної дії та навчання. Тому виведення єдиного «харківського закону розвитку мислення» суперечило б реальному характеру колективної програми. Історик має зіставляти запитання, дослідні ситуації й висновки окремих учених. Сприймання, рухи та дитяча гра Важливу лінію школи становили дослідження становлення сприймання й довільної поведінки. У межах цієї програми сприймання розглядалося у зв’язку з орієнтуванням у предметній ситуації та засвоєнням способів обстеження об’єктів. Аналіз рухових дій допомагав ставити питання про організацію поведінки й перехід від зовнішніх способів виконання завдання до більш складних психологічних форм. Дитяча гра привертала увагу як особливий контекст розвитку дій, ролей і правил. Подальший розвиток психології гри пов’язаний із багатьма дослідниками, зокрема Данилом Ельконіним і Олександром Запорожцем. Їхні зрілі концепції виходили за межі Харкова 1930-х років, але зберігали зв’язок із дослідницькими питаннями того періоду. Сьогодні експериментальні дані про дитячий розвиток оцінюють з урахуванням дизайну дослідження, віку учасників, культурного контексту, надійності вимірювань і можливості повторення результатів. Для історії школи визначальними залишаються тогочасні методи та формування наукових проблем. Клінічні дослідження, мозкові порушення й межі історичної спадщини Психологічні дослідження в системі Української психоневрологічної академії охоплювали також порушення мовлення, читання та інших функцій. Робота клінічних підрозділів створювала можливості порівнювати розвиток складних психічних процесів і їх зміни за патологічних станів. Архівна реконструкція 1931–1936 років прямо розмежовує лінії дослідження розвитку, порушення і теоретичного узагальнення вищих психічних функцій. Це важливий приклад міждисциплінарної організації науки, в якій психологічні й медичні запитання частково перетиналися. Тогочасні діагностичні категорії, методики оцінювання й уявлення про лікування належать до історії медицини та психології. Їхній опис у цій статті характеризує історичні дослідницькі практики. Сучасні клінічні рішення ґрунтуються на актуальних класифікаціях, настановах і перевірених методах. Наукова сесія 18 грудня 1938 року: голоси самих учасників Особливе джерелознавче значення має наукова сесія Харківського державного педагогічного інституту 18 грудня 1938 року. Збережені й опубліковані документи дозволяють побачити, як учасники формулювали наукові питання та дискутували між собою. Ця подія є важливою точкою для дослідження реального інтелектуального життя школи. Публікація Ясницького про сесію 1938 року реконструює історичний контекст виступів і дискусію щодо самого найменування школи. У тому самому номері журналу вперше оприлюднено два особливо важливі архівні тексти: «Учение о памяти (1938)» Петра Гальперіна та «Проблема непроизвольного запоминания у ребенка (1938)» Петра Зінченка. Публікації 2009 року мають принципово інший статус, ніж оригінальне виголошення доповідей у 1938 році. Для історичної хронології датою висловлення положень є 1938 рік, а для бібліографічного опису сучасного друкованого видання — 2009 рік. Це розрізнення особливо важливе, коли порівнюють пріоритет ідей і дати їхньої доступності для міжнародної наукової спільноти. Зміст доповідей засвідчує, що представники спільноти обговорювали внутрішні теоретичні проблеми, включно з критикою попередніх поглядів на пам’ять. Отже, колективна дослідницька програма включала аргументовані розбіжності й перегляд гіпотез. 1936 рік: педологічна кампанія та політичний тиск Історію харківської школи визначали адміністративні та політичні обставини радянської держави. Постанова партійного керівництва від 4 липня 1936 року, присвячена так званим «педологічним перекрученням», стала підставою для згортання педологічних структур і переслідування низки наукових підходів. Змінилися штатні можливості, навчальні плани, напрями досліджень і правила публічного наукового висловлювання. У Харкові наслідки були неоднаковими для різних інституцій. Ясницький на підставі кадрових документів показує, що науковці та кафедри проходили через реорганізації різними шляхами. У другій половині 1936 — на початку 1937 року відбулася також реорганізація Української психоневрологічної академії, що суттєво вплинула на її психологічні підрозділи. Партійний тиск відбивався в лексиці тогочасних наукових публікацій, у публічній критиці, атрибуції авторства й можливостях видати завершені матеріали. Тому історики враховують не лише буквальний зміст опублікованого тексту, а й контекст його створення, цензурні вимоги та відмінності між приватною дискусією й офіційним виступом. Окремої уваги потребують дослідницькі долі українських педагогів, яких звинувачували в політичних відхиленнях, зокрема Арона Залужного та Івана Соколянського. Вони належали до ширшої історії української науки й не можуть бути представлені виключно як «помилкові попередники» харківської діяльнісної групи. Політичні обвинувачення тієї доби є джерелом для вивчення репресивних практик, а не науковою оцінкою відповідних досліджень. Війна, післявоєнна відбудова та поширення наукових ідей Початок німецько-радянської війни в червні 1941 року перервав довоєнну роботу багатьох харківських установ. Евакуація, військова служба, руйнування та післявоєнні реорганізації змінили наукову географію й збереженість документів. Деякі праці залишалися маловідомими, а окремі архівні матеріали стали доступними дослідникам значно пізніше. Після війни психологічні дослідження в Харкові продовжилися. Поряд із місцевими кафедральними традиціями відновлювалися й розвивалися напрями дослідження пам’яті, мислення та навчальної діяльності. Історія педагогічної кафедри документує наступні покоління дослідників, зміни організаційної структури та нові наукові завдання. У передмові до публікації архівного тексту Леонтьєва 2011 року Володимир Зінченко висловив припущення, що цей матеріал міг бути пов’язаний із післявоєнними планами створення або організації психологічного центру в Києві чи харківського підрозділу. У тому самому коментарі згадується створений 1946 року київський Інститут психології, який очолив Григорій Костюк. Запропоноване пояснення призначення документа має статус авторської гіпотези, а не встановленого архівного факту. Мережа наукової спадкоємності охопила Київ, Москву та інші центри, де працювали колишні співробітники харківської групи й наступні покоління психологів. Для історії української психології важливо зберігати окрему видимість харківського етапу, його місцевих інституцій та науковців. Університетські традиції другої половини XX століття У післявоєнній роботі харківських кафедр розвивалися дослідження мислення, пам’яті дітей, проблемного навчання, сприймання й педагогічної психології. Документована історія кафедри психології розвитку ХНПУ імені Г. С. Сковороди називає серед дослідників Данилу Арановську, Олександра Гордона, Олександру Концеву й інших представників відповідних поколінь. Університетська традиція зазнавала адміністративних змін. У 1957–1974 роках кафедра психології в педагогічному інституті була об’єднана з кафедрою педагогіки. У 1975–1979 роках кафедру психології очолювала Світлана Бочарова, діяльність якої охоплювала психологію пам’яті, навчання та інженерну психологію. У наступні десятиліття розширювалися теми дослідження мислення, інтелектуального розвитку й соціальної психології. Історія психології в Харківському університеті є окремою інституційною лінією. Її розвиток був пов’язаний, зокрема, з дослідженнями Петра Зінченка та психології пам’яті. Харківська наукова спадщина розвивалася через взаємодію різних навчальних закладів, а ототожнення сучасних факультетів із первинною структурою 1930-х років позбавляло б її інституційної точності. Сучасний український погляд на ці процеси представлено також у дослідженні Марата Кузнєцова, Тамари Хомуленко та Світлани Бережної «Історія становлення та розвитку Харківської психологічної школи». Воно простежує академічну традицію педагогічного університету від 1930-х років до сучасних наукових напрямів. Харківська школа в історії світової психології Науковий внесок харківського кола набуває виразності в міжнародній історіографії, коли його розглядають поряд з розвитком експериментальної психології, досліджень розвитку й когнітивних процесів. Дослідники школи поставили запитання про зв’язок між організацією завдання та психічним результатом, які в різних формах залишилися важливими для психології навчання, пам’яті й діяльності. Історіографічне дослідження Yasnitsky і Ferrari, опубліковане в Journal of the History of the Behavioral Sciences, аналізує перехід від ідей Виготського до подальшої психологічної традиції й наголошує на ролі харківської групи у збереженні та розвитку її дослідницької програми. Робота тих самих авторів у History of Psychology висвітлює період між раннім розвитком культурно-історичних ідей та їхнім ширшим міжнародним поширенням у другій половині XX століття. Важливо, що вплив харківських досліджень визначався як експериментами й публікаціями, так і навчанням нових дослідників, міжінституційними зв’язками та перенесенням наукових проблем в інші установи. Історію школи слід включати у світову карту психології як частину історії науки, що творилася на території України, водночас перебуваючи у складних транснаціональних і радянських наукових мережах. Це дозволяє точно називати місце проведення досліджень, установу, мову оригінальної публікації й подальшу міжнародну рецепцію. Чим харківська програма відрізнялася від інших напрямів того часу У науковому середовищі першої половини XX століття співіснували психологічні програми, що по-різному визначали предмет дослідження. Рефлексологічні підходи наголошували на рефлекторній організації поведінки. Педологічні програми прагнули комплексно описати дитячий розвиток. Експериментальна психологія в різних країнах досліджувала сприймання, асоціації, пам’ять і навчання за допомогою дедалі більш спеціалізованих методик. Харківський діяльнісний підхід акцентував на тому, що психічні процеси варто вивчати у структурі змістовної дії. Це було теоретичним орієнтиром, із якого випливали конкретні експериментальні контрасти. Його представники досліджували, як змінюється результат за різних предметів діяльності, цілей, способів роботи й умов розвитку. Межі між цими програмами в історії були рухливими. Дослідники брали участь у міждисциплінарних дискусіях, змінювали свої позиції й працювали в установах зі складною організаційною історією. Документальне зіставлення наукових робіт дозволяє відновити ці зв’язки точніше за пізніші схеми взаємовиключних «шкіл». Історіографічні міфи, спірні атрибуції та відкриті питання Чи мала школа одного засновника Леонтьєв відіграв провідну організаційну й теоретичну роль, що підтверджується документами та історичними свідченнями. Водночас дослідницька спільнота розвивалася завдяки колективній роботі учасників різних установ і спеціалізацій. Формула про єдиного засновника є історичним скороченням, яке потребує пояснення. Чи була школа безпосередньо очолена Виготським Харківський осередок виріс із кола співпраці з Виготським і зберігав із ним інтелектуальний зв’язок. Проте організаційна історія Харкова пов’язана з конкретними місцевими посадами, установами й документами, тому історичний вплив і безпосереднє керівництво необхідно розрізняти. Чи означала «Харківська школа» те саме в 1933 і 1938 роках Дослідження Ясницького 2009 року демонструє, що назва використовувалася в різних полемічних контекстах. Її застосування до педагогічного напряму Залужного та до діяльнісного кола Леонтьєва є окремими історичними випадками. Так само гіпотеза про роль Ельконіна у появі назви в 1938 році залишається історіографічним аргументом. Чи всі праці можна однозначно приписати одному авторові Учасники школи працювали спільно, обговорювали рукописи та виступали в умовах цензури. Історики висували гіпотези про приховану колективну участь у створенні окремих текстів. Ці гіпотези досліджуються через архіви, рукописи, свідчення та порівняння редакцій. До появи переконливих документів бібліографічну атрибуцію слід зберігати відповідно до встановленого авторства конкретної публікації. Чи існує завершений архів усіх експериментів Документи харківського етапу збереглися нерівномірно. Частина матеріалів втрачена під час війни й реорганізацій, деякі рукописи опублікували багато десятиліть потому. Стан джерел обмежує можливість відтворити кожний експеримент, склад вибірки або точну послідовність усіх дослідницьких рішень. Як сучасна наука оцінює цю спадщину Історичне значення Харківської психологічної школи пов’язане з розвитком дослідницької програми, формуванням експериментальних запитань та інституційним поширенням знань. Деякі її положення отримували подальшу перевірку; інші потребують переоцінки в контексті сучасної методології. Наприклад, у дослідженні Іванової та Мажиріної «Развитие непроизвольной памяти: повторение исследований П. И. Зинченко» автори спеціально повернулися до історичних експериментальних ефектів, щоб перевірити їх за нових умов. Такий підхід відділяє історичну реконструкцію від актуального емпіричного підтвердження. Збереження термінів «діяльність», «знаряддя», «опосередкування» або «довільність» у сучасній психологічній мові свідчить про історичну тяглість ідей. Водночас однакові слова можуть використовуватися у різних сучасних теоріях та методах, що вимагає чіткої операціоналізації. Саме тому спадщину школи слід досліджувати через конкретні публікації, методики та способи аргументації. Для психології розвитку важливими залишаються питання про формування дій, роль навчальної ситуації, досвіду та соціальної взаємодії. Для психології пам’яті — питання про зв’язок запам’ятовування зі змістом і метою діяльності. Їхнє сучасне емпіричне вивчення здійснюється через ширші програми досліджень, незалежні від історичного статусу будь-якої школи. Значення Харківської психологічної школи для історії української науки Харківська психологічна школа є важливим етапом інституціоналізації психології в Україні. Її розвиток відбувався в конкретному українському місті, в установах із власними історичними назвами, кадрами й традиціями викладання. Дослідження формувалося через зв’язки між українськими педагогічними інституціями, психоневрологічною медициною та ширшими науковими мережами. Наукова історія школи також показує залежність виробництва знань від матеріальних, соціальних і політичних умов. Розвиток експериментальних програм відбувався поряд із репресіями, кадровими втратами та цензурними обмеженнями. Відтворення цих умов допомагає точніше зрозуміти, які питання ставили дослідники, які праці могли друкувати і які результати залишилися в архівах. Для сучасної української психологічної енциклопедії принциповим є документоване розмежування кількох історій: дореволюційної й ранньорадянської науки Харкова, діяльнісної дослідницької спільноти 1930-х років, спадкоємності післявоєнних кафедр, розвитку київських інституцій та міжнародного поширення культурно-історичної психології. Саме через ці зв’язки Харківська психологічна школа посідає своє місце у світовій історії науки. Поширені запитання Коли виникла Харківська психологічна школа Її ядро сформувалося на початку 1930-х років, передусім у 1931–1933 роках. Дослідницька програма продовжувалася до війни 1941 року, а її наукові напрями розвивалися й пізніше. Відповідь залежить від того, чи мається на увазі формування спільноти, створення кафедри або виникнення самої назви. Хто заснував Харківську психологічну школу Одним із провідних організаторів був Олексій Леонтьєв. Важливу роль у формуванні та діяльності групи відігравали також Олександр Лурія, Олександр Запорожець та інші дослідники. Школа постала як спільна наукова програма в мережі харківських установ. Які головні ідеї Харківської психологічної школи Її визначальне питання стосувалося розвитку психічних процесів у діяльності. Звідси випливали дослідження пам’яті, сприймання, мислення, практичних дій, засвоєння знарядь, дитячої гри й навчання. Учасники пропонували різні теоретичні пояснення цих процесів. Який експеримент найбільше відомий Серед найвідоміших — експериментальні дослідження Петра Зінченка про мимовільне запам’ятовування. Вони порівнювали запам’ятовування матеріалу залежно від його місця в завданні й від спрямованості діяльності учасників. Історичні досліди становлять частину ширшої програми вивчення пам’яті. Який зв’язок школи з Левом Виготським Частина основних учасників раніше працювала з Виготським і розвивала питання культурно-історичного походження психічних функцій. У Харкові дослідники особливо зосередилися на аналізі предметної діяльності, дитячих дій і розвитку психічних процесів у конкретних завданнях. Чи продовжує школа існувати сьогодні Історичне ядро 1930-х років належить до минулого. Його наукова спадщина продовжується в дослідницьких традиціях, університетських кафедрах і працях наступних поколінь. Сучасні установи мають власну структуру, наукові завдання й академічну історію. Пов’язані статті Основні школи психології: історична карта напрямів — порівняння історичних дослідницьких програм і наукових традицій. Хронологія історії психології: основні дати, події та відкриття — події, які допомагають розмістити харківську школу в ширшій історичній послідовності. Як психологія стала самостійною наукою — історія утворення психологічних лабораторій, дисциплін та інституцій. Лейпцизька лабораторія Вундта 1879 року: значення та історичні нюанси — інституційні передумови експериментальної психології. Когнітивна революція в психології: причини, події та наслідки — подальші зміни в історії дослідження психічних процесів. Історія психології в Україні: школи, інституції та головні етапи Історія психологічної думки в Києві Історія психологічних досліджень в Одесі Історія психології: етапи, школи та розвиток науки Світова історія психології: різні традиції й межі західного канону Джерела Гальперин, П. Я. (1938/2009). «Учение о памяти (1938)». Культурно-историческая психология, 5(2), 109–113. Архівна доповідь, опублікована 2009 року. Зинченко, П. И. (1938/2009). «Проблема непроизвольного запоминания у ребенка (1938)». Культурно-историческая психология, 5(2), 114–117. Архівна доповідь, опублікована 2009 року. Зинченко, П. И. «Непроизвольное запоминание и деятельность». Історичний текст із описом експериментальної методики. Іванова, О. Ф., Мажиріна, К. А. (2008). «Развитие непроизвольной памяти: повторение исследований П. И. Зинченко». Культурно-историческая психология, 4(1). Наукова публікація. Кафедра психології розвитку Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди. «Історія і сьогодення». Офіційна історія кафедри. Кузнєцов, М., Хомуленко, Т., Бережна, С. (2024). «Історія становлення та розвитку Харківської психологічної школи». Новий колегіум, 4(116). Рецензована українська публікація. Леонтьев, А. Н. (бл. 1945–1946/2011). «Харьковская психологическая школа». Культурно-историческая психология, 7(3), 134–138. Публікація архівного рукопису з редакційним коментарем. Ясницкий, А. (2008). «Очерк истории Харьковской школы психологии: период 1931 — 1936 гг.». Культурно-историческая психология, 4(3), 92–102. Історико-архівне дослідження. Ясницкий, А. (2009). «Очерк истории Харьковской школы психологии: первая научная сессия Харьковского государственного педагогического института и появление “Харьковской школы психологии” (1938)». Культурно-историческая психология, 5(2), 95–108. Історико-архівне дослідження. Yasnitsky, A., Ferrari, M. (2008). “From Vygotsky to Vygotskian psychology: Introduction to the history of the Kharkov School.” Journal of the History of the Behavioral Sciences, 44(2), 119–145. DOI: 10.1002/jhbs.20303. Yasnitsky, A., Ferrari, M. (2008). “Rethinking the early history of post-Vygotskian psychology: The case of the Kharkov school.” History of Psychology, 11(2), 101–121. DOI: 10.1037/1093-4510.11.2.101.

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика Структуралізм у психології — історична дослідницька програма, пов’язана насамперед з Едвардом Бредфордом Тітченером, яка прагнула описати будову свідомого досвіду через аналіз його найпростіших складників, їхніх властивостей і способів поєднання. Наприкінці XIX — на початку XX століття ця програма стала впливовим варіантом експериментальної психології, особливо в Корнелльському університеті США. Її класичне формулювання містить стаття Тітченера «The Postulates of a Structural Psychology» (1898). Головна історична особливість структуралізму полягає в тому, що він перетворював свідомий досвід на предмет лабораторного аналізу. Дослідник запитував, які елементарні переживання можна виділити в певному стані свідомості, які ознаки вони мають та як утворюють складніший досвід. Водночас різні школи ранньої психології ставили інші запитання: як людина діє в середовищі, як організує сприймання, як виникають навички та якою є роль несвідомих процесів. Історична точність потребує окремого розмежування: Вільгельм Вундт був учителем Тітченера і творцем лейпцизької експериментальної традиції, але його власна психологія охоплювала активність свідомості, апперцепцію, волю й культурно-історичні процеси. Вважати Вундта засновником того самого структуралізму, який пізніше розробив Тітченер, означає спростити суттєві теоретичні розбіжності. Це детально доведено в історіографічних дослідженнях Курта Данцігера та Томаса Ліхі. Що означає «структура» у структуралістській психології Слово «структура» позначало аналітично виділену будову безпосереднього переживання. Тітченер порівнював психологію з біологією, у якій можна досліджувати будову організму, функції органів та їхній розвиток. За аналогією він пропонував розрізняти структурне, функціональне та генетичне вивчення психічного життя. Структурна психологія мала насамперед установити склад досвіду, тоді як питання про його практичне призначення належало до іншого дослідницького ракурсу. У публікації 1898 року Тітченер прямо вказував, що елементи свідомості є результатом наукового аналізу. Це важливе уточнення: «елементарне відчуття» у його програмі не обов’язково є ізольованим життєвим переживанням, яке людина зустрічає поза експериментом. Його виділяють через спеціальне розчленування складного досвіду. Психологічний структуралізм має власний історичний зміст. Його не слід змішувати зі структуралізмом у лінгвістиці, антропології чи літературознавстві XX століття, де терміном позначали інші інтелектуальні програми. Сучасне слово «структура» в когнітивній науці або нейропсихології також не означає автоматичного продовження школи Тітченера. Інтелектуальні передумови: від філософії досвіду до лабораторії Емпіризм, асоціанізм і проблема елементів У XVIII–XIX століттях психологічна думка розвивалася на перетині філософії пізнання, фізіології органів чуття та уявлень про асоціації. Питання про те, чи можна пояснити складні думки як поєднання простіших вражень, уже існувало в емпіристичних та асоціативних теоріях. Структуралізм успадкував інтерес до складників досвіду, але прагнув перевести суперечку з філософського рівня в процедури контрольованого лабораторного спостереження. Саме тому називати Тітченера винахідником уявлення про «елементи психіки» історично неточно. Його особливий внесок — чітка програма структурного опису свідомості, експериментальна дисципліна самоспостереження та інституційна школа, у межах якої цю програму реалізовували. Психофізика та фізіологічна психологія XIX століття Дослідження співвідношення фізичних стимулів і відчуттів, часу реакції, зорових та слухових процесів створили технічну й методологічну основу нової науки. Вони показали, що принаймні деякі характеристики психічного досвіду можна вивчати в повторюваних умовах, регулюючи стимули та реєструючи відповіді. На цьому тлі виникали різні відповіді на питання, що саме має пояснювати психологічний експеримент. Тітченер прийняв лабораторний ідеал систематичної перевірки, але особливо наполягав на тому, що власним предметом психології є досвід у його безпосередній даності спостерігачеві. Дослідження зв’язків із фізичними стимулами слугувало контролем умов і способом організації експерименту; його кінцевою метою залишався опис свідомих процесів. Вундт і Тітченер: історичний зв’язок і принципова відмінність Лейпцизька лабораторія Вундта стала одним із символів інституційного становлення експериментальної психології. Тітченер навчався в Лейпцигу, здобув там дослідницьку підготовку, засвоїв важливість контрольованих умов та переніс частину методичного досвіду до США. Про науковий внесок учителя окремо розповідає стаття «Вільгельм Вундт». Вундт розглядав свідомість як послідовність активних процесів. Його концепція апперцепції описувала активне спрямування уваги й організацію переживань. Значну роль у поясненні відігравали психічна причинність, вольові процеси та синтез, а в культурно-історичних дослідженнях — мова, звичаї та колективні утворення. Психологічний експеримент Вундта мав обмежену сферу застосування: контрольовані судження щодо простих стимулів, часових співвідношень і сенсорних подій. Тітченер формував власну систему в англомовному інтелектуальному середовищі, де сильними були традиції емпіризму, асоціанізму та позитивістського розуміння науки. Він розширював роль спеціально навченого самоспостереження і більше зосереджувався на класифікації елементів свідомості. Данцігер (1979) показав, що цей поворот частково суперечив Вундтовій концепції наукового пояснення. Ліхі (1981) спеціально розібрав поширений підручниковий міф, начебто школа Тітченера була просто американською копією психології Вундта. Історичний зв’язок між ученими засвідчують навчання, лабораторна підготовка, перекладацька й методична діяльність. Теоретична наступність потребує аналізу змісту праць, адже спільне походження методів не гарантує тотожності дослідницьких програм. Хронологія становлення структуралізму 1870–1890-ті роки: лабораторна інфраструктура У 1870–1880-х роках психологічні експериментальні практики поширювалися європейськими університетами. Лейпцизький центр Вундта об’єднував прилади, навчання, дисертаційні дослідження, публікації та мережу міжнародних учнів. Це середовище дало Тітченеру навички, які він пізніше використав для побудови власної школи. Корнелльська психологічна лабораторія існувала вже з 1891 року — ще до призначення Тітченера. У його власному описі оснащення лабораторії 1898 року зазначено дату відкриття та подальше розширення приміщень. За архівним свідченням Корнелльського університету, Тітченер отримав призначення на кафедру психології 1892 року і працював у закладі до смерті 3 серпня 1927 року. 1896 рік: перший систематичний виклад У 1896 році вийшла книжка Тітченера «An Outline of Psychology». Її бібліографічні дані підтверджує цифровий каталог Бібліотеки Конгресу США: Нью-Йорк і Лондон, видавництво Macmillan. Ця праця систематизувала підходи ранньої експериментальної психології та підготувала подальше чітке формулювання структурної програми. 1898–1899 роки: визначення структурного підходу 1898 року в журналі «The Philosophical Review» (том 7, сторінки 449–465) вийшла стаття «The Postulates of a Structural Psychology». Вона стала програмним текстом структуралізму: Тітченер порівняв структурний аналіз з анатомією й обґрунтував його самостійні питання. 1899 року він відповів критикам у статті «Structural and Functional Psychology» («The Philosophical Review», том 8, сторінки 290–299), уточнивши, що поділ на структуру й функцію стосується дослідницьких завдань, а сама структура охоплює процеси в часі. Важливо, що опозиція структуралізму й функціоналізму формувалася в публічній науковій дискусії. Це не була єдина «битва шкіл», у якій один експеримент одразу вирішив питання про природу свідомості. 1901–1905 роки: лабораторний посібник «Experimental Psychology: A Manual of Laboratory Practice» виходив у 1901–1905 роках у двох томах, поділених на чотири частини для студентів і викладачів. Каталог Wellcome Collection фіксує якісні та кількісні експерименти й бібліографічні характеристики видання. Це свідчить, що школа Тітченера мала практичну систему навчання експерименту, а не обмежувалася загальною філософською декларацією. 1907–1912 роки: конкуренція програм і методологічні суперечки У 1907 році Джеймс Роуленд Енджелл у «The Province of Functional Psychology» дав програмне формулювання функціонального підходу. У 1912 році Тітченер опублікував «The Schema of Introspection» («The American Journal of Psychology», том 23, сторінки 485–508), де докладно пояснив статус інтроспекції, роль дослідницької установки та проблему помилки стимулу. Перші десятиліття XX століття стали періодом зростання альтернатив: функціональної психології, вюрцбурзьких досліджень мислення, гештальтпсихології та біхевіоризму. Їхнє розгортання поступово обмежило претензії структуралізму на загальну наукову програму. Яку мету ставила перед собою структурна психологія У системі Тітченера можна виділити три взаємопов’язані завдання. По-перше, встановити, які елементарні процеси наявні у свідомому переживанні. По-друге, описати їхні атрибути: якість, інтенсивність, тривалість, ясність і в належних випадках просторову протяжність. По-третє, з’ясувати, як елементарні процеси утворюють складніші конфігурації досвіду. Відповідно до тексту 1898 року, «аналіз» означав дисципліноване виділення складників, які в повсякденному переживанні постають поєднаними. Дослідник мав описувати те, що виявляє переживання за певних експериментальних умов, і класифікувати результати. Пояснення біологічної користі свідомості, поведінкового пристосування чи розвитку психічних функцій виводилося за межі центрального структурного питання. Така постановка мала методологічну перевагу для свого часу: вона надавала дослідницькій програмі конкретний предмет, мову опису й правила спостереження. Її труднощі виникали тоді, коли аналітично отриману класифікацію починали сприймати як природний універсальний поділ психіки, який може бути незалежно відтворений будь-якою лабораторією. Елементи свідомості: відчуття, образи та афективні переживання Відчуття Відчуття були для Тітченера найпростішими складниками сприймання. Візуальні кольорові враження, слухові тони, смаки, запахи, дотикові й тілесні якості він описував через їхню доступність свідомості. У структурному підході досліджували не лише назви зовнішніх речей, що спричиняють відчуття, а й конкретний пережитий чуттєвий зміст. Водночас фізичний подразник і відчуття становили різні рівні опису. Частота звукової хвилі є фізичною величиною, а висота почутого тону — властивістю слухового досвіду. Структуралістський експеримент мав регулювати перше й отримувати систематичний звіт про друге. Образи Образи становили елементарний матеріал уявлень, пам’яті й уяви. Уявити обличчя знайомої людини або відтворити у пам’яті мелодію — приклади ситуацій, у яких структураліст запитував би про безпосередні образні складники досвіду. Те, наскільки всі форми мислення справді потребують подібних образів, стало одним із предметів методологічної суперечки початку XX століття. Афективні елементи Афективними елементами Тітченер називав найпростіші переживання приємності й неприємності. У його класифікації вони відрізнялися від складних емоційних станів, які включають багато процесів. Він заперечував деякі ширші розрізнення афективних вимірів, які застосовував Вундт. Це ще один конкретний приклад розходження двох систем. Атрибути елементів Якість визначала, чим саме є відчуття: синє, кисле, тепле або високий тон. Інтенсивність описувала силу, тривалість — часовий перебіг, ясність — ступінь виразності в полі уваги. Для частини сенсорних процесів Тітченер також розглядав просторову протяжність. Його «The Postulates of a Structural Psychology» пропонує відмінний набір атрибутів для сенсорних і афективних процесів, тому спрощена формула «кожен елемент має п’ять однакових властивостей» не відповідає оригінальному викладові. Сучасне дослідження сприймання може використовувати слова «інтенсивність», «якість» або «часове вікно», але методи вимірювання, теорії представлення стимулів та моделі мозкової обробки сформувалися у значно ширшому науковому контексті. Подібність терміна сама по собі не доводить збереження первісної структуральної класифікації. Інтроспекція як лабораторна процедура Чому потрібні були навчені спостерігачі Структуралісти прагнули зробити звіт про власний досвід настільки ж дисциплінованим, як спостереження в природничих науках. Учасників навчали звертати увагу на задані характеристики переживання, відокремлювати опис досвіду від припущення про предмет, уживати узгоджені терміни та виконувати повторні проби за контрольованих умов. Про ці вимоги та різноманітність інтроспективних процедур Тітченер писав у статті 1912 року. Історіографічне дослідження Данцігера (1980) встановило, що під спільною назвою «інтроспекція» історично об’єднувалися істотно різні процедури. Вундтове контрольоване внутрішнє сприймання простих подій і розгорнуті звіти, поширені серед деяких дослідників початку XX століття, не були одним і тим самим методом. Помилка стимулу: чому назвати предмет було недостатньо Один із найвідоміших термінів Тітченера — «помилка стимулу». Вона виникала, коли спостерігач переходив від опису переживання до називання зовнішнього об’єкта або до знання про нього. Наприклад, відповідь «я бачу яблуко» містить упізнавання предмета. Структуралістський аналіз намагався з’ясувати, з яких пережитих кольорових, просторових і тілесних характеристик утворився цей досвід. Таке розрізнення мало дослідницьку логіку: стимул може залишатися незмінним, тоді як його суб’єктивне переживання змінюється залежно від уваги, контексту й попереднього досвіду. Водночас воно ставило складне питання про критерій правильності. Опис, який не збігається з фізичним об’єктом, може бути точним звітом про переживання; проте сам цей звіт потребує незалежної перевірки й методів оцінювання надійності. Обидві сторони питання присутні вже в обговоренні Тітченера 1912 року. Умовний приклад дослідження Уявімо експеримент, у якому на короткий час показують кольорову фігуру. Дослідник регулює освітлення, тривалість показу й відстань до екрана. Навчений спостерігач розповідає про відтінок, яскравість, ясність контуру та часову зміну враження. Звіт порівнюють з іншими пробами та варіантами стимулу. Це навчальна реконструкція логіки методу, а не опис конкретного історичного експерименту Тітченера. За сучасними критеріями така процедура потребувала б чіткого протоколу, незалежно визначених змінних, кількісної оцінки відповідей, перевірки міжспостерігацької узгодженості та врахування очікувань дослідника. Історичні структуралісти робили важливі кроки до стандартизації спостережень, але їхня теоретична система не забезпечила універсального способу відокремлювати структуру переживання від впливу навчання й інструкції. Структуралізм і функціоналізм: предмет наукової суперечки Структурна психологія запитувала, з чого складається даний усвідомлений досвід. Функціональні підходи запитували, яку роль відіграють психічні процеси в адаптації, діяльності, навчанні та регуляції поведінки. Ці запитання можуть доповнювати одне одного, однак на межі століть вони відображали конкурентні уявлення про завдання психології як науки. Вільям Джеймс у «The Principles of Psychology» (1890), розділ «The Stream of Thought» підкреслював безперервність і мінливість свідомості. У розділі «The Mind-Stuff Theory» він аналізував труднощі гіпотези, за якою складний стан свідомості складається з незалежних дрібніших психічних частин. Ці міркування передували класичній програмній статті Тітченера, тому Джеймса коректно розглядати як представника ширшої інтелектуальної альтернативи, а не лише як пізнішого критика структуральної школи. Джон Дьюї у «The Reflex Arc Concept in Psychology» (1896) доводив, що психологічне пояснення має враховувати взаємозв’язок сприймання й дії в цілісній координації. Енджелл у «The Province of Functional Psychology» (1907) формулював завдання функціональної психології через операції свідомості та їхні зв’язки з поведінкою організму. Розбіжність між школами стосувалася не просто набору улюблених тем. Вона охоплювала критерії наукового пояснення: чи достатньо описати склад переживання, чи необхідно дослідити його перебіг, дію і пристосувальне значення. Ранні суперечки задокументовані в статтях Тітченера 1898 і 1899 років та в відповіді його критика Вільяма Колдвелла. Суперечка про мислення без образів Особливо гострою виявилася дискусія про так зване безобразне мислення. У вюрцбурзьких дослідженнях на початку XX століття Освальд Кюльпе та його колеги застосовували розгорнуті звіти про перебіг виконання розумових завдань. Деякі учасники повідомляли про усвідомлене значення, судження або спрямованість думки, які вони не могли звести до окремих сенсорних образів. Для структуралізму це створювало проблему: якщо думка може усвідомлюватися без відповідного образного елемента, то класифікація елементарних складників свідомості потребує перегляду. Тітченер та його прихильники намагалися показати, що за достатньо ретельного аналізу образні або чуттєві складники все-таки виявляються. Історико-філософський огляд Stanford Encyclopedia of Philosophy описує цю полеміку та її методологічний наслідок: лабораторії, які працювали з різними припущеннями й інструкціями, часто отримували результати, що відповідали їхнім початковим теоріям. Історична суперечка залишилася невирішеною у власних термінах і стала одним із аргументів на користь перегляду інтроспективного методу. Звідси випливає загальніший урок для історії науки. Коли теорія визначає, що дослідник повинен навчитися помічати, а той самий навчений звіт згодом використовується як доказ теорії, виникає ризик замкненого кола. Сучасна психологія розвиває процедури, які мають робити такі припущення явними та доступними незалежній перевірці. Гештальтпсихологія та критика елементного аналізу Гештальтпсихологія початку XX століття привернула увагу до організації сприймання, у якій взаємні відношення між частинами впливають на властивості пережитої цілості. Для структуралістського аналізу це становило принциповий виклик: складне сприймання іноді неможливо пояснити простим переліком окремих сенсорних якостей без опису їхньої організації. Ця критика мала багато різновидів. Вона не довела одним експериментом повної хибності всіх досліджень відчуттів і не скасувала корисності сенсорного аналізу. Її історичне значення полягає у зміні питання: від пошуку інвентарю елементів до дослідження законів організації й відношень між складниками сприймання. Детальніше про карту історичних напрямів дивіться в матеріалі «Основні школи психології». Структуралізм є важливим вузлом цієї карти, але його наукова історія виходить за межі простого зіставлення назв шкіл. Біхевіоризм, зміна предмета психології та занепад школи На початку XX століття американський біхевіоризм запропонував визначати предмет психології передусім через спостережувану поведінку та зв’язок між умовами й реакціями. Це посилило сумніви щодо можливості побудувати загальну науку на звітах спеціально навчених спостерігачів про власний досвід. Однак твердження, що «біхевіоризм одним ударом знищив інтроспекцію», є історичним спрощенням. Методологічні суперечки точилися й до нього, і всередині експериментальної психології. Данцігер (1980) показав відмінності між інтроспективними традиціями, нерівномірність поширення систематичної інтроспекції та її різні траєкторії в Європі й Північній Америці. Після смерті Тітченера 1927 року його школа втратила головного систематизатора та організатора. Втім, інтелектуальний вплив уже раніше змінювався через розвиток альтернативних дослідницьких програм. Історію цього переходу доцільно описувати як тривалу зміну предметів, методів та академічних мереж. Основні наукові обмеження структуралізму Надійність інтроспективних даних Головна проблема полягала у складності незалежної перевірки звіту про внутрішнє переживання. Два спостерігачі могли по-різному поділяти досвід на складники, а їхня підготовка й дослідницькі очікування впливали на словник опису. Повторення процедури за однакових фізичних умов саме по собі не гарантувало однакового способу переживання й класифікації. Залежність результату від теорії Коли учасників учили бачити досвід крізь визначений набір категорій, дослідження могло відтворювати цю класифікацію. Суперечка з вюрцбурзькою школою особливо виразно показала проблему: різні навчальні практики та правила звітування ускладнювали перевірку висновків між лабораторіями. Проблема полягає в методологічній залежності результату від процедури, а не в запереченні факту суб’єктивного досвіду. Межі предмета дослідження Структуралістський підхід зосереджувався на доступному свідомому досвіді спеціально навченого дорослого спостерігача. Він мав обмежену придатність для систематичного дослідження розвитку дітей, поведінки тварин, неусвідомлюваних механізмів, соціальних процесів та складної діяльності. Ці сфери активно розвивалися в інших програмах психології. Відсутність незалежного критерію «остаточного елемента» Постає питання, за якою ознакою елемент уже неможливо далі аналітично розкласти. Те, що навченому учасникові певна якість здається елементарною, є психологічним спостереженням, але не автоматично доводить її статус універсального складника всіх можливих форм свідомості. Уже Колдвелл у полеміці 1899 року звертав увагу на суперечність між розумінням елементів як аналітичних абстракцій та їх подальшим трактуванням як останніх складників психічного життя. Корнелльська школа: організація науки та нерівність доступу Тітченер розвивав дослідницьку програму через університетську лабораторію, викладання, дисертації, журналізацію результатів та професійні зв’язки. Опис лабораторії в його публікації 1898 року дає змогу побачити матеріальний бік ранньої експериментальної науки: простір, апаратуру, технічні обмеження та навчальні потреби. Історія цієї школи також показує суперечливі правила доступу до професійних спільнот. Тітченер заснував 1904 року групу експериментальних психологів, відому як Experimentalists, до якої не запрошували жінок. Водночас він керував дослідженнями жінок-психологинь, зокрема Маргарет Флой Вашберн, яка здобула докторський ступінь із психології в США, та сприяв публікації багатьох їхніх робіт. Цю суперечливу інституційну історію докладно реконструюють Роберт Проктор і Ренд Еванс (2014). Отже, оцінюючи історичну школу, необхідно враховувати водночас її інтелектуальну програму, внесок у підготовку науковців і конкретні інституційні практики. Різні факти одного біографічного чи організаційного сюжету мають бути присутні в історичному поясненні разом. Міжнародний контекст і українська історія психології Структуралізм Тітченера належав до міжнародного руху експерименталізації психології, який охоплював німецькі, британські та американські університети. На українських землях у цей період також розвивалися психологічні студії в університетах, але історичні зв’язки слід установлювати за документами про конкретних дослідників, лабораторії, навчальні програми та публікації. Для Львова важливими є традиція філософсько-психологічної освіти та праці Казимира Твардовського, а також міжнародні контакти університетського середовища; їх документує історичний опис кафедри психології Львівського національного університету. Звідси не випливає, що львівська психологічна школа була осередком структуралізму Тітченера: для такого твердження потрібні окремі джерельні докази. Для української історіографії важливо зберігати відмінність між поширенням експериментальних методів загалом, навчанням у європейських університетах та безпосереднім прийняттям специфічної теорії Тітченера. Відсутність у джерелах доказу прямого запозичення означає, що воно не може подаватися як усталений історичний факт. Що залишилося від структуралізму в сучасній психології Найвиразніша спадщина структуралізму — увага до точного опису досвіду, дисципліни лабораторного спостереження та відкритого обговорення методологічних меж. Психологія й сьогодні досліджує суб’єктивні переживання, сенсорні характеристики та свідоме сприймання, застосовуючи експериментальні завдання, психофізичні методи, поведінкові показники, інструменти самозвіту та нейронаукові підходи. Однак сучасне дослідження відчуттів не засвідчує правильності історичного твердження, що будь-яку свідомість можна повністю скласти з фіксованого набору елементів Тітченера. Методологічні припущення, операціоналізація, статистичні критерії та теорії причинних механізмів істотно змінилися. Збереження окремого дослідницького питання не означає збереження всієї історичної системи. Про різні значення інтроспекції та відмінність історичного самоспостереження від сучасних методів можна прочитати в статті «Інтроспекція: що це, історія методу, межі та сучасне використання». Про інституційні обставини виникнення нової науки — у статті «Як психологія стала самостійною наукою». Поширені історичні міфи «Структуралізм заснував Вундт» Вундт вплинув на становлення експериментальної психології та навчав Тітченера. Структуралізм як виразно сформульовану програму аналізу свідомості обґрунтував Тітченер. Їхні погляди різнилися щодо апперцепції, психічної причинності та меж інтроспективного експерименту. Історіографічні аргументи наведені у працях Данцігера та Ліхі. «Структуралісти просто просили людей описати свої почуття» Програма передбачала навчання спостерігачів, контроль лабораторних умов, аналіз якостей досвіду, спеціальні правила звітів і розгорнуті експериментальні посібники. Її історичні труднощі слід оцінювати з урахуванням реального рівня методичної організації. «Біхевіоризм довів, що внутрішній досвід не існує» Біхевіоризм запропонував інші критерії науковості та змінив дослідницькі пріоритети. Історична критика інтроспекції стосувалася насамперед перевірюваності, надійності й пояснювальної ролі даних. Суб’єктивний досвід залишився важливим предметом різних напрямів психології. «Структуралізм повністю зник без наукового сліду» Його конкретна класифікація елементів втратила статус провідної теорії. Водночас історія структуралізму допомагає зрозуміти, як психологія навчалася формувати спостережувані змінні, стандартизувати процедури та дискутувати про межі доступу до свідомого досвіду. Запитання та відповіді Хто заснував структуралізм у психології? Едвард Бредфорд Тітченер є головним автором класичної структуралістської програми в експериментальній психології. Її чіткий виклад він опублікував 1898 року. Його дослідження розвивалися на основі ширших європейських традицій експериментальної психології, зокрема навчання у Вундта. Який предмет вивчав психологічний структуралізм? Структура свідомого досвіду: елементарні переживання, їхні атрибути й поєднання в складніші форми. Центральними категоріями були відчуття, образи та афективні елементи. Яким методом користувалися структуралісти? Керованим лабораторним самоспостереженням навчених учасників, що поєднувалося з контролем стимулів і експериментальних умов. Тітченер докладно описав принципи цієї процедури у «The Schema of Introspection» (1912). У чому різниця між структуралізмом і функціоналізмом? Структуралізм ставив питання про склад безпосереднього переживання. Функціоналізм досліджував психічні процеси як діяльність, пов’язану з пристосуванням та взаємодією із середовищем. Історично це були різні наукові пріоритети, які могли перетинатися в експериментальних темах. Чим відрізнялися Тітченер і Вундт? Тітченер формалізував структурну класифікацію елементів свідомості й розширив систематичну інтроспекцію. Вундт більше наголошував на активних психічних процесах, апперцепції, волі та обмеженнях експерименту при вивченні складних форм психічного життя. Чому структуралізм зазнав критики? Через труднощі незалежної перевірки інтроспективних звітів, залежність результатів від навчання спостерігачів, обмежену придатність для багатьох психологічних явищ та сумніви, що виділені аналітично «елементи» є універсальними частинами будь-якого досвіду. Чи використовується структуралізм сьогодні? Як цілісна школа Тітченера він належить історії психології. Сучасна психологія продовжує вивчати свідомий досвід, відчуття та їхню організацію іншими методами й у рамках інших теоретичних моделей. Чи був структуралізм першою науковою школою психології? Історичний розвиток експериментальної психології охоплював кілька наукових програм, лабораторій та інтелектуальних традицій. Структуралізм був ранньою впливовою програмою, яку некоректно представляти єдиним початком усієї психологічної науки. Історичне значення структуралізму Структуралізм створив одну з найчіткіших ранніх програм лабораторного опису свідомості та перетворив проблему «складу досвіду» на послідовність конкретних дослідницьких завдань. Його поява пов’язана з розвитком психофізики, лейпцизької експериментальної традиції, англомовної філософії науки й американських університетських інститутів. Наукова критика структуралізму допомогла психології усвідомити залежність спостереження від теорії, складність незалежної перевірки переживань і необхідність розглядати психічні явища в часовому, діяльнісному та соціальному контекстах. Історична цінність школи визначається конкретністю поставлених питань, документованістю її практик та впливом на подальші суперечки про наукові методи. Пов’язані статті Основні школи психології: історична карта напрямів Лейпцизька лабораторія Вундта 1879 року: значення та історичні нюанси Вільгельм Вундт: експериментальна психологія, лабораторія та ідеї Інтроспекція: що це, історія методу, межі та сучасне використання Як психологія стала самостійною наукою Фізіологічні передумови виникнення наукової психології Перші психологічні лабораторії Європи та США Функціоналізм у психології: походження, ідеї та вплив Історія психології: етапи, школи та розвиток науки Біхевіоризм: що це, основні ідеї, представники та критика Джерела Angell, J. R. (1907). The Province of Functional Psychology. Psychological Review, 14, 61–91. Оригінальний текст. Caldwell, W. (1899). Postulates of Structural Psychology. Psychological Review, 6, 187–191. Історичний текст критики. Cornell University. (1927). Edward Bradford Titchener. Університетський меморіальний документ. Архів Корнелльського університету. Danziger, K. (1979). The positivist repudiation of Wundt. Journal of the History of the Behavioral Sciences, 15(3), 205–230. Стаття видавництва. Danziger, K. (1980). The history of introspection reconsidered. Journal of the History of the Behavioral Sciences, 16(3), 241–262. Стаття видавництва. Dewey, J. (1896). The Reflex Arc Concept in Psychology. Psychological Review, 3, 357–370. Оригінальний текст. James, W. (1890). The Principles of Psychology. Розділ VI, The Mind-Stuff Theory. Оригінальний текст. James, W. (1890). The Principles of Psychology. Розділ IX, The Stream of Thought. Оригінальний текст. Leahey, T. H. (1981). The mistaken mirror: On Wundt’s and Titchener’s psychologies. Journal of the History of the Behavioral Sciences, 17(2), 273–282. Стаття видавництва. Library of Congress. (1896). Titchener, E. B. An Outline of Psychology. Бібліографічний запис і цифрова копія. Каталог Бібліотеки Конгресу. Proctor, R. W., & Evans, R. (2014). E. B. Titchener, women psychologists, and the experimentalists. The American Journal of Psychology, 127(4), 501–526. PubMed. Stanford Encyclopedia of Philosophy. (2004). Mental Imagery. Розділ The Imageless Thought Controversy. Академічний огляд. Titchener, E. B. (1896). An Outline of Psychology. Macmillan. Примірник Бібліотеки Конгресу. Titchener, E. B. (1898). The Postulates of a Structural Psychology. The Philosophical Review, 7(5), 449–465. Оригінальний текст. Titchener, E. B. (1898). The Equipment of a Psychological Laboratory. Архівна републікація. Titchener, E. B. (1899). Structural and Functional Psychology. The Philosophical Review, 8, 290–299. Оригінальний текст. Titchener, E. B. (1901–1905). Experimental Psychology: A Manual of Laboratory Practice. Macmillan. Каталог Wellcome Collection. Titchener, E. B. (1912). The Schema of Introspection. The American Journal of Psychology, 23, 485–508. Оригінальний текст. Wellcome Collection. Experimental Psychology: A Manual of Laboratory Practice. Бібліографічний опис видання 1901–1905 років. Каталог.

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 12 жовтня 2026 · Редакційна політика Психофізика XIX століття — історія перетворення відчуттів на предмет кількісного експериментального дослідження. Упродовж XIX століття фізіологи, фізики й дослідники психіки навчилися змінювати інтенсивність світла, звуку, тиску та ваги за контрольованих умов, порівнювати відповіді спостерігачів і математично описувати зв’язок між характеристиками стимулу та його сприйманням. Визначальними віхами стали дослідження дотику й вагових відмінностей Ернста Генріха Вебера, двотомна праця Густава Теодора Фехнера «Elemente der Psychophysik» 1860 року та включення психофізичних процедур до лабораторної психології останньої третини століття. Історія Лейпцизького університету безпосередньо пов’язує ці дослідження з формуванням експериментальної психології. Історичне питання цієї статті — як виникла психофізика як дослідницька програма, якими були її первинні поняття, процедури, математичні припущення та межі, як її сприйняли сучасники і чому вона змінила психологічну науку. Сучасні визначення сенсорних порогів, психометричних функцій і методів викладено окремо в матеріалі «Психофізика: що це і як психологія вимірює зв’язок між стимулом та відчуттям». Чому дослідження відчуттів стало науковою проблемою XIX століття Проблема співвідношення тілесного впливу та переживання мала тривалу філософську історію. Проте для експерименту потрібні були калібровані фізичні стимули, відтворювана процедура подання, фіксований спосіб відповіді та правила зіставлення результатів. Саме їх поступове поєднання відкрило новий вид дослідження: встановлювати за допомогою повторних спроб, коли спостерігач помічає подразнення, розрізняє два подразники або повідомляє про зміну інтенсивності. Історик Роберт Возняк, досліджуючи книжку Фехнера, описує виникнення лабораторної психології як результат розвитку експериментальної апаратури разом із процедурами кількісного оцінювання психічних явищ. Історичний вступ Возняка, Йоркський університет. Оптика, акустика, фізіологія нервової системи та сенсорних органів розвивалися паралельно. Фізик міг точно задати частоту чи інтенсивність сигналу, а фізіолог — дослідити роботу органу чуття. Психофізичне запитання вимагало третьої величини: систематичної відповіді людини на впорядковані стимули. Це зблизило природниче вимірювання із психологічним спостереженням і сформувало мову стимулу, відмінності, порога та функціональної залежності. Лейпциг був одним із важливих центрів такого зближення. Університетські кафедри, навчальні курси та дослідницькі зв’язки забезпечували співіснування фізіології, фізики й дослідження відчуттів. Водночас процес мав ширший європейський контекст: вивчення зору і слуху, технічні засоби контролю часу, світла та звукових сигналів розроблялися в різних наукових осередках. Формування дисципліни доцільно розглядати як мережу методів і установ, а не як подію, що одномоментно відбулася в одній лабораторії. Ернст Генріх Вебер: від фізіології дотику до вимірювання відмінностей Ернст Генріх Вебер досліджував властивості дотикової чутливості та здатність людини порівнювати відчуття за різних фізичних умов. Його праця «De pulsu, resorptione, auditu et tactu: annotationes anatomicae et physiologicae» вийшла в Лейпцигу 1834 року у видавця C. F. Koehler; оригінальне латиномовне видання зберігає Цифрова бібліотека ETH Zürich. Книжка належить до фізіологічної літератури свого часу: її назва охоплює пульс, резорбцію, слух і дотик. Психофізичне значення дослідів Вебера стало особливо виразним у їхній подальшій математичній інтерпретації. Два дотики, дві ваги та різні дослідницькі завдання Вебер порівнював просторову розрізнювальну здатність шкіри: на одних ділянках тіла два близькі контакти могли сприйматися як два, на інших — як один. Такі досліди продемонстрували, що чутливість залежить від ділянки тіла й умов подразнення. Дотиковий дослід з двома точками слід розрізняти з ваговими порівняннями: у першому випадку оцінюють просторове розрізнення, у другому — відмінність величини двох навантажень. Зведення цих дослідів до однієї універсальної формули стирає суттєві відмінності між сенсорними завданнями. Оригінал праці Вебера 1834 року. У дослідах з вагами важливою стала залежність помітної різниці від вихідної ваги. За певних умов спостерігач помічає порівняно малу абсолютну зміну легкого предмета, тоді як для важчого предмета потрібна більша абсолютна зміна. Історичний зміст спостереження полягає в залежності порога розрізнення від рівня стимуляції. Пізніше Фехнер назвав відповідну емпіричну закономірність законом Вебера та зробив її підставою власної теорії кількісної шкали відчуттів. Фехнер, «Elemente der Psychophysik», розділ про закон Вебера. Як читати закон Вебера в історичному контексті У звичному сучасному записі закон Вебера позначають співвідношенням ΔI/I ≈ k, де I — вихідна інтенсивність стимулу, ΔI — найменша розрізнювана зміна за обраною процедурою, k — частка Вебера. Це компактне формулювання історичної регулярності, а його застосування потребує визначення модальності, діапазону подразників і критерію відповіді. Значення k змінюється залежно від умов експерименту; узагальнення на всі органи чуття та всі інтенсивності не випливає з дослідів Вебера. Докладніше сучасну формулу та її інтерпретацію подано в статті «Закон Вебера». Показовий уявний приклад: якщо за конкретних умов помітна надбавка становить 2 одиниці до стимулу 100 одиниць, то та сама відносна частка для стимулу 200 одиниць дорівнювала б 4 одиницям. Це ілюстрація співвідношення, а не історичні числові результати Вебера та не універсальна властивість людського сприймання. Справжній дослід вимагає багаторазових відповідей, контролю порядку подання та оцінювання мінливості суджень. Густав Теодор Фехнер: як виникла психофізика як програма Густав Теодор Фехнер працював на перетині фізики, філософії природи та дослідження психічного. Його метою була кількісно визначена залежність між фізичним і психічним. Згідно з реконструкцією Возняка, Фехнер датував інтелектуальний прорив 22 жовтня 1850 року, а наступне десятиліття присвятив теоретичній розробці та дослідам зі стимуляцією й порогами. Ця дата походить із власного історичного свідчення Фехнера та його подальшого переказу; її слід розглядати як авторське датування ідеї, тоді як дисциплінарна програма оформилася в низці праць і практик. Возняк, історичний вступ до «Elemente der Psychophysik». Філософський горизонт його досліджень був широким: Фехнер прагнув з’ясувати співвідношення душі й тіла та розрізняв зовнішню психофізику, де співвідносяться фізичний подразник і відчуття, та внутрішню, де йшлося про зв’язок психічного з фізіологічними процесами. Ці складові утворювали єдину авторську програму, хоча їхня перевірюваність суттєво відрізнялася. Для зовнішньої психофізики існували практичні процедури контрольованого подразнення й реєстрації суджень; внутрішня психофізика залежала від тодішніх обмежених знань про нервові процеси. Історіографічний аналіз первісної програми Фехнера. «Elemente der Psychophysik» 1860 року Двотомні «Elemente der Psychophysik» («Елементи психофізики») вийшли в Лейпцигу 1860 року у видавництві Breitkopf und Härtel. Це головна праця, в якій психофізика представлена як послідовна система експериментальних методів, математичних положень і досліджень зв’язку тілесного та психічного. Два томи мали відмінні логічні завдання: розробка вимірювання відчуттів і зовнішньої психофізики, а також обговорення глибших відношень психічних процесів до фізіологічного підґрунтя. Зі змістом першої частини можна ознайомитися в оцифрованому німецькому тексті 1860 року. Поява двотомника стала важливою тому, що запропонувала правила роботи з повторюваними відмінностями, а не лише філософську гіпотезу про залежність духу від тіла. Фехнер прагнув обґрунтувати одиницю вимірювання психічної інтенсивності, використовуючи ледь помітну різницю. На цій підставі він будував математичну модель приросту відчуття. Історичне значення програми зберігається навіть там, де сучасна наука переглянула її теоретичні припущення. Фехнер у перекладі фрагментів першоджерела, Йоркський університет. Архів університетських курсів як свідчення інституційного становлення Психофізика швидко стала темою університетської освіти. Цифрова база історичних каталогів лекцій Лейпцизького університету фіксує курс Фехнера «Psychophysische Messmethoden» у літньому семестрі 1860 року, курс «Elemente der Psychophysik» у зимовому семестрі 1860 року, а також пізніші курси про психофізичні вимірювальні методи. Такі записи показують перехід наукової програми від книжкової аргументації до викладання, відтворення методів і підготовки дослідників. Вони точніше характеризують інституційну історію, ніж легенда про один день виникнення нової науки. Історичні списки лекцій Густава Фехнера, Лейпцизький університет. Три експериментальні методи Фехнера Фехнер систематизував три класичні способи психофізичного вимірювання. Їхні історичні німецькі назви — «Methode der Grenzfälle», «Methode der richtigen und falschen Fälle» та «Methode der mittleren Fehler». У сучасній українській термінології їм відповідають метод меж, метод правильних і неправильних випадків (історичний попередник методу сталих подразників) та метод середньої помилки, який у пізнішій традиції пов’язують із методом налаштування. Назви методів у різних епохах та їхні реалізації варто зіставляти з урахуванням конкретного протоколу. Класичний текст Фехнера. Метод меж: переходи між відповідями Експериментатор змінює стимул послідовно, наприклад від дуже слабкого до помітного або у зворотному напрямку. Спостерігач указує, коли подразнення з’явилося, зникло чи коли два сигнали стали розрізнюваними. Поріг оцінюють за сукупністю переходів у висхідних і низхідних рядах. Послідовність стимулів робить процедуру зрозумілою, але створює можливість очікування наступної відповіді, звикання до темпу й залежності від попереднього судження. Чергування напрямків і повтори частково допомагають виявити ці впливи. Метод правильних і неправильних випадків: повторення та частка відповідей Спостерігач не отримує просту монотонну послідовність стимулів. Подразники різної величини подають у визначених поєднаннях та повтореннях, а дослідник обчислює розподіл відповідей і помилок. Зміщення від поодинокого порогового судження до частот стало фундаментальним історичним кроком: непостійність відповіді розглядалася як властивість емпіричного матеріалу, з якою має працювати вимірювання. Пізніше ці процедури розвинулися в метод сталих стимулів і психометричне оцінювання. Возняк про ймовірнісний характер процедур Фехнера. Метод середньої помилки: наближення до рівності Учасник регулює змінний стимул, намагаючись зрівняти його зі зразком або досягти заданого співвідношення. Дослідник зіставляє фактичне фізичне значення зі встановленим і аналізує серію відхилень. Саме повторення дозволяє побачити систематичну похибку, напрямок налаштування та розкид результатів. Пізніший метод налаштування зберіг споріднену логіку, однак можливості самостійного регулювання стимулу, апаратура та статистичні критерії різнилися в різні періоди. Спільна риса трьох підходів — перетворення відповіді спостерігача на структуровані дані. Вони передбачають визначений стимул, опис інструкції, повторення спроб і правило оцінювання. Саме організація досліду надала психологічному судженню місце в кількісній науці. Водночас жодна процедура не перетворює суб’єктивне переживання на фізичну величину без операційного визначення того, яка поведінкова відповідь слугує показником. Поріг відчуття та ледь помітна різниця: що саме вимірювали Поняття абсолютного порога позначало межу, на якій подразнення переходить у повідомлене відчуття, а поняття диференційного порога — мінімальну відмінність між подразниками, яку спостерігач може помітити за встановлених умов. Для Фехнера поріг мав ще й теоретичну роль: він давав початкову точку відліку, а послідовні ледь помітні різниці — можливість побудувати умовну шкалу інтенсивності відчуттів. Ця побудова значною мірою спиралася на припущення про порівнюваність таких одиниць у різних точках шкали. Фехнер, «Elements of Psychophysics», переклад фрагментів видання 1860 року. Відмінність між історичним і сучасним значенням порога принципова. У реальному повторному експерименті людина може повідомити про стимул однієї сили в одній спробі та не повідомити в іншій. Сучасне оцінювання формулює поріг через правило, прив’язане до ймовірності відповіді та типу завдання. Саме тому слово «поріг» позначає результат операціоналізованого вимірювання, а не єдину незмінну межу для кожної людини. Історія розвитку психофізичних процедур до сучасних адаптивних алгоритмів підсумована в огляді Treutwein (1995)00016-X). Від закону Вебера до формули Фехнера Емпірична регулярність та математичне припущення Веберівський результат стосується співвідношення порогової зміни й вихідної інтенсивності стимулу. Фехнер зробив додатковий крок: припустив, що рівні ледь помітні різниці можуть слугувати рівними приростами інтенсивності відчуття. Позначивши інтенсивність подразника I, величину відчуття S та відповідний коефіцієнт c, він пов’язав малий приріст відчуття з відносним приростом подразнення: dS = c·dI/I. За математичного інтегрування і вибору нульового рівня I₀ отримують S = c·ln(I/I₀). Розділ Фехнера про закон Вебера в першому виданні. Ці дві формули мають різний зміст. Співвідношення ΔI/I ≈ k описує залежність порога розрізнення від початкової інтенсивності за певних умов. Логарифмічна залежність S = c·ln(I/I₀) описує теоретично сконструйовану шкалу інтенсивності відчуття. Щоб перейти від одного до іншого, потрібні припущення про одиниці відчуття, локальну сталість співвідношення та придатний діапазон вимірювань. Тому експериментально підтверджений приблизний закон розрізнення сам собою ще не встановлює універсальної логарифмічної шкали суб’єктивних переживань. Що означає логарифмічна залежність За логарифмічною моделлю однакові відношення фізичних інтенсивностей відповідають однаковим приростам умовно визначеної величини S. Так, перехід від I до 2I дає ту саму різницю модельного значення S, що й перехід від 2I до 4I, якщо виконуються припущення моделі. Ця математична властивість пояснює історичну привабливість формули для опису сенсорної адаптації до широких діапазонів інтенсивностей. Вона не означає, що кожен подвоєний фізичний сигнал завжди переживається людиною однаково за всіх контекстів. Межі закону та історичні суперечки Сам Фехнер обговорював межі емпіричного застосування закону Вебера до зовнішніх подразників і припускав ширшу чинність принципу для внутрішньої психофізики. Це розрізнення присутнє безпосередньо в його тексті, а не є лише застереженням сучасних дослідників. У перекладі фрагментів «Elemente der Psychophysik», оприлюдненому в історичному зібранні Йоркського університету, автор визнає обмежену відповідність закону умовам зовнішньої психофізики, одночасно висуваючи значно ширшу теоретичну гіпотезу. Первинний текст Фехнера в історичному перекладі. Суперечки стосувалися того, чи можна вважати ледь помітні різниці рівними одиницями переживання, як інтерпретувати поріг і якою мірою зв’язок між стимулом та відчуттям має загальний характер. Продовження цієї дискусії засвідчує праця Георга Еліаса Мюллера «Zur Grundlegung der Psychophysik» (1878), присвячена теоретичним основам психофізики, а також пізніша відповідь самого Фехнера «In Sachen der Psychophysik» (1877). Ці тексти показують, що психофізика вже в XIX столітті була полем активної методологічної аргументації, а не завершеним набором безспірних законів. Каталогічний запис праці Мюллера. Інструменти, протоколи та роль спостерігача Психофізичний експеримент вимагав урахування фізичної однорідності подразників і умов їхнього пред’явлення. Для вагових порівнянь важливі спосіб утримання предметів, послідовність і тривалість проб; для дослідження зору — освітлення, контраст, стан адаптації та параметри поля зору; для слуху — рівень і характер сигналу. Повторюваність процедури дозволяла дослідникам розділяти випадкову варіацію відповідей, вплив стимулу й передбачувані ефекти порядку. Частина цих проблем помітна вже в класичних методах Фехнера, а сучасні протоколи виробили докладніші правила контролю. Людина в досліді виконувала активну пізнавальну дію: повідомляла про наявність, відмінність чи рівність сенсорних подій. Тому якість даних залежала від інструкцій і критеріїв відповіді. Під час повторення спроб можуть змінюватися увага, втома, очікування та стратегія. Психофізика закріпила принцип, за яким ці умови необхідно описувати як складові експериментальної системи. Цей принцип згодом став звичним для інших напрямів експериментальної психології. Фізіологія зору й слуху: паралельні програми XIX століття Герман фон Гельмгольц розвивав фізіологічну оптику й дослідження сенсорних процесів у ширшому контексті фізики та фізіології. Його «Handbuch der physiologischen Optik» виходив частинами протягом 1850–1860-х років; бібліографічно відоме книжкове видання 1867 року. Значення цієї програми для історії психофізики полягає в експериментальному та теоретичному аналізі зорової системи, оптичних стимулів і процесів сприймання. Не кожне дослідження Гельмгольца слід називати психофізичним у вузькому значенні Фехнера, але їхні методи й запитання розвивали споріднене поле кількісної сенсорної науки. Гельмгольц, «Handbuch der physiologischen Optik». Історія наукового пояснення відчуттів сформувалася через взаємодію фізичних теорій сигналу, дослідження органів чуття і реєстрації психологічних суджень. Для цього важливо розрізняти три рівні: параметри зовнішнього сигналу, роботу сенсорної системи та поведінкову відповідь спостерігача. Психофізика першочергово встановлювала зв’язки між першими й третіми параметрами; пояснення проміжної фізіології вимагало додаткових методів. Це розрізнення допомагає точніше зрозуміти історичні досягнення та їхні пізніші нейронаукові продовження. Вундт і лабораторна психологія: спадкоємність та інституції Вільгельм Вундт у «Grundzüge der physiologischen Psychologie» (1874) систематизував широке коло фізіологічних та психологічних питань. У 1879 році з його роботою в Лейпцизькому університеті традиційно пов’язують інституційне оформлення експериментальної психології. Історичний розвиток лабораторії включав формування навчання, дослідницьких програм і організаційних практик, тож значення 1879 року розкривається через послідовність змін, а не через міф про одномоментне відкриття психології. Архівний запис видання Вундта та історія інституту Лейпцизького університету. Експериментальна психологія Вундта успадкувала інтерес до контрольованих стимулів, психічних реакцій, часу, уваги й апаратури, водночас розширивши дослідницький горизонт. Психофізика дала їй практичні процедури вимірювання відчуттів; лабораторний рух забезпечив організаційні умови для методичного навчання, колективних досліджень і поширення техніки. Детальне інституційне питання викладено в окремій статті «Лейпцизька лабораторія Вундта 1879 року: значення та історичні нюанси». Саме на цьому етапі психофізика перетворюється на міждисциплінарну дослідницьку традицію: її методи можуть використовувати фізіологи, психологи, медики та дослідники сенсорної поведінки. Водночас історія психофізики не тотожна повній історії психології. Психологія поступово створювала експерименти з пам’яттю, увагою, навчанням, судженням і соціальною поведінкою, які потребували власних теоретичних одиниць та інструментів. Ширший контекст становлення науки розглянуто в матеріалі «Як психологія стала самостійною наукою». Поширення експериментальної традиції на українських землях Історія психофізики XIX століття пов’язана з університетськими мережами, які згодом вплинули на дослідницьку психологію в Україні. Для цього сюжету важливо дотримуватися конкретних архівно підтверджених подій. Історичний нарис кафедри психології Львівського національного університету імені Івана Франка повідомляє, що Казимир Твардовський відвідав лейпцизьку лабораторію Вундта 1892 року, а з 1895 року його діяльність у Львівському університеті стала важливим чинником становлення дослідницької психології. Ці події стосуються насамперед руху ідей, навчання та організації лабораторної роботи. Джерело Львівського університету наводить також листи Владислава Вітвіцького до Твардовського від 20 і 27 квітня 1902 року. В одному з них описано лабораторні заняття у Вундта, роботу зі зоровими контрастами, оптичні й акустичні теми та участь кількох десятків людей. Для історії XIX століття ці листи є документальним свідченням продовження й передання експериментальної традиції на початку XX століття. Їх не слід переносити за датою в XIX століття чи подавати як доказ того, що всі описані досліди вже проводилися у Львові до 1900 року. Львівський університет: історія кафедри та цитовані листи. Українська перспектива розкриває суттєвий аспект світової історії науки: циркуляцію знань між німецькомовними центрами, університетами Центрально-Східної Європи та науковими осередками українських земель. Точні дати лекцій, лабораторних практик, листування й установчих рішень дозволяють реконструювати цю мережу. Питання розвитку лабораторної інфраструктури на українських землях є окремим історичним сюжетом, який потребує подальшого систематичного архівного дослідження. Суперечки XIX століття: чи справді можна виміряти відчуття Головна методологічна проблема полягала в тому, що фізичну інтенсивність можна було оцінювати приладами, тоді як інтенсивність переживання дослідник отримував через судження спостерігача. Фехнер запропонував міст між цими величинами, спираючись на ледь помітні відмінності як одиниці шкали. Сумніви виникали щодо правомірності такої одиниці, залежності висновку від конкретної процедури й можливості узагальнення формули на різні сенсорні якості. Огляд Возняка та власні роздуми Фехнера дозволяють простежити і силу проєкту, і його теоретичні передумови. Для історіографії тут важливе розрізнення між успішністю методу та правильністю всіх авторських тлумачень. Повторюваний експеримент із порогами може забезпечувати надійне порівняння чутливості за заданих умов, навіть якщо загальний закон вимірювання психічного виявляється надто широким. Саме в цій розбіжності зароджувалася наукова здатність відокремлювати процедуру отримання даних від великої теорії про природу свідомості. Що змінилося після XIX століття Від єдиної логарифмічної формули до різних шкал У XX столітті дослідники розширювали способи кількісної оцінки суб’єктивної інтенсивності. Стенлі Сміт Стівенс у статті «On the psychophysical law» 1957 року розвинув степеневу модель, в якій співвідношення між фізичною та суб’єктивною величинами може описуватися показником степеня, залежним від сенсорного завдання. Це не скасовує історичного значення Фехнера: воно показує, що різні операції вимірювання, діапазони й модальності потребують різних моделей. Stevens (1957), Psychological Review. Від порогового судження до функції ймовірності Подальший розвиток теорії виявлення сигналу та психометричних функцій дозволив окремо аналізувати здатність розрізнення й схильність спостерігача відповідати «так» або «ні». Це особливо важливо, коли повідомлення про наявність стимулу залежить від очікувань, вартості помилки або інструкцій. Таке пояснення належить до пізнішої історії психофізики: переносити терміни чутливості й критерію відповіді з другої половини XX століття безпосередньо на авторський текст Фехнера було б анахронізмом. Комп’ютеризація та адаптивні процедури Коли керування стимуляцією та реєстрацією відповідей стало комп’ютеризованим, дослідники змогли змінювати наступний стимул залежно від попередніх відповідей. Так з’явилися різні сімейства адаптивних процедур, які оцінюють пороги або точки психометричної функції ефективніше за деяких умов. Огляд Бернгарда Тройтвайна «Adaptive psychophysical procedures» (1995) систематизує алгоритми, відмінності між ними та критерії вибору. Саме в цьому історичному русі видно сталість основного запитання Фехнера при зміні математичних інструментів. Treutwein (1995), Vision Research00016-X). Історичні міфи та помилки атрибуції Міф: у психофізики був один засновник, який почав усі дослідження відчуттів Публікація Фехнера 1860 року є засадничою для систематичної психофізики, але її передумови включають досліди Вебера та ширшу традицію оптики, акустики й фізіології. Показово, що власні матеріали Лейпцизького університету називають Вебера та Фехнера серед попередників лабораторної психології. Висловлювання про «єдиного засновника» можливе лише як скорочене позначення певного етапу оформлення програми, а не як буквальне твердження про відсутність попередників. Історія інституту Лейпцизького університету. Міф: закон Вебера — Фехнера є безвинятковим законом усіх відчуттів Емпіричне співвідношення порогових змін та логарифмічна шкала відчуття мають конкретні припущення й обмежені діапазони застосування. Класична теорія залишається інтелектуально важливою як модельний крок до кількісної психології. Проте сучасний опис різних сенсорних систем спирається також на степеневі, ймовірнісні й інші функції. Точніше говорити про історичний закон і клас моделей з установленими умовами застосування, ніж про абсолютну психологічну формулу. Міф: перший експеримент почався саме 1879 року Вебер публікував експериментальні дослідження відчуттів задовго до 1879 року; книжка Фехнера вийшла 1860-го, а університетські курси психофізики фіксуються того самого року. Дата 1879 належить до важливого етапу лабораторної інституціоналізації, пов’язаного з Вундтом. Вона доповнює послідовність подій, а не замінює ранні експерименти та книжки. Оригінал Вебера 1834 року, архів курсів Фехнера, історія інституту. Хронологія становлення психофізики 1834 — у Лейпцигу опубліковано працю Ернста Генріха Вебера «De pulsu, resorptione, auditu et tactu», що містила значущий матеріал про сенсорне розрізнення. Примірник ETH Zürich. 1850 — Фехнер ретроспективно датував 22 жовтня цього року появу ключової ідеї психофізичного вимірювання; це авторське свідчення про виникнення задуму. Возняк. 1860 — перше видання двотомної праці «Elemente der Psychophysik», в якій поєднано теоретичні положення та експериментальні методи; у каталогах лекцій Лейпцига зафіксовано курси Фехнера з психофізичних методів. Книжка, університетський архів курсів. 1867 — видання «Handbuch der physiologischen Optik» Гельмгольца як одна з важливих віх паралельного розвитку фізіологічної науки про зір. Бібліографічний примірник. 1874 — вихід «Grundzüge der physiologischen Psychologie» Вундта, що об’єднав фізіологічні й психологічні дослідження в масштабній навчально-науковій програмі. Wellcome Collection. 1877–1878 — продовження теоретичних суперечок про психофізику в працях Фехнера «In Sachen der Psychophysik» (1877) та Мюллера «Zur Grundlegung der Psychophysik» (1878). Бібліографія Мюллера. 1879 — пов’язана з Вундтом інституційна віха лейпцизької експериментальної психології. Лейпцизький університет. 1892 — за історичним нарисом Львівського університету, Казимир Твардовський відвідав лейпцизьку лабораторію Вундта; його діяльність у Львові з 1895 року сприяла розвиткові експериментальної традиції. Львівський університет. Яке значення психофізика має для сучасної науки Головним тривалим результатом психофізики стало закріплення можливості ставити психологічне запитання в кількісній експериментальній формі. Фізично визначений подразник, контрольована послідовність спроб, поведінкова відповідь і статистична модель створюють перевірюваний зв’язок між умовами досліду та результатом. Сучасне дослідження відчуттів використовує значно ширший арсенал моделей і приладів, однак зберігає цю організаційну логіку. Історія психофізики також нагадує про ціну теоретичних припущень. Вимірювані відповіді мають операційне значення, а математичні відношення між ними залежать від побудови шкали й завдання. Історичний поступ від Вебера до Фехнера, від Фехнера до лабораторних програм Вундта, а далі до психометричних та адаптивних процедур став прикладом того, як науковий метод може зберігатися, розвиваючись через критику власних моделей. Поширені запитання Що вивчала психофізика у XIX столітті? Вона досліджувала, як фізичні зміни подразників пов’язані з повідомленнями людини про появу відчуття, відмінність між подразниками та інтенсивність переживання. Важливими були вагові й дотикові порівняння, досліди із зором і слухом, пороги та правила повторного вимірювання. Чим відрізняються закон Вебера та закон Фехнера? Закон Вебера стосується приблизної сталості відношення мінімальної помітної зміни до вихідної інтенсивності в певному діапазоні умов. Закон Фехнера — математична модель, яка використовує цю регулярність і додаткові припущення, щоб описати величину відчуття логарифмічною залежністю. Чому 1860 рік вважають важливим для історії психофізики? Тоді вийшли двотомні «Elemente der Psychophysik» Фехнера — систематична програма, що поєднала методи досліду, визначення порогів і кількісну теорію відчуття. Історичне значення має також викладання психофізичних методів у Лейпцигу того року. Архів лекцій. Чи означає психофізичне вимірювання, що почуття можна виміряти приладом? Психофізичний дослід безпосередньо вимірює фізичні параметри та фіксує відповіді спостерігача. Висновок про відчуття будують на визначеному зв’язку цих даних із дослідницьким завданням. Саме тому інтерпретація потребує опису процедури, шкали й допущень. Чи був Вундт творцем психофізики? Вундт зробив великий внесок у розвиток експериментальної психології та її інституцій, а становлення психофізичних методів передувало його лейпцизькому інституту. Досліди Вебера й праця Фехнера 1860 року належать до цієї попередньої історії. Який зв’язок має психофізика XIX століття з українською наукою? Документально встановлюваний зв’язок проходить через академічні контакти та перенесення лабораторної традиції. Львівський університет описує відвідання Твардовським лабораторії Вундта 1892 року та подальше листування щодо роботи лейпцизьких і львівських науковців. Університетський історичний нарис. Чи застосовують методи Фехнера сьогодні? Історичні методи меж, повторного пред’явлення стимулів і налаштування стали основою пізніших процедур сенсорного вимірювання. Сучасні лабораторії застосовують оновлені статистичні критерії, комп’ютеризовані й адаптивні алгоритми; їхній вибір залежить від типу дослідницького завдання. Treutwein (1995)00016-X). Висновок Психофізика XIX століття сформувала практичну й теоретичну мову, завдяки якій дослідження відчуттів стало частиною кількісної науки. Експерименти Вебера відкрили систематичні залежності сенсорного розрізнення; Фехнер перетворив ці спостереження на цілісну програму методів і математичних побудов; університетські лабораторії та курси закріпили її в підготовці й роботі дослідників. Подальший розвиток психофізики зберіг експериментальний принцип і водночас уточнив статус порогів, шкал та моделей. Саме ця історія пояснює, як психологія навчилася ставити вимірювані запитання про суб’єктивний досвід. Пов’язані статті Психофізика: що це і як психологія вимірює зв’язок між стимулом та відчуттям — сучасний предмет, пороги та процедури. Закон Вебера: формула, ледь помітна різниця та частка Вебера — поняття й сучасна інтерпретація закону. Густав Теодор Фехнер — біографія автора класичної програми психофізики. Ернст Генріх Вебер — біографія дослідника дотикової та вагової чутливості. Лейпцизька лабораторія Вундта 1879 року — лабораторний розвиток експериментальної психології. Хронологія історії психології: основні дати, події та відкриття — місце психофізики у загальній історії науки. Як психологія стала самостійною наукою — дисциплінарне становлення психології. Фізіологічні передумови виникнення наукової психології Історія психології: етапи, школи та розвиток науки Біхевіоризм: що це, основні ідеї, представники та критика Джерела Fechner, G. T. (1860). Elemente der Psychophysik (2 Bände). Leipzig: Breitkopf und Härtel. Оригінальний текст першої частини. Fechner, G. T. (1860/1912). Elements of Psychophysics, sections VII and XVI (H. S. Langfeld, Trans.). Упорядковане історичне відтворення перекладу 1912 року, York University. Текст. Fechner, G. T. (1877). In Sachen der Psychophysik. Leipzig. Цифровий каталог Deutsche Digitale Bibliothek. Helmholtz, H. von. (1867). Handbuch der physiologischen Optik. Leipzig: Leopold Voss. Цифровий примірник. Львівський національний університет імені Івана Франка. (б. д.). Історія кафедри психології: становлення дослідницької психології, Твардовський, Вітвіцький та лабораторні контакти. Офіційний матеріал. Müller, G. E. (1878). Zur Grundlegung der Psychophysik. Berlin. Бібліографічний запис. Stevens, S. S. (1957). On the psychophysical law. Psychological Review, 64(3), 153–181. https://doi.org/10.1037/h0046162. Treutwein, B. (1995). Adaptive psychophysical procedures. Vision Research, 35(17), 2503–2522. https://doi.org/10.1016/0042-6989(95)00016-X00016-X). Universität Leipzig. (б. д.). Fechner, Gustav Theodor: Historische Vorlesungsverzeichnisse. Університетський архів курсів. Universität Leipzig. (б. д.). History of the Institute, Wilhelm Wundt Institute for Psychology. Університетський історичний матеріал. Weber, E. H. (1834). De pulsu, resorptione, auditu et tactu: annotationes anatomicae et physiologicae. Lipsiae: C. F. Koehler. ETH-Bibliothek Zürich, Rar 29560. https://doi.org/10.3931/e-rara-70261. Wozniak, R. H. (1999). Introduction to Elemente der Psychophysik. У: Classics in Psychology, 1855–1914: Historical Essays. Bristol: Thoemmes Press. Авторський текст у колекції York University. Wundt, W. (1874). Grundzüge der physiologischen Psychologie. Leipzig: Wilhelm Engelmann. Бібліографічне й цифрове зібрання Wellcome Collection.

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика Інтроспекція увійшла в історію психології як спосіб досліджувати переживання з позиції людини, яка їх має. Протягом XIX і першої третини XX століття вона пройшла шлях від філософського самоспостереження до контрольованих лабораторних процедур, стала предметом суперечок про можливість експериментального вивчення мислення та зазнала глибокого перегляду після становлення біхевіоризму. Подальша історія включає дослідження усних звітів, моментального суб’єктивного досвіду, метапізнання та меж усвідомлення власних психічних процесів. Історія інтроспекції є історією кількох різних методів. Вільгельм Вундт обмежував експериментально контрольоване внутрішнє сприймання переважно простими й короткими подіями, Едвард Бредфорд Тітченер розвинув програму систематичного аналізу змісту свідомості, а дослідники Вюрцбурзької школи застосували ретроспективні звіти для вивчення складного мислення. Ототожнення цих програм породило стійкий історіографічний міф. Його критично розібрали Курт Данцигер (1980) і Томас Ліхі (1981). Що означала інтроспекція в різні епохи Латинська основа слова introspectio пов’язана із загляданням усередину. У сучасному загальному значенні інтроспекція — це спрямування уваги на власні психічні явища. Для історика науки важливіші конкретні дослідницькі операції: коли саме відбувається спостереження, що повідомляє учасник, як ставлять запитання, чи повторюється стимул, чим перевіряють повідомлення і яку теорію свідомості приймають дослідники. Потрібно розрізняти безпосереднє усвідомлення переживання, спеціально організоване самоспостереження, відтворення пережитого у спогаді, словесний звіт про перебіг завдання і пояснення причин власної поведінки. Кожна процедура дає інший тип даних. Людина може точно повідомити, що їй здалося світло яскравішим, але помилково пояснити, чому вона обрала один із двох предметів. Саме таке розрізнення дозволяє історично прочитати наукову дискусію: критика однієї форми інтроспекції не є автоматичним спростуванням усіх суб’єктивних звітів. Порівняння методів потребує врахування інструкції, часу відповіді, властивостей стимулу та незалежних показників. Історіографічну основу цього підходу становить стаття The history of introspection reconsidered. Інтелектуальні передумови: від вивчення душі до спостереження за досвідом Античні й ранньомодерні джерела Античні міркування про пам’ять, відчуття, мислення та усвідомлення створили мову для подальшого опису психічного життя. Арістотель у трактаті Про душу досліджував сприймання й мислення в межах власної натурфілософії; пізніші традиції розвивали рефлексію над увагою, самопізнанням і достовірністю внутрішнього досвіду. Пряме перенесення на античність сучасного поняття лабораторної інтроспекції було б анахронізмом. У європейській філософії XVII–XVIII століть увагу до внутрішнього досвіду поглибили дискусії про походження знання, ідеї, асоціації та свідомість. Джон Локк розглядав рефлексію як джерело знань про діяльність розуму поряд із відчуттями; Девід Г’юм аналізував враження та ідеї. Їхні теорії стали важливим інтелектуальним контекстом психологічної науки, але самі по собі ще не задавали стандартизованих експериментальних протоколів. Досвід європейської традиції слід розміщувати в ширшій історії рефлексивних практик. Пізнання внутрішнього світу обговорювали різні інтелектуальні культури, проте зв’язок конкретної традиції з експериментальною психологією потребує простежуваної історії текстів, перекладів, викладання й дослідницьких контактів. Подібність понять не встановлює впливу. Позитивістська критика Оґюста Конта У першій половині XIX століття Оґюст Конт висунув заперечення проти самоспостереження мислення: суб’єктові складно одночасно виконувати розумову операцію та спостерігати за її виконанням. Його аргумент стосувався самого статусу внутрішнього спостереження як наукового джерела. Це питання надалі повторювалося в дебатах про увагу, реактивність дослідження та відмінність безпосереднього переживання від його опису. Контова критика не зупинила психологічних досліджень. Вона поставила перед майбутньою експериментальною психологією завдання зробити суб’єктивні дані зіставними з іншими спостереженнями. Докладний виклад аргументів Конта та відповіді його опонентів зберігся у сьомому розділі The Principles of Psychology Вільяма Джеймса (1890). XIX століття: як фізіологія й психофізика змінили умови дослідження У XIX столітті психологічні проблеми почали досліджувати за допомогою стимулів, приладів, вимірювання часу реакції, порогів чутливості та систематичного зіставлення умов. Праці з фізіології органів чуття, психофізика Густава Теодора Фехнера і дослідження часу психічних операцій створили методичне середовище, у якому повідомлення учасника могло бути пов’язане з контрольованою подією. Відповідь людини про щойно почуті два звуки або про мінімальну помітну різницю набувала іншого статусу, ніж тривалий довільний опис власних переживань. Вона виникала в умовах повторюваних стимулів, заданих інструкцій та можливості зіставити результати кількох спостережень. Так формувався експериментальний підхід, який пізніше іноді без достатньої точності називали просто «методом інтроспекції». Важливо, що розвиток експериментальної психології включав і фізіологічні вимірювання, і поведінкові реакції, і суб’єктивні судження. Жодна з цих ліній окремо не пояснює всієї історії дисципліни. Франц Брентано: внутрішнє сприймання і межі самоспостереження У книзі Psychologie vom empirischen Standpunkt (1874) Франц Брентано послідовно розрізняв внутрішнє сприймання та спостереження за власними психічними актами. Внутрішнє сприймання стосується безпосередньої даності психічного акту, тоді як спеціальна увага до акту здатна змінити перебіг того, що людина прагне спостерегти. Брентано обстоював можливість емпіричної психології, у якій психічні явища мають власну специфіку. Його концепція інтенціональності привертала увагу до спрямованості психічного акту на предмет. Це стало важливим напрямом поруч із лабораторно-фізіологічною програмою Вундта. Обидві лінії використовували поняття внутрішнього досвіду, але по-різному організовували предмет дослідження. Для історії інтроспекції спадщина Брентано важлива ще й тому, що його інтелектуальний вплив простежується в університетських середовищах Центральної та Східної Європи, зокрема в діяльності Казимира Твардовського у Львові. Зміст конкретних методів цього середовища потребує аналізу університетських документів, а не автоматичного ототожнення з брентанівською теорією. Вільгельм Вундт: експериментально контрольоване внутрішнє сприймання Публікації 1874 року та лабораторна програма У 1874 році Вундт видав Grundzüge der physiologischen Psychologie, програмну працю з фізіологічної психології. Його лабораторна діяльність у Лейпцигу набула особливого інституційного значення наприкінці 1870-х і в 1880-х роках. Традиційна дата 1879 року стала важливим символом розвитку дисципліни; обставини виникнення лабораторії, організації занять та її подальшого оформлення розглянуто окремо в матеріалі Лейпцизька лабораторія Вундта 1879 року: значення та історичні нюанси. Сприйняття лейпцизької традиції в пізніших підручниках часто зводило її до вимоги «розкласти свідомість на елементи». Історико-методологічні дослідження показують, що це спрощує завдання Вундта та змішує його програму з англомовною версією структуралізму Тітченера. Ліхі (1981) прямо обґрунтував помилковість образу Тітченера як точного віддзеркалення Вундта. Innere Wahrnehmung і Selbstbeobachtung У німецькій дискусії принциповими були терміни innere Wahrnehmung (внутрішнє сприймання) і Selbstbeobachtung (самоспостереження). Різниця між ними стосувалася часу й способу одержання даних. Спроба вільно спостерігати тривалий складний психічний процес могла його змінювати; короткі судження про переживання за спеціально створених умов давали досліднику більше можливостей для контролю. Вундт тому надавав великого значення підготовці учасників, повторюваності процедур, простоті завдань, моменту відповіді та експериментальному управлінню зовнішніми умовами. Учасник часто був обізнаним співробітником досліду, а не пасивним об’єктом випробування. Данцигер показав, що роль внутрішніх повідомлень у програмі Вундта була значно вужчою, ніж у пізнішій «систематичній інтроспекції». Див. історичний аналіз Данцигера (1980). Відповідно, фраза «Вундт створив інтроспекцію» передає історію неточно. Самоспостереження існувало до нього, а його внесок полягав у поєднанні певних видів звіту з вимогами лабораторного експерименту, а також в інституційному оформленні наукової психології. На що саме поширювався експеримент Найкраще для такої програми підходили задачі сприймання, простих відчуттів, часових характеристик реагування й безпосередньої уваги. Для досліджень мови, культурних форм і складних продуктів духовного життя Вундт також розробляв інші підходи. Звідси випливає важлива межа: історична система Вундта охоплювала більше, ніж психологічний експеримент та інтроспективний звіт. Поняття апперцепції, уваги та вольової організації досвіду посідали місце у Вундтовій теорії; сучасне пояснення апперцепції належить окремій тематичній сторінці. Історія методу повинна показувати, як ці поняття впливали на побудову дослідів, зберігаючи межу між історичними припущеннями та сучасними емпіричними моделями. Вільям Джеймс: інтроспекція, потік свідомості і критика власного методу У двотомній праці The Principles of Psychology (1890) Вільям Джеймс відводив інтроспективному спостереженню центральне місце серед психологічних методів, водночас визнаючи його складність і помилковість. Він обговорював труднощі опису минущих станів, вплив словника на класифікацію переживань, а також потребу зіставляти внутрішні дані з експериментом та порівнянням. У розділі The Stream of Thought Джеймс наголошував на безперервності, змінності й контекстуальності свідомого досвіду. Таке бачення вступало у складні відносини з пошуком найпростіших незмінних складників свідомості. Його праця важлива для історії інтроспекції тим, що всередині психології кінця XIX століття вже існували принципово різні описи того, що виявляється під час звернення до досвіду. Джеймс також розглядав відому критику Конта. Важлива деталь першоджерела: він не проголошував інтроспекцію непомильною, а вважав, що психологічне знання потребує тривалого виправлення та узгодження різних спостережень. Едвард Бредфорд Тітченер: школа навченої інтроспекції Від лейпцизької освіти до програми Корнелльського університету Тітченер навчався у Вундта, а згодом розвивав психологію в Корнелльському університеті США. Він надав інтроспекції особливої ролі у дослідженні структури свідомого досвіду: підготовлені спостерігачі мали описувати відчуттєві якості, образи й інші складники переживань у спеціально організованих умовах. Спроба отримати стабільний словник переживань спиралася на тривале тренування, серії повторюваних дослідів і правила опису. Вона створювала внутрішньо дисциплінований дослідницький світ, проте водночас загострювала питання, наскільки навчання впливає на самі повідомлення й чи здатні дослідники різних шкіл отримати зіставні результати. The Schema of Introspection (1912) У праці The Schema of Introspection, надрукованій в The American Journal of Psychology у 1912 році (том 23, сторінки 485–508), Тітченер прямо визнавав багатозначність терміна «інтроспекція». Він окреслював відмінності процедур залежно від типу спостережуваної свідомості, настанови учасникові та мети експерименту. Це першоджерело особливо важливе для перевірки підручникової картини: навіть у межах однієї впливової інтроспекціоністської програми йшлося про кілька методичних варіантів. Тітченера доречно досліджувати як творця власної експериментальної школи, а не як простого перекладача теорії Вундта. Саме цей висновок обстоює Leahey, The mistaken mirror (1981). Дискусія про помилку стимулу Для Тітченера було важливо відокремити повідомлення про переживання від називання зовнішнього предмета. Коли учасник бачить яблуко та відразу каже «яблуко», він уже використовує впізнавання об’єкта. Структураліст прагнув почути опис видимих якостей — кольору, форми, інтенсивності та інших аспектів досвіду. Так сформувалася відома дискусія про помилку стимулу. Цей приклад показує методологічний вибір. Вимога описувати відчуттєві складники створювала певний різновид даних, однак могла обмежувати повідомлення про значення, впізнавання й цілісний характер сприймання. Сама категорія «правильної інтроспекції» частково залежала від прийнятої теорії свідомості. Вюрцбурзька школа: мислення як новий об’єкт самоспостереження На межі XIX–XX століть Освальд Кюльпе й дослідники, пов’язані з Вюрцбурзьким університетом, розгорнули експериментальне вивчення судження, мислення, завдання й вольової спрямованості. Серед учасників програми були Карл Марбе, Нарціс Ах, Карл Бюлер та інші науковці. Вони прагнули досліджувати складні процеси, що виходили за рамки коротких суджень про прості стимули. Типова процедура поєднувала поставлене завдання з подальшим розгорнутим повідомленням учасника про його розв’язання. Такий ретроспективний звіт став важливою особливістю систематичної експериментальної інтроспекції. При цьому питання, що саме людина здатна пригадати після завершення думки, ставало частиною дослідницької проблеми. Суперечка про безобразне мислення У дослідженнях Вюрцбурзької школи виникло твердження, що окремі акти мислення можуть переживатися без виразних чуттєвих образів. Тема безобразного мислення стала осередком суперечки про складники думки, значення, установку та природу внутрішнього звіту. Вундт заперечував проти того, щоб розгорнуті опитування після виконання складної задачі вважалися достатньо контрольованим спостереженням. Тітченер, своєю чергою, висував інші інтроспективні описи, у яких думка пов’язувалася з відчуттями й образами. Розбіжності стосувалися як теоретичних передумов, так і процедур отримання відповіді. Сучасний перегляд цього конфлікту подали Hackert і Weger (2018). Наслідок дискусії був методологічно значущим: однакове слово «інтроспекція» використовували для різних інструкцій, різних інтервалів між подією і звітом та різних критеріїв достовірності. За таких умов несумісність результатів не можна звести до простої тези про суб’єктивність учасників. Як виглядав інтроспективний експеримент Лабораторні дослідження, які історики об’єднують під інтроспективними методами, мали різну будову. Для уявлення про різницю достатньо порівняти кілька процедур. Безпосереднє судження після стимулу Дослідник подає два близькі за інтенсивністю звуки. Учасник негайно повідомляє, який із них сприйняв як гучніший. Експериментатор контролює характеристики звуків, порядок подання і реєстрацію відповідей. Суб’єктивний звіт тут є частиною вимірювальної процедури, а науковий висновок ґрунтується на серії випробувань. Тренований опис переживання Підготовлений спостерігач одержує стимул і описує його переживані властивості відповідно до прийнятої в лабораторії системи категорій. Виникає можливість порівняти повідомлення в межах тієї самої школи. Водночас постає питання впливу очікувань, навчання і словника на відповідь. Ретроспективний звіт про мислення Учасник виконує складне завдання, після чого повідомляє про хід міркування, пережиті труднощі, можливі образи або відчуття спрямованості. Тут часовий розрив збільшується, а дані залежать від пам’яті та здатності людини відтворити досвід. Саме ця форма була особливо значущою для Вюрцбурзької школи. Об’єднання всіх трьох процедур в одну схему приховує різницю між перцептивним судженням, описом досвіду й поясненням міркування. Порівняльну історичну реконструкцію надає Данцигер (1980). Чому інтроспекція викликала методологічні суперечки Перевірюваність і міжособова узгодженість Інший дослідник не має безпосереднього доступу до чужого переживання. Він може порівняти повідомлення, незалежні реакції, повторення, фізіологічні показники та умови досліду. В історії інтроспекції це породжувало напруження між першоособовою даністю досвіду і публічною перевіркою наукових тверджень. Узгодженість кількох підготовлених спостерігачів цінна, але сама по собі ще не гарантує істинності теоретичних категорій, на яких вони навчені. Розбіжність відповідей теж потребує аналізу: учасники могли мати різний досвід, по-різному його описувати або виконувати фактично різні інструкції. Зміна переживання під час спостереження Спрямування уваги на відчуття або думку може змінити перебіг самого процесу. Ця проблема була відомою задовго до сучасних дискусій про реактивність вимірювання. Історичні програми намагалися обмежувати її через швидку відповідь, короткий інтервал, повторювання стимулів або відтермінований опис. Жодна процедура не усувала всіх проблем. Миттєва відповідь могла бути бідною за змістом, а докладний пізніший звіт — залежати від реконструкції пам’яті. Тому вимоги до інтроспективних даних змінювалися разом із предметом дослідження. Мова, очікування та теоретичні категорії Опис досвіду завжди використовує доступні людині слова. Якщо школа вимагає класифікувати переживання лише як набір відчуттєвих елементів, ці правила впливають на те, які аспекти потрапляють до дослідницького запису. Якщо інша школа шукає досвід цілого, її звіти матимуть інакшу організацію. Історик повинен враховувати інструкції та традиції підготовки, а не лише результати, переповідані в пізніших підручниках. Відмінність між звітом учасника, лабораторною класифікацією і пізнішою психологічною теорією є важливою частиною аналізу джерел. 1913 рік і біхевіористська переорієнтація психології У статті Psychology as the Behaviorist Views It, опублікованій 1913 року в журналі Psychological Review (20(2), 158–177), Джон Бродес Вотсон сформулював програму психології як експериментальної науки про поведінку. Його позиція передбачала побудову досліджень, результати яких не залежать від здатності учасника описати власну свідомість. Цей маніфест став знаковою подією в історії американського біхевіоризму. Переорієнтація відбувалася нерівномірно: напрямки, лабораторії й національні академічні середовища продовжували працювати з різними видами суб’єктивних даних, сприйманням, мисленням і свідомістю. Тому твердження про одномоментне «зникнення інтроспекції після 1913 року» є історично хибним. Психологія поведінки розвивала контрольоване спостереження, навчальні експерименти, дослідження тварин та методи перевірки зв’язків між умовами і реакціями. Інтроспективні програми водночас втрачали статус універсального зразка психологічної науки, а різні дослідницькі традиції виробляли інші методичні компроміси. Гештальтпсихологія, феноменологія та проблема цілісного досвіду У першій половині XX століття гештальтпсихологи досліджували організацію сприймання й мислення, часто спираючись на повідомлення про переживані цілісні форми поряд з експериментальними умовами. Ці звіти могли відігравати роль даних про перцептивний феномен, хоча теоретична програма відрізнялася від пошуку сенсорних «атомів» Тітченера. Феноменологічні та описово-психологічні традиції поставили питання про структуру переживання, його спрямованість і спосіб даності. Для їх аналізу важливо зберігати різницю між філософським дослідженням досвіду, клінічним описом та лабораторно контрольованою процедурою. Спільний інтерес до суб’єктивного життя ще не означає тотожності методів. В історії психології XX століття залишилися і самозвіти, і психофізичні судження, і феноменологічні описи. Їх оцінювали за різними стандартами залежно від того, яку наукову проблему вони розв’язували. Українські землі: львівська дослідницька традиція та європейські зв’язки Розвиток інтроспективних методів на українських землях був частиною складної історії університетів та інтелектуальних мереж. Для цієї теми особливо показова документована історія психології у Львівському університеті. Матеріали кафедри психології Львівського національного університету імені Івана Франка описують поєднання лейпцизьких експериментальних впливів, брентанівської традиції та місцевої університетської роботи. У 1895 році Казимир Твардовський почав працювати у Львівському університеті. В університетському історичному огляді зазначено його відвідання лабораторії Вундта в Лейпцигу 1892 року та значення цієї зустрічі для організації львівської психологічної працівні. Документальні свідчення про тогочасні практики містяться також у згадках про навчальні вправи зі спостереження відчуттів і пам’яті. Особливо цінні листи Владислава Вітвіцького до Твардовського з Лейпцига, датовані квітнем 1902 року. У них ідеться про доступ до лабораторної роботи, участь у дослідах, зорові контрасти, дослідницькі ролі та експериментальну апаратуру. Ці матеріали демонструють реальний обмін практиками між університетськими середовищами. Вони не дозволяють безпосередньо приписувати Львову всі процедури Тітченера або Вюрцбурзької школи. Університетське свідчення також підкреслює інтерес Твардовського до Франца Брентано. Це показує, що історія психології у Львові формувалася в перетині кількох європейських традицій. Методичне значення цієї історії полягає у зв’язку теоретичних дискусій про внутрішній досвід з викладанням і реальною роботою працівень на українських землях. Для інших історичних центрів — Києва, Харкова й Одеси — питання використання інтроспективних процедур потребує окремого аналізу локальних програм, лабораторних протоколів, ранніх публікацій та архівних документів. Без таких підтверджень недоречно створювати твердження про безпосереднє запозичення конкретної школи чи називати окрему особу «першим українським інтроспекціоністом». Після біхевіоризму: внутрішній звіт повертається як дослідницькі дані Упродовж XX століття психологія продовжувала використовувати суб’єктивні судження в дослідженнях сприймання, пам’яті, емоцій і мислення. У когнітивних дослідженнях особливого значення набули завдання, у яких учасник коментує власну роботу, оцінює впевненість у відповіді або повідомляє про доступний йому зміст переживання. Повернення інтересу до суб’єктивних даних супроводжувалося новим питанням: які повідомлення можна інтерпретувати як свідчення про безпосередньо усвідомлену інформацію, а які становлять пізніше пояснення причин рішення? Нісбетт і Вілсон: обмежений доступ до причин власних рішень У статті Telling More Than We Can Know: Verbal Reports on Mental Processes (1977) Річард Нісбетт і Тімоті Вілсон проаналізували дослідження, які ставили під сумнів доступ людини до причин і механізмів деяких власних рішень. Люди здатні описувати результати досвіду та власні переконання, але пояснення причин поведінки може спиратися на правдоподібні теорії, а не на безпосереднє спостереження механізму. Цей висновок уточнив межі інтроспекції. Здатність сказати «мені стало тривожно» є іншим емпіричним питанням, ніж здатність безпомилково встановити всі процеси, через які виникла тривога. Дослідження 1977 року не означає, що кожен самозвіт є хибним: його предметом насамперед була доступність вищих когнітивних процесів і причинних пояснень. Ерікссон і Саймон: умови надійного усного звіту Карл Андерс Ерікссон і Герберт Саймон у статті Verbal Reports as Data (1980) запропонували аналізувати словесний звіт як результат певних процесів перероблення інформації. Вони розрізняли повідомлення про інформацію, на якій учасник уже зосереджений, і вимоги пояснювати те, що не було безпосередньо представлене у фокусі уваги. Метод думання вголос став важливим для когнітивних досліджень. Його інтерпретація залежить від того, які саме інструкції отримала людина, чи змушують вони її змінювати завдання і які дані можна зіставити з виконаною роботою. Це новий етап історії самозвіту, заснований на експериментальному аналізі умов породження відповіді. Сучасні дослідження моментального досвіду Вибіркове описування внутрішнього досвіду Рассел Герлберт і співавтори розвивали метод вибіркового описування досвіду, за яким учасник отримує сигнал у певний момент повсякденного життя, фіксує щойно пережите, а згодом обговорює деталі в дослідницькому інтерв’ю. Метод описано у книзі Exploring Inner Experience (2006) та в статті Heavey, Hurlburt і Lefforge (2010). Його наукова цінність полягає у спробі конкретизувати момент, до якого належить повідомлення, та відокремити опис від пояснювальної інтерпретації. Надійність конкретних категорій, вплив інтерв’юера, повторюваність і можливі систематичні похибки залишаються дослідницькими питаннями. Такі програми показують спадкоємність проблеми доступу до досвіду при істотній зміні процедури. Метапізнання і впевненість у власних відповідях Сучасна експериментальна психологія вимірює також метапізнавальні судження: наскільки людина впевнена в рішенні, як співвідноситься впевненість із точністю виконання та за яких умов суб’єктивне оцінювання відображає реальні можливості. У огляді Stephen M. Fleming (2024) метапізнання й упевненість розглянуто як сучасну дослідницьку галузь, яка поєднує поведінкові та обчислювальні підходи. Це історичне продовження проблеми внутрішнього звіту, хоча метапізнавальне вимірювання має власні теоретичні моделі й методичні критерії. Відчуття впевненості не є безпосереднім доступом до всього алгоритму ухвалення рішення; його можна зіставляти з реальною успішністю та експериментальними маніпуляціями. Що сучасна наука зберегла з історичної інтроспекції Сучасна психологія використовує самозвіти тоді, коли дослідницьке питання стосується суб’єктивно доступного досвіду: відчуття болю, емоційного стану, усвідомлених образів, рівня впевненості чи переживаних якостей сприймання. Значення таких даних визначається точністю формулювання питання, властивостями вимірювання і незалежними джерелами перевірки. Історична спадщина інтроспекції допомогла сформувати кілька правил: спочатку визначати, що саме повідомляє учасник; відокремлювати зміст переживання від гіпотези про його причину; фіксувати інструкцію та часовий інтервал; враховувати словник і очікування; перевіряти повторюваність та зіставляти суб’єктивні дані з іншими вимірами. При цьому історичні інтроспективні теорії не отримують автоматичного сучасного підтвердження. Спостереження про переживану якість може бути валідним для відповідного завдання, навіть якщо побудована на ньому теорія «елементів свідомості» виявилася недостатньою. І навпаки: інституційна впливовість давньої школи не встановлює достовірності всіх її результатів. Основні історичні міфи про інтроспекцію Міф: Вундт винайшов інтроспекцію Внутрішнє спостереження обговорювали задовго до Вундта. Його внесок полягав у розвитку контрольованого експериментального дослідження й інституційної програми психології. Саме так співвідносяться оригінальна книга Вундта 1874 року та аналіз Данцигера. Міф: Вундт і Тітченер застосовували одну систему Тітченер сформулював власну програму аналізу змісту свідомості та навченої інтроспекції. Відмінності систем методично і теоретично істотні, що показує історіографічний розбір Ліхі. Міф: експерименти Вюрцбурзької школи довели існування безобразної думки назавжди Тогочасні дослідження створили реальну наукову суперечку про образи, мислення і спосіб отримання звіту. Висновки залежали від методик та теоретичних припущень. Значення цих робіт полягає також у постановці питань про когнітивний процес і роль завдання. Див. Hackert і Weger (2018). Міф: Вотсон остаточно скасував суб’єктивні дані Маніфест Вотсона став важливою частиною переорієнтації американської психології, але не скасував психофізику, перцептивні судження, експериментальне вивчення свідомості, клінічні описи чи когнітивні самозвіти. Інституційна історія науки охоплює багато паралельних програм. Міф: сучасне дослідження довело, що людина зовсім не знає своїх переживань Класичні роботи з помилок причинного самопояснення висвітлюють передусім обмеження доступу до певних механізмів. Науково важливо розрізняти повідомлення про пережитий стан, судження про впевненість та реконструкцію причин рішення. Див. Нісбетт і Вілсон (1977) та Ерікссон і Саймон (1980). Хронологія ключових подій 1830-ті роки — Оґюст Конт формулює впливову критику внутрішнього спостереження мислення. 1874 рік — виходять Psychologie vom empirischen Standpunkt Франца Брентано і Grundzüge der physiologischen Psychologie Вільгельма Вундта. Кінець 1870-х — 1880-ті роки — зміцнюється лейпцизька лабораторна програма психології. 1890 рік — Вільям Джеймс публікує The Principles of Psychology з аналізом методів і проблем інтроспекції. 1890-ті — початок XX століття — розвивається Корнелльська програма Тітченера та експериментальні дослідження Вюрцбурзької школи. 1895 рік — Казимир Твардовський починає університетську діяльність у Львові; формуються місцеві психологічні дослідницькі практики. 1902 рік — листи Владислава Вітвіцького документують роботу й організацію лейпцизької лабораторії та зв’язки зі Львовом. 1912 рік — Тітченер друкує The Schema of Introspection. 1913 рік — Вотсон публікує програмний маніфест біхевіоризму. 1977 рік — Нісбетт і Вілсон аналізують межі самозвітів про вищі когнітивні процеси. 1980 рік — Данцигер переосмислює історію інтроспекції; Ерікссон і Саймон систематизують умови використання усних звітів. 2006–2010 роки — розвиваються й описуються процедури вибіркового дослідження моментального внутрішнього досвіду. 2024 рік — сучасний огляд метапізнання й упевненості узагальнює експериментальні дослідження суб’єктивних оцінок. Хронологія показує кілька хвиль переозначення предмета й процедури. Дати публікацій підтверджуються першоджерелами та бібліографічними записами в розділі «Джерела». Часті запитання Хто першим застосував інтроспекцію у психології? Внутрішнє спостереження має тривалу філософську передісторію, тому визначити одного винахідника некоректно. Вундт належить до ключових організаторів лабораторного експериментального дослідження психічного досвіду, Тітченер створив впливову програму навченої інтроспекції, а Вюрцбурзька школа розширила її застосування до складного мислення. Чим інтроспекція Вундта відрізнялася від методу Тітченера? Вундт обережно обмежував експериментально контрольоване внутрішнє сприймання короткими і простими процедурами. Тітченер розвивав детальні систематичні описи переживань, прагнучи аналізувати структуру свідомості. Історія цих відмінностей документована в дослідженнях Данцигера та Ліхі. Чому інтроспекція втратила домінантне місце на початку XX століття? Накопичилися труднощі зі стандартизацією повідомлень, перевіркою результатів і розбіжностями між школами. Паралельно розвивалися дослідження поведінки, навчання та інші експериментальні напрями. Біхевіористський рух зробив ці зміни особливо помітними в американській психології. Чи використовується інтроспекція в сучасній науці? Сучасні дослідники вивчають суб’єктивні судження, свідомий досвід, упевненість, емоції та словесні звіти. Процедури й стандарти в різних галузях істотно відрізняються від класичних шкіл. Для поточного поняття й основних меж методу дивіться статтю Інтроспекція: що це, історія методу, межі та сучасне використання. Чи може людина точно пояснити причину свого рішення через самоспостереження? Інколи людина має доступ до релевантної інформації та може дати коректне пояснення; в інших ситуаціях вона вибудовує правдоподібну реконструкцію. Точність залежить від процесу, інструкції та способу перевірки. Ці відмінності аналізували Нісбетт і Вілсон та Ерікссон і Саймон. Яке місце Україна має в цій історії? Зв’язки львівської психологічної традиції з Лейпцигом та інтелектуальною спадщиною Брентано документовані університетськими історичними матеріалами. Вони показують участь науковців українських земель у європейському обміні ідеями й лабораторними практиками. Подальша реконструкція інших центрів вимагає окремих архівних джерел. Висновок: історичне значення інтроспекції Історія інтроспекції показує становлення одного з найскладніших питань психологічної науки: як перетворювати суб’єктивний досвід на дані, придатні для обґрунтованих і перевірюваних висновків. Різні школи пропонували різні відповіді: безпосередні судження у контрольованих дослідах, треновані описи властивостей переживань, ретроспективні повідомлення про мислення, усні протоколи та сучасні вимірювання метапізнання. Наукова спадщина інтроспекції полягає в методологічній дисципліні розрізнення: переживання, його опис, оцінка і пояснення причин мають різні можливості та обмеження. Саме це розрізнення поєднує історичну психологію XIX століття із сучасним дослідженням свідомості. Пов’язані статті Інтроспекція: що це, історія методу, межі та сучасне використання Лейпцизька лабораторія Вундта 1879 року: значення та історичні нюанси Вільгельм Вундт: біографія, психологічна програма та наукова спадщина Експериментальна психологія: сучасне поняття і методи Апперцепція: що це і як працює Фізіологічні передумови виникнення наукової психології Перші психологічні лабораторії Європи та США Історія психології: етапи, школи та розвиток науки Біхевіоризм: що це, основні ідеї, представники та критика Джерела Brentano, F. (1874). Psychologie vom empirischen Standpunkt. Leipzig: Duncker & Humblot. Danziger, K. (1980). The history of introspection reconsidered. Journal of the History of the Behavioral Sciences, 16(3), 241–262. Ericsson, K. A., & Simon, H. A. (1980). Verbal reports as data. Psychological Review, 87(3), 215–251. Fleming, S. M. (2024). Metacognition and confidence: A review and synthesis. Annual Review of Psychology, 75, 241–268. Hackert, B., & Weger, U. (2018). Introspection and the Würzburg School: Implications for experimental psychology today. European Psychologist, 23(3). Heavey, C. L., Hurlburt, R. T., & Lefforge, N. L. (2010). Descriptive experience sampling: A method for exploring momentary inner experience. Qualitative Research in Psychology, 7(4), 345–368. Hurlburt, R. T., & Heavey, C. L. (2006). Exploring Inner Experience: The Descriptive Experience Sampling Method. John Benjamins Publishing Company. James, W. (1890). The Principles of Psychology. Chapter VII: The Methods and Snares of Psychology. New York: Henry Holt and Company. James, W. (1890). The Principles of Psychology. Chapter IX: The Stream of Thought. New York: Henry Holt and Company. Leahey, T. H. (1981). The mistaken mirror: On Wundt’s and Titchener’s psychologies. Journal of the History of the Behavioral Sciences, 17(2), 273–282. Nisbett, R. E., & Wilson, T. D. (1977). Telling more than we can know: Verbal reports on mental processes. Psychological Review, 84(3), 231–259. Titchener, E. B. (1912). The Schema of Introspection. The American Journal of Psychology, 23(4), 485–508. Watson, J. B. (1913). Psychology as the behaviorist views it. Psychological Review, 20(2), 158–177. Wundt, W. (1874). Grundzüge der physiologischen Psychologie. Leipzig: Wilhelm Engelmann. Львівський національний університет імені Івана Франка. Кафедра психології: історія. Офіційні історичні матеріали університету.

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика Лейпцизька лабораторія Вільгельма Вундта, заснування якої традиційно датують 1879 роком, стала одним із найвпливовіших осередків становлення експериментальної психології як самостійної університетської дисципліни. Тут психологічне дослідження отримало регулярну лабораторну організацію, спеціалізовані прилади, підготовку дослідників, дисертаційні роботи, друковане представлення результатів і міжнародну мережу випускників. Її історичне значення пов'язане з формуванням стійкої наукової інституції, а не з одноразовим відкриттям психологічного закону. Дата 1879 року має точне історичне тлумачення. За документованою історією Лейпцизького університету, Вундт мав університетське приміщення й експериментальні прилади вже після свого прибуття 1875 року; у 1879 році студенти почали проводити систематичні експериментальні дослідження; а офіційна назва «Institut für experimentelle Psychologie zu Leipzig» вперше з'явилася в переліку університетських занять зимового семестру 1883/1884 року. Тому «заснування лабораторії в 1879 році» позначає центральний етап тривалішого процесу інституціоналізації. Історія лабораторії дозволяє пояснити інтелектуальні передумови експериментальної психології, уточнити хронологію, простежити походження методів, оцінити вплив перших студентів та відділити документально підтверджені події від стійких навчальних міфів. Особливо важливими для реконструкції є історико-документальне дослідження Сержа Ніколя 2005 року, матеріали Лейпцизького університету та власний опис Вундта 1909 року. Що означає 1879 рік в історії психології 1879 рік став символом перетворення експериментального дослідження психічних процесів на регулярну колективну роботу в університеті. Психологічні експерименти, кількісні дослідження відчуттів і вимірювання часу реакції існували раніше. Лейпцизький осередок вирізнявся тим, що поєднував їх із цілеспрямованою програмою психології, університетським викладанням та організацією наукової підготовки. В історії науки «рік заснування» може означати різні події: отримання обладнання, початок роботи з першими студентами, офіційну університетську реєстрацію, відкриття спеціального приміщення або виникнення самостійного дослідницького підрозділу. Для Лейпцига кожен критерій дає власну хронологічну точку. Саме тому університетська публікація 2021 року зазначає, що встановити точний день заснування неможливо. Чому дата перетворилася на символ дисципліни Для істориків XIX століття університетська лабораторія була матеріальним показником нової форми наукової роботи: дослідник міг задавати умови спостереження, використовувати точні прилади й організовувати відтворювані експериментальні процедури. Установи такого типу сприяли виникненню дисциплінарних спільнот, спеціальної освіти, нових журналів і посад. Лабораторія Вундта стала впізнаваним символом саме такої зміни. Історична формула «у 1879 році народилася психологія» корисна як позначення важливого етапу, але повне історичне пояснення охоплює попередню філософську й фізіологічну традицію, розвиток психофізики, інституції інших університетів і подальше розмежування наукових напрямів. Інтелектуальні передумови: фізіологія, психофізика, філософія Ернст Вебер і кількісне дослідження відчуттів Ернст Генріх Вебер (1795–1878), професор Лейпцизького університету, вивчав дотик, сенсорне розрізнення та залежність сприйнятої різниці між подразниками від їхньої фізичної сили. Його дослідження показали, що характеристики відчуття можна вивчати за допомогою спеціально організованих процедур порівняння. Густав Фехнер і «Elemente der Psychophysik» Густав Теодор Фехнер (1801–1887) у двотомній праці «Elemente der Psychophysik» (1860) систематично сформулював програму кількісного вивчення зв'язку фізичної стимуляції та суб'єктивного відчуття. Історичну роль обох дослідників підкреслює історія Інституту психології Лейпцизького університету. Психофізика створила методичний словник для вимірювання сенсорних порогів, дослідження помітних відмінностей між стимулами й аналізу результатів повторних спостережень. Вона безпосередньо вплинула на тематику ранніх робіт лейпцизького осередку. Теоретичні припущення історичної психофізики слід розглядати окремо від сучасного статистичного моделювання сенсорних процесів. Герман фон Гельмгольц і фізіологічні методи Дослідження Германа фон Гельмгольца в галузях зору, слуху й фізіології нервової системи продемонстрували можливості експериментальних приладів для пояснення процесів, пов'язаних із людським досвідом. Вундт працював асистентом Гельмгольца в Гайдельберзі, а згодом побудував власну концепцію психологічного дослідження. Лейпцизька лабораторія постала на перетині цих традицій. Її обладнання спиралося на фізіологічні й фізичні вимірювальні технології, а психологічні питання вимагали осмислення відчуття, сприймання, уваги та свідомості як специфічного предмета науки. Вундт до 1879 року: формування власної програми Вільгельм Максиміліан Вундт (1832–1920) мав медичну та фізіологічну підготовку, а згодом працював над методологією психології у зв'язку з філософією. У книзі «Beiträge zur Theorie der Sinneswahrnehmung» (1862) він аналізував теоретичні питання чуттєвого сприймання. Перший випуск праці «Grundzüge der physiologischen Psychologie» вийшов у 1873–1874 роках, до початку діяльності лейпцизької лабораторії. Її історико-філософське значення розглянуто в Stanford Encyclopedia of Philosophy. У 1874 році Вундт обійняв професорську посаду в Цюриху, а 1875 року перейшов до Лейпцизького університету професором філософії. Нове університетське середовище дало змогу поєднати вже сформульовану програму з регулярним викладанням, роботою студентів і спеціалізованою дослідницькою інфраструктурою. Біографія вченого, його теорія волі, апперцепції та культурно-історичні дослідження представлені в окремій статті «Вільгельм Вундт: експериментальна психологія, лабораторія та ідеї». Хронологія: від університетської кімнати до інституту 1875–1876: обладнання й початкове приміщення У власному нарисі «Das Institut für experimentelle Psychologie» (1909) Вундт згадував про невелику кімнату у будівлі Konviktgebäude, надану для зберігання лекційного демонстраційного обладнання та приладів для його експериментів. Він пов'язував це з прибуттям до Лейпцига 1 жовтня 1875 року. Критичне зіставлення архівних матеріалів дозволило Сержу Ніколя уточнити, що формальне виділення кімнати могло відбутися у літньому семестрі 1876 року. Це розходження пояснює природу історичних джерел. Ретроспективний спогад учасника й адміністративна документація фіксують різні аспекти події. Для наукової реконструкції важливо вказувати обидва свідчення та розрізняти фактичне використання приміщення й документальне оформлення. 1879–1880: регулярна участь студентів Взимку 1879–1880 років у приміщенні Вундта експериментальні роботи виконували він сам та його студенти, зокрема Макс Фрідріх і Гренвілл Стенлі Голл. Цей період Ніколя документує за публікаціями, свідченнями учасників і університетськими матеріалами. Саме поява студентської лабораторної роботи стала основою традиційної дати «1879». Вона позначає перехід від окремого професорського дослідницького простору до навчального й наукового осередку, у якому методи могли передаватися наступним дослідникам. 1881–1883: дисертації, журнал, розширення 1881 року Макс Фрідріх захистив дисертацію «Ueber die Apperceptionsdauer bei einfachen und zusammengesetzten Vorstellungen», присвячену часовим характеристикам апперцепції. Історичний документальний огляд Ніколя відносить її до перших експериментально-психологічних дисертацій у лейпцизькому середовищі. 1881 року почали з'являтися випуски журналу «Philosophische Studien» під редакцією Вундта. У ньому друкували теоретичні та експериментальні праці дослідників цього осередку. Перший оформлений том у бібліографічних каталогах часто датують 1883 роком; необхідно відрізняти дату появи окремого випуску від року завершеного тому. Уже коротка рецензія в Nature, опублікована 1882 року, засвідчує існування нового видання. Розширення тематики та збільшення кількості дослідників супроводжувалися поступовим виділенням приміщень і матеріальною підтримкою університету. 1883/1884: офіційна назва інституту У зимовому семестрі 1883/1884 року інститут уперше згадано в університетському каталозі як «Institut für experimentelle Psychologie zu Leipzig». Це документована ознака адміністративного й академічного оформлення дослідницького центру. Лейпцизький університет прямо відрізняє цей етап від символічної дати 1879 року. В історичних переказах іноді зустрічається дата 1884 року як рік формального створення інституту. Вона пов'язана із завершенням адміністративного становлення та навчальним роком 1883/1884. Для коректної хронології важливо зберігати формулювання «зимовий семестр 1883/1884 року» там, де йдеться саме про каталог університетських занять. 1890-ті: сформований міжнародний науковий центр На початку 1890-х років інститут істотно відрізнявся від початкової кімнати. Дослідницькі приміщення, бібліотека, асистенти, спеціалізоване обладнання та мережа учнів підтримували постійну діяльність. У власному описі 1893 року Вундт згадував одинадцять приміщень різного призначення. Критичну реконструкцію планів і свідчень подає Ніколя (2005). Після 1900 року: історична пам'ять і наступність 1909 року Вундт виклав історію осередку в нарисі «Das Institut für experimentelle Psychologie». Його свідчення важливе як першоджерело, але воно написане через десятиліття після ранніх подій. Вундт залишив професорську посаду 1917 року; наступні покоління викладачів і дослідників працювали в уже сформованій інституційній традиції. Історичні матеріали університету дають змогу простежити цю наступність. Чому дата заснування змінювалася в історичній пам'яті Цікаво, що навіть інституційна пам'ять Лейпцига відтворювала різні дати. За матеріалами Університетської бібліотеки Лейпцига, протягом тривалого часу датою заснування вважали 1 жовтня 1875 року, тоді як з 1970-х років поширилося датування 1879 роком на підставі свідчень про перші студентські експерименти. Така зміна є прикладом історіографічної роботи з критеріями. Якщо предметом дослідження виступає початок особистої лабораторної роботи Вундта, важливий 1875 чи 1876 рік. Якщо організація спільного експериментального навчання — 1879 рік. Якщо офіційно названий університетський інститут — 1883/1884 рік. Кожна дата висвітлює окремий аспект того самого процесу. Матеріальна організація лабораторії Приміщення, відвідувачі, асистенти Рання кімната мала скромне оснащення й використовувалася для приладів та експериментів. Лабораторія поступово розширювалася відповідно до зростання числа студентів і дослідницьких завдань. У 1880-х роках виділялися робочі зони для різних типів дослідів; у пізніших описах згадувалися кімнати для зорових експериментів, бібліотека, навчальний простір, майстерні й кабінети дослідників. Цю матеріальну історію на підставі планів і спогадів досліджує Ніколя. Сучасні фотографії історичного інституту переважно документують уже розвинений стан лабораторії. Їх слід датувати окремо, перш ніж використовувати як ілюстрації саме подій 1879 року. Хроноскопи, тахістоскопи та кімографи Для вимірювання швидкості відповіді використовували хроноскопи; тахістоскопи допомагали короткочасно пред'являти зорові стимули; кімографи реєстрували зміни фізіологічних сигналів і часові процеси. Значна частина технічного оснащення була споріднена з приладами фізіологічних лабораторій. Музейна кімната Вундта в Лейпцизькому університеті зберігає й представляє такі історичні апарати. Прилад вимірював реєстровану фізичну величину або час дії, а висновок про психічний процес спирався на експериментальну інструкцію й теоретичну інтерпретацію. Час натискання клавіші чи відповідь на сигнал є спостережуваними показниками; апперцепція, увага й розпізнавання є психологічними поняттями, зв'язок яких із показниками необхідно обґрунтовувати. Фінансування та організаційна незалежність На початковому етапі Вундт оплачував частину приладів і витрат власними коштами. Зі зростанням інституту з'являлася університетська підтримка. Це типовий для історії наук процес: індивідуальна програма отримує матеріальну інфраструктуру, стабільне фінансування, офіційну назву та статус, що дозволяє її продовження наступними поколіннями. Тематика експериментальних досліджень Час реакції й психічна хронометрія Однією з провідних тем були вимірювання часу від появи зовнішнього сигналу до дії учасника. Порівнювали реакції на світлові або звукові сигнали й умови, за яких учасник мав виконати додаткове розрізнення чи вибір. Історичний огляд Лейпцизького університету підкреслює центральність часу реакції та психофізики в значній частині дисертацій. Різницю між тривалістю процедур намагалися використовувати для висновків про окремі етапи психічної роботи. Такі висновки залежали від того, наскільки обґрунтовано експериментатор відносив додатковий час саме до потрібного процесу. Сучасна когнітивна психологія розвинула набагато складніші моделі швидкості відповіді, розподілу часу реакції та пов'язаних із ним механізмів. Апперцепція та увага Поняття апперцепції відігравало важливу роль у Вундтовій психології як позначення активного зосередження та організації свідомого змісту. Макс Фрідріх досліджував тривалість апперцепції для простих і складніших уявлень, а учасники лабораторії обговорювали зв'язок уваги та часових характеристик виконання завдань. Вундт не запровадив саме поняття апперцепції, яке мало попередню філософську історію. Термін використовували Готфрід Лейбніц, Іммануїл Кант, Йоганн Гербарт та інші мислителі. Вундт надав йому особливого місця у власній експериментальній теорії, що докладніше розглянуто в матеріалі «Апперцепція це». Психофізичні відношення та сенсорні пороги В лабораторії вивчали відмінності між стимулами, сенсорні пороги, часові характеристики сприймання, відчуття й помилки спостереження. Ці теми безпосередньо продовжували лінію досліджень Вебера та Фехнера й створювали взаємодію між фізіологією і психологією. Відчуття часу й асоціація уявлень У «Philosophische Studien» публікувалися праці про сприйняття тривалості, відтворення часових інтервалів, асоціації уявлень та вплив умов досліду на виконання психологічних завдань. Вивчення часу потребувало зіставлення фізичних показників і суб'єктивних оцінок, а експерименти з асоціаціями вимагали чітких інструкцій, способів подання стимулів та реєстрації відповідей. Дослідження дії речовин на психічні процеси Серед експериментальних тем були також зміни простих психічних функцій за різних фізіологічних умов, зокрема роботи Еміля Крепеліна. Їх варто розглядати як історичні дослідницькі спроби. Будь-які висновки щодо ефективності або безпеки речовин потребують окремої сучасної клінічної та фармакологічної оцінки. Метод Вундта: експериментальне самоспостереження У Вундтовій психології дослідник організовував контрольовані умови стимуляції й визначав, які аспекти безпосереднього досвіду учасник мав повідомити. Таке самоспостереження здійснювалося поряд із реєстрацією часових показників, стимулів і реакцій. У методологічних працях Вундт усвідомлював небезпеку того, що акт довільного спостереження може змінити сам перебіг психічного явища. Історико-філософський аналіз цієї проблеми подає Stanford Encyclopedia of Philosophy. Його позицію часто спрощують до формули «дослідження свідомості через інтроспекцію». Насправді Вундт пов'язував самоспостереження з експериментально заданими умовами й обмежував діапазон процесів, які вважав доступними такому дослідженню. Для мови, звичаїв, міфів і колективних культурних явищ він також розробляв інші історичні та порівняльні підходи. В історії психології необхідно відрізняти практику лабораторного самоспостереження Вундта від пізніших різновидів інтроспекції. Сучасне розуміння цього поняття викладене в українській статті «Інтроспекція це». Перші дослідники та міжнародні зв'язки Макс Фрідріх Макс Фрідріх належить до ключових учасників раннього етапу лабораторії. Його експериментальна дисертація 1881 року стосувалася тривалості апперцептивних процесів. Вона засвідчує, що вже на межі 1879–1881 років лейпцизька кімната була місцем систематичного дослідницького навчання. Гренвілл Стенлі Голл Американський психолог Гренвілл Стенлі Голл брав участь у ранній лабораторній діяльності Вундта, зокрема як учасник експериментів Фрідріха. Згодом він відіграв визначну роль в організації психологічної науки США. Ця траєкторія показує, як навички та уявлення про університетську психологічну лабораторію поширювалися через академічну мобільність. Джерельний аналіз Ніколя відтворює участь Голла за документами часу. Різні покоління учнів У різні періоди лейпцизький осередок відвідували або працювали в ньому Освальд Кюльпе, Едвард Бредфорд Тітченер, Гуго Мюнстерберг, Еміль Крепелін та інші дослідники, які надалі представляли різні психологічні програми. Необхідно відрізняти безпосереднє керівництво дисертацією, короткочасні візити, участь у семінарах і подальше інтелектуальне запозичення. Слово «учень» може охоплювати всі ці зв'язки, але не замінює біографічної документації. Наскільки великою була міжнародна мережа За історичними матеріалами Лейпцизького університету, за час роботи Вундта захистили дисертації 183 чоловіки й одна жінка — Берта Паульссен; серед них названо 62 іноземців. Інший університетський підсумок наводить 184 дисертації та щонайменше 60 іноземних здобувачів. Ці цифри близькі за змістом, але різняться способом обліку. Історичний висновок не залежить від одного числа: інститут створював сталі міжнародні академічні зв'язки, сприяв перенесенню лабораторної організації в інші країни й формуванню професійних спільнот. «Philosophische Studien» і публічність дослідження Вундт заснував журнал «Philosophische Studien», ранні випуски якого з'явилися 1881 року. Згодом вони склали перший том, датований в окремих бібліографічних записах 1883 роком. Огляд у Nature 1882 року є незалежним сучасним свідченням існування перших випусків і тематики видання. Журнал дозволяв представляти експериментальні протоколи, методологічні міркування й результати міжнародній науковій аудиторії. Разом із дисертаційною підготовкою він був частиною нової дисциплінарної інфраструктури. Розвиток лабораторії слід описувати через взаємозв'язок дослідження, навчання, апаратури та публікації результатів. Чи була це перша психологічна лабораторія у світі Питання першості залежить від значення слів «психологічна лабораторія». Ще до Вундта кількісні та експериментальні питання людського досвіду досліджували в лабораторіях фізіології, психофізики та суміжних наук. Вебер і Фехнер працювали в Лейпцигу раніше, Гельмгольц розвивав експериментальну фізіологію в інших університетських осередках. Лейпцизький інститут став винятково впливовим як спеціалізована університетська організація, орієнтована саме на експериментальну психологію, що поєднувала дослідницьку роботу з підготовкою нового покоління психологів. Саме в такому інституційному значенні його часто називають першим у світі, зокрема в офіційній історії університету. Ця формула не означає, що 1879 року Вундт особисто винайшов усі експериментальні психологічні методи. Не означає вона й автоматичної першості кожного окремого типу психологічних досліджень. В історії науки існують різні лінії походження методів та інституцій. Вундт і структуралізм: важлива історична відмінність У багатьох підручниках Вундта зближують зі структуралізмом, який згодом особливо асоціювався з Едвардом Бредфордом Тітченером. Однак Вундтова система приділяла увагу активності свідомості, апперцепції, волі та психічному синтезу. Власну програму Тітченера треба розглядати окремо від поглядів учителя, а її застосування як ярлика до всієї лейпцизької лабораторії є історіографічним спрощенням. Фаховий огляд Вундтової системи докладно пояснює ці розбіжності. Тому для оцінки історичної лабораторії вирішальне значення мають дослідницькі теми, оригінальні публікації та інституційні свідчення, а не пізніші схеми шкільних класифікацій. Психологічна традиція формувалася також через наукові розходження між дослідниками. Лейпциг і історія психології на українських землях Існують конкретні підтверджені зв'язки між лейпцизьким інститутом і розвитком психології у Львові. За історичним оглядом кафедри психології Львівського національного університету імені Івана Франка, Казимир Твардовський зустрівся з Вундтом у його лейпцизькій лабораторії 1892 року. У Львові Твардовський від 1898–1899 навчального року викладав експериментальну психологію з практичними демонстраціями, а в наступні роки домагався університетської підтримки власної лабораторії. Це приклад встановленого міжуніверситетського контакту, про який повідомляє офіційна історія львівської кафедри. Особливо цінні для реконструкції збережені листи Владислава Вітвіцького до Твардовського за квітень 1902 року, які цитує той самий університетський огляд. Вітвіцький описував відвідання лабораторії Вундта, кількість дослідницьких робіт, участь у завданнях з оптики та акустики, а також експерименти із зоровими контрастами й фізіологічними змінами під впливом емоцій. Ці свідчення дозволяють простежити не лише загальну інтелектуальну спорідненість, а й особистий контакт із конкретним дослідницьким середовищем. Львівська традиція при цьому зберігала власне теоретичне обличчя. Твардовський цікавився як експериментальною програмою Лейпцига, так і філософсько-психологічними ідеями Франца Брентано. Отже, документований вплив лабораторії на організацію наукової роботи слід відрізняти від повного прийняття Вундтової теорії. Українська університетська та наукова психологія кінця XIX — початку XX століття розвивалася в ширшому європейському контексті становлення фізіологічних і психологічних лабораторій. Київ, Харків, Одеса та Львів мали власні університетські середовища, програми і наукові зв'язки. Історію кожного осередку слід досліджувати за його установчими документами, архівами, публікаціями та конкретними біографіями вчених. Факт використання схожого експериментального приладу або дослідницького прийому ще не встановлює прямого зв'язку відповідного вченого з Вундтом. Для тверджень про навчання в Лейпцигу або безпосереднє керівництво потрібні реєстри студентів, дисертації, листування й інші документальні підтвердження. Важливо також враховувати історичні державні кордони й офіційні назви закладів, щоб не переносити на XIX століття адміністративні реалії сьогодення. Лейпцизький інститут був одним із впливових центрів міжнародної експериментальної науки, а українські традиції становлення психології мають власну історичну послідовність і джерельну основу. Їхня взаємодія має висвітлюватися через встановлені наукові контакти й реальні траєкторії ідей. Сучасна наукова оцінка спадщини лабораторії Історичне значення лейпцизького осередку полягає передусім в інституційному закріпленні експериментального дослідження. У конкретних роботах уже використовували контрольовані стимули, спеціальні прилади, повторні випробування, часові вимірювання, лабораторні протоколи та документовані результати. Сучасна психологія застосовує ширший набір статистичних і методологічних інструментів, незалежне рецензування, етичний контроль та процедури перевірки відтворюваності. Окремі історичні досліди можуть містити точні спостереження, а їхні інтерпретації — залежати від припущень, які сьогодні потребують додаткової перевірки. Тому дату публікації історичного результату слід відрізняти від підтвердження його сучасної емпіричної придатності. Визнання історичного впливу лабораторії не є універсальним доказом правильності кожної гіпотези Вундта. Дослідницька етика Наприкінці XIX століття сучасна система незалежного етичного оцінювання психологічних досліджень ще не була сформована. Правила інформованої згоди, оцінки ризиків, конфіденційності даних та прозорого звітування розвивалися у наступні десятиліття. У сучасних історичних дослідженнях важливо розглядати умови участі людей і соціальну організацію лабораторії за документами конкретного періоду. П'ять поширених міфів про лабораторію Вундта «Психологія виникла 1879 року» Ця дата символізує важливий етап інституціоналізації експериментальної психології. Наукові дослідження відчуттів, часу реакції, сприймання та психічних процесів мали довгу передісторію. «Вундт відкрив лабораторію в один точно відомий день» Архівні свідчення розкривають багаторічну послідовність подій. Для 1879 року встановлено початок систематичних студентських експериментів, але документально засвідченого дня урочистого заснування немає. «До Вундта психологічних експериментів не проводили» Вебер, Фехнер, Гельмгольц та інші дослідники використовували експериментальні процедури раніше. Внесок Вундта охоплює спеціалізацію університетської інституції й розвиток цілісної програми психології. «Лабораторія досліджувала лише інтроспекцію» Тематика охоплювала психофізику, час реакції, увагу, апперцепцію, асоціації та відчуття часу. Контрольоване самоспостереження було лише одним із елементів дослідницьких процедур. «Усі учні Вундта мали однакові погляди» Історичні учасники лейпцизького середовища надалі створювали різні теоретичні напрями й інституційні програми. Спільна лабораторна підготовка не гарантувала єдності інтерпретацій. Що збереглося від лабораторії Історична спадщина Лейпцига представлена публікаціями, архівними документами, фотографіями, планами, університетськими каталогами та матеріальними приладами. Кімната Вундта при університеті зберігає колекцію обладнання й історичних матеріалів. Університетська бібліотека документує історію інституту та пізнішу пам'ять про нього. Ці джерела дають змогу перевіряти не тільки загальні дати, а й конкретні дослідницькі практики. Саме точність атрибуції документа, оригінальної назви, року публікації та історичного значення робить історію психології науковою дисципліною. Поширені запитання Коли саме заснували психологічну лабораторію Вундта? Традиційно називають 1879 рік, коли почалися регулярні студентські експериментальні дослідження. Приміщення та прилади Вундт мав раніше, а офіційна назва інституту зафіксована в каталозі 1883/1884 року. Де містилася перша лабораторія? Її початкове приміщення містилося в університетській будівлі Konviktgebäude у Лейпцигу. Надалі лабораторія розширювалася, отримуючи спеціальні дослідницькі кімнати. Які досліди проводили? Вивчали час реакції, апперцепцію, увагу, відчуття, сенсорні пороги, асоціації та суб'єктивну оцінку часу за допомогою контрольованих стимулів і вимірювальних приладів. Чому Вундта називають засновником експериментальної психології? Він створив одну з найвпливовіших спеціалізованих університетських лабораторій і дослідницьку програму, пов'язав експеримент з навчанням, дисертаційною підготовкою та публікаціями. Історичні передумови цього досягнення формували численні попередники. Що відрізняє лабораторію від інституту? Лабораторія позначає організоване місце експериментальної роботи; інститут — інституцію з навчальними й адміністративними функціями. У Лейпцигу ці рівні формувалися поступово. Чи визнані експерименти Вундта сучасною наукою? Їхні методи й результати становлять документовану історичну спадщину. Сучасну достовірність кожної конкретної гіпотези визначають окремими дослідженнями за нинішніми стандартами методології та статистики. Який головний історичний висновок? Важливість лейпцизької лабораторії полягає в перетворенні психологічного експерименту на сталу університетську практику. Дати 1875, 1879 та 1883/1884 роки описують різні етапи цього процесу. Пов’язані статті Вільгельм Вундт: експериментальна психологія, лабораторія та ідеї — біографія дослідника, його наукові праці та теорія. Експериментальна психологія: що це, методи, історія та принципи — сучасна дисципліна та логіка експериментального методу. Інтроспекція — історія та зміст поняття самоспостереження. Апперцепція — поняття та його розвиток від філософії до психології. Фізіологічні передумови виникнення наукової психології Психофізика XIX століття: відчуття, вимірювання й експеримент Історія інтроспекції як методу психології Історія психології: етапи, школи та розвиток науки Біхевіоризм: що це, основні ідеї, представники та критика Джерела Hogrefe. (б. р.). Dorsch Lexikon der Psychologie: Wundt, Wilhelm. Lviv National University of Ivan Franko. (б. р.). Кафедра психології: історія становлення психологічної лабораторії та зв'язків із Лейпцигом. Nature. (1882). Philosophische Studien, herausgegeben von Wilhelm Wundt. Nature, 25, 336. Nicolas, S. (2005). Wundt et la fondation en 1879 de son laboratoire: histoire documentaire de la création et du développement de l'Institut de psychologie expérimentale de Leipzig. L'Année psychologique, 105(1), 133–170. Stanford Encyclopedia of Philosophy. (2015). Wilhelm Maximilian Wundt (архівне видання). Universität Leipzig. (б. р.). History. Universität Leipzig. (2021). Vom kleinen Auditorium zum ersten psychologischen Institut der Welt. Universität Leipzig, Wilhelm-Wundt-Institut. (б. р.). History of Experimental Psychology in Leipzig. Universität Leipzig, Wilhelm-Wundt-Institut. (б. р.). History of the Institute. Universität Leipzig, Wilhelm-Wundt-Institut. (б. р.). Wilhelm-Wundt-Room. Universitätsbibliothek Leipzig. (2025). Sinnliche und übersinnliche Welt: Wilhelm Wundt und die Psychologie in Leipzig — виставкові матеріали. Wundt, W. (1909). Das Institut für experimentelle Psychologie.

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика Людина з деменцією може відчувати сильний біль і водночас не знаходити слів, щоб пояснити, що саме болить. Інколи замість звичної скарги з’являються напружене обличчя, стогін під час руху, відмова від їжі, неспокій, захисні рухи або незвична мовчазність. Завдання близьких і медичних працівників — почути ці сигнали, перевірити фізичні потреби, з’ясувати причину змін і забезпечити допомогу. Найважливіше правило: спочатку запитайте людину про біль доступним їй способом; далі врахуйте поведінку, стан здоров’я та обставини. Зміни поведінки є приводом для оцінювання, а не готовим діагнозом. Рекомендації NICE щодо деменції передбачають поєднання самозвіту, клінічного огляду й структурованого спостереження, повторну оцінку після втручання та поступовий добір знеболення з контролем побічних ефектів. Якщо сплутаність свідомості виникла раптово, людина різко стала сонливою, дезорієнтованою або її стан суттєво змінився за години чи дні, потрібне термінове медичне оцінювання. Так може проявлятися делірій, зокрема на тлі болю, інфекції, зневоднення або дії ліків. Чому біль при деменції складніше помітити Деменція — синдром набутого когнітивного погіршення, яке впливає на повсякденну самостійність. Вона може виникати за різних захворювань і перебігати з відмінними порушеннями пам’яті, мовлення, уваги, сприймання та планування. У людини можуть зберігатися больові відчуття, навіть якщо вона вже не здатна назвати їх причину, місце чи інтенсивність. Детальніше про природу синдрому — у статті «Деменція: ознаки, причини, діагностика та допомога». Порушення мовлення можуть заважати сформулювати скаргу. Труднощі пам’яті іноді заважають пригадати, коли біль почався, а труднощі уваги — відповісти на кілька запитань поспіль. Людина може не розуміти складної шкали болю, реагувати на запитання із затримкою або забувати, що щойно розповіла про свій стан. Тому фраза «нічого не болить» за виражених труднощів спілкування потребує зіставлення з оглядом і спостереженням. Вираженість деменції не визначає автоматично здатність відчувати біль. Сучасні дані підтримують необхідність активного пошуку болю, зокрема на пізніх стадіях. Водночас поведінкова реакція залежить від неврологічних змін, особистості, супутніх захворювань і контексту. Науковий огляд Pain assessment in elderly adults with dementia описує ризик недостатнього розпізнавання та лікування болю через труднощі комунікації. Важливе поняття — базовий стан: як людина зазвичай рухається, спить, їсть, усміхається, говорить, реагує на дотик і догляд. Раптова або нова відмінність від звичного стану часто інформативніша за одну окрему гримасу чи вигук. Які ознаки можуть свідчити про біль Ознаки болю потрібно оцінювати разом, у конкретній ситуації. Людина може відчувати біль без видимих проявів, а кожен із наведених сигналів може мати кілька пояснень. Огляд поведінкових сигналів болю 2025 року показує, що дослідники найчастіше вивчали вираз обличчя та рухи тіла, але універсального одиничного сигналу немає. Вираз обличчя й погляд Насторожують гримаса під час повороту, насуплені брови, міцно стиснуті повіки, напружені губи, стискання щелеп, раптовий вираз страху або болю. Важливо бачити, у який момент це виникає: під час піднімання з ліжка, зміни положення, жування, дотику чи перевдягання. Огляд Facial Pain Expression in Dementia підкреслює цінність міміки й водночас обмеження її інтерпретації без інших відомостей. Голос, слова та дихання Стогін, зойки, плач, вигуки, повторення «ой», незвична вокалізація, зміна голосу або виражене напруження під час певної дії можуть супроводжувати біль. Звертайте увагу, чи повторюються звуки під час руху, торкання, сечовипускання, жування або переодягання. Прискорене дихання інколи супроводжує біль, але також буває ознакою серцево-легеневої проблеми та потребує окремої оцінки. Рухи й положення тіла Людина може притискати руку до живота чи грудей, терти коліно, берегти одну ногу, зупиняти рух, чинити опір під час повороту або відмовлятися вставати. Іноді вона не дозволяє доторкнутися до певної ділянки. Інколи біль проявляється зменшенням активності: людина довше лежить, менше ходить, неохоче користується рукою, перестає брати участь у звичних заняттях. Ознаки особливо варто спостерігати в русі та в спокої. У дослідженні болю під час руху вокалізація, міміка і зміни мови тіла були інформативними поведінковими складниками оцінювання. Однак вони самі по собі не встановлюють причину болю. Поведінка, настрій і контакт Можливі дратівливість, неспокій, ажитація, відштовхування рук доглядальника, повторювані прохання, безсоння, плаксивість, зниження апетиту, раптова відмова від догляду або незвична замкненість. У когось біль супроводжується криком; у когось — мовчазністю та нерухомістю. Зміни поведінки можуть відображати також страх, шум, втому, самотність, сенсорне перевантаження або поведінкові та психологічні симптоми деменції. Особливо важливо не вважати опір догляду проявом «неслухняності». Коли людині боляче під час підмивання, перенесення чи перевдягання, природною реакцією може стати захисний рух. Для безпечного реагування на гострі епізоди дивіться «Ажитація та агресія при деменції». Де шукати причину дискомфорту Біль — фізичний і емоційний неприємний досвід, пов’язаний із реальним або можливим ушкодженням тканин. Дискомфорт ширший: людину може турбувати спрага, холод, переповнений сечовий міхур, мокрий одяг, незручне положення, шум або тривога. Визначення конкретної потреби допомагає обрати правильну відповідь. Опорно-руховий апарат і травми Часті джерела — остеоартрит, біль у спині, м’язовий спазм, наслідки падіння, забиття, переломи, контрактури, болючі стопи та незручне взуття. Якщо людина почала берегти кінцівку, різко відмовляється наступати на ногу або скаржиться під час руху після падіння, потрібен огляд, а за підозри на перелом — невідкладна медична допомога. Не намагайтеся активно «розходити» гострий біль після травми. У малорухомої людини боліти можуть суглоби й м’язи від тривалого положення. Догляд повинен поєднувати зручне позиціювання, перевірку шкіри, посильну рухливість і призначені фахівцем вправи. Ротова порожнина, зуби, протези, ковтання Карієс, запалення ясен, травмування слизової, невдалий зубний протез, сухість у роті можуть спричиняти біль під час їжі й гігієни. Сигналами стають жування на одному боці, відмова від певної їжі, зміни голосу при жуванні, торкання щоки або раптове погіршення харчування. Перевіряйте стан зубів і протезів, організуйте стоматологічне оцінювання. Кашель або поперхування під час їжі потребують окремої оцінки ковтання. Живіт, кишківник, сечовий міхур Закреп, затримка сечі, здуття, інфекції та інші захворювання можуть викликати істотний дискомфорт. Звертайте увагу на час останнього випорожнення, болючість живота, зміни сечовипускання, відчуття переповнення, підвищену температуру й загальне самопочуття. Раптовий сильний біль у животі, твердість живота, блювання, кров або неможливість помочитися вимагають швидкої медичної оцінки. Довільне призначення проносних, сечогінних чи антибіотиків за поведінковими ознаками може затримати правильну діагностику. Якщо є підозра на інфекцію, лікар оцінює конкретні симптоми та обґрунтованість обстежень; сама зміна поведінки без інших даних не визначає збудника. Шкіра, тиск і щоденний догляд Пролежні, подразнення в ділянці підгузка, врослий ніготь, тісний одяг, попрілості, рани, свербіж, холодна або гаряча поверхня ліжка можуть залишатися непоміченими. Оглядайте ділянки найбільшого тиску: крижі, п’яти, лікті та інші вразливі місця — делікатно й з поясненням кожної дії. Наявність рани чи підозри на пролежень потребує професійного плану догляду. Інші медичні й середовищні причини Головний біль, нейропатичний біль, мігрень, оперізувальний герпес, загострення хронічного захворювання, післяопераційний стан, побічні реакції ліків теж можуть бути джерелом проблем. Паралельно перевірте окуляри, слуховий апарат, температуру кімнати, світло, гучність телевізора, потребу в туалеті, спрагу, голод, нудоту, недосипання й необхідність відпочинку. Поява нових симптомів вимагає ширшого медичного погляду. Національний стандарт МОЗ України 2025 року передбачає міждисциплінарне спостереження та індивідуальний план допомоги людині з деменцією. Як запитувати людину про біль Звертайтесь до людини по імені, встановіть зоровий контакт, говоріть спокійно й використовуйте одне запитання за раз. Спершу запитайте: «Вам зараз боляче?» Потім: «Де саме болить?» або «Покажіть рукою». За збереженої здатності до самозвіту можна запропонувати зрозумілу шкалу від 0 до 10, словесні варіанти «немає болю — слабкий — помірний — сильний» або схематичне зображення тіла. Перевірте, чи людина чує, бачить і розуміє запитання. Дайте час на відповідь. Повторіть її іншим простим способом, якщо потрібно, не перетворюючи розмову на допит. Для людини з афазією можуть бути корисними жести, малюнки чи запитання з вибором між двома варіантами. Збережена здатність сказати про біль має пріоритет: її слова потрібно брати до уваги поряд з іншими даними. Не варто вважати, що людина завжди однаково оцінює біль у різний час. Біль може посилюватися під час перенесення з ліжка або ранкового одягання та майже зникати у спокої. Фіксуйте час і ситуацію, а не тільки число. Щодо щоденного контакту докладніше — у статті «Спілкування з людиною з деменцією». Шкали спостереження: PAINAD, Abbey, MOBID-2 та їхні межі Коли людина не може достовірно повідомити про біль, фахівці застосовують інструменти структурованого спостереження. Вони допомагають систематично записати прояви та порівняти стан до і після допомоги. Такі шкали доповнюють бесіду, фізичний огляд, анамнез і відомості близьких. NICE NG97 прямо рекомендує розглядати структуровану поведінкову шкалу за помірної й тяжкої деменції та в разі неможливості самозвіту. PAINAD PAINAD — шкала спостереження за болем при поширеній деменції. Вона враховує п’ять груп ознак: дихання, негативні звуки, вираз обличчя, мову тіла та реакцію на заспокоєння. Кожну групу оцінюють за визначеними правилами, сумарний показник становить від 0 до 10. Оригінальна розробка шкали була невеликим дослідженням; її застосовність оцінювали й у пізніших роботах. Показник PAINAD описує спостережувану поведінку та потребує клінічного тлумачення: нуль не гарантує відсутності болю, а високий бал не називає його причину. Abbey Pain Scale і MOBID-2 Abbey Pain Scale відстежує невербальні сигнали, серед яких голосові, мімічні, тілесні та поведінкові зміни. MOBID-2 застосовує структуроване оцінювання, зокрема під час рухів, і звертає увагу на можливі різні локалізації болю. Вибір інструмента залежить від умов догляду, підготовки персоналу, мовної адаптації й доступності перевіреної версії. Систематичний огляд 2022 року досліджував психометричні властивості низки шкал. Новий огляд McLennan та співавторів 2026 року охопив 30 спостережних інструментів і 121 психометричне дослідження; п’ять інструментів отримали сильну рекомендацію за сукупністю оцінених характеристик, тоді як деякі властивості вимірювання залишилися недостатньо дослідженими. Це підтверджує доцільність структурованого спостереження та необхідність обережно інтерпретувати результати. Хто має застосовувати шкалу Медичний працівник або підготовлений доглядальник, який знає правила конкретного інструмента, може послідовно записувати спостереження. Для регулярного моніторингу важливо дотримуватися однакової процедури: оцінювати подібні ситуації, час і реакцію після втручання. Порівнювати бали різних шкал як рівнозначні величини не можна. Формальна шкала не замінює огляду лікаря й не є інструментом самостійного призначення анальгетиків. Практичний алгоритм для родини: помітити, перевірити, допомогти Крок 1. Зупиніться й забезпечте безпеку Якщо людина стала різко неспокійною або відштовхує руку, призупиніть дію, яка могла спричинити біль. Поясніть, що ви робите. Дайте час заспокоїтися. Переконайтеся, що немає падіння, кровотечі, загрози диханню чи інших небезпечних симптомів. Крок 2. З’ясуйте, що змінилося Порівняйте стан із попереднім днем і звичайним способом поведінки. Спробуйте встановити початок, тривалість, частоту, зв’язок із рухом, їжею, туалетом, дотиком, сном або прийманням ліків. Запитайте інших близьких, які знають людину, чи помічали вони ті самі сигнали. Крок 3. Запропонуйте прості способи повідомити про біль Поставте коротке запитання, запропонуйте показати місце або вказати на малюнку. Зверніть увагу на міміку й рухи. Якщо людина відчуває страх або не розуміє ситуації, спершу відновіть контакт і поясніть наступну дію. Не нав’язуйте відповідь на кшталт «у тебе точно болить спина». Крок 4. Перевірте основні потреби й доступні причини Переконайтеся, що людині зручно лежати або сидіти, одяг і підгузок сухі, є доступ до туалету, води й посильного харчування, не заважає протез чи взуття. Оцініть шкіру, рухливість, набряк, помітні травми, температуру тіла й інші симптоми в межах доступного безпечного спостереження. Підозра на захворювання чи травму — підстава для лікарського огляду. Крок 5. Зафіксуйте й передайте інформацію Корисний короткий запис: «О 08:30 під час піднімання з ліжка стиснула губи, притиснула ліву руку до плеча, сказала “болить”; у спокої через 10 хвилин виглядала спокійніше. Нове з учора». Такий опис набагато корисніший за формулу «весь ранок була агресивна». Запишіть назви й час останніх ліків, супутні скарги, падіння та попередні захворювання. Крок 6. Узгодьте лікування і перевірте результат За нового, стійкого або значущого болю зверніться до сімейного лікаря; за потреби — до невролога, геріатра, фахівця з паліативної допомоги, стоматолога чи іншого спеціаліста. Після призначеної допомоги оцініть ті самі прояви у схожих умовах: під час руху, догляду, їжі, сну. Повідомте лікаря, якщо біль зберігається, людина стала надто сонливою або з’явились побічні реакції. Послідовність «оцінювання — втручання — повторне оцінювання» узгоджується з NICE. Кокранівський огляд 2022 року водночас показав, що переваги формалізованих покрокових програм над навчанням персоналу поки підтверджені обмеженими й неоднорідними даними. Що робити, коли біль супроводжується ажитацією або агресією Посилення ажитації іноді є повідомленням про тілесне страждання. Наприклад, людина може відштовхувати доглядальника під час болючого повороту чи голосно кричати через закреп. Але ажитація має й інші причини: страх, галюцинації, гострий делірій, депресивні симптоми, шум, надмірні вимоги, порушення сну або незнайоме середовище. Тому допомога починається зі структурованого пошуку причин. Рекомендація NICE 1.7.1 вимагає перевірити клінічні й середовищні чинники дистресу, зокрема біль, делірій і неналежний догляд, перед призначенням медикаментозної або немедикаментозної терапії. Першочергово можна зменшити сенсорне навантаження, змінити болючу дію, надати людині більше часу й підтримати знайомий ритм. Докладніше — «Немедикаментозна допомога при поведінкових симптомах деменції». У норвезькому кластерному рандомізованому дослідженні Husebo та співавторів систематизована програма знеболення зменшувала ажитацію в мешканців закладів догляду з помірною й тяжкою деменцією. Цей результат демонструє клінічну важливість оцінювання болю, але не дозволяє вважати біль універсальною причиною агресії. Пізніший огляд Cochrane відзначив низьку впевненість у сукупних висновках про переваги алгоритмічних програм. Заспокійливий засіб або антипсихотик не усуває перелом, затримку сечі чи запалений зуб. Антипсихотики при деменції мають обмежені показання й істотні ризики; NICE пов’язує їх розгляд із загрозою шкоди або вираженим дистресом. У людей із деменцією з тільцями Леві та деменцією при хворобі Паркінсона можливі особливо тяжкі реакції чутливості. Доведені підходи до полегшення болю і межі ліків Лікування визначають за причиною, типом і тривалістю болю, супутніми хворобами, функцією нирок і печінки, іншими препаратами, ризиком падінь та особистими цілями людини. Лікар може призначати місцеві або системні знеболювальні, лікування основного захворювання, фізичну чи реабілітаційну підтримку, стоматологічне втручання та інші заходи. Деякі джерела дискомфорту зникають після усунення причини: незручного протеза, переповненого сечового міхура чи тиску на пошкоджену шкіру. Немедикаментозне полегшення Допоможуть уважне позиціювання, м’яка зміна положення тіла, комфортна температура, своєчасні гігієнічні процедури, лікування закрепу за планом лікаря, належний догляд за шкірою, доступна рухливість і підтримка під час їжі. За хронічного суглобового болю корисним може бути індивідуальний план рухової активності та фізичної терапії. Вибір тепла, холоду, масажу чи вправ потребує врахування конкретної хвороби, шкіри, чутливості та протипоказань. Допомога має бути узгоджена з людиною настільки, наскільки це можливо. Попереджайте про дотик і поворот, робіть паузи, дозвольте обрати зручний момент, уникайте насильного утримування. Для побутової профілактики травм корисна стаття «Безпека вдома при деменції». Парацетамол, протизапальні препарати та опіоїди Парацетамол може бути одним із варіантів при певних типах легкого й помірного болю, але навіть він потребує врахування захворювань печінки, маси тіла та інших препаратів, що містять ту саму діючу речовину. Нестероїдні протизапальні препарати, зокрема ібупрофен, підвищують ризик шлунково-кишкової кровотечі, ушкодження нирок і серцево-судинних ускладнень у старшому віці. Американське геріатричне товариство наголошує на індивідуальному виборі й контролі цих ризиків. Опіоїдні препарати мають місце за окремих показань, зокрема при сильному болю, але можуть спричиняти сонливість, закреп, нудоту, падіння, пригнічення дихання та посилення сплутаності. Вони вимагають лікарського призначення й спостереження. Даних для застосування опіоїдів лише як засобу проти ажитації недостатньо: огляд Cochrane не знайшов якісних рандомізованих доказів їхньої ефективності й безпеки для такого використання. Схеми дозування, комбінування препаратів та скасування ліків визначає лікар. Не змінюйте самостійно дозу рецептурного засобу, особливо опіоїду, протисудомного, снодійного чи психотропного препарату. Не застосовуйте заспокійливі як заміну пошуку фізичної причини болю. Як зрозуміти, що лікування допомагає Мета — не лише зменшити певний бал, а повернути посильні дії та комфорт: людині легше сідати, їсти, митися, спати, розмовляти й брати участь у власному житті. Порівнюйте зміни в однакових ситуаціях; відстежуйте можливе погіршення рівноваги, сонливість, закреп, нудоту та нову дезорієнтацію. Якщо препарат приглушує активність, а джерело болю зберігається, план потрібно переглянути. Коли потрібна термінова допомога Негайно звертайтеся по екстрену медичну допомогу в Україні за номером 103 або 112, якщо з’явилися раптова виражена сплутаність свідомості, порушення дихання, сильний біль у грудях, ознаки інсульту, судоми, втрата свідомості, неконтрольована кровотеча, раптовий сильний біль у животі чи підозра на тяжку травму. За сильного болю після падіння або неможливості стати на ногу забезпечте безпечне положення й дочекайтеся медичної оцінки. Якщо людина з деменцією протягом годин або днів стала різко неуважною, сонливою, незвично збудженою чи дезорієнтованою, це може бути делірій на тлі деменції. Відповідно до NICE CG103, гострі коливання уваги та поведінки потребують професійного оцінювання, а за труднощів розмежування делірію й деменції першочергово ведуть стан як делірій. Розгорнутий порядок дій — «Раптова сплутаність свідомості в літньої людини: невідкладні дії». Заплануйте найближчий медичний огляд, якщо біль з’явився вперше, регулярно повторюється, порушує сон, харчування або рухливість, супроводжується температурою, закрепом, проблемами сечовипускання, новою раною чи стійкою зміною поведінки. Раптові симптоми та погіршення стану вимагають швидшого маршруту, ніж плановий запис. Біль у лікарні, закладі догляду та після операції Під час госпіталізації повідомляйте персоналу, як людина зазвичай показує біль, чи були падіння, які дії викликають страх, як вона реагує на дотик і які ліки приймає. Просіть про регулярну оцінку під час перев’язок, фізіотерапії, пересаджування, миття, туалету й після процедур. Важливо порівнювати біль у спокої та під час руху. У закладі довготривалого догляду має бути узгоджений спосіб передавання інформації між змінами: де і коли виник біль, які ознаки помітили, що перевірили, які втручання допомогли, коли слід повторити оцінку. Близькі часто краще знають звичайні звуки, міміку та звички людини; персонал володіє клінічними інструментами. Спільне оцінювання ефективніше за ізольовані припущення. Після операції, перелому чи зміни знеболювальних потрібне особливо уважне спостереження за делірієм, закрепом, затримкою сечі, диханням, сонливістю та здатністю рухатися. Післяопераційна ажитація потребує оцінювання медичної причини; лікування болю і профілактика делірію мають бути узгодженими завданнями команди. Пізня стадія деменції та паліативний підхід За тяжкої деменції людина може втратити здатність надійно розповідати про біль і дедалі більше залежати від допомоги у зміні положення тіла, годуванні та гігієні. Головною метою стає індивідуальний комфорт, гідність і полегшення симптомів. Це включає регулярне оцінювання болю, догляд за порожниною рота, шкірою, профілактику болючих травм, увагу до дихання й запобігання непотрібним процедурним стражданням. Паліативна допомога може розпочинатися відповідно до потреб, а не лише в останні дні життя. Її команда допомагає узгодити контроль симптомів, цілі лікування, можливості родини та рішення з урахуванням побажань людини. Якщо людина не може висловити свою позицію, необхідно спиратися на раніше відомі цінності й чинні правила представництва. Деменція не позбавляє людину права на адекватне знеболення. Для родини важливо мати зрозумілий контакт із медичною командою, письмові призначення, план дій при посиленні болю та домовленість про повторне оцінювання. З питань підтримки доглядальників доступна окрема стаття «Догляд за людиною з деменцією». Посібник ВООЗ iSupport містить модулі про повсякденний догляд, зміни поведінки та потреби родини; серед доступних мов є українська. Щоденник болю та дискомфорту: простий зразок Для передавання інформації лікарю зручно користуватися коротким щоденником. Записуйте дату й час, ситуацію, слова або дії людини, локалізацію чи можливий чинник, супутні симптоми, вжиті безпечні заходи та результат. В окремій графі фіксуйте призначені ліки й побічні реакції. Приклад: «12 жовтня, 19:10. Під час чищення зубів відвертає обличчя, торкається правої щоки, відмовляється від твердої їжі. Температура звичайна, губи неушкоджені. У спокої за 15 хвилин спокійна. Запланували стоматолога». Другий приклад: «13 жовтня, 07:20. Після сну не дозволяє торкатися правого стегна й не може підвестися. Учора впала. Негайно викликали медичну допомогу». Ведіть нотатки без ярликів на зразок «вперта», «маніпулює», «робить це навмисно». Описуйте спостережені факти й власні дії. Якщо користуєтеся шкалою PAINAD чи іншою, додавайте назву інструмента, умови оцінювання й час. Часті помилки в догляді Перша помилка — вважати всі зміни поведінки наслідком деменції. Раптове погіршення, новий біль чи відмова від руху потребують перевірки тілесних причин. Друга — орієнтуватися лише на заперечення болю. За порушення мовлення, пам’яті й розуміння потрібні спостереження та огляд; за збереженого самозвіту його необхідно поважати. Третя — застосовувати заспокійливі до пошуку причини. Седація може зробити поведінку менш помітною для оточення, але не лікує фізичного ушкодження чи інфекції. Четверта — оцінити стан тільки один раз. Біль змінюється залежно від руху, часу доби, процедур та лікування. Потрібне повторне оцінювання після втручання. П’ята — додавати без консультації знеболювальні до вже призначених. Поліфармація, хвороби нирок чи печінки й взаємодії ліків можуть суттєво підвищувати ризик побічних ефектів. Шоста — відкладати звернення через те, що людина «все одно не зможе пояснити». Саме труднощі комунікації роблять клінічне оцінювання й участь близьких особливо важливими. Запитання та відповіді Чи може людина з тяжкою деменцією відчувати біль? Так. Навіть за значних труднощів мовлення й пам’яті біль може зберігатися. Оцінювання включає доступний самозвіт, спостереження за мімікою, рухами та звуками, пошук можливих причин і медичний огляд. Відсутність слова «болить» не означає відсутності страждання. Якщо людина кричить або відштовхує руки, це завжди біль? Ні. Таке трапляється через біль, страх, дезорієнтацію, делірій, перевтому або несприятливе середовище. Перевірте, чи реакція виникає під час певної дії, чи є тілесні зміни, і зверніться по оцінку, якщо симптом новий або стійкий. Чи можна за PAINAD поставити діагноз болю або визначити дозу препарату? PAINAD систематизує спостережувані ознаки та допомагає відстежити динаміку. Результат треба зіставляти з оглядом та можливими джерелами болю. Шкала не встановлює конкретне захворювання й не задає схему знеболення. Чому біль частіше помітний під час переодягання або ходьби? Рух, торкання, навантаження на суглоби, рани або запалену ділянку можуть посилювати біль. Тому спостерігайте стан і в спокої, і під час щоденних дій. Виражений новий біль під час руху чи після падіння потребує огляду. Що робити, коли людина відмовляється від їжі? Перевірте стан ротової порожнини, зубів, протезів, нудоту, закреп, положення тіла, спосіб подавання їжі та ознаки порушення ковтання. За кашлю, поперхування, болю або зневоднення потрібна професійна оцінка. Причин відмови від їжі може бути кілька. Чи допомагає лікування болю зменшити ажитацію? У частини людей — так, якщо біль є вагомою причиною дистресу. Існують окремі позитивні рандомізовані результати, але узагальнені докази для спеціальних алгоритмів залишаються обмеженими. Лікування повинно бути спрямоване на встановлену або обґрунтовано підозрювану причину. Чи можна давати знеболювальне перед кожним купанням? Рішення залежить від причини й характеру болю та конкретного призначення лікаря. Спершу варто змінити болючі прийоми догляду й оцінити стан; плановане знеболення перед процедурою може розглядати медична команда за визначених показань. Самостійно додавати препарати чи збільшувати дозу небезпечно. Коли звичайний неспокій стає невідкладною ситуацією? Коли зміни виникають раптово й супроводжуються новою дезорієнтацією, різкою сонливістю, сильним болем, травмою, задишкою, порушенням мовлення або іншими ознаками гострого захворювання. Потрібна термінова оцінка, навіть якщо деменцію діагностовано давно. Підсумок для близьких Правильне розпізнавання болю при деменції починається з поваги до відчуттів людини й уважного порівняння її стану зі звичним. Запитуйте, спостерігайте під час руху й догляду, перевіряйте фізичні потреби, записуйте конкретні зміни, залучайте лікаря та повторно оцінюйте результат допомоги. Раптову сплутаність, гострий сильний біль і травми оцінюють терміново. Гідність, безпека й полегшення болю залишаються основою якісного догляду на будь-якій стадії деменції. Пов’язані статті Деменція: ознаки, причини, діагностика та допомога Поведінкові та психологічні симптоми деменції: причини й безпечна реакція Ажитація та агресія при деменції: причини й безпечна допомога Спілкування з людиною з деменцією: мова, поведінка та підтримка гідності Догляд за людиною з деменцією: виснаження, підтримка й ресурси сім’ї Безпека вдома при деменції: середовище, виходи, падіння і щоденні ризики Немедикаментозна допомога при поведінкових симптомах деменції Делірій: ознаки, причини та термінова медична допомога Раптова сплутаність свідомості в літньої людини: невідкладні дії Харчування, зневоднення та ковтання при деменції: як організувати допомогу Джерела Американське геріатричне товариство. Care and Treatment Options for Pain Management. Health in Aging. Оригінал. Браун Р. та співавтори (Brown R. et al.). Opioids for Agitation in Dementia. Cochrane Database of Systematic Reviews. 2015;CD009705. Оригінал. Всесвітня організація охорони здоров’я. iSupport for Dementia: Training and Support Manual for Carers of People with Dementia. 2019. Оригінал. Гаджіставропулос Т. та співавтори (Hadjistavropoulos T. et al.). Pain Assessment in Elderly Adults with Dementia. The Lancet Neurology. 2014;13(12):1216–1227. Оригінал. Гусебе Б. та співавтори (Husebo B. et al.). Efficacy of Treating Pain to Reduce Behavioural Disturbances in Residents of Nursing Homes with Dementia. BMJ. 2011;343:d4065. Оригінал. Державний експертний центр МОЗ України. Деменції та легкі когнітивні розлади: чинний стандарт медичної допомоги й клінічна настанова, наказ МОЗ № 1663 від 03.11.2025. Оригінал. Лаутенбахер С. і Кунц М. (Lautenbacher S., Kunz M.). Facial Pain Expression in Dementia: A Review of the Experimental and Clinical Evidence. Current Alzheimer Research. 2017;14(5):501–505. Оригінал. Макленнан Е. та співавтори (McLennan A. et al.). Pain in Dementia: A Systematic Review of the Measurement Properties of Observational Assessment Tools. Clinical Psychology Review. 2026;124:102704. Оригінал. Ман’єтта К. та співавтори (Manietta C. et al.). Algorithm-based Pain Management for People with Dementia in Nursing Homes. Cochrane Database of Systematic Reviews. 2022;CD013339. Оригінал. Накада К. та співавтори (Nakada K. et al.). Characteristic Behaviors of Pain During Movement in the Older Individuals with Dementia. Journal of Pain Research. 2024;17:865–871. Оригінал. Національна служба охорони здоров’я Англії (NHS). Coping with Dementia Behaviour Changes. Оригінал. Національна служба охорони здоров’я Англії (NHS). Sudden Confusion (Delirium). Оригінал. Національний інститут досконалості охорони здоров’я Великої Британії (NICE). Delirium: Prevention, Diagnosis and Management in Hospital and Long-Term Care. CG103. Оновлено 2023. Оригінал. Національний інститут досконалості охорони здоров’я Великої Британії (NICE). Dementia: Assessment, Management and Support for People Living with Dementia and Their Carers. NG97. Оригінал. Сміт Т. О. і Гарві К. (Smith T. O., Harvey K.). Psychometric Properties of Pain Measurements for People Living with Dementia: A COSMIN Systematic Review. European Geriatric Medicine. 2022;13:1029–1045. Оригінал. Смрке У. та співавтори (Smrke U. et al.). Pain Cues in People With Dementia: Scoping Review. JMIR Mental Health. 2025;12:e75671. Оригінал. Уорден В. та співавтори (Warden V. et al.). Development and Psychometric Evaluation of the Pain Assessment in Advanced Dementia (PAINAD) Scale. Journal of the American Medical Directors Association. 2003. Оригінал.

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика Нейрокогнітивні порушення при ВІЛ — це зміни пам’яті, уваги, швидкості оброблення інформації, планування та інших пізнавальних функцій у людини, яка живе з вірусом імунодефіциту людини. Їх можуть спричиняти безпосереднє ураження нервової системи, наслідки раніше перенесеної хвороби, інфекції, судинні захворювання, депресія, порушення сну, вплив ліків або поєднання кількох причин. ВІЛ-статус сам по собі не дозволяє встановити етіологію когнітивної скарги. Сучасна антиретровірусна терапія змінила перебіг ВІЛ-інфекції й зменшила частоту тяжких неврологічних ускладнень. За тривалої вірусної супресії особливо важливо шукати й лікувати супутні причини когнітивних проблем. Такий підхід закріплено в міжнародному консенсусі з когнітивних порушень при ВІЛ 2023 року. Найголовніше про когнітивні порушення при ВІЛ Погіршення пам’яті чи концентрації в людини з ВІЛ потребує оцінювання її стану, але не означає автоматичного розвитку деменції. Результати скринінгового тесту не встановлюють самостійно ні синдрому, ні його причини. Зміни можуть бути тимчасовими, пов’язаними з іншими захворюваннями або мати стійкий характер. Важлива межа — швидкість виникнення симптомів. Поступове зниження пам’яті й працездатності потребує планового лікарського оцінювання. Раптова сплутаність свідомості, судоми, гарячка з сильним головним болем, нові мовленнєві чи рухові порушення потребують невідкладної медичної допомоги. Основою ведення ВІЛ залишається ефективна антиретровірусна терапія. Додатково лікують встановлені супутні причини та підтримують когнітивні й побутові функції. Переконливого доказу ефективності універсального спеціального препарату від усіх ВІЛ-асоційованих когнітивних порушень нині немає. Систематичний огляд Desai та співавторів, 2026. Що таке ВІЛ-асоційоване нейрокогнітивне порушення Когнітивні функції охоплюють увагу, навчання, пам’ять, мовлення, швидкість виконання розумових дій, здатність планувати, орієнтуватися та гнучко ухвалювати рішення. Зниження може відчувати сама людина, помічати близькі або виявляти нейропсихологічне обстеження. Щоб визначити його значення, потрібно порівняти теперішній стан із попереднім рівнем людини й оцінити реальне повсякденне функціонування. В англомовних публікаціях досі вживають скорочення HAND — історичну групу ВІЛ-асоційованих нейрокогнітивних розладів. Проте дослідження показали, що давні порогові критерії часто перебільшують кількість випадків. Міжнародна група експертів запропонувала розмежовувати безпосередньо спричинене ВІЛ ураження мозку та когнітивні труднощі від інших причин у людей, які живуть із ВІЛ. Nightingale та співавтори, 2023. Загальний клінічний спектр описано в матеріалі «Нейрокогнітивні розлади: види, симптоми та клінічне оцінювання». Як змінювалася класифікація: від критеріїв Фраскаті до сучасного підходу Три категорії старої дослідницької системи Критерії Фраскаті 2007 року розрізняли асимптоматичне нейрокогнітивне порушення, легкий ВІЛ-асоційований нейрокогнітивний розлад і ВІЛ-асоційовану деменцію. Для першої категорії важили знижені результати кількох тестів без істотної втрати повсякденної самостійності; для другої — поєднання когнітивного зниження з помірними труднощами в житті; для третьої — виражене погіршення та суттєвий вплив на автономію. Ця система створювалася передусім для стандартизації досліджень. Antinori та співавтори, 2007. Чому одного порогу тестування замало Низький результат може відображати мовні відмінності, освітній досвід, невідповідні нормативи, порушення слуху або зору, втому, депресію та інші обставини. Коли кілька тестів мають незалежні статистичні пороги, імовірність хоча б одного низького результату навіть у здорової людини зростає. За аналізом міжнародної робочої групи, стара схема може помилково класифікувати понад 20% когнітивно здорових людей як таких, що мають порушення. Міжнародний консенсус, 2023. Які рішення пропонують сучасні експерти Тепер наголос роблять на змінах, які помічає людина або її оточення, на належному когнітивному оцінюванні та обґрунтованих неврологічних відомостях. Окремо з’ясовують, чи свідчать дані про активне пов’язане з ВІЛ ураження мозку, наслідки давнішого процесу або захворювання іншого походження. Запропонований підхід є консенсусним напрямом удосконалення діагностики, який потребує подальшої перевірки, а не новою остаточно валідованою системою критеріїв. Потрібно розмежовувати скаргу, спостережуваний симптом, скринінговий результат, об’єктивне когнітивне порушення, клінічний синдром і конкретну причину. Ця послідовність захищає людину від помилкового ярлика та допомагає призначити потрібну допомогу. Які симптоми можуть з’являтися Увага і швидкість оброблення інформації Складніше одночасно стежити за розмовою та виконувати іншу дію, довше опрацьовувати документи, утримувати декілька інструкцій і перемикатися між завданнями. Людина може помічати потребу в довших паузах або зниження працездатності після розумового навантаження. Подібне трапляється і при порушеннях сну, депресії, судинних захворюваннях та інших станах. Пам’ять і засвоєння нового Типові скарги стосуються забутих домовленостей, складності засвоїти нові відомості або пригадати деталі розмови. Оцінюючи пам’ять, фахівець з’ясовує, чи інформацію було засвоєно спочатку, як допомагають підказки та чи змінюється результат залежно від уваги. Одне слово «забудькуватість» може позначати різні механізми. Планування та виконавчі функції Може ставати складніше впорядковувати справи, визначати пріоритети, планувати поїздку, вести бюджет або своєчасно приймати ліки. Клінічне значення має те, наскільки нові труднощі відрізняються від попередніх можливостей і чи обмежують самостійність. Емоційні й поведінкові зміни Іноді зменшується ініціативність, виникає апатія, дратівливість або посилюється втома. Водночас тривога й депресія можуть імітувати чи посилювати когнітивні скарги. За рухових розладів, змін ходи чи координації потрібне спеціальне неврологічне оцінювання. NIH: HIV and the Older Person. Жодна із цих ознак окремо не підтверджує ураження мозку саме ВІЛ. Лікар має оцінити поєднання симптомів, часову динаміку, супутні чинники й реальні зміни функціонування. Наскільки поширені порушення пам’яті при ВІЛ У дослідженнях наводять різні показники, оскільки використовують неоднакові критерії, тести, вікові групи та популяції з різним доступом до лікування. Високі історичні оцінки поширеності частково пов’язані із ширшими дослідницькими визначеннями, які могли помилково включати людей без клінічно значущих змін. Тому застосовувати один відсоток до будь-якої людини з ВІЛ некоректно. За сучасної ефективної антиретровірусної терапії тяжка ВІЛ-асоційована деменція зустрічається значно рідше, ніж до появи широкого доступу до лікування. Когнітивні скарги можуть зберігатися або виникати й за невизначуваного вірусного навантаження; їхні причини часто багатофакторні. Nightingale та співавтори, 2023. Основні причини і механізми когнітивного погіршення Активне пов’язане з ВІЛ ураження нервової системи ВІЛ може впливати на імунні клітини центральної нервової системи та пов’язані з ними запальні процеси. Взаємодія вірусу, імунної відповіді, судин і нервових клітин здатна порушувати функціонування мозку. Значення цих процесів залежить від активності інфекції, імунного стану та історії захворювання. Для визнання певних механізмів причиною конкретного клінічного порушення потрібна відповідна доказова сукупність. Наслідки раніше перенесеного ураження Людина, яка в минулому перенесла тяжке ВІЛ-асоційоване захворювання нервової системи, може мати залишкові зміни навіть після успішного пригнічення вірусу. Стабільне когнітивне порушення і нове прогресування мають різне значення. Консенсус 2023 року рекомендує розмежовувати активне та залишкове ураження мозку, пов’язане з ВІЛ. Nightingale та співавтори, 2023. Пізня діагностика та недостатній контроль інфекції Високе вірусне навантаження, виражений імунодефіцит, перерви лікування та перенесені опортуністичні інфекції змінюють імовірність окремих неврологічних причин. Лікар оцінює динаміку ВІЛ-РНК у крові, показники CD4, попередні інфекції та схеми лікування. Медичні принципи визначає Стандарт медичної допомоги «ВІЛ-інфекція», чинний в Україні. Судинні та метаболічні чинники Артеріальна гіпертензія, діабет, інсульт, захворювання дрібних судин мозку, куріння й інші кардіометаболічні чинники можуть впливати на пізнавальні функції. Частина людей має одночасно кілька патологічних процесів. Тому визначення етіології потребує ширшої оцінки, а контроль судинного здоров’я входить до ведення людей із ВІЛ. ВООЗ: інтегрована ВІЛ-допомога, 2025. Депресія, тривога, сон та виснаження Депресивні симптоми, тривога, безсоння, апное сну, хронічний стрес і біль часто впливають на концентрацію й відчуття ясності мислення. На стан людини можуть впливати стигматизація, соціальна ізоляція або вимушені зміни життя. Психічні й соціальні чинники оцінюють із тією самою повагою до доказів, що й соматичні. Наявність депресії не виключає супутнього неврологічного розладу. Препарати та взаємодії Седативні засоби, деякі препарати з антихолінергічними властивостями, алкоголь та інші речовини можуть погіршувати увагу й пам’ять. Окремі антиретровірусні препарати здатні викликати нейропсихіатричні небажані ефекти. Оцінювання включає всі ліки, біологічні добавки, часовий зв’язок симптомів із лікуванням, стан печінки й нирок та можливі взаємодії. Самостійна зміна антиретровірусної схеми небезпечна. NIH: HIV and the Older Person. Причини, які можна коригувати Анемія, дефіцит вітаміну B12, порушення функції щитоподібної залози, метаболічні зсуви, деякі інфекції та розлади сну можуть спричиняти когнітивні симптоми або посилювати вже наявні. Обстеження визначають за анамнезом і оглядом; універсального набору аналізів для кожного пацієнта немає. Докладніше — «Причини когнітивного погіршення, які можна лікувати: що перевіряють». Чи можливі симптоми за невизначуваного вірусного навантаження Так. Невизначуване вірусне навантаження в крові є важливим досягненням лікування й захищає від прогресування ВІЛ, але людина може одночасно мати судинні хвороби, депресію, порушення сну, вікові зміни або залишкові наслідки давнішого процесу. Тому нова когнітивна скарга не є доказом неефективності антиретровірусної терапії. У певних спеціалізованих ситуаціях неврологічного погіршення лікар може перевіряти можливість наявності ВІЛ-РНК у спинномозковій рідині попри супресію вірусу в крові. Цей варіант розглядають за клінічними показаннями, а не як рутинне пояснення будь-якої забудькуватості. Люмбальна пункція потрібна не всім, хто відчуває когнітивні труднощі. Nightingale та співавтори, 2023. Симптоми, при яких потрібна невідкладна допомога Раптова сплутаність, дезорієнтація, виражена сонливість, коливання ясності свідомості та швидке погіршення уваги можуть свідчити про делірій. Це гострий медичний синдром, який потребує швидкого пошуку фізичної причини. З огляду на можливий імунодефіцит лікар враховує інфекційні, метаболічні, медикаментозні та неврологічні причини. Негайна медична оцінка необхідна, якщо з’явилися судоми, втрата свідомості, нова слабкість кінцівки, порушення мовлення, гострий сильний головний біль із гарячкою або ригідністю шиї, швидке погіршення ходи, зору чи орієнтації. В Україні для екстреної допомоги доступні номери 103 та 112. За вираженого імунодефіциту можуть виникати серйозні опортуністичні інфекції центральної нервової системи, зокрема криптококовий менінгіт і церебральний токсоплазмоз. Їх діагностують і лікують у медичному закладі. NIH: Cryptococcosis; NIH: Toxoplasma gondii Encephalitis. Про гостру сплутаність і необхідність термінового обстеження читайте в статтях «Делірій: ознаки, причини та термінова медична допомога» та «Делірій чи деменція». Клінічне оцінювання: послідовність дій 1. Визначити початок, перебіг і приклади труднощів Лікар запитує, що саме змінилося: забуті зустрічі, труднощі з роботою, читанням, прийомом ліків або організацією повсякденних справ. Важливо з’ясувати, коли почалися симптоми, як швидко наростають, чи змінюються протягом дня та які обставини їх посилюють. За згодою людини додаткову інформацію можуть надати близькі. Функціонування оцінюють у звичних життєвих умовах: здатність навчатися, працювати, планувати, готувати їжу, користуватися транспортом, керувати фінансами й виконувати медичні призначення. Ці відомості допомагають розрізнити скаргу, легке об’єктивне порушення та синдром, що істотно впливає на самостійність. 2. Оцінити ВІЛ-статус і лікування Перевіряють актуальне вірусне навантаження, кількість клітин CD4 та її динаміку, попередні результати, історію антиретровірусної терапії, випадки перерв, перенесені опортуністичні інфекції. Потрібно врахувати початок приймання нових препаратів, можливі побічні дії та взаємодії. Зокрема, пізня діагностика ВІЛ впливає на спектр ризиків. В Україні використовують чинний стандарт МОЗ, затверджений наказом № 916 від 3 червня 2025 року, і клінічну настанову в реєстрі ДЕЦ МОЗ. 3. Перевірити супутні захворювання, настрій і сон Клінічні питання включають депресивні та тривожні симптоми, апное сну, безсоння, вживання алкоголю, больові синдроми, судинні ризики та метаболічні захворювання. Залежно від обставин лікар може призначати загальний аналіз крові, дослідження функції щитоподібної залози, B12, метаболічні аналізи, перевірку інфекцій та інші обстеження. Тести добирають індивідуально, а позитивну знахідку співвідносять із клінічним станом. ВООЗ рекомендує поєднувати медичну допомогу при ВІЛ із лікуванням гіпертензії, діабету та психічних розладів, що підсилює цілісне оцінювання. WHO guideline on HIV service delivery, 2025. 4. Провести когнітивний скринінг за показаннями Можуть застосовувати Монреальську шкалу когнітивного оцінювання (MoCA), Міжнародну шкалу ВІЛ-деменції (IHDS) та інші інструменти. Вибір залежить від клінічного питання, мови, освіти, сенсорних функцій і наявних нормативів. Скринінг допомагає визначити потребу в докладнішому оцінюванні; окремий бал не дає етіологічного діагнозу. За тривалих, суперечливих або прогресувальних проблем проводять нейропсихологічне оцінювання пам’яті, швидкості оброблення інформації, уваги, виконавчих та мовленнєвих функцій. Фахівець враховує реальні зміни в житті, освіту, культуру, можливу депресію й ефект повторного виконання тестів. Міжнародний консенсус застерігає від механічного присвоєння діагнозу за кількома низькими тестовими результатами. Nightingale та співавтори, 2023. 5. Встановити показання до МРТ, КТ та інших методів Неврологічний огляд допомагає виявити рухові, чутливі, мовленнєві, зорові та інші ознаки. За показаннями призначають МРТ головного мозку, щоб оцінити структурні, судинні, інфекційні або інші зміни. КТ особливо важлива в частині гострих ситуацій, коли потрібне швидке медичне рішення. Нормальна МРТ не виключає всіх форм когнітивного порушення, а неспецифічні зміни на знімках не доводять ВІЛ-пов’язаної причини. Люмбальну пункцію та дослідження спинномозкової рідини проводять за показаннями до пошуку менінгіту, іншого запального чи інфекційного процесу або спеціалізованої оцінки центральної нервової системи. Ризики, безпечність і послідовність процедур визначає лікар. Детальніше — «МРТ, КТ та інші обстеження при підозрі на деменцію». 6. Сформувати індивідуальний висновок і план контролю Клінічний висновок має описувати підтверджені зміни, їхню тяжкість, вплив на повсякденне функціонування, найвірогідніші причини та наступні дії. Нерідко можливе поєднання кількох чинників. У такому разі лікують те, що піддається корекції, і планують повторну оцінку, щоб побачити динаміку. Повторні тести зіставляють обережно: на результат впливають самопочуття, обставини проходження й тренувальний ефект. Погіршення, яке підтверджують різні джерела інформації, потребує спеціалізованого перегляду діагностичної гіпотези. Як розрізняють когнітивні стани Суб’єктивне зниження та вікові зміни Скарга на забудькуватість може бути помітною для людини, навіть якщо формальні результати залишаються в межах очікуваного. Із віком частина розумових операцій природно сповільнюється. Важливо оцінювати зміни відносно власного попереднього рівня, а не за одиничним спостереженням. Легкі когнітивні порушення Коли зниження підтверджується об’єктивно, але основна самостійність збережена, може йтися про легкий нейрокогнітивний розлад. Причини різні, а подальший перебіг не визначається одним тестом. Дивіться «Легкі когнітивні розлади: ознаки, діагностика та ризик деменції». Деменція Деменція характеризується значущим набутим зниженням когнітивних здібностей, яке істотно обмежує повсякденну незалежність. Причиною можуть бути хвороба Альцгеймера, судинна патологія, інші захворювання або їх поєднання; у певних обставинах — ураження центральної нервової системи, пов’язане з ВІЛ. Наявність ВІЛ не визначає етіологію автоматично. «Деменція: ознаки, причини, діагностика та допомога». Делірій Делірій зазвичай виникає гостро, супроводжується порушенням уваги й усвідомлення та може коливатися протягом доби. Він може накладатися на вже наявні когнітивні порушення. Раптова сплутаність свідомості потребує невідкладної медичної оцінки незалежно від попереднього діагнозу. Депресія, тривога та порушення сну Ці стани можуть знижувати концентрацію, швидкість мислення й продуктивність пам’яті, але здатні також співіснувати з органічним когнітивним захворюванням. Підхід передбачає оцінювання кожної релевантної причини, а не вибір єдиного пояснення без належної перевірки. Опортуністичні інфекції, інсульт та швидке прогресування Нова гарячка, судоми, вогнищеві неврологічні симптоми, виражений головний біль або стрімка динаміка змін вимагають іншого темпу діагностики. Лікар повинен враховувати інфекційні, судинні, запальні та інші потенційно небезпечні причини. Швидкопрогресувальне погіршення докладніше розглянуто в статті «Швидкопрогресуюча деменція: причини та невідкладна діагностика». Антиретровірусна терапія: можливості й обмеження Антиретровірусну терапію рекомендують усім людям із ВІЛ. Вона пригнічує вірусну реплікацію, підтримує імунну систему та зменшує ризик тяжких ускладнень. Своєчасний початок і стале дотримання лікування мають центральне значення. NIH: Initiation of Antiretroviral Therapy; Стандарт МОЗ України 2025 року. Коли когнітивні проблеми виникають у зв’язку з активним ВІЛ-процесом за недостатнього контролю інфекції, досягнення ефективного лікування є ключовою дією. Можливе когнітивне покращення, але його ступінь і швидкість залежать від тяжкості й тривалості ураження, супутніх причин і вихідного стану. Стійке порушення після давнішого ураження може зберігатися попри успішний вірусологічний контроль. За вже пригніченого вірусу довільне посилення схеми, додавання препаратів або вибір медикаментів тільки за їх здатністю проникати до центральної нервової системи не має доведеної загальної переваги для відновлення когнітивних функцій. Систематичний огляд Desai та співавторів, 2026 виявив обмежену, неоднорідну доказову базу й не підтвердив переконливої ефективності досліджених додаткових фармакологічних стратегій. Якщо після початку нового препарату з’явилися порушення сну, настрою чи концентрації, слід обговорити часовий зв’язок із лікарем. Він перевіряє можливі побічні реакції, взаємодії, резистентність, супутні стани та обґрунтованість зміни лікування. Припинення терапії без медичного супроводу може призвести до втрати вірусного контролю. Доказові напрями допомоги Лікування підтверджених супутніх причин Коригують встановлені дефіцити, лікують інфекції, депресію та інші захворювання, оптимізують сон, контролюють артеріальний тиск і діабет, переглядають препарати, які можуть впливати на когніцію. За гострих неврологічних захворювань лікування проводить відповідна медична команда. Вчасна діагностика деяких причин має вирішальне значення для прогнозу. Психологічна та психіатрична допомога Психологічна підтримка може допомогти при тривозі, стресі, труднощах прийняття діагнозу, стигматизації та пристосуванні до змін у роботі чи житті. Депресія й порушення сну потребують окремої оцінки та відповідного лікування. Поліпшення цих станів може позитивно впливати на функціонування, але не свідчить автоматично про усунення органічного ураження. ВООЗ у 2025 році підтримала інтеграцію послуг із психічного здоров’я до ВІЛ-допомоги та конкретні способи покращувати дотримання антиретровірусної терапії: консультування, нагадування й індивідуалізовану підтримку. WHO guideline on HIV service delivery. Когнітивна реабілітація й повсякденні стратегії За функціональних труднощів можна розглядати індивідуалізовану нейропсихологічну чи ерготерапевтичну допомогу. Практичні засоби включають календарі, списки справ, будильники для прийому ліків, поділ складної роботи на послідовні кроки, повторення важливої інформації в зручному форматі та організацію середовища, яке полегшує увагу. Огляд Stuart, Alford і Vera 2024 року знайшов 14 досліджень немедикаментозних втручань у людей із ВІЛ та когнітивними проблемами. Деякі невеликі програми комп’ютеризованого тренування демонстрували покращення окремих тестових показників, але результати досліджень були неоднорідними. Тому такі програми варто розглядати як допоміжну можливість із попередньою доказовою базою, а не як гарантоване лікування. Підтримка здоров’я судин, руху й сну Посильна фізична активність, контроль хронічних захворювань, зменшення тютюнокуріння, належне харчування та лікування розладів сну спрямовані на загальне здоров’я й функціональну спроможність. Необхідно відрізняти доведену користь для відповідних захворювань від недоведеної обіцянки повністю запобігти ВІЛ-асоційованому когнітивному розладу. NIH: HIV and the Older Person. Підтримка регулярного лікування Проблеми з пам’яттю можуть підвищувати ризик пропуску ліків. Варто обговорити з лікарем зручність схеми, нагадування, календарі, доступ до препаратів і можливість добровільної підтримки довіреної людини. Система допомоги має враховувати конфіденційність ВІЛ-статусу, право на власні рішення та конкретні потреби людини. Що ще досліджують і які твердження передчасні Дослідники вивчають запальні механізми, маркери активного й перенесеного ураження нервової системи, роль вірусної супресії та ефективність когнітивних втручань. Поки що жоден універсальний лабораторний показник чи результат МРТ не може самостійно підтвердити всі форми ВІЛ-асоційованого когнітивного порушення. Недостатньо підстав стверджувати, що довільне посилення антиретровірусної схеми, конкретна нейропротекторна добавка або стандартний набір «вправ для мозку» гарантовано повернуть пам’ять. Докази медикаментозних втручань залишаються обмеженими за систематичним оглядом 2026 року; дані щодо тренувальних програм поки неоднорідні за оглядом 2024 року. Важливо також відрізняти клінічний стан конкретної людини від статистичної категорії дослідницького протоколу. Присвоєння діагнозу без належного клінічного контексту створює ризик стигматизації, помилкових прогнозів і невідповідної допомоги. International HIV-Cognition Working Group, 2023. Що робити людині, яка помітила зміни Перший крок — описати конкретні приклади: коли почалися труднощі, що саме стало складніше, як часто це трапляється, чи посилюється після безсоння, стресу або зміни ліків. Корисно зафіксувати порушення в повсякденних справах: пропущені зустрічі, помилки під час планування чи потребу в додатковому часі. Другий крок — звернутися до лікаря, який веде ВІЛ-інфекцію, або сімейного лікаря. До консультації варто підготувати список усіх препаратів, актуальні результати контролю ВІЛ, дані про сон і настрій. Медична команда визначить, чи потрібні неврологічний огляд, лабораторні дослідження або нейропсихологічне оцінювання. Третій крок — погодити персональний план лікування та підтримки: які чинники коригувати, як організувати нагадування, чи потрібні адаптації в роботі, які симптоми відстежувати та коли повторити оцінювання. Мета полягає в збереженні здоров’я, самостійності, безпеки та якості життя. Якщо зміни виникли раптово або супроводжуються судомами, гарячкою, порушенням мовлення, слабкістю чи дезорієнтацією, потрібна невідкладна медична допомога замість очікування планового візиту. Підтримка сім’ї та повага до конфіденційності Близькі можуть допомогти помітити зміни, які самій людині важко описати, підтримати запис до фахівця, організувати календар або систему нагадувань. Таку допомогу краще узгоджувати з людиною та її реальними потребами. Контроль і зайве обмеження самостійності здатні збільшувати психологічне навантаження. Якщо когнітивні проблеми вже створюють ризики у веденні фінансів, користуванні побутовими приладами чи прийомі важливих ліків, потрібна індивідуальна оцінка безпеки та допустимих способів підтримки. Інформацію про ВІЛ-статус і медичну допомогу слід берегти відповідно до волі людини та законодавчих вимог щодо медичної таємниці. Куди звертатися в Україні Початкову оцінку проводить лікар, який веде ВІЛ, або сімейний лікар. За потреби залучають інфекціоніста, невролога, психіатра, нейропсихолога, клінічного психолога чи фахівця з реабілітації. Вибір спеціалістів залежить від характеру симптомів, темпу змін, супутніх хвороб і функціональних потреб. Нормативною основою в Україні є наказ МОЗ від 03.06.2025 № 916. Державний експертний центр МОЗ оприлюднює чинний стандарт і доказову клінічну настанову. Конкретне обстеження та медичні рішення визначають за індивідуальними показаннями. Часті запитання Чи є забудькуватість при ВІЛ ознакою деменції? Забудькуватість сама по собі не означає деменцію. Її можуть спричиняти втома, депресія, поганий сон, ліки та інші чинники. Деменцію встановлюють за клінічно значущим набутим когнітивним зниженням із порушенням повсякденної незалежності та подальшим визначенням причини. Чи можливі когнітивні труднощі при успішному лікуванні ВІЛ? Так. Невизначуване вірусне навантаження в крові не виключає інших захворювань або залишкових наслідків раніше перенесеного ураження. Потрібно оцінити реальні причини, а не автоматично вважати терапію неефективною. Чи можна встановити ВІЛ-асоційований розлад одним тестом MoCA або IHDS? Ні. Скринінг є частиною оцінювання; його результат залежить від норм, освіти, мови, самопочуття та клінічного контексту. Діагностичний висновок включає анамнез, функціонування, ширше тестування за показаннями та оцінку інших причин. Чи потрібно змінювати антиретровірусні препарати через погану пам’ять? Питання зміни ліків вирішує лікар після перевірки можливих побічних реакцій, взаємодій, вірусного навантаження та альтернативних причин. Самостійні перерви й зміни схеми можуть бути небезпечними. Чи допомагає когнітивне тренування? Деякі невеликі дослідження виявляли покращення окремих когнітивних показників, але результати неоднорідні. Можна обговорити індивідуальні програми реабілітації та практичні засоби для повсякденного життя, розуміючи їхні доказові обмеження. Чим ВІЛ-асоційована деменція відрізняється від хвороби Альцгеймера? Це можливі різні етіології дементного синдрому. У людини з ВІЛ може розвинутися також хвороба Альцгеймера або судинна деменція. Причину встановлюють за динамікою, клінічним профілем, оглядом та обстеженнями за показаннями. Чи можливе відновлення пам’яті? Прогноз залежить від причини та тривалості порушення. За корекції депресії, порушень сну, інфекцій або дефіцитних станів можуть поліпшитися відповідні функції. Після стійкого перенесеного ураження можливе неповне відновлення; тоді допомога спрямована на самостійність і функціонування. Коли звертатися негайно? При раптовій сплутаності, судомах, гарячці з сильним головним болем, новій слабкості, порушенні мовлення, швидкій втраті орієнтації чи іншому різкому неврологічному погіршенні потрібна невідкладна медична оцінка. Висновки Когнітивні порушення при ВІЛ мають неоднорідне походження. Сучасний клінічний підхід відокремлює ВІЛ-пов’язане ураження нервової системи від інших причин когнітивного погіршення, оцінює симптоми, об’єктивні дані, динаміку та вплив на самостійність. Доказова допомога поєднує стабільний контроль ВІЛ-інфекції, лікування супутніх станів, оцінювання психічного здоров’я, відповідну реабілітацію та підтримку повсякденного функціонування. Раптові зміни свідомості потребують невідкладної допомоги. Основна мета — збереження здоров’я, гідності, автономії та якості життя людини. Пов’язані статті Нейрокогнітивні розлади: види, симптоми та клінічне оцінювання Причини когнітивного погіршення, які можна лікувати: що перевіряють Діагностика деменції: від першої скарги до встановлення причини Легкі когнітивні розлади: ознаки, діагностика та ризик деменції Деменція: ознаки, причини, діагностика та допомога Делірій: ознаки, причини та термінова медична допомога МРТ, КТ та інші обстеження при підозрі на деменцію Лікування деменції: медикаменти, підтримка і межі можливостей Джерела Antinori, A., Arendt, G., Becker, J. T., et al. (2007). Updated research nosology for HIV-associated neurocognitive disorders. Neurology, 69, 1789–1799. https://doi.org/10.1212/01.WNL.0000287431.88658.8b. Desai, R., Vera, J., Barber, T., et al. (2026). Effectiveness of interventions on cognitive decline risk for people living with HIV on antiretroviral therapy: a systematic review. The Lancet Healthy Longevity, 7, 100849. https://doi.org/10.1016/j.lanhl.2026.100849. Державний експертний центр МОЗ України. (2025). ВІЛ-інфекція: стандарт медичної допомоги та клінічна настанова. https://www.dec.gov.ua/mtd/vil-infekcziya/. Міністерство охорони здоров’я України. (2025). Наказ від 03.06.2025 № 916 «Про затвердження Стандарту медичної допомоги “ВІЛ-інфекція”». https://moz.gov.ua/uk/decrees/nakaz-moz-ukrayini-vid-03-06-2025-916-pro-zatverdzhennya-standartu-medichnoyi-dopomogi-vil-infekciya. National Institutes of Health. (2024). Cryptococcosis. Guidelines for the Prevention and Treatment of Opportunistic Infections in Adults and Adolescents With HIV. https://clinicalinfo.hiv.gov/en/guidelines/hiv-clinical-guidelines-adult-and-adolescent-opportunistic-infections/cryptococcosis. National Institutes of Health. (2024). HIV and the Older Person. Guidelines for the Use of Antiretroviral Agents in Adults and Adolescents With HIV. https://clinicalinfo.hiv.gov/en/guidelines/hiv-clinical-guidelines-adult-and-adolescent-arv/special-populations-hiv-and-older-person. National Institutes of Health. (2025). Initiation of Antiretroviral Therapy. Guidelines for the Use of Antiretroviral Agents in Adults and Adolescents With HIV. https://clinicalinfo.hiv.gov/en/guidelines/hiv-clinical-guidelines-adult-and-adolescent-arv/initiation-antiretroviral-therapy. National Institutes of Health. (2025). Toxoplasma gondii Encephalitis. Guidelines for the Prevention and Treatment of Opportunistic Infections in Adults and Adolescents With HIV. https://clinicalinfo.hiv.gov/en/guidelines/hiv-clinical-guidelines-adult-and-adolescent-opportunistic-infections/toxoplasmosis. Nightingale, S., Ances, B., Cinque, P., et al. (2023). Cognitive impairment in people living with HIV: consensus recommendations for a new approach. Nature Reviews Neurology, 19, 424–433. https://doi.org/10.1038/s41582-023-00813-2. Stuart, L., Alford, K., & Vera, J. H. (2024). Non-pharmaceutical interventions for people living with HIV with cognitive impairment: A scoping review. PLOS ONE, 19(11), e0314185. https://doi.org/10.1371/journal.pone.0314185. World Health Organization. (2025). WHO guideline on HIV service delivery: updated guidance on the integration of diabetes, hypertension and mental health services, and interventions to support adherence to antiretroviral therapy. https://www.who.int/publications-detail-redirect/9789240113879.

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика Деменція у людей із синдромом Дауна — набутий синдром зниження когнітивних та повсякденних функцій, який особливо часто пов’язаний із хворобою Альцгеймера. Його головна ознака — зміни порівняно зі звичними здібностями конкретної людини: втрата раніше сформованих навичок, нові труднощі зі спілкуванням, пам’яттю, плануванням, орієнтацією чи повсякденною самостійністю. Синдром Дауна сам по собі не становить деменції, а зміни поведінки або низький результат тесту не доводять її наявності. Для своєчасної допомоги важливо щороку оцінювати зміни від індивідуального вихідного рівня починаючи з 40 років, з’ясувати причини погіршення, які можна лікувати, і залучати людину та її близьких до рішень. За раптової сплутаності, різкого погіршення свідомості чи нових судом потрібна невідкладна медична оцінка. Ці орієнтири відповідають міжнародній клінічній настанові для дорослих із синдромом Дауна та стандарту медичної допомоги МОЗ України 2025 року. Що таке деменція при синдромі Дауна Синдром Дауна — генетичний стан, пов’язаний переважно з додатковою копією 21-ї хромосоми. Йому можуть супроводжувати особливості інтелектуального розвитку, мовлення, навчання та адаптивного функціонування. Ступінь інтелектуальних порушень і життєвий досвід відрізняються між людьми. Ці довічні особливості необхідно відрізняти від набутого зниження. Деменція — клінічний синдром стійкого значущого погіршення когнітивних функцій, що впливає на звичну повсякденну діяльність. Синдром може бути наслідком різних хвороб. У людей із синдромом Дауна особливо важливою причиною є альцгеймерівська нейродегенерація, проте можливі судинні, медикаментозні й інші чинники, іноді одночасно. Визначення синдрому й загальний діагностичний підхід викладено у статті «Деменція: ознаки, причини, діагностика та допомога». Наприклад, людина, яка раніше самостійно збиралася на заняття, готувала простий сніданок і впевнено знаходила дорогу до знайомого місця, поступово починає потребувати нової допомоги. Таке набуте погіршення може бути ознакою нейрокогнітивного розладу й потребує оцінювання. Якщо ж навичка ніколи не була сформована, її відсутність не є доказом деменції. Саме ця відмінність формує основу діагностики. Нормальні вікові зміни, суб’єктивні скарги, легкий когнітивний розлад, клінічна деменція та делірій мають різні критерії. Особливо небезпечно сплутати поступовий перебіг деменції з гострою сплутаністю свідомості, яка може бути наслідком інфекції, метаболічних порушень або іншого невідкладного стану. Чому ризик хвороби Альцгеймера настільки високий Ген APP і біологічні механізми На 21-й хромосомі розташований ген APP, який кодує білок-попередник амілоїду. За найпоширенішої форми синдрому Дауна додаткова копія цього гена сприяє підвищеному утворенню амілоїдних фрагментів. З віком це пов’язано з розвитком патологічних амілоїдних відкладень, змінами білка тау та іншими процесами, характерними для хвороби Альцгеймера. У механізмах також беруть участь нейрозапальні, судинні, метаболічні й вікові процеси. Їхня взаємодія пояснює, чому у людей із синдромом Дауна виявляють альцгеймерівську патологію раніше, ніж у більшості населення. Біологічні зміни при цьому можуть передувати помітним симптомам на багато років. Дослідження плазмового маркера p-tau217 підтверджує можливість виявлення пов’язаних з альцгеймерівською патологією процесів на різних клінічних етапах. Біологічна патологія та клінічний синдром — різні рівні Наявність амілоїду або патологічного тау не означає, що людина вже має деменцію. Для клінічного діагнозу потрібні докази набутого погіршення й порушення звичних функцій, а також перевірка інших причин. Імовірність появи симптомів висока, проте точно передбачити їхній початок і перебіг за самою наявністю зайвої 21-ї хромосоми неможливо. Тому твердження, що всі люди із синдромом Дауна неодмінно матимуть клінічну деменцію в однаковому віці, є некоректним. Дослідження показують суттєву міжіндивідуальну різницю, а оцінка довічного ризику залежить також від тривалості життя, супутніх захворювань і методів встановлення діагнозу. У якому віці можуть початися когнітивні зміни Деменція при синдромі Дауна часто розвивається в середньому віці, раніше від типового віку появи альцгеймерівської деменції в загальній популяції. Але існує широкий індивідуальний діапазон. У дослідженні Rubenstein та співавторів 2024 року проаналізовано адміністративні дані 132 720 дорослих із синдромом Дауна, які користувалися американськими програмами Medicare або Medicaid протягом 2011–2019 років. У 2019 році зареєстрований діагноз альцгеймерівської деменції мали 49,8% учасників віком 55–64 роки і 51,3% учасників віком від 65 років. Протягом усього дев’ятирічного періоду діагноз коли-небудь фіксували у 23,3% дорослих усіх вікових груп. Ці величини не слід переносити безпосередньо на українську популяцію: страхові дані залежать від доступу до допомоги, кодів діагнозів і вибірки. Метааналіз Shimizu та співавторів 2024 року виявив середній вік діагностування продромальних симптомів приблизно 52,7 року, а встановленої альцгеймерівської деменції — 56,2 року. Це середні показники досліджень, а не порогові значення для кожної людини. Клінічні рекомендації наголошують на обережності, коли виникає припущення про вікову альцгеймерівську деменцію до 40 років. Вона можлива, але в цьому віці значно важливіше системно шукати інші причини погіршення: порушення сну, щитоподібної залози, депресію, біль, дію ліків або гостру хворобу. Tsou та співавтори, JAMA, 2020. Які ранні ознаки варто помічати Ранні симптоми часто стосуються не тільки пам’яті. Систематичний огляд 28 досліджень, опублікований 2026 року, описує зміни виконавчих функцій, мовлення, уваги, пам’яті, емоційної поведінки й адаптивної діяльності. У різних людей перші прояви можуть суттєво відрізнятися, тому сім’ї та фахівцям важливо бачити не абстрактний набір симптомів, а динаміку життя людини. Втрата сформованих побутових навичок Людині стає складніше виконувати знайомі послідовності дій: підготувати одяг, користуватися побутовими предметами, почати й завершити нескладну роботу, організувати власні речі, доглядати за собою. Вона частіше очікує підказок у ситуаціях, з якими раніше справлялася. Навичка може зникати поступово або ставати нестабільною. Важливо перевірити, чи змінилося середовище: нові працівники, інша квартира, складніший розклад або відсутність колись доступних підказок теж впливають на функціонування. Діагностична вага має стійке набуте погіршення за зіставних умов. Пам’ять, увага та здатність планувати Можуть з’явитися повторення однакових запитань, складність пригадати нещодавні події, більша розгубленість у знайомому просторі. Нові труднощі з переходом від однієї дії до іншої, утриманням плану або обробленням кількох інструкцій іноді стають помітними раніше за очевидні порушення пам’яті. Мовлення і спілкування Зменшується кількість ініційованих розмов, виникають труднощі з добором знайомих слів, уповільнюється розуміння раніше доступних інструкцій. Людина може рідше висловлювати потреби або частіше уникати спілкування. Проте перш ніж пов’язувати такі зміни з деменцією, необхідно оцінити слух, зір, емоційний стан і доступність засобів комунікації. Апатія, дратівливість і зміни характерної поведінки Серед можливих ранніх проявів — втрата інтересу до улюблених занять, соціальне відсторонення, тривожність, незвична дратівливість, зміни сну чи збільшення потреби в підтримці. Ці ознаки згадано у метааналізі продромальних проявів хвороби Альцгеймера при синдромі Дауна. Апатію слід відрізняти від депресії, виснаження та реакції на втрату звичного середовища. Окрема зміна настрою не дозволяє встановити нейродегенеративне захворювання. Хода, рухи та можливі судоми Порушення рівноваги, уповільнення, частіші падіння, тремтіння, незвичні посмикування чи судомні напади потребують оцінки лікаря. У частини людей із синдромом Дауна та альцгеймерівською деменцією розвивається пізня міоклонічна епілепсія. Систематичний огляд 2023 року описує цей клінічний зв’язок, хоча доступні дослідження мають невеликі вибірки. Нові судоми або різке порушення свідомості є підставою для невідкладної медичної допомоги, незалежно від наявності попереднього діагнозу деменції. Як розрізнити інтелектуальні особливості та набуте зниження Від народження сформований когнітивний профіль не можна оцінювати як деменцію. Якщо дві людини мають різний рівень мовлення, навичок читання чи самостійності, це не означає різний ступінь нейродегенерації. Ключове питання — що змінилося саме в житті конкретної людини. Під час оцінювання потрібно встановити, які побутові дії вона виконувала раніше, з якими підказками справлялася, наскільки самостійно спілкувалася, працювала або брала участь у спільних заходах. Лише після цього можна описувати набуте погіршення. Особливого значення набуває цей підхід за виражених інтелектуальних порушень і мінімального усного мовлення. Стандартні тести можуть відразу давати низький бал, який мало змінюється навіть за подальшого погіршення. Тому важливі історія розвитку, кілька послідовних обстежень, спостереження близьких і оцінка адаптивних навичок. Щорічна оцінка від 40 років: що рекомендують фахівці Клінічна настанова для дорослих із синдромом Дауна, JAMA 2020 містить сильну рекомендацію щороку починаючи з 40 років оцінювати зміни від вихідного стану та проводити бесіду з основними доглядальниками. Оцінювання охоплює шість сфер: когнітивні функції, пам’ять і виконавчі здібності; поведінку й особистісні зміни; спілкування; адаптивне функціонування; ходу і рухи; загальну втрату засвоєних умінь. NICE рекомендує базове оцінювання адаптивної поведінки в дорослих із синдромом Дауна. Під час щорічних медичних оглядів спеціалісти мають питати людину та її близьких про нові поведінкові труднощі, втрату навичок самообслуговування й потребу в додаткових нагадуваннях. Корисно створити опис вихідного стану до появи проблем: що людина любить, як спілкується, які дії виконує, з якою підтримкою ходить на прогулянки, працює та користується транспортом. Втрата частини цих можливостей стане помітною на наступних оглядах. Вік 40 років є орієнтиром для систематичного щорічного спостереження. Якщо нове погіршення виникло раніше або між плановими оглядами, чекати наступного року не потрібно. Що родині корисно підготувати перед консультацією Родичі й фахівці підтримки можуть вести короткі датовані записи про конкретні ситуації. Формулювання «став забудькуватим» варто уточнити: «протягом останніх двох місяців тричі не зміг завершити звичну ранкову послідовність», «після зміни препарату стала вираженою денна сонливість», «потребує повторних підказок під час одягання, хоча раніше обходився без них». Корисно записувати як нові труднощі, так і дні доброго самопочуття, особливості сну, харчування, болю, зміни ліків, робочого графіка й оточення. Це дозволяє бачити часовий зв’язок та коливання стану. Обов’язково запитайте саму людину, що для неї стало складним і яка підтримка допомагає. Її власна перспектива має значення навіть тоді, коли для вираження досвіду потрібні жести, малюнки або допоміжні комунікаційні засоби. Діагностика деменції при синдромі Дауна: послідовність оцінювання Клінічне інтерв’ю та фізичний огляд Лікар уточнює тривалість і характер змін, попередні можливості, хронічні хвороби, психічні симптоми, спосіб життя, порушення сну, приймання ліків і можливі нещодавні захворювання. Поступовий розвиток протягом місяців або років оцінюють інакше, ніж раптову сплутаність упродовж кількох годин. За можливості до оцінки залучають людину, близького доглядальника й фахівців, які регулярно спостерігають за нею в інших умовах. Різні описи порівнюють: іноді труднощі виникають тільки у складному або шумному середовищі. В Україні загальна медична допомога при деменції регулюється наказом МОЗ № 1663 від 3 листопада 2025 року. Його положення застосовують з урахуванням особливостей інтелектуального розвитку, комунікації й ризиків супутніх станів. Нейропсихологічне й адаптивне оцінювання Спеціаліст обирає завдання, які відповідають мовленню, зору, слуху, можливостям і вихідним навичкам людини. Оцінюють пам’ять, увагу, планування, мову, орієнтацію та щоденну діяльність. Порівнюють результати з попередніми, якщо вони є. Короткі шкали для загальної популяції, як-от MMSE або MoCA, можуть мати обмежену придатність у людей із синдромом Дауна: низький результат іноді відображає вихідні особливості розвитку, а не набуту деменцію. Жоден бал окремого тесту не визначає клінічний діагноз. Пошук причин, які можна лікувати Залежно від симптомів лікар перевіряє функцію щитоподібної залози, наявність анемії або дефіцитних станів, інфекцій, порушень сну, проблем слуху й зору, хронічного болю, побічних ефектів ліків і психічних розладів. Не існує єдиного універсального аналізу крові, який би встановлював усі причини деменції. За показаннями призначають МРТ або КТ головного мозку, електроенцефалографію чи інші обстеження. Нейровізуалізація допомагає шукати структурні й судинні причини або пояснювати незвичний перебіг, але ізольована знахідка атрофії не дорівнює встановленій деменції. Формулювання клінічного висновку Результатом має бути опис характеру набутого зниження, його впливу на функціонування, найбільш імовірної причини та супутніх проблем, а також плану спостереження. Якщо даних недостатньо, доречне повторне оцінювання через узгоджений інтервал. Про загальний клінічний маршрут докладніше йдеться в матеріалі «Діагностика деменції». Спеціалізовані опитувальники: NTG-EDSD, DLD, DSDS і DSQIID NTG-EDSD Опитувальник National Task Group Early Detection Screen for Dementia створений для структурованого збору спостережень близьких і персоналу про можливі зміни в людей з інтелектуальними та розвитковими порушеннями. Він допомагає зафіксувати зміни когнітивних, поведінкових, комунікативних і практичних функцій та обговорити їх із лікарем. Розробники наголошують, що NTG-EDSD є інструментом раннього виявлення потреби в оцінюванні, а не самостійним способом встановлення діагнозу. Пропоновані в окремих дослідженнях порогові значення мають обмеження точності й не повинні використовуватися для домашньої діагностики. Інші шкали та їхні обмеження Рекомендації NICE NG54 називають серед допоміжних інструментів Dementia Questionnaire for People with Learning Disabilities (DLD), Down Syndrome Dementia Scale (DSDS), Dementia Screening Questionnaire for Individuals with Intellectual Disabilities (DSQIID), а також оцінювання адаптивних навичок у динаміці. Вибір тесту залежить від кваліфікації фахівця, мовленнєвих здібностей, глибини інтелектуальних порушень, культурної відповідності й наявності валідованої версії. Сам факт перекладу шкали українською мовою не засвідчує автоматично її психометричну валідність для української популяції. Найбільшу клінічну користь дає зіставлення різних джерел інформації: розповіді людини, спостережень близьких, історії попереднього функціонування, повторних тестів та медичного обстеження. Диференційна діагностика: що ще може спричинити погіршення Генетично підвищений ризик хвороби Альцгеймера не виключає інших причин. Вони можуть існувати самостійно або посилювати прояви вже наявної деменції. Гіпотиреоз Знижена функція щитоподібної залози може супроводжуватися сонливістю, сповільненням, зменшенням активності, пригніченим настроєм і когнітивними труднощами. Захворювання щитоподібної залози поширені серед дорослих із синдромом Дауна, тому відповідна лабораторна перевірка входить до клінічно обґрунтованого оцінювання. Tsou та співавтори, 2020. Обструктивне апное сну Періодичні зупинки дихання уві сні, хропіння, нічні пробудження та денна сонливість можуть впливати на увагу, активність і поведінку. За відповідних ознак потрібна оцінка спеціаліста зі сну. Лікування встановленого апное може покращувати повсякденне самопочуття, але не слід ототожнювати його з лікуванням альцгеймерівської нейродегенерації. Слух, зір, біль і стоматологічний стан Якщо людина стала гірше чути інструкції або бачити предмети, її поведінка може здаватися неуважною чи дезорієнтованою. Біль у зубах, закрепи, інфекції та інші джерела дискомфорту можуть проявлятися униканням діяльності, дратівливістю або відмовою від допомоги, особливо за обмеженого мовлення. Депресія, тривога й зміни життєвих обставин Втрата близької людини, переїзд, зміна підтримуваного працевлаштування, ізоляція, депресивний чи тривожний стан можуть змінювати активність, сон і комунікацію. Психічні стани потребують окремої оцінки, що враховує інтелектуальні й мовленнєві особливості. Депресія та деменція також можуть співіснувати. Ліки та неврологічні стани Седативні препарати, деякі ліки з антихолінергічними властивостями, побічні реакції, нові судоми, наслідки травм або інші неврологічні захворювання можуть впливати на когнітивне функціонування. Лікар переглядає дозування, взаємодії та показання. Самостійна відміна призначених засобів може бути небезпечною. Розширений перелік диференційних причин наведено в статті «Причини когнітивного погіршення, які можна лікувати». Раптова сплутаність свідомості: коли потрібна екстрена допомога Якщо людина раптово перестала орієнтуватися, стала дуже сонливою, її увага істотно змінюється протягом доби, з’явилися судоми, висока температура з вираженою слабкістю, нова слабкість кінцівки, проблеми з диханням або інші ознаки гострого стану, потрібна невідкладна медична оцінка. В Україні за загрози життю й здоров’ю слід викликати екстрену медичну допомогу за номером 103 або 112. Делірій — гострий синдром порушення уваги та усвідомлення, який може бути пов’язаний з інфекцією, зневодненням, ліками, метаболічними розладами й іншими медичними причинами. Він може виникнути й у людини з раніше встановленою деменцією. Його прояви іноді тихі: людина стає менш активною, мовчазною і сонливою. Тому відсутність ажитації не виключає небезпечного стану. Поступова втрата навичок протягом місяців потребує планової поглибленої діагностики, а гостре погіршення — швидкої допомоги. Практичні ознаки описано в матеріалі «Делірій: ознаки, причини та термінова медична допомога». Біомаркери Альцгеймера: аналізи крові, ліквор і ПЕТ Пошук амілоїдних і тау-біомаркерів допомагає оцінювати біологічні процеси, пов’язані з хворобою Альцгеймера. У спеціалізованих клініках та дослідженнях можуть використовуватися позитронно-емісійна томографія, аналіз спинномозкової рідини і деякі плазмові показники, зокрема p-tau217. У дослідженні Huber та співавторів, Nature Communications, 2025 проаналізовано 2329 зразків крові у групах людей із синдромом Дауна та відповідних порівняльних групах. Показник p-tau217 демонстрував високу точність у розрізненні когнітивно стабільних людей із синдромом Дауна і людей із альцгеймерівською деменцією: площа під ROC-кривою становила 0,96. Цей результат є важливим для досліджень, але не доводить універсальної точності в усіх лабораторіях і клінічних ситуаціях. Біологічна позитивність і клінічна деменція залишаються окремими поняттями. Один аналіз крові не замінює клінічної оцінки набутого зниження. Рішення про необхідність і трактування тестування належить досвідченому фахівцю, який враховує валідність методики, показання й реальні наслідки результату для людини. Загальні принципи пояснено в статті «Біомаркери хвороби Альцгеймера». Чи може генетичний тест підтвердити деменцію Генетичне підтвердження синдрому Дауна й встановлення набутої деменції розв’язують різні клінічні завдання. Каріотип може уточнювати форму синдрому, проте не встановлює, чи відбулося когнітивне погіршення. Наявність відомих генетичних чинників ризику альцгеймерівської хвороби також не замінює оцінювання функціонування. Рутинне прогнозування віку розвитку деменції за окремими генетичними маркерами не має достатньої індивідуальної точності. Генетичне консультування може бути потрібне за особливих сімейних обставин або підозри на іншу спадкову патологію, з попереднім обговоренням обмежень і наслідків тестування. Лікування деменції у людей із синдромом Дауна Корекція супутніх станів Перший практичний напрям — виявити й лікувати медичні проблеми, які погіршують самопочуття та функціонування: гіпотиреоз, розлади сну, біль, депресію, сенсорні обмеження, інфекції, харчові й лікарські проблеми. Це покращує умови життя й може частково відновлювати функції, якщо їхнє зниження пов’язане з лікувальною причиною. При встановленій хворобі Альцгеймера лікування іншого захворювання не усуває її біологічну основу, проте залишається важливою частиною комплексної допомоги. Донепезил, ривастигмін, галантамін і мемантин Медикаменти, що застосовуються при хворобі Альцгеймера в загальній популяції, досліджували також серед дорослих із синдромом Дауна. Однак дані цієї популяції обмежені, а ефективність ліків не можна автоматично переносити з інших груп. Кокранівський огляд Livingstone та співавторів включив дев’ять рандомізованих випробувань за участю 427 людей. Переконливого ефекту досліджених медикаментів для профілактики когнітивного зниження встановлено не було; загальна визначеність доказів низька. Під час приймання донепезилу спостерігали більше деяких побічних реакцій, зокрема нудоти, запаморочення та головного болю. Рандомізоване дослідження MEADOWS охопило 173 дорослих із синдромом Дауна віком понад 40 років із деменцією та без неї. За 52 тижні мемантин не показав переваги перед плацебо за первинними показниками когнітивного й адаптивного функціонування. Hanney та співавтори, The Lancet, 2012. Можливість симптоматичної медикаментозної допомоги розглядає лікар індивідуально, враховуючи встановлену причину, клінічні показання, супутні стани, ризик побічних ефектів і чинні стандарти. Препарати не варто розпочинати, змінювати чи припиняти самостійно. Про основні підходи — «Лікування деменції: медикаменти, підтримка і межі можливостей». Антиамілоїдна терапія: леканемаб і донанемаб Антиамілоїдні антитіла досліджували переважно серед ретельно відібраних людей із ранньою симптоматичною хворобою Альцгеймера без синдрому Дауна. Ефективність і безпека в дорослих із синдромом Дауна залишаються недостатньо встановленими. Таке лікування пов’язане з ризиком амілоїд-асоційованих змін на МРТ, зокрема набряків і крововиливів. Рекомендації 2025 року щодо належного використання донанемабу пропонують виключати людей з альцгеймерівською хворобою, асоційованою із синдромом Дауна, зі стандартного застосування через високу поширеність церебральної амілоїдної ангіопатії та невизначеність безпеки. Навіть підтверджений позитивний амілоїдний біомаркер не є достатньою підставою для такого призначення. Відповідність офіційним показанням, протипоказання, доступність, регуляторний статус та можливість участі у клінічному дослідженні оцінюють окремо в спеціалізованій команді. Не слід переносити результати випробувань інших груп на людей із синдромом Дауна без відповідної доказової бази. Вітаміни, добавки та обіцянки профілактики Доказів, що вітамінні комплекси, антиоксиданти або «нейропротектори» запобігають генетично пов’язаній хворобі Альцгеймера при синдромі Дауна, недостатньо. Коригувати підтверджений дефіцит потрібно за медичними показаннями. Самостійні схеми добавок можуть створювати взаємодії та відволікати від встановлення реальних причин погіршення. Повсякденна підтримка: що допомагає зберегти участь у житті Немедикаментозна допомога має виходити з особистих можливостей та вподобань, а її практична мета — комфорт, комунікація, посильна діяльність і безпека. Докази ефективності окремих психосоціальних програм саме в популяції людей із синдромом Дауна обмежені; тому доречно говорити про підтримку функціонування, а не гарантувати сповільнення нейродегенерації. Передбачуваний ритм дня Зрозумілий порядок ранкових дій, регулярний час приймання їжі, прогулянки та відпочинку знижують складність повсякденних рішень. Корисні знайомі візуальні підказки, фотографії, піктограми, підписані місця для речей. Якщо дія стала складнішою, її можна розділити на простіші кроки, залишаючи людині ту частину, яку вона виконує самостійно. Доступна комунікація і повага до гідності Промовляйте по одній думці, залишайте достатньо часу для відповіді, використовуйте знайомі слова й альтернативні засоби спілкування за потреби. Перевіряйте, чи правильно людину зрозуміли, а також чи вона зрозуміла пропозицію. Підтримка поваги до дорослої людини означає можливість висловлювати вибір, зберігати особистий простір і брати участь у рішеннях. Соціальна активність і улюблені заняття Прогулянки, музика, зустрічі з близькими, посильні фізичні вправи, нескладні побутові справи можуть підтримувати самопочуття та соціальну включеність. Завдання адаптують до фізичного стану, вподобань, втоми та ризику падінь. Діяльність має давати досяжний результат і задоволення. Рекомендації ВООЗ 2026 року стосуються зменшення ризику когнітивного зниження й деменції в дорослих без деменції на рівні популяції, з акцентом на здоровий спосіб життя та лікування супутніх захворювань. Вони не доводять, що конкретна програма фізичної активності чи харчування гарантовано відверне альцгеймерівську деменцію при синдромі Дауна. Харчування, ковтання, рухливість і безпека вдома З розвитком порушень може змінюватися орієнтація у просторі, здатність готувати їжу, пересуватися, користуватися приладами й повідомляти про небезпеку. Разом із людиною варто оглядати освітлення, слизькі поверхні, пороги, доступність ванної кімнати, зберігання препаратів і можливість безпечних прогулянок. Якщо з’явилися нові труднощі під час їди, кашель при ковтанні, зниження ваги чи ознаки зневоднення, потрібне медичне оцінювання. За показаннями залучають спеціаліста з ковтання та харчування. Не слід довільно обмежувати рідину, змінювати консистенцію їжі чи застосовувати небезпечні практики годування без клінічної оцінки. Потреба у фізичній допомозі може зростати поступово. Фізична терапія, доступні засоби пересування та адаптація дому добираються індивідуально. Окремий матеріал — «Безпека вдома при деменції». Поведінкові зміни: спочатку зрозуміти потребу Роздратування, повторювані прохання, відмова від звичних процедур чи нічне неспання можуть свідчити про біль, втому, надмірне навантаження, сенсорні труднощі, непорозуміння або хворобу. До висновку про «проблемну поведінку» варто з’ясувати контекст: що передувало епізоду, які дії допомогли, чи змінилися люди або умови, чи є ознаки дискомфорту. За поведінки, яка створює загрозу, команда має розробити план реагування: медична оцінка причин, корекція середовища, узгоджені способи комунікації та безпечні дії персоналу. Психотропні препарати можуть мати ризики, тому рішення про них приймає лікар за відповідними показаннями. Родина та доглядальники: як організувати стійку підтримку Близькі часто першими помічають зміни, супроводжують людину до лікарів, зберігають її медичну історію та координують щоденні справи. Зі зростанням потреби в допомозі навантаження може ставати фізично й емоційно значним. Корисно заздалегідь розподілити обов’язки, організувати можливість відпочинку основного доглядальника, домовитися про контакти на випадок кризи й визначити особу, яка координує медичні консультації. План підтримки має враховувати й бажання самої людини: її дружні зв’язки, дозвілля, приватність, ритм дня та посильне прийняття рішень. Потреба в підтримці рішень може змінюватися, проте пояснення доступною мовою й повага до згоди залишаються центральними. Докладніше — «Догляд за людиною з деменцією: виснаження, підтримка й ресурси сім’ї». Як виглядає план після встановлення діагнозу Команда фахівців визначає найбільш імовірну причину, ступінь порушень, супутні хвороби, індивідуальні цілі й порядок перегляду лікування. План може включати спостереження за сном, судомами, рухливістю, падіннями, болем, харчуванням, мовленням, емоційним станом і навантаженням на близьких. Людині та родині потрібні зрозумілі письмові рекомендації: хто є відповідальним медичним фахівцем, коли запланована наступна консультація, які симптоми слід відстежувати, за яких обставин потрібна невідкладна допомога. Під час прогресування захворювання завчасно обговорюють потреби в паліативній підтримці, комфорті та плануванні догляду. Для практичного маршруту корисна стаття «Що робити після діагнозу деменції». В Україні медичну допомогу організовують відповідно до чинного стандарту «Деменції та легкі когнітивні розлади», із залученням лікаря первинної допомоги, невролога, психіатра та інших спеціалістів за потреби. Окремі документи ДЕЦ щодо синдрому Дауна датовані 2015 роком; клінічна настанова того часу позначена як застаріла, тому сучасні настанови та нові докази мають пріоритет під час клінічних рішень. Що відомо з досліджень і де залишаються прогалини Епідеміологічні оцінки відрізняються через методи обліку діагнозів, структуру популяцій, доступ до спеціалізованої допомоги й тривалість спостереження. Результати американської страхової бази не визначають автоматично поширеність деменції в Україні. Більшість діагностичних досліджень використовує спеціалізовані вибірки, де можуть відрізнятися вихідні когнітивні можливості, способи комунікації, рівень підтримки й критерії деменції. Біомаркери показують перспективну точність у досліджуваних групах, але необхідна клінічна валідація їхніх показань, порогів і практичної користі. Випробування лікарських засобів у цій популяції часто невеликі, тому доступні висновки обмежені. Ці прогалини визначають потребу у повторній індивідуальній оцінці, чесному обговоренні користі та ризиків втручань і підтримці наявних можливостей людини без непідтверджених обіцянок профілактики або вилікування. Поширені запитання Чи кожна людина із синдромом Дауна матиме деменцію Ризик із віком дуже високий, проте генетичний стан і навіть виявлені біологічні маркери хвороби Альцгеймера не дорівнюють установленій клінічній деменції. Індивідуальний перебіг різниться; потрібне спостереження за набутими змінами. У якому віці слід починати обстеження Міжнародні рекомендації радять щорічно оцінювати зміни від індивідуального вихідного стану з 40 років. Базовий опис навичок доцільно мати раніше. Нові труднощі потребують консультації незалежно від віку та планового календаря. Чи може деменція з’явитися раніше 40 років Такі випадки можливі, проте альцгеймерівська деменція в цьому віці трапляється відносно рідко. Лікар має ретельно шукати альтернативні й потенційно лікувальні причини нових симптомів. Чи достатньо результату опитувальника NTG-EDSD для діагнозу Ні. Це спосіб структуровано зафіксувати можливі зміни та визначити потребу в клінічному оцінюванні. Жоден поріг або один результат не встановлює деменцію й не з’ясовує її причини. Чи завжди апатія й втрата навичок означають хворобу Альцгеймера Ні. Подібні прояви можливі за депресії, гіпотиреозу, апное сну, болю, порушень слуху й зору, реакції на життєві зміни та побічної дії ліків. Потрібен медичний огляд і аналіз динаміки. Чи допомагає мемантин запобігти зниженню У рандомізованому дослідженні MEADOWS переконливої переваги мемантину не встановили. Дані щодо інших препаратів у цій популяції також обмежені, тому рішення про лікування індивідуальне. Чи підходять людям із синдромом Дауна антиамілоїдні препарати Ефективність і безпека цієї терапії для групи недостатньо вивчені. Рекомендації щодо донанемабу пропонують не застосовувати його стандартно при альцгеймерівській хворобі, пов’язаній із синдромом Дауна, через ризики, зокрема церебральну амілоїдну ангіопатію. Що робити, коли людина раптово стала дуже сонливою або сплутаною Потрібна невідкладна медична оцінка: гостре погіршення може бути делірієм або проявом іншого небезпечного стану. За загрозливих симптомів в Україні викликають 103 чи 112. Не слід вважати різку зміну лише прогресуванням деменції. Як говорити з людиною про зміну її здібностей Використовуйте прості конкретні пояснення, надавайте час для відповіді та залучайте людину до доступних рішень. Починайте зі звичних занять і того, яку допомогу вона сама вважає корисною. Збереження автономії та гідності є частиною належної підтримки. Чи може фізична активність гарантувати, що деменція не виникне Ні. Посильна активність, повноцінний сон, соціальні зв’язки й лікування супутніх захворювань важливі для здоров’я, але їхню здатність відвернути генетично пов’язану альцгеймерівську патологію при синдромі Дауна не доведено. Головне для людини, родини та фахівців Деменцію при синдромі Дауна розпізнають за набутими змінами від попереднього рівня функціонування, а не за самим генетичним діагнозом або одним тестовим балом. Від 40 років рекомендоване щорічне спостереження, а за нових симптомів — позапланове комплексне оцінювання з перевіркою причин, які можна лікувати. Підтримка включає медичне спостереження, доступне спілкування, адаптацію повсякденних завдань, безпечне середовище та допомогу доглядальникам. Метою є найкраща можлива якість життя з повагою до інтересів, самостійності й гідності кожної людини. Пов’язані статті Деменція: ознаки, причини, діагностика та допомога. Діагностика деменції: від першої скарги до встановлення причини. Деменція при хворобі Альцгеймера. Причини когнітивного погіршення, які можна лікувати. Біомаркери хвороби Альцгеймера. Лікування деменції. Догляд за людиною з деменцією. Безпека вдома при деменції. Джерела Державний експертний центр МОЗ України. (2025). Деменції та легкі когнітивні розлади: медико-технологічні документи. Державний експертний центр МОЗ України. Синдром Дауна: реєстр документів і статус настанови. Hanney, M., et al. (2012). Memantine for dementia in adults older than 40 years with Down’s syndrome (MEADOWS): a randomised, double-blind, placebo-controlled trial. The Lancet. Huber, H., et al. (2025). Plasma p-tau217 as a biomarker of Alzheimer’s disease pathology in individuals with Down syndrome. Nature Communications. Lira do Nascimento, et al. (2026). Assessment of cognitive function in individuals with Down syndrome and dementia: a systematic review. Dementia & Neuropsychologia. Livingstone, N., et al. (2015). Pharmacological interventions for cognitive decline in people with Down syndrome. Cochrane Database of Systematic Reviews. Міністерство охорони здоров’я України. (2025). Наказ від 03.11.2025 № 1663 «Деменції та легкі когнітивні розлади». National Institute for Health and Care Excellence. (2016). Mental health problems in people with learning disabilities: prevention, assessment and management (NG54). National Task Group. NTG-Early Detection Screen for Dementia. Rubenstein, E., et al. (2024). Alzheimer Dementia Among Individuals With Down Syndrome. JAMA Network Open. Shimizu, E., et al. (2024). Symptoms and age of prodromal Alzheimer’s disease in Down syndrome: a systematic review and meta-analysis. Neurological Sciences. Tsou, A. Y., et al. (2020). Medical Care of Adults With Down Syndrome: A Clinical Guideline. JAMA. World Health Organization. (2026). Risk reduction of cognitive decline and dementia: WHO guidelines, second edition.

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика Забудькуватість у старшому віці може відображати звичайні вікові зміни пам’яті, суб’єктивне когнітивне зниження, легкі когнітивні порушення або деменцію. Розмежування спирається на характер і тривалість змін, об’єктивне оцінювання когнітивних функцій та їхній вплив на повсякденну самостійність. Людина з легким когнітивним порушенням здебільшого зберігає незалежність, хоча звичні складні завдання можуть вимагати більше часу й зусиль. При деменції набуті зміни пам’яті, мислення або інших когнітивних функцій істотно обмежують самостійне повсякденне життя. Одна скарга чи результат короткого тесту не встановлює діагноз. Деменція не є неминучою частиною старіння. Легкі когнітивні порушення також не прирікають людину на розвиток деменції: їхній перебіг залежить від причини та багатьох обставин. Клінічне розмежування відповідає чинним стандарту й настанові Державного експертного центру МОЗ України від 3 листопада 2025 року, міжнародним рекомендаціям NICE щодо деменції і матеріалам Національного інституту старіння США. Для практичного розуміння важливо встановити, що змінилося порівняно з попередніми можливостями саме цієї людини, чи можуть інші чинники пояснити труднощі й наскільки вони позначаються на повсякденних справах. Раптова сплутаність свідомості протягом годин або днів є окремою невідкладною ситуацією: вона може свідчити про делірій, інсульт або іншу гостру хворобу й потребує термінової медичної оцінки. Чотири стани, які найчастіше плутають Нормальне когнітивне старіння Під час старіння деякі процеси, зокрема швидкість оброблення нової інформації, переключення уваги й швидке пригадування, можуть змінюватися. Людина іноді довше шукає слово, забуває, навіщо увійшла до кімнати, або частіше користується нагадуваннями. Водночас вона здатна пригадати інформацію пізніше, самостійно розв’язувати звичні практичні завдання, планувати справи та виправляти поодинокі помилки. Норму оцінюють відповідно до віку, освіти, мови, попередніх здібностей, сенсорного стану, професійного досвіду та стану здоров’я. Сам факт, що людині виповнилося 70 або 80 років, не пояснює автоматично нові значні труднощі. Вік збільшує ймовірність окремих нейрокогнітивних захворювань, однак їхня наявність потребує окремого встановлення. Національний інститут старіння наводить практичні відмінності між звичайними випадками забудькуватості та ознаками можливого розладу. Суб’єктивне когнітивне зниження Суб’єктивне когнітивне зниження, або SCD, описує ситуацію, коли людина відчуває стійке погіршення пам’яті чи мислення порівняно зі своїм попереднім рівнем, а доступне стандартизоване тестування не виявляє об’єктивного дефіциту, достатнього для класифікації легкого когнітивного розладу. Це поняття допомагає описати скаргу й визначити напрямок оцінювання; саме по собі воно не означає хворобу Альцгеймера. Скарги можуть бути пов’язані з перевтомою, розладами сну, депресією, тривогою, стресом, медикаментами, хронічними захворюваннями або ранніми патологічними змінами. Їхню прогностичну цінність оцінюють у контексті додаткових факторів. Міжнародна ініціатива SCD-I визначила дослідницькі критерії цього явища, а консенсусний огляд 2020 року описує неоднорідність причин і ризиків. Скарга заслуговує на увагу навіть тоді, коли тест залишається в нормативному діапазоні. Легкі когнітивні порушення — MCI Легкі когнітивні порушення, або MCI, характеризуються набутим погіршенням однієї чи кількох когнітивних функцій порівняно з попереднім рівнем людини. Воно підтверджується клінічним оцінюванням і виходить за межі очікуваної індивідуальної та вікової варіативності. Водночас незалежність у звичному житті загалом збережена. Людині можуть знадобитися записи, додатковий час або більше зусиль, щоб упоратися зі складними завданнями. MCI може насамперед стосуватися пам’яті, уваги, мовлення, виконавчих або зорово-просторових функцій. Термін описує рівень порушення, а причини можуть бути різними — від нейродегенеративних і судинних процесів до супутніх медичних та психологічних чинників. У фахових класифікаціях існує співвідносне поняття легкого нейрокогнітивного розладу; точний запис визначають застосовувані діагностичні критерії. Детальний матеріал ХАБу: «Легкі когнітивні розлади: ознаки, діагностика та ризик деменції». Деменція Деменція — синдром набутого, клінічно значущого когнітивного зниження, яке істотно порушує повсякденну самостійність. Складнощі можуть охоплювати запам’ятовування нової інформації, планування, мовлення, просторову орієнтацію, судження або поведінку. Людина може потребувати допомоги з організацією ліків, оплатою рахунків, приготуванням їжі, пересуванням знайомими маршрутами чи іншими звичними справами саме через порушення когнітивних функцій. Деменція є синдромом із різними можливими причинами. Серед них хвороба Альцгеймера, судинні ураження мозку, деменція з тільцями Леві, лобно-скроневі дегенеративні захворювання та змішані патологічні процеси. За даними ВООЗ, хвороба Альцгеймера може бути причиною приблизно 60–70% випадків деменції. Діагноз синдрому й встановлення конкретної етіології є окремими етапами. Докладніше: «Деменція: ознаки, причини, діагностика та допомога». Коротке порівняння: що відбувається в реальному житті Якщо людина іноді забуває назву предмета За звичайного старіння людина може довше добирати знайоме слово й пригадати його пізніше. При суб’єктивному зниженні вона може помічати таких випадків більше, ніж раніше, навіть без об’єктивно підтвердженого порушення. При MCI подібні зміни можуть бути стійкими й виявлятися у відповідних завданнях. При деменції мовні або інші когнітивні труднощі можуть уже обмежувати здатність вести розмову, виконувати інструкції та організовувати звичні справи. Пошук слова не є універсальним діагностичним тестом. Деякі форми нейродегенеративних хвороб насамперед проявляються мовними, поведінковими або просторовими труднощами; інші починаються з порушень засвоєння нових подій. Якщо людина забуває про зустрічі й домовленості Епізодично пропущений дзвінок, про який людина згадала після нагадування, можливий за нормативної забудькуватості. Часті повторні пропуски, зміна здатності запам’ятовувати нові домовленості й потреба в додаткових системах компенсації можуть спонукати до оцінювання MCI. Якщо труднощі перешкоджають самостійно організовувати повсякденне життя та потребують істотної сторонньої допомоги, лікар оцінює можливу деменцію. Важливо встановити, чи інформацію взагалі вдалося почути й засвоїти. Поганий слух, відволікання або недосипання можуть призводити до ситуації, коли людина сприймає як втрату пам’яті інформацію, що була недостатньо закодована від самого початку. Якщо виникли труднощі з грошима, ліками або маршрутом Складні повсякденні дії часто потребують одночасної роботи пам’яті, уваги, суджень і планування. Тому їхня зміна особливо важлива під час розмежування MCI та деменції. При MCI людина може повільніше виконувати фінансові операції чи перевіряти їх кілька разів, залишаючись незалежною. При деменції підтримка стає необхідною для надійного та безпечного виконання звичних завдань. Водночас труднощі через фізичне обмеження, поганий зір, брак цифрових навичок, економічну нестабільність або незнайоме середовище не слід автоматично вважати ознакою деменції. Клініцист має відділити функціональні наслідки когнітивного дефіциту від інших бар’єрів. Якщо людина дезорієнтується або поводиться інакше Одноразово загубитися в незнайомому районі за несприятливих умов можна без когнітивного розладу. Повторювана дезорієнтація у добре знайомому місці, небезпечні рішення, різкі зміни здатності розуміти звичайні інструкції чи поведінки потребують обстеження. Вони можуть супроводжувати різні неврологічні, психіатричні та соматичні стани. Раптова поява дезорієнтації протягом годин або днів вимагає іншого маршруту: насамперед медичного оцінювання гострого стану. Про це — окремо нижче. Чому головний критерій — зміна незалежності Самостійність означає спроможність організовувати звичні для людини справи відповідно до її попередніх здібностей і умов життя. Оцінюють інструментальні дії повсякденного життя: ліки, фінанси, телефон, покупки, транспорт, планування харчування та багатокрокові побутові завдання. У складніших випадках вивчають і базові потреби, зокрема гігієну, одягання та харчування. Для MCI характерна збережена функціональна незалежність попри більші зусилля, час і потребу в підказках. Для деменції — значущий дефіцит, який призводить до втрати незалежності в частині звичних дій. Межа може бути складною, особливо за ранньої деменції, високого попереднього рівня здібностей або вже існуючих фізичних обмежень. Висновок роблять на основі багатьох даних, а не одного прикладу. Члени сім’ї іноді непомітно перебирають завдання на себе. Через це справжній рівень труднощів може бути недооцінений: здається, що людина «справляється», хоча вже не веде рахунки чи не приймає ліки без чужих нагадувань. На консультації важливо делікатно з’ясувати, хто і з якого часу виконує ці справи. Одночасно слід поважати право людини ухвалювати власні рішення й визначати прийнятну для себе допомогу. Як змінюються пам’ять, увага і мислення під час здорового старіння Когнітивні здібності старіють неоднаково. Певне уповільнення оброблення інформації, зниження швидкості виконання нового багатокомпонентного завдання або труднощі одночасного переключення уваги часто помітні раніше, ніж зміни загального запасу знань. Добре засвоєні навички, словниковий запас, досвід і семантичні знання можуть залишатися стійкими або збагачуватися. Здатність згадати подію залежить від уваги під час її сприйняття, способу кодування, часу зберігання й пошукових підказок. Втома, тривога та надлишок відволікальних стимулів впливають на цей процес у будь-якому віці. Тому людині іноді допомагають повільніший темп, відсутність стороннього шуму, повторення важливої інформації та зовнішні нагадування. Результати тестів також залежать від освіти, мови проведення, культури, професійного досвіду, слуху, зору та фізичного стану. Для відповідального висновку потрібне порівняння з належними нормами й власним життєвим контекстом. Діапазон варіативності між двома людьми одного віку може бути значним; наявність труднощів треба оцінювати не за віком самим по собі, а за конкретним розвитком симптомів. Суб’єктивні скарги: коли людині важко, а тести ще нормальні Людина може відчувати, що мислить повільніше або гірше запам’ятовує розмови, і водночас демонструвати нормативні результати короткого оцінювання. Це не робить її переживання уявними. Можливі різні пояснення: тест не охоплює найскладніші життєві завдання, симптоми коливаються, на стан впливають емоції чи фізичне здоров’я або зміни ще не досягли порога виявлення. Концептуальна робота Jessen та співавторів обґрунтовує застосування SCD як дослідницького поняття; у різних групах його значення для прогнозу неоднакове. Сама скарга не дозволяє передбачити в конкретної людини майбутню деменцію. У частини людей жодного подальшого клінічно значущого зниження не виникає. У разі стійких змін потрібна медична консультація, а за необхідності — повторне, докладніше оцінювання. Бажано обговорити стрес, настрій, сон, супутні хвороби й ліки без знецінення симптомів і без автоматичного пояснення їх «нервами». Поєднання різних причин є поширеною клінічною ситуацією. Чи обов’язково MCI переходить у деменцію Ні. MCI є неоднорідним станом і має різний прогноз. У частини людей когнітивні показники залишаються стабільними, у частини поступово погіршуються, а в інших можуть поліпшуватися, особливо якщо внесок робили кориговані фактори. Навіть повернення тестових показників до нормативного діапазону потребує інтерпретації: на оцінки впливають варіабельність тестів, практика повторного виконання і тривалість спостереження. Систематичний огляд і метааналіз Salemme та співавторів 2025 року об’єднав дослідження з різних клінічних і популяційних вибірок і показав значну неоднорідність траєкторій. До публікації вийшло виправлення 2025 року, яке уточнило класифікацію частини включених досліджень. Через різні критерії діагностики, умови відбору, супутні захворювання й тривалість спостереження єдина цифра ризику для кожної людини була б оманливою. Важливими для прогнозу можуть бути динаміка симптомів, етіологія, нейропсихологічний профіль, судинні чинники, супутні хвороби й результати спеціалізованих обстежень за показаннями. Рішення щодо частоти повторного оцінювання визначають спільно з лікарем. Питання MCI потребує уваги, але не виправдовує передчасного повідомлення про неминучий розвиток деменції. Деменція — синдром, хвороба Альцгеймера — одна з його причин Поняття деменції описує клінічний рівень когнітивного погіршення та пов’язаних обмежень незалежності. Хвороба Альцгеймера — конкретний патологічний процес, який може призводити до такого синдрому. Існує також судинна деменція, деменція з тільцями Леві, лобно-скроневі форми, деменція при деяких інших неврологічних захворюваннях та поєднання причин. У типовому амнестичному перебігу хвороби Альцгеймера ранні проблеми засвоєння нової інформації можуть передувати ширшим повсякденним труднощам. Проте інші захворювання можуть починатися з порушень поведінки, мовлення, просторової обробки чи виконавчих функцій. Самостійне формулювання причини за одним симптомом є ненадійним. Для ознайомлення з окремою етіологією є стаття про деменцію при хворобі Альцгеймера. Наявність змін на МРТ також не дорівнює клінічному діагнозу: структурні знахідки зіставляють із симптомами, функціонуванням та іншими результатами. Висновок «вікова атрофія» не встановлює сам собою ані деменцію, ані конкретне дегенеративне захворювання. Потенційно кориговані причини погіршення пам’яті Перед встановленням етіології лікар оцінює інші можливі чинники. Порушення сну, депресія, сильна тривога, зневоднення, хронічний біль, дефіцит окремих поживних речовин, порушення функції щитоподібної залози, коливання глюкози, інфекції, проблеми слуху або зору, алкоголь та деякі ліки можуть впливати на увагу й пам’ять. Особливе значення має перевірка медикаментів із седативним або антихолінергічним ефектом та їхніх поєднань. Лікар співвідносить користь і ризики, переглядає взаємодії, дозування й потребу в окремих призначеннях. Самостійне різке припинення прийому ліків, особливо седативних, може бути небезпечним. NICE NG97 рекомендує розглянути делірій, депресію, сенсорні проблеми та інші можливі причини під час первинної оцінки підозрюваної деменції. Усунення коригованих чинників іноді дає значне поліпшення. Водночас воно не гарантує повного відновлення, якщо паралельно є нейродегенеративний процес. Оцінюють також інсульт, травми мозку, судинні захворювання та інші стани залежно від анамнезу. Коректне пояснення причин завжди важливіше за поспішну назву синдрому. Поглиблений маршрут перевірки коригованих причин описує Причини когнітивного погіршення, які можна лікувати: що перевіряють. Як відрізняють ці стани під час клінічного обстеження Розмова про зміни та їхній початок Лікар з’ясовує, коли вперше з’явилися труднощі, чи наростають вони, які саме функції змінилися і як це позначилося на звичних справах. Корисні конкретні приклади: раніше людина оплачувала рахунки самостійно, а тепер систематично плутається; раніше без труднощів готувала кілька страв, а нині не може спланувати послідовність дій. Оцінюють сон, настрій, фізичні хвороби, лікарські засоби й можливі гострі епізоди. За згодою людини важливими можуть бути відомості близьких, які знали її попередній рівень. Сама людина іноді помічає дуже тонкі зміни; в інших випадках близькі раніше бачать функціональні труднощі. Жодна з цих позицій окремо не визначає діагноз. Короткі когнітивні тести MoCA, MMSE, Mini-Cog та інші інструменти можуть допомогти виявити можливі труднощі й спланувати подальше обстеження. Результат залежить від умов, мови, освіти, зору, слуху, тривоги, втоми й належного виконання методики. Один низький бал не встановлює деменцію, а один нормальний бал не виключає ранній клінічний розлад. Це прямо підкреслено в рекомендаціях NICE. Розгорнуте нейропсихологічне оцінювання за потреби визначає профіль пам’яті, уваги, мовлення, виконавчих і зорово-просторових функцій. Його завдання — описати сильні та порушені аспекти пізнання в контексті попереднього функціонування, а не замінити весь клінічний процес одним тестом. Функціональне, медичне та неврологічне оцінювання З’ясовують, що змінилося в побуті, роботі, спілкуванні, використанні транспорту, керуванні ліками й фінансами. Оцінюють супутні фізичні обмеження, вплив середовища та доступної допомоги. Лікар проводить відповідне фізичне й неврологічне обстеження, за показаннями призначає лабораторні дослідження, інструментальну діагностику або консультації фахівців. МРТ чи КТ можуть допомогти виключити деякі структурні або судинні причини та уточнити діагностичну картину. Однак рішення про метод дослідження визначають клінічні показання, а не факт забудькуватості сам по собі. Нейрокогнітивна діагностика завжди поєднує медичні, функціональні та когнітивні дані. Українські стандарти медичної допомоги В Україні діє стандарт медичної допомоги «Деменції та легкі когнітивні розлади», затверджений наказом МОЗ № 1663 від 3 листопада 2025 року, разом із заснованою на доказах клінічною настановою щодо діагностики й лікування деменцій та легких когнітивних розладів. На сайті Державного експертного центру наведено обидва документи зі статусом «чинний». Вони є базовою українською рамкою для маршрутизації, діагностики, лікування та спостереження. За поступового стійкого погіршення доцільно почати із сімейного лікаря. Залежно від клінічної ситуації може знадобитися скерування до невролога, психіатра, геріатра або спеціалізованої служби. Під час планування допомоги враховують медичний стан, можливості людини, безпеку, психологічні потреби й сімейний контекст. Діагностика має завершуватися зрозумілим поясненням результатів і планом подальших дій. Чи потрібні біомаркери, ПЕТ або генетичне тестування Біомаркери амілоїду й тау-білка в лікворі, крові та дослідженнях ПЕТ допомагають в окремих спеціалізованих клінічних ситуаціях оцінювати патологію, пов’язану з хворобою Альцгеймера. Вони не є універсальними тестами для домашньої перевірки будь-якої забудькуватості. Результати мають значення лише разом з анамнезом, когнітивними показниками та функціонуванням. Біологічне підтвердження певного патологічного процесу й оцінка клінічного рівня порушення — різні діагностичні завдання. Наявність біомаркера не визначає автоматично, чи людина має MCI, деменцію або суб’єктивне когнітивне зниження. Рішення про дослідження й інтерпретацію ухвалюють фахівці з урахуванням показань, доступності методики та можливих наслідків результату. Генетичне консультування доречне для певних родинних випадків, особливо за незвично раннього дебюту або виразного сімейного анамнезу. Один випадок деменції в родині в старшому віці сам собою не обґрунтовує широке генетичне тестування всіх родичів. Показання, точність і обмеження цих досліджень докладно розглянуто в статті Біомаркери хвороби Альцгеймера: аналіз крові, ліквор і ПЕТ. Делірій: коли зміни виникають раптово Делірій — гострий синдром порушення уваги й усвідомлення з можливими коливаннями симптомів протягом доби. Людина може раптово стати розгубленою, сонливою, мовчазною, неспокійною, неуважною або дезорієнтованою. Він може розвиватися внаслідок інфекції, метаболічних порушень, зневоднення, побічної дії ліків чи іншого гострого медичного стану. Делірій можливий і на тлі вже наявної деменції. Якщо когнітивний стан різко змінився за години або дні, потрібне термінове медичне оцінювання. За підозри на інсульт, порушення свідомості, судом, нової вираженої слабкості або інших загрозливих ознак необхідно викликати екстрену медичну допомогу. Поки допомога організовується, варто забезпечити безпечне оточення, не залишати людину без нагляду та повідомити медикам час початку змін і перелік ліків. NICE CG103 описує профілактику й діагностику делірію в медичних закладах. Якщо невідомо, чи гостра сплутаність є делірієм або проявом хронічного когнітивного розладу, пріоритет має оцінювання гострого стану. Більше про відмінності й безпеку: «Делірій: ознаки, причини та термінова медична допомога». Для зіставлення гострого та поступового перебігу дивіться Делірій чи деменція: як розрізняють гостру сплутаність і тривале зниження. Чи можна за симптомами визначити стадію деменції Побутові спостереження важливі для лікаря, але вони не замінюють визначення клінічного синдрому й етіології. Одна людина втрачає здатність запам’ятовувати нові події, інша спочатку має труднощі планування чи мовлення. Тяжкість когнітивних порушень і потреба в допомозі можуть не змінюватися паралельно, особливо за супутніх фізичних хвороб. Стадію оцінюють за комплексом когнітивних, функціональних і поведінкових даних. Деякі симптоми можуть тимчасово посилюватися під час хвороби, депресії або зміни медикаментів; це потребує окремого оцінювання. Висновок «деменція стала тяжкою» не слід робити лише тому, що людина за кілька днів почала поводитися інакше. Що робити, якщо ви помітили зміни у себе Записуйте конкретні ситуації протягом певного часу: що саме складно пригадати, коли це трапилося, чи повторюється й що допомагає. Відзначайте сон, втому, настрій, хвороби, алкоголь, медикаменти та зміни звичних обов’язків. Зберіть список призначених і безрецептурних засобів та зверніться до сімейного лікаря для оцінювання причин. Відсутність погіршення в короткому тесті не повинна позбавляти людину права на увагу до стійких скарг. Водночас кілька епізодів забудькуватості не є підставою для самодіагностики деменції. Якщо симптоми змінюються, лікар може запропонувати подальше спостереження або точніше обстеження. Використовуйте звичні засоби підтримки: календар, нагадування, сталі місця зберігання важливих речей, достатнє освітлення, засоби корекції слуху й зору та розподіл складного завдання на послідовні кроки. Вони полегшують повсякденні дії за різних причин труднощів і не встановлюють жодного діагнозу. Що робити, якщо зміни помітили у близької людини Говоріть про конкретні спостереження, а не про попередньо обраний діагноз. Поясніть, які ситуації викликали занепокоєння, запитайте думку людини та запропонуйте пройти загальний медичний огляд. Знецінення, примусове тестування або суперечки щодо кожної забутої подробиці можуть підсилювати тривогу й конфлікти. До консультації варто з’ясувати, чи не з’явилися ризики повторного прийому ліків, залишення ввімкнених приладів, небезпечних фінансових рішень або труднощів з орієнтацією. Підтримку організовують відповідно до реальних потреб і можливостей, зберігаючи право людини брати участь у рішеннях. При значних труднощах комунікації корисно говорити спокійно, давати час на відповідь і перевіряти наявність болю, втоми або сенсорних перешкод. Поведінкові та емоційні зміни при деменції можуть мати кілька причин, зокрема дискомфорт, порушення сну, інфекції та невдалу організацію середовища. Про пошук причин та безпечну взаємодію докладно йдеться у статті про поведінкові та психологічні симптоми деменції. Підтримка когнітивного здоров’я та межі профілактики Дані досліджень підтримують важливість контролю судинних факторів ризику, фізичної активності відповідно до стану здоров’я, якісного сну, корекції порушень слуху, збалансованого харчування, соціальної залученості та лікування супутніх хвороб. Ці кроки можуть бути корисними і для повсякденного функціонування незалежно від конкретного діагнозу. ВООЗ у другому виданні рекомендацій від 15 липня 2026 року узагальнює доказові заходи зі зменшення ризику когнітивного зниження й деменції. Зменшення ризику на рівні групи населення не є гарантією повного запобігання хворобі в окремої людини. Наукові дані щодо певної поведінкової програми не можна безпосередньо переносити на обіцянку вилікувати встановлену нейродегенеративну деменцію. Безрецептурні «засоби для пам’яті», спеціальні добавки та інтенсивне самотестування не замінюють дослідження причин симптомів. Медикаменти й спеціалізовані методи лікування визначають після встановлення відповідного клінічного діагнозу та оцінки показань і ризиків. Поширені запитання Забуваю слова після 60 років — це вже деменція? Епізодичний повільний пошук слова сумісний із нормальною віковою варіативністю. Важливо, чи з’явилися стійкі нові зміни в інших когнітивних функціях та чи впливають вони на незалежність. Якщо труднощі зростають або заважають життю, варто звернутися до лікаря. Чи обов’язково людина з деменцією не помічає своїх симптомів? Ні. Усвідомлення змін дуже різне. Деякі люди чітко описують власні когнітивні проблеми, інші їх недооцінюють. Здатність помічати забудькуватість не виключає деменцію, а відсутність скарг не доводить, що проблем немає. Якщо пам’ять не погіршується, деменцію можна виключити? Ні. Деякі клінічні форми починаються з порушень мовлення, поведінки, суджень або просторових функцій. Для встановлення синдрому оцінюють ширший когнітивний профіль і функціонування. MCI — це рання стадія хвороби Альцгеймера? Не завжди. Легке когнітивне порушення може бути пов’язане з різними етіологіями. У частини людей виявляють патологію Альцгеймера, в інших — судинні, медичні чи інші причини. Встановлення етіології потребує окремого дослідження. Чи означає низький бал MoCA або MMSE, що людина має деменцію? Ні. Скринінг відображає виконання конкретних завдань за певних умов. Під час інтерпретації враховують вік, освіту, мову, сенсорні обмеження, здоров’я, функціонування і час появи симптомів. Діагноз не встановлюють одним балом. Якщо MCI не прогресує рік, ризику більше немає? Стабільність є важливою характеристикою перебігу, але не абсолютним підтвердженням відсутності ризику. Подальше спостереження визначають причини порушення, симптоми та медичний контекст. У різних людей траєкторії відрізняються. Чи буває деменція до 65 років? Так. Деякі нейродегенеративні та інші захворювання можуть призводити до деменції в молодшому віці. Вік не виключає клінічного синдрому, а незвично ранній початок підвищує значення спеціалізованого етіологічного обстеження. Особливості раннього дебюту описано окремо: Деменція у молодому віці: причини, ранні ознаки та діагностика. Якщо людина різко стала сплутаною сьогодні, можна почекати планового прийому? Раптова зміна уваги або усвідомлення потребує невідкладної медичної оцінки, особливо за порушення мовлення, свідомості, рухів чи загального стану. Гостра сплутаність може свідчити про делірій, інсульт або інше захворювання, яке вимагає швидкої допомоги. Висновок: як оцінити відмінності правильно Нормальне старіння може змінювати швидкість пригадування й спосіб виконання складних завдань за збереженої повсякденної незалежності. Суб’єктивне когнітивне зниження означає помітне людині погіршення без достатньо підтвердженого об’єктивного дефіциту. При MCI когнітивні зміни вже визначаються клінічно, але незалежність загалом зберігається. При деменції набуті порушення пізнання істотно обмежують незалежне повсякденне функціонування. Розрізнення потребує порівняння з попереднім рівнем конкретної людини, медичної оцінки, інформації про повсякденні справи й перевірки інших можливих причин. Раннє звернення допомагає виявити кориговані фактори, обрати обґрунтоване спостереження та план підтримки. Якщо зміни виникли раптово, пріоритетом стає невідкладна медична оцінка. Пов’язані статті Нейрокогнітивні розлади: види, симптоми та клінічне оцінювання Легкі когнітивні розлади: ознаки, діагностика та ризик деменції Деменція: ознаки, причини, діагностика та допомога Делірій: ознаки, причини та термінова медична допомога Деменція при хворобі Альцгеймера: симптоми, перебіг та допомога Поведінкові та психологічні симптоми деменції: причини й безпечна реакція Когнітивні порушення: що це, причини, ознаки та оцінювання Причини когнітивного погіршення, які можна лікувати: що перевіряють Делірій чи деменція: як розрізняють гостру сплутаність і тривале зниження Біомаркери хвороби Альцгеймера: аналіз крові, ліквор і ПЕТ Деменція у молодому віці: причини, ранні ознаки та діагностика Суб’єктивне когнітивне зниження: скарги на пам’ять без встановленого порушення Джерела Jessen, F., et al. (2014). A conceptual framework for research on subjective cognitive decline in preclinical Alzheimer’s disease. Alzheimer’s & Dementia, 10(6), 844–852. DOI. Jessen, F., et al. (2020). The characterisation of subjective cognitive decline. The Lancet Neurology, 19(3), 271–278. Повний текст. National Institute on Aging. Age-Related Forgetfulness or Signs of Dementia? NIA. National Institute on Aging. Memory, Forgetfulness, and Aging: What’s Normal and What’s Not? NIA. National Institute on Aging. What Is Mild Cognitive Impairment? NIA. National Institute for Health and Care Excellence. (2010, оновлена редакція). Delirium: prevention, diagnosis and management in hospital and long-term care. CG103. NICE. National Institute for Health and Care Excellence. (2018, чинна редакція). Dementia: assessment, management and support for people living with dementia and their carers. NG97. NICE. Salemme, S., Lombardo, F. L., Lacorte, E., et al. (2025). The prognosis of mild cognitive impairment: A systematic review and meta-analysis. Alzheimer’s & Dementia: Diagnosis, Assessment & Disease Monitoring, 17(1), e70074. DOI. Salemme, S., et al. (2025). Correction to The prognosis of mild cognitive impairment: A systematic review and meta-analysis. Alzheimer’s & Dementia: Diagnosis, Assessment & Disease Monitoring, 17(3), e70150. DOI. World Health Organization. (2026). Dementia. Fact sheet. ВООЗ. World Health Organization. (2026). Risk reduction of cognitive decline and dementia: WHO guidelines, second edition. ВООЗ. Державний експертний центр МОЗ України. (2025). Деменції та легкі когнітивні розлади: стандарт медичної допомоги та доказова клінічна настанова від 03.11.2025. ДЕЦ МОЗ.

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика Керування автомобілем при деменції потребує індивідуальної оцінки ризику, тому що безпека поїздки залежить від уваги, швидкості оброблення інформації, просторової орієнтації, суджень і здатності діяти в непередбачуваній ситуації. Людина на ранній стадії захворювання іноді ще зберігає окремі навички водіння, але з прогресуванням деменції ризик зростає, а можливість безпечно керувати автомобілем зрештою втрачається. Рішення ґрунтується на клінічному стані, реальній поведінці на дорозі, медичних протипоказаннях і професійному оцінюванні, а план пересування готують завчасно. Таку логіку підтримують Національний інститут старіння США та Американська академія неврології. Якщо водій плутає педалі, проїжджає на заборонний сигнал, губиться у знайомому районі, не може пояснити небезпечну подію або має гостру сплутаність свідомості, наступну поїздку слід відкласти до належної оцінки. У випадку раптової сплутаності потрібна невідкладна медична допомога: це може бути делірій або інший гострий стан. Чи можна водити автомобіль після встановлення діагнозу деменції? Діагноз деменції є підставою невідкладно переглянути безпеку водіння і перевірити медичну придатність до керування відповідно до українських вимог. Деменція об’єднує синдроми з різними причинами, характером порушень і темпом перебігу. На ранньому етапі в однієї людини може переважати забудькуватість, в іншої — уповільнення реакцій, розлади зорово-просторового сприйняття чи критичної оцінки власних помилок. Сам факт наявності водійського посвідчення або тривала історія безаварійної їзди не підтверджують нинішню безпеку. У практичних рекомендаціях Національного інституту старіння зазначено, що деякі люди на ранньому етапі можуть продовжувати водити, але погіршення когнітивних функцій вимагає припинення керування. Це клінічне спостереження не скасовує обов’язкових правових вимог конкретної країни. В Україні питання допуску визначають за чинним Переліком медичних протипоказань, затвердженим наказом МОЗ № 1817, і встановленою процедурою медичного огляду. При помірній і тяжкій деменції проблеми орієнтації, планування, контролю поведінки та повсякденної самостійності зазвичай несумісні з безпечним водінням. На ранніх стадіях питання вимагає предметної оцінки, а при вже зафіксованих небезпечних діях на дорозі перевагу має негайне усунення ризику. Клінічні рекомендації NICE радять обговорювати водіння вже під час повідомлення діагнозу; згадані в них вимоги до британського відомства DVLA діють у Великій Британії й не замінюють українське законодавство. Чому деменція змінює здатність керувати транспортом Увага, розподіл ресурсів і швидкість реакції Водій одночасно стежить за дорожньою розміткою, пішоходами, швидкістю, дистанцією, сигналами світлофора й поведінкою інших машин. Для цього необхідні вибіркова та розподілена увага, швидке переключення між задачами і здатність відреагувати, коли обстановка змінюється. При нейрокогнітивному порушенні людина може зберігати звичний маршрут, але запізнюватися з гальмуванням, помічати небезпеку надто пізно або не встигати обрати правильну дію на складному перехресті. Метааналіз нейропсихологічних показників, опублікований у 2025 році в Journal of Transport & Health, виявив зв’язок результатів тестів уваги, швидкості оброблення інформації та загального пізнання з результатами водіння в людей із легкими когнітивними порушеннями й деменцією. Водночас до кількісного аналізу увійшло лише сім досліджень, тому ці кореляції не перетворюються на універсальний тест придатності: систематичний огляд і метааналіз 2025 року. Виконавчі функції та оцінювання небезпеки Виконавчі функції забезпечують планування, стримування імпульсів, зміну стратегії та контроль помилок. На дорозі вони потрібні, коли слід пропустити пішохода, відмовитися від ризикованого обгону, обрати безпечну дистанцію або визнати, що ситуація перевищує власні можливості. Порушення критичного ставлення до хвороби можуть робити самозвіт про якість водіння надто оптимістичним. Тому бесіда лише з водієм не замінює інформації від близьких і професійної оцінки. В огляді Американської академії неврології оцінка родичем водіння як сумнівного чи небезпечного була корисною ознакою ризику. Власна висока оцінка водійської вправності, навпаки, не виявилася надійним підтвердженням безпеки. Просторові, зорово-перцептивні та мовні порушення Водіння потребує визначення відстані, положення автомобіля в смузі, розпізнавання дорожніх знаків і правильного зіставлення побаченого з дією. За окремих форм деменції просторові чи зорово-перцептивні труднощі виникають раніше за помітне погіршення пам’яті. Людина може неправильно оцінювати край проїзної частини, плутати напрямки або не орієнтуватися в новій схемі руху. Проблеми з розумінням складних інструкцій, мовленням, галюцинації, коливання уваги чи уповільнення рухів також впливають на безпеку. Окремо потрібно враховувати зір, слух, захворювання опорно-рухового апарату і наслідки інсульту. Саме тому оцінювання керування ширше за перевірку пам’яті. Деменція, легкі когнітивні порушення і вікові зміни: різні рішення Звичайне старіння може супроводжуватися певним уповільненням виконання складних завдань. Суб’єктивні скарги на пам’ять означають переживання когнітивних труднощів, але самі по собі не встановлюють об’єктивного порушення. Легкий нейрокогнітивний розлад характеризується підтвердженим когнітивним зниженням із відносно збереженою повсякденною самостійністю. Деменція, або великий нейрокогнітивний розлад у відповідній класифікаційній системі, істотно порушує незалежність людини. Такі рівні описує чинний український стандарт допомоги щодо деменцій і легких когнітивних розладів. Жоден із цих термінів автоматично не дорівнює визначеному результату дорожньої оцінки. Людині з легким когнітивним розладом також може бути небезпечно керувати за наявності виражених порушень уваги, зору, рухів чи інших медичних протипоказань. Для деменції особливо важливі ступінь функціональних змін, прогресування та реальні дорожні помилки. Докладніше клінічні розмежування пояснюють статті «Легкі когнітивні розлади: ознаки, діагностика та ризик деменції» і «Деменція: ознаки, причини, діагностика та допомога». Ознаки небезпечного водіння, які повинні насторожити Тривожними є зміни, що повторюються, виникли нещодавно або вже створили загрозу. Особливо важливі конкретні випадки, а не загальна фраза «став гірше водити». Alzheimer’s Association та Національний інститут старіння США описують низку практично значущих ознак. - Людина заблукала в давно знайомому районі, забула адресу призначення або повернулася з короткої поїздки значно пізніше, не розуміючи чому. - Почала проїжджати знаки, світлофори чи пішохідні переходи; погано оцінює дистанцію й пріоритет проїзду перехресть. - Плутає педаль газу з гальмом, робить раптові маневри, виїжджає зі смуги або зачіпає бордюри. - Має нові подряпини й пошкодження автомобіля, зіткнення або ситуації, коли аварії ледве вдалося уникнути. - Різко сповільнюється чи прискорюється без причини, розгублюється у звичайному потоці, зупиняється посеред небезпечного маневру. - Погано реагує на дорожні зміни, розгублюється через об’їзд або перекриття, губиться при одночасних сигналах. - Не визнає очевидної помилки, перекладає причини всіх інцидентів лише на інших або не пам’ятає самої події. Одна подія може мати різні причини, тому її слід описати лікарю з датою, обставинами й наслідками. Проте плутанина педалей, порушення сигналу світлофора або небезпечна дезорієнтація мають настільки серйозні можливі наслідки, що продовжувати керування до оцінки ризику не слід. Родичам не потрібно спеціально влаштовувати перевірочні поїздки, щоб «зібрати докази»: це може поставити під загрозу їх самих та інших учасників руху. Що означає оцінка безпеки водіння при деменції Комплексне оцінювання починається з діагностичного та функціонального питання: які саме здатності порушені, наскільки вони впливають на керування і чи існують медичні протипоказання. Висновок щодо допуску ухвалюють у межах застосовної медичної та правової процедури. Психологічна консультація, короткий онлайн-тест або родинне обговорення не є самостійним юридичним дозволом на водіння. Клінічна історія та оцінка повсякденного функціонування Лікар з’ясовує тип і перебіг когнітивних змін, причину деменції, супутні хвороби, попередні інсульти, епізоди втрати свідомості, коливання уваги, зміни зору, слуху, рухливості та поведінки. Важливі самостійність у побуті, управління ліками й грошима, орієнтація поза домом, планування й реагування на незнайомі ситуації. У пригоді стає інформація від людини, яка регулярно спостерігає за водінням. Доцільно попросити сім’ю підготувати короткий перелік конкретних дорожніх подій, зіткнень, штрафів, помилок і змін маршруту. Це допомагає відокремити тривалу проблему від раптового погіршення та від можливого впливу ліків чи хвороби. Когнітивний скринінг і нейропсихологічне оцінювання MMSE, MoCA та інші методики можуть виявляти порушення пам’яті, уваги, виконавчих функцій, орієнтації й швидкості роботи. Вони корисні як частина медичного обстеження, але їхня оцінка залежить від освіти, мови тестування, сенсорних труднощів, типу розладу й умов проведення. Навіть хороший сумарний бал може приховувати виражену слабкість саме тих навичок, які необхідні для реагування на дорозі. Американська академія неврології розглядала MMSE не вище 24 балів як можливу ознаку підвищеного ризику з нижчим рівнем доказовості; це не юридична межа допуску і не підстава ухвалювати рішення за одним числом. Метааналіз 2025 року також показав обмеженість даних для універсального нейропсихологічного прогнозу безпеки. Діагностичні запитання щодо деменції розглянуто в матеріалі про нейрокогнітивні розлади. Зір, рухові функції, соматичні стани та медикаменти Обстеження охоплює зорову гостроту й поля зору за показаннями, рухи шиї та кінцівок, координацію, сонливість, артеріальний тиск і супутні неврологічні або серцево-судинні проблеми. Окремо переглядають ліки: седативні засоби, деякі снодійні, препарати з антихолінергічними ефектами та комбінації, які можуть посилювати сплутаність або уповільнення реакцій. Схему лікування змінює лікар; самостійне скасування препаратів створює додаткові ризики. Причини когнітивних труднощів іноді частково піддаються корекції. Проте покращення окремого симптому не є автоматичним підтвердженням повернення водійської придатності. Важливі медичний повторний огляд і актуальна оцінка функцій. Докладніше: «Причини когнітивного погіршення, які можна лікувати: що перевіряють». Оцінка фактичних навичок керування У країнах, де існують відповідні служби, використовують комплексне оцінювання водіння фахівцем із реабілітації водіїв: перевірку функцій та практичну оцінку в контрольованих умовах або на дорозі. Така перевірка може виявити небезпечні помилки, яких не видно під час кабінетного тестування. Її проведення і правові наслідки залежать від місцевої системи, наявності підготовлених фахівців та офіційних процедур. Практичний дорожній тест відображає поведінку протягом певного часу і на певному маршруті. Успішний результат сьогодні не гарантує безпеки через кілька місяців за прогресувального захворювання. У зв’язку з цим рішення може потребувати перегляду, а нові небезпечні події — негайного реагування. Американська академія неврології наголошує на поєднанні клінічної інформації, відгуків близьких та історії водіння. Що показують дослідження про прогностичну цінність оцінювання Дослідження підтримують зв’язок певних когнітивних і функціональних ознак із ризиком небезпечного водіння. У практичному огляді Американської академії неврології клінічний рейтинг тяжкості деменції, обґрунтовані побоювання близьких, попередні аварії чи порушення правил і зміни водійської поведінки допомагають визначити ризик. Проте жодна окрема ознака не охоплює всі можливі дорожні ситуації: Iverson та співавтори, Neurology, 2010. Важливо розділяти три питання: чи пов’язаний тест із результатами дорожньої перевірки, чи прогнозує він майбутні дорожні пригоди, і чи зменшує сам факт проведення оцінювання кількість аварій. Це різні дослідницькі результати. Кокранівський огляд не знайшов рандомізованих випробувань, які б довели, що програми оцінки водіння при деменції зменшують аварійність або краще зберігають транспортну мобільність. Відсутність таких випробувань не означає, що оцінювання марне; вона визначає межі причинних висновків. Сучасні систематичні роботи продовжують уточнювати діагностичну цінність когнітивних тестів і способів дорожньої перевірки. Практичне рішення все одно поєднує медичні факти, спостережувану поведінку, юридичні вимоги й прийнятний рівень безпеки для всіх учасників руху. Українські правила: медичні протипоказання і допуск водія В Україні основним нормативним документом для медичних протипоказань до керування є наказ Міністерства охорони здоров’я від 7 жовтня 2022 року № 1817, зареєстрований Міністерством юстиції 21 жовтня 2022 року. Ним затверджено перелік захворювань і станів, за яких особу не можуть допустити до керування відповідними категоріями транспортних засобів. Документ поділяє транспортні засоби на групи; вимоги до приватних легкових автомобілів і до інших, зокрема професійних, категорій оцінюють за належними розділами. Перелік включає, серед іншого, окремі хронічні психічні захворювання і прирівняні до них стани з визначеними умовами, а також тяжкі когнітивні та просторово-зорові наслідки гострих порушень мозкового кровообігу. Нормативний текст потрібно застосовувати до конкретної встановленої медичної ситуації; формулу «будь-яка забудькуватість автоматично анулює посвідчення» він не встановлює. Водночас за підтверджених протипоказань чи очевидної втрати здатності безпечно керувати продовження водіння створює загрозу людям. Правильний практичний маршрут — повідомити лікаря про встановлений діагноз і конкретні епізоди за кермом, уточнити порядок офіційного медичного огляду придатності для відповідної категорії та виконати його висновок. Якщо виникає юридичний спір щодо дійсності посвідчення, процедури медичного огляду або оформлення рішення, актуальний порядок з’ясовують у компетентних органах України, а за потреби — з правничою допомогою. Медична порада тимчасово утриматися від водіння і юридичне рішення про допуск мають різні функції, хоча обидва спрямовані на запобігання шкоді. Український стандарт медичної допомоги 2025 року щодо деменції та легких когнітивних розладів визначає сучасну клінічну основу діагностики й ведення таких станів. Його доцільно використовувати разом із чинними правилами допуску до керування, а не замість них. Вимоги британського DVLA чи американських відомств, які трапляються в міжнародних рекомендаціях, в Україні безпосередньо не застосовуються. Коли водіння потрібно припинити негайно Якщо вже стався епізод плутанини педалей, грубе порушення сигналів, втрата орієнтації із загрозою безпеці, зіткнення через дезорієнтацію або інша виразно небезпечна дія, водіння слід припинити й організувати медичну оцінку. Не варто чекати на повторення пригоди, щоб переконатися, що вона була спричинена когнітивним порушенням. За потреби транспортування на огляд забезпечують іншою людиною або безпечним транспортом. Раптова зміна уваги чи поведінки, особливо протягом годин або кількох днів, потребує окремого невідкладного клінічного підходу. Причиною можуть бути делірій, інсульт, гіпоглікемія, інфекція, наслідки ліків та інші гострі стани. Раптову сплутаність не слід пояснювати лише «черговою стадією деменції». Орієнтир: «Раптова сплутаність свідомості в літньої людини: невідкладні дії» і «Делірій чи деменція». Чи допоможуть короткі маршрути, навігатор або денні поїздки? Знайомий маршрут, денне освітлення, спокійний трафік і відсутність зайвих подразників можуть зменшувати складність окремої поїздки для водія, який пройшов відповідне оцінювання і для якого не встановлено протипоказань. Проте навіть знайома вулиця здатна раптово змінитися через дорожні роботи, появу дитини на переході, аварію або несподіваний маневр іншої машини. Навігатор показує шлях, але не відновлює швидкості реакції, розподілу уваги, оцінювання ризику чи контролю імпульсів. Пасажир, який підказує напрямок, також не здатний повноцінно компенсувати втрату водійських функцій. Обмеження «тільки вдень» або «тільки до магазину» не можуть служити заміною оцінки придатності, а при ознаках небезпечного водіння не роблять поїздку безпечною. Модифікація автомобіля й адаптивні засоби іноді корисні для окремих фізичних обмежень за спеціалізованою оцінкою. Вони не усувають глобальних порушень суджень, уваги, орієнтації чи прогресування деменції. Як діяти родині: послідовний план Зафіксувати ситуації й організувати консультацію Запишіть факти: що саме трапилося, де, коли, хто був свідком, чи були пошкодження і як водій пояснив інцидент. Попросіть медичного фахівця оцінити не лише діагноз, а й функціональні ризики та порядок визначення придатності. Якщо існує безпосередня небезпека, тимчасове припинення керування організовують одразу, до планового візиту. Говорити про безпеку і конкретні події Розмову краще будувати навколо спостережень: «Минулого тижня ти двічі пропустив знак і не міг знайти дорогу додому. Ми хвилюємося за твою безпеку та безпеку інших. Потрібно перевірити стан і разом організувати інший спосіб їздити в потрібні місця». Особисті звинувачення, приниження й суперечки про те, хто «кращий водій», відволікають від суті. Людині варто залишити максимально можливу участь у рішеннях: які поїздки найважливіші, кого обрати водієм, які служби зручні, як розподілити витрати, які місця вона хоче відвідувати самостійно. NICE NG97 підкреслює участь людини з деменцією в рішеннях, адаптацію комунікації й підтримку її звичного життя. Узгодити письмовий транспортний план Складіть простий перелік регулярних маршрутів: лікар, аптека, покупки, родичі, прогулянки, соціальні події. Для кожного визначте відповідального помічника, альтернативний спосіб пересування та запасний варіант. Надайте людині зрозумілий розклад, номери телефонів на папері й у телефоні, гроші або налаштований спосіб оплати проїзду. Варто заздалегідь продумати маршрут на випадок термінового візиту до лікаря, поганої погоди, відсутності родича та потреби повернутися додому. Якщо людина дезорієнтується поза домом, відповідно до її стану організують супровід. Питання безпечного побуту докладніше розглянуто у статті «Безпека вдома при деменції». Якщо людина продовжує брати автомобіль попри небезпеку Потрібно повторно залучити лікаря й тих близьких, чию думку людина сприймає. Просіть чіткого письмового роз’яснення медичних рекомендацій і процедури офіційного допуску. За наявності безпосереднього ризику сім’я має організувати запобіжні дії з урахуванням законних повноважень, прав особи й обставин: домовитися про недоступність машини, передати ключі відповідальному водієві, скористатися допомогою соціальних служб або отримати правничу консультацію щодо складного конфлікту. Дії повинні відповідати рівню ризику й одночасно забезпечувати реальні можливості пересування. Alzheimer’s Association рекомендує залучати лікаря, обговорювати рішення неодноразово та організовувати замінний транспорт; конкретні примусові механізми потрібно перевіряти за законодавством України. Припинення водіння: психологічні наслідки й збереження автономії Для багатьох людей автомобіль пов’язаний із дорослою самостійністю, професійною ідентичністю, звичними стосунками та можливістю вирішувати побутові питання без прохання про допомогу. Тому відмова від керування може супроводжуватися сумом, гнівом, тривогою, соромом або відчуттям втрати контролю. За деменції до цього додаються труднощі усвідомлення власних порушень. Родині важливо одночасно визнавати значення цієї втрати й забезпечувати реальну безпеку. Підтримка не завершується передачею ключів: вона охоплює участь у справах, збереження контактів, вибір маршрутів, прогнозований графік поїздок і рішення в межах збережених можливостей. Уникнути соціальної ізоляції допомагає не абстрактна обіцянка «будемо возити», а організований розклад із запасними варіантами. Якщо члени сім’ї не можуть забезпечувати всі поїздки, корисно розподілити завдання між кількома людьми, громадськими та соціальними службами, службами доставки й доступними перевізниками. Підхід до потреб родини розгорнуто у статті «Догляд за людиною з деменцією: виснаження, підтримка й ресурси сім’ї». Альтернативи автомобілю в Україні: як організувати пересування У містах доступними варіантами можуть бути громадський транспорт за можливості безпечного самостійного користування, таксі, перевезення родичами, заплановані спільні поїздки й доставки ліків або продуктів. У сільській місцевості та невеликих громадах практичне значення мають сусідська допомога, місцеві соціальні послуги та узгоджений графік сімейних поїздок. Наявність конкретної послуги, її вартість, пільги й критерії доступу треба з’ясовувати у відповідній громаді. Почніть із карти потреб, а не з вибору одного перевізника. Для планового візиту до лікаря важлива пунктуальність, для щоденного відвідування звичного місця — регулярність, для людини з дезорієнтацією — супровід і зрозумілий порядок повернення додому. Збережіть контакти двох-трьох надійних людей, які можуть допомогти при скасуванні поїздки. Для частини людей цифрове замовлення транспорту зручне. За когнітивних порушень потрібні індивідуальні адаптації: заздалегідь записана адреса, спільний із довіреною особою доступ до інформації про замовлення, попередження водія про потребу спокійної комунікації. Якщо людина погано розпізнає місце призначення або не може безпечно дістатися від автомобіля до потрібного приміщення, простого виклику таксі недостатньо; потрібен супровід. Роль медичних працівників і межі родинних рішень Сімейний лікар, невролог, психіатр та інші спеціалісти за показаннями оцінюють когнітивний синдром, функціонування, супутні захворювання, ліки та потребу у подальших обстеженнях. Фахівці можуть дати рекомендацію утриматися від керування, пояснити ризики й зорієнтувати щодо процедури офіційної медичної придатності. Повноваження щодо допуску до керування визначає законодавство; окремий короткий висновок психолога не може його підміняти. Родичі можуть повідомляти лікарю факти, які бачать у повсякденному житті. Водночас отримання ними медичної інформації про пацієнта регулюється конфіденційністю, його згодою та іншими правовими підставами. Залучення близьких до планування має поважати гідність людини й захищати дорожню безпеку. Оновлені клінічні принципи викладено в документах Державного експертного центру МОЗ 2025 року. Поширені помилки в оцінці водіння Перша помилка — порівнювати теперішні здібності з безаварійними десятиліттями в минулому. Друга — вважати, що достатньо запам’ятати шлях до магазину. Третя — сприймати нормальний результат одного когнітивного тесту як доказ безпеки в складній дорожній ситуації. Четверта — переоцінювати значення одного вдало пройденого маршруту й не враховувати прогресування захворювання. Також помилково чекати великої аварії як першого переконливого підтвердження небезпеки або зводити проблему до суперечки про водійське посвідчення. Метою є своєчасне рішення щодо ризику, належна медична процедура і транспортний план, який підтримує якість життя. Національний інститут старіння рекомендує готувати альтернативи заздалегідь, а не після небезпечного інциденту. Питання та відповіді Чи означає діагноз деменції автоматичну втрату права керувати в Україні? Юридичний допуск визначають українські норми й відповідна медична процедура. Діагноз вимагає оцінити медичні протипоказання та фактичну здатність безпечно керувати. Конкретні обмеження залежать від стану й застосовного розділу наказу МОЗ № 1817. Якщо водіння вже небезпечне, його припиняють незалежно від того, чи завершено адміністративне оформлення. Чи достатньо пройти MMSE або MoCA, щоб продовжувати водити? Ні. Ці методики допомагають оцінювати когнітивні функції, але не відтворюють повної дорожньої ситуації й не є посвідченням придатності. Результат розглядають разом з анамнезом, функціонуванням, даними близьких, медичними протипоказаннями й іншими обстеженнями: AAN. Чи можна керувати лише знайомим маршрутом? Знайомство з маршрутом зменшує одну із задач — навігацію, але не усуває потреби реагувати на несподівані дорожні події. Якщо є небезпечні помилки або медичні протипоказання, коротка дорога не робить керування прийнятним. Чи може людина з легким когнітивним порушенням водити автомобіль? Легке когнітивне порушення й деменція — різні клінічні стани. При легкому порушенні важлива індивідуальна оцінка уваги, виконавчих функцій, спостережуваної поведінки та інших захворювань. Сам діагностичний ярлик не визначає автоматично всі водійські можливості. Чи варто просити людину продемонструвати водіння родичеві? За наявності вже відомих небезпечних епізодів спеціальна пробна поїздка може створити зайвий ризик. Доцільніше описати факти лікарю й уточнити можливість фахового оцінювання в належній системі. Родич-пасажир не замінює підготовленого оцінювача. Хто може сказати, що водіння слід припинити? Лікар може надати клінічну рекомендацію утриматися від керування та спрямувати на встановлену процедуру медичного оцінювання. Формальне рішення про допуск регулює законодавство України. За безпосередньої небезпеки поїздку слід припинити ще до завершення документальних процедур. Чи покращать лікування деменції або тренування пам’яті здатність водити? Деякі втручання можуть допомагати окремим симптомам чи повсякденному функціонуванню, але це не є доведеною гарантією безпечного водіння або дозволом повернутися за кермо. Вплив лікування на сонливість, увагу, супутні стани й керування оцінює лікар, а загальну придатність — відповідна процедура. Докладніше: «Лікування деменції: медикаменти, підтримка і межі можливостей». Що робити, якщо людина злиться й не хоче віддавати ключі? Пояснюйте факти без приниження, залучіть лікаря й авторитетних для людини близьких, розробіть конкретну транспортну заміну. За високого ризику потрібні пропорційні безпечні та законні дії, які реально припиняють небезпечне керування. Інколи розмову доведеться повторювати. Як часто потрібно переглядати рішення про безпечність керування? Єдиного універсального інтервалу для всіх причин і стадій деменції не існує. Частоту спостереження визначають клінічна динаміка, законодавчі вимоги, результати оцінки та нові події. Раптове погіршення чи дорожній інцидент потребують позапланового перегляду, а не очікування наступного прийому. Чи можна після припинення водіння залишатися самостійною людиною? Так. Самостійність охоплює здатність обирати справи, підтримувати стосунки, брати участь у рішеннях і вільно пересуватися доступними способами. Організована допомога з поїздками часто краще захищає ці можливості, ніж продовження небезпечного керування. Підсумок: безпека водіння і право на мобільність Керування автомобілем при деменції оцінюють через конкретні когнітивні й функціональні можливості, дорожні події, медичні протипоказання та застосовні українські процедури. Ризик змінюється разом із захворюванням, а окремий результат тесту або успішна поїздка не забезпечують довгострокової гарантії. Практичне рішення має дві однаково важливі складові: своєчасно припинити небезпечне водіння й надати людині доступні альтернативи пересування. Безпечний маршрут до лікаря, магазину, друзів та улюблених місць допомагає підтримувати участь у житті навіть тоді, коли керування автомобілем уже завершилося. Пов’язані статті - Безпека вдома при деменції: середовище, виходи, падіння і щоденні ризики - Деменція: ознаки, причини, діагностика та допомога - Легкі когнітивні розлади: ознаки, діагностика та ризик деменції - Що робити після діагнозу деменції: план допомоги і наступні кроки - Догляд за людиною з деменцією: виснаження, підтримка й ресурси сім’ї - Спілкування з людиною з деменцією: мова, поведінка та підтримка гідності - Делірій чи деменція: як розрізняють гостру сплутаність і тривале зниження - Раптова сплутаність свідомості в літньої людини: невідкладні дії Діагностика деменції: від першої скарги до встановлення причини Стадії деменції: як змінюються функції та потреби в допомозі Людина з деменцією живе сама: автономія, підтримка і безпека Джерела - Alzheimer’s Association. Dementia & Driving. Офіційні рекомендації з безпеки, розмови та організації альтернативного транспорту. - Державний експертний центр МОЗ України. (2025). Деменції та легкі когнітивні розлади: чинний стандарт медичної допомоги й клінічна настанова. Офіційна сторінка документів. - Iverson, D. J., Gronseth, G. S., Reger, M. A., et al. (2010). Practice Parameter update: Evaluation and management of driving risk in dementia. Neurology, 74(16), 1316–1324. https://doi.org/10.1212/WNL.0b013e3181da3b0f. - Martin, A. J., Marottoli, R., & O’Neill, D. (2013). Driving assessment for maintaining mobility and safety in drivers with dementia. Cochrane Database of Systematic Reviews, CD006222. https://doi.org/10.1002/14651858.CD006222.pub4. - Міністерство охорони здоров’я України. (2022). Наказ № 1817 від 07.10.2022 «Про затвердження Переліку медичних протипоказань ... до керування відповідними транспортними засобами». Офіційний текст. - National Institute on Aging. Driving Safety and Alzheimer’s Disease. Офіційний практичний матеріал. - National Institute on Aging. Safe Driving for Older Adults. Офіційний практичний матеріал. - National Institute for Health and Care Excellence (NICE). (2018, зі змінами). Dementia: assessment, management and support for people living with dementia and their carers. NG97. Рекомендації. - Stefanidis, K. B., Mieran, T., & Summers, M. J. (2025). Standardised neuropsychological test correlates of driving performance in mild cognitive impairment and dementia: A systematic review and meta-analysis. 44, 102141. https://doi.org/10.1016/j.jth.2025.102141.

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика Антиамілоїдна терапія — це лікування ранньої симптомної хвороби Альцгеймера моноклональними антитілами, спрямованими проти бета-амілоїду. Леканемаб і донанемаб можуть у середньому сповільнювати клінічне погіршення в ретельно відібраних пацієнтів із підтвердженою амілоїдною патологією. Їхній ефект оцінюють за зміною когнітивних функцій та повсякденної самостійності протягом місяців і років. Втрачені функції препарати зазвичай не відновлюють, а для людей із помірною чи тяжкою деменцією доведеної користі в межах зареєстрованих показань немає. Головне практичне питання — чи перевищує очікуване для конкретної людини уповільнення хвороби ризики набряку мозку, мікрокрововиливів і тяжчих кровотеч, необхідність регулярних інфузій, магнітно-резонансних томографій та інших обстежень. Профіль користі й ризику залежить від стадії захворювання, результатів біомаркерних досліджень, генотипу APOE, супутніх судинних змін і медикаментів. За Європейським агентством з лікарських засобів леканемаб, а за окремим рішенням щодо донанемабу донанемаб у ЄС дозволені для осіб із легкою когнітивною недостатністю або легкою деменцією внаслідок хвороби Альцгеймера, підтвердженим амілоїдом і нульовою або однією копією APOE ε4. Регуляторний статус в інших країнах відрізняється. Що саме лікують антиамілоїдні антитіла При хворобі Альцгеймера в мозку накопичуються патологічні форми бета-амілоїду та тау-білка, розвивається нейродегенеративний процес. Амілоїдні відкладення є одним із характерних біологічних маркерів захворювання, проте перебіг симптомів визначається також патологією тау, станом нейронних мереж, судинними ураженнями та іншими чинниками. Леканемаб переважно зв’язує розчинні агреговані форми бета-амілоїду, а донанемаб — певну модифіковану форму амілоїду, характерну для зрілих бляшок. Імунні механізми сприяють зменшенню амілоїдного навантаження, яке вимірюють, зокрема, за допомогою амілоїдної позитронно-емісійної томографії. Зниження амілоїду є біологічним результатом лікування; клінічну користь потрібно окремо доводити за показниками пам’яті, мислення, повсякденних дій і функціонування. Про це свідчать основні рандомізовані випробування леканемабу та донанемабу. Антитіла діють на специфічну ланку хвороби Альцгеймера. Вони не є універсальним лікуванням будь-якого погіршення пам’яті, судинної, лобно-скроневої чи іншої деменції. Клінічне визначення причини когнітивних змін має передувати рішенню про таку терапію. Для кого розглядають леканемаб і донанемаб Рання симптомна стадія, а не будь-яка забудькуватість Основна група кандидатів — дорослі з легким когнітивним порушенням унаслідок хвороби Альцгеймера або з легкою деменцією внаслідок цієї хвороби. За легкого когнітивного порушення об’єктивне зниження окремих функцій можна встановити клінічними методами, тоді як загальна повсякденна самостійність переважно збережена. Легка деменція вже впливає на складні повсякденні дії, але людина ще зберігає чимало можливостей самообслуговування. Суб’єктивні скарги на пам’ять, нормальні вікові зміни та результат одного короткого когнітивного тесту самі по собі не встановлюють ні хвороби Альцгеймера, ні показань до антиамілоїдного препарату. Подальші клінічні розрізнення наведені у статті про легкі когнітивні розлади, а загальний діагностичний шлях — у матеріалі як діагностують деменцію. Підтвердження амілоїдної патології Перед призначенням потрібне підтвердження біологічних ознак хвороби Альцгеймера відповідним валідованим методом. У ключових клінічних рекомендаціях і європейських показаннях для відбору використовують амілоїдну ПЕТ або біомаркери спинномозкової рідини. Дослідження плазмових біомаркерів швидко розвиваються, проте спосіб їх використання саме для призначення конкретного препарату визначається чинним протоколом, характеристиками аналізу й локальними регуляторними вимогами. Позитивний аналіз сам собою ще не означає, що препарат підходить. Різницю між біологічним тестом та клінічним діагнозом докладно пояснює матеріал «Біомаркери хвороби Альцгеймера: аналіз крові, ліквор і ПЕТ». Практичні рекомендації щодо донанемабу наголошують, що тау-ПЕТ, застосовувана для частини наукового відбору, не є обов’язковим тестом для кожного клінічного кандидата. Генотип APOE ε4 і різниця між ЄС та США APOE — ген, один із варіантів якого, ε4, пов’язаний як із ризиком розвитку хвороби Альцгеймера, так і з підвищеною частотою ускладнень антиамілоїдної терапії. Людина може не мати жодної копії ε4, мати одну або дві. Носійство не є самостійним діагнозом і не визначає наперед індивідуальний перебіг хвороби. Для обох препаратів у ЄС показання обмежені людьми без ε4 або з однією її копією, оскільки у носіїв двох копій підвищується ризик амілоїд-асоційованих МРТ-змін. Саме тому регулятори вимагають визначення APOE перед лікуванням. У США інструкції та правила відбору мають інші межі, тому американську схему не можна автоматично переносити на європейську практику. Актуальні критерії викладені на сторінках Leqembi і Kisunla. МРТ і супутні захворювання До першої інфузії оцінюють МРТ головного мозку з послідовностями, чутливими до крововиливів. Лікар шукає наслідки попередніх кровотеч, численні мікрокрововиливи, поверхневий сидероз, ознаки церебральної амілоїдної ангіопатії, виражене ураження білої речовини та інші патології. Обмеження залежать від препарату і країни. У рекомендаціях щодо донанемабу описано виключення за наявності понад чотирьох церебральних мікрокрововиливів, кортикального поверхневого сидерозу або суттєвого судинного внеску в когнітивне погіршення. Окремо перевіряють артеріальний тиск, судинні ризики, причини кровоточивості, лікування антикоагулянтами, здатність регулярно проходити МРТ та доступність центру, який вміє розпізнавати й вести ускладнення. Комп’ютерна томографія не замінює спеціалізовану МРТ для стандартного виявлення мікрокрововиливів і ARIA. Леканемаб: механізм, схема і доказ користі Леканемаб — моноклональне антитіло, яке у ЄС продається під назвою Leqembi. За офіційною інформацією EMA, його вводять внутрішньовенно раз на два тижні під наглядом команди, що має досвід діагностики та лікування хвороби Альцгеймера. Необхідні попереднє обстеження, інфузійний нагляд та планові МРТ. У рандомізованому дослідженні Clarity AD за участю 1795 осіб із ранньою симптомною хворобою Альцгеймера на 18-му місяці показник CDR-SB у середньому погіршився на 1,21 бала на леканемабі та на 1,66 бала на плацебо. Різниця становила 0,45 бала на 18-бальній шкалі, що відповідає приблизно 27% відносного уповільнення погіршення за цією шкалою. Результат був статистично значущим; середнє клінічне відставання хвороби залишалося помірним. Первинна публікація van Dyck та співавторів подає також результати щодо повсякденної активності й інших когнітивних показників. Число «27%» описує відносну різницю середніх змін на певній шкалі протягом певного часу. Воно не означає, що в конкретної людини збережеться 27% пам’яті або що хвороба буде відкладена на гарантовану кількість років. Частина пацієнтів може помічати різницю у функціонуванні, інші — майже не помічати. Важливо заздалегідь визначити, яке збереження самостійності є значущим саме для людини. Донанемаб: механізм, схема і доказ користі Донанемаб — антитіло проти модифікованого амілоїду у бляшках; у ЄС його торгова назва Kisunla. EMA описує внутрішньовенне введення раз на чотири тижні. Дози на початку можуть підвищувати поступово згідно з чинною інструкцією. Курс у частини пацієнтів може завершуватися після документованого достатнього очищення мозку від амілоїду за ПЕТ; рішення ухвалює спеціаліст за конкретним протоколом. У дослідженні TRAILBLAZER-ALZ 2 з 1736 рандомізованими учасниками за 76 тижнів різниця зміни інтегрованої шкали iADRS між донанемабом і плацебо становила 3,25 бала в популяції з низьким або середнім рівнем тау та 2,92 бала в загальній аналізованій популяції. Для першої групи це відповідало приблизно 35% відносного уповільнення за обраним показником. Дослідження також виявило покращення середньої траєкторії за іншими шкалами, водночас зафіксувало суттєві побічні явища. Результати Sims та співавторів у JAMA. Очищення амілоїду відбувається в багатьох учасників, однак це не рівнозначне відновленню нервових клітин або припиненню всіх механізмів нейродегенерації. Сама можливість закінчення інфузій після певного біомаркерного результату не гарантує, що хвороба надалі не прогресуватиме. Чи можна сказати, що один препарат ефективніший Зіставлення «27% для леканемабу» і «35% для донанемабу» створює оманливий висновок, ніби донанемаб завжди сильніший. Ці числа походять із різних рандомізованих випробувань, різних первинних шкал, часових горизонтів, критеріїв відбору та популяцій. Пряме рандомізоване порівняння двох антитіл, яке надійно визначило б їхню перевагу в однакових пацієнтів, відсутнє. Метааналіз Ali та співавторів, опублікований у вересні 2026 року, об’єднав сім рандомізованих досліджень антиамілоїдних антитіл та виявив невеликі середні переваги за клінічними шкалами поряд із підвищенням частоти ARIA. Таке узагальнення характеризує клас втручань у досліджених вибірках, але не дає прямого рейтингу леканемабу проти донанемабу. Для індивідуального вибору важливі місцеве затвердження, критерії безпеки, графік інфузій, можливість МРТ, супутні препарати та уподобання пацієнта. Що означає ARIA — головний специфічний ризик ARIA — англомовне скорочення назви амілоїд-асоційованих змін за нейровізуалізацією. Їх найчастіше виявляють на МРТ під час лікування антитілами до бета-амілоїду. Вони можуть виникати без відчутних симптомів, але в частини людей спричиняють неврологічні порушення та небезпечні для життя ускладнення. ARIA-E: набряк і накопичення рідини ARIA-E означає набряк мозкової тканини або накопичення рідини у відповідних ділянках. У Clarity AD ARIA-E виявили у 12,6% учасників, які отримували леканемаб. У TRAILBLAZER-ALZ 2 ARIA-E зафіксовано приблизно у 24% учасників на донанемабі. Це частки різних повних дослідницьких популяцій з відмінними критеріями та ризиками, а не пряме порівняння безпеки двох препаратів у нинішній звуженій європейській групі показань. ARIA-H: мікрокрововиливи і поверхневий сидероз ARIA-H пов’язана з появою продуктів крові на МРТ, зокрема невеликих церебральних крововиливів та поверхневого сидерозу. У дослідженні леканемабу ARIA-H траплялася у 17,3% учасників активної групи; у випробуванні донанемабу відповідні радіологічні ознаки також були поширеними. Важливі як нові зміни під час лікування, так і попередній стан судин головного мозку. Огляд первинних даних та вимоги до моніторингу леканемабу роз’яснюють їхню клінічну вагу. ARIA-E та ARIA-H можуть поєднуватися. Більшість епізодів, виявлених плановою МРТ, не супроводжуються тяжкими симптомами, проте відомі випадки серйозного набряку, судом, масивної внутрішньомозкової кровотечі та смерті. Рішення про призупинення, поновлення чи остаточне припинення лікування залежить від симптомів, розміру змін на МРТ та офіційних правил для конкретного препарату. Чому ризик зростає Відомі фактори ризику включають наявність APOE ε4, особливо двох його копій, ознаки церебральної амілоїдної ангіопатії, попередні мікрокрововиливи та певні супутні судинні зміни. Лікування антикоагулянтами й потенційне застосування препаратів, що розчиняють тромби, роблять наслідки кровотечі особливо небезпечними. Саме поєднання генетичного тестування, базової МРТ й аналізу ліків визначає індивідуальну оцінку. Європейські документи щодо Kisunla і клінічні рекомендації щодо донанемабу містять конкретні критерії. Симптоми, за яких потрібна невідкладна допомога На тлі антиамілоїдної терапії новий або незвично сильний головний біль, гостра сплутаність свідомості, порушення мовлення, зору, слабкість руки чи ноги, запаморочення з вираженим погіршенням, судоми або раптова зміна поведінки потребують термінової медичної оцінки. При підозрі на інсульт, судомах, порушенні свідомості чи іншому гострому неврологічному стані слід негайно викликати екстрену медичну допомогу за номером 103 або 112 в Україні. Пацієнт і близькі повинні повідомити бригаді та лікарям про поточне або недавнє введення леканемабу чи донанемабу. Симптоми ARIA можуть нагадувати інсульт, а рішення щодо тромболітичного лікування має враховувати ризик крововиливу, пов’язаний із антитілами. Підтверджувати причину симптомів лише зі слів родичів або за відсутності очевидного порушення на короткому огляді неприпустимо. Про гострі порушення свідомості дивіться також статтю «Делірій: ознаки, причини та термінова медична допомога». Оновлене попередження FDA від 28 серпня 2025 року прямо описує можливість тяжких і смертельних ускладнень ARIA-E, включно із судомами. Відсутність симптомів між плановими МРТ не виключає радіологічних змін. Антикоагулянти, антиагреганти й тромболізис Антикоагулянти — наприклад варфарин, апіксабан, ривароксабан, дабігатран — призначають для запобігання небезпечним тромбозам за відповідними медичними показаннями. При антиамілоїдному лікуванні їх використання створює окрему проблему ризику внутрішньочерепної кровотечі. Для донанемабу міжнародні рекомендації належного застосування радять не призначати його пацієнтам, які потребують постійної антикоагуляції. Якщо антикоагулянт необхідний для профілактики інсульту або тромбозу, самостійна відміна заради доступу до антитіла може створити більшу безпосередню небезпеку. Антиагреганти, зокрема ацетилсаліцилова кислота, мають інший механізм. Їх оцінюють окремо з урахуванням дозування, поєднань, судинних показань та наявних даних безпеки. Лікар повинен знати про всі призначені препарати, включно з безрецептурними засобами. Особливу обережність потребує невідкладне застосування тромболітиків: консенсус щодо донанемабу описує випадки тяжких крововиливів після таких втручань і необхідність специфічного маршруту допомоги. Як відбувається спостереження за безпекою До першої інфузії Команда уточнює діагноз і стадію, підтверджує амілоїдну патологію, збирає перелік ліків, оцінює супутні захворювання, проводить генотипування APOE та вихідну МРТ належної якості. Пацієнту пояснюють реалістичний масштаб очікуваної користі, ймовірність ARIA, організаційні витрати й альтернативи. Потрібна також згода на планові МРТ та оперативний зв’язок із лікувальним центром. Під час терапії леканемабом Пацієнт відвідує інфузійний центр за призначеним графіком. МРТ потрібна навіть за відсутності симптомів. FDA у 2025 році додало ранній контроль перед третьою інфузією леканемабу до перевірок перед п’ятою, сьомою і чотирнадцятою. Цей розклад описує американські вимоги; у Європейському Союзі й кожній країні лікар зобов’язаний керуватися чинною місцевою інструкцією, що може бути суворішою або відрізнятися. МРТ поза графіком проводять за появи підозрілих симптомів. Під час терапії донанемабом За EMA базову МРТ роблять протягом шести місяців до лікування, а надалі — перед другою, третьою, четвертою і сьомою інфузіями. Додаткові дослідження потрібні при симптомах або підвищеному ризику. Експертні рекомендації 2025 року також розглядають МРТ перед дванадцятою дозою в окремих пацієнтів із високим ризиком. Що роблять, якщо ARIA виявили Лікар оцінює МРТ-зміни, симптоми, фактори кровотечі та ступінь тяжкості. Можливі частіші контрольні МРТ, тимчасове утримання від наступних доз, лікування тяжких проявів у стаціонарі або остаточне припинення антитіла. Це індивідуальне медичне рішення за інструкцією та клінічним станом. Пацієнт не повинен самостійно відновлювати інфузії після перерви чи змінювати прийом препаратів, що впливають на згортання крові. Інфузійні реакції та інші небажані явища Окрім ARIA, можливі головний біль, нудота, озноб, гарячка, зміни артеріального тиску та інфузійні реакції. Під час або невдовзі після введення можуть виникати прояви гіперчутливості; гостре порушення дихання, набряк обличчя або виражене падіння тиску потребують невідкладного втручання медичного персоналу. Порядок спостереження після інфузії визначає інструкція конкретного препарату. У дослідженні леканемабу інфузійні реакції спостерігалися приблизно у чверті лікуваних учасників. Питання безпеки охоплює також доступність швидкого проведення МРТ, можливість госпіталізації, наявність підготовленого персоналу та маршрут у разі гострих неврологічних симптомів. Регулярне виконання плану спостереження — частина лікування, а не факультативна послуга. Які дослідження потрібні, а які не замінюють клінічну оцінку Клінічний неврологічний і когнітивний огляд оцінює характер порушень, їхню тривалість і вплив на самостійність. МРТ показує структурні зміни та ризик кровотечі. Амілоїдна ПЕТ або належні біомаркери ліквору підтверджують біологічну патологію. APOE допомагає оцінити ризик ускладнень і відповідність регуляторним критеріям. Жоден із цих елементів не замінює решту. Зміни в одному аналізі крові, зниження бала короткого тесту або зображення амілоїду не означають автоматичного права на антитіло. Особливо ретельно оцінюють депресію, делірій, ліки із седативним чи антихолінергічним впливом, порушення сну, наслідки інсульту й інші потенційні складові когнітивного погіршення. Про послідовність обстежень — «Діагностика деменції: від першої скарги до встановлення причини». Кому антиамілоїдне лікування зазвичай не підходить Терапію, відповідно до затверджених показань і протипоказань, не призначають лише через скарги на забудькуватість за відсутності доведеної патології Альцгеймера. Її не застосовують як засіб попередження хвороби в людей без симптомів у звичайній клінічній практиці, а також не поширюють докази з ранньої стадії на помірну та тяжку деменцію. Причинами відмови або перенесення лікування можуть бути значущі МРТ-ознаки схильності до кровотеч, певні судинні ураження, потреба в постійній антикоагуляції, неможливість безпечного МРТ-моніторингу або невідповідний APOE-статус у юрисдикціях із відповідним обмеженням. Виражені супутні захворювання, нестабільність стану та відсутність інфузійного маршруту можуть змінити баланс користі й ризику. Конкретне рішення потребує індивідуального аналізу, а не механічної перевірки одного критерію. Чим антиамілоїдні препарати відрізняються від донепезилу та мемантину Донепезил, ривастигмін і галантамін впливають на холінергічну нейропередачу, а мемантин — на глутаматергічні механізми. Це препарати симптоматичної допомоги, які застосовують за відповідними клінічними показаннями при деменції. Антиамілоїдні моноклональні антитіла спрямовані на конкретну білкову патологію й потребують амілоїдного підтвердження, генетичного та МРТ-відбору і спеціалізованого інфузійного нагляду. У клінічних випробуваннях частина людей отримувала стандартні симптоматичні засоби поряд із досліджуваними антитілами. Самостійно скасовувати донепезил чи мемантин під час розгляду антиамілоїдної терапії не слід. Загальна рамка медикаментозних і немедикаментозних варіантів наведена в «Лікування деменції: медикаменти, підтримка і межі можливостей». Якими є межі доказів станом на жовтень 2026 року Найсильнішими доказами клінічного уповільнення залишаються контрольовані рандомізовані випробування у вибраних учасників із ранньою симптомною хворобою Альцгеймера. Вони показують середні відмінності протягом приблизно півтора року. Подовжені відкриті спостереження допомагають вивчати безпеку й тривалі траєкторії, проте відсутність тривалого паралельного випадково призначеного контролю обмежує тверді причинні висновки на багато років уперед. Залишаються питання індивідуально відчутної користі, довгострокової самостійності, якості життя, можливого відтермінування потреби в постійному догляді, оптимальної тривалості лікування та наслідків після його завершення. Невелика середня перевага за шкалою не виключає корисного результату для окремої людини, але й не гарантує його. Метааналіз 2026 року підтверджує невеликий розмір середнього ефекту й послідовне збільшення ризиків ARIA. Участь у дослідженні передбачає ретельний відбір і структуру спостереження. У реальній практиці пацієнти можуть мати більше супутніх хвороб, різні можливості доступу до МРТ та інші відмінності, що впливають на переносимість і досягнутий результат. Післяреєстраційні дані та реєстри безпеки потребують подальшої оцінки. Антиамілоїдна терапія в Україні: що потрібно перевірити Для українського пацієнта важливо окремо встановити три речі: чи схвалений конкретний препарат для медичного застосування в Україні на дату звернення, чи доступний він у конкретному закладі, і чи існує в цьому закладі повноцінний маршрут відбору, інфузій та МРТ-моніторингу. Дозвіл Європейського агентства з лікарських засобів сам по собі не доводить української державної реєстрації, включення до державних закупівель або безоплатності лікування. З’ясування цих фактів потребує актуальної перевірки українського Державного реєстру лікарських засобів і документів конкретного медичного закладу. В Україні діє Стандарт медичної допомоги «Деменції та легкі когнітивні розлади», затверджений наказом МОЗ від 3 листопада 2025 року № 1663. На сторінці Державного експертного центру МОЗ оприлюднені чинний стандарт і клінічна настанова. Ці документи становлять основну національну рамку оцінювання деменції та когнітивних порушень. Специфічне рішення щодо антитіл слід звіряти з їхнім фактичним українським регуляторним статусом, актуальною інструкцією і спроможністю спеціалізованого центру. Вартість курсу — це не лише ціна флаконів: до реальних витрат належать консультації, інфузії, підтвердження амілоїдної патології, генотипування, початкові та повторні МРТ, лікування можливих ускладнень, поїздки та час доглядальників. Публічна міжнародна ціна не є достовірним кошторисом для України. Конкретну суму й можливість покриття витрат слід отримувати у закладі та від відповідного платника медичних послуг. Як разом із лікарем ухвалити обґрунтоване рішення Корисно розпочати консультацію з клінічного формулювання: яка саме стадія й причина погіршення встановлені, чим підтверджена амілоїдна патологія та чи відповідає людина критеріям конкретного препарату? Далі варто з’ясувати, що показує вихідна МРТ, скільки копій APOE ε4 виявлено, як впливають антикоагулянти й судинні ризики та яким є персональний ризик ARIA. Наступні запитання стосуються очікуваного результату: яку середню різницю показали дослідження, які повсякденні здібності важливі саме для цієї людини, за якими критеріями команда оцінюватиме користь та коли обговорюватиме завершення чи зміну плану? Потрібно також знати повний графік інфузій і МРТ, маршрут допомоги при гострих симптомах, вартість і наслідки пропуску обстеження. Людина з когнітивними порушеннями має бути залучена до рішення максимально відповідно до своїх можливостей, із доступним поясненням вибору. Якщо здатність до складного рішення обмежена, потрібні належні правові й клінічні механізми підтриманого прийняття рішень. Родині варто заздалегідь визначити, хто допомагає з поїздками, повідомляє про нові симптоми й веде список ліків, зберігаючи автономію та гідність людини. Після діагнозу практичний маршрут викладений у статті «Що робити після діагнозу деменції». Що залишається важливим незалежно від вибору антитіла Комплексна допомога охоплює корекцію слуху й зору, лікування судинних хвороб, перегляд лікарських засобів, рухову активність за можливостями, підтримку харчування та сну, адаптацію середовища, планування повсякденних справ і допомогу доглядальникам. Це окремі клінічні завдання, які залишаються актуальними й при отриманні леканемабу чи донанемабу. Матеріали про догляд за людиною з деменцією, немедикаментозну допомогу при поведінкових симптомах та зменшення ризику деменції розкривають ці напрями. Поширені запитання Чи виліковують леканемаб і донанемаб хворобу Альцгеймера? Наявні випробування демонструють зменшення амілоїдного навантаження й помірне середнє уповільнення погіршення в обраних людей на ранній стадії. Доказів повного вилікування, стійкого повернення втрачених когнітивних функцій або зупинки всіх процесів нейродегенерації немає. Чи можна починати терапію до появи симптомів? Позитивний біомаркер у безсимптомної людини не створює звичайного клінічного показання для цих препаратів. Дослідження профілактичного або досимптомного застосування проводять у спеціально організованих протоколах, а загальнодоступні регуляторні показання для обох препаратів стосуються ранньої симптомної хвороби. Чи підходять препарати при помірній або тяжкій деменції? Наявні дозволені показання та найпереконливіші результати випробувань охоплюють легкий когнітивний розлад через Альцгеймера й легку деменцію. Поширення результатів на пізніші стадії потребувало б окремих переконливих досліджень. Для людей із вираженою деменцією пріоритетом стають індивідуальна симптоматична, функціональна, сімейна та паліативна допомога. Чи достатньо аналізу крові на p-tau217? Тест може бути клінічно корисним у відповідному діагностичному контексті, але точність залежить від методики й конкретної популяції. Для відповідності показанням антитіла вирішальним є валідоване підтвердження амілоїдної патології за чинними правилами застосування; у ключових рекомендаціях описані амілоїдна ПЕТ і біомаркери ліквору. Остаточний маршрут визначає спеціаліст, а не один лабораторний результат. Чи можна приймати ліки для розрідження крові під час лікування? Безпека залежить від конкретного засобу, причини його призначення та інструкції антитіла. Постійні антикоагулянти є суттєвим чинником ризику, і для донанемабу експертні рекомендації радять уникати такого поєднання. Самостійно припиняти антикоагулянти небезпечно. Що робити, якщо з’явився сильний головний біль або раптове погіршення мовлення? Потрібна невідкладна оцінка можливого інсульту, ARIA або іншого гострого стану; за тяжких чи раптових симптомів — виклик 103 або 112. Медикам необхідно одразу повідомити назву антитіла, дату останньої інфузії, ліки для згортання крові та результати останньої МРТ. Чи обов’язково проходити МРТ, якщо людина почувається добре? Так. Значна частина ARIA може не мати помітних симптомів. Планова МРТ є складовою безпечного застосування, а не перевіркою лише після скарг. Якщо обстеження недоступне, це впливає на допустимість продовження інфузій. Чи означає очищення мозку від амілоїду, що лікування завершено назавжди? Для донанемабу можливість завершення після визначеного біомаркерного порога входила до досліджень та враховується в клінічних рекомендаціях. Очищення від амілоїду не означає усунення всіх патологічних процесів. Тривалість спостереження та рішення про зупинку або поновлення терапії залежать від інструкції, клінічного перебігу й подальших доказів. Підсумок для пацієнта та сім’ї Леканемаб і донанемаб сформували нову можливість уповільнювати ранню симптомну хворобу Альцгеймера в частини ретельно відібраних людей. Умовами обґрунтованого вибору є точний клінічний діагноз, підтверджена амілоїдна патологія, генетична оцінка, належна МРТ і готовність команди до лікування ARIA. Середній ефект у випробуваннях помірний, а ризики — конкретні й часом тяжкі. Найкорисніший наступний крок — консультація невролога або спеціалізованої клініки пам’яті з повним переліком препаратів і результатами попередніх обстежень. Рішення слід приймати з огляду на цінності людини, очікуване збереження її повсякденних можливостей, медичну безпеку та фактичну доступність лікування. Пов’язані статті Лікування деменції: медикаменти, підтримка і межі можливостей Біомаркери хвороби Альцгеймера: аналіз крові, ліквор і ПЕТ Деменція при хворобі Альцгеймера: симптоми, перебіг та допомога Діагностика деменції: від першої скарги до встановлення причини Легкі когнітивні розлади: ознаки, діагностика та ризик деменції Що робити після діагнозу деменції: план допомоги Донепезил, ривастигмін, галантамін і мемантин при деменції Джерела Ali, M., Shabbir, H., Shaharyar, M., et al. (2026). Efficacy and safety of aducanumab, lecanemab, and donanemab in Alzheimer's disease: A meta-analysis of randomized controlled trials. Journal of Alzheimer's Disease. https://doi.org/10.1177/13872877261488812. Cummings, J., Apostolova, L., Rabinovici, G. D., et al. (2023). Lecanemab: Appropriate use recommendations. The Journal of Prevention of Alzheimer's Disease. https://pmc.ncbi.nlm.nih.gov/articles/PMC10313141/. Державний експертний центр МОЗ України. (2025). Деменції та легкі когнітивні розлади: чинний стандарт і клінічна настанова. https://www.dec.gov.ua/mtd/demencziyi-ta-legki-kognityvni-rozlady/. European Medicines Agency. (2025a). Kisunla (donanemab): European public assessment report and product information. https://www.ema.europa.eu/en/medicines/human/EPAR/kisunla. European Medicines Agency. (2025b). Leqembi (lecanemab): European public assessment report and product information. https://www.ema.europa.eu/en/medicines/human/EPAR/leqembi. Food and Drug Administration. (2025). FDA to recommend additional, earlier MRI monitoring for patients with Alzheimer's disease taking Leqembi (lecanemab). https://www.fda.gov/drugs/drug-safety-communications/fda-recommend-additional-earlier-mri-monitoring-patients-alzheimers-disease-taking-leqembi-lecanemab. Міністерство охорони здоров’я України. (2025). Наказ від 03.11.2025 № 1663 «Про затвердження Стандарту медичної допомоги “Деменції та легкі когнітивні розлади”». https://moz.gov.ua/uk/decrees/nakaz-moz-ukrayini-vid-03-11-2025-1663-pro-zatverdzhennya-standartu-medichnoyi-dopomogi-demenciyi-ta-legki-kognitivni-rozladi. Rabinovici, G. D., et al. (2025). Donanemab: Appropriate use recommendations. The Journal of Prevention of Alzheimer's Disease. https://doi.org/10.1016/j.tjpad.2025.100150. Sims, J. R., Zimmer, J. A., Evans, C. D., et al. (2023). Donanemab in early symptomatic Alzheimer disease: The TRAILBLAZER-ALZ 2 randomized clinical trial. JAMA. https://doi.org/10.1001/jama.2023.13239. van Dyck, C. H., Swanson, C. J., Aisen, P., et al. (2023). Lecanemab in early Alzheimer's disease. The New England Journal of Medicine. https://doi.org/10.1056/NEJMoa2212948.

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика Зменшення ризику деменції починається задовго до появи порушень пам’яті. Найважливіші напрями — регулярна фізична активність, відмова від тютюну, контроль артеріального тиску, цукрового діабету й холестерину, збалансоване харчування, своєчасна допомога при порушеннях слуху та зору, підтримання соціальних зв’язків і лікування супутніх захворювань. Важливо враховувати всі чинники разом і продовжувати турботу про здоров’я мозку впродовж життя. 15 липня 2026 року Всесвітня організація охорони здоров’я опублікувала друге видання рекомендацій щодо зниження ризику когнітивного погіршення та деменції. Воно охоплює 19 потенційно змінюваних чинників і багатокомпонентні втручання. Рекомендації спираються на систематичні огляди та оцінювання визначеності доказів за підходом GRADE. Їх адресовано дорослим без деменції, зокрема людям зі збереженими когнітивними функціями або легкими когнітивними порушеннями. Зниження ризику означає зміну ймовірності захворювання, а не обіцянку повного захисту. Що означає профілактика деменції Деменція — це клінічний синдром набутого погіршення когнітивних функцій, яке істотно позначається на повсякденній самостійності. Причинами можуть бути хвороба Альцгеймера, цереброваскулярні захворювання, інші нейродегенеративні та змішані патологічні процеси. Докладний опис синдрому наведено в матеріалі «Деменція: ознаки, причини, діагностика та допомога». Запобігання деменції має декілька рівнів. Перший — зменшення впливу чинників ризику ще до появи симптомів. Другий — своєчасне виявлення й лікування захворювань, пов’язаних із судинним і метаболічним здоров’ям. Третій — підтримання функцій та самостійності людей, які вже мають когнітивні труднощі, зокрема легкий нейрокогнітивний розлад. Нормальні вікові зміни, суб’єктивні скарги на пам’ять, легкі когнітивні порушення та деменція мають різні клінічні значення. Забудькуватість сама по собі не встановлює діагнозу. Погіршення, що заважає звичним справам, потребує медичного оцінювання; раптова сплутаність може свідчити про делірій і вимагає термінового огляду. Що змінилося в рекомендаціях ВООЗ 2026 року Перше видання настанов ВООЗ було оприлюднене 2019 року. Друге видання, представлене 15 липня 2026 року, розширило перелік розглянутих чинників, додало екологічні ризики й окремо оцінило багатокомпонентні програми. Короткий виклад рекомендацій від 2 вересня 2026 року підкреслює значення дій протягом усього життя, доступності медичної допомоги та суспільних умов, які дозволяють людям підтримувати здоров’я. ВООЗ розрізняє силу рекомендації та визначеність доказів. Сильна рекомендація може спиратися не лише на прямий вплив втручання на майбутні випадки деменції, а й на його доведені загальні переваги, безпеку та практичну здійсненність. Умовна рекомендація вимагає більшої уваги до особистих обставин і переваг людини. Для багатьох втручань показано поліпшення фізичного здоров’я або результатів когнітивного тестування. Значно складніше довести, що конкретний захід через 10–20 років зменшує кількість установлених діагнозів деменції. Тому повний розділ рекомендацій ВООЗ оцінює окремо когнітивні показники, ризик деменції, надійність досліджень і користь втручання в конкретній групі людей. Чи справді можна запобігти 45% випадків деменції Комісія журналу The Lancet з профілактики, лікування й допомоги при деменції, 2024 оцінила, що 14 потенційно змінюваних чинників можуть бути пов’язані приблизно з 45% випадків деменції у світі. Це оцінка потенційної частки випадків на рівні населення за певних причинно-наслідкових припущень і розподілу ризиків. Цифра 45% не означає, що конкретна людина може знизити власний ризик на 45%, виконавши всі поради. Вона також не доводить, що ліквідація одного фактора автоматично усуне відповідну частку захворювань. Частина ризиків взаємопов’язана, можливі невраховані чинники, а умови життя й доступ до допомоги суттєво відрізняються між країнами та соціальними групами. Важливий висновок дослідження полягає в іншому: значну частину ризику можна потенційно змінювати через медичну допомогу, освіту, соціальну політику, безпечне середовище та повсякденні звички. Генетична схильність і вік залишаються важливими, але наявність цих чинників не робить профілактичні дії марними. Основні фактори ризику деменції протягом життя Звіт комісії The Lancet 2024 року виділяє 14 чинників: нижчий рівень освіти, порушення слуху, травматичне ушкодження мозку, артеріальну гіпертензію, підвищений холестерин ліпопротеїнів низької щільності, депресію, цукровий діабет, ожиріння, фізичну неактивність, куріння, надмірне вживання алкоголю, соціальну ізоляцію, забруднення повітря й некориговані порушення зору. Вік появи та тривалість впливу кожного чинника мають значення. Повний звіт комісії розглядає докази й обмеження окремо для кожного. Ранній період життя: освіта і когнітивний резерв Доступ до якісної освіти, розвиток мовлення, навчання й пізнавального досвіду пов’язані з когнітивним резервом — здатністю мозку підтримувати функціонування попри вікові та патологічні зміни. Освіта в молодості є важливим чинником на рівні населення. Продовження навчання у зрілому віці може бути корисним, однак не слід автоматично переносити оцінку довгострокового впливу шкільної освіти на короткі курси або комерційні тренування пам’яті. Середній вік: судинні й метаболічні ризики У середньому віці особливе значення мають підвищений артеріальний тиск, цукровий діабет, підвищений холестерин, надлишкова маса тіла, малорухливість і куріння. Їхній тривалий вплив може ушкоджувати судини мозку, сприяти інсультам і накопиченню судинної патології. Зв’язок із деменцією складніший за один механізм: нейродегенеративні та судинні процеси часто співіснують. Старший вік: слух, зір, ізоляція та середовище Порушення слуху й зору обмежують спілкування, отримання інформації та самостійність; соціальна ізоляція може зменшувати повсякденну залученість; забруднення повітря пов’язують із судинними та запальними механізмами. Для багатьох із цих зв’язків існують переконливі спостережні дані, тоді як докази того, наскільки конкретне втручання запобігає деменції, мають різну визначеність. Усунення бар’єрів важливе для якості життя незалежно від результатів довгострокових досліджень. Фізична активність: один із найпрактичніших напрямів ВООЗ рекомендує фізичну активність дорослим зі збереженими когнітивними функціями для зниження ризику когнітивного погіршення; для людей із легкими когнітивними порушеннями рекомендація має умовний характер. Рух сприяє контролю тиску, глюкози, маси тіла, сну й настрою, поліпшує серцево-судинну витривалість і пов’язаний із процесами нейропластичності. ВООЗ, друге видання, розділ рекомендацій. Для загального здоров’я дорослим рекомендовано орієнтуватися на 150–300 хвилин аеробної активності помірної інтенсивності на тиждень або 75–150 хвилин інтенсивної, додавати вправи для зміцнення м’язів щонайменше двічі на тиждень. У старшому віці корисні також вправи на рівновагу й функціональну рухливість. Це загальні рекомендації ВООЗ щодо фізичної активності, а не точно встановлена «доза» для запобігання деменції. Практично можна почати з доступної ходьби, плавання, їзди на велосипеді, танців або вправ удома. Людині після інсульту, з вираженими серцевими симптомами, високим ризиком падіння або обмеженою рухливістю програму варто узгодити з лікарем чи фахівцем із реабілітації. Навіть невелике збільшення безпечного руху корисніше для здоров’я, ніж повна бездіяльність. Артеріальний тиск і здоров’я судин мозку Артеріальна гіпертензія, особливо тривала й неконтрольована, пов’язана з ураженням дрібних судин мозку, інсультом та підвищеним ризиком когнітивного погіршення. Контроль тиску належить до базових засобів збереження здоров’я судин і розглядається ВООЗ як складова комплексного зниження ризику деменції. У дослідженні SPRINT MIND інтенсивніший контроль систолічного тиску в спеціально відібраній групі учасників зменшував частоту легких когнітивних порушень; результат щодо первинного показника ймовірної деменції не досяг статистичної значущості. Ця різниця принципова. Дослідження не встановлює універсального цільового тиску для всіх людей. Тиск варто вимірювати за узгодженою з лікарем схемою, оцінювати загальний серцево-судинний ризик, регулярно приймати призначені препарати й перевіряти переносимість лікування. У старшому віці надмірне зниження тиску, ортостатична гіпотензія та падіння можуть бути небезпечними, тому цілі індивідуалізують. Зв’язок із когнітивними наслідками детальніше пояснює матеріал про судинну деменцію. Холестерин, атеросклероз і цукровий діабет Підвищення холестерину ліпопротеїнів низької щільності в середньому віці входить до переліку ризиків, виділених комісією The Lancet 2024 року. Лікування порушень ліпідного обміну визначають за загальним серцево-судинним ризиком та чинними клінічними рекомендаціями, а не за сподіванням, що препарат безпосередньо запобігатиме хворобі Альцгеймера. Статини можуть бути показані для профілактики серцево-судинних подій; призначати їх винятково для запобігання деменції на підставі нинішніх доказів не слід. Цукровий діабет пов’язаний із судинними ушкодженнями та метаболічними змінами, які можуть впливати на когнітивні функції. Контроль глюкози, артеріального тиску, функції нирок і супутніх ризиків має доведені переваги для здоров’я. Однак дослідження ще не встановили, що певний клас цукрознижувальних препаратів гарантовано зменшує майбутню захворюваність на деменцію. ВООЗ, 2026. Розумний маршрут — перевіряти ліпідний профіль і показники вуглеводного обміну відповідно до віку та медичних показань, дотримуватися індивідуального плану лікування, уникати самолікування та надто жорсткого контролю глюкози, який створює ризик гіпоглікемії. Куріння й алкоголь Відмова від тютюну — сильна рекомендація ВООЗ. Куріння пов’язане із серцево-судинними захворюваннями, інсультом та підвищеним ризиком деменції. Програми підтримки припинення куріння, поведінкове консультування й доказові медикаментозні методи можуть підвищувати ймовірність успішної відмови; вибір лікування залежить від стану здоров’я й доступності. Надмірне вживання алкоголю пов’язане з ушкодженням нервової системи, захворюваннями печінки, гіпертензією, травмами та когнітивним погіршенням. ВООЗ радить зменшувати шкідливе вживання алкоголю. Починати пити алкоголь заради «захисту мозку» не має доказових підстав. Людині з алкогольною залежністю або ризиком тяжкого синдрому відміни потрібне медичне планування припинення вживання, інколи з наглядом у стаціонарі. Окремі причини когнітивного погіршення, пов’язані з алкоголем, описано в матеріалі «Деменція внаслідок вживання алкоголю». Харчування, маса тіла та добавки Для когнітивного здоров’я ВООЗ умовно рекомендує збалансований здоровий раціон. Практичними орієнтирами є достатня кількість овочів, фруктів, бобових, цільнозернових продуктів, горіхів, ненасичених жирів і риби за можливості, а також обмеження солі, надлишку цукру, трансжирів та ультраоброблених продуктів. Середземноморський тип харчування та подібні рослинно орієнтовані моделі мають обнадійливу доказову базу, але їхній специфічний вплив на кількість нових випадків деменції ще досліджується. Ожиріння в середньому віці пов’язане з ризиком деменції. Втручання щодо маси тіла мають враховувати супутні захворювання, харчовий статус, ризик саркопенії й вік. У пізньому віці ненавмисне схуднення іноді супроводжує захворювання, зокрема нейродегенеративні процеси, тому просте правило «що менша вага, то краща пам’ять» є хибним. Високі дози вітамінів, полівітамінні комплекси, антиоксиданти, омега-3, рослинні екстракти та інші добавки не слід рекламувати як доведену універсальну профілактику деменції. За підтвердженого дефіциту вітаміну B12 чи іншої речовини його лікують за медичними показаннями, оскільки деякі дефіцити можуть спричиняти власні неврологічні й когнітивні симптоми. Лікування дефіциту й профілактика всіх форм деменції — різні цілі. Рекомендації ВООЗ, 2026. Порушення слуху: чому важливо не відкладати допомогу Порушення слуху пов’язане з вищим ризиком когнітивного погіршення у великих спостережних дослідженнях. Серед можливих шляхів впливу — додаткове навантаження на обробку мовлення, зменшення участі в розмовах та соціальна ізоляція. Частина асоціації може пояснюватися спільними причинами, тому сама наявність порушення слуху не доводить розвиток майбутньої деменції. Людині, яка стала гірше розрізняти мовлення, особливо в шумі, варто пройти оцінювання слуху. Слухові апарати, лікування відповідних захворювань вуха, доступна комунікація та адаптація середовища покращують повсякденне функціонування. Дослідження когнітивних наслідків слухопротезування показують неоднорідні результати: можливі переваги для окремих груп підвищеного ризику не означають гарантованого запобігання деменції в кожної людини. ВООЗ, 2026. Практичні зміни часто прості: розмовляти обличчям до співрозмовника, зменшувати фоновий шум, перевіряти справність апарата, використовувати субтитри й підтримувати участь людини в сімейних розмовах. Зір, сон, депресія та соціальні зв’язки Зір і повсякденна самостійність Некориговані порушення зору включено до переліку чинників, пов’язаних із ризиком деменції. Водночас прямих доказів, що корекція зору сама по собі зменшує кількість нових випадків деменції, наразі недостатньо. Це не зменшує значення перевірки зору, належно підібраних окулярів і лікування катаракти чи інших офтальмологічних хвороб: такі заходи захищають зорову функцію, мобільність і незалежність. Сон та обструктивне апное Хронічне недосипання й порушення сну пов’язані з багатьма несприятливими наслідками для здоров’я. Однак причинний внесок окремих порушень сну в деменцію та здатність конкретного лікування запобігти їй залишаються предметом досліджень. Регулярний режим сну, лікування безсоння й оцінювання можливого обструктивного апное сну мають самостійну клінічну цінність. Діагностику й лікування апное визначають за відповідними медичними показаннями, а не лише через побоювання деменції. Депресія Депресія пов’язана з когнітивними труднощами та підвищеним ризиком деменції. Вона може бути незалежним чинником ризику, реакцією на погіршення здоров’я, а іноді раннім проявом патологічного процесу. Ці можливості потрібно розрізняти під час клінічного оцінювання. Лікування депресії необхідне для зменшення страждання та відновлення функціонування; доказів, що певна антидепресивна терапія гарантовано попереджає деменцію, немає. Соціальна залученість Підтримання дружніх і родинних зв’язків, участь у спільнотах, добровільна діяльність і заняття за інтересами можуть підтримувати настрій та повсякденну когнітивну активність. Соціальна ізоляція пов’язана з вищим ризиком деменції, але втручання для її зменшення мають обмеженішу доказову базу щодо саме захворюваності на деменцію. Тому краще орієнтуватися на змістовне й доступне спілкування, а не на нормативну кількість знайомств чи заходів. Навчання, інтелектуальна активність і «тренування мозку» Читання, навчання нових навичок, музика, мовлення, творчість, настільні ігри та інші складні для конкретної людини заняття можуть підтримувати пізнавальну активність. Окремі формати когнітивних тренувань поліпшують виконання тренованих завдань і деякі показники тестування. Перенесення ефекту на широку повсякденну самостійність і довгострокове зниження частоти деменції доведене значно гірше. ВООЗ 2026 року розглядає когнітивне тренування та стимуляцію як можливі складові програм підтримки когнітивних функцій із застереженнями щодо якості доказів. Платний застосунок із завданнями на швидкість реакції, пам’ять або увагу не може обґрунтовано гарантувати «захист від Альцгеймера». Краще обирати заняття, які людині цікаві, доступні й можуть залишатися частиною життя впродовж років. ВООЗ, розділ рекомендацій. Інсульт, травми голови, ВІЛ та забруднення повітря Профілактика інсульту через контроль тиску, серцевого ритму, діабету й інших чинників зменшує тягар судинних уражень мозку. Після інсульту маршрут відновлення та оцінювання когнітивних функцій визначають індивідуально. Черепно-мозкові травми теж пов’язані з ризиком пізнішого когнітивного погіршення. Ремені безпеки, шоломи в належних видах діяльності, профілактика падінь і безпечне середовище мають очевидні безпосередні переваги. Для людей із ВІЛ вирішальне значення має своєчасна діагностика, антиретровірусна терапія та ведення супутніх станів. Не встановлено, що будь-який конкретний антиретровірусний режим можна призначати винятково з метою профілактики деменції. Забруднення повітря, зокрема дрібнодисперсні частинки, пов’язують із підвищеним ризиком когнітивних порушень у популяційних дослідженнях. Зменшення впливу забруднення потребує передусім транспортної, промислової, енергетичної та містобудівної політики. Окремій людині доступні певні способи зниження експозиції, але вони не замінюють суспільних рішень. ВООЗ, 2026. Чи існують ліки для профілактики деменції Наразі немає препарату, який рекомендовано всім здоровим людям як доведену універсальну профілактику деменції. Препарати для лікування гіпертензії, діабету, дисліпідемії, депресії та інших станів призначають за їхніми власними показаннями. Це може зменшувати судинний ризик і поліпшувати загальне здоров’я, але ефект на захворюваність усіма формами деменції слід оцінювати окремо. Антиамілоїдні препарати, які застосовують у ретельно відібраних пацієнтів із певними ранніми стадіями хвороби Альцгеймера за відповідних регуляторних умов, не є засобом профілактики для здорових людей. Вони потребують підтвердження патології, спеціального відбору й контролю ризиків, зокрема амілоїд-асоційованих змін на МРТ. Менопаузальну гормональну терапію не варто починати лише заради запобігання деменції. Її можливі показання, час початку, протипоказання та ризики мають оцінюватися окремо. ВООЗ також не рекомендує переносити попередні асоціативні результати на твердження про доведену користь конкретного гормонального режиму для когнітивної профілактики. ВООЗ, 2026. Багатокомпонентні програми: що довели дослідження FINGER і US POINTER Окремі чинники ризику часто взаємодіють. Саме тому програми, що поєднують фізичну активність, харчування, когнітивні заняття, соціальну підтримку та контроль судинних показників, є перспективним напрямом. У фінському рандомізованому дослідженні FINGER, опублікованому 2015 року, дворічне багатокомпонентне втручання в людей старшого віку з підвищеним ризиком когнітивного погіршення покращило сумарний показник когнітивного тестування порівняно з контрольною групою. Дослідження не встановлювало, що за два роки було попереджено відповідну кількість випадків клінічно діагностованої деменції. У дослідженні US POINTER, опублікованому в JAMA 2025 року, обидві групи покращили результати загального когнітивного тестування, але структурована програма з підтримкою показала невелику перевагу над самостійним виконанням рекомендацій. Клінічне значення цієї різниці й тривалі наслідки потребують подальшого дослідження. Другі рекомендації ВООЗ підтримують індивідуалізовані багатокомпонентні втручання з урахуванням ризиків, ресурсів і стану людини. Важливе обмеження: багато випробувань вимірюють зміни балів когнітивних тестів протягом декількох років, тоді як деменція часто розвивається десятиліттями. Невелике середнє поліпшення тестового результату не можна прирівнювати до доведеного зниження кількості майбутніх діагнозів. ВООЗ, 2026. Коли починати і чи пізно після 65 років Піклування про здоров’я мозку корисне в будь-якому віці, хоча його завдання змінюються. У молодості важливі освіта, доступ до медичної допомоги, захист від травм, формування звичок руху й відмова від тютюну. У середньому віці особливо значущі контроль серцево-судинних чинників і слуху, а також запобігання тривалому впливу шкідливих умов. У старшому віці зростає роль збереження рухливості, безпеки, сенсорних функцій, соціальної участі та лікування хронічних хвороб. Після 65 або 75 років профілактичні рішення залишаються потрібними. Але лікар оцінює очікувану користь, побічні ефекти, супутні захворювання, крихкість, ризик падінь і побажання людини. Інтенсивне обмеження харчування чи надто агресивне лікування тиску можуть бути невдалим рішенням навіть тоді, коли відповідні чинники ризику треба контролювати. Сімейна історія деменції або наявність генетичного ризику також не скасовують користі від звичних заходів здоров’я. Генетичне тестування здорових людей без конкретних показань не є стандартною програмою профілактики. Якщо вже є скарги на пам’ять або легкі когнітивні порушення Людині, яка помітила стійкі зміни пам’яті, уваги, планування, мовлення чи орієнтації, слід звернутися до сімейного лікаря. Для оцінювання важливі анамнез, швидкість розвитку симптомів, опис повсякденних труднощів, відомості від близьких за згодою людини, перелік ліків, перевірка слуху й зору та цільові медичні обстеження. Короткий когнітивний тест може виявити потребу в подальшій оцінці, але один бал не встановлює ні деменції, ні хвороби Альцгеймера. Серед причин скарг можуть бути депресія, порушення сну, побічна дія ліків, сенсорні труднощі, метаболічні й інші захворювання. Маршрут залежить від клінічної картини та може потребувати невролога, психіатра або іншого спеціаліста. Базове пояснення відмінностей дивіться в статті про нейрокогнітивні розлади. Легкий нейрокогнітивний розлад передбачає об’єктивні зміни певних функцій без такого рівня втрати повсякденної незалежності, який відповідає деменції. Частина людей залишається стабільною або поліпшується, в інших порушення прогресує; прогноз залежить від причини й супутніх чинників. Спеціальні практичні аспекти наведено у статті «Легкі когнітивні розлади: ознаки, діагностика та ризик деменції». Якщо сплутаність, дезорієнтація або порушення уваги виникли раптово чи суттєво змінюються впродовж доби, потрібна невідкладна медична оцінка. Такий стан може бути делірієм, пов’язаним із гострим захворюванням, інфекцією, медикаментами, зневодненням або іншою небезпечною причиною. Не слід чекати, поки він «мине сам». Профілактика деменції в Україні: документи МОЗ і державна програма В Україні з 3 листопада 2025 року діє затверджений наказом МОЗ № 1663 стандарт медичної допомоги «Деменції та легкі когнітивні розлади». На сторінці Державного експертного центру МОЗ розміщені чинні стандарт і клінічна настанова щодо діагностики та лікування деменцій і легких когнітивних розладів. Вони регулюють клінічне оцінювання й ведення пацієнтів; рекомендації ВООЗ 2026 року доповнюють цей маршрут міжнародною рамкою профілактики. 25 березня 2026 року Кабінет Міністрів України затвердив Національний план дій на 2026–2028 роки щодо покращення якості життя людей з деменцією. Серед завдань — профілактика, раннє виявлення, діагностика, лікування, взаємодія медичних і соціальних служб, підтримка родин. У документі заплановано, зокрема, включення опортуністичного обстеження слуху та зору до специфікації первинної допомоги зі строком до грудня 2028 року. Запланований захід не слід вважати вже повсюдно запровадженою послугою. Практичний перший контакт для дорослої людини — сімейний лікар. З ним можна скласти план контролю тиску, глюкози, ліпідів, куріння й фізичної активності, обговорити слух і зір, розлади настрою та сну. Подальше скерування визначається симптомами й медичними показаннями. Практичний план зменшення ризику: що робити протягом року 1. Оцініть вихідні умови. Запишіть відомі діагнози, призначені ліки, типові показники тиску, наявність куріння, звички руху та труднощі зі слухом, зором або сном. За потреби зверніться до сімейного лікаря для перевірки ризиків. 2. Додайте регулярний рух. Почніть із навантаження, яке є безпечним саме для вас, і поступово збільшуйте його. Для багатьох людей придатні щоденна ходьба та нескладні вправи на силу, а в старшому віці — на рівновагу. 3. Працюйте із судинними чинниками. Виконуйте погоджений план контролю тиску, діабету й холестерину. Не змінюйте дозування препаратів самостійно через побоювання погіршення пам’яті. 4. Припиняйте куріння з підтримкою. Якщо залежність стійка, зверніться по допомогу; повторні спроби та індивідуально підібрана терапія є нормальною частиною процесу. 5. Організуйте доступне харчування. Зробіть регулярними овочі, бобові, цільнозернові продукти та інші складові збалансованого раціону. Для людей із ризиком недоїдання, діабетом або іншими захворюваннями план харчування має бути індивідуальним. 6. Перевіряйте сенсорні труднощі. Якщо потрібно постійно перепитувати, збільшувати гучність або стало складніше читати й орієнтуватися, не відкладайте відповідних обстежень. 7. Залишайте у житті спілкування й заняття, які мають сенс. Це може бути навчання, спільна діяльність, творчість, участь у громаді чи регулярні розмови з близькими. 8. Лікуйте депресію, порушення сну й інші хвороби за показаннями. Не використовуйте добавки, гормони або «препарати для пам’яті» як самопризначену схему профілактики. 9. Переглядайте план разом із лікарем. З віком, після нових діагнозів, падінь, інсульту чи появи когнітивних скарг баланс користі й ризиків може змінитися. Ці кроки не замінюють медичних рекомендацій для конкретних захворювань. Найкращий план — послідовний, посильний, безпечний і пристосований до доступних людині ресурсів. Поширені запитання Чи можливо повністю запобігти хворобі Альцгеймера? Ні, сучасні дані не дають підстав обіцяти повний захист. Можна працювати з відомими чинниками ризику й підтримувати здоров’я судин та повсякденну активність. Частина випадків хвороби виникає навіть у людей, які дотримуються всіх загальних рекомендацій. Чи означає сімейна історія деменції, що я також захворію? Сімейна історія може змінювати ризик, але для більшості людей вона не визначає долю однозначно. Рідкісні спадкові форми мають окремі клінічні ознаки й потребують спеціалізованої генетичної консультації за показаннями. Які аналізи варто здати для профілактики? Універсального аналізу крові, який показує майбутню деменцію всім здоровим людям, немає. Залежно від віку й медичних показань лікар може оцінити артеріальний тиск, глюкозу або глікований гемоглобін, ліпідний профіль та інші показники. Біомаркери хвороби Альцгеймера мають спеціальні діагностичні контексти й не є масовим профілактичним тестуванням. Скільки треба ходити, щоб знизити ризик деменції? Точної доведеної кількості кроків для запобігання деменції не встановлено. Для загального здоров’я ВООЗ рекомендує регулярні аеробні й силові навантаження, а їхній обсяг підбирають до можливостей і стану людини. Щоденна посильна ходьба є добрим початком. Чи допомагають кросворди, шахи й вивчення мов? Вони можуть підтримувати залученість, задоволення від навчання та окремі когнітивні навички. Прямі докази, що конкретна гра чи застосунок запобігає клінічній деменції, обмежені. Краще обирати різноманітні змістовні заняття, які людина хоче продовжувати. Чи є користь від слухового апарата для пам’яті? Слухопротезування може полегшити спілкування й участь у житті. Дані про вплив на когнітивний спад залежать від групи учасників і дизайну досліджень. Тому апарат слід підбирати передусім за станом слуху й функціональними потребами, без обіцянки гарантованої профілактики деменції. Чи захищають кава, вітаміни або омега-3? Спостережні дослідження окремих харчових продуктів не доводять, що їх збільшене вживання запобігає деменції. Рутинні добавки без установленого дефіциту не мають переконливої доказової бази як універсальна профілактика. Важливіший цілісний раціон і корекція конкретних медичних проблем. Чи треба пити статини або аспірин, якщо боюся деменції? Такі препарати мають визначені медичні показання й ризики. Їх не слід починати самостійно з єдиною метою «профілактики Альцгеймера». Особливо це стосується аспірину, який може підвищувати ризик кровотеч. Необхідність лікування визначається індивідуальним серцево-судинним ризиком. Чи знижує лікування гіпертонії ризик деменції? Контроль артеріального тиску захищає серце й судини та є важливим напрямом зменшення судинних ризиків для мозку. Дані щодо конкретних довгострокових когнітивних наслідків різняться. Цілі тиску призначають індивідуально, зважаючи на вік, супутні захворювання та переносимість лікування. Якщо з пам’яттю вже є проблеми, профілактика втратила сенс? Ні. Залишається важливим контроль судинних чинників, лікування супутніх захворювань, підтримка руху та соціальної активності. Водночас потрібно встановити причину симптомів і відрізнити нормальні зміни, легкий когнітивний розлад, деменцію та гострі стани. За раптової сплутаності свідомості необхідна термінова медична оцінка. Чому рекомендації 2026 року відрізняються від старих статей про деменцію? Після 2019 року з’явилися нові випробування, систематичні огляди та аналізи додаткових чинників, зокрема забруднення повітря, зору та багатокомпонентних програм. Друге видання ВООЗ відображає цей розвиток доказів і прямо називає напрями, де надійності даних ще недостатньо. Висновок Доказова профілактика деменції — це довготривала підтримка здоров’я мозку через рух, контроль судинних і метаболічних ризиків, відмову від куріння, збалансоване харчування, доступ до допомоги при сенсорних та психічних порушеннях, соціальну участь і безпечне середовище. Її ефективність залежить від поєднання особистих рішень, медичного супроводу та суспільних умов. Найточніша позиція науки у 2026 році полягає в тому, що ризик когнітивного погіршення можна змінювати, але жодна окрема дія не забезпечує гарантованого захисту. Системна турбота про здоров’я корисна вже сьогодні, навіть коли її довгостроковий вплив на майбутню деменцію ще вивчається. Пов’язані статті Нейрокогнітивні розлади: види, симптоми та клінічне оцінювання Легкі когнітивні розлади: ознаки, діагностика та ризик деменції Деменція: ознаки, причини, діагностика та допомога Судинна деменція: причини, ознаки, діагностика та допомога Деменція при хворобі Альцгеймера: симптоми, перебіг та допомога Делірій: ознаки, причини та термінова медична допомога Лікування деменції: медикаменти, підтримка і межі можливостей Джерела Baker, L. D., Espeland, M. A., Whitmer, R. A., та ін. (2025). Structured vs Self-Guided Multidomain Lifestyle Interventions for Global Cognitive Function: The US POINTER Randomized Clinical Trial. JAMA, 334(8), 681–691. Оригінальна стаття. Livingston, G., Huntley, J., Liu, K. Y., та ін. (2024). Dementia prevention, intervention, and care: 2024 report of the Lancet standing Commission. The Lancet, 404, 572–628. PubMed. Ngandu, T., Lehtisalo, J., Solomon, A., та ін. (2015). A 2 year multidomain intervention of diet, exercise, cognitive training, and vascular risk monitoring versus control to prevent cognitive decline in at-risk elderly people (FINGER). The Lancet, 385, 2255–2263. PubMed. SPRINT MIND Investigators. (2019). Effect of Intensive vs Standard Blood Pressure Control on Probable Dementia: A Randomized Clinical Trial. JAMA, 321(6), 553–561. Оригінальна стаття. World Health Organization. (2020). WHO guidelines on physical activity and sedentary behaviour. Рекомендації з фізичної активності. World Health Organization. (2026a, 15 July). Risk reduction of cognitive decline and dementia: WHO guidelines, second edition. Офіційне видання. World Health Organization. (2026b, 2 September). Risk reduction of cognitive decline and dementia: WHO guidelines: executive summary, 2nd ed. Офіційне резюме. Державний експертний центр МОЗ України. (2025). Деменції та легкі когнітивні розлади: чинний стандарт медичної допомоги і клінічна настанова. Реєстр документів. Кабінет Міністрів України. (2026). Розпорядження № 268-р від 25 березня 2026 року: Національний план дій на 2026–2028 роки щодо покращення якості життя людей з деменцією. Офіційний текст. Міністерство охорони здоров’я України. (2025). Наказ № 1663 від 3 листопада 2025 року «Про затвердження Стандарту медичної допомоги “Деменції та легкі когнітивні розлади”». Офіційний документ.

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика Швидкопрогресуюча деменція — це клінічний опис набутого погіршення пам’яті, уваги, мовлення, мислення, поведінки або інших когнітивних функцій, яке за незвично короткий час призводить до значного обмеження повсякденної самостійності. Таке погіршення часто розвивається протягом тижнів або місяців. Воно потребує прискореного пошуку причини, оскільки за подібною клінічною картиною можуть стояти запальні, інфекційні, судинні, метаболічні та інші стани, частину яких можна ефективно лікувати. Огляд Day, 2022 і огляд Hermann та Zerr, 2022 описують саме етіологічно орієнтований підхід. Якщо людина за години або дні стала дезорієнтованою, сонливою, різко змінила поведінку, перестала впізнавати близьких, має судоми чи нову слабкість кінцівки, їй потрібна невідкладна медична оцінка. Раптова сплутаність свідомості може бути проявом делірію, інсульту, інфекції, судомної активності або іншого гострого захворювання. Встановлювати за таких ознак «деменцію» вдома чи очікувати планової консультації небезпечно. Що означає швидкопрогресуюча деменція Термін «швидкопрогресуюча деменція» позначає темп і характер клінічного погіршення, а не єдину хворобу з однією причиною. Деменція є синдромом значного набутого когнітивного порушення, що впливає на незалежність у щоденних справах. Швидкість появи цього синдрому спонукає лікаря розширити диференційну діагностику та провести обстеження без звичайної для повільних форм затримки. У публікаціях швидким прогресуванням традиційно називали розвиток деменції приблизно протягом одного-двох років, хоча особливо насторожують зміни за кілька тижнів або місяців. У дослідженні Satyadev та співавторів, опублікованому в журналі Neurology у 2026 році, запропоновано відтворюване дослідницьке визначення: перехід до деменції з глобальною оцінкою CDR щонайменше 1 за один рік або до вираженої залежності з CDR щонайменше 2 протягом двох років. Це корисна стандартизація для досліджень і спеціалізованих центрів, проте клінічна потреба в терміновому обстеженні визначається також симптомами та загальним станом людини. Satyadev та ін., 2026. Справжню швидкість погіршення оцінюють від останнього відомого стану звичайної працездатності, а також зі слів людини, родини, доглядальників і за медичними записами. Поганий результат когнітивного тесту в один день не показує, скільки часу розвивався процес. У літніх людей поступові зміни можуть тривалий час залишатися непоміченими, поки інфекція або новий препарат не спричинять гостру декомпенсацію. Коли потрібна невідкладна допомога Раптове порушення свідомості, мовлення чи рухів оцінюють як можливий гострий медичний стан. Викликайте екстрену медичну допомогу, коли з’явилися судоми, неможливість розбудити людину, нова однобічна слабкість, порушення мовлення, різкий незвичний головний біль, висока температура зі сплутаністю або ригідністю шиї, утруднене дихання, ознаки тяжкого зневоднення чи гостре погіршення після травми голови. Навіть без цих проявів суттєве зниження когнітивних функцій за дні або тижні потребує медичного огляду найближчим часом, часто в стаціонарі, особливо якщо людина втратила здатність приймати ліки, їсти, пити, орієнтуватися вдома чи безпечно пересуватися. Клінічна команда визначає терміновість нейровізуалізації, аналізів крові, дослідження спинномозкової рідини та електроенцефалографії відповідно до стану. Родині варто передати медикам точну хронологію змін і перелік усіх ліків, зокрема безрецептурних препаратів, снодійних і добавок. За високого ризику падінь, блукання або втрати орієнтації людину супроводжують. Водіння, самостійне користування небезпечними приладами та керування складними фінансовими справами на час обстеження потребують окремої оцінки безпеки. Чим швидке когнітивне погіршення відрізняється від делірію та повільної деменції Делірій і гостра сплутаність Делірій зазвичай виникає гостро, протягом годин чи кількох днів, із порушенням уваги, усвідомлення та коливаннями стану впродовж доби. Людина може бути надмірно збудженою або, навпаки, незвично тихою, сповільненою й сонливою. Частими причинами стають інфекції, медикаменти, метаболічні розлади та інші гострі захворювання. Делірій може розвиватися на тлі вже наявної деменції. Якщо розмежування викликає сумнів, першочергово перевіряють причини делірію. NICE, клінічні рекомендації щодо делірію. Коли стан змінюється протягом дня, людина не може втримати увагу або свідомість порушена, клініцист шукає гостре захворювання, а також перевіряє судомну активність, інтоксикацію та інші причини енцефалопатії. Детальніше про цей синдром — у статті «Делірій: ознаки, причини та термінова медична допомога». Легке когнітивне порушення, деменція і прискорення відомої хвороби Легкий когнітивний розлад означає об’єктивні труднощі в когнітивній сфері за переважно збереженої незалежності. Деменція передбачає значуще порушення щоденного функціонування. Нормальні вікові зміни, суб’єктивні скарги, результати скринінгу й установлене захворювання належать до різних рівнів оцінювання. Для загального контексту дивіться «Нейрокогнітивні розлади», «Легкі когнітивні розлади» та «Деменція». Іноді швидке погіршення є наслідком одночасної дії кількох чинників: повільного нейродегенеративного процесу, інфекції, порушення сну, зневоднення, поліпрагмазії чи делірію. У такій ситуації необхідно окремо встановити давній когнітивний рівень і нову причину декомпенсації. Такий підхід попереджає передчасне пояснення всіх симптомів «віком» або раніше поставленим діагнозом. Які симптоми можуть супроводжувати швидкопрогресуючу деменцію Прояви залежать від уражених мозкових мереж та причини. У одних людей першими з’являються забудькуватість, повторення запитань та труднощі планування; в інших — зміна особистості, пригнічення ініціативи, галюцинації, мовні труднощі, проблеми ходи або зору. Саме поєднання симптомів із часовою послідовністю допомагає сформувати діагностичні гіпотези. Особливо важливі нові епілептичні напади, короткі повторювані посмикування, виражена нестійкість ходи, порушення координації, мимовільні рухи, порушення сну, автономні симптоми, головний біль, температура, схуднення та ознаки системного запалення. Короткі стереотипні рухи руки й обличчя разом із втратою пам’яті та низьким натрієм можуть підказувати аутоімунний енцефаліт, пов’язаний з антитілами до LGI1. Міоклонус, атаксія і швидке погіршення можуть траплятися при пріонній хворобі, але ці ознаки не є самостійним доказом її наявності. Abboud та ін., 2021; CDC, критерії хвороби Крейтцфельдта — Якоба. Основні причини: чому діагноз вимагає широкого пошуку Різні хвороби можуть виглядати майже однаково на початку, але потребувати зовсім іншого лікування. Систематичні огляди групують причини як нейродегенеративні, імунозапальні, інфекційні, судинні, метаболічні й токсичні, пухлинні та пріонні. Відносна частота цих груп різна у вузькоспеціалізованих клініках і серед ширшого населення, тому універсальний «найімовірніший діагноз» за самою швидкістю встановити неможливо. Hermann і Zerr, 2022. Аутоімунний енцефаліт та інші запальні захворювання При аутоімунному енцефаліті імунні механізми порушують роботу нервової тканини. Можливі підгострі зміни пам’яті, судоми, нові поведінкові або психічні прояви, розлади рухів і сну. Серед клінічно значущих варіантів — енцефаліти, пов’язані з антитілами до LGI1, CASPR2, рецептора NMDA та іншими специфічними антитілами. Існують також серонегативні випадки, коли діагноз спирається на сукупність критеріїв та виключення альтернатив. Магнітно-резонансна томографія, електроенцефалографія, дослідження ліквору та правильно підібрані тести на антитіла допомагають оцінити ймовірність такого процесу. Позитивний результат окремого тесту, особливо неспецифічної сироваткової панелі, інтерпретують лише разом із клінічною картиною. Запалення, пов’язане з церебральною амілоїдною ангіопатією, васкуліти й системні аутоімунні стани також можуть спричиняти швидке погіршення. Клінічні рекомендації щодо аутоімунного енцефаліту. Інфекції центральної нервової системи Вірусний енцефаліт, зокрема герпетичний, бактеріальні інфекції, нейросифіліс, інфекція ВІЛ з неврологічними ускладненнями, туберкульозне чи грибкове ураження нервової системи та інші інфекції можуть супроводжуватися вираженими когнітивними змінами. Релевантність конкретного збудника залежить від клініки, імунного стану, подорожей, контактів і географії. Температура допомагає запідозрити інфекцію, але її відсутність не виключає енцефаліту. При клінічній підозрі на герпетичний енцефаліт лікування внутрішньовенним ацикловіром розпочинають терміново за лікарським рішенням, не відкладаючи його до остаточного підтвердження лабораторних результатів. Водночас проводять етіологічне обстеження і враховують інші причини запалення мозку. Day, 2022. Судинні ураження мозку Множинні інфаркти, інсульти стратегічних ділянок, церебральний васкуліт, венозні тромбози та дрібносудинні процеси можуть порушувати когнітивні функції досить швидко. Ознаки інсульту потребують окремого екстреного маршруту. У частини пацієнтів зміни наростають сходинкоподібно, а при поєднанні судинного й дегенеративного ураження перебіг стає складнішим. На МРТ оцінюють не лише атрофію мозку, а й гострі осередки ішемії, мікрокрововиливи, ураження білої речовини та інші зміни, що можуть визначити подальшу тактику. Про механізми судинного когнітивного погіршення читайте також у матеріалі «Судинна деменція». Метаболічні, ендокринні, харчові й токсичні причини Тяжкі порушення глюкози, натрію, кальцію й інших показників, печінкова або ниркова недостатність, патологія щитоподібної залози, дефіцит тіаміну чи вітаміну B12, зловживання алкоголем, дія токсичних речовин і деяких медикаментів можуть погіршувати когнітивний стан. Частина цих станів спричиняє гостру або підгостру енцефалопатію, яка імітує деменцію. Лікар переглядає всі ліки з увагою до антихолінергічних засобів, седативних препаратів, бензодіазепінів, опіоїдів, протисудомних засобів, взаємодій, недавнього збільшення доз і різкої відміни препаратів. При підозрі на енцефалопатію Верніке, зокрема на тлі недостатнього харчування чи вживання алкоголю, тіамін призначають невідкладно за клінічним протоколом. Лабораторні тести й лікування мають враховувати конкретну причину та ступінь тяжкості. Day, 2022. Пухлини, паранеопластичні процеси й структурні ураження Первинна лімфома центральної нервової системи, інші новоутворення мозку, лептоменінгеальні ураження та паранеопластичні запальні синдроми іноді спричиняють швидкі порушення мислення й поведінки. Субдуральна гематома, гідроцефалія або інша структурна причина також можуть пояснити частину симптомів. Особливо важливо знати про недавню травму, головний біль, онкологічні хвороби, зміну ходи та вогнищеві неврологічні ознаки. За відповідних показань після МРТ проводять онкологічний пошук, дослідження ліквору на клітинні зміни або консультацію щодо біопсії. Кортикостероїди, призначені до завершення діагностики й біопсії при підозрі на первинну лімфому мозку, можуть ускладнити морфологічне підтвердження; це враховує лікуюча команда. Abboud та ін., 2021. Пріонні хвороби, включно з хворобою Крейтцфельдта — Якоба Пріонні хвороби належать до класичних причин швидкопрогресуючого когнітивного синдрому. Для спорадичної хвороби Крейтцфельдта — Якоба характерні швидке наростання неврологічних порушень, можливі міоклонус, атаксія, зорові, пірамідні та екстрапірамідні симптоми. Діагностика спирається на поєднання клінічної картини, МРТ з дифузійно-зваженими послідовностями, дослідження спинномозкової рідини, а іноді й ЕЕГ. Тест RT-QuIC у лікворі в належному клінічному контексті є важливим високоспецифічним інструментом діагностики пріонного захворювання. Водночас негативний результат сам по собі не завершує оцінку, якщо підозра висока; інші причини швидкого погіршення перевіряють паралельно. Для спорадичної хвороби Крейтцфельдта — Якоба немає доведеної терапії, що зупиняє хворобу; допомога спрямована на симптоми, безпеку й підтримку. Критерії CDC. Незвично швидкі нейродегенеративні захворювання У частини пацієнтів хвороба Альцгеймера, деменція з тільцями Леві, лобно-скронева деменція або інші нейродегенеративні хвороби мають нетипово швидкий перебіг. Це може бути властивістю основного захворювання або наслідком супутньої патології. Спостереження за характером мовних, поведінкових, рухових, зорово-просторових змін допомагає визначити напрям подальшого обстеження. Позитивні біомаркери амілоїду чи тау можуть підтверджувати патологію хвороби Альцгеймера в конкретній діагностичній ситуації. Водночас наявність таких біомаркерів не доводить, що саме ця патологія пояснює гостру гарячку, судоми, порушення свідомості або весь темп раптового погіршення. Hermann і Zerr, 2022. Які дані про перебіг хвороби найбільш цінні Лікар запитує, коли людина востаннє самостійно працювала, керувала фінансами, орієнтувалася в знайомих місцях, готувала їжу й дотримувалася призначеного лікування. Відновлення помісячної та потижневої хронології допомагає відрізнити швидко новий процес від давно наявних порушень, які стали помітними після госпіталізації, втрати партнера чи іншої зміни обставин. Важливо описати перший симптом, послідовність появи інших ознак, ступінь коливань протягом дня, напади, травми, інфекції, зміни доз ліків, вживання алкоголю, імуносупресію, сімейну історію й ризики інфекцій. Лікар оцінює анамнез, загальний стан, свідомість, мовлення, зір, ходу, координацію, рухові симптоми та психічний стан. Бажано залучати близьку людину, яка знала пацієнта до початку змін. Структурована когнітивна оцінка може включати короткі тести пам’яті, уваги та виконавчих функцій, але їхній результат залежить від освіти, мови, слуху, зору, втоми, делірію й тяжкості загального стану. Короткий скринінг допомагає задокументувати профіль порушень, однак не встановлює причину швидкого когнітивного погіршення. В Україні організацію допомоги при деменціях і легких когнітивних розладах визначає стандарт МОЗ від 3 листопада 2025 року № 1663. Як організована невідкладна діагностика Ключовий принцип — проводити базову перевірку небезпечних і потенційно лікувальних причин паралельно із синдромним та етіологічним оцінюванням. При нестабільному стані спочатку забезпечують життєві функції, вимірюють глюкозу, оцінюють ознаки інсульту, інфекції, інтоксикації, судом і порушення свідомості. Після стабілізації чи одночасно з нею організовують неврологічну оцінку, лабораторні дослідження, нейровізуалізацію, а за показаннями — люмбальну пункцію та ЕЕГ. Обсяг обстеження визначають за конкретною клінічною картиною. Огляди швидкопрогресуючих деменцій рекомендують комплексний, але цілеспрямований підхід із ранніми дослідженнями МРТ, крові та ліквору. Подальші спеціалізовані дослідження проводять за результатами першої хвилі й з урахуванням стану людини. Hermann і Zerr, 2022. Початкові аналізи крові та системна оцінка На початковому етапі лікар може призначати загальний аналіз крові, електроліти з натрієм і кальцієм, глюкозу, функцію нирок і печінки, показники запалення, тиреотропний гормон та вітамін B12. За клінічними показаннями перевіряють додаткові нутритивні показники, токсикологічні впливи, інфекції, аутоімунні захворювання, антитіла й інші системні процеси. Тести на ВІЛ, сифіліс та окремі інфекції оцінюють з урахуванням рекомендацій, інформованості пацієнта, епідеміологічних ризиків і діагностичної значущості. Безпідставно широкі панелі можуть давати випадкові або хибнопозитивні результати, тому кожен аналіз повинен мати клінічне питання, на яке він відповідає. Аналіз крові допомагає шукати причину, але жоден звичайний показник не становить універсального тесту на «швидкопрогресуючу деменцію». МРТ головного мозку: чому важливі DWI, ADC та FLAIR Магнітно-резонансна томографія є одним із центральних досліджень при швидкому когнітивному погіршенні. Послідовності DWI та карти ADC допомагають оцінити обмеження дифузії, яке може спостерігатися при гострій ішемії, деяких енцефалітах, судомних змінах і пріонних захворюваннях. FLAIR, T2, послідовності, чутливі до крові, та за потреби контрастування уточнюють запальну, судинну й структурну патологію. Певні розподіли сигналу — наприклад, у корі великих півкуль чи смугастому тілі — можуть підвищувати підозру на хворобу Крейтцфельдта — Якоба. Зміни скроневих часток можуть підказувати інфекційний або аутоімунний енцефаліт. Однак МРТ-знахідки перетинаються між захворюваннями, а раннє дослідження іноді буває без очевидних відхилень. Тому знімок інтерпретують разом із клінікою, ліквором і ЕЕГ. CDC; Abboud та ін., 2021. Якщо МРТ тимчасово недоступна або є гостра підозра на крововилив, значуще об’ємне утворення чи травматичне ураження, комп’ютерна томографія може бути потрібна негайно. Нормальна КТ не замінює необхідного спеціалізованого МРТ-дослідження. Люмбальна пункція і дослідження спинномозкової рідини Аналіз ліквору допомагає відрізняти інфекційні, запальні, пухлинні й пріонні процеси. Зазвичай оцінюють клітинний склад, білок, глюкозу та інші базові показники, а додаткові тести добирають за клінічними показаннями: полімеразну ланцюгову реакцію на збудників, бактеріологічні дослідження, олігоклональні смуги, показники синтезу імуноглобулінів, нейрональні антитіла, цитологію або спеціальні біомаркери. За підозри на аутоімунний енцефаліт у низці ситуацій аналізують антитіла і в крові, і в лікворі: їхня діагностична чутливість залежить від конкретного синдрому. При підозрі на герпетичний енцефаліт лікар оцінює результат ПЛР з урахуванням часу від початку хвороби; якщо клінічна підозра залишається високою, негативний ранній тест не завжди завершує пошук. При підозрі на пріонну хворобу розглядають RT-QuIC, де доступно і показано. Abboud та ін., 2021. Перед пункцією оцінюють ризики, зокрема ознаки внутрішньочерепного об’ємного процесу, порушення згортання крові та інші протипоказання. Рішення про час і безпечний порядок досліджень ухвалює медична команда; за підозри на серйозну інфекцію лікування, необхідне для порятунку життя, не відкладають до отримання повного набору результатів. Електроенцефалографія: судоми без видимих нападів ЕЕГ реєструє електричну активність мозку. Вона важлива для пошуку неконвульсивного епілептичного статусу, коли людина тривалий час дезорієнтована або малоконтактна без характерних великих судом. Також ЕЕГ допомагає оцінити енцефалопатію та деякі специфічні патерни при пріонних і запальних захворюваннях. Періодичні гострохвильові комплекси можуть підтримувати підозру на хворобу Крейтцфельдта — Якоба у відповідному контексті, але відсутність типового патерну не виключає її, а неспецифічне уповільнення само собою не встановлює діагноз. За підозри на напади може знадобитися повторна або тривала ЕЕГ. CDC, клінічний огляд; Abboud та ін., 2021. Додаткові обстеження За підозри на паранеопластичний процес можуть призначатися дослідження грудної, черевної та тазової ділянок, цільове онкологічне обстеження, а за показаннями — позитронно-емісійна томографія. При нез’ясованому запальному процесі іноді потрібна біопсія. При підозрі на спадкове захворювання консультація медичного генетика визначає доречність генетичного тесту. Кожен додатковий крок має випливати з клінічної гіпотези, результатів попередніх досліджень та можливості змінити лікування. Як інтерпретують біомаркери й не потрапляють у діагностичні пастки Жоден лабораторний результат не можна відривати від симптомів, швидкості перебігу, МРТ і результатів інших досліджень. Білки 14-3-3 та загальний тау в лікворі можуть відображати ушкодження нейронів при різних процесах. Їхня наявність не тотожна підтвердженню пріонної хвороби. RT-QuIC має іншу діагностичну роль — виявлення патологічної здатності пріонного білка до конформаційного перетворення; його цінність також залежить від якості зразка, методу й клінічної ймовірності. CDC. Нейрональні антитіла інтерпретують відповідно до конкретного антитіла, титру, біологічного матеріалу та фенотипу. Неспецифічний позитивний результат без відповідного синдрому може спричинити помилкове призначення імуносупресії. Відсутність виявлених антитіл не завжди виключає автоімунну етіологію. Результати на амілоїд і фосфорильований тау стосуються патології хвороби Альцгеймера й не становлять універсального пояснення всіх причин швидкопрогресуючої деменції. Клінічні рекомендації з аутоімунного енцефаліту. Термінова діагностика також означає вміння повторно оцінити першу робочу гіпотезу. Якщо лікування типової інфекції не змінює стан, симптоми стають вогнищевими або з’являються нові результати ліквору чи МРТ, план диференційного пошуку переглядають. Лікування визначає причина, а час може впливати на результат За підозри на герпетичний енцефаліт важливе раннє противірусне лікування в медичному закладі. При метаболічних порушеннях коригують відповідний розлад; при дефіциті тіаміну забезпечують належне невідкладне введення вітаміну, а при токсичному впливі усувають його джерело під медичним контролем. Для бактеріальних, грибкових та інших інфекцій існують власні етіологічні схеми. Коли достатньо обґрунтована підозра на аутоімунний енцефаліт, спеціалісти після необхідної оцінки інфекційних і пухлинних причин вирішують питання імунотерапії: кортикостероїдів, внутрішньовенного імуноглобуліну, плазмообміну, а в певних випадках подальшого спеціалізованого лікування. Сила доказів і рекомендовані схеми залежать від типу енцефаліту; частина практичних рекомендацій базується на консенсусі та спостережних даних. Самостійне застосування кортикостероїдів при неясній причині когнітивного погіршення є небезпечним. Abboud та ін., 2021. При судинних захворюваннях, пухлинах, гідроцефалії чи судомах лікують встановлену причину за відповідним напрямом. При нейродегенеративних формах підбирають підтримку та симптоматичну терапію з урахуванням конкретного діагнозу. Антиамілоїдні препарати, які застосовують лише в чітко визначених ситуаціях ранньої хвороби Альцгеймера, не є універсальним лікуванням швидкопрогресуючої деменції; їх застосування пов’язане зі спеціальними вимогами до підтвердження діагнозу, відбору пацієнтів, моніторингу та ризиком амілоїд-асоційованих аномалій на МРТ. Лікарі паралельно запобігають ускладненням: зневодненню, недостатньому харчуванню, пролежням, падінням, тромбозам у належних клінічних ситуаціях та побічним ефектам препаратів. Також важливі корекція порушень сну, зору й слуху, належне знеболення, зрозуміле спілкування та участь родини. Який прогноз можливий Прогноз залежить від підтвердженої етіології, тяжкості ураження, супутніх захворювань, часу до лікування й появи ускладнень. При частині інфекційних, автоімунних і метаболічних причин своєчасна терапія може істотно поліпшувати стан; деякі пацієнти мають залишкові когнітивні порушення та потребують тривалої реабілітації. За інших захворювань прогресування триває попри допомогу. Тому оцінка прогнозу до встановлення причини має обмежену точність. Діагностичні серії спеціалізованих центрів показують значну частку автоімунних, нейродегенеративних і пріонних причин, але склад таких серій залежить від направлення пацієнтів. Частку лікувальних причин із вузькоспеціалізованих вибірок не можна автоматично переносити на всіх людей зі швидким когнітивним погіршенням. Satyadev та ін., 2026. Що може зробити родина до й під час обстеження Найкориснішим внеском близьких часто є точний опис вихідного стану й послідовності симптомів. Варто записати дати появи змін, сфотографувати упаковки ліків, підготувати дані попередніх обстежень, виписки та результати МРТ чи КТ на носії. Якщо були незвичні рухи чи короткі епізоди втрати контакту, відеозапис може допомогти лікарю, коли його отримано безпечно та з повагою до приватності людини. Спілкуйтеся короткими зрозумілими реченнями, забезпечуйте окуляри й слухові апарати, якщо ними користуються, підтримуйте орієнтацію в часі та місці. Подбайте про супровід під час пересування та про регулярне харчування й пиття, якщо ковтання безпечне. При зміні стану повідомляйте медичний персонал, навіть якщо деякі симптоми тимчасово зникають. Важливо обговорити з лікарем, які обстеження вже виконані, що вони виключають, які діагностичні альтернативи залишаються та які небезпечні зміни потребують негайного реагування. Якщо людина не може належно зрозуміти медичне рішення, команда оцінює здатність до прийняття конкретного рішення й застосовує чинні правові та етичні механізми залучення представників. Як українські стандарти регулюють маршрут допомоги В Україні чинними документами є Стандарт медичної допомоги «Деменції та легкі когнітивні розлади» та доказова клінічна настанова «Діагностика та лікування деменцій та легких когнітивних розладів», зареєстровані Державним експертним центром і затверджені відповідним наказом МОЗ України № 1663 від 03.11.2025. Ці документи визначають загальні вимоги до діагностики, міждисциплінарної допомоги та спостереження при деменції й легких когнітивних розладах. Вони не замінюють невідкладні маршрути при енцефаліті, інсульті, делірії, судомах та інших гострих захворюваннях. Для людини зі стрімким погіршенням пріоритетною є своєчасна медична оцінка загрозливих і лікувальних причин, після чого визначають спеціалізований маршрут. Поширені запитання Чи може деменція розвинутися за кілька тижнів? Клінічна картина тяжкого когнітивного порушення справді може сформуватися за тижні, іноді швидше. У такому разі лікарі перевіряють енцефаліт, інші інфекції, судинні події, судоми, токсичні та метаболічні причини, структурні ураження й пріонні захворювання. Спочатку важливо уточнити, чи це вже синдром деменції, чи гостра енцефалопатія або делірій. Чи означає швидке погіршення хворобу Крейтцфельдта — Якоба? Ні. Пріонні захворювання входять до диференційної діагностики, однак багато інших причин можуть давати подібну швидкість змін. Підозру на конкретну пріонну хворобу формують за сукупністю неврологічних ознак, МРТ, дослідження ліквору й інших даних. Самостійне тлумачення міоклонусу чи одного лабораторного маркера призводить до помилок. Чи може швидкопрогресуюча деменція бути виліковною? Деякі її причини можуть піддаватися лікуванню, а іноді можливе суттєве чи майже повне відновлення. Результат залежить від механізму, часу до терапії та обсягу ушкодження мозку. Нейродегенеративні й пріонні захворювання мають інший прогноз. Саме тому необхідно вчасно встановити причину, а не заздалегідь прогнозувати результат за загальною назвою синдрому. Яке обстеження найважливіше: МРТ, ЕЕГ чи аналіз ліквору? Ці методи відповідають на різні питання й часто доповнюють один одного. МРТ шукає судинні, структурні, запальні й характерні дифузійні зміни; ЕЕГ виявляє електричну дисфункцію, зокрема приховані судоми; ліквор допомагає в діагностиці інфекційних, автоімунних, пухлинних і пріонних процесів. Послідовність і терміновість визначає лікар. Чи може МРТ бути нормальною на початку? Так. На ранніх стадіях деяких енцефалітів, пріонних чи інших захворювань характерні зміни можуть бути відсутніми або недостатньо вираженими. Якщо симптоми й клінічні дані залишаються тривожними, потрібні інші дослідження або повторне оцінювання. Нормальний результат однієї МРТ не завершує діагностику. Чи можна визначити причину за тестом на пам’ять? Когнітивні тести оцінюють функції та їхню вираженість, але причина встановлюється з урахуванням анамнезу, огляду, аналізів, нейровізуалізації та інших досліджень. Результат тесту може тимчасово погіршуватися через делірій, інфекцію, біль, втомлюваність, порушення слуху або мовний бар’єр. Чому потрібна люмбальна пункція? Вона допомагає отримати дані про запальні, інфекційні та деякі інші процеси, які не завжди видно на МРТ. За клінічними показаннями в лікворі перевіряють збудників, нейрональні антитіла, показники запалення або пріонні маркери. Перед процедурою лікар оцінює показання та протипоказання. Чи потрібні аналізи на всі аутоантитіла та всі інфекції? Перелік визначають за симптомами, МРТ, ліквором, імунним станом і ризиками. Максимально широке тестування без клінічної гіпотези може збільшити число випадкових або хибнопозитивних результатів. Водночас небезпечні інфекції та лікувальні запальні причини перевіряють своєчасно, якщо вони обґрунтовано підозрюються. Що робити, якщо в людини вже була деменція, а стан різко погіршився? Насамперед слід шукати новий гострий чинник: делірій, інфекцію, зневоднення, порушення обміну, інсульт, біль, затримку сечі, судоми або побічну дію ліків. Відомий діагноз деменції не пояснює автоматично різку зміну свідомості й поведінки. Потрібна медична оцінка. До якого спеціаліста звертатися? За гострих небезпечних симптомів потрібна екстрена медична допомога. При підгострому стрімкому погіршенні — невідкладна оцінка лікарем з можливістю госпіталізації, неврологічного обстеження, МРТ, дослідження ліквору й ЕЕГ. Надалі можуть бути потрібні інфекціоніст, невролог, психіатр, імунолог, нейроонколог або інші фахівці залежно від встановленої причини. Пов’язані статті Нейрокогнітивні розлади: види, симптоми та клінічне оцінювання Деменція: ознаки, причини, діагностика та допомога Делірій: ознаки, причини та термінова медична допомога Легкі когнітивні розлади: ознаки, діагностика та ризик деменції Деменція при хворобі Альцгеймера: симптоми, перебіг та допомога Судинна деменція: причини, ознаки, діагностика та допомога Деменція з тільцями Леві: особливості, діагностика та безпека лікування Лобно-скронева деменція: поведінкові та мовні варіанти Діагностика деменції: від першої скарги до встановлення причини Деменція у молодому віці: причини, ранні ознаки та діагностика Хвороба Крейтцфельдта — Якоба: симптоми та швидке когнітивне погіршення Раптова сплутаність свідомості в літньої людини: невідкладні дії Джерела Abboud, H., et al. (2021). Autoimmune encephalitis: Proposed best practice recommendations for diagnosis and acute management. Journal of Neurology, Neurosurgery & Psychiatry, 92, 757–768. Оригінальна публікація. Centers for Disease Control and Prevention. (2026). Clinical overview of Creutzfeldt-Jakob disease (CJD). Клінічні критерії. Day, G. S. (2022). Rapidly progressive dementia. Continuum, 28(3), 901–936. Оригінальна публікація. Державний експертний центр МОЗ України. (2025). Деменції та легкі когнітивні розлади: реєстр чинного стандарту й клінічної настанови. Офіційний реєстр. Hermann, P., & Zerr, I. (2022). Rapidly progressive dementias — aetiologies, diagnosis and management. Nature Reviews Neurology, 18, 363–376. Оригінальна публікація. Міністерство охорони здоров’я України. (2025). Наказ від 03.11.2025 № 1663 «Про затвердження Стандарту медичної допомоги “Деменції та легкі когнітивні розлади”». Офіційний наказ. National Institute for Health and Care Excellence. (2023). Delirium: Prevention, diagnosis and management in hospital and long-term care (CG103, оновлені рекомендації). Клінічні рекомендації. Satyadev, N., et al. (2026). Standardizing “rapid”: Applying the Clinical Dementia Rating to define rapidly progressive dementia. Neurology, 106(1), e214439. Оригінальна публікація.

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика Догляд за людиною з деменцією — тривала спільна робота сім’ї, медичних і соціальних фахівців. Його мета — підтримувати гідність, безпеку та доступну самостійність людини, а також зберігати здоров’я тих, хто допомагає. Коли близька людина забуває події, змінює звички, потребує нагляду вночі або перестає впізнавати звичні ситуації, навантаження поступово охоплює сон, роботу, стосунки, гроші й повсякденні рішення родини. Практичний початок — оцінити реальні потреби людини, назвати всі завдання догляду, розподілити відповідальність, домовитися про регулярний відпочинок основного доглядальника та отримати план медичного спостереження. Клінічні рекомендації NICE щодо деменції передбачають навчання доглядальників, психологічну підтримку, допомогу з доступом до послуг і планування майбутнього. Український стандарт медичної допомоги та клінічна настанова 2025 року створюють медичну основу для діагностики, лікування та подальшого супроводу. Хто є доглядальником і чому сім’я потребує окремої підтримки Сімейний доглядальник — це чоловік, дружина, дитина, інший родич, партнер, друг або близька людина, яка регулярно допомагає людині з деменцією в побуті, спілкуванні, лікуванні та ухваленні рішень. Доглядальник може жити разом із нею або організовувати допомогу на відстані. Часто ця роль виникає поступово: спочатку хтось нагадує про приймання ліків, згодом оплачує рахунки, супроводжує до лікаря, допомагає одягатися та стежить за безпекою. Деменція — клінічний синдром набутого когнітивного погіршення, за якого зміни пам’яті, мислення, мовлення чи інших функцій істотно порушують повсякденну самостійність. Різні захворювання можуть спричиняти цей синдром; швидкість і характер змін відрізняються. Окрема скарга на пам’ять або результат короткого тесту ще не встановлюють деменцію. Детальніше про синдром та його причини читайте у статті «Деменція: ознаки, причини, діагностика та допомога». Стан доглядальника впливає на якість допомоги: виснаженій людині складніше помічати нові симптоми, дотримуватися розкладу, зберігати терпіння та приймати безпечні рішення. Саме тому ВООЗ у матеріалах для доглядальників радить конкретно просити допомоги, підтримувати соціальні зв’язки й дбати про власне здоров’я. Як деменція змінює потреби в догляді На початкових етапах людина може потребувати переважно організаційної підтримки: календаря, нагадувань, спільного планування покупок, контролю складних фінансових справ і супроводу під час незвичних поїздок. Важливо залучати її до рішень, зберігати звичну діяльність і допомагати рівно настільки, наскільки потрібно. За посилення труднощів може знадобитися допомога з їжею, гігієною, одяганням, пересуванням, прийманням ліків, режимом сну й орієнтацією. Поведінкові зміни, тривога, підозрілість або апатія збільшують потребу в передбачуваному розкладі та підтримці. За тяжких порушень важливішими стають комфорт, профілактика болю й ускладнень, допомога з ковтанням, рухливістю та обговорення цілей допомоги з командою фахівців. Рівень підтримки визначають за конкретними функціями, медичними станами, умовами житла та вподобаннями людини. Потреби можуть змінюватися через інфекції, біль, зневоднення, побічну дію ліків чи гострі захворювання, тому раптове погіршення слід оцінювати окремо, а не автоматично пояснювати прогресуванням деменції. NICE наголошує на регулярному перегляді потреб і плану підтримки. Навантаження доглядальника: як виникає виснаження Навантаження має кілька взаємопов’язаних вимірів. Фізичний — нічні пробудження, перенесення людини, домашня праця, постійний брак сну. Когнітивний — необхідність пам’ятати про безліч деталей, перевіряти безпеку, координувати лікарів та документи. Емоційний — тривога за майбутнє, сум, провина, роздратування, відчуття самотності. Соціальний та економічний — обмеження роботи, зменшення доходу, витрати на догляд, конфлікти у сім’ї, звуження кола спілкування. Частина родичів переживає поступове горювання через зміну звичних стосунків. Людина поруч залишається тією самою особистістю зі своєю історією та правами, хоча способи взаємодії й можливість взаємної підтримки можуть змінюватися. Водночас догляд іноді приносить відчуття близькості, сенсу та взаємності. Обидва досвіди можуть співіснувати. Сильне навантаження виникає не лише через тяжкість когнітивних змін. Його збільшують недостатня кількість помічників, фінансові труднощі, непередбачувана поведінка, відсутність сну, власні хвороби доглядальника й неможливість регулярно залишити дім. Тому відповідь має бути практичною: зменшувати кількість завдань, які одна людина виконує без підміни, та забезпечувати доступну допомогу. Ознаки того, що доглядальник виснажується Поширені ознаки — постійна втома навіть після сну, порушення засинання, головний біль і м’язове напруження, різке зниження терпіння, дратівливість, сльозливість, труднощі з концентрацією, відмова від власних зустрічей, пропуск лікування власних хвороб, відчуття безвиході й думка, що відпочинок є «егоїзмом». Словосполучення «вигорання доглядальника» широко використовують для опису виснаження, пов’язаного з доглядом. Саме по собі воно не встановлює окремого психіатричного діагнозу. Якщо смуток, втрата інтересу, стійка тривога, панічні симптоми або порушення сну тривають і погіршують життя, потрібна професійна оцінка: за цими проявами можуть стояти депресивний або тривожний розлад, розлад адаптації, соматична проблема чи їх поєднання. Особливої уваги потребують ситуації, коли доглядальник регулярно засинає під час нагляду, не може забезпечити їжу чи ліки, втрачає контроль над гнівом, вживає алкоголь або седативні засоби, щоби витримати день, чи відчуває ризик заподіяти шкоду собі або іншому. Тоді треба невідкладно залучати інших дорослих, медичних і кризових фахівців, а за безпосередньої небезпеки викликати екстрені служби. Чим відрізняються втома, депресія і перевантаження доглядом Звичайна втома часто зменшується після якісного відпочинку та тимчасового скорочення навантаження. Хронічне перевантаження доглядом відновлюється повільніше, особливо коли немає підміни й побутові проблеми залишаються. Депресія може включати стійке пригнічення настрою, втрату задоволення, відчуття нікчемності, значні зміни сну й апетиту, безнадію та інші симптоми, що потребують клінічної оцінки. Ці стани можуть поєднуватися. Корисне запитання для самоперевірки: «Як змінюється мій стан, коли хтось бере догляд на себе хоча б на кілька годин?» Якщо відпочинок майже нічого не змінює або емоційні симптоми поглиблюються, варто звернутися до сімейного лікаря чи фахівця з психічного здоров’я. NICE прямо звертає увагу на підвищений ризик депресії серед доглядальників людей із деменцією. Як розділити догляд між членами сім’ї Почніть з інвентаризації справ протягом типового тижня: харчування, покупки, приготування їжі, гігієна, прання, прибирання, прогулянки, ліки, нічний нагляд, фінанси, поїздки, зв’язок із лікарями, документи та екстрений резерв. Поруч із кожною справою визначте виконавця, запасного помічника й спосіб перевірити, що завдання виконано. Розподіляти варто конкретні дії та часові проміжки. Фраза «телефонуй, якщо щось потрібно» часто залишає всю організаційну роботу основному доглядальнику. Домовленість «щовівторка і щочетверга я приходжу на три години, готую вечерю та залишаюся, поки ти виходиш із дому» створює реальну передбачувану підтримку. Той, хто живе в іншому місті, може керувати оплатами, замовляти доставку, вести записи візитів чи домовлятися про соціальну допомогу. Сімейна зустріч має завершуватися коротким письмовим планом: хто відповідає за медичні рішення в межах законних повноважень, хто організовує побут, хто підміняє у вихідні, що робити при хворобі основного доглядальника, де зберігаються документи та контакти. Потреби людини з деменцією й її можливість брати участь у рішеннях слід обговорювати безпосередньо з нею, відповідно до її актуальної здатності розуміти конкретне питання. Перепочинок як обов’язкова частина плану Тимчасова підміна доглядальника означає, що інша підготовлена людина бере догляд на себе на кілька годин, днів або інший узгоджений період. Це може бути родич, оплачуваний помічник, денна програма або доступна місцева соціальна послуга. У міжнародних рекомендаціях такий перепочинок розглядають як одну з форм підтримки родини поряд із навчанням і психологічною допомогою NICE NG97. Відпочинок варто планувати до появи крайнього виснаження. Навіть короткі регулярні зміни можуть дати час на сон, медичний огляд, фізичну активність, особисті справи чи зустріч із друзями. Тривалість і форма підміни залежать від потреб у нагляді, безпеки та бюджету. Вибір послуги потребує перевірки кваліфікації працівника, умов роботи, доступності та того, що робити у кризі. Для першої підміни підготуйте коротку пам’ятку: звичний розклад, харчові вподобання, алергії, призначені ліки й час їх приймання, способи заспокоїти людину, контакт відповідального родича та правила на випадок погіршення стану. Знайомство нового помічника зі звичним середовищем і поступове збільшення часу часто полегшують адаптацію. Спілкування, поведінкові зміни та збереження гідності Спілкуйтеся короткими зрозумілими реченнями, давайте час на відповідь, називайте людину так, як їй звично, підтримуйте зоровий контакт і спокійний темп. Краще запропонувати два прості варіанти вибору, ніж вимагати швидко ухвалити складне рішення. Під час догляду за тілом пояснюйте кожну дію, запитуйте згоди та забезпечуйте приватність. Повторні запитання, тривога, відмова від допомоги або рухове збудження можуть бути пов’язані з болем, страхом, перевтомою, сенсорними труднощами, незручним одягом, закрепом, інфекцією чи незрозумілою ситуацією. Спочатку перевіряйте можливі причини та змінюйте умови, а потім разом із лікарем вирішуйте, чи потрібне додаткове лікування. Детальніше про причини й безпечну реакцію — у матеріалі «Поведінкові та психологічні симптоми деменції». Якщо виникають ажитація або агресивні дії, важливо забезпечити фізичну дистанцію, прибрати небезпечні предмети, не затискати людину в кутку й покликати допомогу. Докладніший алгоритм описано у статті «Ажитація та агресія при деменції». Застосування заспокійливих препаратів за власною ініціативою небезпечне через ризики падінь, сонливості, взаємодій та інших ускладнень. Щоденний побут: як зробити догляд посильнішим Передбачуваний розклад полегшує орієнтацію. Заздалегідь визначте час їжі, відпочинку, руху, спілкування й сну. Залишайте знайомі речі на помітних місцях, використовуйте підписи на шафах, прості нагадування та достатнє освітлення. Допоміжні засоби добирайте за зручністю конкретної людини; надмірна кількість сигналів і написів може перевантажувати. Зберігайте посильну активність: людина може складати рушники, поливати квіти, вибирати одяг, слухати музику, допомагати з приготуванням страв у безпечних умовах. Підтримка самостійних дій зміцнює повсякденну участь. Якщо дія стає надто складною, розбийте її на короткі кроки і пропонуйте допомогу поступово. Регулярно перевіряйте ризики падінь, гарячих поверхонь, електроприладів, небезпечних виходів, помилок із ліками та втрати орієнтації поза домом. Підходи мають враховувати права і свободу людини. Будь-які обмежувальні рішення потребують оцінки реального ризику та максимально поважного способу його зменшення. Ліки, візити до лікаря та координація медичної допомоги У сім’ї варто мати актуальний список препаратів із дозуванням, часом приймання, призначенням і контактами лікарів. Переглядайте його разом із медичним фахівцем після госпіталізації, появи нових симптомів або зміни лікування. Організація ліків може включати аптечний органайзер або допомогу відповідального дорослого, але способи мають відповідати реальному рівню самостійності людини. На прийомі корисно обговорити: чи уточнена причина деменції; які порушення найбільше впливають на повсякденність; як оцінювати біль, сон, харчування і ковтання; які зміни можуть бути побічними діями ліків; як отримати реабілітаційну, соціальну або паліативну підтримку. Українські чинні документи щодо медичної допомоги зібрані в реєстрі Державного експертного центру МОЗ. Деменція може мати різні причини й супутні хвороби, а доступні лікувальні втручання залежать від конкретного діагнозу та стадії. Станом на 2026 рік універсального лікування, що усуває всі форми деменції, немає. Медикаменти й немедикаментозні підходи можуть допомагати з окремими симптомами та функціонуванням; рішення ухвалюють індивідуально з урахуванням очікуваної користі та ризиків ДЕЦ МОЗ. Що робити, якщо стан людини раптово погіршився Раптова сплутаність, різке порушення уваги, незвична сонливість, гостре збудження, нові галюцинації або значне погіршення орієнтації протягом годин чи днів потребують термінової медичної оцінки. Це може бути делірій — гострий синдром, спричинений різними захворюваннями, зневодненням, ліками або іншими чинниками. Він може виникати й на тлі вже встановленої деменції. NICE CG103 рекомендує своєчасно розпізнавати й оцінювати такий стан. За гострих змін свідомості, ознак інсульту, судом, тяжкого утруднення дихання чи безпосередньої небезпеки викликайте 103 або 112 відповідно до ситуації. Не залишайте людину наодинці, підготуйте перелік ліків та повідомте медиків, коли вона востаннє була у своєму звичному стані. Пояснення синдрому подано в статті «Делірій: ознаки, причини та термінова медична допомога». Психологічна підтримка доглядальника: що має доказову основу Найкраще досліджені підходи поєднують знання про деменцію, практичні навички догляду, планування складних ситуацій, стратегії подолання стресу та підтримку емоційного стану. У клінічних рекомендаціях NICE NG97 сімейним доглядальникам пропонують психоосвіту й навчання навичок із врахуванням їхніх потреб; підтримка має бути доступна від моменту встановлення діагнозу й надалі. У рандомізованому дослідженні START, опублікованому в BMJ, структурована програма стратегій подолання труднощів поліпшувала показники психічного здоров’я родичів порівняно зі звичайною допомогою. Це підтверджує користь конкретних навичкових втручань для частини сімей; ефект залежить від програми, учасників, доступності та способу її впровадження. Одноразова лекція або довільна розмова про самодопомогу не є тотожними дослідженому втручанню. Психолог або психотерапевт може допомогти опрацювати провину, хронічну тривогу, втрату звичного образу майбутнього, конфлікти між родичами та способи реагування на складну поведінку. За клінічної депресії, вираженої тривоги або інших психічних розладів фахівець оцінює показання до відповідного лікування. Групи підтримки дають обмін досвідом і соціальний контакт; їхній склад і якість роботи слід перевіряти. Безкоштовний україномовний навчальний матеріал — посібник ВООЗ iSupport «Підтримка при деменції». Він містить модулі про саму деменцію, роль доглядальника, турботу про себе, повсякденну допомогу та зміни поведінки. Його можна використовувати для домашнього навчання й обговорювати приклади з фахівцем. Як отримати медичні та соціальні послуги в Україні Перший маршрут — сімейний лікар або лікар, який веде людину з деменцією. Попросіть письмовий план спостереження, рекомендації щодо небезпечних симптомів, оцінювання потреб у догляді та інформацію про доступні місцеві служби. Медичний висновок і документи щодо функціональних обмежень можуть знадобитися для звернення по окремі соціальні послуги. Наступний крок — звернення до органу соціального захисту населення або до місцевої ради за місцем проживання. Попросіть пояснити порядок оцінювання індивідуальних потреб, перелік надавачів та фактичну доступність допомоги вдома, денного догляду, тимчасового догляду й інших послуг. Правова рамка встановлена Законом України «Про соціальні послуги»; конкретний склад, фінансування й доступність допомоги залежать від підстав її надання та місцевих умов. Окремо діє постанова Кабінету Міністрів України № 859 про компенсацію деяким фізичним особам, які здійснюють догляд на непрофесійній основі. Її чинна редакція встановлює вимоги щодо складу сім’ї, спільного проживання, потреб у догляді, доходу та інших умов і винятків. Сам по собі діагноз деменції не забезпечує автоматичне призначення компенсації. Актуальний перелік документів і можливість виплати слід перевіряти в уповноваженому органі перед поданням заяви. Уряд затвердив Національний план дій на 2026–2028 роки щодо покращення якості життя людей з деменцією. Це програмний документ із завданнями для органів влади. Наявність плану означає державний напрям роботи, а фактичний доступ до конкретної послуги в громаді потрібно перевіряти окремо. Для родин, які перемістилися через війну або живуть у громаді з обмеженими послугами, доцільно заздалегідь уточнювати, де саме можна отримати консультацію, хто має право представляти інтереси людини та які варіанти доступні дистанційно. Якщо доглядальник працює, варто окремо обговорити з роботодавцем допустимі зміни графіка й перевірити власні трудові права за чинним законодавством. Рішення про кошти, проживання та майбутню допомогу Фінансові й організаційні питання краще починати обговорювати, поки людина може брати участь у рішеннях. Створіть перелік регулярних витрат, контактів фахівців, важливих документів, призначених ліків, резервних осіб і можливих сценаріїв збільшення потреб. Питання представництва, довіреностей та правочинів слід вирішувати з урахуванням українського законодавства й фактичної здатності людини розуміти кожне конкретне рішення. Коли догляд удома стає небезпечним або потребує постійної професійної участі, сім’ї варто обговорити додаткові послуги, зміну організації догляду, тимчасове чи триваліше розміщення в закладі. Важливими є згода, комфорт, зв’язок із близькими, кваліфікація персоналу, реальні умови проживання та можливість перевірки якості допомоги. Рішення потребує участі самої людини настільки, наскільки це можливо, й професійної оцінки її потреб. За тяжкої деменції команда може пропонувати паліативну підтримку, спрямовану на полегшення болю, дистресу, труднощів із харчуванням та інших симптомів, узгодження цілей догляду і допомогу родині. Паліативний підхід може поєднуватися з іншими формами лікування та догляду відповідно до потреб і клінічної ситуації. Коли варто залучити стороннього фахівця або змінити модель догляду Підставою для перегляду плану є регулярні падіння, пропуски їжі чи ліків, неможливість самостійно забезпечити гігієну, порушення сну доглядальника, небезпечні виходи з дому, часті епізоди сильного збудження, повторні госпіталізації або виснаження, що загрожує здоров’ю основного помічника. Залучення фахівця починають із визначення потрібних функцій: медична допомога, соціальний супровід, фізична підтримка, побутові справи чи нічний нагляд. Медичні процедури мають виконувати особи з належною кваліфікацією. Для сторонніх доглядальників перевіряйте досвід, рекомендації, умови договору, можливість заміни та дотримання приватності. Відчуття провини через залучення допомоги часто пов’язане з уявленням, що добрий родич повинен робити все самостійно. Практичний критерій якості — безпечний, послідовний і поважний догляд, у якому сім’я залишається здатною підтримувати близьку людину в довгостроковій перспективі. Перші сім днів: як створити дієвий план підтримки У перший день запишіть поточні труднощі людини й визначте ризики, які потребують негайної уваги. На другий — складіть повний список справ і часу, який вони займають. На третій — поговоріть із родичами та призначте конкретні чергування. На четвертий — організуйте регулярні проміжки перепочинку. На п’ятий — запишіться на медичну консультацію або узгодьте наступний плановий огляд. На шостий — зверніться до громади чи органу соціального захисту щодо доступних послуг. На сьомий — оцініть, що реально працює, і виправте слабкі місця. Мінімальний письмовий план сім’ї має містити чотири блоки: хто відповідає за повсякденний догляд; хто підміняє й коли; кому телефонувати в разі погіршення; де зберігаються медичні документи й контакти. Поруч доцільно зафіксувати один регулярний час, який основний доглядальник проводить повністю поза роллю помічника. Поширені запитання Чи нормально злитися на близьку людину з деменцією? Роздратування може з’являтися в умовах тривалого недосипання, страху та повторюваних труднощів. Сам факт почуття не визначає ставлення до людини. Важливо вчасно помічати втрату контролю, безпечно виходити з напруженої ситуації, просити підміну та звертатися по професійну підтримку, якщо напади гніву повторюються. Скільки часу на день доглядальник має відпочивати? Універсальної кількості годин для всіх родин немає. План має забезпечувати достатній сон, регулярне харчування, можливість звертатися по медичну допомогу та передбачуваний час без обов’язків догляду. Якщо відпочинку неможливо організувати, слід переглянути розподіл завдань і залучити доступні послуги. Чи потрібно виправляти людину щоразу, коли вона помиляється? Корисність виправлення залежить від ситуації. Під час важливого медичного чи фінансового рішення необхідна точна інформація й оцінка розуміння. У повсякденній розмові наполегливі суперечки через дрібні помилки можуть підвищувати тривогу; краще підтримати відчуття безпеки та повернутися до потреби, яку людина намагається висловити. Чи можна залишати людину з деменцією саму вдома? Рішення залежить від її актуальних навичок, здатності реагувати на небезпеку, ризику падінь або виходу з дому, умов житла й доступності підтримки. Сам діагноз не дає повної відповіді. Потрібні індивідуальна оцінка, обговорення з родиною та фахівцями і регулярний перегляд безпеки. Що робити, якщо родичі відмовляються допомагати? Замість загальних прохань сформулюйте перелік конкретних справ і запропонуйте кожному кілька реалістичних варіантів. Якщо підтримка родини обмежена, зверніться до соціальних служб громади, груп підтримки або професійних надавачів допомоги. Важливо документувати домовленості, щоб навантаження було помітним і вимірюваним. Чи існують безкоштовні матеріали українською для доглядальників? Так. Посібник ВООЗ iSupport українською безкоштовно доступний на офіційному сайті організації. Він пропонує вправи з повсякденного догляду, підтримки власного здоров’я і реагування на зміни поведінки. Головне для родини Стійкий догляд починається з правдивої оцінки потреб і можливостей. Людина з деменцією має право на гідне ставлення, посильну самостійність і медичну допомогу, а доглядальник — на відпочинок, підтримку та власне життя. Найкраща організація допомоги передбачає письмовий розподіл обов’язків, медичний план, регулярну підміну, перевірену інформацію та готовність своєчасно змінювати модель догляду. Пов’язані статті Деменція: ознаки, причини, діагностика та допомога — клінічний синдром, причини й маршрут медичної допомоги. Поведінкові та психологічні симптоми деменції — можливі причини змін поведінки й безпечні способи реагування. Ажитація та агресія при деменції — дії родини під час небезпечних поведінкових епізодів. Делірій: ознаки, причини та термінова медична допомога — як діяти при гострій сплутаності. Стадії деменції: як змінюються функції та потреби в допомозі Спілкування з людиною з деменцією: мова, поведінка та підтримка гідності Безпека вдома при деменції: середовище, виходи, падіння і щоденні ризики Людина з деменцією живе сама: автономія, підтримка і безпека Що робити після діагнозу деменції: план допомоги і наступні кроки Паліативна допомога при тяжкій деменції: комфорт, рішення і підтримка Джерела Верховна Рада України. (2019). Закон України «Про соціальні послуги» № 2671-VIII. Всесвітня організація охорони здоров’я. (2019). iSupport for dementia: training and support manual for carers of people with dementia. Всесвітня організація охорони здоров’я. (2020). Dementia: Information for caregivers. Всесвітня організація охорони здоров’я. (2022). iSupport. Підтримка при деменції. Навчально-допоміжний посібник для піклувальників людей із деменцією. Державний експертний центр МОЗ України. (2025). Деменції та легкі когнітивні розлади: стандарт медичної допомоги та клінічна настанова. Кабінет Міністрів України. (2020, оновлена редакція 2026). Постанова № 859 «Деякі питання призначення і виплати компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги з догляду на непрофесійній основі». Кабінет Міністрів України. (2026). Розпорядження № 268-р «Про затвердження Національного плану дій на 2026–2028 роки щодо покращення якості життя людей з деменцією». Livingston, G., Barber, J., Rapaport, P., et al. (2013). Clinical effectiveness of a manual based coping strategy programme (START) in promoting the mental health of carers of family members with dementia: pragmatic randomised controlled trial. BMJ, 347, f6276. National Institute for Health and Care Excellence. (2010, updated). Delirium: prevention, diagnosis and management in hospital and long-term care (CG103). National Institute for Health and Care Excellence. (2018, reviewed 2025). Dementia: assessment, management and support for people living with dementia and their carers (NG97).

Український психологічний ХАБ · 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика Психологічні школи — це історично сформовані дослідницькі програми та спільноти, які виробили власні відповіді на питання про предмет психології, природу психічних процесів, способи здобуття доказів і зв’язок психіки з поведінкою та суспільством. До найвідоміших належать структуралізм, функціоналізм, психоаналіз, біхевіоризм, гештальтпсихологія, культурно-історична й діяльнісна психологія, гуманістична та когнітивна психологія. Їхня історія становить систему паралельних і взаємопов’язаних наукових пошуків, які змінювали методи, університетські інституції, професійні практики та уявлення про людину. Історична карта шкіл показує, які проблеми вивчали різні напрями, чому між ними виникали суперечки, які оригінальні праці визначали дослідницькі програми та що з їхнього спадку збереглося в сучасній психології. Для історика важливі як теоретичні тексти, так і реальні лабораторні практики: Курт Данциґер у праці Constructing the Subject переконливо продемонстрував, що організація експериментів і відносини між дослідником та учасником були складовими формування психологічного знання. Що таке школа психології У вузькому історико-науковому розумінні наукова школа — це спільнота дослідників, яку поєднують спільні питання, методи, інституційні зв’язки, наставництво й передавання традиції. У ширшому розумінні школою називають напрям, прихильники якого можуть працювати в різних країнах, університетах і поколіннях. Саме друге значення поширене у висловах «школа біхевіоризму» або «гуманістична школа психології». Назва школи, теорії, методу й галузі має різне призначення. Школа окреслює історичну спільноту або програму; теорія пропонує пояснювальну систему; метод задає спосіб дослідження; галузь визначається предметом чи практичною сферою. Соціальна психологія є галуззю, до якої в різні часи зверталися дослідники різних шкіл. Інтроспекція — метод і водночас історична проблема його застосування. Когнітивна психологія — широка дослідницька традиція, що об'єднує кілька теорій та методів. Перш ніж зарахувати вченого до певного напряму, історик перевіряє його власні тексти, листування, належність до установ, предмет досліджень і те, як саме назву школи вживали сучасники. Частина звичних підручникових класифікацій з’явилася пізніше за описувані події. Для різних періодів поняття «школа» охоплює спільноти з різними масштабами та ступенями організованості. Як порівнювати основні напрями психології Історичне порівняння спирається на шість питань: що дослідники вважали предметом психології; яку одиницю психічного життя аналізували; які спостереження та експерименти використовували; в яких установах і професійних мережах працювали; з якими попередниками полемізували; як пізніші дослідження перевірили їхні конкретні висновки. Саме тому історичну карту зручніше уявляти як перетин кількох вимірів. За предметом школи вивчали свідомий досвід, функції пристосування, несвідомі процеси, поведінку, організацію сприймання, суспільне опосередкування психіки, особистісний досвід і пізнання. За доказами використовували експеримент, самоспостереження, клінічні випадки, спостереження за розвитком, порівняльний аналіз і математичне моделювання. За інституційною формою це були лабораторії, кафедри, наукові товариства, професійні об’єднання або міждисциплінарні мережі. Лабораторна психологія XIX століття: передумови появи шкіл Виникнення експериментальної психології пов’язане з розвитком фізіології чуття, психофізики, дослідження нервової системи, вимірювання часу реакції та методів кількісного спостереження. Густав Теодор Фехнер, Герман фон Гельмгольц, Франц Корнеліс Дондерс та інші дослідники вивчали зв’язок фізичного подразника з відчуттям і часові характеристики психічних операцій. Це поступово створювало дисциплінарну практику, у якій психічні явища ставали предметом спеціального досліду. У 1879 році Вільгельм Вундт організував у Лейпцигу експериментальну психологічну лабораторію, що згодом стала символом інституційного оформлення дисципліни. Сам рік є важливим рубежем, а формування автономної психології тривало протягом багатьох десятиліть. Історіографічне дослідження Данциґера показує, чому історію дисципліни потрібно реконструювати через низку інституційних і методологічних змін. Вундт поєднував лабораторні дослідження безпосереднього досвіду з ширшими питаннями мови, культури та історичного життя. Його програма відрізнялася від пізніших американських викладів структуралізму, хоча обидві традиції часто об’єднують у спрощених схемах. Важливо також враховувати праці інших університетських осередків, дослідження пам’яті Германа Еббінгауза та початки прикладного психологічного вимірювання. Структуралізм: аналіз свідомого досвіду Структуралізм сформувався наприкінці XIX століття як програма дослідження елементів і структури свідомого переживання. Найпослідовніше він пов’язаний з Едвардом Бредфордом Тітченером, який працював у Корнелльському університеті. У статті The Postulates of a Structural Psychology (1898) дослідник обстоював спеціальне завдання структурного аналізу психічних процесів. Предметом програми були відчуття, образи та інші аспекти безпосереднього досвіду. Їх досліджували за контрольованих умов із залученням навчених спостерігачів, які мали описувати переживання у спеціальному словнику. Тітченер прагнув розрізнити безпосередній склад досвіду та його звичайне предметне значення. Залежність опису від підготовки спостерігача, складність незалежної перевірки й проблеми перенесення лабораторних результатів на повсякденне життя згодом стали предметом методологічної критики. Водночас структуралізм сприяв організації експериментального навчання і зробив питання про співвідношення переживання та опису центральним для ранньої психології. Історичний структуралізм Тітченера слід розрізняти зі структуралізмом у лінгвістиці, антропології та пізніших гуманітарних науках: спільне слово позначає різні традиції. Функціоналізм: навіщо існують психічні процеси Функціональна психологія розвивалася в американському академічному середовищі, де питання про пристосування, дію та розвиток отримали додаткового значення під впливом еволюційної теорії й прагматизму. Вільям Джеймс у книзі The Principles of Psychology (1890) запропонував впливовий опис безперервного перебігу свідомості. Джон Дьюї розглядав дію як координований процес, а Джеймс Роуленд Енджелл систематизував функціоналістську позицію. У президентській доповіді, опублікованій як The Province of Functional Psychology (1907), Енджелл пояснював, що функціональна психологія досліджує психічні операції в контексті адаптації організму до середовища. Це розширювало дослідницький інтерес до навчання, вікових змін, порівняння різних видів і практичних проблем освіти. Суперечка структуралізму та функціоналізму мала концептуальне і методологічне значення. Тітченер запитував про структуру психічного змісту, функціоналісти — про його роль у діяльності. Водночас реальні дослідження обох напрямів перетиналися. У статті Structural and Functional Psychology (1899) сам Тітченер визнавав складність співвідношення структури й функції. Функціоналізм залишив виразний слід у розвитку психології освіти, порівняльної психології, прикладних досліджень і в постановці питань про адаптивну цінність психічних процесів. Психоаналіз: несвідоме, історія особистості та клінічна інтерпретація Психоаналіз почав формуватися на межі XIX і XX століть у медичному та інтелектуальному середовищі Відня. Зиґмунд Фройд запропонував концептуальну програму, що пов’язувала симптоми, сни, вільні асоціації, конфлікти й дитячий досвід із діяльністю несвідомих процесів. Книга Die Traumdeutung була надрукована 1899 року, хоча на титульній сторінці зазначено 1900 рік; такий бібліографічний нюанс засвідчують каталожні матеріали Бібліотеки Конгресу США. У психоаналізі важливими стали інтерпретація клінічного матеріалу, розповідь пацієнта, відносини в терапевтичній ситуації та розвиток теоретичних понять. На відміну від лабораторних програм, ця традиція виробляла значну частину аргументації через розбір окремих випадків. Вона також сформувала міжнародні професійні спільноти, системи підготовки та видавничі мережі. Від Фройдової програми згодом відокремилися різні психодинамічні традиції. Їхні концептуальні розбіжності охоплюють значення міжособистісних стосунків, розвитку, захисних процесів і соціального середовища. Історичний вплив психоаналізу на культуру й психологію потрібно оцінювати поряд із сучасним станом перевірки його окремих причинних гіпотез, не змішуючи історіографічну значущість з емпіричною підтвердженістю. Сучасний розгляд методу представлений в українському матеріалі «Психоаналіз: що це, як працює і чим відрізняється від психодинамічної терапії». Біхевіоризм: поведінка як предмет наукового пояснення Біхевіоризм оформився як програмний рух на початку XX століття. Джон Бродес Вотсон у статті Psychology as the Behaviorist Views It (1913) обґрунтував дослідницьку орієнтацію на спостережувану поведінку, зв’язки між ситуацією й відповіддю та можливість передбачення поведінки за контрольованих умов. Джерелами руху були порівняльна психологія, експерименти з научіння, фізіологія рефлексів і дискусії про метод наукової психології. Його не можна вивести з одного маніфесту без урахування Івана Павлова, Едварда Торндайка та різноманітних лабораторних практик кінця XIX — початку XX століття. Різні напрями біхевіоризму пропонували різні пояснення. Едвард Толмен досліджував цілеспрямовану поведінку і навчання, а Б. Ф. Скіннер розвинув експериментальний аналіз оперантної поведінки. Взаємодія цих напрямів із подальшою когнітивною психологією мала тривалу історію запозичень, полеміки та перегляду понять. Поведінкові методи та дослідження научіння зберегли наукове значення, хоча первісні претензії окремих авторів на універсальне пояснення психіки стали предметом критики. Історію та різновиди руху розкрито у статті «Біхевіоризм: що це, основні ідеї, представники та критика». Ширший аналіз філософських припущень доступний у Стенфордській енциклопедії філософії. Гештальтпсихологія: організація цілого Гештальтпсихологія виникла на початку XX століття в німецькомовному науковому середовищі. Макс Вертгаймер, Вольфґанґ Келер і Курт Коффка досліджували організовані структури сприймання та мислення. Робота Вертгаймера 1912 року про позірний рух посіла важливе місце в ранньому розвитку цієї програми. Центральне питання стосувалося того, як система сприймання організує частини стимульного поля в упорядковані образи. Гештальтпсихологи аналізували співвідношення фігури й тла, групування, структурні перетворення і розв’язування задач. Словник Американської психологічної асоціації фіксує зміст історичного напряму; розгорнутий класичний виклад представлено у книжці Коффки Principles of Gestalt Psychology (1935). Гештальтпсихологія вплинула на подальші дослідження сприймання, уваги та мислення. Її історія пояснює, чому організацію досвіду почали вивчати через закономірності цілого процесу. Гештальттерапія сформувалася в іншому професійному та історичному середовищі середини XX століття; ці дві традиції мають окрему історію та методологію. Докладний матеріал: «Гештальтпсихологія: що це, принципи організації сприймання та наукова спадщина». Культурно-історична та діяльнісна психологія Культурно-історична психологія сформувала впливову програму вивчення психічних функцій у процесі розвитку, мовленнєвого опосередкування та участі в суспільній діяльності. Лев Виготський розробляв питання про роль знаків, взаємодії та культури у становленні складних форм поведінки й мислення. Подальші дослідники розвивали поняття діяльності, дії, мотиву, навчання та цілеспрямованого перетворення середовища. Цю історію потрібно розглядати через різні осередки й покоління. Дослідницькі групи в Москві, Харкові та Києві підтримували наукові контакти, переосмислювали спільні питання й створювали власні програми. Назви «культурно-історична школа», «теорія діяльності» та «Харківська психологічна школа» мають споріднені історичні підстави, але потребують розрізнення конкретних колективів та їхньої роботи. Характерною рисою таких підходів була увага до формування психічних процесів у навчанні, до опосередкування знаковими системами та взаємодії людини з предметним світом. Історик має враховувати політичний контекст радянського часу, переміщення науковців, цензурні умови, перевидання й складнощі пізнішої атрибуції текстів. Важливо перевіряти оригінальні дати праць, версії рукописів і внесок українських наукових осередків. Гуманістична психологія: особистий досвід і значення Гуманістична психологія стала помітним професійним та інтелектуальним рухом у середині XX століття. Вона зосередилася на особистісному значенні досвіду, людських стосунках, творчості, саморозвитку та переживанні свободи вибору. Серед найвпливовіших постатей були Абрагам Маслоу і Карл Роджерс, чиї власні концепції мали різні завдання й теоретичні витоки. У праці Client-Centered Therapy: Its Current Practice, Implications, and Theory (1951) Роджерс представив систематичну розробку клієнтоцентрованого підходу. Гуманістичний рух вплинув на консультування, психологію особистості, освіту й розвиток професійної етики взаємодії з клієнтами. Поняття гуманістичної психології вимагають аналізу за конкретним контекстом: історія ідей, психологічна теорія, клінічна практика та сучасна емпірична перевірка є різними видами дослідження. Огляд історії та сучасної оцінки спадщини представлений у статті «Гуманістична психологія: що це, основні ідеї та сучасне значення». Когнітивна психологія та когнітивний поворот У середині XX століття інтенсивно розвивалися експериментальні дослідження уваги, пам’яті, мовлення, мислення, розпізнавання образів і розв’язування задач. Взаємодія психології з теорією інформації, лінгвістикою, кібернетикою та обчислювальним моделюванням сприяла формуванню широкого когнітивного підходу. Книгу Ульріка Найссера Cognitive Psychology (1967) часто розглядають як важливу систематизацію когнітивної психології. Вона документує стан напряму на певному етапі, а історична «когнітивна революція» включала багато попередніх досліджень і кілька інтелектуальних центрів. Для історіографії важливо розрізняти дату відомого видання та процес тривалого розвитку теорій. Когнітивна програма надавала центрального значення внутрішньому опрацюванню інформації та пояснювальним моделям психічних операцій, застосовуючи час реакції, точність відповідей, спеціально сконструйовані експериментальні завдання та комп’ютерні моделі. Вона зберегла багато процедур контрольованої поведінкової експериментальної роботи, розширивши предмет пояснення. Сучасна когнітивна наука взаємодіє з нейронаукою, розвитковими дослідженнями, лінгвістикою та дослідженнями штучних обчислювальних систем. Історію становлення когнітивної школи слід відокремлювати від сучасних нейробіологічних моделей, про які розповідає стаття «Когнітивна нейронаука: як мозок підтримує сприйняття, увагу, пам’ять і мислення». Порівняльна таблиця ідей: шість історичних питань Структуралізм досліджував структуру свідомого досвіду, користуючись лабораторним самоспостереженням. Функціоналізм досліджував роль психічних функцій у пристосуванні, комбінуючи лабораторні, порівняльні та прикладні методи. Психоаналіз зосереджувався на несвідомих процесах і клінічній інтерпретації індивідуального матеріалу. Біхевіоризм проголошував предметом психології закономірності поведінки та научіння. Гештальтпсихологія вивчала організацію сприймання й мислення як цілісних процесів. Культурно-історична психологія аналізувала формування психіки через мовлення, знаки та взаємодію, а діяльнісні підходи — структуру дії та її зв’язок із соціальним і предметним світом. Гуманістичні напрями розвивали проблематику особистості, смислу й міжособистісних стосунків. Когнітивна психологія будувала експериментальні моделі сприймання, пам’яті, уваги й мислення. У межах кожного з названих рухів співіснували відмінні підходи та методи, тому така карта описує історичні акценти, а не вичерпує всю складність їхньої практики. Хронологія виникнення та співіснування напрямів У другій половині XIX століття формувалися психофізика, експериментальна фізіологічна психологія, вимірювання психічних процесів та університетські лабораторії. Символічним інституційним рубежем став Лейпциг 1879 року, хоча історія дисципліни виходить далеко за межі цієї дати. У 1890–1910-х роках структуралістські й функціоналістські програми відкрито полемізували, виникали професійні психоаналітичні мережі й посилювалися прикладні напрями. Тексти Тітченера 1898 року та Енджелла 1907 року дають можливість зіставити тодішні аргументи без пізнішого підручникового спрощення. У 1910–1930-х роках біхевіоризм, гештальтпсихологія, культурно-історична та діяльнісна психологія розвивалися паралельно, з різними дослідницькими установами й практиками. Публікація Вотсона 1913 року, ранні експерименти гештальтпсихологів та розвиток досліджень навчання і діяльності відображають цю множинність. У 1940–1960-х роках розширювалася професійна психологія, оформлювалися гуманістичні рухи й посилювалася когнітивна проблематика. У 1945 році в Україні було засновано Науково-дослідний інститут психології УРСР, відомий нині як Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України. У другій половині XX та на початку XXI століття психологія розширювала зв’язки з нейронауками, соціальними науками, математичними методами й обчислювальними моделями. Частина колишніх шкіл залишилася передусім історичними категоріями, тоді як їхні методи й дослідницькі питання увійшли до сучасних міждисциплінарних програм. Як школи впливали одна на одну Функціональна психологія виникала в дискусії зі структуралістською програмою та підтримувала інтерес до адаптації, який згодом став важливим для порівняльної й поведінкової психології. Біхевіоризм запозичив експериментальний контроль і кількісні показники попередніх лабораторних традицій, змінивши визначення предмета науки. Гештальтпсихологія розробила питання про цілісну організацію пізнання, що згодом знову постали в когнітивних дослідженнях. Когнітивний поворот переорієнтував значну частину експериментальної психології на пояснення внутрішніх інформаційних процесів. При цьому поведінкові вимірювання часу реакції, вибору та точності залишилися важливими способами одержання даних. Історія показує послідовне переосмислення одного дослідницького інструментарію всередині різних теоретичних програм. Культурно-історичні та діяльнісні підходи пропонували свої пояснення становлення мислення і поведінки через соціальну взаємодію, мовлення й діяльність. Психодинамічна та гуманістична традиції активно впливали на клінічне й консультативне середовище, а їхні концептуальні поняття обговорювалися в ширших теоріях особистості. Реальні наукові зв’язки встановлюють за публікаціями, листуванням, перекладами та інституційними архівами. Історія психологічних шкіл в Україні Українська історія психології охоплює університетське викладання, лабораторні й педагогічні дослідження, психологію розвитку, навчання, пам’яті та діяльності, становлення професійних об’єднань і наукових установ. Харків і Київ були важливими осередками дослідницької роботи, включеними до ширших міжнародних та міжрегіональних наукових зв’язків. У 1930-х роках Харків став важливим місцем розвитку дослідницьких програм, пов’язаних із проблемами діяльності, психічного розвитку й навчання. Термін «Харківська психологічна школа» вимагає історичного уточнення складу учасників, установ, дат, напрямів дослідження та подальшої професійної долі науковців. Особливу увагу слід приділяти співвідношенню праць, створених в українських осередках, з пізнішими узагальненнями, що могли змінювати атрибуцію наукового внеску. Заснування Науково-дослідного інституту психології УРСР 1 жовтня 1945 року засвідчено постановою Ради Народних Комісарів УРСР № 1573; у 1996 році установі присвоїли ім’я Григорія Силовича Костюка. Обидві історичні віхи наведені в офіційній довідці НАПН України. Дослідницькі програми Костюка, становлення української психологічної освіти, академічних інститутів і наукових товариств потребують самостійних історичних реконструкцій. Джерельною базою національної історії психології мають бути оригінальні видання українських дослідників, фонди наукових установ, університетські архіви, матеріали професійних товариств і рецензовані історико-наукові дослідження. Це дає змогу описувати українські школи через документовані інтелектуальні та інституційні зв’язки, зберігаючи історичну конкретність різних епох. Світова історія психології поза вузьким каноном Звична навчальна схема часто зосереджується на кількох німецьких та американських осередках. Проте методи і теорії поширювалися через переклади, міжнародне навчання, наукові подорожі та професійні контакти; різні країни створювали власні програми під впливом місцевих освітніх і соціальних потреб. Історію психології в Азії, Африці, Латинській Америці, Східній Європі та інших регіонах слід досліджувати за конкретними національними архівами й оригінальними публікаціями. Для кожної традиції важливо встановити, хто запроваджував методи, які інституції підтримували дослідження, які проблеми вивчали місцеві школи та як змінювалися їхні зв’язки з іншими науковими спільнотами. Сучасний огляд історіографії психології Гуґо Клаппенбаха (2026) описує зростання уваги до множинності історичних голосів та подолання вузьких географічних рамок історичного канону. У світовій історії шкіл це означає необхідність перевіряти регіональні дослідницькі традиції через відповідні джерела, а не розміщувати їх як додатки до готового західного переліку. Жінки в історії психологічних напрямів і питання видимості внеску Історичні переліки засновників відображають не лише науковий вплив, а й нерівний доступ до університетів, посад, професійних товариств і публікації праць. Тому для реконструкції шкіл потрібно досліджувати внески жінок-науковиць, асистентів, педагогів, перекладачів та інших учасників академічного життя. У рецензованій статті Contextual History: A Framework for Re-Placing Women in the History of Psychology (1990) Дженіс Бохан запропонувала контекстуальний підхід, який враховує історичні умови залучення і виключення жінок з дисципліни. Олександра Резерфорд і Майкл Петтіт (2015) також простежували складну історію взаємодії феміністичних рухів із психологічною наукою. Для історії шкіл це принципово: наукова мережа включає не лише авторів найвідоміших маніфестів, а й людей, які створювали дослідницькі методи, організовували лабораторії, навчали студентів і переосмислювали дослідницькі завдання. Чи зберегли школи наукову цінність сьогодні Наукову спадщину школи варто оцінювати на трьох рівнях. Перший — історичний: які питання вона відкрила, які установи й методи сформувала, як вплинула на професійну мову. Другий — концептуальний: чи залишаються продуктивними певні поняття й пояснювальні схеми. Третій — емпіричний: чи підтверджують сучасні контрольовані дослідження, незалежні повторення та огляди конкретні твердження. Ці рівні потребують різних джерел. Оригінальний текст дає змогу точно встановити, що стверджував автор у відповідному році. Рецензована історіографія пояснює обставини виникнення його позиції. Сучасні дослідження перевіряють конкретний ефект або механізм. Особливо важливо застосовувати такий підхід до клінічних теорій, для яких історичний авторитет не визначає ефективності лікувальних втручань. Поняття, запозичені з минулих шкіл, можуть залишатися корисними після значного теоретичного перегляду. Результати окремих експериментів можуть потребувати нових перевірок, навіть коли історія цих експериментів добре документована. Саме тому сучасна психологія не утворює просту драбину з послідовно скасованих шкіл. Поширені історичні міфи Твердження про одного «засновника психології» спрощує процес становлення дисципліни. Лейпцизька лабораторія Вундта мала величезне історичне значення, а професійна та експериментальна психологія виникали через довгі зміни університетських інституцій, методів і професійного поділу знань. Це докладно пояснює аналіз Данциґера. Уявлення, ніби кожна школа цілком витісняла попередню, також не відповідає документованому розвитку науки. Біхевіоризм, гештальтпсихологія, психоаналіз і культурно-історична психологія співіснували; різні підходи працювали в одному історичному періоді та впливали на подальші дисципліни. Ще одна поширена помилка — ототожнення назв різних професійних рухів. Гештальтпсихологія й гештальттерапія мають окремі історії; культурно-історична психологія й усі версії діяльнісної теорії утворюють споріднену, але багатокомпонентну традицію; сучасна когнітивна нейронаука об’єднує значно ширшу систему методів, ніж когнітивна психологія середини XX століття. І нарешті, вислів про експеримент, який «остаточно довів» універсальний психологічний закон, вимагає перевірки. Результат завжди має процедуру, вибірку, історичне середовище і межі узагальнення. Наукова оцінка конкретного ефекту спирається на пізніші дані, а історична реконструкція — на документовані першоджерела. Як використовувати цю карту для навчання та дослідження Для поглибленого вивчення напряму варто послідовно прочитати його ранні програмні праці, встановити історичне місце публікації, перевірити дослідницькі установи й коло авторів, зіставити самопрезентацію школи з незалежними історичними дослідженнями, а потім окремо оцінити сучасний стан конкретних гіпотез. Такий порядок допомагає розрізняти первісну аргументацію та пізнішу інтерпретацію. Інший продуктивний спосіб — простежити історію одного питання крізь різні школи. Наприклад, дослідження пам’яті переходило від експериментальних вимірювань до функціональних трактувань, аналізу організації матеріалу, психології діяльності й моделей оброблення інформації. Порівняння показує зміну предмета та способів вимірювання за відносної сталості назви психічного процесу. Поширені запитання Які школи психології вважають основними? У коротких історичних класифікаціях зазвичай називають структуралізм, функціоналізм, психоаналіз, біхевіоризм, гештальтпсихологію, гуманістичну та когнітивну психологію. Повніша карта охоплює експериментальні, культурно-історичні, діяльнісні, регіональні й міждисциплінарні програми. Чим школа відрізняється від галузі психології? Школа вказує на історичну дослідницьку програму чи спільноту. Галузь визначає предмет або сферу діяльності, наприклад психологія розвитку, соціальна чи нейропсихологія. Представники різних шкіл можуть працювати в тій самій галузі. Яка психологічна школа виникла першою? Питання залежить від визначення школи. Академічна експериментальна психологія поступово формувалася у XIX столітті, а структуралізм став однією з ранніх виразно проголошених дослідницьких програм. Психологічні ідеї мають значно давнішу історію. Чи існують ці школи сьогодні? Деякі напрями зберігають власні дослідницькі та професійні спільноти, інші переважно представлені в історії науки. Окремі їхні методи, поняття та дослідницькі питання продовжують розвиватися в сучасних програмах. Чому когнітивна психологія не скасувала біхевіоризм? Когнітивні моделі розширили пояснення пізнавальних процесів, а експериментальні дослідження поведінки зберегли власний предмет. У сучасних проєктах поведінкові показники часто використовують для перевірки когнітивних гіпотез. Чому історія української психології входить до світової карти? Українські університети, Харківські й Київські дослідницькі осередки, наукові установи та праці українських психологів є частиною розвитку світової психологічної науки. Їхня історія має власну джерельну основу й реальні міжнародні зв’язки. Пов’язані статті Біхевіоризм: що це, основні ідеї, представники та критика Гештальтпсихологія: що це, принципи організації сприймання та наукова спадщина Гуманістична психологія: що це, основні ідеї та сучасне значення Психоаналіз: що це, як працює і чим відрізняється від психодинамічної терапії Когнітивна нейронаука: як мозок підтримує сприйняття, увагу, пам’ять і мислення Історія психології: етапи, школи та розвиток науки Історіографія психології: джерела, методи та історичні суперечки Як психологія стала самостійною наукою Історія психології в Україні: школи, інституції та головні етапи Джерела American Psychological Association. (б. р.). Gestalt psychology. APA Dictionary of Psychology. Джерело. Angell, J. R. (1907). The province of functional psychology. Psychological Review, 14, 61–91. Оригінальна праця. Bohan, J. S. (1990). Contextual history: A framework for re-placing women in the history of psychology. Psychology of Women Quarterly, 14(2), 213–227. Стаття. Danziger, K. (1990). Constructing the Subject: Historical Origins of Psychological Research. Cambridge University Press. Видавництво. Freud, S. (1899; на титулі — 1900). Die Traumdeutung. F. Deuticke. Примірник першого видання. Klappenbach, H. (2026). Historiography. The Palgrave Encyclopedia of Theoretical and Philosophical Psychology. Наукове видання. Koffka, K. (1935). Principles of Gestalt Psychology. Harcourt, Brace. Бібліографічний каталог. Національна академія педагогічних наук України. (б. р.). Інститут психології імені Г. С. Костюка: історія та діяльність. Офіційна сторінка. Neisser, U. (1967). Cognitive Psychology. Appleton-Century-Crofts. Каталог. Rogers, C. R. (1951). Client-Centered Therapy: Its Current Practice, Implications, and Theory. Houghton Mifflin. Бібліотечний запис. Rutherford, A., & Pettit, M. (2015). Feminism and/in/as psychology: The public sciences of sex and gender. History of Psychology, 18(3), 223–237. Наукова стаття. Stanford Encyclopedia of Philosophy. (б. р.). Behaviorism. Огляд. Titchener, E. B. (1898). The postulates of a structural psychology. Philosophical Review, 7, 449–465. Оригінальна праця. Titchener, E. B. (1899). Structural and functional psychology. Philosophical Review, 8, 290–299. Оригінальна праця. Watson, J. B. (1913). Psychology as the behaviorist views it. Psychological Review, 20, 158–177. Оригінальна праця.

Український психологічний ХАБ · 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика Психологія стала самостійною науковою дисципліною впродовж другої половини XIX століття. Найвідомішою датою цього процесу є 1879 рік, коли Вільгельм Вундт організував у Лейпцизькому університеті спеціалізовані експериментальні дослідження психічних процесів. Саме цей рік традиційно називають початком експериментальної психології як окремої університетської дисципліни. Історичне значення події полягає у формуванні постійного осередку, де психологічні питання досліджували за допомогою контрольованих процедур, вимірювання та підготовки нових науковців. Таку інтерпретацію підтримують архів Лейпцизького університету і академічне дослідження історії лабораторії. Становлення науки тривало десятиліттями. Фізіологи розробляли методи вимірювання відчуттів, дослідники перевіряли час реакцій, філософи уточнювали предмет психологічного знання, університети створювали лабораторії та навчальні програми, а наукові товариства й журнали забезпечували обмін результатами. В українських університетських центрах ці процеси розвивалися власними інституційними шляхами і були пов’язані з міжнародним науковим середовищем. Тому питання «коли психологія стала наукою?» потребує відповіді про дату, методи, інституції та історичні умови. Коли психологія відокремилася від філософії Коротка відповідь: відокремлення психології як спеціалізованої емпіричної та університетської дисципліни відбувалося приблизно від середини до кінця XIX століття, а 1879 рік став загальноприйнятим символічним рубежем. Ідеї про пам’ять, відчуття, мислення, мотивацію та людську поведінку існували задовго до цього. Новим було створення відносно самостійної дослідницької практики з відтворюваними завданнями, приладами, підготовкою дослідників і власними виданнями. Поняття «самостійна наука» має кілька історичних значень. Психологія поступово виробила спеціальні дослідницькі питання; розширила власний арсенал спостережень та експериментів; сформувала лабораторії, наукові мережі й навчальні курси; почала публікувати результати у профільних виданнях; згодом утворила окремі професійні організації. Академічний історик Курт Данциґер показав, що лабораторія була водночас технічною, соціальною та інституційною формою дослідження. Самостійність психології сформувалася внаслідок зміни дослідницької практики. Філософські запитання залишалися її інтелектуальною основою, фізіологія забезпечувала прилади й експериментальні процедури, а розвиток університетів давав простір для окремих наукових колективів. Періодизація залежить від того, чи дослідник вивчає появу експерименту, установи, професії або назви дисципліни. Які передумови підготували наукову психологію Давні та ранньомодерні уявлення про душу і пізнання Питання про сприймання, пам’ять, свідомість і людські вчинки розроблялися в античних, середньовічних та ранньомодерних інтелектуальних традиціях. Арістотелів трактат «Про душу» (De anima) став одним з важливих європейських джерел для подальших дискусій про психічні здатності. У філософії раннього Нового часу раціоналістичні й емпіричні програми по-різному пояснювали походження знання та відношення досвіду до розуму. Френсіс Бекон відіграв важливу роль у формуванні культури систематичного дослідження і критики помилок мислення; його місце в історії відповідного інтелектуального переходу окремо розглянуто у статті «Френсіс Бекон: емпіризм, ідоли мислення та витоки психології». Ці філософські традиції підготували постановку питань, які в XIX столітті почали перевіряти емпіричними методами. Важливо розрізняти історію психологічної думки та історію психології як спеціалізованої наукової дисципліни. Перша включає тисячоліття міркувань про людину в різних культурах. Друга досліджує виникнення експериментальних програм, наукових установ і професійних спільнот. Пряма лінія від одного античного автора до одного європейського засновника приховує різноманітність історичних шляхів. Фізіологія органів чуття і вимірювання У XIX столітті розвиток фізіології зору, слуху, нервової провідності та рухів дозволив поставити нові питання: як інтенсивність подразника пов’язана з відчуттям, скільки часу минає між сигналом і відповіддю, за яких умов людина помічає різницю між двома впливами? Фізичний стимул можна було дозувати, умови пред’явлення — повторювати, а поведінкову відповідь — реєструвати. Саме ця зміна була принциповою. Психологічні поняття почали пов’язувати з операціями дослідження. Суб’єктивний досвід залишався предметом наукового інтересу, але його вивчення одержувало процедури, в яких дослідник міг контролювати умови, порівнювати результати та відкрито описувати спосіб отримання даних. Як експеримент і вимірювання змінили дослідження психіки Ернст Вебер і Густав Фехнер: психофізика Ернст Генріх Вебер досліджував чутливість і розрізнення стимулів. Густав Теодор Фехнер розвинув кількісну програму психофізики — дослідження відношення фізичних подразників до відчуттів. Його двотомна праця «Elemente der Psychophysik» (1860) стала важливою першопублікацією, в якій викладено методи психофізичних вимірювань, дослідження порогів та математичні припущення про зв’язок сили стимулу з досвідом. Історична заслуга Фехнера полягає у формулюванні перевірюваної програми кількісного дослідження. Конкретні психофізичні закономірності мають умови застосування й не можуть автоматично переноситися на будь-який різновид психічного досвіду. Історичний огляд Лейпцизького університету прямо пов’язує праці Вебера та Фехнера з методичним підґрунтям подальшої лейпцизької експериментальної психології. Герман фон Гельмгольц і Франц Дондерс: час нервових і психічних процесів Дослідження Германа фон Гельмгольца показали можливість експериментально вивчати швидкість поширення нервового збудження. Франц Корнеліс Дондерс переніс вимірювання часу на завдання, які вимагали розпізнавання сигналу та вибору відповіді. У праці «Over de snelheid van psychische processen» (1868–1869) він запропонував порівнювати час виконання різних завдань, щоб оцінювати тривалість окремих операцій. Бібліографію оригіналу та перекладу підтверджує видання в Acta Psychologica90065-1). Метод Дондерса став одним із витоків ментальної хронометрії. Ідея полягала в тому, що різниця часу між умовами потенційно відображає додаткову розумову операцію. Ця інтерпретація потребує припущень про структуру виконання завдання: додавання нової вимоги може змінити й попередні етапи оброблення. Пізніше дослідження з архівними матеріалами, відтворенням і моделюванням показує, як класичні результати можна переоцінювати сучасними засобами. Таким чином, ще до 1879 року існували конкретні експерименти над процесами, які сьогодні належать до психології. Вони створили інструментальну й поняттєву основу для спеціалізованих лабораторій. Що саме зробив Вільгельм Вундт Програма фізіологічної психології Вільгельм Вундт працював на перетині фізіології, філософії та експериментального дослідження. У 1874 році в Лейпцигу вийшло перше книжкове видання його «Grundzüge der physiologischen Psychologie» («Основи фізіологічної психології»). Це перевірений бібліографічний запис першого видання; пізніші перевидання та переробки слід відрізняти від нього. Вундт обстоював систематичне дослідження безпосереднього досвіду, уваги, апперцепції, відчуттів і часових характеристик психічних процесів. Фізіологічна психологія в його розумінні використовувала експериментальні інструменти фізіології для розв’язання психологічних питань. Як підкреслює Джон Грінвуд у Cambridge University Press, це не означало простого зведення психічного до фізіологічного. Лейпциг, 1875–1879: від викладання до дослідницького осередку У 1875 році Вундт почав працювати професором у Лейпцизькому університеті. У 1879 році склався спеціалізований лабораторний осередок психологічних експериментів, який у науковій історіографії прийнято вважати початком сталого університетського інституту експериментальної психології. Спочатку матеріальна база була скромною. Вона поступово розширювалася, а дослідження ставали організованою колективною діяльністю. Ці обставини документує історичне дослідження Сержа Ніколя. У зимовому семестрі 1879–1880 років розпочалася робота з учнями; у 1881 році Макс Фрідріх захистив експериментальну дисертацію про тривалість простих і складних актів апперцепції. Лейпциг поступово став центром підготовки дослідників з різних країн. Університетський архів зберігає матеріали про міжнародний характер цієї наукової мережі, а стаття Меєра, Медебаха й Шреґера описує оцифрування спадщини Вундта. Які завдання досліджували в лабораторії Серед основних лабораторних тем були психофізичні співвідношення, розрізнення сенсорних сигналів, час реакції, апперцепція та увага. В експериментах змінювали параметри подразників, фіксували реакції, зіставляли серії випробувань. Лабораторна організація дозволяла навчати студентів єдиним процедурам, порівнювати дані, описувати прилади та накопичувати систематичні програми досліджень. Вундт також використовував контрольоване самоспостереження за визначених умов. Його історичну методику слід відрізняти від пізнішого американського структуралізму Едварда Тітченера, який зосереджувався на іншій теоретичній організації досвіду. Дослідження про історичні міфи навколо Вундта показує, як спрощені підручникові схеми змінювали його реальну програму, в якій були також волюнтаризм і культурно-історичні студії. Чому саме 1879 рік став історичною межею 1879 рік є зручною датою інституційного перелому. Існувала вже сформована дослідницька програма, з’явився спеціальний університетський простір і почалася тривала практика підготовки експериментаторів. Завдяки подальшому поширенню лабораторій цей осередок став впливовим зразком організації нової науки. Історики водночас розрізняють лабораторну практику, університетське фінансування, офіційне адміністративне визнання та пізніше найменування установи. Ці події не завжди відбувалися одночасно. Саме тому історичну формулу «у 1879 році створено першу лабораторію» потрібно читати як усталений маркер інституціоналізації, а не твердження про перший у світовій історії психологічний експеримент чи повністю сформовану професію психолога. Цю проблему аналізують Ніколя, О’Ніл та Данциґер. Називати Вундта єдиним творцем психологічної науки історично неточно. Фехнер, Вебер, Гельмгольц, Дондерс та інші дослідники вже сформували важливі методи й дослідницькі завдання. Вундт надав багатьом із цих ліній стійкої організаційної форми й університетського масштабу. Його значення пов’язане з інституціоналізацією і міжнародним поширенням експериментальної програми. Як психологія отримала власні журнали, школи та професійні організації У 1880–1890-х роках експериментальні дослідження дедалі активніше поширювалися в університетах Європи та Північної Америки. Виникали нові лабораторії, академічні курси, програми підготовки, спеціалізовані видання й асоціації. Саме мережеве поширення зробило психологію впізнаваною дисципліною, здатною відтворювати власні кадри та правила професійної дискусії. У 1885 році Герман Еббінгауз опублікував «Über das Gedächtnis. Untersuchungen zur experimentellen Psychologie» — класичне експериментальне дослідження навчання й забування. Праця продемонструвала, що дослідження пам’яті може спиратися на систематичне варіювання матеріалу, повторення, часових проміжків та кількісний аналіз, виходячи за межі лабораторної сенсорної фізіології. У 1887 році Ґренвілл Стенлі Голл заснував журнал The American Journal of Psychology, який став одним із важливих майданчиків для експериментальних, теоретичних та історичних досліджень. У 1890 році Вільям Джеймс видав двотомну працю The Principles of Psychology, що забезпечила широку концептуальну систематизацію психологічних питань і вплинула на подальші американські напрями досліджень. Того самого 1890 року Джеймс Маккін Кеттелл опублікував статтю «Mental Tests and Measurements», пропонуючи стандартизувати низку завдань та порівнювати індивідуальні результати. Бібліографічний запис Національної медичної бібліотеки США підтверджує її вихід у журналі Mind. Це важлива віха розвитку психологічного вимірювання, хоча ранні тести та уявлення про їхню діагностичну цінність необхідно оцінювати в історичному контексті. У липні 1892 року було засновано American Psychological Association. За офіційною історією організації, її першим президентом став Ґренвілл Стенлі Голл, а початкове членство налічувало 31 особу. Поява фахових товариств засвідчувала перехід від окремих лабораторій до стійкої наукової спільноти, яка визначає сферу досліджень, обмінюється результатами й представляє дисципліну назовні. Чи збіглося становлення експериментальної психології зі становленням усієї психології Експеримент був центральним механізмом дисциплінарного оформлення, але психологія з самого початку мала ширші питання й методи. Досліджували розвиток дитини, індивідуальні відмінності, освіту, мову, спільне життя, культурні процеси. Частина тем потребувала спостереження, порівняльного та історичного аналізу, роботи з документами або іншими методами, які не зводилися до лабораторного завдання. Вундт, наприклад, поряд з експериментальними працями розробляв багатотомну Völkerpsychologie — програму дослідження мови, міфології та звичаїв. Її поняття і методологію оцінюють у власному історичному контексті. Така різноманітність пояснює, чому самостійність психології означала розвиток дослідницької культури, а не обов’язкове застосування одного інструменту до всіх явищ. У XX столітті формувалися нові школи. Біхевіоризм, гештальтпсихологія, гуманістична психологія та інші напрями переосмислювали предмет, одиниці аналізу і критерії пояснення. Історичне виникнення цих шкіл розгортає процес подальшої диференціації науки. Їхні сучасні теоретичні й емпіричні оцінки залежать від конкретних тверджень та методів перевірки. Як наукова психологія розвивалася на українських землях Історія психологічної науки в Україні охоплює кілька університетських, філософських, педагогічних і медико-фізіологічних традицій. Її неможливо описати простим перенесенням лейпцизької хронології. Дослідження психологічних питань існували в освітніх закладах на українських землях задовго до появи окремих лабораторій XIX століття. Києво-Могилянська інтелектуальна традиція У другій половині XVII століття в Києво-Могилянському колегіумі викладали філософські курси, що включали уявлення про душу, пізнання й людські здатності. Історик Юрій Рождественський проаналізував ці програми на основі літературних та архівних свідчень у статті «Психологія в Києво-Могилянському колегіумі другої половини XVII століття (1650–1701)». Ці матеріали документують передісторію психологічної думки й освіти, а питання про самостійну експериментальну дисципліну стосується пізнішого часу. Харків, Одеса, Київ і Львів: розвиток університетських осередків У XIX столітті психологічні питання досліджували в університетських середовищах Харкова, Києва та Одеси. Огляд Encyclopedia of Ukraine пов’язує лабораторні дослідження 1880-х років у Харкові з Павлом Ковалевським, розвиток експериментальної психології в Одесі — з Миколою Ланге й 1895 роком, а університетські психологічні заняття в Києві — з Георгієм Челпановим та іншими науковцями. Офіційна історія факультету психології Київського національного університету імені Тараса Шевченка висвітлює становлення психологічних курсів та лабораторної традиції в університеті Святого Володимира, зокрема наукові зв’язки з Лейпцигом. Історичні заяви про «першість» окремих лабораторій слід зіставляти за типом установи, адміністративним статусом, роком фактичного початку експериментів і збереженими документами. У Львові на початку XX століття психологічна освіта й дослідження формувалися в багатомовному університетському середовищі, пов’язаному, зокрема, з Казимиром Твардовським і його учнями. У енциклопедичному академічному огляді згадано створення лабораторії 1901 року та внесок Степана Балея в українськомовне психологічне знання. Ця географія свідчить про декілька перехресних наукових мереж у межах тогочасних держав і університетів. Для встановлення конкретних дат, пріоритетів та афіліацій окремих дослідників потрібні локальні архіви, університетські документи та історико-бібліографічні дослідження. Інституційне оформлення психології у XX столітті 1 жовтня 1945 року було засновано Науково-дослідний інститут психології УРСР; нині це Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України. НАПН України наводить дату заснування, первісну назву установи та відомості про присвоєння імені Григорія Костюка у 1996 році. Цей факт належить до наступного етапу інституціоналізації психологічної науки в Україні, який формувався вже за інших політичних і наукових умов. Дослідження університетської психологічної спадщини України підкреслює необхідність повертати до історії дисципліни доробок професорів XIX століття. Українську історію психології слід досліджувати через реальні інституції, тексти, програми та зв’язки, зберігаючи історичні назви установ і враховуючи складні умови імперських та радянських періодів. Які історичні міфи заважають зрозуміти появу наукової психології «Психологію створила одна людина» Вундт був ключовою постаттю інституціоналізації експериментальної психології, але її методи й питання виростали з багатьох незалежних і пов’язаних між собою дослідницьких програм. Пріоритет залежить від критерію: перший експеримент, перший систематичний трактат, постійна лабораторія, університетська спеціальність, науковий журнал чи професійне товариство. Відповідь для кожного критерію має власні джерела. «До 1879 року психологічних досліджень не було» Праці Вебера, Фехнера, Гельмгольца та Дондерса свідчать про накопичення психологічно значущих експериментальних результатів задовго до символічного рубежу. 1879 рік позначає інституційний етап, а не появу самих запитань чи дослідницького мислення. «Вундт досліджував лише окремі елементи свідомості» Підручникове ототожнення його програми з пізнішим структуралізмом звужує історичну картину. Праці з апперцепції, волі й культурних процесів показують широту його інтересів. Аргументований розбір цієї проблеми міститься у статті «The Wundt myths». «Усі психологічні теорії XIX століття підтверджено сучасною наукою» Історична значущість теорії та її емпірична чинність — різні питання. Фехнерівські моделі мають конкретну сферу застосування; субтрактивна логіка ментальної хронометрії залежить від припущень про структуру процесів; ранні методи самоспостереження й тестування мають методологічні обмеження. Сучасні висновки потребують окремих перевірок, а історія психології пояснює походження методів, їхню трансформацію та межі початкових претензій. Що змінилося після оформлення психології як науки Психологія отримала можливість накопичувати дослідницькі дані між університетами й поколіннями науковців. Опис експериментальної процедури став частиною наукового аргументу; журнал — механізмом публічної перевірки тверджень; лабораторія — місцем підготовки та повторення дослідів; професійне товариство — інструментом координації дисципліни. Це поступово вплинуло на освіту, клінічну практику, дослідження праці, розвитку, пам’яті, навчання та соціальної поведінки. Різні сфери виробили власні стандарти обґрунтування. Сучасний огляд предмета й методів психології подано в матеріалі «Психологія: що це за наука, що вона вивчає, методи та основні напрями», а лабораторні дизайни та сучасну експериментальну методологію розглянуто у статті «Експериментальна психологія: що це, методи, історія та принципи». Становлення психології як самостійної науки можна визначити як поступовий перехід від філософських і природничонаукових досліджень психічних явищ до спеціалізованої мережі емпіричних дослідницьких практик, університетських осередків, наукових публікацій та професійних інституцій. У цій мережі 1879 рік є впізнаваним символом, а друга половина XIX століття — історичним періодом дисциплінарного оформлення. Поширені запитання У якому році психологія стала самостійною наукою? У підручниках зазвичай називають 1879 рік, коли у Лейпцигу сформувався лабораторний осередок Вільгельма Вундта. Історично самостійність психології розвивалася протягом другої половини XIX століття: важливі експериментальні методи виникли раніше, а журнали, освітні програми й професійні асоціації розширювалися пізніше. Чому саме Вільгельма Вундта називають засновником наукової психології? Через його внесок у розбудову спеціалізованої експериментальної програми, організацію лабораторії в Лейпцигу та навчання міжнародної спільноти дослідників. Такий титул є історичним скороченням ширшого процесу, у якому брали участь численні вчені. Що відокремило психологію від філософії? Формування власних експериментальних і вимірювальних процедур, спеціалізованих університетських осередків, наукових видань та професійних спільнот. Психологічні питання й надалі пов’язані з філософією, фізіологією, медициною, математикою та суспільними науками. Хто працював над психологічними експериментами раніше за Вундта? Ернст Вебер і Густав Фехнер досліджували психофізичні закономірності; Герман фон Гельмгольц — фізіологічні механізми сенсорних та нервових процесів; Франц Дондерс — час виконання розумових операцій. Їхні праці створили частину методологічної основи подальшої лабораторної психології. Коли психологія почала розвиватися як наука в Україні? Інтелектуальні передумови сягають давніших освітніх традицій, а становлення спеціалізованих експериментальних осередків належить до кінця XIX — початку XX століття. Важливими університетськими центрами були Харків, Київ, Одеса та Львів; конкретна хронологія різних лабораторій залежить від архівних свідчень і типу установ. Пов’язані статті Психологія: що це за наука, що вона вивчає, методи та основні напрями Експериментальна психологія: що це, методи, історія та принципи Френсіс Бекон: емпіризм, ідоли мислення та витоки психології Біхевіоризм: що це, основні ідеї, представники та критика Гештальтпсихологія: що це, принципи організації сприймання та наукова спадщина Гуманістична психологія: що це, основні ідеї та сучасне значення Історія психології: етапи, школи та розвиток науки Основні школи психології: історична карта напрямів Історія психологічної освіти та професії у світі Історія психології в Україні: школи, інституції та головні етапи Джерела American Psychological Association. (n.d.). APA History. Архівна історія заснування асоціації. Cattell, J. McK. (1890). Mental tests and measurements. Mind, 15, 373–381. Бібліографічний запис оригіналу. Danziger, K. (1990). Constructing the Subject: Historical Origins of Psychological Research. Chapter 2: Historical roots of the psychological laboratory. Cambridge University Press. Donders, F. C. (1868–1869). Over de snelheid van psychische processen. Бібліографічна примітка до англійського перекладу 1969 року90065-1). Acta Psychologica. Ebbinghaus, H. (1885). Über das Gedächtnis: Untersuchungen zur experimentellen Psychologie. Duncker & Humblot. Енциклопедія України / Encyclopedia of Ukraine. (б. д.). Psychology. Довідкова стаття про історію психології на українських землях. Fechner, G. T. (1860). Elemente der Psychophysik, Band 2. Breitkopf & Härtel. Greenwood, J. D. (2015). Psychology in Germany. A Conceptual History of Psychology. Cambridge University Press. James, W. (1890). The Principles of Psychology, Vol. 1. Macmillan. Київський національний університет імені Тараса Шевченка. (б. д.). Історія факультету психології. Meyer, T., Mädebach, A., & Schröger, E. (2017). The digitization of the Wundt estate at Leipzig University. History of Psychology, 20(3), 342–345. Національна академія педагогічних наук України. (б. д.). Інститут психології імені Г. С. Костюка. Nicolas, S. (2005). Wundt et la fondation en 1879 de son laboratoire. L’Année psychologique, 105(1), 133–170. O’Neil, W. M. (1984). The Wundt myths. Australian Journal of Psychology, 36(2), 285–289. Рождественський, Ю. Т. (2010). Психологія в Києво-Могилянському колегіумі другої половини XVII століття (1650–1701). Проблеми загальної та педагогічної психології, 12(5), 283–300. The American Journal of Psychology. (1887–). Архів видання і довідка про заснування. University of Illinois Press / JSTOR. University of Leipzig. (б. д.). History of Experimental Psychology in Leipzig. University of Leipzig. (б. д.). History of the Institute. Vlasova, O. (2018). Methodological issues of developmental psychology in professors historical heritage of traditional universities of Ukraine. Bulletin of Taras Shevchenko National University of Kyiv. Psychology. Wundt, W. (1874). Grundzüge der physiologischen Psychologie. W. Engelmann. Оцифроване перше книжкове видання у Wellcome Collection.

Український психологічний ХАБ · 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика Хронологія історії психології показує, як уявлення про душу, пізнання, пам’ять, емоції та поведінку поступово перетворювалися на програми систематичного дослідження, а згодом — на багатогалузеву науку. Вона охоплює історію ідей, приладів, експериментів, університетів, наукових товариств, професійних практик і суспільних суперечок. Для розуміння сучасної психології важливо простежити, які саме запитання ставили дослідники в різні епохи, якими методами вони могли користуватися і як змінювався статус їхніх висновків. Ця хронологія поєднує світову та українську історію психології. Дати в ній позначають різні типи подій: написання й видання праці, відкриття лабораторії, формування дослідницької школи, появу нового методу або інституційне рішення. Дата публікації теорії не тотожна даті її емпіричного підтвердження; дата лабораторії — моменту виникнення всіх експериментальних практик. Саме це розрізнення робить історичний календар науковим інструментом. Коротка хронологія: найважливіші рубежі IV століття до н. е. — Арістотель розробляє систематичне вчення про душу, сприймання, пам’ять і живі істоти в трактаті «Περὶ Ψυχῆς» («Про душу», De anima). Воно належить до історії філософії та природознавства, що передували сучасній дисципліні. XI століття — Ібн Сіна (Авіценна) розробляє питання відчуття, пізнання, уяви й самосприйняття в межах арабомовної філософської та медичної традиції. Цей етап унаочнює розмаїття інтелектуальних джерел історії психології. XVII–XVIII століття — європейські дискусії про раціоналізм, емпіризм, асоціації ідей, досвід і зв’язок тіла та розуму формують нові програми дослідження психічних процесів. 1860 — Густав Теодор Фехнер видає «Elemente der Psychophysik», закріплюючи програму кількісного вивчення відношення між фізичним стимулом та відчуттям. 1874 — Вільгельм Вундт завершує перше видання «Grundzüge der physiologischen Psychologie»; це один із програмних текстів фізіологічної та експериментальної психології. 1879 — у Лейпцигу навколо Вундта формується спеціалізоване університетське середовище експериментальних психологічних досліджень. Рік став символічним рубежем дисциплінарної самостійності, хоча експерименти з психічними функціями існували раніше. 1885 — Герман Еббінгауз публікує «Über das Gedächtnis. Untersuchungen zur experimentellen Psychologie» з кількісними дослідженнями запам’ятовування та забування. 1890 — Вільям Джеймс видає «The Principles of Psychology», що вплинула на американську психологію свідомості, звички й функцій психіки. 1892 — засновано Американську психологічну асоціацію (APA); її першим президентом став Ґренвілл Стенлі Голл. 1896 — Микола Ланге організовує в Новоросійському університеті Одеси самостійну експериментально-психологічну лабораторію; це ключова інституційна дата в історії психології на українських землях. 1899/1900 — виходить «Die Traumdeutung» Зиґмунда Фройда: фізична публікація 1899 року має на титулі 1900 рік. 1905 — Альфред Біне і Теодор Сімон пропонують ранню практичну шкалу для оцінювання інтелектуальних завдань у дітей; починається новий етап психодіагностики й одночасно суспільних дискусій про її застосування. 1912 — Макс Вертгаймер друкує дослідження сприймання видимого руху, що стало програмною подією для гештальтпсихології. 1913 — Джон Б. Вотсон публікує «Psychology as the Behaviorist Views It» і формулює програму дослідження спостережуваної поведінки. 1930-ті — у Харкові формується мережа досліджень розвитку, діяльності, мислення й пам’яті, пов’язана з Олександром Лурією, Олексієм Леонтьєвим, Олександром Запорожцем та місцевими дослідниками. 1938 — Б. Ф. Скіннер видає «The Behavior of Organisms: An Experimental Analysis», важливу працю з експериментального аналізу поведінки. 1 жовтня 1945 року — створено Науково-дослідний інститут психології УРСР, наступником якого є Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України. 1950–1960-ті — міждисциплінарні дослідження пам’яті, уваги, мови, інформації та обчислювальних моделей визначають когнітивний поворот; книжка Ульріка Найссера «Cognitive Psychology» (1967) стає одним із його впізнаваних символів. 1988 — створено товариство, нині відоме як Association for Psychological Science; це відображає подальшу спеціалізацію й міжнародну організацію наукової психології. 1991 — незалежність України відкриває новий інституційний контекст для українських психологічних досліджень, фахової освіти та міжнародної співпраці. 2015 — міжнародний проєкт відтворення ста психологічних досліджень публікує результати, які посилюють увагу до відкритих даних, прозорості аналізу, розміру вибірок і незалежних повторень. Як читати дати й що вважати психологічним відкриттям Історія психології має кілька паралельних часових ліній. Історія проблем починається задовго до появи професійних психологів: пам’ять, виховання, сприймання, характер і зв’язок людини зі світом осмислювали в багатьох культурах. Історія методів відстежує появу вимірювань, контрольованих умов, порівняння груп, спостереження за розвитком і статистичного моделювання. Історія установ описує створення кафедр, лабораторій, журналів, клінік, асоціацій та освітніх програм. Саме тому коротка фраза «психологію заснували 1879 року» придатна лише як навчальне позначення важливої інституційної події. Вундт був ключовим організатором спеціалізованої експериментальної програми; дослідження нервової системи, чуттєвості й часу реакції вже велися в інших лабораторіях, а психологічні ідеї розвивалися протягом багатьох століть. У сучасному університетському огляді історії дисципліни 1879 рік також подано як дату лейпцизької лабораторії Вундта, а не як початок усіх знань про психіку. Історичне відкриття потребує конкретизації: що спостерігали, як це перевіряли, в якій публікації виклали, хто здійснював попередні дослідження і що залишилося від початкового висновку після наступних перевірок. Наприклад, кількісні спостереження Еббінгауза стали важливими для науки про пам’ять, однак сам автор зазначав, що початкові експерименти провадив на собі й потребував подальших порівняльних досліджень. Давні цивілізації та античність: від практик спостереження до теорій душі Давній світ: до V століття до н. е. У стародавніх суспільствах Месопотамії, Єгипту, Південної Азії та Китаю існували уявлення про пам’ять, емоційні стани, навчання, сон, тілесні прояви переживань, виховання й людську поведінку. Ці свідчення належать до різних жанрів — медичних, філософських, релігійних, правових і педагогічних. Історик досліджує їх у власному культурному середовищі, зберігаючи різницю між давньою мовою опису досвіду та сучасними операційними психологічними поняттями. Важливо враховувати, що збережені тексти розподілені нерівномірно, а доступні переклади відображають редакційні рішення наступних століть. Будь-який «рік народження психології» для цих епох був би довільним. Давні інтелектуальні традиції мають власну історичну послідовність, яку не слід автоматично вписувати в європейську схему змін шкіл. V–IV століття до н. е.: грецькі дискусії про пізнання Платон розмірковував про душу, знання, бажання, виховання й будову людської мотивації. У його діалогах дослідження людської поведінки поєднане з питаннями етики, політики й метафізики. Арістотель у IV столітті до н. е. систематизував розгляд функцій живих істот у «Περὶ Ψυχῆς» — творі, відомому латинською як «De anima». Він аналізував сприймання, чуттєві здатності, рух, пам’ять та співвідношення тілесного і психічного життя. Антична традиція вплинула на пізніше формування психологічного словника, але історичний зв’язок ідей визначають за передаванням рукописів, коментарями, перекладами і навчальними програмами, а не лише за подібністю сучасних термінів. Так, «пам’ять» у трактаті античного автора і пам’ять у лабораторному експерименті XIX століття належать до спільної історії проблеми, хоча означають різні системи пояснення та доказу. III століття до н. е. — II століття н. е.: елліністична медицина Розвиток анатомічних знань та античної медицини створював уявлення про роль мозку, нервів, чуттєвих органів і тілесних станів. Праці, пов’язані з Герофілом, Ерасістратом та згодом Галеном, важливі для передісторії нейропсихологічних питань. Історик оцінює їхні описи в межах доступних спостережень, анатомічних практик і медичних теорій часу. Середні віки, Відродження та ранньомодерна наука IX–XIII століття: арабомовна філософія й медицина Вчені середньовічного ісламського світу розвивали переклади, коментарі та власні дослідження Арістотеля й античної медицини. Ібн Сіна (Авіценна, XI століття) досліджував відчуття, внутрішні пізнавальні здатності, уяву та взаємозв’язок мислення з тілесним досвідом. Ібн аль-Гайсам у XI столітті сформулював дослідницьку програму з оптики та зорового сприймання, що має важливе значення для історії наук про сприйняття. Поширення арабських текстів через переклади латинською вплинуло на університетське навчання в середньовічній Європі. Така спадкоємність є історією конкретних текстів, наукових проблем та освітніх інституцій, а не передаванням готової сучасної дисципліни «психологія». XIII–XVI століття: університетські коментарі й гуманістична освіта Європейські університети вивчали праці про душу, чуття та розум у рамках філософії природи, логіки і медицини. Середньовічні схоластичні автори, зокрема Тома Аквінський, розвивали власні розрізнення чуттєвого пізнання, інтелекту, волі та навичок. У добу Відродження зростали увага до текстології, індивідуальних відмінностей, виховання та людини як предмета спостереження. XVII століття: механістична картина природи й проблема свідомості У 1637 році Рене Декарт оприлюднив «Discours de la méthode», а в 1641 році — «Meditationes de prima philosophia». Його філософські розрізнення розуму й тіла стали предметом багатовікових дискусій; розвиток фізіології та механіки водночас заохочував дослідження тілесних механізмів поведінки. У 1690 році Джон Локк видав «An Essay Concerning Human Understanding» («Дослід про людське розуміння»). Дискусії про походження ідей із досвіду, асоціації та навчання вплинули на наступні програми вивчення пізнання. Досвід у філософському трактаті ще не означав стандартизований психологічний експеримент; вплив полягав у формуванні дослідницьких запитань. XVIII століття: асоціації та теорія людського досвіду У 1748 році Девід Г’юм опублікував «An Enquiry Concerning Human Understanding», а 1749 року Девід Гартлі — «Observations on Man, His Frame, His Duty, and His Expectations». Автори розглядали закономірності поєднання уявлень, звички та досвіду. Ці праці закріпили інтелектуальні передумови майбутніх досліджень навчання й пам’яті. Водночас вони представляли кілька різних філософських програм, тому історію асоціанізму слід розглядати як дискусію, що розвивалася в багатьох поколіннях. XIX століття: вимірювання, фізіологія та інституційна самостійність 1800–1850-ті роки: нервова система, органи чуття і реакція У XIX столітті дослідження чутливості й нервової провідності створили інструментальні передумови експериментальної психології. Ернст Генріх Вебер вивчав розрізнення інтенсивності стимулів, Герман фон Гельмгольц — фізіологію відчуттів і швидкість проведення нервового імпульсу. Франс Корнеліс Дондерс у 1860-х розробляв процедури вимірювання тривалості психічних операцій за відмінностями часу реакції. Ці програми не давали прямого доступу до «швидкості думки» у всій її складності: дослідники опрацьовували конкретні експериментальні показники, а інтерпретація їх як етапів психічної обробки вимагала додаткових припущень. Історія вимірювань демонструє важливу зміну: психологічне пояснення почало спиратися на процедуру, результати якої могли порівнювати інші дослідники. 1860: психофізика Фехнера Густав Теодор Фехнер публікує двотомну працю «Elemente der Psychophysik». Зіставлення величини фізичного впливу й характеристик відчуття допомогло сформувати кількісну програму вивчення сенсорних процесів. Рівняння та моделі, пов’язані з іменами Вебера й Фехнера, мають визначену область застосування; історична важливість цієї програми полягає у розвитку вимірювальної методології, а сучасні моделі сприймання можуть використовувати інші математичні описи. 1873–1874: програмна праця Вундта Перше видання «Grundzüge der physiologischen Psychologie» («Основи фізіологічної психології») виходило томами у 1873–1874 роках; у стислих хронологіях часто подають 1874 рік як бібліографічну дату завершеного видання. Вундт поєднував фізіологічні методи, аналіз відчуття та уваги з власним теоретичним баченням психології. 1879: Лейпциг і дисциплінарний символ Лейпцизька лабораторія Вундта стала осередком підготовки дослідників, стандартизації процедур і формування міжнародної мережі психології. Її значення підтверджується історією університетської науки: саме довготривала програма експериментів та підготовки фахівців, а не лише фізичне відкриття приміщення, зробила Лейпциг символом нової дисципліни. Дослідницькі практики в галузі відчуттів, реакції й нервової системи виникали раніше та паралельно в різних центрах. Огляд історії психології OpenStax допомагає побачити контекст університетської традиції. 1883–1890: лабораторна мережа, пам’ять та американська психологія У 1883 році Ґренвілл Стенлі Голл організовує лабораторну програму в Університеті Джонса Гопкінса. У 1885 році Герман Еббінгауз видає «Über das Gedächtnis», де використовує серії складів, повторне вивчення та часові інтервали для дослідження запам’ятовування. У праці встановлюються методологічні можливості кількісного аналізу пам’яті; первісний текст у перекладі 1913 року дозволяє перевірити процедури й авторські застереження. У 1890 році виходять два томи «The Principles of Psychology» Вільяма Джеймса. Твір узагальнював дослідження свідомості, уваги, звички та переживань і допоміг закріпити психологію в американському університетському середовищі. Повний текст оригінального видання показує, як розмірковування про психічні функції співіснували з фізіологічними даними та широкою філософською аргументацією. 1892–1905: професійні організації та бар’єри для жінок У липні 1892 року засновано American Psychological Association; архів APA називає Ґ. Стенлі Голла першим президентом. Наприкінці XIX століття психологія швидко поширюється через університетські курси, лабораторії, журнали й наукові товариства. 1894 року Маргарет Флой Вошберн здобуває докторський ступінь у психології у США, а 1905 року Мері Вітон Калкінс стає першою жінкою-президенткою APA. Історичний профіль APA водночас документує, що Гарвардський університет відмовив Калкінс у формальному присудженні докторського ступеня через тогочасні правила допуску жінок. Дати наукових праць і посад відображають також інституційні нерівності, які визначали доступ до лабораторій і професійного визнання. Українські землі у XIX — на початку XX століття 1880-ті: харківські медичні та психологічні дослідження У Харкові дослідження психіки розвивалися в університетській медицині, фізіології та психіатрії. Енциклопедія України відносить психологічні лабораторні практики, пов’язані з Павлом Ковалевським, до 1880-х років. Це важлива причина конкретизувати, що саме називають лабораторією: психіатричну або фізіологічну установу з психологічними експериментами чи окрему лабораторію, створену насамперед для психологічної дослідницької програми. 1895–1896: Одеса й Микола Ланге Довідкові джерела іноді вказують 1895 рік для лабораторної ініціативи Миколи Ланге в Одесі. Натомість біографічні матеріали Державної науково-педагогічної бібліотеки України і спеціальне історико-педагогічне дослідження Одеського національного університету документують організацію при тодішньому Новоросійському університеті самостійної експериментальної психологічної лабораторії 1896 року. Це розрізнення знімає поширену суперечність між датою формування лабораторних практик і датою окремої інституційної одиниці. Слова «перша лабораторія в Україні» без вказівки її типу створюють хибну однозначність. Вивчення спадщини Ланге пов’язує українську університетську історію з дослідженнями Вундта, експериментами сприймання та дискусією про психологію як самостійну науку. 1897–1906: київська психологічна семінарія В Університеті Святого Володимира в Києві Георгій Челпанов розвивав психологічну семінарію. Дослідження Одеського університету підкреслює її переважно теоретичний характер у 1897–1906 роках, на відміну від лабораторії Ланге, орієнтованої на експеримент. Ці два середовища становили різні моделі професійного становлення психології. 1901: Львів У Львівському університеті розвиток психологічної освіти й досліджень пов’язаний із Казімежем Твардовським; Енциклопедія України датує створення психологічної лабораторії 1901 роком. Інтелектуальні зв’язки Львова включали польські й українські університетські традиції; до дослідників, пов’язаних із цим середовищем, належав Степан Балей. Історія психології українських земель проходила через кілька державних та мовних контекстів, тому одна національна чи інституційна схема не охоплює всього її розвитку. 1900–1930-ті: школи, тести й зміна предмета науки 1899/1900: «Die Traumdeutung» і формування психоаналітичного руху Книга Зиґмунда Фройда «Die Traumdeutung» («Тлумачення сновидінь») датується 1900 роком на титульному аркуші, але фактично з’явилася наприкінці 1899 року. Бібліотека Конгресу США фіксує обидві дати в описі примірника. Публікація стала ключовою в історії психоаналізу, професійних інституцій і дискусій про несвідоме; її історичний вплив слід відрізняти від сучасної емпіричної перевірки конкретних тверджень психоаналітичних теорій. 1904–1905: дослідження навчання й розроблення інтелектуальних шкал Едвард Торндайк на межі XIX–XX століть проводив дослідження навчання тварин та закономірностей наслідків дії. У 1905 році Альфред Біне й Теодор Сімон створили практичну серію завдань для оцінювання дитячого інтелектуального розвитку в освітніх умовах. Поява шкал позначила розширення психології до прикладних вимірювань, але водночас відкрила питання стандартизації, культурної справедливості та обґрунтованості висновків про людину за результатом тестування. Зміна практик тестування супроводжувалася історією дискримінаційних застосувань і спробами біологізувати суспільну нерівність. Історична хронологія APA документує, як наукові інституції були залучені до расистських і євгенічних програм, а пізніша професійна переоцінка зробила цю спадщину предметом критичного аналізу. 1912: гештальтпсихологія Макс Вертгаймер публікує дослідження видимого руху. Воно сприяло формуванню гештальтпсихології разом із роботами Вольфганга Келера та Курта Коффки. Важливо точно розрізняти описані явища: історико-експериментальний огляд у Vision Research пояснює плутанину між «чистим» фі-феноменом та іншим різновидом видимого руху, бета-рухом. Історія цієї школи — приклад того, як зміна дослідницького запитання визначає подальше вивчення сприймання. Докладніше: «Гештальтпсихологія: що це, принципи організації сприймання та наукова спадщина». 1913: маніфест біхевіоризму Стаття Джона Б. Вотсона «Psychology as the Behaviorist Views It», опублікована в «Psychological Review», 20, 158–177, сформулювала програму психології, зосередженої на спостережуваній поведінці, передбаченні й контролі. Первісну публікацію можна читати в історичному архіві York University. Програма Вотсона мала попередників у фізіології, дослідженнях навчання та порівняльній психології, а її наступники розвивали різні моделі поведінки. Докладніше: «Біхевіоризм: що це, основні ідеї, представники та критика». 1920: експеримент «Маленький Альберт» Джон Вотсон і Розалі Рейнер повідомили про спробу дослідити формування емоційної реакції в дитини. Ця робота стала відомою насамперед через питання методології, інтерпретації й етичної відповідальності. Висновки про стійкість страху та про подальшу долю учасника мають історіографічні суперечки, тому коректна хронологія позначає 1920 рік як дату публікації досліду, а не доведену універсальну модель походження фобій. Докладніше: історичний аналіз експерименту «Маленький Альберт». 1920–1930-ті: розвиток психології дитини, суспільства та культури У міжвоєнний період зростала кількість досліджень мовлення, дитячого мислення, груп, розвитку та соціальних процесів. Жан Піаже розгортав генетичний підхід до розвитку пізнання, Лев Виготський — культурно-історичні пояснення вищих психічних функцій. Різні школи працювали в різних інституційних системах, а їхнє пізніше об’єднання в навчальному каноні не означає, що всі автори мали єдину дослідницьку програму. 1931–1936: формування харківського дослідницького осередку У Харкові утворилося інституційне середовище дослідження діяльності, дитячого розвитку, пам’яті та мислення. Наприкінці 1931 року сюди переїхала група співробітників і учнів Виготського; до роботи долучилися також місцеві науковці. Історія цієї школи охоплює взаємодію установ, зміни кадрового складу та змістовні відмінності між програмами дослідників. Історіографічна праця про харківську школу описує перший період 1931–1936 років і ширший розвиток традиції до 1941 року; бібліографічна доступність копії не замінює перевірки конкретних тверджень у виданні. 1938: Скіннер і експериментальний аналіз поведінки Б. Ф. Скіннер видає «The Behavior of Organisms: An Experimental Analysis». За бібліографією Фонду Скіннера перше видання вийшло у Нью-Йорку у видавництві Appleton-Century 1938 року. Праця систематизувала експериментальну програму дослідження оперантної поведінки й наслідків дії. Її історичний внесок полягає в побудові конкретних лабораторних процедур і дослідницької програми; сучасний аналіз навчання використовує також когнітивні, нейробіологічні та соціальні рівні пояснення. 1940–1970-ті: війна, інституції й когнітивний поворот 1940–1945: психологія в умовах світової війни Друга світова війна вплинула на психологічні дослідження відбору персоналу, навчання, працездатності, стресу та реабілітації. Військові потреби змінювали фінансування, прикладні завдання й університетські мережі. Після війни збільшилася роль клінічної психології та психологічної допомоги, проте професійні стандарти й доказова база різних практик формувалися нерівномірно. 1 жовтня 1945: Інститут психології в Києві Постановою Ради Народних Комісарів УРСР № 1573 засновано Науково-дослідний інститут психології УРСР. Офіційна історія НАПН України підтверджує дату 1 жовтня 1945 року. Інститут згодом отримав ім’я Григорія Силовича Костюка; згідно з тим самим офіційним джерелом, це сталося 1996 року. Для української психології 1945 рік означає довготривале інституційне оформлення дослідницької діяльності. Діяльність інституту відбувалася в радянському політичному й науковому середовищі зі своїми організаційними можливостями, цензурними обмеженнями та ідеологічним тиском. Повна історія потребує аналізу архівних матеріалів, наукових програм і особистих траєкторій дослідників. 1950-ті: соціальні дослідження та історичні експерименти Соломон Аш у 1950-х роках опублікував серію досліджень групової більшості та суджень учасників. У 1950-х роках також розвивалися післявоєнні програми вивчення авторитаризму, групової взаємодії, впливу та переконання. Експерименти цього періоду стали впливовими, але їхня методологічна оцінка сьогодні враховує умови вибірки, контекст проведення, варіативність поведінки та незалежні повторення. Докладніше: «Експеримент Аша: процедура, результати, конформність і що він насправді показав». 1956: символічний рік когнітивного повороту 1956 рік часто використовують як зручне позначення змін у дослідженнях людського пізнання: цього часу були представлені й опубліковані роботи, пов’язані з обсягом оперативної обробки інформації, мовою, обчислювальними моделями та пошуком розв’язків. Когнітивний поворот формувався через співпрацю психологів, лінгвістів, математиків, фахівців з обчислювальної техніки та нейронауковців. Історичний аналіз Джорджа Міллера описує ці процеси як поступове міждисциплінарне зближення. 1960: експеримент Сперлінга з іконічною пам’яттю Джордж Сперлінг розробляє процедуру часткового звіту після дуже короткої демонстрації зорового матеріалу. Метод дозволив досліджувати відмінність між інформацією, доступною в короткочасному зоровому сліді, та інформацією, яку учасник встигає відтворити. Висновки стали частиною ширшої історії моделей сенсорної пам’яті. Докладніше: «Експеримент Сперлінга: як частковий звіт відкрив іконічну пам’ять». 1961–1963: дослідження підкорення авторитету Стенлі Мілґрем проводить серію експериментів, результати яких публікуються на початку 1960-х років. Дата першої відомої статті й дата фактичного проведення процедур відрізняються; історія дослідження включає різні експериментальні умови, дискусії щодо добровільності участі та критичне прочитання архівних документів. Критичний огляд експериментів Мілґрема розглядає їхні результати й етичний контекст. 1967: «Cognitive Psychology» Ульріка Найссера Видання книжки Ульріка Найссера «Cognitive Psychology» допомогло окреслити новий дослідницький напрям як впізнавану університетську програму. Книга не започаткувала вивчення пізнання з нуля: дослідження пам’яті, уваги, мови й мислення мали тривалу попередню історію. Енциклопедичний науковий огляд Scholarpedia описує як попередників, так і формування напряму в 1950–1960-х роках. 1970-ті: когнітивні упередження й процеси ухвалення рішень Дослідження Амоса Тверскі та Деніела Канемана допомогли розгорнути експериментальну програму вивчення суджень в умовах невизначеності. Ці роботи згодом вплинули на поведінкову економіку та науки про ухвалення рішень. Історія напряму включає як оригінальні завдання й результати, так і сучасні уточнення меж їхньої відтворюваності та узагальнюваності. 1980–2000-ті: міжнародні товариства, нові інструменти та українська незалежність 1980–1990-ті: когнітивна нейронаука й інструментальні методи Інтеграція когнітивних завдань із нейрофізіологічними та нейровізуалізаційними методами зробила можливими нові способи вивчення співвідношення мозкової активності та психічних функцій. Позитронно-емісійна томографія, функціональна магнітно-резонансна томографія й електрофізіологічні методи розширили дослідницький інструментарій. Хронологія цих методів складається з окремих історій фізики, інженерії, медицини та когнітивної науки; певне зображення мозку саме по собі не засвідчує причинного механізму переживання чи поведінки. 1988: Association for Psychological Science Організація, нині відома як Association for Psychological Science, виникла у 1988 році. Офіційна історія товариства висвітлює обставини його створення та зміни назви. Інституційний розвиток кінця XX століття показує розмежування й взаємодію академічної, прикладної, клінічної та професійної діяльності психологів. 1991: новий етап історії української психології Відновлення незалежності України створило нові умови для розвитку національних освітніх програм, наукових установ, міжнародної співпраці та українськомовної термінології. Водночас історія університетів, лабораторій і професійних спільнот має довшу спадкоємність, яка проходить через імперський, міжвоєнний і радянський періоди. 1996: присвоєння Інституту психології імені Григорія Костюка За офіційним повідомленням НАПН України, у 1996 році Інституту психології було присвоєно ім’я Григорія Костюка. У цьому випадку потрібно відрізняти дату створення установи (1945) від дати присвоєння їй імені (1996) та від багаторічної історії наукової діяльності самого дослідника. Кінець XX — початок XXI століття: розширення дослідницького поля Психологія активно розвиває міжкультурні дослідження, науки про розвиток, здоров’я, соціальні відносини й поведінку в організаціях. Поширюється застосування метааналізу, систематичних оглядів, довготривалих вибірок і складніших статистичних моделей. Зростає увага до того, як мова, соціальний статус, культура та історичний досвід визначають застосовність результатів різних груп учасників. 2010–2020-ті: відтворюваність, відкрита наука та цифрове середовище 2011–2015: перегляд дослідницьких практик Публічні дискусії про статистичну потужність, вибіркову звітність, неопубліковані результати та неможливість повторити окремі ефекти посилюють інтерес до пререєстрації, відкритих матеріалів і незалежних реплікацій. Дослідники переглядають практики оброблення даних та способи розрізнення підтверджувального й пошукового аналізу. У 2015 році Open Science Collaboration публікує в журналі «Science» дослідження «Estimating the Reproducibility of Psychological Science», присвячене повторенню 100 вибраних експериментальних ефектів. Оригінальна публікація свідчить про значну залежність результатів від процедур та критеріїв відтворення. Результати цього конкретного набору досліджень не є універсальним відсотком істинних чи хибних висновків усієї психології; їхнє історичне значення — у зміні вимог до перевірки й представлення доказів. 2010–2020-ті: відкриті дані, багатолабораторні проєкти та сучасна історіографія У дослідницькій практиці ширше використовують зареєстровані звіти, відкритий код, спільні протоколи та багатолабораторні повторення. Такі підходи полегшують перевірку дослідницьких процедур і розмежування надійних ефектів та результатів, чутливих до контексту. Сучасний огляд проблем відтворюваності у психології розміщує ці зміни в ширшому контексті методологічного реформування. 2020-ті: психологія в цифровому та штучному середовищі Дослідники вивчають спілкування на цифрових платформах, алгоритмічні рекомендації, психологічні наслідки дистанційної взаємодії та використання систем штучного інтелекту. Для історичної хронології це новий комплекс тем і методів, дослідження якого триває. Психологічний досвід людей у взаємодії з цифровими системами може бути предметом емпіричного дослідження; твердження про суб’єктивність самих штучних систем потребують окремої теоретичної та доказової аргументації. Українська психологія як окрема хронологічна лінія Українську історію психології доцільно розглядати як багатолокальну мережу. Харків, Київ, Одеса та Львів представляли різні типи установ, дослідницьких практик, мовних середовищ і наукових зв’язків. Їхні історії не зводяться до сучасних адміністративних меж: вчені працювали в університетах імперій, у міжвоєнних державах, за радянських політичних режимів і після 1991 року в незалежній Україні. Хронологічними орієнтирами є розвиток медико-психологічних практик у Харкові в 1880-х, експериментальна лабораторія Ланге в Одесі в 1896 році, київська семінарія Челпанова 1897–1906 років, львівська лабораторна традиція початку XX століття, харківські колективні дослідження 1930-х, заснування академічного інституту в 1945 році та інституційні перетворення після проголошення незалежності. Історик працює не тільки з датами установ, а й з архівами листування, університетськими звітами, навчальними планами, бібліографією першодруків і науковими суперечками. Дослідження Одеського університету про Ланге, Грота й Челпанова, біографічний архів педагогічної бібліотеки та офіційний опис Інституту психології НАПН дають перевірні опорні точки для цієї лінії. Що саме змінилося в методах психології У давніх і ранньомодерних працях переважали філософська аргументація, медичне спостереження й систематизація досвіду. У XIX столітті зросла роль кількісних сенсорних вимірювань, часу реакції та лабораторного контролю. На межі XIX–XX століть виникли експерименти з пам’яті, стандартизовані тести й професійна психологічна освіта. У XX столітті з’явилися різні експериментальні програми поведінки, сприймання, розвитку, групової взаємодії та пізнання. Наприкінці XX і на початку XXI століття дослідники дедалі більше поєднують поведінкові показники, статистичні моделі, нейровізуалізацію, лонгітюдні спостереження та обчислювальні методи. Сучасна доказова сила висновку залежить від якості конкретного дизайну й сукупності незалежних даних, а не від престижу історичної школи. Для розуміння розвитку експериментальних процедур корисна окрема українська стаття «Експериментальна психологія: що це, методи, історія та принципи». Вона висвітлює сучасну дисциплінарну та методичну сторону, тоді як ця сторінка зосереджена на історичній послідовності. Поширені історичні помилки та точні формулювання 1879 рік означає визначний рубіж інституційної історії, а не дату першого в історії спостереження за поведінкою чи пізнанням. Вундт посідає важливе місце серед організаторів експериментальної психології, а сама дисципліна має багатоджерельне походження. 1895 і 1896 роки в історії лабораторії Ланге відображають різні описові традиції. Для самостійної лабораторії при Новоросійському університеті українські університетські та бібліотечні дослідження підтримують 1896 рік. Харківські психологічні практики медичних установ 1880-х мають власну ранішу хронологію. «Die Traumdeutung» має бібліографічну дату 1900 і фактичну дату виходу 1899 року. У випадку інших історичних праць також слід розрізняти час створення, подання до друку, перше видання, перевидання й переклад. Дослідження класичного експерименту повідомляє про результат певної процедури, на певній вибірці та в конкретних умовах. Звідси не випливає автоматична універсальність ефекту. Пізніші реплікації, архівні документи й зміни етичних стандартів можуть істотно уточнювати його інтерпретацію. Нарешті, історія психології охоплює також нерівність доступу до освіти, расизм, євгеніку, політичні репресії та колоніальні відносини. Дати установ і нагород без цього контексту відображають лише частину життя дисципліни. Історична хронологія APA демонструє, як самі професійні організації переоцінюють такі аспекти спадщини. Запитання про хронологію психології Коли виникла психологія як наука? Зазвичай називають 1879 рік і лейпцизьку лабораторію Вільгельма Вундта. Точніше говорити про становлення спеціалізованої експериментальної психології в другій половині XIX століття, яке спиралося на попередні дослідження фізіології, психофізики й філософії. Яка дата найважливіша в історії української психології? Для історії самостійного лабораторного дослідження важливий 1896 рік — організація лабораторії Миколи Ланге в Одесі. Для історії академічної інституції особливе значення має 1 жовтня 1945 року — заснування науково-дослідного Інституту психології. Обидві дати розкривають різні етапи розвитку, а українська традиція включає також Харків, Київ, Львів та інші осередки. Які відкриття були переломними? Психофізичні вимірювання XIX століття, експериментальні дослідження пам’яті Еббінгауза, дослідження гештальт-організації сприймання, лабораторний аналіз навчання, когнітивні моделі пам’яті та уваги, розвиток методів мозкових досліджень і нові стандарти відтворюваності. Кожна подія відкривала окрему дослідницьку програму, результати якої надалі уточнювалися. Чому в різних хронологіях відрізняються роки? Автор міг завершити рукопис одного року, опублікувати його наступного, зазначити інший рік на титулі, а установа могла діяти до офіційного затвердження. Суперечності також виникають через різні визначення «першої» лабораторії, школи чи наукового відкриття. Для перевірки потрібні першодруки, архіви й академічна історіографія. Чи означає відомий історичний експеримент, що його висновок залишається доведеним сьогодні? Ні. Історичне значення експерименту встановлюється його місцем у розвитку науки, а сучасна доказова сила висновку — незалежними перевірками, сучасною методологією й аналізом обмежень. Наукова хронологія фіксує обидва аспекти окремо. Підсумок Історія психології розгортається як накопичення способів ставити точні запитання про психічне життя, перевіряти твердження та створювати інституції для досліджень. Її найбільш значущі дати пов’язані з публікаціями, лабораторіями, появою нових методів, формуванням шкіл і переглядом попередніх висновків. Українська історія становить невіддільну частину цієї хронології через дослідницькі осередки Одеси, Харкова, Києва, Львова й мережу академічних установ. Документована дата отримує науковий сенс у зв’язку з оригінальним джерелом, історичним контекстом та наслідками для подальшого дослідження. Пов’язані статті Біхевіоризм: що це, основні ідеї, представники та критика — історія поведінкового напряму та його основні концепції. Гештальтпсихологія: що це, принципи організації сприймання та наукова спадщина — наукова традиція дослідження цілісної організації сприймання. Гуманістична психологія: що це, основні ідеї, Роджерс, Маслоу та сучасне значення — становлення гуманістичного руху та сучасні оцінки. Експериментальна психологія: що це, методи, історія та принципи — лабораторні методи й логіка психологічного експерименту. Експеримент Аша: процедура, результати, конформність і що він насправді показав — розвиток соціально-психологічного експерименту. Експеримент Сперлінга: як частковий звіт відкрив іконічну пам’ять — важливий етап когнітивної психології. Експеримент Стенлі Мілґрема: підкорення авторитету, результати, критика та етика — історія й критична переоцінка класичного дослідження. Експеримент «Маленький Альберт»: що сталося насправді, результати й критика — архівні суперечки та проблеми дослідницької етики. Історія психології: етапи, школи та розвиток науки Історія психологічної думки: як змінювалися уявлення про психіку Історія психології в Україні: школи, інституції та головні етапи Джерела American Psychological Association. (без дати). APA History. Офіційний історичний огляд заснування організації. American Psychological Association. (без дати). Historical chronology: Addressing racism. Офіційна хронологія расизму й євгеніки в історії психології. American Psychological Association. (без дати). Mary Whiton Calkins: 1905 APA President. Історико-біографічні відомості. Association for Psychological Science. (без дати). History of APS. Документальна історія наукового товариства. Державна науково-педагогічна бібліотека України імені В. О. Сухомлинського. (без дати). Біографія М. М. Ланге. Біографічні матеріали й відомості про самостійну лабораторію. Ebbinghaus, H. (1885). Über das Gedächtnis. Untersuchungen zur experimentellen Psychologie. Англійський переклад 1913 року, архів York University. Енциклопедія України. (1993). Lange, Nikolai. Біографічна довідка, відмінна бібліографічна атрибуція ранньої лабораторії. Енциклопедія України. (без дати). Psychology. Історичний нарис психології на українських землях. Freud, S. (1899; титульна дата 1900). Die Traumdeutung. Примірник першого видання в Library of Congress. James, W. (1890). The Principles of Psychology. Електронний архів оригінального тексту, York University. Miller, G. A. (2003). The cognitive revolution: A historical perspective. Trends in Cognitive Sciences. Наукова стаття. Національна академія педагогічних наук України. (без дати). Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України. Офіційні дані про заснування та назву установи. Open Science Collaboration. (2015). Estimating the reproducibility of psychological science. Science, 349(6251), aac4716. DOI: 10.1126/science.aac4716. Одеський національний університет імені І. І. Мечникова. (2015). Роль учених Одеського (Новоросійського) університету у становленні й розвитку експериментальної психології: М. Я. Грот, М. М. Ланге, Г. І. Челпанов. Історико-психологічне дослідження. OpenStax. (2020). 1.2 History of Psychology. Psychology 2e. Університетський огляд інституційного становлення. Scholarpedia. (без дати). Cognitive psychology. Науковий огляд розвитку когнітивної психології. Skinner, B. F. (1938). The Behavior of Organisms: An Experimental Analysis. Бібліографічний каталог B. F. Skinner Foundation. Steinman, R. M., Pizlo, Z., & Pizlo, F. J. (2000). Phi is not beta, and why Wertheimer’s discovery launched the Gestalt revolution. Vision Research, 40(17), 2257–2264. DOI: 10.1016/S0042-6989(00)00086-900086-9). Watson, J. B. (1913). Psychology as the Behaviorist Views It. Psychological Review, 20, 158–177. Повний текст першоджерела, York University. Wundt, W. (1873–1874). Grundzüge der physiologischen Psychologie. Історико-бібліографічний огляд York University.