Історія психологічної думки в Києві

Український психологічний ХАБ · 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика

Історія психологічної думки в Києві охоплює кілька взаємопов’язаних процесів: осмислення душі, свідомості та людської поведінки у філософських школах; запровадження психології як університетської дисципліни; перехід до лабораторного експерименту; розвиток дитячої, педагогічної, медичної та прикладної психології; створення наукових інститутів і формування української історіографії психології. Від ранньомодерної освітньої культури Києва до сучасних дослідницьких осередків тут поступово складалася система понять, методів, установ і професійної підготовки, що пов’язувала українську інтелектуальну традицію з європейською наукою.

Для Києва особливо важлива інституційна багатолінійність. Психологічні питання вивчали в Києво-Могилянському академічному середовищі, Київській духовній академії, Університеті святого Володимира, медичних закладах, педагогічних інститутах і спеціалізованому Інституті психології, заснованому 1945 року. Історія кожної установи має власну хронологію. Зміна назви, підпорядкування або політичного режиму не означала автоматичного збереження її методів та дослідницьких програм. Важливі документальні орієнтири містять історія факультету психології Київського національного університету, архівні й бібліографічні дослідження Київської духовної академії та інституційна історія Інституту психології імені Г. С. Костюка.

Що означає історія психологічної думки в Києві

Предмет цієї історії ширший за сучасне значення слова «психологія». В академічному навчанні XVII–XIX століть питання про душу, відчуття, пам’ять, волю, уяву та моральну мотивацію могли входити до курсів філософії, логіки, антропології, богослов’я або медицини. Наприкінці XIX століття дедалі важливішими ставали експериментальні процедури, вимірювання та спеціальна підготовка дослідників. У XX столітті психологічні завдання розподілилися між університетською освітою, інституційною наукою, педагогічною практикою й медичними дисциплінами.

Історичний аналіз потребує трьох різних запитань. Перше — що саме стверджував автор у термінах своєї доби. Друге — якими джерелами підтверджено дату, авторство, місце та обставини виникнення цієї ідеї. Третє — яке значення зберігає відповідне твердження для сучасних досліджень. Уявлення про душу у філософському курсі, психологічний семінар при університеті й експеримент у лабораторії становлять різні історичні форми психологічного знання.

Тому київську традицію доцільно розглядати як мережу установ і дослідницьких програм. Загальний національний контекст подано в статті «Історія психології в Україні», а ширшу хронологію дисципліни — в матеріалі «Історія психології: етапи, школи та розвиток науки».

Ранньомодерне інтелектуальне середовище Києва

Київські братські школи та Києво-Могилянський освітній осередок створили середовище, в якому поширювалися логіка, риторика, етика, філософська антропологія й уявлення про пізнавальні здібності людини. Звернення до Арістотеля, пізнішої схоластики та ранньомодерної європейської філософії давало інтелектуальну мову для розгляду відчуттів, пам’яті, пристрастей і розуму. Історики вивчають такі тексти як складову передісторії психологічної думки: зміст цих курсів визначався завданнями філософської та релігійної освіти, а поняття не повністю збігаються з сучасними психологічними конструктами.

Саме тут закріпилася важлива для подальшого Києва практика систематичного викладання знань про людину. Лекційний курс міг спиратися на попередні книжні традиції, водночас включаючи європейські інтелектуальні новації. Для історика вирішальне значення мають конкретний рукопис, його датування, автор, мова та джерела запозичень. Заднім числом приписувати такому навчальному середовищу завершену програму експериментальної психології означало б стирати різницю між історичними епохами.

Подальшу інституційну лінію становила Київська духовна академія, відкрита в новій організаційній формі 1819 року. Офіційна історія Київської духовної академії та енциклопедична довідка про неї дозволяють відстежити її викладацький склад, дисципліни й періодичні видання. Історія психологічних ідей тут тісно пов’язана з історією філософії, тому розглядати її треба на підставі конкретних текстів і програм.

Київська духовна академія: душа, самосвідомість і несвідоме

Філософсько-психологічні питання в духовній освіті

Серед викладачів і вихованців Київської духовної академії XIX століття важливими для історії психологічної думки були Іван Скворцов, Петро Авсенєв, Орест Новицький, Сильвестр Гогоцький і Памфіл Юркевич. Їхні погляди розрізнялися за філософськими передумовами й за способом тлумачення внутрішнього досвіду. Дослідження пам’яті, волі, почуттів і самосвідомості відбувалося переважно в межах філософської антропології, моральної філософії та духовної освіти.

Іван Скворцов викладав філософські дисципліни й брав участь у формуванні інтелектуального середовища академії. Петро Авсенєв звертався до проблем внутрішнього життя, індивідуальних відмінностей і так званої історії душі. Їхню спадщину належить читати як систему історичних поглядів на людину, а твердження про фізіологічні чи надприродні явища оцінювати відповідно до тогочасного жанру та доступних доказів. Корисні біобібліографічні матеріали містить «Філософська думка в Україні» про Петра Авсенєва та про Івана Скворцова.

У другій половині XIX століття академічне середовище підтримувало дискусії про співвідношення фізичного й психічного, свободу волі, природу характеру та можливості самопізнання. Поширення європейської філософії відбувалося через викладання, переклад, бібліографічний обмін і полеміку. Такі зв’язки показують реальну інтелектуальну рухливість Києва в добу, коли психологія ще вибудовувала власний дисциплінарний статус.

Ранні міркування про несвідомі процеси

Історик філософії Вадим Менжулін у рецензованій праці 2019 року простежив, як представники Київської духовної академії осмислювали проблематику несвідомого у зв’язку з німецькою та іншими європейськими традиціями. У дослідженні розглянуто праці Новицького, Петра Ліницького, Григорія Малеванського, Маркелліна Олесницького, Федора Орнатського, Олексія Кириловича, Матвія Троїцького та Михайла Вержболовича. Автор аналізує також зв’язки з ідеями Шеллінґа, Шопенгауера, Едуарда фон Гартмана, Поля Жане й іншими інтелектуальними джерелами на основі опублікованих текстів і рукописної спадщини.

Ця історія важлива саме розмаїттям значень терміна. «Несвідоме» в метафізичній філософії, у дослідженнях автоматизованих дій і в пізніших психодинамічних теоріях позначає різні сукупності явищ. Наявність ранніх аналогій чи схожих висловлювань свідчить про багату передісторію питання. Питання безпосереднього впливу одного дослідника на іншого потребує документованих ланцюгів читання, цитування, листування або викладання. Київські автори були учасниками ширшої європейської дискусії, і їхня інтелектуальна робота заслуговує на історично точну атрибуцію.

У 1860 році академія започаткувала періодичне видання «Труды Киевской духовной академии». Його історія, за документами самого академічного середовища, дає можливість вивчати не лише окремі праці, а й структуру фахового спілкування: публікації, огляди, суперечки та поширення дисциплінарної термінології.

Університет святого Володимира й початок систематичного викладання психології

Відкриття Університету святого Володимира 1834 року створило нову організаційну основу для світської вищої освіти в Києві. Психологію викладали поруч із філософією та логікою. Згідно з офіційною історією факультету психології Київського університету, одним із найраніших викладачів психологічних курсів був Орест Маркович Новицький.

Університет не виник у порожньому інтелектуальному просторі. Частина професорів мала досвід навчання або роботи в духовних академіях, а книжковий обіг і програми спиралися на ширші європейські джерела. Від самого початку психологічні теми входили до систематичної вищої освіти. Проте викладання окремого курсу не тотожне існуванню самостійного факультету психології чи спеціалізованої дослідницької лабораторії.

Орест Новицький і праця 1840 року

У Києві 1840 року вийшла праця Новицького з оригінальною російськомовною назвою «Руководство к опытной психологии». В університетській ретроспективі її характеризують як один із ранніх систематичних підручників психології на українських землях. Автор узагальнював знання, доступні в тогочасній філософській і психологічній літературі, й пропонував викладацьку структуру для розгляду психічного життя за історією факультету.

Історичний зміст слова «опытная» потрібно читати у зв’язку з філософією досвіду XIX століття. Воно не засвідчує автоматичного використання обладнання, статистично спланованих експериментів або лабораторної процедури, звичної для пізнішої психології. Змістовна новизна праці полягає в систематичному представленні психологічних питань як предмета навчання. Важливо відрізняти дату першого видання 1840 року від дат наступних перевидань і пов’язаних праць.

Архівний контекст допомагає відновити механізми поширення навчального знання. Офіційний Центральний державний історичний архів України в Києві висвітлює документальну спадщину Новицького; для його іншої праці, «Краткое руководство по логике с предварительным очерком психологии» (1844), істотними є університетське рецензування та затвердження як навчального матеріалу. Бібліографічне розрізнення цих видань захищає історію дисципліни від хронологічних змішувань.

Державне регулювання викладання після 1850 року

У 1850 році політика Російської імперії різко змінила умови викладання філософії в університетах. Київські курси логіки та психології збереглися, але їхні програми підлягали релігійно-адміністративному контролю. За університетською історією, 29 травня 1850 року Київська духовна академія розглядала підготовку відповідних навчальних програм, а викладання курсів доручили Іванові Скворцову згідно з інституційною реконструкцією.

Цей епізод показує, що дисциплінарна історія залежала від законодавчих обмежень і кадрової політики. Предмет психології формально продовжували викладати, проте можливості самостійного філософського пошуку й університетської автономії скоротилися. У пізніших курсах суттєве місце посідав філософський підхід Сильвестра Гогоцького, пов’язаний із рецепцією німецького ідеалізму.

Історія XIX століття тому містить послідовні зміни інтелектуальних орієнтирів, а також інституційні накладання: духовна академія забезпечувала підготовку викладачів, університет формував світський освітній простір, а європейська наука поступово пропонувала нові методологічні стандарти.

Кінець XIX століття: перехід до наукового експерименту

В останніх десятиліттях XIX століття психологія в різних європейських університетах дедалі активніше використовувала спеціальні прилади, контрольовані завдання, вимірювання відчуттів і часів реакції. У Києві цей методологічний поворот пов’язаний насамперед з діяльністю Георгія Челпанова, розвитком психологічної семінарії та лабораторної підготовки студентів.

Науковий внесок цієї доби полягає в зміні практики отримання знання. Студенти мали не тільки прочитати теорію, а й навчитися ставити питання, порівнювати спостереження, вивчати способи фіксації результатів і розглядати межі вимірювання. Так постала можливість передавати дослідницькі вміння новим поколінням і формувати професійну спільноту.

Георгій Челпанов: університет, семінарія, лабораторія

Георгій Челпанов працював у Київському університеті від 1890-х до переїзду в Москву 1906 року. Його наукові зацікавлення охоплювали психологію сприймання, філософські проблеми пізнання, логіку й експериментальну методологію. Перший том праці «Проблема восприятия пространства в связи с учением об априорности и врожденности» вийшов 1896 року, а другий пов’язаний із докторським дослідженням 1904 року. Ці бібліографічні відомості подає академічний біобібліографічний словник.

У 1897 році Челпанов і Олексій Гіляров ініціювали створення Психологічної семінарії при університеті; джерела згадують організаційні рішення кінця 1897 року та фактичну діяльність семінарії від 1898-го. Її метою була поглиблена підготовка студентів, робота з науковою літературою й опанування методів дослідження. Історія семінарії також засвідчує співіснування філософських та експериментальних підходів у межах університетського середовища за біобібліографічною реконструкцією і даними університету.

Ранні лабораторні дослідження в Києві пов’язують із Челпановим, але хронологія їх інституціоналізації потребує точного формулювання. Біографічна сторінка Київського університету зазначає 1893 рік як дату організації лабораторії, тоді як інші історичні описи наголошують на діяльності семінарії 1897–1898 років і пізніших етапах лабораторної роботи. Лабораторія, семінарія, адміністративне рішення, обладнання та стабільна програма дослідів є різними об’єктами датування. Тому для окремого твердження про точний рік потрібен відповідний тип документа, а пріоритет «найпершої лабораторії» без порівняння з іншими осередками є методологічно ненадійним.

Челпанов знайомився з німецькими дослідницькими середовищами, зокрема з працями Вільгельма Вундта й Карла Штумпфа, та перебував у наукових відрядженнях за кордоном. Такі контакти показують, як європейська експериментальна програма входила до київських університетських курсів через конкретного викладача, освітні поїздки й матеріальну культуру лабораторії. Його подальша робота в Москві стала окремим інституційним етапом, пов’язаним із київським досвідом.

Олексій Гіляров і філософський вимір психології

Олексій Гіляров, учасник організації психологічної семінарії, репрезентував філософську лінію університетської роботи. Її присутність поруч із експериментальною програмою важлива: дослідники обговорювали можливості пізнання, природу свідомості й межі вимірювання, одночасно розвиваючи навчальні форми роботи з емпіричним матеріалом. Різні підходи співіснували в межах одного освітнього осередку.

Університетську традицію Києва можна зрозуміти лише через цю взаємодію. Нові прилади самі по собі не створювали повної теорії психіки; філософська дискусія визначала постановку питань, тоді як експеримент поступово змінював критерії оцінювання відповідей.

Медична й дитяча психологія: внесок Івана Сікорського

Іван Сікорський працював на стику психіатрії, психології, педагогіки й досліджень розвитку дитини. Його викладацька та клінічна діяльність у Києві розширювала предмет психологічних питань: до аналізу відчуттів і свідомості долучилися спостереження за поведінкою, навчанням, працездатністю та віковими особливостями. Українська електронна енциклопедія освіти фіксує його освітній шлях, діяльність і публікаційну спадщину.

Для історії науки особливо показовий перехід від загальних міркувань про природу дитинства до систематичного опису різних форм розвитку. Тодішні категорії та спостережні методи потрібно відновлювати в контексті медицини й педагогіки кінця XIX — початку XX століття. Їхній вплив на формування дисципліни можна документувати, але за сучасними критеріями частина методології й висновків потребує переоцінювання. Історичну характеристику внеску та концептуальних помилок аналізує Олексій Мазяр у спеціальній історико-психологічній статті.

Наукова спадщина Сікорського має також етичний і політичний вимір. У 1913 році він брав участь як експерт у справі Менделя Бейліса, де висловлював антиєврейські інтерпретації, пов’язані з вигаданими ритуальними звинуваченнями. Цей епізод зафіксований у біографічній довідці Української електронної енциклопедії освіти. Він демонструє, як суспільні упередження могли набувати вигляду експертного психологічного висновку. Історичне вивчення такого випадку передбачає дослідження джерел, критичну оцінку аргументів і визнання відповідальності вченого за публічне використання свого авторитету.

Внесок дослідника до історії дитячої психології та його політична роль належать до єдиної біографічної реальності. Надійна історія науки зберігає обидва виміри, пояснюючи походження методів і суспільні наслідки їх застосування.

Василь Зеньківський і розвиток психології на початку XX століття

Василь Зеньківський став помітною постаттю київської психологічної освіти початку XX століття. За університетською історією, від 1910 року він викладав загальну психологію, поєднуючи психологічні теми з історією педагогічних учень та філософськими питаннями. У його роботі відображався характерний для доби пошук співвідношення емпіричного дослідження й антропологічного осмислення людини.

Зеньківський відновлював лабораторну діяльність, пов’язану з попереднім осередком Челпанова. Від 1917 року університетський курс загальної психології доповнили навчанням експериментальних методів. Ці зміни демонструють, що історична тяглість могла здійснюватися через збереження дослідницької інфраструктури та викладання навіть після зміни провідних професорів.

Події революцій і воєн початку XX століття втрутилися в університетське життя та біографії викладачів. Розриви наукових кар’єр, еміграція, зміна режимів і реформування вищої освіти вплинули на те, які напрями психології могли існувати інституційно. Відновлення історії вимагає розділяти пізнішу творчість мислителів і їхню діяльність саме в Києві.

Київські психологічні дослідження у 1920–1930-х роках

Інститути народної освіти, дитяча психологія та психотехніка

Перетворення київського університетського середовища після 1920 року змінило організацію підготовки фахівців. В Інституті народної освіти та суміжних педагогічних установах вагомішими стали курси дитячої, вікової й педагогічної психології, психології праці, а також лабораторні та семінарські форми навчання. Історія факультету психології КНУ описує розвиток психотехнічних і педологічних підходів, практичні завдання для студентів та дослідження навчального середовища.

Педологія того часу була міждисциплінарною програмою дослідження дитини, яка поєднувала психологічні, фізіологічні, педагогічні й інші способи спостереження. Її історичні тести та адміністративні практики треба оцінювати на підставі конкретних інструментів і процедур. Сам термін позначає історичний рух і не є чинною клінічною діагностичною категорією.

Психотехніка прагнула застосовувати психологічні методи до праці, професійного добору й організації діяльності. В умовах індустріалізації це робило психологію суспільно помітною дисципліною. Водночас у таких програмах виникали питання валідності вимірювань, нерівності доступу до освіти, довільного застосування класифікацій та етичної відповідальності установ. Сучасний читач має розрізняти історичну мету цих практик і доказову силу їхніх результатів.

Ідеологічний контроль і втрата дослідницьких можливостей

Радянська політика поступово визначала допустимі теоретичні програми, кадрові рішення та коло зарубіжних джерел. Друга половина 1930-х років стала періодом різких обмежень для педології, що закріпила постанова ЦК ВКП(б) від 4 липня 1936 року про «педологічні перекручення». Наслідки державної кампанії виходили за межі критики окремих тестових процедур: вона впливала на дисциплінарні назви, навчальні програми й організацію досліджень.

Історія київської психології в ці десятиліття включає продуктивні спроби розробки методів дослідження розвитку та водночас інституційні перерви, цензуру й політично зумовлену зміну наукового порядку денного. Пояснювати динаміку знання тільки внутрішньою логікою теорій було б недостатньо: політичні рішення визначали, які дослідження могли бути здійснені й опубліковані.

Київські роботи пов’язані з ширшими українськими мережами дослідників, зокрема харківським середовищем культурно-історичних і діяльнісних дискусій. Історичну специфіку іншого центру докладно розкрито в матеріалі «Харківська психологічна школа». Порівняння міст має відображати наукові міграції та реальні інституційні контакти, а не припускати існування одного безперервного «центру» всієї української психології.

Післявоєнне відновлення психологічної освіти в Києві

У 1944–1945 навчальному році відродження філософського факультету в Київському університеті супроводжувалося відновленням кафедри психології. Її очолив Олександр Раєвський. Уже 1946 року кафедра працювала над темою емоційно-вольових компонентів мислення, а 1947 року при філософському факультеті відкрили психологічний відділ із п’ятирічним навчанням. Паралельно діяла підготовка з логіки та психології на філологічному факультеті за документованою університетською хронологією.

До 1954 року ці підрозділи підготували приблизно три сотні фахівців для освітньої системи, після чого відповідні відділення закрили в контексті зміни шкільних навчальних програм. Згодом психологічну спеціалізацію зберігали в інших формах університетського навчання. Для інституційної історії це приклад періоду, коли кадрова традиція й предметна підготовка продовжувалися попри структурні реорганізації.

Подальший розвиток включав дослідження мислення, навчання, праці та інженерної психології, а також зміни методологічного словника, пов’язані з політикою радянської науки. Вивчення праць того часу потребує поєднання аналізу експериментальних процедур, навчальних програм і політичних контекстів, у яких формулювалися теоретичні висновки.

Створення Інституту психології 1945 року

Однією з ключових подій київської історії психології стало заснування Науково-дослідного інституту психології 1 жовтня 1945 року відповідно до постанови Ради Народних Комісарів УРСР № 1573. Його засновником і першим директором був Григорій Силович Костюк. Ці відомості зафіксовано в офіційній історії Інституту психології та інституційних довідкових матеріалах.

Створення спеціалізованої установи змінило можливості організації довготривалих дослідницьких програм. Психологічна наука отримала постійні структурні підрозділи, дослідницькі колективи, інституційну пам’ять, бібліотечні фонди та зв’язки з освітою. Загальна психологія, психологія розвитку, навчання, праці й педагогічні проблеми формували спільне поле досліджень, але кожен напрям мав власні методи та наукові суперечки.

Григорій Костюк і дослідження розвитку особистості

Наукова й організаційна діяльність Григорія Костюка пов’язана з дослідженням психічного розвитку, взаємодії навчання й розвитку, становлення особистості та психологічних передумов педагогічної діяльності. Його праці й інституційне керівництво вплинули на формування дослідницьких програм у Києві протягом кількох десятиліть. Історія інституту є історією колективів і наступності досліджень; спадщина Костюка виступає її центральним, але не єдиним елементом.

Після проголошення незалежності України відбулися зміни інституційного підпорядкування. Постанова Кабінету Міністрів України № 978 від 6 грудня 1995 року закріпила присвоєння інституту імені Г. С. Костюка. У коротких довідках зустрічаються різні роки відображення цієї події; документальне датування самого рішення слід відокремлювати від подальшого фактичного застосування назви.

Лабораторії, колективні програми й дослідницька спадкоємність

В історії інституту важливу роль відігравали дослідження психології навчання, вікових закономірностей розвитку, психодіагностики й психологічної допомоги. Наприклад, історія лабораторії психології навчання простежує зв’язок тематики освіти від 1945 року та створення окремого підрозділу 1960 року. Історія лабораторії психодіагностики документує організаційну лінію, пов’язану з 1975 роком і подальшими об’єднаннями.

Інституційні дати позначають організаційні рішення. Вони самі по собі не засвідчують, що конкретний тест був валідним або певна теорія дістала незалежне експериментальне підтвердження. Для такого висновку потрібні оригінальні дослідження й сучасні методологічні оцінки. Саме це розділення дозволяє зберегти історичне значення наукової школи без перенесення її колишнього авторитету на всі сучасні питання.

Київський університет у другій половині XX століття

Від 1967 року при філософському факультеті Київського державного університету імені Тараса Шевченка діяло психологічне відділення. Того ж року кафедра психології стала кафедрою загальної та інженерної психології. У 1971 році створили кафедру соціальної та педагогічної психології, яку очолила Людмила Марісова. У 1973 році розпочався окремий напрям підготовки з медичної психології відповідно до хронології факультету.

Ці зміни свідчили про дисциплінарну диференціацію. Психологічна освіта дедалі виразніше включала соціальні процеси, індивідуальні відмінності, професійну діяльність, медичні й педагогічні завдання. Поява кафедри чи спеціалізації закріплювала певну сферу в навчальному плані, а дослідницькі результати залежали від конкретних програм і викладачів.

У 1991 році створили факультет соціології та психології. У 1992 році було засновано кафедру психодіагностики та медичної психології, яку очолив Леонід Бурлачук. У 2008 році два напрями організаційно розділилися, і виник окремий факультет психології за університетським історичним оглядом. Отже, сучасний факультет є наслідком тривалого розвитку дисципліни, а дата його оформлення має чіткий інституційний зміст.

Київська історія підготовки психологів охоплює також інші заклади освіти. Їхня роль розкривається через навчальні програми, наукові школи, педагогічні практики та обмін кадрами. Єдина університетська хроніка становить важливе джерело, проте не вичерпує всіх освітніх маршрутів міста.

Володимир Роменець: історія психології як самостійне дослідження

Володимир Андрійович Роменець (1926–1998) посідає особливе місце в київській психологічній науці як дослідник історії психології, її методології та психології вчинку. Його діяльність пов’язувала університетське викладання з інститутською історико-психологічною роботою, а предметом дослідження став сам історичний розвиток знання про людину.

Роменець розробляв історико-культурний підхід, в якому вчинок постає ключем до інтерпретації людської активності та історичних форм психологічного мислення. Аналіз у такій перспективі стосується ситуації, мотивації, дії й її наслідків. Для історіографії значення цього підходу полягає в можливості порівнювати різні культурні епохи через питання про людську дію, смисл і відповідальність. Це теоретична програма конкретного автора, що потребує атрибуції, а не універсально прийнята формула всіх психологічних шкіл.

Серед його видань — праця «Історія психології XIX — початку XX століття» (1995) та написана разом з Іриною Манохою «Історія психології XX століття» (Київ: Либідь, 1998). Дані останнього видання, його авторство та ISBN 966-06-0116-6 підтверджує бібліотечний каталог. Наукова оцінка цієї програми продовжується в сучасній українській історіографії, зокрема в дослідженнях, опублікованих у «Віснику НАПН України».

У 1991 році при Інституті психології діяла проблемна група з історико-психологічних питань, а 1994 року створено окрему лабораторію історії психології. Роменець очолював її у 1994–1998 роках. У 2015 році відбулося об’єднання з лабораторією загальної та етнічної психології, унаслідок чого сформувався підрозділ загальної психології та історії психології імені В. А. Роменця. Хронологію подає офіційна історія лабораторії.

Цей випадок демонструє інституційне визнання історії психології як спеціальної галузі дослідження. Історіографія отримала власний колектив, програми роботи з джерелами та можливість досліджувати традицію, до якої належала сама установа.

Психологічна думка Києва після 1991 року

Незалежність України відкрила можливості для розвитку психологічної науки в новому державному, мовному та міжнародному контексті. Університетські кафедри й академічні інститути переосмислювали навчальні програми, розширювали дослідження індивідуальних відмінностей, особистості, соціальних відносин, дитячого розвитку та професійної діяльності. Важливим напрямом стала українська психологічна термінологія, підготовка власних підручників і формування інституційної автономії.

В історії практичної психології показовим є створення на початку 1990-х років підрозділів консультативно-психологічної допомоги й шкільної психологічної служби при Інституті психології. Офіційний опис лабораторії консультативної психології та психотерапії простежує становлення цієї дослідницької та прикладної програми, зокрема появу окремої лабораторії 1995 року.

Психодіагностика, психологічне консультування, організаційна та соціальна психологія поступово отримали ширші сфери застосування. Сучасна історія кожного напряму потребує аналізу того, які методики були адаптовані для українських вибірок, як перевірялися їхні психометричні характеристики, які професійні стандарти застосовувалися та як змінювалися етичні правила. Факт інституційного поширення методу і наявність доказів його ефективності становлять два окремі предмети дослідження.

Повномасштабна війна Росії проти України посилила суспільну потребу в дослідженнях травматичного стресу, адаптації, вимушеного переміщення, психологічної стійкості та реабілітації. Для історії київських інституцій це новий етап постановки дослідницьких завдань і організації освіти. Точні висновки щодо лікування або результативності допомоги належать до сучасної доказової та клінічної психології й мають спиратися на відповідні дослідження та клінічні настанови.

Основні історичні етапи: хронологічна карта

У XVII–XVIII століттях у київських академічних школах розвивалися філософські й антропологічні курси, в межах яких обговорювали пам’ять, пізнання, почуття та волю. У 1819 році Київська духовна академія отримала реформовану інституційну форму, яка забезпечила тривале викладання відповідних філософських дисциплін. У 1834 році відкрився Університет святого Володимира, а 1840 року Новицький опублікував «Руководство к опытной психологии».

У 1850 році імперське регулювання змінило статус університетського викладання філософії та психології. У 1890-х роках Челпанов розвивав лабораторно-експериментальний напрям; організаційні рішення щодо психологічної семінарії припадають на 1897 рік, а її регулярна робота описується від 1898-го. Від 1910 року психологію викладав Зеньківський, а 1917 року експериментальний курс посів чіткіше місце у навчальній програмі.

Після 1920 року психологічне навчання в Києві розвивалося в реорганізованих освітніх установах, де істотну роль відігравали педагогічна психологія, педологія та психотехніка. 1944–1945 навчального року відновили університетську кафедру психології, а 1 жовтня 1945 року заснували окремий Науково-дослідний інститут психології. У 1947 році в університеті відкрили психологічний відділ, діяльність якого завершилася 1954 року. Нове відділення почало роботу в 1967-му.

У 1971 році з’явилася кафедра соціальної та педагогічної психології; в 1991 році — факультет соціології та психології; у 1992 році — кафедра психодіагностики та медичної психології. У 1994 році в Інституті психології створили лабораторію історії психології, 6 грудня 1995 року уряд ухвалив рішення про присвоєння інституту імені Костюка, а 2008 року Київський університет сформував окремий факультет психології. У 2015 році сформовано сучасний об’єднаний інститутський підрозділ загальної та історичної психології імені Роменця.

Ця хронологія відображає перевірювані освітні та інституційні зміни. Дати першої публікації ідеї, початку її викладання та заснування установи можуть різнитися; їх не варто механічно ототожнювати.

Наукові школи та методи: що саме виникло в київському середовищі

Для XIX століття визначальною була філософсько-психологічна традиція, представлена інтерпретаціями свідомості, пізнання, волі та внутрішнього досвіду. Її спадщина зберігається в підручниках, академічних курсах, рукописах і публічних дискусіях. Вона забезпечила термінологічні та методологічні передумови нових досліджень.

Наприкінці XIX і на початку XX століття посилилися психологічні семінари й лабораторні роботи: дослідження сприймання, відчуттів, експериментальна підготовка, порівняння теоретичних пояснень. Паралельно медичні й педагогічні програми зосереджувалися на розвитку дитини, індивідуальних особливостях і практичних освітніх питаннях. Кожна лінія мала свою доказову культуру та систему професійної підготовки.

У XX столітті інститутська традиція Костюка розвивала проблеми особистості, мислення, навчання й розвитку, а університети розширювали напрями соціальної, інженерної, клінічної та психодіагностичної підготовки. Паралельно історико-психологічна програма Роменця вивчала способи, якими сама психологія змінювала свій предмет. Взаємодія цих ліній робить Київ важливим осередком українського психологічного знання, не перетворюючи історію міста на єдиний маршрут розвитку всієї науки.

Київ і міжнародна історія психології

Інтелектуальні зв’язки Києва були двосторонніми й багаторівневими. У XIX столітті академічні курси засвоювали філософські праці європейських авторів; в університетському середовищі читали й обговорювали матеріали нової експериментальної психології; дослідники навчалися за кордоном і переносили до Києва методи роботи з приладами, семінарами та науковими бібліотеками. У XX столітті міжнародний обмін змінювався під впливом державних кордонів, ідеології та мовної політики.

Історична атрибуція має враховувати, де народився дослідник, де навчався, де працював, якою мовою опублікував конкретний текст та в яких установах його ідеї набули розвитку. Київська психологія включає людей різного походження, різних культурних традицій і різних державних епох. Територіальне визначення «психологічна думка в Києві» описує передусім документовану діяльність у місті й дослідницькі зв’язки з його установами.

Реальні зв’язки з іншими українськими містами не менш важливі за європейські контакти. Дослідники переходили між освітніми центрами, порівнювали програми й долучалися до міжуніверситетських дискусій. Спроба приписати всі важливі відкриття одному місту приховала б історію формування спільного наукового простору України.

Які джерела дозволяють відновити цю історію

Для реконструкції ранньої психології використовують університетські статути, навчальні плани, рукописи лекцій, звіти професорів, бібліографічні описи, листування, рецензії, документи академічних рад і перші видання праць. Для пізніших десятиліть особливо важливі протоколи створення лабораторій, наукові звіти інститутів, журнальні статті, програми підготовки психологів і архіви професійних об’єднань. Офіційні інституційні ретроспективи слугують дороговказом до документів, але самі також є історичними текстами, написаними з певної перспективи.

Наприклад, суперечності щодо точного року організації ранньої лабораторії Челпанова потребують зіставлення документів, що описують різні форми її існування. Так само хронологія кафедри психології, психологічного відділення і сучасного факультету відображає різні інституційні одиниці, а відтак має різні початкові дати. Точність історіографії полягає в коректному визначенні події, яку датують.

Суттєвою є також критика історичних міфів. Формула про «єдиного засновника» приховує колективну роботу освітніх установ; теза про «перше відкриття» часто ігнорує незалежні паралельні дослідження; посилання на ранній експеримент без опису процедури може помилково перетворювати його на сучасне доказове дослідження. Наукова історія психології аналізує ці твердження, перевіряючи їх за доступними джерелами.

Чому київська спадщина важлива для сучасної психології

Історія психологічної думки в Києві показує, як дисципліна набуває власної інституційної пам’яті. Лекційний курс Новицького, філософські дискусії духовної академії, семінарія Челпанова, праці Сікорського, університетська освіта XX століття, Інститут психології Костюка й історіографія Роменця становлять взаємопов’язані, але окремі історичні процеси. Кожен демонструє інший спосіб постановки питань, здобуття доказів і передачі знання наступному поколінню.

Для сучасних дослідників це джерело критичного саморозуміння дисципліни. Сьогодні можна перевірити, чому певні поняття стали поширеними, як навчальні програми впливали на постановку дослідницьких питань, чому деякі напрями були перервані політичним втручанням і в який спосіб українські вчені включалися до міжнародних дискусій. Історія науки пояснює походження методів і межі інституційного авторитету, допомагаючи точніше оцінювати сучасні теорії та дослідження.

Київська історія водночас є складовою історії науки в Україні. Її місце в енциклопедії визначається конкретним предметом — становленням і розвитком психологічної думки та установ саме в Києві. Повні біографії дослідників, самостійні теорії й чинні психодіагностичні методики мають свої окремі предметні сторінки; тут вони розкриваються через їхню документовану історичну роль.

Поширені запитання

Коли в Києві почали викладати психологію?

Психологічні питання входили до філософських і богословських курсів київських академічних осередків задовго до XIX століття. У новому Університеті святого Володимира систематичне викладання психології пов’язане, зокрема, з Орестом Новицьким, автором підручника 1840 року. Окрема лабораторно-експериментальна програма розгорнулася пізніше, наприкінці XIX століття.

Хто заснував першу психологічну лабораторію в Києві?

Ранні університетські лабораторні дослідження пов’язані з Георгієм Челпановим. Університетська біографічна довідка наводить 1893 рік для організації лабораторії, а розвиток психологічної семінарії документовано для 1897–1898 років. Слово «перша» потребує уточнення типу лабораторії та порівняння з іншими установами. Такі дати описують різні організаційні події.

Коли був створений Інститут психології в Києві?

Науково-дослідний інститут психології засновано 1 жовтня 1945 року. Першим директором став Григорій Костюк. Урядове рішення про присвоєння його імені установі датоване 6 грудня 1995 року.

Яку роль відіграв Володимир Роменець?

Роменець розвивав історико-психологічний підхід, пов’язаний з аналізом вчинку та культури, створював фундаментальні праці з історії психології та очолював спеціалізовану лабораторію історії психології в 1994–1998 роках. Його діяльність допомогла інституціоналізувати в Києві саму історію психології як предмет дослідження.

Чим київська історія психології відрізняється від історії української психології загалом?

Київська історія реконструює діяльність установ, дослідників і наукових програм, локалізованих у Києві. Історія психології в Україні додатково охоплює Харків, Львів, Одесу та інші центри, їхні власні наукові традиції й зв’язки. Для повноти історичного пояснення обидва масштаби потрібно зіставляти.

Пов’язані статті

Історія психології в Україні: школи, інституції та головні етапи — загальноукраїнський історичний контекст, формування регіональних наукових центрів, інституцій та освітніх традицій.

Історія психології: етапи, школи та розвиток науки — світова історія дисципліни, перехід від філософських уявлень до експериментальної й сучасної психології.

Харківська психологічна школа: становлення, дослідники та ідеї — дослідницькі програми іншого ключового українського осередку й історичні зв’язки з ширшими науковими мережами.

Світова історія психології: різні традиції й межі західного канону

Джерела

Георгій Челпанов. Біографічна довідка. Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Офіційна університетська сторінка.

Енциклопедія сучасної України. Київська духовна академія. Енциклопедична стаття.

Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України. Історія Інституту. Офіційна історія установи.

Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України. Загальна інформація про лабораторію загальної психології та історії психології імені В. А. Роменця. Офіційна історія лабораторії.

Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України. Загальна інформація про лабораторію психології навчання. Офіційна довідка.

Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України. Загальна інформація про лабораторію психодіагностики та науково-психологічної інформації. Офіційна довідка.

Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України. Загальна інформація про лабораторію консультативної психології та психотерапії. Офіційна довідка.

Київська духовна академія. Історія Київської духовної академії. Офіційні історичні матеріали.

Київська духовна академія. «Труди Київської духовної академії»: історія видання. Історичні матеріали.

Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Історія факультету психології. Офіційна хронологія.

Мазяр, О. В. (2014). Сікорський в історії психології та історія психології про Сікорського. Практична психологія та соціальна робота, 2, 75–78. Університетський репозитарій.

Менжулін, В. І. (2019). Філософсько-психологічні розвідки представників Київської духовної академії (1819–1924) в європейському інтелектуальному контексті: зустріч із несвідомим. Наукові записки НаУКМА. Філософія та релігієзнавство, 3, 15–28. https://doi.org/10.18523/2617-1678.2019.3.15-28.

Новицький, О. М. (1840). Руководство к опытной психологии. Київ. Бібліографічний та інституційний опис.

Новицький, О. М. (1844). Краткое руководство по логике с предварительным очерком психологии. Київ. Історичні архівні матеріали.

Роменець, В. А. (1995). Історія психології XIX — початку XX століття. Київ: Вища школа. 614 с. ISBN 5-11-004634-4. Бібліотечний каталог.

Роменець, В. А., Маноха, І. П. (1998). Історія психології XX століття. Київ: Либідь. ISBN 966-06-0116-6. Бібліотечний каталог.

Сікорський, І. О. Біографічна довідка. Українська електронна енциклопедія освіти. Енциклопедичні матеріали.

Філософська думка в Україні: біобібліографічний словник. Петро Авсенєв. Бібліографічна довідка.

Філософська думка в Україні: біобібліографічний словник. Іван Скворцов. Бібліографічна довідка.

Філософська думка в Україні: біобібліографічний словник. Георгій Челпанов. Бібліографічна довідка.

Центральний комітет ВКП(б). (1936, 4 липня). Постановление «О педологических извращениях в системе наркомпросов». Оригінальна публікація: «Правда», 5 липня 1936, № 183. Електронна бібліотека історичних документів.