Ідеологічний контроль і репресії в історії української психології
Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика
Ідеологічний контроль і політичні репресії істотно вплинули на становлення психологічної науки в Україні у XX столітті. Найгостріший злам припав на 1930-ті роки: державні кампанії визначали допустимі теорії, змінювали дослідницькі програми, усували науковців з установ і навчальних закладів, а органи політичного переслідування застосовували арешти, ув’язнення та смертні вироки. Особливо тяжких наслідків зазнали педологія, рефлексологія, експериментальна педагогіка й дослідження дитячого розвитку. Документована історія Олександра Залужного та Івана Соколянського показує, як інтелектуальний тиск переплітався з персональними репресіями; подальша історія харківських дослідників демонструє водночас перерви й тяглість наукової роботи. Ці висновки спираються на архівно-біографічний корпус ДНПБ України, дослідження історії харківської школи та аналіз згортання педології у 1936–1938 роках.
Що означав ідеологічний контроль у психологічній науці
Ідеологічний контроль — це система політичного впливу на питання, які дозволено ставити науковцям, методи, які вони можуть застосовувати, установи, що отримують ресурси, і висновки, які прийнятно оприлюднювати. В умовах сталінського СРСР він здійснювався через партійні постанови, органи народної освіти, кадрові рішення, цензурні й видавничі механізми, обов’язкові публічні кампанії критики та контроль професійної кар’єри.
Політичні репресії — пов’язане, проте ширше за інституційну цензуру явище: вони охоплювали звільнення з політичних мотивів, позбавлення можливості професійної діяльності, арешти, заслання, ув’язнення, судові переслідування й страти. В окремій біографії необхідно встановлювати конкретну форму переслідування за документами. Твердження, що певну теорію засудили партійною постановою, саме по собі не доводить арешт кожного її прихильника. І навпаки, доля репресованого вченого не може бути вичерпним поясненням наукової долі всіх його методів.
У психології цей контроль мав особливу вагу, оскільки дисципліна вивчала дитинство, поведінку, навчання, індивідуальні відмінності й соціальні групи — явища, тлумачення яких радянська влада безпосередньо пов’язувала з вихованням «нової людини». Влада прагнула контролювати і практичні наслідки досліджень: класифікацію учнів, добір освітніх програм, педагогічну діагностику, підготовку фахівців.
Історичний контекст: українські психологічні дослідження 1920-х років
У 1920-х роках дослідження поведінки й розвитку дитини на українських землях формувалися на перетині психології, педагогіки, фізіології та соціальних наук. У Харкові, тодішньому адміністративному центрі УСРР, діяли науково-дослідні кафедри, експериментальні майданчики й установи народної освіти; дослідники вивчали дитячі колективи, успішність, середовище розвитку та організацію навчання. Університетська психологія мала й інші центри: Київ, Одесу, Львів. Їхні різні інституційні традиції становлять ширший контекст історії психології в Україні.
Історичний нарис про психологічні установи 1920–1930-х років розглядає їхні дослідницькі програми та кадровий склад до масових кампаній репресій.
Педологією в той період називали комплексний підхід до вивчення дитини, який поєднував психологічні, фізіологічні, медичні й педагогічні уявлення. Вона охоплювала кілька не завжди сумісних дослідницьких програм: експериментальне вивчення розвитку, аналіз соціального оточення, різноманітне тестування й класифікацію навчальних труднощів. У радянській освіті педологічні служби поступово отримали адміністративні повноваження щодо шкільного розподілу дітей. Історики Дорена Каролі та Лучано Мекаччі показали, що саме ця неоднорідна сфера стала об’єктом централізованого демонтажу 1936–1938 років.
Рефлексологічні програми намагалися описувати психічні й поведінкові явища через закономірності реакцій організму; дослідники дитячих колективів зверталися також до спостереження, анкетування, природних експериментів і тестів. З сучасного погляду оцінка кожної методики потребує окремого аналізу її теоретичних припущень, процедур і достовірності. Історичне існування експерименту засвідчує діяльність дослідницької спільноти, а не автоматично підтверджує висновки тогочасної школи.
Дві харківські традиції, які важливо розрізняти
Харківська школа педології 1920-х років, зокрема праці Олександра Залужного й Івана Соколянського, та Харківська психологічна школа, пов’язана з дослідницьким колом учнів і співробітників Лева Виготського в 1930-х, мали перетини середовищ і проблематики, однак їхня історія та склад не тотожні. У праці про наукову сесію 1938 року Антон Ясницький спеціально аналізує відмінність між ранньою харківською педагогічною традицією і групою психологів, яку згодом стали називати Харківською психологічною школою.
Це розрізнення важливе для атрибуції репресій. Політичне переслідування керівників педологічного напряму не дає підстав механічно приписувати аналогічну біографію кожному учасникові пізніших досліджень пам’яті, дії чи розвитку мислення. Водночас усі ці програми діяли за схожих адміністративних та цензурних обмежень.
Поворот на початку 1930-х: наукові дискусії під політичним тиском
На зламі десятиліть змінювався характер наукової критики. У дискусіях дедалі частіше домінували звинувачення в «біологізаторстві», «механіцизмі», «класовій ворожості» та відступі від офіційної філософської лінії. Такі означення виконували роль політичного маркера, здатного вплинути на працевлаштування й долю установи. Розгляд наукової теорії опинявся в залежності від того, чи відповідала вона актуальному партійному тлумаченню марксизму.
За біографічним дослідженням ДНПБ України, під час дискусійної сесії Українського науково-дослідного інституту педагогіки 15–20 лютого 1931 року критикували роботи Івана Соколянського й Олександра Залужного. Науковців звинувачували, зокрема, в абстрактному трактуванні дитячого колективу без потрібного владі «класового» змісту. Це був характерний для епохи перехід від перевірки методів та емпіричних доказів до контролю припустимих світоглядних висновків.
Після 1933 року кадрові й політичні кампанії стали суворішими. Для багатьох науковців питання полягало вже не лише в можливості обстоювати свої концепції, а й у збереженні роботи, місця проживання та особистої безпеки. Історична послідовність має значення: ідеологічна критика 1931 року, кадрове усунення 1933-го, загальносоюзна постанова 1936-го та Великий терор 1937–1938 років були пов’язаними процесами з різними механізмами й наслідками.
Постанова 4 липня 1936 року: як ліквідували педологію в системі освіти
4 липня 1936 року ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «О педологических извращениях в системе наркомпросов»; її опублікували у газеті «Известия» 5 липня. Текст документа містить конкретні адміністративні приписи: ліквідувати ланку педологів у школах, вилучити підручники, припинити викладання педології як окремої науки в педагогічних закладах, розкритикувати її теоретичну літературу, переглянути систему спеціальних шкіл і запропонувати практикам перехід до педагогічної роботи.
У преамбулі постанова стверджувала, що педологічні служби зловживали тестуванням, хибно класифікували дітей, усували учнів зі звичайних класів та переоцінювали роль спадкових і соціальних чинників. Ці звинувачення потрібно читати як текст політичного документа, який сам формулював підстави для репресивної адміністративної кампанії. Проблеми неякісного тестування та дискримінаційної класифікації дітей можуть бути предметом належної наукової й етичної критики; однак партійна постанова не здійснювала незалежного методологічного розбору всіх тогочасних досліджень.
Зміст постанови дозволяє точно назвати межі події: формально вона спрямовувалася проти педології та її місця в освітній системі, а не проголошувала юридичного припинення будь-якої психології. Проте її наслідки поширилися на суміжні дослідження дитячого розвитку, психодіагностику, підготовку фахівців і структуру наукових публікацій. Дослідження Caroli та Mecacci (2020) простежує процедури ліквідації інституцій, вилучення літератури та перегляду професійних мереж у 1936–1938 роках.
Чому заборона напряму змінювала навіть ті дослідження, які тривали
Наукова програма потребує підготовлених співробітників, доступу до шкіл, обладнання, бібліотек, видавництв, навчальних курсів та можливості обговорювати результати. Коли зникають кафедри й посади, забороняються назви дисциплін і вилучаються підручники, порушується передавання досвіду між поколіннями дослідників. Навіть той, хто продовжував роботу, мусив змінювати термінологію, установчу належність або способи представлення власних результатів.
В історичному дослідженні важливо розглядати такі наслідки як перевірювані процеси: які саме кафедри реорганізували, які книжки вилучили, які дослідницькі протоколи припинили застосовувати, хто перейшов до іншої спеціальності та які праці продовжували виходити. Саме така реконструкція дозволяє оцінити масштаб втрат без легенди про одномоментне зникнення всієї психологічної науки.
Олександр Залужний: від експериментальних досліджень до смертного вироку
Олександр Самійлович Залужний (1886–1938) був українським психологом, педологом, рефлексологом та організатором досліджень дитячого колективу. Після повернення до України у 1924 році працював у Харкові, очолював Кабінет соціальної педагогіки Харківської дослідної станції, викладав у Харківському інституті народної освіти, а з 1926 року керував секцією колективознавства Українського науково-дослідного інституту педагогіки. Ці біографічні відомості наводить Державна науково-педагогічна бібліотека України імені В. О. Сухомлинського.
У 1926 році побачили світ його праці «Сільська школа. Теорія і практика» та «Методи вивчення дитячого колективу (Вступ до педології)». Дослідник застосовував спостереження, анкетування, природний і лабораторний експерименти, обговорював можливості тестування та вплив соціального оточення. У 1931 році вийшла книга «Дитячий колектив та методи його вивчення». Її місце в історії психології визначається насамперед постановкою проблеми групової поведінки дитини й організацією дослідження, тоді як оцінка окремих висновків вимагає аналізу оригінальних процедур і даних. Бібліографічний покажчик ДНПБ дає можливість простежити видання й пізніші роботи про вченого.
Після політичної кампанії 1933 року Залужного усунули з роботи, його дослідження піддали осуду. У 1935 році він переїхав до Москви, продовживши працювати в системі спеціальної освіти. Після рішення 1936 року вимушено долучився до публічного засудження педологічних праць, зокрема опублікував брошуру 1937 року «Лженаука педологія в «працях» Залкінда». Цей випадок яскраво показує, як влада домагалася публічної демонстрації ідейної лояльності від учених, чиї праці сама ж оголосила неприйнятними.
28 січня 1938 року Залужного заарештували. За реконструкцією ДНПБ, 22 вересня 1938 року виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР винесла смертний вирок, а 29 вересня його розстріляли; згодом ученого реабілітували. Сторінка ДНПБ з фотогалереєю окремо подає зображення фрагмента вироку та довідки про виконання покарання. Важливий фактологічний висновок полягає в тому, що вирок і дата розстрілу — різні документальні події.
Розбіжності щодо року смерті Залужного
Історія Залужного показує складність перевірки довідкових відомостей. В одному зі старіших матеріалів Педагогічного музею України фігурувала дата 3 квітня 1941 року. Натомість актуальний біографічний запис ДНПБ України і матеріали із зображеннями процесуальних документів вказують на 1938 рік. Для історико-біографічної атрибуції перевагу має датування, узгоджене з документами судової справи; суперечність у старіших довідниках слід відкрито фіксувати під час перевидання енциклопедичних матеріалів.
Тому дата смерті 1938 року в цьому матеріалі є результатом джерельної перевірки, а не механічного повторення одного довідника. Така практика особливо потрібна для біографій людей, репресованих органами державної безпеки, щодо яких існували приховані вироки, неправдиві повідомлення родинам і тривалі прогалини в архівному доступі.
Іван Соколянський: дві хвилі переслідування і продовження досліджень
Іван Панасович Соколянський (1889–1960) — педагог і дослідник розвитку дітей з порушеннями зору та слуху, один з організаторів української експериментальної педагогіки й спеціальної освіти. Його наукова діяльність поєднувала психологічні, психофізіологічні та педагогічні завдання. ДНПБ України відзначає участь ученого у формуванні Харківської школи педології, розробленні методики навчання сліпоглухих дітей та технічних засобів для незрячих.
У біографічній довідці ДНПБ описано два арешти: 1933 року за звинуваченням у належності до «української контрреволюційної організації» і 1937 року — за обвинуваченнями в «націоналістичній діяльності». Між цими переслідуваннями він працював у сфері експериментальної психофізіології та спеціальної освіти. Пізніше продовжив дослідження в Москві. Ця біографія демонструє інший, порівняно із Залужним, результат політичного тиску: науковця не стратили, проте арешти й вимушені інституційні переходи суттєво змінили траєкторію його роботи.
Перенесення дослідницької діяльності поза Україну впливало й на локальну наукову інфраструктуру. Воно змінювало мережі учнів, розподіл бібліотек та лабораторій, місце видання праць, інституційну пам’ять про створення методик. Для історії української науки важливо одночасно простежити внесок дослідника в загальносоюзних установах і його ранню роботу в українських наукових центрах.
Великий терор 1937–1938 років і становище науковців
Арешт Залужного відбувся під час Великого терору — масових політичних репресій у СРСР. За історичною довідкою Українського інституту національної пам’яті, протягом 1937–1938 років на території УРСР засудили 198 918 осіб, приблизно дві третини з яких отримали смертні вироки. Це загальна оцінка масштабу терору в республіці, а не кількість репресованих психологів. Для визначення числа переслідуваних представників психології потрібне спеціальне просопографічне дослідження з перевіркою персональних справ, професійної належності й різних форм репресій.
Репресивне середовище впливало на науку і через ризик для осіб, які залишалися на посадах. Загроза звинувачення за фахове висловлювання заохочувала самоцензуру, обережність у бібліографічних посиланнях і зміну мовного оформлення дослідницьких робіт. Відсутність прямих судових документів про конкретного науковця не дозволяє реконструювати його внутрішні переживання, однак листування, стенограми засідань і зіставлення рукописів з опублікованими версіями можуть документувати обмеження професійних практик.
Харківські психологи у 1930-х роках: дослідницька тяглість попри тиск
Одна з поширених схем подає 1936 рік як остаточний обрив усієї радянської психології дитячого розвитку. Антон Ясницький і Мішель Феррарі (2008) та їхнє окреме дослідження у журналі History of Psychology відтворюють іншу картину: учні й співробітники Виготського в Харкові продовжували програму експериментального вивчення розвитку і в 1930-х роках. У пізнішому огляді реконструйовано роботу цієї групи протягом 1931–1941 років.
Дослідницьке середовище було неоднорідним: його учасники працювали з проблемами дії, сприймання, пам’яті, навчання й формування психічних функцій. Історична цінність цих досліджень полягає в теоретичних дискусіях і експериментальних процедурах, а сучасна оцінка результатів залежить від стану емпіричних доказів та методологічних стандартів. Необхідно також відокремлювати творчий внесок учасників від пізніших канонічних оповідей, що підпорядковували всі результати одній постаті або одній школі.
Наукова сесія 17–19 грудня 1938 року
Документований приклад продовження діяльності — Перша наукова сесія Харківського державного педагогічного інституту, яка тривала 17–19 грудня 1938 року. Ясницький (2009) відтворює контекст її проведення і розглядає архівні матеріали виступів харківських психологів, зокрема Петра Гальперіна та Петра Зінченка. Участь у засіданні в умовах політичних репресій не слід романтизувати: це свідчення функціонування професійної спільноти в межах жорстко контрольованої системи.
Той самий історик описує «наукове двомовлення» — практику адресувати науковий текст двом аудиторіям одночасно: державним контролерам і професійним колегам. У такій ситуації ідеологічно прийнятні формули могли сусідити з емпіричним викладом, а структура публікації пристосовувалася до вимог цензури. Поняття пропонується як історіографічне пояснення певних текстових практик, а не як універсальний діагноз мотивів кожного автора.
Після 1936 року: психологія збереглася, але змінила інституційну форму
Відмова від педології як окремої освітньої дисципліни не припинила дослідження пам’яті, уваги, розвитку, навчання й індивідуальних відмінностей. Водночас зросла залежність їхнього публічного обґрунтування від дозволених категорій матеріалістичної філософії, педагогіки та фізіології. Наукова психологія в СРСР продовжила інституційне існування, але в умовах цензури, обмежених міжнародних контактів та політично керованих кадрових рішень.
Історію післявоєнних трансформацій дисципліни розкрито також у матеріалі «Психологічна наука в радянській Україні: розвиток і обмеження»; ця сторінка зосереджується на механізмах ідеологічного контролю та персональних репресіях.
Показовими є публікації Григорія Костюка. Бібліографія ДНПБ фіксує його статтю «Про індивідуальний підхід до учнів у навчальній роботі» (1937) та виданий за його редакцією навчальний посібник «Психологія» (Київ, 1939). Ці видання засвідчують, що українськомовна психологічна література і професійна педагогічна психологія продовжували існувати після постанови 1936 року, хоча їхні інституційні та світоглядні умови суттєво змінилися.
Створення Інституту психології у Києві 1945 року
30 червня 1945 року союзна влада дозволила створення науково-дослідного інституту психології в Україні, а 1 жовтня 1945 року на підставі постанови Ради народних комісарів УРСР № 1573 інститут розпочав роботу в Києві. Історія установи та відомості НАПН України підтверджують дату, юридичну основу та первісну назву — Науково-дослідний інститут психології УРСР. Першим директором став Григорій Костюк.
Окрема історія Інституту психології імені Г. С. Костюка подає інституційні етапи, наукові підрозділи та наступність розвитку установи.
Заснування інституту стало важливою подією у становленні українських психологічних інституцій. У його офіційних завданнях були загальна, дитяча, педагогічна й спеціальна психологія та історія психології. Цей факт свідчить про післявоєнне інституційне зміцнення дисципліни. Але він не скасовував політичного впливу на добір тем, оцінювання методів та ідеологічну риторику наукових публікацій.
Павловська сесія 1950 року: нова хвиля дисциплінарного контролю
28 червня — 4 липня 1950 року відбулася об’єднана наукова сесія Академії наук СРСР і Академії медичних наук СРСР, присвячена фізіологічному вченню Івана Павлова. Її підсумки мали значення не тільки для фізіології, а й для психології, медицини та суміжних наук: учені були змушені доводити відповідність своїх програм офіційно проголошеним принципам. Український дослідник Сергій Болтівець (2021) розглядає цю подію як одну з ключових форм ідеологічного впливу на психологічну науку.
Фізіологічні відкриття Павлова становлять самостійну історію експериментальної науки. Політичне проголошення його вчення обов’язковою рамкою для різних дисциплін — окрема історична подія. Саме змішування авторитету вченого з адміністративним нав’язуванням визначених інтерпретацій стало механізмом контролю. При аналізі наслідків слід розрізняти експериментальні результати фізіології, спірні теоретичні узагальнення та ритуальну вимогу демонструвати лояльність.
Для повоєнної української психології це означало необхідність узгоджувати інституційні плани, навчальні курси й теоретичні пояснення з офіційною мовою тогочасної фізіології. Такі зміни могли співіснувати з фаховими дослідженнями розвитку, навчання та психічних функцій. Дисципліна залишалася дієвою, але межі допустимої наукової дискусії визначалися також позанауковими рішеннями.
Як саме політичний контроль змінював виробництво знання
Кадрова політика і розрив дослідницьких мереж
Коли дослідника звільняли, заарештовували або примушували залишити місто, страждала наукова група: учні втрачали наставника, рукописи залишалися незавершеними, теми випадали з планів установи. Втрата досвіду не вичерпувалася кількістю заборонених книжок. Вона стосувалася непереданих навичок експерименту, методики роботи з учнями, професійних контактів і можливостей підтримувати дослідницькі традиції.
Цензура, бібліографія й допустима термінологія
Видавнича політика визначала, які праці можна цитувати, перевидавати й рекомендувати в навчанні. Обов’язкова критика педологічної літератури після липня 1936 року впливала на репутацію навіть тих дослідників, чиї окремі емпіричні методи могли бути предметом змістовного обговорення. Історик має досліджувати також відсутність певних книжок у бібліографічних покажчиках, зміни авторських передмов і розбіжності між рукописом та друкованим текстом.
Переорієнтація проблематики та методів
Системний тиск створював стимули відмовлятися від назви певної дисципліни, змінювати пояснювальну мову дослідження або переводити результати до іншої галузі. Такі переходи не завжди означали остаточну втрату дослідницької проблеми: частина запитань про навчання й розвиток продовжувала розроблятися у психології та педагогіці. Важливо простежувати не тільки заборони, а й те, що наукові спільноти спромоглися зберегти.
Звуження міжнародного та міждисциплінарного обміну
У 1920-х роках українські дослідники зверталися до європейської й американської літератури про педагогічні тести та організацію школи; біографія Залужного документує переклади й підготовку наукових відряджень. Подальші політичні кампанії ускладнювали академічну відкритість. Для точної оцінки конкретного інституту слід, однак, зіставляти архівні дозволи на поїздки, міжнародне листування й реальний обіг публікацій, а не постулювати однаковий ступінь ізоляції в усі роки.
Чому радянську історію психології не можна пояснити лише забороною педології
Ідеологічний контроль діяв на різних рівнях: через загальну політику щодо гуманітарних наук, формування навчальних програм, вимоги філософського обґрунтування, внутрішню ієрархію установ, політичні звинувачення та кримінальне переслідування. Постанова 1936 року є найвиразнішою документальною точкою, проте вона не охоплює ні всіх інтелектуальних конфліктів 1920-х, ні пізніших кампаній 1950-х років.
Український контекст додатково пов’язаний із політикою щодо української мови, академічних інституцій, місцевої інтелігенції та культурної автономії. Показовими були обвинувачення в «українському націоналізмі», зафіксовані в біографії Соколянського. У ширшій історії репресій цей аспект досліджується разом зі зміною кадрового складу установ і географії наукових осередків. Для встановлення того, наскільки конкретна психологічна школа постраждала саме внаслідок національної політики, потрібні прямі свідчення, пов’язані з її членами.
Як історики перевіряють відомості про репресованих психологів
Надійна реконструкція починається з визначення конкретної особи, її іменних варіантів, місця роботи, дат навчання та публікацій. Наступний рівень — кадрові накази, протоколи засідань, слідчі справи, вироки, довідки про виконання покарання, документи реабілітації та листування. Лише після цього доцільно зіставляти енциклопедії, мемуари й сучасні історичні дослідження. Цей порядок особливо важливий, коли старі довідкові видання повторюють пізніше спростовану дату смерті чи плутають зміну місця роботи з вимушеним переселенням.
У роботі з архівними документами історики мають окремо перевіряти походження документа, дату його укладення, можливі виправлення, наявність підписів і зв’язок між справою та реальною подією. Слідчі формулювання на кшталт «контрреволюційна організація» або «націоналістична діяльність» передають характер політичного звинувачення, а не доводять його правдивості. Так само примусові самокритичні виступи відображають умови авторської публікації, які неможливо відокремити від режиму тиску.
Історичний аналіз користується також «негативними даними» — відсутністю очікуваних публікацій, зникненням імені з навчальної програми, раптовим припиненням листування. Але відсутність документального сліду може мати різні причини: втрату фонду, зміну архівного шифру, війну, переміщення матеріалів. Тому припущення про конкретний акт цензури потребує підтверджень у кількох незалежних джерелах.
Історичні міфи та принципові розрізнення
Міф: після 1936 року психологію повністю заборонили
Документ 1936 року наказував ліквідувати педологічну ланку в школах і припинити викладання педології як окремої науки. Публікації з психології 1937 і 1939 років, робота харківських дослідників наприкінці 1930-х та створення інституту психології 1945 року доводять збереження дисципліни в інших формах. Ці факти не применшують масштаб політичного руйнування педологічної інфраструктури.
Міф: усіх представників харківської традиції спіткала однакова доля
Біографії Залужного, Соколянського та Костюка засвідчують різні траєкторії: смертний вирок і страту; повторні арешти й подальшу дослідницьку працю; збереження професійної діяльності та організацію інституції. Таке порівняння дозволяє відтворити історію покоління в конкретних обставинах, не перетворюючи її на однакову розповідь про кожного дослідника.
Міф: політична заборона довела наукову неспроможність усіх досліджень
Постанова політичного органу фіксує державне рішення, а методологічна оцінка потребує незалежного аналізу вибірок, вимірювань, експериментальних процедур і теоретичних припущень. Історичне засудження напряму не є науковою перевіркою достовірності кожного його результату. Так само факт політичного переслідування не робить усі погляди репресованого дослідника емпірично підтвердженими.
Що залишається у спадщині української психології
Дослідження української психології міжвоєнного та повоєнного періоду засвідчують складну картину: поряд із репресіями, заборонами й інституційними втратами існували експериментальні програми, послідовники наукових шкіл, навчальні видання та нові дослідницькі установи. Відновлення цієї історії потребує поєднання українських архівів із міжнародною історіографією та уваги до оригінальних текстів. Воно дозволяє побачити внесок учених, яких радянський історичний канон витісняв із пам’яті або представляв крізь ідеологічні звинувачення.
Світове порівняння історичних традицій психології допомагає включити український досвід до ширшої карти історії науки.
Для сучасної психології важливими є три висновки. Перший: інтелектуальна свобода, відкритість критики та захищеність дослідників становлять умови накопичення перевірюваного знання. Другий: наукова пам’ять залежить від збереження архівів, коректної атрибуції авторства й можливості переоцінювати раніші теорії. Третій: історичне походження поняття, методу чи школи необхідно відрізняти від доказів його сучасної ефективності та валідності. Саме ці розрізнення роблять історіографію психології інструментом критичного дослідження, а не набором імен і дат.
Поширені запитання
Яких українських психологів переслідували в 1930-х роках?
Документовані приклади — Олександр Залужний, якого розстріляли 1938 року, та Іван Соколянський, заарештований у 1933 і 1937 роках. Обидва працювали у міждисциплінарному полі психології та педагогіки. Повний перелік репресованих дослідників потребує окремого архівно-біографічного реєстру, оскільки межі професій «психолог», «педолог», «педагог» і «рефлексолог» у той період перетиналися.
Чому радянська влада заборонила педологію?
Офіційна постанова 4 липня 1936 року звинувачувала педологічні служби в помилковому тестуванні, класифікації дітей і теоретичних «антимарксистських» положеннях. Історичне дослідження показує, що це був також централізований ідеологічний та адміністративний демонтаж дослідницького й освітнього напряму. Оцінка методологічних проблем окремих педологічних практик вимагає незалежної наукової перевірки.
Чи припинилися психологічні дослідження після 1936 року?
Ні. Існували психологічні публікації кінця 1930-х років, дослідження харківської групи, післявоєнні університетські програми й Інститут психології, створений у Києві 1945 року. Режим контролю суттєво звужував свободу методів, кадрових рішень і наукового викладу.
Який зв’язок між Великим терором і психологією в Україні?
Великий терор 1937–1938 років створив безпосередній ризик політичного переслідування науковців і розірвав частину інтелектуальних мереж. Зокрема, того часу заарештували й розстріляли Залужного. Загальноукраїнські статистичні дані про засуджених належать до всіх категорій населення, тому їх не можна подавати як спеціальну статистику психологічної спільноти.
Чому досі відрізняються дати у біографіях репресованих учених?
Причинами можуть бути довготривала закритість репресивних документів, поширення помилкових довідок, різні способи датувати вирок і смерть, а також пізніші архівні знахідки. У випадку Залужного сучасний біографічний корпус ДНПБ і зображення процесуальних документів підтримують дату розстрілу 29 вересня 1938 року, попри розбіжність зі старішою музейною публікацією.
Пов’язані статті
Історія психології в Україні: школи, інституції та головні етапи — загальна наукова й інституційна хронологія української психології.
Григорій Костюк і становлення українських психологічних інституцій — післявоєнне інституційне формування дисципліни.
Історія психології: етапи, школи та розвиток науки — світова панорама психологічної науки.
Історіографія психології: джерела, методи та історичні суперечки — правила джерельної перевірки наукової історії.
Хронологія історії психології: основні дати, події та відкриття — часовий контекст наукових подій.
Джерела
Болтівець, С. (2021). Павлівська сесія триває: роковини семи десятиліть для психології в Україні. Психологія і суспільство, 1, 132–149.
Державна науково-педагогічна бібліотека України імені В. О. Сухомлинського. Біографія І. П. Соколянського. Електронний ресурс «Педагоги України та світу».
Державна науково-педагогічна бібліотека України імені В. О. Сухомлинського. Біографія О. С. Залужного. Електронний ресурс «Педагоги України та світу».
Державна науково-педагогічна бібліотека України імені В. О. Сухомлинського. Бібліографія праць Г. С. Костюка. Електронний бібліографічний ресурс.
Державна науково-педагогічна бібліотека України імені В. О. Сухомлинського. Бібліографія праць О. С. Залужного. Електронний бібліографічний ресурс.
Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України. Історія Інституту. Офіційний історичний нарис установи.
Педагогічний музей України. (2011). Залужний Олександр Самійлович: педолог, педагог, науковець. Старіший біографічний матеріал із розбіжністю у даті смерті.
Український інститут національної пам’яті. Великий терор: історична довідка. Офіційні інформаційно-методичні матеріали.
Центральний Комітет ВКП(б). (1936, 4 липня). «О педологических извращениях в системе наркомпросов». Постанова; перша публікація: «Известия», 5 липня 1936 року. Відтворення тексту історичного документа.
Ясницький, А. (2009). Очерк истории Харьковской школы психологии: первая научная сессия Харьковского государственного педагогического института и появление «Харьковской школы психологии» (1938). Культурно-историческая психология, 5(2), 95–108.
Caroli, D., & Mecacci, L. (2020). Forbidden science: The dismantling of pedology and the listing of the works of pedologists in the Soviet Union in 1936–1938. European Yearbook of the History of Psychology, 6, 11–61.
Yasnitsky, A., & Ferrari, M. (2008a). From Vygotsky to Vygotskian psychology: Introduction to the history of the Kharkov School. Journal of the History of the Behavioral Sciences, 44(2), 119–145.
Yasnitsky, A., & Ferrari, M. (2008b). Rethinking the early history of post-Vygotskian psychology: The case of the Kharkov School. History of Psychology, 11(2), 101–121.