Українські психологи у світовій історії науки: дослідники та зв’язки
Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика
Українські психологи та дослідники, пов’язані з українськими науковими осередками, брали участь у формуванні експериментальної психології, психології розвитку й навчання, досліджень пам’яті, теорій діяльності, психології особистості та історії психологічних ідей. Ця участь простежується від університетів Одеси, Києва й Львова до наукових мереж Харкова, Варшави, Марбурга, Москви, Канади та США. Ключ до її розуміння — конкретні дослідження, публікації, лабораторії, університетські призначення і ланцюги передавання ідей.
Показовими постатями є Микола Ланге, Степан Балей, Сергій Рубінштейн, Петро Зінченко, Григорій Костюк і Володимир Роменець. Поряд із ними важливі Георгій Челпанов, Олексій Леонтьєв, Олександр Запорожець, Олександр Лурія та інші учасники міжрегіональних дослідницьких мереж. Окремий різновид зв’язку уособлює Альберт Бандура — канадсько-американський психолог з українським родинним корінням, чия академічна кар’єра формувалася в Північній Америці. Університет Стенфорда документує українське походження його матері.
Ця стаття досліджує те, як праці людей і установ на українських землях увійшли до ширших інтелектуальних мереж, якими шляхами їхні ідеї поширювалися, де їх переосмислили та чому деякі внески залишаються малопомітними в міжнародних історіях науки. Загальну хронологію дисципліни викладено в матеріалі «Історія психології: етапи, школи та розвиток науки», а українські установи й періоди — у статті «Історія психології в Україні».
Як визначають український внесок у світову психологію
Історія психології на українських землях у XIX–XX століттях розвивалася в умовах зміни державних кордонів, мов освіти, університетських адміністрацій та наукових центрів. Тому приписування кожної праці одній сучасній державі спрощує її походження. Історично змістовна атрибуція враховує кілька незалежних ознак: місце народження й культурне середовище, самоідентифікацію, місце навчання і досліджень, інституційну належність на момент відкриття, мову першої публікації, співавторів і подальшу рецепцію.
Для одних дослідників український зв’язок підтверджений національною та культурною ідентичністю, викладанням українською і створенням праць для української освіти. Для інших — працею в університеті або лабораторії, розташованих у сучасній Україні. Для третіх — сімейним походженням, яке слід відокремлювати від місця здобуття освіти, громадянства та наукової традиції. Одна людина може водночас належати кільком історіям науки.
Міжнародну присутність наукової ідеї теж можна перевіряти. Її свідченням є цитування первинної праці, переклади й перевидання, відтворення або критичне обговорення експериментів, дослідницька співпраця, підготовка учнів, участь у професійних товариствах та поява нових програм дослідження. Популярність імені й сьогоднішня емпірична підтвердженість конкретної теорії — окремі питання.
Сучасна історіографія аналізує саме ці мережі й обставини, перевіряючи традиційні оповіді про геніальних одиночних засновників. Таку програму історичних досліджень розвиває, зокрема, Товариство історії психології Американської психологічної асоціації. Методичні питання джерел і міфів докладніше висвітлені в статті «Історіографія психології: джерела, методи та історичні суперечки».
Наукова карта зв’язків: від Одеси до Стенфорда
Важливі траєкторії можна згрупувати за способом поширення знань. Одеса кінця XIX століття була місцем створення університетської експериментальної лабораторії, що орієнтувалася на міжнародну методику психологічних досліджень. Львів забезпечував перетин української, польської та німецькомовної науки; кар’єра Степана Балея поєднала українське викладання з польською психологією виховання. Харків у 1930-х роках став середовищем міжрегіональної школи, дослідження якої згодом увійшли до історії діяльнісного й культурно-історичного підходів. Київська наукова інфраструктура другої половини XX століття розвивала дослідження навчання, розвитку та методології психології. Північноамериканська традиція відкриває іншу лінію: українська родинна спадщина і повністю самостійна університетська наукова кар’єра Альберта Бандури.
Ця карта описує канали взаємодії й передавання результатів. Історичний рух психологічних ідей відбувався різними маршрутами: через стажування, міграцію дослідників, інституційні призначення, багатомовні праці, журнали, міжнародні дискусії та архіви, відкриті наступним поколінням.
Микола Ланге й одеська школа експериментального дослідження
Європейські методи в Новоросійському університеті
Микола Миколайович Ланге (1858–1921) працював у Новоросійському університеті в Одесі, де 1896 року організував лабораторію експериментальної психології. Одеський національний університет та Державна науково-педагогічна бібліотека України описують її як важливий самостійний університетський осередок експериментальної психології тогочасного регіону.
Лабораторію створювали в добу, коли в європейських університетах психологія вибудовувала власний інструментарій дослідження відчуттів, сприймання, уваги й часу реакцій. Ланге наполягав на організаційній і методичній автономії психологічного експерименту та обґрунтовував потребу університетських психологічних кабінетів прикладами Німеччини, Франції та США. Це дає документований зв’язок між одеським осередком і міжнародною інституційною моделлю нової науки. Біографічні матеріали ДНПБ України описують обґрунтування цієї програми.
Увага, сприймання та експеримент
Ланге досліджував зміни перцептивних процесів і роль рухових компонентів в увазі. В історії психології його пов’язують із моторним поясненням уваги та уявленням про поетапний розвиток сприймання під час експериментального спостереження. Ці побудови слід читати в контексті тогочасної дискусії про психофізіологію та свідомість. Університетські історико-біографічні матеріали показують взаємовплив Ланге, Миколи Грота і Георгія Челпанова.
Сучасні експериментальні дослідження уваги використовують розвинені поведінкові й нейронаукові методи. Історична важливість програми Ланге полягає у становленні систематичного дослідження психологічних процесів, а статус його конкретних теоретичних пояснень оцінюється за сучасними емпіричними даними окремо. Міжнародний вимір одеської лабораторії визначають її методологічні зв’язки, порівнюваність дослідницьких питань та участь у загальному русі експериментальної психології.
Чому це суттєво для світової історії науки
Створення лабораторії 1896 року документує, що експериментальна психологія поширювалася поза тими центрами, які зазвичай домінують в англомовних підручниках. Міжнародна історія психології складається з численних осередків з різними функціями: одні розробляли апаратуру, інші випробовували методи, створювали університетські програми чи розвивали оригінальні теоретичні моделі. Одеська історія є частиною цього розгалуженого процесу. Про ширший інституційний контекст розповідає історія ранніх психологічних лабораторій Європи та США.
Георгій Челпанов: Маріуполь, Київ, Москва
Георгій Челпанов (1862–1936), уродженець Маріуполя, належить до важливих прикладів багатолокальної наукової біографії. Його академічна діяльність була пов’язана з Київським університетом, а згодом — із московськими закладами. На українських землях він брав участь у розвитку психологічного викладання й обговоренні методології дослідження свідомості. Історичне дослідження в репозитарії Одеського національного університету розглядає наукові контакти Грота, Ланге та Челпанова.
Для історії важливо встановлювати, які тексти, лекції та експериментальні ініціативи належать київському періоду, а які — пізнішій діяльності. Географія народження і кар’єри є перевірюваними фактами; етнокультурна самоідентифікація вченого потребує окремих особистих свідчень. Саме така точність дає змогу вписати київський інтелектуальний простір до світової історії психології, не перетворюючи сучасні державні кордони на просту схему присвоєння наукових відкриттів.
Степан Балей: українсько-польський науковий міст
Український період і львівська інтелектуальна традиція
Степан-Максим Балей (1885–1952), відомий також як Stefan Baley, є особливо виразною постаттю українсько-польської психологічної історії. Він навчався у Львові, зокрема в Казимира Твардовського, проходив подальшу підготовку в європейських університетських осередках, викладав українською, працював у середовищі Наукового товариства імені Шевченка та Українського таємного університету у Львові. Його біографію й публікації документують Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського, ДНПБ України та Львівський національний університет.
У його українському доробку вирізняються дослідження творчості, зокрема праця «З психольоґії творчості Шевченка» (1916), та «Нарис психольоґії» (1922). Історичний правопис назв збережено, оскільки він допомагає ідентифікувати оригінальні видання. Балей працював на перетині філософської психології, освіти, клінічних зацікавлень та психології особистості. Його інтелектуальне формування у Львові було пов’язане з традицією Твардовського, яку сьогодні досліджують як частину історії філософії та психологічного методу. Сучасний аналіз цього зв’язку подав Ян Воленський у «Віснику Львівського університету».
Варшавський університет і психологія виховання
Наприкінці 1927 року Балей отримав запрошення очолити кафедру психології виховання Варшавського університету, а від 1928 року його кар’єра розвивалася у Варшаві. Офіційна історія факультету психології Варшавського університету називає серед його основних праць «Psychologia wieku dojrzewania» (1931) та «Psychologia wychowawcza w zarysie» (1938). Польські університетські документи також засвідчують його участь у фаховому видавництві й організації психологічної роботи з дітьми.
Внесок Балея має значення для обох наукових середовищ. Українські праці засвідчують становлення українськомовної психологічної літератури, а варшавський період — інституційний розвиток польської педагогічної психології. Переклади, викладання, зміна робочої мови та кафедри створили реальний зв’язок двох академічних спільнот. Його праці становлять історичне джерело для розвитку дисципліни; конкретні вікові та педагогічні узагальнення тих років потребують окремої перевірки сучасними дослідженнями.
Показовий випадок історико-бібліографічної перевірки
У біографічних матеріалах трапляються різні дати призначення та першого видання окремих польськомовних праць. Наприклад, запрошення на кафедру 1927 року і початок виконання університетських обов’язків 1928 року описують послідовні події. Для книжок треба відрізняти перший наклад, наступні видання й рік, який бібліографія пов’язує з поширеною редакцією. Перевагу в конкретному питанні надаємо університетському опису відповідного етапу або перевіреному примірнику видання, а розбіжності в довідниках фіксуємо як бібліографічне завдання.
Сергій Рубінштейн: одеський етап і європейська філософська освіта
Сергій Леонідович Рубінштейн (1889–1960) народився в Одесі, навчався у Німеччині, зокрема в Марбурзькому університеті, а після повернення працював в одеських освітніх і наукових установах. У 1920-х роках його діяльність була пов’язана з університетським середовищем міста та Центральною науковою бібліотекою. Українська бібліотечна енциклопедія та наукова бібліотека Одеського університету наводять документи й хронологію цього періоду.
Подальші праці Рубінштейна увійшли до історії психологічної методології, досліджень діяльності, свідомості та людського суб’єкта в радянській академічній системі. Його одеський етап є складовою наукової біографії, у якій зустрічаються німецька філософська школа, університетське викладання в Україні та пізніші дослідницькі інституції інших міст.
Цей приклад важливий для точності історичних назв: зв’язок з Одесою й українськими установами документований, але кожне теоретичне твердження потребує локалізації в конкретному творі й періоді. Тому пізніші концепції Рубінштейна не слід автоматично датувати часом його роботи в Одесі. Інтелектуальний маршрут учений — університет — дослідження — публікація пояснює його місце в ширшому науковому просторі.
Харківська психологічна школа: дослідницька мережа світового значення
Як сформувалася харківська група
На початку 1930-х років у Харкові склалася дослідницька спільнота, пов’язана з продовженням і перетворенням проблем, які раніше розробляли Лев Виготський та його колеги. Серед учасників і пов’язаних із групою науковців були Олексій Леонтьєв, Олександр Лурія, Олександр Запорожець, Петро Гальперін, Петро Зінченко й інші дослідники. Ця спільнота не була однорідною: її склад, афіліації, дослідницькі програми й персональні траєкторії змінювалися.
Два рецензовані історіографічні дослідження Антона Ясницького й Мішеля Феррарі реконструюють діяльність харківської групи та розвиток післявиготськіанської психології: «From Vygotsky to Vygotskian Psychology» у «Journal of the History of the Behavioral Sciences» і «Rethinking the Early History of Post-Vygotskian Psychology» у журналі «History of Psychology». Обидві праці опубліковані 2008 року та звертають увагу на недооцінену роль досліджень, проведених у Харкові протягом 1931–1941 років.
Детальнішу місцеву інституційну історію подають Марат Кузнєцов, Тамара Хомуленко та Світлана Бережна у дослідженні 2024 року. Їхня праця допомагає розрізняти історію дослідницького напряму та історію конкретної університетської кафедри. Окрема стаття ХАБу «Харківська психологічна школа: становлення, дослідники та ідеї» розглядає цей осередок детальніше.
Чому Харків має міжнародне значення
Праці харківської групи зосереджувалися на розвитку вищих психічних функцій, співвідношенні діяльності й свідомості, пам’яті, сприйманні та психічному розвитку дитини. Вивчення цих процесів стало частиною тривалих дискусій про соціальне походження психічних функцій і роль предметної діяльності в їх формуванні. Післявоєнні публікації, підручники та переклади розширили міжнародну рецепцію цих ідей.
Історик має розрізняти три рівні. Перший — конкретні експерименти й тексти, що були створені у Харкові. Другий — розвиток теоретичної традиції в пізніших академічних осередках. Третій — західна рецепція, яка нерідко спиралася на перевидання та переклади творів. Пізніша популярність школи не є прямою мірою міжнародного поширення кожної її публікації саме у 1930-х роках.
Петро Зінченко й дослідження мимовільного запам’ятовування
Петро Зінченко був серед дослідників, які розвивали експериментальну програму вивчення пам’яті у зв’язку з діяльністю людини. У традиції цієї школи особливого значення набули завдання, за яких запам’ятовування виникало як наслідок виконання основної дії, а не як окрема інструкція запам’ятати матеріал. В історичному огляді харківської школи Кузнєцова, Хомуленко та Бережної ця проблематика вписана до формування діяльнісного підходу.
Для науки тут важлива постановка перевірюваного питання: як мета, зміст і структура завдання змінюють подальше відтворення інформації. Водночас конкретні експериментальні серії слід оцінювати за умовами проведення, складом учасників, використаними вимірюваннями та реплікаціями. Історичний внесок полягає в розвитку програми досліджень, а не в приписуванні їй остаточно доведеного універсального закону пам’яті.
Леонтьєв, Запорожець, Лурія та спільне авторство традиції
Дослідження харківської групи часто узагальнюють через одне чи два відомі прізвища. Однак реконструкція Ясницького й Феррарі показує колективну, багатолокальну історію школи. Леонтьєв, Лурія, Запорожець та інші учасники працювали в ширших мережах радянської науки; окремі з них провели лише частину академічної кар’єри у Харкові. Відповідно, місце здійснення конкретного дослідження визначають за його джерелами, а етнокультурну належність автора — за іншими свідченнями.
Важлива і хронологічна послідовність: від ранніх теоретичних дискусій до експериментальних програм 1930-х років, від місцевого наукового середовища до пізніших публікацій та міжнародної історіографії. Таке прочитання повертає до історії українських наукових установ їхню справжню роль у світовій психології й одночасно показує трансрегіональний характер самої школи.
Григорій Костюк: побудова інституційної наступності української науки
Григорій Силович Костюк (1899–1982) належить до центральних організаторів психологічної науки в Україні середини XX століття. Дослідницькі інтереси Костюка охоплювали психологію навчання, розвитку, мислення та питання співвідношення навчання й психічного розвитку. Його особливе історичне значення пов’язане зі створенням сталих організаційних умов для досліджень і підготовки фахівців.
Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України документує, що Науково-дослідний інститут психології розпочав роботу 1 жовтня 1945 року на підставі постанови Ради народних комісарів УРСР № 1573. Перший керівник установи — Григорій Костюк. Відповідно до затверджених завдань інститут мав розробляти проблеми загальної, дитячої, педагогічної та спеціальної психології, досліджувати історію науки й координувати психологічні дослідження.
Інституційна спадщина Костюка виявляється у формуванні наукового середовища, лабораторій, педагогічних зв’язків, підготовці послідовників та забезпеченні тривалої діяльності установи. Це є самостійним внеском у розвиток дисципліни: стійкі інституції дають можливість накопичувати емпіричні матеріали, порівнювати результати та підтримувати професійну спільноту.
Поглиблену історію подано в матеріалах «Григорій Костюк і становлення українських психологічних інституцій» і «Інститут психології імені Г. С. Костюка: історія та наукова спадщина». При атрибуції конкретних ідей Костюка потрібно звертатися до його першодруків, а при описі розвитку інституту — до постанов, архівів та офіційних хронік.
Володимир Роменець: українська теорія вчинку в історії світової психології
Психологія вчинку як авторська дослідницька програма
Володимир Андрійович Роменець (1926–1998) розробляв психологію вчинку й запропонував оригінальний спосіб історико-теоретичного прочитання психологічних знань. Його схема аналізувала вчинок через взаємопов’язані виміри ситуації, мотивації, дії та післядії; ці категорії він використовував також для побудови періодизації історії психологічного пізнання.
Петро М’ясоїд у статті 2026 року докладно реконструює цю інтерпретацію, показує масштаб історіографічних праць Роменця та їхній зв’язок із питаннями психологічної методології. Роменець розглядав історичні епохи крізь категорії вчинку, намагаючись поєднати зміну способів пізнання людини з культурною історією людської дії.
Внесок у переосмислення історичного канону
У працях Роменця українська психологічна думка бере участь у створенні власної широкої історіософської та методологічної моделі дисципліни. Для історії світової психології цінність тут полягає в самостійній теоретичній пропозиції, здатній ставати предметом зіставлення з іншими історіографічними схемами. Авторська теорія та її широка історична концепція мають бути представлені як положення конкретного мислителя.
Національна академія педагогічних наук України документує сучасні дослідження спадщини Роменця та фахову дискусію з нагоди його сторіччя у 2026 році. Наукова присутність спадщини в сучасних конференціях і публікаціях засвідчує тяглість історико-теоретичної школи. Ступінь міжнародного цитування окремих ідей потрібно досліджувати бібліометрично; факт їхньої концептуальної оригінальності не визначається кількістю перекладів.
Альберт Бандура: українське походження та північноамериканська наукова кар’єра
Альберт Бандура (1925–2021) народився в Мандері, провінція Альберта, Канада, у родині іммігрантів. За офіційним некрологом Стенфордського університету, його батько був польського походження, а мати походила з України. Бандура навчався в Університеті Британської Колумбії та Університеті Айови, а з 1953 року працював у Стенфорді. Це достовірний випадок українського родинного зв’язку у світовій психології.
У науковій історії Бандуру пов’язують із дослідженнями соціального навчання, спостереження за моделлю поведінки, соціально-когнітивного підходу та самоефективності. Його експериментальна програма, присвячена впливу спостережуваних зразків на поведінку дітей, стала широко відомою. Вона спричинила дискусії про те, як описувати навчання, мотивацію, саморегуляцію та взаємодію особистісних і соціальних чинників. Стенфордський університет підтверджує ключові етапи його академічної біографії.
Бандура посідає місце в історії канадської та американської психології за академічною кар’єрою і в історії української діаспори за родинним походженням. Його дослідження розвивалися в установах Північної Америки. Цей приклад показує, як наукова біографія може належати історії однієї інституційної традиції та водночас бути важливою для культурної пам’яті іншої спільноти.
Історичне значення його праць потрібно співвідносити з конкретними експериментами та сучасними оглядами досліджень навчання й агресії. Один класичний експеримент становить частину доказової програми, результати якої уточнюють подальші роботи. Загальні принципи критичної оцінки таких досліджень викладено у статті «Класичні експерименти психології: історія, результати й перегляд висновків».
Наукові мережі, які приховує звичний поділ за країнами
Університетська мобільність
Науковці навчалися в одних містах, викладали в інших, а найвідоміші праці видавали ще деінде. Балей формувався у Львові та очолив варшавську кафедру, Рубінштейн пройшов німецьку університетську підготовку й працював в Одесі, а харківська група залучала дослідників із різних регіонів. Кожна біографія утворює кілька ланцюгів: місце народження, освітня школа, лабораторне середовище, бібліографічна історія твору та міжнародна рецепція.
Узагальнювати ці траєкторії за принципом «вчений належить лише одній країні» означає втрачати частину історичних фактів. Натомість точні афіліації та роки показують, як одні наукові традиції впливали на інші.
Мовні переходи та переклади
Українська, польська, німецька та російська були мовами різних академічних середовищ, пов’язаних із територією України. Ранні видання Балея українською, його польські монографії, німецька академічна підготовка багатьох учених і російськомовні видання радянської доби створили нерівномірну видимість праць у міжнародних каталогах.
Бібліографічний пошук тому вимагає кількох форм імені, точного заголовка мовою оригіналу, року першого видання та відомостей про пізніші переклади. В одних каталогах одна праця фігурує за оригінальною назвою, в інших — за транслітерацією чи перекладом. Для історика це проблема ідентифікації документа, від якої залежить правильна атрибуція ідеї.
Періоди обмеженої міжнародної комунікації
Війни, зміни кордонів, державна цензура та політичні репресії впливали на доступ до академічних посад, можливість публікації, міжнародне листування й використання архівів. Історія харківської групи показує, що публічна рецепція ідей могла формуватися значно пізніше за самі дослідження. Ясницький і Феррарі аналізують саме цей розрив між історією діяльності дослідників та пізнішою історією представлення їхньої спадщини.
Пояснення конкретної перерви у публікаціях потребує документів відповідного періоду: листування, постанов, редакційних рішень або архівів установ. Політичний контекст встановлюється щодо певної події й дослідницької групи, а не як універсальна заміна перевірки джерела.
Дослідниці та колективна праця в українських наукових мережах
Наукова історія складається не лише з відомих теоретиків. Університетські викладачки, дослідниці розвитку, психологині освіти, методистки та співробітниці лабораторій брали участь у виробництві даних, організації навчання й розвитку установ. Для реконструкції їхнього внеску необхідно зіставляти списки співробітників, авторство статей, протоколи засідань, дисертації та фонди кафедр.
В історіях Харківської школи особливу увагу привертають колективні дослідницькі програми, де поряд із найбільш цитованими керівниками працювали інші учасники експериментальних груп. Відновлення індивідуального авторства потребує первинних публікацій; належність до групи сама по собі ще не встановлює авторства конкретної методики або відкриття.
У сучасній міжнародній науковій співпраці добре документовані імена Людмили Карамушки, Оксани Креденцер і Кіри Терещенко. Їхня публікація у «Віснику НАПН України» 2025 року містить відомості про представлення українських досліджень на XXII Європейському конгресі з організаційної психології та психології праці в Празі. Такі свідчення демонструють конкретні форми міжнародної присутності — доповіді, професійні зустрічі та участь у роботі міжнародної фахової спільноти.
Українська психологія після 1991 року: міжнародні контакти як історичний процес
Після відновлення незалежності України в 1991 році психологічна освіта та наукові установи розвиваються в межах власного державного, освітнього й професійного середовища. Історичну наступність забезпечують університети, науково-дослідні інститути, професійні об’єднання, фахові журнали та наукові архіви. Їхню діяльність можна досліджувати через конкретні програми, кадрові призначення, публікації й міжнародні проєкти.
Міжнародна участь охоплює конференції, академічні обміни, підготовку молодих дослідників та публікації у спільних виданнях. Зокрема, Карамушка, Креденцер і Терещенко (2025) описують участь представників київського Інституту психології в Європейському конгресі організаційної психології та психології праці в Празі 21–24 травня 2025 року. Документована участь в обговоренні питань психічного здоров’я працівників, віддаленої роботи та нових технологій показує, як українська наука входить до актуальних міжнародних дискусій.
Оцінювання міжнародного впливу сучасних досліджень потребує інших даних: індексованих публікацій, цитувань, співавторства, методологічної якості й використання результатів у подальших працях. Участь у конгресі документує співпрацю, а високий рівень доказовості встановлюють за змістом і методами кожного дослідження.
Хронологія українських наукових зв’язків
Кінець XIX — початок XX століття
Університети Одеси й Києва розвивають викладання філософсько-психологічних дисциплін, експериментальні практики та наукові семінари. 1896 року Ланге організовує одеську лабораторію. Паралельно в галицьких установах формуються психологічні напрями, пов’язані з європейською філософією й педагогікою. Одеський університет та Львівський університет зберігають інституційну пам’ять про ці процеси.
1910–1920-ті роки
Балей публікує дослідження творчості та український підручник, а наприкінці 1920-х років розпочинає варшавську університетську діяльність. Рубінштейн працює в одеському освітньому середовищі після навчання в Німеччині. Академічна мобільність, багатомовні видання та організація кафедр утворюють інтелектуальний простір, ширший за одну університетську систему.
1930-ті роки
У Харкові розвивається школа, дослідницькі проєкти якої пізніше стали частиною міжнародної історії психології діяльності, пам’яті та розвитку. Багатоетапну історію цього колективу реконструйовано в рецензованих дослідженнях Ясницького і Феррарі. Паралельно Балей розвиває педагогічну психологію у Варшаві, де виходять його польськомовні праці.
Від 1945 року
У Києві починає роботу Науково-дослідний інститут психології УРСР, керований Костюком. Подальший розвиток кафедр і лабораторій створює інституційну спадковість. У другій половині XX століття Роменець формує оригінальну концепцію вчинку й історії психологічного пізнання. Архівна історія інституту та сучасна історіографія Роменця дають змогу перевіряти ці етапи.
XXI століття
Історики відкривають та переосмислюють раніше малодоступні дослідження, а українські науковці беруть участь у міжнародних мережах сучасної психології. Публікації 2008 року про Харківську школу, українська історіографія 2024 року, участь дослідників у європейському конгресі 2025 року та наукове переосмислення спадщини Роменця у 2026 році документують різні форми цієї роботи.
Як перевіряти історичне відкриття та його світовий вплив
Дослідження міжнародного внеску розпочинається з первинного твору або документально підтвердженої події: першого видання, журнальної статті, лабораторного протоколу, листа чи постанови про створення установи. Далі встановлюють авторство й співпрацю, дату фактичного проведення дослідження, рік публікації, місце роботи автора, мову видання та наукову проблему, яку він вирішував.
Другий крок — реконструкція руху ідеї: де її цитували, перекладали, відтворювали експериментально, змінювали або заперечували. Третій — визначення того, який саме висновок залишається чинним у сучасній психології. Наприклад, історія дослідження мимовільної пам’яті засвідчує формування експериментальної програми, але не звільняє від потреби сучасного оцінювання конкретних узагальнень.
Важливо зберігати бібліографічну точність. Перша публікація й наступна книжкова редакція часто мають різні дати; переклад може містити інший заголовок; одна наукова школа може фігурувати в джерелах під кількома назвами. У випадку Балея український та польський періоди документуються різними архівами, а у випадку Харкова сучасна історіографія повертає увагу до групового характеру досліджень.
Результатом такої роботи стає перевірювана мережа фактів: особа — установа — дослідницьке питання — першоджерело — наступна наукова рецепція. Саме вона дає змогу пояснити міжнародне значення українського наукового середовища.
Історичні міфи та поширені помилки
Міф про одного засновника української психології
Наукова психологія розвивалася одночасно через навчальні курси, лабораторії, дискусії, товариства й дослідницькі інституції. Ланге відіграв визначну роль в експериментальній психології Одеси, Балей — в українсько-польській психології виховання, дослідники Харкова — у розвитку певних експериментальних програм, Костюк — в інституційній організації, Роменець — у теоретичній історіографії. Різноманітність цих внесків є історичним фактом.
Міф про те, що походження автоматично визначає авторство відкриття
У випадку Бандури українське материнське походження підтверджене, тоді як його експериментальна та університетська діяльність належить Північній Америці. Подібно, харківський період міжрегіонального дослідника встановлює місце виконання конкретної роботи, а не всю наукову ідентичність цієї людини. Точні біографічні формули зберігають зміст обох рівнів.
Міф про безперервну світову популярність кожної історичної школи
Ідеї могли роками циркулювати в обмеженому професійному середовищі, згодом перекладатися та отримувати нову інтерпретацію. Історія Харківської школи, відновлена Ясницьким і Феррарі, показує різницю між часом дослідницької роботи та пізнішою міжнародною впізнаваністю. Подальше поширення концепції варто описувати за конкретними виданнями й науковими контактами.
Міф про тотожність історичного впливу й сучасної доказовості
Теорія могла вплинути на формулювання важливої проблеми, навіть коли окремі її механізми були згодом переглянуті. Сучасна доказовість визначається якістю й сукупністю досліджень. Для історіографії важливо пояснити, чому ідея з’явилася та як змінила практику науки; для сучасної психології — що підтверджується повторними емпіричними перевірками.
Часті запитання
Хто з українських психологів найбільше вплинув на світову науку?
Для різних напрямів відповідь буде різною. Микола Ланге важливий для історії експериментальної психології на українських землях, Степан Балей — для українсько-польської педагогічної психології, дослідження харківської школи — для міжнародної історії діяльнісних і культурно-історичних підходів. Григорій Костюк відіграв провідну роль в українській інституційній науці, а Володимир Роменець створив самостійну історико-теоретичну програму. Масштаб світової рецепції кожного внеску треба встановлювати за конкретною літературою й цитуваннями.
Чи можна називати Альберта Бандуру українським психологом?
Точний історичний опис: канадсько-американський психолог українського походження по материнській лінії. Він народився в Канаді, навчався і працював у Північній Америці. Походження його матері з України засвідчує Стенфордський університет. Українське родинне коріння і його наукова належність до північноамериканських установ є двома важливими частинами біографії.
Чому Харківську школу вивчають історики психології за кордоном?
Харківські дослідження 1930-х років були суттєвим етапом становлення культурно-історичної та діяльнісної проблематики після ранніх робіт Виготського. Їхнє значення для реконструкції історії дисципліни обґрунтоване у двох історіографічних статтях 2008 року. Вони досліджують архівну, теоретичну й інституційну послідовність формування школи.
Чому Степана Балея одночасно вважають українським і польським психологом?
Балей був пов’язаний з українською культурною та освітньою традицією, писав українською, викладав у Львові, а згодом тривалий час працював у Варшавському університеті та розвивав польську педагогічну психологію. Обидві академічні традиції мають документовані підстави включати його наукову спадщину до власної історії. Це засвідчують ДНПБ України й Варшавський університет.
Чим українська історія психології доповнює загальносвітову?
Вона відновлює роль конкретних університетів і лабораторій, історію міжрегіональних шкіл, обставини створення наукових інституцій та багатомовне життя дослідницьких ідей. У такому підході український внесок визначають через перевірені документи, зміст досліджень і реальні міжнародні контакти, а загальна історія психології постає як взаємопов’язана система наукових осередків.
Висновки
Історія українських психологів у світовій науці розкривається через мережу ідей, лабораторій, університетів, публікацій та наукових біографій. Ланге документує становлення експериментальної психології в Одесі; Балей поєднує українську та польську академічні традиції; одеська діяльність Рубінштейна демонструє міжнародну мобільність науковців; харківська група створила вагомий пласт досліджень, які згодом стали предметом світової історіографії; Костюк утвердив українську дослідницьку інфраструктуру; Роменець запропонував власну історико-теоретичну модель психології; біографія Бандури пов’язує глобальну академічну науку з історією української еміграції.
Найточніша історична картина постає там, де кожний зв’язок можна перевірити: за датою, установою, авторством, назвою першоджерела та його подальшою рецепцією. Це дає змогу вписати українську науку до міжнародної історії психології на основі її документованих досліджень і внесків.
Пов’язані статті
Джерела
• Американська психологічна асоціація. (б. д.). Society for the History of Psychology (Division 26). Офіційна сторінка.
• Воленський, Я. (2025). Степан Балей про психологію і її метод. Вісник Львівського університету. Серія філософські науки, 32(1). https://doi.org/10.30970/vps.2025.3201.03.
• Державна науково-педагогічна бібліотека України імені В. О. Сухомлинського. (б. д.). Біографія М. М. Ланге. Біографічні матеріали.
• Державна науково-педагогічна бібліотека України імені В. О. Сухомлинського. (б. д.). Біографія С. В. Балея. Біографічні матеріали.
• Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України. (б. д.). Історія Інституту. Офіційна історія.
• Карамушка, Л. М., Креденцер, О. В., & Терещенко, К. В. (2025). Міжнародна участь вчених Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України у сфері організаційної психології та психології праці. Вісник НАПН України, 7(1), 1–6. https://doi.org/10.37472/v.naes.2025.7148.
• Кузнєцов, М., Хомуленко, Т., & Бережна, С. (2024). Історія становлення та розвитку Харківської психологічної школи. Новий колегіум, 4(116), 114–123. https://doi.org/10.34142/nc.2024.4.114.
• Львівський національний університет імені Івана Франка. (б. д.). Кафедра психології: історія. Історико-архівні відомості.
• М’ясоїд, П. А. (2026). Академік Володимир Роменець: історія всесвітньої психології у принципово новому висвітленні (до 100-річчя з дня народження). Вісник НАПН України, 8(1). https://doi.org/10.37472/v.naes.2026.8109.
• Національна академія педагогічних наук України. (2026). Всеукраїнський науковий форум «Володимир Роменець: спадщина і сучасність». Повідомлення НАПН.
• Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського. (б. д.). Народився Степан-Максим Балей, український і польський психолог. Біобібліографічні відомості.
• Одеський національний університет імені І. І. Мечникова. (2017; оновлено 2022). Історія кафедри соціальної психології. Офіційна історія.
• Одеський національний університет імені І. І. Мечникова. (б. д.). Роль учених Одеського (Новоросійського) університету у становленні й розвитку експериментальної психології: М. Я. Грот, М. М. Ланге, Г. І. Челпанов. Репозитарій.
• Стенфордський університет. (2021). Psychology professor Albert Bandura dead at 95. Stanford Report. Університетський некролог.
• Українська бібліотечна енциклопедія. (б. д.). Рубінштейн Сергій Леонідович. Біографічна стаття.
• Університет Варшавський, факультет психології. (б. д.). Stefan Baley (1885–1952). Історія факультету.
• Ясницький, А., & Феррарі, М. (2008a). From Vygotsky to Vygotskian psychology: Introduction to the history of the Kharkov School. Journal of the History of the Behavioral Sciences, 44(2), 119–145. https://doi.org/10.1002/jhbs.20303.
• Ясницький, А., & Феррарі, М. (2008b). Rethinking the early history of post-Vygotskian psychology: The case of the Kharkov School. History of Psychology, 11(2), 101–121. https://doi.org/10.1037/1093-4510.11.2.101.