Раціоналізм та емпіризм у передісторії психології
Український психологічний ХАБ · 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика
Раціоналізм та емпіризм — дві впливові філософські традиції пояснення походження, будови й обґрунтування людського знання. У передісторії психології їхнє значення визначається тим, як вони сформулювали дослідницькі питання про відчуття, сприйняття, мислення, пам’ять, досвід, вроджені передумови пізнання та взаємодію розуму з тілом. Саме ці питання згодом стали предметом спеціальних психологічних теорій, спостережень і експериментів.
Історичний розвиток цих традицій охоплює античні та середньовічні джерела, інтелектуальну перебудову Європи XVII–XVIII століть, філософію Просвітництва й поступове становлення наукової психології в XIX столітті. Його дослідження потребує точного розмежування первісних праць, пізніших філософських класифікацій та результатів сучасної емпіричної науки. Академічна історіографія спеціально застерігає від механічного поділу мислителів Нового часу на два замкнені табори: аналіз традицій раціоналізму й емпіризму показує взаємопроникнення їхніх аргументів.
Для ширшого розташування цієї теми в історії дисципліни корисна хронологія історії психології. Сучасне питання про критерії обґрунтованого знання окремо розглядає стаття «Епістемологія».
Що таке раціоналізм та емпіризм
Раціоналізм у філософії пізнання — сукупність підходів, які надають розумові, логічній необхідності, інтелектуальній інтуїції або апріорним принципам самостійне значення у формуванні чи обґрунтуванні знання. Йдеться про твердження, що принаймні деякі істини та засади мислення можуть бути встановлені незалежно від окремих чуттєвих вражень. Обсяг таких претензій відрізняється в Декарта, Спінози, Ляйбніца та пізніших філософів.
Емпіризм — сукупність підходів, що розглядають досвід як основне джерело відомостей про світ і як вирішальну інстанцію перевірки багатьох пізнавальних тверджень. У ранньомодерній філософії під досвідом розуміли чуттєві враження, спостереження, а також внутрішнє сприйняття діяльності власного розуму. Емпіризм Локка, Берклі й Г’юма має різні метафізичні наслідки та різні уявлення про межі достовірності.
Важливо розрізняти джерело понять, підставу знання, процедуру дослідження та пояснення роботи психіки. Раціоналістична аргументація може супроводжувати систематичні природничі спостереження, а емпірично орієнтована філософія активно використовує логічні доведення. У сучасному історико-філософському аналізі протиставлення раціоналізму й емпіризму є корисною картою певних суперечок, але потребує уточнення щодо конкретного питання й автора.
Відмінності у відповідях на головні питання
На запитання «звідки беруться наші поняття?» частина раціоналістів відповідала через вроджені інтелектуальні передумови або властиві розумові форми діяльності; емпіристи досліджували виникнення понять із відчуттів, спостережень і рефлексії. На запитання «що робить знання достовірним?» раціоналістичні програми наголошували на ясності, логічній послідовності й необхідності, а емпіричні — на співвіднесенні тверджень із досвідом. Реальні філософські системи часто поєднували обидва способи обґрунтування.
Для майбутньої психології найбільш продуктивним виявився перехід від загальної відповіді на питання про знання до конкретних завдань: як виникає окреме сприйняття; як досвід змінює судження; які операції виконує пам’ять; що означає усвідомлювати власні стани; які умови спостереження дозволяють порівнювати результати різних людей. У цих завданнях філософські поняття поступово перетворювалися на дослідницькі проблеми.
Інтелектуальні витоки до XVII століття
Передісторія дискусії сягає античних розрізнень між чуттєвим і розумовим пізнанням. У Платона пізнання пов’язувалося з можливістю осягнення загального й незмінного, тоді як Арістотель систематично розглядав відчуття, пам’ять, уяву, мислення та живі функції у зв’язку з досвідом організму. Їхні тексти створили спільне проблемне поле, з якого виростали різні пізніші способи пояснення людського пізнання. Античні трактати не слід читати як готові лабораторні моделі сприйняття або навчання.
Середньовічні філософські й медичні традиції переосмислювали ці питання в арабомовному, латиномовному та інших інтелектуальних середовищах. Переклади, коментарі, диспути про внутрішні чуття, образи, інтелект і природу душі підтримували безперервність дискусії. Університетська схоластика сформувала практику систематичного викладу аргументів, яка згодом співіснувала з новими способами дослідження природи. Історія пізнання в цю епоху має багатокультурну географію.
У добу Відродження поширення текстів античних авторів, гуманістична освіта, розвиток анатомії, спостереження природи й нові практики друку посилили інтерес до способів перевірки знань. Історичне значення цієї доби полягає в інституційній та методологічній перебудові науки, а не у виникненні цілком відокремленої «психології Відродження». Подальша дискусія XVII століття спиралася і на ці зміни, і на успадковані логічні та метафізичні проблеми.
Наукова революція XVII століття: спостереження, математизація та метод
Френсіс Бекон і організоване дослідження досвіду
Френсіс Бекон у праці «Novum organum» (1620) запропонував програму послідовного збирання й порівняння свідчень про природу, критику поспішних узагальнень та виявлення систематичних джерел помилок судження. Його вчення про «ідоли» розуму звертало увагу на те, що пізнання спотворюють звичні способи мислення, авторитети, мова та упереджені очікування. Історичний опис Беконової методології подано в енциклопедичному дослідженні його філософії.
Беконова програма стала вагомою частиною історії наукового методу. При цьому його індукція не збігається із сучасною статистичною індукцією, а його методологічні твори не встановлюють експериментальним шляхом механізмів людської пам’яті чи сприйняття. Для передісторії психології особливо важливою виявилася вимога критично оцінювати власні пізнавальні процедури.
Рене Декарт і вимога методичної певності
Рене Декарт у французькому «Discours de la méthode» (1637) описав правила дослідження, що передбачали впорядкування труднощів, послідовний рух від простіших положень до складніших і перевірку ланок аргументації. У латиномовних «Meditationes de prima philosophia» (1641) він застосував методичний сумнів, досліджуючи можливість достовірного знання. Оригінальні тексти доступні у цифрових виданнях першої праці та «Медитацій».
Декартове розрізнення мислячої субстанції та протяжної матеріальної субстанції поставило гостре питання про відношення свідомого досвіду й тілесних процесів. Воно вплинуло на дискусії про відчуття, волю, пристрасті, тілесні реакції та можливість механістичного пояснення поведінки. Проте зведення Декарта до тези, ніби він цілковито знецінював спостереження, суперечить історичним матеріалам про його природничі дослідження: огляд філософії Декарта показує складні зв’язки між дедукцією, досвідом і фізіологією.
Декартова увага до достовірності першої особи згодом стала одним із історичних ресурсів для осмислення самоспостереження. Водночас методичний сумнів і інтроспективне повідомлення учасника психологічного експерименту — різні процедури з різними критеріями перевірки. Історію й межі останньої окремо розкриває стаття «Інтроспекція».
Раціоналістичні програми: структура розуму, необхідність і психічні стани
Декарт: ідеї, судження та відношення душі й тіла
У Декарта розрізнялися ідеї, що з’являються у зв’язку з досвідом, створюються мисленням або розглядаються як вроджені. Сутність його аргументу полягає в питанні про підстави достовірності та походження фундаментальних понять. Вродженість у цьому контексті є філософською тезою про статус деяких ідей, а не результатом генетичного дослідження. Аналіз категорій ідей представлений у спеціалізованому історико-філософському огляді.
Психологічне значення цих дискусій виходить за межі класичної проблеми «душа — тіло». Вони сформували питання про різницю між чуттєвим сигналом та його свідомим змістом, про роль судження в сприйнятті й про те, як тілесні події можуть супроводжуватися суб’єктивним переживанням. Відповіді ранньомодерних авторів історично вплинули на термінологію, а сучасні пояснення перевіряють окремими методами нейронауки та когнітивної психології.
Бенедикт Спіноза: афекти й упорядкована система пояснення
Спіноза виклав систему у праці «Ethica, ordine geometrico demonstrata», опублікованій посмертно 1677 року. У ній афекти розглядаються через відношення бажань, тілесних змін, уявлень і причинної зумовленості. «Геометричний» спосіб викладу означав послідовну систему визначень, аксіом і доведень. Це був філософський проєкт пояснення людського життя, який згодом став важливим для історії теорій емоцій; докладніше див. історико-філософський аналіз ранньомодерних теорій емоцій.
Приписувати Спінозі відкриття конкретного сучасного нейрофізіологічного механізму афекту означало б переносити пізніші знання на інший дослідницький контекст. Його спадщина має концептуальне значення: вона допомагає побачити, як питання про емоції, раціональне розуміння та тілесну зумовленість об’єднувалися ще до формування експериментальної науки.
Готфрід Вільгельм Ляйбніц: схильності розуму та малі сприйняття
Ляйбніц надав дискусії про вроджене й набуте нової складності. У «Nouveaux essais sur l’entendement humain» («Нові досліди про людський розум»), написаних близько 1704 року у відповідь на Локка, він описував вроджене радше як схильності, можливості та структури розуму, ніж як готовий запас усвідомлених тверджень. Праця вперше побачила світ посмертно 1765 року; дату створення рукопису треба відрізняти від дати його видання. Енциклопедичний аналіз Ляйбніца детально розглядає цю полеміку.
Ляйбніцеве поняття малих сприйнять позначало процеси, які можуть впливати на загальний стан психіки, залишаючись поза звичною виразною усвідомленістю. Ідея історично важлива для розрізнення психічних процесів і їхнього свідомого опису. Її слід розглядати у власній філософській системі Ляйбніца; вона не є прямим доказом сучасної теорії несвідомого чи окремого експериментально встановленого механізму.
Емпірична лінія: походження ідей з досвіду
Джон Локк: відчуття, рефлексія та формування понять
Джон Локк у «An Essay Concerning Humane Understanding» («Дослід про людський розум», 1690) заперечував, що універсальні усвідомлені ідеї від народження перебувають у людському розумі. Натомість він виділяв два джерела ідей: sensation — досвід зовнішніх об’єктів через органи чуття — і reflection — досвід спостереження власних розумових операцій. Текст першої частини праці доступний у цифровому виданні, а історичні подробиці — в академічному огляді філософії Локка.
Образ чистої дошки, відомий у зв’язку з Локком, став одним із найпоширеніших підсумків емпіризму. Він стосується походження ідей та знання, а не означає, що Локк описав сучасну генетику, нейророзвиток або принципову відсутність природних здібностей. У його системі розум активно поєднує, порівнює та абстрагує ідеї; саме ці операції важливі для історії психологічних уявлень про мислення.
Локкове поняття рефлексії сприяло тривалим дискусіям про можливість спостерігати власне мислення. Водночас відчуття й рефлексія у філософській теорії — категорії походження знання. Їх можна співвіднести з історією самоспостереження, але не варто називати двома експериментальними каналами оброблення інформації без конкретної операціоналізації.
Джордж Берклі: проблема сприйняття і статусу зовнішніх предметів
Джордж Берклі у «A Treatise Concerning the Principles of Human Knowledge» (1710) радикально переосмислив зв’язок сприйманого та існування. Він критикував уявлення про матеріальну субстанцію як щось, що можна встановити незалежно від чуттєвого досвіду, та розробив власний різновид ідеалізму. Це метафізичне вчення суттєво відрізняється від сучасних експериментальних пояснень зорового або слухового сприйняття. Історичні контексти й аргументи висвітлено в статті про Берклі.
Для історії психології Берклі важливий насамперед як учасник дискусій про те, як чуттєві дані, просторові судження й досвід пов’язані з предметним світом. Такі питання згодом стали частиною досліджень сприйняття, однак сучасні результати щодо нейронного кодування, інтеграції ознак і перцептивного навчання здобуті власними методами.
Девід Г’юм: враження, ідеї, звичка і причинність
Девід Г’юм у «A Treatise of Human Nature» (1739–1740) побудував докладний аналіз людського пізнання, емоцій і мотивації. Відмінність між враженнями та ідеями, роль звички у формуванні очікувань і питання про підстави причинних суджень становлять центральні частини цієї програми. Оригінальну працю можна читати у цифровій бібліотеці першоджерел; наукову інтерпретацію подає академічний огляд філософії Г’юма.
Показовим є Г’юмів аналіз причинності. Коли людина багато разів бачить послідовність двох подій, вона може очікувати повторення другої після першої. Але переживання звичного порядку саме собою ще не демонструє логічної необхідності між подіями. Ця проблема індукції стала фундаментальною для подальшого осмислення доказів, передбачення й меж узагальнення в науці.
Історично Г’юм розглядав асоціативні зв’язки між уявленнями, пам’ять, уяву, пристрасті та відчуття власної тотожності. Ці теми згодом отримали психологічні програми дослідження. Концептуальна подібність сучасних термінів «асоціація» або «звичка» до Г’юмових описів не робить останні готовою моделлю умовного навчання. Сучасну психологічну сутність пояснює стаття «Асоціація в психології».
Що справді відрізняло емпіризм від раціоналізму
Один історичний критерій — статус вроджених знань, але навіть він потребує уточнення. Локк заперечував універсальні вроджені ідеї; Ляйбніц захищав вроджені інтелектуальні схильності; Декарт допускав особливий статус деяких ідей; Г’юм поставив під сумнів обґрунтування багатьох тверджень про необхідні зв’язки. Ці розбіжності стосуються різних тез і не утворюють простого протистояння спадковості та середовища.
Другий критерій — спосіб обґрунтування. Дедуктивне доведення встановлює висновок із прийнятих засновків за певними логічними правилами. Емпірична перевірка досліджує, чи узгоджуються припущення зі спостереженнями. У майбутній науковій психології обидва рухи стали взаємозалежними: поняття й теорії спрямовують збирання даних, а результати досліджень змінюють теорії. Докладну історію методологічних розрізнень подано в огляді наукового методу.
Третій критерій — об’єкт пояснення. Коли автор говорить про походження ідеї, він може досліджувати логіку пізнання, а коли описує виникнення конкретного переживання — психічний процес. У ранньомодерних працях обидва рівні часто перепліталися. Саме їхнє поступове відокремлення стало умовою становлення психології як спеціальної дисципліни.
Чому суперечка не поділялася на два ізольовані табори
Традиційна схема відносить Декарта, Спінозу й Ляйбніца до континентального раціоналізму, а Локка, Берклі й Г’юма — до британського емпіризму. Така схема зручна для вступного викладу, проте приховує відмінності всередині груп, транскордонне листування, реакції на нові природничі відкриття та вплив спільних університетських традицій. У профільній статті Стенфордської енциклопедії наголошено, що кожного філософа слід оцінювати за конкретним змістом його аргументів.
Локк високо оцінював розумування, а Декарт активно працював з математикою, оптикою та фізіологічними спостереженнями. Ляйбніц розумів досвід як важливу умову виникнення актуального знання, а Г’юм користувався витонченою аналітичною аргументацією. Тому питання «хто мав рацію?» потребує уточнення предмета: походження понять, логічна необхідність, надійність спостережень чи побудова природничих пояснень.
Крістіан Вольф: «емпірична» та «раціональна» психологія
Одним із найважливіших інституційних і термінологічних переходів стала робота Крістіана Вольфа. Його «Psychologia empirica» вийшла 1732 року, а «Psychologia rationalis» — 1734 року. Історичні примірники обох праць представлені в цифровій колекції Принстонського університету, що дозволяє перевірити дати та назви.
Вольфове розрізнення означало різні, взаємопов’язані форми дослідження душі: опис і впорядкування того, що доступне в досвіді, та раціональне пояснення на підставі загальних принципів. «Емпірична психологія» Вольфа не тотожна лабораторній експериментальній психології XIX–XX століть; значною мірою вона спиралася на спостереження та систематизацію внутрішнього досвіду. Спеціальне дослідження Вольфа висвітлює структуру його філософської системи.
Значення цієї події подвійне. По-перше, слово «психологія» почало посідати виразніше місце в університетській класифікації наук. По-друге, розрізнення описових і пояснювальних процедур поставило практичне питання про те, як знання про психіку переходить від досвіду одиничної людини до загального, відтворюваного дослідження. Ця проблема згодом виявилася центральною для методології психологічної науки.
Інші відповіді XVIII століття: Томас Рід та Іммануїл Кант
Томас Рід і критика теорій сприйняття
Томас Рід у праці «An Inquiry into the Human Mind on the Principles of Common Sense» (1764) критикував певні припущення про посередництво ідей між людиною та зовнішнім світом. Його програма здорового глузду відновлювала значення звичайного сприйняття як вихідного людського способу орієнтації. Рід є показовим прикладом того, що британська філософія XVIII століття містила більше варіантів, ніж послідовне посилення скептицизму. Див. дослідження філософії Ріда.
Іммануїл Кант: умови можливості досвіду
Іммануїл Кант у «Kritik der reinen Vernunft» («Критика чистого розуму», перше видання 1781 року, друге — 1787 року) запропонував аналіз умов, завдяки яким досвід може мати впорядкований, предметний характер. Він поєднав дослідження чуттєвості та діяльності розсудку в нову філософську програму. Кантова відповідь на ранньомодерні суперечки не зводиться до арифметичного компромісу між двома школами; її зміст детально розкриває енциклопедичний огляд Канта.
Для історії психології кантівська спадщина важлива в питаннях про організацію досвіду, категорії опису психічного, можливість вимірювання внутрішніх станів і статус спостереження за самим собою. Вплив цих ідей простежується через подальшу німецькомовну філософію, педагогіку та становлення психологічної методології. Проте категорії Канта слід розуміти як трансцендентальну філософію, а не як готові дані експериментів над когнітивною системою.
Українські землі в європейських інтелектуальних мережах XVII–XVIII століть
Історія раціоналізму та емпіризму має і український інтелектуальний контекст. Філософські курси Києво-Могилянської академії, університетське навчання, перекладні й рукописні традиції були частиною трансрегіонального обміну знаннями. Науковий опис цього середовища потребує перевірки латиномовних рукописів, відношень між курсами, їхніх дат і конкретних текстових запозичень.
Дослідник Микола Симчич, аналізуючи могилянські курси XVII–XVIII століть, показав провідну роль схоластичного арістотелізму та його єзуїтських посередників. Звідси випливає важливий історичний висновок: інтелектуальну історію українських земель не можна описати просто як негайне заміщення середньовічної філософії Декартом або Беконом. У науковій статті про києво-могилянський арістотелізм це встановлено через аналіз структури навчальних курсів і рукописних свідчень.
У дослідженні 2025 року Симчич докладно зіставив рукописи києво-могилянських і єзуїтських викладачів, продемонструвавши реальні випадки текстових залежностей та складнощі атрибуції авторства. Таке джерелознавство дає можливість відокремлювати документоване поширення ідей від пізніших історичних легенд. Перевірений опис матеріалів опубліковано в журналі «Київська Академія».
Для історії психологічного знання в Україні особливо значущі ті частини філософських курсів, що обговорювали душу, пізнання, уяву, відчуття, мислення та принципи доведення. Вони належали до філософської освіти свого часу. Називати їх автономними психологічними лабораторіями означало б змінити історичний статус цих джерел. Водночас саме з подібного інтелектуального середовища пізніше виростали спеціалізовані освітні й дослідницькі інституції.
Термінологічний ідейний перехід від схоластики до новітніх філософських програм на українських землях мав нерівномірний характер. Різні курси могли зберігати арістотелівську структуру, запозичувати окремі картезіанські положення, орієнтуватися на єзуїтські посібники або сприймати пізнішу вольфіанську систематику. Саме робота з історичними дослідженнями конкретних курсів дає підстави описувати зміни за документами, а не за загальною схемою епох.
Український історичний матеріал розширює сам предмет дослідження: передісторія психології постає мережею перекладів, курсів, викладачів, рукописних бібліотек і методологічних запозичень. Він доповнює європейську картину й допомагає розуміти, що розвиток науки відбувався через численні культурні та інституційні посередництва.
Від філософських програм до психології XIX століття
Йоганн Фрідріх Гербарт і спроба математичного опису психіки
На початку XIX століття Йоганн Фрідріх Гербарт прагнув побудувати психологію як науку з опорою на досвід, метафізичні припущення й математичні відношення. У двотомній праці «Psychologie als Wissenschaft. Neu gegründet auf Erfahrung, Metaphysik und Mathematik» (1824–1825) він розробляв пояснювальну систему взаємодії уявлень, їхнього посилення, стримування та порогів. Історико-філософський огляд Гербарта розрізняє його теоретичні наміри й обмеження запропонованої математизації.
Значення Гербарта полягає в тому, що він посилив вимогу формулювати про психічне кількісні, взаємопов’язані твердження. Його власна модель не стала універсальною сучасною теорією, проте проблеми порога, взаємодії уявлень і вимірювання відкрили простір для подальшої експериментальної роботи.
Психофізика Густава Теодора Фехнера
Густав Теодор Фехнер опублікував «Elemente der Psychophysik» 1860 року. Психофізика досліджувала систематичні відношення між фізичними параметрами стимуляції та суб’єктивними звітами про відчуття. Її історичне значення пов’язане з пошуком відтворюваних процедур вимірювання, розвитком експериментального планування та кількісного аналізу. Цей перехід описано в дослідженні Фехнера.
Фехнерівський підхід показує, як давнє питання про відношення досвіду і тілесного світу набуло операційного змісту. Фізичний подразник став параметром експерименту, судження учасника — реєстрованою відповіддю, а зміна відповіді — предметом математичного порівняння. Це не усунуло всіх філософських суперечок, проте створило новий тип доказовості психологічного твердження.
Експериментальні лабораторії й академічна спеціалізація
У другій половині XIX століття розвивалися фізіологічні методи, прилади для вимірювання часу реакції, дослідження органів чуття, процедури контролю стимулів і підготовка дослідників. Лейпцизька лабораторія Вільгельма Вундта, традиційно датована 1879 роком, стала знаковою точкою інституційного оформлення нової дисципліни. Ця дата позначає важливий етап, а не єдину мить виникнення всіх психологічних експериментів; науковий огляд історії Вундта див. у профільному архівному розділі.
Перехід до спеціалізованої психології відбувався завдяки поєднанню методів природознавства, статистичних і математичних процедур, університетських інституцій та філософських дискусій про об’єкт дослідження. Відповідну методичну систему й сучасні принципи роботи розкриває «Експериментальна психологія».
Які питання перейшли від раціоналізму й емпіризму до сучасної психології
Походження знань і розвиток здібностей
Питання про вроджене й набуте перетворилося на дослідження розвитку, навчання, нейробіологічних передумов, середовищних впливів і взаємодії цих чинників. Історичні аргументи Локка й Ляйбніца пояснюють походження проблеми, а конкретні сучасні висновки ґрунтуються на спеціальних методах і вибірках. Жодна ранньомодерна формула сама собою не вирішує наукової суперечки про внесок генетичних і середовищних чинників у певну психологічну властивість.
Сприйняття та оброблення інформації
Розрізнення чуттєвого досвіду й діяльності мислення відкрило питання, як фізичні сигнали перетворюються на осмислені образи. Сучасна когнітивна психологія й нейронаука досліджують відбір інформації, об’єднання ознак, очікування та навчання окремими експериментальними процедурами. Зв’язок із історичною філософією тут є спадковістю проблем і понять, а не тотожністю пояснювальних моделей. Див. «Когнітивна психологія» та «Сприйняття».
Пам’ять, асоціації та звичка
Емпіричні автори особливо цікавилися тим, як послідовність досвіду формує зв’язки між уявленнями й очікування майбутніх подій. Із цих питань розвинулися окремі традиції дослідження пам’яті, навчання та поведінки. Сучасні психологічні поняття пам’яті й асоціації мають самостійні визначення, процедури вимірювання й емпіричну історію.
Свідомість, самоспостереження й межі першої особи
Філософські дискусії про рефлексію, самосвідомість і доступ до власних станів сформували один із довготривалих предметів психологічної методології. Сучасна наука зіставляє суб’єктивні звіти з поведінковими й фізіологічними даними, оцінює точність самозвіту та умови його отримання. Загальну проблематику розкривають статті «Свідомість» й «Інтроспекція».
Критика пізнавальних помилок і побудова надійних доказів
Беконова тема упереджень, Декартова перевірка підстав судження та Г’юмова проблема індукції сприяли виробленню уважності до помилок у висновках. Сучасний дослідницький підхід доповнює це прозорістю процедури, повторюваними вимірюваннями, контролем альтернативних пояснень і статистичним аналізом. Для розуміння логіки дослідницьких тверджень корисні матеріали про гіпотезу та критичне мислення.
Хронологія основних праць і наукових переходів
1620 — Френсіс Бекон публікує «Novum organum», формулюючи програму впорядкованого вивчення природи й критики джерел пізнавальних помилок.
1637 і 1641 — виходять «Discours de la méthode» та «Meditationes de prima philosophia» Рене Декарта; методичне обґрунтування знання й проблема співвідношення розуму та тіла набувають класичного формулювання.
1677 — посмертно публікується «Ethica, ordine geometrico demonstrata» Бенедикта Спінози; 1690 — «An Essay Concerning Humane Understanding» Джона Локка відкриває масштабну полеміку про походження ідей.
1704 — Ляйбніц створює «Nouveaux essais sur l’entendement humain» у відповідь Локку; перше видання з’являється 1765 року. 1710 — Берклі публікує «A Treatise Concerning the Principles of Human Knowledge».
1732 і 1734 — Крістіан Вольф видає «Psychologia empirica» та «Psychologia rationalis»; 1739–1740 — Девід Г’юм публікує «A Treatise of Human Nature».
1764 — Томас Рід публікує «An Inquiry into the Human Mind on the Principles of Common Sense»; 1781 і 1787 — перше й друге видання «Kritik der reinen Vernunft» Канта.
1824–1825 — Йоганн Фрідріх Гербарт публікує двотомну «Psychologie als Wissenschaft»; 1860 — виходить «Elemente der Psychophysik» Фехнера; 1879 — Лейпцизька лабораторія Вундта стає важливою віхою інституціоналізації експериментальної психології.
Ця послідовність відображає дати оприлюднення різних типів праць і наукових подій. Вона не позначає моментів остаточного «доведення» всіх їхніх положень. Детальніший календар дисципліни представлено в окремій хронологічній статті.
Історіографічні помилки та межі популярних формул
Міф про «чистий» раціоналізм і «чистий» емпіризм
Віднесення автора до однієї школи є класифікацією істориків і філософів. Воно не замінює читання конкретної праці. Раціоналістичні системи могли визнавати значення досвіду, емпіричні — логічного доведення. За різних предметів одна людина могла поєднувати обидва підходи. Цю обставину прямо обговорюють дослідники історії ранньомодерної епістемології.
Міф про повністю «порожній» розум немовляти
Популярний переказ Локкової «чистої дошки» часто поширюється на всі властивості людини. Історично предметом аргументації Локка були вроджені ідеї, походження знань і операції розуму. Формула не встановлює дослідним шляхом нейропсихологічних особливостей новонароджених. Історичний виклад має залишати поняття у відповідному теоретичному контексті.
Міф про безпосереднє виникнення експериментальної психології з однієї доктрини
Наука про психіку формувалася через низку методичних та інституційних переходів: філософські поняття, фізіологічні дослідження, інструменти вимірювання, кількісне порівняння, навчання дослідників, спеціалізацію лабораторій та журналів. Публікації Бекона, Декарта, Локка чи Вольфа зробили важливі внески в історію питань і методів, але не були «першим психологічним експериментом» у сучасному значенні.
Міф про пряму перевірку старих теорій сучасною нейронаукою
Подібність між поняттями двох епох може допомогти сформувати гіпотезу, однак історичне поняття необхідно спочатку зіставити з сучасним визначенням і способом вимірювання. Наприклад, Ляйбніцеві «малі сприйняття» та сучасні неусвідомлювані процеси розглядаються в різних теоретичних і методологічних умовах. Пояснювати сучасний результат слід за фактичними емпіричними джерелами, а історичну ідею — за її текстом.
Значення раціоналізму й емпіризму для психології сьогодні
Сучасна психологія використовує теоретичне моделювання, формування перевірюваних гіпотез, емпіричні дані, математичний аналіз та критичну перевірку висновків. У широкому історичному розумінні це продовжує питання про роль понять, досвіду та логічного обґрунтування. Водночас сучасні стандарти дослідження створювалися багатьма поколіннями вчених, інституцій і професійних спільнот.
Найпомітніша спадщина ранньомодерної суперечки полягає у способі постановки запитань. Що саме ми спостерігаємо? Як пояснити відмінність між переживанням і судженням? За яких умов одне спостереження можна узагальнити? Які припущення дослідник привносить у вимірювання? Відповідь на ці запитання сьогодні вимагає доказів відповідного типу: історичного документа для твердження про минуле, вимірювання — для твердження про психічний процес, систематичного узагальнення — для висновку про надійність результату.
Тому раціоналізм і емпіризм займають у психологічній енциклопедії місце історичних джерел дослідницьких проблем. Їхня реконструкція допомагає точно визначити, як філософські питання перетворювалися на спеціалізовані методи й установи, а також пояснює, чому жоден сучасний психологічний результат не може вважатися обґрунтованим лише через належність до впливової історичної школи.
Поширені запитання
Чим раціоналізм відрізняється від емпіризму в історії психології?
Раціоналізм підкреслював значення розумових принципів та можливість певного знання незалежно від конкретних чуттєвих вражень. Емпіризм надавав основоположного значення досвіду як джерелу знань про світ. Обидві традиції ставили питання, з яких згодом розвивалися дослідження сприйняття, пам’яті, мислення та навчання. Різницю слід уточнювати для кожного автора й предмета суперечки.
Хто є представниками раціоналізму й емпіризму?
У традиційній класифікації до раціоналістичної лінії найчастіше зараховують Декарта, Спінозу й Ляйбніца, до емпіричної — Локка, Берклі й Г’юма. Це навчальна історична схема. Філософські позиції цих авторів суттєво різняться, а спільні дослідницькі питання перетинають межі груп.
Чи існував експериментальний метод до Вундта?
Так. Дослідні процедури в природознавстві, фізіології та психофізиці розвивалися раніше. Лабораторія Вундта, традиційно датована 1879 роком, важлива для університетського та дисциплінарного оформлення експериментальної психології. Її історичне значення визначається інституційним контекстом і методами роботи.
Чи був Локк автором теорії про відсутність уроджених здібностей?
Локк критикував тезу про вроджені ідеї та досліджував формування знання через відчуття й рефлексію. Його аргументація стосувалася насамперед епістемології. Питання про природні здатності, розвиток мозку й роль середовища досліджуються сучасною психологією та біологією за окремими емпіричними програмами.
Чому Вольф писав про емпіричну та раціональну психологію?
У двох працях 1732 і 1734 років Вольф систематизував різні способи досліджувати психічне життя: через опис досвіду та через теоретичне пояснення. Назви цих дисциплін історично передують сучасній лабораторній психології й позначають іншу методологічну ситуацію.
Як пов’язані раціоналізм, емпіризм і асоціанізм?
Асоціаністичні пояснення пов’язують формування уявлень і деяких психічних процесів зі зв’язками між досвідами або ідеями. Вони розвивалися в середовищі, де емпірична проблематика походження знань відігравала важливу роль. Історія асоціанізму має власних авторів, етапи й дискусії, тому потребує окремого дослідження.
Яке місце української інтелектуальної традиції в цій історії?
На українських землях проблеми душі, чуттєвості, мислення та доказовості обговорювалися в навчальних філософських курсах, пов’язаних із ширшими європейськими академічними мережами. Києво-могилянські рукописи й дослідження їхніх джерел показують конкретні канали рецепції арістотелівських, схоластичних і новочасних ідей. Їх потрібно реконструювати за документами, зважаючи на мову, структуру та дату кожного курсу.
Чи довела сучасна психологія перевагу однієї філософської школи?
Сучасні психологічні дослідження перевіряють конкретні гіпотези щодо поведінки, пізнання та розвитку. Раціоналізм і емпіризм охоплюють широкий спектр філософських тверджень різного змісту. Результат окремого експерименту може підтримувати визначену сучасну модель, але не вирішує цілком багатовікову філософську дискусію.
Пов’язані статті
Хронологія історії психології: основні дати, події та відкриття — широка історична послідовність розвитку психологічних ідей, методів та інституцій.
Епістемологія: що це, як ми обґрунтовуємо знання і де проходять його межі — сучасна філософська проблематика джерел і обґрунтування знання.
Експериментальна психологія: що це, методи, історія та принципи — методологічне продовження історії психологічного дослідження.
Інтроспекція: що це, історія методу, межі та сучасне використання — розвиток методів дослідження внутрішнього досвіду.
Асоціація в психології: що це, як виникають і працюють асоціації — психологічне пояснення зв’язків між уявленнями й досвідом.
Когнітивна психологія — сучасне дослідження пізнавальних процесів.
Джерела
Бекон, Ф. (1620). Novum organum. Історико-філософський аналіз і бібліографія: Stanford Encyclopedia of Philosophy.
Берклі, Дж. (1710). A Treatise Concerning the Principles of Human Knowledge. Історія праці й концепцій: Stanford Encyclopedia of Philosophy.
Вольф, Х. (1732). Psychologia empirica. Цифровий історико-бібліографічний опис: Princeton University Library.
Вольф, Х. (1734). Psychologia rationalis. Цифровий історико-бібліографічний опис: Princeton University Library.
Гербарт, Й. Ф. (1824–1825). Psychologie als Wissenschaft. Neu gegründet auf Erfahrung, Metaphysik und Mathematik. Історичний аналіз: Stanford Encyclopedia of Philosophy.
Г’юм, Д. (1739–1740). A Treatise of Human Nature. Project Gutenberg, цифровий текст.
Декарт, Р. (1637). Discours de la méthode. Project Gutenberg, французький текст.
Декарт, Р. (1641). Meditationes de prima philosophia. Project Gutenberg, латинський текст.
Кант, І. (1781; друге видання 1787). Kritik der reinen Vernunft. Історико-філософський аналіз: Stanford Encyclopedia of Philosophy.
Ляйбніц, Г. В. (написано близько 1704; опубліковано 1765). Nouveaux essais sur l’entendement humain. Бібліографічна історія: Stanford Encyclopedia of Philosophy.
Локк, Дж. (1690). An Essay Concerning Humane Understanding. Project Gutenberg, цифрове видання першого тому.
Рід, Т. (1764). An Inquiry into the Human Mind on the Principles of Common Sense. Історичний аналіз: Stanford Encyclopedia of Philosophy.
Симчич, М. (2016). Kyiv-Mohyla Aristotelianism in the Context of the Second Scholasticism. Київська Академія.
Симчич, М. (2025). Текстуальні запозичення між могилянськими та єзуїтськими філософськими курсами XVII–XVIII ст.: нові приклади. Київська Академія, 22, 11–41. Оригінальна наукова публікація.
Спіноза, Б. (1677, посмертне видання). Ethica, ordine geometrico demonstrata. Аналіз концепції афектів: Stanford Encyclopedia of Philosophy.
Стенфордська енциклопедія філософії. Rationalism vs. Empiricism. Академічний огляд історичного й концептуального розрізнення.
Федяй, М. (2023). The philosophical course by Stephan Kalynovskyi of 1729–1731 in the light of his teaching practice: sources and (un)originality. Sententiae.
Фехнер, Г. Т. (1860). Elemente der Psychophysik. Історичний аналіз: Stanford Encyclopedia of Philosophy.