Історія нейропсихології: локалізація функцій і системні підходи
Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика
Історія нейропсихології — це історія наукового пояснення зв’язку між діяльністю мозку та психічними функціями людини: мовленням, пам’яттю, сприйманням, увагою, довільною дією й мисленням. Її головне питання змінювалося разом із методами дослідження: від пошуку окремої ділянки, пов’язаної з певним порушенням, до аналізу функціональних систем і розподілених мозкових мереж.
Нейропсихологія сформувалася на перетині клінічної неврології, експериментальної психології, анатомії, фізіології та досліджень розвитку. Її становлення охоплює кілька інтелектуальних ліній: клініко-анатомічне зіставлення уражень і симптомів, експериментальну стимуляцію мозку, вивчення наслідків локальних пошкоджень, якісний синдромний аналіз, когнітивне моделювання та сучасне картування структурних і функціональних зв’язків. Історичні карти мозку відображали зміну самого поняття психічної функції — від ізольованого «центру» до взаємодії ділянок і процесів, як показує рецензоване дослідження еволюції мозкових карт XIX–XX століть.
Що вивчає історія нейропсихології
Предметом історії нейропсихології є походження наукових уявлень про мозкову організацію психічних процесів, становлення способів дослідження та клінічного оцінювання, формування наукових установ і зміна критеріїв доказовості. Дослідник історії перевіряє, що саме було показано в конкретному спостереженні чи експерименті, які висновки зробив його автор, як ці висновки переосмислили наступники та що підтверджує сучасна наука.
Локалізація функцій означає встановлення зв’язку певних нервових структур із виконанням певних операцій. Функціональна спеціалізація стосується відносно вибіркового внеску ділянки або мережі в конкретне завдання. Системний підхід описує функцію як результат узгодженої роботи кількох компонентів, що можуть по-різному брати участь у тому самому процесі. Мережевий підхід додає аналіз зв’язків між вузлами, часової взаємодії та наслідків пошкодження віддалених ланок.
Ці поняття мають власну історію. У різні епохи слово «функція» могло означати здатність людини загалом, спостережувану дію, психологічну операцію або роботу визначеного нейронного контуру. Через це історичні суперечки потрібно читати в контексті їхніх вимірювань. Загальну картину становлення дисципліни доповнюють історія психології та фізіологічні передумови виникнення наукової психології.
Передісторія: анатомія, локалізація й уявлення про психічні здібності
Франц Йозеф Галль і суперечлива спадщина френології
Наприкінці XVIII — на початку XIX століття Франц Йозеф Галль розробляв уявлення про різні мозкові органи, пов’язані з психічними схильностями. Разом із Йоганном Гаспаром Шпурцгаймом він здійснював анатомічні дослідження, а згодом це коло ідей набуло популярності під назвою френології. Припущення про відносну спеціалізацію мозку сприяло постановці нового питання, однак френологічний метод виведення психічних якостей із форми черепа не мав надійного емпіричного обґрунтування.
Історична заслуга та правильність теорії є різними питаннями. Френологія поширила мову локалізації, але одночасно сприяла хибним твердженням про характер, здібності та людські відмінності. Її соціальний вплив і відмінність від пізнішої клінічної локалізації докладно досліджено у фаховому історичному огляді френології XIX століття. Клінічні висновки XIX століття поступово вимагали зіставлення спостережуваного дефіциту з документованим ураженням, а не вимірювання зовнішніх ознак черепа.
П’єр Флуранс і експериментальне ушкодження мозку
П’єр Жан Марі Флуранс систематично досліджував наслідки видалення або пошкодження окремих частин мозку тварин. Його праця Recherches expérimentales sur les propriétés et les fonctions du système nerveux, dans les animaux vertébrés вийшла 1824 року. Результати експериментів підкреслювали роль цілісної роботи великих мозкових структур у складних видах поведінки та водночас виявляли окремі функціональні відмінності, зокрема за участі мозочка.
Операції Флуранса забезпечили ранню експериментальну альтернативу френології, хоча грубі за сучасними мірками втручання і методи спостереження обмежували точність висновків. Історія цих дослідів пояснює, чому ранні дані про розподіленість функцій могли співіснувати з переконливими доказами їхньої часткової спеціалізації. Подальший розвиток локалізації залежав від дедалі точнішої діагностики та експериментальних втручань.
Мовлення і мозок у XIX столітті: від клінічного випадку до анатомічної гіпотези
Жан-Батіст Буйо, Ернест Обертен і клінічна традиція
Ще до публікацій Поля Брока французькі лікарі Жан-Батіст Буйо та Симон Александр Ернест Обертен захищали уявлення про важливість лобових ділянок мозку для мовленнєвої діяльності. Їхні аргументи ґрунтувалися на зіставленні клінічних проявів з ураженнями та на тогочасних уявленнях про функціональну організацію мозку.
Ця інтелектуальна послідовність має значення для атрибуції відкриттів. Сучасний історичний огляд нейробіології мовлення простежує лінію від Галля й Буйо до Обертена, Марка Дакса, Брока та Верніке. Модель локалізації постала в дискусії багатьох дослідників, а матеріал одного випадку набував значення завдяки попереднім спостереженням і наступним перевіркам.
Поль Брока, Луї Віктор Леборнь і публікації 1861 року
У 1861 році Поль Брока описав клінічний випадок Луї Віктора Леборня, відомого за повторюваним складом «тан». Порушення довільного мовлення за збереження частини інших можливостей і встановлене після смерті ураження лівої лобової ділянки дали важливе підґрунтя для клініко-анатомічного пояснення мовленнєвого дефіциту. Брока виклав спостереження у праці Remarques sur le siège de la faculté du langage articulé, suivies d’une observation d’aphémie (perte de la parole), опублікованій у Bulletin de la Société Anatomique.
Ключовим історичним результатом було створення виразного зв’язку між певним різновидом порушення мовлення й ділянкою ураження. Ураження Леборня було складним, охоплювало більше тканин, ніж схематичне зображення невеликого мовленнєвого «центру». Тому сучасна інтерпретація випадку враховує судинну патологію, обсяг пошкодження й можливу участь білої речовини та суміжних мереж. Історичний матеріал Брока засвідчував клініко-анатомічну залежність, але не визначав повної архітектури мовлення.
Поняття «зона Брока» стало зручним анатомічним позначенням, проте його межі, склад внутрішніх підділянок і функції відрізняються між дослідженнями. У критичному огляді класичної моделі показано, що сучасні дані вимагають точніших функціональних визначень. Це змінює прочитання класичного відкриття, зберігаючи його значення для розвитку клінічної науки.
Марк і Гюстав Дакс: суперечка про пріоритет
Історія лівопівкульної переваги у мовленні включає роботи Марка Дакса та його сина Гюстава. Марк Дакс, за історичними реконструкціями, сформулював висновок про зв’язок мовленнєвих розладів із лівою півкулею у 1836 році; відповідний текст набув широкого наукового обігу пізніше завдяки Гюставу. Публікація, пов’язана з цим рукописом, з’явилася 1865 року.
Тут принципово розрізняти дату ймовірного усного повідомлення, дату написання рукопису, документовану публікацію й дату сформульованого Брока висновку про перевагу лівої півкулі. Історіографічний аналіз дискусії Дакс — Брока розглядає неоднакові свідчення про пріоритет та нагадує, що твердження Брока 1861 року і його пізніша позиція щодо лівопівкульної спеціалізації не тотожні. Участь Гюстава Дакса й його клінічний матеріал також висвітлюють Фінґер і Роу. Приписування всього відкриття одній даті або одному автору збіднює доказову історію.
Карл Верніке та зв’язки між мовленнєвими процесами
У 1874 році Карл Верніке опублікував Der aphasische Symptomencomplex: eine psychologische Studie auf anatomischer Basis. Його праця запропонувала пояснювати різновиди афазії не тільки ушкодженням окремих коркових зон, а й порушенням їхньої взаємодії. Так сформувався один із впливових ранніх зразків анатомічно обґрунтованої моделі зв’язків.
Подальші схеми Людвіга Ліхтгайма 1885 року та дослідження інших неврологів розвивали співвідношення клінічних симптомів, коркових ділянок і провідних шляхів. Історичне дослідження мозкових карт документує перехід від точок стимуляції до карт функціональних зон і мереж з’єднань. Уже в XIX столітті локалізація дедалі більше залежала від поняття системи взаємодій.
Електрична стимуляція, рухова кора й нейрофізіологія
У 1870 році Густав Фріч і Едуард Гіциг показали, що електрична стимуляція визначених ділянок кори собак може спричиняти відтворювані рухи. Девід Фер’є у 1870-х роках продовжив експериментальне картування, зокрема на приматах. Ці досліди доповнили клінічну анатомію можливістю втручатися в роботу живої нервової тканини й спостерігати наслідок.
Джон Г’юлінгс Джексон, аналізуючи епілептичні напади та неврологічні симптоми, формував уявлення про ієрархічну організацію нервової системи. Його Круніанські лекції 1884 року присвячені еволюції та розпаду функціональної організації. Джексон розглядав ураження як зміну співвідношення рівнів нервового контролю, а клінічний симптом — як наслідок втрати одних можливостей і збереження або вивільнення інших. Співвідношення його клінічних спостережень та експериментів Фер’є простежено в академічній монографії з історії неврології.
У XX столітті розвиток інтраопераційної електричної стимуляції, зокрема у працях Вайлдера Пенфілда та його колег, посилив картування сенсорних і рухових представництв. Карти, побудовані за електричними відповідями, стали необхідними інструментами клініки й досліджень; їх потрібно інтерпретувати відповідно до умов стимуляції, завдання та нейроанатомічних зв’язків. Одна й та сама поведінкова дія залучає кілька ланок, а викликана рухова відповідь свідчить про ефект втручання у конкретному контурі.
Апраксія, агнозія, афазія: клінічні синдроми як джерело знань
Зі становленням неврологічних клінік наприкінці XIX — на початку XX століття зростала кількість детальних описів порушень упізнавання предметів, цілеспрямованих рухів, читання й письма. Дослідження Гайнріха Ліссауера, Жозефа Дежеріна, Гуго Ліпмана та інших науковців допомогли розрізняти дефекти первинних сенсорних можливостей і складніші порушення організації дій та розпізнавання.
Історична сила цього підходу полягала у порівнянні якісно різних симптомів. Пацієнт може зберігати елементарне відчуття, але втрачати здатність упізнати об’єкт; може мати достатню м’язову силу, але виконувати довільний рух неправильно. Водночас порівняння синдромів залежить від точності обстеження, характеристик хвороби та коморбідних порушень. Систематизація розладів сформувала окремий жанр клініко-нейропсихологічного дослідження.
Висновок про можливі мозкові механізми роблять із сукупності результатів, а не з одного невдалого завдання. Сучасні принципи нейропсихологічного обстеження та оцінювання тестових результатів розглянуто в окремих канонічних матеріалах ХАБу.
Від вузької локалізації до динамічних систем
Константін фон Монаков і діашиз
Константін фон Монаков запровадив поняття діашизу для позначення змін функціонування віддалених від осередку ушкодження нервових структур. Важливу роль у поширенні терміна відіграли його праці початку XX століття, зокрема формулювання 1914 року. Пошкодження однієї ділянки може змінити роботу структур, з якими вона пов’язана, і це впливає на симптоми та перебіг відновлення.
Історичний аналіз концепції фон Монакова показує, як його модель поєднала клінічні спостереження з уявленнями про міжнейронні зв’язки. Пізніший огляд діашизу уточнює, що конкретні механізми й ступінь клінічного значення перевірялися й переосмислювалися протягом десятиліть. Сучасні методи візуалізації дозволили знову досліджувати віддалені мережеві наслідки локальних уражень.
Курт Ґольдштайн і цілісний організм
Курт Ґольдштайн досліджував неврологічні порушення, особливо на матеріалі пацієнтів із бойовими пораненнями. Його підхід наголошував на перебудові поведінки людини загалом, на відносинах між дефектом, умовами діяльності й адаптацією організму. Він розглядав патологічний симптом у ширшому контексті, ніж проста втрата ізольованої навички.
Важливо враховувати, що історичні автори не завжди належали до двох несумісних таборів «локалізаторів» і «цілісників». Огляд історії моделей Брока — Верніке показує, що різні дослідники часто поєднували регіональну спеціалізацію з визнанням міжділянкової взаємодії. Пізніший розвиток дисципліни посилив значення цього поєднання.
Карл Лешлі й дослідження розподілених механізмів пам’яті
Карл Спенсер Лешлі вивчав навчання тварин після ушкоджень кори. У Brain Mechanisms and Intelligence: A Quantitative Study of Injuries to the Brain 1929 року та праці In Search of the Engram 1950 року він поставив питання про фізичну організацію слідів пам’яті та інтерпретацію результатів пошкоджень.
Його експерименти показували складність зв’язку між локальними ураженнями, обсягом ушкодженої тканини й збереженням навичок. Проте узагальнювати ці дані до твердження про однакову роль усіх ділянок кори у всіх видах пам’яті було б історично й емпірично неточно. Пізніші дослідження виявили спеціалізацію та розподіленість на різних рівнях організації. Сучасний огляд пошуку енграми розглядає спадщину Лешлі разом із сучасними даними про нейронні ансамблі.
Лев Виготський, Олександр Лурія та системна локалізація вищих психічних функцій
Культурно-історичні передумови системного аналізу
Лев Виготський розглядав розвиток вищих психічних функцій як історично та соціально опосередкований процес. Мовлення, знакові засоби й оволодіння власною діяльністю ставали складниками організації пам’яті, уваги та довільної поведінки. Така перспектива підводила до запитання: як організована мозкова основа функції, що змінює будову в процесі розвитку та навчання?
Олександр Лурія продовжив цю програму в клінічних і експериментальних дослідженнях. У статті L. S. Vygotsky and the Problem of Localization of Functions90012-6), опублікованій 1965 року, Лурія пояснював значення праць Виготського для нового розуміння локалізації. Пізніший архівний матеріал Лурії про вищі психічні функції також прямо характеризує їх як складні функціональні системи.
Історично важливим стало розрізнення психічної функції як цілісної форми діяльності та операцій, необхідних для її здійснення. Мовлення, письмо чи довільна дія можуть порушуватися за різних локальних уражень, оскільки кожне пошкодження впливає на певний компонент системи. Тому встановлення одного ушкодженого компонента допомагає пояснити структуру синдрому, хоча вся функція реалізується ширшим набором взаємопов’язаних механізмів.
Синдромний аналіз, функціональні блоки та праці Лурії
У Higher Cortical Functions in Man, англомовне видання якої вийшло 1966 року, Лурія систематизував клінічний і психологічний аналіз афазії, агнозії, апраксії, фронтальних синдромів та способів якісного обстеження. У The Working Brain: An Introduction to Neuropsychology 1973 року він виклав узагальнену модель мозкової організації психічної діяльності, включно з концепцією трьох основних функціональних блоків.
Ці блоки в історичній моделі Лурії описували забезпечення тонусу й активації, приймання та опрацювання інформації, а також програмування, регуляцію й контроль діяльності. Конкретний психічний процес потребує їхньої координації. Утім, блоки Лурії — теоретична система свого часу, а не тотожні сучасним анатомічним атласам чи моделюванню нейронних мереж. Історично коректна оцінка відокремлює евристичну силу якісного синдромного аналізу від перевірки конкретних локалізацій сучасними методами.
Особливу роль у цій традиції відіграли послідовне зіставлення симптомів, виявлення спільного порушеного чинника в різних завданнях і аналіз компенсаторних стратегій. Наукова цінність методу залежить від обґрунтованості інтерпретації, відтворюваності процедур, точності опису уражень і порівняння з іншими можливими поясненнями. Переваги й обмеження такого аналізу варто розглядати в контексті розвитку всієї дисципліни.
Український контекст нейропсихології: установи, зв’язки та джерела
Історію нейропсихології на українських землях потрібно досліджувати через взаємодію університетської психології, неврології, психіатрії, фізіології, дефектології та педагогічної психології. Важливе місце посідав Харків як осередок університетської науки й психоневрологічної інфраструктури. Разом із тим історію конкретних клінік і лабораторій слід відокремлювати від документованого створення окремої нейропсихологічної школи.
Харківський національний медичний університет засвідчує, що 1931 року в Харківському медичному інституті відкрили психоневрологічний факультет, а 1932 року його реорганізували в самостійний інститут підготовки психоневрологічних кадрів. Ці факти підтверджують інституційне значення психоневрологічних досліджень і професійної підготовки на українських землях. Вони самі по собі не свідчать, що в цьому закладі вже існувала нейропсихологія як сучасна самостійна спеціальність.
Дослідницькі контакти, пов’язані з культурно-історичною психологією та Харківським психологічним середовищем 1930-х років, мають значення для ширшої історії взаємин розвитку, навчання, мовлення й організації психічних процесів. Атрибуція конкретних робіт Лурії, Виготського, Олексія Леонтьєва й інших дослідників повинна враховувати дату, місто та установу відповідного проєкту. Ретроспективне ототожнення всіх напрямів цього середовища з однією школою спрощує їхню історію.
У повоєнні десятиліття в Україні розвивалися психологічні, медичні та педагогічні інституції, які забезпечували дослідження пізнання, розвитку й наслідків порушення нервової системи. Їхнє місце у спеціалізованій історії нейропсихології потребує перевірки за фондами наукових установ, бібліографією та першими публікаціями. Для ширшої національної хронології важлива окрема історія психології в Україні, а також дослідження української психології 1920–1930-х років.
Українська історіографія цього напряму має простір для нових архівних реконструкцій: важливо встановити мови й місця перших публікацій, структури клінічних відділень, навчальні програми та реальні міжнародні контакти. Водночас сучасні українські нормативні, мовні та клінічні контексти є окремим предметом дослідження й потребують відповідних джерел.
Дослідження пам’яті: випадок Генрі Молейсона і внесок Бренди Мілнер
Після двобічного хірургічного втручання в медіальних скроневих ділянках у пацієнта Генрі Молейсона, відомого в науковій літературі як H. M., виник виражений розлад формування нових довготривалих спогадів. Бренда Мілнер та Вільям Сковілл представили результати обстеження в класичній статті Loss of Recent Memory after Bilateral Hippocampal Lesions 1957 року. Вона ґрунтувалася на клінічному матеріалі кількох пацієнтів, серед яких випадок H. M. набув особливого історичного значення.
Ці спостереження стали аргументом на користь відмінності між окремими системами пам’яті та особливої ролі медіальних скроневих структур у формуванні нових спогадів. Вони також показали, що інші навички та аспекти інтелектуальної діяльності можуть зберігатися за значних труднощів із запам’ятовуванням нового досвіду. Важливий історичний наслідок полягав у зміні самого питання про локалізацію: від пошуку «місця пам’яті» до встановлення внеску різних структур у різні види запам’ятовування.
Сучасне прочитання цих випадків враховує обсяг і тип ушкодження, специфіку пам’яттєвих завдань і ширші нейронні контури. Ретроспективний огляд Бренди Мілнер пояснює значення класичних спостережень і те, як нові способи візуалізації доповнили дослідження пацієнтів.
Міжпівкульні зв’язки: експерименти з роз’єднаним мозком
У другій половині XX століття Роджер Сперрі, Майкл Газзаніга та їхні колеги досліджували особливості сприймання, мовлення й діяльності після хірургічного роз’єднання міжпівкульних шляхів у невеликої групи пацієнтів з тяжкою епілепсією. Експериментальні завдання з поданням інформації в різні половини зорового поля дозволяли досліджувати функціональну спеціалізацію півкуль і значення мозолистого тіла.
Нобелівська лекція Сперрі 1981 року докладно описує результати цих досліджень і клінічні обставини. З них не випливає популярна схема про дві абсолютно відокремлені особистості або про універсальне протиставлення «логічної лівої» та «творчої правої» півкулі. Реальні відмінності залежать від завдання, анатомічного обсягу роз’єднання та індивідуальної організації мозку.
Цей напрям поглибив системне бачення функцій, оскільки показав роль каналів обміну інформацією між анатомічно спеціалізованими структурами. Він також нагадав, що поведінка людини в повсякденних умовах може істотно відрізнятися від показників спеціально сконструйованого експерименту.
Друга половина XX століття: синдроми роз’єднання та когнітивна нейропсихологія
Норман Ґешвінд і повернення до провідних шляхів
У 1965 році Норман Ґешвінд систематизував неврологічні синдроми роз’єднання. Його програма відновила інтерес до білої речовини, асоціативних шляхів і пояснення порушень через розрив зв’язків між функціональними компонентами. Історичну еволюцію цього напряму розглянуто в огляді синдромів роз’єднання.
Ця модель була продуктивною для аналізу афазії, апраксії, алексії та інших складних порушень, але подальші дослідження показали межі жорстких схем передачі інформації між кількома фіксованими центрами. Кора має власну функціональну організацію, провідні шляхи є неоднорідними, а наслідки ураження залежать від ширшої системи зв’язків. Тому сучасні моделі інтегрують спеціалізацію ділянок і динаміку мереж.
Елізабет Воррінґтон, Тім Шелліс і аналіз когнітивних компонентів
Когнітивна нейропсихологія розвивала можливість робити висновки про структуру пізнавальних процесів на основі вибіркових порушень після уражень мозку. Прикладом є праця Тіма Шелліса та Елізабет Воррінґтон Independent Functioning of Verbal Memory Stores: A Neuropsychological Study 1970 року, присвячена співвідношенню короткочасної і довготривалої словесної пам’яті.
Особливого значення набуло поняття дисоціації: певна функція може бути порушена відносно вибірково за збереження іншої. Подвійна дисоціація — ситуація, коли в одного пацієнта переважно порушена функція А, а в іншого функція Б, — стала важливим аргументом у дослідженні відносної незалежності когнітивних компонентів. Однак вона потребує врахування складності завдань, чутливості вимірювань, відмінностей у пошкодженні та інших пояснень.
У 1984 році Воррінґтон і Шелліс описали категоріально вибіркові семантичні порушення. Такі дослідження стимулювали побудову моделей упізнавання та організації знань. Їхня історія тісно пов’язана з розвитком когнітивної психології, але клінічні спостереження мали власну методологічну роль.
Становлення нейропсихології як наукової та професійної галузі
Протягом XX століття нейропсихологія поступово створила спеціалізовані навчальні програми, стандартизовані методики, наукові спільноти та журнали. Клінічне спостереження доповнили систематичні дослідження пам’яті, уваги, мовлення, виконавчих функцій, зорово-просторових можливостей та повсякденної діяльності.
Заснування журналу Neuropsychologia у 1963 році позначило міжнародну інституціоналізацію досліджень мозку й поведінки. Серед його засновників були представники різних національних шкіл, зокрема Анрі Екаен, Олександр Лурія, Карл Прібрам, Ганс-Лукас Тойбер та Олівер Занґвілл. Історична довідка про редакцію журналу документує склад першої редакційної колегії.
У професійній практиці поступово сформувалася відмінність між науковим висновком про функціональну організацію мозку та індивідуальним клінічним оцінюванням. Надійне обстеження вимагає валідних методик, релевантних норм, ретельної історії стану людини та інтеграції різних даних. Фахові рекомендації Американської академії клінічної нейропсихології систематизують ці принципи. Історія розвитку тестів є частиною дисципліни, а їхня сучасна діагностична придатність визначається актуальними психометричними доказами.
Нейровізуалізація і перехід до картування розподілених мереж
Наприкінці XX століття комп’ютерна томографія, магнітно-резонансна томографія, позитронно-емісійна томографія та функціональні методи дослідження мозку істотно розширили можливості нейропсихології. Дослідники отримали змогу порівнювати структурні ушкодження з виконанням когнітивних завдань, а згодом аналізувати активність мереж у людей без неврологічних уражень.
Методи візуалізації розширили перелік доказів, але мають власні межі. Функціональна активація під час завдання сама по собі не означає, що позначена ділянка є необхідною для його виконання. Наслідки ушкодження не завжди відображають тільки роботу ураженої зони, адже впливають судинні території, анатомічні зв’язки, індивідуальні відмінності та перебудова систем після хвороби. Сильні висновки виникають із поєднання клінічних спостережень, експериментальних завдань, анатомічних даних і відповідних моделей.
Що сучасна наука знає про мовленнєві мережі
Огляд у Nature Reviews Neuroscience 2024 року описує ядро мовленнєвої мережі, що охоплює взаємопов’язані фронтальні та скроневі ділянки, переважно в лівій півкулі. Дані показують функціональну вибірковість мережі для мовлення й мови та її відмінність від суміжних систем. Це точніше пояснення, ніж класична схема двох одиничних центрів.
Сучасні праці водночас підкреслюють відмінності між людьми та функціональну неоднорідність великих анатомічних зон. Слова «зона Брока» й «зона Верніке» залишаються історично впізнаваними, однак у науковому дослідженні важливо уточнювати визначення ділянки, завдання та показник. Нейропсихологічні дані дозволяють поступово встановлювати, які операції залежать від певних компонентів мережі, а які забезпечуються ширшою взаємодією.
Картування мереж за локальними ураженнями
Метод картування мереж, пов’язаних з осередками ураження, зіставляє різні локалізації пошкоджень із типовими структурами зв’язків у мозку. Якщо різні ураження спричиняють подібний симптом, дослідники можуть перевіряти, чи належать ці ділянки до спільної мережі. Огляд Жуго Йоутси, Деніела Корпа й Майкла Фокса 2022 року описує застосування цього методу до широкого кола симптомів.
Систематичний огляд структурного й функціонального картування мереж уражень підтверджує активний розвиток підходу та вказує на питання стандартизації й перевірки результатів. Цей напрям можна розглядати як сучасне продовження давнього запитання про віддалені ефекти ураження, сформульованого в концепції діашизу. Разом із тим історична спадкоємність концепцій не означає, що їхні механізми або методи є тотожними.
Наукові дискусії: що саме означає локалізація
Перший рівень локалізації — анатомічний: де міститься пошкоджена або активована тканина. Другий — функціональний: які операції залежать від її роботи. Третій — причинний: що відбувається з функцією, коли роботу цієї ділянки змінити. Четвертий — мережевий: як зв’язки та взаємодія багатьох ділянок формують результат. Розрізнення цих рівнів допомагає уникати історичних змішувань.
Клінічний випадок може вказувати на необхідність певних структур для виконання завдання, проте його інтерпретація залежить від обсягу ураження та якості обстеження. Електрична стимуляція показує наслідок локального втручання, але не визначає автоматично одну психологічну функцію для стимульованої зони. Функціональна візуалізація допомагає знаходити узгоджену активність, а аналіз структури зв’язків — перевіряти можливі шляхи взаємодії.
Історичні моделі локалізації, цілісної організації та системного розподілу функцій варто порівнювати за тим, які явища вони пояснювали, які дані їм були доступні та які передбачення можна було перевірити. У сучасних дослідженнях мозку використовуються і регіональна спеціалізація, і мережеві взаємодії. Функціональна спеціалізація лишається емпірично значущою, а складні психічні процеси часто потребують узгодженої роботи багатьох компонентів.
Методологічні обмеження класичних досліджень
Клінічні випадки XIX століття нерідко мали неповну історію хвороби, невизначені межі ураження, обмежену перевірку супутніх порушень і відсутність сучасних методів візуалізації. Їхня доказова вага залежить від того, чи можна відтворити історичний висновок за збереженими документами. Для наукової історіографії важливими є протоколи, анатомічні описи, першодруки й критичні видання, а не пізніші підручникові перекази.
Дослідження окремих пацієнтів дали надзвичайно важливі гіпотези, але результати однієї людини можуть залежати від віку, перебігу захворювання, попереднього досвіду й функціональної перебудови мозку. Зіставлення різних випадків і контрольовані групові дослідження доповнили ранню традицію. Водночас статистична усередненість може приховувати індивідуальну функціональну топографію; сучасні моделі розвивають методи аналізу обох рівнів.
Історичні формулювання про «доведений центр» часто відображали поширену мову свого часу. Сучасна оцінка конкретного відкриття потребує точного поділу між спостереженням, висновком автора та підтвердженням у нових вибірках. Цей принцип узгоджується з підходом до критичного аналізу класичних експериментів психології.
Етична історія й нерівномірність наукового визнання
Нейропсихологія багато чим завдячує людям із травмами, інсультами, епілепсією та іншими неврологічними станами, чий досвід дослідники перетворювали на наукові дані. Історія цієї практики включає поступове формування стандартів інформованої згоди, захисту приватності, відповідального поводження з клінічними матеріалами та обережного використання дослідницьких процедур.
Інша частина історичної критики стосується того, кому приписували відкриття, які дослідники отримували університетську підтримку та які регіональні традиції ставали видимими в міжнародних виданнях. Суперечки довкола родини Дакс і Брока — конкретний приклад складності наукового пріоритету. Реконструкція українських інституцій також потребує врахування змін державних кордонів, мовної політики та архівної доступності.
Проблема доступності тестування є сучасним продовженням цієї етичної історії. Позиція Європейського консорціуму міжкультурної нейропсихології рекомендує враховувати мову, освіту, грамотність, культурний досвід та інші релевантні індивідуальні чинники. Клінічний результат слід тлумачити в контексті валідності методу для конкретної людини, а не на підставі механічного порівняння балів із невідповідними нормами.
Хронологія головних етапів нейропсихології
1824 рік — П’єр Флуранс публікує експериментальні дослідження функцій нервової системи в хребетних.
1836 рік — датоване історичними реконструкціями повідомлення Марка Дакса про зв’язок мовленнєвих порушень із лівою півкулею; історія його рукопису і публікації залишається предметом джерелознавчого аналізу.
1861 рік — Поль Брока публікує клініко-анатомічний опис порушення мовлення у Леборня.
1865 рік — публікація роботи, пов’язаної з висновками Марка Дакса, і подальше формулювання Брока щодо лівопівкульної переваги мовлення.
1870 рік — Фріч і Гіциг демонструють рухові відповіді на електричну стимуляцію кори; 1870-ті роки — Фер’є розширює експериментальне картування.
1874 рік — Верніке видає працю про симптомокомплекс афазії та її анатомічні зв’язки.
1884 рік — Джексон виголошує лекції про ієрархію й розпад нервової організації.
1929 рік — Лешлі публікує Brain Mechanisms and Intelligence; 1950 рік — його підсумкову працю In Search of the Engram.
1931–1932 роки — у Харкові відбувається реорганізація психоневрологічної професійної освіти, засвідчена медичним університетом.
1957 рік — Сковілл і Мілнер публікують результати досліджень порушень пам’яті після двобічних медіально-скроневих ушкоджень.
1963 рік — починає виходити міжнародний журнал Neuropsychologia.
1965 рік — Ґешвінд розвиває концепцію синдромів роз’єднання; виходить стаття Лурії про Виготського і локалізацію функцій.
1966 рік — англомовне видання Higher Cortical Functions in Man Лурії; 1973 рік — The Working Brain.
1970–1980-ті роки — активний розвиток когнітивної нейропсихології, досліджень дисоціацій і моделей окремих когнітивних компонентів.
Кінець XX — початок XXI століття — розвиток структурної і функціональної нейровізуалізації, картування уражень і нейронних мереж.
2020-ті роки — вдосконалення мережевих моделей мовлення, структурних зв’язків і методів зіставлення симптомів з індивідуальною топографією мозку.
Чому історія нейропсихології важлива сьогодні
Ця історія показує, звідки походять назви «зона Брока», «афазія Верніке», «діашиз», «вищі психічні функції» та «синдром роз’єднання», а також які саме припущення були закладені в їхні первинні значення. Знання походження термінів допомагає користуватися ними точніше, розрізняти історичний авторитет і сучасні дані.
Для дослідника історичний матеріал є нагадуванням, що метод впливає на те, які запитання можна поставити і як тлумачити результат. Для клінічної практики значення мають функціональний профіль людини, характер ураження, структура завдання, індивідуальна організація мозку та перевірені психометричні процедури. Пояснення сучасної спеціальності подано в окремій статті «Нейропсихологія: що це, що вивчає і як працює нейропсихологічна оцінка».
Історія локалізації та системних підходів утвердила важливе наукове положення: складні психічні функції мають матеріальну мозкову основу, у якій спеціалізовані компоненти діють через анатомічні, функціональні й часові зв’язки. Конкретні механізми встановлюють емпірично, а історію цього пошуку досліджують за точними джерелами.
Поширені запитання
Хто заснував нейропсихологію?
Становлення нейропсихології пов’язане з довготривалими дослідженнями багатьох учених і клінічних шкіл. До ключових історичних діячів належать Брока, Верніке, Джексон, фон Монаков, Лешлі, Виготський, Лурія, Мілнер і дослідники когнітивних порушень другої половини XX століття. Різні національні традиції внесли різні методи та пояснювальні програми.
Що означає локалізація психічних функцій?
Це встановлення зв’язку між роботою нервових структур і певними психологічними процесами або операціями. Сучасна локалізація враховує функціональну спеціалізацію, мережеві зв’язки та можливі віддалені ефекти уражень. Складне завдання може мати кілька необхідних компонентів.
У чому історичне значення Брока і Верніке?
Брока розвинув клініко-анатомічне зіставлення порушень мовлення з ураженнями лобової ділянки, а Верніке розширив аналіз різних синдромів афазії через взаємодію мозкових зон і провідних шляхів. Їхні праці стали основою важливих дослідницьких програм, які згодом уточнювалися.
Що таке системна локалізація в Лурії?
Системна локалізація — історична концепція, відповідно до якої вища психічна функція реалізується сукупністю взаємодіючих компонентів, а локальне ушкодження порушує певну ланку організації діяльності. Лурія розвивав цей підхід через якісний аналіз синдромів, спираючись, зокрема, на ідеї Виготського.
Чи спростувала сучасна нейронаука локалізацію?
Сучасні дослідження підтверджують функціональну спеціалізацію багатьох ділянок мозку й водночас показують роль зв’язків, мереж та індивідуальної варіативності. Класичні схеми потребують уточнення відповідно до нових анатомічних і функціональних даних.
Яку роль відіграла Україна в історії нейропсихології?
На українських землях існували університетські, медичні, психоневрологічні та психологічні установи, пов’язані з дослідженнями мозку й психічної діяльності. Важливим осередком був Харків. Конкретний внесок кожної установи й дослідника визначають за архівними документами та публікаціями відповідного періоду.
Чим історія нейропсихології відрізняється від сучасного нейропсихологічного обстеження?
Історія досліджує походження теорій, методів, установ та інтерпретацій. Сучасне обстеження оцінює когнітивні функції конкретної людини валідними інструментами відповідно до клінічного запиту, професійних стандартів і контексту здоров’я.
Пов’язані статті
Джерела
Broca, P. (1861). Remarques sur le siège de la faculté du langage articulé, suivies d’une observation d’aphémie (perte de la parole). Bulletin de la Société Anatomique, 6, 330–357. Оригінальний текст, York University.
Fedorenko, E., Ivanova, A. A., & Regev, T. I. (2024). The language network as a natural kind within the broader landscape of the human brain. Nature Reviews Neuroscience, 25, 289–312. https://doi.org/10.1038/s41583-024-00802-4.
Finger, S., & Roe, D. (1999). Does Gustave Dax deserve to be forgotten? The temporal lobe theory and other contributions of an overlooked figure in the history of language and cerebral dominance. Brain and Language, 69(1), 16–30. https://doi.org/10.1006/brln.1999.2040.
Flourens, P. (1824). Recherches expérimentales sur les propriétés et les fonctions du système nerveux, dans les animaux vertébrés. Crevot. Wellcome Collection, цифровий примірник.
Franzen, S., et al. (2022). Cross-cultural neuropsychological assessment in Europe: Position statement of the European Consortium on Cross-Cultural Neuropsychology. The Clinical Neuropsychologist, 36(3), 546–557. https://doi.org/10.1080/13854046.2021.1981456.
Geschwind, N. (1965). Disconnexion syndromes in animals and man. Brain, 88, 237–294, 585–644. Історичний аналіз розвитку концепції.
Greenblatt, S. H. (2021). John Hughlings Jackson: Clinical Neurology, Evolution, and Victorian Brain Science. Oxford University Press. Видавництво.
Jackson, J. H. (1884). Croonian lectures on the evolution and dissolution of the nervous system. The Lancet. Оригінальна публікація.
Joutsa, J., Corp, D. T., & Fox, M. D. (2022). Lesion network mapping for symptom localization: Recent developments and future directions. Current Opinion in Neurology, 35(4), 453–459. https://doi.org/10.1097/WCO.0000000000001085.
Lashley, K. S. (1929). Brain Mechanisms and Intelligence: A Quantitative Study of Injuries to the Brain. University of Chicago Press. Wellcome Collection.
Lashley, K. S. (1950). In search of the engram. Symposia of the Society for Experimental Biology, 4, 454–482. Цифровий текст.
Luria, A. R. (1965). L. S. Vygotsky and the problem of localization of functions. Neuropsychologia, 3(4), 387–392. https://doi.org/10.1016/0028-3932(65)90012-690012-6).
Luria, A. R. (1966). Higher Cortical Functions in Man. Basic Books / Consultants Bureau. Видання.
Luria, A. R. (1973). The Working Brain: An Introduction to Neuropsychology. Allen Lane. Wellcome Collection.
Scoville, W. B., & Milner, B. (1957). Loss of recent memory after bilateral hippocampal lesions. Journal of Neurology, Neurosurgery & Psychiatry, 20(1), 11–21. https://doi.org/10.1136/jnnp.20.1.11.
Sperry, R. W. (1981). Some effects of disconnecting the cerebral hemispheres. Nobel lecture. NobelPrize.org.
Tremblay, P., & Dick, A. S. (2016). Broca and Wernicke are dead, or moving past the classic model of language neurobiology. Brain and Language, 162, 60–71. Видавець.
Warrington, E. K., & Shallice, T. (1984). Category specific semantic impairments. Brain, 107(3), 829–854. https://doi.org/10.1093/brain/107.3.829.
Wernicke, C. (1874). Der aphasische Symptomencomplex: Eine psychologische Studie auf anatomischer Basis. Cohn & Weigert. Wellcome Collection, першодрук.
Американська академія клінічної нейропсихології. (2007). Practice guidelines for neuropsychological assessment and consultation. The Clinical Neuropsychologist. Видавець.
Харківський національний медичний університет. (б. д.). Історія кафедри психіатрії, наркології, медичної психології та соціальної роботи. Офіційний сайт.