Критика Зиґмунда Фройда — чому його заперечували та чому до нього повертаються
- Український психологічний ХАБ
- 6 серп.
- Читати 11 хв
Критику Зиґмунда Фройда спричиняли як наукові заперечення його теорій, так і культурні зрушення ХХ століття. Попри це, ідеї Фройда знову набувають актуальності в сучасній психології, філософії та культурології.
Вступ
Зиґмунд Фройд (Sigmund Freud, 1856–1939) — австрійський лікар-невропатолог, мислитель і засновник психоаналізу. Народжений у Фрайберзі (Freiberg, Австро-Угорщина; нині Пшибор, Чехія), він провів більшість свого професійного життя у Відні (Wien, Австрія), а завершив — в еміграції в Лондоні (London, Велика Британія) після втечі від нацистського режиму у 1938 році. Його спадщина є водночас тектонічно впливовою і глибоко суперечливою: з одного боку, Фройд запропонував революційне бачення людської психіки, з іншого — його теорії викликали запеклий опір у фаховому середовищі.
Фройдівська модель психіки — з поняттями несвідомого (частина психіки, що недоступна усвідомленню, але впливає на думки та поведінку), витіснення (механізм психологічного захисту, за якого неприйнятні бажання усуваються зі свідомості), Едипового комплексу (Edipus-Komplex — гіпотетичне несвідоме бажання дитини до батька протилежної статі) — не лише поставила під сумнів раціоналістичні уявлення про людину Нового часу, а й підважила засади класичної науки. Саме тому з кінця XIX століття й аж до середини XX Фройд був мішенню широкої критики: його звинувачували у ненауковості, редукціонізмі (спрощеному зведенні складного до одного чинника), сексизмі, метафізичності, та навіть у навмисному конструюванні теорії «під підтвердження».
Втім, у XXI столітті ми бачимо парадоксальний зворотний рух: те, що ще в середині минулого століття вважалося застарілим, дедалі частіше повертається у фокус інтелектуального зацікавлення. Чому відбувається це повернення? Що змушує філософів, психологів, культурологів знову переглядати фройдівську спадщину? Чи справді критика була остаточним вироком — чи лише симптомом епохи, яка намагалася втекти від своєї внутрішньої тіні?
Ця стаття має на меті здійснити глибокий аналіз критики Фройда з різних боків — наукового, феміністичного, культурного — та аргументовано показати, чому його фігура не зникла, а трансформувалась. Ми розглянемо не лише історичні суперечки навколо психоаналізу, а й новітні спроби його переосмислення в гуманітарному та терапевтичному полях.
I. Історичний контекст критики Фройда
1. Походження опору його теоріям
Перші реакції на ідеї Зиґмунда Фройда виникли ще в межах наукової та інтелектуальної спільноти Відня (Wien, Австрійська імперія) наприкінці XIX століття. У цей період європейське суспільство перебувало під впливом позитивізму (філософського напрямку, який визнає істинним лише те, що може бути емпірично доведене), раціоналізму та віри в лінійний прогрес науки. На цьому тлі концепції Фройда, що описували несвідоме бажання, сексуальні імпульси та конфлікти дитячого віку як головні рушії психіки, здавалися не лише науково сумнівними, а й морально провокативними.
Особливо сильний супротив викликала ідея, що дитина вже має сексуальність — гіпотеза, викладена у тексті «Три нариси з теорії сексуальності» (Drei Abhandlungen zur Sexualtheorie, 1905). У ній Фройд описує лібідо (libido — енергія сексуального потягу) як базовий принцип розвитку особистості з раннього віку. У культурі, де дитина вважалася невинною і «безгрішною істотою», ця концепція сприймалася як непристойна й неприйнятна.
Ще більш радикальним був Едипів комплекс — сформульований Фройдом у праці «Тлумачення сновидінь» (Die Traumdeutung, 1900). Він передбачав, що у певний період розвитку дитина (особливо хлопчик) переживає несвідоме бажання до матері та агресію до батька. Навіть серед ліберально налаштованих кіл Відня ці твердження зустрічалися зі скандалом — надто вони суперечили ідеалам сімейності, цнотливості й духовної гармонії.
Таким чином, перша хвиля критики Фройда була радше культурною, ніж суто науковою. Його теорії ламали не лише академічні парадигми, а й моральні норми європейського суспільства, виявляючи в ньому приховані зони напруги, страху та заперечення.
2. Раннє академічне несприйняття
У науковому середовищі Фройд стикався з іще більш жорсткою опозицією. Його підхід спирався не на кількісні методи або лабораторні експерименти, а на інтерпретацію, розмову і символічний аналіз. У той час як експериментальна психологія (заснована Вільгельмом Вундтом — Wilhelm Wundt, 1832–1920, Німеччина) розвивала вимірювання реакцій, часів відповіді, пам’яті та сприйняття, Фройд говорив про витіснене бажання, сновидіння, випадкові обмовки, які не піддаються лабораторному аналізу.
У 1910-х роках психологічні факультети університетів Німеччини, Франції, Великої Британії та США здебільшого ігнорували або відкидали психоаналіз. Його вважали спекулятивною метафізикою, яка маскується під науку. Особливо активно з критикою виступав психолог Вільям Джеймс (William James, США), який визнавав значення несвідомого, але вважав підхід Фройда занадто однобоким і нав’язливим.
До цього варто додати й внутрішні конфлікти у колі самого психоаналізу — зокрема розриви Фройда з Карлом Юнгом (Carl Gustav Jung, Швейцарія) у 1913 році та Альфредом Адлером (Alfred Adler, Австрія) ще раніше. Кожен з них запропонував альтернативну модель особистості, яка менше зосереджувалася на сексуальності та більше — на культурних і соціальних чинниках. Ці розбіжності також підірвали авторитет фройдівської моделі як єдино можливої.
Таким чином, у перші десятиліття після появи психоаналізу Зиґмунд Фройд вважався радше єретиком у психології, ніж її визнаним новатором. Наукове середовище не було готове прийняти метод, що опирався на символічне мислення, міфологічні архетипи, суб'єктивний досвід і розуміння несвідомого як структурної частини психіки.
II. Наукові закиди до психоаналізу Фройда
1. Недостатність емпіричних доказів
Одним із найчастіших закидів до фройдівського психоаналізу з боку наукової спільноти є його неверифікованість — тобто неможливість перевірити його твердження за допомогою емпіричних методів. У середині ХХ століття філософ науки Карл Поппер (Karl Popper, 1902–1994, Велика Британія), автор концепції фальсифікації (можливість спростування теорії як критерій її науковості), відніс психоаналіз до нефальсифікованих теорій, поряд із марксизмом і астрологією.
За словами Поппера, будь-яку поведінку пацієнта психоаналіз може пояснити як підтвердження теорії. Якщо пацієнт відкидає наявність витісненого бажання — це, згідно з фройдівською логікою, лише підтверджує силу витіснення. Якщо ж погоджується — тим більше. Таким чином, жоден факт не міг би суперечити психоаналітичній гіпотезі, а отже, вона позбавлена основної ознаки наукової теорії — здатності бути спростованою.
Фройд, у свою чергу, не заперечував значення наукової строгості, проте вважав, що його об’єкт — несвідоме — не може бути повністю охопленим тими ж методами, що й об’єкти фізики чи біології. Він бачив психоаналіз як наукову герменевтику (тобто інтерпретативну науку), а не експериментальну дисципліну.
Однак у другій половині XX століття психологія, яка орієнтувалася на емпіричні дослідження, дедалі більше витісняла фройдівські підходи з академічного простору.
2. Псевдонауковий статус психоаналізу
Інший блок критики стосується того, що фройдівська система мислення має ознаки псевдонауки. Термін "псевдонаука" (pseudo-science) означає концепцію, яка маскується під наукову, використовуючи її термінологію, авторитет та риторику, але не дотримується її методологічних засад.
Психоаналіз, на думку критиків, застосовує надмірно еластичні поняття, які важко або неможливо точно визначити. Наприклад:
Лібідо (енергія потягу) — поняття надто розмите: де воно починається, як його виміряти, у який момент воно трансформується?
Витіснення — як зафіксувати момент, коли бажання перестає бути свідомим?
Несвідоме — як емпірично довести його існування, якщо саме визначення виключає свідомий доступ?
Такі концепти викликають підозру серед експериментальних науковців, адже їх не можна помістити в чітку модель змінних і гіпотез. Навіть послідовники Фройда визнавали: психоаналіз значною мірою оперує метафоричними структурами — образами, символами, сценаріями, що більше нагадують літературну антропологію, ніж природничу науку.
Особливо жорстка критика виходила з боку представників біхевіористичної школи (behaviorism), зокрема Джона Б. Вотсона (John B. Watson) і Б. Ф. Скіннера (Burrhus Frederic Skinner), які вважали, що психологія повинна досліджувати лише спостережувану поведінку, а не внутрішні психічні процеси, які неможливо верифікувати.
Водночас прихильники психоаналізу стверджували, що критика науковості є категоріальною помилкою: психіка — не фізичне тіло, і її слід вивчати як структуру смислу, а не як механіку.
III. Феміністична та соціокультурна критика
1. Обвинувачення у сексизмі та патріархальності
Одна з найгучніших і найбільш стійких ліній критики Фройда походить з феміністичного середовища. Починаючи з другої половини ХХ століття, представниці другого феміністичного руху (second-wave feminism) — такі як Сімона де Бовуар (Simone de Beauvoir, Франція), Бетті Фрідан (Betty Friedan, США), а згодом — Луїза Іріґарай (Luce Irigaray, Франція) — звинувачували психоаналіз у відтворенні патріархальних схем мислення.
Ключовим об’єктом критики стала фройдівська концепція «заздрості до пеніса» (Penisneid), вперше представлена у працях про жіночий розвиток. Згідно з нею, дівчинка у певний момент свого розвитку відкриває «відсутність» чоловічого статевого органу та переживає фрустрацію, яка визначає її психосексуальну ідентичність. Це формує, на думку Фройда, основу її заздрощів, почуття неповноцінності й орієнтацію на фігуру батька та майбутнього чоловіка.
Феміністські критики вбачали в цьому концепті редукцію жіночої ідентичності до відсутності, тобто визначення жінки як «мінус-чоловіка». Замість того, щоб досліджувати жіночу сексуальність як автономну, Фройд — за їхнім твердженням — вмонтовує її у структуру чоловічого стандарту, де активність, повнота, бажання й суб’єктність асоціюються з чоловічим, а пасивність, нестача й об’єктність — із жіночим.
Пізніше Жак Лакан (Jacques Lacan), французький психоаналітик, спробував переосмислити ці поняття у символічному ключі, трактуючи «фалос» не як біологічний орган, а як знак влади, символічної повноти й мови. Проте навіть це не зняло напругу — феміністки нового покоління, зокрема Юлія Крістева (Julia Kristeva) та Лус Іріґарай, наполягали: фройдівська логіка відтворює глибоко гендерно асиметричну модель, у якій жінка завжди є вторинною.
2. Євроцентризм і сліпота до культурних варіацій
Окрім гендерної критики, Фройда звинувачували й у культурній обмеженості його концепцій. У ХХІ столітті представники постколоніальних студій — зокрема Едвард Саїд (Edward Said, Палестина—США) та Хоумі Бгабга (Homi Bhabha, Індія—Велика Британія) — звернули увагу на євроцентричність психоаналізу.
Фройд, стверджують вони, розробляв свою теорію на основі вузького прошарку високоосвіченого буржуазного населення Відня кінця XIX століття. Його пацієнтки — здебільшого жінки з середнього або вищого класу — не могли репрезентувати повний спектр людської психіки, а отже, його узагальнення не мали універсальної валідності.
Крім того, психоаналіз майже повністю ігнорує вплив раси, класу, етнічності, релігії на формування психіки. Ідея про «універсальні» стадії розвитку, сексуальність як біологічну основу і несвідоме як надісторичну структуру видається — з точки зору критиків — імперською претензією Заходу на єдиний образ людини.
Це означає, що психоаналіз не просто описує психіку, а конструює її за схемою західного буржуазного суб’єкта, який живе у патріархальній, моногамній, ієрархічній родині. У цьому баченні психоаналіз перетворюється на інструмент культурної нормалізації, що не враховує альтернативні форми досвіду, тілесності та соціального устрою.
Таким чином, феміністична і соціокультурна критика не лише заперечує точність чи обґрунтованість фройдівських ідей — вона підважує саму можливість нейтрального знання про людину. Вона вказує: будь-яка теорія, зокрема психоаналітична, є частиною системи влади, мови та культури. А отже, її слід розглядати не як істину, а як ідеологічну позицію, яка має як пізнавальну силу, так і обмеження.
IV. Чому до Фройда повертаються у XXI столітті
1. Нове прочитання психоаналізу в гуманітарних науках
Найпарадоксальніше те, що у XXI столітті, після десятиліть заперечення, психоаналіз Фройда переживає інтелектуальне відродження, особливо в гуманітарних і філософських контекстах. Це повернення відбувається не як відновлення віри в наукову істинність психоаналізу, а як переосмислення його потенціалу як інтерпретативного інструменту.
Французький філософ Жак Лакан (Jacques Lacan, 1901–1981), один із ключових фігур цієї ревізії, реінтерпретував Фройда через мову, структуру та символ. Він стверджував, що несвідоме — це не резервуар витіснених бажань, а структура, побудована як мова. Лаканівське гасло «несвідоме структуроване, як мова» стало основою для психоаналітичної теорії, що спирається не на біологічні імпульси, а на семіотичні (знакові) й культурні механізми.
Далі йдуть філософи постструктуралізму — Мішель Фуко (Michel Foucault), Жак Дерріда (Jacques Derrida), Славой Жижек (Slavoj Žižek), які використовували Фройда не як психологічну фігуру, а як архітектора несвідомих структур культури, влади, суб’єктності. Фройд у них — це не автор біологізму, а мислитель тріщин і напруг, через якого можна побачити нестабільність будь-якої ідентичності, мови чи істини.
У літературознавстві, мистецтвознавстві, фільмознавстві фройдівська термінологія (витіснення, повторення, Едип, бажання, страх кастрації) стала інструментом культурного аналізу, за допомогою якого можна інтерпретувати символіку, наративи, несвідомі структури тексту.
2. Актуальність понять Фройда в сучасній психотерапії
Попри те, що в академічній психології психоаналіз багато де втратив позиції, у сфері психотерапії він переживає повернення в нових формах. Психоаналітичні школи — юнгіанська, лаканівська, неофройдівська — активно працюють в терапевтичному полі, особливо в Європі та Латинській Америці.
Сучасна психотерапія дедалі частіше стикається з симптомами, які не мають органічного чи поведінкового пояснення, але вписуються у символічну, біографічну чи культурну структуру пацієнта. У таких випадках саме фройдівська логіка витіснення, травми, несвідомого повторення виявляється більш продуктивною, ніж короткострокові когнітивні протоколи.
Більше того, нові підходи — як-от інтерсуб’єктивна психоаналітична терапія, травма-фокусована терапія, психоаналіз в роботі з тілесністю — будуються на розширеному, більш пластичному розумінні фройдівських ідей.
3. Перехід до міждисциплінарного бачення
Одна з причин повернення Фройда — це зміна самої моделі знання у XXI столітті. Наука перестає бути мононаправленою: психологія, нейронауки, філософія, мистецтво, культурологія — усі ці сфери дедалі частіше взаємодіють у міждисциплінарних дослідженнях. А психоаналіз, як система, яка з самого початку поєднувала медицину, філософію, літературу, міф, виявляється знову актуальним у таких умовах.
Фройд повертається не як авторитет, а як код: у ньому зчитуються патерни несвідомого, культурні матриці, симптоми сучасності.У цьому сенсі психоаналіз стає методом читання епохи, а не терапевтичною технікою чи клінічною доктриною.
V. Посткритичний підхід до Фройда
1. Не як істина, а як модель мислення
У XXI столітті дедалі частіше з’являється позиція, яку можна назвати посткритичною: вона не намагається ані реабілітувати Фройда повністю, ані остаточно його знецінити. Замість цього мислителі та дослідники розглядають його як фігуру, що дозволяє структурувати роздуми про людину, суб’єкта, мову і бажання, незалежно від «наукової істинності» окремих тверджень.
Цей підхід близький до того, що роблять з іншими великими фігурами гуманітарного знання — Ніцше, Марксом, Гуссерлем. Ідеться не про те, щоб підтвердити або спростувати, а про те, щоб розгорнути простір думки, в якому можливе питання: що таке «я»? що керує мною? чому повторюється травма? як я витісняю те, що болить?
Так, фройдівський психоаналіз стає архітектурною схемою розуміння суб’єктивності, а не набором технік чи істин. У цьому значенні його вплив не зникає — навпаки, він виявляється глибшим, ніж здається, адже вписаний у сам спосіб, яким мислить сучасна людина.
2. Фройд у цифрову епоху
Окрему увагу заслуговує те, як фройдівські ідеї резонують у цифровій культурі. Поняття витіснення, повторення, травматичного ядра — набувають нових форм у середовищі алгоритмів, машинного навчання, нейромереж і віртуальної ідентичності.
Сучасні медіатеоретики, такі як Бернард Стіглер (Bernard Stiegler), вказують на те, що цифрова пам’ять стала новою формою несвідомого — вона записує, зберігає, транслює інформацію, яку користувач сам забув або не усвідомлює. Алгоритми, що підкидають користувачеві «випадковий» контент, працюють за принципом повторення несвідомого потягу. Персоналізовані реклами, патерни поведінки в соцмережах — це своєрідні симптоми, які говорять більше, ніж ми самі про себе знаємо.
Крім того, такі явища, як «цифрова тінь» (digital shadow), розщеплення онлайн-ідентичності, парадокс бажання в медіа, цілком вкладаються у фройдівську схему суб’єкта, що ніколи не володіє собою повністю.
Це означає, що Фройд не лише не застарів, а став своєрідним провісником нових форм психічної розщепленості, які ми тільки починаємо усвідомлювати. Психоаналіз, замість того щоб бути «пережитком», виявляється ключем до читання цифрової сучасності.
Висновок
Критика Зиґмунда Фройда ніколи не була лише науковою. Вона завжди була глибше — антропологічною, моральною, культурною. Його теорії зачіпали найуразливіші зони західного уявлення про людину: невинність дитинства, раціональність дорослого, автономність суб’єкта, універсальність істини. Він описав психіку як простір конфлікту, повторення, несвідомого бажання — і цим підірвав віру в контрольовану самототожність «Я».
Саме тому його звинувачували:— у ненауковості — бо його теорії не можна виміряти;— у сексизмі — бо вони ґрунтувалися на патріархальній нормі;— у євроцентризмі — бо вони не враховували інші культури;— у ідеологічності — бо його знання формувалося в контексті влади, а не універсальної об’єктивності.
Але саме тому ж до нього і повертаються. Бо його мова — це мова тріщин, витіснень, недосказаного. Вона дозволяє говорити про те, що не вміщується у наукові моделі, не піддається поведінковій діагностиці, не зникає у доброзичливих протоколах терапії. Фройд не дає відповідей — він ставить під сумнів самі умови, на яких ми формулюємо запитання.
У XXI столітті, в епоху цифрової нестабільності, кризи ідентичності, повернення до тілесності, травми, несвідомого потягу — фройдівська схема знову стає необхідною, хоч і не у формі догми, а як інструмент мислення про людину після розпаду суб’єкта.
Фройда більше не читають як правду — але читають як дзеркало, у якому культура бачить свою несвідомість. І саме в цьому — його нова сила.
📚 Цикл статей про Зиґмунда Фройда від Українського Психологічного Хабу
Дослідження ключових ідей, біографії та впливу засновника психоаналізу
Основна стаття, яка знайомить із життям Фройда, його науковим шляхом та формуванням психоаналізу як напряму в психології.
Стислий і зрозумілий вступ до психоаналізу: як він працює, які має принципи та в чому його особливість як методу.
Опис структури психіки людини у фройдівській моделі та механізмів їхньої взаємодії.
Розкриття центрального поняття психоаналізу: що таке несвідоме, як воно працює та чому це революційна ідея.
Пояснення однієї з найвідоміших і водночас спірних теорій Фройда про дитячі бажання та їхній вплив на особистість.
Огляд етапів дитячого розвитку, за Фройдом, і того, як вони формують характер, поведінку та сексуальність.
Аналіз ролі сексуального потягу (лібідо) в житті людини, його символічних форм і культурного значення.
Психоаналітичний погляд на сновидіння як шлях до прихованих бажань і несвідомих конфліктів.
Інтелектуальний навігатор по ключових текстах Фройда для студентів, психологів і всіх, хто цікавиться глибиною психіки.
Огляд основних критичних підходів до психоаналізу та причин, через які ідеї Фройда знову стають актуальними.
Теорія релігії у Фройда як форми психічного захисту та колективної проєкції несвідомих бажань.
Аналіз культури, моралі й мистецтва крізь призму витіснення, сублімації та психоаналітичного бачення суспільства.
