Зиґмунд Фройд і релігія — чому він назвав віру ілюзією
- Український психологічний ХАБ
- 6 серп.
- Читати 14 хв
Зиґмунд Фройд вважав релігію колективною ілюзією, що виникає як психологічна потреба в батьківському захисті й витісненні страху перед смертю. Його психоаналітична критика віри відкрила нову добу в осмисленні релігії — не як істини, а як психічного механізму.
Вступ
Питання віри в Бога належить до найглибших і найстійкіших тем людської думки. Упродовж століть вона трактувалася як джерело істини, сенсу, моралі й надії. Але з приходом психоаналізу на межі XIX і XX століть ця система уявлень уперше була поставлена під сумнів не з боку філософії чи теології, а з боку психології — науки, що вивчає несвідоме.
Зиґмунд Фройд (Sigmund Freud, 1856–1939) — австрійський лікар, засновник психоаналізу (Австро-Угорщина, м. Фрайберг, нині Пшибор, Чехія) — у своїй пізній праці «Майбутнє однієї ілюзії» (Die Zukunft einer Illusion, 1927) висунув тезу, що релігія — це психологічна ілюзія, витвір людського бажання, що ґрунтується на внутрішній потребі в захисті, порядку та сенсі. Він стверджував, що віра в Бога походить не з досвіду трансцендентного, а з витісненого бажання (психічного механізму, за якого небажані імпульси усуваються зі свідомості) віднайти батьківську фігуру в небі.
Фройд не був богоборцем у прямому сенсі. Його позиція не полягала у вульгарному атеїзмі, а радше в аналізі походження релігійних уявлень як продукту психіки, що формується ще в дитинстві. Саме тому його критика віри набуває особливого значення: вона торкається не ідеологічних, а антропологічних і психічних основ.
У цій статті ми розглянемо:– в яких історичних і особистісних обставинах Фройд формулював свою позицію;– як саме він визначав релігію і яку функцію вона виконує у психіці людини;– чому він вважав віру ілюзією, а не хибною думкою;– та як ця теза вплинула на подальший розвиток філософії, психотерапії й культури.
Це не просто питання про Бога — це спроба зрозуміти, чому людство вірить, і що насправді шукає у своїй вірі.
I. Біографічний і культурний контекст — звідки постала релігійна критика Фройда
1. Єврейське походження Фройда і культура Відня XIX століття
Зиґмунд Фройд народився у 1856 році в місті Фрайберг (Freiberg in Mähren), що на той час входило до складу Австро-Угорської імперії (нині Пшибор, Чехія), у єврейській родині середнього класу. Його батько був торговцем шерстю, мати — освіченою жінкою з культ просвітництва.
Хоча родина зберігала елементи єврейської традиції, Фройд із юнацьких років не був релігійним. Його секулярне, наукове виховання відповідало духові епохи: Відень кінця XIX століття — це місто, де поєднувалися позитивізм, скептицизм, філософія Просвітництва і політичний антисемітизм. Бути євреєм у цьому середовищі означало, з одного боку, носити пам’ять про традицію, з іншого — відстоювати раціоналістичну позицію в агресивно релігійному оточенні.
Це сформувало амбівалентне ставлення Фройда до релігії: він не приймав її догм, але глибоко відчував її культурну й психологічну вагу. Як людина, що не належала ані до християнського світу більшості, ані до ортодоксального юдаїзму, Фройд стояв на межі, звідки й з’явилося його антропологічне бачення релігії як внутрішнього механізму, а не одкровення.
2. Позитивізм, наука і вплив атеїзму Фоєрбаха, Дарвіна, Ніцше
Формування світогляду Фройда було неможливе без впливу Людвіга Фоєрбаха (Ludwig Feuerbach, 1804–1872), який ще до нього висунув тезу про те, що Бог — це проекція людських якостей, і що релігія є викривленим образом самого себе. Саме цю ідею Фройд адаптує у власній психоаналітичній термінології: не проекція як філософський акт, а проекція як психічний механізм витіснення та переносу.
Другим важливим впливом став Чарлз Дарвін (Charles Darwin, 1809–1882). Теорія еволюції остаточно розірвала зв’язок між мораллю, порядком світу і трансцендентним джерелом. Фройд сприймав Дарвіна не як біолога, а як революціонера у сфері розуміння людського походження. У його власних текстах постійно з’являється тема первісної орди, вбивства батька й формування табу як основи моралі — пряма еволюційно-психічна реконструкція релігії.
Третім був Фрідріх Ніцше (Friedrich Nietzsche, 1844–1900) — хоч сам Фройд ніколи не цитував його прямо, щоб уникнути обвинувачень у філософізуванні, ідейна близькість очевидна. І для Ніцше, і для Фройда Бог — не істина, а наслідок глибинної людської потреби у порядку, авторитеті та сенсі. В обох мислителів Бог — це наслідок слабкості, а не її вирішення.
3. Особиста позиція Фройда щодо віри — дистанція, але не зневага
Попри те, що Фройд займав чітко атеїстичну позицію, він не заперечував значення релігії для особистості та культури. У листуванні й автобіографічних записах він не раз зазначав, що релігія — це потужний афективний факт, який не можна просто «відмінити» знанням. Його мета — не боротьба з вірою, а аналіз механізмів, які ведуть до її виникнення.
Для Фройда віра — це ілюзія, але не брехня. Це важливе розрізнення: ілюзія — це не свідоме обдурювання, а форма мислення, що має емоційне джерело, а не логічну верифікацію. Так само, як дитина вірить у всемогутнього батька, так і культура формує образ Бога — не тому, що це істинно, а тому, що це психічно необхідно для виживання.
II. Основні джерела — як Фройд формулює критику релігії
1. «Майбутнє однієї ілюзії» (Die Zukunft einer Illusion, 1927)
Цей текст є центральним у фройдівській інтерпретації релігії. Написана у 1927 році, книга «Die Zukunft einer Illusion» («Майбутнє однієї ілюзії») поставила радикальне запитання: чи потрібна людству релігія, якщо вона не є істинною, а лише психологічно вмотивованою?
Фройд визначає релігію як ілюзію (Illusion) — тобто переконання, яке не обґрунтоване доказами, але виникає з бажання, з емоційної потреби. Він розмежовує поняття ілюзії й помилки: помилка — це щось, що суперечить реальності, а ілюзія — це бажане уявлення, яке не перевіряється, але підтримує психічну рівновагу. Бог, з цієї точки зору, — це ідеалізований батько, у якого людина шукає захисту.
У цій праці Фройд наголошує, що релігія виконує три функції:– дає пояснення походженню світу,– задає моральні норми,– надає сенс стражданню та смерті.
Але всі ці функції, на його думку, можна пояснити раціональними й науковими механізмами, не потребуючи релігійного виправдання. Він порівнює людство з дитиною, яка ще не досягла психологічної зрілості: віра — це форма дитячого мислення, що зберігається у дорослому суспільстві.
2. «Мойсей і монотеїзм» (Der Mann Moses und die monotheistische Religion, 1939)
Остання велика праця Фройда, написана у вигнанні в Лондоні в 1938–1939 роках, — «Der Mann Moses und die monotheistische Religion» («Мойсей і монотеїстична релігія») — поєднує психоаналіз із історією релігій. У ній він висуває скандальну на той час гіпотезу: Мойсей був єгиптянином, а монотеїзм — результатом витісненого травматичного акту.
Фройд використовує тут модель витіснення (Verdrängung) на рівні колективної пам’яті. Вбивство харизматичного батька (Мойсея) й подальше витіснення цієї події з пам’яті стало основою формування релігійного культу. Ідея Бога постає як замісна фігура вбитого батька, що не дає зникнути провині.
Тут з’являється ще одна важлива концепція — повторення (Wiederholung) як форма обробки травми. Монотеїзм, за Фройдом, — це повторне повернення витісненого, в якому ми вкотре шукаємо сильну, моральну, караючу фігуру, щоби впоратися з власним почуттям вини.
3. Інші джерела: «Невдоволення культурою» (Das Unbehagen in der Kultur, 1930) та «Тотем і табу» (Totem und Tabu, 1913)
У праці «Das Unbehagen in der Kultur» («Невдоволення культурою», 1930) Фройд пов’язує релігію з почуттям провини, яке формує культуру. Він описує, як мораль і релігія придушують інстинкти людини, але водночас створюють психічну напругу, з якою важко жити. Релігія тут — не стільки істина, скільки механізм внутрішньої дисципліни, форма контролю над ворожими потягами (агресією, сексуальністю).
У ще ранній роботі «Totem und Tabu» («Тотем і табу», 1913) Фройд досліджує первісні релігії. Він висуває гіпотезу, що вбивство первісного батька стало символічним актом, що започаткував табу інцесту, мораль, закон і релігію. Таким чином, релігія — це сублімація (психічне перенаправлення) агресивного потягу, каналізована в шанування заборони.
Усі ці тексти разом формують цілісну концепцію релігії як психічного утворення, що базується не на істині, а на несвідомих механізмах, бажаннях, страхах і провині. Фройд не просто заперечує релігію — він відкриває її як дзеркало внутрішньої психічної боротьби людини з самою собою.
III. Визначення релігії у Фройда — що таке віра в Бога з точки зору психоаналізу
1. Релігія як форма колективного неврозу
Фройд розглядає релігію як масову і стабілізовану форму неврозу (невроз — це несвідомий психічний конфлікт, що проявляється у тривозі, нав’язливих діях або симптомах). Як і у випадку з індивідуальним неврозом, релігія є механізмом витіснення тривоги, але функціонує не на рівні особистості, а на рівні цілого суспільства.
За логікою Фройда, невротик створює захисні конструкції, щоби уникнути травматичних імпульсів (наприклад, бажання до забороненого об’єкта). Точно так само релігія створює символічний світ, у якому всі елементи — гріх, спокута, спасіння, покарання — виконують функцію обробки глибинної тривоги, пов’язаної з ворожим і неконтрольованим світом.
Таким чином, віра в Бога — не патологія в медичному сенсі, але вона структурно подібна до неврозу, оскільки дозволяє людині жити в ілюзії безпеки, порядку і сенсу, які не мають реального обґрунтування.
2. Бог як проекція батька — механізм переносу
Одне з ключових понять у психоаналізі — перенос (Übertragung), тобто несвідоме перенесення емоцій, зазвичай з дитячого досвіду, на інші фігури. Для Фройда, Бог — це найвищий об’єкт переносу: усі емоції, пов’язані з батьківською фігурою (страх, любов, покора, очікування захисту), переносяться на ідею Бога.
Ця проекція — несвідома відповідь на дитячу безпорадність, на потребу в могутній істоті, яка здатна дати порядок, смисл, захист і карати за провину. У цьому сенсі Бог не є трансцендентною істотою, а є внутрішнім образом батька, закріпленим у колективній психіці.
Тому віра в Бога — це не інтелектуальне переконання, а емоційно зумовлене перенесення, яке зберігається навіть тоді, коли всі докази раціонального мислення цій вірі суперечать.
3. Віра як захист від тривоги смерті та ворожого світу
У психоаналітичному розумінні віра виконує насамперед захисну функцію: вона дозволяє витіснити страх перед власною смертю, стражданням, втратою сенсу. Фройд підкреслює, що релігія не пояснює ці явища, а створює символічну систему, в якій смерть — це не кінець, а перехід; страждання — не випадковість, а випробування; ворожий світ — не хаос, а задум.
Цей тип віри — ілюзійний, але психічно продуктивний. Він дозволяє людині витримати тиск реальності, не розпадаючись внутрішньо. Саме тому Фройд не висміює віруючих, а навпаки — бачить у релігії високофункціональний механізм адаптації, аналогічний сновидінню або невротичному симптомові.
Проте, як і у випадку з симптомом, ціна релігійної ілюзії — це відмова від реальності. Ілюзія полегшує біль, але не дозволяє людині стати дорослою у мисленні. Для Фройда це головна небезпека релігії — вона заспокоює, але не визволяє.
Ця глава встановлює фундамент для розуміння релігії як внутрішньої конструкції, що походить не з досвіду одкровення, а з архітектури психіки, насамперед з досвіду дитячої залежності, бажання і витіснення.
IV. Релігія, витіснення і несвідоме — як працює ілюзія віри
1. Витіснене бажання і обожнення батька
Центральним механізмом, який забезпечує формування релігії в психіці, є витіснення (Verdrängung) — несвідома дія, за допомогою якої психіка усуває зі свідомості неприпустимі бажання, конфліктні імпульси або травматичні спогади. У фрейдівській моделі ці витіснені елементи не зникають, а переформатовуються у символічну форму — сни, симптоми, фантазії. Релігія, за Фройдом, є одним із таких символічних утворень.
Найсильнішим і найамбівалентнішим бажанням, що лежить в основі релігійного досвіду, є одночасна любов і ворожість до батька. У дитинстві це переживається як любов до захисника і страх перед караючим авторитетом, а в несвідомому формує глибинне бажання усунути батька й одночасно його обожнювати.
Фройд переконаний, що образ Бога — це не просто ідеал, а витіснений конфлікт: бажання вбити батька (як у міфі про Едіпа) трансформується у шанування всемогутнього Отця. Саме тому Бог в усіх монотеїстичних релігіях є чоловіком, авторитарною, моральною й караючою фігурою.
2. Ритуал як форма контролю над тривогою
Релігійні ритуали, на думку Фройда, мають глибоку психоаналітичну спорідненість з обсесивно-компульсивним неврозом (невроз нав’язливих дій). У цьому типі розладу людина повторює певні дії (омивання, рахування, ритуальні слова), щоб нейтралізувати тривогу або заборонене бажання, яке вона не усвідомлює.
Точно так само релігійний ритуал — молитва, сповідь, хрещення, заборони їжі чи сексу — є психічною дією, спрямованою на зняття внутрішнього конфлікту. Людина, яка виконує ритуал, не завжди усвідомлює, чому вона це робить — але відчуває полегшення, оскільки на символічному рівні «очищується» або «виправляється».
Фройд вказує, що ритуал — це символічна дія витісненого: він дає змогу контролювати несвідомі імпульси через строго закріплену зовнішню поведінку. Так релігія перетворює небезпечне бажання на моральний порядок.
3. Релігія як повторення дитячої безпорадності
Фройд підкреслює, що фундаментом релігії є почуття безпорадності (Hilflosigkeit) — первинний досвід, знайомий кожній людині з раннього дитинства. У немовляти ще немає засобів впливу на світ: воно цілком залежить від дорослого, насамперед — від батьків. Саме ця тотальна залежність і формує модель стосунків з Богом: потреба в захисті, розумінні, сенсі — все це не філософські концепти, а емоційні залишки дитячого досвіду.
Цей досвід не зникає з віком, а перетворюється на релігійну потребу: людина шукає батька не в родині, а в небі. Вона хоче, щоби хтось був вищий, сильніший, добріший і знав, що є добро, а що зло. Бог стає об’єктом регресії — повернення до безпечного стану дитячої залежності.
Така форма віри є емоційною відповіддю на тривогу, викликану смертністю, хаосом світу, агресією інших людей. Релігія перетворює страх перед невідомим на структуру, де кожне явище має своє місце і значення.
Таким чином, релігія у Фройда — це не «помилка», не «ідеологія», не «істина» і не «вигадка». Це глибинна конструкція психіки, що поєднує витіснення, захисні механізми та регресію. Саме тому вона така живуча: вона вбудована не в знання, а в структуру внутрішнього життя.
V. Релігія і культура — чому цивілізація тримається на ілюзіях
1. Релігія як джерело морального порядку і дисципліни
У праці «Невдоволення культурою» (Das Unbehagen in der Kultur, 1930) Фройд формулює парадокс: культура (тобто устрій цивілізованого життя) можлива лише за рахунок пригнічення інстинктів, насамперед агресії та сексуальності. Але пригнічення породжує внутрішнє невдоволення — психічну плату за можливість бути соціальним.
У цьому контексті релігія постає не лише як результат витіснення, а як інструмент цього витіснення. Віра в Бога, який усе бачить і карає, формує внутрішнього спостерігача (пращур Суперего) — моральну інстанцію, яка забороняє, контролює, карає.
Таким чином, релігія стає етичною опорою культури, способом перетворення тваринного в соціальне. Без неї, за Фройдом, інстинкти розірвали б суспільство, тому навіть ілюзія корисна, якщо вона підтримує порядок.
2. Ілюзії як необхідний етап психічного розвитку людства
Фройд запроваджує антропологічну модель розвитку людства, де ілюзії — це не помилка, а стадія психічної еволюції. Подібно до того, як дитина проходить через казки, фантазії й магічне мислення, перш ніж увійти в реальність, людство проходить через релігію, міф і моральні фігури, щоби витримати страх перед беззмістовністю буття.
У цьому сенсі релігія — не ворог розуму, а попередник розуму, який забезпечує тимчасову стабільність. Віра виконує перехідну функцію: вона пом’якшує зіткнення з реальністю, поки психіка не дозріє до наукового, раціонального, критичного погляду.
Так само, як ілюзія про всемогутню матір допомагає дитині пережити свою слабкість, ілюзія про Бога допомагає людині вижити в непередбачуваному світі. Але, наголошує Фройд, проблема починається тоді, коли ілюзія зупиняє розвиток, тобто коли людство залишається на інфантильному етапі й відмовляється дорослішати.
3. Перехід від релігійного до наукового світогляду як дорослішання
У своїх пізніх текстах Фройд не просто аналізує релігію, а формулює програму переходу до зрілого світогляду. Цей перехід — не революційне скидання Бога, а повільне усвідомлення ілюзій і здобуття автономії.
Він порівнює цей процес із психоаналітичною терапією: пацієнт не зцілюється одразу, але вчиться розпізнавати витіснене, виймати симптоми з несвідомого, перетворювати фантазії в усвідомлену реальність. Точно так само людство має пройти через осмислення релігії як свого власного творіння.
Наука, у розумінні Фройда, — це не просто набір фактів, а здатність жити без ілюзій, приймати складність і непередбачуваність світу без потреби в трансцендентному авторитеті. Такий світогляд вимагає внутрішньої стійкості, але саме він відкриває можливість справжньої свободи мислення.
Таким чином, ілюзія релігії — не ворог розуму, а її етап, який можна поважати, але з якого потрібно вміти вийти. Цивілізація, побудована на релігії, досягла великих висот, але дозріла до моменту, коли ілюзії вже не підтримують, а стримують розвиток.
VI. Критика і спадщина — як відповіли Фройду філософи, віруючі й атеїсти
1. Юнг, Франкл, Бубер — духовна відповідь на редукціонізм
Не всі послідовники Фройда погоджувалися з його редукцією релігії до витісненого бажання. Найпомітнішим опонентом у цьому став Карл Ґустав Юнг (Carl Gustav Jung, 1875–1961, Швейцарія). Він вважав, що Фройд недооцінює символічну і трансцендентну реальність релігії, зводячи її до батьківського образу. Для Юнга релігія — це маніфестація архетипів колективного несвідомого, тобто глибинних структур людського духу, які не можна звести до інфантильних проекцій.
Іншу відповідь дав Віктор Франкл (Viktor Frankl, 1905–1997, Австрія) — психіатр, що вижив у концтаборах. Він створив логотерапію, в основі якої — пошук сенсу як базова потреба особистості. Франкл вважав, що Фройд зосереджувався на людині як на конфліктному об'єкті потягів, але не бачив духовного виміру, який допомагає людині вижити у стражданні.
Також важливим був голос Мартіна Бубера (Martin Buber, 1878–1965, Австрія — Ізраїль), філософа діалогу. У своїй праці «Я і Ти» (Ich und Du, 1923) він запропонував бачити у релігії не психологічний механізм, а живий стосунок між особистістю і Абсолютом. Бубер вважав, що релігійний досвід — це не проекція, а внутрішнє відкриття, яке не можна верифікувати психоаналізом.
2. Атеїстичні філософи — від Канта до Деннета
З іншого боку, атеїстична філософська традиція часто покладалася на ідеї Фройда, поглиблюючи їх або переосмислюючи.
Фройд наслідує лінію Іммануїла Канта (Immanuel Kant, 1724–1804), який уже у XVIII столітті відокремив межі пізнання від релігійної віри. Але якщо Кант залишив місце для моралі як основи віри, то Фройд пояснює мораль як інтерналізовану заборону, сформовану страхом перед покаранням і потребою в любові.
У ХХ столітті Мішель Фуко (Michel Foucault, 1926–1984), хоча прямо не полемізує з Фройдом, також розглядає релігію як форму влади над тілом, як дискурсивну практику, що дисциплінує бажання.
У XXI столітті Деніел Деннет (Daniel Dennett, США, нар. 1942) — сучасний філософ свідомості — посилається на Фройда у своїй книзі «Переборюючи чарівність: релігія як природне явище» (Breaking the Spell: Religion as a Natural Phenomenon, 2006). Він трактує релігію як меметичний механізм — інформаційну структуру, що самовідтворюється в культурі, не через істинність, а через ефективність психічного зараження.
3. Сучасна психотерапія — чи є місце релігії у психічному житті?
У сучасній психології ставлення до релігії значно більш плюралістичне. Хоча класичний психоаналіз Фройда часто відкидається як надто редукціоністський, його методологія аналізу символів, сновидінь і витіснення залишається основою для багатьох підходів.
Такі напрямки як екзистенційна терапія, гуманістична психологія або трансперсональна психотерапія визнають, що духовний вимір є значущим фактором у структурі особистості. Релігія може мати терапевтичний ефект, слугувати ресурсом відновлення, а не лише симптомом конфлікту.
Однак навіть у цих підходах фройдівська підозра зберігається: віра — це не просто істина, а також емоційна потреба, символічна опора, і в багатьох випадках — психічний захист, який варто вивчати, а не лише приймати.
Ця глава показує, що Фройд не просто розкритикував релігію — він поставив перед нею дзеркало, у якому побачили себе і віруючі, і скептики, і філософи, і терапевти. Його спадщина — це не заперечення віри, а поглиблення розуміння її джерел і функцій.
Висновок
Зиґмунд Фройд назвав релігію ілюзією не тому, що вона хибна, а тому, що вона виникає не з реальності, а з бажання. У його розумінні ілюзія — це внутрішньо необхідна уява, що задовольняє глибинну психічну потребу, але не верифікується ні досвідом, ні логікою. Релігія — це проекція, захист, повторення, витіснення, механізм, який дозволяє людині впоратися з тривогою, смертністю, агресією і безпорадністю, але ціною відмови від реального дорослого погляду на світ.
Для Фройда Бог не помилка і не ворог. Бог — це символічний Батько, який колись був необхідний, але сьогодні утримує людство в інфантильному стані. Його критика не агресивна — вона аналітична, стримана і трагічна. Він не закликає знищити релігію, але пропонує зрозуміти її джерела, щоби перестати бути її рабами.
Фройд не протиставляє віру і розум. Він вимагає, щоби віра не підміняла реальність, не блокувала свободу мислення, не фіксувала особистість на рівні потреби в авторитеті. Його психоаналіз релігії — це спроба показати, що духовність без самопізнання — лише інша форма витіснення.
Тому Фройд називає релігію ілюзією — не як образу, а як точний психоаналітичний діагноз. І в цьому діагнозі не менше поваги, ніж критики. Адже лише той, хто по-справжньому зрозумів силу віри, може спробувати її пояснити — і запропонувати дорослішу, чеснішу і відповідальнішу форму життя.
📚 Цикл статей про Зиґмунда Фройда від Українського Психологічного Хабу
Дослідження ключових ідей, біографії та впливу засновника психоаналізу
Основна стаття, яка знайомить із життям Фройда, його науковим шляхом та формуванням психоаналізу як напряму в психології.
Стислий і зрозумілий вступ до психоаналізу: як він працює, які має принципи та в чому його особливість як методу.
Опис структури психіки людини у фройдівській моделі та механізмів їхньої взаємодії.
Розкриття центрального поняття психоаналізу: що таке несвідоме, як воно працює та чому це революційна ідея.
Пояснення однієї з найвідоміших і водночас спірних теорій Фройда про дитячі бажання та їхній вплив на особистість.
Огляд етапів дитячого розвитку, за Фройдом, і того, як вони формують характер, поведінку та сексуальність.
Аналіз ролі сексуального потягу (лібідо) в житті людини, його символічних форм і культурного значення.
Психоаналітичний погляд на сновидіння як шлях до прихованих бажань і несвідомих конфліктів.
Інтелектуальний навігатор по ключових текстах Фройда для студентів, психологів і всіх, хто цікавиться глибиною психіки.
Огляд основних критичних підходів до психоаналізу та причин, через які ідеї Фройда знову стають актуальними.
Теорія релігії у Фройда як форми психічного захисту та колективної проєкції несвідомих бажань.
Аналіз культури, моралі й мистецтва крізь призму витіснення, сублімації та психоаналітичного бачення суспільства.
