Психологічні механізми виправдання ідеологічного насильства
Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 року · Редакційна політика
Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики
Психологічне виправдання ідеологічного насильства — це сукупність способів мислення, морального оцінювання та групового спілкування, завдяки яким заподіяння шкоди людям подається як допустиме, необхідне, заслужене або навіть обов’язкове заради політичної, релігійної чи іншої колективної мети. Такі пояснення можуть змінювати ставлення до насильства, послаблювати увагу до страждання постраждалих, переносити відповідальність і створювати враження, що жорстокість відповідає моральному обов’язку. Класична теорія морального відсторонення описує ці процеси як вибіркове послаблення внутрішніх моральних самообмежень; сучасні дослідження додають роль дегуманізації, моральної переконаності, групової ідентичності та конфліктного середовища (Bandura, 1999; Pandey & Behera, 2026).
У цій темі принципово розрізняти чотири результати: людина може висловлювати радикальні погляди, морально схвалювати насильство, повідомляти про готовність його застосувати або фактично брати участь у насильницьких діях. Це різні рівні аналізу. Психологічні дослідження частіше вимірюють установки, відповіді на умовні ситуації та самооцінки намірів, ніж реальні насильницькі вчинки. Тому виявлений механізм виправдання допомагає зрозуміти суспільні процеси, але сам собою не дає надійного прогнозу поведінки конкретної особи (Pandey & Behera, 2026; Rai, Valdesolo & Graham, 2017).
Що саме досліджує психологія ідеологічного виправдання насильства
Ідеологія задає уявлення про цінності, належність до спільноти, бажаний суспільний лад, історичну пам’ять і допустимі способи дії. Вона може підтримувати мирний активізм, солідарність, громадянську участь та захист прав. Психологічна проблема виникає тоді, коли певна система пояснень надає моральне схвалення цілеспрямованому заподіянню шкоди іншим людям, а пропозиції переговорів, правового захисту чи ненасильницької дії оголошуються неприйнятними. Дослідження моральної переконаності показують, що міцні моральні позиції здатні посилювати як громадянську участь і спротив неправомірним вимогам, так і підтримку насильницьких засобів за певних умов (Skitka, 2010; Skitka & Morgan, 2014).
Політичне інакодумство, критика влади, радикальні ідеї, релігійні практики та участь у протесті не становлять психологічних ознак готовності до насильства. Так само ідеологічно мотивоване насильство слід відрізняти від правомірного захисту життя, самооборони та дій, які оцінюються за застосовними нормами права, зокрема під час збройного конфлікту. Психологічне пояснення мотивів не замінює юридичної кваліфікації конкретних дій.
Виправдання, мотив і поведінка — різні явища
Виправданням є пояснення, за допомогою якого насильницький учинок подається як морально допустимий. Мотивом є те, чого людина прагне досягти або уникнути: помсти, захисту групи, статусу, визнання, відданості цінності чи практичної вигоди. Поведінка — це здійснена дія, яка залежить також від обставин, можливостей, соціальних зв’язків, перешкод і рішень інших людей. Одна людина може користуватися різними виправданнями, а різні люди — однаковим виправданням із відмінними мотивами. Експериментальне дослідження морально мотивованого та інструментального заподіяння шкоди демонструє, чому ці категорії варто аналізувати окремо (Rai, Valdesolo & Graham, 2017).
Моральне відсторонення: як шкода отримує прийнятне пояснення
Альберт Бандура назвав моральним відстороненням процес, за якого люди вибірково вимикають або послаблюють самозасудження, що зазвичай утримує їх від жорстоких дій. Йдеться не про відсутність моралі. Навпаки, людина може зберігати образ морально порядної особи і водночас переописувати конкретну шкоду так, щоб вона здавалася узгодженою з її цінностями. Модель об’єднує кілька взаємопов’язаних механізмів: переоцінку вчинку, послаблення особистої відповідальності, знецінення наслідків і приписування провини постраждалим (Bandura, 1999).
Моральне виправдання та образ «вищого блага»
Насильницький учинок може називатися засобом порятунку суспільства, відновлення справедливості або виконання історичного обов’язку. Важливим тут є спосіб побудови аргументу: шкода конкретній людині втрачає моральну вагу перед уявною користю для великої спільноти. Дослідження колективного насильства в Мексиці показало, що доступність у свідомості морального принципу уникнення шкоди зменшувала схвалення насильства, тоді як групоцентричні моральні переконання були пов’язані з його більшим схваленням. Ці результати стосуються вивченого контексту і не становлять універсального причинного закону для інших форм насильства (Nussio, 2025).
Пом’якшувальна мова та вигідне порівняння
Формулювання на кшталт «очищення», «необхідне покарання» чи «неминучі втрати» можуть приховувати конкретні людські наслідки. Інший спосіб — порівняти власну дію з уявно ще жорстокішою альтернативою: на цьому тлі фактична шкода починає здаватися меншою. Важливо досліджувати не окреме слово, а його функцію у висловлюванні: чи визнаються постраждалі, чи називаються наслідки, чи допускається перевірка заявлених причин. У теорії Бандури це механізми переозначення вчинку, а не самодостатні ознаки радикалізації (Bandura, 1999).
Перенесення та розмивання відповідальності
Людина може пояснювати власну участь виконанням наказу, рішенням керівника, волею більшості або поділом роботи між учасниками. У складній організації відповідальність стає менш помітною, коли кожна особа бачить лише свій невеликий внесок у загальний результат. Така структура здатна послаблювати особисте моральне оцінювання, однак її наявність не доводить, що всі учасники однаково мотивовані або усвідомлюють наслідки. Бандура спеціально описував поділ функцій та групове розсіювання відповідальності в організованій шкоді (Bandura, 1999).
Мінімізація наслідків і звинувачення постраждалих
Виправдання полегшується, коли фізична та психологічна шкода лишається абстрактною, а свідчення потерпілих називаються перебільшенням. Інший механізм полягає у приписуванні постраждалим повної відповідальності за спрямоване проти них насильство. За таких умов увага зміщується від вибору людини, яка завдає шкоди, до морального засудження об’єкта нападу. Це описані соціально-когнітивні процеси; за одним висловлюванням неможливо визначити індивідуальну небезпеку (Bandura, 1999).
Поглиблений розгляд цієї теоретичної моделі та її емпіричних меж наведено в статті Моральне відсторонення в насильницькому екстремізмі: механізм виправдання шкоди.
Дегуманізація та межі її пояснювальної сили
Дегуманізацією називають приписування іншій людині або групі меншої людяності, меншої здатності відчувати чи мислити або меншої гідності. Вона може набувати відкритої форми, коли людей прямо прирівнюють до істот чи предметів, і тонших форм, коли заперечують їхню індивідуальність та складний внутрішній світ. Систематичний огляд 96 досліджень 2021–2025 років виявив різні особистісні та ситуаційні зв’язки дегуманізації, зокрема роль міжгрупових стосунків; це підкреслює контекстність феномена (Karantzas & Simpson, 2026).
Метааналіз 32 опублікованих і неопублікованих дослідницьких робіт, що містили 184 оцінки ефектів, виявив помірний зв’язок дегуманізації з агресією: r = 0,34, 95% довірчий інтервал [0,28; 0,41]. Це усереднений статистичний зв’язок у різних дослідницьких ситуаціях, а не ймовірність насильницької поведінки конкретної людини та не доказ того, що дегуманізація була причиною кожного вивченого випадку (Cheng et al., 2025).
Водночас теорія має принципове уточнення. У п’яти експериментах Рай, Вальдесоло і Ґрем виявили, що зниження приписуваної людяності збільшувало підтримку інструментального заподіяння шкоди, проте не збільшувало підтримку шкоди, яку учасники вже оцінювали як морально заслужену. Автори пояснювали, що для такого «карального» насильства жертва може навпаки сприйматися як морально відповідальна людина. Тому гіпотеза «спочатку дегуманізація, потім будь-яке насильство» є надто загальною (Rai, Valdesolo & Graham, 2017).
Ці результати не скасовують інших досліджень, де дегуманізація пов’язана з підтримкою міжгрупового насильства, а в окремих експериментах має самостійний причинний внесок. Вони показують, що визначення дегуманізації, тип шкоди та спосіб вимірювання суттєво змінюють висновок. Найточніше дослідницьке запитання звучить так: за яких умов знецінення людяності послаблює турботу про постраждалих, а за яких насильство виправдовується без такого знецінення (Cheng et al., 2025; Rai, Valdesolo & Graham, 2017).
Окремий огляд досліджень саме міжгрупової дегуманізації, її суперечливих інтерпретацій і зв’язків із насильством — Дегуманізація та виправдання насильства проти інших груп.
Моральна переконаність, священні цінності та групова ідентичність
Люди по-різному відчувають межу між особистою перевагою, політичною позицією та непорушним моральним обов’язком. Коли питання набуває статусу фундаментальної цінності, компроміс може переживатися як зрада. Огляди Лінди Скітки показують, що моральна переконаність іноді посилює нетерпимість до протилежних позицій та прийнятність насильницьких засобів, водночас здатна підтримувати відповідальний спротив несправедливому тиску. Значення має не лише сила переконання, а його зміст, контекст і доступні форми дії (Skitka, 2010; Skitka & Morgan, 2014).
Дослідження так званого «відданого діяча» пов’язують готовність до надзвичайної самопожертви зі злиттям особистої та групової ідентичності, а також зі сприйняттям певних цінностей як таких, що не підлягають торгу. У різних вибірках дослідники вивчали готовність захищати групу й цінності високою особистою ціною. Проте готовність до самопожертви, участь в обороні країни та намір здійснити протиправне насильство є різними результатами; відповідну модель не можна використовувати як психологічний «тест на екстреміста» (Sheikh, Gómez & Atran, 2016).
Як працюють групові норми
Група впливає на те, які вчинки отримують схвалення, які наслідки стають видимими та хто має право поставити запитання про відповідальність. Під час спільного обговорення позиції іноді посилюються в уже прийнятому напрямі. Загальний механізм цього явища докладніше описано в матеріалі «Групова поляризація: що це і чому обговорення може посилювати початкові погляди». У контексті насильства особливо важлива здатність учасників зберігати право на незгоду, перевірку тверджень і відмову від заподіяння шкоди.
Групові очікування не діють ізольовано. У систематичному огляді чинників радикалізації дослідники розглядали особистісні, міжособистісні та суспільні рівні — від сприйнятих загроз і підтримки насильства до соціальної ізоляції, конфліктів і досвіду груп. Таке багаторівневе розуміння перешкоджає поясненню складних траєкторій лише однією ідеологією чи однією рисою характеру (Pandey & Behera, 2026).
Додатково когнітивні аспекти категоричних суджень, їхню неоднозначність та обмеження оцінювання розглянуто в статті Чорно-біле мислення та нетерпимість до невизначеності в радикалізації.
Емоції: страх, гнів, приниження та уявлення про справедливість
Ідеологічне виправдання набуває сили там, де твердження про моральний обов’язок поєднуються з переживанням загрози, обурення, приниження або бажання помсти. Емоції впливають на вибір інформації, оцінку намірів іншої групи та прийнятність рішень. Однак гнів після несправедливості або сильна тривога через суспільну загрозу не визначають готовності до насильства: ті самі переживання здатні спонукати до захисту постраждалих, правової дії та допомоги. Дослідження моральної переконаності підкреслюють зв’язок сильних моральних позицій як із політичною участю, так і з контекстно зумовленою підтримкою жорстких засобів (Skitka, 2010).
Для наукової оцінки важливе запитання: яку саме дію пропонується вважати виправданою і чи є в цьому судженні місце для гідності, безпеки та прав інших людей? Визнання справжніх колективних страждань може бути основою солідарності й мирного відновлення. Перетворення страждань на загальний дозвіл завдавати шкоди людям вимагає окремого критичного аналізу.
Чому єдиного шляху від переконання до насильства не існує
Жодна з розглянутих моделей не описує обов’язкової послідовності, якою проходить кожна людина. Підтримка насильства може співіснувати з пасивністю; люди, які реально чинять насильство, можуть мати різні мотиви, ступінь ідеологічної залученості та відносини з групою. Наукові огляди виявляють різнорівневі чинники, але спільність факторів у вибірках не робить із них точного індивідуального алгоритму прогнозування (Pandey & Behera, 2026).
Детальніший огляд кореляційних чинників та методологічних обмежень наведено у статті Фактори ризику насильницької радикалізації: що встановлено дослідженнями.
Особливо небезпечно перетворювати релігійну приналежність, етнічність, політичні погляди, темперамент або психічне здоров’я на самостійні маркери загрози. Оцінювання конкретних ризиків потребує перевірених обставин, професійної компетентності й належних правових процедур. Перелік риторичних прийомів у цій статті призначений для аналізу дискурсу та дослідження групових процесів, а не для класифікації знайомих, учнів чи колег.
Вимоги до фахової оцінки конкретних обставин, компетентності оцінювачів та інтерпретації спеціальних інструментів викладено в матеріалі Структурована професійна оцінка загрози ідеологічного насильства.
Як науковці перевіряють механізми виправдання
Аналіз мови й дослідницьких матеріалів
Дослідники аналізують висловлювання, публічні тексти, інтерв’ю та інтернет-комунікацію, звертаючи увагу на зміст моральних аргументів, пояснення відповідальності, характеристики постраждалих і реакції на альтернативні погляди. Складність полягає в тому, що однакові слова можуть мати різний сенс у цитаті, сатирі, історичному описі, журналістському повідомленні та схваленні насильства. Контекст, процедура кодування та узгодженість оцінювачів мають бути явно визначені.
Опитування, умовні ситуації та експерименти
Опитування дають змогу вимірювати моральні установки й заявлену готовність підтримати різні дії. Експерименти можуть перевіряти, як змінюються судження після формулювання повідомлення, висвітлення наслідків або нагадування про моральний принцип. Саме так у дослідженні Нуссіо експериментально перевіряли вплив актуалізації моральних уявлень на схвалення колективного насильства; у роботі Рая з колегами порівнювали різні типи шкоди та оцінювання людяності (Nussio, 2025; Rai, Valdesolo & Graham, 2017).
Межі вимірювання
Психологічні шкали часто залежать від формулювань запитань, соціальної бажаності відповідей і культурного контексту. Експериментальна підтримка абстрактного сценарію не тотожна фактичному нападу. Кореляція між дегуманізацією та агресією, навіть відтворена в багатьох вибірках, не вказує, що кожна людина з високим балом чинитиме шкоду. Саме тому результати слід подавати разом із вибіркою, видом результату та силою дизайну (Cheng et al., 2025; Karantzas & Simpson, 2026).
Цифрове середовище: повторення, соціальне схвалення і викривлення контексту
У цифрових спільнотах виправдання насильства може поширюватися через повторення знайомих тез, вибірковий показ свідчень, посилення групової належності та схвалення з боку однодумців. Інтернет забезпечує швидке перенесення моральних аргументів між групами, проте сама присутність у цифровому середовищі не визначає траєкторії людини. Науковий огляд радикалізації підкреслює взаємодію особистісного, групового та ширшого суспільного контекстів, тому пояснювати насильство лише роботою рекомендаційного алгоритму було б необґрунтовано (Pandey & Behera, 2026).
Докази про окремі цифрові чинники, мережеві середовища та їхні методологічні обмеження докладніше розглянуто в статті Онлайн-радикалізація до насильства: механізми і докази.
При розгляді цифрових матеріалів слід відділяти справжнє схвалення шкоди від цитування пропаганди з критичною метою, документування воєнних злочинів, наукового аналізу та сатири. Для неповнолітніх потрібна особлива увага до вікового розвитку, приватності й недопущення стигматизації. Критичне обговорення пропаганди в освітньому середовищі має ґрунтуватися на контексті, безпеці та правах дитини, а не на публічному тавруванні за вподобаний матеріал.
Профілактика: що можна обґрунтувати дослідженнями
Профілактика спрямована на зменшення прийнятності заподіяння шкоди, підтримку взаємної людяності, розвиток здатності перевіряти аргументи й доступність ненасильницьких шляхів дії. Практично корисне обговорення виправдань насильства ставить запитання про те, хто постраждає, які докази підтверджують загрозу, хто ухвалює рішення, як розподілено відповідальність, які законні альтернативи існують та як перевірити наслідки. Ці запитання логічно випливають із моделі морального відсторонення; їхня ефективність саме як самостійного втручання проти насильницького екстремізму вимагає окремих перевірок (Bandura, 1999).
Систематичний огляд спеціальних контрнаративів знайшов експериментальні та квазіекспериментальні оцінки впливу повідомлень, але якість досліджень, типи результатів і змішані ефекти не дозволяють вважати переконливе повідомлення гарантованим способом запобігти реальному насильству. Окремий огляд програм поліцейської взаємодії з громадами зміг включити лише одне придатне дослідження із серйозним ризиком систематичної похибки; надійного висновку про зменшення насильницького екстремізму отримано не було (Carthy et al., 2020; Mazerolle et al., 2020).
Отже, під час оцінювання профілактичних ініціатив слід окремо вимірювати зміну знань, рівень підтримки насильства, заявлені наміри, реальну поведінку та можливу шкоду від втручання. Програма може покращувати діалог чи розуміння іншої групи, але ці результати не дають права автоматично стверджувати, що вона відвернула напад.
Що можуть робити освітяни, близькі та фахівці
Коли людина поширює тривожні твердження, варто спочатку з’ясувати контекст і конкретний зміст сказаного, запропонувати розмову про наслідки для інших та обговорити ненасильницькі способи реалізації важливих для неї цінностей. Слід уникати принизливих ярликів, колективних звинувачень і публічного поширення приватного листування, особливо якщо йдеться про дитину. Взаємини довіри та якісні соціальні контакти можуть послаблювати дегуманізувальні оцінки; це висновок про соціально-психологічний механізм, а не гарантія профілактичного результату (Karantzas & Simpson, 2026).
Якщо є конкретні достовірні відомості про підготовку нападу, визначену загрозу людині або безпосередню небезпеку, пріоритет має фізична безпека та звернення до компетентних екстрених служб за місцевими правилами. Самостійні розслідування, конфронтація з потенційно небезпечною групою, публічне викриття та спроби «діагностувати екстремізм» за дописами можуть збільшити ризик. Якщо насильство вже сталося, психологічні потреби постраждалих розглянуто окремо в матеріалі «Психосоціальна допомога після терактів та масового насильства».
Український контекст: війна, права людини та відповідальність
Для українського суспільства питання ідеологічного насильства існує поруч із досвідом повномасштабної війни, воєнних злочинів, вимушеного переміщення, втрат і суспільної мобілізації. Науковий аналіз моральних пояснень насильства має розмежовувати агресію проти цивільних, пропаганду жорстокості, оборону від збройного нападу та правомірні дії у сфері безпеки. Психологічні механізми можуть зустрічатися в різних конфліктах, але схожість окремих висловлювань сама по собі не встановлює моральної чи правової рівнозначності дій сторін.
Правову оцінку конкретних дій визначають обставини та застосовні правові норми. Редакційний висновок цієї статті полягає в тому, що захист людської гідності, увага до фактичних наслідків і відкрите питання особистої відповідальності мають залишатися центральними в публічному обговоренні будь-яких закликів до насильства. Історичний контекст ідеологічного тиску на психологічну науку в Україні має окрему канонічну сторінку: «Ідеологічний контроль і репресії в історії української психології».
Поширені запитання
Чи означає радикальне переконання готовність до насильства?
Ні. Радикальність поглядів характеризує їхню віддаленість від усталених позицій, а насильство є конкретною поведінкою. Між переконаннями, підтримкою насильства, намірами й діями існують важливі розрізнення. Науковий огляд радикалізації описує численні контекстні чинники замість одного обов’язкового шляху (Pandey & Behera, 2026).
Чи кожне ідеологічне насильство спирається на дегуманізацію?
Ні. Дегуманізація може сприяти схваленню або полегшенню шкоди, але частина насильства виправдовується через уявлення про заслужене покарання людини, яку водночас визнають моральним суб’єктом. Результати залежать від типу насильства і визначення самого явища (Rai, Valdesolo & Graham, 2017; Cheng et al., 2025).
Чи можна за дописами в мережі визначити потенційного нападника?
Окремий допис, емоційний вислів або політична позиція не дають надійного індивідуального прогнозу. Контекст і перевірені конкретні загрози мають значення; визначення небезпеки потребує компетентного професійного та, за потреби, правового оцінювання.
Чи допомагає спростування пропаганди?
Деякі повідомлення можуть змінювати певні установки в досліджуваних вибірках. Однак зміна короткочасної оцінки повідомлення, зменшення схвалення насильства та запобігання фактичним нападам — окремі результати. Огляд контрнаративів підкреслює обмеженість і неоднорідність наявних оцінок (Carthy et al., 2020).
Висновки
Ідеологічне виправдання насильства формується через взаємодію моральних аргументів, групових норм, емоційного досвіду, уявлень про відповідальність і способів сприймати інших людей. Моральне відсторонення пояснює, як шкода переописується як допустима; дегуманізація — як може слабшати визнання чужої людяності; дослідження моральної переконаності показують, чому насильство іноді переживається як обов’язок. Ці механізми є предметом емпіричного дослідження, а їхній вплив змінюється залежно від типу дії, соціальних обставин і методів вимірювання (Bandura, 1999; Rai, Valdesolo & Graham, 2017; Pandey & Behera, 2026).
Повна наукова відповідь потребує одночасно бачити реальну шкоду, зберігати точність юридичних і поведінкових розрізнень, досліджувати доступні альтернативи та поважати права людей. Саме так психологія виправдання насильства стає інструментом розуміння й профілактики, а не каталогом підозрілих думок.
Пов’язані статті
Джерела
• Bandura, A. (1999). Moral disengagement in the perpetration of inhumanities. Personality and Social Psychology Review, 3(3), 193–209. https://doi.org/10.1207/s15327957pspr0303_3
• Carthy, S. L., Doody, C. B., Cox, K., O’Hora, D., & Sarma, K. M. (2020). Counter-narratives for the prevention of violent radicalisation: A systematic review of targeted interventions. Campbell Systematic Reviews, 16(3), e1106. https://doi.org/10.1002/cl2.1106
• Cheng, L., Zhang, J., Liao, J., Peng, F., & Wang, X. (2025). Dehumanization and aggression: A meta-analysis. Aggression and Violent Behavior, 84, 102079. https://doi.org/10.1016/j.avb.2025.102079
• Karantzas, G. C., & Simpson, J. A. (2026). The perpetration of dehumanization: A systematic review. Current Opinion in Psychology, 70, 102309. https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/42096985/
• Mazerolle, L., Eggins, E., Cherney, A., Hine, L., Higginson, A., & Belton, E. (2020). Police programmes that seek to increase community connectedness for reducing violent extremism behaviour, attitudes and beliefs. Campbell Systematic Reviews, 16(3), e1111. https://doi.org/10.1002/cl2.1111
• Nussio, E. (2025). How moral beliefs influence collective violence: Evidence from lynching in Mexico. Comparative Political Studies, 58(1), 43–77. https://doi.org/10.1177/00104140231223747
• Pandey, K., & Behera, N. (2026). Factors influencing radicalization process at micro, meso, and macro levels: A systematic literature review. Behavioral Sciences & the Law, 44(4), 571–589. https://doi.org/10.1002/bsl.70064
• Rai, T. S., Valdesolo, P., & Graham, J. (2017). Dehumanization increases instrumental violence, but not moral violence. Proceedings of the National Academy of Sciences, 114(32), 8511–8516. https://doi.org/10.1073/pnas.1705238114
• Sheikh, H., Gómez, Á., & Atran, S. (2016). Empirical evidence for the devoted actor model. Current Anthropology, 57(S13). https://doi.org/10.1086/686221
• Skitka, L. J. (2010). The psychology of moral conviction. Social and Personality Psychology Compass, 4(4), 267–281. https://doi.org/10.1111/j.1751-9004.2010.00254.x
• Skitka, L. J., & Morgan, G. S. (2014). The social and political implications of moral conviction. Political Psychology, 35(S1), 95–110. https://doi.org/10.1111/pops.12166