top of page

Психологічна енкциклопедія

Емоції приниження, гніву й помсти в насильницькій радикалізації

13 годин тому
Читати 15 хв

Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 року · Редакційна політика

Приниження, гнів і прагнення помсти можуть відігравати роль у насильницькій радикалізації, коли реальні або сприйняті кривди пов’язуються з груповою ідентичністю, уявленнями про відповідальність та переконанням, що насильство поверне втрачену гідність. Ці емоції водночас супроводжують мирний протест, правозахисну діяльність, переживання війни, втрат і дискримінації. Наукове питання полягає в тому, за яких умов емоційний досвід пов’язується із виправданням насильства, формуванням наміру та фактичними діями. Tausch, Bode і Halperin (2025) розглядають емоції як складову взаємодії оцінювання подій, соціальної ідентичності та групових норм.

Гнів та почуття приниження не є психологічним профілем майбутнього нападника. Систематичний огляд і метааналіз 127 досліджень показує неоднакову силу асоціацій між численними чинниками та радикальними установками, намірами й поведінкою. Для пояснення насильства потрібно досліджувати середовище, соціальні зв’язки, індивідуальні рішення, доступні альтернативи і реальні факти поведінки.

Предмет дослідження та межі понять

У цій статті приниження означає емоційне переживання знецінення гідності чи становища; гнів — реакцію на сприйняту кривду або порушення важливої норми; прагнення помсти — мотив завдати відповідної шкоди особі чи групі, яку вважають відповідальною. Ці переживання можуть співіснувати, але мають різні психологічні функції та поведінкові наслідки. Вони не становлять окремих діагнозів.

Радикальні погляди, гостра політична критика, релігійні переконання, мирний спротив, громадянська непокора й насильницький екстремізм належать до різних явищ. Окремо досліджують переконання, що насильство допустиме, особистий намір його застосувати та реальне насильницьке діяння. Van den Bos (2020) аналізує різні прояви радикалізації у відповідь на сприйняту несправедливість. Загальну таксономію подано в статті «Насильницька радикалізація: визначення, форми та межі поняття».

Предмет цього матеріалу — емоційні механізми. Ширше дослідження того, як саме ідеології надають насильству морального виправдання, представлено в «Психологічних механізмах виправдання ідеологічного насильства». Таким розрізненням зберігається самостійність двох пошукових намірів.

Приниження: загроза гідності, статусу й можливості діяти

Чим приниження відрізняється від сорому та гніву

Приниження зазвичай містить оцінку поведінки іншої сторони як незаслуженого знецінення. Людина може відчувати сором перед оточенням, обурення щодо кривдника та безсилля через відсутність можливості відновити свій статус. У дослідженні Leidner, Sheikh і Ginges (2012) міжгрупове приниження відрізнялося від гніву поєднанням обурення, спрямованого назовні, та відчуття безсилля, а від сорому — нижчим самозвинуваченням. Результат описує структуру переживання за конкретною методикою, а не універсальну реакцію кожної людини.

Причиною переживання можуть бути дискримінація, насильство, публічне принизливе поводження, примусове підкорення або знецінення культурної належності. Частина кривд документально підтверджується; інші ситуації сприймаються неоднозначно чи пояснюються помилково. Психологічний опис сприйняття й юридичне встановлення факту порушення мають власні правила доказування. Визнання реально завданої шкоди необхідне незалежно від політичних переконань потерпілих.

Особисте й колективне приниження

Колективне приниження стосується переживання знецінення групи, з якою людина себе ототожнює. Власний гнів може виникнути у відповідь на подію, якої вона безпосередньо не зазнала. Психологічна близькість до групи, значення цієї належності та зміст повідомлення впливають на силу реакції. Водночас навіть у межах однієї спільноти люди обирають різні способи дії. Метааналіз van Zomeren, Postmes і Spears (2008) демонструє роль соціальної ідентичності у колективній поведінці, не ототожнюючи колективну участь із насильством.

Ключовими є чотири різні рівні: реальна подія, сприйняття її значення, емоційна реакція та обрана дія. Якщо людина обурена несправедливістю щодо своєї спільноти, це може підтримувати солідарність, благодійність, правову допомогу, публічні вимоги змін або інші форми участі. Потребу у визнанні гідності докладніше розглянуто в «Колективному приниженні та потребі у визнанні».

Приниження інколи стримує дію

У трьох дослідженнях палестинців, проведених Ginges і Atran (2008), приниження в окремих умовах було пов’язане з меншою підтримкою нападів, а водночас і з меншою готовністю до компромісу. Автори описали ефект бездіяльності. Результати стосуються конкретного тривалого конфлікту й мають обмеження перенесення на інші суспільства, але переконливо заперечують універсальну схему «приниження неминуче спричиняє напад».

Відчуття безсилля може підтримувати пасивність, відчуження, прагнення отримати правовий захист або пошук нових соціальних зв’язків. У певних умовах воно може поєднуватися з ідеологічною пропозицією насильства. Важлива саме взаємодія чинників, а не наявність одного почуття.

Гнів: обурення через несправедливість і вибір засобів

Гнів часто виникає, коли людина вважає, що хтось порушив значущу норму або завдав незаслуженої шкоди. Він може мобілізувати увагу, енергію, готовність вимагати пояснення та суспільної зміни. Соціальна психологія розрізняє гнів і агресію: емоційна готовність діяти не визначає засоби дії. Три експерименти van Zomeren та співавторів (2004) показали відмінні шляхи впливу групового гніву й відчуття колективної дієздатності на готовність до колективних дій.

У масштабному метааналізі van Zomeren, Postmes і Spears (2008) синтезовано 182 оцінки ефектів для сприйнятої несправедливості, дієздатності та ідентичності. Висновки допомагають пояснити політичну участь і ненасильницьку мобілізацію. Вони не є прямим доказом того, що та сама психологічна конфігурація спричиняє терористичні напади.

На кого спрямоване обурення

Питання про відповідальність визначає значну частину наслідків гніву. Установлення конкретного порушника, свідчень і правового способу реагування відрізняється від перенесення вини на цілу етнічну, релігійну чи політичну категорію. Узагальнення «усі вони винні» може полегшувати моральне виправдання невибіркової шкоди. Rousseau, Aggarwal і Kirmayer (2021) описують роль протиставлення «своїх» і «чужих», морального виключення та дегуманізації у культурних контекстах насильницької радикалізації.

Експерименти Giner-Sorolla і Maitner (2013) виявили, що сприйняття несправедливості іншої групи пов’язувалося з гнівом, а сприйняття її сили — зі страхом. Учасники оцінювали терористичну загрозу, отже це дослідження описує психологію реакцій на загрозу, а не мотиви нападників. Воно корисне як приклад того, чому різні оцінки породжують різні емоції, але не є індивідуальним прогнозом насильства.

Помста: переживання, мотив і дія

Помста означає бажання заподіяти шкоду у відповідь на пережиту чи приписану кривду. Вона може залишатися фантазією, емоційним висловлюванням, моральною оцінкою певних засобів або переходити до наміру та поведінки. Саме тому дослідник мусить відділяти слова, ставлення, конкретні наміри й підтверджені дії. Висловлювання «я хочу справедливості» можуть означати вимогу розслідування й відповідальності; висловлювання «я хочу помститися» потребує уточнення, які дії людина має на увазі.

Прагнення справедливості спрямоване на встановлення правди, припинення шкоди, відповідальність винних та відновлення прав. Прагнення суспільного визнання стосується гідності потерпілих. Помста концентрується на завданні відповідної шкоди. Ці мотиви можуть співіснувати, а їхні правові й моральні наслідки визначаються конкретними рішеннями та об’єктами дії.

Як відплата отримує ідеологічне виправдання

В окремих екстремістських оповідях приватна або колективна образа перетворюється на розповідь про нібито необхідну місію відплати. Насильство описується як відновлення честі та виправлення історичної несправедливості; межі відповідальності розширюються до цілих груп. Це один із можливих способів легітимації шкоди. Capelos, DaVisio і Salmela (2025) описують подібні мотиви в досліджених маніфестах насильницького правого екстремізму.

Маніфести є цінним джерелом для аналізу виправдувальної риторики та авторської самопрезентації. Вони не доводять щирості кожного заявленого мотиву, не розкривають повної послідовності психологічних змін і не репрезентують усіх осіб із радикальними поглядами. Повторюваний сюжет про відплату у цих текстах не становить універсальної стадії радикалізації.

Як емоції можуть пов’язуватися з насильницькими переконаннями

Потреба у значущості та відновленні гідності

Модель трьох складників радикалізації — потреби, оповіді та мережі — пояснює, як прагнення повернути втрачене визнання може взаємодіяти з ідеологічним поясненням подій і соціальним оточенням. Приниження, ізоляція або переживання невдачі інколи підсилюють прагнення відчути себе значущим. Певні групові оповіді пропонують людині схвальне соціальне середовище й зображують насильство як нібито шлях до статусу. Kruglanski, Bélanger і Gunaratna (2019) подають цю модель як пояснювальну конструкцію, що потребує перевірки в конкретних умовах.

Ті самі потреби реалізуються через навчання, працю, сімейні стосунки, громадянську участь, культурне життя і відновлення прав. Жодна втрата статусу сама собою не засвідчує готовності до насильства. Теоретична модель вказує на можливі психологічні зв’язки, але не задає обов’язкових стадій і не є інструментом класифікації людей.

Розповідь про тривалу кривду та накопичену образу

У деяких політичних рухах переживання кривди стає основою стійкого уявлення про групову історію. Минулі поразки, сучасні конфлікти й індивідуальні неприємності об’єднуються в одну розповідь, де власна спільнота має винятковий статус жертви, а відповідальність покладається на узагальненого противника. Концепція ресентименту описує накопичення образи, відчуття моральної переваги й очікування відплати. Capelos, DaVisio і Salmela (2025) знаходять ці мотиви в аналізованих маніфестах, але жанр маніфесту та спосіб добору текстів обмежують можливість поширення висновків на інші групи населення.

Розповідь про кривду може виконувати різні функції: зберігати пам’ять про фактично скоєні злочини, підтримувати правозахисні вимоги, об’єднувати постраждалих або ставати матеріалом для виправдання нової шкоди. Розрізнення залежить від ставлення до фактів, відповідальності конкретних осіб і прийнятних засобів дії, а не від самої пам’яті про страждання.

Соціальні норми й колективне підтвердження

Емоції набувають додаткового значення в міжособистісних зв’язках. Оточення може підтримувати людину в пошуку правосуддя, відновленні гідності та участі в мирній громадській діяльності. Інше оточення може підкріплювати узагальнену провину, висміювати ненасильницькі способи розв’язання конфлікту та схвалювати завдання шкоди. У моделі Kruglanski, Bélanger і Gunaratna (2019) мережі впливають на те, які оповіді й поведінкові норми отримують соціальне схвалення.

У дослідженні радикалізації потрібно окремо оцінювати емоційну належність до спільноти, довіру до її лідерів, схвалення насильства, реальне залучення та конкретні дії. Соціальний зв’язок і переживання солідарності не встановлюють, до якого результату прийде людина. Систематичний огляд факторів радикалізації показує методологічну неоднорідність саме таких кінцевих показників.

Моральне виключення та стирання індивідуальної відповідальності

Ще один механізм пов’язаний зі способом опису тих, на кого спрямоване обурення. Якщо непричетних осіб починають розглядати як колективно винну категорію, слабшає моральна межа між покаранням конкретного порушника та завданням шкоди випадковим людям. Дегуманізація, жорстке протиставлення «своїх» і «чужих» та моральне віддалення можуть надавати такому переходу позірної легітимності. Rousseau, Aggarwal і Kirmayer (2021) аналізують ці процеси в культурних і соціальних контекстах насильницької радикалізації.

Гнів не обов’язково супроводжується дегуманізацією. Людина може одночасно гостро засуджувати злочин, наполягати на відповідальності його виконавців і визнавати права інших людей. Науково важливо встановлювати саме зміни моральних суджень та ставлення до засобів дії.

Інші емоції та відсутність єдиного сценарію

Огляд Tausch, Bode і Halperin (2025) пропонує розрізняти можливі функції приниження, сорому й гніву, з одного боку, презирства, огиди та ненависті — з іншого, а також позитивних групових емоцій, що можуть підтримувати участь. Це аналітична схема для розуміння різних мотиваційних станів. Її не слід подавати як доведену послідовність, що проходить кожна людина, або як набір ознак для передбачення нападу.

Чому подібні переживання дають різні результати

Уявімо людину, яка дізналася про документоване приниження своєї громади. Вона відчуває гнів та потребу відновити справедливість. Одним шляхом стає збирання свідчень, звернення до правозахисників, підтримка потерпілих, участь у громадських кампаніях або вимога правового розслідування. Метааналіз van Zomeren, Postmes і Spears (2008) показує, як груповий гнів, ідентичність та відчуття здатності діяти пов’язані з колективною участю.

За іншої конфігурації оточення може нав’язувати твердження, що вся категорія людей є винною в конкретному злочині, а насильницька відплата нібито є необхідним способом відновити честь. Така інтерпретація додає до гніву певну моральну норму й колективне приписування вини. Для розуміння різниці потрібно досліджувати, як людина оцінює факти, кого вважає відповідальним і які засоби схвалює.

Існує й третій результат: людина переживає сором, безсилля або втому та утримується від участі в будь-яких діях. Ginges і Atran (2008) описали випадки, у яких приниження співіснувало з нижчою підтримкою насильницьких нападів. Цей результат руйнує припущення про автоматичний перехід від сильних емоцій до насильства.

Що встановлено емпіричними дослідженнями

Систематичні огляди: широка картина асоціацій

У Campbell-огляді когнітивної та поведінкової радикалізації об’єднано 127 досліджень із багатьма вибірками й різними операціоналізаціями результату. Автори зіставляли психологічні, соціальні, демографічні та інші чинники. Висновки стосуються середніх статистичних зв’язків, сила яких залежить від конкретного показника. Переважання спостережних досліджень, відмінності у вибірках і розходження між поглядами та реальною поведінкою обмежують причинні висновки.

Це принципове застереження для теми емоцій. Навіть якщо дослідження знаходить зв’язок між почуттям приниження та підтримкою насильницької ідеології, воно не встановлює, що така людина плануватиме напад. Вибірка учасників опитування, шкала установок і реєстр фактичних нападів відображають різні явища.

Опитування 5501 респондента у чотирьох країнах

Abbas, McNeil-Willson, Boyd-MacMillan і DeMarinis (2025) дослідили зв’язки між досвідом дискримінації, приниженням, сприйняттям втрати впливу та показником вразливості до радикалізації в Данії, Нідерландах, Норвегії й Великій Британії. Опитування охопило 5501 респондента. Найпомітнішою в роботі була асоціація сприйнятої втрати групового впливу з дослідницьким показником вразливості; роль приниження залежала від конкретного порівняння та національного контексту.

Показник «вразливості» в цій роботі є створеною авторами дослідницькою конструкцією, а не реєстром скоєних злочинів. Поперечне опитування і статистичний аналіз посередництва не встановлюють надійної часової послідовності причин. Етнічна, релігійна чи міграційна належність не є індивідуальною ознакою небезпеки; результати мають спрямовувати увагу на реальну дискримінацію й умови участі у суспільстві, а не на стигматизацію груп.

Аналіз маніфестів: як обґрунтовують відплату

Capelos, DaVisio і Salmela (2025) описали мотиви ресентименту, втрати статусу, звинувачення та відплати у відібраних текстах насильницьких екстремістів. Матеріал дозволяє досліджувати, як автори конструюють пояснення власних дій, але не доводить, що кожна заявлена емоція була первинною причиною поведінки. Існує ризик післяподійної раціоналізації, вибіркового добору текстів і стратегічної самопрезентації.

Міжгрупові експерименти: гнів має багато можливих виходів

Van Zomeren, Spears, Fischer і Leach (2004) перевіряли роль групового гніву й уявлень про ефективність колективної дії в експериментальних ситуаціях. Їхні результати допомагають зрозуміти мотивацію протесту. Вони не є вимірюванням терористичної поведінки. Метааналіз 2008 року узагальнює ширші закономірності колективної участі, підтверджуючи необхідність окремо визначати мирні, конфронтаційні та насильницькі результати.

Молодь і цифрове середовище: нові кількісні дані

Мережеві спільноти здатні повторювати оповіді про приниження й помсту, створювати відчуття групового підтвердження та поширювати обурливий контент. Психологічний вплив залежить від його сприйняття, попередніх переконань, соціального контексту та доступних альтернатив. Метааналіз den Elzen, Asscher, Lang і Duindam (2026) включив 31 дослідження, 29 незалежних вибірок і понад 52 тисячі учасників молодого віку. Середній зв’язок між медійною експозицією та показниками насильницької радикалізації був невеликим: r = 0,12.

Автори наголосили на неоднорідності вимірювань і потребі сильніших досліджень причинності. З цього результату не випливає, що конкретний алгоритм рекомендацій породжує напад або що підліток, який переглядає обурливі відео, схильний до тероризму. Корисно відділяти доступність матеріалів, їхнє фактичне споживання, емоційну реакцію, зміну переконань і поведінку.

Методологічні обмеження та оцінювання загрози

Дослідження приниження й гніву зазвичай вимірюють самоописані переживання, відповіді на запитання про справедливість або ставлення до певних дій. Реальні насильницькі напади — рідкісні події з іншою доказовою базою. Через низьку базову частоту нападів навіть показник, пов’язаний із ризиком на рівні групи, може давати велику кількість хибнопозитивних висновків на рівні окремої людини. Campbell-огляд підтверджує важливість розрізнення когнітивних та поведінкових результатів.

Деякі дослідження описують особисту образу, інші — колективне приниження або ідеологічну риторику. Порівнювати їх як один показник некоректно. Причинність ускладнюється тим, що люди можуть починати пояснювати старі переживання через ідеологію вже після зближення з групою. Потрібні тривалі спостереження, відокремлені показники емоцій і дій, дослідження альтернативних пояснень та етичні правила збирання даних.

Професійне оцінювання конкретної загрози спирається на перевірені обставини, фактичні наміри, можливості, поведінку та ситуаційні чинники. Воно не замінюється психологічним «портретом», діагнозом або словником емоцій. Інструменти спеціалізованої оцінки загроз потребують підготовки фахівців, належної сфери застосування й розуміння обмежень валідності. Читачеві не слід класифікувати родичів, дітей або знайомих за списком «ознак радикалізації».

Психічне здоров’я, травма та соціальний досвід

Пережите насильство, втрати й принизливе поводження можуть впливати на емоційну регуляцію, довіру й відчуття безпеки. Психологічна травма вимагає відповідної підтримки, а за наявності клінічних показань — професійної допомоги. Переживання травми, психічний розлад або потреба у психологічній підтримці не встановлюють схильності до екстремістського насильства. Rousseau, Aggarwal і Kirmayer (2021) наголошують на потребі аналізувати соціальні та культурні обставини разом із психологічними процесами.

У постраждалої людини можуть співіснувати сильний гнів і чітке неприйняття насильства проти непричетних. Учасник ідеологічного руху також може пояснювати свої дії суто політичними мотивами, хоча вони формуються у ширшому соціальному середовищі. Допомога людині зі стражданням і оцінювання небезпеки конкретних дій є різними професійними завданнями.

Український контекст: гідність, агресія, відплата та законність

В українському суспільстві гнів, відчуття приниження, горе й прагнення відповідальності можуть бути реакціями на реальні наслідки російської збройної агресії, окупації, загибелі близьких, вимушеного переміщення, катувань та інших порушень прав. Психологічне дослідження повинне визнавати реальність заподіяної шкоди та право людей вимагати безпеки, відшкодування й притягнення винних до відповідальності. Моделі радикалізації, створені в інших історичних умовах, не дають підстав трактувати сам суспільний опір агресії як насильницький екстремізм.

Правомірність конкретних дій, статус їхніх учасників, питання самооборони та застосування сили визначаються нормами відповідного права і встановленими обставинами. Ця стаття розглядає психологію емоційного переживання та способів морального виправдання, а не встановлює юридичну кваліфікацію певних подій. Редакційний висновок: визнання страждань постраждалих, вимога відповідальності й захист життя непричетних людей можуть послідовно поєднуватися.

Для поширення результатів міжнародних досліджень на Україну потрібні спеціальні дані з урахуванням воєнного досвіду, умов переміщення, інституційної довіри, відмінностей між громадами й тривалих загроз. Наведені вище опитування не утворюють репрезентативної оцінки українського населення.

Як говорити про гнів, приниження та бажання помсти

Почніть із розуміння того, що саме сталося, кого людина вважає відповідальним і якого результату прагне. Важливо визнавати біль, обурення та право на справедливість, водночас уточнюючи значення конкретних висловлювань. «Я хочу відплати» може означати різні наміри — від правового покарання до фантазії про завдання шкоди. Розмова має допомогти відділити факти, емоції, цілі й допустимі засоби.

Підтримуйте конкретизацію відповідальності: хто вчинив дію, що відомо достеменно, які існують законні способи захисту, хто може допомогти постраждалим. Доречним є звернення до правозахисних і соціальних служб, психолога або інших компетентних фахівців відповідно до потреб людини. Примусова вимога «перестати злитися» чи негайно «пробачити» може сприйматися як нове знецінення гідності. Визнання пережитого поєднується з чіткими межами щодо погроз і насильства.

Коли йдеться про конкретні погрози, названих потерпілих, реальну підготовку або безпосередній ризик життю, пріоритетом стає безпека. Потрібно звернутися до відповідних екстрених чи компетентних служб з урахуванням обставин. Самостійне стеження, допит, публічне викриття персональних даних і встановлення «діагнозу екстремізму» можуть збільшити шкоду. Для дітей та підлітків особливо важливо залучати відповідальних фахівців із захистом прав дитини та конфіденційності.

Профілактика та її доказові межі

Профілактичні підходи можуть включати справедливі інституційні процедури, подолання дискримінації, правдиве визнання шкоди, підтримку соціальної належності та доступу до законних способів захисту прав. Ці заходи важливі для людської гідності й громадянської участі. Однак їхній ефект на частоту екстремістського насильства потрібно оцінювати окремо. Van den Bos (2020) аналізує зв’язки сприйнятої несправедливості з радикальними оцінками та діями, а Pfundmair (2024) узагальнює дослідження соціального виключення.

Підтримка ненасильницького способу висловлювати гнів не означає вимоги відмовитися від обґрунтованого протесту. Вона передбачає здатність відрізняти відповідальних і непричетних, перевіряти твердження, обирати пропорційні законні засоби й зберігати відчуття дієздатності. Визнання гідності має бути послідовним і щодо осіб, які пережили шкоду, і щодо тих, кому може загрожувати невибіркове покарання.

Систематичний огляд Lewis та співавторів (2024) стосовно індивідуального супроводу в програмах запобігання насильницькій радикалізації виявив обмежену доказову базу, що ускладнює надійні висновки про ефективність втручань. Опис впровадження програми не дорівнює демонстрації запобігання нападам. Відповідальне оцінювання включає методи порівняння, довгострокові результати, можливі побічні наслідки, права учасників і ризик стигматизації.

Важливо окремо вимірювати зменшення суб’єктивного гніву, зміну риторики, відмову від схвалення насильства, припинення участі в групі та підтверджені зміни поведінки. Результати щодо одного показника не дають підстав автоматично стверджувати ефективність за іншими.

Часті запитання

Чи може пережите приниження призвести до насильницької радикалізації?

Приниження може впливати на почуття гідності й прагнення визнання, а в деяких умовах — пов’язуватися зі схваленням насильницьких ідеологічних пояснень. Перехід до реального насильства залежить від додаткових обставин. Leidner, Sheikh і Ginges (2012); Ginges і Atran (2008).

Чи є сильний гнів ознакою майбутнього терористичного нападу?

Ні. Гнів є звичайною людською емоцією та може підтримувати мирний протест, громадянську солідарність і прагнення справедливості. Самого гніву недостатньо для висновку про схвалення насильства, конкретний намір або загрозу нападу. Van Zomeren, Postmes і Spears (2008).

Як відрізнити вимогу справедливості від помсти?

Варто з’ясувати бажаний результат і засоби. Вимога справедливості стосується припинення шкоди, встановлення відповідальності та захисту прав. Помста передбачає бажання заподіяти шкоду у відповідь. Людина може одночасно переживати обидва мотиви; висновок роблять за конкретним змістом її слів і дій.

Чи є ненависть обов’язковою стадією радикалізації?

Дослідження не встановили універсальної обов’язкової послідовності. Tausch, Bode і Halperin (2025) описують різні можливі функції гніву, ненависті, презирства та позитивних групових емоцій, залишаючи їхню часову послідовність відкритим емпіричним питанням.

Чому приниження інколи веде до бездіяльності?

Почуття безсилля, неможливість діяти й очікування негативних наслідків можуть зменшувати участь. Ginges і Atran (2008) описали відповідний ефект у конкретному міжгруповому конфлікті. Пояснення залежить від умов дослідження.

Чи допомагають програми зміни переконань запобігати насильству?

Оцінювати потрібно конкретну програму та її кінцеві показники. Зміна установок, припинення участі й запобігання насильницьким діям є різними результатами. Систематичний огляд Lewis та співавторів (2024) вказує на суттєві прогалини в доказах ефективності окремих програм.

Як реагувати, якщо людина погрожує комусь помстою?

З’ясування невідкладної безпеки має пріоритет. Коли погроза конкретна та є підстави вважати її реальною, необхідне звернення до компетентних служб і професійна оцінка обставин. Слід уникати самостійного «психологічного профілювання», конфронтації та порушення прав людини.

Висновок

Приниження, гнів і прагнення помсти є важливими для розуміння того, як люди осмислюють кривду, власну гідність, відповідальність і можливість змін. У певних контекстах вони можуть пов’язуватися з груповими оповідями та моральним виправданням насильства. Такі самі переживання здатні підтримувати мирний захист прав, солідарність і законне прагнення справедливості. Доказове пояснення вимагає окремого аналізу переживань, установок, намірів, реальної поведінки, суспільних умов і наукових меж кожного дослідження.

Пов’язані статті

• Психологічні механізми виправдання ідеологічного насильства — перехід від переконань до моральних виправдань шкоди.

• Колективне приниження та потреба у визнанні — групова гідність і соціальне визнання.

• Гнів та обурення між групами: вплив на рішення і дії — емоції в міжгруповій поведінці.

Джерела

• Abbas, T., McNeil-Willson, R., Boyd-MacMillan, E., & DeMarinis, V. (2025). Humiliation and perceived power loss as drivers of radicalisation vulnerability in Northwestern Europe. Behavioral Sciences of Terrorism and Political Aggression. https://doi.org/10.1080/19434472.2025.2488931.

• Capelos, T., DaVisio, K., & Salmela, M. (2025). “Today I Die like Jesus Christ”: An Analysis of Ressentiment in Perceptions, Motivations and Justifications of Violent Extremist Manifestos. Terrorism and Political Violence. https://doi.org/10.1080/09546553.2024.2379043.

• den Elzen, J. I., Asscher, J. J., Lang, K. M., & Duindam, H. M. (2026). The association between media exposure and violent radicalization of young people: A multilevel meta-analysis. Aggression and Violent Behavior, 88, 102141. https://doi.org/10.1016/j.avb.2026.102141.

• Ginges, J., & Atran, S. (2008). Humiliation and the Inertia Effect: Implications for Understanding Violence and Compromise in Intractable Intergroup Conflicts. Journal of Cognition and Culture, 8(3–4), 281–294. https://doi.org/10.1163/156853708X358182.

• Giner-Sorolla, R., & Maitner, A. T. (2013). Angry at the unjust, scared of the powerful: Emotional responses to terrorist threat. Personality and Social Psychology Bulletin, 39(8), 1069–1082. https://doi.org/10.1177/0146167213490803.

• Kruglanski, A. W., Bélanger, J. J., & Gunaratna, R. (2019). The Three Pillars of Radicalization: Needs, Narratives, and Networks. Oxford University Press. https://doi.org/10.1093/oso/9780190851125.001.0001.

• Leidner, B., Sheikh, H., & Ginges, J. (2012). Affective dimensions of intergroup humiliation. PLOS ONE, 7(9), e46375. https://doi.org/10.1371/journal.pone.0046375.

• Lewis, J., Marsden, S., Cherney, A., Zeuthen, M., Rahlf, L., Squires, C., & Peterscheck, A. (2024). Case management interventions seeking to counter radicalisation to violence and related forms of violence: A systematic review. Campbell Systematic Reviews, 20(2), e1386. https://doi.org/10.1002/cl2.1386.

• Pfundmair, M., Wood, N. R., Hales, A., & Wesselmann, E. D. (2024). How social exclusion makes radicalism flourish: A review of empirical evidence. Journal of Social Issues. https://doi.org/10.1111/josi.12520.

• Rousseau, C., Aggarwal, N. K., & Kirmayer, L. J. (2021). Radicalization to violence: A view from cultural psychiatry. Transcultural Psychiatry. https://doi.org/10.1177/13634615211048010.

• Tausch, N., Bode, G. S., & Halperin, E. (2025). Emotions in violent extremism. In The Cambridge Handbook of the Psychology of Violent Extremism (pp. 207–230). Cambridge University Press. https://doi.org/10.1017/9781009407892.013.

• van den Bos, K. (2020). Unfairness and radicalization. Annual Review of Psychology, 71, 563–588. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-010419-050953.

• van Zomeren, M., Spears, R., Fischer, A. H., & Leach, C. W. (2004). Put your money where your mouth is! Explaining collective action tendencies through group-based anger and group efficacy. Journal of Personality and Social Psychology, 87(5), 649–664. https://doi.org/10.1037/0022-3514.87.5.649.

• van Zomeren, M., Postmes, T., & Spears, R. (2008). Toward an integrative social identity model of collective action: A quantitative research synthesis of three socio-psychological perspectives. Psychological Bulletin, 134(4), 504–535. https://doi.org/10.1037/0033-2909.134.4.504.

• Wolfowicz, M., Litmanovitz, Y., Weisburd, D., & Hasisi, B. (2021). Cognitive and behavioral radicalization: A systematic review of the putative risk and protective factors. Campbell Systematic Reviews, 17(3), e1174. https://doi.org/10.1002/cl2.1174.

 
 
bottom of page