Підкорення авторитету та моральна відповідальність в екстремістських групах
Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 року · Редакційна політика
Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики
Підкорення авторитету в групах, які виправдовують насильство, виникає через взаємодію впливу лідерів, групових норм, спільної ідентичності та способів пояснення власних учинків. Учасник може сприймати вимогу керівника як обов’язок, підтримувати її через відданість спільній меті, боятися втратити належність до групи або поступово переставати розглядати наслідки своїх дій з погляду постраждалих. Ці процеси можуть поєднуватися, однак мають різні психологічні механізми та потребують різних доказів. Класична робота Герберта Келмана про авторизацію, рутинізацію й дегуманізацію і сучасний огляд досліджень підкорення авторитету дають підстави аналізувати насильство одночасно на індивідуальному, груповому й організаційному рівнях.
Центральне питання цієї статті — як соціальна влада може впливати на моральне судження та відчуття особистої відповідальності в насильницьких екстремістських групах, що насправді встановлено експериментами й дослідженнями колективного насильства та які висновки коректно застосовувати до профілактики. Радикальні переконання, мирний протест, незгода з владою та релігійна відданість самі собою не свідчать про підтримку насильства. Систематичний огляд чинників радикалізації окремо розглядає зміни переконань і поведінкові прояви; переносити висновки між цими рівнями без перевірки некоректно.
Що означають підкорення авторитету та моральна відповідальність
Підкорення авторитету — виконання вказівки особи або інституції, чию владу учасник визнає чи змушений враховувати. Психологічно важливо, звідки походить цей вплив: із формального статусу, очікуваних санкцій, експертності, довіри, ототожнення з лідером або згоди з метою спільної дії. Визнання чужого авторитету змінюється залежно від ситуації; воно не утворює сталої риси особистості, яка сама пояснювала б насильницьку поведінку. Таку багатозначність показують переосмислення експериментів Мілґрема та аналіз відмінності наказу від переконливого заклику.
Моральна відповідальність — здатність особи оцінювати власні рішення, передбачувані наслідки та шкоду для інших, а також визнавати власну участь у спільній дії. Тут варто розрізняти суб’єктивне відчуття відповідальності, нормативну моральну оцінку та юридичну відповідальність. Людина може психологічно перекладати провину на керівника чи колектив, тоді як питання її юридичної відповідальності вирішують за конкретними діями, обставинами та чинним правом. Психологічну модель такого перекладання описує Альберт Бандура.
Насильницькою екстремістською групою в цій статті названо об’єднання, у якому насильство проти людей схвалюють, виправдовують або застосовують для ідеологічних чи інших колективних цілей. Це аналітичне означення предмета дослідження; його не слід автоматично ототожнювати з конкретною юридичною кваліфікацією, реєстрацією організації чи політичною позицією. Українські правові поняття тероризму й терористичної діяльності містить Закон України «Про боротьбу з тероризмом».
Чому саме авторитет стає переконливим
Формальна влада, визнана легітимність і особиста довіра
Посада або символи влади можуть створювати очікування, що керівник має інформацію, компетентність і право встановлювати правила. Проте реальна дія авторитету залежить від того, як учасник тлумачить вимогу та її зв’язок із власними цінностями. У теоретичному огляді Гаслама й Райхера особливу увагу приділено тому, що люди нерідко підтримують керівництво, оскільки вважають спільну справу правильною та суспільно значущою.
Група може водночас вимагати дисципліни і підтримувати образ керівника як морального представника колективу. Тоді суперечка з його рішенням переживається як загроза згуртованості чи зрада спільної мети. Це можливе пояснення впливу лідерства на учасників, а не доведена характеристика кожної екстремістської організації. Дослідження соціальної ідентичності в переосмисленні підкорення підтримує саме умовний зв’язок між ототожненням із авторитетом та виконанням його вимог.
Групова належність і визнання колективної мети
Для частини учасників групова ідентичність надає сенсу особистим втратам і зусиллям. В окремих дослідженнях висока злитість особистої та групової ідентичності була пов’язана із заявленою готовністю до крайніх самопожертв за справу. Дослідження Шейха, Гомеса й Атрана проводили в конкретних культурних і соціальних контекстах, тому його результати описують обмежені вибірки та вимірювані наміри, а не універсальну схильність людей чинити насильство.
Особливе значення мають норми, які визначають, чию думку вважають авторитетною, як трактують відмову та чи дозволено відкрито обговорювати наслідки рішень. Робота Ляйднера та співавторів показала в дослідженнях реакцій на повідомлення про насильство, що звеличення власної групи може бути пов’язане зі слабшою підтримкою справедливості щодо потерпілих, якщо кривдники належать до «своїх». Ототожнення з групою та її звеличення при цьому виявилися різними конструктами.
Санкції, страх виключення й примус
Виконання вказівки може супроводжуватися страхом покарання, приниження, втрати соціальних зв’язків або фізичної небезпеки. За таких обставин спостережувана згода не дорівнює внутрішньому прийняттю ідеології. Описуючи ситуацію, необхідно окремо з’ясовувати можливість відмови, реальні загрози, альтернативи та ступінь свободи рішень. Критичний аналіз Капоші наголошує на примусовому компоненті експериментальної ситуації, яку іноді поспішно пояснюють винятково добровільним підкоренням.
Що насправді показали експерименти Стенлі Мілґрема
У статті 1963 року Стенлі Мілґрем описав лабораторний сценарій, за яким учасники, виконуючи роль «учителя», вважали, що карають іншу людину електричними розрядами за помилки. Розряди були імітацією, але учасники про це спочатку не знали. У базовій дослідженій умові 26 із 40 учасників дійшли до максимального позначеного рівня. Ця частка стосується конкретного протоколу й вибірки та не є відсотком населення, готового вчинити реальне насильство.
Класичний висновок стосувався сили ситуаційного авторитету та поступового продовження дій після попередніх поступок. Водночас дослідники багато десятиліть обговорюють етичність введення учасників в оману, пережитий ними стрес, достовірність первинного звіту, відмінності між варіантами експерименту й перенесення висновків на історичні злочини. Ці питання викладено в огляді Гаслама й Райхера 2017 року.
Що підтвердили часткові повторення
Джеррі Бергер у 2009 році провів етично модифіковане повторення, завершуючи процедуру на ранішому етапі. Воно продемонструвало, що готовність продовжувати експеримент за вимогою дослідника спостерігається і в пізніший період, але кінцеву поведінку в повному сценарії безпосередньо не вимірювали. Дослідження Ґжиба та співавторів 2025 року використовувало іншу організацію набору учасників і техніки та виявило порівнювані показники продовження в модифікованому сценарії. Сукупність цих робіт підтримує важливість ситуаційного впливу, але не розв’язує суперечки про його точний механізм.
Підкорення наказу чи активне наслідування спільної справи
У статті Райхера, Гаслама й Сміт запропоновано модель активного послідовництва: учасники погоджуються діяти тому, що ототожнюються з цінністю проголошеної мети. У експериментальному дослідженні 2014 року заклики підтримати «наукову справу» були дієвішими, ніж формулювання, що звучали як прямий наказ. Архівний аналіз свідчень учасників також засвідчив роль переконання, що вони допомагали корисному проєкту.
Проте інша критична інтерпретація підкреслює примус і нерівність можливостей між експериментатором та учасником. Дослідження показують, що авторитет працює в контексті соціальних значень, очікувань і обмежень; вони не дають підстав зводити масове насильство до одного універсального механізму. Учасник лабораторного досліду, член підпільної організації й особа під реальною загрозою мають різні можливості та обставини вибору.
Як у групі змінюється відчуття власної відповідальності
Перекладання відповідальності на керівника
Формула «так наказали» психологічно переносить центр рішення від виконавця до того, хто віддає наказ. У теорії морального відсторонення Бандури це називають перенесенням відповідальності. Механізм описує спосіб самовиправдання: людина може визнавати, що дія відбулася, але зменшувати власну причетність до її морального оцінювання. Перенесення вини у власному поясненні не встановлює фактичного ступеня примусу та не визначає правового результату.
Розмивання відповідальності між багатьма людьми
Коли рішення розподілено між організаторами, тими, хто надає ресурси, виконавцями й прихильниками, окремий учасник може уявляти свій внесок незначним. Бандура описує це як розсіювання відповідальності та показує, як організаційний поділ функцій ускладнює моральний зв’язок між окремою дією і загальною шкодою. Первинне теоретичне джерело стосується ширшого кола колективних практик, а застосування саме до конкретної екстремістської групи вимагає незалежних даних.
Розсіювання відповідальності також відрізняється від колективної відповідальності як політичного або етичного поняття. У науковому аналізі варто запитувати, які рішення ухвалювалися, хто мав інформацію про наслідки, які можливості відмовитися існували, яку шкоду спричинено. Такі запитання допомагають відновити послідовність дій без припущення, що членство в групі саме собою доводить участь у злочині.
Рутинізація та відокремлення дії від наслідку
Герберт Келман виокремив три взаємопов’язані процеси, важливі для санкціонованого колективного насильства: авторизацію, рутинізацію й дегуманізацію. Рутинізація означає, що повторювана послідовність завдань і процедур зменшує простір для морального запитання про кінцеву мету. Водночас дії можуть набувати зовнішньої звичайності, а їхні наслідки ставати психологічно віддаленими.
У сучасній цифровій комунікації подібні явища можливі, коли людина виконує дрібні групові завдання й не бачить повної картини наслідків. Це редакційне застосування класичної моделі, а не доведений універсальний механізм цифрового вербування. Для висновку про реальну шкоду потрібні дані про конкретний зміст дій, контекст, причинні зв’язки та результати.
Моральне виправдання й пом’якшувальна мова
Учасники можуть описувати заподіяння шкоди як «служіння», «відновлення справедливості» чи «необхідний захист», при цьому не обговорюючи конкретних постраждалих. Теорія Бандури виділяє моральне виправдання, евфемістичне означення та вигідне порівняння як різні способи послаблення внутрішнього осуду. Сила такого виправдання залежить від соціального значення розповіді, переконань і ситуації, а не від наявності окремого слова у промові.
Моральна впевненість сама по собі неоднозначна. Огляд Скітки й Морґана описує, що сильні моральні переконання можуть підсилювати громадянську участь і спротив неправомірним наказам, але в деяких умовах також пов’язані з прийняттям насильницьких методів. Тому важливо досліджувати саме ставлення до шкоди іншим, а не інтенсивність переконання як таку.
Дегуманізація та зменшення уваги до постраждалих
Дегуманізація означає заперечення або применшення людських якостей осіб, яких позначають як «чужих». Келман розглядав її як один із механізмів послаблення моральних обмежень. Проте зв’язок між дегуманізацією та насильством залежить від того, для чого людина вважає насильство допустимим. Експерименти Рая, Вальдесоло й Ґрема відрізнили інструментальне насильство від насильства, яке учасники морально виправдовують, і показали неоднакові ефекти дегуманізації.
Практичний наслідок полягає в необхідності розглядати конкретні судження про допустимість шкоди, контекст і поведінку. Сам факт різкої риторики або взаємної антипатії в груповому конфлікті не є достовірним способом передбачити напад. Те саме стосується релігійної, етнічної чи політичної належності.
Лідерство, лояльність і колективні норми
Хто стає моральним орієнтиром групи
У групі рішення можуть узгоджуватися не лише з формальним керівником, а й з людьми, яких сприймають як уособлення її цінностей. Вплив таких осіб пов’язаний із довірою, видимою послідовністю, статусом серед учасників та здатністю формулювати спільну мету. Модель активного послідовництва особливо корисна для розуміння, чому частина учасників діє ініціативно, навіть без прямого наказу.
Дані про конкретну групу треба збирати окремо. Наявність харизматичного лідера або суворої дисципліни не доводить, що група вдасться до насильства. У спільнотах із цілком законними цілями також існують правила, авторитети й згуртованість. Вирішальним предметом аналізу стають схвалення насильства, конкретні дії та реальні зв’язки між ними.
Чому групова лояльність може приглушувати критику
Відданість групі здатна сприяти допомозі, солідарності й взаємній підтримці. Звеличення власної групи як безумовно морально бездоганної іноді утруднює визнання шкоди від дій «своїх». Три дослідження Ляйднера та колег розмежували звичайну прихильність до групи та її ідеалізацію в оцінках відповідальності за насильство. Це важливе уточнення для профілактики колективної безкарності.
Під час обговорень члени групи також спостерігають, які слова винагороджуються підтримкою, а які зустрічають осуд. Так формується уявлення про дозволену поведінку. Загальний механізм соціальних норм підтверджує польовий експеримент Палук, Шеперд і Ароноу у школах, де зміна норм серед помітних однолітків сприяла зниженню зареєстрованих конфліктів. Це дослідження шкільних конфліктів, а не пряма перевірка профілактики тероризму.
Сакралізація цінностей і крайня відданість
Коли певну цінність уважають такою, що не підлягає компромісу, а власну долю тісно пов’язують із групою, учасник може заявляти про готовність до значних жертв. Дослідження Шейха та співавторів підтримує взаємодію священних цінностей і злитості ідентичності у вимірюваній готовності до крайніх дій. Нейровізуалізаційне дослідження Гаміда та колег описує зв’язок оцінок однолітків зі змінами висловленої готовності боротися за цінності у вузькій вибірці.
У цих працях часто вимірюють самооцінку готовності боротися або померти, а не вчинене насильство. Нейронні кореляти не є біологічними «ознаками терориста». Висновки мають межі вибірки, методики й суспільного контексту; вони не утворюють інструмента індивідуального прогнозування злочину.
Межі відповідальності: чому пояснення поведінки важливе, але не замінює її оцінки
Психологічна відповідальність включає усвідомлення наслідків, відчуття власної участі, можливість висловити сумнів та готовність переосмислити дію після нової інформації. Моральна оцінка враховує також шкоду, заподіяну іншій людині. Кримінально-правова відповідальність визначається складом правопорушення, виною й іншими юридично значущими обставинами. В Україні відповідні норми закріплено в Кримінальному кодексі України, зокрема в положеннях про терористичні злочини; психологічна модель не встановлює складу злочину.
Пояснення «я виконував наказ», «так робили всі» чи «я не знав усієї картини» потребують перевірки фактичних обставин. Можуть існувати обман, обмеження свободи, погрози, залежність або дійсне незнання наслідків. Психологічно коректний аналіз не визначає автоматично ані повну добровільність, ані повну відсутність відповідальності. Модель Келмана пояснює, як соціальна організація змінює моральне сприйняття, але не підмінює доказування конкретних дій.
Особливо важливе розрізнення між ідеологічним схваленням насильства, наміром, участю в організації, матеріальними діями та фактичною шкодою. Систематичний огляд Вольфовича та співавторів попереджає, що чинники, пов’язані з радикальними установками, не обов’язково однаково пояснюють перехід до насильницької поведінки. Звідси випливає принцип: людину не можна класифікувати як потенційного нападника за одним висловом, уподобанням або характеристикою групової належності.
Як досліджують підкорення й колективне виправдання насильства
Експерименти та їхні етичні межі
Лабораторні досліди дозволяють змінювати окремі умови — джерело наказу, формулювання заклику, видимість постраждалого, можливість відмови — і порівнювати реакції. Саме так можна перевіряти частину причинних гіпотез. Сценарії, пов’язані з обманом і сильним стресом, тепер потребують суворих етичних обмежень; тому Бергер та Ґжиб із колегами використовували модифіковані процедури. Перенесення результатів із умовної поведінки у досліді на реальне насильство обмежене.
Опитування, інтерв’ю й аналіз групових практик
Опитування можуть вимірювати моральне виправдання шкоди, довіру до керівництва, групову ідентичність та заявлену готовність діяти. Інтерв’ю й аналіз документів допомагають відтворити зміни норм і способи пояснення дій учасниками. Але відповіді залежать від соціальної бажаності, пам’яті, самовиправдання та доступності вибірок. Архівне дослідження учасників Мілґрема показує цінність зіставлення поточних пояснень із незалежними історичними матеріалами.
Чому складно передбачити індивідуальне насильство
Насильницька дія є відносно рідкісною подією, а групові й особисті обставини змінюються. Підвищений груповий середній показник за шкалою не дає надійного висновку про конкретну особу. Метааналітичний систематичний огляд охоплює неоднорідні дослідження ризиків і захисних чинників; його результати не перетворюють перелік психологічних особливостей на діагностичний тест. Для оцінювання реальної загрози потрібні підготовлені фахівці, правові підстави, перевірювана інформація про поведінку та регулярний перегляд висновків.
Психологія опору неправомірному авторитету
Сумнів і відмова виконувати шкідливу вимогу залежать від того, чи може учасник висловити незгоду без загрози, чи існують незалежні джерела інформації, чи підтримують його інші люди та як він розуміє моральну мету дії. Дослідження моральної переконаності показують, що вона може бути джерелом спротиву тиску більшості або авторитету. Отже, індивідуальна моральна позиція не обов’язково руйнується під впливом групи.
З психологічного погляду здатність назвати конкретну шкоду, поставити запитання про підставу наказу й обговорити його наслідки підтримує особисте моральне судження. Умови, за яких учасники можуть висловлювати сумніви та отримувати підтримку поза групою, можуть полегшувати безпечне дистанціювання від насильницьких норм. Це практичний висновок із досліджень соціального впливу, а не доведена універсальна методика виходу з насильницьких груп.
Індивідуальний спротив особливо ускладнюється за наявності погроз чи насильницького контролю. У такому випадку моральні заклики самі по собі можуть бути недостатніми; першочерговими стають фізична безпека, конфіденційність і доступ до кваліфікованої допомоги. Настанови Управління ООН з наркотиків і злочинності наголошують на гуманному поводженні, індивідуальному підході та реінтеграції в інституційних умовах.
Профілактика насильства та підтримка виходу з групи
Розвиток здатності до морального обговорення
Профілактичні практики мають зосереджуватися на розпізнаванні конкретної шкоди, повазі до гідності інших людей, можливості критично оцінювати вимоги авторитету, правилах безпечної незгоди та пошуку допомоги. Водночас навчання критичного мислення саме по собі не є експериментально підтвердженим способом зменшення терористичних нападів. Систематичний огляд програм ведення випадку 2024 року не знайшов придатних оцінок ефективності саме цього класу втручань щодо радикалізації до насильства.
Зміна норм у найближчому оточенні
Людина орієнтується на поведінку значущих учасників свого кола. Програми, які дозволяють авторитетним серед однолітків людям відкрито підтримувати ненасильницькі правила взаємодії, можуть змінювати очікування щодо конфлікту. Рандомізоване дослідження у 56 школах надало докази зміни шкільних норм і зареєстрованих конфліктів; перенесення цього результату на екстремістське насильство потребує спеціальних випробувань.
Вихід, психологічна підтримка й реінтеграція
Припинення участі в насильницькій діяльності, зміна переконань і повернення до соціального життя є різними процесами. В однієї людини може зникнути готовність застосовувати насильство без повної зміни світогляду; в іншої — змінитися погляди, але зберігатися соціальна залежність від колишнього середовища. Міжнародні рекомендації щодо роботи з особами, пов’язаними з насильницьким екстремізмом описують значення індивідуальних потреб, навчених спеціалістів і підтримки після звільнення.
Доказова база ефективності таких заходів залишається обмеженою. Огляд Льюїса та колег не дозволяє стверджувати, що конкретна програма достовірно скорочує кількість актів екстремістського насильства. Показники задоволеності учасників, зміни поглядів і стабільності соціального життя треба оцінювати окремо від підтвердженого зменшення реального насильства.
Роль близьких людей
Близьким варто розрізняти суперечливі переконання та конкретні погрози чи підготовку до заподіяння шкоди. Корисні спокійний контакт, запитання про безпеку, відмова від приниження і підтримка звернення до фахівців. За достовірної безпосередньої загрози людям пріоритетом стають безпечне припинення контакту з небезпечною ситуацією та звернення до відповідних екстрених служб. Близькі не повинні самостійно проводити приховані «перевірки», стеження або намагатися виконувати професійну оцінку терористичного ризику.
Діти й підлітки: авторитет однолітків та права дитини
Підлітковий вік пов’язаний із пошуком належності, автономії та значущого місця серед однолітків. Водночас поведінка і вплив соціального середовища дуже різняться між конкретними підлітками. Дослідження шкільних мереж підтримує важливість норм, які транслюють помітні однолітки, але не дозволяє класифікувати підлітків за ризиком насильницького екстремізму лише через інтернет-активність, емоційність чи інтерес до політики.
Якщо виникають обґрунтовані побоювання щодо примусу, погроз, експлуатації або насильства, допомога має враховувати вік, права дитини, приватність, безпечну взаємодію із законними представниками та компетенцію відповідних служб. Публічне таврування, поширення приватних повідомлень і необґрунтовані «списки радикалізованих» підсилюють стигму та можуть ускладнити довіру. Рішення ухвалюють за перевіреними фактами про конкретну небезпеку та відповідно до законодавства.
Український контекст: наукове пояснення й правова оцінка
Українське законодавство розглядає терористичну діяльність через визначені законом дії та їхню правову кваліфікацію. Закон «Про боротьбу з тероризмом» установлює відповідні поняття, а Кримінальний кодекс України містить кримінально-правові положення. Це джерела правових норм. Психологічні механізми — підкорення, групова ідентифікація та моральне відсторонення — походять із наукових досліджень і не створюють самостійної юридичної категорії винності.
Для України, яка переживає наслідки збройної агресії, особливо важливо точно називати контекст насильства, реальні порушення, статус постраждалих і правові межі самооборони та захисту людей. Необхідно розмежовувати законний захист, мирні форми політичної участі, воєнні злочини, терористичну діяльність і пропагування насильства відповідно до юридичних фактів, а не психологічних ярликів. Це редакційний принцип застосування наукової точності до суспільно чутливої теми; індивідуальні правові висновки належать компетентним органам та фахівцям.
Найпоширеніші запитання
Чи означає виконання наказу, що людина втрачає моральну відповідальність?
Ні. Наказ може впливати на суб’єктивне відчуття відповідальності, але моральна оцінка враховує знання людини, свободу вибору, передбачувану шкоду та її конкретні дії. Психологічний механізм перенесення відповідальності описує самовиправдання, а не юридичне звільнення від відповідальності.
Чи доводять експерименти Мілґрема, що будь-хто може стати терористом?
Ні. Вони досліджували поведінку в специфічній лабораторній ситуації, а не терористичні злочини. Первинний експеримент і сучасні критичні огляди вимагають зважати на контекст, методологію та межі узагальнення.
Чим підкорення відрізняється від ідентифікації з лідером?
Підкорення описує виконання вказівки. Ідентифікація означає, що людина визнає спільну мету своєю і може самостійно діяти для її досягнення. Обидва процеси можуть співіснувати. Модель активного послідовництва пояснює, чому переконаність у меті має значення поряд із самим наказом.
Чи можна визначити небезпечну людину за авторитарними поглядами або суворою дисципліною групи?
Ні. Такі ознаки не є надійним індивідуальним прогнозом насильства. Потрібно розділяти погляди, висловлені наміри, підтверджену підготовку та вчинені дії. Систематичний огляд чинників радикалізації демонструє неоднорідність зв’язків між установками та поведінкою.
Чи допомагає пояснення відповідальності зменшувати підтримку насильства?
Моральне обговорення та зміна норм мають обґрунтований психологічний сенс. Проте систематичний огляд програм протидії радикалізації виявив недостатність якісних оцінок ефективності, тому обіцяти доведене зниження екстремістського насильства через одну бесіду або навчальну програму не можна.
Що робити, якщо член групи повідомляє про примус чи погрози?
Насамперед слід забезпечити фізичну безпеку, зберегти приватність і звернутися по компетентну допомогу. У разі безпосередньої загрози життю чи здоров’ю потрібне звернення до екстрених служб. Оцінювання реальної загрози та правових наслідків належить відповідним фахівцям.
Висновки
Підкорення авторитету в насильницьких групах найточніше аналізувати як взаємодію влади, примусу, соціальної ідентичності та морального осмислення дій. Дослідження показують, що люди можуть виконувати вимоги керівництва, активніше служити меті, яку вважають справедливою, або применшувати свою участь через перенесення й розсіювання відповідальності. Теорія морального відсторонення, підхід активного послідовництва та аналіз санкціонованого колективного насильства доповнюють один одного в межах різних дослідницьких запитань.
Науково коректний висновок стосується механізмів і умов, за яких окремі дії можуть ставати для учасників психологічно прийнятнішими. Він не є діагнозом, доказом вини чи формулою прогнозування нападів. Профілактика потребує захисту людей, підтримки можливості безпечної незгоди, індивідуальної оцінки конкретних загроз і чесного вимірювання результатів програм.
Пов’язані статті
Джерела
Верховна Рада України. (2001). Кримінальний кодекс України, № 2341-III.
Верховна Рада України. (2003). Закон України «Про боротьбу з тероризмом», № 638-IV.
Bandura, A. (1999). Moral disengagement in the perpetration of inhumanities. Personality and Social Psychology Review, 3(3), 193–209.
Burger, J. M. (2009). Replicating Milgram: Would people still obey today?. American Psychologist, 64(1), 1–11.
Grzyb, T., Dolinski, D., Sudoł-Malisz, M., Kulik, G., & Mielczarek, Ł. (2025). Doubting the power of prestige: Obedience to authority beyond institutional and research justifications. Scientific Reports, 15, 24911.
Hamid, N., et al. (2019). Neuroimaging «will to fight» for sacred values: An empirical case study. Royal Society Open Science, 6, 181585.
Haslam, S. A., & Reicher, S. D. (2012). Contesting the «nature» of conformity: What Milgram and Zimbardo’s studies really show. PLOS Biology, 10(11), e1001426.
Haslam, S. A., Reicher, S. D., & Birney, M. E. (2014). Nothing by mere authority: Evidence that participants are motivated not by orders but by appeals to science. Journal of Social Issues, 70(3), 473–488.
Haslam, S. A., Reicher, S. D., Millard, K., & McDonald, R. (2015). «Happy to have been of service»: The Yale archive as a window into engaged followership. British Journal of Social Psychology, 54(1), 55–83.
Haslam, S. A., & Reicher, S. D. (2017). 50 years of «obedience to authority»: From blind conformity to engaged followership. Annual Review of Law and Social Science, 13, 59–78.
Kaposi, D. (2017). The resistance experiments: Morality, authority and obedience in Stanley Milgram’s account. Journal for the Theory of Social Behaviour, 47(4), 382–401.
Kelman, H. C. (1973). Violence without moral restraint: Reflections on the dehumanization of victims and victimizers. Journal of Social Issues, 29(4), 25–61.
Leidner, B., Castano, E., Zaiser, E., & Giner-Sorolla, R. (2010). Ingroup glorification, moral disengagement, and justice in the context of collective violence. Personality and Social Psychology Bulletin, 36(8), 1115–1129.
Lewis, J., Marsden, S., Cherney, A., Zeuthen, M., Rahlf, L., Squires, C., & Peterscheck, A. (2024). Case management interventions seeking to counter radicalisation to violence and related forms of violence: A systematic review. Campbell Systematic Reviews, 20(2), e1386.
Milgram, S. (1963). Behavioral study of obedience. Journal of Abnormal and Social Psychology, 67(4), 371–378.
Paluck, E. L., Shepherd, H., & Aronow, P. M. (2016). Changing climates of conflict: A social network experiment in 56 schools. Proceedings of the National Academy of Sciences, 113(3), 566–571.
Rai, T. S., Valdesolo, P., & Graham, J. (2017). Dehumanization increases instrumental violence, but not moral violence. Proceedings of the National Academy of Sciences, 114(32), 8511–8516.
Reicher, S. D., Haslam, S. A., & Smith, J. R. (2012). Working toward the experimenter: Reconceptualizing obedience within the Milgram paradigm as identification-based followership. Perspectives on Psychological Science, 7(4), 315–324.
Sheikh, H., Gómez, Á., & Atran, S. (2016). Empirical evidence for the devoted actor model. Current Anthropology, 57(S13).
Skitka, L. J., & Morgan, G. S. (2014). The social and political implications of moral conviction. Political Psychology, 35(S1), 95–110.
United Nations Office on Drugs and Crime. (2016). Handbook on the management of violent extremist prisoners and the prevention of radicalization to violence in prisons. United Nations.
Wolfowicz, M., Litmanovitz, Y., Weisburd, D., & Hasisi, B. (2021). Cognitive and behavioral radicalization: A systematic review of the putative risk and protective factors. Campbell Systematic Reviews, 17, e1174.