Погляди, наміри та насильницька поведінка: чому переходу немає автоматично
Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 року · Редакційна політика
Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики
Погляди, наміри й насильницькі дії належать до різних рівнів людської поведінки. Людина може обстоювати радикальні суспільні зміни, гостро засуджувати владу, відчувати солідарність із політичним рухом або схвалювати певну ідеологію, не маючи наміру заподіяти комусь шкоду. Навіть висловлене схвалення насильства, декларований намір і фактична участь у нападі є різними дослідницькими показниками. Саме ця різниця є центральною для психології насильницької радикалізації, прав людини та відповідальної профілактики. Систематичний огляд Wolfowicz та співавторів і емпірична робота Callahan і Rosenfeld демонструють, чому їх не можна зводити до однієї шкали «небезпечності».
Ця стаття пояснює психологічні та методологічні підстави розриву між переконаннями, намірами й насильницькою поведінкою, показує, що насправді вимірюють дослідження, та розглядає наслідки для освіти, правозастосування й підтримки близьких. Співвідношення радикалізації, екстремізму й тероризму пояснено в статті «Радикалізація, екстремізм і тероризм: відмінності понять». Понятійне розмежування радикальних переконань і політичного насильства докладніше викладене в матеріалі «Радикальні переконання і політичне насильство: у чому різниця»; тут увага зосереджена на тому, як окремі психологічні стани й рішення співвідносяться з подальшими діями.
Що саме означають погляди, схвалення насильства, намір і поведінка
Погляди та ідеологічні переконання
Політичне або світоглядне переконання — це уявлення про бажаний суспільний порядок, справедливість, владу, права, ідентичність або допустимі способи змін. Його зміст може бути поміркованим чи радикальним, послідовним або суперечливим. Радикальність характеризує глибину бажаних змін щодо наявного порядку; сама по собі вона не визначає ставлення до фізичного насильства. Дослідники McCauley і Moskalenko пропонують окремо аналізувати радикалізацію поглядів і радикалізацію дій.
Критика уряду, підтримка непопулярної ідеї, мирна громадянська мобілізація та релігійна практика є різними формами реалізації переконань і громадянської участі. Їхня оцінка потребує врахування фактичних дій, конкретного контексту й законодавчих критеріїв. У психологічному дослідженні немає підстав надавати людині індивідуальний статус загрози через її етнічність, релігію або належність до політичної спільноти.
Схвалення, виправдання та підтримка насильства
Ставлення до насильства означає те, наскільки людина вважає його прийнятним, виправданим або корисним за певних обставин. Воно може стосуватися конкретної історичної події, гіпотетичного конфлікту, самооборони, помсти чи загального принципу. Ці значення істотно відрізняються, тому запитання «Чи підтримуєте ви насильство?» без уточнення контексту має обмежену аналітичну цінність. Систематичний огляд когнітивної та поведінкової радикалізації розглядає відповідні результати як різні категорії, а не як взаємозамінні виміри.
Моральне виправдання шкоди може знижувати психологічний бар’єр перед насильством, особливо коли поєднується з груповим тиском або знеособленням інших. Проте встановлення такого механізму у вибірці не дає підстав стверджувати, що кожна людина, яка висловлює суперечливе моральне судження, вчинить насильство. Докладніше про цей процес — у статті «Моральне відсторонення в насильницькому екстремізмі: механізм виправдання шкоди».
Намір і готовність діяти
Намір — це суб’єктивно заявлена або внутрішньо сформована спрямованість на майбутню дію. У дослідженнях він часто фіксується відповіддю на запитання про ймовірну готовність вчинити певну дію за уявних обставин. Можливі намір проголосувати, взяти участь у мирному протесті, підтримати незаконну дію або застосувати насильство. Наявність наміру не тотожна здатності, можливості, плануванню чи вчиненому діянню. Про загальний психологічний розрив між намірами й поведінкою свідчать дослідження багатьох сфер повсякденного життя; їхні кількісні оцінки не можна механічно переносити на терористичне насильство.
Підготовка, конкретні рішення та здійснене насильство
Фактична поведінка встановлюється на підставі спостережуваних дій і належно перевірених відомостей. У кримінологічному й правовому аналізі важливо розрізняти загальну прихильність до ідеї, конкретизовані висловлювання про майбутнє, документовані дії з підготовки та завершений насильницький вчинок. Юридичні кваліфікації визначаються законом і доказами, а психологічні опитувальники самі по собі не встановлюють злочину. Дослідження Callahan і Rosenfeld спеціально розрізняло громадянську непокору, участь у насильницьких змовах і безпосереднє насильство, отримавши різні результати для цих типів поведінки.
Чому немає універсального переходу від переконання до вчинку
Модель «людина засвоїла радикальну ідею, отже згодом обов’язково стане насильницькою» спрощує багаторівневий соціально-психологічний процес. Вона ігнорує розбіжність між переконаннями та поведінкою, можливість мирного активізму, особисті моральні межі, соціальні зв’язки, зміну життєвих обставин і численні альтернативні траєкторії. Двопірамідна модель McCauley і Moskalenko була запропонована саме для відокремлення ступеня радикальності думок від рівня залучення до радикальних дій.
Нерівномірність переходу має кілька пояснень. Переконання можуть виконувати функцію ідентичності або символічного протесту, тоді як поведінка потребує конкретного рішення за конкретних умов. Людина може оцінювати фізичну шкоду як морально неприйнятну, віддавати перевагу законним способам досягнення мети, не довіряти закликам групи або змінити свою позицію. Ситуаційні можливості, страх наслідків та соціальні норми також впливають на рішення. Такі процеси досліджуються на різних рівнях — особистому, груповому й суспільному, що відображено в огляді Pandey і Behera.
Окремі «піраміди» поглядів і дій
У концепції двох пірамід одна вісь описує ставлення до радикальних ідей, а друга — ступінь участі в радикальних діях. Можна мати тверді переконання й залишатися поза насильницькою практикою; можлива також участь у груповій дії через соціальну лояльність, статус чи тиск, коли особисте ідеологічне розуміння обмежене. Це аналітична модель, яка допомагає ставити дослідницькі запитання, а не формула для встановлення індивідуальної небезпеки. Первинна публікація моделі і пізніша дискусія про зв’язок переконань та поведінки демонструють відкритість питання щодо сили та характеру переходів.
Різні типи залучення не утворюють автоматичної черги
Людина може підтримувати суспільну реформу, брати участь у громадських кампаніях, поширювати різку риторику або відвідувати мирні зібрання протягом багатьох років без переходу до насильства. Інша людина може швидко долучитися до насильницького епізоду в умовах групового тиску чи локального конфлікту. Єдиного порядку подій, обов’язкового для всіх біографій, дослідження не встановили. Докладне критичне зіставлення моделей подано в матеріалі «Чи існують стадії радикалізації: огляд моделей і доказів».
Що показало дослідження зв’язку ідеологічної відданості та насильства 2025 року
Callahan і Rosenfeld (2025) використали базу даних про осіб, пов’язаних з екстремістськими середовищами, щоб перевірити припущення, ніби сильна ідеологічна відданість є надійною ознакою насильницької поведінки. Їхній результат відрізнявся залежно від критерію: більша відданість корелювала з радикальними діями та громадянською непокорою, проте загалом не мала аналогічного позитивного зв’язку з участю в насильницьких змовах або безпосереднім насильством.
Автори повідомили відношення шансів 1,36 для радикальних дій і громадянської непокори, 0,95 для участі в насильницьких змовах та 1,02 для безпосереднього насильства. Такі числа описують статистичний зв’язок у конкретному масиві даних після застосованого аналізу; вони не означають, що певна особа має відповідний відсоток імовірності вчинити напад. Автори також встановили відмінності між досліджуваними ідеологічними підгрупами, що ще раз застерігає від перенесення середнього результату на будь-яке середовище. Опис дослідження та результати доступні у PubMed.
Цей висновок не доводить відсутності будь-якого зв’язку між ідеологією й насильством. Він показує обмеженість одного конкретного показника — ідеологічної відданості — як самостійного засобу прогнозування. Дослідження було ретроспективним, спиралося на доступні записи про виявлених осіб і не перетворює оцінки зв’язків на достовірний прогноз майбутньої поведінки. Для практики важливе саме коректне прочитання його меж. Окремі психологічні підходи до безпосередніх форм терористичного насильства розглянуто в матеріалі «Психологія терористичного насильства: пояснення та межі досліджень».
Що систематичні огляди встановили про різні наслідки радикалізації
Систематичний огляд і метааналіз Wolfowicz, Litmanovitz, Weisburd та Hasisi (2021) узагальнив велику кількість емпіричних праць про ймовірні чинники когнітивної та поведінкової радикалізації. Автори окремо розглядали радикальні установки, наміри й поведінку, оскільки наявність зв’язку з одним із цих показників не гарантує зв’язку з іншим. Особливо важливими є неоднорідність визначень, відмінності вибірок, переважання спостережувальних досліджень і недостатня кількість даних про фактичне насильство.
Метааналіз дозволяє виявляти повторювані статистичні асоціації, однак об’єднання різних інструментів вимірювання й контекстів не робить їх тотожними. Якщо дослідження визначає «радикалізацію» через згоду з гіпотетичним твердженням, його результати стосуються відповідей на опитувальник. Якщо результатом є зафіксована участь у насильстві, йдеться про іншу дослідницьку змінну. Автори огляду 2021 року наголошують на потребі розрізняти ці наслідки та обережно інтерпретувати чинники ризику й захисту.
Огляд Pandey і Behera (2026) доповнює цей підхід багаторівневим групуванням чинників: індивідуальних, міжособистісних і суспільних. Перелік досліджуваних характеристик охоплює почуття несправедливості, групові зв’язки, обставини конфлікту, ставлення до насильства й багато інших змінних. Наявність окремої характеристики у списку корелятів не робить її діагностичною ознакою конкретної людини; це запрошення досліджувати механізми та умови, а не створювати універсальний психологічний профіль.
Чому дослідження намірів не доводять фактичного насильства
Велике міжнародне дослідження 2026 року
У дослідженні Bélanger та співавторів, опублікованому у вересні 2026 року, взяли участь 10 407 респондентів із загальнопопуляційних вибірок 40 країн; окремо аналізували невелику групу 80 ув’язнених осіб. Автори порівнювали дванадцять раніше вивчених чинників, застосовуючи кілька статистичних підходів. Найстійкіші незалежні асоціації з декларованими радикальними намірами виявили моральне нейтралізування насильства, надмірно жорстку особисту залученість до ідеологічної мети та сприйняття групової дискримінації.
Це вагоме дослідження того, як різні психологічні показники співвідносяться з намірами в багатьох суспільствах. Його кінцевим показником залишалися радикальні наміри, вимірювані в дослідженні, а не достовірно зафіксовані майбутні напади. Висновок «цей чинник пов’язаний із вищим рівнем задекларованої готовності» науково обґрунтований; висновок «за цим чинником можна визначити майбутнього нападника» даними цієї роботи не підтверджений. Методологія та підсумкові результати наведені в оригінальній статті.
Чому люди можуть декларувати намір, але діяти інакше
Розбіжність може виникати через умовність запитання, соціальні очікування, емоційний стан, бажання продемонструвати лояльність, переоцінку власної готовності або зміну обставин. Висловлена відповідь інколи є позицією в дискусії, а інколи — серйозним повідомленням про можливу дію. Контекст, конкретність висловлювань, наявні факти й динаміка ситуації мають значення. У ширшій психології поведінки Sheeran і Webb (2016) систематизували причини, з яких намір не завжди реалізується; їхня робота є загальною теоретичною опорою, а не прямим вимірюванням екстремістських нападів.
Різницю між готовністю до законного активізму й готовністю до незаконних або насильницьких дій досліджували Moskalenko і McCauley (2009). Запропоновані ними шкали показали дві пов’язані, але відмінні форми політичної мобілізації. У дослідженні використовували також вибірки українських студентів, однак ці дані відображають конкретний дослідницький контекст і час; шкала намірів не є перевіреним способом передбачення терористичних нападів або визначення небезпечності школяра чи дорослого.
Як вимірюють переконання, наміри й дії
Опитувальники та самозвіти
Самозвіт дозволяє зібрати відомості про ставлення, моральні судження, емоції й заявлену готовність діяти. Його перевага — можливість досліджувати широкі вибірки та порівнювати відповіді за стандартними формулюваннями. Обмеження — чутливість до розуміння слів, соціальної бажаності, контексту опитування, страху, бравади й культурних відмінностей. Формулювання про абстрактне «виправдання сили» та про конкретний намір завдати шкоди певній особі вимірюють різні речі. Це особливо важливо для шкал політичного активізму й радикалізму.
Поведінкові й адміністративні дані
Дослідження фактичних дій можуть спиратися на судові рішення, офіційні записи, перевірені хронології та інші документальні джерела. Вони стикаються з проблемою відбору: до баз зазвичай потрапляють виявлені випадки, а невиявлені дії або люди, які відмовилися від намірів, представлені інакше. Крім того, факт порушення закону, участь у ненасильницькій громадянській непокорі й напад із застосуванням сили не є однаковими кінцевими показниками. Ці обмеження потрібно враховувати при тлумаченні ретроспективного аналізу Callahan і Rosenfeld.
Поздовжнє дослідження та причинність
Щоб оцінити, чи передує певна установка подальшому насильству, потрібні дані про зміну станів і поведінки в часі, придатні порівняльні групи та методи роботи з рідкісними наслідками. Навіть тоді часовий порядок сам по собі не усуває впливу спільних причин: конфліктних умов, групового оточення, попереднього досвіду та доступу до ситуацій, у яких насильство стає можливим. Систематичні огляди Wolfowicz та співавторів і Pandey та Behera демонструють значну частку досліджень кореляційного типу, через що причинні висновки залишаються обмеженими.
Чому статистичний зв’язок не дорівнює особистому прогнозу
Якщо певна установка частіше трапляється в групі осіб, причетних до насильства, ніж у порівняльній групі, це ще не означає, що більшість людей із такою установкою вчинять насильство. Для індивідуального прогнозування необхідні дані про поширеність наслідку, точність виявлення, частоту хибних спрацьовувань, придатність інструмента до конкретного середовища та зміну ризику в часі. За рідкісних наслідків навіть тест із, на перший погляд, добрими показниками може давати багато хибних позитивних оцінок. Систематичний огляд засобів оцінювання ризику насильницького екстремізму 2025 року особливо підкреслює дефіцит надійної перевірки прогностичної валідності.
Уявімо суто умовну модель: серед 10 000 людей реальна подія впродовж визначеного періоду стається у 10. Якщо гіпотетичний інструмент правильно позначає 8 із цих 10 випадків, але помилково позначає 5% інших людей, він створить близько 500 хибнопозитивних сигналів поряд із вісьмома правильними. Це математична ілюстрація впливу низької базової частоти, а не оцінка реальної поширеності екстремістського насильства або характеристики будь-якої конкретної методики. Така логіка пояснює, чому профілювання на підставі загальних ознак може порушувати права людей і відволікати ресурси від перевірки конкретних загроз.
Межі VERA-2R, TRAP-18 та ERG22+
VERA-2R, TRAP-18 та ERG22+ — спеціалізовані структуровані підходи, які застосовують у різних професійних контекстах оцінювання ризику, супроводу або аналізу загроз. Вони мають різні завдання, джерела інформації та вимоги до підготовки користувачів. Їхнє використання потребує професійної компетентності, якісних даних, процедурної відповідальності й розуміння правових обмежень. Систематичний огляд Brouillette-Alarie та співавторів (2025) охопив 20 досліджень і встановив, що доступна база валідизації залишається недостатньою для впевнених прогностичних висновків. Навіть професійна структурована оцінка не є гарантією передбачення події.
Переліки «тривожних ознак» у соціальних мережах не замінюють професійної оцінки конкретної погрози. Самостійне присвоєння іншим людям статусу загрози за висловлюванням, зовнішністю, релігійною практикою чи психологічною характеристикою створює ризик стигматизації. Методологічні межі спеціалізованих засобів докладніше пояснює стаття «Оцінювання ризику екстремістського насильства: принципи та межі».
Які механізми впливають на ставлення до насильства та рішення діяти
Сприйнята несправедливість і соціальна ідентичність
Відчуття несправедливості може впливати на гнів, недовіру, групову солідарність і пошук способу відновлення гідності. Але пережита образа має численні можливі наслідки: від судового звернення, участі у волонтерстві й мирному протесті до відсторонення або агресивної реакції. Огляд van den Bos розглядає взаємодію переживання несправедливості з емоціями, культурними контекстами й груповими процесами, а дослідження 40 країн 2026 року виявило зв’язок сприйнятої дискримінації саме з радикальними намірами. В обох випадках це не є автоматичним поясненням індивідуального насильства.
Моральне нейтралізування й дегуманізація
Переосмислення шкоди як нібито необхідної, виправданої чи несуттєвої може змінювати моральну оцінку насильства. Механізми такого типу досліджують у межах морального відсторонення та міжгрупових упереджень. Вони допомагають зрозуміти мову виправдання, але не утворюють самодостатнього тесту майбутніх дій. Для ґрунтовного пояснення групових механізмів дивіться матеріал «Дегуманізація та виправдання насильства проти інших груп». Багатокраїнне дослідження Bélanger та співавторів пов’язує моральне нейтралізування з виміряними намірами, а не з доведеними майбутніми злочинами.
Груповий вплив, близькі зв’язки та ситуація
Людина може орієнтуватися на норми близької групи, потребу у визнанні, відчуття належності, дружні взаємини й особисті зобов’язання. Значення такого впливу залежить від обставин, можливості безпечного виходу, альтернативної підтримки та конкретних дій учасників. Соціальний рівень радикалізації докладніше описаний у систематичному огляді Pandey і Behera, а на ХАБі — у статті «Особисті зв’язки та дружні мережі у вербуванні».
Чому механізми не можна складати в обов’язкову формулу
Навіть якщо кілька чинників пов’язані зі схваленням насильства, їхні ефекти можуть залежати від взаємодії, часу, обраних визначень і способу відбору учасників. Одна й та сама групова ідентичність може супроводжувати мирну самоорганізацію, захист прав або конфліктну мобілізацію. Науково коректна модель має допускати альтернативні шляхи та чинники, які стримують насильство. Саме такий підхід закладено в багаторівневому систематичному огляді 2026 року.
Погляди, дії та права людини в українському контексті
Стаття 34 Конституції України гарантує свободу думки і слова та вільне вираження поглядів і переконань, передбачаючи встановлені законом підстави для обмежень заради захисту визначених суспільних інтересів і прав інших осіб. Стаття 35 Конституції визначає свободу світогляду й віросповідання. Отже, у правозастосуванні й освіті потрібно розмежовувати правомірне вираження переконань, конкретні протиправні діяння та законні підстави для втручання.
Закон України «Про боротьбу з тероризмом» встановлює правове поле протидії тероризму. Його юридичні поняття й процедури мають іншу функцію, ніж психологічні конструкції «радикальна установка» чи «декларований намір». Редакційний висновок із поєднання наукових і правових джерел полягає в тому, що превентивна робота повинна спиратися на пропорційність, перевірені факти, належні процедури та повагу до прав людини, уникаючи колективних підозр щодо світоглядних груп.
Український досвід війни, окупації та суспільної мобілізації вимагає чіткого контекстуального тлумачення заяв про застосування сили. Захист людей від агресії, дискусії про право, історичні оцінки та ідеологічно мотивовані напади на цивільних не можна об’єднувати одним психологічним ярликом. Правову оцінку конкретних дій здійснюють компетентні органи відповідно до чинного законодавства; психологічна стаття пояснює межі узагальнень, а не визначає правову винуватість.
Особливості підліткового віку й цифрових середовищ
Підлітки можуть випробовувати ідентичності, висловлювати різкі судження, наслідувати груповий стиль спілкування або реагувати на емоційно насичений контент. Сам факт такої поведінки не встановлює насильницького наміру. У роботі з дітьми важливі розвиток здатності оцінювати наслідки, безпечний діалог, захист від цькування, конфіденційність і співмірне реагування на конкретні загрози. Загальну багаторівневу картину соціальних впливів описує систематичний огляд Pandey і Behera, але він не дозволяє перетворювати окремі особливості розвитку на прогноз нападу.
У цифровому середовищі висловлювання можуть бути цитатами, іронією, спробами привернути увагу, участю в дискусії або справжнім повідомленням про небезпечну дію. Визначення смислу потребує перевірки обставин і поваги до приватності. Сімейна та освітня профілактика може підтримувати медіаграмотність, емоційну регуляцію, критичне осмислення виправдань шкоди й доступ до довірених дорослих. Ефективність конкретних програм потребує окремої незалежної оцінки за поведінковими наслідками, а не лише за змінами відповідей після заняття.
Що робити, якщо людина висловлює тривожні погляди або погрози
Спочатку слід розрізнити абстрактну позицію й конкретне повідомлення про можливе заподіяння шкоди. Для розмови про погляди доречні уточнювальні запитання, повага до гідності, перевірка інформації та встановлення меж допустимої поведінки. Замість визначення людини як «екстреміста» за поглядами варто обговорювати її реальні слова й дії, занепокоєння і можливості звернутися до професійної підтримки. Практичне розгортання сімейного діалогу подане в статті «Як близьким реагувати на можливу насильницьку радикалізацію».
Якщо повідомлення містить конкретну погрозу, названо потенційну жертву або є обґрунтовані відомості про близьку небезпеку, пріоритетом стає безпека. Слід уникати самостійного зіткнення, не поширювати персональні дані публічно та звертатися до компетентних екстрених служб чи правоохоронних органів відповідно до ситуації. Рішення про загрозу повинні ґрунтуватися на перевірюваних фактах і професійних процедурах. Огляд валідності інструментів ризику пояснює, чому самостійне застосування психологічних профілів є неприйнятною заміною професійної роботи.
Після безпосереднього врегулювання ризику можуть бути потрібні підтримка родини, доступ до психосоціальної допомоги, безпечне припинення контактів із насильницькою групою та відновлення соціальних зв’язків. Кожен із цих напрямів має свою доказову базу й не повинен оцінюватися лише за тим, чи змінилася ідеологія людини. Важливе питання — чи змінилися реальні дії, умови безпеки та здатність жити без насильства.
Як планувати профілактику без стигматизації
Профілактика на рівні спільноти спирається на підтримку доступної освіти, довіру, правомірні способи вирішення конфліктів і доступ до допомоги. Цільові програми повинні враховувати конкретні потреби, права учасників, наслідки для приватності та незалежну оцінку результатів. Зменшення схвалення насильства в опитуванні, зниження декларованих намірів і доведене скорочення реальних насильницьких дій — три різні критерії успіху. Їхнє ототожнення призводить до завищених оцінок ефективності. Структуру профілактичних підходів і межі доказів розглянуто в статті «Профілактика насильницького екстремізму: рівні та доказові підходи».
Захисними умовами можуть бути можливість мирної участі в суспільному житті, значущі соціальні зв’язки, ненасильницькі способи вираження протесту та довіра до інституцій. Це потенційні напрями роботи, а не гарантія запобігання індивідуальному нападу. Зміст емпіричних результатів і обмеження вивчення захисних чинників докладніше викладено в матеріалі «Захисні чинники від залучення до насильницького екстремізму».
Поширені запитання
Чи означають радикальні політичні погляди, що людина може стати нападником?
Радикальні погляди самі по собі не є достовірним прогнозом нападу. Дослідження Callahan і Rosenfeld (2025) не виявило загального позитивного зв’язку ідеологічної відданості з двома дослідженими показниками насильницької поведінки, хоча виявило важливі відмінності між підгрупами. Для оцінювання конкретної погрози потрібні перевірені обставини та компетентні процедури.
Чи є схвалення насильства тим самим, що намір його застосувати?
Ні. Схвалення є оціночним судженням щодо допустимості насильства, намір — спрямованістю на майбутню дію, а фактичне насильство — встановленою поведінкою. Ці показники можуть бути пов’язані статистично, але відрізняються за змістом і способом вимірювання. Метааналіз Wolfowicz та співавторів саме тому розглядає когнітивні й поведінкові результати окремо.
Якщо людина заявила про готовність до насильства, чи можна ігнорувати це як емоцію?
Конкретні погрози потребують відповідального реагування з урахуванням змісту, обставин і безпеки потенційних постраждалих. Водночас окрема емоційна фраза не дає підстав оголошувати людину майбутнім нападником. Потрібно зберігати перевірювану інформацію, діяти законно й передавати оцінювання реальної загрози компетентним фахівцям.
Чи дають тести на радикалізацію надійний прогноз насильства?
Наявні наукові дані не підтверджують універсального тесту, здатного достовірно передбачати індивідуальне екстремістське насильство. Огляд 20 досліджень спеціалізованих інструментів виявив істотні прогалини валідизації. Опитувальник установок або намірів тим більше не дорівнює оцінці ймовірності нападу.
Чи існує послідовність стадій, через яку проходить кожна радикалізована людина?
Дослідження описують кілька концептуальних моделей і неоднорідні життєві траєкторії. Універсальної обов’язкової послідовності переходів від переконання до насильства не встановлено. Модель двох пірамід допомагає пояснити самостійність процесів зміни думок і дій.
Чи можна вважати зменшення радикальних висловлювань доказом успішної профілактики?
Зміна висловлювань або відповідей після навчання може бути корисним проміжним показником, але сама по собі не засвідчує скорочення фактичного насильства. Для такого висновку потрібні придатні поведінкові наслідки, період спостереження, порівняння з альтернативними поясненнями й належна якість оцінювання. Метааналіз чинників радикалізації демонструє, чому різні кінцеві показники потрібно досліджувати окремо.
Висновки
Погляди, моральне схвалення насильства, декларований намір, підготовчі рішення та фактична насильницька поведінка формують пов’язані, але самостійні рівні аналізу. Між ними можливі різні переходи, зупинки, зміни напрямку та альтернативні способи дії. Саме тому оцінювання психологічного стану, наукове дослідження радикалізації та правова перевірка конкретного діяння потребують різних понять, різних даних і різних процедур. Сучасні емпіричні результати 2025 року, багатокраїнне дослідження намірів 2026 року і систематичний огляд валідності оцінювання ризику разом підтримують обережне розмежування пояснення, асоціації та індивідуального прогнозу.
Суспільна користь такого розмежування полягає в можливості одночасно захищати свободу переконань, вчасно реагувати на конкретні загрози, зменшувати стигматизацію та оцінювати профілактичні заходи за результатами, які вони справді здатні показати.
Пов’язані статті
Джерела
Bélanger, J. J., Gómez, A., Snook, D., Adam-Troian, J., Wolfowicz, M., et al. (2026). An international tournament of risk factors for radical intentions: Evidence from 40 countries. Frontiers in Psychology, 17, 1855329. DOI: 10.3389/fpsyg.2026.1855329.
Brouillette-Alarie, S., Hassan, G., Varela, W., Danis, E., Ousman, S., et al. (2025). Reliability and validity of risk assessment tools for violent extremism: A systematic review. Campbell Systematic Reviews, 21(4), e70080. DOI: 10.1002/cl2.70080.
Callahan, P. A., & Rosenfeld, B. (2025). Bridging the gap between radical beliefs and violent behavior. Law and Human Behavior, 49(4), 323–337. DOI: 10.1037/lhb0000604.
McCauley, C., & Moskalenko, S. (2017). Understanding political radicalization: The two-pyramids model. American Psychologist, 72(3), 205–216. DOI: 10.1037/amp0000062.
McCauley, C., & Moskalenko, S. (2025). Belief and behavior in radicalization: Clarifying the link in response to Peels. Terrorism and Political Violence. Репозитарій Bryn Mawr College.
Moskalenko, S., & McCauley, C. (2009). Measuring political mobilization: The distinction between activism and radicalism. Terrorism and Political Violence, 21(2), 239–260. DOI: 10.1080/09546550902765508.
Pandey, K., & Behera, N. (2026). Factors influencing radicalization process at micro, meso, and macro levels: A systematic literature review. Behavioral Sciences & the Law, 44(4), 571–589. DOI: 10.1002/bsl.70064.
Sheeran, P., & Webb, T. L. (2016). The intention–behavior gap. Social and Personality Psychology Compass, 10(9), 503–518. DOI: 10.1111/spc3.12265.
van den Bos, K. (2020). Unfairness and radicalization. Annual Review of Psychology, 71, 563–588. DOI: 10.1146/annurev-psych-010419-050953.
Wolfowicz, M., Litmanovitz, Y., Weisburd, D., & Hasisi, B. (2021). Cognitive and behavioral radicalization: A systematic review of the putative risk and protective factors. Campbell Systematic Reviews, 17(3), e1174. DOI: 10.1002/cl2.1174.
Верховна Рада України. (1996, чинна редакція). Конституція України. Статті 34–35. Офіційний текст.
Верховна Рада України. (2003, чинна редакція). Закон України «Про боротьбу з тероризмом» № 638-IV. Офіційний текст.