top of page

Психологічна енкциклопедія

Чи існують стадії радикалізації: огляд моделей і доказів

18 годин тому
Читати 14 хв

Стадії радикалізації часто описують як послідовність психологічних змін, що нібито веде від переживання несправедливості до схвалення насильства, приєднання до угруповання та участі в нападі. Такі схеми допомагають упорядковувати складні події, але головне наукове питання полягає в іншому: чи проходять люди ці етапи в передбачуваному порядку і чи дозволяє знання про «стадію» надійно встановити ймовірність насильницьких дій? Сучасні дослідження дають підстави описувати окремі механізми й траєкторії, проте не підтверджують універсальної сходинкової послідовності для всіх випадків насильницької радикалізації. Borum (2011), Lygre та співавтори (2011), McCauley і Moskalenko (2017).

Це розрізнення має практичне значення. Людина може дотримуватися радикальних політичних чи релігійних переконань і відкидати насильство. Інша може долучитися до насильницької діяльності через особисті стосунки, групові обставини або ситуаційний тиск без тривалої й послідовно задокументованої ідеологічної еволюції. Дослідники тому окремо аналізують радикалізацію поглядів, виправдання насильства, намір, мобілізацію та вчинені дії. Neumann (2013), Horgan (2008).

Що означає «стадія радикалізації» в психологічній науці

У психологічній моделі стадія — це умовно виокремлений стан або відрізок процесу, який має певні ознаки та передбачуване відношення до інших станів. Наприклад, модель може припускати, що спочатку формується відчуття несправедливості, згодом відбувається переосмислення групової належності, а пізніше — моральне виправдання насильства. Для наукового підтвердження такої моделі слід перевірити не лише існування кожного механізму, а й порядок переходів, межі між етапами, повторюваність у різних середовищах та її здатність передбачати подальшу поведінку.

Термін «радикалізація» має кілька дослідницьких значень. У широкому політичному сенсі він стосується переходу до більш докорінних вимог і переконань. У дослідженнях безпеки основна увага приділяється процесам, за яких насильство починає сприйматися як прийнятний або необхідний засіб досягнення ідеологічних цілей. Змішування цих визначень створює хибну видимість спільної траєкторії для мирного активізму, радикального світогляду й терористичного злочину. Neumann (2013), Borum (2011).

Корисно розрізняти чотири аналітичні площини. Перша — зміст переконань: що людина вважає справедливим, законним і допустимим. Друга — ставлення до насильства: чи виправдовує вона заподіяння шкоди. Третя — поведінкове залучення: чи бере участь у мережах або діяльності, пов'язаній із насильством. Четверта — конкретна загроза: що саме відомо про наміри, засоби, підготовку та обставини. Ці площини можуть змінюватися незалежно одна від одної. McCauley і Moskalenko (2017).

Чому виникли поетапні моделі

Після великих терористичних нападів на початку XXI століття дослідники й державні інституції шукали зрозумілі пояснення того, як люди опиняються в насильницьких організаціях. Поетапна схема давала зручний спосіб представити складний шлях у вигляді послідовних переходів, окреслити можливі точки втручання й сформулювати припущення для подальшого дослідження. Проте доступні дані часто формувалися з біографій уже засуджених осіб, інтерв'ю після подій, повідомлень слідства та ретроспективних реконструкцій. Такі матеріали важливі для розуміння конкретних випадків, але мають обмеження для побудови універсальної прогностичної теорії. Horgan (2008), Gøtzsche-Astrup (2018).

Узагальнення біографій породжує методологічну пастку: коли кінцевий результат відомий, попередні події легко розташувати так, ніби вони послідовно вели саме до нього. Натомість дослідницький тест має враховувати людей зі схожими переживаннями та поглядами, які не перейшли до насильства, а також випадки зміни напрямку або припинення участі. Ця вимога лежить в основі критичних оглядів поетапних теорій. Lygre та співавтори (2011), Gøtzsche-Astrup (2018).

Модель «сходів до тероризму» Фаталі Могаддама

У статті 2005 року Фаталі Могаддам запропонував образ багатоповерхових сходів, які звужуються в міру просування вгору. Нижній рівень охоплює значно ширше коло людей, ніж верхній. За моделлю суб'єктивне переживання умов життя й справедливості становить вихідну точку; наступні умовні поверхи описують обмежені можливості змінити ситуацію, перенесення агресії, моральне виправдання організації, її норми й, зрештою, участь у насильницькій дії.

Сила метафори полягає в тому, що вона привертає увагу до соціального контексту, переживання безсилля, групових норм і того, як змінюється сприйняття допустимих засобів. Її також використовують для обговорення профілактики на різних рівнях: важливими є не лише ситуації безпосередньої загрози, а й умови соціальної участі та довіри. Сам автор наголошував на значенні ширшого суспільного середовища. Moghaddam (2005).

Що підтверджено, а що залишається гіпотезою

Критичний огляд Lygre, Eid, Larsson і Ranstorp (2011) оцінив літературу щодо моделі: після відбору з 2564 публікацій докладніше проаналізували 38 праць. Автори виявили емпіричну підтримку багатьох окремих психологічних процесів, згаданих у теорії, однак не знайшли достатнього підтвердження запропонованої послідовності переходів між її поверхами. Це принциповий результат: підтвердження окремого механізму не доводить існування необхідного попереднього або наступного етапу.

Умовна людина може переживати несправедливість і не схвалювати жодного насильства; інша може прийняти насильницькі норми в середовищі, яке вже існувало до її вступу, не проходячи спостережуваного ланцюга сходинок. Опис «сходів» відтак доречний як теоретична карта можливих процесів, а не як шкала діагностики конкретної людини чи самодостатній інструмент оцінювання загрози. Lygre та співавтори (2011).

Чотири етапи в моделі поліції Нью-Йорка

Звіт Мітчелла Сільбера й Арвіна Бгатта, підготовлений для поліції Нью-Йорка у 2007 році, описував чотири фази на матеріалі випадків джихадистської радикалізації: передрадикалізаційний період, самоідентифікацію, індоктринацію та перехід до насильницької діяльності. Схема була побудована в конкретному правоохоронному та історичному контексті. Поширення її на всі політичні, релігійні, етнонаціоналістичні або інші ідеологічні рухи виходить за межі початкового матеріалу. Огляд основних підходів подано у Borum (2011) та дослідженні Klausen і Campion (2016).

Дослідження послідовностей поведінкових подій серед осіб, уже засуджених за терористичні правопорушення, можуть виявляти повторювані комбінації та відмінності в темпах розвитку випадків. Наприклад, Klausen і співавтори (2020) аналізували датовані біографічні відомості засуджених у США, використовуючи чотирифазну модель як вихідний каркас. Це емпіричне дослідження поведінкових траєкторій у відібраній групі, а не перевірка універсальної послідовності у загальній популяції.

Головне обмеження випливає з вибору випадків. Якщо аналізувати лише людей, у яких уже відбувся насильницький або терористичний результат, можна оцінювати частоту певних подій серед цих людей, але не можна автоматично встановити, яка частка всіх людей із подібними ранніми ознаками колись вчинить насильство. Потрібна порівняльна група та спостереження в часі. Gøtzsche-Astrup (2018), Wolfowicz та співавтори (2021).

Модель Ренді Борума: від невдоволення до образу ворога

Ренді Борум запропонував відому пояснювальну послідовність, у якій переживання небажаних обставин може перетворюватися на відчуття несправедливості, приписування відповідальності певному суб'єкту та його демонізацію. Ця схема описує можливу зміну тлумачень і моральних оцінок. Вона привертає увагу до того, як образ ворога пов'язується із виправданням шкоди. Пов'язаний механізм докладніше розглянуто в матеріалі Дегуманізація та виправдання насильства проти інших груп. Водночас автор у власному огляді теорій радикалізації наголошував на різноманітті шляхів до насильства та небезпеці ототожнювати радикальні погляди з тероризмом.

Науковий статус цієї послідовності — концептуальна схема можливого перетворення переконань. Вона не встановлює, що кожна особа мусить пережити чотири стани саме в такому порядку. Люди можуть шукати винних без переходу до виправдання нападу; ідеологічно вмотивоване насильство може з'являтися в різних соціальних ситуаціях без повної відповідності схемі. Borum (2011).

Дві піраміди Макколі та Москаленко: переконання й поведінка

Clark McCauley і Sophia Moskalenko (2017) запропонували дві аналітичні піраміди, щоб розглядати радикалізацію думок окремо від радикалізації дій. Одна описує ставлення до ідеології, інша — ступінь поведінкового залучення. Такий підхід допомагає уникнути припущення, що особа, яка підтримує докорінні суспільні зміни, неминуче стане учасником насильства.

Піраміди слід читати як категорії та розподіли, а не як конвеєр із гарантованим переходом на верхній рівень. Зміни переконань і поведінки можуть відбуватися в різному темпі, взаємодіяти, розходитися, а іноді рухатися у протилежних напрямах. Особа може припинити участь у насильницькому середовищі без повної відмови від колишнього світогляду; саме тому психологія виходу з групи й зміна переконань є окремими предметами дослідження. McCauley і Moskalenko (2017), Horgan (2008).

Цей підхід особливо важливий для прав людини. Політична непоступливість, релігійна відданість, належність до субкультури або участь у протестах самі по собі нічого не говорять про наявність конкретного наміру завдати шкоди. Оцінювання загрози повинно спиратися на перевірену поведінкову та контекстуальну інформацію, а не на «висоту» людини на уявній шкалі переконань. Borum (2011), McCauley і Moskalenko (2017).

Моделі механізмів замість єдиного маршруту

Не всі теорії радикалізації побудовані як жорстка послідовність. Частина розглядає можливі механізми на індивідуальному, груповому та суспільному рівнях: особисті образи, досвід конфлікту, зміни ідентичності, вплив близьких стосунків, поляризацію групових норм, легітимацію насильства та конкретні можливості діяти. Відмінність полягає в тому, що механізми можуть поєднуватися в різних конфігураціях. McCauley і Moskalenko (2017), Pandey і Behera (2026).

Потреба у значущості, наратив і мережа

Модель трьох складників, яку розвивали Arie Kruglanski та колеги, пов'язує залучення до насильницьких рухів із пошуком особистої значущості, наративами, що надають сенсу насильству, та соціальними мережами, які ці інтерпретації підтримують. Ці складники дають дослідникові мову для опису взаємодій, але самі по собі не утворюють часову шкалу, на якій потреба завжди мусить передувати наративу, а наратив — мережі. Kruglanski, Bélanger і Gunaratna (2019).

Переживання приниження або соціального відторгнення є поширеними людськими переживаннями. Вони набувають значення для розуміння насильницької мобілізації лише у зв'язку з конкретним контекстом, нормами, взаєминами та поведінкою. Перетворення цих переживань на загальні «симптоми радикалізації» суперечить самому багатофакторному характеру моделі. Kruglanski та співавтори (2019), Wolfowicz та співавтори (2021).

Багаторівневі підходи

Систематичний огляд Pandey і Behera (2026) організував літературу за індивідуальними, міжособистісними та суспільними чинниками. Таке групування допомагає враховувати особисті обставини, соціальні зв'язки, колективні конфлікти та контекст. Проте перелік статистичних асоціацій не перетворюється на клінічний профіль і не встановлює необхідного ланцюга причин. На рівні конкретної людини значення має комбінація умов, час, джерело інформації та можливість альтернативних пояснень. Багаторівневий опис контекстів і механізмів поглиблено в матеріалі Шляхи радикалізації до насильства: багаторівнева модель.

Що насправді доводять систематичні огляди

Найважливіше питання до стадійних моделей полягає не в їхній наочності, а в тому, чи відтворюються їхні припущення в різних вибірках і методах. Систематичні огляди засвідчують складність механізмів та нерівномірну якість емпіричної бази. Дослідження окремих чинників частіше виявляють асоціації, ніж строгі причинні переходи між етапами. Gøtzsche-Astrup (2018), Pandey і Behera (2026).

Великий систематичний огляд із метааналітичними узагальненнями Wolfowicz, Litmanovitz, Weisburd і Hasisi (2021) розглянув чинники, пов'язані з радикальними установками, намірами й поведінкою. Автори відокремили ці наслідки й зафіксували численні можливі чинники: 101 для установок, 45 для намірів та 33 для поведінки. Більшість виявлених зв'язків мала невеликий або дуже невеликий розмір. Ці числа позначають категорії аналізованих чинників у конкретному огляді, а не «101 ознаку терориста» чи практичний перевірочний перелік. Питання оцінювання чинників винесене до окремого огляду Фактори ризику насильницької радикалізації: що встановлено дослідженнями.

Огляд нагадує про ще одну складність: змінна, пов'язана з підтримкою радикальних поглядів, може мати інше значення для намірів або дій. Відтак зростання радикальності висловлювань саме по собі не доводить, що відбувся перехід до наступної «поведінкової стадії». Для такого твердження потрібні власні дані про поведінковий наслідок і часову послідовність. Wolfowicz та співавтори (2021).

Огляд теоретичних пояснень та емпіричних механізмів Gøtzsche-Astrup (2018) окремо наголосив на потребі дослідницьких схем, здатних перевіряти причинні припущення. Пізніші узагальнення, зокрема Knorr та співавторів (2026), розглядають різні теоретичні традиції та повторювані механізми, не встановлюючи одного загальноприйнятого порядку стадій для всіх форм насильницького екстремізму.

П'ять методологічних труднощів перевірки стадій

Ретроспективна реконструкція

Після нападу або вироку попередні висловлювання й події набувають особливої ваги для оповідача та дослідника. Виникає ризик відібрати саме ті факти, які добре вписуються в відомий фінал, і не врахувати періоди сумнівів, випадкові обставини або несумісні епізоди. Надійніша перевірка потребує даних, зафіксованих до відомого результату, незалежного кодування та прозорих критеріїв переходу. Horgan (2008), Gøtzsche-Astrup (2018).

Відбір тільки відомих випадків

Дослідники часто отримують багату документацію щодо учасників насильства і значно менше відомостей про людей, які мали подібні погляди, знайомства чи переживання, але не здійснили нападу. Це створює ризик помилкового перенесення закономірностей від відібраних справ на все населення. Навіть коли певна послідовність часто трапляється серед засуджених, її прогностична цінність для іншої групи залишається відкритим питанням. Klausen та співавтори (2020), Borum (2011).

Різні значення результату

Одне дослідження вимірює схвалення ідеології, інше — готовність виправдати насильство, третє — контакти з угрупованням, четверте — фактичні злочинні дії. Якщо ці результати об'єднати без розмежування, модель виглядатиме краще підтвердженою, ніж дозволяють дані. Показник зміни переконань не можна автоматично трактувати як зміну ризику насильства. Neumann (2013), Wolfowicz та співавтори (2021).

Нечіткі межі й нерівномірний час

Коли саме завершується невдоволення і починається «ідентифікація»? Чи може людина одночасно переживати декілька процесів? Чи повертається вона до попереднього стану? Без точних операційних визначень дослідники можуть зарахувати ту саму біографію до різних стадій. Реальні траєкторії мають паузи, зміни напрямку та різну тривалість; визначення послідовності лише зручними назвами не створює незалежного вимірювання. Lygre та співавтори (2011), Horgan (2008).

Змішування причин і супутніх ознак

Соціальна ізоляція, криза ідентичності або знайомство з радикальними ідеями можуть передувати певним подіям, бути їхнім наслідком або відображати інші чинники. Спостережувана кореляція не визначає, який із варіантів правильний. Саме тому методологічні огляди закликають до поздовжніх досліджень, зіставлення груп і причинно орієнтованих схем аналізу. Gøtzsche-Astrup (2018), Pandey і Behera (2026).

Чи може радикалізація бути швидкою, переривчастою або зворотною?

Дослідження підтримують уявлення про різноманітні шляхи, а не про один фіксований темп. Зовнішньо стрімкий перехід може бути пов'язаний із раніше сформованими зв'язками або ситуаційними змінами; тривале ідеологічне захоплення може не супроводжуватися насильницькими діями. Траєкторії варіюють за соціальним контекстом, організаційним середовищем та історичним періодом. Для конкретного випадку потрібна реконструкція фактичних обставин, а не автоматичне підставляння типової схеми. Borum (2011), McCauley і Moskalenko (2017).

Можливий і зворотний рух. Припинення участі у насильницькому середовищі, зміна соціальних зв'язків та переоцінка насильницьких переконань можуть відбуватися в різній послідовності. John Horgan запропонував розрізняти входження, участь і вихід, причому поведінкове припинення участі не обов'язково супроводжується повною зміною переконань. Така відмінність істотна для розуміння реінтеграції. Horgan (2008).

Цифрове середовище і нові «стадійні» схеми

У цифрових дослідженнях з'являються моделі, які описують контакт із радикальним вмістом, подальше посилення переконань, входження до спільноти та можливу мобілізацію. Науково корисно розглядати їх як гіпотези про взаємодію інформаційного середовища, особистих потреб і групових норм. Зокрема, огляд 2026 року про системи штучного інтелекту та насильницьку радикалізацію пропонує чотириетапну теоретичну рамку. Її автори описують можливі технологічні механізми, але саме запропонування рамки не засвідчує причинної необхідності кожного переходу.

Контакт із екстремістським матеріалом, рекомендація алгоритму, згода з дописом, участь у цифровій дискусії та намір учинити напад — різні результати. Щоб перевірити причинний вплив цифрових механізмів, необхідно відрізняти інтенсивність контакту від вибору користувача, попередніх переконань та впливу позамережевих зв'язків. Із даних про перегляди чи залученість не випливає автоматичний висновок про майбутнє насильство. Gøtzsche-Astrup (2018), McCauley і Moskalenko (2017).

Особливо обережно слід застосовувати подібні припущення до підлітків. Цифрова поведінка неповнолітньої людини потребує врахування вікового розвитку, контексту спілкування, приватності та ризику стигматизації. Спостереження за інформаційними звичками не замінює конкретних фактів про погрози чи підготовку насильства. Це редакційний практичний висновок із методологічних обмежень досліджень, а не окремий прогностичний тест. Wolfowicz та співавтори (2021), Lewis та співавтори (2024).

Чи дозволяє «стадія» передбачити насильницький напад?

Жодна з наведених поетапних схем не повинна використовуватися як самодостатній спосіб передбачення поведінки окремої людини. Теоретична модель пояснює можливі зв'язки між явищами; прогностичний інструмент потребує окремих досліджень точності, надійності між оцінювачами, калібрування, помилок та придатності до конкретної популяції. Особливо важливо оцінювати помилкові позитивні висновки там, де насильницький результат є рідкісним. Borum (2011), Wolfowicz та співавтори (2021).

Професійна оцінка загрози стосується конкретної ситуації та динаміки поведінки; вона враховує джерела інформації, обставини, можливі засоби заподіяння шкоди, захисні чинники й мінливість контексту. Спеціалізовані методики, які можуть застосовувати навчені фахівці, мають власні сфери використання й обмеження валідності. Вони не є побутовими опитувальниками для класифікації знайомих, учнів або колег за політичними поглядами. Систематичний огляд програм індивідуальної роботи також виявив труднощі суб'єктивності оцінювання й брак належних досліджень результативності. Lewis та співавтори (2024).

У повсякденному житті практичний орієнтир — конкретні слова та дії, що стосуються загрози шкоди, а також достовірність і нагальність відомостей. Якщо існує безпосередня небезпека для життя, потрібне звернення до відповідних служб екстреного реагування; якщо ситуація не є невідкладною, доречно шукати професійну допомогу в межах закону, зберігаючи конфіденційність і повагу до прав людини. Визначення умовної стадії радикалізації не є необхідною передумовою для безпечного реагування.

Наслідки для профілактики та допомоги

Коли фіксований порядок стадій не підтверджено, профілактика має виходити з конкретних потреб, обставин і поведінкових проблем. На загальносуспільному рівні доречні заходи, спрямовані на довіру, соціальну участь і ненасильницьке врегулювання конфліктів; у цільовій допомозі — індивідуальне розуміння ситуації, робота з взаєминами й доступ до відповідних послуг. Водночас теоретична правдоподібність таких підходів не дорівнює доказаній ефективності щодо зниження насильства. Moghaddam (2005), Lewis та співавтори (2024).

У систематичному огляді Campbell Collaboration (2024) не було знайдено відповідних досліджень, які дозволили б установити ефективність розглянутих методів індивідуального ведення випадків саме щодо протидії насильницькій радикалізації. Огляд водночас описав 47 досліджень організаційних умов та перешкод упровадженню. Тому твердження «втручання на другій стадії запобігає третій» потребує окремої перевірки, а не може виводитися з діаграми стадій.

Для освітнього середовища важлива відмова від ярликів: незвична риторика, релігійність, політична активність, конфлікти з однолітками чи пошук групової належності не є достатніми підставами називати підлітка небезпечним. Превентивна розмова має виходити з конкретної проблеми, підтримки та безпеки, із належним захистом приватної інформації. Залучення спеціалізованих служб потребує фактичних підстав і дотримання чинних процедур. Це редакційне застосування принципів пропорційності до теми, в якій статистичні зв'язки не утворюють індивідуального вироку.

Як науково перевіряти майбутні моделі стадій

Сильне дослідження мало б попередньо визначити, який саме результат пояснюється: зміна переконань, виправдання насильства, намір чи фактична участь. Далі потрібно сформулювати перевірні критерії кожного можливого етапу, спостерігати людей у часі, включати порівняльні групи, документувати повернення та припинення участі і перевіряти модель у незалежних вибірках. Особливе значення має відтворюваність способу кодування подій і відкрита звітність щодо помилок. Gøtzsche-Astrup (2018), Lygre та співавтори (2011).

Необхідно також відділяти пояснювальну повноту від прогностичної користі. Теорія може добре описувати вже відомий випадок, але виявитися непридатною для передбачення нових подій. За наявності альтернативних нелінійних моделей дослідники мають порівнювати їх за однаковими даними, а не оцінювати кожну лише за відповідністю окремим біографіям. Borum (2011), Klausen та співавтори (2020).

Часті запитання про стадії радикалізації

Скільки стадій радикалізації існує?

Є різні моделі, що умовно виокремлюють кілька фаз або рівнів. Кількість залежить від того, як автори визначають процес і що саме пояснюють. Наука не встановила єдиної обов'язкової кількості стадій для всіх людей та ідеологічних контекстів. Lygre та співавтори (2011), Borum (2011).

Чи завжди радикальні переконання передують насильству?

Ні, такий зв'язок не є універсальною закономірністю. Радикальні переконання можуть співіснувати з принциповою відмовою від насильства. Для аналізу ризику потрібно окремо досліджувати ставлення до насильства, поведінкову участь і конкретні загрози. McCauley і Moskalenko (2017), Neumann (2013).

Чи можна впізнати стадію за мовленням або інтернет-переглядами?

Надійного загального способу для цього немає. Окремі висловлювання й цифрові сліди можуть мати багато пояснень. Вони потребують контексту та перевірки і не становлять самодостатньої підстави для визначення стадії чи прогнозу нападу. Wolfowicz та співавтори (2021).

Чи може людина повернутися до ненасильницької діяльності?

Так. Припинення участі в насильницькій групі та перегляд переконань є окремими процесами, які можуть відбуватися з різною швидкістю. Для розуміння конкретного випадку потрібна оцінка обставин виходу, підтримки й фактичної поведінки. Horgan (2008).

Чи є поетапна модель психологічним діагнозом?

Ні. Моделі радикалізації належать до дослідницьких пояснень суспільної та поведінкової динаміки. Вони не становлять клінічного діагнозу і не визначають психічний стан людини за політичними чи релігійними переконаннями. Borum (2011).

Висновок: як правильно розуміти стадії радикалізації

Стадії радикалізації існують як теоретичні способи впорядкування можливих психологічних і соціальних процесів. Найкраще досліджені окремі механізми та відмінності між типами результатів; значно слабше підтверджено жорсткий універсальний порядок переходів. «Сходи», «фази» й «піраміди» мають різні предмети й різний рівень емпіричної підтримки. Вони допомагають ставити точніші наукові запитання, коли їх застосовують у межах початкових припущень. Lygre та співавтори (2011), McCauley і Moskalenko (2017), Pandey і Behera (2026).

Для профілактики та суспільної безпеки вирішальними є конкретний контекст, права людини, фактична поведінка й якість доказів. Умовна стадія не замінює професійної оцінки загрози, а політична або релігійна інакшість не створює презумпції небезпеки. Психологічне знання стає точнішим, коли пояснює різні шляхи, розрізняє переконання та дії й перевіряє власні припущення на незалежних даних.

Пов’язані статті

Насильницька радикалізація: визначення, форми та межі поняття — базове поняття та межі його застосування.

Шляхи радикалізації до насильства: багаторівнева модель — різні траєкторії й рівні пояснення.

Дегуманізація та виправдання насильства проти інших груп — моральне виключення та групові уявлення.

Групова поляризація: що це і чому обговорення може посилювати початкові погляди — психологічні механізми змін групових позицій та межі їхнього пояснення.

Ідеологічний контроль і репресії в історії української психології — історичний контекст тиску на погляди та важливість академічної автономії.

Джерела

Borum, R. (2011). Radicalization into Violent Extremism I: A Review of Social Science Theories. Journal of Strategic Security, 4(4), 7–36. DOI.

Gøtzsche-Astrup, O. (2018). The time for causal designs: Review and evaluation of empirical support for mechanisms of political radicalisation. Aggression and Violent Behavior, 39, 90–99. DOI.

Horgan, J. (2008). From profiles to pathways and roots to routes: Perspectives from psychology on radicalization into terrorism. The ANNALS of the American Academy of Political and Social Science, 618(1), 80–94. DOI.

Klausen, J., & Campion, S. (2016). Toward a behavioral model of “homegrown” radicalization trajectories. Studies in Conflict & Terrorism, 39(1), 67–83. Офіційний запис.

Klausen, J., Libretti, R., Hung, B. W. K., & Jayasumana, A. P. (2020). Radicalization trajectories: An evidence-based computational approach to dynamic risk assessment of “homegrown” jihadists. Studies in Conflict & Terrorism, 43(7). Офіційний запис.

Knorr, A., Podolin, N., Di Cicco, G., & Kossowska, M. (2026). Integrating insights into radicalization: A text-mining systematic review. Political Psychology. DOI.

Kruglanski, A. W., Bélanger, J. J., & Gunaratna, R. (2019). The Three Pillars of Radicalization: Needs, Narratives, and Networks. Oxford University Press. DOI.

Kunst, J. R., Obaidi, M., Gollwitzer, A., Brandtzæg, P. B., Hinrichs, Y., Saini, N., & Schroeder, D. T. (2026). Intelligent Systems, Vulnerable Minds: A Framework for Radicalization to Violence in the Age of AI. Personality and Social Psychology Review, 30(3), 395–426. DOI.

Lewis, J., Marsden, S., Cherney, A., Zeuthen, M., Rahlf, L., Squires, C., & Peterscheck, A. (2024). Case management interventions seeking to counter radicalisation to violence and related forms of violence: A systematic review. Campbell Systematic Reviews, 20, e1386. DOI.

Lygre, R. B., Eid, J., Larsson, G., & Ranstorp, M. (2011). Terrorism as a process: A critical review of Moghaddam’s “Staircase to Terrorism”. Scandinavian Journal of Psychology, 52(6), 609–616. DOI.

McCauley, C., & Moskalenko, S. (2017). Understanding political radicalization: The two-pyramids model. American Psychologist, 72(3), 205–216. DOI.

Moghaddam, F. M. (2005). The staircase to terrorism: A psychological exploration. American Psychologist, 60(2), 161–169. DOI.

Neumann, P. R. (2013). The trouble with radicalization. International Affairs, 89(4), 873–893. DOI.

Pandey, K., & Behera, N. (2026). Factors influencing radicalization process at micro, meso, and macro levels: A systematic literature review. Behavioral Sciences & the Law, 44(4), 571–589. DOI.

Wolfowicz, M., Litmanovitz, Y., Weisburd, D., & Hasisi, B. (2021). Cognitive and behavioral radicalization: A systematic review of the putative risk and protective factors. Campbell Systematic Reviews, 17, e1174. DOI.

 
 
bottom of page