Насильницька радикалізація: визначення, форми та межі поняття

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 року · Редакційна політика

Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики

Насильницька радикалізація — це процес формування, посилення або практичного прийняття переконань і способів дії, за яких насильство проти людей починає розглядатися як припустимий, виправданий, необхідний чи бажаний засіб досягнення політичної, ідеологічної, релігійної або іншої колективно значущої мети. Це робоче наукове визначення окреслює предмет дослідження: перехід до виправдання чи підтримки ідеологічно мотивованого насильства та можливого залучення до нього. Воно не перетворює будь-яку радикальну думку на загрозу й не передбачає, що кожна людина, яка виправдовує насильство, сама його здійснить. Огляд Управління ООН з наркотиків і злочинності і систематичний огляд Волфовіча та співавторів показують, чому терміни та результати досліджень потребують чіткого розмежування.

У міжнародній науковій літературі немає одного загальновизнаного визначення радикалізації та насильницького екстремізму. Частина авторів називає радикалізацією зміну переконань, частина — рух до насильницької поведінки, а деякі дослідження поєднують обидва явища. Через це повідомлення про «поширеність радикалізації», чинники ризику або дієвість профілактики можуть описувати різні кінцеві результати. Систематичний аналіз визначень екстремізму Ісмаїла та співавторів (2025) виокремив переконання, поведінку та відсутність єдиного визначення як наскрізні теми літератури. Для цієї статті визначальним є прямий зв’язок досліджуваних установок або дій із виправданням насильства.

Що означає насильницька радикалізація в психології

Слово «радикальний» історично стосується прагнення докорінних змін суспільних умов. Радикальна вимога може реалізовуватися через вибори, публічну дискусію, страйк, громадянську кампанію, ненасильницький спротив і законну організаційну діяльність. Критерієм насильницької радикалізації виступає зміна ставлення до заподіяння шкоди: чи починає людина визнавати насильство легітимним засобом політичного або ідеологічного впливу, підтримувати тих, хто його вчиняє, чи сама долучається до підготовки або здійснення насильницьких дій. Модель двох пірамід Макколі та Москаленко спеціально відокремлює радикалізацію поглядів від радикалізації дій.

Психологічний процес може охоплювати зміну моральної оцінки насильства, образів власної та чужої груп, відчуття належності, сприйняття загрози, уявлень про справедливість і власну спроможність впливати на події. Водночас цей опис не створює універсального набору стадій або обов’язкових психологічних рис. Шляхи до насильства відрізняються залежно від історичного контексту, соціальних мереж, доступу до насильницьких середовищ, життєвого досвіду й конкретної ситуації. Дузьє та співавтори (2016) розглядають взаємодію особистісних, групових і суспільних процесів.

Термін застосовується до людей, малих груп і організованих рухів, але одиниця аналізу має бути зазначена. На індивідуальному рівні дослідник оцінює зміни установок і поведінки конкретної людини; на груповому — норми, підтримку, санкції та взаємини учасників; на суспільному — умови, за яких насильницькі пояснення здобувають прихильників або втрачають привабливість. Перенесення висновку про середні особливості групи на одну людину є методологічною помилкою.

П’ять понять, які слід розрізняти

Радикальні переконання

Радикальність позначає глибину запропонованої зміни чи відстань позиції від поширеного порядку денного. Вона сама собою не характеризує готовність завдавати шкоди. Людина може відстоювати докорінну зміну конституційного устрою мирними демократичними засобами; інша може мати зовні помірні погляди й водночас схвалювати погрози опонентам. Психологічне дослідження, яке вимірює лише незвичність поглядів, не вимірює автоматично насильницьку радикалізацію. Макколі та Москаленко (2017) саме тому розмежували два виміри.

Підтримка або виправдання насильства

Когнітивна складова насильницької радикалізації стосується оцінок: схвалення нападу, морального виправдання жорстокості, підтримки насильницького примусу як політичного інструмента. Такі оцінки можуть бути умовними, суперечливими або залежними від формулювання запитання. Підтримка абстрактного твердження про допустимість насильства ще не встановлює наявності конкретного наміру. Огляд Campbell Collaboration (2021) розглядає когнітивні та поведінкові результати окремо.

Намір, мобілізація та участь

Намір означає спрямованість на певну дію, тоді як мобілізація передбачає практичне наближення до участі. Науково та юридично важливо розрізняти висловлену погрозу, підбурювання, сприяння, підготовчі дії й фактично вчинений злочин. Фіксація наміру потребує перевірки контексту, змісту висловлювань і наявних обставин; самостійне «читання намірів» за поглядами чи зовнішністю є неприйнятним. Дослідження Каллагана та Розенфельда (2025) встановило, що сила ідеологічної відданості сама по собі була слабким показником фактичного насильства у проаналізованих випадках.

Насильницький екстремізм

Це ширший опис ідеологічно мотивованої підтримки, заохочення або застосування насильства; обсяг терміна залежить від дослідницької та інституційної рамки. Деякі визначення охоплюють лише насильницькі дії, інші також заклики чи готовність до них. Для коректної статистики автор має зазначати, які саме події або поведінкові критерії враховані. Навчальні матеріали УНЗ ООН прямо описують різноманітність таких визначень.

Тероризм

Тероризм — юридично й політично значуще поняття, що охоплює певні насильницькі діяння та цілі залякування чи примусу, установлені відповідною правовою системою. Не всяке ідеологічно мотивоване насильство відповідає ознакам терористичного акту, а не всяка підтримка насильства становить кримінально карану поведінку. В Україні кваліфікація терористичного акту визначається, зокрема, статтею 258 Кримінального кодексу України, а законодавча система протидії — Законом «Про боротьбу з тероризмом». Юридичний висновок залежить від встановлених фактів і чинної норми, а не від психологічного ярлика.

Форми насильницької радикалізації

Радикалізація переконань і норм

Одна форма проявляється у зростанні прийнятності насильства в судженнях людини чи групи. Це може бути нормалізація завдання шкоди, виправдання нападів як «необхідності», знецінення права інших людей на життя та безпеку, а також переконання, що насильницькі дії є моральним обов’язком. Підтримка таких норм має значення для психології, проте ступінь схвалення вимірюють окремо від дій. Двопірамідна модель не припускає, що найсильніше переконання неминуче перетворюється на насильницький учинок.

Поведінкова радикалізація

Поведінковий вимір стосується залучення до дій або організаційної участі, орієнтованих на ідеологічно мотивоване насильство. Він потребує доказів реальної поведінки: повідомлення про погляди й достовірно зафіксована дія мають різну вагу. В окремих ситуаціях люди можуть брати участь у насильстві через груповий тиск, ситуаційні обставини, статусні мотиви або особисті зв’язки без завершеної та послідовної ідеологічної системи. Каллаган і Розенфельд (2025) ставлять під сумнів використання ідеологічної відданості як універсального замінника поведінкового ризику.

Індивідуальна, групова та мережева динаміка

Індивідуальна радикалізація описує зміни конкретної людини; групова — взаємне підкріплення норм, очікувань і соціальних ролей; мережева — поширення взаємодій між людьми, спільнотами й цифровими майданчиками. Організаційна належність може відкривати або закривати можливості для насильства, але формальне членство не є необхідною умовою кожного ідеологічно мотивованого злочину. Огляд Дузьє та співавторів розглядає групові відносини як важливий, проте не єдиний механізм.

Політичні, релігійні, етнонаціоналістичні та інші контексти

Форми насильницького екстремізму можуть класифікуватися за змістом обґрунтування: політичним, релігійним, етнонаціоналістичним, расистським або зосередженим на одній суспільній проблемі. Це класифікація мотивування, а не психологічний портрет цілої соціальної категорії. Усередині будь-якої релігії, політичної течії або етнічної спільноти існують різні погляди та практики. Доказова одиниця оцінювання — конкретне обґрунтування насильства й перевірені дії, а не сама належність до спільноти. Огляд Ісмаїла та співавторів (2025) підтверджує, що без чіткого визначення категорії змішуються й набувають упередженого змісту.

Онлайн- і офлайн-взаємодії

Досвід людини може формуватися через безпосередні контакти, медіа, спільноти, приватне спілкування й цифрові платформи. Поняття «онлайн-радикалізація» описує середовище взаємодії, а не самостійну гарантовану причинну траєкторію. Контакт із повідомленням, підписка на канал, згода з гаслом, участь у розмові та фактичне насильство — різні результати. Поширення матеріалів у мережі не доводить, що саме рекомендаційний алгоритм сформував конкретний намір. Науковий висновок потребує порівнюваних даних про експозицію, зміни переконань, альтернативні пояснення й поведінку.

Як пояснюють перехід від переконань до насильства

Уявлення про єдину послідовність — образа, радикальна ідея, група, напад — надто спрощує предмет. Деякі люди підтримують насильницькі погляди роками, не діючи; інші беруть участь у злочинах за умов низької ідеологічної відданості. Зміни можуть прискорюватися, призупинятися, повертатися в інший бік або відбуватися без участі формальної організації. Макколі та Москаленко (2017) пропонують дві окремі типології поглядів і дій, а не неминучі «сходинки» до злочину.

Багаторівневий підхід пояснює, як на одне рішення можуть одночасно впливати особисті переживання, важливі взаємини, групова культура, суспільний конфлікт і наявні можливості дії. Систематичний огляд Пандей і Бехери (2026) узагальнив 37 досліджень із 54 вибірками й виділив мікро-, мезо- та макрорівні чинників. Його вибірки й показники були неоднорідними, а якість причинних висновків обмежена: огляд не виконував метааналізу і включав кількісні праці за 2010–2023 роки.

Особистісний рівень

Значення можуть мати переживання несправедливості, приниження, втрати значущості, пошук належності, моральна оцінка шкоди та ставлення до засобів політичної дії. У різних дослідженнях ці характеристики вимірюють різними опитувальниками, інтерв’ю та поведінковими показниками. Знайдений статистичний зв’язок не встановлює, що така риса є достатньою причиною насильства або придатна для індивідуального прогнозування. Волфовіч та співавтори (2021) систематизують відмінності між чинниками когнітивних і поведінкових результатів.

Груповий і міжособистісний рівень

Взаємини можуть забезпечувати підтримку, визнання й практичні можливості. Важливу роль можуть відігравати локальні норми групи, соціальне навчання, моральні виправдання й тиск авторитетів. Проте сама наявність згуртованої групи, сильних емоцій або гострих суперечок не дозволяє встановити насильницьку радикалізацію. Загальний психологічний процес групової поляризації описує зміну суджень після дискусії і потребує окремого дослідження, коли йдеться про насильство.

Суспільний та історичний рівень

Політичні репресії, досвід насильства, тривалі конфлікти, виключення з інституційного життя, соціальна нерівність і недовіра можуть становити частину контексту, який формує сприйняття несправедливості. Вони мають різний зв’язок із результатом у різних країнах і вибірках. Висновок, що певне суспільство або група має історичну травму, не є доказом схильності його представників до нападу. Пандей і Бехера (2026) розглядають ці умови як один із рівнів багатофакторної моделі.

Чому радикальні погляди погано передбачають фактичне насильство

Поведінкові наслідки залежать від багатьох умов, а саме насильницькі напади становлять відносно рідкісні події у більшості загальних популяцій. Навіть статистично пов’язана з насильством ознака може давати велику кількість хибнопозитивних висновків, якщо її застосувати до окремих людей без урахування базової частоти подій і якості вимірювання. Для наукової оцінки слід чітко встановлювати: що саме прогнозують, протягом якого періоду, у якій популяції, на яких даних і з якою похибкою.

У дослідженні Каллагана та Розенфельда (2025) використано 2103 записи з американської відкритої бази осіб, пов’язаних з екстремістськими рухами. Сила ідеологічної відданості була пов’язана з окремими радикальними формами поведінки та громадянською непокорою, однак не показала узагальненого зв’язку із залученням до насильницької змови або прямим насильством. Результат залежав від підгрупи; вибірка не є випадковим зрізом населення, а записи спиралися на відкриті джерела. Дослідження демонструє проблему використання переконань як замінника доказів поведінки, а не абсолютне правило для будь-якого випадку.

Водночас систематичний огляд Волфовіча та співавторів (2021) показує, що дослідження часто порівнюють нееквівалентні показники: схвалення певних тверджень, намір, самооцінку готовності та реальну участь. Це суттєво змінює те, які «чинники радикалізації» виявляються статистично значущими. Якість доказів для причинних висновків істотно слабша за силу інтуїтивних пояснень.

Як науковці вимірюють насильницьку радикалізацію

В емпіричних роботах застосовують анонімні опитування, структуровані інтерв’ю, спостереження, аналіз мереж, документування підтверджених подій, порівняння груп та довготривале спостереження. Кожен метод відповідає на своє питання. Опитування про ставлення до насильства оцінює відповіді на конкретні формулювання; аналіз судових справ — випадки, які стали видимими правоохоронній системі; контент-аналіз повідомлень — зміст комунікації, а не автоматично її вплив на особу. Для причинного висновку важлива часова послідовність, належні контрольні групи й робота з альтернативними поясненнями.

Окремою проблемою є упередження добору. Дослідження засуджених, відомих нападників або осіб із відкритих баз не описує всіх людей із радикальними поглядами. Ретроспективна реконструкція біографії вже після нападу створює ризик надавати звичайним життєвим подіям вигляду «ранніх попереджень». Систематичний огляд Бруйєтт-Аларі та співавторів (2025) окремо підкреслює проблеми ретроспективних даних, малих вибірок і неперевіреної прогностичної сили спеціальних інструментів.

Методики VERA-2R, TRAP-18 і ERG22+ належать до спеціалізованого професійного оцінювання у визначених контекстах. Їх застосування потребує підготовки, доступу до належних даних, врахування юридичних і професійних процедур, а також незалежного критичного аналізу обмежень. За оглядом Campbell Collaboration 2025 року двадцять досліджень оцінювали кілька інструментів, але жодне з включених не підтвердило справжню перспективну прогностичну валідність для майбутніх випадків екстремістського насильства. Застосовувати ці системи до знайомих, учнів чи сусідів за інтернет-списком «ознак» науково й етично неправомірно.

Межі поняття: політика, релігія, громадянська діяльність і права людини

Переконання, навіть непопулярні, гостра критика влади, протест, пацифізм, релігійна практика, участь у громадському русі, національна ідентичність чи захист прав меншини не є самостійними свідченнями насильницької радикалізації. Вільне обговорення суспільного устрою й можливість мирно домагатися змін є важливими умовами демократичного життя. Науково осмислене поняття повинне мати визначений об’єкт — виправдання чи фактичне застосування ідеологічно мотивованого насильства, — а не служити ярликом для небажаних опонентів. Посібник Бюро демократичних інститутів і прав людини ОБСЄ наголошують на важливості свободи вираження поглядів і точності правових обмежень.

Водночас ненасильницьке формулювання ідеї саме по собі не дає повної відповіді про конкретну ситуацію: дослідник і компетентні органи мають оцінювати справжній зміст закликів, контекст, адресатів, погрози та зафіксовану поведінку відповідно до чинного права. Розрізнення суспільної незгоди й насильницьких дій дозволяє одночасно забезпечувати громадянські права та належний захист людей від загроз.

Чи є насильницька радикалізація психічним розладом

Радикалізація, екстремізм та прихильність до певної ідеології не є окремими психіатричними діагнозами міжнародних класифікацій DSM або МКХ. Люди з психічними розладами становлять неоднорідну групу, і наявність діагнозу сама по собі не доводить насильницьких намірів. Психічний стан може мати клінічне значення для конкретної особи, але безпосереднє пояснення її вчинку потребує окремих даних про події, мотиви, соціальні зв’язки та контекст. Огляд насильницької радикалізації підлітків і психічного здоров’я також розмежовує радикалізацію, насильницькі результати й потреби в підтримці.

Психологічна допомога людині в кризі має бути доступною відповідно до її реальних потреб, без автоматичного прирівнювання звернення по допомогу до безпекового ризику. Умови конфіденційності, межі професійної таємниці та реагування на достовірну загрозу визначаються чинним законодавством і професійними правилами, а не публіцистичними уявленнями про «типову особистість екстреміста».

Неповнолітні: розвиток, підтримка та ризик стигматизації

Підлітковий вік пов’язаний із формуванням ідентичності, експериментуванням із поглядами, значущістю ровесників і становленням самостійності. Для частини молоді політична або моральна категоричність може бути тимчасовою формою пошуку позиції. Саме по собі захоплення гострою дискусією, зміна стилю, критика дорослих або інтерес до суспільних конфліктів не свідчать про готовність завдати шкоди. Коли є обґрунтована занепокоєність через конкретні загрози, потрібні уважна оцінка обставин, захист прав дитини, співпраця з підготовленими фахівцями та мінімізація розголошення персональних даних.

Науковий огляд підліткової радикалізації підкреслює роль вікових і соціальних особливостей, але наявна література не дає універсального набору індивідуальних ознак для достовірного передбачення насильства. Освітні та сімейні дії мають підтримувати безпечний діалог, медіаграмотність, зв’язки з дорослими й доступність психологічної допомоги. За ознак безпосередньої загрози перевагу має захист людей та звернення до відповідних служб згідно із законом.

Насильницька радикалізація в українському правовому контексті

Науковий термін «насильницька радикалізація» описує процес і не замінює встановлених законом складів кримінальних правопорушень. Кримінальний кодекс України визначає, зокрема, ознаки терористичного акту за статтею 258, а також окремі форми причетності та сприяння за відповідними статтями. Закон України «Про боротьбу з тероризмом» регулює правові та організаційні засади протидії тероризму. Чинне формулювання й застосовність норми до конкретних обставин слід перевіряти за офіційним текстом Кримінального кодексу і законом про боротьбу з тероризмом.

Для українського читача важливі три рівні. Перший — науковий опис психологічних і соціальних процесів. Другий — фактична оцінка конкретних висловлювань, дій, загроз і наслідків. Третій — правова кваліфікація уповноваженими органами на підставі чинних норм і доказів. Редакційний висновок цієї статті полягає в тому, що ототожнення всіх трьох рівнів підсилює стигматизацію та погіршує якість як науки, так і превентивних рішень.

Збройний конфлікт, громадянський спротив агресії, оборона країни, воєнні злочини та тероризм мають різні правові режими й фактичні критерії. Психологічний аналіз насильницької радикалізації не встановлює автоматичної правової кваліфікації участі в бойових діях, застосування сили в межах законної оборони або належності до військової структури. Потрібне окреме застосування національного та міжнародного права до встановлених фактів.

Що означає профілактика у межах цього поняття

Профілактика спрямована на зменшення умов і можливостей ідеологічно мотивованого насильства, зміцнення безпечних соціальних зв’язків та ранню підтримку людей у кризових обставинах. Зміни політичної позиції чи відмова від непопулярних поглядів самі по собі не є належними кінцевими показниками. Дослідницька оцінка має вимірювати конкретні результати: припинення погроз, відмову від участі в насильницьких діях, зниження підтверджених інцидентів, якість допомоги, дотримання прав і відсутність шкоди від втручання. ООН у матеріалах щодо запобігання насильницькому екстремізму окремо розглядає превентивні та примусові підходи.

За недостатньої якості контрольних груп, неточних результативних показників і короткого періоду спостереження можна помилково прийняти зміну словесних установок за відвернення насильства. Ефективність освіти, медіаграмотності, роботи з громадами, психологічної підтримки, програм виходу з груп та альтернативних наративів слід оцінювати окремо за популяцією, умовами й фактичними наслідками. Обґрунтована профілактика підтримує гідність, автономію, право на незгоду й доступ до допомоги.

Як діяти, коли виникає занепокоєння щодо близької людини

Початковий крок — відділити конкретні слова й події від власних припущень. Важливо зрозуміти, чи йдеться про незвичні погляди, емоційну суперечку, загальні висловлювання про конфлікт, прямі погрози або перевірені дії, що становлять небезпеку. Спокійна розмова, увага до переживань, відмова від принизливих ярликів і збереження контакту можуть допомогти прояснити ситуацію. Навіть за різкої незгоди слід поважати право іншої людини на власні переконання.

За конкретної погрози життю чи здоров’ю першочерговим є фізичний захист людей: не вступати у небезпечне протистояння, звернутися до екстрених служб або поліції та повідомити перевірені факти. Якщо безпосередньої небезпеки немає, доречні професійна консультація й обережне обговорення можливих джерел підтримки. Не слід публічно поширювати підозри щодо особи, незаконно збирати її приватні дані чи застосовувати саморобні психологічні тести «на радикалізацію».

Поширені запитання

Чи кожна радикалізація є насильницькою?

Ні. Радикалізацією іноді називають посилення політичної вимоги чи відхід від поширених норм. Для поняття насильницької радикалізації потрібно довести зв’язок із виправданням, підтримкою або залученням до насильства. Сам факт зміни світогляду такого зв’язку не встановлює.

Чи означає підтримка насильницької ідеології готовність до нападу?

Ні. Схвалення, особистий намір, мобілізація й фактична участь є різними дослідницькими результатами. Їхні зв’язки залежать від умов і вибірки. Дослідження 2025 року показало обмеженість ідеологічної відданості як узагальненого показника прямого насильства.

Чи може людина брати участь в ідеологічному насильстві без сформованої радикальної доктрини?

Так. Участь може супроводжуватися змішаними мотивами, ситуативним впливом, груповою лояльністю й особистими стосунками. Саме тому поведінковий рівень досліджують окремо від переконань. Модель двох пірамід дозволяє описувати ці відмінності.

Чи є релігійність, національна самоідентифікація або політична активність чинниками небезпеки?

Ці ознаки не є індивідуальними тестами на небезпеку. Вони мають різний зміст у різних контекстах. Оцінка конкретної загрози повинна спиратися на факти та перевірені дії; групова належність не замінює доказів.

Чи можна визначити ризик нападу за психологічним опитувальником?

Достовірної універсальної процедури такого передбачення немає. Доступні спеціалізовані інструменти мають обмежену емпіричну перевірку, потребують професійної підготовки й застосовуються у відповідних інституційних контекстах. Систематичний огляд 2025 року не виявив достатніх даних перспективної прогностичної валідності.

Чи тотожні насильницька радикалізація та тероризм?

Ні. Перша є дослідницьким поняттям про процеси та ставлення до ідеологічного насильства. Другий має спеціальні правові визначення та стосується відповідних дій, цілей і обставин. Правову кваліфікацію в Україні визначають чинні закони.

Чи можна запобігти насильству, просто переконавши людину змінити погляди?

Стійка зміна поведінки залежить від соціальних обставин, безпечних альтернатив, реальних можливостей дії та інших чинників. Саме по собі коригування відповіді на опитуванні не підтверджує зниження ризику насильства. Дієвість конкретного втручання потрібно перевіряти за поведінковими та безпековими результатами.

Висновок

Насильницька радикалізація — аналітичне поняття для дослідження переходу до виправдання, підтримки або здійснення ідеологічно мотивованого насильства. Його точність забезпечують ясне визначення насильства, розрізнення поглядів і дій, установлення одиниці аналізу, перевірка контексту та визнання меж емпіричних даних. Радикальні суспільні ідеї, політична незгода та релігійна належність залишаються самостійними сферами переконань і прав людини. Доказове дослідження й профілактика спрямовуються на реальні насильницькі ризики й безпечну підтримку людей.

Пов’язані статті

Групова поляризація: що це і чому обговорення може посилювати початкові погляди — соціально-психологічний механізм зміни суджень після групового обговорення.

Політична поляризація: причини, види та суспільні наслідки — розмежування політичних позицій у суспільстві та методи його оцінювання.

Політична ідентичність: належність, самовизначення та поведінка — пояснення належності до політичних груп без ототожнення ідентичності з насильством.

Ідеологічна поляризація: розходження політичних позицій — як виникає й вимірюється відстань між політичними позиціями.

Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики: карта знань

Насильницький екстремізм: психологічні ознаки та науковий статус

Шляхи радикалізації до насильства: багаторівнева модель

Джерела

Brouillette-Alarie, S., Hassan, G., Varela, W., et al. (2025). Reliability and validity of risk assessment tools for violent extremism: A systematic review. Campbell Systematic Reviews, 21(4), e70080. https://doi.org/10.1002/cl2.70080.

Callahan, P. A., & Rosenfeld, B. (2025). Bridging the gap between radical beliefs and violent behavior. Law and Human Behavior, 49(4), 323–337. https://doi.org/10.1037/lhb0000604.

Doosje, B., Moghaddam, F. M., Kruglanski, A. W., de Wolf, A., Mann, L., & Feddes, A. R. (2016). Terrorism, radicalization and de-radicalization. Current Opinion in Psychology, 11, 79–84. https://doi.org/10.1016/j.copsyc.2016.06.008.

Ismail, A. M., Singh, P. S. J., & Mujani, W. K. (2025). A systematic review: Unveiling the complexity of definitions in extremism and religious extremism. Humanities and Social Sciences Communications, 12, 1297. https://www.nature.com/articles/s41599-025-05685-z.

Kasinathan, J., & Parsons, A. (2025). Radicalisation in adolescents: Mental health considerations for violent extremism. Australasian Psychiatry, 33(1), 57–63. https://doi.org/10.1177/10398562241292209.

McCauley, C., & Moskalenko, S. (2017). Understanding political radicalization: The two-pyramids model. American Psychologist, 72(3), 205–216. https://doi.org/10.1037/amp0000062.

Organization for Security and Co-operation in Europe, Office for Democratic Institutions and Human Rights. (2008). Countering Terrorism, Protecting Human Rights: A Manual. https://odihr.osce.org/odihr/29103.

Pandey, K., & Behera, N. (2026). Factors influencing radicalization process at micro, meso, and macro levels: A systematic literature review. Behavioral Sciences & the Law, 44(4), 571–589. https://doi.org/10.1002/bsl.70064.

United Nations Office on Drugs and Crime. (2018). Counter-Terrorism, Module 2: Radicalization and violent extremism. https://sherloc.unodc.org/cld/ar/education/tertiary/terrorism/module-2/key-issues/radicalization-violent-extremism.html.

United Nations Office on Drugs and Crime. (2018). Counter-Terrorism, Module 2: Preventing and countering violent extremism. https://sherloc.unodc.org/cld/ar/education/tertiary/terrorism/module-2/key-issues/preventing-and-countering-violent-extremism.html.

Wolfowicz, M., Litmanovitz, Y., Weisburd, D., & Hasisi, B. (2021). Cognitive and behavioral radicalization: A systematic review of the putative risk and protective factors. Campbell Systematic Reviews, 17(3), e1174. https://doi.org/10.1002/cl2.1174.

Верховна Рада України. (2001). Кримінальний кодекс України № 2341-III (чинна редакція). https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2341-14#Text.

Верховна Рада України. (2003). Закон України «Про боротьбу з тероризмом» № 638-IV (чинна редакція). https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/638-15#Text.