Радикальні переконання і політичне насильство: у чому різниця
Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 року · Редакційна політика
Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики
Радикальні переконання стосуються того, які суспільні зміни людина вважає потрібними, наскільки глибоко вона критикує чинний порядок і які політичні принципи підтримує. Політичне насильство стосується застосування фізичної сили, заподіяння шкоди або погроз такого характеру задля політичної мети. Між переконаннями й насильницькими діями лежать окремі процеси: оцінка допустимості насильства, наміри, рішення, ситуаційні умови та поведінка. Саме тому радикальність поглядів сама по собі не свідчить про готовність людини нападати на інших. Цей висновок узгоджується з дослідженням зв’язку ідеологічної відданості та поведінки і сучасною концептуальною моделлю політизації, поляризації, радикалізації та мобілізації.
Це розрізнення важливе одночасно для психології, суспільної дискусії, захисту громадянських свобод і профілактики насильства. Люди можуть виступати за докорінну реформу держави, радикальну зміну економічної системи чи переосмислення культурних норм і водночас послідовно відкидати насильницькі способи дії. Інші можуть підтримувати насильство ситуативно, не маючи цілісної радикальної ідеології. Наукове завдання полягає в тому, щоб досліджувати переконання, оцінки, наміри та фактичні вчинки як пов’язані, але самостійні явища.
Що означають радикальні переконання
Радикальними зазвичай називають погляди, які передбачають докорінну зміну суспільних інститутів, норм або розподілу влади. Зміст слова залежить від історичного періоду, політичної системи та того, які погляди прийнято вважати звичними. Ідея, що сьогодні сприймається як радикальна, згодом може стати частиною широкого політичного консенсусу. Тому радикальність характеризує відношення переконання до певного суспільного порядку, а не є сталою психологічною ознакою людини.
У дослідженнях радикалізації нерідко змішували зміни переконань із переходом до насильницької поведінки. Пітер Нойманн описав цю проблему як розходження між когнітивним і поведінковим розумінням радикалізації: розвиток крайніх поглядів та участь у насильстві вимірюють різні явища, хоча в окремих випадках вони взаємодіють. Це впливає на визначення предмета, вибір дослідницьких показників і практичні висновки Neumann, 2013.
Радикальні переконання можуть стосуватися рівності, національного самовизначення, соціальної справедливості, релігійних принципів, екології або інших суспільних питань. Вони можуть поєднуватися з прихильністю до виборів, мирного протесту, переговорів і громадської самоорганізації. Сам зміст політичної чи релігійної позиції не утворює психологічного діагнозу і не дає підстав робити індивідуальний висновок про майбутню небезпеку.
Чому радикальність є контекстуальною
Оцінка погляду як «крайнього» спирається на соціальні норми, владні відносини та історичну перспективу. Тому порівняння радикальності між країнами або періодами потребує чітких критеріїв. Якщо в одному дослідженні радикалізацією називають незгоду з політичним центром, а в іншому — виправдання нападів, їхні показники описують різні предмети. Така поняттєва невизначеність є одним із центральних обмежень досліджень Neumann, 2013.
Для ясного аналізу варто окремо ставити три запитання: яку саме зміну підтримує людина, які способи її досягнення вона вважає допустимими і які дії справді вчиняє. Ці запитання можуть приводити до різних відповідей. Вимога глибоких змін не визначає способу їхнього досягнення.
Що таке політичне насильство
Політичне насильство охоплює дії, в яких фізичну шкоду людям або насильницький примус застосовують у зв’язку з політичною метою, конфліктом чи боротьбою за владу. До дослідницького поля можуть належати насильницькі напади, залякування фізичною розправою, переслідування та інші форми примусу, але конкретний обсяг поняття залежить від визначення, правового контексту й типу конфлікту. Тероризм є окремим правовим і дослідницьким предметом, який не можна автоматично ототожнювати з усіма видами політичного насильства.
Дослідники відмежовують оцінку насильства як допустимого від участі в ньому. Підтримка насильства може бути виражена у висловлюваннях або відповідях на опитування, тоді як поведінка встановлюється за конкретними подіями та діями. Намір, підготовка й фактичне завдання шкоди також мають різний емпіричний статус. Систематичний огляд Wolfowicz та співавторів розглядає радикальні установки, наміри та поведінку як окремі результати дослідження.
Поняття політичного насильства потребує уважності до контексту. Правомірна оборона від збройного нападу, застосування сили відповідно до міжнародного гуманітарного права, злочинне насильство проти цивільних, державний примус та громадянський протест оцінюються за різними правовими нормами. Сам політичний мотив не замінює юридичного аналізу конкретного діяння. Для українського контексту особливо важливо не переносити визначення з досліджень екстремістських груп на будь-який збройний конфлікт або законні форми оборони.
Чотири окремі рівні: переконання, схвалення насильства, намір і поведінка
Найкорисніше аналітичне розрізнення складається з чотирьох рівнів. Це схема дослідницьких понять, а не універсальна послідовність, яку обов’язково проходить людина.
Перший рівень — зміст переконань
Людина може вважати чинні суспільні інститути несправедливими й вимагати їх докорінної зміни. Такі оцінки характеризують політичні цілі, почуття належності та уявлення про бажаний лад. Вони самі по собі не визначають способів дії. Для розуміння їхнього значення необхідно розрізняти прагнення змінити суспільство та готовність спричинити шкоду людям.
Другий рівень — нормативна оцінка насильства
Інше запитання стосується того, чи вважає людина застосування насильства допустимим, виправданим або необхідним у певних обставинах. Така оцінка вже безпосередніше стосується насильницьких методів, проте відповідь в опитуванні, емоційна реакція або суперечлива фраза ще не встановлюють наміру діяти. Важливо з’ясовувати точний зміст твердження, ситуацію, адресата, часовий горизонт і рівень упевненості, а не перетворювати одну фразу на остаточний висновок.
Третій рівень — намір і рішення діяти
Намір описує спрямованість особи на певну дію. Його оцінюють з урахуванням контексту, конкретності та надійності інформації. Декларований намір може не реалізуватися, а поведінка іноді виникає без раніше висловленої послідовної ідеологічної програми. Наукова література пропонує вивчати умови мобілізації та доступні можливості, але такі моделі не дають готового індивідуального прогнозу Smith і Thomas, 2025.
Четвертий рівень — спостережувані дії
Фактичну поведінку описують конкретними подіями: мирним протестом, участю у громадській кампанії, загрозливими діями або насильницьким нападом. Дії оцінюють відповідно до їхнього змісту, наслідків і чинного права. Навіть коли певний вчинок має політичний мотив, його не можна пояснити однією рисою особистості або одним переконанням.
Отже, дослідницький ланцюг «ідея — оцінка засобів — намір — дія» допомагає уникнути змішування понять. Він описує рівні спостереження та можливі зв’язки, а не неминучий розвиток подій.
Що показують дослідження зв’язку ідеології та насильства
У дослідженні Callahan і Rosenfeld, опублікованому 2025 року, автори проаналізували відкриту базу даних про 2103 осіб, залучених до різних форм екстремістської діяльності у США. Сильніша ідеологічна відданість була пов’язана з деякими показниками радикальної активності та громадянської непокори, але в загальній вибірці не виявила значущого позитивного зв’язку з участю в насильницькій змові або безпосередньому насильстві. Результати відрізнялися між ідеологічними підгрупами.
Це дослідження важливе для розуміння меж психологічних висновків. Його вибірка сформована з відомих випадків участі в екстремістській діяльності, а дані закодовані за публічно доступною інформацією. Воно не описує всіх громадян із радикальними поглядами і не перетворює статистичні зв’язки на інструмент прогнозування в конкретній ситуації. Автори дійшли обережного, але суттєвого висновку: ідеологічна відданість часто є слабким показником майбутнього насильства Callahan і Rosenfeld, 2025.
Ще ширшу картину подає систематичний огляд і метааналіз Wolfowicz та співавторів: до нього увійшли 127 досліджень, 206 вибірок і понад 1300 оцінок зв’язків між можливими чинниками та результатами радикалізації. Розглядалися окремо установки, наміри й поведінка. Для більшості досліджуваних чинників зв’язки були малими або дуже малими; соціально-демографічні характеристики загалом мали найслабші оцінки. Підсумок не дозволяє виділити універсальний психологічний профіль насильницької поведінки.
Важлива методологічна обставина полягає в тому, що значна частина включених досліджень використовувала поперечні дані: установки та інші характеристики вимірювали одночасно. Подібні результати показують статистичний зв’язок, однак часто не встановлюють, що передувало чому, і не доводять причинного механізму. Крім того, показники «радикалізації» та «екстремізму» в окремих роботах відрізнялися. Саме тому не варто механічно переносити коефіцієнти групового дослідження на конкретну людину.
Чому не існує єдиної траєкторії від поглядів до насильства
Політична діяльність формується на перетині особистих оцінок, соціального оточення, можливостей діяти, організаційних ресурсів, життєвих обставин і подій. Навіть сильне невдоволення суспільним устроєм може завершитися участю у виборах, правозахисній кампанії, страйку, мистецькому висловлюванні, виході з групи або відмові від політичної активності. Єдиний шлях від радикальної ідеї до насильницького вчинку в наукових даних не підтверджений.
Огляд Pandey і Behera 2026 року розглядає чинники радикалізації на мікрорівні особистих особливостей, мезорівні взаємин та груп і макрорівні суспільно-політичних умов. Такий підхід корисний для систематизації контексту. Водночас зведені переліки чинників описують неоднорідну літературу і не є доказом причинності кожного пункту; вони не дають підстав маркувати людину за походженням, віком, релігією чи психологічними особливостями.
Smith і Thomas пропонують розрізняти політизацію, поляризацію, радикалізацію й активацію, тобто набуття можливостей для участі в колективній дії. Авторська модель стосується колективної мобілізації загалом і допомагає пояснювати також мирні демократичні дії. Її не слід трактувати як алгоритм переходу саме до злочинного насильства. Ресурси, соціальні зв’язки та відчуття спроможності можуть підтримувати і правомірну громадянську активність.
Сприйнята несправедливість і групова ідентичність
Люди долучаються до колективних дій із багатьох причин, серед яких сприйнята несправедливість, належність до групи, емоційна реакція та віра у можливість змін. Ці процеси притаманні й мирним соціальним рухам. Систематичний огляд Uysal, Saavedra і Drury показує, що навіть розмежування «нормативних» і «ненормативних» форм колективної дії потребує уточнення: конфронтаційність протесту, порушення звичних норм і насильство не становлять одного показника.
Групове обговорення іноді посилює первинні погляди учасників. Це явище описує стаття про групову поляризацію. Однак групова поляризація не є синонімом насильницької радикалізації: обговорення може зміцнювати як конфронтаційні, так і послідовно ненасильницькі переконання. Для оцінки наслідків потрібні дані про конкретну взаємодію та поведінку.
Соціальне середовище, примус і ситуаційні умови
Участь у групі не обов’язково визначається лише ідеологією. Соціальна залежність, родинні стосунки, страх, економічні обставини, пошук належності або примус можуть впливати на дії. Коли оцінюють такі випадки, важливо відокремлювати добровільну підтримку насильства від вимушеної участі й враховувати доступні свідчення. Узагальнювати всі траєкторії в одну причинну схему було б методологічною помилкою Smith і Thomas, 2025.
Радикальний активізм, мирний протест і громадянська непокора
Активізм спрямований на суспільні зміни через організовану діяльність. Він може включати публічну аргументацію, просвітницькі кампанії, судове оскарження, участь у виборах, бойкот, страйк і мирні зібрання. Радикальність мети не визначає насильницького характеру засобів. Громадянська непокора також потребує окремого розгляду: свідоме порушення певної норми у формі відкритого протесту саме собою не означає фізичного нападу на людину.
Натомість «мирний», «конфронтаційний», «незаконний» і «насильницький» — різні категорії. Їх змішування створює ризик помилкових дослідницьких результатів і суспільної стигматизації. Огляд колективних конфронтаційних дій 2024 року прямо ставить під сумнів спрощені поділи форм протесту, що не враховують змісту самої поведінки.
Захист мирного протесту має правове підґрунтя. Стаття 34 Конституції України гарантує свободу думки, слова та вираження переконань, а стаття 39 — право громадян на мирні зібрання без зброї з передбаченим Конституцією порядком завчасного сповіщення. Конституція також установлює правові підстави й процедури можливих обмежень. Конкретні правила реалізації прав, особливо під час воєнного стану, потребують перевірки чинного законодавства та фактичних обставин.
Коли мова про насильство змінює предмет оцінювання
Заклики до фізичної розправи, прямі погрози й висловлені виправдання нападів відрізняються за змістом від вимоги політичної реформи. Вони можуть мати значення для психологічного розуміння ставлення до насильства та, залежно від конкретних обставин, для правової оцінки. При цьому наукове дослідження має розрізняти провокаційну риторику, образний вислів, систематичне схвалення насильства, конкретний намір і встановлену поведінку.
Правовий висновок щодо погроз, публічних закликів, організації насильницьких дій чи інших діянь установлюють відповідно до складу правопорушення та доказів. Наприклад, Кримінальний кодекс України передбачає окремі положення щодо терористичних злочинів. Проте наявність радикальних поглядів, належність до громади, релігійні переконання або участь у законному протесті не є самі по собі доказом такого злочину.
Для індивідуальної оцінки загроз фахівці використовують перевірені відомості про конкретну ситуацію, характер можливого заподіяння шкоди та поведінкові обставини, а не словник політичних поглядів. Спеціальні методики VERA, TRAP-18 та ERG22+ розроблялися для структурованої професійної оцінки ризиків у визначених контекстах; вони потребують навчання, перевірки даних і фахового тлумачення. Систематичний огляд Brouillette-Alarie та співавторів 2025 року охопив 20 досліджень таких інструментів, виявив різнорідність показників надійності й валідності та брак проспективної перевірки здатності прогнозувати майбутні насильницькі події. Огляд не дає підстав рекомендувати один інструмент як безумовно кращий для конкретної популяції чи ситуації. Переліки ознак із професійних методик не призначені для самостійного класифікування людей без спеціальної підготовки.
Психічне здоров’я, характер і соціальні ознаки
Психічні розлади, нейровідмінності, особливості темпераменту, вік, етнічна належність і релігійна ідентичність не є психологічними мітками політичної небезпечності. Дослідження можуть виявляти певні групові кореляції залежно від вибірки та способу вимірювання, але вони не встановлюють причинного зв’язку для конкретної людини й не дають підстав для стигматизації.
Метааналіз Wolfowicz та співавторів показав, що соціально-демографічні показники загалом пов’язані з досліджуваними результатами слабше за низку інших факторів. Психологічні характеристики також вивчалися в дуже різних контекстах. Ні один зведений перелік ознак, ні клінічне враження неспеціаліста не може замінити дослідження фактичних подій і професійної оцінки за належними стандартами.
Так само різка емоційна реакція на війну, втрати або несправедливість не доводить схильності до насильства. В оцінюванні потрібно відрізняти переживання гніву, моральне засудження, бажання захистити інших, політичне висловлювання та конкретну загрозу заподіяти шкоду.
Цифрове середовище: видимість переконань і реальні дії
Соціальні мережі полегшують поширення політичних ідей, об’єднання прихильників і швидку мобілізацію. Вони також можуть посилювати доступність ворожих повідомлень та конфліктну взаємодію. Але перегляд гострих політичних матеріалів, перебування у груповому чаті чи висловлення радикальної думки самі по собі не показують, що людина прагне фізичного насильства.
Smith і Thomas розглядають цифрові технології як один із чинників сучасної мобілізації та соціального впливу. Їхній аналіз підкреслює потребу розрізняти формування ставлень і практичну участь у діях. Зміст стрічки рекомендацій, інтенсивність перегляду або різкість коментарів не можна використовувати як самодостатній показник насильницького наміру. Для причинних висновків про вплив алгоритмів потрібні дослідження з належним дизайном і чіткими результатами.
Підлітки та молодь
Підлітковий вік пов’язаний із розвитком ідентичності, самостійності, критичного мислення й чутливості до групового прийняття. Експериментування з політичними поглядами не слід тлумачити як клінічний симптом або індивідуальний доказ загрози. У спілкуванні з неповнолітніми особливо важливі права дитини, приватність, підтримка довірливих стосунків і відмова від навішування ярликів.
Систематичний огляд Lewis та співавторів 2025 року присвячений програмам протидії когнітивній та поведінковій радикалізації серед дітей і підлітків. Він виявив істотну нестачу досліджень, які дозволяли б достовірно встановити ефективність таких втручань. Тому обіцянки «виявити небезпечну дитину за ознаками» або «гарантовано усунути радикалізацію» не відповідають наявній доказовій базі.
Практично корисніше обговорювати значення інформації, наслідки насильства, право на незгоду, межі поваги до інших і можливості мирної громадської участі. Коли виникають конкретні погрози чи ризик заподіяння шкоди, дорослим варто діяти відповідно до безпекових процедур, залучаючи компетентних фахівців і дотримуючись правил захисту персональних даних.
Як досліджують переконання й поведінку та чому результати різняться
Психологічні опитувальники вимірюють установки через відповіді на певні твердження. Інтерв’ю дозволяють уточнити контекст і значення слів. Дослідження поведінки можуть спиратися на документовані події, судові матеріали, спостереження чи інші джерела. Жоден окремий метод не є повним відображенням людини, а результати залежать від якості даних і операційного визначення понять.
Коли автори поєднують під однією назвою підтримку різких реформ, схвалення насильства і фактичну участь у нападі, вони ризикують отримати оманливі зв’язки. Саме тому Neumann наголошує на відмінності когнітивної та поведінкової радикалізації, а Wolfowicz та співавтори відокремлюють установки, наміри й поведінку під час узагальнення емпіричних даних.
Особливо складно досліджувати рідкісні насильницькі події: вони мають низьку частоту, неоднорідні обставини й часто неповну документованість. Навіть показник, який статистично пов’язаний з насильством у спеціалізованій вибірці, може призводити до великої кількості хибних підозр у загальній популяції. Публічні «психологічні портрети» й короткі списки тривожних слів тому становлять серйозний ризик помилкових висновків.
Профілактика політичного насильства без стигматизації
Профілактика має спиратися на конкретні ризики завдання шкоди, доступну допомогу, захист прав і відповідальне реагування на загрози. До перспективних напрямів належать розвиток ненасильницьких способів розв’язання конфліктів, медіаграмотність, доступ до психологічної та соціальної підтримки, можливість законної громадянської участі, робота з міжгруповою ворожістю та підтримка довіри до інституцій. Це змістовні напрями практики, але ефективність кожної конкретної програми потрібно доводити окремо.
Огляд Lewis та співавторів щодо ведення випадків і протидії радикалізації вказує на обмеженість якісних оцінок таких втручань. Огляд програм для дітей і підлітків так само засвідчує, що наявних досліджень замало для впевнених висновків про зменшення реальних насильницьких дій. Зміна відповідей у короткому опитуванні, поліпшення ставлення до іншої групи та скорочення фактичного насильства — різні результати, які не можна підміняти один одним.
Для родичів, педагогів і колег основою взаємодії є повага до гідності людини та увага до конкретного змісту ситуації. Замість припущень про «небезпечну ідеологію» варто з’ясовувати, чи йдеться про незгоду, заклик до мирної дії, конфліктну риторику або достовірну погрозу. За наявності конкретної безпосередньої небезпеки потрібні відповідні екстрені служби, безпекові процедури й фахова оцінка; самостійне розслідування чи публічне таврування можуть посилити шкоду.
Як обговорювати суперечливі погляди
Корисна розмова зосереджується на конкретних твердженнях і наслідках, а не на ярлику «радикал». Запитання про бажані зміни, прийнятні способи їх досягнення, ставлення до прав інших людей і готовність вирішувати конфлікти без фізичної шкоди допомагають зрозуміти позицію. Водночас жодна окрема відповідь на таке запитання не є психологічним тестом або оцінкою небезпеки.
Критичне мислення має включати перевірку джерел, розрізнення факту й оцінки, уважність до емоційно насичених повідомлень і вміння визнавати складність політичних подій. Заохочення ненасильницьких форм участі підтримує можливість суспільних змін без нормалізації нападів і залякування.
Приклади, які допомагають розрізнити поняття
Приклад перший. Людина вимагає повної перебудови політичної системи, бере участь у мирному мітингу та виступає проти нападів на опонентів. Її позиція може бути радикальною за змістом запропонованих змін, а спосіб політичної участі залишається ненасильницьким. Оцінювати таку ситуацію як доказ насильницької радикалізації було б помилкою.
Приклад другий. У розпалі суспільного конфлікту людина висловлює схвалення політично мотивованого нападу. Це висловлювання заслуговує на окрему етичну, соціальну і, за належних підстав, правову оцінку. Воно не тотожне доведеному наміру самій вчинити напад. Для висновків потрібні точне розуміння змісту вислову та належні фактичні дані.
Приклад третій. Учасник громадської кампанії порушує певне адміністративне правило протесту, не застосовуючи фізичної сили. Правовий статус порушення потрібно оцінювати окремо, а факт громадянської непокори не слід автоматично називати політичним насильством.
Приклад четвертий. Людина вчиняє політично мотивований насильницький напад, не залишивши послідовної ідеологічної програми. Факт насильницької поведінки є предметом оцінки незалежно від того, наскільки системними або «радикальними» були її переконання. Жоден із наведених прикладів не є діагнозом чи інструментом передбачення поведінки.
Поширені запитання
Чи всі радикальні погляди є екстремістськими?
Ні. Радикальність указує на глибину запропонованих змін відносно певного порядку. «Екстремізм» має різні академічні й правові визначення, а насильницький екстремізм спеціально пов’язаний із підтримкою або практикою насильницьких засобів. Термінологічні межі потрібно визначати для кожного дослідження Neumann, 2013.
Чи може радикальна людина бути послідовним прихильником ненасильства?
Так. Політичні цілі та вибір засобів — різні виміри. Історично й психологічно суспільні рухи можуть прагнути масштабних змін через законні й мирні форми громадської участі. Дослідження колективних дій підтверджують необхідність аналізувати конкретні форми участі Uysal та співавтори, 2024.
Чи доводить схвалення насильства готовність його застосувати?
Схвалення насильства є окремою установкою, яка може становити предмет дослідження і професійної уваги в конкретному контексті. Воно не дорівнює доведеному наміру або дії. Дослідження свідчать про обмежену прогностичну цінність суто ідеологічної відданості для окремих насильницьких результатів Callahan і Rosenfeld, 2025.
Чи є різкі політичні висловлювання ознакою психічного розладу?
Ні. Політичні переконання, критика влади та участь у протесті не є психіатричними діагнозами. Якщо людині потрібна психологічна або психіатрична допомога, її стан оцінюють за відповідними клінічними критеріями, не підмінюючи їх політичними оцінками.
Чи існує психологічний тест, який надійно визначає майбутнього терориста?
Наявні наукові дослідження не обґрунтовують застосування короткого універсального тесту або списку рис для достовірного передбачення рідкісного насильницького вчинку. Оцінка конкретних загроз вимагає спеціальної підготовки та перевірених даних. Метааналіз чинників радикалізації показує переважно невеликі групові статистичні зв’язки.
Що робити, коли у близької людини з’явилися незвичні політичні погляди?
Почати з розмови про зміст її поглядів, зберігаючи повагу до права на незгоду й особисті кордони. Обговорювати факти, джерела й ненасильницькі способи участі. Якщо існують конкретні достовірні погрози завдання шкоди, слід звернутися до компетентних служб і фахівців. Самі незвичні переконання не є приводом для самостійного «діагностування» небезпечності.
Висновок
Радикальні переконання описують зміст і глибину суспільно-політичних змін, яких прагне людина. Політичне насильство описує застосування сили та заподіяння шкоди задля політичних цілей. Схвалення насильства, намір, організована участь і фактичні дії становлять окремі рівні аналізу. Дослідження підтверджують необхідність розрізняти ці явища і враховувати контекст, водночас наявні дані не дають підстав вважати радикальні погляди надійним індивідуальним провісником насильства Callahan і Rosenfeld, 2025; Wolfowicz та співавтори, 2021.
Відповідальна профілактика спирається на права людини, доказову оцінку конкретних загроз, мирні форми суспільної участі та пропорційне реагування на реальну небезпеку. Таке розуміння дозволяє одночасно захищати свободу політичного мислення та протидіяти насильству.
Пов’язані статті
Групова поляризація: що це і чому обговорення може посилювати початкові погляди — як взаємодія в групі впливає на переконання, та чому поляризація сама собою не означає насильства.
Джерела
Brouillette-Alarie, S., Hassan, G., Varela, W., Danis, E., Ousman, S., та співавтори. (2025). Reliability and validity of risk assessment tools for violent extremism: A systematic review. Campbell Systematic Reviews, 21(4), e70080. https://doi.org/10.1002/cl2.70080.
Callahan, P. A., & Rosenfeld, B. (2025). Bridging the gap between radical beliefs and violent behavior. Law and Human Behavior, 49(4), 323–337. https://doi.org/10.1037/lhb0000604.
Lewis, J., Marsden, S., Cherney, A., Zeuthen, M., Rahlf, L., Squires, C., & Peterscheck, A. V. (2024). Case management interventions seeking to counter radicalisation to violence and related forms of violence: A systematic review. Campbell Systematic Reviews. https://doi.org/10.1002/cl2.1386.
Lewis, J., Marsden, S., Stefaniak, A., & Hewitt, J. (2025). Non-criminal justice interventions for countering cognitive and behavioural radicalisation amongst children and adolescents: A systematic review of effectiveness and implementation. Campbell Systematic Reviews, 21(4), e70079. https://doi.org/10.1002/cl2.70079.
Neumann, P. R. (2013). The trouble with radicalization. International Affairs, 89(4), 873–893. https://doi.org/10.1111/1468-2346.12049.
Pandey, K., & Behera, N. (2026). Factors influencing radicalization process at micro, meso, and macro levels: A systematic literature review. Behavioral Sciences & the Law, 44(4), 571–589. https://doi.org/10.1002/bsl.70064.
Smith, L. G. E., & Thomas, E. F. (2025). A primer on politicization, polarization, radicalization, and activation and their implications for democracy in times of rapid technological change. British Journal of Social Psychology, 64(3), e12903. https://doi.org/10.1111/bjso.12903.
Uysal, M. S., Saavedra, P., & Drury, J. (2024). Beyond normative and non-normative: A systematic review on predictors of confrontational collective action. British Journal of Social Psychology, 63(3), 1385–1409. https://doi.org/10.1111/bjso.12735.
Wolfowicz, M., Litmanovitz, Y., Weisburd, D., & Hasisi, B. (2021). Cognitive and behavioral radicalization: A systematic review of the putative risk and protective factors. Campbell Systematic Reviews, 17(3), e1174. https://doi.org/10.1002/cl2.1174.
Верховна Рада України. (1996). Конституція України, № 254к/96-ВР. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр.
Верховна Рада України. (2001). Кримінальний кодекс України, № 2341-III. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2341-14.