Біхевіоризм — це напрям у психології, який фокусується на вивченні поведінки як об’єктивно спостережуваного процесу, уникаючи внутрішніх психічних процесів, таких як думки, почуття та мотивації. В основі біхевіоризму лежить ідея, що поведінку можна вивчати і пояснювати на основі стимулів з навколишнього середовища та відповідних реакцій на ці стимули. Цей підхід базується на принципах наукової об'єктивності та емпіризму, що передбачає вимірювання й аналіз зовнішньо виражених поведінкових реакцій.
Зародження біхевіоризму відбулося на початку XX століття, коли американський психолог Джон Б. Уотсон виступив із критикою інтероспективних методів дослідження свідомості, що використовувалися у психології на той час. Уотсон стверджував, що психологія повинна вивчати лише ті аспекти, які можна об'єктивно спостерігати та вимірювати — тобто поведінку. У своїх дослідженнях Уотсон робив наголос на тому, що будь-яка поведінка людини і тварин є результатом взаємодії з навколишнім середовищем.
Основоположні принципи біхевіоризму включають:
1. Закон ефекту — поведінка, яка призводить до задоволення або позитивних результатів, закріплюється і стає більш імовірною у майбутньому, тоді як негативні або небажані результати зменшують імовірність повторення такої поведінки.
2. Научіння — процес, у ході якого поведінка формується та змінюється в результаті взаємодії зі стимулами та підкріпленням (нагорода чи покарання).
3. Класичне обумовлення — концепція, розроблена Іваном Павловим, яка стверджує, що поведінка може формуватися шляхом асоціативного навчання між стимулом і реакцією.
4. Оперантне обумовлення — концепція, яка була подальше розвинена американським психологом Б. Ф. Скіннером. Вона пояснює, що поведінка змінюється залежно від наслідків: позитивні наслідки підсилюють бажану поведінку, тоді як негативні наслідки знижують ймовірність повторення небажаної поведінки.
Біхевіоризм став основою для розвитку багатьох технік і методів навчання, тренування та терапії. Наприклад, біхевіоральна терапія, яка активно використовується у лікуванні різноманітних психічних розладів, базується на принципах оперантного обумовлення. Ця терапія зосереджується на корекції конкретних поведінкових проблем шляхом навчання нових навичок та відмови від деструктивних моделей поведінки.
Значний внесок біхевіоризму в психологію полягає також у розвитку наукового підходу до вивчення поведінки, що включає систематичні експерименти, об'єктивність та перевірюваність. Проте, незважаючи на свою значущість, біхевіоризм піддавався критиці за нехтування внутрішніми психічними процесами, такими як емоції, мислення та мотивація, що призвело до появи когнітивної психології, яка акцентує увагу на вивченні внутрішніх психічних процесів поряд із зовнішньою поведінкою.
Сьогодні біхевіоризм залишається важливим напрямом у психології, особливо в галузі прикладної психології, де його принципи використовуються для розробки ефективних методів корекції поведінки у різних сферах життя, від освіти до лікування психологічних розладів.