Вихід із насильницької екстремістської групи: психологія припинення участі
Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 року · Редакційна політика
Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики
Що означає вихід із насильницької екстремістської групи
Вихід із насильницької екстремістської групи — це процес припинення участі людини в організації, мережі або спільноті, діяльність якої пов’язана з ідеологічно мотивованим насильством чи його підтримкою. Він може охоплювати відмову від насильницьких дій, припинення виконання групових ролей, поступове віддалення від колишнього оточення, переосмислення власної ідентичності та побудову життя поза групою. Саме поняття стосується поведінки й соціальних зв’язків; причини, швидкість і наслідки виходу можуть істотно різнитися.
У науковій літературі для опису цього процесу використовують поняття disengagement — припинення або скорочення практичної участі. Систематичні огляди показують, що рішення залишити екстремістське середовище формується у взаємодії особистих сумнівів, стосунків, життєвих можливостей, групових обмежень і суспільних умов. Єдиної послідовності кроків, яка пояснювала б усі виходи, дослідження не встановили (Altier, Thoroughgood і Horgan, 2014; Morrison та ін., 2021).
Ця стаття пояснює, чому люди припиняють участь у насильницьких екстремістських групах, що ускладнює вихід, як змінюються зв’язки та ідентичність, чим можуть допомогти фахівці й громади та які висновки дозволяють зробити наявні дослідження. Розгляд стосується різних ідеологічних середовищ і зберігає принципову межу між переконаннями та насильницькою поведінкою.
П’ять процесів, які важливо розрізняти
Припинення участі
Припинення участі означає, що людина більше не виконує колишні насильницькі завдання, не бере участі в діяльності групи або істотно розриває відповідні організаційні зв’язки. Можливий і частковий вихід: відмова від насильства за збереження частини світоглядних поглядів або окремих соціальних контактів. Тому факт фізичного віддалення сам собою не показує, що всі ризики припинилися, а зміна переконань може відбутися вже після відходу від групи (Raets, 2024).
Дерадикалізація
Дерадикалізацією зазвичай називають зміну переконань, які виправдовують або підтримують насильство. Це когнітивний і ціннісний процес, який не завжди відбувається одночасно з поведінковим виходом. Людина може відмовитися від участі через небезпеку, виснаження або сімейні обставини, ще не переглянувши ідеологію. Інша людина може почати критично оцінювати насильство, залишаючись залежною від групи через загрози чи відсутність житла (Horgan та ін., 2017; Raets, 2024).
Стійке припинення насильницької поведінки
У кримінології близьке поняття desistance описує відхід від злочинної поведінки протягом часу. Для дослідження насильницького екстремізму важливо з’ясувати, чи припинені насильницькі дії та сприяння їм, як довго це триває і в яких умовах. Разова зміна висловлювань, самозвіт про «нові погляди» та відсутність нових правопорушень у короткому періоді спостереження вимірюють різні результати. Порівняльний аналіз дерадикалізації та припинення злочинної поведінки закликає враховувати цю відмінність (Raets, 2024).
Реінтеграція
Реінтеграція — тривале відновлення або створення безпечних соціальних ролей після виходу: взаємин із родиною, навчання, праці, житла, правомірної громадської участі та доступу до послуг. Вона може бути складною навіть тоді, коли людина щиро відмовилася від насильства. Психологічна та економічна підтримка, подолання стигматизації і прийнятні можливості нового життя описуються як важливі умови в оглядах, хоча причинну дієвість окремих програм ще потрібно доводити (Morrison та ін., 2021).
Юридична відповідальність
Психологічний вихід із групи й правовий статус людини — окремі питання. Припинення участі не скасовує автоматично відповідальності за раніше вчинені дії. Водночас індивідуальне правове становище, порядок співпраці з органами правопорядку, захист потерпілих та гарантії належної процедури визначаються чинним законодавством і конкретними обставинами. В Україні відповідні кримінально-правові норми містяться, зокрема, у статтях 258–258-5 Кримінального кодексу; правове значення добровільного припинення та повідомлення компетентних органів потребує професійного аналізу застосовних положень (Верховна Рада України, Кримінальний кодекс).
Чому люди залишають насильницькі екстремістські групи
Розчарування у групі та її керівництві
Одним із повторюваних мотивів виходу є розбіжність між очікуваннями та досвідом участі. Людина може дедалі гостріше помічати суперечність між проголошеними цілями й практиками групи, жорстокість усередині неї, зловживання керівництва, примус, нездійснені обіцянки або неприйнятні особисті втрати. Сумнів іноді починається з конкретного вчинку керівника, а згодом поширюється на довіру до організації та виправдання насильства (Windisch та ін., 2017; Morrison та ін., 2021).
У дослідженні Програми розвитку ООН, проведеному у восьми країнах Африки з майже 2200 опитаними, колишні учасники часто згадували невиправдані економічні сподівання та втрату довіри до керівництва. Ці результати описують конкретні конфліктні контексти, структури залучення та умови виходу; їх не можна автоматично переносити на всі екстремістські середовища або застосовувати для прогнозу поведінки певної людини (UNDP, 2023).
Зміна життєвих цілей і поява альтернатив
Зміна сімейних обставин, батьківство, бажання навчатися, працювати, піклуватися про близьких чи відновити здоров’я можуть змінювати оцінку майбутнього. Для когось вирішальною стає можливість жити без підпорядкування групі, для іншого — отримати легальний дохід або відновити стосунки. Дослідження наголошують, що сама втрата віри в лідерів ще не створює реалістичного шляху виходу: людині потрібні прийнятні альтернативи, які вона вважає доступними та достатньо безпечними (Altier, Thoroughgood і Horgan, 2014; Morrison та ін., 2021).
Виснаження, страх та неприйнятна ціна участі
Тривала напруга, втрати, страх смерті, конфлікти й психологічне виснаження можуть змінювати ставлення до участі. Проте відчуття небезпеки має неоднакові наслідки: для одних воно посилює намір відійти, для інших загострює залежність від групи, яка контролює пересування, ресурси або контакти. Описувати страх як універсальну причину відмови від насильства означало б ігнорувати цю різноманітність (Horgan та ін., 2017; Morrison та ін., 2021).
Нові взаємини та зміна соціального середовища
Теплі й передбачувані стосунки поза групою можуть створювати простір для іншого бачення себе та майбутнього. Важливими бувають родина, друзі, наставники, партнери й фахівці, які забезпечують безпечний контакт, утримуючись від приниження та тиску. Водночас родич не повинен автоматично брати на себе роль переговірника, слідчого чи гаранта безпеки; за наявності реальних погроз і насильства потрібні компетентні служби (Morrison та ін., 2021).
Як працюють психологічні механізми виходу
Сумніви, внутрішня суперечність та переоцінка виправдань
Вихід нерідко починається з невідповідності між тим, що людина вважала правильним, і тим, що вона бачить або робить. Це може породжувати сумніви, сором, гнів, провину або відчуття зради. Психологічний сенс цих переживань залежить від попереднього досвіду, групової культури й теперішньої безпеки. Наявність сумнівів не гарантує відмови від насильницької практики, а відсутність відкритої критики групи не доводить збереження прихильності до неї.
Огляд досліджень описує вихід як взаємодію розчарування, можливості змінити роль та поступового переосмислення попередніх зобов’язань. Ці моделі допомагають ставити запитання про процес, але залишаються пояснювальними рамками, а не індивідуальними діагностичними алгоритмами (Altier, Thoroughgood і Horgan, 2014; Windisch та ін., 2017).
Вкладені зусилля та страх втратити все
Участь у закритій групі іноді пов’язана з великими особистими вкладеннями: роками життя, розірваними родинними стосунками, втраченими можливостями, ризиками для здоров’я та юридичними наслідками. Зі збільшенням цих втрат вихід може сприйматися як визнання того, що попередні жертви були марними. Модель інвестицій у стосунки, яку застосували Altier та співавтори до аналізу терористичного виходу, пропонує розглядати задоволення від членства, вартість вкладень та привабливість альтернатив разом (Altier, Thoroughgood і Horgan, 2014).
Це корисна дослідницька аналогія, а не підтверджена формула для обчислення готовності конкретної людини залишити групу. Підтримка може полягати у відновленні реалістичних можливостей майбутнього й гідності, щоб минуле не ставало єдиним поясненням власного життя.
Соціальна ідентичність і втрата ролі
Група може надавати людині ім’я, статус, спільноту, щоденний розклад та уявлення про моральну місію. Вихід тоді порушує цілий набір відповідей на запитання «хто я», «де мої люди», «що робить моє життя значущим». Відмова від попередньої ролі здатна супроводжуватися самотністю, невизначеністю та жалем за окремими людськими зв’язками навіть тоді, коли насильство більше не приймається (Morrison та ін., 2021).
Тому підтримка нової ідентичності має виходити за межі вимоги «змінити погляди». Важливими стають звичайні, соціально визнані ролі — члена родини, працівника, студента, сусіда, учасника ненасильницької громадської діяльності. Дослідження окремого випадку виходу з праворадикального насильницького середовища показало, що формування нової ролі може підтримувати стійкість змін; один випадок не дає підстав визначати універсальну траєкторію (Horgan та ін., 2017).
Довіра, недовіра та відчуття автономії
Людина, яка жила у середовищі примусу, може одночасно боятися колишніх соратників і недовіряти установам, родичам та фахівцям. Довіра формується через послідовність, зрозумілі межі конфіденційності, виконання обіцянок і повагу до права ставити запитання. Вимога негайного покаяння або повного публічного розриву часто не відповідає складності реальних зв’язків і небезпек. Систематичний огляд виділяє довіру та безпеку серед центральних тем виходу (Morrison та ін., 2021).
Вихід як процес: можливі поворотні моменти
Дослідники іноді описують послідовність від невдоволення й сумнівів до оцінки альтернатив, рішення відійти та подальшого переоблаштування життя. Цей опис корисний як мова для аналізу інтерв’ю, але реальні життєві історії можуть містити повернення до контактів, вимушені перерви, суперечливі мотиви й зміни світогляду вже після фактичного припинення участі (UNDP, 2023).
Поворотним моментом може стати народження дитини, смерть близької людини, внутрішній конфлікт, зіткнення з насильством, зміна соціальних умов або поява безпечної альтернативи. Одна подія рідко пояснює всю історію: значення події залежить від попередніх сумнівів, доступних ресурсів та реакцій оточення. Огляд випадку Horgan та колег особливо виразно показує, що вихід може тривати довго, а зміна переконань — відставати від поведінкових змін (Horgan та ін., 2017).
Добровільний, вимушений та частковий вихід
Добровільне припинення участі, вихід через затримання, розпад організації, примусове переміщення або інші обставини не слід ототожнювати. Людина може опинитися поза групою, не маючи можливості ухвалити самостійне рішення про розрив; інша може вийти добровільно, але зберігати страх переслідування. Відмінність має значення для підтримки, оцінювання безпеки та дослідження подальшої поведінки.
У звіті UNDP порівнювалися свідчення людей із різними шляхами припинення участі, зокрема тих, хто залишив групи добровільно, і тих, кого затримали. Розбіжності між групами опитаних дають підстави досліджувати роль добровільності та умов виходу, але вибірки, самоописи та конкретна регіональна ситуація обмежують узагальнення причинності (UNDP, 2023).
Частковий вихід означає, що змінюється одна складова участі, тоді як інші залишаються. Наприклад, може припинитися залучення до насильницьких дій, але зберігатися прихильність до ненасильницької частини світогляду. Саме тому дослідження та практична робота мають чітко називати, яку зміну вони спостерігають, не підміняючи її загальним ярликом «виправлення» (Raets, 2024).
Що ускладнює припинення участі
Погрози, примус і реальна небезпека
Загрози з боку групи, страх помсти, залежність від житла й фінансів, невизначеність правового становища або вразливість близьких можуть робити вихід небезпечним. Такі обставини вимагають оцінювання ситуації компетентними фахівцями, а не загальних порад на кшталт публічного оголошення про вихід. Огляд Morrison та колег окремо наголошує на захисних потребах людей, які припинили участь (Morrison та ін., 2021).
Соціальна ізоляція та матеріальна нестабільність
Після розриву людина може втратити дружнє коло, дохід, доступ до навчання чи житла. Якщо група раніше була головним джерелом належності, навіть безпечні альтернативи спочатку можуть здаватися недоступними. Практична підтримка є частиною психологічних умов виходу, тому що можливість самостійно ухвалювати рішення залежить також від повсякденних ресурсів (Morrison та ін., 2021). Загальні механізми втрати соціальних зв’язків докладніше пояснює матеріал «Соціальна ізоляція: що це, як виникає та чим відрізняється від самотності».
Стигматизація та втрата довіри громади
Громада може одночасно прагнути безпеки та сумніватися в можливості прийняти колишнього учасника насильницької групи. Ці побоювання потребують відповідального ставлення: реінтеграція враховує права потерпілих, обґрунтовані заходи безпеки, індивідуальні обставини й запобігання новому насильству. Стигматизація через минуле членство здатна звужувати законні можливості нового життя, але підтримка реінтеграції не означає вимоги до потерпілих пробачити або вступити в контакт (Morrison та ін., 2021).
Психічне здоров’я, травматичний досвід і моральні переживання
Досвід насильства, загроз, втрат або тривалого контролю може супроводжуватися тривогою, порушеннями сну, пригніченістю, посттравматичними симптомами та складними почуттями провини чи сорому. Водночас психологічні реакції залежать від історії людини й обставин; сам факт участі у групі не встановлює психічного розладу. Так само психічний розлад сам по собі не дозволяє робити висновок про насильницький екстремізм. Огляд досліджень виходу розглядає потребу в підтримці психічного здоров’я як важливий, але недостатньо досліджений компонент реінтеграції (Morrison та ін., 2021).
Психологічна допомога має спиратися на індивідуальне оцінювання потреб, добровільність там, де це передбачено законом, професійні стандарти та обережність щодо повторної травматизації. Робота зі сном, стресом, горюванням або наслідками травми має власні клінічні цілі; її результати не можна автоматично прирівнювати до припинення насильства. Огляд психологічних втручань у програмах третинної профілактики, опублікований 2025 року, описав значне розмаїття застосованих підходів і потребу кращих оцінок їхньої дієвості (Savoia, 2025).
Роль сім’ї, друзів і людей, яким довіряють
Близькі можуть допомагати підтримувати людський зв’язок, вислуховувати сумніви, сприяти доступу до законних послуг і поважати рішення відмовитися від насильства. Особливо важлива послідовність: небажання розмовляти про політичні погляди в певний момент не обов’язково означає відсутність готовності припинити небезпечну поведінку. Дослідники розглядають сім’ю та друзів як можливе джерело підтримки, але їхню роль не слід ідеалізувати, адже самі сімейні стосунки можуть бути конфліктними або небезпечними (Morrison та ін., 2021).
Родичам потрібна можливість дбати і про власну безпеку. Якщо людина повідомляє про конкретні загрози, зброю, примус або підготовку насильства, близьким доцільно звертатися до компетентних служб і отримувати професійну допомогу, не намагаючись самостійно перевіряти підозри чи вступати в ризиковане протистояння. Особистий зв’язок може підтримувати вихід, проте він не замінює юридичного захисту, соціальної роботи чи оцінювання реальної загрози.
Як фахівці можуть підтримувати вихід
Безпека та індивідуальні потреби
Першочерговими є реальні ризики насильства, стан здоров’я, наявність дітей, житлові й матеріальні умови, можливість безпечно звернутися по допомогу та правові питання. План підтримки створюють відповідні фахівці з урахуванням законодавства й обставин, без оприлюднення чутливих даних. Загальне правило полягає в узгодженій роботі соціальних, психологічних, медичних і правових служб у межах їхніх повноважень. Це відповідає міжнародним принципам супроводу, хоча доказів ефективності конкретних організаційних моделей поки бракує (Campbell Collaboration, 2024; Glazzard, 2025).
Довготривалі стосунки та послідовність допомоги
Взаємна зрозумілість ролей, повага до гідності та стабільність контактів важливі для відновлення довіри. Фахівець пояснює межі конфіденційності, можливі обов’язки щодо повідомлення про небезпеку та те, які послуги він здатний надати. Наявність спеціального плану не є доказом зниження ризику; оцінювати потрібно конкретні результати, включно з поведінковими змінами й добробутом (Lewis і Marsden, 2025).
Підтримка ненасильницьких способів належності
Освіта, професійні навички, значущі соціальні ролі та доступ до законної громадської діяльності можуть розширювати можливості життя поза групою. Розвиток таких можливостей ґрунтується на припущенні, підтверджуваному якісними дослідженнями виходу: люди частіше розглядають розрив, коли можуть уявити безпечне майбутнє. Однак окремий курс, робоче місце або наставництво не мають гарантованого впливу на поведінку; для конкретної програми потрібні власні результати оцінювання (Morrison та ін., 2021; Glazzard, 2025).
Що відомо про ефективність програм
Дослідження програм виходу, дерадикалізації та реінтеграції мають різну якість: від поглиблених інтерв’ю до спостережень за учасниками та обмеженої кількості порівняльних оцінок. Програми часто поєднують психологічну допомогу, наставництво, навчання, сімейну роботу, соціальний супровід і заходи безпеки, через що складно визначити дію кожного компонента окремо. Відсутність повторного правопорушення, зміна переконань, життєва стабільність і задоволеність послугами є різними критеріями успіху (Glazzard, 2025; Raets, 2024).
Систематичний огляд Campbell Collaboration 2024 року не виявив досліджень, які відповідали б критеріям оцінки причинної ефективності інструментів індивідуального супроводу саме для протидії радикалізації до насильства. Він узагальнив дані про умови впровадження, а також про недоліки доказової бази; робити висновок «програми доведено працюють» із цих даних неможливо (Campbell Collaboration, 2024).
Огляд Morrison та колег 2021 року виявив позитивні результати в багатьох описаних програмах, але автори підкреслили неоднорідність показників, переважання якісних досліджень і нестачу контрольних груп. Отже, свідчення учасників про користь, спостережувані зміни і строгий доказ ефективності потрібно розглядати на різних рівнях певності (Morrison та ін., 2021).
Дослідження 2025 року, присвячене психологічним втручанням у програмах третинної профілактики, знайшло 34 програми у 22 країнах і доповнило огляд інтерв’ю з 18 практиками. Це свідчить про поширення різних форматів допомоги, але кількість програм не засвідчує їхньої порівняльної результативності (Savoia, 2025).
Чи допомагає ув’язнення припинити участь
Позбавлення волі може фізично перервати контакт із насильницькою групою та створити час для переоцінки попередньої участі. Проте ізоляція сама собою не встановлює зміни переконань, соціальної готовності чи стійкої відмови від насильства. Вплив залежить від умов утримання, безпеки, поваги до прав, підтримки після звільнення й конкретної ситуації. У дослідженнях виходу в’язниця з’являється як один із контекстів змін, а не як універсальний лікувальний механізм (Morrison та ін., 2021).
Управління ООН з наркотиків і злочинності наголошує, що робота з людьми, засудженими за насильницький екстремізм, має ґрунтуватися на законності, гуманних умовах, повазі до основоположних прав, підготовці персоналу й продуманій підтримці повернення до суспільства. Ця професійна рамка спрямована на установи та державні служби; вона не є інструкцією для родичів або самостійної оцінки небезпеки (UNODC, 2016).
Жінки, чоловіки й різні соціальні ролі
Шляхи залучення, умови виходу та потреби у підтримці можуть відрізнятися через обов’язки щодо догляду, економічну залежність, досвід примусу, насильства чи доступ до послуг. У дослідженні UNDP зафіксовано відмінності між відповідями чоловіків і жінок про соціальний контекст виходу. Ці результати допомагають формулювати чутливі до обставин програми, але не дозволяють приписувати всім представникам певної статі однакові мотиви (UNDP, 2023).
Особливо важливо враховувати, що статус учасника групи може поєднуватися з досвідом потерпілої людини, примусу, експлуатації або залежності. Правові оцінки вчинків та потреби в захисті повинні розглядатися окремо, з увагою до кожної конкретної історії.
Неповнолітні: захист, розвиток і право на майбутнє
Коли йдеться про дитину чи підлітка, першочерговими є найкращі інтереси дитини, її безпека, віковий розвиток, сімейні та освітні потреби, захист персональних даних і доступ до незалежної допомоги. Залучення неповнолітнього до озброєної групи або його використання може включати примус, експлуатацію й різні форми насильства. Дитині потрібні відповідні до віку послуги, а не навішування довічного ярлика за її попереднє оточення (UNICEF, 2022).
Паризькі принципи та їхній практичний посібник адресовані захисту дітей, пов’язаних зі збройними силами або групами. Це ширша категорія, яка не тотожна насильницькому екстремізму. Проте наведені підходи — безпечне відокремлення, підтримка сім’ї, освіта, участь дитини у прийнятті рішень і довготривала реінтеграція — становлять релевантну правозахисну рамку. Використовувати їх потрібно з урахуванням українського законодавства та специфіки конкретного випадку (UNICEF, 2022).
Припинення участі в цифрових мережах
Участь у насильницькому середовищі може підтримуватися цифровими контактами, груповими повідомленнями, спільнотами й алгоритмічно організованими інформаційними потоками. Зміна онлайн-активності сама собою не дає повної картини припинення участі: припинення дописів не доводить розриву організаційних зв’язків, а перегляд радикального матеріалу не є доказом підготовки насильства. Такі висновки потребують контексту й професійної оцінки фактичної поведінки.
Наукова література про вихід підкреслює роль соціальних контактів, довіри й альтернативних спільнот, але прямих високоякісних даних щодо того, які саме цифрові втручання забезпечують стійкий вихід, недостатньо. Тому цифрова частина допомоги може підтримувати безпечне спілкування та доступ до фахівців, без обіцянок автоматичного результату (Morrison та ін., 2021; Lewis і Marsden, 2025).
Як оцінювати зміни, не створюючи хибних прогнозів
Оцінювання у спеціалізованих програмах має розмежовувати фактичну насильницьку поведінку, організаційні контакти, підтримку насильства, соціальне функціонування та безпеку людини й оточення. Зміна відповідей на опитувальник не є тотожною зміні поведінки. Самоописи можуть залежати від контексту, страху, мотивації справити враження та юридичних обставин. Складні випадки потребують міждисциплінарної оцінки з документуванням невизначеності (Glazzard, 2025; Raets, 2024).
Наявність певної політичної позиції, релігійних переконань, етнічної належності, психологічних особливостей або психіатричного діагнозу не становить надійного індивідуального прогнозу насильства. Спеціалізовані методи оцінювання загроз мають власні цілі, вимоги до кваліфікації та обмеження валідності. Рідним, педагогам і читачам не слід самостійно класифікувати людей за переліками «підозрілих ознак». За конкретної загрози насильства важливі перевірювані факти та звернення до уповноважених служб.
Реінтеграція, інтереси потерпілих і межі примирення
Повернення людини до законного громадського життя включає роботу з відповідальністю, безпекою та наслідками завданої шкоди. Потерпілі мають власні потреби, право на правосуддя, захист і можливість визначати межі контакту. Підтримка виходу з насильницької групи не передбачає обов’язкового примирення, пробачення або зустрічей із постраждалими.
Громадські програми можуть сприяти поступовому відновленню передбачуваних соціальних зв’язків, коли для цього існують реальні умови. Релевантні принципи добровільності, взаємної безпеки й врахування нерівності становища висвітлені у статті «Контакти між групами після насильства: готовність та ризики». Загальна психологія переходу до нових громадських ролей розглядається в матеріалі «Реінтеграція після повернення в громаду: зв’язки й участь».
Український контекст: психологічна допомога, безпека і право
Для України важливо відрізняти академічне поняття насильницького екстремізму від конкретних юридичних складів кримінальних правопорушень. Терміни науки не замінюють правової кваліфікації. Кримінальний кодекс містить норми про терористичні акти, терористичні групи та організації, сприяння і фінансування тероризму. Наявність певних поглядів без встановлених законом ознак правопорушення не дорівнює визнанню людини винною (Верховна Рада України, Кримінальний кодекс).
Якщо людина прагне припинити участь у групі, пов’язаній із насильством, конкретні питання безпеки, повідомлення уповноважених органів, захисту, правової допомоги та можливих наслідків її попередніх дій вирішуються індивідуально із кваліфікованими фахівцями. За безпосередньої загрози життю чи здоров’ю слід звертатися до екстрених служб. Необхідно уникати самостійних ризикованих контактів із озброєними особами, публічного поширення чутливої інформації та обіцянок правового імунітету, яких ніхто не уповноважений давати.
Редакційний висновок для українського контексту: ефективна підтримка виходу потребує поєднання законності, захисту постраждалих, індивідуального оцінювання небезпеки, психологічної допомоги й реальних умов соціального відновлення. Це принцип організації допомоги, обґрунтований наявними міжнародними даними; його конкретні українські програми та результати потребують окремої емпіричної перевірки (Campbell Collaboration, 2024; UNODC, 2016).
Як близьким говорити з людиною, яка хоче припинити участь
Корисна розмова починається зі спокійного з’ясування безпеки й потреб людини. Доцільно вислухати, які зміни вона сама прагне здійснити, чого боїться, яку допомогу готова прийняти та чи потребує негайного професійного захисту. Повага до гідності поєднується з чіткою неприйнятністю насильства. Спроби принизити, провокувати або силоміць «переконати» людину можуть зруйнувати контакт.
Близькі можуть сприяти зверненню до психолога, юриста чи соціальних служб, допомогти організувати звичайні потреби й підтримувати ненасильницькі форми належності. Якщо постає питання реальної загрози, пріоритет належить безпеці та компетентному реагуванню, а не продовженню особистої дискусії. Це обережні практичні рекомендації на основі тем, виявлених у дослідженнях, а не перевірений універсальний протокол виходу (Morrison та ін., 2021).
Методологічні обмеження досліджень виходу
Найпоширеніші джерела знань — інтерв’ю з колишніми учасниками, аналіз окремих життєвих історій, документи програм і матеріали кримінального правосуддя. Кожне джерело має обмеження. Люди можуть переосмислювати минуле, забувати деталі, приховувати небезпечний досвід або адаптувати розповідь до соціальних очікувань. До вибірок нерідко потрапляють ті, з ким дослідникам вдалося встановити контакт, тоді як досвід невідомих або недоступних колишніх учасників залишається поза спостереженням (Windisch та ін., 2017; Morrison та ін., 2021).
Дослідження часто змішують різні середовища, епохи, правові системи, критерії виходу та тривалість спостереження. Навіть якщо певний фактор повторюється у багатьох описах, це не доводить, що саме він спричинив вихід. Для оцінювання програм потрібні зрозумілі визначення результату, порівняльні групи там, де це етично й методологічно можливо, довше спостереження, аналіз небажаних наслідків та незалежна перевірка (Glazzard, 2025; Lewis і Marsden, 2025).
Поширені запитання
Чи може людина залишити групу, зберігши частину своїх переконань?
Так. Поведінкове припинення участі та переосмислення переконань можуть відбуватися у різній послідовності. Важливо окремо оцінювати відмову від насильства, фактичні контакти, правові обставини та зміну підтримки насильницьких методів (Raets, 2024).
Чи завжди розчарування призводить до виходу?
Ні. Розчарування може співіснувати зі страхом, залежністю, браком ресурсів і відсутністю реалістичної альтернативи. Саме поєднання мотивів і можливостей пояснює, чому частина людей залишається попри виражені сумніви (Altier, Thoroughgood і Horgan, 2014).
Скільки часу триває вихід?
Єдиного строку немає. Фактичне припинення насильницьких дій може передувати зміні переконань, а відновлення соціальних ролей і довіри тривати довше. Порівняння окремих випадків не дає надійної норми для кожної людини (Horgan та ін., 2017).
Чи можна визначити за зовнішніми ознаками, хто знову вчинить насильство?
Надійного побутового способу такого прогнозування немає. Особисті риси, світоглядні погляди й психічний стан не становлять готового «профілю» нападника. Конкретна загроза потребує професійної оцінки фактичної поведінки та обставин.
Чи достатньо одного психолога?
Допомога може потребувати різних спеціалістів залежно від стану здоров’я, загроз, сімейних обставин і правових питань. Наявні огляди підтримують багатовимірну організацію супроводу, водночас не доводять універсальної ефективності певного набору послуг (Campbell Collaboration, 2024).
Чи означає підтримка реінтеграції відмову від відповідальності?
Ні. Відновлення законних соціальних ролей, правовий розгляд попередніх вчинків та захист потерпілих можуть здійснюватися одночасно. Умови відповідальності визначаються законом, а зміст психологічної підтримки — професійними потребами та безпекою (Верховна Рада України, Кримінальний кодекс).
Чи можна примусити людину змінити переконання?
Сталі зміни не описуються простою формулою зовнішнього примусу. Фахова робота зосереджується на поведінці, відповідальності, доступних альтернативах, правах і безпеці. Стан доказів не дозволяє обіцяти, що будь-яка окрема програма гарантовано змінить світогляд або усуне ризик насильства (Lewis і Marsden, 2025).
Що робити, якщо людина повідомляє про негайну загрозу?
Пріоритет — збереження життя та здоров’я. Потрібно звернутися до екстрених або уповноважених служб відповідно до ситуації, повідомити перевірювані факти і дотримуватися їхніх вказівок. Самостійне з’ясування відомостей у небезпечному середовищі чи спроби особистого втручання можуть створити додаткову загрозу.
Висновки
Вихід із насильницької екстремістської групи є складним процесом поведінкових, соціальних і психологічних змін. Дослідження найпослідовніше описують взаємодію розчарування, доступних альтернатив, довіри, безпеки, ідентичності та можливості побудувати інше життя. Зміна переконань, припинення участі, відмова від злочинної поведінки й реінтеграція мають власні критерії та часові виміри (Altier, Thoroughgood і Horgan, 2014; Morrison та ін., 2021).
Підтримка виходу передбачає законність, безпеку, повагу до прав людини, увагу до потреб потерпілих і реальні можливості соціального відновлення. Наукова база дозволяє описувати важливі механізми, але поки не дає підстав обіцяти гарантовану результативність конкретної програми або точно передбачати поведінку певної особи. Подальший розвиток доказів залежить від якісних порівняльних досліджень, прозорих критеріїв результату та тривалого спостереження (Campbell Collaboration, 2024; Glazzard, 2025).
Пов’язані статті
Джерела
Altier, M. B., Thoroughgood, C. N., & Horgan, J. G. (2014). Turning away from terrorism: Lessons from psychology, sociology, and criminology. Journal of Peace Research, 51(5), 647–661. https://doi.org/10.1177/0022343314535946.
Campbell Collaboration. (2024). Case management interventions seeking to counter radicalisation to violence and related forms of violence: A systematic review. Дослідницький огляд.
Glazzard, A. (2025). Violent extremist disengagement and reintegration: A framework for planning, design and evaluation of programmatic interventions. Studies in Conflict & Terrorism, 48(4), 419–438. https://doi.org/10.1080/1057610X.2022.2098553.
Horgan, J., Altier, M. B., Shortland, N., & Taylor, M. (2017). Walking away: The disengagement and de-radicalization of a violent right-wing extremist. Behavioral Sciences of Terrorism and Political Aggression, 9(2), 63–77. https://doi.org/10.1080/19434472.2016.1156722.
Lewis, J., & Marsden, S. (2025). Counter-radicalisation case management interventions: Findings from a Campbell systematic review. Aggression and Violent Behavior, 82, 102050. https://doi.org/10.1016/j.avb.2025.102050.
Morrison, J. F., Silke, A., Maiberg, H., Slay, C., & Stewart, R. (2021). A Systematic Review of Post-2017 Research on Disengagement and Deradicalisation. Centre for Research and Evidence on Security Threats. Офіційна сторінка дослідження.
Raets, S. (2024). Desistance, disengagement, and deradicalization: A cross-field comparison. International Journal of Offender Therapy and Comparative Criminology, 68(4), 389–426. https://doi.org/10.1177/0306624X221102802.
Savoia, E. (2025). The use of psychological interventions in tertiary prevention programs for individuals engaged in violent extremism: A scoping review and interviews. National Institute of Justice. Офіційна публікація.
United Nations Development Programme. (2023). Journey to Extremism in Africa: Pathways to Recruitment and Disengagement. Офіційний звіт.
UNICEF. (2022). Paris Principles Operational Handbook. Офіційна публікація.
United Nations Office on Drugs and Crime. (2016). Handbook on the Management of Violent Extremist Prisoners and the Prevention of Radicalization to Violence in Prisons. Офіційний посібник.
Windisch, S., Simi, P., Scott Ligon, G., & McNeel, H. (2017). Disengagement from ideologically-based and violent organizations: A systematic review of the literature. Journal for Deradicalization, 9, 1–38. Каталог Національного інституту юстиції США.
Верховна Рада України. (2001; чинна редакція). Кримінальний кодекс України, Закон № 2341-III. Офіційний текст.