Внутрішньогрупові сумніви та зміни лояльності в насильницькому русі
Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 року · Редакційна політика
Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики
Що таке внутрішньогрупові сумніви та зміна лояльності
Внутрішньогрупові сумніви в насильницькому русі — це переоцінювання учасником довіри до лідерів, моральної правомірності насильства, заявлених цілей, правил, стосунків і власної ролі в групі. Зміна лояльності означає зміну ступеня прихильності до людей, організації, її ідеології чи практик. Ці процеси можуть розвиватися поступово, суперечливо й у різних напрямах. Людина здатна засудити окремі дії керівництва та продовжувати підтримувати насильство, припинити практичну участь і зберегти переконання або переглянути погляди, залишаючись соціально пов’язаною з колишнім середовищем. Таке розрізнення випливає з міждисциплінарного огляду Altier, Thoroughgood і Horgan (2014) та концептуальної праці Horgan (2009).
Предмет цієї статті — зміни зв’язку людини з насильницькою групою зсередини: як зароджується невідповідність між очікуваннями й досвідом, чому групова належність здатна утримувати людину навіть за наявності сумнівів, як змінюється довіра і які наслідки це має для поведінки, безпеки та профілактики. Ширші процеси вербування та виходу розглянуті в окремих матеріалах: «Вербування до насильницьких екстремістських груп: психологічний процес» і «Вихід із насильницької екстремістської групи: психологія припинення участі».
Радикальні переконання, критика державної політики, релігійна практика та ненасильницький активізм належать до різних форм суспільного життя. Тут поняття «насильницький рух» охоплює групи, у яких ідеологічно мотивоване заподіяння шкоди людям виправдовується, підтримується або здійснюється. Психологічний аналіз стосується ставлення до насильства та участі в ньому, а не оцінювання людини за її світоглядом або належністю до соціальної спільноти. Багатофакторність шляхів до насильства підкреслює огляд Європейської комісії The root causes of violent extremism (2024).
Чотири різні виміри лояльності
Лояльність до ідеї та цілей
Учасник може вважати політичні або соціальні цілі групи важливими, але перестати погоджуватися з насильницькими засобами. Можлива й протилежна комбінація: розчарування в конкретній організації за збереження готовності підтримувати насильство в іншому середовищі. Тому питання про зміну поглядів і питання про зміну поведінки потребують окремої перевірки. Це принципова межа між відходом від групової діяльності та дерадикалізацією, яку описав Horgan (2009).
Лояльність до людей та міжособистісних зв’язків
Дружба, родинні контакти, взаємна підтримка, спільні переживання і зобов’язання створюють емоційні причини залишатися у груповому колі. Сумнів щодо насильницької тактики може співіснувати з прихильністю до окремих людей. Огляд Morrison та співавторів (2021) виокремлює довіру, сімейні зв’язки, доступні можливості та соціальну підтримку як взаємопов’язані умови відходу від екстремістського середовища.
Лояльність до керівництва та організаційних правил
Усередині групи довіра до керівництва може змінюватися після конфліктів, спостереження несправедливості, невиконаних обіцянок або розбіжності між декларованими принципами та поведінкою лідерів. Такий конфлікт може породжувати прагнення реформувати організацію зсередини, перейти до іншої фракції або дистанціюватися від усього руху. У систематичному огляді Morrison та співавторів (2021) розчарування в особах, стратегії та щоденній реальності членства описане як повторювана тема історій виходу.
Лояльність до власної ролі й ідентичності
Для людини групова роль може ставати відповіддю на питання «ким я є», визначати щоденний розпорядок, статус і соціальне визнання. Зміна лояльності вимагає переосмислення цієї частини біографії. У дослідженні 47 колишніх учасників насильницьких екстремістських груп у США DeMichele, Simi та Blee (2025) описали конфлікт екстремістської ролі з іншими можливими версіями себе — зокрема з ролями батька, матері чи партнера — як один із механізмів формування сумнівів.
Як зароджуються сумніви: досвід, очікування й моральний конфлікт
Розбіжність між обіцянками та реальністю
Людина може долучатися до руху, очікуючи приналежності, значущості, безпеки, впливу або досягнення певних суспільних цілей. Повсякденна участь відкриває інші сторони групового життя: внутрішню ієрархію, втрати, особисті конфлікти, контроль, невиконані обіцянки. Розчарування виникає тоді, коли різниця між очікуваним і пережитим набуває особистого значення. Узагальнювальну модель з урахуванням задоволеності участю, вкладених ресурсів і доступності альтернатив запропонували Altier, Thoroughgood і Horgan (2014).
Розчарування має різний моральний зміст. Незадоволення результативністю насильства може мотивувати відмову від нього, а може підштовхувати до пошуку жорсткішої організації. Невдоволення конкретним керівником не означає перегляду принципу застосування сили. Тому зміст сумніву потрібно досліджувати, а не виводити його наслідки зі самого факту незадоволення. Cherney і Koehler (2023) пояснюють, чому розчарування здатне спрямувати людину як від насильницької діяльності, так і до іншої радикалізованої групи.
Моральне неприйняття насильства
Спостереження за наслідками насильства, особистий досвід страждання та зіткнення з людськими втратами можуть ставити під сумнів колишні моральні виправдання. Водночас пережиті події інтерпретуються через попередні переконання, стосунки й групову систему пояснень. На основі автобіографічних розповідей та інтерв’ю дослідники описують різні форми розчарування — від незгоди з окремою тактикою до глибшого перегляду допустимості насильства. Дані таких досліджень корисні для розуміння механізмів, але не дають універсального прогнозу для конкретної людини: Altier та співавтори (2017); Morrison та співавтори (2021).
Конфлікт між груповою та іншими життєвими ролями
Батьківство, турбота про близьких, робота, навчання, хвороба в родині або нові стосунки можуть змінити розподіл уваги й цінностей. Для декого це відкриває можливість уявити майбутнє поза насильницькою групою. Дослідження DeMichele, Simi та Blee (2025) пов’язує переосмислення минулого з появою альтернативних життєвих ідентичностей. Цей зв’язок є висновком із якісних інтерв’ю, а не доказом того, що певна сімейна подія автоматично знижує ризик насильства.
Переоцінювання власної участі
Сумнів може стосуватися відповідальності за минулі вчинки, образу себе або майбутнього, яке людина хоче мати. Поштовхом бувають сором, провина, виснаження або усвідомлення втрат. Ці переживання можуть сприяти рефлексії, але за інших обставин ускладнювати звернення по допомогу. У вибірці DeMichele, Simi та Blee (2025) емоційні конфлікти описані в контексті зміни ідентичності; переносити їх на всіх учасників рухів без урахування відмінностей між вибірками було б методологічною помилкою.
Чому людина продовжує участь попри сумніви
Ціна виходу та вкладені ресурси
Час, репутація, соціальні зв’язки, фінансові втрати і страх втратити єдине близьке оточення можуть збільшувати суб’єктивну вартість розриву. Теорія інвестиційної моделі допомагає аналізувати, як поточна задоволеність, вкладення й альтернативи взаємодіють у рішенні залишитися або піти. Її застосування до терористичного виходу в Altier, Thoroughgood і Horgan (2014) має пояснювальний статус і не є валідованим індивідуальним тестом.
Страх помсти, примусу й втрати безпеки
В окремих насильницьких середовищах віддалення може супроводжуватися страхом тиску, погроз або переслідування. Реальна чи сприймана небезпека здатна затримувати припинення участі навіть за виразного внутрішнього відторгнення практик групи. У систематичному огляді Morrison та співавторів (2021) питання безпеки прямо визначене серед бар’єрів відходу; такі обставини потребують професійної оцінки захисту, а не публічних порад щодо прихованого виходу.
Соціальна ізоляція та обмежена довіра
Коли альтернативні зв’язки ослабли, група може лишатися єдиним знайомим соціальним простором. Відтак недовіра до колишніх однодумців не обов’язково супроводжується довірою до зовнішніх установ або нових людей. За висновками Morrison та співавторів (2021), можливість безпечного виходу і довіра до тих, хто підтримує людину, взаємодіють; пропозиція допомоги має значення лише за умов її доступності й прийнятності.
Сила попередньої ідентичності
Навіть після припинення участі знайомі образи, емоційні реакції та відчуття приналежності можуть зберігатися. Simi, Blee, DeMichele і Windisch (2017) у 89 інтерв’ю з колишніми прихильниками білого супремасизму описали залишковий вплив покинутої ідентичності. Автори передали досвід учасників через метафору залежності; це опис переживань, а не самостійний клінічний діагноз і не доказ тотожності групової належності розладу вживання речовин.
Як змінюється групова ідентичність
Від розчарування до дистанціювання
У якісному дослідженні, опублікованому у вересні 2026 року, Syafiq, Cherney і Louis (2026) проаналізували інтерв’ю з 38 чоловіками в Індонезії, які раніше брали участь у терористичній діяльності. Автори описують переоцінювання участі, розчарування в ідеалізованому образі групи, емоційне віддалення й перенесення ідентичності на сімейні та громадянські ролі. Вибірка невелика, культурно й біографічно специфічна, а ретроспективні спогади не встановлюють причинної послідовності для всіх випадків.
Часткове відмежування та подвійна належність
Переосмислення часто відбувається нерівномірно. Людина може дистанціюватися від організаційної структури, але зберігати особисті контакти, символічну прихильність або окремі ідеї. Інша може відмовлятися від насильства й водночас підтримувати законні ненасильницькі політичні цілі. Огляд Morrison та співавторів (2021) підтверджує різноманітність змін ідентичності, у тому числі перетворення колишньої войовничої ролі на мирну форму громадської участі.
Відновлення альтернативного життєвого образу
Альтернативна ідентичність стає психологічно стійкішою, коли підтримується доступними стосунками, реальними справами, навчанням, працею і відчуттям суспільної причетності. Це підказує напрям підтримки, але не дозволяє вважати будь-яку одну програму гарантовано ефективною. DeMichele, Simi та Blee (2025) описують уявлення про можливе майбутнє як частину процесу розриву з минулою роллю; Morrison та співавтори (2021) наголошують на значенні практичних можливостей і реінтеграції.
Можливі наслідки зміни лояльності
Зміни внутрішньої лояльності мають кілька різних результатів. Перший — збереження групової участі з критикою керівництва або окремих рішень. Другий — перехід до іншого угруповання, де ідеологічно мотивоване насильство залишається прийнятним. Третій — припинення насильницької діяльності за збереження частини колишніх переконань. Четвертий — глибша зміна моральних суджень, соціальних відносин та ідентичності. П’ятий — тимчасове коливання між віддаленням і поверненням до старих зв’язків. Модель сталого припинення насильницької участі розглядає ці переходи як динамічні, залежні від умов і доступних альтернатив: Cherney і Koehler (2023).
Результат варто описувати за конкретним показником. Припинення участі в зустрічах свідчить про зміну залученості. Відмова від виправдання насильства стосується переконань. Відсутність нових насильницьких вчинків є поведінковим результатом, який потребує визначеного періоду спостереження й надійних даних. Це різні виміри, які не можна механічно підміняти один одним. Horgan і Braddock (2010) ще в ранньому аналізі програм наголошували на проблемах чіткого визначення успіху.
Що дослідження говорять про групову довіру
Довіра є одночасно частиною механізмів збереження участі й потенційною умовою зміни. Вона може стосуватися друзів із групи, близьких за її межами, фахівців або установ. Її зміст залежить від попереднього досвіду людини, конфіденційності, реальної безпеки та послідовності підтримки. Morrison та співавтори (2021) розглядають довіру як наскрізну тему успішного доступу до допомоги, а також підкреслюють потребу переоцінювати її протягом роботи.
Водночас довіра до окремого члена насильницького руху може співіснувати з недовірою до його керівництва. Досвід внутрішньої солідарності сам собою не свідчить про безпечність організації, так само як міжособистісний конфлікт не свідчить про повне припинення небезпечної діяльності. З огляду на це професійна робота має досліджувати реальну поведінку, контекст та обставини загрози, а не спиратися на загальні уявлення про лояльність.
Як науковці вивчають сумніви: можливості й обмеження
Найближчими до теми джерелами є інтерв’ю з колишніми учасниками, аналіз біографічних наративів, дослідження переходу між соціальними ролями та систематичні огляди. Наприклад, Altier та співавтори (2017) досліджували події припинення участі за автобіографічними матеріалами, Simi та співавтори (2017) — залишкову ідентичність, DeMichele та співавтори (2025) — можливі майбутні образи себе, а Syafiq та співавтори (2026) — відмежування від колишньої групи. Кожний підхід висвітлює іншу частину процесу.
Ретроспективне інтерв’ю дозволяє зрозуміти, як людина сьогодні описує власні мотиви, проте її пам’ять може змінюватися, а розповідь може підлаштовуватися під теперішні соціальні обставини. Вибірки колишніх учасників не охоплюють усіх, хто сумнівається, але залишається всередині груп. Дослідження різних ідеологічних рухів, країн і періодів складно прямо порівнювати. У систематичному огляді Morrison та співавторів (2021) після широкого пошуку 95 звітів відповідали критеріям кодування, а лише 29 праць досягли порогу повного тематичного аналізу. Переважання якісних дизайнів і брак контрольних груп обмежують причинні висновки.
Отже, науково обґрунтовано говорити про повторювані механізми розчарування, переоцінювання ролей, зміни довіри та доступності альтернатив. Визначити універсальну частоту цих механізмів, надійно передбачити індивідуальний вихід або оцінити загрозу на підставі одного прояву сумніву сучасні дослідження не дозволяють. Це узгоджується із критикою психологічного профілювання в Horgan (2008).
Чим сумніви відрізняються від виходу, дерадикалізації та реінтеграції
Внутрішньогруповий сумнів — переживання й переоцінювання. Зміна лояльності — трансформація стосунку до групи, керівництва або цінностей. Припинення участі — поведінкове скорочення чи завершення залученості. Дерадикалізація — зміна переконань, зокрема ставлення до ідеологічно мотивованого насильства. Реінтеграція — відновлення соціальних зв’язків, ролей і можливостей життя поза насильницькою діяльністю. Ці процеси можуть взаємодіяти, але кожен потребує окремих критеріїв спостереження. Їхнє розмежування обґрунтоване Horgan (2009) та Morrison та співавторами (2021).
Не слід вимагати від людини публічної декларації повної зміни поглядів як єдиного доказу зниження насильницької участі. Так само заявлене розчарування не є доказом фактичного припинення насильницької діяльності. Для оцінювання реальних загроз потрібні контекстні факти, належні професійні процедури й правові підстави.
Психологічна допомога й профілактика: що має практичний сенс
Підтримка діалогу без стигматизації
Коли людина висловлює сумніви щодо насильницької групи, конструктивна розмова зосереджується на її досвіді, потребах, безпеці, відповідальності й доступних законних можливостях. Варто дати простір для розрізнення симпатії до окремих людей, прихильності до ідей та ставлення до заподіяння шкоди. Мета підтримки — зменшення насильницької залученості та створення життєздатних альтернатив, а не примусова ідеологічна одностайність. Висновки про значення довіри й підтримки узагальнено у Morrison та співавторів (2021).
Безпека і межі конфіденційності
Якщо є конкретні погрози, переслідування чи відомості про підготовку насильства, пріоритетом стає безпечне залучення відповідальних служб згідно із законом. Психолог, соціальний працівник або член родини не має самостійно проводити «перевірку лояльності», провокувати людину на розкриття внутрішньої інформації групи чи влаштовувати небезпечну конфронтацію. Рішення про захист, реагування на погрози й документування фактів ухвалюють уповноважені фахівці в межах компетенції. Роль реальної фізичної безпеки у можливості відходу підтверджує огляд Morrison та співавторів (2021).
Доступні альтернативи та поступова реінтеграція
Професійна підтримка може стосуватися стабілізації життєвих умов, навчання, працевлаштування, відновлення сімейних зв’язків, психологічної допомоги після травматичних подій і роботи з відповідальністю за минулі вчинки. Вибір втручань залежить від добровільності, безпеки, правового статусу та індивідуальних потреб. Систематичний огляд Morrison та співавторів (2021) виявив багатообіцяльні результати низки програм, водночас порівняння ефективності обмежується неоднаковими показниками й якістю даних. Методологічні проблеми оцінювання програм також детально розглянули Horgan і Braddock (2010).
Особливості роботи з неповнолітніми
Для підлітків значущими можуть бути потреба в належності, пошук автономії, груповий тиск, сімейні конфлікти й цифрові контакти. Ці вікові явища самі по собі не є ознаками насильницької радикалізації. Реагування має спиратися на фактичні ризики, захист прав дитини, співмірність втручання та участь компетентних фахівців. Збирання або передавання персональних даних повинно мати законну підставу й відповідати вимогам Закону України «Про захист персональних даних». Упереджена оцінка за походженням, релігією чи політичними поглядами суперечить правозахисному підходу, відображеному в Законі України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні».
Чого не можна висновувати зі слів про сумніви
Повідомлення «я розчарувався у своїй групі» не означає, що людина відмовилася від насильства. Участь у суперечці з керівництвом не засвідчує готовності до виходу. Емоційна холодність, тривога або виснаження не є спеціальними діагностичними маркерами радикалізації. Наявність релігійних, політичних чи культурних переконань не визначає небезпечність людини. Жоден із цих окремих проявів не дозволяє встановити намір заподіяти шкоду або надійно спрогнозувати насильницький вчинок. Критика універсальних профілів і наголос на процесуальному аналізі містяться у Horgan (2008).
Коректна професійна оцінка розглядає конкретні дії, доступні підтверджені відомості, ситуацію, часову динаміку, фактори захисту та межі достовірності інформації. Психологічна стаття призначена для пояснення явища й безпечної профілактики; вона не замінює спеціалізованої оцінки загроз або юридичних процедур.
Поширені запитання
Чи означає розчарування в лідері, що людина відмовиться від екстремізму?
Ні. Людина може дистанціюватися від конкретного лідера, залишитися в організації, підтримати іншу фракцію або змінити групу. Потрібно окремо з’ясовувати, що саме змінилося у ставленні до насильства та практичній поведінці. Це узгоджується з моделлю різних траєкторій у Cherney і Koehler (2023).
Чи може людина перестати брати участь у насильстві, зберігши радикальні переконання?
Так. Припинення насильницької діяльності та зміна світогляду є різними процесами; їхня динаміка не завжди збігається. Це одне з центральних розрізнень Horgan (2009).
Чому близькі стосунки можуть допомогти людині відійти від групи?
Вони інколи створюють безпечний контакт, практичну підтримку й можливість побачити інші життєві ролі. Ефект залежить від якості стосунків, довіри та конкретних умов. Morrison та співавтори (2021) описують сім’ю та друзів серед можливих чинників підтримки, але не пропонують універсальної сімейної методики.
Чи є сумніви обов’язковою стадією перед виходом?
Вивчення історій колишніх учасників часто виявляє розчарування та переоцінювання, проте це не підтверджує універсальної послідовності стадій. Доступні дані переважно ретроспективні; люди можуть припиняти участь під впливом різних умов, які змінюються протягом часу. Altier, Thoroughgood і Horgan (2014); Morrison та співавтори (2021).
Як відрізнити внутрішню кризу лояльності від ризику насильства?
За самим змістом сумнівів цього зробити неможливо. Підставою для реагування на загрозу є конкретна достовірна інформація про небезпечні дії чи наміри, оцінена компетентними службами з дотриманням закону. Соціальна, політична або релігійна ідентичність не замінює доказів. Horgan (2008).
Висновки
Внутрішньогрупові сумніви відкривають можливість переосмислення лояльності, але їхній напрям визначається конкретним змістом розчарування, соціальними зв’язками, безпекою, альтернативними ролями й умовами життя. Для дослідження важливо окремо простежувати зміни довіри, ідентичності, ставлення до насильства та фактичної участі. Для профілактики важливі права людини, точність оцінювання загроз і реальні можливості безпечного припинення насильницької діяльності. Стан знань найповніше передають систематичний огляд Morrison та співавторів (2021) і недавнє якісне дослідження Syafiq, Cherney і Louis (2026).
Пов’язані статті
• Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики: карта знань — основні поняття та навігація дослідницьким кластером.
• Вербування до насильницьких екстремістських груп: психологічний процес — виникнення групової належності та залученості.
• Вихід із насильницької екстремістської групи: психологія припинення участі — поведінкові зміни, бар’єри та реінтеграція.
• Групова динаміка — процеси взаємодії, норм і ролей у групах.
• Групова поляризація — зміна групових суджень у процесі взаємодії.
• Теорія соціальної ідентичності — психологічна основа належності та міжгрупових відносин.
Джерела
Altier, M. B., Thoroughgood, C. N., & Horgan, J. G. (2014). Turning away from terrorism: Lessons from psychology, sociology, and criminology. Journal of Peace Research, 51(5), 647–661. https://doi.org/10.1177/0022343314535946.
Altier, M. B., Boyle, E. L., Shortland, N. D., & Horgan, J. (2017). Why they leave: An analysis of terrorist disengagement events from eighty-seven autobiographical accounts. Security Studies, 26(2), 305–332. https://doi.org/10.1080/09636412.2017.1280307.
Cherney, A., & Koehler, D. (2023). What does sustained desistance from violent extremism entail: A proposed theory of change and policy implications. Terrorism and Political Violence. https://doi.org/10.1080/09546553.2023.2215348.
DeMichele, M., Simi, P., & Blee, K. (2025). Becoming an ex-extremist: Stopping the hate and embracing a new identity. The British Journal of Criminology, 65(2), 282–297. https://doi.org/10.1093/bjc/azae035.
Horgan, J. (2008). From profiles to pathways and roots to routes: Perspectives from psychology on radicalization into terrorism. The ANNALS of the American Academy of Political and Social Science, 618(1), 80–94. https://doi.org/10.1177/0002716208317539.
Horgan, J. (2009). Deradicalization or disengagement? A process in need of clarity and a counterterrorism initiative in need of evaluation. International Journal of Social Psychology, 24(2), 291–298. https://doi.org/10.1174/021347409788041408.
Horgan, J., & Braddock, K. (2010). Rehabilitating the terrorists?: Challenges in assessing the effectiveness of de-radicalization programs. Terrorism and Political Violence, 22(2), 267–291. https://doi.org/10.1080/09546551003594748.
Morrison, J. F., Silke, A., Maiberg, H., Slay, C., & Stewart, R. (2021). A systematic review of post-2017 research on disengagement and deradicalisation. CREST. https://crestresearch.ac.uk/resources/a-systematic-review-of-post-2017-research-on-disengagement-and-deradicalisation/.
Simi, P., Blee, K., DeMichele, M., & Windisch, S. (2017). Addicted to hate: Identity residual among former white supremacists. American Sociological Review, 82(6), 1167–1187. https://doi.org/10.1177/0003122417728719.
Syafiq, M., Cherney, A., & Louis, W. (2026). Disengagement from religious extremist groups: Identity change and group disidentification. Journal of Community & Applied Social Psychology, 36(6), e70331. https://doi.org/10.1002/casp.70331.
Верховна Рада України. (2010). Закон України «Про захист персональних даних» № 2297-VI. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2297-17.
Верховна Рада України. (2012). Закон України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» № 5207-VI. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/5207-17.
Європейська комісія. (2024). The root causes of violent extremism. https://home-affairs.ec.europa.eu/whats-new/publications/root-causes-violent-extremism-july-2024_en.