Дерадикалізація: зміна переконань, що підтримують насильство
Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 року · Редакційна політика
Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики
Що таке дерадикалізація
Дерадикалізація — це процес зміни переконань, моральних оцінок та способів осмислення світу, через які людина раніше виправдовувала, підтримувала або вважала необхідним ідеологічно мотивоване насильство. У дослідженнях насильницького екстремізму це поняття стосується насамперед когнітивної та ціннісної переоцінки: допустимості нападу на інших людей, колективної провини, образу ворога, уявлень про справедливість та засобів досягнення суспільних цілей. Зміст терміна залежить від наукової традиції та досліджуваної програми; загальноприйнятої шкали «дерадикалізованості» не існує. Необхідність розрізняти таку переоцінку та фактичне припинення насильницької участі обґрунтована в праці Джона Горґана і систематичному огляді досліджень виходу з екстремізму.
Предмет дерадикалізації — переконання, які підтримують насильство, а не радикальність політичних, релігійних чи суспільних поглядів як така. Людина може вимагати глибоких реформ, критикувати уряд, належати до непопулярної політичної течії та здійснювати мирний активізм без жодного схвалення нападів. Етично прийнятна профілактика спрямована на запобігання заподіянню шкоди людям із повагою до свободи думки. Докладніше про базові поняття — у статті «Насильницька радикалізація: визначення, форми та межі поняття».
Ця стаття пояснює, що саме змінюється під час дерадикалізації, чому зміна висловлених поглядів не дорівнює зниженню ризику насильства, які підходи застосовують фахівці, що встановлюють систематичні огляди та які правові й етичні умови важливі для України.
Що саме може змінитися в переконаннях
Психологічна переоцінка може охоплювати ставлення до нападу на цивільних, переконання про нібито неминучість насильства, уявлення про винуватість цілих груп, готовність знеособлювати інших людей або сприйняття мирних засобів досягнення мети як принципово марних. Такі погляди виникають у різних біографічних і соціальних обставинах, тому універсальної послідовності їхнього перегляду немає.
Зміна іноді виявляється у визнанні людської гідності людей з іншої групи, відмові від морального виправдання нападів, критичному осмисленні колишніх пояснень насильства, прийнятті відповідальності за наслідки дій та пошуку законних ненасильницьких форм участі. Проте ці напрямки змін є можливими результатами, а не обов'язковими стадіями. Огляд Morrison та співавторів описує неоднорідні траєкторії, пов'язані з розчаруванням у групі, соціальними взаєминами, ідентичністю та життєвими подіями.
Дерадикалізація може бути частковою: людина відмовляється від насильства, зберігаючи радикальні ненасильницькі переконання; змінює окремі моральні аргументи, але залишається пов'язаною з колишнім оточенням; або переосмислює свій світогляд задовго до організаційного виходу. Саме тому погляди, наміри, членство у групі та фактичні дії необхідно оцінювати окремо.
Дерадикалізація та суміжні поняття
Дерадикалізація: когнітивна зміна
Дерадикалізація стосується зміни ставлення до насильства й аргументів, якими його виправдовують. Це може охоплювати переосмислення моральних засад, особистої відповідальності, образу інших груп і ненасильницьких альтернатив. Однак відповідь в анкеті або окреме висловлювання ще не доводить стійкої зміни внутрішніх переконань Horgan, 2009.
Дезангажування: поведінкове віддалення
Дезангажування означає припинення або скорочення участі в насильницьких діях, організації чи групових ролях. Людина може віддалитися від групи через втрату довіри, сімейні зобов'язання, виснаження, зміну оточення або інші обставини й водночас зберігати частину колишніх переконань. І навпаки, переосмислення насильства може передувати фактичному виходу. Це центральне розрізнення в концептуальній роботі Горґана.
Поведінкову зміну, її причини та обмеження оцінювання окремо розглянуто у статті «Дезангажування від насильницького екстремізму: поведінкова зміна»
Порівняння результатів когнітивної та поведінкової роботи подано в матеріалі «Дерадикалізація та припинення участі: відмінності й результати»
Десистенція: припинення протиправної поведінки
У кримінології десистенцією називають тривалий процес припинення злочинної діяльності. Він пов'язаний зі зміною життєвих ролей, соціальних можливостей та поведінки. Його можна порівнювати з виходом із насильницького екстремізму, але предмети й критерії цих досліджень відрізняються. Дивіться порівняльний аналіз Raets.
Реінтеграція: повернення до суспільного життя
Реінтеграція охоплює доступ до освіти, праці, житла, сімейної підтримки, безпечних соціальних зв'язків і законної участі в житті громади. Зміна переконань може сприяти такому процесу, а нові соціальні можливості можуть допомагати відмові від насильства. Водночас показник працевлаштування не є показником зміни світогляду. Систематичний огляд третинних програм 2025 року розглядає результати дерадикалізації, дезангажування та реінтеграції як пов'язані, але різні явища.
Як сформувалося наукове поняття
Упродовж останніх десятиліть термін використовували для позначення різноманітних заходів: психологічних бесід, соціального супроводу, релігійних дискусій, професійного навчання, допомоги після звільнення й адміністративних процедур. Проблема полягає в тому, що різні програми під спільною назвою можуть мати цілком різні цілі: зміну переконань, вихід із групи, відсутність повторних правопорушень чи стабілізацію повсякденного життя.
Горґан (2009) запропонував чітко відділяти дерадикалізацію від дезангажування, а сучасні дослідники вимагають вимірювати наслідки втручань за заздалегідь визначеними критеріями. Огляд Charkawi, Dunn і Bliuc (2024) демонструє, що звіти про успіх особливо залежать від обраних критеріїв і того, хто проводив оцінювання.
Фраза «позбавити людину радикальних поглядів» є неточною метою, оскільки радикальні мирні погляди належать до свободи думки. Обґрунтований предмет дослідження — підтримка насильства, наміри вчинити насильство та вчинки, причому кожна з цих змінних потребує окремого визначення.
Психологічні механізми переоцінки насильства
Психологічну здатність переглядати аргументи та розглядати альтернативні пояснення докладніше висвітлено у статті «Когнітивна відкритість і зміна насильницьких переконань»
Моральні виправдання та людські наслідки
Коли насильство сприймається як справедливе покарання, єдиний дієвий інструмент або моральний обов'язок, його підтримують не лише відомості про світ, а й оцінки справедливості й відповідальності. Переоцінка може стосуватися наслідків для конкретних людей, колективного покарання, цінності людського життя та наявності інших можливостей. Ці механізми теоретично правдоподібні, проте їхньої правдоподібності недостатньо для твердження про ефективність конкретної техніки. Систематичний огляд контрнаративів показав неоднорідні результати різних способів впливу на ворожі наративи.
Соціальна належність і довіра
Група інколи забезпечує близькість, статус, соціальну роль і відчуття мети. Тому зміна ставлення до насильства може переплітатися зі зміною стосунків, появою нових контактів і віддаленням від колишнього оточення. Розчарування в діях керівництва, невідповідність між проголошеними цінностями та практикою, а також підтримка з боку близьких описані в дослідженнях виходу. Огляд Morrison та співавторів узагальнює ці чинники як зафіксовані теми, а не як гарантовані причини відмови від насильства.
Ідентичність і майбутнє
Належність до насильницького руху може визначати життєву історію, коло друзів, моральні орієнтири й очікування щодо майбутнього. Переоцінка поглядів інколи супроводжується визнанням відповідальності, переглядом власної ролі та появою іншої перспективи життя. Водночас немає єдиної схеми переходу від сумніву до повної відмови від колишніх переконань. Порівняння кримінологічних і психологічних підходів дивіться у Raets.
Діалог і готовність до зміни
Робота з переконаннями може вимагати безпечних і послідовних стосунків із підготовленим фахівцем. Довіра створює умови для щирої розмови, але не є сама собою доказом зниження ризику насильства. Огляд Campbell щодо ведення випадку знайшов значно більше даних про впровадження програм, ніж доказів їхньої ефективності.
Чому дерадикалізація не має універсальних стадій
Описані траєкторії різняться. Деколи людина спочатку припиняє небезпечну діяльність, а вже потім переглядає переконання. В інших випадках сумніви передують виходу з групи; буває також тривала ненасильницька поведінка зі збереженням частини старого світогляду. Тривалість, послідовність та обсяг змін залежать від конкретної історії й середовища. Узагальнені наукові дані не підтримують припущення про обов'язкову схему для всіх Morrison та співавтори, 2021; Brouillette-Alarie та співавтори, 2025.
Тому індивідуальні завдання доцільно формулювати конкретно: відмовитися від виправдання нападів, припинити небезпечні контакти або дії, відновити законні соціальні ролі, отримати необхідну допомогу. Поняття «ступінь радикальності» без чітких показників дає недостатньо інформації.
Які підходи застосовують у програмах
Індивідуальний соціальний і психологічний супровід
Супровід може поєднувати обговорення переконань, роботу з життєвими труднощами, підтримку сім'ї, освіту, професійні можливості, врегулювання конфліктів та координацію служб. Учасники програм різняться: одні звернулися добровільно, інші щойно залишили групу, треті беруть участь під час відбування покарання. Зміст допомоги має відповідати їхнім обставинам, законним цілям і правам. Систематичний огляд Campbell (2024) описує поширеність таких підходів, але не встановлює їхньої доведеної ефективності щодо запобігання насильству.
Обговорення виправдань насильства
Діалог може допомагати усвідомлювати суперечності у власних моральних судженнях, бачити конкретні наслідки нападу та розглядати законні альтернативи. Його проведення потребує професійної підготовки, культурної чутливості й поваги до автономії. Наукові огляди не виявили універсального набору аргументів, який гарантовано змінює переконання Carthy та співавтори, 2020.
Освіта, праця та нові соціальні зв'язки
Доступ до освіти, професійної підготовки, роботи, стабільного житла й безпечного оточення може створювати умови для віддалення від насильницької групи та відновлення повсякденного життя. Огляд Brouillette-Alarie та співавторів (2025) описав соціальні та освітні компоненти як перспективніші в низці досліджених випадків порівняно з окремими спробами прямого ідеологічного переконання. Автори водночас наголошують на істотних методологічних обмеженнях цих результатів.
Робота з родиною
Близькі можуть допомагати відновлювати довіру й щоденну стабільність, але інколи самі потребують захисту після погроз, насильства чи тривалого конфлікту. Залучення сім'ї має враховувати безпеку, згоду та межі приватності. Особливе значення це має для дітей, інтереси яких повинні бути першочерговими Спеціальна представниця Генерального секретаря ООН з питань насильства щодо дітей, 2020.
Наскільки ефективні програми: систематичні огляди
Огляд третинної профілактики 2025 року
Систематичний огляд Brouillette-Alarie та співавторів присвячено програмам для осіб, уже залучених до насильницької радикалізації. Серед 11 836 знайдених публікацій лише 17 відповідали критеріям емпіричного оцінювання відповідних втручань. Узагальнення вказує, що програми зі зміни переконань було складніше здійснювати й вони в середньому демонстрували слабші результати, ніж програми дезангажування та соціальної реінтеграції. Дослідники окремо перевірили літературу 2020–2024 років і загалом отримали подібні висновки. Водночас якість первинних досліджень істотно обмежує впевненість у порівнянні підходів.
У цьому огляді не йдеться про гарантований успіх будь-якого типу програми. Позитивна зміна після участі не доводить, що її спричинила саме програма: на перебіг можуть впливати мотивація людини, зміна оточення, родинні обставини й природний плин часу.
Огляд ведення випадку Campbell 2024 року
Систематичний огляд Campbell вивчав індивідуальний супровід у запобіганні насильницькій радикалізації. Автори не знайшли досліджень, які відповідали встановленим критеріям прямої оцінки ефективності таких програм у відповідному контексті. Отже, поширеність індивідуального супроводу й відомості про його організацію не дають підстав стверджувати, що він достовірно знижує частоту насильства. Відсутність придатних оцінок означає невизначеність ефективності, а не доказ неможливості допомоги.
Огляд 74 оцінювань програм 2024 року
У роботі Charkawi, Dunn і Bliuc розглянуто 74 оцінювання програм різних рівнів профілактики за 2001–2020 роки. Приблизно 32 % оцінювань описували успіх, 55 % — обмежений успіх, частина — невдачі або негативні наслідки. Ці числа характеризують різні звіти й критерії, а не частку учасників, які гарантовано відмовилися від насильства. Нерідко успіх визначали виконавці програм або самі оцінювачі. Автори також виявили повідомлення про недовіру, відчуження та стигматизацію як можливі негативні наслідки.
Дані оглядів доповнюють одне одного, але не утворюють єдиної оцінки «ефективності дерадикалізації»: вони охоплюють різні населення, програми, рівні профілактики та показники. Для конкретної практики потрібна окрема відповідна оцінка.
Контрнаративи та ідеологічні дискусії
Контрнаративами називають повідомлення, що заперечують виправдання насильства або пропонують інші способи осмислення конфлікту. Їх застосовують у публічній профілактиці, освіті й окремих діалогових програмах. Це різні формати, тому результат публічної кампанії не можна автоматично переносити на людину, яка вже брала участь у насильницькій групі.
Огляд Carthy та співавторів (2020) охопив 19 досліджень цільових контрнаративів. Деякі втручання мали невеликі позитивні ефекти щодо проміжних показників — ворожості до інших груп, надання переваги своїй групі та сприйняття загрози. Водночас докази впливу на намір учинити насильство були слабкими й непереконливими; безпосереднього скорочення нападів дослідження не довели. Відповідно, зміна ставлення в анкеті та зменшення реального насильства залишаються різними твердженнями.
Загальна стратегія «показати людині правильні аргументи» не має достатньої доказової основи як універсальний спосіб зміни світогляду. Важливими залишаються контекст, взаємини, соціальні можливості, добровільність і незалежне оцінювання наслідків.
Чому зміна переконань не означає зниження ризику насильства
Людина може переглянути погляди, але продовжувати зазнавати примусу чи перебувати в небезпечному середовищі. Можлива також протилежна ситуація: припинення насильницьких дій за збереження частини колишніх переконань. Заява «я більше не схвалюю насильство» є важливою інформацією про позицію, однак її зміст залежить від умов розмови, мотивів соціальної бажаності та часу спостереження. І відсутність нового злочину за короткий період не розкриває автоматично причини змін Horgan, 2009.
Оцінка загрози стосується фактичної можливості небезпечної поведінки за конкретних обставин і потребує професійної підготовки, перевірених даних та інституційної відповідальності. Самостійне оцінювання знайомих за політичними поглядами, релігією, психічним станом чи списком «тривожних ознак» науково необґрунтоване. Межі спеціалізованої практики пояснює стаття «Структурована професійна оцінка загрози ідеологічного насильства».
Як науково оцінювати дерадикалізацію
Когнітивні результати
Дослідники можуть вивчати підтримку конкретних форм насильства, виправдання шкоди цивільним, уявлення про колективну провину, готовність розглядати мирні засоби та зміни міжгрупових ставлень. Формулювання запитань має бути зрозумілим і культурно доречним. Окреме висловлювання або анкета не є діагнозом та не доводить стійкість переконань.
Поведінкові й соціальні результати
Окремо досліджують участь у насильницьких діях, організаційні ролі, повторні правопорушення, освіту, працю, стабільність житла та соціальні стосунки. Працевлаштування може свідчити про позитивний соціальний результат, однак воно не вимірює безпосередньо підтримку насильства. Ці відмінності особливо помітні в огляді програм 2025 року.
Якість дослідницького дизайну
Надійне оцінювання потребує визначених наперед показників, незалежних дослідників, належного порівняння, достатньої тривалості спостереження та прозорого обліку учасників, які вибули. Рідкісність насильницьких подій ускладнює статистичні висновки: короткий період без інциденту не підтверджує довготривалу безпеку. Charkawi та співавтори, 2024; Campbell, 2024.
Важливо відстежувати й небажані наслідки: відчуження, стигматизацію, порушення приватності, втрату довіри й можливе погіршення доступу до допомоги. Успіх програми має оцінюватися за фактичними результатами та її безпечністю.
Професійна відповідальність і психологічна допомога
До програм можуть бути залучені психологи, соціальні працівники, освітяни, фахівці з реінтеграції та підготовлені представники громад. Кожен має діяти в межах компетенції й розрізняти психологічну допомогу, соціальний супровід та законні повноваження органів безпеки. Дерадикалізація є міждисциплінарним поняттям, а не психіатричним діагнозом чи самостійним клінічним протоколом.
Психологічна підтримка може бути доцільною за наявності тривожних чи депресивних симптомів, пережитого насильства, втрати стосунків або інших реальних потреб. Клінічні стани визначаються окремим професійним оцінюванням; психічний розлад, особистісні особливості та звернення до психолога не є маркерами насильницького екстремізму.
Програми в установах виконання покарань
У пенітенціарних умовах поєднуються правові обмеження, вимоги безпеки, можливості освіти, професійної підготовки й підготовки до звільнення. Асиметрія влади впливає на добровільність участі та достовірність відповідей. Належні умови утримання, недискримінація, професійна підготовка персоналу й доступ до реінтеграційної підтримки є суттєвими складниками роботи. Ці принципи викладено в посібнику Управління ООН з наркотиків і злочинності.
Практичні рекомендації установам не означають, що ефективність будь-якої конкретної програми щодо запобігання повторному насильству вже доведено. Для цього потрібні окремі результати з відповідними контрольними показниками Brouillette-Alarie та співавтори, 2025.
Цифрове середовище та перегляд переконань
Онлайнові спільноти можуть підтримувати групову ідентичність, повторювати виправдання насильства, схвалювати агресивні висловлювання або, навпаки, надавати доступ до альтернативних поглядів і соціальної підтримки. Перегляд певного контенту не означає автоматичної згоди з ним і не доводить наміру вчинити насильство. Докладніше — «Онлайн-радикалізація до насильства: механізми і докази».
Онлайнові повідомлення та дистанційні програми потрібно оцінювати окремо від очних комплексних втручань. Кількість переглядів, уподобань і коментарів не є доказом зміни переконань. Навіть експериментально виявлене зменшення певних стереотипів не підтверджує скорочення реальних нападів Carthy та співавтори, 2020.
Діти та підлітки: права, розвиток і захист
Діти й підлітки формують власну ідентичність, моральні судження та соціальні зв'язки. Провокативні висловлювання, інтерес до суперечливих ідей або пошук групової належності не становлять самостійного доказу насильницьких намірів. Робота з неповнолітніми потребує відповідності віку, інтересам і правам дитини, захисту конфіденційності та недопущення стигматизації.
Дитина, примусово залучена до насильницького середовища, потребує захисту, можливості навчатися, безпечних дорослих і належної допомоги. Спеціальна представниця Генерального секретаря ООН з питань насильства щодо дітей (2020) наголошує на найкращих інтересах дитини, захисті від повторної травматизації та індивідуальних шляхах реінтеграції. Освітня робота не повинна перетворюватися на прихований політичний або релігійний нагляд.
Етичні ризики та можливі негативні наслідки
Безпідставне позначення людини як «екстреміста», публічне розкриття її життєвої історії, тиск щодо політичних чи релігійних переконань, примус без чіткої правової підстави та змішування допомоги зі стеженням здатні підривати довіру. Такі практики можуть поглиблювати соціальне відчуження. Огляд оцінювання програм 2024 року зафіксував у частині досліджень негативні наслідки, зокрема стигматизацію й невдоволення громад.
Правомірна програма визначає реальну мету, повідомляє правила участі, обмежує обробку персональних даних, передбачає професійну відповідальність, незалежну оцінку та механізми реагування на можливу шкоду. Мирні погляди самі по собі не можуть бути мірилом небезпечності людини.
Український правовий і суспільний контекст
Закон України «Про боротьбу з тероризмом» № 638-IV визначає правові та організаційні засади протидії тероризму, а Концепція боротьби з тероризмом в Україні, затверджена Указом Президента № 492/2026 окреслює напрями державної політики. Ці акти регулюють компетенцію відповідних органів та завдання безпеки. Наукове поняття «дерадикалізація» саме по собі не є юридичним дозволом на психологічний примус, стеження чи обмеження свободи переконань.
Для українського контексту особливо важливо розрізняти захист населення від фактичного насильства, законний протест, світоглядну незгоду, досвід війни, вимушене переміщення й наслідки травматичних подій. Політична позиція, мова, походження чи стан здоров'я не замінюють фактичних доказів дій або загроз.
Редакційний висновок Українського психологічного ХАБу: профілактика має поєднувати захист людей, дотримання прав, адресну підтримку та незалежне вимірювання результатів. Це принцип відповідальної практики, а не повідомлення про вже доведену ефективність певної української програми. Для висновків про дієвість конкретних заходів необхідні відповідні дослідження в Україні.
Як можуть діяти близькі
Коли людина починає сумніватися в допустимості насильства, близькі можуть зберігати поважний контакт, обговорювати конкретні наслідки дій, підтримувати безпечні соціальні зв'язки й пропонувати професійну допомогу. Корисніше говорити про конкретні висловлювання та поведінку, ніж визначати «профіль» людини за її зовнішністю, релігією чи ідеологією. Родина не зобов'язана самостійно проводити дерадикалізацію або наражатися на небезпеку.
За наявності конкретних достовірних відомостей про підготовку нападу, прямих погроз чи невідкладної загрози життю першочергові безпека та звернення до компетентних екстрених або правоохоронних служб. У ситуації без невідкладної загрози можна обговорити потреби людини з кваліфікованим фахівцем, дотримуючись законності, конфіденційності та пропорційності.
Наукові питання, що залишаються відкритими
Дослідникам бракує великих порівняльних вибірок, незалежних оцінювань і тривалого спостереження. Програми сильно відрізняються за змістом і контекстом, а результати часто вимірюють несумісними показниками. Значна частина учасників могла мати початкову мотивацію припинити насильство, що ускладнює приписування позитивних змін лише втручанню. Campbell, 2024; Brouillette-Alarie та співавтори, 2025.
Окремого дослідження потребують наслідки примусових програм, захист прав дітей, цифрові формати, небажані ефекти, стійкість змін і перенесення результатів між країнами та групами. Нові рекомендації мають спиратися на якість доказів, а не на популярність терміна.
Часті запитання
Чи потрібно відмовитися від радикальних поглядів, щоб пройти дерадикалізацію?
Ні. У цьому науковому контексті йдеться про перегляд виправдань насильства. Мирний радикалізм, політична критика й релігійні переконання належать до свободи думки, коли їх реалізують законними ненасильницькими способами Horgan, 2009.
Чи можливий вихід із насильницької групи без зміни переконань?
Так. Поведінковий вихід і когнітивна переоцінка можуть відбуватися окремо. Людина може припинити небезпечну діяльність через розрив із групою чи зміну обставин, зберігаючи частину колишніх поглядів Horgan, 2009.
Скільки триває дерадикалізація?
Єдиного науково встановленого строку немає. Тривалість залежить від особистої історії, соціальних зв'язків, обставин і змісту змін. Універсальні часові схеми не відповідають різноманітності описаних процесів Morrison та співавтори, 2021.
Чи є дерадикалізація видом психотерапії?
Це міждисциплінарне поняття, а не самостійний психіатричний діагноз чи стандартизований психотерапевтичний метод. За потреби психологічна допомога може бути частиною індивідуального супроводу; її зміст визначають за реальними потребами й професійними правилами Campbell, 2024.
Чи доведено, що контрнаративи запобігають терактам?
Ні, достатніх прямих доказів такого висновку немає. Окремі дослідження виявили зміни проміжних психологічних показників, але вони не встановили достовірного скорочення реальних нападів Carthy та співавтори, 2020.
Чи можна розпізнати «дерадикалізовану» людину за тестом?
Окрема анкета чи розмова дає обмежену інформацію. Необхідно розрізняти висловлені ставлення, зміни з часом, поведінку та контекст. Професійна оцінка загроз — інше завдання, яке потребує спеціальної компетентності Charkawi та співавтори, 2024.
Що важливіше: зміна переконань чи припинення насильницьких дій?
Для безпеки пріоритетним є фактичне припинення насильства, а переоцінка його виправдань може бути окремою важливою метою. Обидва результати слід вимірювати самостійно. Наявні дослідження поки не визначили універсально найдієвішої послідовності втручань Brouillette-Alarie та співавтори, 2025.
Висновок
Дерадикалізація — це переоцінка переконань, що підтримують ідеологічно мотивоване насильство. Вона може поєднуватися зі зміною ідентичності, соціальних зв'язків і повсякденних можливостей, але залишається окремою від фактичного припинення участі в насильстві та реінтеграції.
Систематичні огляди описують перспективні напрями підтримки й істотні прогалини доказової бази. Відповідальна практика вимагає визначених цілей, професійної компетентності, дотримання прав людини, незалежного оцінювання та відокремлення ненасильницьких переконань від реальної загрози.
Пов’язані статті
Джерела
Brouillette-Alarie, S., Hassan, G., Ousman, S., Savard, É. L., Kilinc, D., та ін. (2025). Systematic Review on the Outcomes of Tertiary Prevention Programs in the Field of Violent Radicalization. Journal for Deradicalization, 42. Наукова публікація.
Carthy, S. L., Doody, C. B., Cox, K., O'Hora, D., & Sarma, K. M. (2020). Counter-narratives for the prevention of violent radicalisation: A systematic review of targeted interventions. Campbell Systematic Reviews, 16(3), e1106. DOI: 10.1002/cl2.1106.
Charkawi, W., Dunn, K., & Bliuc, A. M. (2024). Evaluations of countering violent extremism programs: Linking success to content, approach, setting, and participants. International Journal of Law, Crime and Justice, 77, 100674. DOI: 10.1016/j.ijlcj.2024.100674.
Horgan, J. (2009). Deradicalization or disengagement? A process in need of clarity and a counterterrorism initiative in need of evaluation. International Journal of Social Psychology, 24(2), 291–298. DOI: 10.1174/021347409788041408.
Lewis, J., та співавтори (2024). Case management interventions seeking to counter radicalisation to violence and related forms of violence: A systematic review. Campbell Systematic Reviews. Огляд Campbell.
Morrison, J. F., Silke, A., Maiberg, H., Slay, C., & Stewart, R. (2021). A Systematic Review of Post-2017 Research on Disengagement and Deradicalisation. CREST. Дослідницький звіт.
Raets, S. (2024). Desistance, Disengagement, and Deradicalization: A Cross-Field Comparison. International Journal of Offender Therapy and Comparative Criminology. DOI: 10.1177/0306624X221102802.
United Nations Office on Drugs and Crime. (2016). Handbook on the Management of Violent Extremist Prisoners and the Prevention of Radicalization to Violence in Prisons. Опис і документ.
United Nations, Special Representative of the Secretary-General on Violence Against Children. (2020). Solutions for Children Previously Affiliated With Extremist Groups: An Evidence Base to Inform Repatriation, Rehabilitation and Reintegration. Офіційна публікація.
Верховна Рада України. (2003; чинна редакція). Закон України «Про боротьбу з тероризмом» № 638-IV. Офіційний текст.
Президент України. (2026). Указ № 492/2026 та Концепція боротьби з тероризмом в Україні. Офіційний текст.