Чому люди залишають екстремістські групи
Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 року · Редакційна політика
Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики
Люди залишають екстремістські групи, коли змінюється співвідношення того, що утримує їх усередині, і того, що робить можливим життя поза групою. Поштовхом стають розчарування в керівництві та насильницьких діях, конфлікти, виснаження, загроза особистій безпеці або суперечність між проголошеними цінностями й реальною поведінкою. Водночас рішення підтримують родина, нові стосунки, праця, освіта, батьківство, безпечні можливості повернутися до звичайного життя. Різні причини можуть діяти одночасно, накопичуватися роками або набувати значення після конкретної події (Altier та ін., 2017; Harrison та ін., 2026).
Дослідження виходу пояснюють людські рішення, але не дають універсального психологічного портрета колишнього учасника. Людина може припинити насильницьку діяльність, ще зберігаючи частину своїх переконань; інша — критично переосмислити ідеологію, проте довго залишатися соціально залежною від мережі. Важливо розрізняти мотив рішення, реальне припинення участі, зміну ставлення до насильства та подальшу реінтеграцію (Morrison та ін., 2021; Lewis та ін., 2024).
Що саме означає «залишити екстремістську групу»
У цій статті йдеться про вихід з організованих або мережевих середовищ, пов’язаних із підтримкою чи вчиненням ідеологічно мотивованого насильства. Радикальна позиція, релігійна належність, політичний протест і критика влади самі собою не означають залучення до насильницького екстремізму. Наукове питання стосується переходу від групової участі, яка підтримує насильство, до припинення відповідної поведінки й зв’язків. Загальну карту цього процесу подано в матеріалі «Вихід із насильницької екстремістської групи: психологія припинення участі».
Фізичний вихід означає припинення перебування або організаційного членства. Поведінкове відмежування охоплює відмову виконувати завдання групи й брати участь у насильницьких діях. Соціальний вихід пов’язаний зі зміною мережі повсякденних контактів. Ідеологічне переосмислення передбачає зміну переконань, зокрема ставлення до виправдання насильства. Ці виміри розвиваються у різному темпі, тому слово «вийшов» потребує уточнення контексту та часової перспективи (Altier, Thoroughgood і Horgan, 2014; Zitha та ін., 2024).
Різницю між дерадикалізацією як зміною переконань і дезангажуванням як поведінковою зміною докладно розглянуто в статтях «Дезангажування від насильницького екстремізму: поведінкова зміна» та «Дерадикалізація та припинення участі: відмінності й результати». Питання цієї сторінки конкретніше: які обставини спонукають людину захотіти піти й що перетворює бажання на здійсненний вихід.
Що показують дослідження причин виходу
Систематичний огляд Morrison та співавторів про публікації після 2017 року відібрав 95 матеріалів для кодування та 29 для поглибленого тематичного аналізу. Автори виявили повторювані теми ідентичності, стосунків, безпеки, життєвих переходів і втручань, водночас наголосили, що відносну силу причин та умов підтримання виходу ще належить з’ясувати. Це узгоджується з висновками нового систематичного огляду, до якого за жорсткими критеріями увійшли лише сім емпіричних досліджень чоловіків у терористичних організаціях (Morrison та ін., 2021; Zitha та ін., 2024).
У дослідженні 87 автобіографічних свідчень автори виявили, що учасники частіше описували негативний досвід усередині організації як вагомий чинник виходу, ніж повну зміну ідеологічних переконань. Серед мотивів — незгода з діями групи, керівництвом і внутрішніми практиками, повсякденне невдоволення та виснаження. Цей результат стосується відібраних автобіографій і не є частотою мотивів серед усіх учасників екстремістських рухів (Altier та ін., 2017).
Нове інтерв’ю-дослідження п’ятнадцяти колишніх учасників виокремило чотири групи обставин, які відштовхують від організації, та три групи чинників, які приваблюють до життя поза нею. Серед перших — шкода стосункам, особисті наслідки, конфлікти та моральне переосмислення; серед других — людяний досвід взаємодії з іншими групами, підтримка близьких і нові життєві можливості. Якісний дизайн дозволяє зрозуміти способи переживання виходу, але не встановлює універсального причинного закону (Harrison та ін., 2026).
Дві групи мотивів: що відштовхує і що приваблює
У дослідженнях часто застосовують рамку чинників відштовхування та притягання. Перші зменшують цінність подальшої участі в групі: конфлікт, страх, недовіра, виснаження, розрив між обіцянками й реальністю. Другі створюють привабливу та досяжну альтернативу: підтримувальні стосунки, стабільний заробіток, навчання, сімейні ролі, громадська участь. Корисність цієї рамки полягає у співставленні мотивів, а її межа — в тому, що одна і та сама подія може набувати різного значення в різних життєвих історіях (Altier та ін., 2017; Bjørgo, 2025).
Наприклад, створення сім’ї може стати причиною дистанціювання, якщо людина отримує підтримку поза групою. В іншому випадку сімейні зобов’язання й страх погроз близьким ускладнюють розрив. Тому пояснення виходу завжди потребує уваги до реальних соціальних обставин, характеру ролі людини у групі та можливостей безпечного вибору (Windisch та ін., 2022; Morrison та ін., 2021).
Розчарування в групі та її керівництві
Один із найпослідовніше описаних мотивів — усвідомлення невідповідності між обіцяним і пережитим. Організація може проголошувати справедливість, солідарність або захист спільноти, а на практиці демонструвати приниження, внутрішню боротьбу за владу, подвійні стандарти, експлуатацію та насильство проти цивільних. Розбіжність накопичує сумніви у моральній правомірності групових дій та довірі до керівництва (Altier та ін., 2017; Harrison та ін., 2026).
Втрата довіри до керівників не обов’язково означає відмову від усієї попередньої системи поглядів. Людина може перестати визнавати конкретну організацію, але ще поділяти частину її політичних або релігійних переконань. Це пояснює, чому наукова оцінка повинна окремо розглядати ставлення до насильства, фактичну поведінку та зв’язки, а не робити висновок лише з декларації «я більше не з ними» (Altier, Thoroughgood і Horgan, 2014; Cherney і Koehler, 2023).
Моральний конфлікт і переосмислення насильства
Частина колишніх учасників описує момент, коли наслідки насильства для конкретних людей перестають відповідати груповим виправданням. На рішення можуть впливати зустріч із постраждалими, усвідомлення загибелі цивільних, насильство щодо членів власної групи та нове співпереживання людям, яких раніше уявляли безособовою ворожою категорією. Подібні переживання згадуються в якісних дослідженнях і аналізі індивідуальних історій, проте їхня сила залежить від соціального оточення та попередніх переконань (Harrison та ін., 2026; UNDP, 2023).
Моральний конфлікт розвивається поступово. Сумнів у конкретній дії інколи стає початком переосмислення групи загалом; інколи завершується лише дистанціюванням від окремого керівника. Установлювати, чи сталася стійка відмова від виправдання насильства, можна лише через тривалішу оцінку реальної поведінки та висловлюваних переконань, зважаючи на контекст і добровільність свідчень (Syafiq, Cherney і Louis, 2026).
Виснаження, втрати та ціна участі
Постійна напруга, прихованість, конфлікти, необхідність підпорядкування, розлука з близькими й матеріальна нестабільність можуть змінити суб’єктивне відчуття того, що дає група. Для частини людей насичена колись роль стає джерелом тривалого виснаження. Автобіографічне дослідження Altier та співавторів і якісні свідчення з новіших робіт відносять вигоряння, незадоволення роллю та зростання особистих втрат до повторюваних причин виходу (Altier та ін., 2017; Harrison та ін., 2026).
Водночас відчуття виснаження саме по собі ще не показує, чи людина припинила підтримувати насильство. Воно може спонукати до паузи, переходу в іншу організацію або повного розриву. Тому при вивченні життєвих історій важливо з’ясовувати кінцевий напрям змін і не ототожнювати втому з ідеологічним переосмисленням (Altier та ін., 2017).
Стосунки, родина і нова соціальна належність
Екстремістська група часто забезпечує людині повсякденні зв’язки, визнання та відчуття приналежності. Якщо ці потреби задовольняються лише всередині організації, думка про вихід може сприйматися як загроза втратити весь соціальний світ. Контакти поза групою створюють альтернативу: стає можливим зберігати близькість, повагу і власну значущість без участі у насильницькому середовищі. Систематичний огляд підкреслює центральне значення ідентичності та мереж підтримки (Morrison та ін., 2021).
Нові дружні стосунки, відновлення зв’язків із родичами, турбота про дітей або відповідальність за партнерство можуть змінити життєві пріоритети. Дослідження Harrison та співавторів називає соціальну підтримку й нові можливості чинниками притягання, тоді як дослідження колишніх учасників груп білого супремасизму показує, що групова ідентичність і попередній спосіб життя можуть суттєво затримувати вихід (Harrison та ін., 2026; Windisch та ін., 2022).
Підтримка близьких має значення, коли людина може спілкуватися без примусу, приниження й вимоги негайно змінити всі погляди. Родичам важливо зберігати власні межі безпеки й не ставати посередниками в небезпечних контактах. Окремо про потреби родини розповідає матеріал «Підтримка сім’ї людини, залученої до екстремістської групи».
Зміна ролей: праця, освіта, батьківство, щоденність
Людська ідентичність формується через реальні ролі. Робота, навчання, догляд за дитиною, партнерство та звичайна участь у житті громади можуть зменшити винятковість колишньої групової ролі. За такого переходу людина поступово отримує джерела самоповаги й майбутні цілі, сумісні з ненасильницьким життям. Теоретичні моделі тривалого припинення насильницької участі пов’язують стійкість змін із агентністю, відновленням ідентичності та життєвими можливостями (Cherney і Koehler, 2023).
Для когось зміна настає після конкретного життєвого переходу; для іншої людини вона відбувається роками, паралельно з поступовим віддаленням від організації. Важливо розрізняти зміни, які людина називає мотивом, і соціальні ресурси, які фактично допомагають утримуватися від повторної участі. У дослідженнях такі відмінності рідко вимірюють однаковим способом (Morrison та ін., 2021; Zitha та ін., 2024).
Власна ідентичність після розриву з групою
Участь у згуртованій ідеологічній мережі може формувати відповідь на запитання «хто я», а вихід порушує цю відповідь. Колишній учасник може одночасно відчувати полегшення, сором, провину, втрату друзів, самотність і невизначеність майбутнього. Поступова побудова інших життєвих ролей допомагає інтегрувати досвід минулого без повернення до насильницької практики. Ці процеси розглянуто в систематичному огляді та в моделі тривалого припинення участі (Morrison та ін., 2021; Cherney і Koehler, 2023).
У вересні 2026 року оприлюднено якісне дослідження 38 чоловіків у Індонезії, які раніше брали участь у терористичних організаціях. У їхніх розповідях емоційні труднощі розлуки з родиною, переоцінка колишньої участі й розчарування в групі пов’язувалися з дистанціюванням та переходом до сімейних і громадянських ідентичностей. Це важливий опис конкретного контексту, а не схема, яку можна механічно застосувати до інших середовищ чи до жінок (Syafiq, Cherney і Louis, 2026).
Чи існує подія, після якої людина вирішує піти?
У спогадах колишніх учасників часто є епізод, який вони називають вирішальним: конфлікт, напад на цивільних, арешт, народження дитини, зустріч із родичем або втрата довіри до провідника. Але дослідницьки варто відрізняти подію від довгого процесу, який зробив її значущою. Один і той самий епізод може прискорити вихід, закріпити лояльність або взагалі не вплинути на рішення залежно від умов (Bjørgo, 2025; Altier та ін., 2017).
Розповідь людини після виходу формується також ретроспективним осмисленням. Вона може надати одному епізоду чіткіший сенс, ніж він мав у момент події. Тому інтерв’ю та автобіографії цінні для виявлення можливих механізмів, але для надійного встановлення послідовності причин потрібні довготривалі дослідження з кількома джерелами відомостей (Zitha та ін., 2024).
Чому люди залишаються, навіть коли вже розчарувалися
Бажання вийти та можливість це зробити — різні речі. Перешкодами можуть бути погрози, матеріальна залежність, страх переслідування, сором, можливість втратити житло, роботу або дитячі контакти, а також відсутність людей, яким можна довіряти поза групою. Глибокі інтерв’ю з 91 колишнім учасником рухів білого супремасизму показали, що зв’язки із соціальною ідентичністю, способом життя та ідеологією здатні істотно затримувати вихід навіть за наявності бажання піти (Windisch та ін., 2022).
Побоювання щодо безпеки можуть бути обґрунтованими й вимагати індивідуального захисту. У систематичному огляді Morrison та співавторів загрози з боку колишніх співучасників названо бар’єром виходу. Це підкреслює потребу в добровільній, правомірній і конфіденційній підтримці з урахуванням конкретної ситуації; універсальні поради про «негайний розрив усіх контактів» можуть не враховувати небезпеки (Morrison та ін., 2021).
Вихід із різних середовищ: чому контекст змінює відповідь
Організаційні ролі, примус і ступінь свободи
Відхід від неформального кола прихильників відрізняється від виходу з ієрархічної збройної організації. Важать повноваження людини, досвід насильства, ступінь контролю, можливість покинути територію, ставлення керівництва та правові наслідки. Умови, за яких участь була примусовою, потребують окремого аналізу; сам факт перебування в групі не визначає однакової відповідальності чи однакового маршруту допомоги (Bjørgo, 2025; Zitha та ін., 2024).
Різні культурні та політичні контексти
Порівнювати вихід із расистських рухів у США, терористичних організацій в Індонезії та озброєних угруповань у країнах Сахелю потрібно з урахуванням організаційної структури, воєнного середовища, економіки й можливостей державних інституцій. Програма розвитку ООН вивчала шляхи вступу та виходу в восьми країнах Африки, спираючись майже на 2200 свідчень. У цій вибірці розчарування реальними діями групи, невиконаними обіцянками та ідеологією були вагомими описаними мотивами виходу, але локальні результати не становлять світової статистики (UNDP, 2023).
Спроба вивести єдиний психологічний тип із різних вибірок приховує різноманітність мотивацій. Bjørgo запропонував типологічну модель учасників із різними поєднаннями чинників вступу й виходу, зокрема орієнтованих на ідеологію, належність, пригоди або звичні соціальні зв’язки. Вона допомагає ставити питання для дослідження, але її категорії не є діагнозами чи надійним способом прогнозувати рішення конкретної особи (Bjørgo, 2025).
Жінки та чоловіки: як уникнути поспішних узагальнень
Значна частина наявних робіт присвячена чоловікам, а частина — учасникам окремих ідеологічних рухів. Огляд Zitha та співавторів навмисно включав лише дослідження чоловіків; дані Syafiq та співавторів теж отримано від чоловіків в конкретному індонезійському середовищі. Висновки щодо жінок, гендерного насильства, вимушеної участі та догляду за дітьми потребують власного обґрунтування й не випливають автоматично з таких вибірок (Zitha та ін., 2024; Syafiq, Cherney і Louis, 2026).
Чи завжди вихід означає дерадикалізацію?
Поведінкова відмова від організованого насильства може передувати зміні поглядів, відбуватися разом із нею або формуватися за інших причин. Так само зміна переконань не гарантує швидкого розриву із соціальним оточенням. Аналіз 87 автобіографій засвідчив, що втрата віри в ідеологію рідше звучала як провідний мотив, ніж розчарування в практиках групи. Цей результат спростовує уявлення, ніби людина має спочатку повністю переглянути світогляд, щоб припинити участь (Altier та ін., 2017).
Для профілактичної роботи важливо оцінювати саме ті результати, які мають значення: підтверджене припинення насильницьких дій, відсутність залучення до організації, ставлення до виправдання насильства, якість альтернативних стосунків і стабільність життєвих умов. Самозвіти про зміну думок, участь у заняттях та схвальні відгуки учасників є окремими показниками і не замінюють даних про поведінку (Lewis та ін., 2024; Cherney і Koehler, 2023).
Що допомагає зробити рішення стійким
Дослідження описують кілька взаємопов’язаних опор: безпеку, доступні стосунки поза групою, житло та засоби існування, передбачуваний розпорядок, професійну допомогу за потреби, осмислення відповідальності й реалістичні плани на майбутнє. Їх доречно сприймати як напрями індивідуальної роботи, а не доведений універсальний набір заходів. Довготривалі наслідки можуть змінюватися разом із сімейними, юридичними та економічними обставинами (Morrison та ін., 2021; Cherney і Koehler, 2023).
Велике значення має можливість говорити про минуле без виправдання насильства та без приниження людської гідності. Підтримка може поєднувати чіткі межі, відповідальність за заподіяну шкоду й право на безпечну участь у громаді. Соціальне відторгнення здатне позбавити людину доступу до законних альтернатив, хоча ступінь його впливу залежить від контексту. Це пояснює, чому реінтеграцію потрібно розглядати разом із припиненням участі, зберігаючи права потерпілих і вимоги безпеки (Windisch та ін., 2022; Cherney і Koehler, 2023).
Чи доведена ефективність програм виходу?
Дослідження мотивацій виходу та випробування конкретної програми — різні види доказів. Те, що підтримка родини або робота часто згадуються у свідченнях, саме собою не доводить, що певний курс чи метод гарантовано знижує ризик насильства. Огляд Morrison та співавторів знаходив переважно позитивні результати у вивчених втручаннях, але зазначав різні способи вимірювання, нерівномірну якість даних і невизначеність у порівнянні ефективності програм (Morrison та ін., 2021).
Систематичний огляд Campbell Collaboration 2024 року про міжвідомчий супровід і ведення випадків включив 47 досліджень процесів упровадження, проте не виявив жодного придатного дослідження, за яким можна було б оцінити причинний вплив відповідних підходів на протидію радикалізації до насильства. Тому твердження, що конкретний пакет заходів «доведено запобігає поверненню», перевищує наявну якість доказів. Підготовка фахівців, довіра, координація та відповідність допомоги реальним потребам залишаються обґрунтованими вимогами до процесу, ефективність якого потребує кращих перевірок (Lewis та ін., 2024).
Як близькі можуть підтримувати вихід
Розмова з людиною, яка сумнівається у своїй групі, має починатися з конкретних запитань про її безпеку, стосунки та потреби. Допомагають уважне слухання, спокійне обговорення пережитих суперечностей, пропозиція практичної підтримки в межах власних можливостей і послідовні межі щодо насильства. Виснаження або сумнів не слід автоматично інтерпретувати як остаточну відмову від небезпечної діяльності. Рішення про спеціалізовану допомогу має враховувати добровільність, відповідальність і реальні обставини (Morrison та ін., 2021; Harrison та ін., 2026).
Якщо близькій людині погрожують, існує обґрунтована небезпека насильства чи примус, першочерговим стає захист людей і звернення до компетентних служб. Родичам не слід самостійно проводити «перевірки», інсценувати вихід або намагатися домовлятися з небезпечним середовищем. Детальнішу безпечну логіку підтримки викладено в статті «Як допомогти людині після виходу з насильницької групи».
Практичний орієнтир: які запитання варто поставити собі або фахівцю
Що саме змінилося: довіра до керівництва, ставлення до насильства, потреба в належності, життєві обставини чи зовнішні ризики? Які контакти та обов’язки досі пов’язують людину з групою? Чи є безпечні стосунки поза нею? Які потреби — житло, робота, лікування, правова консультація — залишаються невирішеними? Чи є конкретна загроза комусь зараз? Ці запитання допомагають будувати розмову і план підтримки; вони не є шкалою ризику або діагностичним тестом.
Відповіді можуть змінюватися. Конфлікт усередині групи сьогодні й поява надійного кола підтримки за кілька місяців здатні по-різному впливати на рішення. Тривалий супровід варто узгоджувати з реальними потребами, безперервно перевіряючи добровільність участі, захист приватності та наявність насильницьких загроз. Наукові огляди наголошують на потребі індивідуалізації та фахової підготовки (Lewis та ін., 2024).
Український контекст: безпека, правнича і психологічна допомога
Для України принципово розмежовувати наукове пояснення виходу з ідеологічно насильницького середовища, правовий статус конкретних дій і завдання безпеки. Жодна психологічна модель сама собою не встановлює кримінальної відповідальності. Під час загрози життю або насильству потрібне звернення до поліції чи інших уповноважених служб; якщо є юридичні питання про власні дії, права та процесуальні гарантії — індивідуальна консультація правника. Офіційні контакти системи безоплатної правничої допомоги доступні на державному ресурсі.
Людина, яка переживає сильну тривогу, порушення сну, наслідки травматичних подій або інші психологічні труднощі після виходу, може звернутися до сімейного лікаря або профільного фахівця. Міністерство охорони здоров’я України описує доступні шляхи отримання допомоги в межах системи охорони здоров’я. Стан психічного здоров’я потребує власної клінічної оцінки за показаннями; він не слугує самостійним доказом небезпечності людини.
Допомога неповнолітнім має враховувати вікові потреби, сімейні обставини, право на захист даних, можливі форми примусу та участь компетентних служб захисту дітей. Повідомлення про реальну небезпеку та психологічна підтримка повинні здійснюватися законно й пропорційно, без публічного маркування підлітка через його погляди або знайомства. Це редакційний висновок із принципів правомірної та безпечної підтримки, а не інструмент визначення індивідуальної загрози.
Межі наукових висновків: чого досі бракує
Дані про вихід часто отримують із ретроспективних інтерв’ю, автобіографій і невеликих нерепрезентативних вибірок. Дослідникам складно залучати людей, які залишаються в організаціях, і тих, хто виходить без контакту з фахівцями. Крім того, добровільні й примусові виходи, різні країни, рухи та юридичні контексти не завжди можна порівнювати. Систематичний огляд 2024 року за суворими критеріями знайшов лише сім робіт, які одночасно стосувалися процесів залучення, перебування та виходу чоловіків із терористичних організацій (Zitha та ін., 2024).
Навіть коли певний мотив повторюється в багатьох свідченнях, це не дає змоги обчислити для окремої людини ймовірність виходу чи повторної участі. Частота згадування залежить від запитань дослідника, мови й ситуації інтерв’ю, відбору респондентів, часу, що минув після подій, і бажання представити себе певним чином. Кількісні проценти з одного регіону не варто переносити на іншу країну, інший рух або всю популяцію (UNDP, 2023; Altier та ін., 2017).
Науковий консенсус полягає в різноманітності траєкторій і багаторівневій природі причин виходу. Гіпотези про конкретні механізми, зокрема зміну ідентичності, підкріплено якісними свідченнями, проте для визначення їхніх причинних ефектів, стійкості в часі й ефективності програм потрібні порівняльні та довготривалі дослідження. Оцінювати ці питання слід за окремими результатами поведінки, переконань і соціального життя (Morrison та ін., 2021; Lewis та ін., 2024).
Поширені запитання
Чи може людина піти, якщо ще поділяє радикальні погляди?
Так. Поведінкове припинення участі може відбутися раніше за зміну світогляду. Самі переконання та відмова від конкретних насильницьких дій — різні виміри. Для безпеки має значення реальна поведінка та підтримка насильства, а для довготривалої реінтеграції — доступні ненасильницькі соціальні ролі (Altier та ін., 2017).
Чи завжди причиною є страх покарання?
Ні. У різних вибірках люди називають моральні суперечності, розчарування у внутрішніх правилах, виснаження, відновлення сімейних зв’язків і появу нових можливостей. Правові наслідки можуть впливати на рішення, але їхня роль змінюється залежно від контексту і свободи вибору (Harrison та ін., 2026; UNDP, 2023).
Чи потрібно людину переконувати змінити всі погляди?
Допомога має бути спрямована на безпеку, припинення насильства та законні альтернативи. Спокійне обговорення переконань інколи корисне, але нав’язування зміни світогляду може завадити довірі. Оцінка програм повинна розділяти зміну думок, реальну поведінку та підтверджені ризики; причинна ефективність багатьох підходів поки недостатньо досліджена (Lewis та ін., 2024).
Чому деякі колишні учасники повертаються?
Повернення може бути пов’язане зі збереженням старих контактів, відсутністю засобів існування, тиском колишнього оточення або невдалими спробами знайти альтернативну належність. Це пояснювальні можливості, які вимагають перевірки в конкретній ситуації; універсальної формули повторного залучення дослідження не встановили (Windisch та ін., 2022; Morrison та ін., 2021).
Чи варто звертатися до психолога після виходу?
Коли є тривалі психологічні труднощі, пережитий примус, травматичний досвід, порушення сну або складнощі з поверненням до повсякденних ролей, професійна допомога може бути доречною. Психологічна підтримка не замінює заходів безпеки, правової консультації чи спеціалізованого супроводу за наявності реальної загрози. Офіційні маршрути допомоги в Україні описує МОЗ.
Висновок
Рішення залишити екстремістську групу виникає на перетині розчарування в її практиках, морального переосмислення, втоми, страхів, нових стосунків і життєвих можливостей. Для одних людей вирішальним стає відхід від насильства, для інших — захист сім’ї, втрата довіри до керівництва або поступове становлення іншої ідентичності. Вихід стає здійсненним тоді, коли поряд із мотивом з’являються реальні й безпечні альтернативи. Тривала зміна потребує окремої уваги до поведінки, переконань, соціальних зв’язків, прав людини й умов безпеки (Altier та ін., 2017; Harrison та ін., 2026; Morrison та ін., 2021).