Стійкість виходу й ризик повторного залучення до екстремізму
Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 року · Редакційна політика
Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики
Що означає стійкий вихід з екстремізму
Стійкість виходу з насильницького екстремізму — це здатність людини протягом тривалого часу підтримувати припинення участі в насильницькій діяльності та зв’язків, які забезпечували таку участь, попри життєві труднощі й зміни середовища. Вона формується через послідовність рішень, стосунків, повсякденних практик і доступних соціальних можливостей. Ключовим результатом є підтверджена поведінка, а оцінювати її необхідно разом із контекстом та межами доступної інформації.
Повернення до екстремістського середовища, підтримка насильства, нове правопорушення та повторне вчинення терористичного злочину — різні події. Відповідно, ризик повторного залучення означає ймовірність відновлення певної форми участі за визначений час і за певних обставин. Без зазначення самої події, періоду спостереження та джерела даних фраза «ризик рецидиву» залишається надто невизначеною для наукового висновку. На цьому наголошують дослідження Silke і Morrison та концептуальна праця Glazzard.
Предмет цієї статті — умови, які допомагають зберігати вихід, способи коректно описувати повторне залучення, доказова база щодо підтримки та довгострокових результатів. Психологію початкового припинення участі докладно розглянуто в матеріалі «Вихід із насильницької екстремістської групи: психологія припинення участі», а відмінності поведінкових та ідеологічних змін — у статті «Дерадикалізація та припинення участі: відмінності й результати».
Чотири результати, які потрібно розрізняти
Припинення насильницької поведінки
Припинення насильницької поведінки означає, що людина більше не вчиняє відповідних дій. У кримінології близьке поняття — утримання від повторного правопорушення. Його можна оцінювати за перевіреними подіями, хоча відсутність нового вироку відображає також особливості виявлення, реєстрації й судового розгляду. Raets пропонує пов’язувати дослідження виходу з екстремізму з ширшою наукою про припинення злочинної поведінки.
Вихід із мережі та організації
Припинення участі передбачає відмову від ролей, взаємодій та обов’язків, що підтримували насильницьку діяльність. Формальне членство і реальні взаємодії не завжди збігаються; соціальні зв’язки можуть зберігатися після оголошеного виходу або змінитися раніше за формальний статус. Це питання потребує індивідуального контексту, а не механічного підрахунку знайомств. Morrison та співавтори описують різні траєкторії розриву з організаціями та ідеологіями.
Зміна підтримки насильства та переконань
Зміна поглядів може стосуватися морального виправдання насильства, ставлення до групи або ширшого світогляду. Ці рівні змінюються з різною швидкістю. Людина здатна припинити насильницькі дії, зберігаючи частину радикальних переконань; інша може відмовитися від колишньої ідеології, але зберігати соціальні труднощі. Політичні переконання, релігія, мирний активізм та критика влади самі собою не становлять насильницького екстремізму. Практичний висновок із огляду Raets полягає в тому, що зміни переконань і поведінки вимірюють окремо.
Реінтеграція і нова соціальна роль
Реінтеграція охоплює можливість жити поза насильницькою мережею: підтримувати законні взаємини, здобувати освіту, працювати, користуватися допомогою та брати участь у житті громади. У концептуальній моделі Glazzard успішний вихід розглядається поряд із соціальним визнанням нової ролі. Це перспективна рамка для планування підтримки, а не валідована формула індивідуального прогнозу.
Чому завершення участі ще потребує закріплення
Початковий вихід іноді відбувається під тиском обставин: розчарування в лідерах, конфлікту з групою, арешту, виснаження, переїзду чи зміни сімейних обов’язків. Пізніше ці обставини можуть зникнути. Тому довготривале припинення участі залежить також від того, що виникає після виходу: нових зв’язків, можливостей і життєвої послідовності. У матеріалах Національного інституту юстиції США зазначено неоднорідність шляхів виходу та важливість підтримки за межами установ виконання покарань.
Якісні дослідження описують вихід як процес, у якому люди переглядають ідентичність, звички та власну історію. Barrelle у роботі на основі інтерв’ю запропонувала розглядати соціальні стосунки, подолання стресу, ідентичність, ідеологію та спрямованість дій. Ця модель допомагає ставити дослідницькі запитання, проте її п’ять сфер не утворюють універсальної шкали ризику.
Дані Jensen і Simi показують, що причини виходу, бар’єри та тривалість процесу суттєво варіюють між людьми. Висновки з вибірок колишніх учасників окремих рухів слід переносити на інші країни, конфлікти та правові системи з особливою увагою до відмінностей контексту.
Психологічні процеси підтримання виходу
Зміна ідентичності та відчуття належності
Група може надавати людині роль, визнання, дружбу та зрозумілу життєву історію. Втрата цих зв’язків іноді супроводжується порожнечею або сумнівом у власній значущості. Стійкість виходу підтримується, коли людина поступово формує незалежні від насильства стосунки й соціально прийнятні способи реалізувати свої здібності. Це пояснювальний механізм, який добре узгоджується з якісними дослідженнями Barrelle та Glazzard, але його індивідуальна прогностична сила залишається недостатньо встановленою.
У дослідженні Syafiq та співавторів (2026) інтерв’ю з 38 колишніми учасниками терористичних угруповань в Індонезії висвітлюють переоцінку колишньої участі, розчарування в групі та переорієнтацію ідентичності на сімейні й громадянські ролі. Якісна вибірка демонструє можливі шляхи змін, а не частоту таких шляхів у загальній популяції.
Емоційна регуляція, довіра і ставлення до минулого
Після виходу можливі сором, провина, страх помсти, тривога щодо майбутнього, труднощі з довірою чи переживання втрат. Їх слід розглядати як різноманітні людські реакції, що потребують уваги до ситуації, а не як клінічні діагнози або ознаки насильницьких намірів. Підтримка може допомагати осмислювати досвід, витримувати складні емоції та звертатися по допомогу.
У невеликому поздовжньому якісному дослідженні Ramaswamy (2026) шість осіб, які вже залишили екстремістське середовище, описували зміни емоційної регуляції, довіри, самооповіді та моральної відповідальності під час терапевтичної роботи. Авторка прямо вказує: дослідження не демонструє, що терапія спричинила вихід або запобігла повторному залученню. Це попередня модель можливих психосоціальних механізмів, а не доказ ефективності конкретного лікування.
Звички взаємодії та повсякденні рішення
Повторне залучення іноді починається з відновлення старих соціальних ролей, проте будь-який контакт із колишнім знайомим не можна прирівнювати до насильницької діяльності. Зміст взаємодії, добровільність, безпечність, наявні правові обмеження та фактичні дії мають вирішальне значення. У підтримці виходу корисно разом із людиною визначати нові способи реагування на конфлікти й запити про участь у небезпечних діях, без створення списків «підозрілих» побутових ознак.
Соціальне середовище: родина, друзі, громада
Сімейна підтримка, нові дружні стосунки, навчання, робота та відчуття справедливого ставлення можуть полегшувати стійкий вихід. Водночас сім’я не завжди є безпечним ресурсом: у ній можуть існувати насильство, примус, конфлікти або зв’язки з тією ж групою. Залучення близьких повинно спиратися на згоду, захист і реальну спроможність допомогти. Рекомендації Європейської комісії щодо реабілітації й реінтеграції підкреслюють міжвідомчу взаємодію та участь громад.
Професійна та соціальна ізоляція, стигма й відсутність можливості зайняти законну роль можуть ускладнювати реінтеграцію. Їх не можна автоматично називати причинами рецидиву: в конкретних випадках вони взаємодіють із багатьма іншими обставинами. У дослідженні Morrison та співавторів стигматизація й труднощі доступу до практичної підтримки визначені серед викликів виходу.
Державні установи й громади також впливають на результат. Якщо людині формально пропонують допомогу, але фактично обмежують доступ до житла, навчання або роботи без належних правових підстав, соціальний шлях виходу стає складнішим. Це структурна проблема, яку не можна пояснювати лише особистою мотивацією. Інститут миру США описує вихід і реінтеграцію як взаємний процес між людиною й суспільством.
Що таке повторне залучення і як воно відрізняється від рецидиву
Термін «повторне залучення» доцільно застосовувати до відновлення участі у насильницькій організації, мережі або пов’язаній із насильством діяльності після попереднього виходу. «Повторне правопорушення» позначає новий злочин після попереднього, а «повторне терористичне правопорушення» — ще вужчий результат. Повернення до радикальних, але ненасильницьких переконань є окремим явищем. Межі цих категорій потрібно визначати до збору даних, як показують Silke і Morrison.
Для порівняння частот потрібні однакові критерії включення, початок відліку після звільнення чи виходу, тривалість спостереження та спосіб встановлення подій. Дослідження з дворічним відстеженням судимостей не можна механічно зіставляти з десятирічними інтерв’ю про повернення до соціальних мереж. Зміна країни, законодавства, доступу до даних і складу вибірки також впливає на результат. Glazzard розглядає проблеми невизначених показників результативності програм.
Що відомо про частоту повторних терористичних правопорушень
У низці вивчених вибірок осіб, звільнених після терористичних злочинів, зареєстроване повторне терористичне правопорушення траплялося порівняно рідко. Водночас наведені оцінки залежать від того, кого спостерігали, які нові діяння враховували й наскільки довго тривало спостереження. Silke і Morrison (2020) спеціально застерігали від сенсаційних узагальнень та закликали чітко встановлювати критерії рецидиву.
Низька зафіксована частота не доводить нульового ризику, не дозволяє гарантувати поведінку конкретної людини і не встановлює ефективності програми, яку вона відвідувала. Без порівнянної контрольної групи неможливо стверджувати, що саме програма запобігла новому злочину. Крім того, одна поодинока подія може мати тяжкі наслідки, тож індивідуальна безпекова робота повинна поєднувати пропорційність і належну увагу до достовірних фактів.
У міжнародному огляді Morrison та співавторів (2021) було відібрано 95 дослідницьких звітів, але різнорідність результатів і методів залишалася суттєвою. У цьому полі досі бракує великих незалежних довгострокових досліджень із чіткими визначеннями повторного залучення.
Чинники, які можуть ускладнювати стійкість виходу
Незавершені соціальні зв’язки та залежність від колишньої мережі
Коли основні джерела підтримки, роботи чи відчуття належності залишаються пов’язаними з насильницькою мережею, побудова альтернатив може вимагати часу. На це вказують якісні інтерв’ю та дослідження соціальних мереж. Проте сам факт дружби, спорідненості чи проживання в певному районі не встановлює небезпечності людини. Важливим є перевірений характер дій і стосунків, а також наявність добровільної підтримки для безпечного виходу. Національний інститут юстиції США підкреслює різну роль мереж у різних траєкторіях.
Невизначене майбутнє та бар’єри соціального включення
Матеріальна нестабільність, відсутність доступу до освіти чи роботи, правова невизначеність і соціальна стигма можуть обмежувати вибір доступних людині життєвих ролей. Ці фактори мають контекстуальне значення. Прямого універсального причинного ланцюга від безробіття або бідності до терористичного насильства дослідження не встановили. Висновок щодо потреби комплексної підтримки випливає з систематичного огляду третинної профілактики Brouillette-Alarie та співавторів, але сила доказів ефективності конкретних компонентів лишається обмеженою.
Недовіра, сором та труднощі звернення по допомогу
Складні переживання можуть зменшувати готовність користуватися підтримкою, особливо якщо попередній досвід включав примус або приниження. Фахівцям важливо відокремлювати психічне здоров’я від оцінювання загрози: депресія, тривожні симптоми чи травматичний досвід не є діагностичними маркерами терористичних намірів. Клінічну допомогу надають за відповідними професійними показаннями, а не як приховане покарання за переконання. Обмежена якісна база про емоційні процеси після виходу висвітлена у Ramaswamy (2026).
Зміна життєвих обставин
Нова втрата, переїзд, сімейний конфлікт або завершення програми можуть змінити доступність підтримки. Такі події поширені й серед людей, ніяк не пов’язаних з екстремізмом; вони не становлять «сигналів» насильства за своєю природою. Їхнє значення визначається конкретною історією, потребами та, якщо є законні підстави, фаховим оцінюванням фактичної поведінки. Jensen і Simi продемонстрували різноманітність життєвих траєкторій виходу.
Що може підтримувати тривале припинення участі
Комплексний план підтримки починається з реальних потреб людини, її безпеки та добровільної співпраці там, де вона можлива. Він може поєднувати доступ до житла, освіти й зайнятості, підтримку безпечних стосунків, консультації щодо прав, психологічну допомогу за показаннями та контакт із компетентними установами. Формат визначають індивідуально; він має поважати права людини й чинні правові обмеження. Це відповідає практичним підходам, описаним у посібнику Управління ООН з наркотиків і злочинності та матеріалах Європейської комісії.
Важливим є наступництво підтримки: зміна установи, фахівця або завершення формального спостереження не повинні автоматично позбавляти людину доступу до погоджених соціальних послуг. Інформована згода, обмеження обсягу зібраних персональних даних і чіткий розподіл відповідальності зміцнюють довіру. Установи при цьому мають виконувати законні обов’язки щодо захисту інших людей. Потреба співпраці різних служб обговорюється у документі Європейської комісії.
Підтримка може бути особливо важливою після виходу з ізольованих або насильницьких середовищ. Водночас немає переконливих підстав призначати всім колишнім учасникам одну обов’язкову психотерапію, однакову тривалість нагляду чи універсальний набір заходів. Огляд Savoia (2025) описав різні психологічні практики в програмах третинної профілактики, але сам факт їх використання не доводить ефективності.
Наскільки ефективні програми підтримки виходу
Систематичний огляд Brouillette-Alarie та співавторів (2025) відібрав 17 досліджень із первинними емпіричними оцінками програм третинної профілактики після перегляду значно більшого корпусу робіт. У відібраних оцінках компоненти соціальної реінтеграції та припинення участі загалом виглядали перспективнішими, ніж програми, зосереджені переважно на ідеологічній зміні. Автори наголошують на суттєвих методологічних обмеженнях, які стримують упевнені висновки про причинний ефект.
До таких обмежень належать відсутність належних груп порівняння, вибіркове спостереження, невелика кількість учасників, неоднакова тривалість відстеження, відмінні визначення успіху, труднощі незалежного доступу до даних і змішування результатів ідеологічної та поведінкової зміни. Якщо учасники програми не повернулися до насильства, це ще не показує, наскільки ймовірним було б повернення без програми. Glazzard пояснює, чому причинні механізми й критерії результату слід закладати в оцінювання ще на етапі проєктування.
Водночас окремий огляд програм запобігання екстремізму, опублікований 2024 року, зафіксував неоднорідну якість і результати 74 оцінювань різних рівнів профілактики. Ці дані не можна трактувати як відсоток успішності саме програм підтримки виходу: у вибірці також були первинні й вторинні втручання. Вони показують необхідність розмежовувати типи програм та вимірювані результати.
Оцінювання ризику повторного залучення: межі точності
Оцінювання ризику — професійна процедура формулювання конкретної загрози, її можливих обставин і способів законного зменшення. Воно залежить від якісних відомостей, визначеної мети й належно підготовлених спеціалістів. Перелік рис характеру, політичні переконання, вік, релігія чи психіатричний діагноз не становлять надійної самостійної формули прогнозу. Розгорнуте пояснення принципів подано в статті «Оцінювання ризику екстремістського насильства: принципи та межі».
Спеціалізовані інструменти VERA-2R, TRAP-18 та ERG22+ використовуються в окремих професійних контекстах для структурованого розгляду наявних даних. Їхня доказова база, надійність між оцінювачами й здатність передбачати рідкісні індивідуальні події обмежені та неоднорідні. Систематичний огляд Brouillette-Alarie та співавторів (2025) обґрунтовує обережність щодо валідності таких засобів. Вони потребують спеціальної підготовки; застосування їх як домашніх тестів або громадських «чорних списків» є методологічно й етично хибним.
За низької частоти подій навіть засіб з привабливими показниками чутливості й специфічності може давати багато хибнопозитивних результатів. Тому важливо документувати не лише оцінку, а й її невизначеність, можливі наслідки помилки та шляхи перегляду рішення. Зміна умов життя вимагає оновлення фактичної інформації; жоден одноразовий висновок не може бути довічним вироком.
Як досліджувати стійкість виходу протягом років
Якісна оцінка повинна заздалегідь пояснювати, що саме є результатом: невчинення насильства, відсутність нових кримінальних правопорушень, припинення організаційної участі, поліпшення соціальних умов чи зміна ставлення до насильства. Це окремі показники з різними джерелами похибки. Для вимірювання довгострокових змін потрібні повторні оцінювання, прозорі критерії вибірки, етичне збирання даних, врахування вибуття учасників та незалежна перевірка причинних припущень. Glazzard пропонує оцінювати зв’язок між контекстом, механізмами втручання й наслідками.
Важливо одночасно досліджувати безпекові результати й добробут. Іноді програма збільшує доступ до праці та соціальної підтримки, хоча кількість повторних злочинів у дослідженні настільки мала, що статистично надійний висновок щодо їх зменшення неможливий. Такі позитивні зміни слід описувати як самостійні результати, зберігаючи чесність щодо ще не встановленого впливу на насильство. Огляд Brouillette-Alarie та співавторів демонструє цю проблему вимірювань.
Особливості роботи з неповнолітніми
У підлітковому віці погляди, ідентичність, дружні мережі та здатність ухвалювати рішення розвиваються. Випадковий радикальний вислів, пошук належності або конфлікт із дорослими не означають майбутньої насильницької поведінки. Якщо існує конкретне занепокоєння щодо можливого залучення до насильства, дорослим слід діяти через безпечне спілкування, захист дитини, оцінку конкретних фактів і відповідні фахові служби; публічне таврування або приховане поширення персональних даних може завдати шкоди.
Для дітей особливо важливі найкращі інтереси, конфіденційність, пропорційність втручання, доступ до навчання та підтримка безпечних дорослих. Дані досліджень дорослих засуджених або учасників бойових груп не можна переносити на підлітків без окремих доказів. Загальні принципи гуманного поводження й індивідуалізації підтримки описано у посібнику UNODC; для конкретних рішень в Україні слід застосовувати чинне національне законодавство та компетентні дитячі служби.
Український правовий і суспільний контекст
Український контекст визначають російська агресія, безпекові загрози, вимушене переміщення, руйнування соціальних зв’язків та особливості правозастосування. Законність дій і відповідальність за конкретні злочини встановлюються відповідно до права й доказів. Психологічні пояснення виходу не замінюють юридичної кваліфікації, не применшують шкоду потерпілим і не створюють рівності відповідальності між агресором та його жертвами.
Закон України «Про боротьбу з тероризмом» визначає відповідні правові засади протидії тероризму. Закон України «Про пробацію» регулює пробацію у визначених законом випадках, а Кримінально-виконавчий кодекс України закріплює поняття ресоціалізації засуджених. Ці норми мають різні сфери застосування: загальні практики соціальної підтримки не тотожні формальним кримінально-виконавчим процедурам.
Збирання й передавання відомостей про минулу участь, стан здоров’я, переконання та коло спілкування вимагає окремої правової підстави. Закон України «Про захист персональних даних» встановлює загальні правила обробки таких даних. Конкретний правовий режим залежить від органу, процедури, категорії інформації та чинної редакції норм; індивідуальні рішення потребують юридичної компетенції.
Для України також важливо чітко відокремлювати наукові моделі, створені в інших країнах, від реально затверджених і доступних національних програм. Наявність іноземного посібника або позитивного тематичного дослідження не означає, що в Україні діє тотожний державний механізм. Редакційна інтерпретація полягає в доцільності поєднання законної безпекової роботи, індивідуальної соціальної підтримки та поваги до прав людини.
Практичні орієнтири для близьких і фахівців
Якщо людина самостійно припинила участь у насильницькому середовищі, корисно обговорювати її актуальні потреби, безпеку й бажані форми підтримки, зберігаючи чіткі межі щодо будь-яких насильницьких дій. Підтримуйте доступ до надійних соціальних зв’язків, допомагайте знайти законні способи розв’язувати життєві питання та за необхідності звертатися до компетентних спеціалістів. Розмова про минуле потребує поваги, конкретики та відповідальності; її не варто перетворювати на публічне допитування або вимогу доводити повну зміну світогляду.
Якщо є достовірна інформація про конкретні погрози, підготовку насильства або небезпеку для людини чи інших, дійте через передбачені законом служби безпеки й екстреної допомоги. Не проводьте самостійних оперативних перевірок, провокацій або таємного стеження за знайомими. Питання професійної оцінки загроз має вирішувати уповноважений фахівець з урахуванням конкретних фактів і правових гарантій. Для підтримки близьких дивіться «Як допомогти людині після виходу з насильницької групи».
Для працівників соціальних служб і програм підтримки корисні погоджені цілі, документування результатів без надлишкових персональних даних, можливість коригування плану та відокремлення допомоги від санкцій. Довіра до процедури підвищується, коли людині зрозумілі повноваження фахівців, межі конфіденційності й способи оскарження рішень. Міжвідомча взаємодія повинна зберігати чіткі підстави доступу до інформації та професійну відповідальність кожного учасника.
Поширені запитання
Чи може людина остаточно вийти з екстремістської групи?
Так, тривале припинення участі й побудова життя поза насильницьким середовищем можливі. Шляхи виходу різні, а наукові дані не дають підстав гарантувати індивідуальний результат. Стійкість оцінюють за реальною поведінкою протягом часу та якістю соціальних змін, а не за однією розмовою чи завершенням програми. Огляд Morrison та співавторів узагальнює цю багатоманітність.
Чи означає збереження радикальних переконань, що людина знову вчинить насильство?
Ні. Переконання, їхня підтримка, намір та конкретна дія — різні рівні аналізу. Надійного правила автоматичного переходу від радикальних поглядів до насильства немає. Важливими є фактичні дії та контекст, а не політична чи релігійна ідентичність. Розмежування поведінки й ідеології пояснює Raets.
Чи існує достовірний тест на повернення до тероризму?
Станом на сучасну доказову базу немає тесту, здатного достовірно встановити майбутній терористичний напад конкретної людини. Структуровані професійні засоби мають обмеження і призначені для визначених завдань управління ризиком. Їхню валідність критично оцінено в систематичному огляді 2025 року.
Чи достатньо змінити ідеологічні погляди для стійкого виходу?
Ні, стабільне життя після виходу охоплює поведінку, соціальні зв’язки, можливості та безпечні умови існування. Ідеологічні зміни можуть бути важливими для конкретної людини, але їх не можна вважати універсальною умовою припинення насильства. Про різні результати третинної профілактики свідчить огляд Brouillette-Alarie та співавторів.
Чи доведено, що психотерапія запобігає повторному залученню?
Наявні дослідження дозволяють вивчати можливі психосоціальні механізми підтримки, але не підтверджують універсального причинного ефекту конкретного методу щодо повторного насильства. Психологічну допомогу слід пропонувати з огляду на потреби й відповідні показання. Ramaswamy (2026) прямо обмежує висновки свого невеликого якісного дослідження.
Який показник найкраще відображає успіх реінтеграції?
Для комплексного висновку потрібні різні показники: відсутність підтвердженої насильницької участі, стабільність правомірної діяльності, доступ до соціальних ролей, добробут та якість підтримки. Кожен з них слід оцінювати окремо й упродовж достатнього часу. Одна цифра про «рецидив» не описує всі зміни. Glazzard пропонує розглядати результати через їхні механізми та контекст.
Висновок
Стійкий вихід із насильницького екстремізму формується в повсякденному житті. Його підтримують припинення насильницьких практик, поступова зміна соціальних зв’язків, доступ до законних ролей, справедливе ставлення та індивідуально доречна допомога. Відновлення участі, новий злочин і повернення до колишніх переконань належать до різних результатів і потребують різних способів вимірювання.
Наукова база підтверджує можливість тривалого припинення участі й описує перспективні механізми підтримки, водночас залишає відкритими питання про точні причинні ефекти програм, частоту повторного залучення в різних середовищах та індивідуальне прогнозування. Практика має поєднувати захист людей, доказово обґрунтовані рішення, правові гарантії та реальні можливості для життя поза насильницькими мережами.
Пов’язані статті
Джерела
Barrelle, K. (2015). Pro-integration: Disengagement from and life after extremism. Behavioral Sciences of Terrorism and Political Aggression, 7(2). https://doi.org/10.1080/19434472.2014.988165.
Bosley, C. (2020). Violent Extremist Disengagement and Reconciliation: A Peacebuilding Approach. United States Institute of Peace. Офіційне дослідження.
Brouillette-Alarie, S., Hassan, G., Ousman, S., Savard, É. L., Kilinc, D., Madriaza, P., Varela, W., Pickup, D., & Danis, E. (2025). Systematic Review on the Outcomes of Tertiary Prevention Programs in the Field of Violent Radicalization. Journal for Deradicalization, 42. Офіційна сторінка.
Brouillette-Alarie, S., et al. (2025). Reliability and Validity of Risk Assessment Tools for Violent Extremism: A Systematic Review. Campbell Systematic Reviews, 21(4), e70080. https://doi.org/10.1002/cl2.70080.
Charkawi, W., Dunn, K., & Bliuc, A.-M. (2024). Evaluations of countering violent extremism programs: Linking success to content, approach, setting, and participants. International Journal of Law, Crime and Justice, 77, 100674. https://doi.org/10.1016/j.ijlcj.2024.100674.
Glazzard, A. (2025; оприлюднено онлайн 2022). Violent Extremist Disengagement and Reintegration: A Framework for Planning, Design and Evaluation of Programmatic Interventions. Studies in Conflict & Terrorism, 48(4), 419–438. https://doi.org/10.1080/1057610X.2022.2098553.
Jensen, M., & Simi, P. (2019). Empirical Assessment of Domestic Disengagement and Deradicalization (EAD3). National Institute of Justice. Офіційний звіт.
Morrison, J. F., Silke, A., Maiberg, H., Slay, C., & Stewart, R. (2021). A Systematic Review of Post-2017 Research on Disengagement and Deradicalisation. Centre for Research and Evidence on Security Threats. Повний опис.
National Institute of Justice. (2024). Research and Practitioner Perspectives on the Rehabilitation and Reintegration of Violent Extremists. Офіційна публікація.
Raets, S. (2024; оприлюднено онлайн 2022). Desistance, Disengagement, and Deradicalization: A Cross-Field Comparison. International Journal of Offender Therapy and Comparative Criminology, 68(4), 389–426. https://doi.org/10.1177/0306624X221102802.
Ramaswamy, D. (2026). Disengagement and reintegration as psychosocial capacity-building after violent extremism. Frontiers in Psychiatry. https://doi.org/10.3389/fpsyt.2026.1814567.
Savoia, E. (2025). The Use of Psychological Interventions in Tertiary Prevention Programs for Individuals Engaged in Violent Extremism: A Scoping Review and Interviews. National Institute of Justice. Офіційний опис.
Silke, A., & Morrison, J. F. (2020). Re-Offending by Released Terrorist Prisoners: Separating Hype from Reality. International Centre for Counter-Terrorism. https://doi.org/10.19165/2020.2.08.
Syafiq, M., Cherney, A., & Louis, W. (2026). Disengagement From Religious Extremist Groups: Identity Change and Group Disidentification. Journal of Community & Applied Social Psychology. https://doi.org/10.1002/casp.70331.
United Nations Office on Drugs and Crime. (2016). Handbook on the Management of Violent Extremist Prisoners and the Prevention of Radicalization to Violence in Prisons. Офіційний посібник.
Верховна Рада України. (2003a). Закон України «Про боротьбу з тероризмом» № 638-IV. Чинний текст.
Верховна Рада України. (2003b). Кримінально-виконавчий кодекс України № 1129-IV. Чинний текст.
Верховна Рада України. (2010). Закон України «Про захист персональних даних» № 2297-VI. Чинний текст.
Верховна Рада України. (2015). Закон України «Про пробацію» № 160-VIII. Чинний текст.