Дезангажування від насильницького екстремізму: поведінкова зміна
Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 року · Редакційна політика
Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики
Що таке дезангажування від насильницького екстремізму
Дезангажування від насильницького екстремізму — це процес поведінкового відходу від участі в ідеологічно мотивованому насильстві, його підготовці, організаційній підтримці або діяльності насильницької групи. У центрі поняття перебуває зміна дій, ролей і зв’язків людини: припинення участі, відмова від насильницьких завдань, вихід із відповідного середовища та підтримання нових способів життя. Зміна переконань може супроводжувати цей процес, але її ступінь та послідовність варіюються. Саме таке розмежування закріпилося в дослідницькій літературі після праць Horgan (2009) і розглядається в сучасному систематичному огляді Lewis та співавторів (2024).
Українське «дезангажування» відтворює науковий термін disengagement. У текстах його пояснюють також як поведінковий вихід, припинення залученості або припинення участі. Найточніше значення залежить від того, що саме припиняється: безпосередні насильницькі дії, сприяння насильству, виконання ролей у групі чи контакти з певною мережею. Тому дослідники й практики мають завжди називати спостережувану поведінкову зміну, а не задовольнятися загальною фразою «людина вийшла з екстремізму» (Raets, 2024; Glazzard, 2022).
Дезангажування стосується насильницької діяльності незалежно від політичного, національного, релігійного чи іншого світоглядного змісту. Радикальна думка, непопулярна позиція, релігійна практика, законний протест і мирний активізм самі по собі не є участю в насильницькому екстремізмі. Критерієм для цього предмета є реальний зв’язок із насильством або його організованою підтримкою, а правова кваліфікація конкретного діяння здійснюється на підставі відповідного законодавства, зокрема Закону України «Про боротьбу з тероризмом».
Чим дезангажування відрізняється від суміжних процесів
Припинення насильницької поведінки
Поведінкове припинення означає, що людина перестає вчиняти певні дії. Воно може бути добровільним, пов’язаним зі зміною життєвих пріоритетів, або зумовленим зовнішніми обставинами. Відсутність зафіксованого насильства у короткому проміжку часу ще не встановлює стійкого виходу, особливо якщо відомості про діяльність неповні. Для обґрунтованого висновку потрібне визначення періоду спостереження, попереднього рівня участі та доступних незалежних даних (Raets, 2024).
Вихід із групи та зміна соціальних зв’язків
Вихід із насильницької екстремістської організації означає припинення членства, ролей, регулярної взаємодії або підпорядкування внутрішній дисципліні. Людина може відійти від групи, зберігаючи частину колишніх поглядів. Можлива й протилежна ситуація: вона переосмислює ставлення до насильства, але ще залежить від колишнього середовища через родинні, матеріальні або безпекові обставини. Систематичний огляд Morrison та співавторів (2021) пов’язує вихід із доступністю реальних безпечних можливостей поза групою.
Дерадикалізація
Дерадикалізацією зазвичай називають перегляд ідей, переконань та оцінок, що виправдовують або схвалюють насильство. Це когнітивний і ціннісний вимір змін. Людина здатна відмовитися від насильства раніше, ніж переоцінить ідеологію; інша може почати сумніватися у виправданні насильства, але ще залишатися включеною до групи. Злиття двох результатів в один показник створює методологічну помилку, яку описано в Horgan (2009) та Lewis та співавторів (2024).
Відмова від злочинної поведінки та реінтеграція
У кримінології поняття desistance описує процес відмови від правопорушень, а реінтеграція — відновлення соціальних зв’язків, доступу до житла, праці, освіти та участі в житті громади. Ці процеси перетинаються з дезангажуванням, але їхні результати потрібно оцінювати окремо. Порівняння різних дослідницьких традицій у Raets (2024) показує користь кримінологічного підходу до тривалих змін у поведінці, ідентичності та соціальній ролі.
Чому люди припиняють участь у насильницькому екстремізмі
Вихід формується через поєднання обставин, а їхня вага залежить від біографії, можливостей людини та устрою групи. Якісні дослідження колишніх учасників дають матеріал для опису механізмів, проте відтворення життєвої історії після виходу може супроводжуватися помилками пам’яті та переосмисленням мотивів. Систематичний огляд Windisch та співавторів (2016/2017) і огляд Morrison та співавторів (2021) описують багатофакторність процесу.
Розчарування групою та суперечності між очікуваннями і досвідом
Поштовхом до виходу іноді стає розрив між обіцяним сенсом участі та повсякденною практикою організації. Людина може переживати розчарування керівництвом, внутрішніми конфліктами, примусом, ставленням до інших учасників або реальними наслідками насильства. Проте саме розчарування не гарантує поведінкової зміни: без доступних альтернатив і достатньої безпеки людина може залишатися в середовищі, яке вже не вважає прийнятним (Morrison та співавтори, 2021).
Соціальні стосунки поза насильницьким середовищем
Підтримувальні зв’язки з родиною, друзями та іншими значущими людьми можуть зробити вихід життєво здійсненним. Їхня роль полягає у відновленні довіри, контакту та відчуття належності за межами групи. Водночас родинний контакт не завжди безпечний: можливі погрози, переслідування та залежність від колишніх учасників. Дослідження підкреслюють значення індивідуального контексту й довіри до тих, хто пропонує допомогу (Morrison та співавтори, 2021; Lewis та співавтори, 2024).
Нові ролі та можливе майбутнє
Професійні плани, батьківство, навчання, відповідальність за близьких та участь у мирних спільнотах можуть конкурувати з колишньою роллю. На основі глибинних життєвих інтерв’ю з 47 колишніми учасниками насильницьких екстремістських груп дослідники описали, як уявлення про можливе майбутнє та суперечності між ідентичностями сприяли виходу. Такі інтерв’ю показують механізми, але не встановлюють поширеність причин серед усіх учасників (DeMichele, Simi та Blee, 2024/2025).
Безпека та реальна можливість вийти
Погрози з боку колишнього оточення, страх помсти, фінансова залежність і ризик втратити житло можуть утримувати людину від виходу. Отже, психологічне рішення має практичний вимір: потрібен безпечний шлях до інших соціальних зв’язків і підтримки. У систематичному огляді Morrison та співавторів (2021) безпека прямо розглядається як один із бар’єрів для припинення участі.
Виснаження, переживання втрати та психологічні потреби
Тривале перебування у насильницькому середовищі може супроводжуватися стресом, моральними суперечностями й травматичним досвідом. Психологічна допомога іноді потрібна для опрацювання наслідків пережитого та підтримання повсякденного функціонування. Такі труднощі оцінюють як самостійні потреби конкретної людини; психічний стан не встановлює її ідеології чи майбутньої небезпечності (Morrison та співавтори, 2021; Savoia, 2025).
Поведінковий вихід як процес у часі
Зменшення залученості
На початковому етапі можуть змінюватися кількість контактів, характер діяльності, значення групової ролі та готовність брати участь у насильстві. Дослідницька модель має розглядати ці зміни в контексті фактичної попередньої участі. Скорочення контактів може відображати переорієнтацію, вимушену ізоляцію, переміщення або тимчасову паузу; одне спостереження не визначає кінцевого результату (Glazzard, 2022).
Припинення підтримки насильницьких дій
Поведінкова зміна включає відмову від конкретних ролей і практик, що сприяють насильству. Її оцінюють за достовірними, етично зібраними фактами та з урахуванням закону. Зміна риторики або готовність повторювати соціально бажані твердження не замінює даних про поведінку. Поряд із фактичними діями дослідникам важливо окремо вимірювати ставлення до насильства й соціальні зв’язки (Raets, 2024).
Побудова життя поза групою
Стійкість виходу пов’язують із можливістю підтримувати інші стосунки, мати життєві плани та реалізовувати законні соціальні ролі. Праця, навчання, житло й доступна підтримка можуть формувати середовище для тривалих змін, однак конкретну програму слід перевіряти на її здатність впливати на визначені результати. Дослідницька модель програмних втручань у Glazzard (2022) пропонує пов’язувати планування й оцінювання з окремими механізмами змін.
Тривалість і можливість повернення
Вихід може відбуватися поступово, із періодами сумнівів, нестабільності та зміною обставин. Сам факт повернення до певних контактів не тотожний повторній участі в насильстві, а короткочасна відсутність контакту не доводить тривалої безпеки. Потрібні тривалі спостереження, чіткі визначення подій і незалежні джерела інформації. Систематичні огляди визнають брак зіставних довгострокових результатів (Morrison та співавтори, 2021; Lewis та співавтори, 2024).
Соціальна ідентичність, належність та моральне переосмислення
Належність до групи може створювати відчуття значущості, спільного завдання та передбачуваного місця у світі. Відхід від насильницької ролі часто вимагає нової відповіді на запитання про власне майбутнє, стосунки та відповідальність. Цю відповідь людина вибудовує в конкретних соціальних умовах. У дослідженні DeMichele, Simi та Blee (2024/2025) колишні учасники описували конфлікт між екстремістською роллю та іншими можливими ідентичностями.
Почуття провини, сорому або жалю можуть супроводжувати переоцінку минулого. Вони мають різні наслідки залежно від підтримки, відповідальності та доступності інших шляхів життя. Підтримка змін передбачає повагу до гідності людини та реальне визнання шкоди постраждалим. За свідченнями якісних досліджень, нав’язування однієї обов’язкової емоційної «траєкторії виправлення» не має достатньої доказової підстави (Raets, 2024; Morrison та співавтори, 2021).
Чи можливе дезангажування без дерадикалізації
Так. Це одна з ключових причин розмежовувати поведінкові та когнітивні результати. Людина може залишити насильницьку організацію, відмовитися від участі в нападах або перейти до законної ненасильницької діяльності, водночас продовжуючи поділяти частину колишніх політичних чи релігійних поглядів. У науковій термінології це поведінковий вихід без обов’язкового повного перегляду світогляду (Horgan, 2009; Lewis та співавтори, 2024).
Поведінкова відмова від насильства має самостійне значення для безпеки. Однак вона не гарантує автоматичного зникнення будь-яких ризиків у майбутньому. Дослідження повинні встановлювати, які дії припинилися, як довго триває зміна і що допомагає її підтримувати. Розмежування ідеології та поведінки також захищає від помилкового ототожнення законних переконань з потенційним злочином (Raets, 2024).
Які обставини можуть перешкоджати виходу
Залежність від групи може містити емоційну, соціальну, матеріальну та безпекову складові. Втрата житла або заробітку, ізоляція від родини, страх покарання з боку колишніх учасників, громадська стигматизація та відсутність довіри до служб знижують доступність альтернатив. Огляди досліджень пропонують розглядати ці чинники разом, з урахуванням гендерних, вікових та місцевих особливостей, а не через універсальний психологічний профіль (Morrison та співавтори, 2021).
Обмеження свободи, зокрема ув’язнення, можуть переривати діяльність, але самі собою не встановлюють внутрішньої готовності до стійкої зміни. Для перевірки результату потрібно відокремлювати фізичну неможливість брати участь у насильстві від подальшої поведінки за інших умов. Доступна підтримка після зміни обставин залишається окремим питанням дослідження (Lewis та співавтори, 2024; Raets, 2024).
Психологічна й соціальна підтримка дезангажування
Довіра, добровільна участь і професійні межі
У програмах виходу важливі передбачуваність, зрозумілі цілі, кваліфікація фахівців та чесне пояснення меж конфіденційності. Довіра може допомагати людині обговорювати потреби й перешкоди, але фахівці повинні відокремлювати підтримку від правової оцінки поведінки. Lewis та співавтори (2024) визначили міжвідомчу співпрацю, належну підготовку і достатні ресурси як значущі умови впровадження програм, не роблячи з цього висновку про доведену профілактику насильства.
Індивідуальна оцінка потреб і план підтримки
Фахівці можуть з’ясовувати, які безпечні соціальні зв’язки, житлові, освітні, трудові чи психологічні потреби впливають на можливість припинити участь. План допомоги має бути пропорційним конкретній ситуації, регулярно переглядатися та передбачати відповідальність за раніше завдану шкоду. Застосування індивідуального ведення випадку поширене, проте Campbell-огляд Lewis та співавторів (2024) не знайшов досліджень, що відповідали б його суворим критеріям для оцінювання ефективності саме цих підходів проти насильницької радикалізації.
Психологічна допомога
Психологічна підтримка може стосуватися наслідків травми, тривалого стресу, втрати соціальних зв’язків, розладів сну чи інших клінічно оцінених потреб. Конкретний психотерапевтичний метод обирають відповідно до стану та запиту людини, а результати лікування не підміняють доказами припинення екстремістського насильства. Огляд Savoia (2025) описав 34 програми третинної профілактики з психологічним компонентом у 22 країнах та 18 інтерв’ю з практиками, але сам перелік методів не встановлює їхньої порівняльної ефективності.
Сім’я, громада, освіта і працевлаштування
Соціальна підтримка має значення тоді, коли допомагає вибудувати стійкі ненасильницькі зв’язки та реалістичні можливості. Родина може брати участь у підтримці лише з урахуванням безпеки всіх сторін, а громадські структури — сприяти доступу до послуг без колективної стигматизації. Навчання й праця мають самостійну соціальну цінність; твердження, що будь-яка окрема послуга безпосередньо скорочує терористичні правопорушення, потребує спеціального причинного дослідження (Morrison та співавтори, 2021; Glazzard, 2022).
Що відомо про ефективність програм
Стан доказів потрібно оцінювати за конкретними програмами та результатами. Систематичний огляд Lewis та співавторів (2024) охопив 47 досліджень індивідуального ведення випадків у сфері протидії насильницькій радикалізації, але не виявив робіт, які відповідали б установленим критеріям причинної оцінки ефективності. Це означає, що успішне впровадження, позитивні відгуки або покращення взаємодії з клієнтом не дорівнюють доведеному скороченню насильства.
Окремий систематичний огляд оцінювань програм протидії насильницькому екстремізму (2024) відібрав 74 оцінювання програм за 2001–2020 роки. Автори повідомляють, що частина програм демонструвала успіх, багато — обмежені результати, а деякі мали небажані наслідки, зокрема відчуження та стигматизацію. Узагальнені частки категорій не слід перетворювати на ймовірність успіху конкретної програми через різні дизайни, цілі та показники досліджень.
У систематичному огляді Morrison та співавторів (2021) із великого масиву публікацій відібрано 95 матеріалів, а 29 пройшли критерії повного тематичного аналізу. Автори відзначають перспективні результати деяких втручань, водночас вказують на переважання якісних досліджень, недостатність контрольних груп та неузгодженість вимірювань. Це пояснює, чому впевненість щодо загальної результативності програм залишається обмеженою.
Свіжіша робота Lewis і Marsden (2025), що викладає висновки Campbell-огляду для практиків, також підкреслює недостатню вивченість ефективності індивідуального ведення випадків та значення довіри, досвіду спеціалістів і зв’язків між службами. Тому програма з добре описаними компонентами та реально доступною підтримкою є підставою для якісного впровадження й оцінювання, але не для автоматичної заяви про запобігання конкретним актам насильства.
Як оцінюють поведінкову зміну
Результати, які потрібно вимірювати окремо
Оцінювання має називати, чи йдеться про припинення конкретних насильницьких дій, участі у групі, організаційної підтримки, схвалення насильства, зміну стосунків, доступ до допомоги або тривалу реінтеграцію. Це різні показники. Якщо дослідження фіксує лише задоволеність програмою або зміну самооцінки, його висновки обмежуються саме цими результатами (Lewis та співавтори, 2024).
Спостереження в часі та джерела інформації
Надійніший висновок потребує попередньо визначеного періоду, зрозумілого вихідного стану та поєднання доречних джерел, зібраних законним шляхом. Самозвіти корисні для дослідження мотивів, але можуть залежати від контексту інтерв’ю, очікувань і пам’яті. Адміністративні дані про правопорушення теж неповні: їх відсутність не дорівнює всебічному підтвердженню безпеки. Висновки повинні зважати на втрату учасників під час спостереження і відмінності між групами (Raets, 2024; Morrison та співавтори, 2021).
Індивідуальна оцінка загрози
Спеціалізовані оцінювання загрози можуть використовувати навчені професіонали в межах визначених процедур та повноважень. Вони вимагають перевірки якості даних, контексту і меж застосування, не забезпечуючи певного передбачення майбутньої поведінки. Релігійна належність, політичні погляди, національність, психіатричний діагноз або простий перелік «тривожних ознак» не становлять самостійної надійної основи для прогнозу. Огляд Lewis та співавторів (2024) описує варіативність і суб’єктивність використання оцінювальних інструментів у практиці ведення випадків.
Особливості підтримки неповнолітніх
Коли йдеться про дитину або підлітка, пріоритет становлять її безпека, права, розвиток, захист приватності та доступ до відповідної віку допомоги. Зміни поведінки, коло спілкування, пошук ідентичності чи гострі суперечки з дорослими самі собою не свідчать про участь у насильницькому екстремізмі. Реагування має спиратися на конкретні дії та факти, а спеціальні рішення — ухвалюватися компетентними фахівцями відповідно до законодавства.
Практична підтримка може включати безпечні сімейні стосунки, школу, соціальні служби й допомогу у випадках примусу або погроз. Необхідно мінімізувати збирання чутливих даних, запобігати публічному тавруванню та пояснювати межі конфіденційності. Якщо існує конкретна небезпека для дитини, першорядне завдання — забезпечити захист, а не приписувати їй ідеологічний ярлик. На рівні загальних правових принципів це узгоджується із Конвенцією ООН про права дитини.
Український правовий і суспільний контекст
В Україні юридична оцінка діяння здійснюється за чинними нормами, а психологічне поняття дезангажування використовується для опису поведінкових процесів. Закон «Про боротьбу з тероризмом» визначає правові засади відповідної діяльності держави. Сам термін дезангажування в цій статті є категорією наукового аналізу, а не назвою окремого кримінально-правового статусу чи адміністративної процедури.
Редакційний висновок для української практики полягає в потребі поєднувати захист людей від насильства, законність і доступність підтримки. Обставини війни, переміщення, травматичний досвід або участь у громадському житті самі собою не створюють підстав називати людину прихильником насильницького екстремізму. Дослідницькі результати з інших країн мають перевірятися щодо умов застосування в Україні.
Якщо є конкретна безпосередня загроза насильства або відомості про можливе кримінальне правопорушення, слід звернутися до компетентних служб. Національна поліція України рекомендує повідомляти про злочини на номер 102. Психологічна бесіда, родинні переговори чи громадська ініціатива не замінюють екстреного реагування. За відсутності невідкладної загрози корисним є індивідуальне звернення до профільних правничих, соціальних та психологічних служб.
Типові помилки в розумінні дезангажування
Перша помилка — ототожнення виходу з групи з повним переглядом усіх переконань. Поведінкове та ідеологічне вимірювання мають окремі критерії. Друга — трактування короткого періоду без зафіксованих правопорушень як доказу стійкого результату. Третя — припущення, що люди з різним досвідом мають пройти однакову послідовність етапів. Огляди досліджень підтверджують потребу індивідуалізації та чіткого визначення кінцевих показників (Horgan, 2009; Raets, 2024).
Четверта помилка — оцінювати ефективність програми лише за кількістю учасників, їхньою ввічливістю до працівників або завершенням курсу. П’ята — поширювати висновки про конкретну людину на всю політичну, етнічну чи релігійну спільноту. Шоста — вважати, що наявність навчального посібника або поширеної методики вже підтверджує скорочення насильства. Для оцінки потрібні належні дані, порівняння та незалежна перевірка результатів (Lewis та співавтори, 2024; огляд програм, 2024).
Поширені запитання
Чи означає дезангажування, що людина перестала вірити у свої попередні ідеї?
Ні. Термін передусім стосується припинення насильницької діяльності або участі у відповідній групі. Перегляд переконань розглядають окремо як дерадикалізацію. Обидва процеси можуть перетинатися (Horgan, 2009).
Чи можна вважати вихід із групи остаточним після однієї заяви?
Одна заява свідчить про намір або самопозиціювання. Для оцінки стійких змін мають значення конкретні факти, їхній контекст, час та незалежні підтвердження. Підсумок завжди прив’язаний до визначеного показника, а не до загального ярлика (Raets, 2024).
Чи існує універсальна програма дезангажування?
Сучасні огляди не встановлюють універсального втручання з надійно підтвердженим ефектом для всіх середовищ і учасників. Програми різняться завданнями, тривалістю, умовами та якістю оцінювання. Для індивідуального ведення випадків причинні докази ефективності особливо обмежені (Lewis та співавтори, 2024).
Чи допомагають родина та близькі?
Підтримувальні стосунки можуть полегшувати доступ до безпечних альтернатив, але значення має якість і безпека контактів. Від родини не слід вимагати самостійно оцінювати загрозу чи виконувати функції спеціальних служб (Morrison та співавтори, 2021).
Чи можна визначити майбутнє насильство за політичними поглядами або особистісними рисами?
Таке передбачення було б необґрунтованим. Дослідження розрізняють погляди, виправдання насильства, наміри й конкретні дії, а оцінювання загроз потребує спеціального контексту і професійних процедур. Простих надійних психологічних профілів немає (Lewis та співавтори, 2024).
Чи є дезангажування психіатричним діагнозом?
Ні. Це наукове поняття для опису соціальної та поведінкової зміни. Воно не визначає психічного розладу й не замінює клінічного оцінювання. Психологічна допомога може стосуватися окремих потреб, пов’язаних зі стресом, травмою або адаптацією (Savoia, 2025).
Висновок
Дезангажування від насильницького екстремізму є процесом припинення поведінкової участі в насильстві та пов’язаному з ним організаційному середовищі. Воно може початися зі зміни контактів, ролей чи життєвих пріоритетів і тривати через відновлення безпечних соціальних зв’язків та законних можливостей. Його науковий зміст визначається спостережуваними діями, часовими межами й конкретними результатами. Сучасні дослідження пояснюють багато умов виходу, тоді як ефективність окремих програм ще потребує сильніших порівняльних доказів (Morrison та співавтори, 2021; Lewis та співавтори, 2024).
Пов’язані статті
Вихід із насильницької екстремістської групи: психологія припинення участі — соціальні зв’язки, мотиви й етапи виходу із групового середовища.
Реінтеграція після повернення в громаду: зв’язки й участь — відновлення соціальної участі та повсякденних ролей.
Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики: карта знань — наукова карта кластеру й пов’язаних тем.
Профілактика насильницького екстремізму: рівні та доказові підходи — профілактичні втручання та межі їхньої доказовості.
Насильницька радикалізація: визначення, форми та межі поняття — поняття процесу залучення до насильства, відмінне від виходу з нього.
Джерела
Charkawi, W., Dunn, K., & Bliuc, A.-M. (2024). Evaluations of countering violent extremism programs: Linking success to content, approach, setting, and participants. International Journal of Law, Crime and Justice, 77, 100674. DOI.
DeMichele, M., Simi, P., & Blee, K. (2024, онлайн; 2025, друк). Becoming an Ex-Extremist: Stopping the Hate and Embracing a New Identity. British Journal of Criminology, 65(2), 282–297. DOI.
Glazzard, A. (2022, онлайн; 2025, друк). Violent Extremist Disengagement and Reintegration: A Framework for Planning, Design and Evaluation of Programmatic Interventions. Studies in Conflict & Terrorism, 48(4), 419–438. DOI.
Horgan, J. (2009). Deradicalization or disengagement? A process in need of clarity and a counterterrorism initiative in need of evaluation. Revista de Psicología Social, 24(2), 291–298. DOI.
Lewis, J., & Marsden, S. (2025). Counter-radicalisation case management interventions: Findings from a Campbell systematic review. Aggression and Violent Behavior, 82, 102050. DOI.
Lewis, J., Marsden, S., Cherney, A., Zeuthen, M., Rahlf, L., Squires, C., & Peterscheck, A. (2024). Case management interventions seeking to counter radicalisation to violence and related forms of violence: A systematic review. Campbell Systematic Reviews. DOI.
Morrison, J. F., Silke, A., Maiberg, H., Slay, C., & Stewart, R. (2021). A Systematic Review of Post-2017 Research on Disengagement and Deradicalisation. Centre for Research and Evidence on Security Threats. Звіт.
Raets, S. (2024; онлайн 2022). Desistance, Disengagement, and Deradicalization: A Cross-Field Comparison. International Journal of Offender Therapy and Comparative Criminology, 68(4), 389–426. DOI.
Savoia, E. (2025). The Use of Psychological Interventions in Tertiary Prevention Programs for Individuals Engaged in Violent Extremism: A Scoping Review and Interviews. National Institute of Justice, NCJ 310333. Офіційна публікація.
Windisch, S., Simi, P., Sottligon, G., & McNeel, H. (2016/2017). Disengagement from Ideologically-based and Violent Organizations: A Systematic Review of the Literature. Journal for Deradicalization, 9, 1–38. Офіційний запис.
Верховна Рада України. Закон України «Про боротьбу з тероризмом», № 638-IV. Чинна редакція.
Конвенція ООН про права дитини. (1989). Офіційний текст.
Національна поліція України. Корисна інформація та поради щодо повідомлення про правопорушення. Офіційна сторінка.