Дерадикалізація та припинення участі: відмінності й результати
Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 року · Редакційна політика
Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики
Дерадикалізація та припинення участі: у чому полягає різниця
Дерадикалізація та припинення участі в насильницькому екстремізмі описують різні виміри змін у житті людини. Дерадикалізація стосується перегляду переконань, які виправдовують ідеологічно мотивоване насильство, тоді як припинення участі, або дезангажування, стосується поведінки: відмови від насильницьких дій, виходу з відповідних мереж, припинення виконання групових завдань і підтримки насильницької діяльності. Людина може припинити участь, зберігаючи частину колишніх світоглядних поглядів; може критично переосмислити насильницьку ідеологію, але ще залишатися залежною від групового оточення. Тому результат втручання потрібно визначати за окремими показниками переконань, поведінки, безпеки та соціального відновлення. Саме на цій концептуальній відмінності наполягав Джон Горґан у праці про дерадикалізацію і вихід із тероризму.
Слова «успішна дерадикалізація», «вихід із групи», «реабілітація» й «реінтеграція» часто з’являються поруч у програмах державної політики. Наукові дані вимагають уточнення: що саме змінилося, на підставі яких спостережень це встановлено, як довго триває результат і чи існують дані про подальше насильство. Найповніший тематичний систематичний огляд третинної профілактики, опублікований 2025 року, виявив лише 17 придатних емпіричних оцінювань серед 11 836 результатів пошуку. Автори вказали на обнадійливіші середні результати втручань, орієнтованих на припинення участі та соціальну реінтеграцію, порівняно з втручаннями, спрямованими безпосередньо на ідеологічну зміну. Водночас методологічні обмеження досліджень не дають підстав перетворювати це порівняння на універсальний прогноз для окремої людини.
Ця стаття присвячена саме порівнянню двох процесів та критеріям їхніх результатів. Психологічні причини самого виходу з організації докладніше розглядає «Вихід із насильницької екстремістської групи: психологія припинення участі». Тут головне питання — як визначити зміни після виходу й чому їх не можна зводити до одного показника.
Визначення: чотири процеси, які потрібно розглядати окремо
Дерадикалізація: зміни у ставленні до насильства
У вузькому аналітичному значенні дерадикалізація — це процес зміни або послаблення переконань, нормативних виправдань та ідентифікацій, які підтримували готовність схвалювати або здійснювати ідеологічно мотивоване насильство. Зміна може стосуватися моральної прийнятності нападу, уявлень про допустимі засоби політичної боротьби, образу супротивника, ставлення до наказів лідера або до власної відповідальності. Відмова від насильства не потребує відмови від усіх радикальних політичних, релігійних чи суспільних переконань. Горґан (2009) показав, чому змішування світоглядних і поведінкових змін спотворює оцінювання програм.
Радикальні ідеї, законний активізм, політичний протест, релігійна відданість та насильницька діяльність належать до різних аналітичних категорій. Коли дослідник оцінює дерадикалізацію, предметом уваги виступає підтримка насильства та її зв’язок із реальними вчинками, а не вимога світоглядної однорідності. UNODC у керівництві щодо роботи з засудженими за насильницький екстремізм наголошує на законності, правах людини та індивідуальному підході.
Припинення участі, або дезангажування: зміни у поведінці
Припинення участі означає відхід від активної ролі в насильницькому екстремістському середовищі. Це може бути припинення нападів, вербування, логістичної підтримки насильства, виконання вказівок групи або інших форм залучення. Вихід інколи відбувається поступово: людина скорочує контакти, зменшує виконувані функції, перестає вважати насильство дієвим способом досягнення мети, знаходить соціальні зв’язки поза організацією. Огляд Альтьєр, Торогуда і Горґана пропонує розглядати цей процес через прихильність до ролі, витрати виходу, доступність альтернатив і соціальні зміни.
Спостережуване припинення насильницької активності саме по собі не повідомляє, які переконання залишилися, чи відбулося добровільне рішення та наскільки стійкою буде нова поведінка. Період ув’язнення, фізична неможливість контакту з групою або її розпад можуть зупинити участь без глибокої зміни ставлення. Різницю між зовнішнім обмеженням можливостей і внутрішнім рішенням важливо враховувати під час оцінювання віддалених результатів програм зменшення ризику.
Реабілітація: відновлення можливостей жити без насильства
Реабілітація охоплює роботу з потребами, труднощами та навичками, які впливають на здатність людини підтримувати законну й безпечну поведінку. Вона може включати психологічне консультування, освіту, професійну підготовку, підтримку у вирішенні житлових проблем, розвиток навичок регуляції емоцій і побудову стосунків. Склад допомоги визначається конкретними потребами та умовами, а лікування психічних розладів застосовується за належними клінічними показаннями. Огляд Lewis та співавторів (2024) описує такі індивідуалізовані міждисциплінарні підходи, одночасно підкреслюючи обмеженість доказів їхньої ефективності саме щодо насильницького екстремізму.
Реінтеграція: стабільне місце в громаді
Реінтеграція означає відновлення або побудову життєвих зв’язків, які дозволяють людині брати участь у житті громади в законний спосіб: навчатися, працювати, підтримувати близькі стосунки, користуватися послугами, виконувати громадянські обов’язки. Її результат залежить також від можливостей місцевих установ, ставлення оточення, правового статусу, безпеки близьких і доступності підтримки. Керівництво UNODC прямо пов’язує роботу в установах виконання покарань із підготовкою до життя після звільнення.
Усі чотири процеси можуть взаємно підтримувати один одного. Водночас на практиці можливі різні їхні поєднання; поняттєве розрізнення дозволяє бачити, які саме зміни відбулися, а які ще потребують підтримки.
Матриця результатів: чотири можливі поєднання
Припинення участі та зміна переконань
Людина перестає підтримувати ідеологічне насильство та припиняє відповідну діяльність. Це поєднання може створювати сприятливі умови для тривалого відходу від насильства, особливо коли додаються стійкі соціальні зв’язки й доступні альтернативи. Проте навіть за такого сценарію оцінювання потребує перевірки поведінкових результатів у часі, а не лише одноразової заяви про переосмислення. Обережність щодо висновків про ефективність програм обґрунтована оглядом 2025 року.
Припинення участі зі збереженням частини переконань
Людина виходить із насильницької структури, припиняє допомогу їй і обирає інші способи життя, але може продовжувати поділяти окремі ідеологічні погляди. За умови відмови від насильства це може бути вагомий поведінковий результат. У дослідженні 87 автобіографічних свідчень колишніх учасників терористичних організацій вихід частіше пов’язувався з розчаруванням у групових діях, лідерах, повсякденних ролях і виснаженням, ніж із повною ідеологічною зміною. Автобіографії мають ризик вибіркового згадування, тому цей висновок описує досліджену сукупність свідчень.
Зміна переконань за збереження групових зв’язків
Людина починає сумніватися у виправданості насильства, однак поки має обов’язки, соціальну залежність, страх наслідків виходу або тісні стосунки всередині групи. Ідеологічна зміна за таких умов може полегшити майбутнє припинення участі, однак не дорівнює фактичному виходу. Міждисциплінарний огляд моделей виходу пояснює, чому важливо враховувати інвестиції у групу й реальні альтернативи поза нею.
Відсутність підтверджених змін у будь-якому вимірі
Ідеологічні установки можуть залишатися колишніми, а активна участь тривати, хоча людина іноді декларує бажання змінитися. Для професійного оцінювання це сигнал про потребу точніше з’ясувати поведінкові обставини, доступні джерела даних, безпеку та можливості допомоги. Окрема розмова, анкета або враження фахівця не дають надійного прогнозу майбутнього насильства. Систематичний огляд індивідуального супроводу описує проблеми суб’єктивності оцінювання та нерівномірність використання інструментів.
Чому припинення участі часто починається раніше за ідеологічну зміну
Уявлення про вихід як про раптове переконання в хибності всієї попередньої ідеології спрощує реальний процес. Люди залишають насильницькі мережі з різних причин, які можуть поєднуватися й змінювати значення з часом. Дослідники розрізняють чинники, що відштовхують від попередньої участі, та чинники, що приваблюють до альтернативного життя. За матеріалами Altier та співавторів (2017), у проаналізованих свідченнях вагоме місце посідали розчарування, конфлікти та виснаження.
Розчарування може стосуватися розриву між проголошеними принципами та реальними діями групи, насильства проти людей, яких учасник не очікував бачити жертвами, свавільних рішень керівництва або повсякденного способу життя. Соціальні чинники можуть включати відновлення зв’язків із родиною, появу відповідальної роботи, навчання, батьківство або нові дружні стосунки. Сам по собі кожний чинник не визначає результату; їхнє значення залежить від конкретної біографії та контексту. Огляд 2014 року наголошує на поєднанні психологічних, організаційних і суспільних пояснень.
Після припинення активної участі переосмислення ідеологічних виправдань іноді стає психологічно доступнішим: слабшає щоденне групове підкріплення, з’являється простір для нових соціальних ролей, зменшується тиск доводити лояльність. Це правдоподібне пояснення можливого механізму, яке потребує перевірки для кожного випадку. Дослідження виходу з тероризму застерігають від припущення про єдину обов’язкову послідовність когнітивних і поведінкових змін.
Чи потрібна повна відмова від ідеології для безпечного виходу
Мета профілактичної та реабілітаційної роботи полягає насамперед у зниженні ймовірності насильницьких дій та підтримці законної поведінки. Глибина світоглядних змін може бути різною. Людина може залишатися прихильником непопулярної або радикальної, але ненасильницької політичної концепції й водночас послідовно відкидати напади на людей. Програма, яка вважає успіхом лише повну заміну особистого світогляду, ризикує змішати захист суспільства з оцінюванням допустимості переконань. Концептуальні й етичні проблеми таких програм розкрито в праці Горґана та Бреддока (2010).
Інша крайність — вважати будь-яке тимчасове утримання від дій достатнім доказом стійкого результату. Відсутність насильства протягом спостереження є важливим показником, але його потрібно інтерпретувати з урахуванням можливостей діяти, якості даних, періоду спостереження та контексту. Індивідуальні професійні рішення про безпеку повинні спиратися на обґрунтовану інформацію й законні процедури. UNODC рекомендує поєднувати роботу з поведінкою, потребами людини та умовами повернення до громади.
Які психологічні механізми можуть підтримувати зміни
Переоцінка насильства та моральних виправдань
Когнітивна складова змін може охоплювати критичний перегляд уявлень про неминучість насильства, межі відповідальності, образи противників та прийнятність заподіяння шкоди. Розмова про такі переконання потребує добровільної участі, професійної компетентності й розуміння особистого контексту. Її результатом може бути більша готовність до ненасильницьких способів дії, але сама зміна відповіді в анкеті не засвідчує зниження реального ризику. Про складність вимірювання результату свідчать Horgan і Braddock (2010) та систематичний огляд 2025 року.
Вихід із групової ролі й перебудова ідентичності
Тривала участь у групі може пов’язувати людину з певним статусом, колом спілкування, щоденними обов’язками та історією про себе. Завершення участі означає також зміну соціальної ролі. Пояснювати його лише силою переконань означає пропускати страх втрати належності, сором, необхідність переосмислити попередні вчинки та потребу в реалістичному житті поза групою. Altier, Thoroughgood і Horgan (2014) застосували до цього процесу теорії виходу із соціальних ролей і модель інвестицій у стосунки.
Довіра, психологічна безпека та співпраця
Практики індивідуального супроводу часто описують значення тривалих професійних стосунків, поваги, послідовності та узгодженої взаємодії між установами. Водночас позитивні оцінки фахівців щодо довіри не можна автоматично перетворювати на доказ запобігання насильству. Campbell-огляд 2024 року знайшов 47 досліджень упровадження індивідуального супроводу, але жодного, яке відповідало його критеріям оцінювання ефективності такого підходу для запобігання радикалізації до насильства.
Підтримка реальних альтернатив
Навчання, працевлаштування, житло, відновлення зв’язків із близькими та участь у житті громади можуть робити вихід психологічно й практично здійсненним. Ці компоненти не є універсальними «ліками від екстремізму»; вони створюють умови для іншого життєвого шляху. У систематичному огляді третинної профілактики 2025 року саме освітні, професійні та соціалізаційні модулі частіше фігурували серед позитивно оцінених втручань, ніж модулі релігійного перевиховання або мережеві кампанії зміни переконань. Достовірність порівняння обмежена якістю доступних досліджень.
Що фактично показують дослідження ефективності програм
Систематичний огляд третинної профілактики 2025 року
Робота Brouillette-Alarie та співавторів (2025) охопила дослідження, знайдені у пошуку літератури до 2019 року, із додатковим переглядом публікацій 2020–2024 років. Із 11 836 записів первинного пошуку 17 досліджень відповідали критеріям достатньо змістовного емпіричного оцінювання третинних втручань із первинними даними. Автори виявили, що програми, орієнтовані на зміну поведінки та реінтеграцію, у розглянутих матеріалах виглядали перспективнішими, ніж програми прямої ідеологічної зміни. Автори прямо застерегли: значні методологічні обмеження знижують надійність цих висновків.
У тому самому огляді серед умов належного впровадження названо підготовку персоналу, співпрацю фахівців, підтримувальні стосунки, залучення безпечного просоціального оточення, додаткове психологічне консультування та пристосування втручання до індивідуальних потреб. Ці складники мають практичну обґрунтованість, однак дослідження не доводять, що кожний із них самостійно спричиняє зменшення повторного насильства. Первинне джерело огляду розділяє опис програм, оцінювання результатів і впевненість у висновках.
Огляд 74 оцінювань програм 2024 року
Charkawi, Dunn і Bliuc (2024) систематизували 74 оцінювання програм первинної, вторинної та третинної профілактики за матеріалами 2001–2020 років. Приблизно 32% робіт характеризували втручання як успішне, 55% повідомляли про обмежений успіх, 8% — про невдачу. Ці відсотки належать до авторських категорій аналізованих оцінювань, а не до частки людей, яких вдалося «дерадикалізувати». Дослідники також зафіксували, що успіх нерідко визначали за суб’єктивними оцінками виконавців, організаторів або самих оцінювачів.
Серед проблем дослідники описали брак спільної системи показників і можливі негативні наслідки окремих заходів, зокрема недовіру громади, відчуження та стигматизацію. Порівнювати ці 74 оцінювання як однорідні експерименти було б неправильно: вони стосуються різних груп населення, видів програм, цілей і методів вимірювання. Публікація у International Journal of Law, Crime and Justice підтримує обережне тлумачення таких зведених часток.
Що встановив систематичний огляд Campbell
Систематичний огляд Lewis та співавторів (2024) оцінював інструменти й підходи індивідуального супроводу людей, залучених або потенційно залучених до насильницької радикалізації. Він включив 47 досліджень, релевантних питанню впровадження, однак не виявив жодного дослідження, придатного для висновку про ефективність супроводу за встановленими критеріями. Це твердження стосується конкретного класу втручань і методології огляду; його не можна поширювати на всі форми роботи з насильством.
Огляд виявив важливі умови організації допомоги: компетентність спеціалістів, міжвідомчу координацію, довіру, безперервність підтримки та чітку логіку програми. Водночас дослідники описали суб’єктивність тлумачення ризику, складнощі обміну інформацією, брак ресурсів і недостатню узгодженість між оцінюванням потреб та реальним планом допомоги. Це знання про якість упровадження, яке ще належить перевірити дослідженнями поведінкових результатів. Campbell Collaboration викладає межі доказової бази окремо від рекомендацій організаторам.
Чому показники успіху різняться
Програма може повідомляти про зростання довіри, відвідування занять, поліпшення житлових умов, зміну відповідей на запитання про насильство або відсутність нових обвинувачень. Ці показники відображають різні явища. Відвідування занять свідчить про охоплення; довіра — про якість взаємодії; стабільна робота — про соціальні можливості; відсутність підтвердженої насильницької діяльності за певний період — про спостережений поведінковий стан. Лише коректна постановка дослідницького питання дозволяє визначити, які висновки випливають із кожного показника. Horgan і Braddock (2010) описували цю проблему ще на ранньому етапі оцінювання програм.
Як вимірювати результати: багатовимірна система
Поведінкова зміна
До поведінкових результатів належать документоване припинення участі в насильницькій діяльності, завершення відповідних групових ролей, відсутність повторних підтверджених насильницьких правопорушень у визначений період та стійкість законного способу життя. Кожний показник потребує зрозумілого джерела даних, визначеного періоду спостереження та врахування можливості діяти. Нуль зареєстрованих випадків у невеликій вибірці не дає точного індивідуального прогнозу. Проблеми оцінювання зниження терористичного ризику описані в методологічній літературі.
Когнітивна зміна
Можна аналізувати ставлення до нападів на людей, здатність критично оцінювати виправдання насильства, готовність допускати інші ненасильницькі шляхи реалізації суспільних цілей. Для цього використовують інтерв’ю, спостереження та спеціально обґрунтовані інструменти, враховуючи соціальну бажаність відповідей, можливість їхнього пристосування до очікувань спеціаліста й культурну відповідність запитань. Висловлена згода з фахівцем не є тотожною глибинному переконанню. Огляд третинних програм застерігає від перебільшення результатів прямого ідеологічного впливу.
Соціальна та функціональна зміна
Оцінюють реальні можливості навчатися або працювати, доступ до житла, підтримувальні соціальні зв’язки, здатність самостійно вирішувати повсякденні питання й користуватися законними інституціями. Показники мають відображати добробут людини та стійкість її життєвих умов, зберігаючи повагу до права на приватність. Соціальна реінтеграція особливо важлива після ізоляції, ув’язнення або розриву колишніх стосунків. Керівництво UNODC рекомендує готувати підтримку ще до звільнення та забезпечувати наступність після нього.
Безпека, права та можливі побічні наслідки
У результатах необхідно враховувати також заподіяну шкоду: стигматизацію, небезпечне розкриття персональних даних, втрату довіри до служб, невиправдане втручання в життя родини, погіршення доступу до освіти чи роботи. Програма, що демонструє гарні звіти про виконані заходи, але завдає шкоди учасникам або громадам, потребує критичного переоцінювання. Систематичний огляд 2024 року виявляє подібні негативні наслідки в частині досліджуваних програм.
Результат програми та природний процес виходу — різні речі
Частина людей припиняє участь незалежно від спеціальних програм: через зміну обставин, внутрішні суперечності групи, старіння, виснаження, появу інших життєвих пріоритетів або нові соціальні зв’язки. Якщо програма спостерігає позитивну зміну після початку допомоги, це ще не доводить, що саме вона спричинила результат. Потрібні порівняльні групи, чіткий початковий стан, достатній період спостереження та врахування альтернативних пояснень. Цю проблему підкреслюють Altier та співавтори і Campbell-огляд.
Особливо складно інтерпретувати результат, коли до програми потрапляють люди, які вже вирішили залишити групу. Вони можуть бути більш мотивованими до зміни, ніж ті, хто відмовився від участі в допомозі; тоді порівняння двох груп без урахування початкових відмінностей перебільшує ефект. Невелика кількість випадків тяжкого насильства ускладнює статистичне оцінювання й знижує точність висновків. Огляд Horgan і Braddock пропонує розробляти прозорі багатокритеріальні системи оцінювання замість оголошувати універсальні відсотки успіху.
Короткі та довготривалі результати
Безпосередньо після консультацій можна оцінити участь у заходах, сформульовані плани, знання про законні альтернативи й ставлення до насильства. Через триваліший час доцільно досліджувати реальні зміни поведінки, соціальні умови, стабільність підтримки та можливі повторні залучення до насильницьких структур. Програми мають наперед визначати, які результати вивчаються, а не обирати найкращі показники після завершення заходів. Систематичний огляд третинної профілактики демонструє, наскільки обмеженою залишається порівнюваність довготривалих оцінювань.
Повернення людини до ідеологічно близького ненасильницького середовища та повернення до організації насильства мають принципово різне значення. Так само відновлення дружніх чи родинних стосунків саме по собі не засвідчує підтримки незаконної діяльності. Для правомірного й точного спостереження необхідні чіткі критерії, розуміння контексту та мінімізація непропорційного втручання в приватність. Права людини є частиною рекомендацій UNODC.
Чому оцінки повторного насильства легко спотворити
Рівень зареєстрованого повторного насильства залежить від того, що саме називають повторенням: новий вирок, підозру, затримання, доведений епізод насильства чи порушення умов нагляду. Різниця між визначеннями змінює результат. Додатково впливають нерівні періоди спостереження, неповні дані, невелика чисельність учасників та складність порівнювати людей, засуджених за різні правопорушення. Ефективність не можна оцінювати, змішуючи юридичні події з психологічними шкалами. Horgan і Braddock (2010) та Brouillette-Alarie та співавтори (2025) обґрунтовують потребу в чітких показниках.
Відсутність повторного насильства під час ув’язнення та після повернення в громаду відображає різні умови. Дослідник повинен описати можливості для нових дій, інтенсивність офіційного нагляду та тривалість оцінювання. Навіть стабільний позитивний результат групи не перетворює інструмент оцінювання на спосіб достовірно визначити поведінку конкретної людини. Керівництво UNODC розглядає індивідуальне оцінювання в межах ширшої системи професійної роботи.
Програми, орієнтовані на переконання: можливості та обмеження
Деякі програми передбачають діалог про ідеологію, релігійну або політичну інтерпретацію, моральні уявлення й відповідальність за насильство. У певних умовах такий діалог може підтримати особисту переоцінку. Однак його результат залежить від реальних переконань, волі до співпраці, професійних якостей ведучого та загального соціального контексту. Без якісного порівняння не можна приписувати зміну саме діалогу. Систематичний огляд 2025 року виявив слабшу середню доказову підтримку таких втручань порівняно з програмами припинення участі та реінтеграції.
Контрнаративи, відеоповідомлення й автоматизовані мережеві кампанії не слід розглядати як універсальний засіб зміни переконань. Для частини показників можуть спостерігатися короткочасні зміни ставлення, але вони не доводять віддаленого зменшення участі в насильстві. Загальні висновки про ефективність онлайн-кампаній потребують окремих якісних досліджень їхніх конкретних механізмів і результатів. Цей розділ пов’язаний із ширшим аналізом онлайн-радикалізації до насильства та систематичним оглядом програм 2024 року.
Програми, орієнтовані на поведінку та реінтеграцію
Індивідуальний супровід може об’єднувати фахівців соціальної роботи, психології, освіти, пробації та інших законно уповноважених установ. Типові завдання — оцінити конкретні потреби, погодити реалістичний план, забезпечити доступ до послуг, підтримувати контакт і оцінювати зміни в часі. За даними Lewis та співавторів (2024), якість таких програм пов’язана з узгодженістю дій, компетентністю персоналу та послідовністю взаємодії; причинна ефективність щодо запобігання насильству наразі потребує переконливіших досліджень.
У пенітенціарному контексті робота має охоплювати належні умови тримання, законні процедури, підготовку до звільнення та продовження підтримки в громаді. Декларації про зміну поглядів не можуть підміняти оцінку потреб у житлі, безпеці, навчанні чи професійній діяльності. UNODC розглядає належне управління установою й повагу до прав людини як основу будь-якого спеціалізованого втручання, а не як другорядні організаційні деталі.
Індивідуальний супровід: хто, коли та з якою відповідальністю
Професійне оцінювання потреб і можливих загроз проводять підготовлені фахівці з відповідними повноваженнями. Психологічна допомога, соціальна підтримка, питання захисту дітей та юридична відповідальність мають різні завдання й процедури. Дані між службами передаються на належній правовій підставі, з урахуванням конфіденційності, безпеки та мінімально необхідного обсягу. Огляд Lewis та співавторів показує, що координація й обмін інформацією є одночасно необхідними організаційними завданнями та джерелом можливих труднощів.
У роботі з конкретною людиною важливо узгодити вимірювану ціль, відповідального фахівця, межі конфіденційності, доступні види підтримки й умови завершення програми. Відносини довіри повинні поєднуватися із законною відповідальністю за реальні загрози. Підтримка не означає ігнорування насильства; безпекові дії мають ґрунтуватися на поведінці та перевірених обставинах, а не на приналежності до певної релігійної, етнічної чи політичної групи. Керівництво UNODC визначає недискримінаційний підхід серед основних стандартів.
Як враховувати різні групи та життєві ситуації
Учасники насильницьких рухів неоднорідні за біографіями, ролями, ступенем залученості й обставинами виходу. Людина, яка діяла всередині організації, особа, що припинила онлайн-підтримку насильства, та людина після відбуття покарання можуть мати зовсім різні потреби. Однаковий пакет заходів без урахування реальних умов здатний пропустити важливі чинники або створити зайві обмеження. UNODC і Campbell-огляд наголошують на індивідуальній побудові допомоги.
У роботі з неповнолітніми першочергового значення набувають віковий розвиток, безпечне середовище, доступ до освіти, підтримка сім’ї, право на приватність та захист від стигматизації. Дитину не можна прирівнювати до дорослого учасника насильницької організації за самими висловлюваннями, спілкуванням або пошуковою історією. Будь-яке втручання потребує правомірної підстави, спеціалізованої компетентності та орієнтації на найкращі інтереси дитини. Загальні принципи диференційованої роботи з дорослими та дітьми відображені в матеріалах UNODC.
Психічні стани та психіатричні діагнози не є універсальними поясненнями насильницької радикалізації або надійними маркерами небезпечності. Якщо людина потребує психологічної чи психіатричної допомоги, її надають за відповідними професійними показаннями. Змішування лікування, політичних переконань і оцінювання загроз суперечить точній постановці завдань допомоги. Міждисциплінарні підходи до супроводу дозволяють розмежовувати соціальні, психологічні та безпекові потреби.
Чому програма може завдати шкоди
Коли людину необґрунтовано записують до «групи ризику» за релігійною ідентичністю, мовою, походженням, віком чи законними переконаннями, втручання здатне породити недовіру та ізоляцію. Непрозорі критерії участі й відсутність механізму оскарження погіршують легітимність програми. Зосередження лише на контролі заважає встановлювати робочі стосунки й може послаблювати співпрацю з установами. Charkawi та співавтори (2024) задокументували стигматизаційні та інші негативні наслідки в частині оцінюваних програм.
Додаткові ризики виникають у разі незахищеного зберігання чутливих даних, примушування до публічного зречення переконань, безпідставного повідомлення роботодавців або тиску на родину. У кожному рішенні потрібно оцінювати законність, необхідність, співмірність і реальну користь для безпеки. Рекомендації UNODC прямо пов’язують роботу з людьми, залученими до насильницького екстремізму, із захистом фундаментальних прав.
Український контекст: правові межі та редакційне тлумачення
В Україні Закон «Про боротьбу з тероризмом» встановлює правові й організаційні основи запобігання та протидії тероризму. Кримінальний кодекс України передбачає відповідальність за визначені законом діяння, зокрема у статтях про терористичний акт та пов’язані кримінальні правопорушення. Правові наслідки визначаються фактичними діями, обставинами і застосовним законодавством. Психологічні терміни «дерадикалізація» та «дезангажування» належать до наукового опису процесів і самі по собі не встановлюють ані складу кримінального правопорушення, ані правового статусу людини.
Редакційний висновок для української системи допомоги полягає в потребі зберігати окремі контури роботи: законне реагування на підтверджені загрози та насильство; психологічну і соціальну допомогу; захист прав дитини; підтримку сім’ї; належне дослідницьке оцінювання програм. Відомості про міжнародну ефективність втручань не можна автоматично переносити на українські установи без адаптації та оцінювання. Це редакційне застосування наукових принципів, а не твердження про існування конкретної державної програми дерадикалізації в Україні. Підставами виступають систематичний огляд 2025 року, Campbell-огляд та офіційна законодавча база.
Практичне рішення для близьких залежить від наявності конкретних дій і загроз. Якщо людина просто висловлює радикальні погляди, доречні спокійне спілкування, повага до автономії та за потреби добровільна професійна підтримка. Якщо з’являються конкретні погрози заподіяти шкоду, підготовка нападу або безпосередня небезпека, слід діяти відповідно до ситуації та законних процедур, звертаючись до компетентних служб. Родина не повинна самостійно проводити оцінювання терористичної небезпечності чи намагатися примусово «перевиховувати» людину. Межі такої допомоги узгоджуються з принципами безпеки та прав людини UNODC.
Що мають перевіряти дослідники та організатори програм
Перед початком програми потрібно однозначно назвати головну мету: припинення насильницької участі, послаблення виправдань насильства, підготовка до звільнення, відновлення соціальних можливостей або поєднання цих завдань. Для кожної мети визначають початкові дані, критерії включення, необхідні послуги, показники змін і терміни спостереження. Таке планування допомагає уникати ситуації, коли програма обіцяє запобігти насильству, але вимірює тільки кількість проведених бесід. Horgan і Braddock (2010) розглядали багатокритеріальне оцінювання як шлях до більшої методологічної дисципліни.
Дослідження повинно чітко розрізняти досвід учасників, оцінки фахівців, адміністративні записи та незалежні поведінкові показники. Суттєве значення мають пропущені дані, причини вибуття з програми, тривалість спостереження, порівнюваність груп і можливі негативні наслідки. Зовнішня оцінка допомагає зменшити конфлікт інтересів, хоча сама по собі не вирішує проблем дослідницького дизайну. Огляд 74 оцінювань демонструє масштаби проблеми самозвітування про успіх.
Результати варто подавати кількома окремими вимірами: частка завершених програм, зміни в знаннях і ставленнях, виконані індивідуальні плани, стабільність соціальних умов, документовані насильницькі події, невизначені результати й випадки шкоди. Чисельники, знаменники, відсутні спостереження та межі висновків мають бути прозорими. Без цього навіть велика кількість учасників не забезпечує обґрунтованого твердження про ефективність. Lewis та співавтори (2024) вважають розвиток надійних досліджень впливу першочерговим завданням.
Поширені запитання
Чи може людина припинити насильницьку участь без дерадикалізації?
Так. Людина може залишити насильницьку структуру й відмовитися від участі в насильстві, зберігаючи частину колишніх ненасильницьких поглядів. Це важлива причина розглядати переконання й поведінку окремо. Дослідження Altier та співавторів показало, що в досліджених автобіографічних свідченнях розчарування групою та виснаження були частішими мотивами виходу, ніж повідомлена ідеологічна зміна.
Чи гарантує зміна переконань, що людина більше не вчинить насильства?
Ні. Оцінка ставлення до насильства є окремим психологічним показником. Для висновку про поведінковий результат потрібні обґрунтовані дані про дії, умови та подальший перебіг подій. Прогностичні можливості наявних програм і методів обмежені. Horgan і Braddock (2010) детально пояснюють складність перевірки таких результатів.
Чи доведено, що програми дерадикалізації працюють?
Є обмежені емпіричні підстави вважати окремі компоненти корисними, насамперед для підтримки припинення участі та соціальної реінтеграції. Надійних універсальних оцінок ефективності щодо запобігання повторному насильству немає. Систематичний огляд 2025 року підкреслює методологічні обмеження наявних досліджень, а огляд Campbell не знайшов придатних досліджень ефективності конкретного класу програм індивідуального супроводу.
Чим дезангажування відрізняється від реінтеграції?
Дезангажування описує припинення залученості до насильницької діяльності або мережі. Реінтеграція описує побудову життєвих зв’язків, можливостей та відповідальних ролей у громаді. Перше може відбутися раніше за друге, а стійкість виходу іноді залежить від доступності соціальної підтримки. UNODC рекомендує розглядати підтримку після звільнення як окремий напрям роботи.
Чи існує тест, який точно підтверджує завершення дерадикалізації?
Є дослідницькі опитувальники, структуровані професійні методики та процедури оцінювання ризику, але жоден одиничний результат не може достовірно підтвердити майбутню відсутність насильства. Спеціалізовані методи потребують фахової підготовки та перевірки для конкретного призначення. У Campbell-огляді 2024 року описані непослідовність застосування інструментів і суб’єктивність інтерпретації ризику.
Чи слід вимагати від людини відмовитися від усіх радикальних переконань?
Предметом законної профілактичної роботи є конкретне насильство, підтримка його здійснення та обґрунтовані ризики, а не сам факт незвичних політичних чи релігійних поглядів. Повага до свободи переконань і недискримінаційне ставлення створюють необхідні межі втручання. Ці принципи відображені в керівництві UNODC та законодавстві України.
Як сім’ї підтримати людину, яка хоче залишити насильницьку групу?
Важливо підтримувати безпечні стосунки, допомагати знаходити законні соціальні можливості й звертатися до компетентних фахівців за потреби, уникаючи примусу та самостійних «перевірок небезпечності». У випадку конкретних погроз життю чи здоров’ю пріоритетом стає безпека і звернення до уповноважених служб. Дослідницький огляд третинної профілактики розглядає залучення просоціальних близьких як потенційно корисну частину належно організованого втручання.
Висновок
Дерадикалізація описує зміни у переконаннях, що підтримують насильство; припинення участі описує поведінковий вихід із насильницької діяльності; реабілітація забезпечує роботу з потребами та навичками; реінтеграція створює умови для стійкого життя в громаді. Ці процеси можуть розвиватися одночасно або в різній послідовності. Наукова оцінка їхніх результатів повинна відокремлювати сказане від зробленого, короткочасні зміни від тривалих, а вдало впроваджену програму — від доведеного зниження насильства. Саме таке розмежування відповідає висновкам систематичних оглядів 2024 і 2025 років.
Пов’язані статті
Джерела
Altier, M. B., Thoroughgood, C. N., & Horgan, J. G. (2014). Turning away from terrorism: Lessons from psychology, sociology, and criminology. Journal of Peace Research, 51(5), 647–661. DOI: 10.1177/0022343314535946.
Altier, M. B., Boyle, E. L., Shortland, N. D., & Horgan, J. G. (2017). Why they leave: An analysis of terrorist disengagement events from eighty-seven autobiographical accounts. Security Studies, 26(2), 305–332. DOI: 10.1080/09636412.2017.1280307.
Brouillette-Alarie, S., Hassan, G., Ousman, S., Savard, É. L., Kilinc, D., Madriaza, P., Varela, W., Pickup, D., & Danis, E. (2025). Systematic review on the outcomes of tertiary prevention programs in the field of violent radicalization. Journal for Deradicalization, 42. Повний бібліографічний запис і стаття.
Charkawi, W., Dunn, K., & Bliuc, A.-M. (2024). Evaluations of countering violent extremism programs: Linking success to content, approach, setting, and participants. International Journal of Law, Crime and Justice, 77, 100674. DOI: 10.1016/j.ijlcj.2024.100674.
Horgan, J. (2009). Deradicalization or disengagement? A process in need of clarity and a counterterrorism initiative in need of evaluation. Revista de Psicología Social, 24(2), 291–298. DOI: 10.1174/021347409788041408.
Horgan, J., & Braddock, K. (2010). Rehabilitating the terrorists?: Challenges in assessing the effectiveness of de-radicalization programs. Terrorism and Political Violence, 22(2), 267–291. DOI: 10.1080/09546551003594748.
Lewis, J., Marsden, S., Cherney, A., Zeuthen, M., Rahlf, L., Squires, C., & Peterscheck, A. V. (2024). Case management interventions seeking to counter radicalisation to violence and related forms of violence: A systematic review. Campbell Systematic Reviews, 20(2), e1386. DOI: 10.1002/cl2.1386.
United Nations Office on Drugs and Crime. (2016). Handbook on the management of violent extremist prisoners and the prevention of radicalization to violence in prisons. Офіційний документ.
Верховна Рада України. (2001). Кримінальний кодекс України, № 2341-III (чинна редакція). Офіційний текст.
Верховна Рада України. (2003). Закон України «Про боротьбу з тероризмом», № 638-IV (чинна редакція). Офіційний текст.