Соціальні зв’язки та нова ідентичність після виходу з екстремізму
Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 22 жовтня 2026 року · Редакційна політика
Дослідницький кластер: Психологія радикалізації, насильницького екстремізму та профілактики
Соціальні зв’язки та ідентичність після виходу з екстремізму: чому це важливо
Вихід із насильницького екстремістського середовища змінює соціальне життя людини. Зникають або слабшають звичні контакти, повсякденні ролі, правила взаємної підтримки, відчуття належності та способи пояснювати власну біографію. Водночас виникає потреба будувати стосунки поза попереднім середовищем і знаходити прийнятну відповідь на запитання «ким я є тепер». Соціальні зв’язки й нова ідентичність у цьому процесі взаємопов’язані: через стосунки людина отримує можливості брати участь у звичайному житті, а через нові ролі формує причини підтримувати ці стосунки. Саме такий зв’язок між зміною ідентичності, довірою, можливостями та безпекою відображає систематичний огляд Моррісона та співавторів (2021).
Предмет цієї статті — психологічні та соціальні механізми, що підтримують перебудову життя після припинення участі в насильницькому екстремізмі: розрив або переосмислення попередніх зв’язків, відновлення довіри, сімейні й дружні взаємини, формування ролей, переживання провини й сорому, бар’єри прийняття, а також межі того, що доводять дослідження. Питання причин самого рішення залишити групу, ефективності конкретних реабілітаційних програм та професійного оцінювання загроз становлять сусідні самостійні теми.
Що означають «вихід», «нова ідентичність» і «соціальна реінтеграція»
Припинення участі, зміна переконань і відновлення життя
Припинення участі в насильницькому екстремізмі означає поведінкові зміни: людина припиняє діяльність, пов’язану з насильством, та виходить із відповідних організаційних практик. Дерадикалізацією називають зміну ставлення до переконань, які виправдовували насильство. Соціальна реінтеграція охоплює відновлення можливостей жити, навчатися, працювати, підтримувати безпечні стосунки та брати участь у спільноті. Ці процеси можуть відбуватися з різною швидкістю. Відмінність між ними обґрунтована в огляді Моррісона та співавторів та теоретичній праці Черні й Келера.
Радикальні політичні погляди, мирний активізм, релігійна практика й культурна відмінність самі собою не є насильницьким екстремізмом. Людина може зберігати переконання, які значно відрізняються від поглядів більшості, і водночас категорично відмовлятися від насильства. Так само факт нової роботи, шлюбу чи переїзду нічого автоматично не повідомляє про ймовірність майбутнього правопорушення. Підхід, що розрізняє ставлення й поведінку, відображений у моделі ставлень і поведінки Халіла, Горґана та Цойтен.
Питання про те, чому людина вирішує розірвати участь у насильницькій організації, розкрито в матеріалах «Вихід із насильницької екстремістської групи: психологія припинення участі» та «Чому люди залишають екстремістські групи». Тут увага зосереджена на подальшому житті: підтримці, приналежності й формуванні нових ролей.
Особиста, рольова й соціальна ідентичність
Особиста ідентичність — відносно цілісне уявлення людини про свої риси, досвід, цінності та життєві наміри. Рольова ідентичність пов’язана з конкретними позиціями: батько, мати, студентка, колега, сусід, волонтерка. Соціальна ідентичність відображає належність до груп, що мають для людини значення. У період виходу ці рівні змінюються не одночасно: людина може вже залишити організацію, але ще інтерпретувати себе через колишню роль або переживати втрату важливої спільноти. Це підтверджують дослідження Мунден на основі десяти автобіографій та аналіз життєвих історій ДеМікеле, Сімі й Блі.
Формування нової ідентичності часто передбачає поєднання спадкоємності й змін. Деякі попередні цінності, знання, сімейні ролі або здібності залишаються частиною людини; натомість схвалення насильства, залежність від наказів групи та виключальний образ інших можуть бути переосмислені. Потреба цілковито «стерти минуле» здатна ускладнювати правдиву розмову про відповідальність і відновлення стосунків. Дані про різні шляхи зміни описані в огляді CREST.
Чому вихід часто супроводжується втратою соціального світу
Група як мережа стосунків, правил і повсякденних практик
Насильницьке екстремістське середовище може об’єднувати дружбу, соціальне визнання, спільні події, значущі життєві цілі, матеріальну допомогу та правила, за якими людина оцінює себе й інших. Через це вихід виявляється складнішим за припинення формального членства: змінюються звички, місця зустрічей, відчуття безпеки та коло людей, з якими можна говорити про пережите. Віндіш та співавтори (2022) у життєвих інтерв’ю з 91 колишнім учасником середовищ переваги білих показали, як зв’язки з груповою ідентичністю, способом життя й ідеологією можуть затримувати вихід.
Відмова від попереднього оточення іноді означає втрату майже всіх близьких знайомих. Зовнішній спостерігач може помітити лише політичний компонент, хоча сама людина одночасно переживає втрату друзів, розпорядку дня та соціальної ролі. Цей досвід має подібність до інших складних рольових переходів, проте історії людей, які залишили різні насильницькі рухи, не слід зводити до єдиної траєкторії. Етнографічне дослідження Крістенсен описує тривале збереження засвоєних у колишньому середовищі способів реагування навіть після участі у програмі виходу.
Те, як уже наявні особисті зв’язки іноді впливають на залучення до насильницького середовища, окремо пояснює дослідження «Особисті зв’язки та дружні мережі у вербуванні». Після виходу важливо зважати на якість і безпеку стосунків, добровільність спілкування та потреби конкретної людини.
Чому розрив контактів не завжди одномоментний
Попередні стосунки можуть включати родичів, сусідів, співбатьків дітей та інших людей, із якими неможливо або недоцільно припинити будь-який контакт. Тому важливо розглядати характер конкретних зв’язків, їхню безпечність, ступінь підтримки насильства і можливості встановлювати межі. Вимога відразу розірвати всі контакти може залишити людину ізольованою та посилити побутову нестабільність. Водночас там, де є погрози, примус або спроби повернення до насильства, питання безпеки має пріоритет і потребує фахового супроводу. Черні й Келер аналізують взаємодію соціальних зв’язків, підтвердження змін і можливостей тривалого припинення участі.
Як виникає нова ідентичність після виходу
Переоцінювання колишньої належності
Першою помітною зміною нерідко стає невідповідність між досвідом у групі й важливими для людини цінностями або життєвими ролями. Розчарування у керівниках, насильстві, поводженні з близькими чи суперечності між обіцяною солідарністю та реальними подіями здатні викликати переоцінювання минулої участі. Це можливі шляхи, описані в інтерв’ю, а не обов’язкові стадії для кожної людини. У дослідженні Сяфіка, Черні та Луїса (2026) 38 чоловіків із досвідом терористичної діяльності в Індонезії описували поступове дистанціювання від групи, пов’язане з переосмисленням її ідеалів, сімейних стосунків і громадянських ролей.
Майбутнє «я» як орієнтир
Образ можливого майбутнього допомагає поєднати рішення сьогодні з довгостроковими цілями. Для одних значущою стає роль батька чи матері, для інших — освіта, професія, турбота про близьких або можливість самостійно ухвалювати рішення. У 47 глибинних інтерв’ю ДеМікеле, Сімі та Блі учасники описували суперечності між колишньою екстремістською роллю й новими можливими версіями себе. Переживання сорому, провини й збентеження іноді спонукали до перегляду попередньої ідентичності. Ці емоції не є рекомендованим методом примусу: дослідження описує досвід і механізми, а не доводить ефективність навмисного приниження.
Повернення до попередніх ролей і створення нових
Нова соціальна ідентичність може формуватися через відновлення перерваних зв’язків із сім’єю, навчанням, фахом або місцевою громадою. Інколи людина відкриває для себе ролі, яких раніше не мала: починає співпрацювати з колегами, займатися творчістю, доглядати за близькими чи брати участь у ненасильницьких громадських ініціативах. Ці зміни важливі завдяки повсякденній повторюваності: нову належність формують реальні взаємодії, взаємні обов’язки та прийняття. Мунден (2025) показала, що переосмислення себе та повернення до життєвих ролей можуть бути тривалими й нерівномірними.
Соціальна підтримка: хто і як може допомогти
Родина і близькі люди
Родина іноді підтримує вихід, надаючи людині емоційний контакт, житло, передбачуваність і можливість повернутися до сімейних обов’язків. Водночас близькі можуть переживати образу, страх, втрату довіри або наслідки попереднього насильства. Відновлення зв’язків потребує добровільності та права кожної сторони встановлювати межі. Сімейне примирення є можливістю, а не вимогою. Систематичний огляд Campbell про сімейні чинники радикалізації виявив зв’язки низки сімейних характеристик із радикалізацією, але не знайшов придатних досліджень впливу сімейно орієнтованих втручань; тому переносити ці асоціації на гарантовану ефективність сімейної підтримки після виходу некоректно.
Для практичної взаємодії важливі уважне вислуховування, зрозумілі домовленості про гроші та проживання, безпечний спосіб обговорювати минуле й підтримка в побутових справах. Близька людина може визнавати прагнення до змін і водночас не схвалювати скоєне насильство. У випадку сімейних погроз, переслідування або контролю потрібна окрема оцінка безпеки, а не ритуальна вимога відновити близькість.
Дружба, навчання, робота та місцева громада
Нові дружні контакти й участь у спільних справах розширюють коло людей, до яких можна звернутися по пораду. Навчання та робота створюють доступ до ролей, у яких людина отримує зворотний зв’язок за конкретну працю, а не за групову лояльність. Стабільні житлові умови й можливість забезпечувати повсякденні потреби полегшують участь у житті громади. Переваги такого підходу обговорюються в систематичному огляді програм третинної профілактики 2025 року, де соціалізація, освіта та професійне навчання фігурують серед компонентів, пов’язаних із кращими описаними результатами, хоча якість доказів залишається обмеженою.
Спільнота має право встановлювати зрозумілі правила безпеки, відмовляти в доступі до вразливих людей за наявності обґрунтованих підстав і забезпечувати захист постраждалих. Водночас безстрокове виключення людини з усіх звичайних сфер життя звужує можливості для ненасильницьких соціальних ролей. Рішення про участь у конкретних активностях доцільно прив’язувати до реальних обставин, відповідальності, прав постраждалих та чинного законодавства.
Практичні дії родини й близького оточення докладніше розглянуто в матеріалі «Як допомогти людині після виходу з насильницької групи». Питання доказовості спеціальних реабілітаційних програм винесено в окрему статтю «Реабілітаційні програми для учасників насильницьких рухів: доказовість».
Взаємодопомога і наставництво
Підтримка наставника, соціального працівника чи досвідченого фахівця може полегшувати планування конкретних життєвих змін, пошук освітніх можливостей і відновлення повсякденних навичок. Присутність колишніх учасників груп у програмах допомоги іноді дає людям приклад альтернативного майбутнього. Однак роль «колишнього екстреміста» не повинна перетворюватися на єдину доступну ідентичність або джерело публічного визнання. Якісне дослідження мотивації колишніх учасників і членів сімей описує, як участь у профілактичній діяльності може одночасно підтримувати відчуття сенсу й зберігати залишки колишньої ролі. Це аргумент для індивідуального супроводу, а не доказ універсальної корисності публічного свідчення.
Довіра, прийняття й межі відповідальності
Чому довіра відновлюється поступово
Людина може побоюватися осуду або стеження, а близькі й громада — повторної шкоди. Довіра формується через передбачувану поведінку, дотримання меж і можливість обговорювати складні питання. Визнання минулих вчинків, виконання правових зобов’язань та повага до постраждалих можуть бути важливою частиною цього процесу. Водночас готовність пробачити або відновити стосунки належить самим постраждалим. Модель Phoenix розглядає довіру, безпеку й доступні можливості як умови, від яких залежить перебіг змін після виходу.
Стигматизація і замкнене коло ізоляції
Стигматизація може ускладнювати працевлаштування, житло, дружні стосунки й звернення по допомогу. Коли будь-яка спроба змінити соціальну роль зустрічає лише відторгнення, людина отримує менше шансів створити альтернативну належність. Дослідження вказують на ці бар’єри, але не встановлюють однакового причинного ефекту для всіх типів екстремістських середовищ. Віндіш та співавтори описують бар’єри виходу, а Мередіт і Горґан відносять соціальні труднощі до одного з вимірів стресу після виходу.
Етичний підхід поєднує захист громади, право на справедливе ставлення та врахування конкретних дій людини. Обмеження мають бути законними, співмірними й обґрунтованими. Соціальна підтримка може надаватися без виправдання насильства та без вимоги, щоб постраждалі здійснювали примирення.
Сором, провина, жаль і психологічне благополуччя
Перегляд своєї участі може супроводжуватися провиною за конкретні вчинки, соромом за колишню групову належність, жалем про втрачені роки, сумом за колишніми друзями або тривогою за майбутнє. Ці переживання різняться за змістом і наслідками. Провина інколи пов’язана з прагненням відшкодувати шкоду; тривалий глобальний сором за власну особистість може перешкоджати зверненню по підтримку. У дослідженні ДеМікеле та співавторів емоційні суперечності були частиною описаного процесу зміни ідентичності, але самі по собі не були перевіреним лікувальним механізмом.
Після виходу можливі порушення сну, напруження, самотність, труднощі з довірою, побутова дезорганізація і занепокоєння через наслідки попередніх рішень. Мередіт і Горґан (2024) на основі інтерв’ю з десятьма колишніми учасниками та шістьма практиками запропонували попередню модель стресу після виходу з чотирьох вимірів: соціально-побутового, психологічного й фізичного, пов’язаного з безпекою та наслідками, а також переходу й ідентичності. Вибірка невелика, тому модель допомагає формулювати запитання, а не встановлювати діагнози або поширеність симптомів.
За стійкого дистресу доцільна консультація фахівця з психічного здоров’я, який працює з травматичним досвідом, тривогою, депресивними симптомами або сімейними конфліктами відповідно до встановлених клінічних потреб. Факт участі в екстремістській групі сам по собі не означає психічного розладу. Психологічна допомога має ґрунтуватися на стані конкретної людини, добровільній співпраці та належному захисті інформації.
Що ускладнює створення нових зв’язків
Побутова нестабільність і практичні перешкоди
Втрата житла, роботи, документів, доступу до освіти або можливості безпечно пересуватися може поглинати значну частину ресурсів людини. За цих умов очікувати швидкого формування довіри та нових громадських ролей складно. Підтримка в організації повсякденного життя становить частину реінтеграції, а її обсяг визначається законними можливостями, потребами й індивідуальною ситуацією. Огляд Бруйєтта-Аларі та співавторів (2025) підкреслює перспективність освітніх, професійних та соціальних компонентів, не надаючи підстав говорити про гарантований результат.
Небезпека, погрози й контроль із боку колишнього середовища
Після виходу окремі люди можуть переживати погрози, тиск або страх помсти; інші не повідомляють про такі обставини. Конкретні загрози потребують документування та звернення до компетентних служб відповідно до закону. Конфіденційність, захист місця перебування, безпека членів сім’ї й можливість отримати правову допомогу можуть бути важливими умовами супроводу. Питання ризику має оцінювати відповідний фахівець за перевіреною інформацією, а не родичі за набором психологічних «ознак». Модель Phoenix відводить безпеці окреме місце серед чинників, які модифікують перебіг виходу.
Конфлікт між минулим і очікуваннями оточення
Від людини іноді очікують негайного публічного каяття, повного зречення попереднього світогляду або участі в профілактичних заходах. Такі вимоги можуть суперечити потребі у приватності, безпеці та поступовій роботі з особистою історією. Водночас приховування доведеного насильства або уникнення законної відповідальності також не є ознакою реінтеграції. Доцільно розділяти юридичні обов’язки, моральну відповідальність, добровільні особисті розмови та суспільну участь. Черні й Келер наголошують на тому, що тривале припинення насильства потребує реальних можливостей для зміни поведінки та її підтримки в соціальному середовищі.
Соціальна ідентичність у цифровому середовищі
Попередня групова належність може зберігатися у цифрових контактах, спільних архівах, старих облікових записах і медіаспогадах. Соціальні мережі можуть водночас підтримувати нові ненасильницькі стосунки або знову повертати людину до конфліктного кола. Ступінь впливу залежить від характеру спілкування, життєвої ситуації та офлайнових зв’язків. Наукова література про соціальне відновлення після виходу значно краще описує загальні механізми ідентичності, ніж довгострокові причинні наслідки конкретних платформ чи рекомендаційних алгоритмів. Тому практичні рішення щодо цифрових контактів мають виходити з приватності, безпеки, законності та самостійності людини, а не з універсальних приписів про мережі. Загальні труднощі розриву соціального середовища описані у Віндіш та співавторів.
Для неповнолітніх цифрові рішення повинні враховувати вік, розвиток самостійності, права дитини й потребу в підтримці дорослих. Втрата друзів, групових чатів і відчуття прийняття може переживатися особливо гостро, однак самі цифрові інтереси чи нетипові переконання не дають підстав приписувати дитині намір насильства. Потрібні індивідуальні й співмірні способи захисту, а персональні дані та історія спілкування мають оброблятися законно.
Як відрізняються шляхи різних людей
Дослідження спираються переважно на ретроспективні інтерв’ю, автобіографії, вибірки людей, які перебували в ув’язненні, або учасників програм виходу. Чоловіки часто представлені в таких роботах більше, ніж жінки; географічні контексти та різновиди насильницьких рухів також нерівномірні. Через це досвід колишніх учасників праворадикальних груп США або ув’язнених в Індонезії не слід механічно переносити на всіх людей, які залишили насильницькі організації. Мунден, ДеМікеле та співавтори і Сяфік та співавтори досліджували різні групи й різні способи опису зміни ідентичності.
Для частини людей важливий шлях через сімейні ролі, для інших — самостійне переосмислення ідей, освітній поворот, професійні можливості або дистанціювання від небезпечних зв’язків. Інколи бажання відмовитися від насильства виникає раніше, ніж доступ до безпечного оточення; інколи підтримка близьких уже існує на початку процесу. Тривалість, послідовність і темп цих змін індивідуальні. Систематичний огляд CREST прямо підкреслює множинність процесів ідентичності, а не єдиний сценарій.
Що можуть робити психологи та фахівці соціального супроводу
Починати з реальних потреб і цілей
Корисний початок роботи — обговорення теперішнього життя: чи є безпечне житло, які стосунки людина прагне відновити, яких контактів побоюється, що допомагає їй навчатися чи працювати, як вона розуміє власну відповідальність і яке майбутнє вважає можливим. Такі питання допомагають спільно визначити індивідуальні цілі. Вони не становлять тесту на «екстремістськість» і не використовуються самостійно для прогнозування нападу. Підхід, орієнтований на потреби й реалістичність супроводу, узгоджується з оглядом 47 досліджень впровадження супроводу випадку.
Допомагати створювати безпечні соціальні ролі
Фахівець може підтримувати відновлення освітнього маршруту, професійних навичок, сімейного спілкування і участі в громаді, якщо це відповідає потребам та інтересам людини. Важливо, щоб соціальна участь будувалася на добровільних домовленостях і передбачуваних правилах. Якщо між учасниками є конфлікт або ризик насильства, спершу потрібні заходи безпеки, а не примусове групове заняття. Дані про можливості програм відновлення соціальних ролей наведені в огляді третинної профілактики.
Ураховувати страждання, травматичний досвід і межі компетенції
Допомога може включати підтримку емоційної регуляції, роботу з втратою соціального кола, зміцнення навичок повсякденного спілкування та скерування до клінічного фахівця за наявності відповідних симптомів. Втручання потрібно визначати за професійною оцінкою потреб, із розмежуванням психотерапії, соціальної роботи, правової допомоги й безпекового супроводу. Нав’язування діагнозу лише за минулою ідеологічною належністю є помилкою. Дослідження стресу після виходу показує різноманіття проблем, із якими можуть звертатися люди, але не доводить існування окремого психічного розладу «післяекстремістського виходу».
Працювати з родиною без тиску на постраждалих
У сімейній роботі можуть бути потрібні окремі розмови з дорослими, підтримка дітей, правила безпечного спілкування й обговорення конкретних побутових зобов’язань. Кожна сторона зберігає право на межі. Відновлення довіри не має підміняти розгляд насильства, переслідування чи правових вимог. Доказовість сімейних програм саме для запобігання повторній участі у насильницьких рухах залишається недостатньою, що показав огляд Campbell.
Як оцінювати зміни: соціальні результати й безпека
Під час оцінювання соціального відновлення можна окремо описувати стабільність житла й доходу, доступність навчання або праці, якість безпечних зв’язків, самопочуття, можливість звернутися по допомогу, здатність підтримувати домовленості та ступінь самостійності. Це показники життєвих умов і функціонування. Їх покращення має власну цінність, незалежно від будь-яких категорій оцінки загрози. Для висновків про припинення насильства потрібні відповідні поведінкові дані, часовий горизонт і законна професійна оцінка. Огляд Льюїса та співавторів (2024) засвідчує, що переконливих оцінювань ефективності супроводу випадку щодо зменшення насильницької радикалізації бракує.
Показник працевлаштування не є мірою зміни переконань; факт відновлених сімейних зв’язків не означає автоматичного зникнення ризику; публічна заява про каяття не підтверджує тривалої поведінкової зміни. Так само окремі труднощі з роботою або конфлікти з близькими не є свідченням схильності до тероризму. Науково відповідальний висновок має окреслювати, що саме спостерігалося й які альтернативні пояснення залишаються. Огляд Бруйєтта-Аларі та співавторів підкреслює суттєві методологічні обмеження більшості досліджень програм.
Що відомо про результативність підтримки
Систематичний огляд третинних програм, опублікований 2025 року, після пошуку 11 836 записів включив 17 емпіричних оцінювань, які відповідали вимогам авторів. У сукупності дослідження частіше описували сприятливі результати освітніх, професійних і соціалізаційних складників порівняно зі спробами прямо змінювати ідеологію. Проте різнорідність показників, обмеження дизайну та ризик систематичних похибок знижують впевненість у причинних висновках. Автори додатково перевірили літературу 2020–2024 років і не виявили підстав для принципово іншого загального висновку. Повний огляд: Brouillette-Alarie та співавтори, 2025.
Окремий систематичний огляд Льюїса та співавторів (2024) виявив 47 робіт про впровадження підходів супроводу випадку, але жодного придатного дослідження для безпосередньої оцінки їхньої ефективності щодо насильницької радикалізації. Отже, описані механізми довіри, підтримки й зміни ролей утворюють обґрунтовану практичну рамку, але не дають підстав стверджувати, що окремий соціальний захід доведено запобігає нападам. Ширший огляд втручань для зміни ідентичності Барнетта та співавторів також виявив неоднорідну й здебільшого слабку доказову базу.
Український контекст: які принципи можна застосувати
Для України ця тема потребує уважного розмежування наукових узагальнень, права й редакційних практичних висновків. Міжнародні дослідження описують механізми зміни ідентичності та взаємодії з громадою; вони не підтверджують автоматичної ефективності будь-якої конкретної української програми. Припинення участі у злочинній діяльності, можливість соціальної підтримки, права постраждалих, обробка персональних даних і звернення до компетентних органів регулюються чинним українським законодавством та індивідуальними обставинами. У статті не встановлюється окремого універсального українського «маршруту дерадикалізації», оскільки такий маршрут потребував би перевірки конкретних установ, повноважень та процедур.
Редакційна практична позиція полягає в тому, що соціальний супровід має поважати гідність людини, безпеку інших, законність обмежень і добровільність психологічної допомоги там, де закон не встановлює іншого порядку. За реальною загрозою насильства слід звертатися до уповноважених служб, а за потребою в психологічній допомозі — до кваліфікованого фахівця. У випадку дітей необхідний окремий захист їхніх прав та приватності. Жоден суспільний, релігійний, мовний чи політичний статус не є самостійним психологічним доказом небезпеки.
Практичні принципи для близьких, громад і тих, хто виходить
Людині, яка залишила насильницьке середовище, допомагає поступове формування реалістичних і безпечних цілей: організувати житло й навчання, підтримувати передбачуваний режим, налагоджувати контакти з людьми, котрі визнають її право на зміни та не вимагають виправдання насильства, звертатися по психологічну й правову допомогу відповідно до потреби. Варто розрізняти власну відповідальність за попередні вчинки, право на приватність і можливість будувати звичайні ненасильницькі ролі.
Близьким і громадським організаціям корисно пропонувати конкретну підтримку в межах власних можливостей, узгоджувати правила взаємодії й захищати інтереси постраждалих. Публічне викриття минулого, шантаж, обіцянки безумовного «очищення» чи примушування до демонстративного каяття підривають довіру. За погроз або примусу потрібні професійні безпекові рішення. Ці принципи відповідають комплексній рамці моделі Phoenix і водночас залишаються практичними висновками на основі обмеженої доказової бази.
Поширені запитання
Чи означає вихід із групи, що людина змінила переконання?
Ні, поведінкове припинення участі та переосмислення ідеології можуть відбуватися окремо. Зміна соціальних ролей теж має власну динаміку. Оцінювати ці аспекти слід за відповідними даними, а не одним загальним ярликом. Моррісон та співавтори, 2021.
Чи обов’язково припиняти спілкування з усіма людьми з минулого?
Безпечність кожного зв’язку залежить від поведінки, реального тиску, правових умов і потреб сім’ї. Підтримка контакту з родичем і повернення до насильницької діяльності — різні речі. Якщо є погрози або спроби примусу, потрібна фахова оцінка й план безпеки. Черні й Келер, 2024.
Чи може нова робота або родина запобігти повторному насильству?
Робота, навчання й підтримка родини можуть створювати важливі можливості для життя поза колишньою групою. Доказів, що будь-який один із цих чинників самостійно гарантує запобігання насильству, немає. Систематичний огляд 2025 року закликає обережно інтерпретувати позитивні результати програм.
Що робити, коли людина відчуває сором, самотність або втрату себе?
Корисно звернути увагу на повсякденні потреби, відновлення безпечних стосунків і можливість професійної психологічної підтримки. Інтенсивність переживань, їхню тривалість і можливий клінічний стан оцінюють індивідуально. Мередіт і Горґан, 2024.
Чи слід вимагати від колишнього учасника публічно розповідати свою історію?
Публічні свідчення можуть мати різні наслідки для приватності, безпеки, стосунків і психологічного стану. Участь у громадській чи профілактичній роботі повинна враховувати добровільність, кваліфікований супровід та права інших. Вона не є обов’язковим доказом зміни. Дослідження колишніх учасників і родичів, 2021.
Чи можна за новими друзями або манерою спілкування визначити ризик насильства?
Окремі соціальні ознаки не дають надійного індивідуального прогнозу. За конкретних погроз потрібне документування обставин та звернення до компетентних фахівців. Соціальна реінтеграція оцінюється окремо від професійної оцінки загрози. Льюїс та співавтори, 2024.
Висновки
Соціальні зв’язки й нова ідентичність після виходу з екстремізму формуються через тривалий процес перегляду колишньої належності, побудови безпечних стосунків, отримання життєвих можливостей і поступового освоєння ненасильницьких ролей. Особливе значення можуть мати сім’я, друзі, навчання, робота, житлова стабільність, довіра та психологічна підтримка. Дослідження переконливо описують різноманіття цих процесів, тоді як причинна ефективність окремих програм і точне зниження ризику насильства залишаються питаннями, що потребують кращих оцінювань. Практичний зміст реінтеграції полягає в поєднанні відповідальності, безпеки, прав людини та реальної можливості жити поза насильницькою групою. Моррісон та співавтори, 2021; Бруйєтт-Аларі та співавтори, 2025.
Пов’язані статті
Джерела
Barnett, J., та співавтори. (2021). What works to change identity? A rapid evidence assessment of interventions. Journal of Applied Social Psychology. https://doi.org/10.1111/jasp.12776.
Brouillette-Alarie, S., Hassan, G., Ousman, S., та співавтори. (2025). Systematic Review on the Outcomes of Tertiary Prevention Programs in the Field of Violent Radicalization. Journal for Deradicalization, 42. Дослідження.
Campbell Collaboration. (2022). Is radicalization a family issue? A systematic review of family-related risk and protective factors, consequences, and interventions against radicalization. Огляд.
Cherney, A., & Koehler, D. (2024). What Does Sustained Desistance from Violent Extremism Entail: A Proposed Theory of Change and Policy Implications. Terrorism and Political Violence. https://doi.org/10.1080/09546553.2023.2215348.
Christensen, T. W. (2019). Former Right-Wing Extremists' Continued Struggle for Self-transformation After an Exit Program. Outlines. Critical Practice Studies. https://doi.org/10.7146/ocps.v20i1.114709.
DeMichele, M., Simi, P., & Blee, K. (2025). Becoming an Ex-Extremist: Stopping the Hate and Embracing a New Identity. British Journal of Criminology, 65(2), 282–297. https://doi.org/10.1093/bjc/azae035.
Khalil, J., Horgan, J., & Zeuthen, M. (2022). The Attitudes-Behaviors Corrective (ABC) Model of Violent Extremism. Terrorism and Political Violence, 34(3), 425–450. https://doi.org/10.1080/09546553.2019.1699793.
Lewis, J., Marsden, S., Cherney, A., та співавтори. (2024). Case management interventions seeking to counter radicalisation to violence and related forms of violence: A systematic review. Campbell Systematic Reviews. https://doi.org/10.1002/cl2.1386.
Meredith, K., & Horgan, J. G. (2024). After They Leave: Exploring Post-exit Distress in Former Violent Extremists. Journal for Deradicalization, 38. Дослідження.
Morrison, J. F., Silke, A., Maiberg, H., Slay, C., & Stewart, R. (2021). A Systematic Review of Post-2017 Research on Disengagement and Deradicalisation. CREST. Огляд.
Munden, H. P. (2025). Extremist group exits: what autobiographies by male right-wing formers reveal about identity transformation. Behavioral Sciences of Terrorism and Political Aggression, 17(1), 88–109. https://doi.org/10.1080/19434472.2023.2192771.
Silke, A., Morrison, J. F., Maiberg, H., Slay, C., & Stewart, R. (2021). The Phoenix Model of Disengagement and Deradicalisation from Terrorism and Violent Extremism. Monatsschrift für Kriminologie und Strafrechtsreform, 104(3), 310–319. https://doi.org/10.1515/mks-2021-0128.
Syafiq, M., Cherney, A., & Louis, W. R. (2026). Disengagement From Religious Extremist Groups: Identity Change and Group Disidentification. Journal of Community & Applied Social Psychology, 36(6), e70331. https://doi.org/10.1002/casp.70331.
Windisch, S., Simi, P., Blee, K., & DeMichele, M. T. (2022). More than walking away: Barriers to disengagement among former white supremacists. In Right-wing extremism in Canada and the United States. https://doi.org/10.1007/978-3-030-99804-2_17.