Колективне приниження та потреба у визнанні
Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика
Колективне приниження — це переживання людьми приниження гідності, знецінення або підлеглого становища своєї групи. Воно виникає, коли події, висловлювання чи суспільні практики сприймаються як несправедливе позбавлення групи поваги, права голосу та здатності впливати на власне життя. Потреба у визнанні в цьому контексті означає прагнення, щоб заподіяну шкоду, людську гідність і право постраждалих визначати свою подальшу долю визнали інші люди, інституції та суспільство. Це центральне питання психології міжгрупових конфліктів, колективних емоцій і справедливості.
Приниження здатне поєднувати обурення несправедливістю з відчуттям безсилля. Саме таке поєднання було виявлено в експериментальних дослідженнях міжгрупового приниження: учасники повідомляли про сильне обурення, спрямоване на кривдника, разом із переживанням обмеженого впливу на ситуацію. Водночас психологічні наслідки залежать від реальної небезпеки, політичних можливостей, характеру шкоди, групових норм і способів відновлення прав. Leidner, Sheikh і Ginges (2012); McCauley (2017).
Що означає колективне приниження у психології
Поняття описує груповий вимір досвіду. Людина може відчувати приниження, коли образили безпосередньо її; коли стала свідком приниження інших членів своєї спільноти; коли довідалася про переслідування, дискримінацію або насильство проти групи, з якою себе ототожнює; або коли суспільний порядок систематично позбавляє цю спільноту голосу й поваги. Отже, особистий досвід, співпереживання своїй групі та оцінка суспільних відносин можуть поєднуватися.
У дослідженні Veldhuis та співавторів (2014) спостереження за відкиданням члена своєї групи викликало переживання приниження навіть у тих, кого особисто не відкидали. Це підтверджує можливість опосередкованої групової реакції. Проте ступінь її поширення у конкретному суспільстві потрібно встановлювати дослідженнями, а не припускати, що всі члени спільноти реагують однаково.
Колективне приниження є психологічним конструктом, який вивчають у соціальній та політичній психології. Воно не становить окремого клінічного діагнозу. Дослідники вимірюють його через повідомлення про емоції, уявлення про несправедливе ставлення, сприйняття статусу й відповідні поведінкові наміри. Між авторськими підходами залишаються відмінності: одні розглядають приниження як поєднання гніву й сорому, інші вважають ключовими обурення та безсилля, а також оцінку навмисного приниження з боку кривдника. McCauley (2017); Fernández та співавтори (2018).
Подія, ставлення і переживання
Важливо розрізняти три пов’язані речі. Принизлива дія — це конкретна поведінка чи практика, наприклад публічне висміювання, дискримінаційне приниження статусу або примушування до демонстрації покори. Сприйняття приниження — те, як люди інтерпретують дію з огляду на її наміри, несправедливість, наслідки та попередній досвід. Емоційне переживання — реакція, що може містити образу, гнів, сором, страх, відчай або безсилля. Наявність документально встановленого насильства і юридична відповідальність за нього оцінюються окремо від психологічних реакцій.
Таке розрізнення допомагає уникнути двох помилок: заперечення реальної шкоди через відмінності в емоціях людей і встановлення факту конкретного злочину лише за описом переживань. Fernández та співавтори (2018) показали, що в експериментах ворожість кривдника й високий статус кривдника були пов’язані з приниженням через різні процеси оцінювання ситуації.
Чим приниження відрізняється від сорому, гніву й образи
Гнів часто пов’язаний з оцінкою несправедливості та готовністю протидіяти перешкоді. Сором зазвичай стосується загрози самооцінці або негативної оцінки себе іншими. Приниження поєднує усвідомлення несправедливого ставлення з переживанням знецінення та обмежених можливостей відновити становище. Одна подія може викликати кілька емоцій, тому чіткої взаємовиключної межі між ними немає.
У серії досліджень Leidner, Sheikh і Ginges (2012) саме обурення, спрямоване назовні, та відчуття безсилля вирізняли приниження на тлі гніву й сорому. Це результат певних експериментальних умов, а не універсальна формула для кожної культури або ситуації. Огляд McCauley (2017) підкреслює, що досліджень власне міжгрупового приниження було значно менше, ніж теоретичних пояснень його ролі в конфліктах.
Образа описує переживання завданої несправедливості або порушення очікуваної поваги. Презирство — негативне ставлення до іншої сторони. Відчуття знецінення може включати будь-яку з цих реакцій, але колективне приниження стосується насамперед гідності та становища групи в суспільних відносинах.
Як виникає почуття приниження цілої групи
Порушення рівної гідності
Люди можуть переживати приниження, коли членство у певній спільноті стає приводом для обмеження прав, демонстративного зневажання, виключення з ухвалення рішень або заперечення людської цінності. Значущими є не лише слова та символи, а й матеріальні умови: безпека, доступ до ресурсів, правосуддя, можливість повернутися додому або підтримувати власну культуру. Сталі нерівності можуть відтворювати переживання знецінення навіть без одного публічного епізоду.
Спостереження за приниженням своїх
Групова належність дозволяє переживати події, що сталися з іншими, як такі, що загрожують спільній гідності. Виявлений Veldhuis та співавторами (2014) ефект опосередкованого відкидання демонструє, як відчуття приниження поширюється через сприйняття долі своєї групи. Водночас історична пам’ять і колективні оповіді можуть набувати різного значення залежно від родинного досвіду, політичних подій і суспільних інституцій.
Асиметрія влади і втрата впливу
Приниження особливо пов’язане з ситуаціями, у яких сторона, що зазнала шкоди, відчуває брак можливостей припинити порушення, захистити свої права або домогтися справедливого розгляду. У таких умовах потреба у визнанні часто супроводжується потребою відновити здатність діяти. Модель потреб у примиренні Shnabel і Nadler (2008) описує загрозу відчуттю влади й соціального статусу постраждалої сторони та значення відновлення її суб’єктності.
Повторюваність, публічність і заперечення шкоди
Публічний характер приниження може створювати додатковий тиск, адже знецінення засвідчують інші. Повторення дискримінації або заперечення вже документованого насильства підтримує відчуття безправності. Коли інституції відмовляються почути постраждалих, сама процедура може сприйматися як нове заперечення їхньої гідності. Водночас ефекти публічного визнання залежать від змісту, правдоподібності та конкретних дій, які за ним стоять.
Чому виникає потреба у визнанні
Потреба у визнанні охоплює кілька різних вимірів. Перший — засвідчення факту шкоди: суспільство має чути достовірну історію й визнавати, хто постраждав та які права було порушено. Другий — моральне визнання: люди очікують, що кривдне ставлення називатимуть несправедливим, а їхню людську гідність поважатимуть. Третій — практичне визнання: потерпілі прагнуть процедур, ресурсів, правового захисту та впливу на рішення, що визначають їхнє майбутнє. Четвертий — культурне й символічне визнання: суспільні пам’ять, мова та репрезентація мають давати змогу групі описувати власний досвід.
У сучасному огляді Shnabel і Ullrich (2026) потреби групової ідентичності розглядаються у зв’язку з вибаченнями, репараціями, відновленням впливу постраждалих та моральним образом сторони, відповідальної за шкоду. Автори одночасно аналізують обмеження моделей, які надто багато покладають на обмін вибаченнями й прощенням.
Визнання не зводиться до схвалення будь-яких переконань або політичних вимог, висловлених від імені групи. Можна визнати реальність завданих страждань, право на гідність і справедливість та водночас критично оцінювати фактичні твердження чи пропоновані способи дії. Так само юридичне визнання відповідальності має спиратися на докази й належні процедури, а не на інтенсивність емоційної реакції.
Що показують дослідження визнання постраждалих
Визнання історичного насильства
У чотирьох експериментах Vollhardt, Mazur і Lemahieu (2014) учасники з вірменською та єврейською американською ідентичністю ознайомлювалися з повідомленнями про визнання або заперечення історичних злочинів проти їхніх груп. За умов визнання вони повідомляли про кращий емоційний стан і більшу готовність до примирення порівняно з умовами невизнання. Експерименти встановлюють можливість такого впливу в досліджених групах і матеріалах; вони не доводять, що будь-яке офіційне визнання автоматично поліпшує відносини в кожному суспільстві.
Визнання й політичні поступки
Hameiri і Nadler (2017) дослідили сприйняття визнання історичної віктимізації в затяжному ізраїльсько-палестинському конфлікті. Два опитування та три польові експерименти показали зв’язки між переконанням, що інша сторона визнає страждання групи, і більшою готовністю до компромісів за умов дослідження. Серед запропонованих пояснювальних механізмів були довіра та зміни незадоволених психологічних потреб. Переносити ці висновки на ситуації триваючої агресії без урахування безпеки, відповідальності та різниці сторін було б методологічною помилкою.
Задоволення потреб постраждалих
Перші дослідження моделі Shnabel і Nadler (2008) переважно стосувалися міжособистісних ситуацій; наступні експерименти Shnabel та співавторів (2009) перевіряли відповідні припущення у міжгрупових контекстах. Головна ідея полягає у відмінних загрозах: постраждалі прагнуть відновлення впливу та статусу, а представники групи кривдників можуть прагнути відновлення морального образу своєї спільноти. Важливо, що такий опис психологічних потреб не встановлює рівності відповідальності чи однакового становища сторін.
Суперечливі та контекстно залежні результати
Емпірична база містить і результати, які ускладнюють просту формулу «визнання завжди веде до примирення». Дослідження Білвена, Нарімана і Кенде показало, що сприйняття визнання власної віктимізації з боку кривдника може підвищувати підтримку примирення з іншою постраждалою групою. Водночас один конкретний результат не підтверджує універсального ефекту визнання в усіх суспільствах. Bilven, Nariman і Kende (2024). Отже, визнання однією стороною завданого насильства має цінність саме по собі, але для відновлення відносин можуть бути потрібні додаткові зміни інституцій, поведінки та групових норм.
Від приниження до колективної поведінки
Захист прав і солідарна дія
Переживання знецінення може спонукати людей звертатися до суду, захищати права, об’єднуватися в громадські організації, вимагати офіційного розслідування, демонструвати солідарність або домагатися відновлення участі у суспільному житті. Такі дії мають різний характер і наслідки. Почуття гідності та обурення можуть підтримувати цілком мирні, правозахисні форми мобілізації.
Систематичний і наративний огляд Uluğ та співавторів (2026) охопив 156 праць про емоції й колективну дію. Дослідники показали, що зв’язок емоції з поведінкою залежить від політичного режиму, культурних норм, адресата переживання та типу дії. Дослідження власне приниження складають порівняно невелику частину цього корпусу. Тому психологічні реакції на несправедливість не можна прогнозувати за одним емоційним показником.
Безсилля, відсторонення і недовіра
Іншим можливим наслідком стають уникання контактів, відмова брати участь у громадських процесах, недовіра до інституцій або переконання, що законні способи впливу не працюють. Втрата віри у власну дієвість може посилювати соціальну ізоляцію. Такі реакції потрібно вивчати разом із реальними перешкодами: загрозами, дискримінаційними процедурами, браком доступу до правосуддя та ресурсів. Психологічне пояснення не замінює аналізу цих структурних умов.
Коли зростає ризик насильницької відповіді
Опис приниження як можливого чинника насильницької мобілізації потребує особливої точності. McCauley (2017) розглядав роль приниження в асиметричних конфліктах як теоретично важливу, проте зазначав брак безпосередніх досліджень. У двохвильовому дослідженні за умов конкретного загострення конфлікту взаємозв’язок приниження і підтримки насильницьких дій змінювався залежно від обставин. Дослідження 2022 року. Результат свідчить про контекстну залежність, а не про неминучий перехід від приниження до насильства.
Насильство спричиняють і підтримують численні чинники: можливості організаторів, ідеологія, групові норми, примус, доступ до зброї, політичні інституції та конкретні рішення людей. Покладання провини за агресію на «образу» або «відчуття приниження» агресора приховує відповідальність за обрані дії. Відчуття несправедливості пояснює емоційний контекст поведінки, а не виправдовує порушення прав інших.
Роль лідерів і колективних оповідей
Громадські діячі, медіа та політичні лідери можуть інтерпретувати реальну або уявну шкоду як приниження всієї спільноти, визначати винного й пропонувати засоби відповіді. В окремих умовах така мобілізація підтримує солідарність і захист прав; за інших — поширює узагальнені обвинувачення та схвалення шкоди стороннім людям. Ранні праці Lindner (2002) описували цикли приниження й можливу роль політичних посередників у їх посиленні. Ці пояснення належать переважно до концептуального аналізу та історичних інтерпретацій, тож конкретні причинні твердження слід перевіряти окремо.
Як визнання пов’язане з гідністю, справедливістю та відповідальністю
Визнання становить одну складову справедливості. Публічне засвідчення факту злочину чи порушення, право постраждалих на участь, відповідальність причетних, відшкодування та інституційні гарантії можуть взаємно підсилюватися. Водночас вибачення без реальних змін не повертає втраченого житла, безпеки або можливостей, а компенсація без гідного ставлення й достовірного розгляду може залишити переживання невизнання.
У настановах ООН щодо правосуддя перехідного періоду правосуддя, встановлення істини, відшкодування, інституційні реформи та гарантії неповторення насильства розглядаються як пов’язані напрями роботи. Вони мають служити правам людей, які зазнали порушень. Психологічні дослідження можуть допомогти зрозуміти, як визнання впливає на довіру та відчуття суб’єктності, але не підміняють правових процедур і встановлення фактів.
Визнання з боку кривдника
Визнання відповідальності може мати вагу тоді, коли воно правдиве, конкретне й супроводжується припиненням шкідливих дій. Формальні фрази без визнання фактичної шкоди, примусове вибачення або пропозиція «забути минуле» іноді сприймаються як подальше знецінення. Дослідження Shnabel і Ullrich (2026) наголошує на можливостях і межах обміну вибаченнями між групами.
Визнання державою та інституціями
Інституційне визнання може включати належне документування насильства, доступні механізми подання свідчень, прозорі розслідування, повагу до мови та пам’яті постраждалих, рівні адміністративні процедури й участь спільнот у відновленні. Його переконливість визначає відповідність між заявами та практикою. Довіра потребує передбачуваних дій, а зміни суспільних відносин часто тривалі.
Визнання всередині самої спільноти
Група не є однорідною. Її члени мають різні історії, потреби, політичні погляди та способи осмислення подій. Коли від імені всіх говорить лише один представник, частина людей може знову втратити голос. Справедливий процес повинен забезпечувати можливість участі жінок і чоловіків, людей різного віку, постраждалих меншин, переміщених осіб і людей, які прагнуть залишатися поза публічністю. При цьому мовчання або відмова брати участь мають поважатися.
Що означає відновлення гідності на практиці
Відновлення здатності впливати
Коли постраждалі реально впливають на порядок денний, темп обговорення й рішення, визнання набуває практичної форми. Підхід до примирення, що враховує потребу постраждалої сторони у відновленні сили й соціального становища, підтримують експерименти Shnabel та співавторів (2009). Але участь має зміст лише тоді, коли рішення справді враховують позиції людей та існує можливість відмовитися без втрати допомоги чи прав.
Достовірна пам’ять і право на власний голос
Свідчення, громадські архіви, меморіальні практики й освіта можуть підтримувати визнання, якщо працюють із перевіреними фактами, дотримуються згоди та захищають учасників. Перетворення свідчення на публічний символ без контролю постраждалої людини може створити додаткове відчуття використання. Право не розповідати свою історію так само важливе, як можливість бути почутим.
Матеріальне відновлення та гарантії безпеки
Люди оцінюють визнання також за можливістю жити без загрози, отримувати необхідні послуги, захищати майно, доступно звертатися до інституцій і відновлювати зв’язки за власним вибором. Звідси практичний висновок: програми, які працюють тільки з почуттями, залишаючи незмінними небезпечні умови, мають обмежений потенціал. Психологічна підтримка, правовий захист, соціальна політика та безпека потребують узгодженої роботи.
Чи завжди потрібно примирення
Примирення є можливим наслідком тривалого відновлення відносин, а не автоматичною метою кожної постраждалої людини. Потреба у визнанні може реалізуватися через правосуддя, відшкодування, повернення контролю над життям або суспільне засвідчення правди без особистого контакту з кривдником. Прощення становить окремий добровільний моральний і психологічний процес. Визнання шкоди, припинення небезпеки та справедливість мають значення незалежно від того, чи відбулося прощення.
Підходи, що наполягають на симетричному визнанні провини там, де є документоване насильство й асиметрія влади, можуть перекручувати факти. Безпека, свобода згоди, визнання відповідальності й право відмовитися від контакту є передумовами будь-якої етичної взаємодії. Дослідницькі моделі примирення описують можливі психологічні процеси, але не встановлюють морального обов’язку постраждалих до діалогу. Shnabel і Ullrich (2026); ООН.
Колективне приниження в контексті російської агресії проти України
У російській агресії проти України важливо зберігати відмінність між психологічними переживаннями людей і встановленими фактами міжнародних порушень. Моніторинг Управління Верховного комісара ООН з прав людини (2026) документує наслідки російських ударів по цивільній інфраструктурі, зростання шкоди цивільному населенню та порушення на окупованих територіях. Для людей, які пережили окупацію, примусове переміщення, втрату близьких або житла, питання визнання пов’язане з безпекою, правами, пам’яттю та можливістю визначати власне майбутнє.
Міжгрупові психологічні моделі допомагають аналізувати досвід українських громад, вимушено переміщених осіб, ветеранів, родин зниклих і людей з деокупованих територій. Вони не перетворюють агресію на конфлікт рівнозначно відповідальних сторін. Визнання постраждалих в Україні потребує встановлення правди, відповідальності за завдану шкоду, участі людей у рішеннях та гарантій неповторення насильства. У різних громадах пріоритети можуть відрізнятися: комусь першочергово потрібні безпека й житло, комусь — інформація про близьких, визнання документованого порушення або доступ до правосуддя.
Публічний дискурс про «швидке примирення» за умов триваючих загроз здатен знецінювати такі потреби. У роботі з громадами варто підтримувати внутрішньосуспільні зв’язки, безпечне співробітництво та захист прав, не примушуючи людей до контакту з представниками сторони, відповідальної за насильство. Висновки про конкретну програму повинні ґрунтуватися на її умовах, оцінюванні ризиків та реальних результатах, а не на загальних гаслах про мир.
Як працювати з темою приниження фахівцям, медіаторам та громадам
Починати з безпеки й предмета шкоди
Перший крок — з’ясувати, які порушення, загрози й потреби справді існують. Якщо триває насильство або особа залежить від кривдника, безпосередня зустріч сторін може погіршити становище постраждалих. До запрошення у спільний простір слід оцінювати фізичну безпеку, тиск, конфіденційність і можливість відкликати згоду.
Давати місце різним голосам
Участь громади слід організовувати так, щоб зацікавлені люди могли визначати теми, озвучувати потреби та впливати на результати. Залучення однієї групи представників не означає, що вони висловили позицію всіх. Для людей, які не бажають публічності, необхідно передбачати інші способи подання інформації або повну відмову від участі.
Називати шкоду конкретно
Слова про «непорозуміння» інколи применшують тяжкість насильства. Водночас загальні звинувачення всіх людей за груповою ознакою можуть породжувати нову несправедливість. Краще документувати конкретні дії, обов’язки, порушені права та наявні докази, відрізняючи індивідуальну відповідальність від суспільної пам’яті та інституційного обов’язку відновлювати права.
Пов’язувати символічні дії з практичними
Публічне визнання, меморіальні заходи й вибачення доцільно співвідносити з доступом до правосуддя, допомогою, відшкодуванням, захистом особистих даних і змінами процедур. Дослідження визнання показують психологічний потенціал символічних повідомлень, але немає підстав уважати їх універсально достатніми. Vollhardt та співавтори (2014); Shnabel і Ullrich (2026).
Оцінювати наслідки з часом
Коротка позитивна реакція учасників після зустрічі не дорівнює відновленню довіри. Корисно окремо оцінювати добровільність, почуття безпеки, реальну участь, ставлення до інституцій, доступ до допомоги, досвід дискримінації й небажані наслідки. Дані від груп, які не брали участі, можуть допомогти помітити нерівність доступу. Повторне вимірювання показників дозволяє відрізняти тимчасовий ефект від триваліших змін.
Як вимірюють колективне приниження та визнання
Дослідження використовують анкети про приниження, безсилля, гнів, несправедливість, сприйняття статусу, бажання отримати вибачення, довіру та готовність до різних форм колективної дії. Експерименти змінюють зміст повідомлень про визнання або заперечення шкоди, а потім вимірюють реакції. Польові дослідження аналізують ставлення у природніших суспільних умовах. Кожен метод має переваги та обмеження.
Самозвіти чутливі до формулювання запитань, політичного контексту і бажання висловити соціально прийнятну позицію. Експериментальні сценарії допомагають встановлювати причинні зв’язки щодо коротких реакцій, але не завжди відтворюють реальну небезпеку. Опитування в один момент часу не дозволяють самостійно встановити, що саме спричинило поведінку. У дослідженнях з репресивних умов треба враховувати безпеку учасників та можливість, що люди приховують справжні думки. Ayanian та співавтори (2025); Uluğ та співавтори (2026).
Наукові обмеження та відкриті питання
Порівняно з гнівом, страхом і ширшими процесами міжгрупових конфліктів, приниження має менш однорідну емпіричну традицію. Залишаються питання про те, які його складові однаково працюють в різних культурах, наскільки добре індивідуальні експерименти описують колективну поведінку, за яких умов символічне визнання змінює інституційну довіру, чи довго зберігаються позитивні ефекти та коли визнання може посилювати відчуття постійної віктимізації.
Особливо важливий висновок новітніх оглядів: емоції не визначають однозначного сценарію дій, а результати програм не слід переносити між відмінними конфліктами без перевірки умов. Uluğ та співавтори (2026); Shnabel і Ullrich (2026). Для України потрібні дослідження, що враховують триваюче насильство, переміщення людей, характер окупації, права постраждалих і неоднаковий досвід громад.
Поширені запитання
Чи можуть люди відчувати колективне приниження, якщо самі не зазнали нападу?
Так. Дослідження опосередкованого групового відкидання показують, що спостереження за приниженням інших членів своєї спільноти здатне викликати власну емоційну реакцію. Інтенсивність і наслідки залежать від ототожнення з групою, змісту події та обставин. Veldhuis та співавтори (2014).
Чи однаково приниження переживають усі члени народу або громади?
Ні. У людей різні біографії, можливості, джерела інформації та способи реагування. Спільна ідентичність створює можливість групової емоції, але висновки про конкретну особу потребують її власних слів і контексту. Не існує психологічної підстави приписувати всьому населенню єдине почуття.
Чим потреба у визнанні відрізняється від бажання помсти?
Визнання стосується підтвердження правди, людської гідності, відповідальності та відновлення впливу. Помста спрямована на заподіяння відповідної шкоди, і це окрема поведінкова мета. Люди можуть вимагати справедливості й визнання, обираючи правові та мирні шляхи, без прагнення помсти. Емоція приниження сама по собі не дозволяє прогнозувати насильницький намір.
Чи допомагає офіційне вибачення відновити довіру?
Іноді воно позитивно впливає на ставлення та готовність до відновлення відносин, як показують експерименти щодо історичної віктимізації. Його значення визначають правдивість, обставини, відповідальність і наступні дії. Самого вибачення замало, якщо триває шкода, бракує безпеки або постраждалі не мають доступу до правосуддя. Vollhardt та співавтори (2014); Shnabel і Ullrich (2026).
Чи повинні постраждалі пробачити, щоб їхнє страждання було визнане?
Визнання шкоди та прав постраждалих має самостійну цінність. Прощення є особистим добровільним рішенням. Доступ до правосуддя, відшкодування та безпеки не може залежати від готовності людини пробачити або зустрічатися з кривдником.
Чи можна зняти колективне приниження одним діалогом?
Діалог може допомогти почути різні позиції за належних умов, але результат залежить від безпеки, добровільності, влади сторін та конкретних змін після зустрічі. Якщо порушення тривають, першочерговими залишаються захист людей і припинення шкоди. Ефективність програм треба перевіряти за результатами, важливими для самих постраждалих.
Пов’язаний аспект докладніше розглянуто в матеріалі «Колективні емоції у міжгрупових конфліктах: страх, гнів і надія».
Пов’язані статті
• Колективні емоції у міжгрупових конфліктах: страх, гнів і надія — батьківська стаття про групові емоції.
• Гнів та обурення між групами: вплив на рішення і дії — механізми колективного обурення.
• Міжгрупова емпатія: можливості, межі та вибірковість — емпатія, її вибірковість і безпечні умови взаємодії.
• Конкурентна віктимність: змагання груп за визнання страждання — суперництво за суспільне визнання шкоди.
• Міжгруповий конфлікт: причини, розвиток і врегулювання — ширший контекст конфліктної взаємодії.
• Психологія миру: предмет, наукові підходи та практичні завдання — наукові рамки миробудування.
Джерела
• Ayanian, A. H., Adra, A., Zeineddine, F. B., Saab, R., Vollhardt, J. R., & Tausch, N. (2025). Collective Action Under Repressive Conditions: Integration of Individual, Group, and Structural Level Research, Recommendations, and Reflections. Social Issues and Policy Review, 19(1), e70000. https://doi.org/10.1111/sipr.70000.
• Bilven, B., Nariman, H. S., & Kende, A. (2025). Perception of perpetrators’ acknowledgement of victimhood increases rather than decreases support for reconciliation with another victim group. Dynamics of Asymmetric Conflict, 18(2), 175–191. https://doi.org/10.1080/17467586.2024.2407924.
• Fernández, S., Halperin, E., Gaviria, E., Agudo, R., & Saguy, T. (2018). Understanding the role of the perpetrator in triggering humiliation: The effects of hostility and status. Journal of Experimental Social Psychology, 76, 1–11. https://doi.org/10.1016/j.jesp.2017.12.001.
• Fink, O., Leshem, O. A., & Halperin, E. (2022). Oppression and resistance: Uncovering the relations between anger, humiliation and violent collective action in asymmetric intergroup conflict. Dynamics of Asymmetric Conflict, 15(3), 210–223. https://doi.org/10.1080/17467586.2022.2112408.
• Hameiri, B., & Nadler, A. (2017). Looking Backward to Move Forward: Effects of Acknowledgment of Victimhood on Readiness to Compromise for Peace in the Protracted Israeli–Palestinian Conflict. Personality and Social Psychology Bulletin, 43(4). https://doi.org/10.1177/0146167216689064.
• Leidner, B., Sheikh, H., & Ginges, J. (2012). Affective Dimensions of Intergroup Humiliation. PLOS ONE, 7(9), e46375. https://doi.org/10.1371/journal.pone.0046375.
• Lindner, E. G. (2002). Healing the Cycles of Humiliation: How to Attend to the Emotional Aspects of “Unsolvable” Conflicts and the Use of “Humiliation Entrepreneurship”. Peace and Conflict: Journal of Peace Psychology, 8(2), 125–138. https://doi.org/10.1207/S15327949PAC0802_02.
• McCauley, C. (2017). Toward a psychology of humiliation in asymmetric conflict. American Psychologist, 72(3), 255–265. https://doi.org/10.1037/amp0000063.
• Shnabel, N., & Nadler, A. (2008). A needs-based model of reconciliation: satisfying the differential emotional needs of victim and perpetrator as a key to promoting reconciliation. Journal of Personality and Social Psychology, 94(1), 116–132. https://doi.org/10.1037/0022-3514.94.1.116.
• Shnabel, N., Nadler, A., Ullrich, J., Dovidio, J. F., & Carmi, D. (2009). Promoting reconciliation through the satisfaction of the emotional needs of victimized and perpetrating group members: the needs-based model of reconciliation. Personality and Social Psychology Bulletin. https://doi.org/10.1177/0146167209336610.
• Shnabel, N., & Ullrich, J. (2026). Identity Needs in Intergroup Relations: Between the Age of Apology and Victimhood Culture. Annual Review of Psychology, 77, 285–310. https://doi.org/10.1146/annurev-psych-022625-112840.
• Uluğ, Ö. M., Solak, N., Acar, Y. G., Chayinska, M., Thomas, E. F., & Tausch, N. (2026). The Affect, Context, and Target (ACT) Framework: A systematic and narrative review of emotions and collective action across democratic-authoritarian regimes and tight-loose cultures. Political Psychology, 47(3), e70139. https://doi.org/10.1111/pops.70139.
• United Nations. (2023). Guidance Note of the Secretary-General: Transitional Justice — A Strategic Tool for People, Prevention and Peace. https://www.un.org/ruleoflaw/en/thematic-areas/human-rights/transitional-justice-2.
• United Nations Human Rights Monitoring Mission in Ukraine. (2026). UN report details increase in civilian deaths amid systematic strikes on energy facilities (29 June 2026). https://ukraine.ohchr.org/en/UN-report-details-increase-in-civilian-deaths-amid-systematic-strikes-on-energy-facilities.
• Veldhuis, T. M., Gordijn, E. H., Veenstra, R., & Lindenberg, S. (2014). Vicarious Group-Based Rejection: Creating a Potentially Dangerous Mix of Humiliation, Powerlessness, and Anger. PLOS ONE, 9(4), e95421. https://doi.org/10.1371/journal.pone.0095421.
• Vollhardt, J. R., Mazur, L. B., & Lemahieu, M. (2014). Acknowledgment after mass violence: Effects on psychological well-being and intergroup relations. Group Processes & Intergroup Relations, 17(3), 306–323. https://doi.org/10.1177/1368430213517270.