Історія культурної та кроскультурної психології
Український психологічний ХАБ · 12 жовтня 2026 року · Редакційна політика
Історія культурної та кроскультурної психології — це історія становлення наукового дослідження зв’язків між культурою, психічними процесами, розвитком людини й соціальним життям. Вона охоплює шлях від філософських і етнографічних спостережень до лабораторних порівнянь, польових досліджень, міжнародних наукових товариств, психології культурних практик і сучасної критики універсальності психологічних теорій. Її центральне питання звучить так: як установити, які закономірності людської психіки поширені в різних суспільствах, а які залежать від мови, історії, виховання, інституцій та способів життя?
Упродовж XIX–XXI століть відповідь змінювалася разом із самою наукою. Спочатку дослідники прагнули описати психологічне життя народів через мову, міфи та звичаї; згодом порівнювали сприймання, навчання й соціальну поведінку експериментально; наприкінці XX століття культура стала розглядатися як середовище формування психологічних процесів. Сучасна історіографія простежує взаємодію цих програм і перевіряє, за яких умов їхні висновки були науково обґрунтованими.
Що досліджує історія культурної та кроскультурної психології
Культурна психологія вивчає, як історично сформовані значення, практики, інституції та взаємодії беруть участь у становленні психічного життя. Кроскультурна психологія порівнює психологічні явища в різних культурних середовищах, приділяючи особливу увагу зіставності вимірювань і можливості узагальнення. Ці дослідницькі програми взаємодіяли, хоча виходили з різних методологічних питань. Докладні сучасні визначення мають власних канонічних власників: культурна психологія і кроскультурна психологія.
Термін «культура» в цій історії мав мінливе значення. У ранній етнології він охоплював мову, міфологію, релігію та звичаї; у порівняльних дослідженнях середини XX століття його часто операціоналізували як належність до групи чи суспільства; у культурній психології наприкінці століття акцент змістився на дії, символічні засоби, взаємодію та участь у соціальних практиках. Тому просте перенесення сучасних термінів на старі праці може спотворити їхній зміст.
Поруч із цими напрямами існують психологічна антропологія, історична психологія, культурно-історична психологія, етнопсихологія та психологія корінних спільнот. Їхні межі змінювалися разом з установами і дослідницькими програмами. Зокрема, культурно-історична теорія Льва Виготського має власний інтелектуальний контекст, пов’язаний із діяльністю, мовленням і розвитком вищих психічних функцій, а сучасна кроскультурна психологія формувала окремі процедури міжгрупового порівняння.
Інтелектуальні передумови: мова, суспільство і психічне життя
Роздуми про зв’язки мислення, виховання, моральних норм і способу життя мають довгу історію в багатьох регіонах світу. Філософські, педагогічні, медичні та релігійні традиції створювали поняття для опису пізнання, емоцій і соціальної взаємодії. Однак історія сучасної наукової дисципліни потребує відокремлення цих інтелектуальних передумов від пізніших методів емпіричної перевірки.
Європейські дискусії XVIII–XIX століть про походження мови, історичність людського досвіду й розвиток суспільств безпосередньо вплинули на психологічні дослідницькі програми. Особливе значення мали традиції Йоганна Готфріда Гердера та Вільгельма фон Гумбольдта, у яких мова осмислювалася як пов’язана з історичним життям спільнот. Ці ідеї стали одним із джерел запитань, до яких згодом зверталися психологи й мовознавці.
Водночас колоніальна експансія зробила порівняння народів інституційно значущою частиною європейської науки. Етнографічні колекції та мовні записи містили цінні матеріали, проте способи їхнього збирання часто відображали нерівність між спостерігачем і досліджуваною спільнотою. Тому джерелознавчий аналіз має встановлювати, хто формував категорії опису, чи брали участь самі носії культури у тлумаченні даних і які політичні обставини впливали на дослідницькі висновки.
Народопсихологія XIX століття: Лацарус, Штайнталь і нова дослідницька програма
У 1860 році Моріц Лацарус і Гайман Штайнталь започаткували часопис Zeitschrift für Völkerpsychologie und Sprachwissenschaft. Назва позначала програму дослідження колективно вироблених явищ — мови, переказів, міфології, звичаїв та історично переданих форм духовного життя. Німецький термін Völkerpsychologie у сучасній історіографії вживають у контексті відповідної епохи, уникаючи прямого ототожнення з нинішньою етнопсихологією.
Учені виходили з того, що дослідження психіки потребує уваги до соціальних продуктів, які виникають у спільному житті й передаються між поколіннями. Такий підхід формував альтернативну дослідницьку оптику поряд із фізіологією органів чуття та експериментальним дослідженням індивідуальної свідомості. Його історичне значення полягає у постановці проблеми взаємозв’язку психологічного й культурного, хоча тодішні методи інтерпретації джерел суттєво відрізнялися від сучасних стандартів польової роботи й статистичного аналізу.
Пізніші історичні огляди показують, що Völkerpsychologie не була єдиною узгодженою школою. У різних авторів змінювалися визначення предмета, уявлення про історичну причинність та відношення колективних форм до індивідуальної психіки. Історію цієї програми варто читати через первинні тексти й конкретні дискусії, а не як лінійну передісторію однієї сучасної дисципліни.
Вільгельм Вундт: експеримент і культурно-історичне пояснення
Вільгельм Вундт посідає особливе місце, оскільки поєднав програму експериментальної психології з широкими дослідженнями мови, міфів, мистецтва, звичаїв і соціальних форм діяльності. Його багатотомна праця Völkerpsychologie: Eine Untersuchung der Entwicklungsgesetze von Sprache, Mythus und Sitte виходила частинами між 1900 і 1920 роками. Історико-наукові дослідження підкреслюють, що цей корпус становив важливу частину програми Вундта і не зводився до додатка до його лабораторних дослідів. Сучасний історичний аналіз допомагає відтворити співвідношення двох напрямів його роботи.
Вундт вважав, що складні культурні продукти можна досліджувати через їхній історичний розвиток і взаємозв’язки, а лабораторні процедури мають власну сферу застосування. Це стало одним із ранніх формулювань методологічної проблеми, яка збереглася в подальшій психології: різні рівні явищ можуть вимагати різних доказових процедур.
Пізніша історіографія неодноразово переглядала підручникове зображення Вундта лише як засновника лабораторії. Перегляд важливий для історії культурної психології, адже він відновлює зв’язок між експериментальною традицією XIX століття та історичним аналізом колективних практик. Докладну інституційну історію лабораторії висвітлює окрема стаття про Лейпцизьку лабораторію Вундта 1879 року.
Франц Боас і перетворення антропологічного підходу
На межі XIX–XX століть Франц Боас став ключовою фігурою у переосмисленні методів порівняння культур. Його дослідження наголошували на історичній конкретності мов, соціальних практик і спільнот, а також на необхідності документувати явища в їхньому власному контексті. Важливим свідченням цієї наукової програми є виданий 1911 року Handbook of American Indian Languages, підготовлений у межах антропологічної дослідницької традиції того часу.
Роботи Боаса вплинули на культурну антропологію та ширші дискусії про відносини між біологічним, мовним, історичним і соціальним поясненням поведінки. Для психології особливе значення мала вимога перевіряти категорії спостерігача і враховувати локальні значення досліджуваних дій. У майбутньому ця вимога стала однією з підстав для емічного підходу, який досліджує явище з опорою на поняття й практики самого культурного середовища.
Водночас переоцінка спадщини антропології потребує уваги до нерівних умов, у яких працювали ранні дослідники, і до ролі місцевих інформантів, перекладачів та співдослідників. У багатьох класичних описах їхні імена та внесок були представлені менш помітно, ніж праці академічних авторів.
Від етнографії до досліджень пам’яті й сприймання
На початку XX століття антропологічні спостереження та психологічні експерименти поступово зближувалися. Дослідники прагнули з’ясувати, чи залежать результати виконання завдань від набутого досвіду, освіти, мови, матеріалів експерименту і звичних культурних практик. Уже на цьому етапі виникло питання, яке залишається центральним: порівнювати однакові експериментальні процедури чи однаковий психологічний зміст?
Впливовим етапом стала книга Фредеріка Бартлетта Remembering: A Study in Experimental and Social Psychology, опублікована 1932 року. Бартлетт аналізував відтворення оповідей і роль попередніх схем знання в реконструкції матеріалу. Його результати формували ширший історичний перехід від уявлення про запам’ятовування як просте збереження копії події до дослідження активної інтерпретації, у якій значення й культурно засвоєний досвід стають важливими.
Історичний внесок Бартлетта варто відокремлювати від сучасної емпіричної оцінки конкретних ефектів пам’яті. Результати експерименту можуть змінюватися залежно від процедури, тексту, мови, характеристик вибірки й методів аналізу. Історична впливовість дослідження засвідчує його роль у розвитку теорії, тоді як сучасна надійність висновку потребує окремої перевірки.
Культурно-історична психологія і дослідницька традиція на українських землях
У 1920–1930-х роках Лев Виготський сформулював дослідницьку програму, у центрі якої стояли соціальне походження вищих психічних функцій, опосередкування знаками та розвиток мовлення і мислення. Важливою історичною віхою є праця «Мышление и речь», вперше опублікована 1934 року; її наявність у бібліографічних колекціях підтверджує український бібліотечний опис видання.
Культурно-історичний підхід досліджував формування психічних функцій через оволодіння соціально виробленими засобами, діяльність і взаємодію. Подальші інтерпретації цієї спадщини істотно різнилися. Її не можна механічно прирівняти ані до Völkerpsychologie Вундта, ані до пізнішої міжнародної кроскультурної психології: історичні задачі, категорії аналізу та дослідницькі практики були іншими.
Дослідницькі контакти Москви, Харкова, Києва та інших наукових осередків формували складну мережу ранньої радянської психології. Документальний аналіз харківського періоду, зокрема дослідження Антона Ясницького, допомагає точніше реконструювати хронологію інституційних змін і зв’язки між учасниками цих програм. Для української історії важливо встановлювати місце проведення досліджень, локальні інституції, реальних учасників та обставини їхньої праці, а також відрізняти тодішні політичні назви від сучасної національної атрибуції наукової спадщини.
Післявоєнні дискусії та пізніші переклади повернули ці ідеї до міжнародної психології розвитку, досліджень освіти, мовлення й соціальної взаємодії. Власну історію української психології розкриває огляд шкіл та інституцій в Україні; історію взаємодії дослідників — матеріал про українських психологів у світовій науці.
Повоєнна експериментальна кроскультурна психологія
Після Другої світової війни міжнародна мобільність дослідників, розвиток психологічного тестування, соціальної антропології та університетської науки сприяли систематичнішому порівнянню психологічних явищ у різних суспільствах. Особливу увагу привертали сприймання, класифікація, здібності, навчання, дитячий розвиток і соціальні норми.
Знаковою стала монографія Маршалла Сеґалла, Дональда Кемпбелла та Мелвілла Герсковіца The Influence of Culture on Visual Perception, опублікована 1966 року. Автори порівнювали сприймання оптичних ілюзій у різних культурних середовищах і обговорювали роль візуального досвіду та організації звичного простору. Значення цієї праці полягає передусім у спробі побудувати порівняльну експериментальну програму з перевірюваними гіпотезами.
Інтерпретація таких даних вимагає уваги до добору груп, інструкцій, матеріалів, знайомства з двовимірними зображеннями та відмінностей умов тестування. Відмінності між середніми значеннями груп самі собою не встановлюють причини й не означають однакових особливостей усіх представників культури. Цей методологічний урок став одним із центральних у подальшій історії галузі.
1960–1970-ті роки: формування міжнародної дисципліни
Період 1960–1970-х років став вирішальним для інституційного оформлення кроскультурної психології. Зростала кількість порівняльних публікацій, формувалися міжнародні дослідницькі мережі, а результати польових досліджень почали регулярніше входити до психологічних журналів. Саме інституційні зв’язки дозволили перетворити розрізнені порівняння на впізнаваний науковий напрям.
У цій історії важливо розрізняти ранні зустрічі дослідників і формальне заснування організації. Згідно з офіційною хронологією International Association for Cross-Cultural Psychology, дослідницькі контакти включали зустрічі на Гаваях у 1966 році, в Ібадані у 1967 році та в Стамбулі у 1971 році. Асоціацію було сформовано у березні 1972 року, а перший міжнародний конгрес відбувся в Гонконзі у серпні 1972 року. Тому датування виникнення асоціації лише одним із попередніх симпозіумів було б історично неточним.
У 1970 році започатковано Journal of Cross-Cultural Psychology — спеціалізований майданчик для перевірки порівняльних гіпотез, обговорення методології та накопичення результатів. Важливими були також міжнародні психологічні конгреси, збірники й мережі, що створювали можливості для співпраці дослідників із різних регіонів. Ретроспективний виклад цієї інституційної історії подано у праці Джона Беррі, Волтера Лоннера і Дебори Бест.
Історія асоціації відображає водночас досягнення і структурні обмеження міжнародної науки: доступ до журналів, фінансування та англомовного академічного простору був нерівномірним. Сам факт міжнародного членства ще не гарантував рівноправної участі спільнот у виробленні теорій і визначенні дослідницьких проблем.
Джон Беррі: екологічне бачення та проблема порівняння
У працях Джона Беррі та його колег кроскультурна психологія розширила дослідження середовищних і соціокультурних умов, які можуть впливати на розвиток психічних процесів. Важливою віхою став його текст 1969 року про екологічну й культурну перспективу досліджень, у якому психологічні закономірності пропонувалося осмислювати у зв’язку з умовами життя та організацією діяльності.
Пізніше Беррі розвивав питання акультурації, міжгрупових контактів та способів порівняння психологічних процесів. Ці напрями набули особливої ваги на тлі зростання міжнародної міграції, змін у політиці культурного різноманіття та досліджень соціальної ідентичності. Історичне становлення цих програм слід відрізняти від сучасних пояснень механізмів акультураційного стресу, що досліджуються окремо.
Одним із результатів стало поширення вимоги аналізувати декілька рівнів одночасно: індивідуальні показники, соціальні зв’язки, екологічні умови та історично сформовані інституції. У підручникових оглядах ці питання отримали систематичне висвітлення, зокрема у виданні Cross-Cultural Psychology: Research and Applications.
Гаррі Тріандіс і соціально-психологічні порівняння
Гаррі Тріандіс належав до дослідників, які формували понятійний апарат кроскультурної соціальної психології. У його працях обговорювалися ставлення, норми, соціальні ролі, відмінності способів взаємодії та культурні контексти поведінки. Програмна стаття 1980 року демонструє розширення дисциплінарного фокуса від окремих перцептивних завдань до соціально організованих психологічних процесів.
Історично важливими стали порівняльні категорії індивідуалізму й колективізму. Вони спонукали дослідників уточнювати, як люди розуміють обов’язки, автономію, належність і взаємозалежність. Згодом виявилося, що ці категорії потребують багатовимірного вимірювання і не можуть використовуватися як готові характеристики кожної людини з певної країни.
Розвиток цього напряму тісно пов’язаний з історією соціальної психології як науки. Перетин полягав у спільних питаннях про норми, конформність, соціальне пізнання та групові процеси, тоді як кроскультурна перспектива систематично досліджувала умови перенесення висновків між середовищами.
Національні культурні виміри і критика їх застосування
Із другої половини XX століття набули поширення моделі культурних вимірів, які описували відмінності між великими групами чи країнами за певними узагальненими показниками. Вони були зручними для побудови порівняльних гіпотез, але водночас посилили ризик сплутати статистику групи з психологічною характеристикою окремої людини.
Відомі типології та шкали розвивалися в різних дисциплінах, включно з організаційними дослідженнями. Їхнє використання в психології породило суперечки щодо репрезентативності вибірок, історичної мінливості значень і того, чи збігаються адміністративні кордони з межами культурного досвіду. У сучасній науці ці моделі оцінюють за валідністю конкретних інструментів та відповідністю питанням дослідження, а не за популярністю категорій. Окремий матеріал присвячено культурним вимірам як поняттю.
Культурна психологія наприкінці XX століття: повернення значення і практики
Наприкінці 1980-х — у 1990-х роках посилився напрям, який вивчав культуру як складову самого процесу психологічного розвитку й осмислення досвіду. У цій традиції культурні символи, повсякденні практики та форми взаємодії розглядалися як умови формування психічних явищ. Свою назву й методологічну програму культурна психологія формувала у взаємодії з антропологією, психологією розвитку, соціальною психологією та історичною традицією.
Джером Брунер у книзі Acts of Meaning (1990) підкреслював роль значення, оповіді й культурної інтерпретації в людській психології. Річард Шведер у Thinking Through Cultures: Expeditions in Cultural Psychology, опублікованій 1991 року, сформулював впливову програму аналізу взаємозв’язку культурних смислів та психічного життя.
Майкл Коул у книзі Cultural Psychology: A Once and Future Discipline 1996 року простежував довгу історію взаємин культури й психології, пов’язуючи сучасні дослідження з більш ранніми програмами. Його назва навмисно відсилає до дисципліни з тривалою історією, чиї основні питання набували різних форм упродовж століть.
У центрі цих підходів стояли питання: як люди навчаються користуватися культурними засобами; як практики виховання формують увагу, пам’ять і пояснення світу; як соціальні взаємини задають можливі способи дії; як дослідницька ситуація сама входить до культурного контексту. Історично це означало розширення одиниці аналізу від ізольованого індивідуального показника до учасника взаємодії, практики та системи значень.
Гейзел Маркус і Сінобу Кітаяма: культурні моделі Я
Стаття Гейзел Маркус і Сінобу Кітаями Culture and the Self: Implications for Cognition, Emotion, and Motivation, опублікована 1991 року в Psychological Review, стала помітною подією у формуванні культурної психології. Авторки запропонували досліджувати незалежні та взаємозалежні моделі саморозуміння як культурно опосередковані способи організації когнітивного, емоційного й мотиваційного досвіду.
Значення праці полягає в постановці програми, що поєднує теоретичні моделі Я з конкретними психологічними питаннями. Її вплив сприяв появі великої кількості досліджень самоконструювання, соціального пізнання, агентності, емоцій і мотивації. Водночас сучасна оцінка окремих висновків залежить від якості вибірок і того, наскільки коректно інструменти працюють у відповідних середовищах.
Пізніші дослідження неодноразово уточнювали, що незалежність і взаємозалежність не утворюють просту шкалу, на якій можна розмістити кожну країну. Потрібно враховувати різні життєві ситуації, соціальні інституції, покоління й відмінності всередині спільнот. Сучасний зміст відповідних понять розкриває стаття про самоконструювання.
Дитячий розвиток, соціалізація і культурні шляхи розвитку
Психологія розвитку стала одним із найважливіших просторів зустрічі культурних і порівняльних підходів. Дослідники вивчали, як різні форми сімейної взаємодії, навчання, участі дітей у спільній діяльності та передавання знань пов’язані з формуванням навичок. У центрі уваги опинилася історична змінність того, які дії вважають ознаками компетентності та яких завдань навчають дітей.
Огляд Патриції Ґрінфілд, Гайді Келлер, Ендрю Фуліньї та Ешлі Мейнард Cultural Pathways Through Universal Development, опублікований 2003 року, демонструє розвиток цього підходу: питання про універсальні закономірності поєднувалося з дослідженням культурно варіативних умов і шляхів розвитку. Така перспектива дала змогу точніше сформулювати проблему, яку попередні теорії нерідко розв’язували на матеріалі вузьких соціальних груп.
Історичний досвід підказує необхідність розглядати дитячий розвиток одночасно на рівні біологічного дозрівання, взаємодії, культурних практик та інституцій навчання. Теорія, підтверджена в одному освітньому середовищі, потребує окремої перевірки перед перенесенням до іншого.
Психологічні традиції Азії, Африки та Латинської Америки
Поширена англомовна історія психології тривалий час надавала перевагу європейським і північноамериканським лабораторіям. Водночас дослідники в Індії, інших регіонах Азії, країнах Африки та Латинської Америки розробляли власні питання, методи й концепції, звертаючись до локальних мов, соціальних структур та проблем освіти, розвитку і добробуту.
В індійській психології важливий внесок належить Дурґананду Сіньзі, який осмислював розвиток дисципліни в умовах постколоніального суспільства. Його книга Psychology in a Third World Country: The Indian Experience 1986 року є джерелом для аналізу інституційної історії, вибору тем і проблеми залежності від імпортованих дослідницьких категорій. Історико-психологічна праця Метью Маквортера 2024 року розглядає цей внесок у ширшому розвитку постколоніальної психології.
У різних регіонах формувалися підходи, які підкреслювали важливість мов учасників, локально значущих понять, історії громад та участі самих спільнот у дослідженні. Їх не слід об’єднувати під уявленням про одну незахідну психологію: кожен напрям має свою інституційну історію, наукові суперечки й соціальний контекст.
Деколонізація історії психології передбачає відновлення джерел, співавторства, архівних свідчень і місцевих академічних традицій. Вона також вимагає точніше реконструювати, як формувалися дослідницькі проблеми та хто мав змогу представляти свої результати на міжнародних майданчиках. Цей історичний горизонт розгортає світова історія психології.
Емічний і етичний підходи: історія методологічної дискусії
У міру розвитку дисципліни набула значення різниця між емічним і етичним дослідженням. Емічний підхід прагне описати категорії, значення і практики, значущі для учасників конкретного середовища. Етичний підхід будує порівнювані аналітичні категорії й процедури, які можна застосувати в різних середовищах. Історія цієї пари понять пов’язана з лінгвістикою, антропологією та порівняльною психологією.
У практиці ці стратегії можуть поєднуватися. Дослідник спершу з’ясовує значення феномена в конкретному контексті, потім конструює порівнюваний інструмент і перевіряє, наскільки його зміст та структура залишаються еквівалентними. Результат стає змістовним лише тоді, коли порівняння стосується справді співмірного психологічного явища.
Сучасна стаття про кроскультурні дослідження докладно розглядає еквівалентність, адаптацію інструментів і процедури збору даних. Історія G01-039 пояснює, чому ці вимоги виникли й які проблеми спонукали науковців їх розробляти.
Переклад, валідність і еквівалентність вимірювання
Ранні міжкультурні порівняння часто трактували однаковий набір запитань як достатню умову для зіставлення відповідей. Подальший розвиток психометрії показав, що буквальний переклад не гарантує однакового значення, складності, соціальної прийнятності або психологічного змісту твердження. Навіть добре перекладені інструменти можуть мати різну факторну структуру в різних групах.
Поступово до стандартів увійшли багатоступенева адаптація, обговорення перекладів з носіями мов, когнітивні інтерв’ю, перевірка структури шкал і дослідження інваріантності вимірювання. Ці методи важливі для коректного порівняння середніх значень і зв’язків між змінними. Методологічні дослідження систематичних похибок аналізують, як нерівнозначність вимірювання може змінити висновок.
Саме історія міжкультурних порівнянь зробила видимими проблеми, які існують і в багатьох інших галузях психології: упередженість вибірки, неоднаковість умов виконання завдання, змішування культурних і соціально-економічних факторів, невизначеність причинного пояснення. Так сформувався вплив культури на розвиток загальної методології психологічних досліджень.
Критика універсальності: проблема WEIRD-вибірок
У XXI столітті важливим етапом самооцінки психології стала критика надмірної залежності експериментальних результатів від учасників із західних, освічених, індустріалізованих, заможних і демократичних суспільств. Широкий резонанс викликала стаття Джозефа Генріха, Стівена Гайне і Ара Норензаяна The Weirdest People in the World?, опублікована 2010 року.
Ця публікація систематизувала аргументи на користь того, що дослідницькі вибірки, поширені в психології, не завжди репрезентують людство загалом. Її історичне значення полягає у зміні вимог до узагальнення результатів: тепер дедалі частіше потрібно прямо обґрунтовувати, для яких груп, вікових категорій, мовних середовищ та інституційних умов дослідження дає підстави для висновків.
Водночас походження вибірки саме по собі не визначає якість експерименту. Для оцінки потрібні конкретне питання, метод, характеристики учасників, вимірюваний конструкт і межі перенесення результатів. Категорія WEIRD є інструментом критичного аналізу історичної структури наукових даних, а не характеристикою інтелектуальних або моральних якостей людей.
Від національних категорій до множинних ідентичностей
Сучасні дослідження дедалі частіше звертаються до людей, які беруть участь у кількох мовних, культурних та інституційних середовищах. Міграція, багатомовність, міжнародна освіта, цифрові спільноти й мобільність змінюють уявлення про культуру як про однорідну властивість певної країни.
У межах цієї історичної зміни почали активніше досліджувати культурну ідентичність, багатокультурний досвід, перемикання культурних рамок, міжгрупові зв’язки та роль контексту в саморозумінні. Дисциплінарна еволюція помітна і в зміщенні одиниці дослідження: від широкого порівняння країн — до аналізу людей, інституцій, практик і ситуацій.
Сучасний зміст культурної ідентичності та багатокультурного досвіду потребує окремих емпіричних досліджень. У цій історичній статті ці явища становлять приклад того, як змінювалися основні запитання дисципліни.
Український контекст: університети, мови та інституційна спадщина
Історія психології на українських землях розвивалася в умовах імперських, радянських і незалежних академічних інституцій. Зміни державних кордонів, освітньої політики, мов викладання та доступу до міжнародної наукової комунікації впливали на напрям досліджень. Тому український контекст культурної психології потребує роботи з університетськими й академічними архівами та перевірки конкретних біографій, публікацій і лабораторій.
Особливо важливими для історії соціокультурного пояснення психічного розвитку були дослідження дитячого навчання, мовлення, діяльності та історично сформованих засобів пізнання. Їхнє місце у світовій науці встановлюють через наукові зв’язки, реальні публікації та інституційну історію, уникаючи автоматичного перенесення пізніших дисциплінарних назв на ранні праці.
Для аналізу цієї спадщини необхідно враховувати вплив ідеологічного контролю, зокрема обмеження дослідницьких програм у радянський період. Цей чинник мав наслідки для доступності архівів, термінології, наукової спадкоємності й міжнародного цитування. Детальніше відповідну історію розкривають матеріали про ідеологічний контроль і репресії та про Інститут психології імені Г. С. Костюка.
Сьогодні українська психологічна наука може осмислювати культурні й кроскультурні проблеми через дослідження мовного досвіду, переміщення, міжгрупових відносин, освіти й змін соціального середовища. Історична спадкоємність тут встановлюється за конкретними джерелами, а сучасні емпіричні твердження — за методами і результатами відповідних досліджень.
Колоніалізм, расизація й історичні помилки порівняльної науки
Історія культурної та кроскультурної психології включає періоди, коли поняття про «культурний розвиток» використовували для побудови ієрархій між суспільствами. У різних наукових та політичних умовах такі схеми могли підкріплювати колоніальні практики, расистські упередження й дискримінаційне ставлення до досліджуваних груп.
Джерелознавча критика дає змогу розрізняти описові дані, припущення авторів та ідеологічні висновки, які виходили за межі досліджень. Особливої уваги потребують випадки, коли відмінності освіти, мови, умов тестування або доступу до ресурсів без достатніх підстав приписували незмінним властивостям населення.
Наслідком цих дискусій стало посилення вимог до інформованої згоди, культурної відповідності процедур, залучення спільнот і прозорості наукових інтерпретацій. Власну історію расистських і євгенічних програм розглянуто у статті «Расизм та євгеніка в історії психології».
Доказова оцінка історичної спадщини
Історична значущість концепції визначається її участю у формуванні наукових питань, методів, установ і дискусій. Сучасна емпірична придатність її тверджень встановлюється іншими процедурами: перевіркою вимірювання, відтворенням результатів, порівнянням альтернативних пояснень і синтезом якісних досліджень.
Наприклад, дослідження сприймання 1960-х років є важливою історичною подією, але його окремі висновки слід оцінювати з урахуванням нових методів. Концептуальна модель Я 1991 року має значний вплив на дисципліну, але коректність будь-якого конкретного міжкультурного порівняння залежить від операціоналізації й структури вибірки. Так само історія культурно-історичного підходу не замінює сучасних досліджень навчання та розвитку.
Систематичні історичні дослідження працюють із первинними текстами, архівними документами, бібліографією та матеріалами інституцій. Сучасні психологічні дослідження перевіряють емпіричні питання на нових даних. Поєднання цих підходів дає точну картину того, як формувалася дисципліна й що з її спадщини лишається продуктивним.
Хронологія основних етапів
1860 — Моріц Лацарус і Гайман Штайнталь започатковують Zeitschrift für Völkerpsychologie und Sprachwissenschaft і формулюють програму дослідження мови та колективно вироблених культурних форм.
1900–1920 — виходять томи Вундтової Völkerpsychologie, у яких систематизовано історико-психологічні дослідження мови, міфу та звичаїв.
1911 — публікується Handbook of American Indian Languages за редакцією Франца Боаса, що відображає зростання значення систематичного вивчення мов у контексті антропології.
1932 — виходить Remembering Фредеріка Бартлетта, яка впливає на психологічну дискусію про реконструктивну пам’ять і роль набутого досвіду.
1934 — опубліковано «Мышление и речь» Льва Виготського; культурно-історичні дослідження розвитку продовжують впливати на психологію освіти та діяльності.
1966 — виходить The Influence of Culture on Visual Perception Сеґалла, Кемпбелла і Герсковіца; цього ж року відбувається одна з ранніх міжнародних зустрічей майбутньої мережі кроскультурних психологів.
1967–1971 — міжнародні зустрічі в Ібадані та Стамбулі зміцнюють організаційні зв’язки дослідників.
1970 — започатковано Journal of Cross-Cultural Psychology.
1972 — формується International Association for Cross-Cultural Psychology і відбувається її перший конгрес у Гонконзі.
1980–1990-ті — розвиваються порівняльні соціально-психологічні моделі; поширюються дослідження культурних значень, практик, Я та міжгрупових відносин.
1990–1996 — виходять Acts of Meaning Брунера, Thinking Through Cultures Шведера, стаття Маркус і Кітаями та Cultural Psychology Коула.
2010 — критика обмеженої репрезентативності вибірок у статті Генріха, Гайне і Норензаяна посилює дискусію про межі універсалізації психологічних висновків.
Часті запитання
Хто заснував культурну психологію?
У цієї дисципліни кілька історичних джерел: народопсихологія XIX століття, праці Вундта, антропологічні програми, культурно-історична психологія, дослідження розвитку та підходи кінця XX століття. Для сучасної культурної психології особливе значення мали Брунер, Шведер, Коул та інші дослідники. Приписування всього напряму одному засновникові спрощує документовану історію.
Коли виникла кроскультурна психологія?
Порівняльні питання існували значно раніше за інституційне оформлення дисципліни. Її повоєнна експериментальна програма розвивалася в середині XX століття, а важливою організаційною віхою стало заснування International Association for Cross-Cultural Psychology у 1972 році. Початки наукових питань і створення професійної асоціації — різні історичні події.
Чим культурна психологія відрізняється від кроскультурної?
Історично кроскультурна психологія прагнула зіставляти психологічні процеси в різних суспільствах, а культурна психологія зосереджувалася на тому, як культурні значення та практики беруть участь у формуванні самих процесів. Сучасні дослідницькі програми частково перетинаються, поєднують методи та запозичують поняття одна в одної.
Який зв’язок культурної психології з Виготським?
Культурно-історична програма Виготського є одним із важливих інтелектуальних джерел дослідження соціального опосередкування психічного розвитку. Її історична траєкторія, поняття і дослідницькі питання мають власну специфіку. Пізніші культурні психологи, зокрема Коул, зверталися до цієї спадщини, розвиваючи власні програми.
Чому для сучасної психології важлива історія кроскультурних досліджень?
Ця історія пояснює, чому психологічна наука приділяє увагу репрезентативності вибірок, валідності перекладів, інваріантності шкал, соціальному контексту й участі досліджуваних спільнот. Уроки міжкультурних порівнянь допомагають уточнювати межі узагальнення результатів в усіх психологічних дисциплінах.
Висновок
Історія культурної та кроскультурної психології показує, як наукові уявлення про психіку змінювалися під впливом мовознавства, антропології, експерименту, психології розвитку, міжнародної академічної співпраці та критики обмеженості дослідницьких вибірок. Від народопсихології XIX століття до сучасних досліджень культурних практик і еквівалентності вимірювання простежується послідовне уточнення предмета, методів і умов достовірного висновку.
Ця історія має практичний наслідок для будь-якого психологічного дослідження: твердження про людину потребує ясного визначення середовища, у якому його встановлено, та обґрунтування умов, за яких воно може бути перенесене на інших людей. Саме так історична пам’ять дисципліни входить до її сучасної доказової культури.
Пов’язані статті
Джерела
Bartlett, F. C. (1932). Remembering: A Study in Experimental and Social Psychology. Cambridge University Press. Бібліографічний запис.
Berry, J. W. (1969). Ecology and socialization as factors in figural assimilation and the resolution of binocular rivalry. International Journal of Psychology, 4, 271–280. DOI.
Berry, J. W., Poortinga, Y. H., Breugelmans, S. M., Chasiotis, A., & Sam, D. L. (2011). Cross-Cultural Psychology: Research and Applications. Cambridge University Press. Видавництво.
Berry, J. W., Lonner, W. J., & Best, D. L. (2022). The ascent of cross-cultural psychology. Journal of Cross-Cultural Psychology, 53(7–8), 715–728. DOI.
Boas, F. (Ed.). (1911). Handbook of American Indian Languages. Bureau of American Ethnology. Smithsonian Repository.
Bruner, J. (1990). Acts of Meaning. Harvard University Press. Бібліографічний запис.
Cole, M. (1996). Cultural Psychology: A Once and Future Discipline. Harvard University Press. Бібліографічний запис.
Greenfield, P. M., Keller, H., Fuligni, A., & Maynard, A. (2003). Cultural pathways through universal development. Annual Review of Psychology, 54, 461–490. DOI.
Henrich, J., Heine, S. J., & Norenzayan, A. (2010). The weirdest people in the world? Behavioral and Brain Sciences, 33, 61–83. DOI.
International Association for Cross-Cultural Psychology. (n.d.). Historical factors and emerging developments. Офіційна історія асоціації.
Klautke, E. (2022). Zwischen Wundt und Hellpach: Völkerpsychologie in der Zwischenkriegszeit. cultura & psyché, 3, 37–46. DOI.
Markus, H. R., & Kitayama, S. (1991). Culture and the self: Implications for cognition, emotion, and motivation. Psychological Review, 98(2), 224–253. DOI.
McWhorter, M. R. (2024). Integration as the goal of indigenization: The cross-cultural psychology of Durganand Sinha. History of Psychology, 27(2), 97–120. DOI.
Segall, M. H., Campbell, D. T., & Herskovits, M. J. (1966). The Influence of Culture on Visual Perception. Bobbs-Merrill. Smithsonian Libraries.
Shweder, R. A. (1991). Thinking Through Cultures: Expeditions in Cultural Psychology. Harvard University Press. Сторінка видання.
Sinha, D. (1986). Psychology in a Third World Country: The Indian Experience. Sage. Бібліографічний запис.
Triandis, H. C. (1980). Reflections on trends in cross-cultural research. Journal of Cross-Cultural Psychology. DOI.
Yasnitsky, A. (2008). History of Kharkov school of psychology documentary: period of 1931—1936. Cultural-Historical Psychology, 4(3), 92–102. Архів наукового журналу.
Виготський, Л. С. (1934). Мышление и речь: психологические исследования. Електронний бібліографічний ресурс.