Як говорити з дітьми про обстріли, укриття та евакуацію
Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 14 жовтня 2026 року · Редакційна політика
Дитині потрібно пояснювати обстріли, повітряні тривоги, укриття та евакуацію правдиво, коротко й відповідно до її віку. Найкорисніша розмова поєднує три речі: назву того, що відбувається, зрозумілу дію зараз і пояснення, хто допоможе дитині. Дорослий може сказати: «Лунає повітряна тривога. Це попередження про можливу небезпеку. Ми йдемо в укриття за нашим планом. Я поруч і допоможу тобі». Коли загроза триває, перше завдання дорослого — забезпечити фізичну безпеку, а докладні пояснення можна залишити на пізніше.
Поради нижче стосуються розмови з дітьми цивільних родин до, під час і після повітряної загрози, а також перед виїздом у безпечніше місце. Алгоритми руху до укриття слід узгоджувати з чинними офіційними повідомленнями та умовами конкретної місцевості. За основу взято рекомендації ДСНС України, поради ЮНІСЕФ щодо розмови з дітьми про війну і матеріали Національної мережі дитячого травматичного стресу.
З чого почати розмову: чотири опори
Перед розмовою з’ясуйте, що дитина вже знає і чого саме боїться. Запитання «Що ти почув про тривогу?» або «Що тебе найбільше непокоїть?» допомагає зрозуміти, чи дитина прагне пояснення подій, чи хоче знати, що буде з нею та близькими. Відповідь дорослого має відповідати саме на це запитання.
Назвіть подію зрозумілими словами. «Обстріл» означає, що існує загроза від зброї; «повітряна тривога» — сигнал, за яким потрібно діяти відповідно до правил безпеки; «укриття» — спеціально визначене місце, де люди захищаються під час загрози; «евакуація» — організований або самостійний виїзд у безпечніше місце. Маленькій дитині достатньо одного речення, старшій можна поступово пояснювати більше.
Одразу пов’яжіть інформацію з дією: «Зараз ми беремо необхідні речі й прямуємо в укриття», «Ти йдеш поруч зі мною», «У школі ти слухаєш учителя й переходиш із класом». Дітям легше діяти, коли наступний крок конкретний, а порядок дій повторюється.
Говоріть про межі відомого чесно. Дорослий має право сказати: «Я ще не знаю, коли завершиться тривога», «Ми перевіримо офіційне повідомлення», «Я не можу передбачити все, але знаю, що ми робимо зараз». Обіцянка «нічого поганого точно не станеться» створює хибне відчуття гарантованої безпеки. Краще пообіцяти те, що залежить від дорослого: допомогу, пояснення наступних кроків і пошук підтримки.
ЮНІСЕФ і CDC рекомендують відповідати правдиво й відповідно до розвитку дитини, давати можливість ставити запитання та обмежувати вплив тривожних повідомлень. Це практичні рекомендації з підтримки, а не гарантія запобігання психічним розладам.
Що говорити дітям різного віку
Немовлята та діти до трьох років
Немовля сприймає передусім голос, дотик, вираз обличчя, ритм догляду та зміну звичного оточення. Довга розмова про війну для нього не має сенсу; важливі присутність знайомого дорослого, тепло, вода, їжа, сон і безпечне переміщення. Дитині, яка вже розуміє прості слова, достатньо фрази: «Зараз ми йдемо в інше місце. Я з тобою». Якщо доречно, запропонуйте знайому іграшку або предмет комфорту. Якщо його неможливо взяти, збережіть спокійну повторюваність дій, наскільки це дозволяє ситуація.
Дошкільнята приблизно від трьох до шести років
Дошкільнята можуть пов’язувати події з власною поведінкою та фантазіями. Поясніть, що дитина не спричинила обстріл і не відповідає за рішення дорослих. Можна сказати: «Зараз є небезпека, тому люди йдуть в укриття. Це правило для всіх. Ти нічого поганого не зробив». Назвіть маршрут, людину поруч і одну просту дію. Повторення однакових фраз і гра в безпечне тренування маршруту можуть полегшувати розуміння правил. Гра не повинна перетворюватися на сцену вибуху чи випробування сміливості.
Молодші школярі приблизно від шести до одинадцяти років
Школярі зазвичай хочуть зрозуміти, чому звучить сигнал, куди саме вони підуть, хто забере їх зі школи та як зв’язатися з родиною. Відповідайте конкретно: «Сигнал попереджає про небезпеку з повітря. Якщо ти в школі, прямуєш із учителем в укриття; ми домовилися, як зв’язуватимемося після офіційного завершення тривоги». Перевірте, чи дитина може власними словами назвати план. Виправляйте помилки спокійно, без сорому та залякування. Дозволяйте ставити повторні запитання.
Підлітки
Підлітки можуть самостійно читати новини, бачити відео атак, сперечатися про ризики та вимагати пояснення складних рішень родини. Визнавайте їхню здатність брати участь у плануванні: обговоріть перевірені джерела повідомлень, маршрути, документи, спосіб зв’язку й резервний варіант на випадок втрати мережі. Запитайте, яку інформацію підліток хотів би отримувати сам, а яку краще обговорювати разом. Залучайте до посильних завдань без перенесення на нього відповідальності за безпеку молодших дітей чи дорослих. Не вимагайте від підлітка розповісти про почуття саме тоді, коли він не готовий.
Ці вікові межі умовні. Реальне розуміння залежить від розвитку, попереднього досвіду, мови, доступних способів спілкування й стану дитини. Орієнтиром є її конкретні запитання та здатність виконати безпечну інструкцію.
Як пояснити повітряну тривогу й укриття ще до сигналу
Розмову про дії краще провести заздалегідь, коли є час спокійно показати маршрут. Визначте найближче придатне укриття за офіційною інформацією, з’ясуйте порядок доступу до нього, можливий запасний маршрут і особливості пересування дітей, яким потрібен супровід. Покажіть, звідки лунає або надходить офіційне оповіщення. Для дитини важливо знати, як дізнатися про небезпеку, що зробити після сигналу і від кого чекати вказівок.
Замість довгої лекції можна пройти маршрут разом за спокійних умов. Для дошкільняти це послідовність «почули сигнал — взяли потрібне — йдемо з дорослим — перебуваємо всередині укриття». Для школяра додайте «якщо я не вдома» і «що робити, якщо телефон не працює». Для підлітка — план зв’язку, узгоджені точки зустрічі та відповідальних дорослих.
Не називайте укриття абсолютно невразливим місцем. Пояснюйте його призначення без перебільшень: «Ми йдемо туди, бо це передбачений спосіб захисту під час загрози». Не замінюйте реальне укриття домашніми психологічними вправами. ДСНС окремо наголошує на правилах перебування всередині та наглядові за дітьми.
Коли звучить сигнал: слова мають вести до безпечної дії
У гострий момент говоріть короткими реченнями, помірним голосом і без зайвих пояснень: «Тривога. Одягаємося. Беремо необхідне. Йдемо до укриття». Якщо дитина плаче, назвіть переживання й одночасно допомагайте рухатися: «Тобі страшно. Я тебе чую. Зараз ідемо разом». Сильні емоції не є підставою відкладати безпечне переміщення.
Якщо дитина завмерла або розгубилася, підійдіть так, щоб вона вас бачила й чула; зверніться по імені, запропонуйте одну коротку дію і, за її згодою та з урахуванням безпеки, допоможіть фізично. Не тлумачте мовчання автоматично як психіатричний симптом. Якщо порушення свідомості, судоми, травма, дихальні проблеми чи інші медичні ознаки потребують невідкладної оцінки, пріоритет — медична допомога та виконання рятувальних інструкцій.
Якщо дитина перебуває в школі або садочку, вона має виконувати алгоритм педагогів і переходити в укриття разом із групою. Батькам варто заздалегідь узгодити з закладом правила сповіщення та отримання дитини, а під час тривоги дотримуватися його безпекового порядку. ДСНС та Міністерство освіти і науки описують організований рух дітей до укриття і роль відповідальних дорослих.
Що сказати дитині безпосередньо в укритті
Укриття може бути шумним, темним, тісним або незвичним. Назвіть ситуацію й орієнтири: «Ми вже всередині. Ось наше місце. Я поруч. Якщо потрібна вода чи туалет, скажи мені». Дайте дитині зрозуміти, кого можна попросити про допомогу, де розташовані необхідні речі та чому зараз потрібно залишатися в укритті.
Зважайте на реальні потреби: воду, їжу, тепло, можливість сісти, санітарні умови, доступність для пересування і приймання призначених ліків. Якщо дозволяють умови, допоможуть звична книжка, тихе малювання, розповідь, гра з предметами чи спільне просте завдання. Такі активності створюють передбачуваність і зайнятість; вони не є спеціалізованою терапією травми. Приклад підтримки дітей в укриттях і практику планування описує ЮНІСЕФ.
Не наполягайте на дихальних техніках, якщо вони неприємні дитині або заважають дотриманню правил безпеки. Можна запропонувати відчути опору під ногами, назвати предмети навколо, попити води або просто бути поряд. Питайте про дотик: «Хочеш, щоб я тебе обійняв?» Дитина може обрати мовчання.
Не показуйте дітям відео ударів у режимі реального часу, не поширюйте чуток про кількість постраждалих і не обговорюйте без перевірки найгірші сценарії поруч із маленькими дітьми. Якщо дорослі потребують оперативних відомостей, краще читати повідомлення з офіційних каналів самостійно й переказувати дитині лише інформацію, необхідну для її безпечних дій.
Після відбою: як повернутися до розмови
Після офіційного завершення тривоги поясніть поточний стан конкретно: «Повідомили про відбій. Ми можемо діяти за наступним планом». Уникайте загальної обіцянки, що небезпека більше ніколи не повториться. Запитайте про негайні потреби: чи дитина голодна, чи хоче відпочити, чи має запитання. Дозволяйте повернення до гри, навчання й буденних справ, наскільки це можливо.
Якщо дитина прагне розповісти, слухайте без перебивання й уточнюйте лише те, що важливо для неї. Якщо не прагне — не змушуйте переповідати пережите. Можна сказати: «Якщо захочеш поговорити, я вислухаю». Примусові групові або індивідуальні перекази травматичної події всім дітям після кожної тривоги не є доведеним способом запобігти посттравматичному стресовому розладу. Принципи гуманної підтримки й добровільності викладені у посібнику ВООЗ із першої психологічної допомоги.
Повернення до повсякденних ритмів — їжі, відпочинку, спілкування, посильних занять — допомагає відновлювати передбачуваність. Якщо буденний порядок довелося змінити, поясніть, що саме буде тепер: «Сьогодні ми спимо тут; завтра дізнаємося про подальший план». Такі рекомендації підтримує CDC.
Як говорити з дитиною про евакуацію
Евакуація пов’язана одразу з кількома невідомими: дорогою, втратою знайомого дому, розлукою з друзями, зміною школи та іноді тимчасовим від’їздом одного з батьків. Перед від’їздом дитині важливо почути, чому рішення ухвалене, куди родина прямує, хто буде поруч і що буде з її речами. Слова дорослого мають бути співмірні реальним відомостям: «Ми їдемо туди, де зараз безпечніше. Дорога може бути довгою. Спочатку ми приїдемо в пункт прийому, а потім уточнимо, де житимемо».
До виїзду
Поясніть послідовність найближчих кроків: зібрати необхідні речі, дістатися місця відправлення, виконувати вказівки організаторів, прибути до визначеного пункту. Дайте дитині посильний вибір у межах безпекового рішення: яку невелику іграшку взяти, яку книжку покласти в сумку, з ким попрощатися, якщо це можливо. Не покладайте на дитину відповідальність вирішувати, чи залишатися під загрозою.
Домовтеся, хто супроводжує дитину, як звернутися по допомогу в дорозі, де зберігаються необхідні контакти та що робити в разі розлуки. Перевірте потреби в ліках, допоміжних засобах, харчуванні, документах та доступному транспорті. Якщо дитина запитує, коли родина повернеться, відповідайте: «Поки що ми цього не знаємо. Повідомимо тобі, коли матимемо перевірену інформацію».
У дорозі та під час очікування
Говоріть про короткі відрізки подорожі: «Зараз ми сідаємо в транспорт», «Далі буде зупинка», «Коли приїдемо, я скажу, що робитимемо». Невизначене очікування особливо виснажує, тому повідомляйте про зміни маршруту, щойно їх підтверджено. Не приховуйте тривалих затримок за неправдивими обіцянками «ще хвилинка», якщо це невідомо.
Якщо дорослі вимушено розлучаються, назвіть дитині, хто буде її відповідальним супроводжувачем, як планується зв’язок із близькою людиною і що стане відомо пізніше. Підтримуйте приватність відомостей про дитину; не публікуйте її маршрут, документи й місцеперебування без потреби. Психосоціальні потреби людей під час виїзду докладніше розглянуто в матеріалі «Психологічна підтримка під час евакуації: дорога, очікування і прибуття».
Після прибуття
Спершу з’ясуйте, де дитина спатиме, що їстиме, як зв’язуватиметься з близькими і хто допомагатиме з навчанням або доглядом. Поступово пояснюйте нове середовище. Дозвольте сумувати за домом, друзями та звичними речами: «Ти скучив. Це зрозуміло. Ми можемо подумати, як підтримувати зв’язок». Не вимагайте радості від переїзду лише тому, що він підвищив безпеку.
Відповіді на складні дитячі запитання
«Ми можемо загинути?»
Визнайте серйозність запитання: «Я розумію, чому ти питаєш. Обстріли справді небезпечні, тому ми виконуємо правила захисту. Зараз ми прямуємо до укриття / перебуваємо в безпечнішому місці». Молодшій дитині достатньо цієї інформації. Старшій можна пояснити відмінність між можливістю небезпеки й тим, що саме відбувається зараз. Не відповідайте неправдивим «ніколи» чи «точно».
«Чому по нас стріляють?»
Дайте правдиве пояснення, відповідне віку: «Триває війна. Через воєнні дії люди можуть опинятися під обстрілами. Відповідальність за насильство несуть ті, хто його чинить». Якщо дитина питає про конкретні історичні або політичні обставини, пояснюйте їх окремо, з перевіреними фактами й без демонстрації шокових матеріалів.
«Це я винен, що ми поїхали?»
«Ти не винен. Рішення про переїзд ухвалили дорослі, щоб подбати про безпеку». Особливо важливо повторити це дошкільнятам і дітям, які пов’язують сімейні події зі своєю поведінкою або словами.
«А якщо мама, тато чи інший близький не відповідає?»
«Зараз ми не знаємо, чому немає зв’язку. Ми спробуємо зв’язатися у погоджений спосіб і звернемося по допомогу, якщо це потрібно». Якщо родина знає про поранення або загибель близької людини, потрібна окрема чесна розмова з відповідними віковими словами, підтримкою надійного дорослого і врахуванням фактичних відомостей. Не створюйте вигаданих пояснень та обіцянок повернення.
«А коли все закінчиться?»
«Точної дати ми не знаємо. Ми будемо перевіряти новини з надійних джерел і планувати те, на що можемо вплинути сьогодні». Важливо дати дитині місце для надії, пов’язаної з реальними людьми й діями: хто може підтримати, з ким можна поспілкуватися, що вдасться зробити найближчими днями.
Якщо дитина боїться укриття або відмовляється йти
Почніть із причини відмови. Дитину можуть лякати темрява, тіснота, гучні звуки, незнайомці, попередній негативний досвід чи розлука з близькими. За спокійних умов покажіть місце, де вона сидітиме, домовтеся про світло, звукозахист, воду, супровід і можливість попросити про допомогу. Якщо проблема пов’язана з доступністю, дорослі мають шукати придатний маршрут і необхідні пристосування, а не вимагати від дитини долати фізичні перешкоди.
Під час реальної тривоги безпековий порядок має перевагу. Говоріть коротко й підтримувально: «Я бачу, що тобі не хочеться. Зараз нам потрібно йти. Я поруч». Не залякуйте покаранням, не соромте за страх і не домовляйтеся про залишення в небезпечному місці. Якщо дитина регулярно переживає сильний страх саме в укритті, обговоріть із фахівцем доступні способи адаптації заздалегідь.
Коли батьки самі налякані
Дитині не потрібен дорослий, який удає повну безтурботність. Вона потребує зрозумілої поведінки й надійних кроків. Можна сказати: «Я теж хвилююся, коли чую вибухи. Тому ми користуємося планом і допомагаємо одне одному». Дорослий може попросити іншого дорослого допомогти з речами, контактом зі службами чи доглядом за дитиною. Не робіть дитину єдиним співрозмовником для власного страху й не вимагайте, щоб вона вас заспокоювала.
Коли ви помилилися, відкоригуйте інформацію відкрито: «Я сказав, що виїдемо сьогодні, але тепер знаємо, що транспорт прибуде завтра. Мені прикро, що план змінився. Ось що робитимемо далі». Так дитина навчається відрізняти перевірені факти від прогнозів.
Діти з інвалідністю, аутизмом та іншими особливими потребами
Для дитини з порушеннями слуху перевірте, чи доступний сигнал тривоги у візуальній або тактильній формі й чи вона розуміє жестові або письмові інструкції. Для дитини з порушеннями зору проговорюйте маршрут і зміни оточення словами. Для дитини з руховими порушеннями заздалегідь визначте доступний шлях, відповідальних помічників і спосіб безпечного переміщення.
Дитині, яка краще сприймає візуальну інформацію або використовує альтернативну комунікацію, покажіть просту послідовність малюнків чи символів: сигнал — дорослий — маршрут — укриття — очікування офіційного завершення тривоги. Якщо звуки, світло або натовп спричиняють сенсорне перевантаження, підготуйте посильні пристосування, сумісні з правилами безпеки. Збережіть звичний засіб комунікації, необхідні ліки, допоміжне обладнання та дані про медичні потреби. За можливості узгодьте ці рішення зі школою або іншими відповідальними людьми.
Важливо виходити з індивідуальних потреб, а не припускати однакову реакцію всіх дітей із певним діагнозом. CDC підкреслює значення спеціально адаптованої підтримки дітям із додатковими потребами, а огляд досліджень комунікації з родинами дітей зі складними медичними станами вказує на потребу завчасного планування, кількох каналів зв’язку й відновлення безперервності допомоги.
Чого краще уникати в розмові
• Не залякуйте дитину образами загибелі або страшними подробицями заради слухняності.
• Не обіцяйте абсолютної безпеки, швидкого завершення війни чи точної дати повернення, якщо цього не знаєте.
• Не примушуйте до розмов про вибухи та пережите одразу після загрози.
• Не називайте страх, плач, мовчання або потребу триматися поруч слабкістю.
• Не поширюйте неперевірені відео, чутки чи повідомлення про конкретну загрозу як встановлені факти.
• Не підмінюйте відвідування укриття грою, медитацією чи дихальною вправою.
• Не вимагайте, щоб старша дитина відповідала за захист молодшої замість дорослих.
Ці помилки можуть заважати довірі та безпечній поведінці. Їх уникнення є розумною практикою підтримки, проте саме по собі не становить доведеної клінічної профілактики посттравматичного стресового розладу.
Коли потрібна додаткова психологічна чи медична допомога
Після обстрілу або евакуації в дітей можуть змінитися сон, апетит, поведінка, увага й бажання бути поруч із дорослими. Деякі діти плачуть або лякаються звуків, інші граються як звичайно. Ці реакції мають значення насамперед у контексті реальної загрози, тривалості, інтенсивності та впливу на життя дитини. Окрема ніч із поганим сном або мовчання після події самі по собі не визначають діагнозу.
Порадьтеся з педіатром, дитячим психологом або іншим компетентним фахівцем, коли страх чи інші труднощі тримаються або посилюються, істотно порушують сон, харчування, навчання, гру та стосунки, коли дитина не може повертатися до звичних для неї занять, або коли потрібна допомога з адаптацією до повторних тривог. Досвід попередніх втрат, порушення розвитку, інші захворювання й тривале перебування під загрозою можуть змінювати потреби в підтримці. CDC описує вікові особливості реакцій і показання для звернення до спеціаліста.
Невідкладної оцінки потребують травми, порушення свідомості, утруднене дихання, судоми, тяжка дезорієнтація та інші стани, що можуть загрожувати життю. Якщо дитина говорить про намір заподіяти собі шкоду, має конкретний план або виникає безпосередній ризик самогубства, залишайтеся поруч, приберіть доступ до небезпечних засобів, наскільки це безпечно, й негайно звертайтеся по екстрену професійну допомогу. Психологічні розмови не замінюють медичних і рятувальних дій.
Якщо потрібно зрозуміти першу психологічну допомогу як окремий формат підтримки після надзвичайної події, зверніться до спеціалізованого матеріалу. Медичні та діагностичні питання посттравматичного стресу висвітлює стаття про ПТСР.
Що наука може сказати про ефективність таких розмов
Рекомендації відповідати відповідно до віку, підтримувати зв’язок із надійними дорослими, готувати зрозумілий план, зменшувати вплив шокових повідомлень та поважати готовність дитини говорити спираються на професійні гуманітарні настанови й дослідження дитячого реагування. Водночас методологічна точність вимагає розрізняти підтримувальну комунікацію, структуровані психосоціальні програми та клінічне лікування.
Огляд Houston та співавторів (2016) визначив підготовку, пояснення реакцій та інформування про допомогу ключовими функціями комунікації під час катастроф, але зауважив майже повну відсутність прямих емпіричних досліджень ефективності саме публічної комунікації з дітьми й родинами. Тому немає підстав приписувати окремій «правильній фразі» доведений лікувальний або профілактичний ефект.
Систематичний огляд і метааналіз Bangpan та співавторів (2024) включив 43 рандомізовані дослідження психосоціальних програм для дітей і молоді в гуманітарних умовах. Результати залежали від виду втручання та наслідку: деякі структуровані методи виявили користь для окремих симптомів, ефекти багатьох інших підходів були неоднорідними. Ці результати не можна переносити на коротку домашню розмову перед повітряною тривогою. Огляд сімейно орієнтованих втручань 2026 року також вказує на відмінності підходів за віком і прогалини в даних щодо довгострокових результатів.
Позиція ВООЗ щодо першої психологічної допомоги полягає в гуманній, практичній підтримці з повагою до гідності й можливостей людини. Це корисний організаційний та етичний орієнтир. Якщо в дитини виникає клінічний розлад або тривале істотне порушення функціонування, потрібне окреме фахове оцінювання і, за показаннями, відповідне лікування.
Короткий план для родини
До тривоги: переконайтеся, що дорослі знають офіційний маршрут і правила доступу до укриття; поясніть дитині сигнал, послідовність дій та відповідального дорослого; продумайте запасний спосіб зв’язку і необхідні ліки та засоби доступності.
Під час тривоги: назвіть сигнал, дайте одну коротку інструкцію, допоможіть перейти до укриття, залишайтеся з дитиною або передайте її відповідальному супроводжувачу згідно з офіційним порядком. Безпекові вказівки мають першість над розмовою.
В укритті: повідомте, де ви й що робитимете далі; дбайте про основні потреби, пропонуйте посильні заняття, не примушуйте до емоційних зізнань і дочекайтеся офіційного завершення тривоги.
Перед евакуацією: розкажіть відомі етапи маршруту, назвіть тих, хто супроводжує, підготуйте важливі контакти, речі та засоби доступності, поясніть, що невідомі деталі ви з’ясуєте пізніше.
Після події: відновлюйте доступні повсякденні заняття, слухайте запитання й спостерігайте за станом дитини. Якщо труднощі зберігаються або посилюються, зверніться по фахову допомогу.
Часті запитання батьків
Чи потрібно говорити про обстріли, якщо дитина сама не запитує?
Так, якщо дитині потрібно знати правила безпечної поведінки. Водночас обсяг пояснень визначається віком і ситуацією. Достатньо коротко сказати, що означає сигнал і що робити; докладний опис військових подій без запиту дитини не потрібний.
Чи варто називати сирену грою?
Гра може допомогти дошкільняті запам’ятати маршрут заздалегідь. Під час справжньої загрози дитина повинна розуміти, що це реальний сигнал безпеки, а не змагання чи забавка.
Що робити, якщо дитина ставить те саме запитання багато разів?
Відповідайте послідовно й коротко. Перевірте, чи дитина просить новий факт, чи потребує повторного підтвердження плану та присутності дорослого. Якщо повторення супроводжується вираженим тривалим дистресом, доречна фахова консультація.
Чи треба обговорювати все, що дитина бачила після удару?
Дайте можливість розповідати добровільно, відгукуйтеся на конкретні запитання, не змушуйте детально відтворювати страшні образи. Якщо дитина пережила тяжку подію і має виражені симптоми, зверніться по індивідуальне оцінювання.
Як пояснити переїзд, якщо дорослі самі не знають адреси проживання?
Назвіть відому частину маршруту, відповідального супроводжувача і найближчий етап: «Зараз їдемо до пункту прийому, там дізнаємося наступну адресу». Повідомляйте дитині підтверджені зміни.
Чи корисно постійно заспокоювати словами «не бійся»?
Корисніше назвати емоцію й план дії: «Тобі страшно. Ми зараз разом прямуємо до укриття». Дитина може боятися й водночас виконувати безпечні кроки.
Пов’язані статті
Джерела
Bangpan, M., Felix, L., Soliman, F., D'Souza, P., Jieman, A.-T., & Dickson, K. (2024). The impact of mental health and psychosocial support programmes on children and young people's mental health in the context of humanitarian emergencies in low- and middle-income countries: A systematic review and meta-analysis. Global Mental Health, 11, e21. https://doi.org/10.1017/gmh.2024.17
Centers for Disease Control and Prevention. (2025). Before, during, and after an emergency. CDC.
Centers for Disease Control and Prevention. (2026). Helping children cope with a disaster. CDC.
Державна служба України з надзвичайних ситуацій. (б. д.). Дії під час сигналу повітряної тривоги: алгоритм та правила поведінки.
Державна служба України з надзвичайних ситуацій. (б. д.). Правила перебування в укритті.
Houston, J. B., First, J., Spialek, M. L., Sorenson, M. E., & Koch, M. (2016). Public disaster communication and child and family disaster mental health: A review of theoretical frameworks and empirical evidence. Current Psychiatry Reports, 18, 54. https://doi.org/10.1007/s11920-016-0690-5
Міністерство освіти і науки України. (2024). Алгоритм дій під час повітряної тривоги для ЗДО.
National Child Traumatic Stress Network. (2023). Talking to children about war. NCTSN.
Rhamelani, P., Cahaya, A. P., Yunita, S., Wijayanti, R., Nirwana, J. P., Nasution, N., et al. (2026). Family-centered psychosocial interventions for disaster-affected children across developmental stages: A scoping review. Risk Management and Healthcare Policy, 19, 622846. https://doi.org/10.2147/RMHP.S622846
Smith, N., Donaldson, M., Mitton, C., & Lee, E. (2024). Communication in disasters to support families with children with medical complexity and special healthcare needs: A rapid scoping review. Frontiers in Public Health, 12, 1229738. https://doi.org/10.3389/fpubh.2024.1229738
UNICEF. (2022). Як батькам підтримати дитину в укритті?.
UNICEF. (2022). Як говорити з дітьми про війну: поради психологів.
World Health Organization, War Trauma Foundation, & World Vision International. (2011). Psychological first aid: Guide for field workers. WHO.