Перша психологічна допомога дітям після надзвичайної події

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 14 жовтня 2026 року · Редакційна політика

Перша психологічна допомога дітям після надзвичайної події — це послідовність безпечних, доброзичливих і практичних дій дорослого, які допомагають дитині пережити перші години після обстрілу, пожежі, аварії, евакуації чи іншої загрозливої ситуації. Найперші завдання — захистити життя й здоров’я, забезпечити присутність надійного дорослого, подбати про основні потреби, спокійно пояснити те, що відбувається, і за потреби організувати подальшу допомогу. Таку підтримку можуть надавати батьки, опікуни, педагоги, медики, рятувальники та підготовлені волонтери. Її основою є дитячий посібник Save the Children і практичні настанови ВООЗ.

Якщо небезпека триває, дитина поранена, має порушення свідомості чи дихання, пріоритетом є укриття, евакуація та екстрена медична допомога. В Україні для виклику відповідних служб діють 112 і 103; актуальні призначення номерів наведено на офіційному ресурсі ДСНС. Психологічна підтримка здійснюється поруч із заходами фізичної безпеки, а не замість них.

Що означає перша психологічна допомога дитині

У міжнародній гуманітарній практиці першу психологічну допомогу називають ППД. Це підтримка людини після тяжкої події з повагою до її гідності, культури, віку та можливостей. Для дитини вона охоплює фізичний і емоційний комфорт, уважне вислуховування без тиску, допомогу дорослим, які доглядають дитину, та зв’язок із необхідними службами. ППД можна надати одразу, коли це безпечно, і повторювати відповідно до поточних потреб. Це не стандартизований сеанс психотерапії та не діагностичне обстеження. ВООЗ і Save the Children описують її насамперед як гуманну практичну підтримку.

Дитяча версія ППД враховує залежність від догляду, здатність розуміти інформацію відповідно до розвитку, потребу в передбачуваних стосунках і вразливість до розлуки. Маленькій дитині може бути потрібна близькість знайомої людини та відновлення годування чи сну, школяреві — зрозуміле пояснення і відчуття доступності батьків, підлітку — інформація, вибір і повага до приватності. Реакції залежать також від характеру події, попереднього досвіду, наявних захисних ресурсів та тривалості загрози.

Перші хвилини: порядок дій дорослого

1. Оцініть небезпеку й медичні потреби

З’ясуйте, чи є загроза повторного удару, пожежі, обвалу, диму, уламків або насильства. Виконуйте вказівки екстрених служб, перейдіть у безпечне місце й лише тоді встановлюйте спокійний контакт. При кровотечі, травмі голови, утрудненому диханні, судомах, втраті свідомості чи інших небезпечних фізичних симптомах негайно потрібна медична допомога. Нерухомість або мовчання після вибуху можуть бути психологічною реакцією, але насамперед слід виключити тілесні ушкодження та порушення свідомості.

2. Допоможіть дитині знайти свого дорослого

Якщо мати, батько або інший безпечний опікун поряд, підтримайте їхню можливість залишатися разом із дитиною. Не розлучайте дитину з близькими без нагальної потреби захисту чи лікування. За можливості домовтеся, хто супроводжуватиме її під час огляду, переїзду або оформлення документів. Для загубленої дитини розлука може бути окремим джерелом небезпеки; потрібні безпечна реєстрація, конфіденційність, уповноважені служби захисту дітей та процедура возз’єднання. Рекомендації ЮНІСЕФ щодо захисту переміщених дітей підкреслюють ці вимоги.

3. Подбайте про базові потреби

Запропонуйте воду, їжу відповідно до стану, теплий одяг, сухе місце, туалет, необхідні ліки, допоміжні засоби, можливість сісти чи відпочити. Дитині з сенсорними особливостями може знадобитися зменшення шуму або навушники, дитині з порушенням мобільності — безбар’єрний маршрут, немовляті — його звичні засоби догляду. Практична допомога знижує кількість невирішених загроз і відкриває можливість для емоційного контакту.

4. Представтеся й запитайте про потребу у контакті

Підійдіть збоку або спереду, назвіть себе та свою роль, говоріть просто і без поспіху. Якщо ви стороння людина, не торкайтеся дитини без згоди, не беріть на руки й не відводьте окремо без належної потреби та дозволу опікуна. Можна сказати: «Мене звати Олена. Я допомагаю людям тут. Ти хочеш, щоб я побула поруч, чи покликати когось із твоїх близьких?» За відсутності відповіді залиште можливість для контакту й не вимагайте розмови.

5. Орієнтуйте в теперішньому часі

Обережно поясніть, де ви перебуваєте, що відбувається зараз і що відомо про наступні дії: «Ми в укритті. Поруч є дорослі, які допомагають. Зараз ми залишимося тут, поки не отримаємо дозвіл виходити». Якщо даних немає, скажіть про це прямо і пообіцяйте повідомити перевірену інформацію, коли вона з’явиться. Не обіцяйте абсолютної безпеки чи швидкого повернення додому за непередбачуваної ситуації.

6. Дозвольте дитині обирати посильну дію

Запропонуйте два прості варіанти: «Хочеш води чи спочатку посидимо?», «Тобі зручніше бути біля мами чи поруч зі мною, поки вона розмовляє з лікарем?» Невеликі реальні рішення повертають відчуття впливу на власне життя. Не пропонуйте вибір щодо дій, які визначає безпека: переміщення з небезпечної будівлі або невідкладне лікування забезпечують дорослі.

7. З’єднайте з наступною допомогою

Перед завершенням контакту уточніть, хто залишиться поруч, чи є житло, харчування, зв’язок із родиною, доступ до ліків, транспорт, документи та можливість звернутися по медичну чи психологічну консультацію. Передавайте інформацію наступному фахівцеві в обсязі, необхідному для допомоги, з дотриманням правил захисту даних та безпеки дитини. Модель «дивитися — слухати — скеровувати» описано у посібнику ВООЗ, а дитячу адаптацію — у керівництві Save the Children.

Як говорити з дитиною після обстрілу, вибуху чи катастрофи

Спочатку з’ясуйте, що саме дитина знає і про що запитує. Давайте коротку правдиву відповідь, пристосовану до віку, не деталізуйте жахливі сцени та не вводьте в оману. Діти можуть заповнювати інформаційні прогалини фантазіями; зрозумілі слова знижують цю невизначеність. Практичні рекомендації для батьків містяться у матеріалі ЮНІСЕФ про підтримку дітей під час стресу.

Коли дитина плаче: «Ти злякався. Я бачу, як тобі важко. Я поряд». Коли сердиться: «Ти зараз дуже злишся. Ми знайдемо, де можна побути спокійніше». Коли мовчить: «Тобі не потрібно зараз нічого розповідати. Якщо захочеш, я вислухаю». Коли питає про зниклого близького: «Я ще не знаю, де він. Дорослі шукають інформацію, і я скажу тобі, щойно ми дізнаємося». Коли звинувачує себе: «Ти не спричинив цю подію. За небезпеку та рішення дорослих дитина не відповідає».

Один дорослий може допомогти краще, ніж кілька людей із безперервними запитаннями. Вислуховуйте, якщо дитина сама розповідає, віддзеркалюйте головне й помічайте практичні потреби: «Ти хочеш знайти свого брата», «Тебе турбує, де ночуватимемо». Уникайте допиту про послідовність вибухів, поранення або побачені тіла. Переказування деталей кільком незнайомим людям може підсилювати виснаження та порушувати приватність.

Не називайте дитину «героєм» як вимогу бути сильною, не порівнюйте її з іншими постраждалими й не соромте за плач або тремтіння. Фрази «нічого страшного», «припини плакати», «ти вже великий» можуть суперечити тому, що дитина переживає. Підтримка полягає у визнанні почуттів, доступній допомозі й посильному відновленні звичайних дій.

Які реакції можливі в перші години й дні

Після страшної події діти можуть плакати, чіплятися за батьків, мовчати, здригатися від звуків, повторювати запитання, поводитися дратівливо, погано спати, відмовлятися від їжі, скаржитися на біль у животі або голову. Дехто хоче гратися майже одразу; дехто здається незвично спокійним. Такі прояви описують можливі реакції на загрозу, їхня наявність сама по собі не встановлює психіатричного діагнозу й не визначає майбутню траєкторію дитини.

Молодші діти інколи знову просяться на руки, бояться розлуки або тимчасово втрачають раніше засвоєні навички. Школярі можуть переживати провину чи ставити конкретні запитання про безпеку. Підлітки іноді відсторонюються, зосереджуються на друзях або намагаються самостійно керувати ситуацією. За будь-якої реакції дорослий оцінює насамперед безпеку, можливість задовольняти базові потреби, інтенсивність страждання, повсякденне функціонування та динаміку в часі.

Не кожна дитина після надзвичайної події матиме тривалий психологічний розлад. Досвід визначається сукупністю обставин: характером і повторюваністю загроз, розлукою, пораненнями, втратами, безпечним доглядом і доступом до допомоги. Перша психологічна допомога створює умови підтримки, а подальші потреби оцінюють індивідуально.

Вікові особливості першої допомоги

Немовлята й діти до трьох років

Основна допомога відбувається через доглядальника: знайомий голос, годування, тепло, фізична близькість за потребою, можливість відпочити та збереження основних ритмів дня, наскільки це реально. У немовляти може змінитися сон, плач або годування; причини потребують також медичного оцінювання, особливо за зневоднення, гарячки, травми чи порушення дихання. Дорослому варто допомогти організувати догляд, зокрема заміну виснаженого доглядальника іншою надійною людиною.

Дошкільнята приблизно трьох–шести років

Називайте події простими конкретними словами, пояснюйте найближчий крок і давайте можливість користуватися знайомою іграшкою, малювати або гратися. Гра може бути способом контакту, але малюнки й сюжети ігор не слід тлумачити як самостійну діагностику травми. Запитання «Що тобі зараз потрібно?» часто корисніше, ніж «Розкажи, що ти бачив». Дитина може багато разів питати про те саме — повторюйте стислу узгоджену відповідь.

Молодші школярі приблизно шести–дванадцяти років

Діти цього віку часто хочуть знати, чому стався вибух, куди поділася школа або коли можна побачити друзів. Відповідайте відповідно до відомих фактів, пояснюйте план зв’язку з близькими та наступні кроки. Якщо дозволяють умови, дайте невеличке завдання без відповідальності за чужу безпеку: підготувати улюблену річ, вибрати місце для відпочинку, повідомити вчителю про необхідні ліки. Зберігайте доступ до навчання й гри як до звичних сфер життя.

Підлітки

Звертайтеся до підлітка як до людини, здатної розуміти ризики й брати участь у рішеннях, що її стосуються. Пропонуйте перевірену інформацію, поважайте потребу в приватності та зв’язку з друзями, обговорюйте правила безпечного користування мережею і недопущення поширення зображень постраждалих. Якщо підліток підтримує друзів, дорослі мають залишатися відповідальними за складні випадки та захист. Спільний матеріал ЮНІСЕФ, Save the Children і ВООЗ «I Support My Friends» описує саме підтримку ровесників під наглядом надійних дорослих.

Вікові межі приблизні. Рівень розвитку, спілкування та індивідуальні потреби важливіші за формальне число років. Дитині з інтелектуальними чи мовленнєвими труднощами може бути потрібне коротше повідомлення та більше часу; підлітку з досвідом догляду за молодшими дітьми — право отримати підтримку як дитині, а не бути призначеним заміною дорослого.

Роль батьків та інших близьких дорослих

Дитина зчитує сигнали безпеки не тільки зі слів, а й із поведінки людини, якій довіряє. Тому перша допомога часто починається з практичної підтримки самого доглядальника: дати води, допомогти зв’язатися з родичами, пояснити маршрути, підмінити на короткий час біля дитини, якщо це безпечно. Необхідність психологічної підтримки дорослого не означає, що він має приховувати будь-які емоції. Він може сказати: «Я теж хвилююся. Ми разом робимо те, що допомагає нам залишатися в безпеці».

Якщо дорослий відчуває сильний страх, йому може допомогти спочатку сісти, повільніше говорити, попросити іншого надійного дорослого організувати практичні справи. Дитині корисна передбачувана присутність, а не демонстративна беземоційність. У рекомендаціях ЮНІСЕФ щодо підтримки дітей, поранених під час війни окрему увагу приділено станові батьків і складним розмовам із дитиною.

Якщо опікун недоступний, шукайте людину, яку дитина вже знає і з якою почувається захищено: бабусю, дідуся, повнолітнього родича, учителя чи іншого відповідального дорослого. Сторонній помічник має діяти прозоро в межах своєї ролі й передавати подальший догляд відповідним службам, а не самостійно вирішувати питання опіки.

Допомога дитині, яка мовчить, завмерла або не хоче контакту

Мовчання після небезпеки може означати багато різних речей: дитина прислухається, боїться, втомилася, потребує простору, має сенсорне перевантаження або тілесну проблему. Спершу переконайтеся, що вона реагує на звернення й не потребує екстреної медичної оцінки. Якщо стан фізично стабільний, запропонуйте присутність: «Я побуду неподалік. Коли захочеш, можеш показати або сказати, що потрібно».

Не змушуйте дивитися в очі, обійматися, дихати за вашим рахунком чи відповідати на кожне запитання. Спокійне сидіння поруч, доступна вода, тиша та зв’язок із близьким можуть бути ціннішими за активну розмову. Якщо дитина має порушення слуху, зору, мовлення або використовує альтернативну комунікацію, забезпечте спосіб порозумітися, який для неї доступний.

Якщо дитина виглядає дезорієнтованою, повторює «де я?», не впізнає близьких, має зміну свідомості або травму голови, потрібна невідкладна медична оцінка. Сам факт, що поруч стався вибух чи катастрофа, не дозволяє пояснювати будь-яку дезорієнтацію лише «психологічним шоком».

Допомога за сильного страху, плачу або панікоподібного стану

Говоріть короткими фразами, зменшуйте зайві подразники та залишайтеся в межах того, що реально можна забезпечити. Для дитини, яка хоче, можна запропонувати спокійно поставити ноги на підлогу, назвати предмети навколо, відчути опору спини чи взяти знайому річ. Це індивідуальні способи орієнтування й комфорту; їх не треба перетворювати на обов’язкову процедуру.

При вираженому прискореному диханні спершу врахуйте можливі фізичні причини: травму, біль, астму, отруєння димом, серцево-судинні проблеми. Не використовуйте дихання в пакет або інші небезпечні прийоми. Якщо стан тяжкий, незвичний чи погіршується, звертайтеся по медичну допомогу. Якщо дитина просто плаче, дозвольте сльози та запропонуйте близькість або простір відповідно до її побажання.

Як діяти, якщо дитина розлучена з родиною

Спочатку перевірте її фізичні потреби й безпечне місце перебування, повідомте уповноважені служби та за встановленим порядком зафіксуйте мінімальні дані, потрібні для пошуку близьких. Не оприлюднюйте фотографію, адресу, дані про перебування або історію дитини у відкритих чатах чи соціальних мережах без правової підстави й оцінки ризиків. Не передавайте дитину людині лише на підставі усного твердження про спорідненість.

Дитині можна сказати: «Ми допомагаємо знайти твоїх близьких. Поки що ти будеш тут із дорослими, які відповідають за безпеку». Не обіцяйте точного часу возз’єднання, якщо його ніхто не знає. Служби захисту дітей мають перевіряти, що будь-яке переміщення й відновлення контакту справді відповідає інтересам дитини. Ці принципи викладені в міжнародних рекомендаціях ЮНІСЕФ для дітей, переміщених через війну в Україні.

Підтримка дітей з інвалідністю й особливими потребами

Під час першого контакту запитайте дитину або її доглядальника, який спосіб спілкування, допомоги й пересування потрібен. Дотримуйтеся звичного способу підтримки, якщо він безпечний: жестова мова, піктограми, письмові повідомлення, слуховий апарат, окуляри, комунікаційний пристрій, ліки чи знайомі предмети. Попросіть дозвіл перед фізичним супроводом або переміщенням засобу мобільності.

Дітям із підвищеною сенсорною чутливістю можуть бути особливо обтяжливими сирени, яскраве світло, натовп та несподівані дотики. Завчасно пояснюйте наступні дії, пропонуйте тихішу ділянку й не вимагайте вербальної відповіді, якщо дитині легше показувати. Доступність допомоги означає участь дитини в рішеннях на рівні її можливостей, а також збереження необхідного догляду й супроводу.

Різні ситуації: укриття, евакуація, лікарня й втрата дому

В укритті основними завданнями є фізична безпека, контакт із близькими, інформація про правила перебування, вода, туалет, зручне місце та зменшення хаотичних подразників. Якщо обстріли повторюються, немає підстав наполягати, що загроза вже минула. Правдиві короткі повідомлення, спільний план і можливість зайнятися знайомою справою корисніші за обіцянки, які дорослі не можуть виконати. Про особливості самої ситуації читайте також матеріал про перші години після обстрілу.

Під час евакуації допомагають чітка інформація про маршрут, можливості зупинки й відпочинку, доступ до харчування, необхідних ліків та план зв’язку, якщо родина тимчасово розділиться. Для маленьких дітей особливо важливі знайома людина й речі повсякденного догляду, для підлітків — пояснення змін і право поставити запитання. Окремі організаційні труднощі детально розглянуто в статті про психологічну підтримку під час евакуації.

У лікарні дитині, якщо дозволяє медична ситуація, пояснюють кожну процедуру перед її проведенням, запитують про дискомфорт і сприяють присутності довіреного дорослого. Обсяг інформації узгоджують із віком і правилами лікування; інформування не означає покладання на дитину відповідальності за складне медичне рішення. Психологічна допомога підтримує лікування, знеболення й реабілітацію, не замінюючи їх.

Коли родина втратила житло, у першу чергу потрібні прихисток, документи, базові речі та інформація про близьких. Дитина може найбільше переживати через загублену іграшку, домашню тварину або неможливість зв’язатися з друзями. Сприймайте ці втрати серйозно: вони пов’язані зі знайомим для неї світом. Підтримуйте доступні звичні дії, уникаючи тиску «швидко повернутися до нормального життя».

Чого дорослим і фахівцям слід уникати

Не організовуйте обов’язкового колективного переказування події одразу після катастрофи. Не вимагайте від дітей детально описати найбільш болісні моменти, дати оцінку власній реакції чи «виплакатися до кінця». Клінічна настанова NICE щодо ПТСР рекомендує не застосовувати психологічно сфокусований дебрифінг для профілактики або лікування ПТСР. Добровільне висловлення почуттів у довірливій розмові — інша ситуація; слухати дитину можна й потрібно, якщо вона сама хоче говорити.

Уникайте поспішних діагнозів «гостра травма», «ПТСР», «дисоціація» на підставі плачу, малюнка, тремтіння або мовчання. Відмовтеся від публічного фотографування засмученої дитини, записування її історії для звіту без належної потреби та поширення особистих даних. Не обіцяйте конфіденційності без винятків, якщо існує потреба повідомити відповідні служби для захисту від насильства чи інших безпосередніх загроз. Поясніть дитині доступними словами, що саме буде передано і кому.

Не нав’язуйте медитацію, дихальні вправи, обійми або гру як універсальний спосіб заспокоєння. Деяким дітям ці дії допоможуть, інших дратуватимуть чи перевантажуватимуть. Питайте, спостерігайте та змінюйте підхід відповідно до реакції.

Коли потрібна негайна допомога лікаря або служб захисту

Невідкладне звернення потрібне при втраті або зміні свідомості, судомах, травмі голови з порушенням орієнтації, утрудненому диханні, сильній кровотечі, підозрі на отруєння димом, вираженому зневодненні, тяжкому болю або іншому загрозливому фізичному стані. В Україні повідомляйте про це через 112 або 103. Дорослий має залишатися поруч у безпечному місці, доки відповідальні служби беруть ситуацію під контроль.

Термінової професійної оцінки також потребують безпосередня суїцидальна небезпека чи намір заподіяти собі шкоду, небезпечна поведінка, тяжка незвична дезорієнтація, виражені порушення сприйняття, різке збудження з ризиком травмування або нездатність забезпечити безпеку дитини. Якщо є підозра на насильство, експлуатацію, нехтування доглядом або зникнення законного опікуна, залучайте передбачені місцевим порядком служби захисту дітей; самостійний розпитувальний «допит» проводити не слід.

Окремі фізичні чи поведінкові прояви мають різні причини. Маршрут визначає реальний ризик та професійне оцінювання, а не назва психічного стану, яку хтось припустив після події. За сумніву щодо тяжкого стану безпечніше звернутися по медичну консультацію.

Коли варто звернутися по подальшу психологічну допомогу

У перші дні дорослі можуть спостерігати, як дитина їсть, спить, спілкується, грається, вчиться й витримує короткі розлуки, а також чи зменшується напруження там, де є достатня безпека. При частих нічних жахах, наполегливому униканні, тривалому сильному страху, значних змінах поведінки, вираженій провині, пригніченості чи порушенні повсякденного функціонування організуйте консультацію сімейного лікаря, педіатра або фахівця з психічного здоров’я дітей. Не потрібно чекати фіксованого строку, якщо страждання значне або безпека під загрозою.

Медичний працівник або відповідний спеціаліст оцінить, чи потрібне активне спостереження, психологічне втручання, лікування або інша допомога. NICE NG116 передбачає вікові та часові критерії для розгляду травмофокусованої когнітивно-поведінкової терапії за клінічно значущих симптомів ПТСР у дітей. Ця рекомендація стосується спеціалізованої допомоги при визначених клінічних потребах; вона не означає необхідності однакового лікування всім дітям після катастрофи.

Після повторних обстрілів чи тривалого переміщення стан може змінюватися хвилями. Переглядайте потреби дитини після зміни місця перебування, втрати близьких, початку навчання або нової події, навіть якщо в перший день вона виглядала спокійною. Супровід має поєднувати психологічні ресурси з практичною підтримкою родини та захистом прав дитини.

Що можуть зробити вчителі, волонтери та гуманітарні працівники

У пунктах прийому та школах варто заздалегідь визначити місце для конфіденційної розмови, процедури повідомлення про загрозу дитині, доступний маршрут до медичних і соціальних служб та порядок дій у разі розлуки. Працівники мають знати свою відповідальність, правила згоди, приватності, неприпустимості насильства та межі власної підготовки. Міжвідомчі настанови IASC розглядають психосоціальну допомогу як частину ширшого гуманітарного реагування.

Учитель може відновити передбачувану структуру заняття, запропонувати доступну діяльність, помітити дитину, яка потребує додаткового супроводу, і підтримати контакт із родиною. Його завдання не полягає у психіатричному оцінюванні всього класу або проведенні колективної терапії без належної кваліфікації та згоди. Для індивідуального звернення важливі достатня приватність і збереження звичних стосунків із дитиною.

Волонтер, який допоміг дитині, повинен знати, кому передати її потреби й коли завершити контакт. Надійна система передачі відповідальності має більшу практичну цінність, ніж обіцянка особисто супроводжувати кожну родину без відповідних ресурсів.

Що відомо про ефективність першої психологічної допомоги

Міжнародні настанови рекомендують ППД як гуманну, практичну й етично орієнтовану підтримку після надзвичайних подій. Водночас статус гуманітарної рекомендації слід відрізняти від доказу конкретного лікувального ефекту. Систематичний огляд Dieltjens та співавторів (2014) виявив недостатність надійних даних для висновків про ефективність окремих практик ППД.

Систематичний огляд Hermosilla та співавторів (2023) охопив 12 досліджень за участю 1437 людей, серед яких були підлітки й дорослі. Дослідження повідомляли про потенційно позитивні зміни, але лише одне було рандомізованим, а ризик систематичних похибок загалом оцінено як високий. Через різнорідність методів і обмеження дизайну цих робіт не можна стверджувати, що ППД гарантовано запобігає ПТСР у дітей або має встановлений універсальний терапевтичний ефект.

Практичне обґрунтування ППД полягає також у тому, що дитина має право на безпечне ставлення, зрозумілу інформацію, контакт із близькими й доступ до необхідних послуг незалежно від результатів майбутніх клінічних досліджень. Важливо уникати потенційно шкідливих дій, як-от примусовий дебрифінг, і забезпечувати належне перенаправлення при тяжких станах. Окремі спеціалізовані втручання мають власну доказову базу й показання; їхня ефективність не переноситься автоматично на першу психологічну допомогу.

Поширені запитання

Чи треба одразу вести дитину до психолога після обстрілу?

За наявності фізичної безпеки, підтримки близьких і можливості задовольняти базові потреби дитині може бути достатньо уважного догляду й подальшого спостереження. За тяжких, небезпечних або стійких проявів допомогу організовують відповідно до конкретних потреб. Психологічна консультація може бути доречною і без встановленого діагнозу, якщо батьки не знають, як підтримати дитину, або вона сама просить поговорити з фахівцем.

Чи потрібно просити дитину намалювати те, що сталося?

Можна запропонувати малювання, якщо дитина любить це заняття й сама погоджується. Не просіть обов’язково відтворювати страшні сцени, не аналізуйте символи як ознаки діагнозу й не вимагайте пояснення кожної деталі. Вільна гра та творчість можуть бути формами звичної активності й контакту.

Що робити, коли дитина повторює одне запитання багато разів?

Повторюйте просту правдиву відповідь, яку знаєте, та уточнюйте, що саме її хвилює. Дитина може перевіряти, чи план дорослих залишається незмінним. Якщо інформація змінилася, скажіть про це прямо. Коли запитань забагато, запропонуйте короткий відпочинок і домовтеся, коли повернетеся до розмови.

Чи допомагає обіймання?

Якщо дитині приємні обійми від людини, якій вона довіряє, фізична близькість може бути джерелом комфорту. Спитайте або уважно спостерігайте за її бажанням. У разі відмови поважайте особисті межі й запропонуйте інший спосіб підтримки.

Чи слід дозволяти дитині дивитися новини й відео катастрофи?

Дорослим варто зменшувати повторний перегляд шокувальних зображень, допомагати знаходити перевірену інформацію й відповідати на запитання. Підліткам важливо пояснювати, чому певний вміст може надмірно навантажувати та порушувати приватність постраждалих, залучаючи їх до розумного рішення щодо інформаційного середовища.

Що, якщо дитина спершу була спокійною, а згодом почала погано спати або боятися?

Потреби змінюються, особливо після повернення до навчання, нових загроз чи розлук. Варто перевірити фізичне здоров’я, умови сну, актуальний рівень безпеки й доступність підтримки. Якщо прояви виражені, тривають або порушують життя, потрібна фахова консультація. Перший спокійний день сам по собі не передбачає подальшого стану.

Пов’язані статті

Перша психологічна допомога: принципи, алгоритм і межі застосування — загальні принципи підтримки людей після надзвичайних подій.

Психологія гуманітарних криз і катастроф: наслідки, допомога та відновлення — місце дитячої допомоги в ширшій системі гуманітарного реагування.

Що робити після обстрілу: психологічна підтримка постраждалих у перші години — безпека й перші дії після ракетного удару або обстрілу.

Психологічна підтримка під час евакуації: дорога, очікування і прибуття — підтримка родини під час переїзду.

Коли після катастрофи потрібна невідкладна психіатрична допомога — критерії небезпечних психічних станів та маршрутизація.

Психологічний дебрифінг після катастрофи: докази користі та ризики — чому примусове обговорення події не є рекомендованою профілактикою ПТСР.

Діти й підлітки під час катастроф: психологічні реакції та потреби — вікові реакції, ризики й потреби дітей у гуманітарних кризах.

Як говорити з дітьми про обстріли, укриття та евакуацію — вікові пояснення небезпеки та практичні слова підтримки.

Джерела

Dieltjens, T., Moonens, I., Van Praet, K., De Buck, E., & Vandekerckhove, P. (2014). A systematic literature search on psychological first aid: Lack of evidence to develop guidelines. PLOS ONE, 9(12), e114714.

Hermosilla, S., et al. (2023). We need to build the evidence: A systematic review of psychological first aid on mental health and well-being. Journal of Traumatic Stress.

Inter-Agency Standing Committee. (2007). IASC Guidelines on Mental Health and Psychosocial Support in Emergency Settings.

National Institute for Health and Care Excellence. (2018). Post-traumatic stress disorder: NICE guideline NG116.

Save the Children Denmark. (2013). Psychological First Aid Training Manual for Child Practitioners.

UNICEF. (2022). Guidance for protecting displaced and refugee children in and outside of Ukraine.

UNICEF. (2022). Як підтримати дітей у часи невизначеності та стресу.

UNICEF. (2025). Рекомендації для батьків щодо підтримки дітей, які втратили здоров’я та зазнали ушкоджень внаслідок війни.

UNICEF, Save the Children, MHPSS Collaborative, & World Health Organization. (б. р.). I Support My Friends: A training for children and adolescents on how to support a friend in distress.

World Health Organization, War Trauma Foundation, & World Vision International. (2011). Psychological first aid: Guide for field workers.

Державна служба України з надзвичайних ситуацій. (б. р.). Контакти екстрених служб.