Неофрейдизм: що це, представники та відмінність від фрейдизму

16 лип. 2023 р.

Читати 7 хв

Оновлено: 3 дні тому

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 16 липня 2023 · Редакційна політика

Неофрейдизм — це історична назва групи постфройдівських підходів, які зберігали частину психоаналітичної спадщини Зиґмунда Фройда, але переглядали її біологічний і психосексуальний акцент. Для багатьох авторів важливішими ставали культура, соціальне середовище, почуття безпеки, міжособистісні відносини та те, як людина формується у взаємодії з іншими.

Головна складність полягає в тому, що неофрейдизм не був однією доктриною з єдиним засновником, маніфестом і незмінним списком представників. У широких оглядах до неофрейдистів можуть зараховувати різних «спадкоємців-дисидентів» Фройда, зокрема Альфреда Адлера та Карла Густава Юнга. У вужчому історичному значенні йдеться передусім про американське культурно-інтерперсональне коло середини ХХ століття — Карен Хорні, Еріха Фромма, Гаррі Стека Саллівана, Клару Томпсон та близьких до них авторів.

Тому коректна відповідь на запитання «хто належить до неофрейдистів?» завжди потребує уточнення, у якому значенні використано термін. Саме цю різницю ми й розберемо.

Що таке неофрейдизм простими словами

Простими словами, неофрейдисти починали з проблем, поставлених психоаналізом, але не погоджувалися, що особистість і невротичні конфлікти варто пояснювати переважно вродженими потягами та психосексуальним розвитком. Вони значно більше запитували: у яких стосунках живе людина, якою є її сім’я, культура й суспільство, що створює відчуття небезпеки або ізоляції, як соціальні вимоги впливають на характер і самооцінку.

Це не означає повної відмови від Фройда. Частина неофрейдистів зберігала інтерес до несвідомих процесів, внутрішніх конфліктів, захистів, раннього досвіду та психоаналітичної роботи. Але пояснювальний центр зміщувався: від біологічно заданих потягів — до стосунків, культури, безпеки, соціальної адаптації та образу себе.

Окремо про вихідну традицію: «Фрейдизм», «Психоаналіз» і персональний хаб Зиґмунда Фройда.

Чому слово «неофрейдизм» має широке і вузьке значення

Психолог Тім Марш у енциклопедичному огляді спеціально звертає увагу на нестабільність цього ярлика. Історики психології та фахівці з психоаналізу нерідко вкладають у нього різний обсяг.

У широкому значенні неофрейдистом називають автора, який виріс із фройдівської традиції, але помітно відійшов від неї — наприклад, зменшив роль інфантильної сексуальності або посилив соціальні й культурні пояснення. За такого підходу до списку можуть потрапляти Адлер і Юнг.
У вузькому значенні неофрейдизм — це переважно американська традиція 1930–1940-х і середини ХХ століття, що поєднувала психоаналітичне походження з культурною антропологією, соціальними науками та міжособистісним баченням особистості. Найстабільніше тут називають Хорні, Фромма, Саллівана і Томпсон.

Це розрізнення важливе не лише для істориків. Без нього виникає дивна картина, ніби аналітична психологія Юнга, індивідуальна психологія Адлера і міжособистісна психіатрія Саллівана — одна школа. Насправді це різні теоретичні традиції, які мають власну історію й поняттєвий апарат.

Академічний огляд: Тім Марш, «Neo-Freudians», 2017.

«Неофрейдизм» чи «неофройдизм»

В українських джерелах трапляються обидві форми. Орфографічний ресурс СЛОВНИК.ua фіксує «неофрейдизм», тоді як Енциклопедія Сучасної України використовує форму «неофройдизм» і відсилає її до статті про фройдизм. На Українському психологічному ХАБі збережено історичний URL і головну пошукову форму «неофрейдизм», оскільки саме вона вже має накопичений пошуковий капітал. Ім’я людини в тексті подаємо як Зиґмунд Фройд.

Мовні довідки: СЛОВНИК.ua; Енциклопедія Сучасної України.

Як виник неофрейдизм

Неофрейдизм не виник у конкретний день і не був заснований однією людиною. Він формувався на тлі розколів і переглядів усередині та навколо психоаналізу. Уже ранні соратники Фройда сперечалися з ним про природу мотивації, сексуальність, агресію, соціальні чинники та будову особистості. Але вузький історичний неофрейдизм зазвичай пов’язують із США 1930–1940-х років.

За описом Еверетта Делаганті, це були психоаналітики, які не дотримувалися фройдівської ортодоксії, але визнавали власне психоаналітичне походження. Вони активно засвоювали ідеї культурної антропології та соціальних наук і дедалі частіше пояснювали особистість та психологічні труднощі через міжособистісні й культурні процеси. Саме тому історики іноді використовують поруч назву «культурний психоаналіз».

Історик Ніл Маклафлін описував неофрейдизм не як чисту теорію, а як гібридне інтелектуальне явище: водночас психоаналітичну фракцію, теоретичну інновацію, терапевтичну традицію, культурний рух і популярну інтелектуальну течію. Це добре пояснює, чому його межі так і не стали абсолютно чіткими.

Що неофрейдисти переглядали у Фройда

У різних авторів набір змін відрізнявся, тому говорити про одну «неофрейдистську теорію» неточно. Проте кілька напрямів перегляду повторювалися.

Менше біологічного редукціонізму. Потяги й сексуальність переставали бути універсальним ключем до пояснення характеру та неврозу.
Більше соціального контексту. На передній план виходили сімейні відносини, культура, нерівність, соціальні очікування, почуття безпеки й належності.
Більше міжособистісного виміру. Психологічні труднощі розглядали не лише як внутрішню боротьбу психічних інстанцій, а й як сталі способи взаємодії з іншими людьми.
Інше розуміння особистості. У працях неофрейдистів значно важливішими стали поняття «Я» у звичайнішому сенсі, самості, образу себе, соціального характеру, міжособистісних стратегій та розвитку в культурному середовищі.
Критика окремих тверджень про жіночу психологію. Особливо виразно це зробила Карен Хорні, яка заперечувала універсалізацію фройдівських пояснень жіночого розвитку й підкреслювала вплив культури та нерівності.

Тому старе популярне визначення, ніби головний принцип неофрейдизму — поділ психіки на Ід, Его і Супер-Его, перевертає логіку напряму. Структурна модель належить до власної системи Фройда. Неофрейдистів історично вирізняло саме те, що вони значну частину класичного фройдівського апарату переосмислювали.

Основні представники неофрейдизму у вузькому значенні

Карен Хорні

Карен Хорні — одна з найстабільніше атрибутованих представниць культурного неофрейдизму. Вона зберігала психоаналітичний інтерес до внутрішнього конфлікту й захистів, але дедалі більше пояснювала невротичний розвиток через міжособистісне середовище та культуру.

Центральним у її зрілій теорії стало поняття базової тривоги — переживання безпорадності, ізоляції та небезпеки у світі. Американська психологічна асоціація описує пов’язані з цією моделлю невротичні потреби й три основні тенденції: рух до людей, проти людей і від людей. Це історична теоретична система Хорні, а не сучасна діагностична класифікація.

Довідки: APA Dictionary — basic anxiety; APA Dictionary — neurotic trend.

Еріх Фромм

Еріх Фромм поєднував психоаналітичну спадщину із соціальною теорією, аналізом культури, свободи, відчуження та характеру. Для нього людину не можна було пояснити лише набором внутрішніх потягів: спосіб життя суспільства, його інституції та цінності також формують типові способи переживати себе й стосунки з іншими.

Фромм водночас виходить далеко за межі одного ярлика «неофрейдист». Його читають як психоаналітика, соціального мислителя, гуманістичного автора й критика модерного суспільства. Тому в графі знань він є окремою персоналією, а зв’язок із неофрейдизмом — лише одна частина його доробку.

Гаррі Стек Салліван

Гаррі Стек Салліван змістив центр теорії особистості у бік міжособистісних ситуацій. Замість того щоб розглядати людину як ізольовану психіку, якою керують внутрішні потяги, він наголошував на повторюваних відносинах, тривозі, почутті безпеки та способах взаємодії з іншими.

Саме Саллівана академічні довідники найпослідовніше називають однією з ключових фігур вузького неофрейдистського кола. Його лінія стала важливою для подальшого міжособистісного психоаналізу, але її не слід механічно ототожнювати з усією сучасною реляційною або психодинамічною терапією.

Клара Томпсон

Клара Томпсон менш відома широкій аудиторії, проте в клінічній енциклопедичній літературі її називають серед помітних членів американського неофрейдистського кола поряд із Хорні, Фроммом і Салліваном. Вона була важливою фігурою міжособистісної психоаналітичної традиції та передавання цих ідей наступним поколінням.

Цей приклад ще раз показує різницю між популярним каноном і історією дисципліни: списки, що складаються лише з найвідоміших імен, часто втрачають учасників реальних інтелектуальних мереж.

Чи були Адлер і Юнг неофрейдистами

Так — якщо використовувати слово в дуже широкому підручниковому сенсі. Адлер і Юнг починали всередині раннього психоаналітичного руху, потім вступили у теоретичний конфлікт із Фройдом і створили власні системи. Саме тому деякі огляди називають їх неофрейдистами як найвідоміших дисидентських спадкоємців Фройда.

Ні — якщо йдеться про вузький американський культурно-інтерперсональний напрям 1930–1940-х років. Адлер помер 1937 року і вже давно розвивав власну індивідуальну психологію; Юнг створив аналітичну психологію з окремою моделлю психіки, архетипами та колективним несвідомим. Тому в системному каноні правильніше не підпорядковувати їх «неофрейдизму», а показувати історичний зв’язок і різницю класифікацій.

Окремі канонічні хаби: Альфред Адлер і Карл Густав Юнг.

Неофрейдизм, фрейдизм і психоаналіз: у чому різниця

Фрейдизм — історичне позначення фройд-центричного ядра ідей і традицій, найближчих до власної теорії Фройда.
Неофрейдизм — назва різних ревізій цієї спадщини; у вузькому сенсі особливо культурно-інтерперсональної американської лінії.
Психоаналіз — ширша теоретична, клінічна та професійна традиція, яка після Фройда розгалузилася на багато напрямів і не зводиться ні до фрейдизму, ні до неофрейдизму.
Сучасна психодинамічна психотерапія — ще ширше клінічне поле. Її конкретні методи оцінюють за сучасними дослідженнями; їхня ефективність не доводить автоматично правильність історичних теорій Хорні, Фромма, Саллівана або самого Фройда.

Чого неофрейдизм не означає

Це не одна формально заснована школа з єдиним автором і догматичною програмою.
Це не інша назва структурної моделі Ід–Его–Супер-Его.
Це не будь-яка психологічна теорія, що з’явилася після Фройда.
Це не сучасний діагноз і не стандартизований протокол психотерапії.
Це не спосіб гарантовано «знайти приховану причину» проблеми. Історичні психоаналітичні інтерпретації не можна подавати як автоматично встановлені факти про конкретну людину.

Що залишилося від неофрейдистської спадщини

Неофрейдистський поворот важливий для історії психології насамперед тим, що розширив психоаналітичне поле. Він зробив значно помітнішими питання культури, соціальної нерівності, міжособистісних відносин, почуття безпеки, самообразу та взаємодії людини із суспільством. Частина цих тем згодом розвивалася в міжособистісному та реляційному психоаналізі, гуманістичній психології й інших напрямах, уже не обов’язково під назвою «неофрейдизм».

Водночас історичний вплив не дорівнює сучасній емпіричній валідизації кожного положення. Наприклад, поняття базової тривоги Хорні або соціального характеру Фромма можуть бути важливими для історії ідей, але їх не слід подавати як універсальні механізми, встановлені сучасною експериментальною психологією.

Те саме стосується психотерапії. Сучасні психодинамічні методи мають власну доказову літературу, але вона оцінює конкретні сучасні втручання, а не «неофрейдизм» як єдину терапію.

Коротко

Неофрейдизм — історичний ярлик для постфройдівських ревізій, а не одна однорідна доктрина.
Термін має широке значення — різні дисидентські спадкоємці Фройда — і вузьке, пов’язане з американською культурно-інтерперсональною традицією середини ХХ століття.
У вузькому сенсі ключовими постатями є Карен Хорні, Еріх Фромм, Гаррі Стек Салліван і Клара Томпсон.
Адлера та Юнга іноді називають неофрейдистами в широких підручникових класифікаціях, але їхні індивідуальна й аналітична психології є самостійними школами.
Неофрейдисти загалом послабили біологічний і психосексуальний акцент класичного фройдизму та посилили роль культури, соціального середовища й міжособистісних відносин.
Сучасний психоаналіз і психодинамічна психотерапія значно ширші за історичний неофрейдизм.