Інтерперсональний психоаналіз: історія, Салліван, Томпсон та основні ідеї
Оновлено: 16 вер.
Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 16 липня 2023 · Редакційна політика
Інтерперсональний психоаналіз — це психоаналітична традиція, у якій особистість і психологічні труднощі розглядають не ізольовано, а в контексті реальних стосунків, комунікації, культури та взаємного впливу людей. Його історичне ядро пов’язане з міжособистісною психіатрією Гаррі Стек Саллівана, роботами Клари Томпсон і колом Інституту Вільяма Алансона Вайта (William Alanson White Institute).
Це не те саме, що інтерперсональна психотерапія (IPT). Інтерперсональний психоаналіз виник як тривала психоаналітична традиція й школа мислення, тоді як IPT — пізніша, структурована й обмежена в часі психотерапія, розроблена у 1970-х роках Джеральдом Клерманом, Мирною Вайсман та колегами.
Що таке інтерперсональний психоаналіз
У класичній психоаналітичній традиції початку ХХ століття значну увагу приділяли внутрішнім конфліктам, потягам, фантазіям і несвідомим процесам. Інтерперсональні автори не відкинули несвідоме, але змістили центр уваги: психічне життя, на їхню думку, формується й проявляється у взаємодії з іншими людьми.
Тому аналітична ситуація розглядається не як спостереження «нейтрального» фахівця за внутрішнім світом пацієнта, а як міжособистісне поле. Аналітик теж присутній у взаємодії, впливає на неї і водночас може досліджувати, як саме ця взаємодія організовується. Для сучасної інтерперсональної традиції важливими стали взаємність, контекст стосунків, способи регуляції тривоги, очікування від інших і те, як повторювані способи взаємодії відтворюються в терапії.
Як виник інтерперсональний підхід
Гаррі Стек Салліван: міжособистісна психіатрія
Одним із головних теоретичних джерел був Гаррі Стек Салліван. У статті 1937 року він прямо описував психіатрію як дослідження міжособистісних відносин. У його системі особистість не існує поза стосунками: тривога, Я-система, операції безпеки, спотворення сприйняття інших і повторювані патерни взаємодії формуються в соціальному полі.
Важливо не приписувати Саллівану те, чого він сам не заявляв. Його власною мовою були «interpersonal relations» та «interpersonal psychiatry». Він створив фундамент для майбутньої інтерперсональної психоаналітичної традиції, але назва «interpersonal psychoanalysis» закріпилася пізніше.
Клара Томпсон: від міжособистісної психіатрії до психоаналітичної школи
Клара Томпсон відіграла ключову роль у перетворенні різних реформаторських ліній на впізнавану психоаналітичну традицію. Вона була близькою колегою Саллівана, знала ідеї Еріха Фромма й поєднувала салліванівський акцент на міжособистісних відносинах із культурним і соціальним аналізом Фромма та власним клінічним досвідом.
Історик інтерперсонального психоаналізу Доннел Стерн, спираючись на матеріали Томпсон, зазначає важливу термінологічну деталь: словосполучення «interpersonal psychoanalysis» було використане Морісом Гріном як назва збірки вибраних праць Томпсон, виданої 1964 року. Тому коректніше говорити не про одного «автора терміна» чи одного засновника школи, а про поступове формування традиції.
Інститут Вільяма Алансона Вайта
Інституційним осередком напряму став Інститут Вільяма Алансона Вайта у Нью-Йорку. Офіційна історія Інституту називає серед засновників 1943 року Еріха Фромма, Фріду Фромм-Райхманн, Гаррі Стек Саллівана, Девіда Ріоча, Джанет Ріоч і Клару Томпсон. Інститут постав як альтернатива жорсткішій ортодоксальній моделі американського психоаналізу й поєднав фройдівську традицію з перспективами соціальних наук.
Клара Томпсон стала першим директором Інституту. Його міжособистісний погляд підкреслював, що аналітик є реальною людиною в терапевтичних стосунках, а культура, сім’я та суспільні умови мають значення для розвитку особистості. Сьогодні Інститут і далі визначає свою місію як розвиток теорії та практики інтерперсонального психоаналізу.
Основні ідеї інтерперсонального психоаналізу
1. Особистість формується у стосунках
Для інтерперсональної традиції характерні способи переживання себе й інших не можна повністю пояснити лише внутрішніми потягами чи фантазіями. Важливо досліджувати реальні й уявлювані стосунки, досвід близькості та відкидання, тривогу, безпеку, культурні правила і те, як людина очікує реакцій від інших.
2. Аналітик є учасником поля
Салліван описував клініциста як «учасника-спостерігача»: спостерігати взаємодію повністю ззовні неможливо, бо присутність дослідника або терапевта вже змінює ситуацію. У сучасному інтерперсональному психоаналізі цю ідею розвинули до уявлення про взаємний, часто частково несвідомий вплив двох суб’єктивностей — пацієнта й аналітика.
3. Терапевтичні стосунки — джерело даних
Перенесення й контрперенесення залишаються важливими психоаналітичними поняттями, але перенесення не є «єдиним головним поняттям» інтерперсонального психоаналізу. Те, що відбувається між двома людьми в кабінеті, розглядають як матеріал для дослідження способів контакту, очікувань, захистів, тривоги, дистанції, залежності, конфлікту й близькості.
4. Соціальний і культурний контекст має значення
Салліван, Томпсон, Фромм та інші автори цього кола розширили психоаналітичний фокус за межі внутрішньопсихічної моделі. На формування особистості, на їхню думку, впливають сім’я, група, соціальні норми, культура й історичне середовище. Для середини ХХ століття це було важливим відходом від більш вузьких версій ортодоксального психоаналізу.
Чим інтерперсональний психоаналіз відрізняється від класичного
Історичний класичний психоаналіз сильніше наголошував на потягах, внутрішньопсихічному конфлікті та несвідомій фантазії; інтерперсональна традиція — на стосунках і соціальному полі.
Класичний ідеал нейтрального «екрана» прагнув мінімізувати особисту присутність аналітика; інтерперсональні автори вважали, що вплив аналітика неможливо усунути й його слід досліджувати.
Інтерперсональний підхід надає більшої ваги теперішній взаємодії пацієнта й аналітика, не зводячи її лише до повторення минулого.
Соціальний і культурний контекст тут є частиною теорії особистості, а не лише зовнішнім тлом.
Це порівняння є історичним, а не абсолютним. Сучасний психоаналіз дуже різноманітний: багато шкіл давно відійшли від карикатурного образу мовчазного «порожнього екрана», а реляційні, об’єктні, самопсихологічні та інші напрями теж працюють із відносинами й взаємним впливом.
Інтерперсональний і реляційний психоаналіз
Інтерперсональна традиція стала одним із важливих джерел так званого реляційного повороту в психоаналізі. Історичні огляди показують, що реляційний психоаналіз успадкував від інтерперсональних авторів увагу до двоособового поля, взаємного впливу, реальних стосунків і неможливості повністю відокремити спостерігача від того, що він спостерігає.
Водночас це не повні синоніми. Доннел Стерн описує сучасний інтерперсональний психоаналіз як традицію з особливим акцентом на радикальній теорії поля й на формах досвіду, які виникають у теперішній взаємодії. Реляційний психоаналіз є ширшим рухом, що інтегрував інтерперсональні ідеї з іншими психоаналітичними джерелами. Межі між цими напрямами сьогодні частково перекриваються.
Чи є це те саме, що інтерперсональна психотерапія (IPT)
Ні. Подібність назв часто створює плутанину. Інтерперсональна психотерапія, або IPT, була розроблена й випробувана у 1970-х роках Мирною Вайсман, Джеральдом Клерманом та колегами як короткотривала, структурована психотерапія, спочатку для депресії. Пізніше її адаптували для інших клінічних проблем і вікових груп.
Салліванова міжособистісна теорія входить до історичного інтелектуального тла IPT, однак Салліван не розробляв цей метод. Так само інтерперсональний психоаналіз не є «довгою версією IPT»: це інша традиція, з іншою історією, теоретичною мовою, навчанням і способом організації терапевтичної роботи.
Що відомо про ефективність
Не варто описувати інтерперсональний психоаналіз як «особливо ефективний» при депресії, тривожних розладах чи розладах харчової поведінки без окремих досліджень саме цієї традиції. Сучасні дослідження справді підтримують психодинамічну психотерапію як широку групу методів для низки поширених психічних розладів, але ці результати не можна автоматично переносити на інтерперсональний психоаналіз як окрему історичну школу.
Наприклад, парасольковий огляд 2023 року оцінив психодинамічну терапію як доказово підтриману для депресивних, тривожних, особистісних і соматичних симптомних розладів, хоча якість доказів і ризики упередження відрізнялися між категоріями. Метааналітичний огляд 2024 року знайшов еквівалентні результати мануалізованої психодинамічної терапії та когнітивно-поведінкової терапії одразу після лікування депресивних розладів, але даних для висновку про еквівалентність на подальшому спостереженні було недостатньо.
Ці дані стосуються психодинамічної терапії загалом, а не окремого стандартизованого протоколу «інтерперсонального психоаналізу». Тому коректний висновок такий: традиція має клінічну й історичну вагу, але її власну ефективність не слід описувати через перелік діагнозів без спеціальних досліджень. Вибір психотерапії залежить від конкретної проблеми, клінічної оцінки, доступних доказових методів, кваліфікації фахівця та уподобань людини.
Критика й обмеження
Межі школи нечіткі: сучасний інтерперсональний психоаналіз значною мірою перетинається з реляційним та іншими сучасними психоаналітичними підходами.
Частина ключових понять походить з історичних теоретичних моделей і не має статусу окремо підтверджених психологічних механізмів.
Традиційна психоаналітична робота може бути тривалою й ресурсомісткою, що впливає на доступність.
Результати досліджень психодинамічної терапії загалом не є автоматичним доказом ефективності саме цієї школи для конкретного розладу.
Вплив і сучасне значення
Інтерперсональний психоаналіз важливий насамперед як міст між раннім психоаналізом і сучасними моделями, у яких терапевтичні стосунки розглядають як взаємну систему. Він допоміг зробити легітимними теми реальної присутності аналітика, контрперенесення, соціального контексту й безпосередньої взаємодії в сесії.
Інститут Вільяма Алансона Вайта залишається головним інституційним носієм цієї традиції, а журнал Contemporary Psychoanalysis, заснований 1964 року, став одним із майданчиків її розвитку. Вплив інтерперсонального мислення помітний і в реляційному психоаналізі, і ширше — у сучасній увазі психотерапії до терапевтичних стосунків та міжособистісного контексту.