Гаррі Стек Салліван: біографія, міжособистісна теорія, ідеї та внесок у психіатрію

3 вер.

Читати 8 хв

Оновлено: 3 дні тому

Автор: Український психологічний ХАБ · Опубліковано: 3 вересня 2026 · Редакційна політика

Гаррі Стек Салліван — американський психіатр і психоаналітичний теоретик, який зробив міжособистісні відносини центральною одиницею психіатричного пояснення. Його найвідоміша теза полягала в тому, що особистість неможливо зрозуміти поза повторюваними ситуаціями взаємодії з іншими людьми. Саме з цієї позиції сформувалися міжособистісна психіатрія та міжособистісна теорія психіатрії Саллівана.

Салліван особливо відомий роботою з пацієнтами, яким у першій половині XX століття діагностували шизофренію. Він намагався бачити у психотичних переживаннях не набір незрозумілих симптомів, а людський досвід, який можна досліджувати через історію стосунків, комунікацію, тривогу та конкретну ситуацію взаємодії. Сьогодні ця система має передусім історико-теоретичне значення: сучасна психіатрія пояснює шизофренію багатофакторно й не зводить її походження до міжособистісних причин.

Хто такий Гаррі Стек Салліван

Повне ім’я — Герберт «Гаррі» Стек Салліван (Herbert “Harry” Stack Sullivan). Він народився 21 лютого 1892 року в Норвічі, штат Нью-Йорк, і помер 14 січня 1949 року в Парижі. Салліван здобув медичну освіту в Чиказькому коледжі медицини й хірургії та отримав диплом лікаря 1917 року.

Архівний огляд Медичного коледжу Вейла Корнелльського університету (Weill Cornell Medicine) уточнює важливу деталь його освіти: до медицини Салліван вступив до Корнелльського університету на державну стипендію з наміром вивчати фізику, але навчання там не завершив. Під час Першої світової війни служив у медичному корпусі армії США. На початку 1920-х років працював у системі допомоги ветеранам і в лікарні Святої Єлизавети у Вашингтоні, де познайомився з впливовим американським психіатром Вільямом Алансоном Вайтом.

Клінічний період у лікарні Шеппарда і Еноха Пратта

Вирішальним для формування Саллівана став період роботи в лікарні Шеппарда і Еноха Пратта в Меріленді у 1920-х роках. Історичні дослідження описують спеціальне відділення, де він працював із молодими чоловіками з діагнозом шизофренії та мав значну автономію в організації середовища і доборі персоналу. З 1925 до 1930 року він очолював клінічні дослідження.

Для історії психотерапії особливо цінні стенографічні записи його інтерв’ю 1926–1927 років. Вони показують, що Салліван уважно досліджував не тільки симптом, а й сам процес розмови: коли виникає напруження, що пацієнт уникає, як змінюється контакт і як поведінка співрозмовника впливає на відповідь. Це стало одним із практичних джерел його майбутньої теорії психіатричного інтерв’ю.

Історичне значення цього досвіду не дорівнює доказу ефективності за сучасними стандартами. Йдеться про клінічну практику 1920-х років, яка передувала сучасним рандомізованим дослідженням, стандартизованій діагностиці й теперішнім рекомендаціям щодо лікування психозів.

Від клініки до міжособистісної психіатрії

У 1930-х роках Салліван працював у Нью-Йорку, спілкувався з психоаналітиками, психіатрами та представниками соціальних наук, а згодом став однією з центральних фігур Вашингтонської школи психіатрії. Він був пов’язаний із журналом Psychiatry, створеним як майданчик для поєднання психіатрії, антропології, соціології та інших наук про людину.

1943 року Салліван разом з Еріхом Фроммом, Фрідою Фромм-Райхманн, Кларою Томпсон, Девідом Ріохом і Джанет Ріох увійшов до кола засновників Інституту Вільяма Алансона Вайта (William Alanson White Institute). Інститут прямо описує своє походження як альтернативу ортодоксальному фройдівському психоаналізу і пов’язує власну традицію з міжособистісною точкою зору.

Що означає міжособистісна теорія Саллівана

Для Саллівана психіатрія мала вивчати не ізольовану психіку, а закономірності міжособистісних ситуацій. Особистість у цій моделі — не прихована річ усередині людини, а відносно стійкі способи переживати себе, очікувати поведінку інших і діяти у стосунках. Тому матеріалом психіатрії стають комунікація, повторювані відносини, способи пошуку безпеки та те, що відбувається між пацієнтом і клініцистом під час інтерв’ю.

Це був принциповий зсув від класичної психоаналітичної мови потягів до соціального й реляційного поля. Салліван зберіг інтерес до несвідомих процесів, раннього розвитку та захисних способів психічної організації, але пояснював їх через історію взаємодії та тривоги у стосунках.

Потреби, безпека і тривога

В основі його моделі лежить розрізнення потреб задоволення і потреб безпеки. До першої групи належать фізіологічні та тілесні потреби. Безпека стосується переживання прийнятності себе у світі інших людей, самооцінки та захищеності від міжособистісної тривоги.

Тривога у Саллівана — не просто внутрішній симптом. Вона виникає й набуває значення в міжособистісному контексті. Особливо важливим він вважав ранній зв’язок між тривогою значущих дорослих і формуванням способів, якими дитина надалі підтримує відчуття безпеки. У дорослому житті ці способи можуть ставати настільки звичними, що людина відтворює їх у нових стосунках, навіть коли вони вже обмежують її поведінку.

Я-система

Одне з центральних понять Саллівана — Я-система, або self-system. Вона формується не як ізольоване «ядро особистості», а як організація досвіду себе в ситуаціях схвалення, несхвалення, близькості та тривоги. Людина вчиться помічати одні сторони власного досвіду й віддаляти від усвідомлення інші, якщо вони загрожують відчуттю безпеки.

У цій логіці Салліван описував персоніфікації «добре Я», «погане Я» та «не-Я». Це історичні компоненти його моделі, а не сучасні діагностичні категорії. Вони позначають способи організації досвіду залежно від того, чи асоціювався певний досвід із прийняттям, тривогою або настільки сильним загрозливим переживанням, що він погано інтегрувався в образ себе.

Операції безпеки і вибіркова неувага

Щоб зменшувати тривогу й захищати Я-систему, людина використовує те, що Салліван називав операціями безпеки. Вони допомагають підтримати відносну психологічну стабільність, але водночас можуть звужувати здатність бачити власну участь у проблемній взаємодії.

Найвідоміший приклад — вибіркова неувага: тенденція не помічати або не включати до повного усвідомлення інформацію, яка загрожує усталеному відчуттю себе чи посилює тривогу. Це поняття слід читати всередині теорії Саллівана. Воно не тотожне сучасним експериментальним поняттям селективної уваги в когнітивній психології.

Паратаксичне викривлення

Ще одне характерне поняття — паратаксичне викривлення. Салліван описував ним ситуації, коли очікування, сформовані в попередніх стосунках, організовують сприйняття нової людини. Тоді співрозмовнику можуть приписуватися наміри або риси, що частково походять із минулого досвіду. За змістом це споріднює його теорію з ширшою психодинамічною проблематикою перенесення, хоча термінологія і теоретичні акценти Саллівана інші.

Розвиток особистості і значення близьких стосунків

Салліван описував розвиток через послідовні епохи — від немовлячого та дитячого періодів до ювенільної доби, передпідліткового віку, ранньої та пізньої юності й дорослості. На відміну від моделей, що надавали майже вирішального значення ранньому дитинству, він залишав простір для істотних змін у пізніших стосунках.

Особливо важливою для нього була передпідліткова здатність до близької дружби з ровесником — досвіду взаємності, турботи й інтимності. Такі стосунки він розглядав як нову розвивальну можливість: людина вчиться враховувати потреби іншого не лише як засіб власного заспокоєння. Саме тому його теорія стала одним із ранніх системних підходів, де відносини з ровесниками мають самостійне значення для розвитку особистості.

Шизофренія як людський процес: історичний внесок

Найсильніше клінічна позиція Саллівана проявилася у ставленні до людей із психотичними розладами. Він виступав проти дегуманізації пацієнтів і наполягав, що навіть дуже незвичні висловлювання та поведінка мають історію, функцію і міжособистісний контекст. Його клінічний метод вимагав терпляче з’ясовувати значення переживань замість того, щоб відразу трактувати їх як цілковито недоступні розумінню.

Ця гуманістична й реляційна установка має історичне значення, але її потрібно відділяти від питання етіології. Сучасні дані пов’язують ризик шизофренії з багатьма чинниками — генетичними, середовищними, життєвими та нейробіологічними. Міжособистісні труднощі й соціальне функціонування залишаються важливими об’єктами дослідження, але це не підтверджує повну причинну модель Саллівана.

Салліван, психоаналіз і неофрейдизм

Саллівана часто відносять до неофрейдизму — разом із Карен Горні, Еріхом Фроммом і Кларою Томпсон. Це корисна історіографічна назва для кола авторів, які виросли з психоаналітичної традиції, але значно посилили роль культури, суспільства й реальних відносин. Водночас «неофрейдизм» не був однією школою з єдиною доктриною, а теорії цих авторів суттєво відрізнялися.

Для Саллівана центральним розривом із класичним фройдизмом стало зміщення пояснення від внутрішніх потягів до міжособистісного поля. Терапевт у такій перспективі не може бути повністю зовнішнім спостерігачем: його присутність уже є частиною ситуації, яку він досліджує. Пізніше ця лінія стала важливою для інтерперсонального психоаналізу і ширших реляційних традицій.

Ключові праці

Conceptions of Modern Psychiatry пов’язана з першими меморіальними лекціями Вільяма Алансона Вайта. Лекції Салліван прочитав 1939 року, а журнальна публікація з’явилася в Psychiatry 1940 року. Це один із головних прижиттєвих викладів його поглядів, тому бібліографічно важливо не змішувати дату лекцій, журнальну публікацію та пізніші книжкові видання.

The Interpersonal Theory of Psychiatry вийшла 1953 року вже після смерті Саллівана. Перше видання W. W. Norton було підготовлене редакторками Helen Swick Perry та Mary Ladd Gawel на основі його лекційних матеріалів; вступ написала Mabel Blake Cohen. Тому цю книгу коректно називати працею Саллівана, одночасно зазначаючи її посмертний редакторський характер.

The Psychiatric Interview вийшла у W. W. Norton 1954 року, також посмертно, за редакцією Helen Swick Perry та Mary Ladd Gawel, зі вступом Otto Allen Will. У ній систематизовано погляди Саллівана на структуру інтерв’ю, комунікацію, детальне розпитування, історію розвитку та завершення клінічної розмови.

Вплив на інтерперсональний психоаналіз

Салліван став одним із головних інтелектуальних джерел інтерперсонального психоаналізу. У цій традиції увага переміщується з реконструкції внутрішньої психічної сцени на взаємодію, яка відбувається між двома людьми, включно з реальною участю аналітика. Важливо не зводити всю традицію до Саллівана: Клара Томпсон, Фріда Фромм-Райхманн, Еріх Фромм та інші автори розвивали власні версії міжособистісного й культурного психоаналізу.

Чи створив Салліван інтерперсональну психотерапію IPT

Ні. Сучасну інтерперсональну психотерапію, відому як IPT, розробили Джеральд Клерман, Мирна Вайсман та їхні колеги в межах досліджень депресії, започаткованих наприкінці 1960-х років. Теорія Саллівана стала одним з інтелектуальних джерел IPT поряд із психобіологічним підходом Адольфа Маєра, теорією прив’язаності Джона Боулбі та емпіричними дослідженнями стресу, соціальної підтримки й депресії.

Це розрізнення принципове: зв’язок Саллівана з IPT — вплив, а не авторство методу. IPT є структурованою, часово обмеженою психотерапією з власною історією клінічних досліджень; міжособистісна теорія Саллівана — значно раніша історична система психіатричних і психоаналітичних ідей.

Що з ідей Саллівана співзвучне сучасним дослідженням

Сучасна наука не підтверджує міжособистісну теорію Саллівана як єдину цілісну модель особистості або психічних розладів. Її основні поняття створювалися до сучасної психометрії, нейронауки та стандартів перевірки психологічних теорій. Тому історична впливовість і емпірична валідність — різні питання.

Водночас окремі теми, які Салліван зробив центральними, мають сильне сучасне дослідницьке продовження. Метааналіз 295 незалежних досліджень із понад 30 тисячами учасників показав стабільний позитивний зв’язок терапевтичного альянсу з результатами психотерапії. У дослідженнях психозів кращий терапевтичний альянс також пов’язаний із залученням до лікування та частиною клінічних результатів. Це підтримує важливість стосунків у лікуванні, але не є прямою перевіркою теорії Саллівана.

Так само сучасні дослідження шизофренії підтверджують значущість соціального функціонування й міжособистісних труднощів. Наприклад, систематичний огляд 2024 року виявив відмінності в регуляції міжособистісної дистанції у людей із шизофренією. Проте сучасні моделі одночасно враховують генетичні, нейробіологічні, середовищні та соціальні механізми.

Сучасне лікування психозу і межі історичної моделі

Салліван працював у час, коли сучасної доказової психіатрії ще не існувало. Тому його клінічний підхід не слід переносити в сьогодення як готовий протокол лікування шизофренії. Наприклад, сучасні рекомендації NICE для першого епізоду психозу передбачають поєднання антипсихотичної фармакотерапії з психологічними втручаннями, зокрема когнітивно-поведінковою терапією та сімейною інтервенцією.

Найстійкішим спадком Саллівана тут є не конкретна терапевтична схема, а вимога бачити в пацієнтові людину, досліджувати контекст його життя й не відокремлювати симптоми від відносин, комунікації та соціального функціонування.

Критика й обмеження теорії

Перше обмеження — складність емпіричної перевірки. Такі поняття, як Я-система, операції безпеки чи паратаксичне викривлення, мають клінічну й описову цінність, але не були сформульовані як сучасні операціоналізовані конструкції з чіткими методами вимірювання.

Друге — надмірна пояснювальна вага міжособистісних процесів у деяких частинах системи. Сучасна психіатрія розглядає тяжкі психічні розлади через взаємодію багатьох рівнів — від біологічних до соціальних. Історична теорія Саллівана важлива як один із ранніх системних поворотів до соціального контексту, а не як повна сучасна етіологія психічних розладів.

Третє — особливий статус текстового корпусу. Значна частина найвідоміших книг Саллівана видана після його смерті на основі лекцій, записів і редакторської роботи його колег. Через це під час точного цитування потрібно розрізняти власні прижиттєві публікації автора, стенограми, посмертні редакції та пізніші перевидання.

Чому Салліван залишається важливим

Історичне місце Саллівана визначається трьома поворотами. Він зробив міжособистісну ситуацію центральним об’єктом психіатричного аналізу; наполягав на людській зрозумілості психотичного досвіду; і перетворив саму клінічну взаємодію на джерело даних, а не лише на нейтральний канал для збору симптомів.

Його теорія не стала універсальною моделлю сучасної психіатрії, але створена ним мова — тривога в стосунках, Я-система, операції безпеки, повторювані міжособистісні патерни, активна роль інтерв’юера — продовжила життя в інтерперсональному психоаналізі, психотерапевтичній теорії та дослідженнях терапевтичних відносин.