Участь жінок у миробудуванні: умови, бар’єри та доказовість
Український психологічний ХАБ · 15 жовтня 2026 року · Редакційна політика
Участь жінок у миробудуванні — це реальна можливість жінок визначати пріоритети безпеки й відновлення, впливати на рішення щодо запобігання насильству, брати участь у переговорах, громадських ініціативах та контролі виконання домовленостей. Її зміст охоплює права, представництво, доступ до ресурсів і здатність змінювати рішення, від яких залежить життя громад. Міжнародна рамка «Жінки, мир, безпека», започаткована резолюцією Ради Безпеки ООН 1325, закріплює участь жінок у процесах миру та безпеки як самостійний напрям політики поряд із захистом і запобіганням насильству. Рада Безпеки ООН, 2000.
У науковому сенсі це багаторівневий процес: участь у формальних переговорах, вплив жіночих громадських об’єднань, робота місцевих ініціатив, представництво в органах ухвалення рішень і участь у післявоєнному відновленні. Центральне запитання полягає в тому, за яких умов присутність жінок перетворюється на вплив, хто залишається поза процесом і які результати можна надійно пов’язати з конкретними способами залучення. Порівняльні дослідження наголошують на значенні зв’язків між учасницями переговорів і громадянським суспільством, інституційного доступу та ресурсів. Краузе та співавтори, 2018; Паффенгольц та співавтори, 2016.
Що означає участь жінок у миробудуванні
Миробудування охоплює дії, спрямовані на подолання передумов повторного насильства, зміцнення безпеки, справедливих інституцій та здатності людей спільно розв’язувати проблеми. Жінки можуть діяти як представниці органів влади, переговорниці, медіаторки, дослідниці, правозахисниці, фахівчині з відновлення, членкині громадських рад, організаторки взаємодопомоги й мешканки, на рішення яких впливає відбудова. Загальні механізми цього процесу докладніше пояснює стаття про миробудування.
Участь має кілька вимірів. Перший — доступ: чи можуть жінки потрапити до простору обговорення та отримати необхідну інформацію. Другий — голос: чи мають вони можливість безпечно висловлювати позиції та вносити пропозиції. Третій — вплив: чи змінюються порядок денний, рішення, бюджети й практики внаслідок їхньої роботи. Четвертий — підзвітність: чи можна перевірити виконання рішень і вимагати відповіді від відповідальних установ. Саме різниця між чисельною присутністю та реальним впливом стала ключовим результатом порівняльної програми «Making Women Count – Not Just Counting Women», яка розглянула сорок випадків переговорних і перехідних процесів. Паффенгольц та співавтори, 2016.
Важливо розрізняти три форми. Формальна участь означає визначене місце в офіційному органі або делегації. Консультативна участь означає можливість подавати позиції, експертні висновки й пропозиції тим, хто ухвалює рішення. Самостійна громадська дія передбачає ініціативи, які жінки організовують і контролюють самі: підтримку постраждалих, захист прав, моніторинг потреб, допомогу переміщеним людям, громадський контроль відбудови. Досвід одного формату неможливо автоматично перенести на інший, оскільки обсяг повноважень і відповідальності різниться. Огляд експертної групи ООН-Жінки, 2018.
Чому участь жінок належить до прав і суспільної безпеки
Резолюція 1325, ухвалена 31 жовтня 2000 року, закликала держави розширювати представництво жінок на всіх рівнях ухвалення рішень щодо запобігання конфліктам, їх урегулювання та мирних процесів. Міжнародний порядок денний «Жінки, мир, безпека» розвиває взаємопов’язані напрями участі, запобігання, захисту, допомоги й відновлення. Участь випливає з рівних прав людини та громадянки, незалежно від того, чи вдасться науково довести конкретний вплив на тривалість окремої мирної угоди. Рада Безпеки ООН, 2000; ООН, огляд порядку денного.
Наукова література звертає увагу на небезпеку очікувати від жінок особливої природної миролюбності. Учасниці мають різні погляди, політичні інтереси, професійний досвід і ставлення до способів розв’язання конфліктів. Вони можуть підтримувати різні рішення й гостро сперечатися між собою. Рівне представництво потрібне для демократичної участі та справедливості процедур, а дослідження мають окремо встановлювати, коли саме й завдяки яким механізмам така участь впливає на результати. Систематичний аналіз використання доказів у міжнародній політиці, опублікований 2026 року, особливо наголошує на цьому розрізненні. Олейнікова, Шеперд і Боер Куева, 2026.
Де саме жінки беруть участь у миробудуванні
Переговори та підготовка домовленостей
У формальних процесах жінки можуть бути повноправними членкинями делегацій, керівницями переговорних груп, радницями, експертками або посередницями. Значення має їхній доступ до робочих проєктів документів, неформальних зустрічей, механізмів внесення поправок та остаточного погодження. Формальне місце за столом переговорів ще не показує, хто визначає основні положення. Дослідження мирних угод виявило зв’язок між підписанням домовленостей жінками та їхньою подальшою стійкістю, а також більшою кількістю положень про політичні реформи; самі автори зазначили обмеження невеликої кількості угод із жінками-підписантками. Краузе та співавтори, 2018.
Участь громадянського суспільства може набувати форми публічних консультацій, незалежних дорадчих груп, коаліцій, спостереження за виконанням рішень або постійного зв’язку між місцевими організаціями й офіційною делегацією. Порівняльні якісні дослідження показують, що канали впливу, координація між об’єднаннями та спроможність наполягати на виконанні домовленостей важливіші за сам факт запрошення на одноразову зустріч. Паффенгольц та співавтори, 2016.
Місцеве миробудування та громадська взаємодія
Для більшості громад повсякденне миробудування відбувається за межами дипломатичних переговорів. Йдеться про доступ до води, житла, освіти, соціальних послуг, безпечного транспорту, працевлаштування, справедливого розподілу допомоги, підтримку новоприбулих мешканців і врегулювання суперечок у громаді. Жінки можуть збирати інформацію про потреби різних груп, започатковувати об’єднання, організовувати консультації та вимагати прозорого розподілу ресурсів. Порівняльні дослідження Афганістану, Ліберії, Непалу й Сьєрра-Леоне показали, що такі можливості обмежуються культурними, економічними, соціальними та інституційними чинниками. Джастіно, Мітчелл і Мюллер, 2018.
У практиці місцевого миробудування важливо забезпечувати регулярну присутність представниць різних груп у плануванні, виконанні й перевірці результатів, а також поєднувати громадські ініціативи з повноваженнями місцевої влади. Соціальна довіра до інституцій зміцнюється через передбачуваність процедур, відкритість бюджетів, можливість оскарження рішень і реальне реагування на звернення, а не через декларацію про проведений діалог.
Відновлення прав, правосуддя та захист постраждалих
Після масового насильства участь жінок може стосуватися документування потреб, розроблення програм відшкодування шкоди, доступу до правосуддя, захисту від повторного насильства й визначення пріоритетів відновлення. Постраждалі жінки мають право обирати міру публічності та спосіб своєї участі. Залучення до комісії, збору свідчень або громадських консультацій не створює обов’язку розповідати особисту історію, зустрічатися з кривдником або прощати. Потребу відокремлювати представництво від примусу розкриває стаття про права та безпеку постраждалих у миробудуванні.
Упровадження домовленостей і громадський контроль
Після ухвалення рішення починається окрема робота: чи мають відповідальні установи ресурси, чи виконуються заходи, чи зберігається доступ до інформації, чи повідомляють людям про зміни. Громадські організації можуть перевіряти, чи працюють механізми безпеки, відшкодування, реінтеграції та участі. Краузе та співавтори пропонують як правдоподібний механізм зв’язок між представницями переговорів і жіночими організаціями, який підтримує зміст домовленостей та їхню реалізацію. Це емпірично обґрунтована гіпотеза для конкретних мирних процесів, а не універсальна формула. Краузе та співавтори, 2018.
Психологічні та соціальні механізми впливу
Видимість проблем і формування порядку денного
Люди, яких регулярно виключають з обговорень, мають менше можливостей зробити свої проблеми предметом офіційного рішення. Залучення представниць різних жіночих груп розширює інформацію про ризики, потреби догляду, доступність послуг, безпечне пересування та економічні бар’єри. Цей механізм залежить від можливості виносити незручні питання, отримувати дані й впливати на остаточні формулювання, а не від припущення, що кожна жінка матиме однакові пріоритети. Порівняльна робота Джастіно, Мітчелл і Мюллер показує, наскільки місцеве сприйняття миру пов’язане з повсякденними відносинами та матеріальними умовами життя. Джастіно, Мітчелл і Мюллер, 2018.
Коаліції, мережі та організаційна спроможність
Стійкі об’єднання дають змогу зібрати розрізнені пропозиції, створити спільну позицію, домовитися про представництво й контролювати виконання рішень. Жіночі мережі можуть поєднувати громади, фахові групи та органи влади, але їхня дієвість залежить від автономності, ресурсів і доступу до відповідальних посадовців. Порівняльне дослідження сорока мирних і перехідних процесів описує різні механізми включення громадянського суспільства та важливість його фактичного впливу. Паффенгольц та співавтори, 2016.
Довіра, визнання та справедливість процедур
Якість участі пов’язана з тим, чи люди вважають процес відкритим, зрозумілим і підзвітним. Якщо представниць запросили лише для фотографії, а рішення ухвалюються в закритому колі, це може посилювати недовіру. Якщо учасниці знають правила, мають рівний доступ до інформації та бачать мотивовану відповідь на свої пропозиції, виникають умови для прийняття процедури навіть за розбіжностей щодо результатів. Водночас зв’язок між участю та довірою слід перевіряти для конкретного середовища: сам факт консультацій не доводить відновлення міжгрупової довіри.
Контакт і подолання соціальних розколів
Спільна діяльність може створювати нагоди для взаємодії жінок із різних груп населення — місцевих мешканок, внутрішньо переміщених осіб, людей із різним досвідом війни, професій та поколінь. Продуктивність такого контакту залежить від безпеки, рівних правил, спільно визначених завдань і підтримки установ. Примусова зустріч за наявності загрози або нерівної влади може поглиблювати напруженість. Наукові засади умов міжгрупової взаємодії розкрито в статті про теорію міжгрупового контакту; для проєктування програм важлива також конфліктна чутливість.
Основні бар’єри участі жінок
Формальне включення без повноважень
Жінці можуть надати місце в робочій групі, але не допускати до підготовки документів, переговорів між засіданнями або розподілу ресурсів. Ознаками символічної участі є запрошення на завершальному етапі, відсутність права пропонувати зміни, непрозорі правила відбору, використання імені організації без погодження її позиції. Дослідження міжнародних мирних процесів наполягають на оцінюванні саме впливу й доступу до рішення. Паффенгольц та співавтори, 2016; Олейнікова та співавтори, 2026.
Доглядова праця, економічна незахищеність та час
Засідання у робочий час, віддалене місце проведення, відсутність компенсації дороги або догляду за дітьми обмежують можливість брати участь навіть за відкритої реєстрації. Жінки з низькими доходами, мешканки сільських територій та люди, які доглядають родичів, можуть бути витіснені з процесу без жодної прямої заборони. У якісних дослідженнях участі жінок виявлено вплив економічних і соціальних обмежень, а інтерв’ю з жінками у Боснії та Непалі показали, що економічна нестабільність і тривале порушення життєвих зв’язків заважають повсякденному відчуттю миру. Джастіно та співавтори, 2018; Беррі та Рана, 2019.
Загрози, переслідування та нерівність влади
Публічна участь може супроводжуватися ризиками для безпеки: погрозами, залякуванням, поширенням особистих даних, дискредитацією або тиском із боку впливових учасників. Зростання видимості без відповідного захисту підвищує вразливість. Доповідь Генерального секретаря ООН про жінок, мир і безпеку за 2025 рік прямо описує загрози активісткам і правозахисницям та бар’єри їхньої участі. Тому програма має містити оцінку ризиків, правила конфіденційності, можливість анонімної консультації й право без пояснень припинити участь. ООН, доповідь 2025 року.
Стереотипи щодо «жіночих» питань і ролей
Учасниць інколи допускають лише до питань сім’ї, дітей і соціальної допомоги, залишаючи безпеку, бюджет, інфраструктуру та політичне врядування за іншими групами. Це звужує їхню компетентність до стереотипного набору тем. Жінки мають підстави брати участь у всіх питаннях спільного життя, а їхня професійна експертиза, політичні інтереси та досвід конфлікту можуть бути різними. Аналіз 2026 року показує, що риторика про «природний» внесок жінок у мир здатна ненавмисно закріплювати обмежувальні очікування. Олейнікова, Шеперд і Боер Куева, 2026.
Відмінності досвіду всередині жіночих груп
Категорія «жінки» охоплює людей із різним віком, статусом, мовою спілкування, станом здоров’я, місцем проживання, доходом, ставленням до політики, сімейними обов’язками й досвідом насильства. Одна організація не може автоматично представляти всіх. Для жінок з інвалідністю важливі фізична й цифрова доступність, для переміщених — реєстраційні та житлові умови, для сільських мешканок — транспорт, а для тих, хто пережив насильство, — конфіденційність і контроль над особистими відомостями. Це практичне питання того, кого було почуто й чиї потреби залишилися поза остаточним рішенням.
Що доведено дослідженнями, а що залишається відкритим
Переговори та довговічність миру: обнадійливі кореляції
Краузе, Краузе та Бренфорс проаналізували мирні угоди 1990–2014 років: серед 130 угод у їхній вибірці жінки були підписантками 13. Автори виявили статистичний зв’язок між наявністю підписанток, довшою тривалістю миру, більшою кількістю положень про реформи та вищим рівнем виконання окремих зобов’язань. Дослідження поєднувало кількісний аналіз із розглядом випадків і запропонувало механізм взаємодії жінок у делегаціях із жіночими організаціями. Водночас невелика кількість відповідних угод та можливий відбір сприятливіших переговорних процесів обмежують причинний висновок. Краузе та співавтори, 2018.
У 2026 році Олейнікова, Шеперд і Боер Куева перевірили, як міжнародні установи цитують докази того, що участь жінок збільшує тривалість миру. Вони встановили, що численні політичні документи повторюють висновки невеликої кількості емпіричних робіт, інколи через вторинні посилання. Особливо обережно слід ставитися до популярних тверджень про збільшення ймовірності тривалого миру на фіксовані 20 або 35 відсотків: їх часто подають без достатнього опису дизайну, похибок та обмежень первинних досліджень. Стан доказів дає підстави досліджувати позитивні механізми, але не встановлює гарантованого результату від самого факту включення жінок до делегації. Олейнікова та співавтори, 2026.
Місцеві програми розширення можливостей: систематичний огляд
Систематичний огляд і метааналіз Лвамби та співавторів охопив 104 оцінювання впливу програм у крихких і постраждалих від конфлікту середовищах; приблизно три чверті оцінювань були рандомізованими дослідженнями. Програми в середньому поліпшували ті показники розширення можливостей жінок, на які безпосередньо були спрямовані: доступ до ресурсів, певні навички та представництво у місцевих процесах. Ефекти щодо віддалених поведінкових змін були слабшими або статистично непереконливими. Особливо важливо, що огляд не встановив загального ефекту скорочення насильства з боку інтимного партнера. Лвамба та співавтори, 2022.
Цей огляд не можна трактувати як доказ ефективності формальних мирних переговорів: його дизайн зосереджувався переважно на індивідуальному та громадському рівнях і не включав формальні переговорні процеси як окрему категорію втручання. Більшість зведених оцінок мала низьку або дуже низьку визначеність; дослідники також наголосили на прогалинах у дослідженнях саме жінок як учасниць миробудування. Отже, програма навчання чи підтримки доходів може поліпшувати навички або матеріальні можливості, але її вплив на мир, довіру й запобігання повторному насильству потребує окремого вимірювання. Лвамба та співавтори, 2022.
Якісні дослідження: чому життя після війни складніше за офіційні показники
Джастіно, Мітчелл і Мюллер на основі порівняння досвіду жінок у чотирьох країнах описали системні перешкоди для виходу за межі найближчого соціального кола: інституційні правила, фінансову залежність, культурні очікування та соціальні обмеження. Беррі й Рана на підставі інтерв’ю з понад сімдесятьма жінками в Боснії та Непалі виділили економічну незахищеність, суперечливі оповіді про минуле, нерівне визнання постраждалих, тривалість насильства та втрату звичних життєвих зв’язків. Ці роботи докладно пояснюють бар’єри та можливі механізми, проте їх не слід представляти як кількісне підтвердження ефекту будь-якої програми в Україні. Джастіно та співавтори, 2018; Беррі та Рана, 2019.
Підсумок наукової визначеності
Науково обґрунтовано, що доступ жінок до рішень залежить від правил представництва, економічних ресурсів, суспільних норм і безпеки, а формальна присутність часто відрізняється від впливу. Є обнадійливі асоціації між змістовною участю жінок і характеристиками мирних домовленостей, однак причинні оцінки обмежені. Найкраще експериментально вивчені програми розширення економічних та соціальних можливостей жінок, і їхні позитивні результати не можна безпосередньо переносити на дипломатичні переговори або довгострокову відсутність насильства. Паффенгольц та співавтори, 2016; Лвамба та співавтори, 2022; Олейнікова та співавтори, 2026.
За яких умов програми участі можуть працювати
Перша умова — визначена мета. Потрібно заздалегідь встановити, яке саме рішення мають змінити консультації: бюджет громади, доступ до допомоги, правила безпеки, пріоритети відбудови чи процедуру розгляду звернень. Без цього обговорення легко перетворюється на символічне представництво. Друга умова — інституційний зв’язок між учасницями та органом, який справді має повноваження; кожна пропозиція повинна отримати розгляд і мотивовану відповідь. Дослідження включення до переговорів і місцевих процесів підтримують значення реального впливу та взаємодії з установами. Паффенгольц та співавтори, 2016; Лвамба та співавтори, 2022.
Третя умова — ресурси для участі. Організатори мають оцінити витрати на транспорт, зв’язок, догляд за дітьми, переклад, супровід людини з інвалідністю, оплату експертної праці та безпечний доступ до приміщень. Якщо добровільна робота доступна лише забезпеченим учасницям, програма відтворює соціальну нерівність. Четверта умова — самостійність представництва: організації повинні мати можливість формулювати власні позиції, заперечувати, виходити з коаліції та не погоджуватися з посадовцями чи донорами. Джастіно та співавтори, 2018; Огляд ООН-Жінки, 2018.
П’ята умова — безпека. Її слід розуміти як постійний процес оцінювання ризиків, а не як обіцянку організатора, що загроз не існує. Необхідні зрозумілі правила щодо фото й відео, контактів учасниць, збереження матеріалів та публікації цитат. Для постраждалих людей окремо визначають, яку інформацію можна збирати, хто має до неї доступ і як відкликати згоду. Принципи безпеки, добровільності та доступу до правосуддя набувають особливої ваги під час триваючого насильства. ООН, доповідь 2025 року.
Чому програми можуть не спрацювати та які ризики створюють
Одноразове навчання без доступу до рішень може підвищити знання, але залишити незмінними бар’єри представництва. Програма мікрофінансування може поліпшити доступ до коштів, не вплинувши на розподіл влади в родині або громаді. Громадський діалог може посилити видимість активісток без підвищення їхньої безпеки. Систематичний огляд Лвамби та співавторів показує обмеженість перенесення ефектів із безпосередніх показників програми на ширші поведінкові наслідки. Лвамба та співавтори, 2022.
Ризики також виникають, коли організатори оголошують одну групу жінок голосом усіх, ігнорують менш помітні спільноти, відтворюють політичну залежність або ставлять постраждалих у ситуацію примусового публічного свідчення. Важливими сигналами є відтік учасниць через страх, скарги на нерівні правила, порушення конфіденційності, зростання ворожості й невиконані обіцянки про вплив на рішення. Практика потребує механізму скарг, незалежного розгляду порушень і можливості змінити або зупинити втручання.
Залучення жінок до діалогу між групами має враховувати різницю владних позицій, відповідальність за насильство та право відмови. Умови добровільної участі й інформованої згоди визначаються безпекою людини. Жодна програма миробудування не може вимагати прощення, особистого примирення або контактів із тими, хто становить загрозу.
Участь жінок у миробудуванні в Україні
Для України миробудування відбувається в умовах триваючої збройної агресії Російської Федерації, масових втрат, вимушеного переміщення та потреби відновлення громад. Психологічні підходи до міжгрупової співпраці тут застосовують насамперед для зміцнення безпеки, довіри й справедливих рішень усередині українського суспільства. Російська агресія має визначений міжнародно-правовий зміст, а відповідальність за злочини та шкоду не розчиняється в загальному описі «конфлікту». Участь жінок у відбудові не передбачає обов’язку вести діалог із представниками держави-агресора або з особами, які вчинили насильство.
25 лютого 2026 року Кабінет Міністрів України розпорядженням № 214-р затвердив Національний план дій із виконання резолюції Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки, мир, безпека» на період до 2030 року та план заходів на 2026–2030 роки. Саме цей документ є актуальною офіційною рамкою станом на дату публікації статті. Його слід використовувати для звіряння визначених державою заходів, відповідальних виконавців і напрямів участі, не ототожнюючи наявність плану з доведеною реалізацією кожного заходу на місцях. Міністерство соціальної політики України, 2026.
У конкретній громаді змістовна участь жінок може означати спільне з мешканцями визначення безпечних маршрутів до лікарні й школи, пріоритетів відбудови житла, доступності адміністративних послуг, правил взаємодії між місцевими та переміщеними сім’ями, прозорих механізмів допомоги, можливостей працевлаштування й підтримки тих, хто доглядає дітей або родичів. Такі завдання потребують співпраці з органами самоврядування, соціальними службами й громадськими організаціями та відповідають логіці місцевого миробудування. При цьому досвід внутрішньо переміщених людей і приймаючої громади треба враховувати окремо, без припущення про однакові потреби всіх мешканців.
Жінки, які пережили окупацію, втрату близьких, примусове переміщення або інші наслідки війни, мають право визначати власні пріоритети: захист, допомогу, правосуддя, відновлення житла, економічну самостійність чи участь у громадському врядуванні. Представництво постраждалих потребує добровільної згоди, конфіденційності, прозорого мандата і механізмів запобігання повторному заподіянню шкоди. Факт пережитого насильства сам по собі не створює представницького обов’язку й не є підставою робити висновки про психічний стан людини.
Як організувати участь: практична послідовність для громади
Визначити рішення і повноваження
Спершу громада формулює конкретне питання та з’ясовує, хто уповноважений ухвалювати рішення, з яких джерел надходять кошти й коли можливі зміни. Наприклад, якщо обговорюється безпека пересування, потрібні представники місцевої влади, транспорту, освітніх і соціальних установ, здатні змінювати маршрути або графіки. Організатори відразу публікують порядок роботи та способи повідомлення про результати. Це зменшує ризик консультацій без наслідків.
Знайти різні групи і усунути бар’єри доступу
Потрібно встановити, хто зазвичай відсутній: жінки з віддалених сіл, переміщені, старші, молоді, представниці національних спільнот, люди з інвалідністю, ті, хто працює позмінно або має доглядові обов’язки. Запрошення поєднують із можливістю дистанційної участі, доступним приміщенням, відшкодуванням необхідних витрат та безпечною передачею пропозицій. Відбір представниць має бути відкритим, а організації повинні самі визначати свою позицію. Джастіно та співавтори, 2018.
Погодити правила безпеки та згоди
До початку роботи учасницям пояснюють мету, спосіб використання пропозицій, межі конфіденційності, можливі ризики та право відмовитися. Записи зустрічей, публікація імен, фотографій і особистих історій потребують окремої згоди. Організатори визначають контакт для безпечної скарги та порядок реагування на тиск чи переслідування. Якщо ризики неможливо знизити до прийнятного рівня, варто змінити формат або відмовитися від публічного заходу.
Забезпечити можливість змінити рішення
Робоча група має отримати проєкт рішення до засідання, можливість подати поправки, час для обговорення та інформацію про те, які пропозиції враховано. Відхилення пропозицій супроводжують зрозумілим поясненням. Коли обговорюється бюджет або відбудова, необхідні конкретні суми, строки, відповідальні установи й можливість перегляду виконання. Так консультація переходить від видимості участі до перевірюваного впливу. Паффенгольц та співавтори, 2016.
Перевірити наслідки й виправити помилки
Після впровадження оцінюють, хто скористався змінами, чи зменшилися бар’єри та чи з’явилися небажані наслідки. Учасниці й організації отримують зворотний зв’язок і можуть вимагати коригування. Результати слід публікувати в узагальненому вигляді, зберігаючи приватність людей, які передавали чутливі відомості. Ця послідовність є практичною моделлю проєктування, а її ефективність треба перевіряти на конкретних результатах кожної програми.
Як вимірювати реальний вплив участі
Показники входу описують доступні ресурси: бюджет, оплачений час, транспорт, доступність і охоплення різних груп. Показники процесу описують, хто визначав порядок денний, скільки пропозицій надійшло, чи мали учасниці інформацію вчасно, чи фіксувалися випадки тиску та як працював механізм скарг. Показники безпосереднього результату охоплюють зміни рішень, бюджетів, правил доступу до послуг і створення каналів підзвітності. Самої частки жінок серед учасників недостатньо для оцінювання впливу. Олейнікова та співавтори, 2026.
Віддалені суспільні результати мають іншу природу: безпека, доступ до правосуддя, довіра до інституцій, зменшення дискримінації, сталість міжгрупових зв’язків. Для їх оцінювання необхідні початкові дані, порівняння в часі, чіткі визначення та, коли можливо, відповідні порівняльні групи. Зростання кількості консультацій ще не означає зниження ризику насильства. Метааналіз Лвамби та співавторів демонструє, що успіх щодо безпосередньої мети втручання може не супроводжуватися ширшими поведінковими змінами. Лвамба та співавтори, 2022.
Особливо важливо заздалегідь визначити можливу шкоду: публічне викриття особистих даних, конфлікти всередині громадських об’єднань, збільшення неоплачуваного навантаження, тиск із боку посадовців, виключення менш впливових жінок. Оцінювання має дозволяти учасницям повідомляти про ці події безпечно. Окремі показники варто перевіряти за групами, щоб середні значення не приховували погіршення становища найбільш уразливих учасниць.
Для програм, які заявляють про зростання мирності або згуртованості, потрібно відокремлювати зміни ставлення, зміни поведінки та стан інституцій. Соціальна згуртованість та міжгруповий діалог мають власні методи й межі оцінювання, тому дослідження одного заходу не замінює доказів для всіх інших програм.
Поширені запитання
Чи означає участь жінок, що мирна угода обов’язково буде тривалішою?
Ні. У порівняльних дослідженнях виявлено позитивні зв’язки між певними способами участі та стійкістю угод, але дані обмежені невеликою кількістю відповідних випадків і можливими відмінностями між процесами ще до переговорів. Роль мають реальний вплив, зміст і виконання домовленостей, суспільні умови та безпека. Краузе та співавтори, 2018; Олейнікова та співавтори, 2026.
Чому чисельна частка жінок у комісії не показує успіху?
Частка відображає присутність, але сама по собі не свідчить про доступ до інформації, право вносити зміни, вплив на бюджет або підзвітність органу. Потрібно перевіряти, які пропозиції були розглянуті, як ухвалювалися рішення та які зміни відбулися після консультацій. Паффенгольц та співавтори, 2016.
Чи всі жінки мають бути представлені однією організацією?
Одна організація може представляти своїх членкинь або групу, яка надала їй мандат. Досвід жінок різниться за доходом, місцем проживання, віком, доступністю, досвідом переміщення та багатьма іншими умовами. Тому потрібні прозорі правила представництва, кілька каналів участі й можливість самостійно висловити незгоду.
Чи достатньо тренінгу з лідерства, щоб підвищити участь?
Тренінг може покращити знання й навички, проте доступ до рішень також залежить від фінансових витрат, доглядового навантаження, суспільних норм, захисту та правил установ. Систематичний огляд показав, що програми часто поліпшують безпосередньо цільові показники, але віддалені зміни не виникають автоматично. Лвамба та співавтори, 2022.
Які бар’єри найчастіше залишаються непомітними?
Неоплачувана підготовка до засідань, витрати на дорогу, відсутність догляду за дітьми, недоступні приміщення, неформальні домовленості без учасниць і ризик дискредитації. Міжнародні якісні дослідження описують поєднання економічних, соціальних та інституційних перешкод, тому оцінювати потрібно всю організацію процесу. Джастіно та співавтори, 2018.
Чи повинна постраждала від війни жінка брати участь у діалозі або примиренні?
Участь є добровільною. Постраждала людина має право на безпеку, захист, доступ до правосуддя та відмову від публічної розповіді, контактів або примирення. Навіть суспільно важлива програма повинна враховувати ризик повторної шкоди та відповідальність за насильство. Можливість долучитися до ухвалення рішень не перетворюється на моральний обов’язок.
Чи можна застосовувати міжнародні висновки безпосередньо в Україні?
Міжнародні дослідження допомагають визначити можливі механізми та типові бар’єри, але українські умови триваючої агресії, правовий контекст, переміщення людей і робота місцевих установ потребують власного аналізу. Офіційною державною рамкою є Національний план дій «Жінки, мир, безпека» до 2030 року, затверджений розпорядженням № 214-р від 25 лютого 2026 року. Міністерство соціальної політики України, 2026.
Яким є мінімальний критерій змістовної участі?
Учасниця повинна розуміти, яке рішення обговорюється, мати безпечний доступ до інформації, можливість висловити позицію, право відмовитися та отримати відповідь щодо того, як її пропозицію розглянули. Далі оцінюють, чи змінилися рішення, ресурси або практики. Це робочий критерій якості процесу, а не гарантія певного політичного результату.
Висновок
Участь жінок у миробудуванні стає змістовною за наявності прав, безпеки, реальних повноважень, ресурсів і механізмів підзвітності. Міжнародні дослідження дають підстави розвивати такі умови та перевіряти їхню дієвість, водночас розрізняючи результати розширення можливостей, зміни громадських рішень і довгостроковий мир. Для українських громад пріоритетами залишаються безпека, справедливе відновлення, самостійність громадських організацій і добровільне представництво людей із різним досвідом війни.
Пов’язані статті
Місцеве миробудування: участь громади та суспільних організацій — про місцеві механізми участі та взаємодію громадських об’єднань з установами.
Участь постраждалих у миробудуванні: права, представництво та безпека — про добровільність, захист і представництво людей, які пережили насильство.
Миробудування: психологічні механізми та участь суспільства — про загальну структуру й завдання миробудування.
Соціальна згуртованість: чинники, прояви й вимірювання — про стосунки всередині громад і оцінювання згуртованості.
Конфліктна чутливість у миробудуванні — про врахування ризиків небажаної шкоди під час реалізації програм.
Добровільність і згода в діалогових програмах для постраждалих — про межі безпечного залучення.
Джерела
Berry, M. E., & Rana, T. R. (2019). What Prevents Peace? Women and Peacebuilding in Bosnia and Nepal. Peace & Change, 44(3), 321–349. https://doi.org/10.1111/pech.12351.
Cabinet of Ministers of Ukraine (Кабінет Міністрів України). (2026). Розпорядження від 25.02.2026 № 214-р «Про затвердження Національного плану дій з виконання резолюції Ради Безпеки ООН 1325 “Жінки, мир, безпека” на період до 2030 року та плану заходів з його виконання». Офіційна публікація.
Justino, P., Mitchell, R., & Müller, C. (2018). Women and Peace Building: Local Perspectives on Opportunities and Barriers. Development and Change, 49(4), 911–929. https://doi.org/10.1111/dech.12391.
Krause, J., Krause, W., & Bränfors, P. (2018). Women’s Participation in Peace Negotiations and the Durability of Peace. International Interactions, 44(6), 985–1016. https://doi.org/10.1080/03050629.2018.1492386.
Lwamba, E., Shisler, S., Ridlehoover, W., Kupfer, M., Tshabalala, N., Nduku, P., Langer, L., Grant, S., Sonnenfeld, A., Anda, D., Eyers, J., & Snilstveit, B. (2022). Strengthening women's empowerment and gender equality in fragile contexts towards peaceful and inclusive societies: A systematic review and meta-analysis. Campbell Systematic Reviews, 18(1), e1214. https://doi.org/10.1002/cl2.1214.
Olejníková, L., Shepherd, L. J., & Boer Cueva, A. R. (2026). The politics of evidence in international governance: UN Women and women's participation in peace processes. International Affairs, 102(3), 747–766. https://doi.org/10.1093/ia/iiag045.
Paffenholz, T., Ross, N., Dixon, S., Schluchter, A.-L., & True, J. (2016). Making Women Count – Not Just Counting Women: Assessing Women’s Inclusion and Influence on Peace Negotiations. Geneva: Graduate Institute of International and Development Studies. Опис дослідження і звіт.
United Nations Entity for Gender Equality and the Empowerment of Women (UN Women). (2018). Women’s Meaningful Participation in Negotiating Peace and the Implementation of Peace Agreements: Report of the Expert Group Meeting. New York: UN Women. Бібліотека ООН.
United Nations Secretary-General. (2025). Women and peace and security: Report of the Secretary-General (S/2025/556). New York: United Nations. Офіційний документ.
United Nations Security Council. (2000). Resolution 1325 (2000), S/RES/1325 (2000). New York: United Nations. Офіційний документ.